Ляльководи

РОЗДІЛ 2

— Бачив сьогоднішні новини? — продовжив Старий.

Я похитав головою. Дурне запитання, я ж був у відпустці.

Інколи дивитися новини незайве. Там буває багацько цікавого.

— Так ось, — сказав він, зиркнувши на свого пальцевого годинника, — сімнадцять годин і двадцять три хвилини тому біля міста Гриннелл в Айові приземлився невідомий космічний корабель невстановленого типу. Загалом схожий на диск діаметром близько п’ятдесяти метрів. Звідки він прибув, невідомо, але...

— А що, траєкторію не встановили? — перервав я Старого.

— Не встановили, — неквапно відповів шеф. — Ось його фото, зроблене Космічною станцією Бета після приземлення.

Я побіжно оглянув фотографію й передав її Мері. Якість зображення була поганою, як зазвичай буває на телефото, зробленому з відстані восьми тисяч кілометрів. Дерева схожі на мох. тінь хмари зіпсувала більшу частину фото. а сіре кружальце начебто космічного корабля запросто могло бути паливною цистерною або ж баком для води. Цікаво, скільки разів ми бомбували гідропонічні установки в Сибіру, переплутавши їх з атомними об’єктами?

Мері віддала мені фото.

— Як на мене, то це схоже на туристичний намет. Що ще відомо про цю тарілку? — поцікавився я.

— Нічого.

— Нічого?! Через сімнадцять годин? Там вже давно мають бути наші агенти!

— Отож. Маємо вас двох під рукою, а чотирьох вже туди послали, — зітхнув Старий. — І всі вони чомусь не виходять на зв’язок. Я не люблю втрачати агентів, Семмі, та ще й безглуздо.

До тої миті я не замислювався над тим, що самому Старому загрожує небезпека на роботі — адже це не скидалося на ризик. Бо начебто не така вона вже була й загрозлива. Та раптом я з холодком у серці збагнув, що, напевне, ситуація настільки серйозна, що Старий вирішив ризикнути своєю головою, аби не втратити всю організацію, бо він, власне, й був її уособленням. Жоден із його знайомих не міг відмовити йому в сміливості, але також ніхто не сумнівався в його здоровому глузді. Він знав собі ціну; він не стане лізти на рожен, якщо не буде холоднокровно впевнений, що для гарантованого виконання роботи конче потрібна його власна присутність і майстерність.

По спині у мене поповзли крижані мурашки. Зазвичай агент мусить турбуватися за цілісність власної голови, щоб виконати завдання і доповісти про його виконання. Та з цієї конкретної роботи першим мав повернутися Старий, а потім — Мері. Я ж був номером три, витратним матеріалом на кшталт канцелярської скріпки. І мені це не подобалося.

— Один агент встиг відзвітуватися, але, на жаль, частково, — продовжив шеф. — Він пройшов туди під виглядом випадкового зіваки й доповів по телефону, що то, мабуть, космічний корабель, але не зміг визначити його рушійний принцип. Тобто повідомив те ж саме, що було в новинах. Потім агент сказав, що корабель відчиняється, і він спробує підійти ближче, повз жовто-чорні поліцейські стрічки.

Останніми його словами були: «Ось вони йдуть. Такі собі маленькі істоти, приблизно...» Аж раптом він замовк.

— Маленькі чоловічки?

— Він сказав «істоти».

— А чи є якісь побічні повідомлення?

— Чимало. Станція стереомовлення в Де-Мойні повідомила про приземлення і відправила туди кореспондентів для огляду. Фотографії, які вони надіслали, були не зовсім чіткими, зробленими здалеку в польоті. На них не видно нічого, окрім схожого на диск предмета. Після цього протягом двох годин не було ані знімків, ані нових повідомлень, але згодом з’явилися фото крупним планом та новини, але вже подані під іншим кутом.

Старий замовк.

— То й що? — сказав я.

— Все це — обман. «Космічний корабель» виявився макетом із бляхи та пластику, який двоє сільських хлопчаків спорудили в кущах біля своєї хати. Фальшиві повідомлення були плодом фантазії одного радіоведучого, в якого почуття гумору взяло гору над здоровим глуздом. Він підбивав хлопців на цю витівку, щоб вийшов гарний сюжет. Його швидко звільнили, тож «вторгнення з космосу» виявилося невдалим жартом.

