Замах на Селену

Світлячок

В його поведінці постійно відчувалася радість. Навіть у найкритичніший момент, коли начальство було незадоволене нашою конторою і ми принишкло очікували вибуху негативних емоцій, Никифор — рядовий рахівник — мав вигляд найщасливішої людини у світі. Ми все дошукували причини такого оптимізму, та нічого не змогли виявити. Під час наших розвідок Никифор замикався в собі і з потаємною усмішкою уперто мовчав, а згодом знову, розквітав, неначе тільки вчора виграв у лотерею не менше, як півтори тисячі карбованців. Ми ні разу не бачили Никифора заклопотаним, а чи стривоженим. Акуратно зодягнений, причесаний та ще й напарфумленнй щоранку влітав до контори з таким виглядом, наче тільки що повернувся із найдальшої планети Сонячної системи і має щось незвичайне розповісти. Він не проявляв негативної реакції і на образи чи ущипливі дотепи в його бік. Хтось із співпрацівників висловив здогад, що Никифор не інакше, як йог, або ж вступив у новітню секту іновірців, про яку ми ще анічогісінько не знаємо. До такої думки нас спонукало те, що він не курить, остерігається хмільного, у спілкуванні з колегами ласкавий і упереджено чемний, до старших ставиться завбачливо, а з начальством — послу шний.

Якось, коли Никифор був відсутній, зібрався увесь наш колектив і поставив питання руба.

— Ми не можемо, — сказав головний конторський працівник, — далі миритися з тим, що простий і необдарований ніякими особливими якостями рахівник може вести себе так, начебто світ збудований тільки в першу чергу для нього одного. Тим більше дивно: в країні інфляція грошової одиниці, мітингова стихія, незадоволення владою, а він чомусь радіє.

— Так, — вигукнула літня жінка, — Никифор, як особа, випав із нашого середовища.

— Він у мене викликає своєю поведінкою злість, — сказав рахівник відділу постачання.

— Никифор, напевно, одержав від багатющого заокеанського дядька спадок, тому такий радісний! — вигукнув рахівник городньої бригади.

— А, може, він очікує нащадка? — додав обліковець трудоднів.

— Так, так! Ми не маємо жодної уяви про його сімейне становище! — сказав комірник.

— То ж давайте, — зробив висновок головбух, — дізнаємося, як він себе поводить з власною дружиною. Бо часто буває — на роботі хоч до рани прикладай, а вдома — деспот.

Ця пропозиція і наштовхнула нас до вироблення стратегічної дії. Ми придумали для Никифора пастку. Організували в конторі вечоринку в честь народження одного із співробітників. Всі обов’язково повинні прийти із дружиною чи з чоловіком. Для твердості рішення вивісили об’яву, а Никифора повідомили під розписку.

Він спочатку розгубився, закліпав очима, а потім сказав:

— Якщо так вимагає народ, виконаю його волю з радістю.

Нас оте «з радістю» зовсім не порадувало, бо ми очікували іншу реакцію життєлюбця. Ми його радостями вже і так ситі по саме горло, але стріла випущена і її вже не зупиниш.

Вечоринка мала відбутися у неділю і не вельми пишною, бо нелегко з продуктами, не кажучи вже про оковиту, якої зі свічкою не знайдеш, Та й ніякого дня народження ніхто не мав. Це була пустка для Никифора.

Чоловіче суспільство дістало провіант, жіноцтво приготувало і накрило столи. У призначений час всі були в конторі, а Никифора немає. Дехто почав бурчати, а дехто уже й взявся за гранчаки, як раптом навстіжень відчиняються двері і у їх отворі, як у рамцях вернісажу, появляються високий атлетичного складу молодий чоловік, а поруч з ним низеньке, худорляве, тендітне дівчисько. Воно зніяковіло тримається за лікоть свого судженого і приємно посміхається, потім зашарілося, зробило кніксен (легеньке присідання), наче на сцені оперного театру, після чого ще й граційно вклонилося. Контраст був такий разючий, Никифор і його обраниця настільки не підходили один одному, що у нас виникла підозра: вона йому ні в якому разі не дружина, а щонайменше — якась родичка чи й зовсім підставна особа.

Запаморочливу мовчанку порушив Никифор.

— Це мій Світлячок. Вибачте — Світлана Михайлівна. Екстрасенс першого класу.

Аудиторія остовпіла. Пара десятків очей втупилася у новоявленого екстрасенса, очікуючи якогось дива.

Хтось вигукнув.

— Хіба екстрасенси такі бувають?! — він, певно, мав на увазі її фізичну невизначеність.

Літній, з вигляду хворобливий, касир запитав:

— А які хвороби підвладні вашому лікуванню?

— Моя дружина не лікує. Вона екстрасенс виключно для мене, — сказав Никифор.

