Ляльководи

РОЗДІЛ 11

Я поривався комусь про це розповісти, і слухати мене випало Доріс. Може, ця інформація була секретною, але мені було начхати. Виявилося, що Доріс знала про операцію «Паразит», тому не мало сенсу тримати в таємниці якусь її частину. Навпаки — проблема полягала в тім, щоб розсекретити її, але це я вже забігаю наперед. Про все у свою чергу.

Доріс обурилася, страшенно обурилася, вона кипіла, мов скажена миша. Вона забинтувала рани, які мені заподіяли виконавці експерименту. Звісно, Доріс виконала цю роботу гірше за досвідчену медсестру, але принаймні вона була одною з нас. Я бовкнув їй про те, яку роль в усьому цьому зіграла Мері.

— Розумієш, це як на бійні, — сказав я їй. — Там одна спеціально відібрана тварина заводить всередину інших. Щоб мене заманити, вони навмисне обрали Мері.

Про те, як тварин заводять на бійню, Доріс не чула, але вона добре мене зрозуміла.

— Ти хотів із цією дівчиною одружитися, чи не так?

— Це правда. Дурний я, еге ж?

— Стосовно жінок усі чоловіки дурні, але річ не в цьому. Неважливо, чи хотіла вона вийти за тебе заміж; вона знала про твоє бажання одружитися з нею, і це робить її вчинок у сотню разів гіршим. Вона знала, що зможе утнути з тобою цей трюк, і вчинила підло. — Доріс кинула масажувати мене, і її очі спалахнули люттю. — Ця рудоволоса краля мені ніколи не траплялася, але якщо коли-небудь трапиться, то я їй всю пику роздряпаю!

Я усміхнувся їй:

— Ти добра дівчинка, Доріс. Я вірю, що ти ніколи не вчиниш підло з мужчиною.

— Та ні, я зовсім не янгол, і в моєму житті бували скороминущі романи. Але якби я утнула що-небудь схоже на це бодай наполовину, то порозбивала б усі свої дзеркала, бо мені було б соромно на себе дивитися. Повернися трохи убік, щоб я змогла зайнятися твоєю другою ногою.

***

Невдовзі з’явилася Мері. Я зрозумів це з того, що Доріс сердито сказала:

— Вам сюди не можна.

— Можна, — почувся голос Мері. — Я увійду, а ти спробуй мене зупинити.

— Ані руш! — верескнула Доріс. — Бо я всі твої фарбовані патли повириваю з корінням!

Ненадовго запала тиша, почулися звуки бійки, а потім пролунав гучний ляпас, наче когось ударили по щоці.

— Гей, що там відбувається? — заволав я.

Вони нарисувалися в одвірку разом. Доріс важко дихала, а її волосся було скуйовджене. Мері намагалася триматися спокійно і з достоїнством, але на її лівій щоці виднілася яскраво-червона пляма завбільшки з долоню Доріс. Вона поглянула на мене, не звертаючи увагу на медсестру.

Доріс нарешті перевела подих і вимовила:

— Забирайтеся звідси геть. Він не бажає вас бачити.

— Я хочу це почути від нього самого.

Я окинув їх поглядом.

— Та яка, в біса, різниця, Доріс; раз вона прийшла, то я з нею поговорю. Мені все одно треба їй дещо сказати. Дякую за допомогу.

Доріс трохи помовчала, а потім випалила:

— Який же ж ти дурень!

І вискочила геть.

Мері підійшла до ліжка.

— Семе, — сказала вона. — Семе.

— Мене звати не Сем.

— Але ж я не знаю твого справжнього імені.

Я завагався. Було не на часі пояснювати їй, що мої батьки виявилися доволі нерозумними й винагородили мене іменем Елігу.

— А яка різниця? Згодиться й Сем.

— Семе, — повторила вона. — Мій любий Сем.

— Я не твій любий.

