Повне зібрання короткої прози. Том 3

Дослідники ми

— Боже, — вихопилося в Перкгурста, і м’язи його почервонілого обличчя здригнулися від хвилювання. — Ідіть сюди. Ви тільки погляньте!

Всі скупчилися біля ілюмінатора.

— Он вона, — промовив Бертон. Його серце дивно тьохнуло. — Яка ж вона гарна!

— Чорт, а таки гарна, — погодився Леон. Його голос тремтів. — Ого, я навіть Нью-Йорк бачу.

— Та не бреши!

— Бачу! Оте, сіре. Біля води.

— Це ж навіть не Сполучені Штати. Ми дивимося догори верхом. Це Сіам.

Корабель мчав крізь космос під виск метеоритних екранів. А тим часом блакитно-зелена куля, оповита хмарами, що ховали континенти та океани, поступово збільшувалася.

— Я вже навіть не сподівався знову її побачити, — зізнався Меррівезер. — Думав, ми застрягли там навіки, — його обличчя скривилося. — Клятий Марс, ця багряна пустка! Нічого, крім сонця, мух і руїн.

— Добре, що Бертон уміє лагодити реактивні двигуни, — зауважив капітан Стоун. — Ми маємо бути йому вдячні.

— А знаєте, що я зроблю, щойно повернуся? — вигукнув Перкгурст.

— Що?

— Вирушу на Коні-Айленд.

— Навіщо?

— Люди. Я хочу знову побачити людей. Натовпи людей. Дурних, спітнілих, галасливих. Морозиво, воду. Океан. Пивні пляшки, молочні пакети, паперові серветки...

— І дівчат, — додав Веккі, і його очі засяяли. — Шість місяців — це так довго. Візьми мене із собою. Сядемо на пляжі й милуватимемося дівчатами.

— Цікаво, які в них зараз купальники? — замріяно мовив Бертон.

— Може, вони взагалі їх не носять! — припустив Перкгурст.

— А я ось що скажу! — проревів Меррівезер. — Я знову побачу дружину! — раптом він замовк, а потім його голос стих до шепоту: — Мою дружину.

— У мене теж є дружина, — сказав Стоун і підморгнув. — Але я вже давно одружений, — потім він подумав про Пат і Джин. Йому боляче стисло груди. — Мабуть, уже підросли.

— Підросли?

— Мої діти, — хрипко пояснив Стоун.

Вони перезирнулися: шестеро чоловіків, обідраних, з довгими бородами і блискучими, як у лихоманці, очима.

— Довго ще? — прошепотів Веккі.

— Десь із годину, — відказав Стоун. — Ще година, і ми вдома.

Корабель вдарився об землю з такою силою, що всі попадали на підлогу. Він підстрибував і котився всіяною каменюками дорогою, ображено вищали гальма. Нарешті корабель зупинився, зарившись носом у якийсь насип.

Тиша.

Вхопившись за поруччя, Перкгурст перший незграбно звівся на ноги. У нього цебеніла кров із порізу під оком.

— Ми приземлилися, — проголосив він.

Бертон заворушився й зі стогоном змусив себе встати на коліна. Перкгурст допоміг йому підвестися.

— Дякую. Отже, ми...

— Ми дома. Ми повернулися.

Двигун був вимкнений. Гудіння стихло... вловлювався тільки звук ледь чутного капотіння рідини на землю.

Корабель був зруйнований. Корпус тріснув у трьох місцях. Він був геть деформований, погнутий і сплющений. Усюди валялися папери та уламки апаратури.

Веккі і Стоун обережно встали.

— З вами все гаразд? — запитав Стоун, обмацуючи свій лікоть.

— Допоможіть, — попросив Леон. — Бісова нога! Здається, вивихнув.

Леона поставили на ноги. Меррівезер лежав непритомний. Чоловіки привели його до тями й допомогли підвестися.

— Ми приземлилися, — повторив Перкгурст, мовби сам не міг у таке повірити. — Це Земля! Ми повернулися — живі!

— Сподіваюся, наші зразки не постраждали, — похопився Леон.

