Ляльководи

РОЗДІЛ 21

Здававлося, що операція «Паразит» наразі вперлася в глухий кут. Титанці продовжували утримувати червону зону, але не могли виломитися з неї, не привертаючи до себе уваги. А ми не намагалися вломитися туди через ту вагому підставу, що кожен слимак тримав у заручниках одного з наших громадян. І така ситуація могла тривати вельми довго.

На ООН сподівань не було. Президент прагнув від неї єдиного простого кроку на підтримку: оголосити програму «Оголена спина» у світовому масштабі. Країни-члени ООН довго радилися й сперечалися, а потім передали справу до слідчого комітету. Гола правда полягала в тім, що вони нам просто не повірили. В цьому наш ворог мав незаперечну перевагу — в існування пожежі вірили лише обгорілі.

Деякі країни були невразливі до слимаків завдяки своїм внутрішнім традиціям. Наприклад, фін, який не роздягався й не заходив до сауни щодня, міг викликати підозри. Японці теж не особливо заморочувалися, коли йшлося про роздягання. У відносній безпеці перебували південні моря, а також великі регіони Африки. Після Третьої світової війни французи стали запеклими нудистами, принаймні на вікендах, тому слимакам було б важко прижитися у Франції.

Але в країнах, де оголене тіло щось та означало в плані табу, слимак міг залишатися непоміченим, аж поки його носій не засмердить. Це стосувалося самих Сполучених Штатів, Канади та Англії — особливо Англії. «Тобі не здається, що ти переймаєшся якимись дурницями, хлопче? Що? Ти хочеш, щоб я зняв свою жилетку? Ти серйозно?».

Троє слимаків (разом із мавпами) потрапили літаком до Лондона; мабуть, тамтешній король забажав дати особистий приклад, як це зробив наш Президент, але прем’єр-міністр, підбурюваний архієпископом Кентерберійським, не дав йому цього зробити. Архієпископ навіть не завдав собі клопоту ознайомитися з фактами: моральна поведінка виявилася важливішою за мирську небезпеку. В новинах про це не повідомлялося нічого, і, можливо, це взагалі було неправдою, та як би там не було, але гола шкіра англійців так і не постала перед холодними поглядами сусідів.

Комінформівська радянська пропаганда почала гудити нас, щойно її керівники розробили відповідну лінію поведінки. Проблема слимаків перетворилася на «фантазію американських імперіалістів» із метою «уярмити наших робітників», на «знову скажені пси капіталізму взялися за своє» і тому подібні гасла.

Мені було дивно, чому титанці спершу не напали на Росію, бо сталінізм немовби навмисне був створений саме для них. І тут я засумнівався — а може, вони все ж таки напали на Росію? Поміркувавши ще ретельніше, я вирішив, що насправді слимакам було все одно: мозок людей за Завісою перебував у полоні власних «слимаків» ось уже три покоління поспіль. І тому не було різниці ані на копійку між комісаром зі слимаком і комісаром без слимака.

Втім, дещо все одно змінилося б: регулярні чистки набули б у Росії іншої форми; «ухилянтів від партійної лінії» стали б ліквідовувати за допомогою слимаків, замість розстрілювати або посилати до концтаборів.

***

За винятком тих моментів, коли Старий брав мене до себе на роботу, я не перебував близько до центру подій — війну з титанцями я бачив як людина, що спостерігає за буревієм, тобто мені було видно лише якусь незначну частку того, що відбувалося. Старого я досить довго не бачив, а свої завдання отримував через Олдфілда, його заступника. Тому я не знав, що Мері звільнили з президентської охорони. Я надибав на неї у залі відпочинку нашого Відділу.

— Мері! — верескнув я і, спотикаючись, чимдуж кинувся до неї.

Вона усміхнулася мені своєю неквапливою й солодкою усмішкою і посунулася, даючи мені місце біля себе.

— Привіт, милий, — прошепотіла вона.

Вона не стала питати, чим я займався останнім часом, не стала сварити мене за те, що я вже давно з нею не спілкувався. Мері завжди вичікувала, поки наплив емоцій схлине, як вода, що перетікає через греблю.

Але я повівся інакше і торохтів не перестаючи:

— Це ж просто прекрасно! Я гадав, що ти й досі чукикаєш Президента, вкладаючи його спати. Ти вже давно тут? Ти нікуди не поспішаєш? Може, замовити тобі випивку — ага, бачу, що ти вже замовила сама.

Я хотів замовити випивку й собі, але виявив, що Мері вже встигла це зробити: склянку мені подали просто в руки буквально тої ж миті.

— Овва, оце сюрприз! Як так?

— Я зробила замовлення й для тебе, щойно ти показався у дверях.

— Та невже? Мері, я вже казав тобі, що ти просто прекрасна?

— Ні.

— Тоді скажу: ти прекрасна.

— Дякую.

— Це треба відзначити! — стрекотав далі я. — Ти вже давно тут? Слухай-но, а чом би тобі не взяти відпустку? Вони ж не можуть тримати тебе цілу добу на роботі тиждень за тижнем без відпочинку. Ось зараз піду до Старого й скажу йому все, що думаю стосовно...

— Семе, я у відпустці.

— .ставлення до своїх працівників. Га?

— Я зараз у відпустці.