— Так, я знаю це, — відповіла вона, схиливши голову. — Семе, я прийшла сюди довідатися, чому ти мене ненавидиш. Може, це вже нічого не дасть, але я мушу знати — чому.

Я зневажливо пирхнув:

— Ти не знаєш чому, після того що зробила? Мері, може, ти й холодна як риба, але ж ти не дурепа. Я знаю це, бо я з тобою працював.

Вона похитала головою:

— Все якраз навпаки, Семе. Я — не холодна як риба, але часто буваю дурною. Поглянь, будь ласка, на мене. Я знаю, що вони з тобою зробили. Я знаю, що ти пішов на це, бо не хотів, щоб це сталося зі мною. Я розумію це, і я тобі глибоко вдячна. Але я не уявляю, чому ти зненавидів мене. Ти не обов’язково мав це робити, я не просила тебе про це і не хотіла, щоб ти так вчинив.

Я промовчав, і невдовзі вона спитала:

— Ти мені не віриш?

Я обперся на лікоть:

— Я вірю тобі. Я вірю — тебе переконали, що саме так воно й було. А тепер я розповім тобі, як це було насправді.

— Розкажи, будь ласка.

— Ти сіла в те хитре крісло, знаючи, що я нізащо не дозволю тобі стати частиною експерименту. Ти добре знала це, і неважливо — усвідомлював це твій зрадливий жіночий розум, чи ні. Старий не зміг би загнати мене до того крісла — ані пістолетом, ані наркотиками. А ти могла. І змогла. Це ти змусила мене воліти радше померти, аніж відчути дотик отої потвори, і через цей дотик я почуваюся тепер огидним і зіпсутим. Це — на твоїй совісті.

Поки я говорив, обличчя Мері ставало дедалі блідішим, аж поки не позеленіло на тлі її рудого волосся.

— Ти справді так вважаєш, Семе? — спитала вона, перевівши подих.

— А що не так?

— Все не так, Семе. Я не знала, що ти будеш там. Я була страшенно здивована й спантеличена. Але я нічого не могла зробити, бо вже пообіцяла.

— Ага, така собі невинна школярочка.

— Не має значення. Як байдуже, чи знав ти, що я буду там, чи ні. Звісно, що ти помиляєшся, — але й це не має значення. Головне ось у чім: там опинився ти, і там опинилася я, і ти зрозумів, що станеться, коли ти зробиш те, що зробив. — Трохи почекавши, Мері продовжила: — Саме такий вигляд це має у твоїх очах, і я не можу заперечувати факти.

— Навряд чи ти зможеш їх заперечити.

Мері завмерла й надовго замовкла. Я теж мовчав. Нарешті вона озвалася:

— Семе, якось ти сказав мені щось типу того, що хочеш одружитися зі мною.

— Так, пам’ятаю щось подібне. Але то було давно й неправда.

— Я не сподіваюся, що ти поновиш свою пропозицію. Але є певний наслідок. Семе, можеш думати про мене що завгодно, але я нескінченно вдячна тобі за те, що ти для мене зробив. І я хочу сказати, що... е-е-е... міс Баркіс не проти. Ти розумієш, про що я, Семе?

Я весело вишкірився й поглянув на неї:

—Жінка до мозку кісток! Їй-богу, витівки жіночого розуму не перестають захоплювати мене й дивувати. Ви чомусь гадаєте, що завжди можна обнулити рахунок і почати все знову, зайшовши з козирної карти. — Поки я усміхався їй, вона почервоніла як буряк. — Нічого не вийде. Принаймні цього разу. Я не буду ставити тебе в незручне становище, прийнявши твою, безсумнівно, щедру пропозицію.

Хоч Мері й почервоніла, але відповіла мені спокійним стриманим голосом:

— Я сама цього захотіла. І це — правда. Я готова зробити для тебе не тільки це, а все, що завгодно.

Мій лікоть втомився, й я захотів спати. Я відкинувся на ліжко:

— Так, ти можеш дещо для мене зробити.

— Що? — спитала Мері з надією в голосі.

