Ляльководи

РОЗДІЛ 10

Ще два-три дні мене тримали в пелюшках і ставилися до мене як до дитини. Та мені було байдуже, бо це був мій перший справжній відпочинок за роки. Мабуть, мені тихцем згодовували заспокійливе — я помітив, що після кожного харчування мене тягнуло на сон. Виразки майже позагоювалися, і невдовзі Доріс заохотила мене — а фактично наказала — трохи походити по кімнаті для розминки.

До мене завітав Старий.

— Бачу, ти й досі прикидаєшся хворим. — сказав він.

Я почервонів від злості.

— В труні я бачив вас і вашу чорну душу, — визвірився я. — Дайте мені штани, і я покажу вам, хто прикидається.

— Тихше, тихше, охолонь. — Він взяв із нижнього бильця ліжка мою медичну картку і уважно її проглянув. — Сестро, — сказав він, — видайте цьому хлопцю шорти. Я повертаю його до виконання службових обов’язків.

Доріс напустилася, мов розлючена квочка.

— Слухайте сюди. Може, ви й великий начальник, але тут розпоряджаюся я! Лікар не...

— Замовкни, — перервав її Старий, — і принеси шорти. Коли з’явиться лікар, скажи йому, нехай зайде до мене.

— Але ж.

Він відірвав Доріс від підлоги, розвернув і поставив позаду себе:

— Чеши!

Вона пішла, кудахкаючи й пирскаючи від люті, і невдовзі повернулася, але не з одежею для мене, а з лікарем. Старий озирнувся й сказав спокійним тихим голосом:

— Док, я послав сестру за штаньми, а не за вами.

— Буду вам вдячний, якщо ви не заважатимете мені лікувати пацієнтів, — сухо відказав представник медицини.

— Він — не ваш пацієнт. Він потрібен мені, бо я повертаю його до виконання службових обов’язків.

— Ясно. Сер, якщо вам не подобається, як я керую своїм відділом, то ви можете отримати мою заяву на звільнення негайно.

Старий — упертий тип, але не як віслюк.

— Вибачте, добродію, — сказав він. — Інколи я надто переймаюся іншими проблемами й тому не завжди дотримуюся належної процедури. Зробіть мені послугу: огляньте, будь ласка, цього пацієнта. Він дуже мені потрібен; якщо його справді можна повернути до виконання службових обов’язків, то я готовий зробити це негайно.

— Слухаю, сер! — тільки й сказав лікар, хоча на вилицях у нього заграли м’язи. Він удав, що уважно вивчає мою медичну картку, а потім наказав мені сісти у ліжку й перевірив мої рефлекси. Як на мене, то вони були іще доволі млявими. Док підняв мої повіки й посвітив ліхтариком в очі.

— Пацієнт потребує додаткового часу для відновлення, — сказав він, — але можете його забирати. Сестро, принесіть цьому чоловікові одіж.

Гардероб складався із шортів та черевиків. Мені краще підійшов би медичний халат. Але всі навколо були вдягнені так само, і мені було приємно бачити всі оті голі плечі, на яких не було видно «вершників». Про це я сказав Старому.

— Це — наш найкращий спосіб захисту, — пробурчав він. — Навіть попри те що тепер ми схожі на товариство незасмаглих курортників. Якщо ми не переможемо в цій війні до зими, то нам гаплик.

Старий зупинився біля дверей зі свіжим написом «Біологічна лабораторія — вхід заборонений!» і відчинив їх.

— Куди ми йдемо? — з острахом відсахнувся я.

— Йдемо поглянути на твого братця-двійника, тобто на мавпу з твоїм паразитом.

— Я так і думав. Та ні, красненько дякую, але не бачу в цьому сенсу, — відповів я і здригнувся.

— Слухай-но, синку, — терпляче сказав Старий, — маєш перебороти свою паніку. І найкращий спосіб — це сміливо постати перед об’єктом свого страху. Розумію, це непросто. Бо сам провів тут не одну годину, вдивляючись у цю скотиняку й призвичаюючись до неї.

— Ви не розумієте! Не можете розуміти! — мене затрясло так сильно, що я вхопився за одвірок.

— Так, це — справді не одне й те ж, — мовив Старий, поглянувши на мене. — Просто дивитися на паразита чи мати його на своїх плечах. — Джарвіс... — він замовк, не договоривши.

— Ви до біса праві, що це не одне й те ж! І ніщо не змусить мене зайти туди!

— Та, мабуть, що так. Бачу, лікар мав рацію. Повертайся синку, до лазарету й лягай спатоньки, — сказав Старий тоном радше співчутливим, аніж сердитим.

Та не встигнув він зробити й кількох кроків, як я покликав його.

— Стривайте, начальнику! Я йду.

— Можеш не йти.

— Знаю. Але я піду. Просто... просто не відразу вдається опанувати себе.

Старий нічого не сказав, але, коли я порівнявся з ним, він тепло й приязно обійняв мене за плечі й продовжував, йдучи, обіймати мене так, наче я був дівчиною. Пройшовши крізь іще одні замкнені двері, ми увійшли до кімнати, де за допомогою кондиціонерів була створена тепла й волога атмосфера. В клітці сиділа мавпа.

Вона сиділа обличчям до нас, а її торс фіксовано утримувала рамка з металевих ремінців. Її руки й ноги обм’якло обвисли, наче вона їх не контролювала. Що, як я незабаром дізнався, було саме так.

