Замах на Селену (Збірка)

Кам’яна труна

Григорій в поминальний понеділок зайшов на цвинтар. Людей багато. У кожного тут хтось похований, якщо не з родини, то друг чи вірний товариш. Поодинці і групами рідні біля багатьох могил поминають небіжчиків.

У Григорія на цвинтарі нікого немає. Він приїжджий у це місто. Він уже старий і одинокий. За все своє довге життя припас чималеньку суму грошей. До смерті вистачить і ще залишиться. А кому? Мав би когось близького, була б надія, що і до нього хтось прийде, прибере могилу, пом’яне добрим словом.

Обійшов ряди поховань. Є пишні пам’ятники, висічені із дикого каменю. Ці стоятимуть довго. Є простіші — вимуровані і облицьовані чи оштукатурені. За цими потрібен нагляд. А є і зовсім бідненькі. Залізний хрест і зелена травичка довкола. Більшість доглянуті, дбайливою рукою посаджені квіти, пофарбовані огорожі. А є і обшарпані вітрами та дощами. Біля цих немає вже кому посіяти свіжі квіти чи прополоти здичавілу траву. Довго стояв біля забутих могил. Тяжкі думи печуть душу. Життя скоро закінчиться. Ось так і його могила заросте травою. І не буде кому хоч раз на рік прийти до нього на щиру душевну розмову.

Наступного дня пішов у міський відділ архітектури. Старий, згорблений, білий, як молоко, архітектор, вислухавши Григорія, сказав:

— Я зрозумів твій задум. І знаю, що і як робити. Для цього потрібні немалі гроші і рік часу. Окрім того, жодного втручання в мою роботу. Якщо згоден, постав на цьому документі підпис.

Григорій підписався і полегшено зітхнув.

— Одинокий я, тому й турбуюся.

— Не переймайся, — відповів архітектор, — гробниця буде не підвладна часові. Відпочиватимеш в ній до самого страшного суду… Григорій відчув у цій відповіді жартівливу нотку. Тому і не звернув на неї уваги.

Коли гробниця була готова, Григорій зайшов у середину через низенькі двері, зроблені, як і стіни, із монолітних гранітних плит, витесаних і підігнаних одна до одної, що й шва не видко. Двері також припасовані до стіни, наче їх і немає. Тільки бронзове кільце дозволяє, щоправда, з великим зусиллям їх відчинити. В середині квадратного напівпідземкого приміщення стіни у вигляді чотиригранних склепінь впираються в кам’яний фундамент, а вгорі сходяться в одну точку, з якої звисає у бронзовому філігранному обрамленні лампадка. Подумав: «Нагадує курінь, а не місце для покійника». Оглянувся. На відшліфованих до блиску стінах висічені картини древніх історичних подій. Посередині квадратної підлоги стоїть високий гранітний постамент зі східцями до самого верху. Верхня плита має неглибоке, подібне до труни, ложе, обрамлене вирізьбленими із каменю квітами. Жодного іншого матеріалу, окрім каменю та бронзи, в цій дивній гробниці немає. «Дійсно, стоятиме вічно», — подумав Григорій. Він був задоволений гробницею.

— Добре! — сказав на повний голос і здивовано прислухався.

Це слово ще довго відлунювалося від склепінь гулом таємничого дзвону, пружною хвилею вічного часу. Поки Григорій оглядав гробницю, надворі стемніло, почалася гроза. Крізь відчинені двері було видно, як довкола потекли струмки, а в гробниці сухо і затишно.

Довго не стихала злива, наче сама природа вирішила випробувати будову на міцність. Григорій не наважився підставити старечі кості невгамовному дощеві, тому й очікував, поки хоч на якийсь час затихне грозовиця. Уже й споночіло, а дощ ллє як з відра. Запалив лампадку, обійшов довкола стін, провірив чи не просочується де-небудь вода, щільно закрив двері, піднявся по східцях на самий верх постаменту, присів біля ложа і торкнувся його рукою. Камінь видався теплим і не жорстким.