— Та невже? І на скільки ж тебе відпустили?

— До виклику. Зараз всіх так відпускають.

— Але ж. І давно ти у відпустці?

— Відучора. Сиділа отут, чекаючи, поки ти нарисуєшся.

— Відучора! А я вчора цілісінький день читав дитсадківські лекції високому начальству, яке не хотіло їх чути. Заради всього святого — відучора! Ану, стривай, — сказав я, встаючи. — Будь тут і нікуди не ходи. Я скоро повернуся.

Я помчав до кабінету оперативного підрозділу. Там я переконав секретарку, що мушу побачитися із заступником Старого у терміновій справі, яку ми з ним домовилися обговорити. Коли я увійшов, Олдфілд підняв голову й похмурим тоном спитав:

— Що ти хочеш?

— Послухайте, я стосовно отих казочок на ніч, які я розповідаю начальству: краще їх скасувати.

— Чому?

— Я — хвора людина, мені вже давно належить піти на лікарняний. І саме зараз мені конче потрібна лікарняна відпустка.

— Як на мене, то ти справді хворий — на голову.

— Саме так: я хворий на голову. Інколи уві сні мені чуються голоси. Мені ввижається, що за мною шпигують якісь незрозумілі люди. Часто уві сні мені хочеться повернутися до титанців.

На жаль, останні мої слова були дуже схожі на правду.

— А відколи це божевілля стало перешкодою для роботи в нашому підрозділі? — поцікавився Олдфілд, відкинувшись на спинку крісла і чекаючи моїх заперечень.

— Послухайте — ви даєте мені відпустку чи ні?

Заступник понишпорив у паперах на столі, знайшов якийсь і порвав його.

— Гаразд. Тримай свій телефон напоготові — тебе можуть викликати з відпустки будь-коли. А тепер іди геть.

І я пішов геть. Мері підняла голову і знову одарила мене своєю чарівною усмішкою.

— Збирай свої манатки, треба йти, — кинув я.

Вона не спитала куди, а просто підвелася. Я схопив склянку і випив половину залпом, розплескавши решту. Ми йшли мовчки, а коли піднялися на пішохідний рівень міста, я спитав Мері:

— Куди підемо розписуватись?

— Семе, ми ж про це вже говорили.

— Звісно говорили, а тепер від розмов перейдемо до діла. Куди йдемо розписуватись?

— Семе, мій любий-любий Семе, я зроблю те, що ти хочеш. Але мушу тобі сказати, що наразі я проти.

— Чому?

— Слухай, їдьмо зараз просто до моєї квартири. Я хочу нагодувати тебе смачним обідом.

— Смачний обід — це добре. Але не у твоїй квартирі. Спершу нам треба одружитися.

— Благаю тебе, Семе!

Раптом я почув чийсь голос:

— Продовжуй напосідати, хлопче. Вона от-от погодиться.

Я озирнувся й побачив, що довкола нас вже встигла зібратися чималенька публіка.

Широко розмахнувшись рукою, я ледь не врізав по писку молодика, який дав мені пораду, і скрикнув:

— Вам що, більше нема чого робити? Ліпше йдіть пити пиво!

Хтось інший у натовпі зауважив:

— Краще б він пристав на її пропозицію смачного обіду; ліпшої годі й чекати.

Я схопив Мері за руку і потягнув її геть. І не сказав більше ні слова, аж поки не запхав її до таксі й не підняв скло, щоб відокремити водійський відсік від салону.

— Ну то як? Що скажеш? — роздратовано мовив я. — Чому одружуватися не хочеш? Викладай свої причини.

—А навіщо одружуватися, Семе? Я вся твоя, тому шлюбний контракт тобі не потрібен.

— Навіщо одружуватися? Бо я кохаю тебе, і це — найголовніше, чорт забирай!

Мері досить довго не відповідала, і мені здалося, що я її образив. А коли відповіла, то я ледь почув її:

— Ти про це раніше не казав, Семе.

— Хіба? Та ні, напевне казав. Сто відсотків казав.

— А я на сто відсотків впевнена, що не казав. Чому не казав?

— Та хтозна. Може, просто забув сказати. До того ж я не зовсім розумію, що таке кохання.

— І я також, — тихо мовила вона. — Але мені подобається, коли ти це кажеш. Скажи ще раз, будь ласка.

— Гаразд: я тебе кохаю, Мері.

— Ой, Семе!

Вона притиснулася до мого плеча і затремтіла. Я злегка потормосив її:

— А ти? Ти мене кохаєш?

— Я? Ой, я так кохаю тебе, Семе. Дуже кохаю. Я кохаю тебе відтоді, як ти...

— Відколи?

Я гадав, що вона скаже відтоді, як я зайняв її місце у кріслі під час реалізації проєкту «Інтерв’ю зі слимаком», але почув таке:

— Я кохаю тебе відтоді, як ти дав мені ляпаса.

Ну і де ж тут логіка?

Машина повільно курсувала на автопілоті вздовж узбережжя Коннектикут — я попросив водія просто поїздити трохи туди-сюди. Я розбудив його, щоб він висадив нас у Вестпорті. Там ми пішли прямісінько до мерії.

Підійшовши до стійки бюро санкцій і ліцензій, я спитав клерка:

— Нам можна тут одружитися?

