Ритм війни

73 За яким володарем піти

ВІСІМ РОКІВ ТОМУ

Венлі могла чути нові ритми. Вона намагалася приховати цей факт, налаштовуючи старі, нудні ритми при інших. Це виявилося так важко. Нові ритми були її величчю, доказом того, що вона особлива. Їй хотілося кричати про них, хизуватися ними.

«Тихо, — сказав Улім з її яхонтосерця. — Поки що мовчи, Венлі. Пізніше матимеш достатньо часу, щоб насолодитися Ритмом похвали».

Вона налаштувалася на Ритм торжества, але не наспівувала його, проходячи через кімнату, де працювали її вчені. Улім дав їй натяки щодо пошуку ще однієї подоби, спритної. Він ще не хотів розкривати точний процес перетворення, тож вона зібрала вчених і взялася до роботи.

З часом Венлі мала намір використати їх як привід для оприлюднення багатьох важливих відкриттів. Включно з тими, які їй обіцяв Улім. Величніші подоби, ніж ці. Силу.

«Ти особлива, — прошепотів Улім, поки вона затрималася біля пари вчених, що намагалися зловити в пастку спрена вітру, який прилетів подражнити їх. — Я відчував тебе здалеку, Венлі. Тебе вибрав наш бог, істинний бог усіх співунів. Він послав мене пояснити, яка ти чудова».

Ці слова її втішили. Так. Це правильно. Вона носитиме подобу сили. От тільки... хіба вона колись не хотіла цього... для матері? Хіба не в цьому була суть?

«Ти станеш видатною, — промовив Улім з яхонтосерця. — Кожен визнає твою велич».

— Ну, тоді я хочу отримати спритну подобу якомога скоріше, — прошепотіла вона Уліму, виходячи з кімнати. — Минуло занадто багато часу, відколи ми відкрили воєнну подобу. Моя сестра та її підлабузники напоказ походжають містами, як герої.

«І нехай. Це твої рядові солдати, яких буде відправлено на смерть у війні з людьми, коли наш план втілюватиметься. Ти повинна витратити час на „пошуки“ спритної подоби. Буде надто підозріло, якщо її відкриють дуже швидко».

Вона склала руки на грудях, слухаючи, як новий ритм вихваляє її. Місто вирувало, через нього проходили тисячі слухачів з десятка сімей. Ешонай та інші зробили великий крок до справжньої єдності, і старійшини різних родин вели перемовини між собою.

Кому дістанеться слава за це? Венлі організувала це грандіозне зближення, але всі її проігнорували.

Можливо, їй варто було прийняти воєнну подобу. Улім умовляв Венлі стати однією з перших, але та вагалася. Вона не злякалася, ні, але припустила, що зможе краще маніпулювати іншими, не приймаючи цієї подоби.

Це була помилка, але й винагорода, адже вся слава дісталася Ешонай. Наступного разу Венлі зробить усе сама.

— Уліме, — прошепотіла вона, — коли будуть готові інші спрени спустошення?

«Не можу сказати напевно, — відповів він. — Цей дурний Вісник усе ще міцно стоїть на ногах стільки років. Ми повинні якось обійти його».

— Нова буря, — прошепотіла Венлі.

«Так. Вона дозрівала в Гадесмарі протягом століть. Нам потрібно підвести наших агентів досить близько до неї в цьому світі — тут це місце, зауваж, розташоване в океані, — щоб вони могли за допомогою самоцвітів перетягнути моїх братів і сестер сюди. Потім ці камені треба фізично перенести в це царство. Ти навіть не уявляєш, скільки буде мороки».

Я вже добре знайома з цим, — відповіла вона в Ритмі глузування.— Ти ніколи не затикаєш рота, весь час про це говориш.

«Гей, ти ж єдина, з ким я можу поговорити. А я люблю поговорити. Тож...»

— Спритна подоба. Коли?

«У нас є важливіші проблеми. Твій народ не готовий прийняти подоби сили. Зовсім. Вони занадто боязкі. І те, як вони воюють...»

— А що не так із тим, як ми б’ємося? — спитала Венлі в Ритмі пихи. — Наші воїни могутні та жахають ворогів.

«Ой, будь ласка, не треба. Люди всі ці століття пам’ятали, як виготовляти якісну сталь, і навіть відкрили деякі речі, яких ми так і не навчилися. Тимчасом як представники твого народу кидаються одне в одного списами, як дикуни. Вони більше кричать і танцюють, ніж б’ються. Це соромно».

— Можливо, тоді тобі варто було піти до людей.

«Не поводься, наче дитина. Ти маєш знати, з чим стикаєшся. Уяви собі сотню тисяч людей у блискучих обладунках, які рухаються скоординованими блоками, піднімаючи стіну зі зчеплених щитів — з-за них стирчать лише списи, які хочуть поранити вашу плоть. Уяви тисячі й тисячі лучників, які випускають стріли хвилями, і ті ллються смертоносним дощем. Уяви людей на конях, які мчать, немов грім без блискавки, і затоптують усіх на своєму шляху. Думаєш, що ви зможете протистояти цьому за допомогою кількох нерозбірливих вигуків, які вас вихваляють?»

Упевненість Венлі похитнулася. Вона подивилася на Розколоті рівнини, де на сусідньому плато тренувалися їхні солдати у воєнних подобах. Венлі підштовхнула їх до цього, дотримуючись порад Уліма. Він знав багато про маніпулювання, і з його допомогою вона могла змусити інших зробити майже будь-що.

Венлі почасти вважала, що повинна турбуватися через це. Але коли спробувала подумати в цьому ключі, її розум затуманився. І врешті-решт вона повернулася до того, про що міркувала раніше.

— Ешонай припускає, що люди брешуть про те, скільки в них міст, — сказала Венлі. — Але якщо міст справді десятки, як вони нам сказали, то чисельність наших народів буде приблизно рівною. Це якщо ми зможемо змусити всі сім’ї послухати нас.

«Приблизно рівною? — Улім зареготав. Обурливий, галасливий звук. Її яхонтосерце аж завібрувало. — Ви та вони? Вас порівну? Ох, ти, благословенна маленька ідіотка».

Венлі відчула, як налаштовується на Ритм страждання. Вона ненавиділа те, як він іноді змушував її почуватися. Він міг нашіптувати про те, яка вона чудова, але коли вони заглиблювалися в розмову, то говорив відвертіше. Більш принизливо.

— Ну, — припустила вона, — можливо, нам не доведеться з ними битися. Можливо, ми знайдемо інший спосіб.

«Мала, у тебе цього разу не буде вибору, — заперечив Улім. — Люди в цьому переконаються. Ти знаєш, що вони вчинили з усіма іншими співунами світу? Зробили з них рабів».

— Так. Це доводить, що мої предки вчинили мудро, коли пішли.

«Еге ж, тільки прошу: не говори цього перед моїми друзями, — велів Улім. — Ти створиш мені поганий образ. Твої предки були зрадниками. І що б ви не робили, люди змусять вас битися. Повір мені. Вони завжди так роблять. Ваш тутешній примітивний маленький рай приречений. Найкраще, що ви можете зробити, — це навчити якусь кількість солдатів, потренуватися використовувати місцевість у своїх інтересах і підготуватися до отримання справжніх подоб. Ви не маєте права вибрати свободу, Венлі. Тільки те, за яким володарем піти».

Венлі відштовхнулася від стіни й пішла містом. Щось не так з Улімом. З нею самою. З тим, як вона зараз розмірковувала...

«Ти навіть не уявляєш, яка сила чекає на тебе, Венлі, — сказав Улім у Ритмі жаги. — За старих часів подоби сили були зарезервовані для особливих. Для найцінніших. Вони були сильними, здатними на дивовижні подвиги».

— Тоді чому ми програли? — запитала вона.

«Ой, це сталося випадково. Ми не змогли зламати останнього Вісника, і люди знайшли спосіб повісити на нього всю Присягу. Тож ми застрягли у Брейзі. Зрештою Розстворені вирішили розпочати війну без нас. Це виявилося надзвичайною дурницею. У минулому подоби сили дарував Одіозум, але Ба-Адо-Мішрам подумала, що вона може робити це сама. Усе закінчилося тим, що вона роздавала подоби сили так само легко, як Сплавлені роздають одне одному титули. Вона Зв’язалася з усіма видами співунів. Стала маленькою богинею. Занадто маленькою».

— Я... не розумію.

«Б’юся об заклад, що так і є. По суті, всі надто покладалися на спренку з дуже перебільшеною силою. Проблема в тому, що спренів можна замикати в самоцвітах, і люди це зрозуміли. Усе скінчилося тим, що Ба-Адо-Мішрам отримала справді тісну в’язницю, і душі всіх співунів неабияк пошматувало. Щоб відновити свідомість співунів у всьому світі, знадобиться щось значне. Тож ми, так би мовити, запустимо процес разом із твоїм народом. Ми надамо їм буремну подобу та перетягнемо велику бурю з Гадесмару. Одіозум вважає, що це спрацює, і, враховуючи, що він зовсім не маленький бог, ми робитимемо те, що він накаже. Це краще, ніж альтернатива, яка, як правило, передбачає багато болю та час від часу смачненьке розчленування».

Венлі кивнула кільком слухачам, що проходили повз. То були члени іншої сім’ї вона могла визначити за кольорами стрічок у їхніх косах і за типом уламків самоцвітів у бородах чоловіків. Венлі навмисне наспівувала в одному зі слабких старих ритмів, щоб вони почули, але ці новоприбулі навіть не глянули на неї, попри її важливість.

«Терпіння, — заспокоїв її Улім. — Коли настане Повернення, тебе проголосять тією, хто його ініціював, і ти отримаєш усе, на що заслуговуєш, як найважливіша з усіх слухачів».

— Ти кажеш, що мої предки були зрадниками, — прошепотіла Венлі. — Але ми вам потрібні. Якби вони не відділилися, вам не довелося б використовувати нас у своїх задумах. Ви повинні благословити те, що зробили мої пращури.

«Їм пощастило. Але це не означає, що вони не були зрадниками».

— Можливо, вони знали, що збиралася зробити Ба-Адо-Мішрам, і тому налаштувалися у своїх діях на Ритм мудрості, а не зради.

Це ім’я вона, звісно, знала. Як охоронниця пісень, вона знала імена всіх дев’ятьох Розстворених — вони були серед богів, яким її народ поклявся ніколи більше не поклонятися. Але що більше вона розмовляла з Улімом, то менше уваги приділяла пісням. Старі слухачі запам’ятали неправильні речі. Як вони могли зберегти імена Розстворених, але забути прості речі, наприклад, як набувати робочої подоби?

«У будь-якому разі, кого хвилює, що робили твої предки? — сказав Улім. — Нам потрібно підготувати твій народ до подоб сили, а потім змусити їх викликати бурю Одіозума. Після цього все владнається само собою».

— Це може бути важче, ніж ти думаєш, спрене, — сказала Венлі в Ритмі глузування.

Вона стишила голос, бо повз проходила інша група слухачів. У ці дні місто було настільки переповненим, що ледве можна було знайти спокійне місце, щоб порозмірковувати.