— Невдалий жарт, але при цьому ми втратили шестеро людей, — скептично примружився я. — Ми будемо їх шукати?

— Ні. Бо ми їх не знайдемо. Нам треба з’ясувати, чому тріангуляція оцієї фотографії, — Старий підняв догори телефото, зроблене з космічної станції і повторив: — Чому тріангуляція оцієї фотографії не надто збігається з тим, про що повідомлялося в новинах. І чому стереостанція Де-Мойна на якийсь час замовкла.

— Мені хотілося б поговорити з отими сільськими хлопчаками, — вперше озвалася Мері.

***

Я приземлив авто на дорогу за вісім кілометрів до ближнього боку Гриннелла, а потім ми заходилися шукати ферму Маклейнів — в новинах повідомлялося, що винуватцями містифікації були Вінсент і Джордж Маклейни. Господарство знайти було неважко. На дорожній розвилці виднівся великий вказівник, змайстрований явно професійною рукою: «До космічного корабля — сюди». Невдовзі дорога вже була заставлена з обох боків авіамобілями, звичайними авто та трифібіями. На в’їзді до ферми Маклейнів у кількох нашвидкуруч зліплених кіосках продавалися охолоджені напої та сувеніри. Дорожнім рухом керував співробітник поліції штату Айова.

— Зупинись, — наказав мені Старий. — Може, і нам варто поглянути на ту чудасію, як думаєш?

— Аякже, ходімо, дядечку Чарлі, — погодився я.

Вимахуючи ціпком, Старий вельми бадьоро, майже не накульгуючи, вибрався з авто. Я подав Мері руку, і вона, вхопившись за неї, на мить пригорнулася до мене, зобразивши на своєму обличчі замріяний і водночас трішки глупуватий вираз.

— Ти диви, який ти дужий, братику! — підморгнула вона.

Я хотів ляснути її легенько нижче спини, але натомість розуміюче усміхнувся. Ти ба! Одна з агентів Старого вдає із себе таку собі скромну бідолашечку. Та от тільки посмішка у неї як у тигра.

А тим часом дядечко Чарлі розвинув бурхливу діяльність: набридав поліцейським, чіплявся до людей із порадами, яких вони явно не потребували, а потім зупинився біля одного з кіосків купити сигару — тобто всіляко зображав із себе заможного, одурілого старого телепня, який вибрався погуляти на вихідні. Повернувшись до нас, він тицьнув сигарою на сержанта з поліції штату:

— Любі мої, інспектор каже, що все це — туфта. Просто якісь хлопці влаштували розіграш. Тож ходімо чи ні?

— А що, космічного корабля тут немає? — розчаровано спитала Мері.

— Та ні, є. Якщо то можна назвати космічним кораблем, — відповів полісмен. — Ідіть слідом за отими телепнями, і ви неодмінно його знайдете. До речі, я — сержант, а не інспектор.

Дядько Чарлі встромив у зуби сигару, і ми пішли через пасовисько до гаю. Пройти крізь ворота коштувало долар, тому багато цікавих повернули назад. На стежині, що вела через гай, людей було обмаль. Я ступав сторожко, жалкуючи, що на потилиці у мене телефон, а не додаткова пара очей. Згідно з повідомленням цією стежиною пройшли шестеро агентів, і жоден із них не повернувся. Стати одним із них мені не хотілося.

Дядечко Чарлі й сестричка йшли попереду, Мері щось безглуздо торохтіла і чомусь здавалася тепер нижчою на зріст і молодшою, аніж при нашій першій зустрічі. Невдовзі ми вийшли на галявину і побачили перед собою «космічний корабель».

Він був досить великий. Понад тридцять метрів у діаметрі, зліплений із тонкого металу та листового пластика і пофарбований сріблянкою. Вся ця конструкція мала вигляд двох гігантських тарелів для пирогів, стулених докупи. Більше нічого незвичайного в цьому «космічному кораблі» не було. Проте Мері захоплено верескнула:

— Ой, як цікаво!

З чогось, схожого на люк у горішній частині гігантської махини, вистромив голову сильно засмаглий молодик років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти з прищавою пикою.

— Бажаєте заглянути всередину? — гукнув він.