Коли ми увійшли, вона підняла на нас очі. На якусь мить у них спалахнули злість та розум, але потім вони згасли й перетворилися на очі звіра, який страждав від болі.

— Обійдімо ззаду, — тихо сказав Старий.

Я було відсахнувся, але він і досі тримав мене за плечі. Ми обійшли мавпу ззаду; вона провела нас поглядом, але її тіло стримувала рамка. І тут зі своєї нової позиції я побачив його.

Свого володаря. Істоту, яка довгий час сиділа у мене на спині, говорила моїми вустами і думала моїм мозком. То був мій володар.

— Спокійно, — тихо мовив Старий, — без паніки. Ти звикнеш до нього. — І додав, струснувши мене за плече: — Відвернися на хвилину. Це допомагає.

Я відвернувся, і це справді допомогло. Не дуже, але трохи допомогло. Я кілька разів глибоко вдихнув, затримуючи подих, і таким чином дещо уповільнив серцебиття. І змусив себе довше подивитися на тварюку.

Жах спричиняє не сама зовнішність паразита. Вони справді огидні, але не більше ніж п’явки у ставку або хробаки в купі сміття.

Жах також був не лише від знання того, на що ці паразити здатні, бо я відчув цей жах з першого ж погляду, навіть ще не знаючи, що то насправді за істота. Я спробував пояснити це Старому, намагаючись розмовою заспокоїти себе. Старий кивнув, не зводячи погляду з паразита.

— Це трапляється з кожним, — зазначив він. — Безпричинний страх, як у птаха в присутності змії. Мабуть, це і є головна зброя паразита.

Він повільно відвів погляд убік, неначе тривалий погляд на істоту був незносним навіть для його загартованих нервів.

Я не відходив від Старого, ковтаючи слину й намагаючись не виблювати свій сніданок. І продовжував запевняти себе, що паразит вже мені не загрожує, що він вже не зможе завдати шкоди мені.

Відвернувшись, я побачив, що Старий дивиться на мене.

— Ну як? Призвичаївся?

— Та трохи, — сердито відповів я. — Все, що мені хочеться, — це вбити цю тварюку! Хочеться повбивати їх усіх! Все життя тільки й робив би, що нищив їх.

І мене знову почало трясти.

Старий не зводив із мене допитливого погляду.

— На, візьми, — сказав він і подав мені свій пістолет.

Це мене здивувало. Сам я був беззбройний, бо щойно встав із ліжка. Я взяв пістолет, але запитально поглянув на Старого:

— А для чого?

— Ти ж хотів його вбити? Якщо гадаєш, що маєш це зробити, тоді — вперед. Убий його. Просто зараз.

— Е-е-е.. Але ж, начальнику, ви сказали мені, що цей екземпляр потрібен вам для дослідів.

— Так. Потрібен. Але якщо маєш потребу вбити його, якщо ти відчуваєш, що мусиш його вбити, то візьми і вбий. Наскільки я розумію, цей конкретний екземпляр був твоїм «вершником» і між вами існує певний зв’язок. І якщо тобі потрібно його вбити, щоб знову відчути себе людиною, то вперед!

«Знову відчути себе людиною». Ця думка блискавкою промайнула в моїй голові. Старий краще за мене знав, якої шкоди мені було завдано і яким засобом цю шкоду можна було вилікувати. Я вже не тремтів; я завмер із пістолетом у руці, готовий не задумуючись вбити мого володаря.

Якщо я вб’ю його, то знову стану вільною людиною, але якщо він залишиться жити, то я ніколи не буду вільним. Звісно, я прагнув виявляти їх, знищувати всіх і кожного з них, спалювати їх, вбивати їх, але насамперед — оцього.

Він — мій володар, і залишатиметься ним, якщо я його не вб’ю. Мене мучила моторошна й неспростовна думка, що, коли ми залишимося сам на сам, я не зможу нічого вдіяти, що я замру та чекатиму, допоки він на мене не заповзе й не вмоститься поміж моїх лопаток, шукаючи мого хребта і оволодіваючи моїм мозком, моїм внутрішнім єством.

Але зараз я можу його вбити!

Позбувшись страху і відчуваючи натомість люте збудження, я підняв пістолет, готовий натиснути на спусковий гачок.

Старий мовчки спостерігав за мною.

Я трохи опустив зброю і невпевненим голосом сказав:

— Начальнику, припустімо, що я його вб’ю. У вас є інші екземпляри?

— Ні.

— Отже, він вам потрібен.

— Так.

— Але ж... Заради всього святого — навіщо ви тоді дали мені зброю?

— Ти сам знаєш навіщо. Цей паразит — твій; ти маєш на нього пріоритетне право. Якщо тобі хочеться вбити його, то вбивай. Якщо ж можеш обійтися без цього, то ним скористається Відділ.

Я мусив його убити. Навіть якщо ми знищимо всю решту і живим залишиться тільки цей, то я все одно плазуватиму й тремтітиму в темряві. А що стосується інших паразитів, то для дослідів ми завжди зможемо наловити їх у Конституційному клубі. Убивши цю гидоту, я зможу сам очолити облаву в Конституційному клубі. Пришвидшено дихаючи, я знову підняв зброю.

