Повне зібрання короткої прози. Том 3

Зразковий Єнсі

Леон Сіплінґ зі стогоном відштовхнув від себе робочі папери. У цій багатотисячній організації він був єдиним працівником, який нічого не робив. Можливо, він був навіть єдиним єнсівцем на Каллісто, який не виконував своєї роботи. Страх і напад відчаю спонукали його до того, щоб піднести руку і, помахавши нею, налагодити звуковий зв’язок із Бебсоном, головним офісним контролером.

— Слухай, Бебе, — прохрипів Сіплінґ, — здається, я застряг. Можете прокрутити ґештальт до мого відрізку? Може, я впіймаю ритм... — він слабко посміхнувся — ... гудіння чужих творчих умів.

Повагавшись, Бебсон торкнувся імпульсивного синапсису, його масивне обличчя залишилося незворушним.

— Сіпе, ти знову затримуєш виробництво! Це треба інтегрувати у програму сьогодні до шостої. Згідно з розкладом відео мають транслювати в обідній час.

На настінному екрані вже почала формуватися візуальна частина Гештальту, Сіплінґ розвернувся до нього, вдячний можливості уникнути Бебсонівського холодного погляду.

На екрані з’явився тривимірний Єнсі, як завжди, на три чверті тулуба. Джон Едвард Єнсі у своїй вилинялій робочій сорочці з підвернутими рукавами на засмаглих волохатих руках. Зрілий чоловік далеко за п’ятдесят, з обгорілим на сонці обличчям, засмаглою шиєю, доброзичливою усмішкою та задивленими в небо примруженими очима. За спиною в Єнсі було видно його двір, гараж, квітник, моріжок і задню стіну охайного білого пластикового будиночка. Єнсі усміхнувся Сіплінґу: зовсім як сусід, який відпочиває пополудні, спітнілий від літньої спеки та підстригання газону, і саме зібрався перекинутися з ним кількома словами про погоду, життя-буття на планеті та в їхній околиці.

— Послухайте, — заговорив Єнсі з динаміків, закріплених на столі в Сіплінґа. Тон його тихого голосу був довірливим. — Днями з моїм онуком Ральфом трапилося щось геть дивне. Ви ж знаєте Ральфа, він завжди приходить до школи за пів години до початку занять... каже, що любить займати своє місце раніше за всіх.

— Ото ще вискочень, — пирхнув Джо Пайнз за ближнім столом.

Тим часом Єнсі на екрані вів далі впевненим, привітним, розслабленим голосом:

— Так от, Ральф помітив білку, вона сиділа просто на тротуарі. Він аж закляк на хвилину, так йому було цікаво, — вираз обличчя Єнсі був таким щирим, що Сіплінґ йому майже повірив. І навіть заледве не побачив білку й білявого молодшого Єнсі, знаменитого хлопчика знаменитого сина найзнаменитішої — і найулюбленішої — людини на планеті.

— Білка, — пояснював Єнсі у своїй дружній манері, — збирала горіхи. Їй-богу, це було днями, у червні. І ця маленька білка, — руками в повітрі він показав її розмір, — збирала горіхи на зиму.

І раптом веселий, грайливий вираз щез з обличчя Єнсі. Він став серйозним і замисленим, а погляд — значущим. Сині очі потемніли (відмінна робота з кольором). Його підборіддя зробилося квадратним, вольовим (чудове перемикання макетів від команди андроїдів). Тепер Єнсі здавався старшим, набагато врочистішим і досвідченішим, ще більш вражаючим. Садові декорації за його спиною прибрали, непомітно замінивши на дещо інакше тло, за мить Єнсі уже вписали в космічний пейзаж, тепер він стояв серед гір, вітрів і густих правічних лісів.

— І я собі подумав, — сказав Єнсі, голос якого став глибшим, проникливішим. — Ось ця маленька білка. Звідки їй знати, що скоро настане зима? І все ж вона працює й готується до неї, — Єнсі підвищив голос. — До зими, якої ще ніколи не бачила.

Сіплінґ напружився, готуючись; уже скоро. Джо Пайнз вишкірився і гукнув зі свого місця:

— Увага!

— Та білка, — з притиском закінчив Єнсі, — вірить. Атож, вона ніколи не бачила зими. Проте вона знає, що зима настане... — масивна щелепа відвисла, Єнсі повільно підніс одну руку...

Цієї миті зображення зависло. Воно завмерло — нерухоме, німе. Більше не було чути слів, проповідь увірвалася посеред фрази.

— От і все, — бадьоро сказав Бебсон, вимикаючи Єнсі. — Ну як, допомогло тобі?

Сіплінґ знову зарився в робочі папери.

— Ні, — визнав він, — на жаль, не допомогло. Але я все зроблю.

— Сподіваюся, — на обличчя Бебсона набігла лиховісна тінь, а маленькі оченята, здавалося, стали ще меншими. — Що з тобою? Проблеми вдома?

— Зі мною все гаразд, — пробурмотів Сіплінґ зі зрадливим потом на лобі. — Дякую.

На екрані лишився збляклий образ Єнсі, завмерлий на слові «настане». Решта ґештальту вертілася у Сіплінґа в голові: подальші слова і жести ще слід було обмізкувати й згодувати композиту.

Бракувало Сіплінґового шматка, тож увесь ґештальт раптово зашпортався на середині речення.

— Сіпе, чуєш, — співчутливо запропонував Джо Пайнз, — я охоче заступлю тебе сьогодні. Просто вийди зі свого робочого столу, а я увійду в систему.

— Дякую, — промимрив Сіплінґ, — але я єдиний, хто впорається з цією бісовою частиною. Вона розставляє всі крапки над «і».

— Тобі годилося б відпочити. Ти геть виснажуєшся на роботі.

— Так, — погодився Сіплінґ, перебуваючи на межі істерики. — Щось мені зле.

Це було очевидно: його стан помітили всі в офісі. Та лише Сіплінґ знав причину. І боровся, як тільки міг, із бажанням прокричати її на повен голос.

Комп’ютерний центр Ніплана у Вашинґтоні видав базовий аналіз політичної ситуації в Каллісто, проте заключні висновки зробили люди. Вашинґтонські комп’ютери встановили, що політична система Каллісто рухається в бік тоталітаризму, проте не могли сказати, що це означало. Потрібні були люди, щоб класифікувати цю тенденцію як шкідливу.

— Це неможливо, — заперечив Тавернер. — З Каллісто постійно підтримуються експортні та імпортні зв’язки, окрім синдикату з Ґанімеда, у них в руках уся міжпланетна торгівля. Ми б дізналися, якби там щось назрівало.

