Ляльководи

РОЗДІЛ 3

На початку лісової пожежі або епідемії завжди існує короткий період часу, коли мінімальною кількістю правильних дій небезпеку можна обмежити або усунути взагалі. Хлопці з відділу біологічної зброї виражають таку ймовірність в експонентних формулах, але, щоб це зрозуміти математика не потрібна. Все залежить від швидкого діагнозу та оперативних дій, перш ніж ситуація вийде з-під контролю. Старий вже вирахував, що має зробити Президент: оголосити загальний надзвичайний стан, ізолювати зону довкола міста Де-Мойн і відстрілювати кожного, хто спробує вислизнути, будь-то пес чи бабця з банкою варення. Опісля ж випускати з цієї зони всіх по одному, роздягаючи й перевіряючи на наявність паразитів. А тим часом за допомогою радарів, ракетників та космічних станцій відстежувати і знищувати всіх нових прибульців.

Окрім того, слід попередити решту країн, включно з розташованими по той бік Завіси, попросити їхньої допомоги, але не надто при цьому перейматися міжнародним правом, бо йдеться про боротьбу з позаземним загарбником за виживання всього людства. І в даний конкретний момент було байдуже, звідки загарбники прибули — з Марсу, Венери, супутників Юпітера чи взагалі з іншої галактики. Мусимо відбити їхній напад.

Старий взявся за проблему, проаналізував її і видав правильну відповідь буквально протягом доби. Він мав унікальний талант логічно обмірковувати незнайомі та начебто неймовірні факти так, немов вони були чимось звичайним і само собою зрозумілим. Кажете, що ж тут такого особливого? Але мені ніколи не траплялася людина, здатна робити це так легко й ефективно. Більшість розумників губляться й впадають у ступор перед лицем фактів, які суперечать їхнім базовим переконанням. «Цього просто не може бути», — кажуть в один голос як розумники, так і бовдури.

Але Старий був не такий, і тому до його думки дослухався й Президент.

***

Охоронці секретної служби ввічливо оглянули нас. Рентген-сканер пискнув — і мені довелося віддати свою зброю. Мері взагалі виявилася таким собі ходячим арсеналом; сканер пискнув аж чотири рази і один раз навіть гикнув, хоча, дивлячись на неї, виникали сумніви, що вона здатна заховати під своєю одежею навіть звичайну податкову квитанцію. Не чекаючи, коли його попросять, Старий віддав свого ціпка; і мені здалося, що він не хотів, аби його опромінювали.

Наші аудіокапсули завдали охоронцям клопоту. Їх помітили і сканер, і металодетектор, але працівники секретної служби не мали при собі приладдя для проведення хірургічних операцій. Довелося похапцем радитися із секретарем Президента, і начальник охорони дійшов висновку, що все вмонтоване в плоть можна не відносити до категорії потенційної зброї.

Вартові зняли наші відбитки пальців, сфотографували сітківку наших очей і провели до приймальні. Потім Старого швидко забрали до Президента для зустрічі тет-а-тет.

— Навіщо тоді він взяв нас із собою? — здивувався я. — Ми ж не знаємо нічого такого, чого не знав би Старий.

Мері не відповіла, і я взявся подумки перебирати лазівки в методах охорони Президента. Такі речі по той бік Завіси роблять значно ефективніше; талановитий вбивця з легкістю пошив би наших охоронців у дурні. І це мене дуже обурило.

Згодом і нас провели до глави держави. У мене проявився такий «страх сцени», що мої ноги почали заплітатися. Коли Старий представив нас, я почав заїкатися. А Мері просто злегка вклонилася.

Президент сказав, що радий нас бачити, увімкнув оту свою усмішку, яку я часто бачив по стереомовленню — і у нас виникло відчуття, що він щиро радий зустрічі з нами. Мене поглинула хвиля внутрішнього тепла, яка швидко змила відчуття ніяковості.

Відчуття тривоги зникло також. Натомість виникла впевненість, що Президент за сприяння Старого вживе заходів, і оте огидне жахіття, яке нам трапилося нещодавно, буде швидко знищене.

Старий наказав мені доповісти про все, що я зробив, бачив і чув, виконуючи своє завдання. Моя доповідь була стислою, але вичерпною. Коли дійшло до розповіді про вбивство Барнса, я спробував спіймати погляд Президента, але він у ту мить дивився кудись убік, тому я пропустив той факт, що стріляв за наказом Старого, і натомість дав зрозуміти, що зробив це для захисту іншого агента, Мері, коли побачив, як Барнс потягнувся до пістолета. Та Старий перервав мене:

— Ти не про все доповів.

Тож довелося доповідати, що наказ стріляти дав мені Старий. Коли я зробив цю поправку, Президент кинув на Старого погляд, і це була його єдина реакція на почуте. Потім перейшов до паразитів і дійшов насамкінець до моменту нашого приїзду до глави держави, бо ніхто мене не зупинив.