Але враз швидко обернувся й кинув пістолет Старому; він спіймав його на льоту й сховав у кишеню.

— Що сталося? — спитав він. — Ти ж уже прийняв рішення.

— Та хтозна. В останній момент мені було достатньо зрозуміти, що я здатен це зробити.

— Я також знав, що цього буде достатньо.

Мені стало тепло і спокійно. Неначе я щойно когось убив або покохав жінку. Неначе я справді вбив оцю заразу. Не відчуваючи більше страху, я повернувся до паразита спиною і поглянув Старому в очі. Я анітрохи не сердився на нього за те, що він зробив; навпаки: я відчував до нього тепло і навіть симпатію.

— Я знав, що ви знали, чорти б вас забрали! Гарно бути ляльководом, еге ж?

Старий не сприйняв цю шпильку як жарт. І натомість серйозним голосом відповів:

— Це не до мене. Найбільше, що я можу зробити, — це спрямувати людину на шлях, яким вона бажає пройти. А ляльковод — він ось тут, поруч, — тицьнув він гачкуватим пальцем на паразита.

Я повернувся й поглянув на лихе створіння.

— І справді, — погодився я стиха. — Воно — ляльковод. Вам здається, що ви розумієте, що це таке, але по суті — ні. І я сподіваюся, шефе, що вам... вам ніколи не доведеться цього пізнати.

— Я теж сподіваюся, що цього не станеться, — серйозно відповів Старий.

Тепер я міг дивитися на паразита і при цьому не тремтіти. Мені навіть захотілося невимушено засунути руки в кишені, але в шортах кишень не було. Не зводячи пильного погляду з істоти, я сказав:

— Шефе, коли він стане вам не потрібен і якщо хтось із них іще залишиться, тоді я неодмінно його уб’ю.

— Домовились.

***

Нашу розмову перервав чоловік, який увірвався до кімнати з кліткою. На ньому були шорти й лабораторний халат, від чого вигляд він мав кумедний і пришелепуватий. Я його не впізнав. Це був не Грейвс, бо Грейвса я більше не бачив — мабуть, Старий з’їв його на сніданок.

— Шефе, — сказав він, наближаючись дрібними кроками, — я не знав, що ви тут. Я.

— Так, я тут, як бачиш, — перервав його Старий. — Навіщо ти вдягнув халат? — спитав він, витягуючи пістолет і наводячи його чоловіку на груди.

Чоловік поглянув на пістолет так, наче Старий невдало пожартував.

— Та я ж на роботі. Завжди є можливість забризкатися. Декотрі з наших розчинів є досить шкідливими...

— Зніми його!

— Що?

— Зніми, кажу, — повторив Старий, змахнувши пістолетом. І додав, звертаючись до мене: — Пильнуй його.

Чоловік зняв халат і завмер, тримаючи його в руці й нервово кусаючи губу. Його спина та плечі були голі й без ознак характерного червоного висипу.

— Візьми свій чортів халат і спали його, — наказав йому Старий. — А потім повертайся до роботи.

Чоловік, почервонівши, поквапився до виходу, але враз завагався, поглянув на мене й спитав Старого:

— Шефе, ви готові до отої, е-е-е, процедури?

— Буду готовий незабаром. Я дам тобі знати.

Чоловік розкрив рота, потім закрив і вийшов. Старий втомлено відклав зброю.

— Видаєш наказ, — промимрив він, — зачитуєш його вголос, змушуєш кожного розписатися — можна навіть витатуювати його на їхніх хирлявих вузеньких грудях, — але все одно знаходиться якийсь хитрожопий розумник, який вдає, що це його не стосується. Науковці, чорти б їх забрали!

«Науковці!» Старий вимовив так само, як Доріс сказала «пацієнти!».

Я обернувся й знову став пильно вдивлятися у свого колишнього володаря. Мене від нього й досі відвертало, але водночас було сильне відчуття небезпеки, і було в тому відчутті щось п’янке — наче я стояв на краю глибокої прірви.

— Шефе, — поцікавився я, — а що ви збираєтеся зробити з цією тварюкою?

— Я планую розпитати його, — відповів він, поглянувши на слимака, а потім на мене.

— Що?! Але як же ви збираєтеся... Адже мавпа не здатна... Я хочу сказати, що.

— Так, мавпа не вміє говорити. В тім-то й проблема. Нам потрібен доброволець, людина-доброволець.

Коли до мене дійшов сенс його слів і я почав відтворювати у своїй уяві те, що вони означали, мене знову опанував майже непереборний страх.

— Та ви що! Ви цього не зробите. Не зробите ні з ким.

— Саме це я й збираюся зробити. Треба зробити те, що мусить бути зроблене.

— Але ж де ви роздобудете добровольців?

— У мене вже є один.

— Є? Хто?

— Річ у тім, що я не хочу використовувати того добровольця, якого маю у своєму розпорядженні. І тому продовжую пошуки іншого потрібного чоловіка.

Я відчув огиду і не приховував її:

— Вам не слід когось шукати, хоч добровольця, хоч будь-кого. А якщо він у вас вже є, то б’юся об заклад, що іншого ви й не знайдете, бо не може існувати аж двоє людей, які настільки з’їхали би з глузду.

