Замах на Селену (Збірка)

Підмітальник алей

Андрія викликав головлікар і сказав:

— Віктор у відрядженні. Там привезли двох молодят. Треба з’ясувати причину смерті.

— Але ж…

— Ніяких «але ж». Ти хірург. Слідство вимагає документа. Віктора не, буде два дні. Одержиш доплату.

Андрію нічого не лишилося, як виконати наказ. В морзі на бетонній тумбі лежать він і вона. Андрієві здалося, що вони сплять. Глянув на годинник. Було вже пізно. Невже їм так горить? Те, чого він не любить, доведеться зробити. Тільки не сьогодні. Якесь підсвідоме почуття не дозволяє навіть відкрити теку з хірургічним начинням.

Постояв і круто повернув назад.

На другий день раненько вскочив до моргу. Бетонна тумба була порожня.

Михайло влаштувався в центральному парку міста, що над ставом, підмітальником алей. З того часу, як закінчив інститут, досі не міг знайти роботу, яка б припала до серця. У школі з дітьми у нього не вийшло. Бо що то за вчитель, якого не розуміють малі бешкетники? А, може, він їх не розуміє?

В канцеляріях від нудоти залишав робоче місце і брів навмання, куди очі дивляться.

Згодом влаштувався у пивбарі барменом, та за місяць вилетів звідти, як пробка з пляшки, мало не потрапивши до криміналу за розтрату.

Безробітним ходив з півроку, аж поки знайшов посаду підмітальника алей. Окрім самітницької роботи, якої давно жадав, запропонували ще й кімнатку з електроплиткою та умивальником з гарячою водою. Така аркадія його влаштовувала і він з радістю приступив до праці. Треба було вставати спозаранку і, поки ще місто спить, підмітати алеї, поливати зі шлангів квіти, причесувати газони, підрізувати дерева. Може, хто й подумає, що Михайли — молодий і здоровий хлопець — в такий спосіб рятується від безробіття, та це зовсім не так.

Здійснилася його давня мрія — бути сам на сам з природою. Він змалку тягнеться до дерев, як живих істот, з якими можна порозумітися. Особливо в тихі замріяні, ранки. Михайло стверджує, ідо дерева між собою спілкуються, обмінюються думками та враженнями, залицяються, поступаються місцем, вигнувшись, якщо хтось поряд потребує більше сонця, прикривають під час негоди слабших, плачуть, якщо ятрить рана, вболівають за потерпілих від бурі чи зрубаних злою рукою. А ще дерева довго пам’ятають кривдників, в присутності яких зневажливо тремтять. Тоді, як до добрих людей радо тягнуться віттям і віддають їм своє позитивне біоенергетичне випромінювання.

Давно відомо, що після нервових напружень, притулившись до дерева, можна швидко відновити упадок сил. А ще Михайло знає, що дерева у визначені години спілкуються з Космосом.

Ось вони ці години: з п’ятої до шостої ранку, з одинадцятої до дванадцятої, з шістнадцятої до сімнадцятої, з двадцятої до двадцять першої та з двадцять четвертої до першої години ночі. Це зв’язано з чіткою амплітудою коливань енергетичного заряду світового океану. Михайло, шукаючи ключ до космічної інформації, виявив, що у визначені вище години людина також може зв’язуватися з Космосом. Такою можливістю він і вирішив скористатися.

Уляся, не поспішаючи, підійшла до кімнати підмітальника алей. Була домовленість, що сьогодні о шістнадцятій годині Михайло продемонструє сеанс зв’язку з Космосом. Але вона запізнилася, тому й приготувалася чемно вибачитися. Декілька разів постукала в двері, потім натиснула ручку і несамохіть переступила поріг. Що це? Одяг висить на спинці стільця, а Михайло серед білого дня спить мертвецьким сном. Нерішуче підступила до ліжка. Та хіба ж так сплять? Блідий і бездиханний, як сама смерть. Очі закриті і позападали, вуста заціплені і також білі. Зненацька шарпнула Михайла за руку. Вона повисла, наче нежива. Закричала:

— Михасю!