— До дідька ті зразки! — збуджено вигукнув Веккі. Він гарячково викручував болти, щоб відкрити люк. — Ходімо назовні, все як слід роздивимося.

— А де ми? — спитав Бертон у капітана Стоуна.

— Десь на південь від Сан-Франциско. На півострові.

— Сан-Франциско! Слухайте — можна покататися на канатних трамваях! — Перкгурст допоміг Веккі з люком. — Сан-Франциско! Одного разу я проїздив через Фріско. Там є величезний парк, зветься «Золоті ворота». Можна сходити на атракціони.

Люк широко розчинився. Розмова різко урвалася. Чоловіки визирнули назовні, мружачись від сліпучого розпеченого сонця.

Перед ними простяглося зелене поле. Оддалік здіймалися пагорби, чітко окреслені в кришталево-чистому повітрі. По шосе їхало кілька машин — такі собі крихітні цятки, на яких виблискувало сонце. Телефонні стовпи.

— Що це за звук? — спитав Стоун, уважно прислухаючись.

— Потяг.

Потяг сунув далекою колією, пахкаючи чорним димом.

Полем гуляв легенький вітерець, куйовдячи траву. Праворуч лежало місто. Будинки і дерева. Дашок театру. Заправка «Стандарт». Придорожній ринок. Мотель.

— Як думаєте, нас хтось помітив? — міркував уголос Леон. — Мали б побачити.

— Почути — так це напевне, — кинув Перкгурст. — Ми гепнули на землю з таким гуркотом, наче на небі хтось перднув.

Веккі зіскочив на поле. І раптом захитався, широко розкинувши руки.

— Я зараз упаду!

Стоун розсміявся.

— Звикнеш! Ми надто довго пробули в космосі. Гайда за мною, — він зістрибнув на землю. — Ходімо вже.

— Так, ходімо до міста, — Перкгурст снопом зваливася поряд із ним. — Може, нас почастують чимось смачненьким...

Чорт, от би шампанського! — він випнув груди під розірваною формою. — Повернення героїв. Ключі від міста. Парад. Військовий оркестр. Трибуни, повні дівчат.

— Дівчат, — пирхнув Леон. — У тебе одне на думці.

— Аякже! — Перкгурст уже рушив через поле до міста, інші потяглися слідом за ним. — Хутчіш!

— Дивись-но, — звернувся Стоун до Леона. — Там хтось є. Спостерігає за нами.

— Це діти, — відказав Бертон. — Зграйка дітей, — він у захопленні засміявся. — Пішли привітаємося.

Вони попрямували до дітей густим росистим різнотрав’ям.

— Мабуть, зараз весна, — зауважив Леон. — У повітрі просто пахне весною, — він глибоко вдихнув. — І травою.

Стоун швидко підрахував.

— Сьогодні дев’яте квітня.

Вони поквапилися далі. Діти стояли, витріщившись на них, мовчазні й нерухомі.

— Агов! — гукнув їм Перкгурст. — Ми повернулися!

— Що це за місто? — прокричав Бертон.

Діти дивилися на них вибалушеними очима.

— Щось не так, — пробурмотів Леон.

— Наші бороди. Вигляд у нас доволі кепський, — Стоун склав руки рупором. — Та не бійтеся! Ми повернулись із Марса. Космічна експедиція. Два роки тому — пам’ятаєте? Минулого жовтня була перша річниця.

Діти і далі витріщалися на них з пополотнілими личками. Потім раптом розвернулися і кинулися навтьоки. Вони налякано дременули до міста.

Шестеро чоловіків застигли, вражені їхньою втечею.

— Якого біса, — приголомшено пробурмотів Перкгурст. — Що їх налякало?

— Наші бороди, — невпевнено повторив Стоун.

— Щось тут не так, — захриплим голосом прокоментував Бертон. Його починало тіпати. — Щось тут геть не так.

— Припини! — урвав його Леон. — Це просто через бороди, — він люто шарпнув свою сорочку, відірвавши шматок тканини. — Ми брудні, як задрипані волоцюги. Вперед, — він попростував стежкою, якою втекли діти. — Ну ж бо! По нас уже, мабуть, відправили машину. Ходімо їй назустріч.