— Може, й так, — погодився Старий. — Але мене все одно не влаштовує той, який у мене є. Допитати паразита конче необхідно, синку; ми ведемо війну за повної відсутності військових розвідданих. Фактично ми про нашого ворога не знаємо нічого. Ми не можемо вести з ним розмову, не знаємо, звідки він узявся, не знаємо, що йому потрібно. Все це нам потрібно з’ясувати, бо від цього залежить виживання всього людства. І єдиний, підкреслюю, єдиний спосіб поговорити з цими створіннями — це через людського посередника. Тому це необхідно зробити. Але я й досі не знайшов добровольця.

— Не дивіться на мене так!

— А я не просто так на тебе дивлюся.

Я майже пожартував, але його відповідь була смертельно серйозною і на мить позбавила мене дару слова.

— Та ви ненормальний! — нарешті вибухнув я. — Я міг його вбити коли ви дали мені свій пістолет, і я неодмінно вбив би цю погань, якби знав, навіщо вона вам потрібна. А виступити в ролі добровольця, щоб ви мали змогу поговорити з нею, — вибачте, але це вже занадто.

Але Старий вперто наполягав на своєму, наче мене й не чув:

— Мені потрібен не просто будь-який доброволець. Це має бути людина достатньо сильна, щоб витримати цю процедуру. Джарвіс виявився недостатньо стійким для цього. Недостатньо витривалим. А тебе ми знаємо добре, ти — саме такий, як треба.

— Хто — я? Та ви ж нічого про мене не знаєте! Знаєте лише, що мені випало через це пройти. І я... Я не зможу витримати це ще раз.

— Так, цей паразит справді може тебе вбити, — спокійно відповів шеф, — але він скоріше вб’є когось іншого, ніж тебе. Ти — випробуваний і загартований, ти можеш виконати це завдання навіть стоячи на голові. З тобою я найменше ризикую втратити агента.

— Відколи це ви стали боятися втратити агента? — саркастично спитав я.

— Завжди, повір мені. Даю тобі іще один шанс, синку: чи готовий ти піти на це, знаючи, що це треба зробити і що ти маєш найбільше шансів на успіх, ніж будь-хто інший? І можеш максимально нам прислужитися, бо ти звик до ризикованої роботи. Чи ти натомість волієш, аби якийсь інший агент ризикнув своїм психічним здоров’ям і, можливо, власним життям замість тебе?

Я почав пояснювати, що не боюся смерті, себто боюся не більше, ніж будь-яка нормальна людина, але для мене є незносною сама думка про смерть від паразита, який мною оволодіє. Я мав відчуття, що померти в такий спосіб означало померти, будучи заздалегідь відправленим до нескінченного й нестерпного пекла. А ще більш огидною була перспектива не померти після того, як паразит знову доторкнеться до мене. Але я так і не зміг висловити свої думки, бо людство ще не вигадало слів, аби описати те, чого воно ще не пережило.

Я знизав плечима:

— Можете скасувати моє призначення на це завдання. Є межа людської витривалості, і я її перетнув. Я цього не робитиму.

— Лабораторіє! — гукнув Старий, повернувшись до настінного мікрофону внутрішнього зв’язку. — Починаймо експеримент просто зараз. Не баріться!

Йому відповів голос, який явно належав чоловіку, котрий щойно до нас заходив:

— Якого піддослідного брати? Бо це вплине на виміри.

— Першого-ліпшого добровольця.

— Це — єдина настанова? — із сумнівом спитав голос. — Гаразд, починаймо.

Я рушив до дверей.

— І куди це ти зібрався? — гримнув Старий.

— Зібрався геть, — гаркнув я у відповідь. — Я не маю наміру брати в цьому участь.

Шеф схопив мене й крутнув так, наче він був молодший і дужчий.

— Нікуди ти не підеш! Ти знаєш про цих істот більше, ніж усі ми, тому твої поради можуть стати в пригоді.

— Відпустіть мене!

— Ти залишишся тут і будеш спостерігати! — розлючено мовив Старий. — Чи прив’язаний, чи вільний рухатися — як скажеш. Я зробив поправку на твою хворобу, але твої коники мені вже обридли.

Я був надто втомлений, щоб пручатися і почувався нервово виснаженим до мозку кісток.

— Як скажете, начальнику.

***

Працівники лабораторії закотили до кімнати металевий каркас, щось на кшталт крісла, більше схожого на спеціальний електричний стілець у тюрмі Сінг-Сінг. На ньому виднілися металеві затискачі для щиколоток та колін, а ще більше їх було на підлокітниках для зап’ясть та ліктів. Каркас мав щось схоже на корсет для унерухомлення талії та нижньої частини грудей, але позаду був виріз, щоби плечі людини, якій не поталанило сидіти в тім кріслі, залишалися відкритими.

Лаборанти встановили каркас біля клітки з мавпою, а потім прибрали тильну панель клітки і ту панель, яка була найближчою до «електричного стільця».

Мавпа уважно спостерігала за цією процедурою, але її кінцівки продовжували безпорадно висіти. І все ж таки моя тривога зросла — через те що клітка виявилася відкритою з двох боків. Від втечі мене стримувала лише погроза Старого зв’язати мене.

Техніки стали осторонь і чекали, вже готові до роботи. Вхідні двері відчинилися, і до кімнати увійшли декілька людей; серед них була Мері.