— Це залежить від вас, — відповів клерк. — Мисливські ліцензії ліворуч, собачі ліцензії праворуч, а наш стіл — це, хотілося б сподіватися, посередник між вами і сімейним щастям, — сказав служитель, зиркнувши на мене.

Не люблю я розумників із невдалими жартами.

— Дуже добре, — стримано сказав я. — Видайте нам, будь ласка, ліцензію.

— Аякже. Кожен має одружитися хоча би раз у житті — я не раз казав це своїй старій бабі. — Він витягнув із шухляди великий печатний бланк. — Давайте ваші серійні номери.

Ми дали йому наші номери. Клерк опустив бланк у принтер і вдрукував їх.

— А тепер скажіть: хто-небудь із вас одружувався в якомусь іншому штаті? — Ми сказали, що ні, і чоловік продовжив: — А ви впевнені? Якщо хто-небудь із вас одружився в іншому штаті і ви мені про це не сказали, то цей контракт втратить чинність, якщо будуть виявлені інші контракти.

Ми повторили йому, що не одружені.

Клерк знизав плечима й продовжив:

— Короткочасний, відновлюваний чи довічний? Якщо він перевищує десять років, то оплачується як довічний. Якщо менше пів року, то цей бланк вам не потрібен, можете заповнити скорочену форму, котру можете придбати в отому торговому автоматі під стіною.

Я поглянув на Мері, і вона відповіла тихесеньким тремтячим голосом:

— Довічний.

Клерк із подивом поглянув на неї:

— Жіночко, а ви добре подумали? Відновлюваний контракт, який містить пункт про автоматичний варіант вибору, є так само перманентним, як і довічний, і тому, якщо передумаєте, вам не доведеться довго судитися.

— Ви чули, що сказала дама? — спитав я. — Записуйте.

— Добре, добре, — погодився клерк. — Обидві сторони... Взаємна згода чи зобов’язання?

— Зобов’язання, — відповів я, і Мері кивнула.

— Так і запишемо: зобов’язання, — мовив чоловічок, погладжуючи принтер. — А тепер — найголовніше: хто платитиме і скільки? Зарплата чи допомога?

— Зарплата, — сказав я. Бо не мав достатньо коштів для створення фонду.

Майже в ту мить Мері заявила твердим голосом:

— Ні перше, ні друге.

— Не зрозумів? — спантеличено спитав клерк.

— Ні перше, ні друге, — повторила Мері. — Це — не фінансовий контракт.

Клерк повністю припинив свої маніпуляції, поглянув на мене, а потім на Мері.

— Послухайте, шановна, — сказав він розважливим голосом, — не робіть дурниць. Ви ж чули, що сказав джентльмен: він збирається робити те, що належить.

— Ні.

— Може, вам краще поговорити з юристом, перш ніж продовжувати оформляти контракт? Тут у залі є безкоштовний консультант.

— Ні!

— Тоді я геть не розумію, навіщо вам потрібна ця ліцензія взагалі.

— Я теж не розумію, — сказала йому Мері.

— Тобто ви хочете сказати, що вам не потрібен контракт?

— Потрібен! Просто запишіть так, як я сказала: без зарплатні.

Клерк окинув нас безпорадним поглядом, але знову схилився над принтером.

— Ну начебто все, — нарешті мовив він. — Контракт вийшов простим і стислим. А тепер відповідайте на моє запитання: чи присягаєтеся ви обидва, що, як вам відомо, вищезазначені факти відповідають дійсності, і що ви укладаєте цю угоду, не перебуваючи під впливом наркотиків або інших незаконних спонук, і що не існує жодних інших зобов’язань або юридичних підстав, які б перешкоджали реєстрації та виконанню вищезазначеного контракту?

Ми обидва сказали, що присягаємося і, що не існує. Клерк витягнув форму з принтера.

— А тепер ваші відбитки пальців... Так, це коштуватиме вам десять доларів включно з федеральним податком.

Я заплатив йому, він вставив форму в копір і натиснув кнопку.

— Свої копії ви отримаєте поштою, — заявив клерк, — на адреси, вказані у ваших серійних номерах. А тепер скажіть: який тип церемонії ви бажаєте? Можливо, я чимось зможу вам допомогти.

—Релігійна церемонія нам не потрібна, — сказала Мері, і я з нею погодився.

Клерк кивнув.

— Тоді я маю для вас якраз те, що вам потрібно, — шановний доктор Чемлі. Він не належить до жодної релігійної конфесії, має найкращий стереоакомпанемент у нашому місті, велике приміщення і оркестр у повному складі. Він забезпечить вам всю церемонію з обрядами народжуваності й таке інше, але в дуже пристойному стилі. А завершується церемонія імпровізованою промовою з батьківськими порадами та побажаннями щастя. Щоб ви відчули себе насправді одруженими.

— Ні.

Цього разу заперечення прийшло з мого боку.

—Та ви що! — вигукнув клерк. — Подумайте про жіночку. Якщо вона дотримуватиметься того, у чому щойно присягнулася — а я впевнений, що так воно і буде, — то іншої можливості на всі ці урочистості у неї вже не буде. Кожна дівчина має право на офіційну церемонію. Якщо чесно, то особисто я маю з неї зовсім небагато комісійних.

