Ляльководи

РОЗДІЛ 14

Замкніть двері!

Закрийте заслінки на камінах!

Не заходьте до неосвітлених місць! Остерігайтеся натовпів! Людина в одязі — ворог!

Стріляйте в неї!

Ми змогли б виявити й знищити кожного титанця в нашій країні протягом тижня. Не знаю, що ще нам треба було зробити. На додаток до постійної пропагандистської обробки вся країна була поділена на сектори з повітря, щоб легше було виявляти летючі тарілки на землі. Екрани радарів перебували в режимі повної готовності на випадок появи невідомих спалахів. У стані повної бойової готовності з метою знищення прибулих тарілок перебували також військові підрозділи — від аеромобільних військ до установок для запуску керованих ракет.

Але не сталося нічого. Відмобілізованим військовим зайнятися було нічим. Увесь переполох пшикнув і затих, наче волога петарда.

В незаражених районах люди знімали свої сорочки, охоче чи неохоче, озиралися довкола, але паразитів не помічали. Вони дивилися новини, дивувалися й чекали моменту, коли уряд звернеться до них і повідомить, що небезпека минула. Але не траплялося нічого, і тому прості люди та місцеві чиновники почали сумніватися в необхідності пересуватися вулицями в купальних костюмах. Ми скрикнули «Вовк!», але вовк так і не з’явився.

А що ж відбувалося на заражених територіях? Повідомлення із заражених територій нічим істотно не відрізнялися від повідомлень із територій незаражених.

Наші стереотрансляції та подальші інструкції до тих районів просто не доходили. В дні сивої давнини, коли існувало лише радіо, радіостанція у Вашингтоні, де створювалися програми, покривала своїми трансляціями всю країну. Але стереоскопічне відео плине радіохвилями з діапазоном настільки коротким, що для нього потрібні ретранслятори від обрію до обрію, а місцеві канали доводиться вилучати з місцевих станцій. Отаку ціну доводиться платити за велике розмаїття каналів та зображення з високою роздільною здатністю.

В заражених районах місцеві станції були контрольовані слимаками, тому тамтешні люди так і не отримали сигналів тривоги.

Але у Вашингтоні ми мали всі підстави вважати, що наше застереження там усе ж таки почули. Надійшли звіти, наприклад, з Айови, а також із Каліфорнії. Губернатор Айови одним із перших надіслав Президенту повідомлення, в якому обіцяв повну підтримку. Він зазначив, що поліція штату Айова вже патрулює дороги, зупиняючи кожного й вимагаючи роздягнутися до пояса. На час дії надзвичайного стану повітряне сполучення над Айовою було призупинене — як і наказав Президент.

В ефір навіть вийшов відеозапис, в якому голий по пояс губернатор звертався до своїх виборців. Він дивився просто в камеру, і мені так і кортіло сказати йому, щоб він повернувся кругом. Але невдовзі увімкнулася інша камера, і ми побачили крупним планом чиюсь голу спину, тоді як бадьорий голос губернатора продовжував звучати, закликаючи громадян співпрацювати з поліцією.

Якщо в Сполучених Штатах і було місце, яке кишіло слимаками, то це, скоріш за все, була саме Айова. Але, згідно зі звітом губернатора, їх там начебто не було. Невже вони вибралися звідти, щоб зосередитися на більш заселених місцевостях країни?

Нас зібрали в конференц-залі поруч із кабінетом Президента. Голова держави не відпускав Старого від себе, я волочився за ними, а Мері невсипно пильнувала. Окрім того, з нами був Міністр безпеки Мартінес і Головний начальник штабу, маршал авіації Рекстон. Були також деякі малозначущі представники з найближчого оточення Президента.

Президент продивився відео з Айови й обернувся до Старого:

— Що скажеш, Ендрю? Я гадав, що нам слід було ізолювати саме Айову.

Старий лише невдоволено буркнув, а маршал Рекстон сказав:

— На мою думку — а я не мав достатньо часу для оцінки ситуації, — вони пішли у підпілля й зачаїлися. Нам доведеться прочісувати кожен квадратний метр кожного підозрілого району.

Старий знову буркнув:

— Як на мене, то прочісувати Айову, перевіряючи кожну кукурудзяну копицю, — це не дуже гарна ідея.

— А як у такому разі ми зможемо здійснити перевірку, сер?