Її раптова поява вивела мене з рівноваги; я вже давно хотів побачитися з нею й кілька разів пробував передати їй вісточку через медсестер, але останні або цілком щиро не могли збагнути, кого я мав на увазі, або отримали відповідні вказівки. І от я вперше побачив її за таких обставин. Я подумки виматюкав Старого, але знав, що заперечувати марно. На подібні видовища жінок не приводять, навіть якщо ця жінка — агент. Зрештою, мають же бути якісь межі пристойності.

Мері здивувалася, помітивши мене, і кивнула. Я сам обмежився лише кивком — балачки були явно не на часі. Була вона, як завжди, гарною, хоча вираз обличчя мала дуже серйозний. Вона була вдягнена в той самий костюм, що й медсестри, — шорти та якийсь убогий бюстгальтер, але отого сміховинного металевого шолома та наспинної пластини на ній не було.

Решту групи складали чоловіки. На них були шорти, як на мені та на Старому. Із собою вони принесли купу звукозаписувальної стереоапаратури та іншого приладдя.

— Готові? — спитав начальник лабораторії.

— Починайте, — відповів Старий.

Мері підійшла до металевого крісла й сіла в нього. Двоє техпрацівників схилилися біля її ніг і заходилися прилаштовувати затискачі. Мері простягнула руку, розстібнула бюстгальтер, і той упав додолу, оголивши їй спину.

Я дивився на це застиглим поглядом, наче мені раптом наснився кошмар. Потім я схопив Старого за плечі, буквально відкинув його убік і враз опинився біля крісла, розштовхавши техніків.

— Мері! — заволав я. — Вставай і тікай звідси геть!

Старий витягнув пістолет й націлив на мене.

— Відійди від неї, — наказав він. — Ви троє — схопіть його і зв’яжіть.

Я поглянув на пістолет, а потім — на Мері. Вона не сказала нічого і не поворухнулася, та й не могла, бо її ноги були вже пристебнуті. Вона лише глянула на мене очима, сповненими співчуття.

— Йди звідти, Мері, — глухо мовив я. — Я сяду замість тебе.

***

Працівники винесли крісло, в якому сиділа Мері й принесли інше, більшого розміру. Я не міг скористатися тим, де сиділа вона, бо воно було підігнане під її розміри. Щойно принесене було підігнане під мене. Коли мене повністю пристебнули, я відчув себе неначе залитим у бетон. Після цього у мене почала нестерпно свербіти спина, хоча до неї ще нічого не доторкнулося.

Мері в кімнаті вже не було; сама вона вийшла, чи Старий наказав їй піти — хтозна, але це вже не мало значення. Після того як мене зафіксували, Старий підійшов до крісла, поклав мені руку на плече й мовив:

— Дякую, синку.

Я не визнав за потрібне відповідати.

Мені не було видно, як принесли паразита й причепили мені на спину. Схоже, дослідна установка, яку принесли лаборанти, була перероблена з дистанційно керованого приладдя, яке використовувалося для обстеження людей, що зазнали радіоактивного опромінення. Це, безсумнівно, була вона. Придивлятися мені було нецікаво, навіть якби я міг повернути голову достатньо далеко, — чого я не міг зробити.

Раптом загарчала та заверещала мавпа, і хтось вигукнув: «Тримайте її!».

Потім запала мертва тиша, неначе всі затамували подих, — щось вологе торкнулося моєї спини та шиї, і я зомлів.

***

Отямився я, відчуваючи ті ж самі енергійні кольки, як і минулого разу. Я усвідомлював, що потрапив у скрутне становище, тому вирішив подумати, чи можна якось із нього вислизнути. Мені не було страшно; я зневажав тих, що зібралися довкола, і був певен, що коли-небудь мені все одно вдасться їх перехитрити.

— Ти чуєш мене? — різко спитав Старий.

— Звісно, що чую. Не горлай.

— Ти пам’ятаєш, навіщо ми тут зібралися?

— Ясна річ, пам’ятаю. Ти хотів поставити мені кілька запитань. То чого ж ти чекаєш?

— Хто ти?

— Яке дурне запитання. Поглянь на мене. Я — людина, понад два метри заввишки, м’язів більше, ніж мозку, і моя вага складає...

— Я не про людину. Ти знаєш, до кого я звертаюся — до тебе.

— Будемо грати у «відгадайки-здогадайки»?

Старий відповів не відразу:

— Від того, що ти вдаватимеш, наче я не знаю, хто ти, краще тобі не стане.

— Але ж ти не знаєш, хто я.

— Гадаєш, я не знаю, що ти — паразит, який розмовляє зі мною через людське тіло? Я досліджував тебе увесь час, поки ти жив на тілі отої мавпи. Я дещо про тебе знаю, і це забезпечує мені перевагу над тобою.

І Старий почав рахувати:

— По-перше, тебе можна вбити.

По-друге, тобі можна завдати шкоди. Тобі не подобається електричний шок, і ти не здатен витримувати спеку, яку може витримати навіть людина.

По-третє, без свого носія ти безпорадний. Варто мені лише прибрати тебе з цього чоловіка — і ти мертвий.

По-четверте, ти не маєш інших здібностей, окрім тих, які ти можеш запозичити у свого носія. А зараз твій носій безпорадний. Спробуй свої затискачі на міцність — і поводься розважливо. Ти мусиш піти на співпрацю, інакше помреш.

