Ляльководи

РОЗДІЛ 17

Канзас-Сіті — старомодне місто; воно не постраждало від бомбувань, за винятком східного боку, де колись було передмістя Індепенденс. Це передмістя так і не відбудували, тому з південно-східного боку можна було потрапити прямісінько майже до центру, аж до Своуп-парку, не вибираючи при цьому між стоянкою та необхідністю сплати мита при в’їзді до самого міста.

Були ще варіанти: приземлитися на одній із посадкових платформ північніше ріки Міссурі та добратися до міста тунелями або висадитися на одній із платформ у центрі південніше Меморіального пагорба.

Я відхилив обидва варіанти, бо хотів постійно бути при машині і не волів продиратися на ній крізь блокпости. А якщо трапиться затор, то я не зможу швидко проскочити, поки охоронець витріщатиметься на мою перепустку. Затори в тунелях також мене не радували, так само як і ліфти на стартових майданчиках. Там можна було застрягнути надовго.

Якщо чесно, то мені не хотілося їхати до міста взагалі.

Я приземлив авто на шосе номер 40 і під’їхав до митного пропуску на бульварі Меєра. Черга сплатити мито за сумнівне задоволення роз’їжджати вулицями міста була доволі довгою. Коли мене підперло позаду якесь авто, у мене виникло відчуття, неначе я потрапив в оточення, і мені страшенно захотілося припаркуватися й увійти до міста тротуаром безкоштовно. Але воротар взяв із мене платню, навіть не удостоївши мене поглядом. Я ж поглянув на нього, але не зміг визначити, сидить у нього на спині паразит чи ні.

Полегшено зітхнувши, я проїхав крізь браму, але за брамою мене відразу ж зупинили. Переді мною опустився шлагбаум, і я різко загальмував, мало не врізавшись у нього. У відчинене віконце встромив голову полісмен.

— Перевірка безпеки, — сказав він. — Виходьте.

Я заперечив, пояснивши, що мою машину щойно перевірили.

— Ясна річ, — погодився полісмен, — але в нашому місті запроваджено програму безпечного руху. Ось вам квитанція на перевірку. Зупиніться за шлагбаумом, вийдіть з автівки та йдіть до отих дверей.

Він показав на приземкувату будівлю за кілька кроків від бордюру.

— А навіщо?

— У вас перевірять зір та реакцію, — пояснив страж порядку. — Не баріться, бо ви затримуєте чергу.

В моїй уяві виникла мапа, на якій Канзас-Сіті горів червоним світлом. В тім, що місто було «під контролем», я не сумнівався, отже, цей доброзичливий полісмен майже напевне мав на спині слимака. Мені навіть не треба було дивитися на його плечі.

Але я не міг нічого зробити, окрім як підкоритися, інакше довелося б встрелити його і в аварійному режимі злетіти в повітря. За звичайних обставин зі звичайним поліцейським я спробував би підкупити його, тицьнувши гроші йому в руку, коли він давав мені квитанцію. Але ж слимаки не користуються грошима.

Чи користуються?

Я вийшов з авто, невдоволено буркочучи, і повільно рушив до приземкуватої споруди. Двері ближчі до мене мали табличку «Вхід», на дальніх виднівся знак «Вихід». Коли я підійшов до будівлі, з дверей із написом «Вихід» показався чоловік, і мені страшенно закортіло розпитати його, що там всередині.

То була тимчасова споруда зі старовинними дверима без електроприводу. Я відчинив їх легеньким поштовхом ноги, обдивився інтер’єр вліво-вправо і вгору, а потім увійшов. Переді мною показався передпокій із дверима в дальньому кінці.

— Заходьте, — гукнув хтось зсередини.

Не втрачаючи пильності, я увійшов.

Всередині мене зустріли двоє чоловіків, обидва в білих халатах; в одного до голови було прикріплене дзеркальце отоларинголога. Він поглянув на мене й різко мовив:

— Це займе не більше хвилини. Підійдіть сюди.

Він зачинив двері, крізь які я увійшов — почулося, як клацнула клямка.

Там була приємніша обстановка, аніж та, яку ми організували в Конституційному клубі, — якби я мав час придивитися, то вона мені б навіть сподобалася. На великому столі видовжилася низка транзитних коробок для титанців, які вже відкрили й підігріли. Другий чоловік вже тримав одного слимака напоготові — для мене, як я зрозумів, — причому тримав під кутом, аби я не бачив, що було всередині коробки. Вочевидь, ці транзитні контейнери не викликали підозр в очах потенційних жертв, оскільки у лікарів під руками завжди є речі, призначення яких є невідомим для простих людей.

Що ж до самої процедури, то мене попрохали притулитися очима до лінз стандартного приладу для перевірки гостроти зору. Один «лікар» мав тримати мене, поки я, витріщаючись в окуляр, зачитуватиму перевірочні цифри, а його «асистент» тим часом мав причепити мені на спину володаря. Все чинно й спокійно, і жодного тобі насильства.

