Ляльководи

РОЗДІЛ 19

Якби ми зі Старим сходили до Національного зоопарку, а не на прогулянку, то мені не треба було б їхати до Канзас-Сіті. Тих десятьох титанців, яких ми відловили під час спільного засідання обох палат Конгресу, плюс тих двох, які були спіймані наступного дня, передали у відання директора зоопарку, щоб він посадовив їх на плечі нещасливих антропоїдів, переважно шимпанзе та орангутанів. Горил серед них не було.

Директор наказав закрити мавп у ветеринарному шпиталі зоопарку. Двох шимпанзе, Абеляра та Елоїзу, помістили разом в одній клітці — вони завжди були парою, і тому, якщо виходити із суто людської точки зору, жодної вагомої підстави тримати їх окремо не було. Можливо, саме це й пояснює, чому нам, людям, важко мати справу з титанцями суто психологічно; навіть ті, хто пересаджував слимаків на мавп, продовжували сприймати результати експериментів із точки зору мавп, а не титанців.

У клітці поруч із тою, де сиділи шимпанзе, тримали сім’ю туберкульозних гібонів. Через хворобу їх не використовували як носіїв, і спілкування між клітками не було. Вони були розділені розсувними розбірними панелями, і кожна клітка мала власний кондиціонер повітря. Мені доводилося бувати і в гірших шпиталях, особливо запам’ятався один із таких в Україні...

Коротше кажучи, наступного ранку панель виявилася відсунутою, і гібони поєдналися із шимпанзе. Абеляр, а може, й Елоїза, якось спромоглися відімкнути замок. Цей замок мав бути нездоланним для мавп, але вони змогли його подужати за підтримки титанців. Тому причин нарікати на інженера, який змайстрував замок, не було.

Було двоє шимпанзе, плюс двоє титанців плюс п’ятеро гібонів, а наступного ранку було семеро мавп і семеро «вершників»-титанців.

Цей факт виявили ще за дві години перед тим, як я відбув до Канзас-Сіті, але Старому про це не повідомили. А якщо б повідомили, то він знав би, що Канзас-Сіті вже насичений слимаками. Я міг би й сам про це здогадатися. Та якби Старому сказали про гібонів, то операція «Контрудар» ніколи б не розпочалася.

Ця операція виявилася найгіршим провалом в історії війн. Вона була прекрасно продумана, і точно опівночі в Зоні 5 були здійснені висадки десантів на дев’яносто шість об’єктів: газетні редакції, диспетчерські пункти, станції-ретранслятори і таке інше. Штурмові підрозділи складалися з еліти аеромобільних військ, здебільшого із сержантів-ветеранів. Їх супроводжували технарі, чиїм завданням було повернення кожного комунікаційного пункту до нормальної роботи.

Після цього кожна з місцевих станцій мала передати в прямому ефірі промову Президента. Таким чином програма «Оголена спина» мала охопити всю заражену територію, війна швидко скінчилася б, а після її завершення залишилося б здійснити тільки невеличку зачистку.

Вам коли-небудь доводилося бачити пташку, яка ранить себе, б’ючись об віконну шибку? Пташка не дурна, вона просто не має всієї повноти інформації.

***

Через двадцять п’ять хвилин після опівночі почали надходити перші звіти про захоплення таких-то і таких-то точок.

Трохи згодом з інших точок почулися крики по допомогу. Станом на першу ночі були задіяні майже всі резерви, і складалося враження, що операція проходить добре, настільки добре, що командири підрозділів доповідали про це просто під час висадки на землю.

І більше про них ніхто й нічого не чув.

Червона зона проковтнула оперативно-тактичну групу так, наче її ніколи й не було, — одинадцять тисяч одиниць військової техніки, сімдесят командувачів груп і... втім, навіщо продовжувати? Сполучені Штати зазнали найгіршої поразки з часів Чорної неділі. Поразки не в кількості, бо місто не бомбили, а в якості. Хочу зауважити, що я не критикую Мартінеса, Рекстона і Генеральний штаб чи тих бідолах, які брали участь у десантах. Операція була спланована належним чином, вона базувалася на, здавалося б, безпомилковій оцінці реалій, надто що ситуація вимагала негайного реагування із застосуванням наших найкращих ресурсів. Якби Рекстон не послав у бій своїх найкращих хлопців, то йому світив би трибунал — на кону стояла доля всієї країни, і він чудово це знав.

