Намагання бути мудрим по шкоді — дурне заняття. Але в момент приземлення першої тарілки цю небезпечну гидоту міг би розчавити один рішучій чоловік одною бомбою. А в час, коли троє представників «родини Кавано», тобто Мері, Старий і я, здійснювали розвідку в околицях Гриннелла та в Де-Мойні, ми навіть утрьох могли б знищити усіх слимаків, якби виявили безжалісність і, що важливіше, коли б знали, де всі вони були.
Якби програму «Оголена спина» запровадили не пізніше двох тижнів після першого приземлення, то вторгненню можна було б покласти край іще тоді. Але наступного ж дня стало ясно, що ця програма як наступальний крок зазнала фіаско. Проте як захисний крок вона виявилася корисною: ще чисті території можна було убезпечити від зараження, оскільки слимаки не мали змоги переховуватися. Окрім того, «Оголена спина» мала й деякі невеликі успіхи в плані наступу: заражені райони, але ще не взяті слимаками під повний контроль, були швидко від них очищені. Наприклад, сам Вашингтон і Нова Філадельфія. Новий Бруклін також — там я особисто давав конкретні поради. І в результаті усе східне узбережжя перетворилося з червоного на зелене.
Але територія в центрі країни, проявляючись на мапі, червоніла, і такою й залишалася. Інфіковані регіони горіли тепер рубіновим світлом, бо просту настінну мапу зі шпильками замінили величезною електронною мапою військового типу з масштабом десять кілометрів в одному сантиметрі. Вона займала усю стіну конференц-зали. Це була мапа-дублікат, тоді як оригінал ховали в підземеллях Нового Пентагона.
Країна розділилася навпіл, наче якийсь велетень розлив по центру червону фарбу. Дві зигзагоподібні янтарні лінії межували із широким пасмом, окупованим слимаками. Подекуди ці території накладалися по краях одна на одну — це були зони реальної діяльності, місця, де був можливий прийом прямої видимості як зі станцій, контрольованих ворогом, так і зі станцій, які все ще перебували в руках вільних людей. Одна така зона починалася біля Міннеаполіса, тягнулася західніше Чикаго та східніше Сент-Луїса, а далі зміїлася крізь Теннессі та Алабаму аж до Мексиканської затоки. Друга широким шляхом прорізала Великі рівнини й виходила на район біля міста Корпус-Кристі в Техасі. Центром янтарної зони, ще не сполученої з основним масивом, було місто Ель-Пасо в тому ж Техасі.
Поглянувши на цю мапу, я подумав: «А що ж там відбувається в отих прикордонних смужках?». У залі я був сам-один — кабінет зібрався на нараду, і Президент забрав Старого із собою. Рекстон зі своїми достойниками пішов раніше. Я ж залишився, бо мені не сказали, куди йти і що робити. Мені закортіло побродити по Білому дому, але я завагався. Тож я залишився, нервував і спостерігав, як бурштинові лампочки загоряються червоним і, значно рідше, як червоні лампочки починають блимати бурштиновим або зеленим.
«Як же ж вранішньому відвідувачу без високого офіційного статусу можна тут поснідати?» — міркував я. Я був на ногах із четвертої години, і все, чим мені вдалося підхарчитися, була чашка кави, яку приніс мені президентський служник. Але більш важливою була потреба знайти туалет. Я знав, де розташований туалет Президента, але не наважився ним скористатися, переконаний у тім, що це буде щось між актом державної зради та хуліганською поведінкою.
Охоронця ніде не було видно. Мабуть, приміщення контролювалося прихованою камерою. Як на мене, то кожна кімната в Білому домі мала вуха та очі, але суто фізично їх ніде не було видно.
Кінець кінцем, я впав у розпач і почав смикати двері. Перші дві були замкнені, але третя виявилася саме тою, яку я шукав. Таблички «Священне місце: тільки для Президента» на ній не було, не схоже було також, що вона замінована, тому я увійшов до туалету.
Коли я повернувся до конференц-зали, там була Мері.
На мить я отетеріло витріщився на неї:
— Я гадав, що ти з Президентом.
— Так, була. Але мене вигнали. Мене підмінив Старий.
— Слухай-но, Мері, — сказав я. — Мені вже давно хотілося поговорити з тобою, але не було можливості. Мабуть, я не мав... Я помилився, як сказав Старий, але... — Я замовк, бо вся моя ретельно підготовлена промова розсипалася. — Я хотів сказати, що мені не слід було говорити те, що я тобі наговорив, і робити те, що я зробив, — жалюгідно завершив я.