— Ех! Літа, літа! — вимовив вголос і на хвильку приліг в кам’яну труну.

Блаженний сон примусив закрити очі.

У гробницю зайшли двоє: юнак і дівчина. Він археолог, вона — архітектор. Ініціатором проникнення в середину гробниці була Ярина, закохана в усе, що мало причетність до архітектурного мистецтва. Її вже давненько приваблює оригінальна усипальниця якогось багатого мешканця міста. Дивно, що на потемнілому від часу граніті не написано жодного слова окрім чотиризначного числа. Певно, це дата смерті покійника. А, може, рік зведення будови?

Хотілось обстежити цю незвичайну гробницю. Адже подібної досі ніде не зустрічала. На відвідувачів війнуло не гробовою цвіллю чи застійною сирістю підземелля, як очікувалось, а на диво, свіжим, ледь вловимим запахом літнього степу. Таке враження, паче тут недавно хтось побував. Навіть лампадка в бронзовому обрамленні — це і знизу видко — була наповнена золотавою оливою. Спершу кинувся в очі настінний живопис.

— Василю! Об’ємні зображення! — здивовано вигукнула дівчина. — Та це ж голографія! А світло? Довкола картини небесне світло!

— Дійсно, ефект голограми, — промовив також захоплено колега, — і світло ллється начебто десь із середини: Яке ж його джерело?

Перше, що вразило гостей незвичайністю, це картина, на якій Ісус Христос несе тяжкий хрест на Голгофу. Подія зображена на повний людський зріст і наче не на стіні, а в просторі. Величезний хрест, неймовірні зусилля, щоб втримати його на плечах, викликають настирне бажання підійти ближче і чимось допомогти Синові Господньому, відвернути насильство, якому немає виправдання.

І чим довше вони споглядали цю картину, тим дрібнішими і невічними відчували себе перед величчю страдальця, який взяв ця себе спокуту за всі наші земні гріхи. А на протилежній стіні побачили пекло. Воно тут не таке, як його інколи малюють художники в церквах. Тут у непроглядному мороці видні тільки людські очі. Точніше, й не очі, а погляди, в яких стільки страждань, стільки невимовного душевного болю і благання пощади, що хочеться зірватися і втікати світ за очі, аби не бачити грішників, яким уже нічим не допоможеш.

Ярина, схилившись на плече Василя, ледь чутно промовила:

— Після цієї зустрічі хочеться прощати всім своїм кривдникам, — помовчала і додала: — Все одно вони своє одержать.

А Василь продовжив:

— Сказано ж у Святому письмі: «І воздасться кожному по ділах його». Мабуть, справедливо сказано.

Молоді люди продовжували оглядати високомистецькі зображення, як раптом мрець, напівпідвівшись, промовив хриплим голосом:

— Вибачте, що задрімав. Лив дощ, то я на хвильку приліг. Яка там погода?

Ярина зблідла і вхопилася за Василеву руку. Той міцно її стис і збляклим від несподіванки голосом відповів:

— Погода спекотна, — далі не знав, що й казати.

Випадок незвичайний. Мрець прокинувся. А, може, це якийсь зайда? Тоді де ж покійник?

— То ви кажете, що заховалися від грози? Але в небі жодної хмаринки. І сонце з самого рання палить, як несамовите, — намагаючись бути спокійним, каже Василь.

— Ось тобі й маєш! Виходить, уже й день? — Григорій збирається стати на сходинку, та відчувши страшенну кволість, не зміг навіть добре сісти.

Василь кинувся допомогти. Вхопив довгого і сухого, як тичина, діда на руки і опустився з ним вниз, не відчуваючи навіть, що несе якийсь тягар. «Скільки ж він тут лежить, що так висох?» — подумав хлопець.

А той, наче почув, і відповідає:

— Довго лежав чи не довго, тільки ще вчора був нормальним чоловіком, а це, бач, за одну ніч став зовсім нікудишнім. Чого б то так?