Мовчить. Треба терміново викликати «швидку». Вилетіла на алею. Десь тут має бути телефонна будка. Кинулася бігти, а ноги не слухаються. Певно, від страху. Щось наче навмисно її втримує від рішучих дій. Тупцює на місці. Охопив розпач. Притулилася до балюстради містка, що завис над потічком, і відчула нагальне бажання повернутися назад. У думці «швидка допомога», а ноги самі несуть до бездиханного Михася. В розпачі штовхає двері. І бачить: Михайло тільки-но підвівся і накидає, на себе сорочку. Уляна остовпіло мовчить. Добре, що не викликала «швидку». А він каже:

— Ти не прийшла вчасно. Пробач, я не міг більше чекати.

— Ти десь був?

— Так. У Космосі.

— І що робив?

— Бачив, як ти метляєшся по алеї, то ж був вимушений терміново повернутися.

— Як же ти потрапив туди?

— Тим самим космічним мостом, про який тобі говорив.

— Я вважала, що то байки.

Михайло не звертає уваги на таку відповідь. І роз’яснює:

— Я знайшов ключ до споконвіку закодованої системи Всесвіту. І зробив спробу. Як бачиш, вона вдалася.

— Що вдалося? Говори, що вдалося? Ти лежав, як мрець. Я досі не можу прийти до тями!

— Заспокойся. Є чітко визначені години, і дні року, які можна використати для мандрівки по Всесвіту. Сьогодні 27 червня — передостанній день відкритого літнього космічного мосту. Він розпочався 20 червня. Тому я й поспішив. Наступні мости будуть з 15 по 30 листопада та з 5 по 17 січня. А також на Водохреща та Івана Купала. В ці дні вода в річках заряджається позитивною енергією, а люди робляться добрими, затихають хвороби, злочинці втрачають упевненість, милосердя заповнює людські серця. Це тому, що Земля відкривається для спілкування з Космосом і одержує звідти благословення. Ти запізнилася і я вирішив, що не прийдеш, то й подався туди сам. Шкода тільки, що мусив повернутися. Завтра експеримент повторю. Хочеш зі мною в Космос?

— Боязко, а хочу.

— То приходь на четверту пополудні. Тільки не спізнюйся.

Андрій дійшов висновку: вся вина тепер ляже на нього. Коли б учора зробив розтин, нині видав би заключення про причину смерті — І сушіть собі голови. Тепер же виходить, що і він замішаний у цій історії. Зловмисники викрали трупи, щоб замести сліди злочину. Треба про це негайно повідомити слідчого.

Дільничий міліціонер терміново виїхав до парку на квартиру підмітальника алей. Почувши гуркіт у двері, Михайло поспішив їх відчинити. Остовпілий охоронець порядку мовчки дивиться на живісінького підмітальника, труп якого ще вчора сам помагав виносити на «швидку». Поряд з ним стоїть, посміхаючись, його воскресла напарниця.

— Яким чином ви тут опинилися? — вихопилося недоречне в охоронця порядку.

— А що трапилося? — дружно, майже в один голос запитали втікачі з моргу.

— Ви обоє ще вчора ось тут лежали мертвими.

— Шановний! Вчора ми не могли бути мертвими тільки тому, що сьогодні живі, — спокійно відповів Михайло.

— То, напевно, була помилка, викликана вашою збудженою уявою, — додала Уляна.

— Пропоную надалі обережніше робити поспішні висновки, — закінчує неприємну розмову Михайло. — Ви своїми діями завдали нам прикростей. Вважайте, що на цей раз ми вам пробачили. — І показав на двері.

Коли Андрія повідомили, що його вчорашні пацієнти знаходяться у повному здоров’ї, вирішив негайно зробити візит до підмітальника алей.

Перше запитання було таке:

— Ви бачили мене вчора у морзі?

— Так, — відповів Михайло.

— А коли б я вас не послухав і порізав?

— Цього не могло статися.