Вона поклала руку мені на плече:
— Семе, мій любий Семе, не переймайся. Те, що ти сказав і зробив, цілком природно випливало з того, що ти знав. Особисто мені найважливіше те, що ти зробив для мене. Решта не має значення, за тим винятком, що тепер я знаю, що ти мною не гидуєш.
— Але ж. Чорт забирай, не будь такою шляхетною, мене це бісить!
Мері усміхнулася мені веселою і жвавою усмішкою, зовсім не схожою на ту смиренну, якою вона мене привітала.
— Семе, мені здається, що тобі подобаються жінки з певною мірою стервозності. Попереджаю тебе, що можу бути стервою. Ти, мабуть, і досі переживаєш через той ляпас. Що ж, я можу тобі його повернути. — Вона простягнула руку й легенько ляснула мене по щоці. — Ось так. Я тобі відплатила, тож можеш про нього забути.
Раптом вираз її обличчя змінився, вона розмахнулася — і мені здалося, що у мене от-от відпаде голова.
— А оце, — сказала Мері хрипким шепотом, — я відплатила тобі за ляпас, який отримала від твоєї подружки!
Вуха мої гуділи, а очі дивилися в різні боки. Якби я не бачив її голої долоні, то міг би подумати, що вона мене кийком огріла.
Мері подивилася на мене насторожено й зухвало, явно не збираючись вибачатися, — злюча, мов відьма, якщо розширені ніздрі про щось свідчать. Я підняв руку, і вона відсахнулася, але то я просто хотів доторкнутися до своєї щоки. Її пеком пекло.
— Доріс — не моя подружка, — кволо зауважив я.
Ми поглянули одне на одного й одночасно розсміялися. Мері поклала руки мені на плечі, а потім, не перестаючи сміятися, опустила голову на моє праве плече.
— Семе, — тільки й змогла вона вимовити. — Мені так шкода. Я не мусила цього робити, не мусила бити тебе. Принаймні так сильно.
— Так я й повірив, що тобі шкода, — прогарчав я, — могла б і промовчати. Ти мало голову мені не відбила.
— Бідолашний Сем! — Мері простягнула руку й торкнулася моєї щоки; мені стало боляче. — Вона справді не твоя подружка?
— Ні, мені не повезло. Але не тому, що я погано старався.
— Впевнена, що так воно й було. Але хто ж тоді твоя подруга, Семе?
Це питання прозвучало кокетливо, хоча навряд чи вона зробила це навмисне.
— Ти, відьмо! — відказав я.
— Так, — спокійно сказала Мері, — я — твоя подруга, якщо стану твоєю. Я вже тобі про це говорила. І я не жартувала. Куплена й оплачена. Готова до використання.
Вона чекала поцілунку, але я її відштовхнув:
— Іди до біса, жінко! Ти не потрібна мені «купленою й оплаченою».
Але вона анітрохи не знітилася:
— Я не так висловилася. Оплачена, але не куплена. Я прийшла сюди тому, що я хочу тут бути. А тепер поцілуй мене. Будь ласка.
До того моменту Мері ніколи не скеровувала на мене свою сексуальність, принаймні по-справжньому. Та, побачивши, що я не проти, вона увімкнула її на всю потужність, і це було схоже на той момент, коли з-за хмар визирає сонце. Може, це й кульгаве порівняння, але іншого у мене не знайшлося.
Колись Мері мене вже цілувала. Але цього разу вона поцілувала мене по-справжньому. Кмітливі французи недаремно мають для означення поцілунків два різні слова... Я відчув, наче занурююся в теплу золотисту імлу, з якої не хотілося виринати.
Нарешті я відірвався від неї, бо мені забракло повітря.
— Піду трохи посиджу.
—Дякую тобі Семе, — сказала Мері й відпустила мене.
— Мері, — невдовзі озвався я, — Мері, люба, а чи не можеш ти для мене дещо зробити?
— Кажи, — жваво мовила вона.
— Заради всього святого, повідай мені, будь ласка, чи можна тут хоч якось підхарчитися? Я ще не снідав.
На її обличчі з’явився спантеличений вираз: мабуть, не такого прохання вона очікувала. Але з готовністю відповіла:
— Ну звісно ж!