«Подоби сили, Венлі. Здатність змінювати світ. Сила, яка перевершує все, що ти коли-небудь мріяла отримати».

Венлі запхала руки в кишені мантії, коли дісталася центру міста. Вона не усвідомлювала, що йде сюди, до дому своєї родини. Венлі ступила всередину й побачила, що мати розпускає килим, який сама ж і ткала. Джакслім глянула на Венлі й аж підскочила.

— Це ж я, — сказала Венлі в Ритмі миру.

— Я знову помилилася, — сказала Джакслім, схилившись над килимом. — Кожного разу помиляюся...

Венлі спробувала налаштуватися на Ритм байдужості, один із нових, але не змогла його знайти. Не тут, не з мамою. Натомість вона вмостилася на підлозі, схрестивши ноги, як сиділа в дитинстві, коли заучувала пісні.

— Мамо, — промовила Венлі в Ритмі похвали. — Усі роблять помилки.

— Чому я більше нічого не можу робити правильно?

— Мамо, можеш розказати мені першу пісню? — прошепотіла Венлі.

Джакслім продовжувала висмикувати нитки з килима.

— Ну, ти ж її знаєш, — підбадьорила Венлі. — Ми оспівуєм дні. Дні, що знали колись. Ті дні...

— Ті дні болю, — сказала Джакслім у Ритмі спогадів. — Дні втрати. Дні слави.

Венлі кивнула, а Джакслім продовжила. Ця пісня була радше наспівом, переказом про їхній народ, який залишав поле бою. Відкинув своїх богів. Став відокремленим.

«Це боляче чути, — зауважив Улім. — Ваш народ уявлення не мав, що робить».

Венлі не звернула на нього уваги, а слухала, відчуваючи Ритм спогадів. Вона почувалася... собою. Це все було для того, щоб знайти спосіб допомогти матері, чи не так? Так було спочатку?

«Ні, — визнала вона. — Ти сама собі так сказала. Але ти хочеш більшого. Ти завжди хотіла більшого».

Вона знала, що подоби змінюють спосіб мислення. Але чи була вона тепер у новій подобі? Улім викручувався й не пояснював цього. Очевидно, у її яхонтосерці сидів звичайний спрен, що надавав їй робочу подобу, але Улім теж був там, якось проштовхнувся. І міг поговорити з нею, навіть чути, про що вона думає.

«Ти самотужки дала воєнну подобу своєму народові, — прошепотів Улім. — Як тільки відкриєш їм додаткові подоби, вони будуть тебе шанувати. Поклонятися тобі».

Вона хотіла цієї поваги. Так сильно хотіла. Але змусила себе дослухатися до того, що робили її предки — чотири сотні з них відокремилися й набули тупої подоби.

«Отже, дурість вроджена, — сказав Улім. — Не дивно...»

— Той народ створив нас, — прошепотіла Венлі. Мати продовжувала співати й, здавалося, не почула, що її перервали. — Вони не були дурнями. Вони були героями. Їхнє головне вчення зберігається в усьому, що ми робимо, і полягає в тому, щоб більше ніколи не дозволяти нашим богам правити нами. Ніколи не приймати подоби сили. Ніколи не служити Одіозуму.

«То не служи йому, — сказав спрен. — Уклади з ним угоду. У вас є те, що йому потрібно, тож ви можете підійти до нього з позиції сили. Ваші предки були примітивними і тому хотіли піти. Якби вони піднеслися, як піднесеться твій народ, то ніколи б не захотіли цього».

Венлі кивнула. Але її більше переконували інші аргументи. Наближалася війна з людьми. Вона відчувала це з того, як їхні солдати дивилися на зброю її народу. Вони поневолили тих паршменів. І зробили б те саме з народом Венлі.

Стародавні пісні стали неактуальними в ту мить, коли Ешонай привела людей на Розколоті рівнини. Слухачі більше не могли ховатися. Конфлікт наздожене їх. Це вже не вибір між їхніми богами та свободою. Це вибір між їхніми богами та рабськими таврами від людей.

«То як нам діяти?» — запитав Улім.

Венлі заплющила очі, слухаючи слова матері. Її предки були в розпачі.

— Нам доведеться теж відчути такий самий розпач, — прошепотіла Венлі. — Мій народ повинен зрозуміти те, що і я: ми більше не можемо залишатися такими, як раніше.

«Люди їх знищать».

— Так. Допоможи мені це довести.

«У цьому я твій слуга, — сказав спрен у Ритмі прислужництва. — Що пропонуєш?»

Венлі прислухалася. Голос Джакслім обірвався, і мати замовкла. Вона знову забула пісню. Стара слухачка відвернулася й тихенько заплакала.

Це розбило серце Венлі.

— У вас є агенти серед людей, Уліме? — прошепотіла вона.

«Так».

— Чи можеш ти з ними спілкуватися?

«Є способи».

— Нехай ваші агенти вплинуть на тих людей, що у палаці. Хай зроблять так, щоб алеті запросили нас у гості. Їхній король говорив про це перед тим, як поїхати, він уже обдумує це. Ми повинні привести туди наш народ, а потім показати їм, наскільки люди могутні. Ми повинні приголомшити мій народ власною нікчемністю.

Вона встала й пішла втішати матір.

«Ми повинні налякати їх, Уліме, — подумала Венлі. — Змусити їх співати у Ритмі жахів аж до ночі. Тільки тоді вони прислухаються до наших обіцянок».

«Буде зроблено», — відповів Улім.

74 Символ

Венлі намагалася налаштуватися на Ритм пихи, крокуючи коридорами Урітіру. Натомість продовжувала переходити на Ритм тривоги. Було важко налаштуватися на емоції, яких вона не відчувала, і це здавалося гіршою брехнею, ніж та, яку вона зазвичай говорила. Брехня ні іншим, ні собі. Брехня самому Рошару.

Тембр заспокійливо пульсувала. Небезпечні часи вимагали небезпечного вибору.

— Це жахливо схоже на те, що казав мені Улім, — прошепотіла Венлі. Тембр знову запульсувала. Маленька спренка вважала, що Венлі не можна звинувачувати у вчиненому, тому що спрен спустошення маніпулював її розумом, емоціями та цілями.

Тембр, попри всю її мудрість, у цьому помилилася. Улім посилив амбіції Венлі, її зарозумілість, але вона сама дала йому інструменти для роботи. Почасти вона продовжувала відчувати деякі з тих речей. Гірше того, Улім час від часу залишав її яхонтосерце в ті дні, і вона продовжувала втілювати плани без його впливу.

Можливо, вона не несе повної провини за те, що сталося. Але добровільно брала в цьому участь. Тепер їй доведеться зробити все можливе, щоб спокутувати провину. Тож вона тримала голову високо, ступаючи так, ніби ця вежа належала їй, а за нею ішов Рлайн і ніс великий ящик, нібито за її наказом. Потрібно, щоб усі побачили, що вона ставиться до нього як до слуги. Венлі сподівалася, це розвіє деякі чутки про неї з Рлайном.

Він поквапився і наблизився до неї, коли вони увійшли в менш людну частину Урітіру.

— Тепер у вежі справді темніше, Венлі, — зауважив він у Ритмі тривоги, що не покращило її настрою. — Відколи...

— Тихіше.

Венлі знала, що він хотів сказати: «Відколи сталася бійка на ринку».

Уся вежа вже знала, що Каладін Буреблагословенний, Вітробігун і захисник, бився. Що його сили все ще діяли. Сплавлені наполегливо старалися поширити інший варіант подій: буцімто він симулював сили Променистого за допомогою фабріалів, і його вбили під час жорстокого нападу на невинних цивільних співунів на ринку.

Венлі вважала цю історію надуманою, хоча знала Буреблагословенного лише за чутками про нього. Вона сумнівалася, що пропаганда обдурить багатьох людей. Якби це організувала Рабоніель, чутки були б більш витонченими. На жаль, Повелителька Бажань витрачала більшу частину свого часу на дослідження, натомість передавши управління Переслідувачу.

Його особисті війська панували у вежі. Вже трапилося з пів дюжини випадків, коли співуни били людей майже до смерті. Це місце нагадувало казан на маленькому вогні: варто лише додати дров — і вода в ньому закипить. Венлі мала бути готовою вивести своїх союзників, коли це станеться. Вона сподівалася, що ящик, який ніс Рлайн, допоможе в цьому.

Тримати голову високо. Наспівувати в Ритмі пихи. Йти повільно, але обачливо.

Доки вони дійшли до лазарету Променистих, нерви Венлі стали настільки напружені, що вона могла б зіграти на них ритм. Вона зачинила двері за Рлайном — їх нещодавно встановили робітники-люди — і нарешті налаштувалася на Ритм радості.

У лазареті лікар-людина та його дружина доглядали за коматозними Променистими. Вони робили це набагато краще, ніж союзники Венлі: лікар знав, як мінімізувати утворення виразок на тілі людей і як визначити ознаки зневоднення.

Коли Венлі та Рлайн увійшли, дружина лікаря Гесіна поспішила до них:

— Це вони? — запитала вона Рлайна, допомагаючи йому з ящиком.

— Ні, це моя брудна білизна, — відповів він у Ритмі веселощів. — Я гадав, що Венлі тут така могутня й важлива, що здатна змусити когось попрати її для мене.

Він жартує? Зараз? Як можна бути таким байдужим? Якщо їх викриють, то стратять — або навіть гірше.

Людська жінка засміялася. Вони віднесли ящик вглиб кімнати, подалі від дверей. Син Гесіни відклав шнурочки, якими грався, і підійшов ближче. Рлайн скуйовдив його волосся, а потім відкрив ящик. Відсунув папери-обманки зверху, з-під яких виднілися кілька футлярів з мапами.

Гесіна ахнула — людський вираз, схожий на Ритм благоговіння.

— Після того як ми з Келом розлучилися, — пояснив Рлайн, — а королева здалася, я зрозумів, що можу піти в будь-яку частину вежі. Трохи чорного попелу, змішаного з водою, і я замазав татуювання, воно злилося з моїм малюнком. Люди були замкнені в кімнатах, і поки удавав, ніби роблю щось важливе, співуни ігнорували мене. Тож подумав: «Що я можу зробити, щоб найкращим чином підірвати окупацію?». Підрахував, що матиму щонайбільше день, перш ніж співуни організуються і почнуть запитувати, хто я. Ще думав про диверсію в колодязях, але зрозумів, що це завдасть шкоди багатьом невинним. Тож зупинився на цьому.

Він помахав рукою над круглими трубками, що заповнювали ящик. Гесіна вийняла одну й розгорнула мапу, що лежала всередині. На ній було зображено тридцять сьомий поверх вежі, ретельно, до найменшої деталі.