І додав, що це обійдеться в п’ятдесят центів з кожного. — Щедрий дядько Чарлі розплатився.

Біля люка Мері завагалася. До молодика з прищавою пикою приєднався, судячи з вигляду, його близнюк, і вони почали було підсобляти Мері спуститися вниз. Але вона відсахнулася, і я швидко наблизився до неї, збираючись допомогти їй власноруч, якщо знадобиться. Я зробив це на дев’яносто дев’ять відсотків із професійних міркувань, бо від всього цього місця віяло небезпекою.

— Там так темно, — здригнулася Мері.

— Та ні ж бо, там абсолютно безпечно, — заявив другий молодик. — Ми приймаємо тут екскурсантів цілий день. Мене звати Вінс Маклейн, я — один із власників. Заходьте, жіночко.

Дядько Чарлі прискіпливо зазирнув у люк, наче турботлива квочка.

— Там можуть бути змії, — застеріг він. — Не раджу тобі туди заходити, Мері. Джентльмени, можете залишити гроші собі, — додав Старий і зиркнув на свого пальцевого годинника. — До речі, у нас обмаль часу. Ходімо, любі мої.

Я пішов за ними угору стежиною, увесь наїжачений і настрашений.

Ми всілися в авто і рушили. Щойно ми від’їхали, як Старий різко спитав:

— То як? Що ти помітив?

— Маєте якісь сумніви щодо отого найпершого повідомлення? — відповів я запитанням на запитання. — Повідомлення, яке перервалося?

— Жодного.

— Ота штука у лісі не змогла б збити з пантелику досвідченого агента. Навіть у темряві. Отже, ми бачили не той корабель, який бачив він.

— Звісно, що не той. Що іще?

— Скільки, на вашу думку, коштує ота фальшивка? — поцікавився я. — Вона змайстрована з нового листового металу, свіжопофарбована, і, наскільки я зміг судити, поглянувши крізь люк, щоби її скріпити докупи, знадобилося приблизно триста метрів дерев’яних брусків.

— Продовжуй.

— Продовжую. Ані будинок Маклейнів, ані сарай не ремонтували і не фарбували роками. Вся ця маєтність просто криком кричить, що перебуває у заставі. А раз ці хлопці в такій фінансовій скруті, то звідки в них гроші на спорудження отого зорельоту?

— Логічно. А ти що скажеш, Мері?

— Дядечку Чарлі, а ви не помітили, як вони зі мною повелися?

— Хто — вони? — різко спитав я.

— І полісмен, і двоє хлопців. Коли я починаю вдавати із себе гарненьку, сексуально заклопотану ляльку, то неодмінно має виникнути якась реакція. Але не сталося нічого.

— Та ні, вони явно звернули на тебе увагу, — заперечив я.

— Ти не розумієш. Не можеш зрозуміти. Я добре знаю, що кажу. Я завжди це відчуваю. З ними було щось не так. Наче всі вони всередині мертві. Типу євнухів у гаремі, якщо ти розумієш, про що я.

— Гіпноз? — спитав Старий.

— Можливо. Або якісь наркотики, — збентежено насупилася Мері.

— Гм-гм... — мугикнув шеф. — Семмі, на перехресті зверни ліворуч. Подивимося місцину, розташовану приблизно за три кілометри звідси.

— Ту, що виявили за допомогою тріангуляції на фото?

— А хіба існує іще якась?

Але ми туди не потрапили. По-перше, там був несправний місток, і мені забракло місця розігнати авто, щоб перескочити через нього, до того ж правила наземного дорожнього руху забороняли авіамобілям здійснювати подібні маневри. Тож ми подалися в об’їзд на південь і знову спробували проїхати єдиним маршрутом, який залишався. Але на трасі нас зупинили знак «Об’їзд» і полісмен. Хмиз у лісі горить, сказав він нам; а якщо ми проїдемо далі, то нас можуть самих залучити до боротьби з вогнем. І мене — найпершим.

Змахнувши віями, Мері чарівно усміхнулася — і полісмен розтанув. Сестричка зазначила, що ані вона, ані дядько Чарлі не вміють керувати автомобілем, і це, ясна річ, була брехня.

Коли ми від’їхали, я спитав її:

— Що скажеш про оцього копа?

— Ти про що?

— Він також євнух?

— Та ні, аж ніяк! Такий привабливий чоловік.