Не знаю, куди вона сходила і як це зробила. Мабуть, проникла до буфету Білого дому й через кілька хвилин повернулася з тарілкою сандвічів і двома пляшками пива. Яловича тушонка із житнім хлібом повернули мене до життя. Наминаючи третій бутерброд, я спитав:
— Мері, як ти гадаєш, коли скінчиться оця нарада?
— Зараз подумаю, — відповіла вона. — Там чотирнадцять чоловіків включно зі Старим. Як на мене, то нарада триватиме мінімум дві години. А що?
— В такому разі, — сказав я, доїдаючи останній шматок, — ми маємо достатньо часу, щоб непомітно вислизнути звідси, знайти нотаріальну контору, одружитися, а потім повернутися, перш ніж Старий помітить нашу відсутність.
Мері не відповіла й не подивилася на мене. Натомість уставилася поглядом на бульбашки у своєму пиві.
Нарешті вона підвела очі:
— Я зроблю це, якщо ти просиш. Правда, зроблю. Але мені не хочеться починати з брехні. Як на мене, то краще нам цього не робити.
— Ти не хочеш одружитися зі мною?
— Семе, я вважаю, що ти ще не готовий до одруження.
— Краще на себе подивися!
— Любий, не гнівайся. Я не зволікаю, чесно. Я буду твоєю хоч із довідкою про шлюб, хоч без довідки. Можеш мати мене де завгодно, коли завгодно і як завгодно. Але ж ти мене ще не знаєш. Пізнай мене — може, ти ще й передумаєш.
— Я не маю звички передумувати.
Мері поглянула на мене, нічого не сказавши у відповідь, а потім відвела убік свій сумний погляд. Я відчув, як почервоніло моє обличчя.
— То були екстраординарні обставини, — вперто сказав я. — Такого з нами не трапиться знову і за сотню років. Я сам не відав, що кажу, це було...
— Знаю, Семе, — перервала мене Мері. — Зараз ти хочеш переконати мене, що цього насправді не відбулося, чи принаймні що зараз ти відповідаєш за свої слова. Але тобі нічого не треба доводити. Я нікуди від тебе не втечу і я не маю до тебе недовіри. Забери мене звідси на вікенд, а ще краще перебирайся до моєї квартири. Якщо побачиш, що я тобі підходжу, то завжди матимеш час зробити мене «порядною жінкою», як казала колись моя бабця, правда, одному богу відомо, що вона мала на увазі.
Мабуть, вигляд у мене був похмурий, я й сам це відчував. Поклавши свою руку на мою, Мері мовила серйозним тоном:
— Поглянь-но на мапу, Семе.
Я повернув голову й поглянув на мапу. Вона була червоною, як і завжди, а може, навіть червонішою: мені здалося, що небезпечний район довкола Ель-Пасо розрісся ще більше.
Мері продовжила:
— Спершу треба вичистити геть цю гидоту, любий. Опісля, якщо у тебе залишиться бажання, спитай мене знову. А тим часом маєш у своєму розпорядженні привілеї без обов’язків.
Здавалося, цілком слушна пропозиція, але річ була в тім, що мені хотілося не цього. І чому це чоловік, який завжди уникав одруження як чуми, раптом вирішив, що його задовольнить лише шлюб, і тільки шлюб? Я стикався з подібними випадками сотню разів і ніколи цього не розумів; а тепер я сам робив те ж саме.
***
Щойно нарада завершилася, Мері мала повернутися до своїх обов’язків. Старий забрав мене на прогулянку. Так, на прогулянку, хоча ми дійшли тільки до Меморіальної лавки Баруха. Він усівся на неї, покрутив у руках люльку, і уставився перед собою поглядом. День був задушливим, і це було типово для Вашингтона, але в парку майже нікого не було. Напевне, люди поки не звикли до вимог програми «Оголена спина».
— Програма «Контрудар» розпочинається опівночі, — нарешті озвався Старий.
Я нічого не сказав, бо питати було марно.
Невдовзі він додав:
— Ми влаштуємо напад на кожну ретрансляційну станцію, радіо- й телестанцію, газетну редакцію, а також на кожен офіс «Вестерн Юніон» у червоній зоні.
— Непогано, — відповів я. — Скільки людей для цього знадобиться?
Старий не відповів, а натомість мовив:
— Не подобається мені це. Анітрохи не подобається.
