Повне зібрання короткої прози. Том 3

Гра в наперстки

Почувши шум, О’Кіфі миттю прокинувся. Він скинув ковдру, сповз із ліжка, зняв зі стіни бластер-пістолет і розбив ногою скло сигналізації. Високочастотні хвилі враз увімкнули сигнал тривоги по всьому табору. Доки О’Кіфі прожогом вилітав зі свого будинку, зусібіч вже спалахувало світло.

— Де? — пронизливо закричав Фішер. Він вигулькнув поруч з О’Кіфі, досі в піжамі та з не вмитим після сну обличчям.

— Праворуч, — О’Кіфі відскочив убік, ухиляючись від масивної гармати, що викочувалася з підземних складів. Поміж людей у нічному одязі з’являлися солдати. Праворуч простягалося чорне туманне болото з масним листям, папороттю і м’ясистою цибулею — звична напіврідка твань поверхні Бетельґейзе II. Над болотом танцювало й миготіло нічне світіння, у густій темряві загоралися примарні жовті вогні.

— Думаю, вони підійшли впритул до дороги, — сказав Горштоковський, — але так на неї і не ступили. Обабіч тягнеться болотиста ділянка завширшки десь п’ятдесят футів, тому наш радар їх не засік.

Гігантський механічний «жук»-спалювач прогризав свій шлях крізь багно і хвилі болотистої води, залишаючи по собі смугу твердої закопченої поверхні. Рослинність, гниле коріння і мертве листя засмоктувалися й забиралися геть.

— Що ти бачив? — запитав О’Кіфі Портбейн.

— Я нічого не бачив, я міцно спав. Але я чув їх.

— І що вони робили?

— Готувалися закачати нервово-паралітичний газ у мій будинок. Я почув, як вони розмотували шланг з портативного барабана й відкривали напірні резервуари. Дякувати Богу, що я втік з будинку до того, як вони встигли все під’єднати!

Підбіг Деніелз.

— То кажеш, це була газова атака? — він потягнувся по маску на поясі. — Не стійте, одягайте маски!

— Вони не запустили обладнання, — відповів Зильберман. — О’Кіфі вчасно увімкнув тривогу, і вони відступили в болото.

— Ти впевнений? — засумнівався Деніелз.

— Ти ж не відчуваєш жодних запахів, правда?

— Ні, — визнав Деніелз, — але найсмертоносніший газ — це газ без запаху. Ти не знаєш, що тебе отруїли, аж доки не стане надто пізно. — Він для певності натягнув маску.

Біля рядів будинків у мерехтливому світлі аварійних прожекторів з’явилося кілька струнких жінок із стурбованим виглядом. За ними обережно скрадалися діти.

Зильберман і Горштоковський перейшли в тінь важкої гармати.

— Цікаво, — сказав Горштоковський. — Третя газова атака за цей місяць. Плюс дві спроби мінування вибухових терміналів на території табору. Вони беруть нас у лещата.

— Ти ж усе розумієш, хіба ні?

— Мені не треба чекати на звіт, щоб знати, що стає все важче. — Горштоковський стомлено роззирнувся довкола, а тоді притягнув Зильбермана до себе. — Можливо, радарний екран не спрацював не просто так. Він мав би вловлювати все, навіть стукіт у двері.

— Але якщо вони справді підійшли вздовж того відтинку, як ти й казав...

— Я сказав це навмисне. Хтось їх пропустив, хтось заглушив радар!

— Ти маєш на увазі, хтось з наших?

Горштоковський пильно стежив за силуетом Фішера у вологому нічному мороці. Фішер обережно рухався до краю дороги, де закінчувалася тверда поверхня і починалося мулисте підсушене болото. Він присів навпочіпки й почав копирсатися в багні.

— Що це він робить? — здивувався Горштоковський.

— Щось підбирає, — байдуже відповів Зильберман. — Чому б ні? Хіба він не повинен оглянути все довкола?

— Дивись уважно, — сказав напружено Горштоковський. — Коли він повернеться, то вдасть, що нічого не знайшов.

Фішер тимчасом уже повертався, дорогою відтираючи руки від бруду. Горштоковський його перехопив.

— Що ти знайшов?

— Я? — кліпнув Фішер. — Я нічого не знайшов.

— Не бреши мені! Ти стояв навколішках і колупався в болоті.

— Я... Я побачив щось металеве, ось і все.

Горштоковський заледве стримував хвилю емоцій, які його охопили. Він мав рацію.

— Розказуй! — закричав він. — Що ти знайшов?