Її відповідь чомусь мені не сподобалася.

Старий заборонив мені підніматися в повітря, аби пролетіти над точкою, визначеною за допомогою тріангуляції. Сказав, що це марна справа. Тож ми попрямували до Де-Мойна. Замість того, щоб припаркуватися біля платного пропускного пункту, ми заплатили та проїхали до самого міста і невдовзі опинилися в головній студії місцевої радіостанції. Дядько Чарлі прорвався до офісу директора, тягнучи нас за собою. Він кілька разів збрехав, хоча, може Чарльз М. Кавано справді був великим цабе у Федеральному управлінні комунікацій. Звідки мені було знати?

Коли ми увійшли до кабінету і двері за нами зачинилися, Старий продовжив поводитися в стилі «я — великий начальник».

— А тепер розкажіть мені, сер, що це за дурня така про фальшивий зореліт? Висловлюйтеся чітко й зрозуміло, сер. Попереджаю, що від цього залежатиме ваша ліцензія на мовлення.

Директор, маленький чоловічок із покатими плечима, схоже, не злякався, а просто розсердився.

— Ми вже все повністю пояснили нашими каналами, — відказав він. — Ми стали жертвами витівки одного з наших працівників. Його вже звільнили.

— Навряд чи цю реакцію можна назвати адекватною, сер.

Чоловічок (звали його Барнс) тільки плечима знизав: — А що ви пропонуєте? Повісити його вниз головою? Дядько Чарлі тицьнув на нього сигарою:

— Попереджаю вас, шановний, що зі мною легковажити не варто. Я щойно провів власне розслідування, і мені не віриться, що двоє сільських бовдурів та один молодший радіоведучий змогли провернути такий сміховинний трюк. Для цього потрібні були гроші. Так, добродію, гроші. А де ці гроші можна знайти? Тут, нагорі. А тепер скажіть мені, сер, що ви...

Мері сиділа біля робочого столу Барнса. Вона поправила своє вбрання якось так, що стало видно більше її неприкритого тіла, а її поза нагадала мені картину Гої «Маха оголена». Вона зробила Старому знак пальцем вниз.

Барнс міг і не помітити того знаку, бо, схоже, всю свою увагу зосередив на Старому. Але він помітив. Барнс обернувся до Мері — і його обличчя помертвіло. Він рвучко кинувся до столу.

— Убий його, Семмі! — гаркнув Старий.

Я відпалив Барнсу ноги, і його тулуб впав на підлогу. То був невдалий постріл, бо я цілив йому в живіт.

Швидко підступивши до нього, я вибив ногою пістолет, який він і досі стискав своїми пальцями. Я хотів вчинити «акт милосердя», бо, хоча пропалена таким чином людина і помирає, але не одразу. Та Старий зупинив мене.

— Не чіпай його! — різко кинув він. — Мері, відійди!

Ми підкорилися його наказу. Старий обережно підійшов до тіла, наче кіт, що роздивляється невідомий предмет. Барнс, булькочучи, зітхнув і затих — помер від больового шоку. Крові від палючого пострілу небагато, точніше, не дуже багато. Старий оглянув труп і легенько поштрикав його ціпком.

— Начальнику, — звернувся я до нього, — може, пора вшиватися?

— Нам тут так само безпечно, як і будь-де, — відказав він, не повертаючи голови. — Можливо, навіть безпечніше. Бо вся будівля ними просто кишить.

— Ким кишить?

— Звідки мені знати? Кишить такими, як він. — Старий кивнув на труп Барнса. — Треба з’ясувати, хто вони такі.

Мері приглушено сплакнула, і то була перша щира й суто жіноча реакція, яку я від неї дочекався.

— Погляньте, він і досі дихає! — скрикнула вона.

Тіло лежало долілиць; куртка на спині то піднімалася, то опускалася. Старий перевів на нього погляд і потицяв у нього ціпком.

— Семмі, а йди-но сюди.

Я підійшов.

— Зніми з нього куртку, — продовжив він. — Рукавички вдягни. І будь обережний.

— Він що — замінований?

— Замовкни. І будь обережний.