— Що ти хочеш сказати?
— От дивись, хлопче: Президент виступив по телебаченню і наказав усім познімати сорочки. Але ми дізнаємося, що наше послання не дійшло до інфікованих територій. Якою, за логікою, буде наступна подія?— Мабуть, програма «Контрудар», — знизав я плечима.
— Вона ще не почалася. Думай — вже більше доби минуло, — що мало трапитися, але не трапилося?
— Звідки мені знати?
— Маєш знати, якщо хочеш досягнути хоча б чогось самотужки. Ось... — Старий подав мені ключ від аеромобіля. — Злітай до Канзас-Сіті й поглянь, що там і як. Тримайся подалі від трансляційних станцій, полісменів і. — чорт забирай! — ти ж краще за мене знаєш, звідки вони можуть напасти. Не попадайся слимакам на очі. До всього придивляйся. І не дозволяй себе спіймати. — Поглянувши на свого пальцевого годинника, Старий додав: — Повертайся сюди за пів години до півночі або раніше. Рушай.
— Чи не забагато часу ти виділив мені для оцінки всього міста? — дорікнув я. — Тільки до Канзас-Сіті майже три години ходу.
— Понад три години, — уточнив Старий. — Не привертай до себе уваги: пильнуй, щоб тебе не оштрафували.
— Ти ж чудово знаєш, що я — обережний водій.
— Рушай.
І я рушив, зупинившись біля Білого дому забрати своє спорядження. Я змарнував десять хвилин, переконуючи охоронця, що я справді тут був останньої доби і що мені вкрай необхідно забрати свої речі.
Авто було те ж саме, в якому ми зі Старим сюди приїхали, — я взяв його на стоянці Рок-Крик. Вуличний рух був слабенький, і я поцікавився у диспетчера стоянки, в чім причина.
— Вантажні й комерційні перевезення призупинені, — пояснив він. — Надзвичайний стан! До речі, ви маєте військовий допуск?
Я знав, що можу отримати його, зателефонувавши Старому, але не схотів дратувати його такими дрібницями. Тому відповів диспетчеру:
— Можете номер перевірити.
Він зітнув плечима й вставив мою картку в читальний пристрій. Моя здогадка була правильною: диспетчер отетеріло витріщився на мене і віддав картку зі словами:
— Ви, мабуть, велике цабе; напевне, особистий охоронець Президента.
Він не став питати, куди я зібрався, а я не став пояснювати. Мабуть, його комп’ютер, зчитавши номер Старого, заграв гімн Сполучених Штатів.
Піднявшись у повітря, я встановив автопілот на Канзас-Сіті й на максимальну дозволену швидкість, а сам спробував обдумати ситуацію. Кожного разу, коли при переході від однієї контрольної вежі до іншої я потрапляв у промінь радара, транспондер пищав, але обличчя на екрані не з’являлися. Мабуть, перепустка Старого годилася для цього маршруту незалежно від надзвичайного стану.
Мені спало на думку, що ж станеться, коли я пролітатиму над червоними зонами, і раптом збагнув, на що натякав Старий, кажучи про «наступний логічний крок». Чи пропустить мене мережа контролю на ті території, котрі, як ми чудово знали, кишіли паразитами?
Люди схильні уявляти собі комунікації як канали прямої видимості й нічого іншого. Але «комунікації» означають будь-який тип обміну інформацією, навіть якщо йдеться про стареньку бабцю, яка прямує до Каліфорнії з головою, вщент забитою плітками. Слимаки захопили канали зв’язку, тому президентське звернення не дійшло до адресата (принаймні ми це припускали) але рух новин неможливо перепинити так легко; такі заходи просто уповільнюють його. Тітонька Соня за радянською Завісою далеко не подорожує, бо це шкідливо для її здоров’я. Тому, якщо слимаки сподівалися утримати контроль над окупованою територією, то захоплення каналів зв’язку було б першим їхнім кроком.
Цілком резонно було б припустити, що їх було не настільки багато, аби опанувати увесь інформаційний обмін, але нічого іншого їм не залишалося робити.
Тож я дійшов єдиного висновку, який не мав істотного практичного значення: загарбники все одно щось робитимуть, і мені, як невід’ємній частині «процесу комунікації», слід приготуватися до ухильних маневрів, аби зберегти свою дорогоцінну шкіру.