— Наскільки я знаю, — сказав Рлайн, — на сторожових постах і в кімнатах для слуг зберігаються лише мапи нижніх поверхів. Мапи верхніх рівнів зберігалися у двох місцях: в архівному сховищі королеви та в картографічному кабінеті. Я пішов в останній і побачив, що кабінет спалили, напевно, за наказом королеви. Архівне сховище було на першому поверсі, далеко від місця, куди могли дістатися її солдати. Я подумав, що воно все ще неушкоджене, — Рлайн по-людськи знизав плечима і продовжив у Ритмі рішучості: — Увійти туди було неймовірно легко. Охорону з людей вбили чи зняли, а співуни ще не знали про цінність цього місця. Я пройшов прямо через блокпост, запхав усе, що міг, у мішок і повернувся. Я сказав, що мене послали пошукати й зібрати всі можливі документи з людським письмом.

— Це було сміливо, — сказав лікар Лірін, підійшовши до них й склавши руки на грудях. — Але я не знаю, наскільки корисно, Рлайне. На верхніх поверхах їм мало що треба.

— Це може допомогти Каладіну ховатися й далі, — пояснив Рлайн.

— Можливо, — мовив Лірін. — Я хвилююся, що ти доклав багато зусиль і ризикував, щоб досягти того, що може спричинити лише легкі незручності для окупантів.

Лікар був прагматиком, і Венлі цінувала це. Проте зараз її цікавили інші речі.

— Тунельний комплекс, — сказала вона. — Чи є тут мапа тунелів під вежею?

Рлайн хвильку порпався в ящику, а потім витяг мапу:

— Ось. А навіщо тобі вона?

Венлі взяла мапу з пошаною.

— Це один із небагатьох шляхів утечі, Рлайне. Я проходила через ті тунелі — там складний лабіринт. Рабоніель знала шлях, але я сумніваюся, що зможу вивести нас самостійно. Але з цією...

— А хіба ворог не зруйнував ці тунелі? — спитав Лірін.

— Зруйнував, — відповіла Венлі. — Але я можу знайти спосіб обійти зруйноване місце.

— Навіть якщо тобі це вдасться, — зауважив Лірін, — нам доведеться пройти через найбільш охоронювану частину вежі, де Сплавлені досліджують фабріали.

Так і є, але чи зможе вона використати свої сили, щоб створити тунель у камені? Такий, щоб обійти робоче місце Рабоніель та щит, а потім потрапити в ті печери внизу?

Можливо. Хоча існувала ще одна проблема, більша. Перш ніж вони зможуть утекти, вона повинна пересвідчитися, що Сплавлені не гнатимуться за ними. Втеча з вежі лише для того, щоб потім загинути від рук Небесного в горах, не має сенсу.

— Рлайне, — сказала Гесіна. — Вони чудові. Ти зробив більше, ніж будь-хто міг від тебе очікувати.

— Я міг би зробити більше, якби все не зіпсував, — мовив Рлайн у Ритмі примирення. — Мене зупинили в коридорі й попросили сказати, хто зі Сплавлених мій керівник. Мені слід було прикинутися дурником, а я назвав ім’я, яке почув раніше того дня. Виявилося, що в тієї Сплавленої немає підлеглих. Вона одна із загублених.

— Ти міг замкнутися в камері, коли вежу захопили, — сказав Лірін, — і прикинутися в’язнем. Таким чином Сплавлені могли б звільнити тебе, і ніхто б нічого не запідозрив.

— Кожна людина у вежі знає про мене, Ліріне. Я «приручений» паршенді, якого «тримає» твій син. Якби я спробував утнути такий трюк, співуни зрештою викрили б мене, і я б насправді опинився у в’язниці, — він знову знизав плечима. — Все одно так і вийшло.

Лікар з Гесіною почали порпатися в мапах, а Рлайн балакав з ними. Здавалося, йому подобалися ці люди, і поруч з ними йому комфортніше, ніж з Венлі. Крім того, те, як він використовував людські манери, щоб підкреслити свої емоції — те, як ритми ставали тонким акцентом у його словах, а не рушійною силою, що стояла за ними, — усе це здавалося трохи... жалюгідним.

Лірін повернувся до своєї роботи — догляду за непритомним. Венлі підійшла до нього, налаштовуючись на Ритм зацікавлення.

— Тобі не подобається те, що вони роблять, — сказала Венлі, киваючи на Рлайна та Гесіну.

— Я ще не визначився, — відповів Лірін. — Моя інтуїція підказує, що крадіжка кількох мап не зашкодить загарбникам. Але, можливо, якщо ми здамо мапи та скажемо, що знайшли їх у покинутій кімнаті, то є хороший шанс, що отримаємо прихильність Сплавлених. Можливо, це засвідчило б, що ми з Гесіною не бунтарі, тож змогли б більше не ховатися.

— Тебе захищає не сховок, — відказала Венлі, — а прихильність леді Лешві. Без неї Переслідувач убив би тебе, незалежно від того, що ти робив би, щоб довести, що правда за тобою. Він убив би інших Сплавлених, якби думав, що це дозволить йому слідувати власній традиції. А інші б йому аплодували.

Лірін буркнув — то була людська версія Ритму глузування, як здалося Венлі, — потім став на коліна біля однієї з Променистих і підняв її повіки, щоб перевірити очі.

— Приємно дізнатися, що у ваших правителів теж є свої ідіоти.

— Ти справді не хочеш чинити опору? — спитала Венлі в Ритмі благоговіння. — Справді хочеш жити в окупації?

— Я чиню опір, контролюючи власну ситуацію, — сказав Лірін. — І, співпрацюючи з тими, хто має владу, я не даю їм приводу шкодити мені та моїм близьким. Це урок, який я засвоїв дуже болісно. Принеси води.

Венлі вже була на півдорозі до посудини з водою, коли усвідомила, що зробила те, що він сказав, попри те що кілька разів говорила, що йому потрібно виявляти до неї більше поваги. Який дивний чоловік. Його ставлення було настільки владним і відповідальним, але він використовував його, щоб підкреслити власну покірність.

Коли Венлі повернулася до нього з водою, забриніла Тембр. Потрібно було ще трохи потренувати свої сили, особливо якщо їй знадобиться прокладати тунель крізь багато футів у скелі, щоб дістатися до виходу. Венлі взяла мапу тунелю і віддала Джіал, одній зі своїх союзниць. Джіал згорнула її й поклала до кишені — у двері саме постукали.

Венлі глянула на Рлайна та Гесіну, але ті, мабуть, теж почули, бо закрили ящик із мапами. Венлі це все здалося підозрілим, але вона все одно підійшла до дверей. Сплавлені не стукали б.

Тому вона відчинила двері й впустила групу людей, які несли глеки з водою на жердинах через плече. Шестеро робітників — ті самі, що й завжди. Це було добре, бо хоча Венлі мала дозвіл від Рабоніель запросити лікаря-людину для догляду за непритомними Променистими, вона збрехала, сказавши, що пішла до клініки, щоб завербувати його.

Згодом Ліріна і Гесіну все одно впізнають, але краще обмежити кількість людей, які їх побачать. Водоноси доставляли свої глеки до великих корит у кімнаті, а потім допомагали зі щоденним напуванням пацієнтів. Щоб дати бульйон і пиття такій кількості непритомних людей, вимагалася майже постійна робота.

Венлі перевірила час за Ритмом миру. Їй потрібно незабаром відвідати Рабоніель і виконати обов’язки перекладачки — Повелителька Бажань хотіла, щоб їй прочитали якісь книги тайленською мовою.

«Вона не дбає ні про що, крім своїх досліджень, — подумала Венлі. — Що може бути настільки важливим?»

— Гей, ти, — гукнув когось Лірін. — Що це в тебе на лобі?

Венлі обернулася й побачила, що лікар стоїть перед одним із водоносів. Лірін відкинув волосся на голові чоловіка й показував пальцем на його лоб. Вона заспівала в Ритмі невдоволення — лікар зазвичай був спокійний, але час від часу щось його бентежило. Вона підійшла, щоб залагодити ситуацію, і виявила, що водонос — невисокий чоловік із занадто волохатим тілом — розмалював собі чоло якимось чорнилом.

— Що це? — запитала Венлі.

— Нічого, ваша світлосте, — відповів чоловік, вириваючись із рук Ліріна. — Просто маленьке нагадування.

Він рушив далі, але інша жінка з водоносів теж мала подібну позначку на лобі.

— Це гліф «шаш», — пояснив Лірін.

Щойно Венлі дізналася, що це за напис, її сили розтлумачили значення гліфа.

— «Небезпечний»? Чому вони вважають себе небезпечними?

— Та ні, — сказав Лірін із сумним обличчям. — Вони дурні.

Він повернувся, щоб піти, але Венлі схопила його за руку й заспівала в Ритмі жаги, чого він, звичайно, не міг зрозуміти. Тому вона запитала:

— Що не означає?

— Таке тавро стоїть на... на лобі Каладіна Буреблагословенного. «Он ЯК...»

— Він дає їм надію.

— Ця надія призведе до того, що їх уб’ють, — сказав Лірін, стишивши голос. — Це не спосіб боротьби, незважаючи на те, наскільки жорстоко почали поводитися Владні у вежі. Можливо, мій син загинув, чинячи їм опір. Дайте Вісники, щоб це було не так, але його приклад наробить біди. Комусь із них може спасти на думку жахлива ідея повторити його дії, і це неминуче спровокує різанину.

— Можливо, — сказала Венлі, відпускаючи його. Тембр пульсувала в незнайомому ритмі, який лунав у її свідомості. Що це за ритм? Вона могла заприсягтися, що ніколи раніше його не чула. — А може, їм просто потрібно щось для підтримки, лікарю. Символ, якому вони довірятимуть, коли не можуть довіряти власним серцям.

Лікар похитав головою й відвернувся від водоносів, зосередившись на своїх пацієнтах.

75 Проміжний етап

У Гадесмарі стояв кришталево чистий день, коли Адолін — як завжди, під охороною двох солдатів-спренів честі — піднявся на вершину стіни Міцної Цілісності. Протягом тижнів, проведених у в’язниці у фортеці, він виявив, що в Гадесмарі все ж є зміни погоди. Просто вони не такі, як у Царстві матерії.

Залізши на стіну, він побачив у повітрі слабке мерехтіння. Його було помітно, лише якщо дивитися на велику відстань. Якийсь фіолетово-рожевий серпанок. Таку погоду називали кришталево чистою. У такі дні рослини в Гадесмарі росли настільки швидко, що побачити зміни можна було наочно.

Інші види «погоди» були пов’язані з відчуттям бадьорості або похмурості у спренів, або з тим, що певні види менших спренів ставали збудженішими. Ніколи не згадували про температуру чи опади.

З вершини стіни Адолін справді міг оцінити розміри фортеці. Міцна Цілісність була величезною — кілька сотень футів заввишки. А також порожнистою, без даху. Прямокутні стіни спиралися на менший бік, і всі чотири стіни були абсолютно прямовисні, без вікон. Жодне людське місто ніколи не будували так, і навіть Урітіру потрібні були поля біля підніжжя та вікна, щоб люди не з’їхали з глузду.

Але Міцна Цілісність не підпорядковувалася звичним законам природи. По внутрішніх стінах можна було ходити. І справді, щоб досягти вершини стіни, Адолін пройшовся вертикально вгору по внутрішньому боці фортечної стіни. Його тілу здавалося, що йде по землі. Проте в кінці шляху він дістався зубців нагорі. Щоб ступити на них, слід було зійти з того, що здавалося краєм землі.