— І звідки ж? — поцікавився Келлмен, очільник поліції.

Тавернер широким жестом показав на звіти, графіки та діаграми з цифрами та відсотками, якими були обвішані стіни поліцейських штабів Ніплана.

— Є сотні ознак. Терористичні атаки, політичні в’язні, концентраційні табори. Ми б почули про політичні утиски й звинувачення у зраді... про всі ті речі, на яких тримається диктатура.

— Не плутайте тоталітарне суспільство з диктатурою, — сухо відказав Келлмен. — Тоталітарна держава втручається в кожну сферу життя населення, формує його думки з кожного приводу. Влада у ній може належати диктаторові, а може — парламенту, президентові чи церковній раді. Це не має особливого значення.

— Добре, — поступився Тавернер. — Я полечу туди. Візьму із собою команду й з’ясую, що там насправді відбувається.

— Зможете замаскуватися під каллістців?

— А які вони із себе?

— Точно не знаю, — задумано визнав Келлмен, кинувши погляд на складні настінні діаграми. — Хай там як, а вони щодалі стають однаковішими.

Серед пасажирів міжпланетного комерційного лайнера, що приземлився в Каллісто, були Пітер Тавернер, його дружина і двоє їхніх дітей. Тавернер стривожено поглядав на фігури місцевих службовців, які чекали біля виходу. Прибульців мусили ретельно оглядати, коли спустили трап, службовці підійшли ближче до люка.

Тавернер підвівся і разом з родиною рушив до виходу.

— Не зважайте на них, — сказав він Рут. — З нашими документами вони мають нас пропустити.

У посвідченні, виготовленому фахівцями своєї справи, було зазначено, що він — брокер, який займається торгівлею незалізними металами, а на Каллісто прибув у пошуках оптовика, зацікавленого в збуті його продукції. Ця планета була перевантажувальним пунктом для аграрних та гірничих підприємств, через нього вливалися і виливалися нескінченні потоки спраглих до грошей підприємців, що вивозили сировину з менш розвинених супутників в обмін на шахтну техніку з внутрішніх планет.

Тавернер акуратним рухом перекинув пальто через руку.

Чоловік міцної статури і віком тридцяти з лишком років, він справляв враження успішного бізнесмена. Його двобортний піджак був дорогим, стриманого крою і кольору, черевики начищені до блиску. З огляду на все це він мав пройти кордон без ускладнень. Коли вони з родиною рушили до виходу, то мали вигляд довершеної і точної копії представників міжпланетного бізнес-класу.

— Назвіть мету прибуття, — звернувся до нього працівник в зеленій уніформі, спрямувавши на нього кінчик ручки. Тим часом їхні посвідчення перевірялися, фотографувалися, дані заносилися до системи. Проводився порівняльний аналіз електроенцефалограм їхніх мізків: звичайна процедура перевірки.

— Продаж незалізних металів, — почав був Тавернер, але другий службовець різко його перервав.

— Ви вже третій поліцейський за цей ранок. Яка муха вкусила вас там, на вашій Террі? — чоловік пильно подивився на Тавернера. — Поліцейських прибуває більше, ніж священників.

Намагаючись зберігати зовнішній спокій, Тавернер стримано відказав:

— Я приїхав відпочити. Не у справах... лікування гострого алкоголізму.

— Ваші колеги, уявіть собі, назвали ту саму причину, — реготнув контролер. — Ну що, одним терранським поліцейським більше, одним менше? — він відкрив ворота й жестом дозволив Тавернеру з його родиною проходити. — Вітаємо в Каллісто. Розважайтеся, приємного вам відпочинку. Жоден супутник системи не розвивається швидше за наш.

— Ви вже практично планета, — зіронізував Тавернер.

— Це лише питання часу, — чоловік гортав якісь документи. — За словами наших друзів із вашої маленької організації, ви обклеїли стіни офісу графіками й діаграмами про нас. Чим ми вам такі важливі?

— Академічний інтерес, — відказав Тавернер.

Якщо вони викрили трьох шпигунів, отже, тепер уся їхня команда під наглядом. Місцева влада, очевидно, налаштована виявляти кожного зайду... від цієї думки йому сипнуло морозом по шкірі.

І все ж вони його пропустили. Невже вони настільки впевнені в собі?

Справи, схоже, кепські. Роззираючись навкруги в пошуках таксі, він понуро готувався зібрати розкиданих по Каллісто членів команди і сформувати з них функціональну одиницю.

Того вечора в барі «Стей-Літ» на головній вулиці міського торговельного кварталу Тавернер зустрівся з двома іншими учасниками операції. Зігнувшись над склянками з віскі, вони обмінювалися своїми враженнями.

— Я пробув тут уже майже дванадцять годин, — зауважив Екмунд, бездумно оглядаючи ряди пляшок у притемнених глибинах бару. У повітрі клубочився цигарковий дим, автоматична музична скринька в кутку металічно відбивала ритм. — Тинявся містом, роздивлявся, спостерігав.

— А я, — похвалився Дорсер, — був у фонотеці. Вивчав офіційний міф, порівнював його з реальністю Каллісто. А ще подискутував із науковцями — освіченими людьми, яких завжди повно в її комп’ютерних залах.

Тавернер відсьорбнув віскі із склянки.

— Знайшли щось цікаве?

— Ви ж знаєте, як діє принцип вибірки, — саркастично відказав Екмунд. — Я тинявся вулицями міських нетрів, натрапив на людей, які чекали на автобус. У розмові з ними почав сварити владу: скаржитися на кепське автобусне сполучення, стан каналізації, податки — словом, на все, що спадало на думку. Вони одразу підтримали мене. Скаржилися охоче. Без вагань. Без страху.

— Законна влада, — прокоментував Дорсер, — насаджена у звичний архаїчний спосіб. Двопартійна система, одна партія менш консервативна за іншу — звісно, без істотної різниці між обома. Проте і та, і друга висуває кандидатів шляхом відкритого голосування, розсилаючи бюлетні всім зареєстрованим виборцям, — він придушив напад сміху. — Це зразкова демократія. Я читав їхні програми. Всуціль ідеалістичні гасла: свобода слова, свобода зібрань, свобода релігії — нічого нового. Завчені ще в школі постулати.

Усі троє помовчали.

— У них мають бути тюрми, — міркував Тавернер. — У кожному суспільстві є порушники закону.

— Я навідався до однієї, — повідомив Екмунд, відригнувши. — Дрібні крадії, вбивці, боржники, бандити — звичайний набір.

— І жодного політичного в’язня?

— Жодного, — Екмунд підвищив голос. — Ми могли б кричати про тоталітаризм на повні груди. Усім начхати — владі теж.