— Треба вирахувати, де занишкнув ворог! Він не міг піти у підпілля. Бо не може жити без носія.

— Гаразд, припустімо, що це так. Скільки паразитів, на вашу думку, перебуває зараз в Айові?

— Звідки я, в біса, знаю? Вони мені не повідомляли.

— Тоді зробимо максимальне припущення. Якщо...

— Для припущення ми не маємо підстав, — перервав його Старий. — Вам не здається, хлопці, що слимаки виграли у нас іще один раунд?

— Ви щойно бачили губернатора; нам показали його спину — або чиюсь спину. Ви помітили, що він не обернувся кругом перед камерою?

— Ні, повернувся, — сказав хтось із присутніх. — Я сам бачив.

— У мене справді виникло враження, наче я на власні очі бачив, як він повернувся, — повільно мовив Президент. — Ви припускаєте, що губернатор Пакер потрапив у полон до паразитів?

— Саме так. Ви побачили те, що мали побачити. Перед тим як він зробив повний оберт, камеру відімкнули й увімкнули іншу — глядачі цього майже ніколи не помічають. Можете не сумніватися, містере Президент, що кожне повідомлення з Айови є сфальшованим.

Президент замислився. Міністр Мартінес похитав головою й сказав:

— Цього не може бути. Якщо повідомлення губернатора справді фальшиве, то його мав би сфальшувати дуже кмітливий актор. Пам’ятаєте інавгураційну промову в кризовий 1996 рік, коли щойно обраний Президент зліг із пневмонією? Якщо одна ця трансляція була сфальшована, то чому не може бути ще десятки інших з Айови? А що ви скажете про оту вуличну сценку в Де-Мойні? Тільки не кажіть мені, що можна сфальсифікувати картину із сотень людей, які ходять вулицями голі по пояс.

Чи, може, паразити володіють мистецтвом контролю за допомогою масового гіпнозу?

— Наскільки мені відомо — ні, — погодився Старий. — А якщо вони вміють це робити, то нам час викинути рушник і визнати, що людство зазнало поразки. А чому ви гадаєте, що це була трансляція з Айови?

— Що? Але ж, чорт забирай, сер, вона надійшла каналом, який належить Айові.

— І що це доводить? Ви бачили якісь вуличні вивіски? Це на вигляд як типова вулиця в центральному районі міста, де зосереджені заклади роздрібної торгівлі. Що б там не казав диктор, як, на вашу думку, — що то було за місто?

Міністр роззявив рота й закляк. Я маю добру візуальну пам’ять, яку зазвичай мають детективи. Прокрутивши в пам’яті трансляцію, я не лише не зміг сказати, що то було за місто, я навіть не зміг визначити, яка частина країни то була. То запросто могли бути Мемфіс, Сіетл чи Бостон. А могли й не бути. За рідкісними винятками на кшталт Канал-стріт у Новому Орлеані та Громадського центру в Денвері, центральні райони в американських містах є такими ж стандартними, як і, скажімо, цирульні.

— Гаразд, — продовжив Старий. — Особисто я не зміг визначити, і тому намагався підмітити хоч якісь орієнтири. Все пояснюється дуже просто: станція Де-Мойна записала сцену в стилі «Оголена спина» у якомусь незараженому місті і вставила її у свою програму під власним коментарем. І при цьому вирізала все, що могло б цю сцену ідентифікувати. А ми цю фальшивку проковтнули. Джентльмени, ворог знає нас вздовж і поперек. Свою кампанію він спланував надзвичайно детально і готовий пошити нас у дурні майже на кожному нашому кроці.

— Ти що, в панікери записався, Ендрю? — спитав Президент. — Існує також іще один можливий варіант: слимаки перебралися до якогось іншого місця.

— Вони й досі в Айові, — спокійно відказав Старий, — але це не можна довести, користуючись ось цим, — і він кивнув на стереотранслятор.

— Та це ж абсурд! — вигукнув міністр Мартінес, скорчивши скептичну гримасу. — Ви кажете про неможливість отримати правдивий звіт з Айови так, наче це — окупована територія.

— Фактично так воно й є.

— Але ж я зупинявся два дні тому неподалік Де-Мойна, коли повертався з Аляски. Там все було в нормі. До речі, я не сумніваюся в існуванні отих паразитів, хоча жодного ще не бачив. Але краще знайдімо їх і винищимо вщент замість надумувати собі якісь фантазії.