Коли це зробив, сила тяжіння підхопила його ногу, а потім підштовхнула, тож тепер він стояв на самій вершині фортеці. Адолін відчув запаморочення, коли глянув униз, на стіну, яка нещодавно здавалася землею. Насправді він побачив увесь шлях до землі на сотні футів.

Від думок про це в Адоліна розболілася голова, тож він подивився за стіну, на пейзаж. І краєвид... краєвид був дивовижний. Міцна Цілісність височіла над бурхливим морем намистин, освітлених холодним сонцем, тож вони мерехтіли й виблискували, як цілий океан полонених зірок. Величезні хвилі омивали затоку й гучно розбивалися водоспади намистин, що швидко летіли вниз.

Видовище заворожувало, стаючи ще цікавішим завдяки вогням, які скупчувалися й рухалися поблизу. Тукар і люди, які там жили, відображаючись у Царстві пізнання.

В іншому напрямку виднілися свої, менш разючі принади. Скелясті обсидіанові береги поступилися місцем скляним лісам, які росли там, а серед дерев вирували спрени життя. В Гадесмарі вони були більшими, але все ж досить малими, і Адолін не зміг би їх побачити, якби не яскраво-зелене сяйво, яке вони випромінювали.

Ці вогні то спалахували, то гаснули, і така поведінка здавалася унікальною для цього регіону Гадесмару. Спостерігаючи за ними, Адолін міг би поклястися, що їхнє світіння було якось узгоджене. Вони блимали хвилями, синхронно. Неначе в такт.

Він на мить задивився на них. Однак прийшов сюди не насолоджуватися краєвидами. Не лише для цього. Помилувавшись красою, він оглянув сусіднє узбережжя.

Їхній табір усе ще стояв там, у високогір’ї, біля дерев, на відстані короткої прогулянки звідси. Ґодеке, Фелт і Маллі чекали на результати суду. Після деяких переконувань спрени честі дозволили Ґодеке зайти до фортеці, дали йому трохи Буресвітла та дозволили вилікувати рану Адоліна. Невдовзі спрени вигнали Ґодеке, проте дозволили Адолінові спілкуватися з його командою через листування.

З дозволу Адоліна вони обміняли кілька його мечів на їжу та воду у каравана Шукачів, що проходив повз. Непроявлена зброя коштувала в Гадесмарі дорого. Корчака, Зу та решта солдатів Адоліна пішли, щоб повідомити про все його батькові. Хоча спочатку Адолін очікував швидкою та драматичного завершення свого ув’язнення, спрени честі не хотіли негайного суду. Він здогадувався, що педантичні спрени потребували часу, щоб підготуватися.

Хоча деякі аспекти затримки викликали розчарування, очікування стало принцові корисним. Що довше він пробуде серед спренів честі, то більше шансів матиме переконати їх. Теоретично. А поки що спренів цієї фортеці переконати вдавалося не легше, ніж камені.

З цієї височини було видно ще дещо дивне. На узбережжі неподалік зібралася незвичайна група спренів. Усе почалося приблизно два тижні тому з кількох окремих особин, але їхня кількість зростала щодня. Наразі їх було вже дві сотні. Цілими днями вони стояли на узбережжі, нерухомі, безмовні.

Мертвоокі.

— Буря забирай, — промовив Ваю. — Їх так багато.

Ваю був головним тюремником Адоліна під час таких екскурсій. Невисокий спрен честі з густою бородою, підстриженою, яку подвижника. На відміну від багатьох інших спренів, Ваю вважав за краще ходити з оголеними грудьми, одягаючи лише спідницю старого стилю, трохи схожу на алетійську такаму. Зі своїм крилатим списом він нагадував зображення Вісника з якоїсь стародавньої картини.

— Що сталося з тими, кого ви впустили? — запитав Адолін.

— Ми тримаємо їх разом з іншими, — пояснив Ваю. — Усе в них здається нормальним — як для мертвооких. Просто для інших немає місця. Ми ніколи такого не очікували...

Він похитав головою. Біля тих мертвооких не було вогників душ, а отже, це не зібрання Сколкозбройних у Царстві матерії. Мертвоокі рухалися самі собою, піднімаючись із глибини, і стояли тут. Мовчки кудись дивилися.

У фортеці були приміщення для мертвооких. Хоча Адолін не надто любив спренів честі та їхню впертість, він мусив визнати, що в тому, як вони поводилися з полеглими спренами, справді була честь. Спрени честі присвятили себе пошуку та піклуванню про стількох мертвооких, скількох зможуть. Хоча вони забрали Маю та помістили до інших, проте дозволили Адолінові відвідувати її щоранку, щоб разом робити вправи. Хоча мертвооку не відпускали ходити, де вона захоче, проте поводилися з нею досить добре.

Але що вони робитимуть з такою кількістю мертвих спренів? Спрени честі прийняли першу групу, але в міру того як прибувало все більше і більше мертвооких, фортеця неохоче зачинила перед ними свої ворота.

— Це не має сенсу, — сказав Ваю. — Вони всі повинні блукати на дні океанів, а не збиратися тут. Що спровокувало таку поведінку?

— Хтось пробував запитати їх? — поцікавився Адолін.

— Мертвоокі не можуть розмовляти.

Адолін нахилився вперед. Навколо його рук, що опиралися об перила, почав рости рожевий кришталевий пух — гадесмарський вид моху, що розростався через кришталево чистий день.

Відстань була надто великою, щоб принц міг відрізнити одне видряпане обличчя від іншого. Однак він помітив, як один спрен зник у тумані. Це були спрени Сколкозбройців — сотні, Адолін не здогадувався, що їх існує стільки. Коли їхні власники викликали клинки, тіла спренів зникали з Гадесмару. Чому вони тут опинилися? Мертвоокі зазвичай намагалися триматися ближче до своїх власників, блукаючи океаном з намистин.

— Відбувається Зв’язок, — сказав Ваю. — Мертвоокі не можуть думати, але все ще є спренами й прив’язані до духомережі самого Рошару. Вони відчувають, що відбувається в цій фортеці та що справедливість нарешті здійсниться.

— Якщо взагалі можна назвати справедливістю покарання людини за те, що зробили її предки, — зауважив Адолін.

— Ти сам запропонував це, людино, — відказав Ваю. — Ти взяв їхні гріхи на себе. Цей суд ніяк не може виправити тисячі вбивств, але мертвоокі відчувають, що тут відбувається.

Адолін глянув на іншу свою охоронницю, Альветтарен. Вона носила нагрудник і сталевий шолом поверх коротко підстриженого волосся — обладунки, звісно, були частиною її тіла. Як завжди, вона дивилася вперед, зімкнувши губи. Їй рідко було що сказати.

— Настав час сьогоднішньої юридичної підготовки, — оголосив Ваю. — У тебе дуже мало часу, доки повернеться Верховний Суддя і розпочнеться судовий процес. Тобі краще витратити цей час на навчання, а не витріщатися на мертвооких. Ходімо.

Вейл почала по-справжньому ненавидіти цю фортецю. Міцна Цілісність була побудована як буреклятий моноліт — дурнувата будівля-цеглина без вікон. Всередині цих стін не було жодного відчуття, окрім того, немов ти в пастці.

Але це було не найгірше. Найгірше те, що спрени честі зовсім не поважали законів природи. Вейл відчинила двері маленької будівлі, яку ділила з Адоліном, і подивилася на звичайну, здавалося б, вулицю. Доріжка з обробленого каменю вела від вхідних дверей і проходила повз кілька інших невеликих будівель, а потім упиралася в стіну.

Однак, щойно Вейл вийшла на вулицю, її мозок почав панікувати. Замість неба в повітрі над нею висіла інша пласка кам’яна поверхня. Вона теж була забудована спорудами, і жителі, переважно спрени честі, ходили доріжками. Ліворуч і праворуч від неї розташовувались дві інші поверхні, майже такі самі.

Справжнє небо було позаду Вейл. Вона йшла по внутрішній поверхні однієї зі стін фортеці. Від цього її розум немов стиснувся, і дівчина затремтіла. «Шаллан, — подумала Вейл, — ти маєш стати головною зараз. Тобі б сподобався вигляд цього місця».

Шаллан не відповіла. Вона скрутилася калачиком глибоко всередині, відмовляючись виринути. Відколи вони виявили, що Фрактал брехав їм, напевно, всі роки, Шаллан ставала все більш замкнутою. Час від часу Вейл могла її вмовити, але останнім часом щось... небезпечне з’являлося разом з нею. Те, що вони називали Безформним.

Вейл не була впевнена, що це нова особистість. Якщо ні, то чи буде ще гірше?

Вейл дозволила взяти гору Променистій. Воїтельку не так бентежила дивна геометрія, і вона пішла стежкою, не відчуваючи запаморочення, хоча іноді навіть у неї виникали проблеми. Найгірше виявилося в дивних проміжних частинах у кутах, де стикалися всі площини, і потрібно було переходити з однієї стіни на іншу. Спренам честі це вдавалося легко, але шлунок Променистої виконував сальто щоразу, коли їй доводилося це робити.

«Шаллан, — подумала Промениста, — тобі варто намалювати це місце. Ми повинні забрати малюнки, коли залишимо це місце».

Шаллан мовчала.

Спрени честі були дуже пунктуальними, тож дзвони сповістили Променистій, що вона встигала, коли повернула на стіну в напрямку до неба, проходячи повз різні групи спренів, які займалися своїми справами. Ця стіна фортеці — південна площина — була найкрасивішою, тут росли сади сотень різних сортів кристалічних рослин.

Тут якимось чином били фонтани — Промениста вперше побачила в Гадесмарі проточну воду. Вона проминула один фонтан, який здіймався і палав потужними струменями, і коли бризки досягали висоти близько п’ятнадцяти футів, вода раптово відхилялася й текла вниз, до справжньої землі, а не назад до площини стіни. Бурекляття, це місце не підкорялося здоровому глузду.

Промениста відвернулася від фонтану і спробувала зосередитися на перехожих, яких минала. Вона не очікувала знайти тут нікого, крім спренів честі, зважаючи на те, наскільки суворою була фортеця щодо правил, але, очевидно, цю ксенофобську політику запровадили лише рік тому. Будь-кому іншому, хто тоді жив у фортеці, дозволялося залишатися, проте їм забороняли повертатися, якщо вони покидали Міцну Цілісність.

Це означало, що посольські делегації інших націй спренів, а також деяких торговців і випадкових мандрівників тримали в суворій ізоляції. Найголовніше, що тут жили сімнадцятеро людей.

Без вказівок Шаллан, і поки спрени честі не поспішали готуватися до суду, Промениста і Вейл досягли компромісу. Вони знайдуть Рестареса — людину, яку велів відшукати Мрейз. Самі не вживатимуть проти нього жодних дій, якщо не змусять Шаллан прийняти рішення, але Промениста була цілком готова знайти його. Цей чоловік, загадковий лідер Синів Гонора, був ключовою частиною всієї головоломки, і її дуже цікавило, чому він знадобився Мрейзу.