— Може, вони готуються пересаджати кілька тисяч жителів, щойно ми полетимо геть, — задумано пробурмотів Дорсер.

— Боже, — Екмунд закотив очі, — та люди можуть залишати Каллісто, коли забажають. У поліційній державі кордони тримають закритими. А в них кордони відкриті для всіх. Люди снують туди і сюди.

— А що як у питну воду підмішали якісь препарати? — припустив Дорсер.

— Та хіба може тоталітарне суспільство існувати без терору? — Екмундове запитання було риторичним. — Можу заприсягтися — тут немає поліції думок. І взагалі немає страху.

— Але якось же влада має тиснути на людей, — наполягав Тавернер.

— Однак не силами поліції, — докинув Дорсер. — І не в насильницький, жорстокий спосіб. Не за допомогою незаконних арештів, ув’язнень чи примусової праці.

— Якби це була поліційна держава, — вів далі Екмунд, — виникло б якесь протистояння. З’явилась би якась підпільна група, що мала б на меті скинути можновладців. Натомість у цьому суспільстві є можливість скаржитися, можна придбати ефірний час на телебаченні або на радіо, можна викупити колонку в газеті — та все, що завгодно, — він стенув плечима. — Тож звідки взятися підпільному рухові? Дурня якась.

— А проте, — сказав Тавернер, — ці люди живуть в суспільстві, в якому править одна партія, що насаджує офіційну ідеологію. У нас є підстави вважати, що ця держава тоталітарна і тримає своїх громадян під постійним контролем. Тут люди — піддослідні кролики, усвідомлюють вони це чи ні.

— Як вони можуть цього не усвідомлювати?

Тавернер збентежено похитав головою.

— Я й сам про це думав. Має бути якийсь механізм, якого ми не розуміємо.

— У нас доступ відкритий. Можемо копати, де захочемо.

— Мабуть, ми просто не знаємо, що саме шукати, — тавернер перевів лінивий погляд на екран над барною стійкою. Там саме закінчилися пісні-танці напівоголених дівчат, замість них з’явилося чиєсь обличчя. Це був привітний круглолиций чоловік приблизно п’ятдесяти років, із щирими блакитними очима, майже дитячим усміхом на губах і каштановим волоссям, яке спадало на його злегка відстовбурчені вуха.

«Друзі, — промовив чоловік на екрані, — як приємно знову бути серед вас цього вечора. Мені б хотілося дещо з вами обговорити».

— Якась реклама, — Дорсер відвернувся і подав сигнал бармену-автомату, замовляючи іще один напій.

— Хто він? — зацікавився чоловіком Тавернер.

— Цей добродушний старий? — Екмунд зазирнув у свої нотатки. — Щось на кшталт популярного коментатора. Звати Єнсі.

— Якийсь чиновник?

— Наскільки мені відомо, ні. Радше доморослий філософ. Я прихопив його біографію з журнальної стійки, — Екмунд передав босові яскравий буклет. — На мій погляд, цілковита посередність. Воював, був відзначений на війні між Марсом та Юпітером — як координатор військ. Дослужився до майора, — він байдуже знизав плечима. — Такий собі ходячий альманах. Видає афоризми на кожну тему. Давня мудрість у новій обгортці: навчає, як лікувати бронхіт. Із останнім, до речі, на Террі якраз проблеми.

Тавернер проглянув буклет.

— Так, мені вже траплялися його фото.

— Дуже популярна особа. Маси його обожнюють. Один із народу — їхній голос. Коли я купував цигарки, то дізнався, що він надає перевагу одному конкретному бренду. Тепер цей бренд шалено популярний, він фактично витиснув своїх конкурентів із ринку. Те саме з пивом. Скотч у цій склянці, ймовірно, саме такий, як любить Єнсі. Це стосується навіть тенісних м’ячиків. От тільки він не грає в теніс — він грає в крокет. Весь час, щовихідних, — отримавши новий напій, Екмунд закінчив: — Тож відтепер усі грають у крокет.

— Як може крокет стати найпопулярнішим видом спорту на планеті? — здивувався Тавернер.

— Це не планета, — кинув Дорсер. — Просто нікчемний супутник.

— Але не з погляду Єнсі, — виправив Екмунд. — Ми повинні сприймати Каллісто як планету.

— Чому? — спитав Тавернер.

— За духом це планета. Єнсі любить, щоб люди дивилися на речі з позиції духовності. Твердо вірить у Бога, чесність влади, сповідує працьовитість і охайність. Заяложені трюїзми.

Тавернер посерйознішав.

— Цікаво, — пробурмотів він. — Треба буде зустрітися й познайомитися з ним.

— Навіщо? Він — найобмеженіший і найпосередніший чоловік із усіх, кого тільки можна уявити.

— Можливо, — відповів Тавернер, — саме тому я ним і зацікавився.

Бебсон, кремезний і грізний, зустрів Тавернера на вході до Офісу Єнсі.

— Авжеж, ви можете зустрітися з містером Єнсі. Але він дуже зайнята людина — доведеться зачекати, перш ніж у нього звільниться хвилинка для вас. Усі хочуть побачитися з містером Єнсі.

Тавернер спокійно запитав:

— І як довго мені чекати?

Поки вони йшли через фоє до ліфтів, Бебсон подумки щось підраховував.

— Ну, скажімо, чотири місяці.

— Чотири місяці?

— Джон Єнсі — чи не найпопулярніша людина з нині живих.

— Тут, у вас, можливо, — огризнувся Тавернер, коли вони увійшли до переповненого ліфта. — Але от я, наприклад, про нього досі не чув. Якщо він настільки славнозвісний, чому про нього немає розголосу в Ніплані?

— Насправді, — зізнався Бебсон хрипким довірливим шепотом, — я не уявляю, що люди знайшли в Єнсі. З мого погляду, він — лише роздута мильна бульбашка. Але тутешні люди від нього у захваті. Зрештою, Каллісто — це провінція. Єнсі звертається до людей з певним типом мислення — до тих, кому хочеться бачити світ простим. Боюся, що населення Терри для Єнсі надто глибокодумне.

— А ви вже пробували транслювати на Терру?

— Ще ні, — сказав Бебсон. І, замислившись, додав: — Можливо — пізніше.

Поки Тавернер міркував над словами цього дужого чоловіка, ліфт зупинився на верхньому поверсі. Чоловіки вийшли у розкішний тьмяно підсвічений коридор, устелений килимами. Бебсон штовхнув двері, і вони опинилися у просторому, метушливому офісі. Всередині саме тривала підготовка найновішого єнсівського Гештальту. Група єнсівців з напруженими й критичними виразами облич мовчки передивлялася відео. Ґештальт зображав Єнсі за старомодним дубовим столом, заглибленим у читання. Вочевидь, він займався філософуванням: на стільниці були розкладені книжки й папери. На обличчі Єнсі застиг зосереджений вираз, він сидів, підперши чоло рукою, у врочистій задумі.