А тим часом ріка Міссісіпі та червона зона невпинно наближалися з кожною хвилиною. Я подумав — що ж станеться, коли мій сигнал розпізнавання буде зафіксований станцією, контрольованою паразитами? Я спробував мислити як титанець, але виявив, що це неможливо, хоча і був певний час його рабом. Від згадки про це мене мало не знудило.
А що ж зробить комісар із безпеки, якщо якийсь ворожий літальний апарат пролетить над Завісою? Ясна річ, накаже його збити. Але це навряд чи мені загрожує. В повітрі я, скоріш за все, у безпеці.
Але треба не дати їм засікти моє приземлення — це ж елементарно.
Ага, «елементарно» — при наявності мережі контролю руху, яку з гордістю охарактеризували колись як таку, що крізь неї «навіть горобець не пролетить». А ще творці цієї мережі вихвалялися, що жоден метелик не зможе здійснити вимушену посадку без того, щоб не активувати при цьому систему пошуку й порятунку. Звісно, це перебільшення, але ж і я — не метелик.
Я збирався приземлитися неподалік зараженої території, а потім проникнути до неї суходолом. Рухаючись пішки, я зміг би подолати будь-яку захисну систему — механічну, електронну, патрульну або змішану. Але ж як можна замітати сліди, їдучи на машині, котра долає градус довготи кожні сім хвилин? Вона ж не зможе зобразити на своєму капоті безневинний погляд на кшталт «та я й сама не знаю, що тут роблю і як тут опинилася».
Якби я увійшов до червоної зони пішки, то Старий отримав би свою доповідь щонайшвидше аж на Михайлів день; він же хотів її мати ще до опівночі.
Колись, в один із рідкісних моментів поблажливого настрою, Старий сказав мені, що не завдає собі клопоту з роздачею своїм агентам детальних вказівок. Натомість він озвучує їм завдання, а там нехай кожен агент сам вирішує — тонути йому чи плисти. Я висловив думку, що це призводить до значних втрат серед агентів.
— Певною мірою так, — погодився Старий. — Але не більших, ніж якби я діяв протилежним чином. Я вірю в сили окремо взятого індивіда і намагаюся підбирати таких, які здатні виживати в екстремальних умовах.
— А як же, в біса, — спитав я його, — ти дізнаєшся, що тобі трапився саме такий тип, що здатен виживати?
На обличчі в Старого з’явилася зловісна посмішка.
— Тип, здатний до виживання, — це той, кому вдалося повернутися назад. Отак я й дізнаюся.
Я мав прийняти рішення в найближчі кілька хвилин. Елігу, сказав я собі, ось тепер ти й побачиш, до якого типу належиш — чорти б забрали Старого з його крижаним серцем!
***
Мій маршрут пролягав до Сент-Луїса, виводив мене на його окружну дорогу, а потім тривав до Канзас-Сіті. Але річ була в тім, що Сент-Луїс лежав у червоній зоні. На військовій мапі Чикаго був показаний як і досі зелений. Наскільки мені пам’яталося, бурштинова лінія йшла зиґзаґом на захід десь над містом Ганнібал у штаті Міссурі — мені було конче необхідно перетнути Міссісіпі, поки я перебував у зеленій зоні. Машина, яка перетинатиме річку десь із два з половиною кілометри завширшки, залишить на екрані локатора спалах не менш яскравий, ніж зірка в нічній пустелі.
Я надіслав на контрольну вежу запит знизитися до ешелону місцевого руху, і, не дочекавшись відповіді, знизився, перейшовши на ручне керування і скинувши швидкість. І рушив на північ.
Неподалік окружної дороги міста Спрингфілд я знову попрямував на захід, тримаючись на низькій висоті. Добравшись до річки, я повільно перелетів її низько над водою з вимкненим транспондером. Ясна річ, вимкнути сигнал радарного розпізнавання просто в повітрі не можна було на звичайній машині, але машини Відділу не були звичайними. Старий інколи дозволяв собі користуватися гангстерськими штучками.
Я мав надію, що коли під час мого перетину річки місцевий рух контролювався, то мій спалах на екрані могли б сплутати з якимось човном на воді. Я достеменно не знав, в якій зоні перебувала контрольна вежа по той бік ріки, але, якщо пам’ять мені не зраджувала, це мала бути зелена зона.