Стоун і Бертон перезирнулися. І повільно рушили за Леоном. Інші трохи відставали від них.

Мовчазні, розгублені, шестеро зарослих чоловіків посунули через поле до міста.

Помітивши чужинців, якийсь підліток на велосипеді чимдуж натиснув на педалі. Залізничники, що ремонтували колію, покидали лопати і з криком кинулися врозтіч.

Шестеро чоловіків отетеріло провели їх поглядом.

— Та що ж це таке? — пробурмотів Перкгурст.

Вони перетнули колію, щоб дістатися до міста, яке лежало по той її бік, і пройшли через гай евкаліптових дерев.

— Бурлінґейм, — прочитав Леон на вказівнику. Вони оглянули вулицю. Готелі та кав’ярні. Припарковані машини. Заправки. Дешеві крамнички. Маленьке провінційне місто, на тротуарах нечисленні перехожі. Дорогами їздять автомобілі.

Астронавти вийшли з гаю. Працівник заправки на протилежному боці вулиці підвів голову...

І завмер.

За мить він кинув шланг, який тримав у руці, і з пронизливим вереском втік.

Машини зупинилися. З них вихопилися водії й побігли геть. Чоловіки й жінки повискакували з крамниць і сипнули хто куди. Це була гарячкова, кваплива втеча.

За кілька хвилин вулиця спорожніла.

— Боже, — ошелешено промовив Стоун. — Що за?.. — він ступив на тротуар. Навколо жодної живої душі.

Вражена й оніміла шістка чоловіків крокувала головною вулицею. Жодного поруху. Ніде нікого. Завила сирена, то тихіше, то голосніше. З провулка вигулькнула машина й, задкуючи, рушила геть.

У вікні горішнього поверху ближнього будинку Бертон розгледів бліде, налякане обличчя. Потім фіранки рвучко засмикнули.

— Щось я нічого не второпаю... — пробурмотів Веккі.

— Вони тут всі схибнулися, чи що? — дивувався Меррівезер.

Стоун нічого не відповів. Бо не мав відповіді. Почувався знетямленим і втомленим. Він сів на узбіччя, щоб віддихатися.

Інші скупчилися навколо нього.

— Чортова нога, — поскаржився Леон. Закусивши губу, він прихилився до знака «Стоп». — Болить так, що можна померти.

— Капітане, що відбувається? — запитав Бертон.

— Я не знаю, — зізнався Стоун. Він обмацав подерті кишені в пошуках цигарки. Навпроти них було видно спорожнілу кав’ярню. Люди з неї повтікали. Їжа полишалася на столах. На плиті шкварчав гамбургер, у скляному кавнику кипіла кава.

На тротуарі валялися якісь товари, які нажахані покупці покидали разом із сумками. Самотньо диркотів двигун залишеної на парковці машини.

— То що? — спитав Леон. — Що тепер?

— Не знаю.

— Ми ж не можемо просто...

— Я не знаю! — Стоун звівся на ноги. Він зайшов до кав’ярні. Вони спостерігали, як він сідає за стіл.

— Що це він робить? — спитав Веккі.

— Поняття не маю, — Перкгурст увійшов до кав’ярні слідом за Стоуном. — Що ти надумав?

— Чекати офіціанта.

Перкгурст знічено поплескав Стоуна по плечі.

— Та годі вам, капітане. Тут нікого немає. Всіх як вітром здуло. Стоун нічого не відповів. Він сидів за столиком із безвиразним обличчям. І просто чекав, поки його обслужать.

Перкгурст вийшов із кав’ярні.

— Що, в біса, сталося? — спитав він Бертона. — Що це з ними таке?

Поблизу нишпорив плямистий пес. Пробігаючи повз них, він напружився і з підозрою їх обнюхав. Потім шаснув у провулок.

— Обличчя, — сказав Бертон.

— Обличчя?

— За нами стежать. Звідти, — Бертон показав рукою на будинок. — І ховаються. Але чому? Чому вони нас уникають?

Раптом Меррівезер завмер.

— Сюди щось їде.