— Це для ранкової передачі наступної неділі, — пояснив Бебсон.

Тут губи Єнсі заворушились, і він заговорив.

— Друзі, — почав він глибоким, дружнім, по-змовницькому довірливим голосом, — знаєте, я сидів за своїм столом — десь так, як оце ви зараз сидите у своїх вітальнях... — тут камера переключилася, тепер вона знімала крізь відчинені двері Єнсівського кабінету. У вітальні була знайома всім дружина Єнсі, миловидна домогосподарка середнього віку, вона сиділа на зручному дивані й щось старанно шила. Їхній онук Ральф грався на підлозі у популярну гру в камінчики. У кутку дрімав пес.

Один із єнсівців зробив позначку у своєму блокноті. Тавернер зиркнув на нього, дещо спантеличений.

— Авжеж, я був із ними, — продовжив Єнсі, усміхнувшись. — Читав Ральфові кумедні історії. Він сидів у мене на колінах, — тло розпливлося, втіливши на мить фантомну сцену з Єнсі, на колінах у якого совався веселий онук. Потім повернулися стіл і заставлений книгами кабінет. — Я надзвичайно вдячний своїй родині, — зізнався Єнсі. — У скрутні часи я звертаюся до неї за підтримкою, це моя опора, — єнсівець знову щось занотував у блокноті.

— Сидячи тут, у своєму кабінеті, цього чудового недільного ранку, — вів далі Єнсі, — я усвідомив, наскільки нам пощастило жити, пощастило мешкати на цій прекрасній планеті, у цих надійних містах і будинках, і радіти всьому тому, що посилає нам Господь. Проте нам треба не забувати про обережність. Не можна допустити, щоб нас цього позбавили.

Нараз вираз обличчя Єнсі змінився. Тавернеру здалося, що зображення злегка переінакшилося. Це була геть інша людина, зник добродушний погляд. Чоловік, якого він тепер бачив, став немов старшим, монументальнішим. Суворий батько, який напучує своїх дітей.

— Любі друзі, — із притиском сказав Єнсі, — у світі є сили, які можуть послабити нашу планету. Усе, що ми сьогодні збудували для наших коханих, для наших дітей, завтра можуть відібрати. Ми маємо навчитися бути пильними. Ми повинні захищати наші свободи, нашу власність, наш спосіб життя. Якщо нас роз’єднають, якщо ми опустимося до внутрішніх чвар, то станемо легкою здобиччю для наших ворогів. Любі мої, ми маємо гуртуватися, разом працювати. Ось про що я думав цього недільного ранку. Про співпрацю. Про командний дух. Нам потрібна впевненість, а бути впевненим означає належати до єдиного згуртованого народу. Це, друзі, і є ключ, ключ до повноцінного життя, — показавши на моріжок і садок за вікном, Єнсі додав: — Ви знаєте, я...

Голос урвався. Зображення завмерло. У кімнаті спалахнуло яскраве освітлення, і єнсівці повернулися до своїх занять.

— Гаразд, — сказав один із них. — Принаймні цей епізод готовий. А де решта?

— Це знову Сіплінґ, — відповів йому хтось. — Не вистачає його шматка. Що коїться з цим Сіплінґом?

Спохмурнілий Бебсон квапливо попрощався.

— Прошу вибачення, — сказав він Тавернеру. — Мушу вас покинути — технічні проблеми. Можете все тут оглянути, якщо вам цікаво. Архіви також до ваших послуг — усе, що завгодно.

— Дякую, — невпевнено відказав Тавернер. Він заплутався, все здавалося цілком безпечним, навіть тривіальним. Проте було в цьому щось докорінно неправильне.

Сповнений підозр, він почав розслідування.

Очевидно, Джон Єнсі виголошував свої проповіді з будь-якого приводу. Він коментував будь-яку мислиму тему: байдуже, йшлося про сучасне мистецтво, страви з часником, споживання спиртних напоїв, м’ясоїдіння, соціалізм, війну, освіту, глибоко декольтовані жіночі сукні, високі податки, атеїзм, розлучення чи патріотизм, — він виступав зі своєю авторитетною думкою в кожній можливій сфері.

Чи існувало бодай якесь питання, щодо якого Єнсі не висловився?

Тавернер пробіг очима написи на численних плівках, що рядочками стояли на офісних стелажах. Висловлювань Єнсі назбиралося вже на мільярди футів плівки... Невже одна людина може мати думку про все на світі?

Навмання взявши один із записів, Тавернер виявив, що Єнсі розказує про манери за столом.

— Ви знаєте, — почав мініатюрний Єнсі, і його голос забринів у Тавернерових вухах, — учора за вечерею я помітив, як мій онук Ральф розрізає свій стейк, — Єнсі усміхнувся, а тим часом на портативному екрані промайнуло зображення шестирічного хлопчика, який безжально шматував своє м’ясо. — Ну, тоді я подумав: ось Ральф мордується над своїм стейком, і все намарне. Мені здалося...

Тавернер зупинив запис і поставив плівку на місце. Авжеж, Єнсі мав однозначну думку щодо будь-чого... та чи була та думка такою вже однозначною?

У ньому прокинулася підозра. Щодо деяких тем — так, була. Щодо другорядних питань у Єнсі були чіткі правила, специфічні максими, запозичені зі скарбів народної мудрості. Та ключові філософські й політичні питання — це геть інша річ.

Узявши один із багатьох записів під загальною назвою «Війна», Тавернер увімкнув його на випадковому місці.

— ... я проти війни, — гнівно проголосив Єнсі. — І я знаю, про що кажу, я на ній був.

Немов у відповідь на ці слова на екрані з’явився монтаж батальних сцен: Юпітерсько-марсіанська війна, під час якої Єнсі відзначився хоробрістю, турботою про бойових товаришів, ненавистю до ворога — широкий спектр затребуваних емоцій.

— І все ж, — твердо мовив Єнсі, — я переконаний, що планета має бути сильною. Ми не повинні покірно опускати рук... слабкість провокує напад і розпалює агресію. Наша слабкість наближає війну. Ми мусимо взяти до рук зброю і захищати тих, кого ми любимо. Усім серцем і душею я проти безглуздих воєн, проте я повторю те, що казав уже багато разів: кожний чоловік мусить стати супроти ворога й боротися у справедливій війні. Він не повинен ухилятися від своєї відповідальності. Війна — жахлива річ. Але інколи ми мусимо...