Я тільки-но хотів знову увімкнути транспондер, гадаючи, що так буде безпечніше або принаймні не так помітно, як раптом берегова лінія переді мною розступилася. На мапі там не було позначено жодної притоки, і я вирішив, що то якась бухта або нове додаткове русло, прорізане весняною повінню і ще не відображене на мапі. Я знизився мало не до рівня води і рушив вздовж русла. Воно було вузьке, звивисте й щільно перекрите кронами дерев, тому летіти там було все одно що бджолі намагатися втиснутися в тромбон, але дерева забезпечували майже ідеальний захист від радарів, тому я запросто міг для них «загубитися».
Але кілька хвилин по тому я й справді загубився, і не лише для будь-якого оператора за екраном локатора, а й для самого себе — я загубив себе на мапі. Канал зміївся і робив зиґзаґи, і я настільки заклопотався, керуючи машиною вручну і намагаючись не розбитися, що втратив усі навігаційні орієнтири. Я матюкався й жалкував, що моє авто не було летючим підводним човном, інакше я посадив би його на воду.
Раптом лінія дерев на лівому березі перервалася, і я помітив відрізок рівної землі. Я скинув швидкість і посадив машину, загальмувавши її так різко, що мене мало не перерізало навпіл ременем безпеки. Але я тепер був на суходолі, й мені вже не треба було зображати із себе сома в каламутному рівчаку.
Що ж робити, думав я. Навкруги нікого не було видно, і я дійшов висновку, що опинився на задвірку чиєїсь ферми. Безперечно, десь неподалік мало бути шосе. Я визнав за краще вийти на нього і рухатися суходолом.
Але відразу ж відкинув цю думку як недоречну. За три години льоту від Вашингтона до Канзас-Сіті я майже завершив подорож, і наскільки ж далеко від Канзас-Сіті я опинився? Суходолом їхати години зо три. З такими темпами все, що мені треба було зробити, — це сховати десь машину за п’ятнадцять-двадцять кілометрів від Канзас-Сіті і піти пішки; в такому разі мені лишилося б тільки три години. Я почувався жабою, яка с кожним стрибком наближалася до краю колоди, але так до нього й не дісталася. Отже, я мусив знову злетіти, бо часу було обмаль.
Але я не наважувався зробити це, допоки не зможу достеменно пересвідчитися, що тутешній рух контролюється вільними людьми, а не слимаками.
Раптом мені пригадалося, що я досі ані разу не вмикав стереотрансляцію, відтоді як полетів із Вашингтона. Я — не великий прихильник стереомовлення, бо вони роблять із нього бутерброд із реклами, всілякого непотребу та новин, тому це часто наштовхує мене на думку, а чи доречний такий «прогрес». Втім, новини можуть стати в пригоді.
Але каналу новин я так і не знайшов. Натомість натрапив на: а) лекцію такої собі Міртл Дулайтлі, доктора філософських наук, на тему «Чому чоловіки втомлюються від жінок?» за сприяння компанії «Ютаген» із виробництва гормонів (я дійшов висновку, що ця достойна жінка мала чимало досвіду в цій сфері); б) тріо дівчат-хіпі, які виконували пісню «Якщо хочеш мене, то чого ж ти мовчиш?» і в) епізод із серіалу «Лукреція пізнає життя».
Шановна доктор Міртл була повністю вдягнена і на своїй широкій та кремезній фігурі могла розмістити щонайменше трьох слимаків. Тріо дівчат були вдягнені так, як і личить хіпі, але спинами до камери вони не поверталися. З Лукреції чомусь завжди зривали одяг, бо вона не хотіла добровільно скидати його сама, але то камера завжди з’їжджала убік, то світло гасло, тому я так і не зміг перевірити, чи була її спина вільною від паразитів.
Жодного сенсу в тім, що я побачив, не було. До того ж, можливо, всі ці програми були записані за тижні чи навіть за місяці до того, як Президент виголосив програму «Оголена спина». Я продовжував перемикати канали, намагаючись знайти новини або хоч якусь передачу, що транслювалася в прямому ефірі, як раптом переді мною виник диктор із професійною індиферентною усмішкою на пиці. Він був повністю одягнений.