— Забирайся геть і більше не турбуй мене. Я втомився.

Я відвернувся і не чув, як вона пішла. Натомість я почув, як повернулася Доріс. Вона щетинилася, мов фокстер’єр, — мабуть, вони перетнулися в коридорі. Взявши руки в боки, вона уставилася на мене, така гарненька й мила — і дуже лиха.

— Вона знову окрутила тебе, еге ж?

— Не думаю.

— Не бреши. Ти розімлів перед нею. Я знаю — з чоловіками завжди так. Усі чоловіки — ідіоти! Такій жінці, як ця, варто лише хвостом покрутити — і ви вже падаєте до її ніг.

— Зі мною цього не сталося. Я її відшив.

— Та невже?

— Авжеж. Сказав їй іти геть і більше не приходити.

Доріс завагалася:

— Сподіваюся, що так воно й було. Може, ти й справді її нагнав, бо вона здавалася не надто радісною, коли вийшла з палати. Як ти почуваєшся? — спитала Доріс, швидко змінивши тему.

— Досить добре, — відповів я, і це була чиста брехня.

— Може, тебе трохи помасажувати?

— Не треба, просто ходи сюди. Сідай на ліжко й трохи зі мною поговори. Цигарку хочеш?

— Можна, якщо лікар не спіймає.

Доріс сіла на край ліжка; я підкурив дві цигарки і одну подав їй. Вона глибоко затягнулася, її груди піднялися, і її вельми відвертий бюстгальтер мало не луснув. Мені знову спало на думку — яка ж вона гарненька штучка, саме така, яка мені потрібна, щоб забути про Мері.

Ми трохи поговорили. Доріс висловила свої погляди на жінок: виявилося, що вони не подобаються їй в принципі, і при цьому вона не намагалася хоч якось виставити себе у кращому світлі — якраз навпаки!

— Візьмімо пацієнтів жіночої статі, — казала вона. — Одна з причин, чому я пішла на цю роботу, це те, що ми не беремо жінок похилого віку. Чоловік-пацієнт із вдячністю приймає те, що ми для нього робимо. А жінка сприймає це як належне та ще й верещить, вимагаючи більшого.

— А ти теж будеш такою пацієнткою, чи ні? — підштрикнув я її.

— Сподіваюся, що ні. Дякувати богу, маю добре здоров’я. — Вона загасила цигарку і зістрибнула з ліжка, трохи погойдуючись. — Час іти. Якщо треба — гукнеш.

—Доріс...

— Що?

— У тебе відпустка скоро?

— Невдовзі збираюся взяти два тижні відгулів, а що?

— У мене тут думка з’явилася. Я сам збираюся у відпустку, якщо не звільнюся взагалі. Маю в горах Адірондак хижку. Як тобі ідея? Можемо там гарно відпочити й забути про все це божевілля.

Доріс посміхнулася, й на щоках у неї утворилися ямочки.

— От що я тобі скажу, хлопче: це дуже цікава думка. — Вона підійшла до ліжка й поцілувала мене міцно в губи, вперше за увесь час. — І якби я не була старою одруженою бабцею з причепом у вигляді двох близнюків, то я могла б і пристати на твою пропозицію.

— Ясно.

— Вибач. Але все одно дякую за комплімент. Сьогоднішній день прожила недарма.

Доріс рушила до дверей.

— Стривай, Доріс. — гукнув я. Коли вона зупинилася, я додав: — Я не знав, що ти заміжня. Слухай, а чому б все одно не пристати на пропозицію? Ну, поїхати в гори до хижки. Бери свого діда з дітлахами, і нехай вони там бавляться. Я дам вам кодову комбінацію транспондера.

— Правда?

— Авжеж.

— Гаразд, поговоримо про це згодом. Дякую.

Вона знову підійшла до мене й знову поцілувала, і мені захотілося, щоб вона не була заміжня, або принаймні не казала мені про це. А потім Доріс пішла.