Повернувши запис на місце, Тавернер подумав: що Єнсі, в біса, сказав? Як він, власне кажучи, ставиться до війни? Було записано сотні плівок на тему війни, Єнсі завжди готовий просторікувати про такі істотні й грандіозні теми, як Війна, Планета, Бог, Податкова система. Але чи сказав він бодай щось важливе?

Тавернер відчув, як уздовж його хребта прокрадається холод. На певні — банальні — теми Єнсі висловлював свої категоричні судження: собаки кращі за котів, грейпфрути надто кислі без дрібки цукру, прокидатися зрання добре для здоров’я, а багато пиячити — погано. Проте важливі теми породжували вакуум, наповнений відлунням пишномовних фраз. Люди в усьому погоджувалися з Єнсі щодо війни, податків і Бога. І водночас ні в чому.

Щодо важливих питань ці люди не мали жодної певної думки. Вони вірили, що її мають.

Тавернер нашвидкоруч прокрутив записи, де йшлося про інші важливі теми. Усе було зроблено за одним зразком: в одному реченні Єнсі стверджував щось, в іншому спростовував. Таким чином досягався сукупний ефект — акуратне зануления, вправне заперечення. Тим часом глядач залишався в полоні ілюзії, що ласував на щедрому й різноманітному інтелектуальному бенкеті. Це вражало. І виконано дуже професійно: кінцівки були надто вправно пов’язані одна з одною, щоб бути суто випадковими.

На світі не було безпечнішого базікала, ніж Джон Едвард Єнсі. Він здавався занадто досконалим у цьому, щоб бути реальним.

Спітнілий, Тавернер вилетів із головної зали архіву й попрямував до дальніх офісів, де за пультами й монтажними столами працювали єнсівці. Усі були поглинуті роботою. Обличчя людей навколо нього були добродушні, буденні, майже знуджені. Такі ж приязні та прості, як і в самого Єнсі.

Безпечні — і диявольські у цій своїй безпечності. І з цим нічого не вдієш. Що може закинути людям ніпланська поліція, якщо їм до вподоби слухати Джона Едварда Єнсі, якщо вони бажають наслідувати його приклад? Хіба це злочин?

Тож не дивно, що Бебсону байдуже до поліцейського розслідування. Не дивно, що прикордонники їх так легко пропустили. Тут не було ані політичних в’язниць із примусовою працею, ані концтаборів — у цьому не було потреби.

Катівні й концентраційні табори потрібні лише тоді, коли не вдається когось у чомусь переконати. А тут метод переконання чудово спрацював. Поліційна держава, в якій влада тримається на залякуванні громадян, з’являється тоді, коли тоталітарна система починає розпадатися. Ранні тоталітарні суспільства не були абсолютними, влада не втручалася в усі сфери життя. Проте відтоді техніка комунікації набула відчутного розвитку.

Просто у нього на очах поставала перша справді абсолютна тоталітарна держава: безпечно й банально. І на останній — жахливій, але цілком логічній — стадії цього творення батьки всіх немовлят-хлопчиків втішено й добровільно називатимуть Джонами Едвардами.

Чому б ні? Вони вже жили, діяли і думали так само, як Джон Едвард. А жінки мали інший взірець для наслідування — місіс Марґарет Еллен Єнсі. У неї також був повний набір суджень: вона пропонувала всім жінкам наслідувати дизайн її кухні, уподобання в одязі, рецепти та стиль життя. Навіть молодь мала з кого брати приклад: їм правило за зразок юне пагіння Єнсі. Влада нічим не погребувала.

До Тавернера з виразом щирої приязні на обличчі підійшов Бебсон.

— Як справи, офіцере? — усміхнувся він і поклав руку Тавернеру на плече.

— Добре, — ледве вичавив із себе Тавернер і скинув руку порухом плеча.

— Вам сподобався наш маленький офіс? — у густому голосі Бебсона лунала непідробна гордість. — Ми добре виконуємо свою роботу, дотримуючись високих стандартів якості, виробляючи справжній мистецький продукт.

Здригаючись від безсилої люті, Тавернер вискочив з офісу в коридор. Не дочекавшись ліфта, оскаженіло кинувся до сходів.

Він більше не міг залишатися в Офісі Єнсі, він мусив якнайшвидше забратися звідси.

Із тіні в холі вийшов якийсь чоловік із блідим, знервованим обличчям.

— Зачекайте. Чи могли б ми з вами поговорити?

Тавернер протиснувся повз нього.

— Чого вам?

— Ви ж із поліції Ніплана, з терранського відділку? Я... — борлак чоловіка підскочив угору. — Я тут працюю. Мене звати Сіплінґ, Леон Сіплінґ. Я маю щось зробити... я так більше не можу.

— Тут нічого не вдієш, — відмахнувся Тавернер. — Якщо вони хочуть бути, як Єнсі...

— Але ж ніякого Єнсі немає, — вибухнув Сіплінґ, спазматично скрививши худе обличчя. — Ми його створили... ми вигадали його.

Тавернер завмер.

— Що зробили?

— Я вирішив... — голос Сіплінґа тремтів від хвилювання, коли він продовжив: — Я збираюся дещо зробити... я точно знаю, як саме треба діяти, — схопивши Тавернера за рукав, він прохрипів: — Ви маєте мені допомогти. Я можу це зупинити, але мені не вдасться зробити все самому.

Сидячи у гарній, добре вмебльованій вітальні Леона Сіплінґа, двоє чоловіків пили каву й спостерігали за тим, як діти вовтузяться на підлозі, бавлячись у свої ігри. Сіплінґова дружина разом із Рут Тавернер витирала на кухні тарілки.

— Єнсі — це синтез, — пояснив Сіплінґ, — така собі композитна особистість. Такої людини насправді не існує. Ми запозичили основні прототипи із соціологічних досліджень, зібрали ґештальт із різних типів особистостей, щоб наблизити його до життя. Проте ми відкинули те, що не хотіли в ньому бачити, й підсилили те, що вважали за потрібне.

Замислившись на якийсь час, він додав:

— Такий, як Єнсі, міг би існувати. Є багато людей, подібних до Єнсі. Саме в цьому й полягає проблема.

— Отже, ви зумисне почали втілювати ідею переробки людей за зразком Єнсі? — уточнив Тавернер.

— Я не можу достеменно сказати, яку ідею виношувала владна верхівка. Я писав рекламні тексти для компанії з виробництва засобів для полоскання рота. Влада Каллісто найняла мене й роз’яснила, чого від мене хочуть. Про мету проекту я лише міг здогадуватися.