Як я дізнався, будучи на «службі» у паразитів, не було навіть необхідності оголяти жертві спину. Достатньо було лише притулити слимака до оголеної шиї, а потім жертва вже сама поправляла сорочку, прикриваючи таким чином свого «вершника», перед тим як піти.

— Підійдіть сюди, — повторив «лікар». — Притуліться очима до лінз.

Я швидко підійшов до лавки, на якій був змонтований прилад для перевірки гостроти зору, і вдав, що виконую його вказівки. А потім різко обернувся.

«Асистент» вже рушив до мене, тримаючи напоготові коробку зі слимаком. Коли я обернувся, він відхилив її убік від мене.

— Лікарю, — сказав я. — Я ношу контактні лінзи. Може, мені їх зняти?

— Не треба, — відрізав він. — Не будемо гаяти часу.

— Але ж, лікарю, — заперечив я, — я хотів би перевірити, як вони сидять. Останнім часом у мене виникли проблеми з лівою лінзою, — і я підняв обидві руки, щоб розширити повіки мого лівого ока. — Ось бачите?

— Тут вам не клініка. — сердито відказав він. — Робіть те, що вам кажуть.

Я міг тепер дотягнутися до них обох: опускаючи руки, я міцно згріб чоловіків докупи і вчепився пальцями у них межи лопаток. І кожна моя рука намацала під їхніми халатами щось м’яке й драглисте — від цього дотику мені стало гидко.

Колись мені довелося побачити, як машина збила на вулиці кота: бідолаха злетів високо угору, неприродно вигнувши спину й розчепіривши лапи. Ці двоє небораків нагадали мені оту нещасну тварину: вони скорчилися й вивернулися так, наче всі нервові клітини в їхніх тілах одночасно отримали потужний імпульс.

Мабуть, це сталося тому, що я швидко розчавив їхніх володарів.

Я не зміг їх втримати — вони викрутилися з моїх рук і плюхнулися на підлогу. Але мені не треба було їх тримати: після перших конвульсій обидва «медики» обм’якли і знепритомніли, може, навіть померли.

Хтось постукав у двері.

— Хвилиночку, гукнув я, — лікар зайнятий.

Стук припинився. Я пересвідчився, що двері замкнені, а потім підійшов до «лікаря» й стягнув із нього халат — побачити, що я зробив із «вершником».

Істота являла собою розчавлену слизьку масу, яка вже починала смердіти. Такою ж була тварюка й на «асистенті», що дуже мене задовольнило, бо інакше мені б довелося стріляти в обох слимаків, а я не зміг би цього зробити, не ризикуючи вбити при цьому і їхніх носіїв. Тож я полишив цих двох чоловіків — живих чи мертвих — із перспективою бути знову захопленими слимаками.

З володарями в коробках було інакше. Увімкнувши пістолет на віяльний максимальний режим, я попалив їх усіх за лічені секунди. Під стіною стояли два великі ящики. Не знаю, чи були там титанці, але я не мав підстав думати інакше. І почав нещадно палити їх променем пістолета, аж поки не обвуглилися дерев’яні дошки.

У двері знову почали стукати. Я швидко озирнувся навкруги — де б мені сховати двох чоловіків? Виявилося, що ніде, тому я вирішив вдатися до класичного військового маневру. Вже зібравшись покинути будівлю крізь двері для виходу, я відчув, що чогось бракує. Завагався й знову озирнувся довкола.

Кімната була майже гола, схоже, в ній не було нічого, що могло би знадобитися для того, що я замислив. Я міг би скористатися халатами «лікаря» або його помічника, але мені було бридко їх торкатися. Раптом я помітив на лаві чохол для приладу перевірки гостроти зору. Вхопивши той чохол, я запхав собі його під сорочку на спині, зобразивши характерний горб. Із застебнутим комірцем та під курткою він мав цілком переконливий вигляд.

А потім я вийшов, як сказав поет, «наляканим чужинцем у чужинецький світ».

Але насправді я не був наляканий і почувався впевнено й зухвало.

***

Мою квитанцію на машину взяв уже інший полісмен. Він прискіпливо глянув на мене і махнув рукою, мовляв, сідай. Я сів у авто, і він сказав:

— Рушайте до управління поліції, воно на першому поверсі мерії.

— Управління поліції, на першому поверсі мерії, — повторив я і дав газу.

Спершу я рушив у вказаному напрямку, а потім звернув на трасу Ніколс. Доїхавши до ділянки, де було мало машин, я натиснув кнопку, щоб на ходу змінити номерні знаки, сподіваючись, що ніхто не помітить. Цілком можливо, що авто з тими номерами, з якими я під’їхав до митної брами, вже оголосили в розшук. Я пожалкував, що не можу заодно змінити колір авто, свою фігуру й обличчя.

Перш ніж траса добігла до магістралі Маджі, я з’їхав із неї й далі рушив боковими вуличками житлового району. Була вісімнадцята за місцевим поясним часом, і я мав повернутися до Вашингтона через чотири з половиною години.