Чоловіки з цікавістю озирнулися.

З-за рогу вигулькнули два чорні седани й рушили в їхньому напрямку.

— Дякувати Богу, — пробурмотів Леон, притулившись до стіни будинку. — Приїхали нарешті.

Машини загальмували біля узбіччя. Відчинилися двері. Із них висипали чоловіки й мовчки оточили астронавтів. Всі добре вдягнені. У краватках, капелюхах і довгих сірих пальтах.

— Мене звати Скенлен, — відрекомендувався один із них. — Я із ФБР, — це був літній чоловік із сталево-сірим волоссям. Він говорив стримано й суворо. І пильно розглядав їхню п’ятірку. — Де ще один?

— Капітан Стоун? Він там, — Бертон показав на кав’ярню.

— Приведіть його сюди.

Бертон зайшов до кав’ярні.

— Капітане, за нами приїхали. Виходьте.

Стоун вийшов разом із ним на вулицю.

— Бертоне, а хто вони? — спитав він уривчасто.

— Шестеро, — ствердно мовив Скенлен і махнув рукою своїм людям. — Гаразд. Усі тут, — ФБРівці посунули на них, змушуючи відступити до цегляного фасаду кав’ярні.

— Чекайте! — здавленим голосом вигукнув Бертон. Він закрутив головою. — Що... що відбувається?

— Чого вам треба? — благально спитав Перкгурст. По його щоках покотилися сльози. — Скажіть нам, Бога ради...

У людей із ФБР була зброя. Вони її витягли. Веккі позадкував, піднявши руки над головою.

— Прошу вас! — застогнав він. — Що ми такого зробили?

Раптом у Леонових грудях зажевріла надія.

— Вони не знають, хто ми. Думають, що ми — комуністи, — він звернувся до Скенлена. — Ми астронавти експедиції Земля-Марс. Мене звати Леон. Пам’ятаєте? У жовтні минув рівно рік. Ми повернулися. Повернулися з Марса, — голос йому зрадив. Під’їхала техніка. З’явилися каністри зі шлангами.

— Ми повернулися! — прохрипів Меррівезер. — Ми — члени експедиції Земля-Марс, і ми повернулись!

Обличчя Скенлена лишилося незворушним.

— Усе це звучить чудово, — холодно сказав він. — От тільки ваш корабель, діставшись Марса, розбився і вибухнув. Ніхто з екіпажу не вижив. Ми знаємо це достеменно, бо посилали роботів-шукачів, які привезли звідти тіла, — всі шість.

Люди з ФБР вистрілили. Займистий напалм огорнув усі шість фігур. Ті кинулися назад, але вогонь їх таки наздогнав.

ФБРівці дивилися, як загорілися прибульці, наступної миті вже не можна було нічого розгледіти. Шести чоловіків видно не було, але їх було чути. Звуки ці були доволі неприємними, проте ФБРівці лишилися на позиціях: чекати і спостерігати.

Скенлен копнув ногою обвуглені рештки.

— Напевне сказати не можна, — виснував він. — Але, схоже, тут лише п’ятеро... хоч я й не помітив, щоб хтось із них утік. Ми не лишили їм часу, — під його чоботом грудка попелу розсипалася на порох, порошинки все ще диміли, догораючи.

Його помічник Вілкс опустив додолу очі. Це було для нього новим досвідом, і він іще не зовсім вірив у те, що щойно побачив.

— Я... — витиснув він із себе, — я, мабуть, піду до машини, — промимрив він, задкуючи від Скенлена.

— Взагалі-то ми ще не закінчили, — сказав Скенлен, але, побачивши лице чоловіка, додав: — Добре, іди посидь у машині.

Люди почали виходити на тротуар. Боязко визирали з-за дверей і вікон.

— Вони їх знищили! — із захватом заверещав якийсь хлопчик. — Космічних шпигунів більше немає!

Фотокореспонденти збіглися робити світлини. Звідусіль сходилися роззяви з блідими обличчями й вибалушеними очима. Вони із подивом роздивлялися безформну масу задимленого попелу.