Не знаю, що він хотів, аби я знайшов, але, напевне, Старий мав на думці якусь здогадку, котра була недалеко від істини. Схоже, десь у закапелках його мозку містився вбудований інтегратор, здатний робити логічні висновки з мінімуму фактів, так само як музейний працівник реконструює викопну тварину лише за єдиною кісткою, яка від нього збереглася.

Я не став із ним сперечатися і вдягнув рукавички — спеціальні рукавички для агентів. У них можна було безпечно занурити руку в киплячу кислоту, а намацавши в темряві монету, визначити, де у неї орел чи решка. Тож вдягнувши рукавички, я взявся перевертати тіло, щоби роздягнути його.

Його спина й досі якось неприродно піднімалася й опускалася, і це мені не сподобалося. Я притиснув руку поміж лопаток.

Людська спина — це кості та м’язи. А ця була м’якою, мов желе, і якоюсь хвилястою на дотик. Я швидко відсмикнув руку.

Не кажучи ні слова, Мері подала мені чималенькі ножиці зі столу Барнса. Я взяв їх, розрізав куртку і зняв її. Потім відклав її вбік, і ми всі поглянули на спину. Під курткою тіло було вдягнене в легку, майже прозору футболку. А між футболкою та шкірою, від шиї і до половини спини було щось зовсім не схоже на плоть. Кілька сантиметрів завтовшки, оте щось надавало трупові круглоплечий і злегка горбатий вигляд.

І воно пульсувало, наче медуза.

Поки я спостерігав, воно зісковзнуло зі спини подалі від нас. Я простягнув руку, щоб стягнути футболку й добратися до істоти, але Старий відбив мою руку своїм ціпком.

— Що будемо робити? — спитав я його, потираючи кісточки пальців.

Старий не відповів. Засунувши кінчик ціпка знизу під футболку, він потягнув її до шиї трупа. І ми побачили оте.

Сірувате, злегка прозоре, пронизане всередині якоюсь темнішою структурою і безформне, створіння нагадало мені величезний згусток жаб’ячої ікри. Воно було явно живе, бо пульсувало, тремтіло й рухалося перетоком. Поки ми на нього дивилися, воно перетекло у простір між рукою та грудьми Барнса і зупинилося там, не в змозі було рухатися далі.

— От бідолаха, — стиха промовив Старий.

— Хто бідолаха? Оце?

— Та ні, Барнс. Нагадай мені поклопотатися, щоб його нагородили медаллю «Пурпурове серце», коли все це скінчиться. Якщо воно коли-небудь скінчиться взагалі.

Старий випрямився і почав ходити кімнатою туди-сюди, неначе геть забувши про бридке сіре жахіття, що вмостилося під передпліччям Барнса.

Я злегка відсахнувся, тримаючи пістолет напоготові. Істота не могла рухатися швидко; вона також явно не могла літати, але я не знав, на що вона здатна, і тому вирішив не ризикувати. Мері підійшла ближче і притиснулася до мене плечем. Я обійняв її вільною рукою.

На бічному столі купчився безладний стос бляшанок, схожих на ті, в яких зберігають стереоплівки. Старий узяв найбільшу бляшанку, висипав котушки додолу й підійшов із нею до нас:

— Гадаю, оця підійде.

Він поставив бляшанку на підлогу та почав штрикати істоту ціпком, намагаючись загнати її всередину.

Але натомість потвора спливла ще нижче і майже повністю сховалася під трупом. Вільною рукою я схопив те, що лишилося від Барнса, і відтягнув убік. Істота якусь мить трималася за тулуб, але потім плюхнулася на підлогу. Після цього, виконуючи вказівки нашого дорогого дядечка Чарлі, ми з Мері встановили нашу зброю на мінімум потужності й почали смалити підлогу біля потвори, щоби змусити її заповзти у бляшанку. Нарешті ми загнали її всередину, де вона заледве помістилась, і я захлопнув кришку.

Старий засунув банку під пахву:

— Рушаймо, любі мої.

Виходячи, він став у напіввідчинених дверях, нарочито гукнув Барнсу «До побачення!», а потім, зупинившись біля столу його секретарки, сказав:

— Я завтра знову навідаюся до містера Барнса. Ні, без попереднього призначення. Я спершу вам зателефоную.

І ми неквапливо пішли. Старий ніс під рукою бляшанку з потворою, а я нашорошував вуха — чи не загудуть сигнали тривоги. Мері вдавала із себе дурепу і безперервно про щось теревенила сама із собою. Старий навіть зупинився у фоє, купив сигару і, приязно буркочучи, спитав дорогу.