— Мені здалося, що це газова трубка, — пробурмотів Фішер. — Але то був просто корінь. Великий вологий корінь.

Запала напружена мовчанка.

— Обшукайте його, — наказав Портбейн.

Двоє солдатів схопили Фішера, Зильберман і Деніелз швидко його обшукали.

Вони зняли його поясний пістолет, ніж, аварійний свисток, тестер автоматичних реле, лічильник Ґайґера, пульсомір, аптечку і документи. Більше нічого не було.

Солдати розчарувано його відпустили, і Фішер похмуро заходився зібрати свої речі.

— Ні, він нічого не знайшов, — визнав Портбейн. — Вибач, Фішере, але ми маємо бути пильними. Ми маємо бути насторожі щомиті: вони там змовляються і плетуть проти нас інтриги.

Зильберман і Горштоковський перезирнулися, а тоді тихо пішли геть.

— Здається, я все зрозумів, — пошепки сказав Зильберман.

— Звичайно, — відповів Горштоковський. — Він щось там заховав. Ми розриємо ту частину болота, в якій він копирсався, і, думаю, знайдемо щось цікаве. — Його плечі напружилися, наче він готувався до бійки. — Я знаю, що хтось тут, у таборі, працює на них. Терранський шпигун.

Зильберман просто вибухнув:

— Терранський? То це вони нас атакують?

— А хто ж.

На обличчі Зильбермана був здивований вираз.

— Мені здавалося, ми б’ємося з кимось іншим.

Горштоковський розсердився.

— З ким же, наприклад?

Зильберман похитав головою.

— Не знаю. Я думав більше про те, що нам робити, ніж про те, хто вони. Гадаю, я просто вважав, що це прибульці.

— А ці терранські мавпи, по-твоєму, хто? — з викликом запитав Горштоковський.

Дев’ятеро лідерів табору зібралися на щотижневу Модельну нараду у своєму підземному укріпленому конференц-залі. Озброєна охорона стояла на вході, який надійно опечатали, щойно останнього лідера перевірили і обшукали, перш ніж пропустити.

Головуючий Домґраф-Швах напружено сидів у глибокому кріслі, поклавши одну руку на Модельний звіт, а другою тримаючись за перемикач, який мав миттєво катапультувати його геть у спеціальний відсік, подалі від потенційної атаки. Портбейн проводив плановий огляд кімнати, перевіряючи кожне крісло і стіл на наявність записувальних пристроїв. Деніелз сидів, не зводячи погляду з лічильника Ґайґера. Зильберман був цілковито запакованим у костюм зі сталі і пластику, обплутаний дротами, що безперервно дзижчали.

— Боже, навіщо тобі цей броньований обладунок? — роздратовано запитав Домґраф-Швах. — Зніми його, щоб ми тебе бачили.

— Фіг вам, — відрізав Зильберман приглушеним хитромудрим спорядженням голосом. — Відтепер я постійно його носитиму. Минулого вечора хтось намагався проштрикнути мене зараженими бактеріями голками.

Ленуа, що був задрімав на своєму місці, враз ожив.

— Зараженими бактеріями голками? — він підскочив і кинувся до Зильбермана. — Дозволь запитати, чи...

— Тримайся від мене подалі!!! — заволав Зильберман. — Якщо підійдеш ближче, я підсмажу тебе струмом.

— Напад, про який я доповів минулого тижня, — схвильовано видихнув Ленуа, — коли хтось намагався отруїти наші запаси води солями металів. Я ще тоді подумав, що далі вони використають бактеріальні відходи, вірус, який проходитиме крізь фільтри, і ми не зможемо його виявити, доки не почнеться епідемія. — Він висмикнув з кишені пляшку й витрусив жменю білих капсул. Одну за одною він закинув їх у рот.

Усі люди в кімнаті були захищені в якийсь спосіб. Кожен обрав той механізм, який відповідав їхньому індивідуальному досвіду, але загальна система захисту була інтегрована у спільний Модельний план. Єдиним, хто не переймався якимось пристроєм, був Тейт. Він сидів блідий і напружений, але нічим не зайнятий. Домґраф-Швах подумки це відзначив — рівень впевненості Тейта був незвично високим, а, отже, він чомусь не боявся нападу.

— Досить розмов, — сказав Домґраф-Швах. — Час починати.

Його обрали головуючим з допомогою рулетки. У такий спосіб унеможливлювалося втручання в систему: для ізольованої автономної колонії з шістдесяти чоловіків і п’ятдесяти жінок жеребкування було необхідністю.