І Ярина оціпеніло мовчить, а Василь міркує: «Щось треба робити. У старого, певно, немає домівки, тому й забрався у гробницю. Але ж і вчора, і позавчора ніякої грози не було!».

— А чому ти вважаєш, що я не маю домівки? — питає дід.

«Читає думки», — майнуло у Василя, а дід продовжує:

— І скільки, по-твоєму, я тут спав?

— Згідно з датою, що висічена над входом, таки довгенько, — напівжартома відповідає Василь, — залежить від того, коли ви тут поселилися.

— Тоді ж і поселився, як там написано, — досить-таки серйозно стверджує дід.

— Не може бути! — вигукує Ярина.

В неї страх уже пройшов.

— Якщо так, то ви тут пролежали десять років! Це неправда!

— Правда чи неправда, мені і самому не віриться, — Григорій обвів поглядом гробницю. — Дивина та й годі. Треба спитати отого архітектора, що це чудо звів. Пригадую його слова: «І будеш в ній спочивати до самого страшного суду». Добре, що хоч ви розбудили, а то дійсно спав би до другого пришестя.

В лікарні Григорій швидко набрався сил. Йому і самому дивно, що проспав десять літ, а ні на риску не постарів. Виходить, архітектор знав; що робить, коли збудував гробницю, не підвладну часові. Але ж як бути далі? Де голову тепер прихилити?

Коли виписували з лікарні, питає Василя, який прийшов з Яриною:

— Куди ж тепер? Хіба знову у гробницю? — У його очах заблищали іскорки сміху, видно, що кепкує над собою. — Мабуть, піду таки до того архітектора, що він скаже.

— У мене для вас місця вистачить, — каже Василь, — не турбуйтеся. Щодо архітектора, то я його вже шукав. Ніяких слідів. Багато води спливло. А вашу гробницю ми з Яриною обстежили.

— Ну і що?

— Виявили в ній дещо незвичайне.

— Не така, як в людей, — підтверджує дід.

— Вона збудована по типу єгипетських пірамід, — роз’яснює Василь. — В ній труна знаходиться в такому перехресті геометричних ліній, де все набуває дивовижної стабільності. Про це вже писалося в пресі. — Василь подумав: «Чи зрозуміє мене старий?».

— Зрозумію. А чого ж? — відповідає Григорій, — говори, говори, я після тієї клятої піраміди уже й думки ваші став чути.

Василь продовжує;

— В місці кам’яного ложа час зовсім зупиняється.

— Отже, — перепиняє дід, — не дивно, що я стільки проспав і не вмер. Міг би й досі спати, та ви мене розбудили і я маю право на вас подати скаргу, — це Григорій говорить жартома. — І все ж я не маю бажання знову туди повертатися, бо…

— Що — бо? — вихопилося у Василя.

Він здогадується, що дід в гробниці не лише навчився читати думки.

— Дідусю, — втрутилася Ярина, — вам, певно, за ті роки спання багато чого наснилося?

— Не снилося, а власною персоною літав по світах! І все у далекому минулому. Де тільки не побував, навіть всесвітній потоп бачив.

— І як виглядав той потоп? — це — Ярина.

— Спочатку стався велетенський вибух. Це на острові, що посеред океану. Вибух підняв хвилю метрів на сто висотою, вона й покотилася по землях, знищуючи все на своєму шляху. Я спостерігав, як вода затоплювала не лише низини та рівнини, а й вибиралася на гори, волочучи за собою все живе і неживе. Землею тоді так колихало, небо падало і знову піднімалося, вирували смерчі, гуркотіли громи, блискавки розтинали навпіл потемнілий день. Коли ж, нарешті, та хвиля уляглася, на землі залишилася пустка. А той величезний острів, на якому стався вибух, зовсім зник під водою океану.