— Послухайте, ви одружите нас чи ні? — спитав я. — Продовжуйте і закінчуйте якомога швидше!

Клерк із подивом поглянув на мене:

— А хіба ви не знаєте? В нашому штаті ви одружуєтеся самі, без свідків. Ви вважаєтеся одруженими з того моменту, як поставили під контрактом відбитки своїх пальців.

— Он воно як... — сказав я.

Мері ж не сказала нічого. І ми пішли.

***

На посадковій платформі північніше міста я орендував аеромобіль. Цій бляшанці було вже десять років, і смерділа вона відповідним чином, але при цьому мала повністю автоматичний керунок, і це все, що було мені потрібно. Я зробив круг над містом, перетнув кратер «Манхеттен» і налаштував елементи керування. Ми мало говорили, бо, власне, поки не мали про що говорити. Я був щасливий, але страшенно нервував, і тоді Мері обняла мене, і моя знервованість швидко минула. Я відчув себе ще щасливішим, ніж раніше. Пройшло багато часу (хоча здалося, що мало), і я почув пищання радіомаяка моєї хижки у горах. Я піднявся, перейшов на ручний режим керування і пішов на посадку.

— Де ми? — сонно спитала Мері.

— Біля моєї хатини в горах, — відповів я.

— А я й не знала, що ти маєш хатину в горах. Думала, що ми їдемо до моєї квартири.

— Ага — щоб я ризикував потрапити у твої ведмежі капкани? Втім, ця хижка не моя, вона — наша.

Мері знову поцілувала мене, і я «пустив козла» при посадці. Вона вислизнула з машини поперед мене, поки я вимикав панель приладів. Я вистрибнув слідком за Мері й побачив, що вона стоїть, захоплено витріщаючись на мою хижку.

— Як же тут гарно, любий!

— Так, нема нічого кращого за гори Адірондак, — погодився я. Сонце висіло низько на заході, а в повітрі висіла легенька імла, створюючи чудесний глибокий стереоефект, який траплявся лише тут. — Я навмисне вибрав цю місцину через навколишню панораму.

Мері озирнулася довкола і сказала:

— Так, але я мала на увазі не це, а твою хатинку. Ходімо всередину просто зараз.

—Ходімо, — погодився я. — Але це — звичайнісінька хата.

Саме такою вона завжди й була — навіть без басейну всередині. Я зробив її такою навмисне, щоб, приїжджаючи сюди, не відчувати, що притягнув із собою все місто. Каркас являв собою звичайну конструкцію зі сталі й скловолокна, але я ушляхетнив її штучними колодами, які можна було відрізнити від справжніх, лише поштрикавши їх ножем. Інтер’єр був так само невигадливим — велика світлиця зі справжнім дров’яним каміном, товстими килимами простих кольорів і великою кількістю низеньких опецькуватих крісел. Усі зручності забезпечувалися системою «Компакто спешіал», розташованою під фундаментом: кондиціонер повітря, блок живлення, радіаційна сигналізація, сервоприводи, тобто все, окрім морозильної камери та кухонного приладдя, було у підвалі — щоб очі не муляло. Прихованими були навіть стереоекрани, які ставали помітними лише під час використання. Все було зроблено заради максимального комфорту, щоб почуватися як у справжній дерев’яній хатині, але з водогоном та каналізацією.

— Як на мене, то це просто диво, — серйозно сказала Мері. — Мені не хотілося б жити у великому й примітному домі.

— Нас тепер двоє.

Я натиснув кнопку на пульті, і двері хатини розчинилися; Мері хутко вскочила всередину.

— Агов, ану, повернися! — заволав я.

Мері повернулася:

— Я щось зробила не так, Семе?

— Звісно, зробила. — Я притягнув її до себе, взяв на руки і переніс через поріг. Потім поцілував і поставив додолу. — Ось так. От тепер ти увійшла як належить до власного будинку.

Коли ми опинилися всередині, увімкнулося освітлення. Мері озирнулася довкола, потім повернулася до мене й обплела руками мою шию:

— О мій любий! Я нічого не бачу — у мене очі затуманені.

Мої теж були затуманені, тому ми взяли тайм-аут для взаємного лікування. А потім почали походжати довкола, торкаючись різних предметів.

— Знаєш, Семе, якби я планувала сама, то облаштувала б тут все точнісінько так само.

— Тут лише одна туалетна кімната, — вибачився я. — Нам доведеться трохи сутужно.

— Мені байдуже. Ба більше — я навіть рада: тепер я знаю, що ти не приводив сюди всіх своїх жінок.

— Яких жінок?

— Ти чудово знаєш яких. Якби ти планував цю хатину як криївку, то неодмінно збудував би й жіночий туалет.

— Надто багато ти знаєш!

Мері не відповіла і пішла на кухню. Я почув звідти її захоплений вереск.

— Ти чого? — спитав я, коли вона з’явилася на порозі.

— Ніколи не думала побачити справжню кухню в притулку холостяка.

— Я, до речі, досить добрий кухар. Тому мені знадобилася кухня, і я її купив.

— От і добре. Зараз я приготую тобі вечерю.

— Як знаєш — тепер це твоя кухня. А чому ти не хочеш помитися? Можеш перша скористатися душем, якщо хочеш. А завтра ми переглянемо каталог, і ти замовиш собі власну ванну кімнату. Нам доставлять її повітрям.