— Під владою ви маєте на увазі раду місцевих чиновників?

Сіплінґ безрадісно засміявся.

— Я маю на увазі торговельні синдикати, яким належить цей супутник: цілком, геть з усім. Нас привчають називати Каллісто не супутником, а планетою, — його губи викривила гірка посмішка. — Мабуть, у влади є свій великий план. Він передбачає поглинання торговельних конкурентів на Ґанімеді, а коли це станеться, вони приберуть до рук і навколишні планети.

— Їм не здобути Ґанімед без відкритого оголошення війни, — заперечив Тавернер. — Його населення відстоюватиме свої компанії, — раптом йому сяйнуло. — Я зрозумів, — тихо сказав він. — Вони насправді збираються розв’язати війну. Для них це варте війни.

— Ще й як варте! А перш ніж оголосити війну, їм потрібно отримати підтримку народу. Хоча людям ця війна нічого не дасть. Вона знищить усіх дрібних підприємців, і влада сконцентрується в руках кількох можновладців. Щоб наснажити восьмимільйонне населення розпочати війну, їм потрібна інша авдиторія — покірні вівці. І вони її отримують. Коли ця кампанія з Єнсі завершиться, люди на Каллісто погодяться з будь-чим. Єнсі думає за них. Він розказує їм, які робити зачіски. В які ігри грати. Він розповідає жарти, які люди повторюють у себе на кухні. Їхні дружини готують ті самі страви, що й дружина Єнсі. У цьому крихітному світі всі наслідують його спосіб життя. Хай би що Єнсі робив, хай би у що він вірив. Ми виховували своїх громадян протягом довгих одинадцяти років. І важливим чинником у цій справі є незмінна монотонність. Ціле покоління зростає, заглядаючи Єнсі в рота з кожного приводу.

— Отже, це великий бізнес, — зробив висновок Тавернер. — Цей ваш проект зі створення і розвитку Єнсі.

— Лише до написання матеріалу залучено тисячі працівників. Ви бачили тільки першу стадію, а потім матеріали розповсюджуються по всіх містах: записи, фільми, книжки, журнали, постери, памфлети, театральні вистави та радіоп’єси, газетні публікацї, авто з гучномовцями, дитячі комікси, усна пропаганда, прихована реклама — повний набір. Безперервне насаджування зразкового Єнсі, — узявши з журнального столика перший-ліпший часопис, Сіплінґ продемонстрував вступну статтю. — «Як у Джона Єнсі справи із серцем?» Тут ідеться про те, як би нам жилося без Єнсі. Наступного тижня надрукують статтю про його шлунок, — і Сіплінґ кисло закінчив: — Ми знаємо мільйони шляхів. Ми використовуємо кожну нагоду. Нас називають єнсівцями, це нова форма мистецтва.

— А як ви — його творці — ставитеся до Єнсі?

— Він — лише красива декорація.

— То ніхто з вас йому не вірить?

— Навіть Бебсон із нього сміється. А Бебсон стоїть над усіма, над Бебсоном — хіба що ті, хто виписує чеки. Боже, якби і ми почали вірити в Єнсі... якби ми одного дня вирішили, що ці нісенітниці чогось варті... — Сіплінґове обличчя спотворив душевний біль. — Я більше не можу це зносити.

— Але чому? — із глибоким зацікавленням запитав Тавернер. Горловий мікрофон транслював кожне їхнє слово у вашингтонський офіс. — Мені цікаво дізнатися, що саме спонукало вас змінити свої погляди.

Сіплінґ нахилився і покликав сина.

— Майку, облиш-но на хвильку свої забавки і підійди до тата, — звернувшись до Тавернера, він пояснив: — Майкові дев’ять. Єнсі супроводжує його від народження.

Майк знехотя наблизився до чоловіків.

— Так, тату?

— Які оцінки ти отримуєш у школі? — спитав його батько. Хлопчик гордо випнув груди, він був ясноокою мініатюрою Леона Сіплінґа.

— П’ятірки, лише інколи четвірки.

— Він — розумник, — сказав Сіплінґ Тавернеру. — Добре засвоїв арифметику, географію, історію, всі обов’язкові предмети, — відтак він повернувся до хлопця: — Я поставлю тобі кілька запитань і хочу, щоб цей пан почув твої відповіді. Гаразд?

— Так, тату, — слухняно відповів хлопчик.

З похмурим виразом обличчя Сіплінґ попросив:

— Скажи нам, що ти думаєш про війну. Тобі ж розповідали про це в школі, і ти, мабуть, пам’ятаєш про всі великі війни в нашій історії. Правда?

— Так, тату. Ми вивчали Американську революцію, Першу Глобальну війну, а потім Другу Глобальну війну, Першу гідрогенну війну та Війну між колонізаторами Марса і Юпітера.

— Ми забезпечуємо школи посібниками Єнсі, — стисло пояснив Сіплінґ Тавернеру, — відправляємо пакети з навчальними матеріалами. Єнсі робить огляд історії, розтлумачує дітям значення кожної з подій. Єнсі викладає їм природничі науки. Єнсі навчає правильної постави, астрономії і всього на світі. Але хіба я міг передбачити, що мій власний син... — його голос понуро згас, та потім Сіплінґ знову заговорив: — Отже, ти знаєш усе про війну. Тепер розкажи, що ти думаєш про неї.

Хлопчик одразу відповів:

— Війна — це погано. Війна — це найжахливіше, що може статися. Війна ледь не знищила людство.

Пильно подивившись на сина, Сіплінґ запитав:

— Тебе хтось напоумив так говорити?

Хлопчик закліпав очима і невпевнено промовив:

— Ні, тату.

— Ти справді віриш у те, що сказав?

— Так, тату. Але ж це правда, чи не так? Хіба війна — це не погано?

Сіплінґ кивнув.

— Війна — це зло. А як щодо справедливих воєн?

І знову без вагань хлопчик відказав:

— Справедливі війни, звичайно, потрібні.

— Чому?

— Ну, щоб захистити наш спосіб життя.

— Чому?

І знову, не вагаючись ані секунди, хлопчик видав готову відповідь:

— Тату, не можна дозволити їм нас розтоптати. Це лише спонукало б агресора до війни. Не можна миритися зі світом, у якому панує брутальна сила. Ми боремося за світ... — хлопчик добирав потрібне слово... — світ закону.

Знеможено й радше сам до себе Сіплінґ сказав:

— Це я написав ці безглузді, суперечливі слова вісім років тому, — із зусиллям опанувавши себе, він продовжив: — Отже, війна — це погано. Але справедливі війни необхідні. Що, як ця планета, Каллісто, опиниться в стані війни з... ну, от хоча б із Ґанімедом, наприклад, — він не втримався від іронічного тону: — Лише наприклад. І от ми воюємо з Ґанімедом. Це справедлива війна? А чи просто війна?