За словами Мрейза, Рестарес був людиною чоловічої статі. Промениста носила в кишені його опис, але жоден зі спренів честі, яких запитувала Вейл, не чув цього імені. І, на жаль, опис був досить розпливчастим: невисокий, лисуватий. Мрейз казав, що Рестарес поводився потайно і, напевно, використовував псевдонім, а то й маскування.

Він нібито був параноїком, що здавалося Променистій логічним. Рестарес очолював групу людей, які працювали над поверненням співунів і Сплавлених. Прихід Вічновію призвів до падіння багатьох королівств, загибелі тисяч і поневолення мільйонів. Сини Гонора здавалися жалюгідними, спричинивши таке. Правда, було незрозуміло, чи їхні зусилля справді вплинули на Повернення, але вона могла зрозуміти, чому вони прагнули ховатися.

Коли вона вперше увійшла до фортеці, то попросила познайомити її з іншими людьми, які проживали в цьому місці. У відповідь спрени честі дали їй повний список усіх людей, які жили у фортеці. Оскільки місць для пошуку було небагато, Вейл вважала, що її завдання буде легким. Дійсно, все почалося саме так. Вона познайомилася з найбільшою групою людей — караваном торговців із королівства під назвою Налтіс, місця десь у темряві за межами мани. Вейл довго з ними балакала й з’ясувала, що Азур, яка вже покинула фортецю, походила з того ж краю.

Променистій було важко зрозуміти, як королівства можуть існувати далеко від континенту. Народ Азур живе на островах в океані?

«Ні, — подумала Вейл. — Ми уникаємо правди, Промениста. Це означає щось інше. Як сказав нам Мрейз. Ті люди прийшли з іншої землі. З іншого світу».

У Променистої запаморочилося в голові від цієї думки. Вона глибоко вдихнула та зупинилася біля групи дерев — справжніх, із Царства матерії, підтримуваних Буресвітлом замість сонячного світла. Вони розташовувалися в центрі парку. Верхівки були такі високі, що коли листя опадало, воно пливло вниз, до справжньої землі, через середину фортеці.

«Шаллан, — подумала Промениста. — Ти можеш вийти й поговорити з людьми з інших світів. Це заскладно для нас із Вейл».

Шаллан ворухнулася, але одразу ж разом із нею заворушилася темрява. Вона швидко відступила.

«Зосередьмося на сьогоднішній місії, Промениста», — сказала Вейл.

Лицарка погодилася і змусила виринути Вейл. Остання могла впоратися з дивною географією — повинна була. Вейл опустила голову й попрямувала далі. Жоден із мандрівників із Налтісу не був схожий на Рестареса, навіть замаскованого. Наступною групою в її списку були рогоїди — очевидно, в Гадесмарі жив їхній клан. Вона сумнівалася, що хтось із них виявиться Рестаресом, але про всяк випадок опитала кожного.

Після цього залишилося ще п’ятеро людей. Четверо виявилися мандрівниками. Ніхто не розповідав відкрито про своє минуле, але протягом кількох тижнів вона зустрічалася з ними по черзі. Після розмови з кожним доповідала Мрейзу. Він заперечив, що будь-хто з них може виявитися Рестаресом.

Тепер у її списку залишилося лише одне ім’я. Ця особа була найбільш відлюдною з усіх, але це чоловік, і його описи, почуті від спренів честі, вказували на те, що він, напевно, і був тим, кого вона шукала. Сьогодні вона нарешті побачить його. Після підтвердження зможе зв’язатися з Мрейзом, дізнатися, яке повідомлення має доставити Рестаресу, а потім завершити цю місію.

Загадковий чоловік називав себе «Шістнадцятим». Він буцімто виходив із дому рівно раз на шістнадцять днів — ця регулярність тішила спренів честі, і вони терпіли дивака через цю незвичність. Ніхто не знав, як він виживав без їжі, і ніхто не повідомляв про жахливий сморід чи щось подібне від нього, хоча він, здається, ніколи не мився і не виносив горщик. Дійсно, що більше Вейл дізнавалася про нього, то більше переконувалася, що цей таємничий чоловік і був тим, кого вона шукала.

Його будинок нагадував маленьку коробку, зведену біля саду статуй. Вейл мала звичку відвідувати цей сад, де намагалася виманити Шаллан малюванням. Час від часу це спрацьовувало, хоча Шаллан зазвичай відступала приблизно після пів години малювання.

Наразі ж Вейл вмостилася на лавці з альбомом для замальовок, загорнувшись у плащ і насунувши капелюх на очі. Сьогодні був день, коли з’явиться Шістнадцятий, якщо слідуватиме своїй звичці. Усе, що їй залишалося зробити, — це чекати й не поводитися підозріло.

«Шаллан, — сказала Вейл, розгортаючи альбом. — Бачиш? Настав час малювати».

Шаллан почала з’являтися. На жаль, слабке дзижчання змусило її запанікувати, і Вейл знову взяла контроль на себе. Вона зітхнула, глянувши вбік, — то був Фрактал, він походжав серед статуй, які, як їй сказали, зображали спренів честі, котрі загинули через Ренегатство. Високі чоловіки та жінки з героїчною статурою та одягом, який, хоч і зроблений з каменю, немов тріпотів на вітрі. Як дивно, що їм поставили пам’ятник, адже справжні спрени все ще були поруч, хоча й мертвоокі.

Фрактал підстрибнув до неї. Його було легко відрізнити від інших Криптиків — він крокував різко, пружно, тоді як інші підкрадалися, рухалися якось злодійкувато.

— Я думала, ти сьогодні спостерігаєш за налтісійцями, — сказала йому Вейл.

— Я так і робив! — Фрактал плюхнувся на лаву біля неї. — Але, Вейл, я не думаю, що хтось із них Рестарес. Вони на нього зовсім не схожі. Навіть на рошарців не схожі. Як ти гадаєш, чому Азур так схожа на алетійку, а в цих зовсім інші риси?

— Не знаю, — відповіла Вейл, удаючи, що малює. — Але цей Рестарес може використовувати щось типу Світлопрядіння. Мені потрібно, щоб ти уважно спостерігав за ними.

— Мені дуже шкода, — сказав Фрактал, і його візерунок сповільнився, немов рослина, що в’яне. — Я сумую за тобою.

«Ти хвилюєшся, що пропустиш щось важливе, зраднику, — подумала Шаллан. — І хочеш мати привід, щоб продовжувати шпигувати за мною».

Вейл знову зітхнула. Вона простягнула руку й поклала її на долоню Фрактала. Він тихенько загудів.

«Нам треба спитати в нього прямо, — подумала Промениста. З’ясувати, чому він бреше».

Вейл не була так упевнена. Все ставало таким безладним. Фрактал, минуле Шаллан, місія, яку вони виконують. Потрібно, щоб Шаллан усе згадала. Це вирішило б так багато проблем.

«Зачекай, — подумала Промениста. — Вейл, що знаєш ти? Що ти пам’ятаєш, а я ні?»

— Вейл? — запитав Фрактал. — Чи можу я поговорити з Шаллан?

— Я не можу змусити її вийти, Фрактале, — відказала Вейл. Ох, буревії, вона раптом відчула таку втому. — Ми можемо спробувати пізніше, якщо хочеш. Шістнадцятий збирається вийти з того будинку за кілька хвилин. Слід приготуватися перехопити його таким чином, щоб побачити обличчя, але щоб він не запідозрив мене.

Фрактал загудів і тихо запитав:

— А пам’ятаєш нашу першу зустріч у човні? З Ясною? М-м-м... Ти стрибнула у воду. Вона була приголомшена.

— Ясну ніщо не може приголомшити.

— А твій вчинок приголомшив. Я ледь пам’ятаю — був іще такий новенький у твоєму світі.

— Проте то була не перша наша зустріч, — сказала Промениста, сідаючи рівніше. — Врешті-решт, Шаллан уже виголошувала присяги. У неї був Сколкозброєць.

— Так.

Якби він був людиною, його позу можна було б описати як неприродно нерухому. Фрактал, зчепивши руки на грудях, сидів натягнуто. Його візерунок рухався, то розширюючись, то стискаючись, то обертаючись сам по собі. Немов вибух.

— Мені здається, — нарешті сказав він, — ми робили все неправильно, Промениста. Одного разу я спробував допомогти Шаллан згадати, і це було для неї боляче. Занадто боляче. Тож я почав думати, що їй краще не пам’ятати. І брехня була чудова. Немає нічого кращого, ніж брехня з такою кількістю правди.

— Дірки в її минулому, — сказала Промениста. — Шаллан не хоче згадувати ті події.

— Вона не може. Принаймні поки що.

— Коли Шаллан викликала тебе як Сколкозброєць, — провадила Промениста, — і вбила свою матір, ти був здивований? Ти знав, що вона збирається зробити щось настільки катастрофічне?

— Я... не пам’ятаю.

— Як ти можеш не пам’ятати? — натиснула на нього Промениста.

Він мовчав. Промениста насупилася, обдумуючи брехню, на якій вона спіймала його протягом останніх кількох тижнів.

— Чому ти хотів зв’язатися узами з людиною, Фрактале? — спитала Промениста несподівано для себе. — У минулому ти здавався настільки впевненим, що Шаллан уб’є тебе. Але все одно утворив з нею узи. Чому?

«Промениста, — попередила Вейл, — це небезпечний сценарій допиту. Будь обережна».

— М-м-м... — Фрактал задзижчав собі під ніс. — Чому. Так багато відповідей на це питання. Ти хочеш найправдивішу, але будь-яка така правда також є брехнею, оскільки вона прикидається, що є єдиною відповіддю.

Спрен схилив голову праворуч, дивлячись у небо — хоча, наскільки вона знала, він не «дивився» вперед, оскільки не мав очей. Фрактал якось відчував усе навколо.

Вона глянула в той же бік. На небі мерехтіли барви. Стояв кришталево чистий день.

— Ти та інші, — сказав Фрактал, — називаєте Гадесмар світом спренів, а Царство матерії — «вашим» світом. Або ж «справжнім» світом. Це неправда. Це не два світи, а один. І ми не два народи, а один. Люди. Спрени. Дві половинки. І обидві неповні. Я хотів опинитися в іншому царстві. Подивитися на ту частину нашого світу. І знав, що насувається небезпека. Усі спрени могли це відчути. Присяга більше не діяла належним чином. Спрени спустошення пробиралися в Рошар, використовуючи якийсь потаємний хід. Дві половинки не можуть боротися з цими ворогами самостійно. Ми повинні бути цілими.

— А якби Шаллан убила тебе?

— М-м-м. Я був упевнений, що так і буде. Але разом ми, Криптики, подумали, що потрібно спробувати. І я зголосився. Подумав, що, можливо, навіть якщо помру, це стане тим кроком, який потрібен іншим спренам. Не можна довести щось одразу, не пройшовши багато проміжних етапів, Шаллан. Я мав стати таким проміжним етапом, — він повернувся до неї. — Я більше не вірю, що ти мене вб’єш. Або, можливо, не хочу вірити, що ти мене вб’єш. Ха-ха.

Промениста хотіла повірити. Вона хотіла знати.