Із дрожем у руках Вілкс забрався назад до машини й зачинив за собою двері. Радіо про щось верещало, але він вимкнув приймач, не бажаючи нічого чути. Біля входу в кав’ярню, радячись із Скенленом, стовбичили його колеги з ФБР у сірих пальтах. Потім кілька з них відділилися від решти, обійшли кав’ярню і рушили алеєю. Вілкс спостерігав, як вони поступово віддаляються. Що за жахіття, думав він.

Наблизившись до машини, Скенлен схилився і просунув голову у вікно.

— Як ти почуваєшся, краще?

— Трохи, — відказав він і одразу спитав: — Це який... уже двадцять другий раз?

Скенлен зітхнув.

— Двадцять перший. Раз на кілька місяців... ті самі імена, ті самі люди. Не обіцятиму, що ти колись до цього звикнеш. Проте це перестане тебе дивувати.

— Але ж вони від нас геть не відрізняються, — насилу промовив Вілкс. — Це було те саме, що спалити шістьох людських істот.

— Ні, — заперечив Скенлен. Він відчинив двері й сів на заднє сидіння позаду Вілкса. — Вони лише виглядають, як людські істоти. У тому й річ. Це те, чого вони хочуть. Це їхня хитрість. Ти ж знаєш, що Бертон, Стоун, Леон...

— Знаю, — урвав Вілкс. — Хтось у далекому космосі спостеріг, як падає корабель, побачив, як загинули астронавти, і провів аналіз усіх решток. Перш ніж ми туди дісталися. І той хтось узяв те, що хотів, цілком достатньо для реалізації свого плану. Проте... — він махнув рукою, — ... невже немає іншого способу з ними боротися?

Скенлен відповів:

— Нам бракує знань про них. Відомо лише одне — вони засилають до нас копії, знову і знову. Намагаються втертися до нас у довіру, — його обличчя посуворішало, спохмурніло. — Вони божевільні, чи що? Можливо, вони настільки відмінні від нас, що ми взагалі не зможемо їх зрозуміти, навіть якщо й спробуємо поспілкуватися. Невже вони думають, що всіх нас звуть Леонами, Меррівезерами, Перкгурстами та Стоунами? Мене особисто це найбільше зачіпає... Хоча, може, саме в цьому й полягає наша перевага: у тому, що вони не сприймають нас як індивідуальностей. Уяви, наскільки було б гірше, якби вони послали до нас... ну, не знаю... якісь спори... якесь насіння. А не цих шістьох бідолашних, які загинули на Марсі. Щось таке, що ми не ідентифікували б як імітацію...

— Для цього їм потрібен зразок, — зауважив Вілкс.

Один із ФБРівців махнув рукою, і Скенлен вийшов з авто. А за мить повернувся до Вілкса.

— Каже, що їх тільки п’ять, — повідомив він. — Один утік, здається, його вже бачили. Він скалічений і не може швидко пересуватися. Ми підемо по нього, а ти залишайся тут пильнувати, — і Скенлен приєднався до решти ФБРівців, що звернули на алею.

Вілкс запалив цигарку й сидів, підперши голову рукою. Мімікрія... усі нажахані. Проте...

Чи намагався хтось із ними поспілкуватися?

Несподівано, розганяючи людей зі свого шляху, з’явилося двоє полісменів. Третій чорний седан під’їхав до узбіччя, зупинився і випустив людей із ФБР.

Один із них, незнайомий Вілксові, підійшов до машини.

— У тебе радіо ввімкнене?

— Ні, — відповів Вілкс і знову ввімкнув приймач.

— Якщо побачиш його, зумієш з ним упоратися?

— Звісно, — відповів він.

ФБРівець повернувся до своєї групи.

Якби вирішував я, спитав себе Вілкс, що б я зробив? Чи спробував би дізнатися, чого вони насправді хочуть? Те, що виглядає, як людина, поводиться, як людина, повинно відчувати, як людина... а якщо вони — байдуже, хто вони є, — відчувають те саме, що й людина, може, вони могли б із часом стати людьми?