— Деніелзе, зачитай тижневий Модельний звіт, — наказав Домґраф-Швах.

— Навіщо? — грубо втрутився Портбейн. — Це ж ми його зводили. Ми всі знаємо, що там.

— З тієї ж причини, чому його завжди зачитують, — відповів Зильберман. — Щоб ми всі знали, що його не підмінили.

— Лише підсумок! — гучно сказав Горштоковський. — Я не хочу залишатися у цьому сховищі довше, ніж потрібно.

— Боїшся, що хтось заблокує двері? — уїдливо запитав Деніелз. — Тут пів дюжини аварійних виходів, і тобі це добре відомо: ти сам наполягав, щоб їх зробили.

— Читай підсумок, — поквапив його Ленуа.

Деніелз прочистив горло.

— Протягом останніх семи днів ми відбили одинадцять нападів. Головний був спрямований на нашу нову мережу мостів класу А — диверсія, в результаті якої мережу було зруйновано. Опори послабили — пластик, з яких вони були зроблені, втратив твердість, тож коли перша конвойна вантажівка проїжджала мостом, усе завалилося.

— Ми це знаємо, — з прикрістю сказав Портбейн.

— Втрати — шість життів і значна кількість обладнання. Війська прочісували територію цілий день, але диверсанти змогли втекти. Невдовзі після цього було виявлено, що запаси води отруєні солями металів, тож ми засипали старі колодязі й пробурили нові. Тепер уся наша вода проходить через фільтр і систему контролю.

— Я свою ще й кип’ячу, — гарячково додав Ленуа.

— Ми всі погодилися, що частота і серйозність нападів зростають, — Деніелз вказав на великі схеми і графіки на стіні. — Без нашого бомбостійкого щита і локаційної системи нас уже сьогодні б захопили. Головне питання в тому, хто саме нас атакує.

— Террани, — сказав Горштоковський.

Тейт похитав головою.

— Террани, аякже! Що ці мавпи забули тут, так далеко від дому?

— Ми ж тут, хіба ні? — заперечив Ленуа. — А колись ми були терранами.

— Ніколи! — заволав Фішер. — Може, ми й жили на Террі, але ми не террани. Ми вища раса мутантів.

— Але хто тоді нападає? — не здавався Горштоковський.

— Інша група вцілілих з корабля, — відповів Тейт.

— Звідки ти знаєш? — запитав Зильберман. — Ти їх колись бачив?

— У нас не лишилося жодного шатлу, пам’ятаєш? Мабуть, у них вони і втекли.

— Якби це була окремішня група вцілілих, — заперечив О’Кіфі, — у них би не було обладнання, зброї та машин, які вони використовують. Це тренована, скоординована сила. За п’ять років ми не змогли перемогти їх чи бодай когось вбити. Це однозначно свідчить про їхню міць.

— Ми й не намагалися їх перемогти, — відказав Фішер. — Ми лише прагнули захистити себе.

Дев’ятеро чоловіків сиділи в напруженій тиші.

— Ти говорив про корабель, — сказав Горштоковський.

— Ми скоро дістанемо його з болота, — відповів Тейт. — І тоді ми їм покажемо, вони нас запам’ятають!

— Боже мій! — з відразою вигукнув Ленуа. — Той корабель — це руїна, метеор розтрощив його вщент. Що з того, що ми його дістанемо? Він не полетить без капітального ремонту.

— Якщо ці мавпи змогли його збудувати, — сказав Портвейн, — то ми точно зможемо його полагодити. У нас є інструменти й апаратура.

— І ми нарешті знайшли, де там корабельна рубка, — додав О’Кіфі. — Не бачу причини, чому ми не змогли б його підняти.

Вираз обличчя Ленуа миттю змінився.

— Добре, знімаю своє заперечення. Давайте витягнемо його.

— А чому ти цього хочеш? — збуджено загорлав Деніелз. — Ти намагаєшся нас до чогось підштовхнути!

— Він щось замислив, — погодився розлючений Фішер. — Не слухайте його, залишмо ту бісову хрінь унизу!

— Запізно, — сказав О’Кіфі. — Ми тижнями працювали, щоб його витягти.

— Ти з ним змовився! — заверещав Деніелз. — Ви намагаєтеся нас у щось вплутати!

Корабель був просякнутою болотом поіржавілою руїною. Магнітні затискачі витягнули його на тверду поверхню, підготовлену «жуками»-спалювачами. З корабля витікала твань.

