Ляльководи

РОЗДІЛ 33

Нас зібрали в тому ж самому конференц-залі Білого дому, і мені пригадалася ніч після виступу Президента багато тижнів тому. Зараз у нараді брали участь батько, Мері, Рекстон і Мартінес. Із «наближених осіб» не було нікого, але їхні місця зайняли генерал-керівник нашої лабораторії, доктор Гейзельхерст, а також полковник Джибсі. Мартінес заклопотано намагався відновити свою репутацію, після того як довідався, що його не втаємничили в плани, до яких мало долучитися і його відомство.

Але ніхто не звертав на нього ані найменшої уваги. Всі прикипіли очима до великої мапи, яка й досі висіла на стіні. Минуло вже чотири з половиною доби після векторного десанту в рамках операції «Лихоманка», але долина Міссісіпі й досі палала рубіновими вогнями.

Я вже починав нервувати, хоча десант завершився незаперечним успіхом; ми втратили лише три літаки. Згідно з розрахунками, всі слимаки в досяжності прямого спілкування мали бути інфікованими три доби тому, причому двадцять три відсотки — дистанційним способом. Операцію розрахували таким чином, щоб охопити контактом вісімдесят відсотків слимаків протягом перших дванадцяти годин, здебільшого у великих містах.

Невдовзі паразити мали почати виздихати як мухи — якщо наші обчислення були правильними.

Зусиллям волі я змушував себе сидіти спокійно, сподіваючись, що за тими рубіновими лампочками крилися мільйони тяжко хворих паразитів — або двісті мертвих шимпанзе. Невже під час розрахунків хтось проґавив десяткову кому? Або відволікся побазікати? Чи може наша помилка була такою велетенською, що ми її просто не помітили?

Раптом одна лампочка спалахнула зеленим світлом якраз посередині мапи, всі очікувально напружилися. Одразу ж після цього почувся голос зі стереопередавача, хоча зображення при цьому не з’явилося.

«Говорить Станція Діксі, місто Літтл-Рок, — промовив зморений диктор із південним акцентом. — Нам терміново потрібна допомога. Всіх, хто нас чує, благаємо поширити це повідомлення: Літтл-Рок, штат Арканзас, охопила жахлива епідемія. Дайте знати про це Червоному Хресту. Ми потрапили до рук...», — голос затремтів і замовк. Може від слабкості сигналу, хтозна.

Я навіть дихати забув від хвилювання. Мері поклала долоню мені на руку й відкинулася на спинку крісла, явно бажаючи розслабитися. Радість була настільки великою, що поглинала задоволення. Придивившись, я помітив, що зелена лампочка загорілася не в Літтл-Рок, а західніше — в Оклахомі. Блимнули зеленим іще дві лампочки: одна в Небрасці, а друга на півночі, біля Канади. Почувся ще один голос, типовий гугнявий голос із Нової Англії — незрозуміло, звідки він взявся в червоній зоні.

— Трохи схоже на ніч виборів, еге ж, шефе? — спитав Мартінес.

— Саме трохи, — скептично погодився Президент. — От тільки в ніч виборів ми ніколи не отримуємо результати підрахунку голосів із Мексики.

У штаті Чіуауа спалахнуло кілька зелених лампочок.

— Ти диви — і справді! Що ж, доведеться після закінчення війни розв’язувати деякі дипломатичні проблеми, чи не так?

Президент не відповів, тож Мартінес, на моє превелике задоволення, заткнувся. Президент неначе говорив сам із собою. Відчувши на собі мій погляд, він посміхнувся й голосно продекламував відомий жартівливий віршик:

Великих бліх кусають менші блохи, А менших — блішки вкрай малі.

І так до нескінченності ведеться На всій землі.

Я усміхнувся з ввічливості, хоча, як на мене, то за поточних обставин цей віршик вийшов вкрай недоречним. Президент відвів погляд і сказав:

— Хто бажає повечеряти? Вперше за кілька днів мені страшенно захотілося їсти.

Під вечір наступного дня мапа була більше зеленою, аніж червоною. Раніше Рекстон наказав встановити в конференц-залі два екрани з прямим підключенням до Нового Пентагона. На одному висвітлювався відсоток готовності до масштабного десантування, на другому — прогнозований час висадки десанту. Час від часу цифри на ньому змінювалися то на пізніший час, то на більш ранній. Але протягом останніх двох годин вони більш-менш стабільно трималися на позначці 17:43 східного поясного часу.

Нарешті Рекстон підвівся.

— Я зафіксую його на сімнадцятій сорок п’ять, — оголосив він. — Дозвольте йти, містере Президенте?

— Звісно ж.

Рекстон додав, повернувшись до нас із батьком:

— Якщо ви, Дон Кіхоти, поки не передумали, то зараз саме час вирушати.

Я підвівся:

— Мері, дочекайся мене.

— Де? — спитала вона.

Ми домовилися заздалегідь, хоча й не без скандалу, що вона зі мною не піде.

— Місіс Найвенс, пропоную вам залишатися тут, — втрутився в розмову Президент. — Зрештою, ви ж тепер член нашої сім’ї.

Із цими словами глава держави подарував нам свою фірмову сліпучу усмішку.

— Дякую, сер, — сказав я.

На обличчі полковника Джибсі з’явився отетерілий вираз.

Дві години по тому ми вже заходили на ціль, і десантні двері відчинилися. Ми з батьком були останніми в черзі після молодих хлопців, яким випала реальна важка робота. Мої руки спітніли, і я відчував страх, наче перед першим у житті виходом на сцену. Мене проймав жах, бо я ніколи не любив стрибати з парашутом.