Від натовпу відділилася якась постать і рушила до нього. Нерішуче спинившись, труснула головою, похитнулася й відновила рівновагу, а потім випросталась, як і решта людей. Вілкс розпізнав у ній істоту, тому що його до цього готували протягом місяців. Вона перевдяглася у брюки й сорочку, проте сорочка була застібнута неправильно, а одна нога лишилася боса. Вочевидь, та істота не розуміла сенсу взуття. Або, подумав він, можливо, вона просто приголомшена і поранена.

Коли вона наблизилася, Вілкс підняв пістолет і прицілився їй у живіт. Їх навчали стріляти саме туди, під час практики він влучав у багато мішеней поспіль. Точнісінько в центр завбільшки з комаху... і наскрізь.

На знеможеному обличчі прибульця з’явився відчай, коли він побачив, що Вілкс збирається вистрілити. Він зупинився, дивлячись йому у вічі й навіть не намагаючись ухилитися.

Тільки тепер Вілкс зауважив, що ця істота має важкі опіки, скоріше за все, вона так чи так не виживе.

— Я мушу це зробити, — сказав він.

Істота подивилася на нього, а тоді розтулила рота в спробі щось сказати.

Він вистрілив.

Перш ніж щось промовити, вона померла. Вілкс прочинив двері, коли прибулець заточився й упав поряд із машиною.

Це неправильно, подумав Вілкс, стоячи над тілом. Я застрелив його, тому що злякався. І ще я мусив. Навіть якщо це неправильно. Він прибув сюди, щоб утертися до нас у довіру, імітуючи нас, щоб ми ні про що не здогадалися. Так нам сказали — і ми мусимо вірити, що вони плетуть проти нас підступну змову, що вони не люди й ніколи ними не стануть.

Дякувати Богу, що це кінець, подумав він.

А потім згадав: ні, не кінець...

Був теплий літній день кінця липня.

Корабель із ревінням приземлився, упав на бік, проорав собою поле, пробив паркан, сарай і нарешті зупинився у рівчаку.

Тиша.

Перкгурст, хитаючись, звівся на ноги. Схопився за поруччя. Боліло плече. Він потрусив головою, оглушений падінням.

— Ми приземлилися, — проголосив він. Його голос бринів від захвату і хвилювання. — Ми сіли!

— Допоможіть мені встати, — видихнув капітан Стоун.

Бертон подав йому руку.

Леон сидів, витираючи кров, що цебеніла з шиї. Всередині корабель був геть поруйнований. Більшість обладнання потрощена і розкидана.

Веккі на неслухняних ногах прошкутильгав до люка. І почав тремтливими пальцями відкручувати важкі болти.

— Отже, — сказав Бертон, — ми таки повернулися.

— Мені просто не віриться, — пробурмотів Меррівезер.

Нарешті болти були відкручені, і чоловіки поквапилися відкрити люк. — Це щось неймовірне! Стара добра Земля!

— Агов! — гукнув Леон, зістрибнувши на землю. — Прихопіть хтось кінокамеру.

— Що за дурість! — засміявся Бертон.

— Авжеж прихопіть! — кинув Стоун.

— Так, прихопіть, — підтримав товаришів Меррівезер. — Як ми і планували: якщо колись повернемося, то сфотографуємося поруч із кораблем. Історичний знімок, для шкільних підручників.

Веккі понишпорив серед уламків.

— Вона дещо пошкодилася від удару, — повідомив він і підняв понівечену камеру над головою.

— Може, вона все ще працює, — сказав Перкгурст, важко дихаючи й сповзаючи вниз слідом за Леоном. — Але як нам сфотографуватися вшістьох? Комусь же треба натиснути на кнопку.

— Якщо задати певний час, вона зробить це автоматично, — сказав Стоун, беручи до рук камеру й змінюючи налаштування. — Станьте в ряд, — він натиснув кнопку й приєднався до свого екіпажу.

Шестеро зарослих, виснажених чоловіків стали поряд із розбитим кораблем; камера клацнула. Вони захоплено вдивлялися в зелені поля, несподівано притихлі. Відтак перезирнулися, і в них засяяли очі.

— Ми повернулися! — прокричав Стоун. — Повернулися!