Потім настала черга Мері. Вона плутано спробувала пояснити Президенту, чому, намагаючись отримати цілком очікувану для нормальних чоловіків реакцію, так і не дочекалася її від хлопців Маклейн, сержанта поліції штату Айова та Барнса. Президент допоміг їй відчути себе впевненіше — він тепло усміхнувся, злегка вклонився, і, не підводячись, сказав:

— Моя мила, я вас чудово розумію.

Мері спалахнула рум’янцем і продовжила. Із серйозним виразом обличчя Президент дослухав її до кінця. Поставивши два-три запитання, він мовчки просидів декілька хвилин.

Нарешті він підняв погляд і звернувся до Старого.

— Ендрю, — сказав він, — твоєму Відділу ціни немає. Свого часу, щонайменше у двох випадках, твоя інформація схиляла чашу терезів на користь країни у критичних моментах історії.

— Отже, це означає «ні»? — невдоволено пирхнув Старий.

— Я ж не сказав «ні».

— Але збирався.

Президент знизав плечима:

— Я збирався попросити твоїх молодих колег вийти з кабінету, але тепер це не має значення. Ендрю, ти — геній, але навіть геніальні люди припускаються помилок. Інколи вони перевтомлюються й втрачають здатність до тверезих висновків. Я — не геній, але ще сорок років тому навчився розслаблятися. Коли ти востаннє був у відпустці?

— Та до біса відпустки! Слухай-но, Томе, я передбачав, що ти це скажеш, і саме тому взяв із собою свідків. Вони не під наркотиками, і їх ніхто заздалегідь не інструктував.

Можеш покликати сюди команду своїх психіатрів і послухати, що вони тобі скажуть.

Президент похитав головою:

— Ти не став би брати із собою свідків, яких можна було б розколоти. Впевнений, що ти розумніший за тих, кого я привів би сюди, аби їх перевірити. Візьмімо цього молодого чоловіка — він був готовий взяти на себе обвинувачення у вбивстві, щоб не підставляти тебе під удар. Ти вселяєш у людей бажання довіряти тобі, Ендрю. Стосовно ж цієї дівчини, Ендрю... Не думай, що я буду оголошувати війну суто жіночій інтуїції.

Мері ступила крок уперед:

— Пане Президенте, — щиро сказала вона, — я знаю, що кажу. Я це відчуваю. Я відчуваю це кожного разу. Не можу пояснити, як і чому я це відчула, але оті типи не були нормальними чоловіками.

Президент трохи завагався, а потім відповів:

— Я не заперечую. Але чи не спадало вам на думку, що вони. як це краще сказати. насправді були євнухами? Вибачте мені, люба, але серед населення завжди присутня певна кількість таких нещасливців. І суто випадково вам трапилися аж четверо з них протягом одного дня.

Мері замовкла. Але Старий і не думав замовкати:

— Чорт забирай, Томе! — (Я аж здригнувся: хіба ж можна так із Президентом розмовляти?) — Я знаю тебе ще з тих часів, коли ти був сенатором-розслідувачем, а сам я відігравав тоді у твоїх розслідуваннях ключову роль. Ти чудово знаєш, що я не прийшов би до тебе з цією історією, якби її можна було вичерпно пояснити. Фактів ігнорувати не можна; прибульців треба знищити, або принаймні чинити їм опір. До речі, про їхній корабель. Що в нім було? Чому я не зміг навіть наблизитися до місця його посадки?

З цими словами Старий тицьнув під носа Президенту фотографію, зроблену космічною станцією Бета.

Та Президент і оком не зморгнув:

— Кажеш, факти? Так, Ендрю, ми з тобою дуже небайдужі до фактів. Але, окрім твого Відділу, я маю й інші джерела інформації. Візьмімо це фото — ти мені про нього багато розповідав, і я перевірив інформацію. Межі ферми Маклейнів, зареєстровані в місцевому окружному суді, точнісінько збігаються з тріангуляцією широти й довготи об’єкта, зображеного на цьому фото.

Президент підняв погляд:

— Колись я ненароком звернув на один квартал раніше — і загубився у власному мікрорайоні. А в незнайомій місцевості ти теж запросто міг загубитися, Ендрю.

— Томе...

— Слухаю тебе, Ендрю.

— Ти ж не ходив до отого окружного суду й не перевіряв їхні мапи особисто?

— Ні, ясна річ.

— Слава богу, бо зараз у тебе на спині вже висіла б істота на кшталт пульсуючої тапіоки, — борони Господь Америку! Можеш не сумніватися: і чиновник окружного суду, й агент, якого туди послали, — всі вони вже геть пронизані отими огидними паразитами. — Старий уп’явся поглядом у стелю. — А разом із ними — і начальник поліції Де-Мойна, редактори тамтешніх газет, диспетчери зв’язку, полісмени та всілякі люди, що працюють на ключових посадах. Томе, я не знаю, з ким ми маємо справу, але ці істоти добре знають нас і тому намагаються взяти під свій контроль всі нервові клітини нашого соціального організму, щоби перекрити всі канали отримання правдивої інформації. Вони підмінюють її фальшивками, як у випадку з Барнсом. Пане Президенте, ви мусите негайно запровадити жорсткий карантин всієї ураженої території. І це — єдина надія!