«Жуки» взялися випікати тверду стежку далі, аж до корабельної рубки. Доки кран утримував кабіну в повітрі, під неї підклали важкі додатково підсилені пластикові балки. Клубки водоростей, сплутані, наче старече волосся, вкривали сферичну кабіну, на яку вперше за п’ять років світило полудневе сонце.

— Вперед, — нетерпляче скомандував Домґраф-Швах.

Портбейн і Ленуа пройшли висушеною поверхнею до вкритої болотом рубки керування. Жовте світло їхніх ручних ліхтариків зловісно виблискувало на паруючих стінах і запліснявілих панелях. Розтривожені вугрі звивалися й билися в судомах у густих калюжах під ногами. Кабіна була розтрощеним покрученим руйновищем. Ленуа, що йшов першим, нетерплячим жестом покликав Портбейна йти за ним.

— Ці панелі маєш оглядати ти, ти ж у нас інженер.

Портбейн спрямував світло ліхтарика на перехняблену купу заіржавілого металу й побрів до зруйнованої панелі керування крізь шар мотлоху, що сягав до колін. Це був лабіринт з оплавленої і погнутої апаратури. Він присів перед нею навпочіпки і почав відривати пощерблені захисні плити.

Ленуа відчинив панель і дістав запаковані в металеві контейнери аудіо- й відеоплівки. Він нетерпляче відкрив один з них й у миготливому світлі спробував розгледіти бодай якісь кадри.

— Тут інформація з корабля. Тепер ми зможемо довести, що крім нас на борту нікого не було.

У зазубреному проході з’явився О’Кіфі.

— Що там?

Ленуа проштовхався повз нього на допоміжні риштовання.

Він поклав там оберемок контейнерів із записами і повернувся до вологої кабіни.

— Зміг розібратися з панеллю? — запитав він Портбейна.

— Дивно, — пробурмотів Портбейн.

— Що там? — знервовано запитав Тейт. — Надто серйозні пошкодження?

— Купа дротів і реле, сила-силенна індикаторів, електричних ланцюгів і перемикачів, але жодних пристроїв керування.

Ленуа поквапився до нього.

— Мають бути!

— Для ремонту доведеться зняти всі ці панелі — розібрати практично все, просто щоб дістатися до механізмів. Звідси ніхто не міг керувати кораблем, це суцільна гладка і опечатана шкаралупа.

— Мабуть, це не рубка керування, — припустив Фішер.

— Це механізм навігації, жодних сумнівів. — Портбейн витягнув жмут обгорілих дротів. — Але він повністю ізольований. Це автопілот, автоматичне управління.

Вони перезирнулися.

— Отже, ми були в’язнями, — сказав приголомшений Тейт.

— Чиїми? — запитав спантеличений Фішер.

— Терранів! — відповів Ленуа.

— Не розумію, — пробурмотів Фішер. — Ми ж планували політ — хіба ні? Ми відірвалися від Ґанімеда і втекли.

— Запускай плівки, — сказав Портбейн до Ленуа. — Подивимося, що на них.

Деніелз вимкнув відеосканер й підкрутив світло.

— Гаразд, — сказав він. — Як бачите, це був медичний корабель без екіпажу. Його вели центральним променем з Юпітера. Промінь довів його із Сонячної системи сюди, де через механічну помилку метеор пробив захисний екран, і корабель розбився.

— А якби він не розбився? — тихо запитав Домґраф-Швах.

— То нас би доставили до центральної лікарні на Фомальґауті IV.

— Прокрути ще раз останню плівку, — попросив Тейт.

Гучномовець на стіні захрипів, а тоді заговорив рівним голосом: «Треба пам’ятати, чим відрізняються параноїдальні й параноїчні синдроми від інших психотичних розладів особистості, коли працюєте з такими пацієнтами. У параноїків загальна структура особистості залишається неушкодженою. Поза межами свого розладу вони логічні, раціональні, може, навіть видатні. З ними можна розмовляти, вони спроможні обговорювати себе, вони розуміють, де перебувають.

Параноїк відрізняється від інших психотиків тим, що залишається активно орієнтованим на зовнішній світ. Він відрізняється від так званих „нормальних“ типів особистості тим, що має низку нав’язливих ідей, хибних постулатів, з яких він невпинно конструює складну систему уявлень, які є логічними і несуперечливими відносно цих хибних постулатів».

Вражений Деніелз зупинив програвач.

— Ці плівки призначалися для керівництва лікарні на Фомальґауті IV й були замкнуті у кабіні керування. Сама кабіна була відокремлена від решти корабля, ніхто з нас не міг туди зайти.