Цього разу хлопчик забарився з відповіддю. Його наївне личко скривилося від спантеличення і напруги.

— Що, не знаєш? — холодно запитав Сіплінґ.

— Ну, я... — залепетав хлопчик, плутаючись у думках. — Мені здається... — Тут він із надією подивився на батька. — Коли війна почнеться, хіба нам не скажуть, яка це війна?

— Авжеж, скажуть, — пирхнув Сіплінґ. — Хтось та скаже. Можливо, навіть сам містер Єнсі.

Лице хлопчика розпромінилося, і він з полегшенням зітхнув.

— Так, тату. Містер Єнсі нам скаже, — він зробив крок у напрямку до інших дітей. — Можна мені вже піти?

Коли хлопчик повернувся до своєї гри, Сіплінґ понуро озирнувся на Тавернера.

— Знаєте, що це за гра? Вона зветься гіппо-гоппо. Здогадайтеся, чий онук її обожнює. Маєте припущення, хто її вигадав?

Запала мовчанка.

— І що ж ви пропонуєте? — запитав Тавернер. — Ви сказали, що можете щось змінити.

На Сіплінґовому обличчі з’явився лукавий вираз, який одразу змінився холодним.

— Я добре знаюся на цьому проекті... і знаю, за які ниточки слід смикати. Та хтось має тримати в руках пістолет, націлений на моїх керівників. За дев’ять років я зміг підібрати ключ до особи Єнсі... ключ до нового типу людини, яку ми тут вирощуємо. Він доволі простий. І саме він дозволяє зменшити опір людини настільки, щоб повести її за собою.

— Я слухаю, — терпляче підбадьорив співрозмовника Тавернер, сподіваючись, що зв’язок із Вашингтоном якісний і безперешкодний.

— Усі судження Єнсі досить розпливчасті. Ключ у невизначеності. Складові його ідеології розмиті: ніякої чіткості. Ми підійшли так близько, як тільки можливо, до цілковитої відсутності суджень... ви це, мабуть, помітили. Ми винесли всі судження за дужки, перетворили людину на аполітичну особистість. Без власної позиції.

— Атож, — погодився Тавернер. — Але з ілюзією, що вона у людини є.

— Потрібно контролювати всі аспекти особистості, ми хочемо сформувати цілісного індивіда. Відповідно, на кожне конкретне запитання повинна бути заготована відповідь. Хай там що, наше правило звучить так: Єнсі вибирає найприйнятніший варіант. І найбільш поверховий. Спрощене бачення, яке не вимагає розумових зусиль, позиція, яка ковзає поверхнею, не стимулюючи справжніх думок.

Тавернер ухопив суть.

— Надійна твердь затишних аксіом, — і поквапився схвильовано додати: — Але, якщо між них прослизне виразно оригінальний погляд на речі, для осягнення якого потрібне зусилля, щось незручне, таке, з чим непросто жити далі...

— Єнсі грає в крокет. Відповідно, всі розважаються так само, — Сіплінґові очі зблиснули. — А от якби Єнсі надавав перевагу... грі у кріґсшпіль.

— Якій грі?

— Шахи, якими грають на двох дошках. Кожен гравець має власну дошку з повним набором своїх фігур. Але не бачить чужої шахівниці. Модератор натомість бачить обидві; він повідомляє кожному із супротивників, яку фігуру той узяв, а яку, навпаки, втратив, де зазіхнув на зайняте поле, а де дозволив собі заборонений хід, коли перемагає і коли ризикує програти.

— Я зрозумів, — випередив його Тавернер. — Кожен шахіст намагається уявити розташування фігур на шахівниці свого суперника. Він грає наосліп. Боже, це вимагає неабиякого напруження всіх розумових можливостей.

— У такий спосіб прусси колись навчали своїх офіцерів військової стратегій. Це більше, ніж гра: це космічна за масштабами битва. Що, як Єнсі на добрих шість годин засяде з дружиною і онуком над кріґсшпілем? Уявіть, що його улюбленими книжками — замість таких анахронізмів, як пригодницькі вестерни, — стануть грецькі трагедії? Що він залюбки слухатиме фуги Баха, а не «Мій рідний дім у Кентуккі»?.

— Так, картина потроху вимальовується, — сказав Тавернер, намагаючись зберігати спокій. — Думаю, з цим ми можемо зарадити.

— Але ж це... незаконно! — вигукнув Бебсон.

— Ваша правда, — згодився Тавернер. — Саме тому ми тут, — він махнув рукою бійцям загону секретної поліції Ніплана, і його люди кинулися до офісів, не звертаючи жодної уваги на ошелешених єнсівців, які застигли за своїми столами.

Тоді запитав у горловий мікрофон: — Як там справи з нашими великими рибинами?

— Дуже непогано, — почувся тихий голос Келлмена, немов приглушений віддаллю між Каллісто та Землею. — Деякі, звісно, вихопилися із сітки й залягли на дно у своїх маєтках. Та більшість не чекала на риболовлю.

— Ви не можете! — протестував Бебсон, масивне обличчя якого нагадувало шматок глевкого тіста. — Що ми зробили? На якій підставі...

— Думаю, — перервав його Тавернер, — вистачить і суто комерційних підстав. Ви використали ім’я Єнсі для просування численних продуктів. Такої людини не існує. Це порушення етичних принципів реклами.

Рот Бебсона німо зіпав широко роззявленим ротом.

— Не... існує? Але ж усі знають Джона Єнсі. Він же... він... — затинаючись і жестикулюючи, Бебсон закінчив: — Він усюди.

Зненацька в його м’ясистій руці з’явився маленький пістолет, Бебсон почав дико розмахувати ним, поки Дорсер не підступив ближче й не вибив зброю одним точним рухом. Бебсон почав битися в істериці.

Дорсер із відразою начепив на нього кайданки.

— Та поводься ти як чоловік, — сказав він. Але відповіді не почув, Бебсон перебував мовби не з ними і вже не сприймав його слів.

Тавернер із задоволеним виглядом пройшов повз купку переляканих службовців і допоміжних працівників у дальні проектні офіси. Стримано кивнувши Леонові Сіплінґу, він схилився над його заваленим паперами столом.

Перший зі змінених ґештальтів уже блимав на записі. Обидва чоловіки застигли, вп’явшись у нього очима.

— Ну що? — спитав Тавернер, коли запис був готовий. — Спрацює, як думаєте?