«Це викличе біль», — попередила Вейл.

— Чи можу я тобі довіряти, Фрактале? — спитала Промениста.

— Будь-яка відповідь буде брехнею. Я не можу бачити майбутнього, як наш друг Ренарін. Ха-ха.

— Фрактале, ти брехав нам? Його візерунок зів’яв.

— Так...

Промениста глибоко вдихнула.

— І ти за нами шпигував? Ти таємно користувався кубом, який нам дав Мрейз?

— Вибач, Промениста, — тихо сказав він. — Я не міг придумати іншого способу.

— Будь ласка, дай відповідь на запитання.

— Так, — промовив він, і його візерунок став ще меншим.

«Ну ось, — подумала Промениста. — Невже було так важко? Нам слід було запитати його відразу, Вейл».

Лише тоді вона помітила, що Шаллан закипає глибоко всередині. Скручується, тремтить, палає, то нажахана, то люта.

Це... не видавалося хорошим.

Візерунок Фрактала закрутився, став маленьким і густим.

— Я намагаюся бути гідним довіри. Це не брехня. Але я привів декого для зустрічі з Шаллан. Вважаю, що це важливо.

Він підвівся плавним нелюдським рухом, а потім показав рукою з довгими пальцями кудись позаду себе. Промениста насупилася й обернулася через плече. Листя з дерев далі на площині ліниво пливло по центральному коридору. Слабке мерехтіння розпорошилося в повітрі, і маленьке кришталеве деревце почало рости на лавці біля її руки.

Біля статуї позаду них стояла темна постать у жорсткій мантії. Як у Фрактала, але пошарпаній. І голова, яка ховалася в тіні. Вона була перекрученою і неправильною.

«Геєна...» — подумала Вейл.

З’явилася Шаллан. Вона схопила Променисту, відштовхнула у щось темне й маленьке й зачинила двері.

«Шаллан...» — подумала Вейл, а потім її голос здригнувся.

Вона повинна залишатися осторонь. У минулому вони не спілкувалися одна з одною таким способом. Вони просто по черзі контролювали ситуацію, коли були потрібні.

Шаллан перебрала на себе контроль. Двоє інших стали шепотінням.

— Ні, — сказала вона Фракталу. — Ми не зробимо цього.

— Але... — промовив він.

— НІ! Я нічого від тебе не хочу, Фрактале. Ти зрадник і брехун. Ти зрадив мою довіру.

Він зів’яв, плюхнувшись на лаву. Шаллан краєм ока помітила якийсь рух і обернулась, її серце забухкало у вухах. Двері маленької будівлі, за якою вона прийшла сюди спостерігати — дім Шістнадцятого, — відчинилися, і з’явилася злодійкувата постать. Згорбившись, з обличчям, захованим у каптурі плаща, постать поспішила через парк статуй.

Чудово. Настав час виконати доручення Мрейза.

«Шаллан...» — прошепотіла Вейл.

Вона проігнорувала голос і вмостилася на лаві, поводячись безтурботно і розгорнувши альбом. План Вейл передбачав прогулятися парком статуй, неквапливо погортати альбом, а потім наштовхнутися на Шістнадцятого — з надією добре роздивитися його обличчя.

На жаль, Шаллан ще не була в змозі це зробити. Її відволікли Фрактал і його брехня. Вона встала й попетляла стежкою до саду статуй, намагаючись мати незагрозливий вигляд. Їй потрібно було точно визначити, що Шістнадцятий — її мета. А потім...

Потім що?

Убити його.

«Що ти робиш?» — подумала Вейл таким далеким настирливим голосом. Хіба вона не могла повністю замовкнути?

«Ти ж хотіла здійснити план Мрейза, — подумала Шаллан. — Ну, я згодна. Так вирішили двоє з нас».

«Я хотіла зібрати інформацію, — подумала Вейл. — Щоб використати її проти нього. Чому ти раптом стала така агресивна?»

Тому що Шаллан була саме такою. Завжди. Вона попрямувала до саду статуй. Промениста, звичайно, кричала і лаялася на неї, але її перевершила інша особистість.

Протягом останніх місяців Шаллан спостерігала та навчалася і почерпнула деякі речі від Вейл. Вона знала, що потрібно потрапити в сліпу зону Шістнадцятого, а потім зупинитися й удати, ніби вона малює статую, щоб, коли він обернеться й озирнеться навколо, вона здалася нічим не примітною.

Вона знала, що слід ковзнути вперед, коли він відвернеться. Знала, що слід ступати обережно, спочатку опускаючи п’яту, а потім перекочуючись на носок. Знала, що потрібно якомога більше спиратися на бік ступні, щоб підошви не стукали.

Вона підійшла й стала прямо позаду Шістнадцятого, а той згорбився, бабраючись із якимись записами. Вона схопила його за плече й розвернула. Його каптур упав, відкриваючи обличчя.

Він, безсумнівно, був шинійцем: з блідою, майже хворобливою шкірою та великими, немов дитячими, очима. Рестарес же був невисоким алетійцем з ріденьким волоссям. Так, цей чоловік невисокий на зріст, але зовсім лисий і не алеті. Отже, якщо тільки Мрейз не помилявся і Рестарес не був Прядильником світла, це не той, кого вона шукала.

Шістнадцятий закричав і щось сказав їй незрозумілою мовою. Вона відпустила його, і той утік до свого дому. Серце калатало в грудях, і вона витягла руку із сумки. Навіть не усвідомлювала, що потяглася туди по зброю.

Їй не потрібна зброя. Це не він.

Підійшов Фрактал, трохи відновивши свою характерну жвавість. Уже не було жодних ознак іншого спрена, з яким він хотів її познайомити.

— Добре! — сказав він. — Це було захопливо. Але ж це не він?

— Ні, не він, — підтвердила Шаллан.

— Шаллан, мені потрібно тобі пояснити. Про те, що я робив.

— Ні, — сказала Шаллан, приховуючи свій біль. — Це вже зроблено. Натомість рухаймося вперед.

— М-м-м... Я... Що з тобою сталося? Щось змінилося. Ти... Вейл?

— Ні, — сказала Шаллан. — Я — це я. І я нарешті прийняла важке рішення, яке довго зважувала. Ходімо, нам потрібно доповісти Мрейзу. Його розвідка помилилася — Рестареса немає в цій фортеці.

76 Гармонія

Родич відмовився говорити з Навані.

Вона опустила руку й витріщилася на гранатову жилку на стіні. Такий чудовий секрет. Він був на видноті, оточував її весь цей час. Настільки звичайний секрет, що очі не бачили його, і якщо взагалі помічали, то лише мигцем. Просто іще один візерунок у шарах стіни.

Душа Урітіру весь час спостерігала за нею. Можливо, якби Навані виявила це раніше, вони могли б досягти іншого результату.

Вона поклала руку на жилку і прошепотіла:

— Пробач. Будь ласка, знай, що мені шкода. Справді.

На якусь мить вона подумала, що цього разу Родич відповість. Навані відчула щось слабке, немов рух тіні глибоко в океані. Але слів не почула.

Зітхнувши, Навані покинула кристалічну жилку й пройшла між полицями маленької бібліотеки, щоб дістатися до свого столу біля дверей. Сьогодні, окрім охоронця, на підлозі прямо в кімнаті сиділа донька Рабоніель з пучком волосся на голові та порожніми очима.

Навані вмостилася на своєму місці, намагаючись ігнорувати божевільну Сплавлену. Нотатки та записи про напівзавершені досліди захаращували її стіл. Вона не мала жодного інтересу продовжувати їх. А навіщо? Усе, що вона намагалася робити досі, було обманом. Вона написала щоденні інструкції для вчених веліла їм провести тести на фабріалах зі спренами спустошення, які надала Рабоніель, перш ніж усе пішло не так. Дала папір посильному, а потім сіла й дивилася просто перед собою.

Зрештою з’явилася сама Рабоніель, одягнена в алетійську хаву, яка напрочуд добре їй пасувала. Зрозуміло, що хороша кравчиня підігнала сукню до вищої та широкоплечої статури Сплавленої. Можна було подумати, що її подоба зробить її нежіночною, особливо з невиразним бюстом, характерним для більшості вижіночених співунок. Натомість — завдяки чудовому крою та впевненості кроку — Рабоніель носила сукню так, ніби та від початку була пошита, щоб підкреслити когось високого, владного та врівноваженого. Вона робила моду своєю. Адолін схвалив би це.

Принаймні він був у безпеці. Адолін, Ренарін, Ясна, Далінар і маленький Ґав. Уся її родина в безпеці, далеко від вторгнення та безладу, який влаштувала Навані. Це було маленьке благословення, за яке вона могла подякувати Всемогутньому.

Рабоніель принесла табурет — низький, тож, коли вона сіла, її очі опинилися на рівні з очима з Навані. Сплавлена поставила на підлогу кошик, потім витягнула з нього пляшку темно-червоного вина. Це був шинійський сорт, солодший за традиційні алетійські вина, відомий як амоштха — вино, виготовлене з винограду.

— У твоїх щоденниках написано, що воно тобі подобається, — промовила Рабоніель.

— Ви їх читали?

— Звичайно, — сказала Рабоніель і поставила на стіл два келихи. — На моєму місці ти зробила б так само, і це було б мудро.

Вона відкоркувала пляшку і налила Навані половину келиха.

Навані не випила. Рабоніель не змушувала, натомість оглянула вино експертним оком, а потім зробила ковток.

— Ах, так, — сказала вона. — Цей смак пронизаний спогадами. Виноград. Ваші предки так і не могли змусити його рости поза Шиноваром. Занадто холодно, я гадаю. А може, все через брак ґрунту. Я вважаю це пояснення дивним, оскільки виноградна лоза здається схожою на багато наших місцевих рослин. Мене ще не було, коли ви прийшли в наш світ. Але моя бабуся завжди згадувала про дим. Спочатку вона подумала, що у вас дивні візерунки на шкірі, але насправді багато людських облич було попечено або забруднено сажею внаслідок руйнування світу, який вони залишили. Вона розповідала про те, як ваша худоба стогнала й ревіла від опіків. Результат того, що люди приборкували Сплески без присяг, без перевірки. Звичайно, це було ще до того, коли ми зрозуміли, що таке Сплески. До того, як спрени пішли від нас до вас, до початку війни.

Слухаючи, Навані відчула, яку неї на потилиці заворушилося волосся. Бурекляття. Ця істота... вона жила в часи приходу тіней, доісторичні часи. Не збереглося оригінальних документів тих днів. І все ж одна зі свідків сиділа перед нею і пила вино з її таємної схованки, розмірковуючи про походження людства.

— Так давно, — сказала Рабоніель з м’яким, майже нерозбірливим ритмом у словах. — Дуже, дуже давно. Скільки вже минуло? Сім тисяч років? Не думаю, що ти можеш зрозуміти, як я втомилася від цієї війни, Навані. Як ми всі втомилися. І ваші Вісники теж.

— То покінчімо з цим, — озвалася Навані. — Оголосіть мир. Вийдіть із вежі, і я переконаю Далінара почати переговори.