«Параноїк цілковито негнучкий, — вів далі спокійний голос терранського лікаря. — Його нав’язливі ідеї неможливо похитнути, вони керують його життям. Він логічно вмонтовує у свою систему уявлень всі події, людей, незначущі зауваження чи випадки. Він переконаний, що світ змовився проти нього — що він є людиною непересічних важливостей і спроможностей, проти якої невпинно плетуть інтриги. Щоб протидіяти цим змовам, параноїк робить усе для свого захисту. Він постійно фіксує дії влади, повсякчас пересувається з місця на місце, а на останніх небезпечних стадіях може навіть...»

Зильберман роздратовано вимкнув сканер, і в кімнаті запала тиша. Дев’ятеро лідерів табору нерухомо сиділи на своїх місцях.

— Ми купка психів, — сказав нарешті Тейт. — Корабель божевільних, яких збив випадковий метеор.

— Не обманюй себе, — відрізав Горштоковський. — Цей метеор зовсім не був випадковим.

Фішер істерично захихотів.

— Знову параноїдальні балачки. Боже, тож всі ці напади — галюцинації нашого розуму!

Ленуа махнув рукою в бік купи плівок.

— То чому нам вірити? Чи справді на нас хтось нападає?

— Ми захищали себе від них п’ять років! — із запалом запротестував Портбейн. — Хіба це недостатній доказ?

— А ти колись їх бачив? — підступно запитав Фішер.

— Проти нас діють найкращі агенти в Галактиці. Терранські ударні частини і військові шпигуни, які пройшли ґрунтовну підготовку в підривній і диверсійній роботі. Вони надто розумні, щоб їх можна було виявити.

— Вони зруйнували нашу мережу мостів, — додав О’Кіфі. — Ми і справді їх не бачили, але від мосту однозначно зосталися самі лише руїни.

— Можливо, він був ненадійно збудованим, — зауважив Фішер. — Може, він просто впав.

— Мости «просто так» не падають! У всього, що тут відбувалося, є причина.

— Яка, наприклад? — з викликом запитав Тейт.

— Щотижневі газові атаки, — сказав Портвейн. — Забруднення запасів води металами. Ось щонайменше дві.

— Бактеріологічні кристали, — додав Деніелз.

— Можливо, нічого цього не існує, — заперечив Ленуа. — Але як ми можемо це довести? Якщо ми всі божевільні, то як ми можемо знати напевно?

— Нас більше сотні, — сказав Домґраф-Швах. — Усі ми пережили ці атаки. Хіба це недостатній доказ?

— Усе суспільство може повірити в міф, повірити й передати його наступним поколінням. Боги, феї, відьми — віра у річ не робить її справжньою. Террани століттями вірили, що Земля пласка.

— А якщо всі футові лінійки стануть завдовжки тринадцять дюймів, — сказав Фішер, — то хто це помітить? Принаймні одна має залишатися незмінними дванадцятьма дюймами, константою. Ми — купка неточних лінійок, кожна по тринадцять дюймів. Нам потрібен один не-параноїк для порівняння.

— Або ж це частина їхньої стратегії, — сказав Зильберман. — Може, вони самі збудували цю кабіну керування й підклали туди плівки.

— Це жодним чином не відрізняється від перевірки будь-яких інших гіпотез, — зауважив Портбейн. — Яка особливість наукової перевірки?

— Її можна провести повторно, — миттю відповів Фішер. — Слухайте, ми ходимо колами. Ми намагаємося оцінити себе, тоді як неможливо взяти лінійку — ні дванадцяти-, ні тринадцятидюймову — і змусити її виміряти себе. Жоден інструмент не може перевірити власну точність.

— Неправда, — спокійно відповів Портбейн. — Я можу придумати цілком об’єктивний тест.

— Не буває таких тестів! — знервовано закричав Тейт.

— А от і є! Я його підготую протягом тижня.

— Газ! — крикнув солдат.

Нараз з виттям ожили сирени. Жінки і діти потягнулися по свої маски, з підземного складу з гуркотом виїхала важка гармата й зупинилася на позиції, вздовж краю болота «жуки»-спалювачі висушували стрічку периметру. Прожектори прорізали темряву заростей папороті.

Портбейн закрутив кран сталевого бака і жестом покликав робітників. Бак швидко відкотили від моря багна й обпалених водоростей.

— Гаразд, — видихнув Портбейн. — Опустіть його вниз.

Він зайшов до підземної зали, доки циліндр котили на позицію.