— Має спрацювати, — знервовано відповів Сіплінґ. — Сподіваюся, ми не надто круто все розвернули... на розбудову системи пішло одинадцять років, знищувати доведеться також покроково.

— Щойно поповзе перша тріщина, вся будівля захитається, — Тавернер рушив до дверей. — Самі впораєтеся?

Сіплінґ глянув на Екмунда, який походжав на протилежному кінці офіса, не зводячи погляду з розгублених єнсівців.

— Думаю, так. А ви куди?

— Хочу подивитися, як сприйматиметься запис на екрані, як на нього реагуватимуть люди, — на порозі Тавернер затримався. — Це важке завдання: знешкоджувати ґештальт самотужки. Якийсь час ви навряд чи зможете розраховувати на чиюсь допомогу.

Сіплінґ кивнув на своїх колег, вони вже заходилися монтувати запис, намагаючись надолужити згаяний час.

— Вони залишаться на роботі, — заперечив він. — Поки одержуватимуть за неї зарплату.

Замислившись, Тавернер покрокував коридором у напрямку ліфта. За мить він уже спускався на нижній поверх.

Поблизу на розі вулиці перехожі скупчилися біля величезного екрана в очікуванні на вечірню телепередачу Джона Едварда Єнсі.

Ґештальт починався у звичному стилі. Поза всяким сумнівом: коли Сіплінґ хотів, він міг зробити якісний шматок. А в цьому випадку він створив практично цілий пиріг, а не лише окрему його частину.

У сорочці з закоченими рукавами й забруднених штанях Єнсі працював у своєму саду, тримаючи в руці лопатку й насунувши на очі солом’яного капелюха, він усміхався теплим сонячним променям. Усе було таким реальним, що Тавернер заледве не повірив, що така людина насправді існує. Але ж він сам бачив, як Сіплінґові колеги ретельно і фахово конструювали його з початку й до кінця.

— Добридень, — приязно почав Єнсі. Витираючи піт із розпашілого обличчя, він дещо незграбно звівся на ноги. — Боже, — похитав він головою, — оце спека, — Єнсі показав на клумбу з примулами. — Щойно їх висадив. Ох і намучився!

Поки що все йшло добре. Натовп безпристрасно поглинав свою порцію ідеології без жодного спротиву. По всьому Місяці, в кожному будинку, у школах, офісах, на розі кожної вулиці зараз показували той самий ґештальт. І покажуть іще не раз.

— Так, — повторив Єнсі, — спека ще та. Така погода на для примул — їм подобається тінь, — на швидкій вставці було видно, як він обережно висаджує примули в затінку біля гаража. — З другого боку, — вів далі Єнсі неквапно своїм доброзичливим голосом сусіда-з-за-паркану, — мої жоржини в’януть без світла.

Камера перестрибнула до жоржин, пишно розквітлих під палючим сонцем.

Умостившись на смугастому садовому стільчику, Єнсі зняв солом’яного капелюха й витер обличчя носовичком.

— Тож, — продовжив він дружнім тоном, — якби хтось запитав мене, що краще: тінь або сонце, я б йому відповів, що все залежить від того, примула ти чи жоржина, — він лукаво, по-хлопчачому підморгнув у об’єктив камери, посилаючи глядачам свою знамениту усмішку. — Напевно, я таки примула — годі з мене на сьогодні сонця.

Авдиторія сприйняла ці слова з розумінням. Це лише початок, проте якісь зміни — довготривалий процес. І Єнсі уже закладав для них підґрунтя.

Його приязна усмішка зблякла. Її заступив серйозний вираз обличчя з добре впізнаваним поглядом, який свідчив про глибоку замисленість промовця. Єнсі збирався розвинути свою думку: публіку готували до чергової порції мудрості. Проте вона була геть не така, як від нього звикли чути.

— Ви знаєте, — повільно, вдумливо сказав Єнсі, — тут є над чим помізкувати, — він автоматично потягнувся за склянкою джин-тоніку — дотепер Єнсі завжди випивав кухоль пива. Поряд зі склянкою лежав не щомісячник «Собачих історій», а оглядовий часопис «Психологія сьогодні». Ця зміна другорядних реквізитів засвоїться на підсвідомому рівні, наразі ж уся свідома увага була прикута до слів Єнсі.

— Звісно, — вів далі Єнсі, так ніби йому щойно спало на думку щось свіже й цілком нове, — деякі люди можуть наполягати на тому, що сонце — це добре, а тінь — це погано. Дурниці, скажу я вам. Сонячне світло корисне для троянд і жоржин, однак воно занапастить мої фуксії, — камера від’їхала, щоб показати чудові розквітлі фуксії.

— Можливо, такі люди є серед ваших знайомих. Дехто не розуміє, що... — як завжди, Єнсі вдався до фольклору, щоб дохідливіше висловити свою думку, — ...на колір і смак товариш не всяк, — закінчив він. — От, приміром, я люблю на сніданок окату яєчню, а до неї, може, компот із чорносливу і шматочок тоста. Марґарет, на відміну від мене, надає перевагу тарілці пластівців. А Ральфові не смакує ані те, ані інше. Йому подавай оладки. Мій сусід, той, в якого великий моріжок перед будинком, взагалі обожнює м’ясний пиріг із пляшечкою міцного портеру.

Тавернер здригнувся. Так, доведеться поступово намацувати правильний шлях. Але глядачі, схоже, всотували кожне слово. Перші слабкі натяки на радикальну ідею: кожен має свою, відмінну від інших, систему цінностей, неповторний стиль життя. У кожної людини є свої переконання, уподобання, вона може любити і вважати за правильне ті чи ті речі.

Як і сказав Сіплінґ, на це знадобиться час. Треба буде замінити величезну картотеку архівних записів, розвінчати усталені судження в кожній царині знань. Розвинеться новий тип мислення — початок покладено побутовою заувагою про примули. Коли дев’ятирічний хлопчик шукатиме відповідь на запитання, справедлива війна чи ні, йому доведеться покладатися на власний розум. У нього не буде прописних істин від Єнсі, новий ґештальт, який готувався Сіплінґом, підводив населення до думки, що війна, яку одна сторона вважає справедливою, завжди несправедлива для іншої сторони.

Був іще один ґештальт, який Тавернер мріяв побачити. Проте для цього ще зарано, доведеться зачекати. Єнсі поступово, але неухильно змінить свої мистецькі смаки. Одного дня публіка почує, що йому вже не подобаються ідилічні пейзажі.

Що відтепер йому більше до вподоби нідерландський майстер моторошного й дияволічного жаху родом із п’ятнадцятого століття — Ієронім Босх.