— Не треба поспішати, — сказала вона. — Йди мийся в душі. А я тим часом почну куховарити вечерю.

Тож я пішов у душ. Схоже, Мері не мала труднощів із системою керування на кухні, бо приблизно через п’ятнадцять хвилин, коли я, безтурботно насвистуючи, просякав теплою водою, почувся стук у двері душової кабіни. Поглянувши крізь напівпрозору стінку, я побачив силует Мері.

— Можна увійти? — гукнула вона.

— Аякже, заходь, — відповів я. — Тут багато місця.

Я відчинив двері і поглянув на неї. Вигляд вона мала дуже добрий. На якусь мить Мері завмерла, даючи мені оглянути її, і на її обличчі з’явився вираз милої соромливості, якого я ніколи не бачив раніше.

Я вдав, що страшенно здивований, і спитав:

— Мила, що з тобою? Ти, часом, не захворіла?

— Я? Ти про що? — отетеріло спитала вона.

— На тобі ніде не видно пістолета.

Мері захихикала і напустилася на мене.

— Ідіот! — верескнула вона і почала мене лоскотати.

Я ледве не заламав їй руку, але вона відповіла мені одним із найнебезпечніших прийомів дзюдо з усіх коли-небудь вигаданих в Японії. На моє щастя, я знав, як із цим прийомом боротися, і в результаті ми опинилися на долівці душа.

— Відпусти! — заволала Мері. — У мене ж все волосся вимокне.

— А яке це має значення? — спитав я, не рухаючись із місця.

Мені подобалося так лежати.

— Гадаю, що жодного, — ніжно відповіла Мері й поцілувала мене.

Я відпустив її, і ми сіли, потираючи свої забиті місця і хихикаючи. То був найкращий душ у моєму житті.

***

Ми з Мері втягнулися в домашнє життя так, наче були одружені років двадцять. Ні, не тому що наш медовий місяць був буденним (зовсім ні), не тому що не було ще тисяч обставин, які нам належало взнати одне про одного, а тому що ми вже знали одне про одного ті найвагоміші речі, які робили нас подружньою парою. Особливо це стосувалося Мері.

Ті дні, з одного боку, я пам’ятаю не надто чітко, але водночас у моїй свідомості закарбувалася кожна їхня секунда. Я перебував у веселому й трохи сум’ятному стані. Мій дядько Егберт досягав схожого ефекту за допомогою кухля кукурудзяного самогону, але ми з Мері навіть не вживали темпус, принаймні тоді. Я був щасливий; Я вже майже забув, що таке бути щасливим, і не усвідомлював, яким нещасливим я раніше був. Зацікавленим — інколи бував, так. Захопленим, веселим, збудженим — був, але не щасливим.

Телевізор ми не вмикали, книг не читали, за тим винятком, що Мері інколи читала вголос книжки про країну Оз, які я мав. То були безцінні артефакти, які лишилися мені від мого прадіда. Раніше Мері не бачила жодної з них. Вони не повертали нас назад до реального світу, а навпаки, виводили далі за його межі.

Наступного дня ми все ж таки сходили до села — мені хотілося показати людям Мері. Селяни гадають, що я письменник, і я заохочую таку думку, тому зупинився купити кілька трубок та конденсор для мого друкарського пристрою, а також рулон копіювальної стрічки, хоча я, звісно, нічого не збирався друкувати, принаймні цього разу. Я зав’язав розмову з власником крамниці про слимаків і програму «Оголена спина» — ясна річ, не виходячи за рамки свого «письменницького» іміджу. Виявилося, що тут трапилася фальшива тривога, і мешканця сусіднього міста застрелив радий постріляти поліцейський, за те що той з’явився в громадському місці в сорочці. Власник крамниці не приховував свого обурення. Я ж обережно припустив, що той неборак був сам винен, бо країна перебувала у воєнному стані.

Крамар похитав головою:

— Гадаю, ми не мали б жодного клопоту, якби кожен займався своїми справами. Господь створив людей не для того, щоб вони літали в космос. Нам треба здати всі наші космічні станції на металобрухт, і тоді все буде добре.

Я зазначив, що слимаки прилетіли сюди у своїх власних космічних кораблях, що це вони на нас напали, а не навпаки — і тут Мері подала мені попереджувальний знак: мовляв, надто багато балакаєш.

Крамар обперся долонями об прилавок і подався вперед ближче до мене:

— Ми не мали проблем до того, як почалися космічні подорожі, ви ж не будете цього заперечувати?

Я погодився.

— От бачите! — тріумфально сказав крамар.

Я замовк. Заперечувати було марно.

Після цього до села ми не ходили, нікого не бачили й ні з ким не розмовляли. Дорогою додому (а ми йшли пішки) ми проминули хатину Джона на прізвисько Цап, нашого місцевого відлюдника. Кажуть, що колись Джон розводив кіз — мушу сказати, що від нього справді смерділо козами. Він приглядав за моєю хижкою, і ми з повагою ставилися один до одного, а бачилися лише за нагальної необхідності й максимально коротко. Побачивши його, я помахав йому.