Рабоніель покрутила свій келих, ніби роздивляючись рідину всередині з різних кутів.

— Ти думаєш, що ми не пробували вести переговори? Ми народжені битися одне з одним, Навані. Ми — протилежності. Принаймні так я думала. Я завжди припускала, що якщо Буресвітло і Пустосвітло можна справді змусити змішатися, то... бах — і вони знищать одне одного. Так само, як ми знищуємо одне одного в цій нескінченній війні...

— Отже, справа в цьому? Саме тому ви так сильно хочете, щоб я поєднала два види Світла?

— Мені потрібно знати, чи ти маєш рацію, — відповіла Рабоніель. — Якщо так, то багато чого з того, що я планувала, зруйнується. Мені цікаво... може, іноді я більше не розумію все чітко. Або припускаю, що те, чого я хочу, є правдою. Коли живеш так довго, Навані, то забуваєш про обережність. Забуваєш запитувати.

Рабоніель кивнула в бік столу Навані:

— Сьогодні нічого не вдалося?

— У мене більше немає інтересу, — відповіла Навані. — Думаю, мені пора прийняти вашу початкову пропозицію і почати носити воду.

— Навіщо так марнувати себе? — запитала Рабоніель, і її ритм став напруженим. — Навані, ти все ще можеш перемогти мене. Якби люди не могли перевершити Сплавлених, ви б програли під час кількох перших Повернень. Руйнацій, як ви їх називаєте. Натомість ви завжди відтісняли нас. Ви билися камінням, проте перемагали нас. Мій рід удає, що ми так багато знаємо, але ще протягом багатьох Повернень нам буде важко наздогнати людей. Це наша страшна таємниця. Ми чуємо ритми, розуміємо Рошар і спренів. Але ритми не змінюються. Спрени не змінюються. Якщо ми з тобою разом відкриємо цей секрет, ти зможеш використовувати його краще, ніж я. Подивися і побач. Принаймні доведи, що я помиляюся. Покажи мені, що наші два види Світла можуть зливатися і змішуватися, як ти припускала в теорії.

Навані подумала над пропозицією, хоча, буря забери, знала, що не варто так робити. Це був ще один трюк — ще один каталізатор, доданий до системи, щоб прискорити реакцію. І все ж Навані не могла брехати сама собі. Вона справді хотіла дізнатися. Як завжди, запитання дражнили її. Питання були безладом, що очікував організації. Що більше розумієш, то більше вирівнюється світ. То більше хаос набував сенсу, як і повинно бути в усьому.

— У мене виникла проблема, — сказала Навані, нарешті зробивши ковток зі свого келиха. — Я можу зробити так, щоб два види Світла перетнулися — я можу змусити їх притягнутися до одного самоцвіта, кружляючи, як дим, захоплений потоком повітря. Але вони не змішуються.

— Вони — протилежності, — Рабоніель нахилилася вперед, щоб подивитися на схеми та нотатки, які Навані робила під час кожної невдалої спроби.

— Ні, просто інертні речовини, — не погодилася Навані. — Переважна більшість елементів у поєднанні не спричиняють реакції. Я б давно назвала ці дві речовини незмішуваними, якби не побачила Вежесвітло.

— Саме воно спочатку подало мені ідею, — сказала Рабоніель. — Я вирішила, що якщо є гібрид Світла Гонора та Культивації, то має бути причина, чому ніхто ще не змішував Світло Одіозума з жодним із них.

— Питання — це душа науки, — мовила Навані, відпиваючи вино. — Але припущення мають бути доведені, Стародавня. На основі своїх досліджень я вважаю, що ці дві речовини не протилежні, але це ще не доведено.

— І як довести це?

— Нам потрібен емульгатор. Щось, що змусить їх змішатися. На жаль, я не можу зрозуміти, що це за емульгатор, хоча він може бути пов’язаний зі звуком. Я нещодавно дізналася, що Буресвітло реагує на звуки.

— Так, — Рабоніель узяла зі столу сферу. — Звуки Рошару.

— Ви можете почути Світло?

Рабоніель промугикала щось у відповідь, а потім подумала й кивнула. Вона піднесла діамант, кришталево чистий, наповнений Буресвітлом під час великобурі напередодні.

— Треба зосередитися і знати, що шукаєш, щоб почути сферу. Чистий тон, надзвичайно м’який.

Навані вдарила по відповідному камертону, і звук задзвенів у кімнаті. Рабоніель кивнула:

— Так, цей тон. Точно такий самий. От тільки...

Навані випросталася:

— Тільки що?

— Тон сфери має певний ритм, — пояснила Рабоніель із заплющеними очима, тримаючи сферу. — Кожен вид Світла має свій ритм. Світло Гонора — величний. Культивації — різкий і уривчастий, проте наростальний.

— А Світло Одіозума?

— Хаотичний, але з певною дивною логікою. Що довше слухаєш, то більше сенсу він має.

Навані відкинулася на спинку крісла, попиваючи вино і шкодуючи, що не має доступу до Рушу та інших учених. Рабоніель заборонила їй покладатися на їхній досвід у цій справі, доручивши проблему лише Навані. Навані, яка не була вченою.

Що б зробила Ясна в цій ситуації? Ну, крім того, що знайшла б спосіб убити Рабоніель?

Навані відчула, що відповіді просто перед нею. Так часто траплялося в науці. Стародавні люди воювали кам’яною зброєю, але секрети металургії були в межах досягнення...

— Чи є тон у Вежесвітла? — спитала Навані.

— Два тони, — відповіла Рабоніель, розплющуючи очі й кладучи сферу Буресвітла. — Але це не просто тони Культивації та Гонора. Вони... інші, змінені так, щоб бути в гармонії одне з одним.

— Цікаво. А ритм у них є?

— Так. Обидва тони сприймають його, гармонізуючи, оскільки грають однаковий ритм. Це симфонія, яка поєднує в собі владу Гонора та постійно зростальну велич Культивації.

Усі їхні сфери з Вежесвітлом наразі потемніли, і Рабоніель не мала можливості їх відновити, тому не було чого перевіряти.

— Рослини ростуть, якщо їх освітлювати Буресвітлом, — сказала Навані, — і біля них відбивати правильний ритм.

— Старий сільськогосподарський трюк. Він краще працює з Життєсвітлом, якщо знайти його.

— Але чому? Чому Світло реагує на звуки? Чому існує певний ритм росту рослин?

Навані пошукала у своїх матеріалах і почала занотовувати план експерименту.

— Я ставила собі це питання багато разів, — сказала Рабоніель. — Але це наче запитувати, чому діє сила тяжіння. Хіба ми не повинні прийняти деякі основи науки як постулати? Прийняти, що деякі речі в цьому світі просто діють?

— Ні, не повинні. Навіть у сили тяжіння є механізм, що керує нею. Є докази того, чому найпростіші задачі на додавання працюють. Усе має пояснення.

— Я чула, що різні види Світла реагують на звук, тому що він нагадує голос Сколків, які наказують їм коритися.

Навані вдарила камертонами, торкнулася ними відповідних самоцвітів, поклала камені на відповідні місця. Тонкий потік Буресвітла йшов від одного самоцвіту, тонкий потік Пустосвітла — від іншого. Вони зустрілися в центрі, обертаючись навколо порожнього самоцвіту. Жодне Світло не втягнулося в камінь.

— Пустосвітло й Буресвітло, — промовила Навані. — Голоси богів.

Або, можливо, щось іще давніше. Причина, чому істоти, яких називають богами, говорили саме так.

Рабоніель підійшла, стала пліч-о-пліч із Навані, і вони разом спостерігали за потоками Світла.

— Ви сказали, що Буресвітло і Життєсвітло створюють ритм разом, коли змішуються, — мовила Навані. — Отже, якби ви могли уявити ритм, у якому змішуються Буресвітло і Пустосвітло, який би він був?

— Ці два? Не спрацює, Навані. Вони протилежні. Один упорядкований, організований. А Інший... — Рабоніель замовкла, а її очі звузилися. — ...інший хаотичний, — прошепотіла вона, — але з певною логікою. Логікою, яку можна зрозуміти. Може, ми могли б протиставити їй щось? Хаос завжди здається сильнішим, коли проявляється на організованому тлі... — нарешті вона стиснула губи. — Ні, я не можу цього уявити.

Навані постукала по краю келиха, вивчаючи невдалий експеримент.

— Якби ти могла почути ритми, — сказала Рабоніель, — то зрозуміла б. Але це не до снаги людям.

— Заспівайте мені один з них. Тон і ритм Гонора.

Рабоніель підкорилася, заспівала чисту дзвінку ноту — тон Буресвітла, такий самий, який видавав камертон. Потім змусила тон коливатися, вібрувати, пульсувати у величному ритмі. Навані теж наспівувала, підбираючи тон, намагаючись закріпити його у своїй свідомості. Рабоніель, очевидно, надто виділяла ритм, полегшуючи їй розпізнавання.

— А тепер поміняйте на ритм Одіозума.

Рабоніель так і зробила, наспівуючи негармонійний тон із бурхливим, хаотичним ритмом. Навані спробувала узгодити його з тоном Гонора. Вона мала вокальну підготовку, як і будь-яка світлоока жінка її дану. Однак вокал не був сферою її поглибленого навчання. Хоча вона намагалася втримати тон проти сильного ритму Рабоніель, проте швидко втратила ноту.

Рабоніель замовкла, потім тихенько заспівала в іншому ритмі.

— Чудова спроба, — сказала вона. — Краща, ніж я чула від інших людей, але ми повинні визнати, що ви просто не створені для такого співу.

Навані відпила, потім покрутила вино в келиху.

— Чому ти хотіла, щоб я наспівала ці ритми? — запитала Рабоніель. — Чого ти сподівалася досягти?

— Я подумала, що, можливо, якщо ми об’єднаємо дві пісні, то зможемо знайти правильну гармонію, яка виникне з поєднання Буресвітла з Пустосвітлом.

— Це непросто. Треба змінити тони, щоб знайти гармонію. Я пробувала вже багато разів, Навані, але мені не вдалося. Пісні Гонора та Одіозума не поєднуються одна з одною.

— Ви вже пробували це з людиною? — спитала Навані.

— Звичайно, ні. Люди, як ми щойно довели, не можуть дотримуватися тону чи ритму.

— Ми нічого не довели, — заперечила Навані. — Лише провели один невдалий експеримент.

Вона поставила келих на стіл, потім перетнула кімнату й пошукала щось у своїх речах. Потім з’явилася з одним зі своїх фабріалів, що надягалися на руку, в який вставила годинник та інші пристрої. Як і інші фабріали на Буресвітлі у вежі, він більше не працював. Але був влаштований так, що містив цілий ряд самоцвітів.

Навані зірвала внутрішню оббивку зі шкіри на фабріалі, потім сіла за стіл, почала порпатися з гвинтами та вставила в нього нові самоцвіти, повні Буресвітла.

— Навіщо це? — спитала Рабоніель.

— Ви можете почути пісні та ритми Рошару. Можливо, просто тому, що у вас кращий слух.

Рабоніель скептично заспівала, але Навані продовжила вставляти самоцвіти.