Трохи згодом завітав лікар. Поки він порпався у своєму приладді, я спитав його:

— А ота сестра, міс Мардсен, вона заміжня?

— А яке вам до того діло?

— Просто хотів дізнатися.

— Не чіпай моїх медсестер, бо отримаєш прочухана. А тепер висунь язика.

***

Під вечір до моєї палати зазирнув Старий. Моя перша реакція була позитивною, бо важко було струсити із себе харизму його особистості. Але тут мені пригадалося все — і я вмить охолов.

— Мені треба з тобою поговорити, — почав він.

— Нам нема про що говорити. Забирайтесь геть.

Старий проігнорував мої слова і увійшов, волочачи свою хвору ногу.

— Не заперечуєш, якщо я сяду?

— Та ви вже наче й так це робите.

Ці слова він теж проігнорував. І мовив, невдоволено скривившись:

— Знаєш, синку, ти — один із найкращих моїх хлопців, але інколи робиш поспішні висновки.

— Нехай це вас не турбує, — відказав я. — Щойно лікар випише мене звідси, я звільняюся.

Насправді на той час я ще не прийняв остаточного рішення, але цей крок здавався так само доречним, як сироп до вівсяних коржів. Я більше не довіряв Старому, а все інше і так видавалось очевидним.

Але він чув лише те, що хотів почути.

— Ти надто поспішаєш із висновками. Візьмімо, наприклад, оцю дівчину, Мері...

— Яку іще Мері?

— Ти знаєш, про кого я; вона відома тобі як Мері Кавано.

— Я не хочу її знати.

— Ти поспішив із висновками про неї, не знаючи що до чого. Ти її дуже засмутив. Фактично, ти міг зіпсувати мені хорошого агента.

— Який жаль! Я увесь у сльозах.

— Слухай, ти, шмаркачу, ти не мав права так жорстоко поводитися з нею. Ти не маєш фактичних доказів.

Я не відповів, бо виправдуватися — це поганий метод захисту.

— Знаю, що ти гадаєш, наче все знаєш, — продовжував Старий. — На твою думку, вона дала використати себе як живця, щоб ти взяв участь у нашому експерименті. Все це так, але трішечки не так. Її справді використали як приманку, але це я використав її. Це я все спланував саме так.

— Знаю, що ви.

— Тоді чому ти її звинуватив?

— Тому що, попри ваше планування, вам не вдалося б втілити заплановане без її активної співучасті. Нікчемний безсердечний вилупку! Це дуже шляхетно з вашого боку взяти на себе всю провину, але вам це не вдасться.

Та він наче й не почув мою лайку і вів далі:

— Ти розумієш все у цій справі, окрім головного, а саме: дівчина про це не знала.

— Не морочте мені голову — вона ж там була.

— Так, була. Синку, а чи пам’ятаєш ти, щоб я коли-небудь тобі брехав?

— Ні, — визнав я, — але не сумніваюся, що збрешете не вагаючись.

Було видно, що я завдав йому болю, але він мовчки його проковтнув. І згодом мовив:

— Мабуть, я на це заслуговую. Я збрешу будь-кому з моїх підлеглих, якщо цього вимагатиме безпека нашої країни. Я не робив цього донині, бо дуже ретельно підбирав людей, з якими мав працювати. На даний момент безпека країни від цього не залежить, але я все одно не брешу, і ти можеш це перевірити в будь-який спосіб, щоб вирішити, брешу я чи ні. Ця дівчина нічого не знала. Вона не знала, що в тій кімнаті будеш ти. Вона не знала, чому ти там опинився. Вона не знала, що є проблема, кому сидіти в тім кріслі. Вона й близько не підозрювала, що я не хотів, щоб саме вона йшла на це, й вже вирішив, що ти — єдиний кандидат, який мені треба, навіть якщо мені довелося б примусити тебе до цього, зв’язавши й силоміць всадовивши у крісло. І я неодмінно зробив би це, якби не мав козирної карти у своєму рукаві, щоб з її допомогою змусити тебе виступити добровольцем. Тому це ти морочиш мені голову, синку: вона навіть не знала, що тебе виключили зі списку хворих.