Коли ми повсідалися в авто, він став указувати куди їхати, і застеріг, щоб я сильно не гнав. Його вказівки привели нас до гаража. Старий покликав директора й сказав йому:

— Містеру Малону потрібен оцей автомобіль. Негайно.

То був пароль, яким я інколи користувався й сам, тільки замість «містера Малона» був «містер Шеффілд», який також терміново потребував авто. Це означало, що летючий автомобіль припинить своє існування хвилин за двадцять, перетворившись на купу безликих автозапчастин у сервісних контейнерах.

Директор окинув нас поглядом і тихо відповів:

— Проходьте в оті двері.

Двох механіків, які були в приміщенні, він відіслав виконувати якесь доручення, і ми, пригнувшись, прослизнули крізь двері.

***

Невдовзі ми опинилися в помешканні літньої подружньої пари; там нас перетворили на брюнетів, а Старий отримав назад свій лисий череп. Мені приклеїли вуса, які майже не змінили моєї зовнішності, але я з подивом виявив, що з темним волоссям Мері була така ж гарна, як і з рудим.

Сім’я Кавано припинила своє існування: на Мері був тепер шикарний костюм медсестри, я перетворився на шофера, а Старий став закутаним у плед літнім підприємцем-інвалідом, який час від часу страждав від нападів істерики.

Коли ми були готові, на нас вже чекало авто. Зворотна подорож не стала проблемою, бо поміж нами ми могли й досі залишатися морквоголовими представниками родини Кавано. Всю дорогу я тримав телеприймач на хвилі Де-Мойна, але навіть якщо поліція й виявила покійного містера Барнса, то рознощики газет про це нічого не знали.

Ми подалися прямо до офісу Старого (себто настільки прямо, наскільки можна було) і відкрили там бляшанку. Старий послав за доктором Грейвсом, начальником біолабораторії Відділу, щоб виконати роботу за допомогою обладнання для обробки.

Але марно ми клопоталися. Нам скоріш знадобилися б протигази, а не спеціальне обладнання. Кімнату заповнив сморід гниючої органіки, схожий на той, що йде з гангренозної рани, і нам довелося захряснути кришку бляшанки й увімкнути на всю потужність вентилятори. Доктор Грейвс поморщив носа.

— Що це, в біса, таке? — суворо спитав він. — Як на мене, то схоже на мертве немовля.

Старий стиха матюкнувся.

— Саме це вам і треба з’ясувати, — відказав він. — Скористайтеся обладнанням для обробки. Працюйте із цією гидотою в спеціальних костюмах, у вільному від мікробів приміщенні й навіть думки не припускайте, що вона мертва.

— Якщо вона жива, то я — королева Анна.

— Можливо, але ризикувати не варто. Можу дещо вам підказати. Це — паразит. Він здатен прикріплюватися до носія, наприклад, до людини, і цього носія контролювати. Він майже напевне має позаземне походження та метаболізм.

— Позаземний паразит — і на земній людині?! Та це ж абсурд! — пирхнув начальник лабораторії. — Хімія організмів буде несумісною.

— До біса ваші теорії! — буркнув Старий. — Коли ми його спіймали, він жив на людині. Якщо ви гадаєте, що це — земний організм, то поясніть мені, в якому місці Землі він живе і де можна знайти його одноплемінників. Не робіть поспішних висновків. Мені потрібні факти.

— Ви їх отримаєте, — невдоволено відказав біолог.

— Тоді ставайте до роботи. Стривайте: не відбирайте для ваших досліджень більше тканини, ніж треба, бо мені потрібна основна частина цієї істоти як доказ. І не наполягайте на безглуздому припущенні, що вона здохла, бо цей душок може виявитися захисною реакцією. Ця потвора, якщо вона жива, є фантастично небезпечною. Якщо вона вчепиться в одного з ваших лаборантів, то мені майже напевне доведеться його вбити.

Начальник лабораторії не сказав більше нічого, але пішов він вже не таким пихатим, як прийшов.