Він помахав у відповідь. Джон був одягнутий як зазвичай: плетена шапочка, блузка, шорти і сандалі. Я хотів розповісти йому, що неподалік застрелили чоловіка, який не виконував наказ про голу спину, але вирішив цього не робити. Джон був ідеальним анархістом, тому моя порада зробила б його ще впертішим. Натомість я склав долоні човником і гукнув йому:

— Пришліть до мене Пірата!

Він знову помахав, і ми пішли далі, не підходячи до нього ближче шістдесяти метрів, і це було правильно, якщо вітер дув із його боку.

— А хто такий Пірат, любий? — поцікавилася Мері.

— Побачиш.

І вона побачила. Щойно ми повернулися додому, як з’явився Пірат, — я зробив йому власні маленькі дверцята, які автоматично відчинялися на звук його нявчання, тому він мав змогу заходити й виходити за власним бажанням. Пірат — це великий розбишацький кіт, наполовину рудий перс, наполовину — «дворецький». Він увійшов поважно, сказав мені все, що думає про людей, які подовгу не бувають вдома, а потім, немовби вибачаючи мені таке прогрішення, потерся своєю рудою макітрочкою об мої щиколотки. Я простягнув руку, скуйовдив йому шерсть, і він взявся обдивлятися Мері.

Я з цікавістю спостерігав за ними. Мері стала навколішки і почала видавати звуки, які роблять люди, що знаються на котячій поведінці, але Пірат все одно позирав на неї з підозрілістю. Раптом він заскочив їй на руки і захурчав, як маленький моторчик, штовхаючи Мері головою в підборіддя.

Я полегшено зітхнув:

— От і добре. Бо мені вже почало здаватися, що він буде проти, аби ти тут жила.

Мері підняла голову й усміхнулася:

— Не варто було хвилюватися. Я вмію ладити з котами. Бо сама на дві третини кішка.

— А остання третина?

Вона скорчила гримаску:

— Колись дізнаєшся.

Мері почухала Пірата під підборіддям, йому це сподобалося, і він витягував шию з виразом непристойного й хтивого задоволення.

— Друзяка Джон піклується про нього, коли мене немає, — пояснив я. — Але Пірат належить мені — або навпаки.

— Я вже зрозуміла це, — сказала Мері. — І тепер я також належу Пірату, еге ж, Пірате?

Кіт не відповів і продовжив безсоромно підлабузнюватися до Мері, але було ясно, що він погоджувався з нею. Я й справді відчув величезне полегшення; айлурофоби не можуть збагнути, чому коти мають велике значення для айлурофілів, але якби Пірат не сприйняв Мері як законну мешканку хижки, то мені було б сумно.

Відтоді кіт був із нами — або з Мері — майже увесь час, за тим винятком, коли я виганяв його з нашої спальні. Його присутність там мене дратувала, хоча Мері з котом вважали, що я вчиняю малодушно й нешляхетно. Ми навіть брали його із собою до каньйону, коли ходили туди вправлятися у стрільбі. Я сказав Мері, що було б безпечніше залишати кота вдома, та вона тільки мовила:

— Пильнуй, щоб ти його не застрелив, адже я точно не застрелю.

Я замовк, трохи ображений. Я — вправний стрілець і залишаюся таким завдяки безустанній практиці за першої-ліпшої нагоди, навіть під час свого медового місяця. Проте ні. Це не зовсім так: з огляду на медовий місяць я не став би практикуватися у стрільбі, але виявилося, що Мері любить постріляти. Мері не просто гарний тренований стрілець, а справжній професіонал у цій справі, як знаменита Енні Оуклі. Вона й мене спробувала навчити, але каскадерська стрільба — це не для мене.

Я спитав Мері, чому вона не обходиться одним пістолетом.

— Тому що одного може не вистачити, — відповіла вона. — А тепер спробуй відібрати у мене пістолет — ну ж бо!

І я почав виконувати стандартну процедуру роззброєння: обличчям до обличчя, голіруч проти пістолета. Мері легко ухилилася від моїх прийомів і різко кинула:

— Що ти робиш? Роззброюєш мене чи запрошуєш до танцю? Відбирай по-справжньому.

Тож я почав по-справжньому. Я ніколи не стану чемпіоном зі стрільби, але в єдиноборствах я лідирував у моїй групі. Якби Мері не піддалася, то я зламав би їй зап’ястя.

Отже, пістолет я у неї відібрав. Але в ту ж мить відчув, як другий пістолет увіткнувся мені в пупок. То був суто дамський пістолетик, але він цілком міг створити дванадцять вдовиць без перезарядки. Я поглянув униз, побачив вимкнений запобіжник і второпав, що моїй прекрасній нареченій досить було лише пальцем поворухнути, щоб у моєму животі утворився отвір. Неширокий, але цілком достатній.

—Де ти, в біса, його взяла? — здивовано спитав я, бо, коли ми вийшли з автомобіля, ніхто з нас не завдав собі клопоту вдягнутися.

Проте в тому безлюдному районі можна було й не вдягатися — та земля належала мені. Через те я думав, що Мері мала лише один пістолет — той, що тримала у своїй гарненькій маленькій руці.

— Він був схований у волоссі над моєю щокою, — невимушено відповіла вона. — От бачиш!