Мені хотілося в це повірити, тому я зробив усе можливе, щоб у це не повірити. Якби він брехав, то його брехня звучала б саме так, як він мені щойно розповів. А щодо його здатності брехати... Повернення двох агентів до активної діяльності він запросто міг би класифікувати на поточний момент як справу державної ваги. Старий мав непростий інтелект.

— Поглянь на мене! — продовжив він. Я різко виринув зі своїх думок і підняв очі. — Хочу сказати тобі ще дещо і ткнути тебе у це носом, аби ти знав. По-перше, мушу сказати, що всі — і я також — дуже цінуємо те, що ти зробив, незважаючи на твої мотиви. Я складу відповідний звіт, і — не сумніваюся — через належний час тебе нагородять медаллю. І ти будеш нагороджений незалежно від того, підеш ти від нас чи ні. А якщо й підеш, то я допоможу тобі з працевлаштуванням, якщо ти цього забажаєш.

Старий перевів подих і продовжив:

— Але не здумай корчити із себе стійкого олов’яного солдатика...

— А я й не збираюся!

—.бо ця медаль піде не тому, кому слід. Її мала б отримати Мері. А тепер вгомонися, бо я ще не закінчив. Тебе довелося залучати до експерименту силоміць, пришпорювати, як коня. Я тебе не критикую, бо тобі й так було непереливки. Але Мері була справжнісіньким кришталево чистим добровольцем, їй-богу. Коли вона сіла в те крісло, вона не знала, що з нею станеться. Вона не сподівалася, що її участь скасують в останню хвилину і мала всі підстави вважати, що коли вона встане з того крісла живою, то її розум буде ушкоджений, а це ще гірше, ніж смерть. Але Мері все одно на це пішла, тому що вона — справжня героїня, тоді як ти до героя трохи не дотягуєш.

Не чекаючи моєї відповіді, Старий продовжив:

— Слухай-но, синку, більшість жінок — дурепи й поводяться наче малі діти. Але вони мають більшу витривалість, ніж ми, чоловіки. Хоробрі жінки хоробріші за нас, хороші жінки кращі за нас, а лихі — лихіші за нас, якщо вже бути до кінця відвертим. Тож я хочу сказати тобі ось що: ця жінка є більшим чоловіком, ніж ти, і ти її сильно образив.

Я був настільки збентежений у душі, що ніяк не міг судити — говорить він правду чи знову намагається мною маніпулювати.

— Може, й так, — сказав я. — Може, я справді напустився не на ту людину. Але якщо те, що ви кажете, — правда...

— Правда.

— .то від цього те, що ви зробили, не стає анітрохи кращим, воно стає навіть гіршим.

Старий витримав цей удар і оком не зморгнувши.

— Синку, вибач, що я втратив твою повагу. Але я зроблю це знову в тих самих обставинах. Я не можу бути більш перебірливим у таких речах, ніж командир на полі бою. Я мушу бути навіть менш перебірливим, бо використовую інші види зброї. Я завжди був здатен застрелити власного собаку. Може, це добре, а може, погано, але цього вимагає від мене моя робота. На моєму місці тобі довелося б зробити те ж саме.

— Навряд чи я опинюся на вашому місці.

— Чом би тобі не взяти відпустку, відпочити і все гарненько обдумати?

— Я візьму відпустку — завершальну.

— Гаразд.

Старий піднявся, щоб піти.

— Стривайте!

— Що?

— Ви дали мені одну обіцянку, і я сподіваюся, що ви її виконаєте. Про отого паразита — ви сказали, що я зможу вбити його особисто. Ви не заперечуєте?

— Ні, не заперечую, але.

Я почав вибиратися з ліжка.

— Жодних «але». Дайте мені ваш пістолет. І я вб’ю його просто зараз.