На обличчі Старого виник стомлений вираз; стомився і я сам. І мені подумалося: а чи багато простих людей сприймають серйозно те, що відбувається, якщо навіть на самісінькій горі немає згоди.

—Якщо ви контролюєте лінії комунікацій, то ви контролюєте всю країну, — нарешті озвався Старий. — Це ж елементарно. Ви краще поспішили би вжити заходів, міністре, інакше залишитеся без комунікацій взагалі.

— Але ж я просто...

— Ви просто мусите їх знищити! — гаркнув Старий. — Я ж сказав вам, що вони в Айові, в Новому Орлеані та десятках інших точок. Свою роботу я виконав. Ви — Міністр безпеки, ваша робота — викорінювати паразитів. — Старий підвівся. — Містере Президенте, останнім часом я надто виснажливо працював як для людини мого віку; коли мені бракує сну, то мені бракує витримки. Мене можна зрозуміти й вибачити за грубість?

— Звісно ж, Ендрю.

Але насправді Старий витримки не втратив, і, гадаю, Президент це добре розумів. Шеф витримки не втрачає, скоріше, він змушує інших втрачати витримку.

Старий хотів сказати «добраніч», але міністр його перервав:

— Хвилиночку! Ви зробили декілька безпідставних заяв. Перевірмо їх.

Він повернувся до начальника штабу:

— Рекстоне!

— Слухаю, сер!

— Отой новий блокпост біля Де-Мойна, форт... забув, як зветься,.. названий на честь якогось генерала.

— Форт-Паттон.

— Ага, Форт-Паттон. Підключіть його до командної лінії.

— З відеосигналом, — вставив Старий.

— Аякже, з відеосигналом, і ми покажемо цьому. себто ми дізнаємося про реальну ситуацію в Айові.

З дозволу Президента маршал авіації підійшов до стереоекрану, зв’язався з Головним штабом служби безпеки і попросив з’єднати його з черговим офіцером Форт-Паттона в Айові.

Невдовзі на екрані з’явився інтер’єр військового центру зв’язку. Увесь передній план заповнював собою молодий офіцер. Він був у кашкеті, на якому зазначалися його звання та підрозділ, але груди його були голі. Мартінес тріумфально поглянув на Старого:

— Ось бачите?

— Бачу.

— А тепер пересвідчимося остаточно. Лейтенанте!

— Слухаю, сер!

Ошелешений хлопець переводив погляд з одного відомого обличчя на інше. Прийом і стереоракурс були добре синхронізовані; очі на зображенні дивилися туди, куди вони мали дивитися, і складалося враження, наче офіцер сидів прямісінько в екрані.

— Встаньте й поверніться.

— Га? Е-е-е... слухаю, сер!

Отетерілий лейтенант виконав наказ, але при цьому майже вийшов за межі кадру. Все, що ми побачили, — це нижню частину спини, від попереку й до нижніх ребер.

—Чорт забирай! — вигукнув Мартінес. — Сядьте й поверніться!

— Слухаю, сер! — спантеличено скрикнув молодик. Перехилившись через стіл, він додав:

— Хвилинку, я зараз розширю кут зображення, сер.

Раптом картинка розпливлася, і на екрані застрибали райдужні хвильки. Але голос лейтенанта й досі чувся по аудіоканалу:

— Отак краще видно, сер?

— Та ні чорта нам не видно!

— Не видно? Хвилиночку, сер.

Ми чули його важке дихання. Раптом екран ожив, і мені на мить здалося, що ми знову потрапили до форту Паттон. Але цього разу на екрані з’явився якийсь майор, а кімната здавалася дещо більшою.

— Головний штаб, черговий зв’язковий офіцер майор Донован.

—Майоре, — звернувся до нього Мартінес, ледве стримуючи лють, — я щойно був на зв’язку з фортом Паттон. Що трапилося?

— Я вивчаю ситуацію, сер. На тому каналі у нас виникла невеличка технічна проблема. Ми з’єднаємо вас із фортом за мить.

— То не баріться!

— Слухаю, сер.

Екран зарябів і згас.

Старий підвівся знову:

— Покличте мене, коли усунете цю «невеличку технічну проблему». А тим часом я піду спати.