Я слухав його впіввуха. Я вже випробував затискачі на міцність без страху й без особливої надії, і, як я й гадав, втеча виявилося неможливою. Це мене аж ніяк не стурбувало; я не відчував ані тривоги, ані страху. Мені було навдивовижу приємно знову бути з моїм володарем, бути вільним від напруження й негараздів. Моя робота полягала в служінні, а майбутнє якось владнається саме по собі.

А тим часом я мав бути насторожі, завжди готовий служити володарю.

Один ремінь на щиколотці видався мені менш тугим, ніж інший; можна було б спробувати просунути крізь нього стопу. Я перевірив на міцність затискачі передпліччя: якщо повністю розслабити м’язи, то можна було б...

Але я не намагався втекти. Бо вказівка надійшла миттєво, тобто я сам миттєво прийняв рішення, бо суперечностей між моїм володарем і мною не було: ми були єдині — вказівка чи прийняття рішення. Тож я знав, що втеча ще не на часі і ризикувати не варто. Я оглянув кімнату, намагаючись прикинути, хто з присутніх озброєний, а хто — ні. Наскільки я міг судити, зброю мав лише Старий, і це підвищувало мої шанси.

Десь глибоко в підсвідомості відчувався глухий біль провини та відчаю, відомий лише слугам володарів, але я був надто поглинутий наявною проблемою, щоб той біль мені заважав.

— Ну як? — спитав Старий. — Відповідатимеш на мої запитання чи хочеш, щоб я тебе покарав?

— Які запитання? — здивувався я. — До цього часу ти тільки й робив, що верз всілякі нісенітниці.

Старий сказав, звертаючись до одного з техпрацівників:

— Дай-но мені шокер.

Я не відчув загрози, бо не зрозумів, що саме Старий мав на увазі. І продовжував перевіряти затискачі на міцність. От якби спровокувати його покласти пістолет так, щоб я зміг до нього дотягнутися, якщо вдасться до того моменту звільнити хоча б одну руку...

Він ткнув мені межи плечі якимось прутом, і мене пронизав жахливий нестерпний біль. У кімнаті враз потемніло, неначе хтось вимкнув світло. На якусь мить мене струснуло й скрутило від болю. Цей біль неначе розчахнув мене навпіл, і мені на скороминущу хвилю здалося, що я залишився без володаря.

Невдовзі біль минув, залишивши по собі тільки пекучий спогад. Перш ніж до мене повернулася здатність говорити і перш ніж я зміг думати самостійно, мої розчахнуті половини з’єдналися воєдино, і я знову відчув себе у безпеці в руках свого володаря. Але вперше (і востаннє) за увесь той час, що я йому служив, я відчув, що мене охопила тривога — частина його власного страху та болю передалася мені, його слузі.

Я опустив погляд і побачив, як на моєму зап’ясті напухає тонка червона лінія — намагаючись звільнитися, я порізався об затискач. Та мені було байдуже; я міг би повідривати собі руки й ноги та втекти на закривавлених обрубках, якби мій володар обрав би такий спосіб втечі.

— Ну, що скажеш? — спитав Старий. — Як тобі сподобалася ця штука?

Паніка, яка мене спершу охопила, поволі затихла, і мене знову переповнило безтурботне відчуття благополуччя, хоча й насторожене та пильне. Мої зап’ястя та щиколотки, які почали було боліти, перестали мене турбувати.

— Навіщо ти це зробив? — спитав я. — Певна річ, ти можеш завдати мені болю, але навіщо?

— Щоб ти відповідав на мої запитання.

— Питай.

— Хто ти такий?

Відповідь прийшла не відразу. Старий потягнувся до шокера.

— Ми є народ, — почув я власний голос.

— Народ? Який іще народ?

— Обраний народ. Ми вивчали вас і знаємо ваші традиції та звички. Ми...

Я раптом зупинився.

— Продовжуй, — похмуро наказав Старий, зробивши шокером красномовний жест.

— Ми прибули, — продовжив я, — щоб дати вам.

— Дати нам що?

Мені доводилося відповідати, бо шокер був жахаюче близько. Але зі словами виникла певна проблема.

— Щоб дати вам мир, — бовкнув я.

Старий саркастично пирхнув.

— Мир, — продовжив я, — і задоволеність, а також радість покори. — Я знову завагався — «покора» не була підходящим словом. — Радість, — повторив я, — радість. нірвани.

Нарешті те, що треба, — це слово підійшло. Я відчув себе псом, якого гладять по голові за те, що він приніс кинуту палицю. І замахав від задоволення удаваним хвостом.

—Як я розумію, — задумливо мовив Старий, — ви обіцяєте людству, що коли ми просто здамося твоїм одноплемінникам, то ви піклуватиметеся про нас і нас ощасливите. Так?

— Саме так!

Старий довго вдивлявся в мене, але не в моє обличчя, а в те, що було на спині. Потім сплюнув на підлогу.

— Знаєш, — сказав він повільно, — мені і таким, як я, часто робили схожу пропозицію, хоча, можливо, і не в такому грандіозному масштабі. Однак ця пропозиція завжди виявлялася не вартою й ламаного гроша.

Я подався вперед настільки, наскільки мені дав змогу каркас.

— А ви самі спробуйте, — запропонував я. — Це можна зробити досить швидко, і тоді ви про все дізнаєтеся.