Але він не знав про сімох мавп.

Наскільки я розумію, лише на світанку до Мартінеса та Рекстона дійшло, що переможні реляції з місць були нічим іншим, як фальшивками, котрі надсилалися їхніми ж підлеглими, але вже захопленими в полон: слимаки влаштували черговий маскарад. Після мого звіту, який спізнився на годину, в результаті чого операцію вже не можна було скасувати, Старий спробував переконати Мартінеса й Рекстона припинити кидати в бій нові підкріплення, але ті були в захваті від свого успіху і прагнули довести операцію до переможного кінця.

Старий попросив Президента наполягти на візуальній перевірці того, що відбувалося, але операція контролювалася через космічну станцію «Альфа», якій елементарно бракувало каналів, аби сполучити аудіо- та відеосигнали.

Рекстон сказав:

— Наші хлопці знають, з ким воюють, тож не хвилюйтеся. Щойно місцеві станції знову опиняться в наших руках, вони підключаться до наземної мережі ретрансляції, і ви отримаєте всю необхідну візуальну інформацію.

Старий зазначив, що на той час буде вже запізно.

— Ідіть під три чорти, чоловіче! — визвірився на нього Рекстон. — Я ж не можу посеред бою скомандувати солдатам робити фото оголених спин. Чи ви хочете, щоб тисяча військових загинули лишень для того, аби вгамувати вашу істерику?

Його підтримав Президент.

***

Рано-вранці надійшли відеоматеріали. Центральні телеканали транслювали свою звичну туфту: «Ранкова кава з Браунами», «Доброго ранку, Америка» і така інша дурня. Жодна станція не транслювала звернення Президента, жодна навіть не натякнула на те, що відбулося дещо екстраординарне. Депеші від військових порідшали, а о четвертій ранку припинилися взагалі. На похапливі дзвінки Рекстона ніхто не відповідав. Оперативна група «Визволення», яка мала втілити програму «Контрудар», припинила своє існування. Spurlos versenkt, як кажуть німці, себто безслідно зникла.

Я дізнався про це від Мері. Будучи тінню Президента і супроводжуючи його майже увесь час, вона, можна сказати, дивилася виставу з партеру. Старого мені вдалося побачити тільки об одинадцятій наступного ранку. Він вислухав мою доповідь без коментарів і без матюків, що було навіть гірше.

Коли він вже збирався мене відпустити, я спитав у нього:

—А як там мій полонений? Він підтвердив мої висновки?

— А, полонений... Він і досі непритомний, згідно з останнім повідомленням. Медики кажуть, що йому не жити. А психоаналітики нічого не можуть із нього витягнути.

— Хотілося б його побачити.

— Займайся краще тим, у чім ти добре розбираєшся.

— Гаразд. Маєш якусь роботу для мене?

— Наразі ні. Краще. Втім, стривай: збігай до Національного зоопарку. Ти побачиш там деякі речі, котрі змусять тебе поглянути з іншої точки зору на те, що ти помітив у Канзас-Сіті.

— Що?

— Попитай там доктора Гораса, він — заступник директора. Скажи йому, що це я тебе послав.

Тож я пішов подивитися на мавп. Хотів поговорити з Мері, але вона була дуже зайнята.

Заступник Горас виявився приємним чоловічком, схожим на одного зі своїх бабуїнів. Він передав мене доктору Варгасу, спеціалісту з екзотичних біологічних видів. Це був той самий Варгас, який брав участь у другій експедиції на Венеру. Він розповів мені, що сталося, і я поглянув на гібонів, швидко позбуваючись своїх упереджених суджень.

— Я бачив телезвернення Президента, — мовив він немовби мимохідь, — це, часом, не ви — той чоловік, який, ну.

— Часом, той, — стисло підтвердив я.

— Тоді ви зможете багато розповісти нам про це явище. Ви мали унікальний досвід.

— Може, й розповів би, — повільно мовив я, — але не зможу.

— Ви хочете сказати, що не було жодного випадку репродукції діленням, поки ви були їхнім... ну... їхнім заручником?