Я знав, що в тому місці зазвичай ховають телефон, але мені й на думку не спадало, що там міг опинитися й пістолет, — я ж не користуюся дамськими пістолетами й не маю зачіски у вигляді кучерів полум’яного кольору.

З другого погляду я помітив, що третій пістолет увіткнувся мені в ребра.

— А цей звідки узявся? — ошелешено спитав я.

Мері захихикала:

— Звичайнісінький обман зору: він був перед очима весь час.

Більше вона мені нічого не стала пояснювати, а я так і не здогадався. При ходьбі пістолет мав би брязкати, але він не брязкав. Невже вона сховала його.О, ні!

Щоби врятувати своє самолюбство, я навчив її кільком прийомам рукопашного бою. Порожні руки все одно корисніші за зброю — вони частіше рятують вам життя. Я не хочу сказати, що Мері була не надто сильною в рукопашному бою, — в кожній її руці та нозі крилася раптова смерть або тривала непритомність. Однак кожного разу, коли Мері програвала мені й падала, вона мала звичку розм’якати і цілувати мене. Якось, замість поцілувати їй спину, я струснув її й сказав, щоб вона ставилася до моєї науки серйозно. Але Мері, замість кинути придурюватися, так і продовжила лежати, обм’якнувши. А потім сказала голосом, нижчим на октаву:

— Любий, невже ти не розумієш, що рукопашні прийоми — це не моя зброя?

Я здогадувався, що вона мала на увазі дещо древніше й примітивніше. Так, вона справді могла битися як розлючена пантера, і я її за це поважав, але амазонкою вона не була. Істинна сила Мері крилася в інших талантах.

До речі, я дізнався від неї про те, як мене врятували від слимаків. Виявляється, Мері рискала містом цілими днями, розшукуючи мене. Попри те що їй це не вдавалося, вона точно описувала, як просувався процес взяття слимаками міста під свій контроль. Якби не її вміння помічати полонену людину, ми могли б марно втратити багато агентів, а я ніколи не зміг би спекатися свого володаря. Завдяки інформації, яку постачала Мері, Старий скоригував свої плани й зосередив зусилля на в’їздах і виїздах із міста. Отак мене й врятували, хоча, мабуть, вистежували не мене конкретно... принаймні я схильний був так вважати.

А може, й шукали конкретно мене, хтозна. З того, що розповіла мені Мері, я дійшов висновку, що Старий та вона працювали безперервно й цілодобово, змінюючи одне одного і стежачи за головними пусковими платформами міста, після того як виявилося, що в місті функціонує єдина центральна точка поширення паразитів. Втім, можливо, моє припущення є хибним: Старий не став би нехтувати своєю основною роботою заради пошуків одного агента. Напевне, я неправильно зрозумів те, що сказала мені Мері.

Але можливості дізнатися більше на цю тему я не мав — Мері не любила заглиблюватися в минуле. Якось я спитав, чому Старий звільнив її від обов’язків президентської охоронниці.

— Я перестала бути корисною на тій роботі, — пояснила вона.

І я не став допитуватися. Мері знала, що колись я все одно довідаюся про причину: слимаки провідали про секс і про стать, тому вона стала некорисною як детектор чоловіків, захоплених слимаками. Але тоді я цього не знав, а для неї ця тема була, як нікому іншому, огидною і тому не вартою розмови. Мері вдавалося не забивати собі голову проблемами.

І це виходило в неї настільки добре, що я майже забув під час відпочинку від зовнішнього світу, яка страшна небезпека загрожувала цьому світу.

Мері не хотіла говорити про себе, але дозволяла говорити про себе мені. У міру того, як я ставав розслабленішим і щасливішим, я спробував пояснити, що мене гризло все моє життя. Я розповів їй, як звільнився зі служби і безцільно огинався, але потім проковтнув свою гордість і пішов працювати на Старого.

— Я — мирний хлопець, — сказав я Мері, — але зі мною щось не так. Старий — єдиний, кому вдалося підпорядкувати мене, але все одно я з ним сперечаюся. Чому, Мері? Що зі мною не так?

Моя голова лежала у неї на колінах; Мері нахилилася й поцілувала мене.

— Господи, хлопче, а то ти не знаєш! Насправді з тобою все гаразд. Усе це через те, що тобі довелося пережити.

— Але ж я завжди був таким — і донині.

— Так, з дитинства й донині. Матір померла рано й у тебе лишився зарозуміло-геніальний батько. Тобі діставалося стільки запотиличників, що ти виріс невпевненим у собі.

Її слова так мене вразили, що я скочив на ноги.

— Я? Невпевнений у собі? Та я — найвойовничіший півень у дворі!

— Так. Принаймні був колись. Але скоро все покращиться. — І, скориставшись тим, що я встав, Мері підвелася сама і сказала: — Ходімо подивимося, як сідає сонце.

— Як сідає сонце? Та ми ж, начебто, щойно поснідали?

Але виявилося, що вона мала рацію, а я помилявся, таке траплялося часто.

Непорозуміння з часом доби рвучко повернуло мене до реальності.

— Мері, скільки ми вже тут пробули? Який сьогодні день?

— А яка різниця?

— Велика різниця, чорт забирай. Я певен, що вже пройшло більше тижня. Невдовзі наші телефони заверещать, і це означатиме, що нам пора повертатися до білячого колеса.