Старий уставився на мене, цього разу в обличчя.

— Може, й спробую, — задумливо мовив він. — А може, доручу спробувати комусь іншому. Не виключено, що одного дня я зроблю це сам. Але просто зараз, — продовжив він діловито, — ти маєш відповісти на нові запитання. Якщо ти відповіси на них швидко й належним чином, то не будеш покараний. Не поспішай, але й не зволікай, — закінчив Старий, змахнувши шокером.

Я зіщулився, злий і пригнічений. На якусь мить мені здалося, що він прийме мою пропозицію, і у мене з’явиться можливість втілити свій план втечі.

— Отже, — мовив Старий, — звідки ти прибув?

Відповіді не було... Вказівки відповідати мені не надійшло.

Шокер підсунувся ближче.

— Здалеку! — випалив я.

— Це — не відповідь. Кажи — звідки? Де ваша домівка, ваша планета?

Відповіді я знову не отримав. Старий трохи почекав, а потім мовив:

— Бачу, мені доведеться освіжити твою пам’ять. — Я похмуро дивився на нього, геть ні про що не думаючи. Раптом мого мучителя перервав один із присутніх.

— Що таке? — спитав його Старий.

— Можливо, у нього виникли суто семантичні труднощі, — пояснив працівник. — У нього і його родичів можуть бути інші астрономічні концепції.

— З якого це дива? — спитав Старий. — Цей слимак користується винятково запозиченим лексиконом. Він знає те, що знає і його носій, ми це вже довели. — Проте він знову повернувся до мене й обрав іншу тактику:

— Слухай сюди, ти ж знаєш про Сонячну систему; ваша планета розташована в ній чи поза її межами?

— Всі планети належать нам, — відповів я, трохи завагавшись.

Старий задумливо почесав підборіддя.

— Що ти хочеш цим сказати? — здивовано спитав він. — Втім, можеш не пояснювати; припустімо, що вам справді належить увесь цей чортів всесвіт; але все ж таки — де ваше гніздо? Де ваша домівка? Звідки прибули ваші кораблі?

Я не міг йому цього сказати, тому й не сказав, продовжуючи мовчки сидіти.

Не встиг я зреагувати, як він торкнувся мене своїм шокером, і я відчув паралізуючий удар болю, який, проте, швидко стих.

— Відповідай, чорти б тебе забрали! Яка планета? Марс, Венера? Юпітер? Сатурн? Уран? Нептун? Плутон?

Старий перелічував планети, і кожна з них поставала у мене перед очима. Коли ж він вказав відповідну назву, то моя свідомість на це зреагувала, але думку про названу планету негайно забрав у мене володар.

— Кажи, — продовжив Старий, — бо скуштуєш батога.

— Жодна з них, — почув я власний голос. — Наша домівка розташована значно далі. Вам ніколи не вдасться її знайти.

Старий поглянув мені за плечі, а потім мені у вічі.

— Схоже, ти брешеш. Доведеться тебе трохи збадьорити, щоб ти давав чесні відповіді.

— Ні, не треба!

— Та ні, треба.

Він повільно підніс шокер мені до спини. Правильна відповідь знову спалахнула в моїй свідомості, і я вже був готовий її дати, як раптом щось схопило мене за горло. І з’явився біль.

Біль не вщухав. Мене неначе розривало на шматки; я спробував заговорити, розповісти, зробити все, щоб зупинити біль, але не міг нічого вдіяти, бо рука й далі стискала мене за горло.

Крізь розмиту туманність болю я побачив обличчя Старого; воно мерехтіло й пливло в повітрі.

— Досить? Чи, може, ще? — запитав він. — Будеш говорити?

Я почав відповідати, але закашлявся й подавився. І побачив, як Старий знову простягнув до мене шокер.

Тоді я розпався на шматки й помер.

***

Вони схилилися наді мною. Хтось сказав:

— Він приходить до тями; пильнуйте, бо він може сильно вдарити.

Наді мною нависло стривожене обличчя Старого.

— З тобою все гаразд, синку? — стурбовано спитав він.

Я мовчки відвернувся.

— Звільніть місце з одного боку, — озвався хтось інший. — Я зроблю йому укол.

— А його серце витримає?

— Безумовно, інакше я цього не робив би.

Власник другого голосу став біля мене навколішки, взяв мене за передпліччя і зробив укол. Потім піднявся, поглянув на свої руки і витер їх об шорти. На шортах лишився кривавий слід.

Я відчув, як до мене повертаються сили. «Це — “гіро” або щось подібне», — подумав я розсіяно. Та що б це не було, воно швидко збирало мене докупи. Невдовзі мені вдалося сісти на підлозі без будь-якої допомоги.

Я й досі перебував у кімнаті з кліткою, якраз перед отим триклятим кріслом. Без особливої цікавості я відмітив, що клітка знову була замкнена. Я почав підводитися на ноги, і Старий, ступивши крок уперед, подав мені руку. Я відбив її геть.

— Не доторкайтеся до мене!

— Вибач, — сказав він і різко кинув: — Джонсе! Візьми із собою Айто і принесіть ноші. Заберіть його назад до лазарету. Док, супроводжуйте їх.

— Слухаю!

Чоловік, який зробив мені укол, виступив уперед і взяв мене за передпліччя.