— Саме так, — відповів я. І додав, трохи подумавши: — Принаймні саме так мені здається.

— Ви не знаєте достеменно? А мені дали зрозуміти, що жертви в повному обсязі зберігають спогади про свій набутий досвід.

— І зберігають і не зберігають, — відповів я й спробував пояснити той химерний відсторонений стан психіки, який має заручник.

— Наскільки я знаю, це може траплятися уві сні.

— Можливо. Окрім сну, є інший період, вірніше, періоди, які важко пригадуються. Це — періоди прямого спілкування.

— Прямого спілкування?

Я пояснив, що це таке, і очі доктора Варгаса спалахнули цікавістю:

— Може, ви маєте на увазі злягання?

— Ні, я маю на увазі пряме спілкування.

— Ми говоримо про одне і те ж. Розумієте, злягання і репродукція діленням. вони розмножуються за бажанням, якщо наявність харчу, тобто заручника, дає їм змогу це робити. Можливо, їм достатньо одного контакту для одного акту розмноження. В результаті такого розмноження діленням буквально за кілька годин, а може, й менше, з’являються двоє повністю дорослих дочірніх паразитів.

Я замислився. Якщо це справді так (а в цьому не доводилося сумніватися, дивлячись на гібонів), тоді чому ж у Конституційному клубі ми залежали від поставок? Чи, може, не залежали? Фактично я цього не знав — я робив те, що велів мені мій володар і бачив лише те, що відбувалося перед моїми очима. Але чому ж ми тоді не наситили Новий Бруклін так, як наситили Канзас-Сіті? Часу забракло?

Отже, тепер ми знали, як слимаки заполонили Канзас-Сіті. Маючи у своєму розпорядженні багато «робочої худоби» і космічний корабель із транзитними контейнерами для поповнення запасів, титанці швидко розмножилися й зрівнялися у кількості з людським населенням.

Я не спеціаліст із біології, хоч звичайної, хоч екзотичної, але елементарну арифметику знаю добре. Припустімо, що в тій летючій тарілці, яка, на нашу думку, приземлилася біля Канзас-Сіті, прибула тисяча слимаків; припустімо, що вони репродукуються раз на добу, якщо випадає нагода.

Перший день: тисяча слимаків.

Другий день: дві тисячі.

Третій день: чотири тисячі.

Наприкінці першого тижня, тобто на початок восьмого дня маємо сто двадцять вісім тисяч слимаків.

А через два тижні — понад 16 мільйонів слимаків.

І це лише за умови, що вони розмножуються один раз на добу. Але ж гібони довели, що це не так. До того ж ми не знаємо, скільки транзитних контейнерів уміщалося в летючу тарілку — можливо, і десять тисяч, і більше — або менше. Припустімо, що існує «поголів’я», здатне розмножуватися діленням кожні дванадцять годин. Через два тижні отримуємо результат: ПОНАД ДВА З ПОЛОВИНОЮ ТРИЛЬЙОНИ! Утім, ця космічна цифра була просто цифрою, бо на всій земній кулі не жило стільки людей, навіть якщо додати до них людиноподібних мавп.

Скоро ми будемо буквально по коліна в слимаках. Мені стало зле, гірше навіть, ніж у Канзас-Сіті.

***

Доктор Варгас познайомив мене з доктором Макільвейном зі Смітсонівського інституту; як сказав мені Варгас, Макільвейн був фахівцем із порівняльної психології, автором книги «Марс, Венера і Земля: Дослідження мотиваційних цілей». Мабуть, Варгас хотів таким чином справити на мене неабияке враження, але не зміг, бо я цієї книги не читав. Цікаво, як можна досліджувати мотивацію марсіян, якщо всі вони померли задовго до того, як ми позлізали з дерев?

Обидва науковці почали між собою суто фахову розмову, не надто зрозумілу людині сторонній, тож я тим часом продовжив спостерігати за гібонами. Невдовзі Макільвейн спитав у мене:

— Містере Найвенс, а як довго тривали оті «спілкування»?

— Злягання, — поправив його Варгас.

— Спілкування, — повторив Макільвейн. — Слід зосереджуватися на важливішому аспекті.