— Чому ж тоді сталося, те, що вас привезли до моргу?

— Ми попали у непередбачену ситуацію. Не врахували різниці в часі.

— В якому часі?

— Різницю земного і космічного, де ми перебували.

— Отже, ви перебували в Космосі, а ваші тіла в той час мандрували в автофургоні до моргу? Не вважаєте ви, що ситуація була для вас вельми дивного?

— Так. Ми спостерігали цю ситуацію.

— Яким чином це вам вдалося?

— Ми перебували в стані девіації. Тобто, наші душі були підключені до Вищої інформації Всесвіту. Точніше, ми перебували в іншому просторовому вимірі, в якому час і відстань втрачають земні значення.

— Вибачте, — сказав хірург, — я дещо починаю розуміти. І все ж дозвольте детальніше довідатися, що все не означає?

— Улясю! Відкриємо наш дослідницький секрет добродієві лікареві? — запитав Михайло у дівчини.

— Гадаю, що він цього заслужив, принаймні тим, що нас не порізав, — відповідає, посміхаючись, Уляна.

— То на чому ми зупинилися? — запитує Михайло.

— Звідки з’явилися на Землі люди, — відповіла Уляна.

— Пиши далі, — сказав Михайло. — Зовсім недавно науковці, враховуючи зміну поколінь, довели, що земне людство мало зародитися не раніше, як триста п’ятдесят тисяч років тому. Ідучи таким чином у глибину віків, науковці також довели, що перша людина була народжена матір’ю, яка не була ні з роду динозаврів, ні з якихось інших древніх живих істот. Досі повністю відсутній будь-який місток, який би був перехідним від тварини до людини.

Отже, перша мати була уже людиною, яка і дала потомство собі подібних створінь, спроможних пізнавати і переінакшувати світ. Вона була непорочною матір’ю, коли родила перше дитя. Чи не доречно тут пригадати про непорочність зачаття і Сина Божого? А ще раніше було доведено, що на нашій планеті людина появилася не раніше, як сто тисяч років тому. Виникає запитання, де ж перебували наші предки попередні двісті п’ятдесят тисяч літ? Ми з Улясею стверджуємо: вони перебували поза Землею! Ось деякі докази.

Люди прийшли на Землю мало пристосованими до її суворих умов існування. Вони мали безволосе тіло. А так, як на землі літня спека змінюється взимку різкою холоднечею, вимушені були, щоб не загинути, придумати одяг та будувати теплі оселі із вогняними постачальниками тепла. Вони принесли із собою згадки про рай, який залишили десь там у небі. Вони також донесли до нас пророчий вислів, який ми читаємо у Слові Божому: «Відтепер будете добувати хліб насущний в поті лиця свого».

Отже, десь є той світ, де не потрібно в поті лиття трудитися, щоб вижити. Бо там рай, у якому і життя райське і не треба віддавати стільки снаги та енергії на пошуки їжі та прихистку для тіла. А ще ті, прийшли на Землю люди, мали велетенський мозок, який докорінно розмежовує могутній розум людини із інстинктом всіх інших земних створінь. Певно, там, на іншій обітованій планеті, мозок був потрібний тільки для пізнання і творчого вдосконалення Всесвіту. Тут же, на Землі, в тяжких умовах виживання такий мозок втратив своє попереднє призначення і люди почали використовувати тільки десяту долю його можливостей. Так з того часу і живе людина з величезним запасом розумових здібностей, які вряди-годи проявляються у геніїв духу чи науки. Далі. На Землі виявилося набагато більшим земне тяжіння. Воно і досі примушує переселенців згинатися під тягарем турбот і набагато раніше віддавати Богові душу. Богові душу? Звідки цей вираз? Адже він побутує у незчисленних людських поколіннях і стверджує думку, що наша душа не залишається після смерті на непривітній Землі. Вона повертається туди, в небо, звідки прийшли наші далекі предки, в той рай, який дійсно існує десь у Космосі і приймає людські душі для відпочинку після тяжкого земного життя…

Михайло підійшов до вікна, за яким видніється плесо ставу. Чайки падають стрілами у прозору воду, щоб піднятися знову у голубе безхмар’я. Він сказав:

— Ми, здається, першими побували в тому раю. Тобто на нашій далекій і древній Прабатьківщині.