Я відсахнувся від нього:

— Заберіть руки!

Чоловік зупинився.

— Йдіть геть від мене — всі разом! Залиште мене на самоті.

Лікар поглянув на Старого; той знизав плечима, а потім жестом випроводив усіх із кімнати. Залишившись наодинці, я підійшов до дверей, переступив через поріг і через зовнішні двері опинився в коридорі.

Там я зупинився, поглянув на свої зап’ястя й щиколотки і визнав за краще повернутися до лазарету, де про мене неодмінно подбає Доріс і де я зможу трохи поспати. У мене було таке відчуття, що я провів на рингу п’ятнадцять раундів і всі програв.

— Семе, Семе!

Я підняв погляд — я впізнав цей голос. До мене підбігла Мері й зупинилася, озираючи мене своїми великими жалісними очима.

— Я чекала, — мовила вона. — Ой, Семе, що ж вони з тобою зробили?

Голос її зривався, і я ледве збагнув, що вона сказала.

— Сама знаєш, — відповів я і знайшов у собі сили ляснути її по пиці. — Сука мерзенна, — додав я.

***

Палата, де я лежав раніше, і досі була порожня, але віднайти Доріс я не зміг. Я відчував, що за мною стежать, можливо, це був лікар, але в той момент я й близько не хотів бачити ані його, ані будь-кого іншого. Невдовзі я ліг долілиць на ліжко і спробував відключитися, аби нічого не думати й нічого не відчувати.

Трохи згодом я почув чийсь тихий зойк і розплющив одне око — то була Доріс.

— Боже мій, що трапилося? — вигукнула вона й підійшла до мене. Я відчув на собі її лагідні руки. — Мій бідолашний малючок! Залишайся тут і не рухайся. Я зараз покличу лікаря.

— Не треба!

— Але ж тебе має оглянути лікар.

— Ні. Я не хочу його бачити. Краще сама мені допоможи.

Доріс не відповіла. І незабаром я почув, як вона вийшла. Невдовзі вона повернулася — схоже, вона справді повернулася досить швидко — і почала промивати мої рани. Лікаря з нею не було.

Вона була вполовину меншою за мене, але піднімала й повертала мене так, наче я насправді був малюком, як вона мене назвала. Мене це не здивувало, я знав, що вона зможе про мене подбати.

Коли вона доторкнулася до моєї спини, то я мало не заверещав. Але Доріс швидко забинтувала її й сказала:

— А тепер заспокойся і розслабся.

— Я лежатиму долілиць.

— Ні, — заперечила вона, — я дам тобі попити, будь слухняним хлопчиком.

З її допомогою я перевернувся на спину й випив те, що вона принесла. Невдовзі я заснув.

Мені смутно пригадується, наче мене згодом розбудили, немовби переді мною виник Старий — і я матюками прогнав його геть. У кімнаті був також і лікар, а може, то мені наснилося.

***

Міс Бріггс розбудила мене, а Доріс принесла сніданок. Було таке враження, наче мене ніколи й не виписували з лазарету. Доріс хотіла нагодувати мене, але я почувався досить добре, щоб зробити це самотужки. Фактично я був у досить непоганій формі. Мені надокучали скутість і біль, і я почувався так, неначе впав у діжці з Ніагарського водоспаду; руки мої й ноги були забинтовані в тих місцях, де я порізався об затискачі, але всі кості мої були цілі. Та найбільше боліла моя душа.

Зрозумійте мене правильно. Старий міг послати мене до небезпечного місця, він робив це багато разів у минулому, і я на нього не нарікав. Бо сам на це підписався. Але я не підписувався на те, що він зі мною утнув. Він знав моє слабке місце і навмисне скористався цим, аби змусити мене зробити те, чого я ніколи не зробив би, якби мене не затягли хитрістю. А заманивши, він безжально мене використав.

Мені й самому доводилося вдаватися до насильства, щоб змусити людей говорити. Бо інколи така необхідність виникає. Але це було інше. Правду кажу.

Хто мене реально образив, так це Старий. Мері? А хто вона, власне, така? Просто ще одна дівиця. Так, вона викликала у мене страшенну огиду, через те що дозволила Старому використати себе як наживку. Втім, для жінки-агента використовувати свою жіночу привабливість — це нормально, і тому у Відділі були жінки для виконання тої роботи, яку не могли виконати чоловіки. Жінки-шпигунки були завжди, а шпигунки молоді та гарненькі завжди користувалися однаковими засобами.

Але ж вона могла не погодитися застосовувати їх проти іншого агента з нашого Відділу, принаймні проти мене.

Кажете, звучить не надто логічно? Але для мене це дуже логічно. Мері не мусила цього робити.

Мені осточортіло, з мене досить. Вони можуть продовжувати операцію «Паразит» без мене. Баста. В горах Адірондак я мав маленьку хижку, і там у холодильній камері було достатньо заморожених харчів на роки життя — щонайменше на рік. Окрім того, я мав багато пігулок темпусу і міг роздобути ще більше. Можна буде податися до тої хижки й присісти на ті пігулки, а світ нехай подбає про себе сам або ж котиться в пекло — тільки без мене.

А якщо хтось здумає з’явитися побіля хижки в радіусі сотні метрів, то йому доведеться або показати мені свою голу спину, або загинути від палючого променя мого пістолета.