— Здається, це було в 11 542 році до нашої ери, — пояснює Василь. — Платон писав про загибель Атлантиди, та не вказав, коли то було. І тільки зовсім недавно науковці встановили цю дату.

— Я не знаю дати, але бачив вибух і загибель великого острова.

— Виходить, Атлантида загинула в результаті вибуху? Яка ж його причина? — запитує Ярина.

— Цього сказати наразі не можу.

— Ви говорили, що не хочете більше іти до гробниці, бо…

— Що — бо? — допитується Василь.

— Бо має бути знову катастрофа, подібна до тієї, яку я відвідав під час сну.

— Боїтеся, що гробницю затопить і не встигнете вискочити? — весело кидає юнак, бо не вірить у дідове пророцтво.

— Коли ж вона станеться, та нова катастрофа? — питає Ярина.

— Щоб сказати точно, мені потрібно мати кам’яну плиту із древнім написом етруською мовою.

— Чому саме етруською? — дивується дідовою забаганкою Василь.

— Етруски, як я дізнався під час мандрів по світах, були сучасниками тієї країни, що загинула під час потопу.

— Етруська держава існувала на Апеннінах, — роз’яснює дідові Василь, — її знищили римляни, але то вже було набагато пізніше від потопу. Що вони могли знати?

— Виходить, що знали. Із напису на плиті я дещо прочитав би про ті часи і про наше майбутнє.

— Ви знаєте їхню мову? — питає недовірливо Ярина.

Те, що старий балакає про потоп, то за такої довгої сплячки може наснитися всяке. Але прочитати на плиті етруський напис, якого досі науковці не можуть розгадати, це вже із жанру фантастики. Певно, дід в такий спосіб захотів привернути до себе увагу. Як не як, а сенсація про щасливе пробудження після десятилітнього спання хоч кого зробила б героєм.

— Я не знаю етруської мови та й не обов’язково її знати, — роз’яснює дід, — після тієї сплячки я набув здатності по фотографіях чи художніх портретах визначати долю людини, а по напису на древньому камені можу сказати про долю планети.

— Ви упевнені, що етруски знали майбутнє? — питає Ярина.

— Вони були зв’язані з космосом, як і їхні родичі на тій землі, що загинула під час потопу.

— Родичі знали своє майбутнє і допустили до катастрофи, яка їх і знищила? — закидає Василь.

— А таки допустили! — продовжує замислено дід. — В людській натурі криється одна досить небезпечна риса. Коли, щось вдається, ми не хочемо вчасно зупинитися, щоб не переборщити. А природа не терпить надмірностей. Вона стежить за рівновагою, і того, хто від неї відхиляється, суворо карає.

— Навіть всесвітнім потопом? — недовірливо кидає Ярина.

— Навіть так. За гріхи, як сказано у Святому письмі, люди уже один раз були покарані.

— Значить, і ми уже дозріли для нового потопу? — збиткується Василь.

— Не потопу, а катастрофи, — зауважує дід.

— І ви про неї зможете розповісти, коли побачите етруський камінь? — з цікавістю і з деякою тривогою заглядає в очі дідові Ярина.

— Так, дайте мені той камінь і я все скажу.

— Здається, у якомусь музеї має бути древня стела із Етрусії, — пригадує Василь, — я постараюся її відшукати.

В цей час під’їхало таксі, викликане ними заздалегідь. Відвізши Григорія до власної квартири, Василь подався в інститут археології, щоб довідатися, де знаходиться етруська стела.

Ярина ж має відвідати державну картинну галерею. Була домовленість, якщо не виявиться стели, то, можливо, знайдеться художнє полотно, залишене художником того народу, який щез.

Григорія як почесного гостя привіз Василь в музей археології, де зберігається осколок невеличкого надгробного каменю із нерозгаданим досі етруською мовою написом. Керівництво музею не знає мети пошуку. Василь її не розголошує, вважаючи всяку розмову про всесвітню катастрофу передчасною. Ще не відомо, яку ця неймовірна звістка викличе реакцію в населення. Та й чи станеться взагалі якесь передбачення? Хоча новоявлений віщун упевнено і стверджує, що зможе це зробити.