— У цьому циліндрі, — сказав Портбейн, — мають бути ціанистоводневі випари, в нього зібрали зразки на місці атаки.

— У цьому немає сенсу, — заперечив Фішер. — Вони там атакують, а ми тут розсілися!

Портбейн дав сигнал робітникам, і вони почали розгортати тестувальну апаратуру.

— Буде два зразки з осадами різних випарів, чітко промаркованих і позначених як А і Б. Один із циліндра, наповненого на місці нападу, другий — зібраний з повітря, взятого в цій кімнаті.

— Припустімо, що обидва будуть негативні, — стурбовано зауважив Зильберман. — Чи не нівелює це твого тесту?

— Тоді ми проведемо більше тестів. Через кілька місяців, якщо ми так і не отримаємо нічого, крім негативних результатів, це доведе, що гіпотеза про напади хибна.

— Або ж обидва тести будуть позитивні, — сказав спантеличений Тейт.

— Тоді ми мертві вже зараз. Якщо обидва зразки будуть позитивні, то, гадаю, це доведе гіпотезу про параною.

Повагавшись, Домґраф-Швах неохоче погодився.

— Один контрольний. Якщо ми вважатимемо, що неможливо отримати контрольний зразок, в якому немає ціанистоводневої кислоти...

— Усе це вкрай заплутано, — визнав О’Кіфі. — Ти починаєш з одного відомого факту — нашого власного існування. В цьому, принаймні, ми не можемо сумніватися.

— Тож є три варіанти, — підсумував Портбейн. — Два позитивні результати означатимуть, що ми психотики. Два негативні означатимуть, що або напад був хибною тривогою, або що нападників не було. Один позитивний, один негативний означатимуть, що були справжні нападники, а ми психічно здорові і раціональні. — Він подивився на лідерів табору. — Але ми всі маємо погодитися, який саме зі зразків є яким.

— Наші відповіді записуватимуться таємно? — запитав Тейт.

— Підрахунок і фіксація відбуватиметься з допомогою механічного ока. Оцінку проводитиме машина. Кожен із нас виноситиме власне судження.

— Я перший, — сказав невдовзі Фішер. Він вийшов наперед, схилився над колориметром і кілька разів по черзі уважно оглянув обидва зразки, а тоді рішуче взявся за контрольний лист.

— Ти певен? — запитав Домґраф-Швах. — Ти справді знаєш, який із них є негативним контрольним зразком?

— Знаю, — Фішер занотував свою оцінку на контрольному листі й відійшов убік.

— Я наступний, — нетерпляче сказав Тейт, підводячись з місця. — Давайте вже покінчимо з цим.

Чоловіки по черзі оглядали обидва зразки, записували свої спостереження й з тривогою чекали на результат.

— Гаразд, — сказав нарешті Портбейн. — Я останній. — Він швидко оглянув зразки, написав свій висновок, а тоді відсунув обладнання. — Оголосіть результати підрахунку, — наказав він робітникам біля сканера.

За мить узагальнені дані висвітилися на екрані.

Фішер А

Тейт А

О’Кіфі Б

Горштоковський Б

Зильберман Б

Деніелз Б

Портбейн А

Домґраф-Швах Б

Ленуа А

— Бляха, — тихо сказав Зильберман. — Ось і все. Ми параноїки.

— Ти йолоп! — закричав Тейт на Горштоковського. — Це ж був зразок А, а не Б! Як, у біса, ти міг переплутати?

— Та ж Б світився, наче під прожектором! — відповів йому розлючено Домґраф-Швах. — Коли зразок А цілковито безбарвний!

О’Кіфі проштовхався вперед.

— Який з них, Портбейне? Який зразок був позитивний?

— Я не знаю, — зізнався Портбейн. — Хіба хтось із нас у чомусь може бути по-справжньому впевненим?

Комутатор на столі Домґраф-Шваха клацнув, і він увімкнув відеоекран.

З’явилося обличчя солдата-оператора.

— Атака закінчилася, сер. Ми їх відігнали.

Домґраф-Швах іронічно усміхнувся.

— Когось упіймали?

— Ні, сер, вони вислизнули назад у болото. Зате, гадаю, ми підстрелили кількох. Перевіримо завтра, спробуємо знайти тіла.

— Гадаєте, вдасться?

— Зазвичай болото їх засмоктує, але може цього разу...

— Гаразд, — урвав його Домґраф-Швах. — Повідомте, якщо будуть новини. — Він розірвав з’єднання.

— Що тепер? — холодно поцікавився Деніелз.