— Але яке це має значення зараз?

Так, вона мала рацію, але я все одно хотів дізнатися, який сьогодні день. Можна було б зробити це, увімкнувши стереоекран, але таким чином можна було нарватися на випуск новин, а мені цього не хотілося: я й досі вдавав, що ми з Мері перебуваємо в іншому світі, безпечному світі, у світі, де не існує титанців.

— Мері, — невдоволено сказав я, — скільки пігулок темпусу в тебе лишилося?

— Жодної.

— Ясно. Я маю вдосталь для нас обох. Розтягнімо час, щоб він тривав якомога довше. Припустімо, що нам лишилася доба відпустки, в такому разі ми зможемо розтягнути її на місяць суб’єктивного часу.

— Не треба.

— Чому не треба? Не хочеш подовжити цю добу, поки вона від нас не втекла?

Мері поклала руку мені на плече і поглянула мені у вічі.

— Ні, мій милий, це не для мене. Я хочу проживати кожну мить тоді, коли вона до мене приходить, і не псувати її турботами про мить наступну. — Мабуть, на моєму обличчі з’явився упертий вираз, бо Мері додала: — Якщо хочеш вживати ці пігулки, то вживай, але не змушуй мене, будь ласка.

— Не хочеш — не треба. Я не подамся у веселу прогулянку сам.

Мері не відповіла, і це, як на мене, був найкращий спосіб перемогти в суперечці.

***

Не скажу, щоб ми сильно сперечалися. Коли я намагався зав’язати суперечку (а я робив це досить часто), Мері піддавалася, але якось воно виходило так, що я все одно виявлявся неправим. Кілька разів я наполегливо пробував дізнатися про неї більше, бо вважав, що маю право знати хоча б що-небудь про жінку, з якою одружений. На одне з моїх запитань вона задумливо, але швидко відповіла:

— Інколи мені здається, що у мене взагалі не було дитинства — чи це мені просто наснилося минулої ночі?

Я спитав напряму її справжнє ім’я.

— Мері, — спокійно відповіла вона.

— Отже, це твоє справжнє ім’я?

Своє справжнє ім’я я сказав їй уже давно, але ми зійшлися на тім, щоб і далі використовувати «Сем».

— Звісно, це моє ім’я, любий. Я завжди була Мері — відтоді, як ти вперше назвав мене так.

— Ясно. Гаразд, тебе звати Мері. Моя кохана Мері. Але як тебе звали раніше?

В її очах з’явився якийсь дивний зболений вираз, але вона спокійно відповіла:

— Колись мене знали під іменем Аллюкера.

— Аллюкера, — повторив я, смакуючи звуки. — Яке дивне й красиве ім’я — Аллюкера. В ньому чуються величні переливи. Моя кохана Аллюкера.

— Наразі мене звати Мері.

От і все. Кінець розмови. У мене почало виникати переконання, що десь колись Мері образили, сильно образили. Але було не схоже, що я колись про це дізнаюся. Раніше вона була вже одружена, я в цім не сумнівався, і, мабуть, в цьому й крилася причина. Невдовзі це перестало мене турбувати. Вона була такою, як була, зараз і назавжди, і я з радістю купався у ніжному світлі її фізичної присутності. Вік не зістарить її, а звички не зроблять нудною її нескінченну різноманітність.

***

Я продовжив звати її Мері, бо вочевидь їй так хотілося, і саме так я звав її в думках, але її колишнє ім’я не давало мені спокою. Аллюкера... Аллюкера... Воно крутилося у мене на язиці, і я думав над тим, як же ж воно пишеться.

І раптом я згадав, як воно пишеться. Моя надокучлива пам’ять відкрила потрібну закладку і тепер похапцем витягувала шухляди із задвірків моєї свідомості, де я зберігав мотлох, до якого не повертався роками, але був не в змозі його спекатися.

Колись існувала громада, така собі колонія, яка використовувала штучно вигадану мову і штучно вигадані імена. Точно: вітменіти. Анархістсько-пацифістська секта, яку вигнали з Канади і яка потім не змогла закріпитися в місцевості під назвою Літл-Америка. Їхній пророк написав книгу — «Ентропія радості». Я не читав її, але колись побіжно проглянув — в ній було повно псевдоматематичних формул досягнення щастя.

Кожна людина створена для щастя і проти зла, але через обряди цього культу люди постійно потрапляли в халепи. Свої сексуальні проблеми вони розв’язували курйозним і древнім способом, який влаштовував їх, але який породжував вибухові результати тоді, коли вітменська культура торкалася всіх інших моделей людської поведінки. Навіть такий закапелок, як Літл-Америка, був для них недостатньо віддаленим. Колись я чув, що рештки цієї секти подалися на Венеру, і це означало, що всі вони вже встигли померти.

Я викинув це з голови. Якщо Мері належала до вітменітів або її виховали відповідно, — це була її особиста справа. Зрозуміло, я не збирався дозволити філософії цього культу спричинити кризу в наших стосунках — ані зараз, ані в майбутньому: шлюб — це не форма приватної власності, а дружини — це не майно.

Якщо це було все, чого Мері не хотіла, аби я про неї знав, то я й не захочу про це знати. Я не шукав цнотливості, загорнутої в герметичну упаковку. Я шукав Мері.