— Але ж, докторе, — наполіг Варгас, — в земній біології існують паралелі. У примітивній репродукції злягання є засобом обміну генами, в результаті якого тілом реципієнта поширюються мутації...

— Ви — антропоцентрист, докторе. Нам невідомо, чи має гени ця форма життя.

Варгас почервонів мов буряк.

— Ви ж не будете заперечувати можливість існування генних еквівалентів? — сердито спитав він.

— А навіщо? Кажу вам іще раз, добродію, що ви будуєте свої міркування, виходячи з аналогії, тоді як припускати її існування немає жодної причини. Є лише одна-єдина характеристика, властива всім формам життя, це — прагнення до самозбереження.

— І розмноження, — тиснув Варгас.

— А що, як ми припустимо, що цей інопланетний організм є безсмертним і розмноження не потребує?

— Але ваше припущення є недоречним, — знизав плечима Варгас. — Ми ж знаємо, що він має здатність до репродукції, — й науковець кивнув на мавпу.

— А я наполягаю на тім, — заперечив Макільвейн, — що це не репродукція, а прагнення одного й того ж самого організму забезпечити собі більше простору на кшталт того, як людський індивід добудовує крило до свого вже існуючого будинку. Я жодним чином не збираюся образити вас, докторе, але вас аж надто заклинило на традиційному зигото-гаметному циклі розмноження, і ви забули при цьому, що можуть існувати й інші способи.

—Але ж у всій системі... — почав Варгас, але Макільвейн його перервав.

— Антропоцентричний, тероцентричний та солоцентричний методи — все це приклади провінційного підходу. Ці істоти могли прибути з-поза меж Сонячної системи взагалі.

— Це не так! — заперечив я.

Раптом у моїй уяві на мить виникла картина планети Титан, і мені перехопило подих.

Але наукові мужі не звернули на мене ані найменшої уваги.

— Візьмімо за аналогією амебу, — продовжив Макільвейн, — примітивну, успішну й давнішу форму життя в порівнянні з людиною. Мотиваційна психологія амеби полягає в тім, що...

Я кинув їх слухати. Поза сумнівом, свобода слова дає людині змогу вільно висловлювати свої думки про «психологію» амеби, але не зобов’язує мене вислуховувати їх. Науковці геть забули спитати мене, як довго триває «спілкування», хоча я мав би клопіт із точною відповіддю. Скоріш за все, це спілкування неможливо визначити традиційними часовими рамками.

Втім, Варгас та Макільвейн все ж спромоглися дещо підвищити мою думку про них, провівши кілька експериментів. Варгас наказав привести бабуїна зі слимаком на спині і помістити його до клітки з гібонами та шимпанзе. До тої миті гібони поводилися як звичайні гібони — шукали один в одного бліх і таке інше, — хіба що були трохи спокійнішими, ніж зазвичай, і водночас пильно приглядали за нашими рухами. Щойно їм підкинули чужинця, як вони стали в коло пиками назовні і розпочали пряме «спілкування», слимак до слимака. Макільвейн збуджено тицьнув на них пальцем:

— От бачите? Бачите? Так зване спілкування — це не спосіб розмноження, а спосіб обміну інформацією, яка міститься в пам’яті. Тимчасово розділений організм відновив свою цілісність.

Я міг би пояснити це значно простішими словами, не вдаючись до наукового жаргону: володар, який був певний час позбавлений компанії, відновив пряме спілкування, щойно виникла така можливість.

— Це — лише гіпотеза! — зневажливо пирхнув Варгас. — Не більше ніж просто гіпотеза. Вони не мають можливості розмножуватися просто зараз, Джордже! — гукнув він і наказав асистенту, відповідальному за мавп, привести ще одну мавпу.

— Малого Ейба? — спитав начальник над мавпами.

— Мені потрібен екземпляр без паразита на спині. Дай подумати... Ага, нехай це буде Старий Червоній.

Асистент зиркнув на гібонів і, відразу ж відвернувшись, мовив:

— Чорт забирай, док, я б не хотів турбувати Старого Червонія.

— Це не завдасть йому шкоди.

— А чом би не привести Сатану? Він ще той агресивний вилупок.

— Гаразд, гаразд! Але поспішайте, не змушуйте доктора Макільвейна довго чекати.