— Немає сенсу продовжувати роботу над кораблем, — сказав О’Кіфі. — Навіщо витрачати час на бомбардування порожніх боліт?

— Я пропоную продовжувати роботу над кораблем, — заперечив Тейт.

— Навіщо? — запитав О’Кіфі.

— Щоб ми могли долетіти до Фомальґаута і здатися медичній станції.

Зильберман скептично вирячився на нього.

— Здатися? Чому б не лишитися тут? Ми нікому не завдаємо шкоди.

— Не завдаємо. Поки що не завдаємо. Але я думаю про майбутнє, на століття вперед.

— Ми будемо мертві.

— Присутні в цій кімнаті — звісно, але як щодо наших нащадків?

— Він має рацію, — погодився Ленуа. — Зрештою, наші нащадки заполонять усю систему. Рано чи пізно наші кораблі полетять Галактикою. — Він спробував усміхнутися, але м’язи його обличчя мов задеревеніли. — У плівках підкреслюють, що параноїки дуже наполегливі й фанатично тримаються за свої нав’язливі ідеї. Якщо наші нащадки долетять до зони Терри, буде війна, і ми зможемо її виграти, бо ми затятіші. Ми ніколи не відступаємо.

— Фанатики, — прошепотів Деніелз.

— Ми маємо тримати цю інформацію в таємниці від решти табору, — сказав О’Кіфі.

— Однозначно, — погодився Фішер. — Ми повинні переконати їх, що ремонтуємо корабель, щоб скидати водневі бомби. Інакше ми опинимося в дуже скрутній ситуації.

Понурі, вони посунули до опечатаних дверей.

— Стривайте, — сказав насторожено Домґраф-Швах. — Ці двоє робітників. — Він рушив назад. Хтось уже вийшов у коридор, але решта повернулася на свої місця.

І тоді почалося.

Зильберман вистрелив першим. Фішер закричав, половина його тіла розлетілася вихором радіоактивного попелу. Зильберман припав на коліно і вистрелив у Тейта. Тейт ухилився і дістав свій бластер-пістолет. Деніелз відступив з лінії вогню Ленуа. Той промахнувся, влучивши в результаті у перший ряд стільців.

Ленуа почав спокійно скрадатися вздовж стіни, кімнатою клубочилися хмари диму. Попереду виднівся якийсь силует, він підняв пістолет і вистрелив. Постать впала набік і вистрелила у відповідь. Ленуа заточився і повалився здутою кулькою. Зильберман поквапився далі.

За столом Домґраф-Швах панічно шукав кнопку катапульти. Його пальці намацали її, але доки він знімав запобіжник, промінь з пістолета Портбейна зніс верхню половину його голови. Мертве тіло ще мить лишалося на місці, а тоді механізм під столом відправив його в безпечне місце.

— Сюди! — гукнув Портвейн, перекрикуючи шипіння бластерів. — Біжи, Тейте!

Кілька променів полетіли в його бік. Половина кімнати вибухнула й з гуркотом завалилася, розпавшись на каміння і палаючі уламки. Вони з Тейтом прожогом помчали до одного з аварійних виходів. Інші, безладно стріляючи, кинулися навздогін.

Горштоковський знайшов вихід і прослизнув крізь заклинений люк. Він вистрелив у двох чоловіків, що бігли проходом попереду. Один із них захитався, але інший підхопив його, і вони разом зашкутильгали геть. Деніелз влучив точніше: щойно Тейт з Портбейном опинилися на поверхні, один із пострілів Деніелза розрізав вищого з них навпіл.

Портбейн ще трохи відбіг, а тоді тихо впав обличчям уперед під стіну пластикового будинку, що стояв темним прямокутником непрозорої чорноти проти нічного неба.

— Куди вони поділися? — хрипко запитав Зильберман, щойно діставшись до виходу з коридору. Ленуа відстрелив йому праву руку, але обрубок уже повністю запікся.

— Я дістав одного, — Деніелз і О’Кіфі підійшли до нерухомої фігури. — Це Портбейн. Залишився Тейт. Ми дістали трьох із чотирьох — непогано, як на такі стислі терміни.

— Тейт ще той розумник, — видихнув Зильберман. — Думаю, він щось підозрював.

Він оглянув темряву довкола. Квапливо підбігли солдати, які щойно відбили газову атаку. На місці стрілянини кружляли промені прожекторів, десь вдалині завивали сирени.

— Куди він побіг? — запитав Деніелз.

— До болота.

О’Кіфі обережно рухався вздовж вузької вулиці, інші повільно йшли позаду.