Невдовзі я збагнув, що то була одна з отих невибагливих дурнуватих передач. Диктор казав таке: «...а якась удачлива жіночка, котра просто зараз сидить перед екраном, може в цю мить отримати абсолютно безкоштовно домашнього робота-дворецького “шість в одному” від фірми “Дженерал Атомікс”. Хто стане цією щасливицею? Ви? Чи, може, ви?». Диктор на мить відвернувся від камери — і я побачив його плечі. Вони були вкриті сорочкою та піджаком і мали характерну округлу форму, майже горбату. Я опинився в червоній зоні.
***
Коли я вимкнув трансляцію, то виявив, що за мною стежать, — то був малий підсвинок років з дев’ять. На ньому не було нічого, окрім шортів, але засмага на його плечах свідчила, що він звик так ходити. Я опустив скло:
— Агов, шибенику, де тут шосе?
Він трохи повитріщався на мене, а потім відповів:
— Дорога до Мейкона проходить аж ген отам. А скажіть, дядьку, це у вас «Кадилак Зіппер», еге ж?
— Авжеж. Так де ти, кажеш, тут дорога?
— А ви мене підвезете?
— Немає часу. Де дорога?
Малий окинув мене поглядом, а потім відповів:
— Візьміть мене із собою, тоді покажу.
Я здався. Поки він забирався всередину, я відкрив свою валізу й дістав із неї сорочку, штани, куртку й начепив їх на себе. І нарочито безпечним тоном спитав:— Може, мені не слід було вдягати сорочку? Тутешні люди носять сорочки?
— У мене є сорочки! — ображено скривився малий.
— Я ж не сказав, що в тебе їх нема, а просто спитав, чи ходять тутешні люди в сорочках.
— Звісно, що ходять. Ми ж не в Арканзасі, дядьку.
Я кинув цю тему й знову спитав про дорогу. Натомість малий поцікавився:
— А можна я оцю кнопку натисну, коли ми злетимо?
Я пояснив цьому підсвинку, що ми поїдемо суходолом. Він неприховано розсердився, але дорогу показати погодився. Я їхав обережно, бо машина була надто важкою для сільської ґрунтової дороги. Невдовзі малий сказав мені повернути. Трохи згодом я зупинив авто і спитав:
— То ти покажеш мені, нарешті, дорогу, чи, може, мені по сраці тобі надавати?
Малий відчинив дверцята й вислизнув на землю.
— Гей, ану стривай! — заволав я.
Малий озирнувся.
— Дорога он там, — показав він.
Я розвернувся, не сподіваючись знайти шосе, але все ж таки знайшов його на відстані півсотні метрів. Виявилося, що цей шибеник фактично провів мене по колу.
Назвати ту дорогу трасою можна було лише з великою натяжкою — в її покритті не було ані грама гуми. Та все ж таки це було хоч якесь шосе, і я вирушив на захід. Загалом, я змарнував понад годину.
Мейкон у штаті Міссурі мав цілком нормальний вигляд, аж надто нормальний, щоб викликати почуття заспокоєності, оскільки про програму «Оголена спина» тут, вочевидь, ніхто не чув. Я побачив певну кількість голих спин, але день був спекотний. Покритих спин було більше, і кожна з них могла ховати під сорочкою слимака. Я серйозно замислився над тим, щоб перевірити лише це місто замість Канзас-Сіті, а потім, поки не пізно, вшитися назад тим самим шляхом, яким сюди прибув. Перспектива заглибитися в територію, котра, як мені було достеменно відомо, контролювалася титанцями, нервувала мене, як проповідника моралі на парубоцькій гулянці, — мені хотілося накивати п’ятами.
Але Старий чітко наказав — Канзас-Сіті, побіжний звіт про Мейкон навряд чи його задовольнить. Зрештою я об’їхав Мейкон окружною дорогою і опинився на злітному майданчику в дальній частині міста. Там я став у чергу туди, звідки стартували місцеві транспортні засоби, і насамкінець вирушив до Канзас-Сіті серед мішанини з гелікоптерів й іншої місцевої летючої техніки. Мені доведеться дотримуватися тутешніх дозволених швидкостей в усьому штаті, але це було краще, ніж потрапити в халепу зі своїм транспондером, який би висвітлювався на кожній контрольній вежі.
Летовище обслуговувалося автоматично, без технічних помічників, навіть на заправці нікого не було. Схоже, мені вдалося вписатися в транспортну мережу Міссурі, не викликавши при цьому підозри. Так, в Іллінойсі стояла контрольна вежа, де могли поцікавитися, куди це я пропав, але зараз це вже не мало значення.