Тож до кімнати привели Сатану — чорного, мов смола, шимпанзе. Може, він десь і поводився агресивно, але не тут. Помічники заштовхали його до клітки. Сатана озирнувся, зіщулився під дверима й почав скавучати. Він поводився так, наче його привели на страту. Мені страшно було на це дивитися, але я не міг відвести погляду. До того моменту я тримав свої нерви під контролем — людина звикає до всього (є люди, наприклад, котрі заробляють на життя, викачуючи вигрібні ями). Але істерика чорного шимпанзе виявилася заразною: мені враз закортіло накивати п’ятами.

Спершу мавпи зі слимаками на спинах не робили нічого, а просто витріщалися на новоприбулого, наче присяжні в суді. Так тривало досить довго. Скавуління Сатани змінилося на низький стогін, і він закрив обличчя руками. Раптом Варгас вигукнув:

— Погляньте, докторе!

— Куди?

— Люсі, стара самиця, отам, — і він вказав пальцем.

Люсі була матріархом родини гібонів, хворих на туберкульоз. Вона стояла спиною до нас, і я побачив, як її слимак згорбився. По його центру пролягла райдужна лінія, і він почав ділитися, як ділиться яйце. Протягом лише кількох хвилин ділення завершилося. Один слимак вмостився у центрі її спини, а другий сповз до попереку. Мавпа присіла навпочіпки, майже торкаючись своїм задом долівки. Тим часом новий слимак зісковзнув додолу й тихенько похлюпав по цементній підлозі.

Він поволі підповзав до Сатани. Той, напевне, піддивлявся крізь пальці, бо раптом хрипко заверещав і видерся на стелю клітки.

Але решта людиноподібних відрядили до нього групу захоплення: четверо з найкремезніших — двоє гібонів, шимпанзе та бабуїн. Вони відірвали його від стелі, скинули донизу й притисли долілиць до підлоги.

Слимак підповзав до нього дедалі ближче.

На відстані не менше пів метра паразит викинув щось типу псевдокінцівки — вона була схожа на слизьке стебло і звивалася, наче змія. Раптом вона зробила стрімкий кидок і вдарила лежачого по стопі. Всі мавпи миттю відпустили його, але Сатана ані ворухнувся.

Титанець підтягнувся до нього за допомогою тієї псевдокінцівки й приліпився до його стопи. Звідти слимак поповз по тілу вгору; коли ж він дістався до попереку, шимпанзе ворухнувся. А коли слимак опинився між лопаток, Сатана сів на підлозі. Струснувшись, він приєднався до інших мавп, наче й не було нічого, кинувши на нас пильний побіжний погляд.

Варгас і Макільвейн збуджено загомоніли, явно не переймаючись моральним аспектом того, що сталося.

Мені ж хотілося щось розтрощити — помститися за мене самого, за Сатану і за весь мавпячий рід.

Варгас наполягав, що цей епізод нічого не довів, тоді як Макільвейн вперто торочив, що ми стали свідками чогось нового, яке виходило за межі наших усталених понять. Перед нами постало розумне створіння, котре було безсмертним завдяки способу своєї біологічної організації, безсмертним і безперервним у своїй особистій і груповій ідентифікації. Довга суперечка науковців ставала нудною, а аргументи — плутаними. Макільвейн висунув теорію, що таке створіння має неперервну пам’ять про увесь свій життєвий досвід, і не лише з моменту ділення, а з моменту виникнення самої раси слимаків. Він охарактеризував слимака як чотиримірного хробака, існуючого в просторово-часовому континуумі у вигляді поділеного, але єдиного організму. Згодом суперечка між Варгасом та Макільвейном набула настільки гротескних езотеричних форм, що стала відверто безглуздою.

Що ж до мене, то я в цьому не розбирався і мені було байдуже. Може, з наукової точки зору це й було цікаво, але єдине, що цікавило мене в слимаках, — це можливість знищувати їх. Мені хотілося убивати їх: якомога швидше, якомога частіше і якомога більше.

А з приводу неперервної «расової пам’яті» мені подумалося таке: а чи не надто складно буде вам пригадувати, що конкретно ви робили другої середи березня мільйон років тому?