— Ти перший, хто зрозумів, — сказав Горштоковський Зильберману. — Я спочатку повірив у тест, але тоді до мене дійшло, що нас обдурили: вони вчотирьох змовилися.

— Я не очікував, що їх буде четверо, — зізнався Зильберман. — Я знав, що серед нас є принаймні один терранський шпигун. Але Ленуа...

— Я завжди знав, що Ленуа був агентом Терри, — заявив О’Кіфі. — Мене не здивували результати тесту. Вони видали себе, підробивши свої спостереження.

Зильберман махнув команді солдатів.

— Схопіть Тейта і приведіть сюди. Він десь на околиці табору.

Солдати поквапилися геть, спантеличено щось бурмочучи.

Зусібіч пронизливо і оглушливо ревів сигнал тривоги, навколо туди-сюди носилися тіні. Увесь табір схвильовано ожив, як розтривожений мурашник.

— Іншими словами, — сказав Деніелз, — четверо з них бачили те ж саме, що й ми. Вони бачили, що Б — позитивний зразок, але натомість написали А.

— Вони знали, що ми напишемо Б, — сказав О’Кіфі, — оскільки Б був позитивним зразком, який взяли з місця нападу. Їм треба було просто записати протилежне. Результати мали б підтвердити гіпотезу Ленуа про параноїків, і саме для цього Портбейн вигадав цей тест. Вони планували це дуже давно — як частину їхньої загальної стратегії.

— Ленуа якраз і знайшов ці плівки! — вигукнув Деніелз. — Вони з Фішером підкинули їх в уламки корабля, а Портбейн змусив нас прийняти його метод перевірки.

— Чого вони хотіли досягти? — запитав раптом Зильберман. — Чому вони намагалися переконати нас, що ми параноїки?

— Хіба це не очевидно? — відповів О’Кіфі. — Вони хотіли, щоб ми здалися. Природно, що терранські мавпи намагаються придушити раси, які їх витіснять, і ми, звичайно, не здамося. Але ці четверо були розумними — вони мене майже переконали. Коли результати виявилися п’ять до чотирьох, у мене був короткочасний сумнів, але тоді я усвідомив, що це їхня хитра стратегія.

Горштоковський оглянув свій бластер-пістолет.

— Хотів би я дістатися до Тейта і вибити з нього всю історію, повний звіт про їхні плани, щоб ми чітко все знали.

— Ти досі сумніваєшся? — запитав Деніелз.

— Звичайно, ні. Але я хотів би почути його зізнання.

— Навряд чи ми знову побачимо Тейта, — сказав О’Кіфі. — Він уже, мабуть, дістався до ліній терранів. Сидить у великому міжсистемному військовому транспортнику, доповідаючи терранським посадовцям із золотими позументами. Б’юся об заклад, що доки ми тут стоїмо, вони вже підтягують важку артилерію і ударні частини.

— Що ж, берімося до справи, — рішуче сказав Деніелз. — Нам треба полагодити корабель і навантажити його водневими бомбами. Коли ми винищимо їхні бази тут, зможемо перейти до військових дій на їхній території. Кілька рейдів у Сонячну систему переконають їх, що нам краще дати спокій.

Горштоковський посміхнувся.

— Це буде важка битва — самі проти всієї галактики. Але, думаю, ми дамо собі раду. Кожен із нас вартий мільйона терранських мавп.

Тейт лежав і тремтів у темному переплетінні водоростей. Рослини чіплялися за нього своїми вологими чорними стеблами, погойдуючись у хвилях довкола. Отруйні нічні комахи повзали поверхнею смердючого болота.

Його вкривала твань, одяг був порваний і пошарпаний.

Десь дорогою він загубив свій бластер. Праве плече боліло, він заледве міг поворухнути рукою — мабуть, зламав. Але Тейт надто сильно змерз і був майже напівпритомний, тож не переймався цим. Він лежав горілиць у липкому болоті, заплющивши очі.

У нього не було шансів, ніхто не міг вижити в болоті. Тейт кволо розчавив комаху, що повзала по його шиї. Вона покорчилася у нього на долоні і зрештою померла. Ніжки мертвої комахи ще довго посмикувалися.

На нерухоме тіло чоловіка почав обережно наповзати отруйний слимак. Коли він причавив його своєю липкою вагою, Тейт почув перші далекі звуки табору, що ставав до роботи. Якийсь час він не міг зрозуміти, що відбувається, а коли нарешті усвідомив, то болісно і безпорадно затремтів.

Перша стадія великого наступу на Землю вже починалася.