Висушений, як гороховий стручок, але ще енергійний дідусь, упевнено підійшов до древнього експонату і почав над ним плавно водити долонями.

Василь приготувався до запису слів провидця на магнітофоні. Але той тільки-но почав говорити, як тут же замовк.

Василь підступив ще ближче до Григорія, очікуючи сенсації. Той мовчки поклав руку на плече юнака і з жалем видихнув:

— Катастрофа уже почалася! — помовчав. — Про неї писалося і в Святому письмі. Звізда Полин її назва. Я в той час спав у гробниці.

— Значить, це тільки початок лихові? — питає стривожено Василь. — Що ж буде далі?

Григорій продовжує говорити своє:

— Архітектор не передбачив будильника на випадок явищ, зв’язаних з Космосом.

Василь насторожено перепитує:

— Ви вважаєте, що аварія на четвертому реакторі була пов’язана з Космосом?

— Так. То було попередження, про яке писалося ще в Святому письмі. Про це сповіщається і ось тут, — Григорій вказав довгим пальцем на плиту, — шкода, що ніхто досі не зміг її прочитати!

— То що ж буде далі? — допитується юнак. — Що каже камінь?

Григорій знову повів долонею над древньою каменюкою і, не поспішаючи, сказав:

— Тут написано таке: люди мусять відмовитися від видобутку енергії в такий спосіб, як це вони зараз роблять. — Він помовчав. — Люди збирають докупи метал, який помирає. Те ж саме було і в Атлантиді. — Потім він додав: — Навіть свічка в останню мить, коли має погаснути, яскраво спалахує. Вода, яка кипить в чайнику, після виключення вогню теж в останню мить вибухає непокірним сплеском. Це є останні прояви непокори перед смертю. А що вже говорити про радіоактивне кипіння!

Григорій замовк. Василь теж мовчить.

— Древня цивілізація, — за якусь хвилину продовжує Григорій, — мовою етрусків застерігає: катастрофа уже почалася! Але її можна ще зупинити!

— Яким чином?! — зраділо кричить хлопець, підставляючи до діда магнітофонну трубку.

— Дайте спокій металам, які розпадаються. Не збирайте докупи радіоактивну смерть!

Василь з магнітофонним записом розмови забіг у редакцію однієї з газет. Матеріал має бути надрукований у завтрашньому номері. Потім подався в установу, де працює Ярина. Там сказали, що вона вже два дні не з’являється на роботі. Забіг в гуртожиток і там її немає. Це стривожило. В усякому разі при від’їзді вона б його повідомила. Обдзвонив лікарні. Жодного сліду. Прихопив її фотографію, подався до Григорія.

— Вона в гробниці, — сказав дід, глянувши на знімок, — спить в труні ще й подушку із собою прихопила. А ось бачу біля неї записку. Слухай, що пише:

«Васильку! Збудиш мене тоді, коли скаже дід Григорій. Я хочу стати ясновидицею. Надіюся, що для цього не треба буде десяти років. Вибач, якщо ти постарієш, а я лишуся такою, як була вчора. До побачення! Ярина».

Василь очікуюче дивиться на діда. Він готовий зірватися і летіти в гробницю, щоб врятувати подругу від безглуздого вчинку.

Григорій, посміхаючись, каже:

— Чую твою тривогу. Не поспішай. Їй нічого не загрожує. Збудиш рівно через сорок днів. Це небагато. Раніше не буди, бо все зіпсуєш. Цього часу вистачить, щоб їй стати тим, ким вона хоче бути. У неї душа чиста і добре серце. Вона буде зцілителем нещасних людей. Справжніх зцілителів нам зараз ой як не вистачає!

Василь похнюплено відповів:

— Після Ярини і мені доведеться в такий спосіб стати ясновидцем.