Уляна добавила:

— Вона набагато ласкавіша від цієї, де ми зараз. Там відсутні спека і холод. Ти звернув увагу, який у її мешканців одяг?

— Так. На плечах прозорі накидки, які, певно, призначені тільки для захисту від настирливих метеликів.

— А як вони ходять! Якщо не поспішають, то ледь торкаються землі. А коли треба швидше рухатися, то відшотвхуються і ширяють у повітрі, як птахи.

— Це тому, що земне тяжіння там набагато менше. Чи ж не дивина, що у снах ми частенько літаємо? Наш мозок зберігає пам’ять про часи, коли на Прабатьківщині люди вільно літали.

— А два сонця? І обидва в небі. Тільки, якщо одно на сході, то друге — на заході.

— Це тому, що площина обертання планети довкола своєї осі паралельна лінії, яка з’єднує ті два світила. Спочатку сходить одно сонце, а коли воно виб’ється у зеніт, на сході появляється ще одно. Таким чином ніч у них коротенька і тепла. А клімат рівномірно-оксамитовий.

— А те, що ми спізнилися додому і ледь не попали під ніж ось цього добродія!

— Це тому, що на Прабатьківщині доба має 30 годин. Ми цього не відали. Ми подалися у Космос о четвертій пополудні, треба було повернутися до п’ятої. Коли ж я побачив біля кімнати «швидку», повертатися уже було пізно. Ми вимушені були дочекатися наступного космічного вікна, яке починалося о дванадцятій. За цей час наші тіла і були відвезені до трупарні. А вже коли повернулися, то зіткнулися з вами, шановний докторе!

— Я вас не бачив. І що ж ви потім робили?

— Ми не захотіли у вашій присутності втілюватися, бо наші тіла лежали зовсім голі. По цій же причині, щоб повернутися додому, треба було чекати пізньої ночі. А щоб не допустити трагедії, яку ви мали учинити, ми шляхом телепатії примусили вас перенести свій намір на завтра.

— Ви запевняєте, що з Космосу бачили «швидку» біля вашої домівки? — допитується лікар.

— Всесвіт — споконвічно закодована система, яка знаходиться і діє в іншому вимірі часу, — відповів Михайло. — Я маю ключ за допомогою якого підключаюся до цієї системи. Таке можливо тільки тоді, коли перебуваю у ментальному стані, тобто поза тілом. В такому стані з будь-якої відстані можна бачити, що діється не лише на Землі, а й у будь-якій точці Всесвіту.

— То, може, скажете, де ж знаходиться наша Прабатьківщина? — не вгамовується Андрій.

— Вона знаходиться в планетній системі здвоєних зірок, одну з якої зовсім недавно відкрили астрономи і назвали Ета Кіля. Вона віддалена від нас вісьмома тисячами світлових років. І в сто разів більша від нашого Сонця. До речі, така, здавалось би, величезна відстань для ментального стану не має ніякого значення.

— Але ж відомо, що ця зірка у нашій Галактиці ще дуже молода, — Андрій, певно, стежить за астрономічними новинками.

— Не молода. Вона недавно перемістилася в район Галактки, де наше Сонце. До речі, з її появою на Землю зачастили НЛО. Чи не механічні це посланці Прабатьківщини, яка в такий спосіб вивчає наші біди і досягнення? Ми з Улясею маємо мету простежувати за одним із та апаратів у наступному космічному вікні.

— То як звати нашу древню Прабатьківщину?

— Ми з Улясею назвали її Ладою…

Раннє сонце ще тільки викочується із-за туманного горизонту, а Михайло вже веде розмову із різнолистими мешканцями парку. Вони уважно слухають добру людину, яка розуміє їхній світ. Підмітальнику алей також із ними добре.