— Барнс, кажеш... — стиха повторив Президент, неначе більше нічого не почув. — Ендрю, мені не хотілося б тебе засмучувати, але доведеться. — Він замовк і натиснув кнопку у себе на столі. — З’єднайте мене з кабінетом директора стереостанції Де-Мойна.

Невдовзі на столі у Президента спалахнув екран. Він натиснув іще одну кнопку — і на стіні увімкнувся великий монітор. Перед нашим поглядом постала кімната, в якій ми були лише кілька годин тому.

Ми вдивлялися в неї повз плечі чоловіка, який заповнював собою майже увесь екран. То був Барнс. Або його двійник.

Коли мені трапляється вбити людину, то я залишаюся впевнений у тім, що вона більше не оживе. Я був шокований, але від цього впевненість у самому собі та моєму стволі нікуди не зникла.

— Кликали мене, пане Президенте? — озвався чоловік у моніторі.

Схоже, він був приголомшений такою честю.

— Так, дякую, що озвалися, містере Барнс. Ви не впізнаєте цих людей?

На обличчі Барнса відбився подив:

— На жаль, ні. А що, мав би впізнати?

— Накажи йому покликати його персонал, — втрутився Старий.

Президент запитально поглянув на нього, але прохання виконав. Барнс здивувався, але зробив те, що йому сказали. Працівники, здебільшого дівчата, скупчилися в кабінеті, і серед них я упізнав секретарку, яка сиділа перед директорськими дверима.

— Ой, та це ж сам Президент! — захоплено верескнула одна з них, і всі вони враз забубоніли між собою.

Жодна з них нас не впізнала — що було не дивно щодо нас із Старим, але зовнішність Мері залишилася такою ж самою, як тоді в офісі, і я закладаюся, що її нестандартний вигляд назавжди закарбувався б у пам’яті кожної жінки, якій трапилося б її побачити.

Але я підмітив стосовно тих дівчат одну характерну річ: всі вони без винятку мали покаті плечі.

***

Проводжаючи нас із кабінету, Президент заспокійливо поклав руку на плече Старому.

— Їй-богу, Ендрю, візьми відпустку. — Блиснувши своєю знаменитою усмішкою, він додав: — Наша Республіка не впаде, про це я потурбуюся, поки ти будеш відпочивати.

Десять хвилин по тому ми стояли, обдувані вітром, на платформі Рок-Крик. Старий враз якось наче згорбився і (це я помітив вперше) постарів.

— Що будемо робити, начальнику?

— Вам обом робити нічого не треба. Відтепер ви у відпустці, допоки вас не викличуть.

— Мені хотілося б іще раз зазирнути до кабінету Барнса.

— Не здумай їхати до Айови. І не наближайся до тої місцини. Це — наказ.

— Гм-м, а що збираєтеся робити ви, дозвольте спитати?

— Ти ж чув, що сказав Президент? Подамся до Флориди вилежуватися на сонці й чекати, коли світ загуркотить до біса в пекло. Якщо у тебе лишилася якась клепка в голові, то ти зробиш те ж саме. Часу, на жаль, лишилося обмаль.

Старий розправив плечі й пошкандибав геть. Я обернувся до Мері поговорити, але вона зникла. Порада Старого видавалася вкрай доречною, і мені раптом спало на думку, що чекати на кінець світу не така вже й погана ідея, особливо якщо чекати на нього в компанії з Мері.

Я швидко озирнувся, але ніде її не побачив. Підтюпцем наздогнавши Старого, я зупинив його:

— Вибачте, шефе, а куди пішла Мері?

— Що? А, Мері. У відпустку, куди ж іще. Не набридай.

Я хотів був зв’язатися з нею через мережу нашого Відділу, але пригадав, що навіть не знаю ані її справжнього імені, ані її коду, ані номера її посвідчення. Потім у мене виникла думка дізнатися координати Мері, ретельно описавши її зовнішність, але то було б іще більш марною справою. Бо тільки архів косметологів містить дані про реальний зовнішній вигляд того чи іншого агента, а працівники архіву, ясна річ, нічого мені не скажуть. Я тільки й знав про Мері, що вона двічі постала переді мною як рудоволоса, принаймні одного разу — навмисне, і що вона, як на мене, належить до того типу жінок, через яких чоловіки товчуть один одному пики. От і спробуй тепер пояснити все це телефонній слухавці!

Тож натомість я знайшов собі кімнату, щоб переночувати. А потім подумав: краще слід було поїхати зі Столиці й повернутися до власної квартири. Цікаво — та блондинка й досі там? Потім замислився: а хто вона така насправді, та блондинка? Затим я заснув.