Старий вмостився у своєму кріслі, зітхнув і заплющив очі. Здавалося, він заснув, і ми з Мері замовкли. Хвилин через п’ять шеф розплющив очі, поглянув на мене й спитав:

— Скільки наспинних гірчичних пластирів завбільшки з оту потвору, яку док щойно звідси виніс, могло прибути на космічному кораблі завбільшки з оту фальшивку, яку ми бачили сьогодні?

— А чи був той космічний корабель узагалі? — спитав я. — Докази ж хирляві.

— Хирляві, але неспростовні. Корабель справді був. І досі є.

— Нам треба було ретельніше оглянути ту місцину.

— Та місцина запросто могла стати нашою могилою. Шестеро наших хлопців не були простаками. Відповідай на запитання.

— Не можу. Розмір зорельоту нічого не каже нам про його корисне навантаження. Ми не знаємо принципу його руху, відстані, яку він подолав, або який запас вантажу необхідний його пасажирам. Це схоже на питання про довжину мотузки. Якщо судити з точки зору здорового глузду, то, як на мене, їх могло бути кілька сотень, а можливо, кілька тисяч.

— Згоден. Отже, цього вечора маємо в штаті Айова кількасот, а може, і кілька тисяч зомбі. Або, за висловом Мері, «євнухів». — Старий на мить задумався. — Але як же мені пробратися повз тих євнухів до самого гарему? Ми ж не можемо ходити туди-сюди штатом Айова, відстрілюючи кожну людину з покатими плечима, бо що люди скажуть? — слабо усміхнувся шеф.

— Я поставлю вам інше запитання, на яке немає відповіді, — сказав я. — Якщо вчора в Айові приземлився один космічний корабель, то скільки може приземлитися завтра в Північній Дакоті? Або у Бразилії?

— В тім-то й річ. — Вираз обличчя Старого став іще більш стривоженим. — На це запитання я відповім, визначивши необхідну довжину мотузки.

— Ну і яка ж вона має бути?

— Достатньо довгою, щоб тебе можна було задушити. Тож ідіть помийтеся, діти мої, і насолоджуйтеся життям. Іншої можливості у вас може й не бути. З офісів не виходьте.

Я пішов до косметологів; вони повернули мені мій справжній колір шкіри і мою нормальну зовнішність. Потім я прийняв ванну, зробив масаж і пішов до кімнати для відпочинку персоналу в пошуках компанії та випивки. Я озирнувся, не знаючи, кого мені шукати — блондинку, брюнетку чи рудоголову, але був впевнений, що неодмінно знайду, кого мені треба.

І знайшов рудоголову. Мері сиділа в кабінці, посьорбуючи напій, і мала такий же вигляд, як і тоді, коли мені представили її як мою сестру.

— Привіт, сестричко, — сказав я, намагаючись вмоститися біля неї.

— Привіт, братику, — з усмішкою відповіла вона і посунулася, даючи мені місце. — Тягни сюди свою дупу.

Я набрав на клавіатурі віскі бурбон з водою (звісно, в суто медичних цілях), і продовжив:

— Це твоя справжня зовнішність?

Мері похитала головою:

— Аж ніяк. Взагалі-то я смугаста як зебра і маю дві голови. А який вигляд насправді маєш ти?

— Побачивши мене вперше, моя матінка задушила мене подушкою, тому я так і не дізнався про свою справжню зовнішність.

Мері, як і першого разу, окинула мене прискіпливим поглядом так, наче я був біфштексом, і сказала:

— Я чудово розумію її мотиви, але особисто я маю міцніші нерви, ніж вона. Твоя зовнішність мене задовольняє, братику.

— Дякую. Тільки знаєш що? Облишмо оцю гру в братика й сестричку. Це мене дещо гальмує.

— Гм-м, як на мене, то гальма тобі потрібні.

— Мені? І близько не потрібні. Я абсолютно не схильний до насильства. Я більше мрійник, який шукає собі пару. — Мені хотілося додати, що якби я торкнувся її рукою і їй це не сподобалося, то міг би й без руки залишитися. Бо Старий не бере на роботу розніжених дівиць. Але я визнав за краще промовчати.

Мері посміхнулася:

— Ну то й що? До речі, затям, що я собі пари не шукаю. Принаймні цього вечора. — Вона поставила на стіл порожню склянку. — Допивай, а потім замовимо іще.