Світлячок дзвінким, сріблястим голосом додала:

— Але, якщо товариство забажає, я можу дещо продемонструвати.

— Я вас дуже прошу, — сказала жінка, яка чомусь не хоче виходити заміж, звертаючись до Никифора, — розкажіть, як ви використовуєте власного екстрасенса?

Запитання було в’їдливим, але для товариства доречним. Дійсно, для чого чоловікові власний екстрасенс?

— Я, — сказав Никифор, — розповім коротко.

— Раніше, до, появи на моєму горизонті цієї дивної людини, світ для мене був сірим і непривітним. Якось, зустрівши її в людському потоці, я відчув незвичайне світло, що лилося звідкілясь на мене, і почав оглядатися. Коли ми зустрілися поглядами, я усвідомив, що досі моє життя було заковане у незриму клітку. А ця людина своїми очима відкрила двері цієї клітки і я вийшов на волю. Невдовзі ми побралися, бо інакше і не могло бути. Відтоді кожного дня я не просто просипаюся, а знову народжуюся. Так-так, щодня знову появляюся на світ! Який для мене щоразу видається новим і незбагненним у своїй красі і безмірності. І я щодня вперше ступаю по вулицях рідного села, хоча іще вчора тут уже ходив. Я вперше бачу будинки, мимо яких учора проходив, і щоразу вони виглядають набагато красивішими і величнішими. Для мене не буває поганої погоди. І сльотлива, і спекотна — кожна по своєму має затаєну красу, вона не видна, ота краса, але існує і треба тільки її розгледіти і відчути. Я радію дощеві, метелиці, громові, райдузі, мряці, грозі. Я люблю темні горобині ночі, похмурі дні, туманні ранки. Я ладен щодня поклонятися кожному деревцю, бо воно розмовляє з вітром, і я чую цю мову. Я Щодня вперше заходжу ось в цей будинок, де невтримно тече життєвий час, і ви всі щоразу виглядаєте привабливішими і розумнішими. А ще я почав вірити у вічність своєї душі, бо її став відчувати усім своїм єством, як велику і всеосяжну гармонію Всесвіту. Ось таке життя подарував мені мій Світлячок.

Товариство уважно слухало Никифора. Декому стало соромно за свою черствість у відносинах з ближніми. Дехто дивувався диковинним розпатякуванням колеги. Деякі чоловіки недовірливо порівнювали своє світобачення із почутим і в думці дорікали своїм присутнім дружинам. А Петько — наймолодший з Никифорових колег — з першого погляду закохався у новоявленого екстрасенса і вирішив випробувати його дію на собі. Тому зразу ж після Никифорового монологу вигукнув:

— Шановний Світлячок! Зробіть, будь ласка, і мені світ таким, яким ви робите своєму щасливцю. Хоча б на якийсь час!

Та де там! Товариство обступило молодого екстрасенса і навперебій кожен собі став вимагати свого.

— Покажіть і нам!

— Покажіть і нам!

Світлана мовчки дала згоду. Вона відійшла до дверей, таємниче усміхнулася, спрямувала на гурт людей погляд своїх зеленкуватих очей і простягла вперед себе, наче лебедині крила, руки.

І сталося чудо.

У повітрі запахло озоном, наче після літньої ранкової теплої грози. В усіх вікнах одночасно забреніло сонячне проміння, хоча до цього надворі був похмурий осінній день. В душі присутніх влилося невидимими струменями почуття задоволення навколишнім світом і самим собою. Кожен із нас наяву уздрів незбагненну мить вічності і відчув себе безсмертним. Стало легко на душі, а життя виглядало ясним і прекрасним. Забулися вчорашні негаразди та давні і недавні образи. Натомість всі довколишні речі виявилися напрочуд досконалими, сьогодення безхмарним, а в повітрі витали невидимі стріли любові до ближнього. Світ зробився добрим і доступним.

і Раптом зазвучала кимось включена мелодія древньої музики. Щасливі пари закружляли у веселому мрійливому танці. В одному з кутків забриніла давно забута пісня.

Про Світлану та Никифора всі забули. Хтось вигукнув:

— Давайте вип’ємо за нашого Світлячка!

Виявилося, що ні Світлячка, ні Никифора в приміщенні немає.

Хтось підійшов до вікна і сказав:

— Вони покинули нас!

Через забризкані дощем шибки товариство побачило двох людей, які, взявшись за руки, під велетенським дощовим потоком бігли вподовж сільської вулиці. Ніхто, не звернув уваги на те, що тільки-но в ці ж вікна лилося сонячне проміння. Воно і тепер ще витає у повітрі контори і кличе людей до щастя.

Двоє незбагненно різних людей бігли по прозорих дощових струмках, несучи із собою світ, про який мріє людство на протязі тисячоліть.

Цей світ був повний гармонії, яку можна і повинні створювати дві єдині і неповторні істоти — він і вона.