— Ти не зможеш його вбити. Бо він вже мертвий.

— Що?! Ви ж мені обіцяли!

— Так, обіцяв. Але він помер, коли ми намагалися змусити тебе — тобто його — говорити.

Я сів на ліжко й затрясся від сміху. І не міг зупинитися. Мені не було весело, але я просто не міг не розсміятися.

Старий вхопив мене за плечі й струсонув:

— Ану, припини! Бо знову захворієш. Вибач, але нічого смішного тут немає. Так сталося. І ми нічим не змогли зарадити.

— Як це немає нічого смішного? — відповів я, одночасно хлипаючи й сміючись. — Це — найсмішніше, що зі мною коли-небудь траплялося. Скільки старань — і все даремно. Ви зганьбили себе, виваляли в багнюці мене й Мері — і все пішло коту під хвіст!

— Що? А чому ти так гадаєш?

— Я не гадаю, я знаю все, що трапилося. І ви не отримали з цього, тобто з нас, ані ламаного шеляга. Ви не дізналися нічого, чого не знали раніше.

— Чорта з два ми не дізналися! Ще й як дізналися.

— Чорта з два ви дізналися!

— Це був настільки великий успіх, що ти навіть уявити не зможеш. Так, ми нічого не вичавили з тої істоти напряму, але після того, як воно здохло, ми змогли отримати дещо від тебе.

— Від мене?

— Минулої ночі. Ми влаштували тобі перевірку минулої ночі. Накачали наркотиками, загіпнотизували, зняли показники твоєї мозкової активності, проаналізували, викрутили тебе, мов ганчірку, й повісили сохнути. Паразит передав тобі певну інформацію, і вона перебувала у твоєму тілі, допоки її не витягнув із тебе фахівець із гіпноаналізу, після того як ти від того паразита звільнився.

— Яку ще інформацію?

— Про те, де вони живуть. Тепер ми знаємо, звідки вони прибули, і можемо завдати удар у відповідь. Ці тварі прилетіли з Титана, шостого супутника Сатурна.

Коли Старий це сказав, мені аж горло стиснуло, і я збагнув, що він каже правду.

— Звісно, ти опирався, перш ніж ми змогли витягнути з тебе цю інформацію, — задумливо продовжив Старий. — Нам довелося стримувати тебе, щоб ти не завдав собі ще більшої шкоди.

Замість піти від мене, він знову всівся на ліжко, закинув на нього свою здорову ногу і підкурив цигарку. Він був надто занепокоєний і не намагався вдавати доброзичливість. Щодо мене, то я вже не опирався йому — голова моя йшла обертом, і мені треба було про дещо дізнатися чітко й однозначно. Титан — це дуже далеко. Далі Марса люди ніколи не залітали, хіба що за винятком експедиції Сігрейвса, яка могла дістатися аж до місяців Юпітера, але так і не повернулася. Однак ми змогли б туди добратися, якщо б виникла така потреба. Щоб спалити їхнє гніздо!

Нарешті Старий підвівся й зібрався йти. Він вже дошкутильгав до дверей, але я зупинив його вдруге:

— Татку!

Я не називав його так вже багато років. Він повернувся, і на його обличчі з’явився здивований і якийсь беззахисний вираз:

— Що, синку?

— А чому ви з матір’ю назвали мене Елігу?

— Та в ті часи це було в моді. Так звали твого діда з материнського боку.

— Ясно. Втім, як на мене, причина недостатньо вагома.

— Може, й так.

Він вкотре повернувся, щоб піти, але я знову його зупинив:

— Татку, а якою людиною була моя матір?

— Твоя матір? Навіть не знаю, що й сказати. Мабуть, вона була дуже схожою на Мері. Так, юначе, дуже схожою на Мері.

З цими словами Старий вийшов, не давши мені можливості продовжити розмову.

Я відвернувся лицем до стіни. І через деякий час заспокоївся й заснув.