Так ми і зробили, і залишилися там сидіти; нам було добре, ми відчували теплоту й взаємну приязнь і ненадовго забули про небезпеку. Такі години трапляються рідко, особливо в нашій професії, і від того смакуються вони з особливою приємністю.

А найприємнішим у Мері було те, що вона не користувалася своєю сексуальною привабливістю, хіба що суто з професійною метою. Гадаю, вона знала, дуже добре знала, як багато мала тої привабливості. Але Мері була надто шляхетною, щоб користуватися нею в соціальних стосунках. І свою сексуальну харизму тримала в приглушеному режимі, якраз достатньому для того, щоб нам обом було тепло й комфортно.

Поки ми отак сиділи, майже мовчки, мені спало на думку: якою ж гарною вона була б обабіч каміна! З такою роботою, як моя, я ніколи серйозно не замислювався про одруження — зрештою, всі дівчата однакові, тому не варто зайвий раз завдавати собі клопоту. Але Мері сама була агентом, і розмова з нею була зовсім не схожою на спробу спіймати відлуння власних слів. І раптом я збагнув, що до біса довго був занурений у самотність.

— Мері...

— Що?

— Ти заміжня?

— А чому ти питаєш? Взагалі-то ні. На поточний момент. Але яке тобі діло до. вірніше, тобі що — не байдуже?

— Не байдуже.

Вона похитала головою.

— Я серйозно, — продовжив я. — Поглянь на мене. Руки-ноги на місці, іще не старий, і не надто прискіпливий. Бувають і гірші за мене.

Мері розсміялася, але доброзичливо:

— Міг би придумати й кращу саморекламу. Впевнена, що це був експромт.

— Так, експромт.

— Я тобі пробачаю. Я навіть про це забуду. Слухай-но, вовчиську, твій прийом не годиться. Щойно жінка сказала тобі, що цієї ночі з тобою не спатиме, як ти враз втрачаєш голову і пропонуєш їй шлюбний контракт. Бувають жінки достатньо корисливі, щоби вчепитися за пропозицію, і вони змушуватимуть тебе потім той контракт виконувати.

— Я не жартую, — сказав я роздратовано.

— І яку ж платню ти мені пропонуєш?

— До біса твої гарні очі! Якщо тобі треба саме такий контракт, то я згоден; до твоєї зарплати я додаватиму тобі ще й половину своєї... звісно, якщо ти не захочеш кинути цю роботу.

Мері похитала головою:

— Я не про це. Я ніколи не стала б наполягати на шлюбному контракті з чоловіком, за якого просто захотіла би вийти заміж.

— Згоден, на тебе це не схоже.

— Мені просто хотілося, аби ти сам побачив, що твоя пропозиція несерйозна. — Мері окинула мене тверезим поглядом. — А, може, й серйозна, — додала вона тихим ніжним голосом.

— Так, серйозна.

Вона похитала головою:

— Агентам не слід одружуватися. І ти це добре знаєш.

— Агентам слід одружуватися винятково з агентами.

Мері була заговорила, але раптом замовкла. Зате в моєму вусі голосом Старого заговорив телефон, і я збагнув, що вона почула те ж саме, що і я.

— Зайдіть до мого офісу, — промовив він.

Не кажучи ні слова, ми підвелися. На виході Мері зупинила мене, поклала руку мені на плече й заглянула мені у вічі.

— Саме через це нам і не варто говорити про одруження. Нам треба завершити розпочату роботу. Увесь час, поки ми говорили, ти думав про роботу, і я думала про неї також.

— Я не думав.

— Не дури мене! Просто подумай, Семмі: припустімо, що ти одружений. Ти прокидаєшся вранці і бачиш на спині у своєї дружини одну з цих потвор, яка нею оволоділа. — В її очах блиснув страх, і вона продовжила: — А уяви собі, що я прокидаюся й бачу цю істоту на твоїх плечах!

— Цього не буде. І я не дозволю жодній із цих потвор навіть наблизитися до тебе.

— Я й не сумніваюся, — сказала Мері, торкнувшись моєї щоки.

Ми увійшли до офісу Старого.

Він підняв очі й дивився на нас рівно стільки, скільки звучали його слова:

— Ходімо зі мною. Треба їхати.

— Куди? — спитав я. — Чи мені не слід знати?

— До Білого дому. На зустріч із Президентом. А тепер замовкни.

І я замовк.