— Ми чуємо їх, бо ми діти Рошару, а люди — ні.

— Я прожила тут усе життя, — відказала Навані. — Я таке ж дитя цієї планети, як і ви.

— Твої предки прийшли з іншого світу.

— Я не говорю про своїх предків, — Навані пристебнула піхви фабріала так, щоб пласкі частини самоцвітів торкалися її руки. — Я говорю про себе.

Вона поставила експериментальний пристрій на стіл і витягнула нові потоки Буресвітла і Пустосвітла із самоцвітів, змушуючи їх обертатися в центрі навколо порожнього каменя.

— Стародавня, тепер знову заспівайте в тоні та ритмі Гонора, — попросила Навані.

Рабоніель знову сіла на табуретку, але підкорилася. Навані заплющила очі, міцніше затягуючи пристрій на руці. Він був зроблений як фабріал, але її не цікавила ця функція. Вона лише хотіла чогось такого, що могло б утримувати великі самоцвіти та притискати їх до її шкіри.

Тепер жінка відчувала прохолодні камені, які потепліли від її дотику. Заряджені самоцвіти завжди вирували всередині маленькими бурями. А чи був у них якийсь звук? Чи вібрація...

Чи зможе вона почути їх? Тон, ритм? Коли Рабоніель заспівала, вона подумала, що зможе. Заспівала в цьому ж тоні й відчула щось на руці. Самоцвіти відреагували, а точніше, відреагувало Буресвітло всередині каменів.

Тут справді був якийсь такт. Такий, на який лише натякав ритм Рабоніель. Навані могла заспівати цим тоном і відчути реакцію самоцвітів. Немов вправніша співачка стояла поряд і Навані могла підлаштувати свій голос під неї. Саме Буресвітло керувало нею, контролюючи за допомогою такту й ритму.

Навані додала цей ритм своєму тону, зосереджено постукуючи ногою. Вона уявила, що співає примарну пісню, щоб надати йому структуру.

— Так! — вигукнула Сплавлена, обірвавши пісню. — Так, ось воно!

— Тепер у ритмі Одіозума, — сказала Навані в тоні й такті Гонора.

Рабоніель так і зробила, і спів ударив Навані, немов хвиля, і її тон похитнувся. Вона ледь не втратила його, але самоцвіти були її провідниками. Навані заспівала голосніше, намагаючись тримати цей тон.

Своєю чергою Рабоніель заспівала потужніше.

«Ні, — подумала Навані, переводячи подих і продовжуючи співати. — Ні, ми не можемо битися».

Вона взяла Рабоніель за руку, наспівуючи свій тон, але тихіше. Рабоніель теж стишила спів. Тримаючи Сплавлену за руку, Навані відчула, ніби тягнеться до чогось. Її тон трохи змінився.

Рабоніель відповіла, їхні різні тони наближалися один до одного, крок за кроком, аж доки...

Гармонія.

Ритми вирівнювалися — сплеск хаотичних нот від Рабоніель, обмежених регулярним, упорядкованим пульсом від Навані.

Серцебиття. Барабанний бій. Сигнали. Разом.

Навані простягнула зчеплені руки й поклала на порожній самоцвіт у центрі експериментального пристрою, тримаючи їх там, поки вони деякий час співали в унісон. У тандемі, у чистій гармонії, де ніхто з них не брав гору.

Вони двоє переглянулися, потім замовкли. Потім обережно забрали руки — і побачили діамант, що світився яскравим чорно-синім кольором. Неможливим кольором.

Рабоніель затріпотіла, взявши самоцвіт з місця, а потім підняла його, наспівуючи у Ритмі благоговіння.

— Вони не знищили одне одного, як я припускала. Я підсвідомо на таке сподівалася. Ти мала рацію, Навані. Дивовижно, але це доводить, що я помилялася, — вона покрутила самоцвіт у пальцях. — Я можу назвати цей ритм Ритмом війни. Одіозум і Гонор, змішані разом. Я не знала його до сьогодні, але впізнаю його ім’я, я знаю це так само напевно, як і своє. Кожен ритм несе в собі розуміння його значення.

Сфера, яку вони створили, відрізнялася від сфери Сета — блакитна, а не фіолетова, без дивного викривлення простору навколо. Навані не могла бути певна, але їй здалося, що саме це шукала Рабоніель.

— Стародавня, — звернулася до неї Навані. — Дещо мене бентежить. Чому ви воліли, щоб два Світла знищили одне одного?

Навані здогадувалася чому. Але хотіла побачити, чи спонукає Сплавлену розкрити таємницю.

Рабоніель довго сиділа, тихенько наспівуючи собі підніс і оглядаючи самоцвіт. Здавалося, вона була зачарована рухом усередині. Буресвітло та Пустосвітло змішалися, щоб утворити щось, що скидалося на блискучі шалені шторми, а потім затихло — мирно й тихо — між ними.

— Ти знаєш, як убили Гонора? — нарешті запитала Сплавлена.

— Я... не впевнена, що взагалі визнаю його існування.

— О, він справді існував. Принаймні істота, яку ви називаєте Всемогутнім, істота, яка контролювала Сколок сили Гонора, мертва. І давно. Ти знаєш чому?

— Ні.

— Я теж не знаю. Але мені цікаво.

Навані знову сіла на своє місце.

— Звичайно, якщо це правда — а мій чоловік каже, що справді так, і я визнаю таку можливість, — тоді механізми смерті богів перебувають далеко за межами розуміння як людей, так і Сплавлених.

— А хіба ти не казала мені раніше, що все має свій механізм? Боги дають нам сили. Що це за сили? Гравітація, Сепарація, Трансформація... фундаментальні Сплески, які керують усім. Ти сказала, що нічого просто не існує. Я приймаю це і твою мудрість. Але за цією ж логікою боги — Сколки — мають діяти не на основі таємниць, а на основі знань, — вона покрутила самоцвіт у пальцях, а потім зустрілася поглядом з Навані. — Гонора було вбито за допомогою якогось процесу, який ми поки не розуміємо. З того, що мені розповідали, я припускаю, що було використано щось протилежне, щоб розірвати його силу. Я думала, якщо зможу відкрити це протилежне Світло, то ми отримаємо владу над самими богами. Хіба це не та сила, що здатна припинити війну?

Бурекляття. Саме цього він хотів. Саме цим займався Ґавілар.

Самоцвіти. Пустосвітло. Дивна сфера, яка вибухнула, коли її приєднали до фабріала... і змішали з іншим видом Світла...

Ґавілар Холін — король, її чоловік, а іноді чудовисько — шукав спосіб убити бога.

Раптом ступінь його зарозумілості — і грандіозного планування — склалися для Навані в єдине ціле. Вона знала те, чого не знала Рабоніель. Протилежність Пустосвітлу існувала. Це було не Буресвітло, як і не нове змішане Світло, яке вони створили. Але Навані бачила. Тримала сферу з ним у руках. Її чоловік віддав сферу Сету, а він — їй.

«Заради найсвятішого імені Всемогутнього... — подумала вона. — Це логічно». Але, як і всі великі одкровення, це породило безліч нових питань. Чому? Як?

Рабоніель підвелася, зовсім не звертаючи уваги на прозріння Навані. Сплавлена сховала самоцвіт, і Навані змусила себе зосередитися на цьому моменті. Цьому відкритті.

— Я була впевнена, що до знищення Гонора призвело щось у природі сили Одіозума, протилежне його силі, — сказала Рабоніель. — Я помилялася, і ти надзвичайно допомогла мені, привівши до цього доказу. Тепер я повинна відмовитися від цих міркувань і зосередитися на своєму справжньому обов’язку — охороні вежі.

— А як же ваша обіцянка, що ви підете, якщо я допоможу знайти це Світло?

— Вибач. Наступного разу спробуй не бути такою довірливою.

— Зрештою, — прошепотіла Навані, — ти належиш йому, а я — Гонору.

— На жаль. Ти можеш залишатися тут і продовжувати будь-які інші дослідження, які забажаєш. Ти заслужила це і мою вдячність. Якщо хочеш замість цього знайти просту роботу у вежі, я це організую. Обміркуй варіанти, а потім скажи про свої бажання, — Рабоніель завагалася. — Рідко буває, щоб Сплавлені ставали боржниками перед людиною.

Сказавши це, вона пішла. Навані, своєю чергою, допила решту вина. Її голова гула від таємних сенсів.

77 Належна законність

СІМ З ПОЛОВИНОЮ РОКІВ ТОМУ

Венлі ухилилася від патруля людських вартових. Сховавшись за дверима, вона налаштувалася на Ритм миру, намагаючись заспокоїти свої емоції. Венлі прибула сюди зі своїми одноплемінниками, щоб підписати угоду, але до підписання — і до свята з нагоди цієї події — залишалося кілька годин. А поки слухачі готувалися, Венлі прокрадалася через заборонені коридори палац у.

Двоє вартових, балакаючи алетійською мовою, продовжували нести службу. Венлі дихала тихо, щосили намагаючись не дозволити величі цієї людської споруди охопити її. Улім запевнив, що її народ колись будував такі ж грандіозні споруди й будуватиме знову. Вони зведуть такі дивовижні витвори, що цей палацу Холінарі порівняно з ними нагадуватиме хижку.

Якби ж вона могла пропустити цей проміжний етап, де їй загрожує така небезпека. Планування разом з Улімом їй подобалося. Подобалася її популярність завдяки відкриттю воєнної подоби. Але зараз вона прокрадається через палац... Вона явно порушила людські правила, прослизнувши в його заборонені частини. Якщо її спіймають...

Вона заплющила очі й слухала Ритм миру. «Ще трохи, — подумала вона. — Доки супутники Уліма не дістануться до нас. Тоді все закінчиться».

Однак тепер, коли Улім покинув її яхонтосерце, вона почала сумніватися більше. Улім говорив про приховану бурю та майбутню війну, про те, що герої з легенд повернуться, щоб битися. Ця розмова крутилася в її голові — і речі, які ще день тому здавалися такими раціональними, тепер бентежили її. Чи це справді найкращий спосіб переконати її людей дослідити подоби сили? Хіба вона не гралася з війною та руйнуванням? Чому Улімові так нетерпеливилося здійснити це?

Щойно вони дісталися до палацу, він наполіг, щоб Венлі допомогла йому забрати мішок самоцвітів, який залишив тут його агент. Багато спренів, подібних до нього, були готові для доставлення вченим Венлі. Це не входило в початковий план. Вона просто хотіла показати своїм одноплемінникам, наскільки небезпечні люди.

Але що їй було робити? Це вона почала скочувати цей валун зі скелі. Якщо спробує зупинити його зараз, він розчавить і її. Тож продовжувала робити те, що велів він. Навіть якщо без нього в яхонтосерці почувалася старою та дурною. Без нього не могла чути нові ритми. Але жадала їх. Світ набував сенсу, коли вона їх слухала.

— Ось ти де, — сказав Улім, чкурнувши в коридор. Він рухався, як блискавка, повзаючи по поверхні каменю, і міг зникнути, щоб його побачили лише ті, кому потрібно. — Чого ти щулишся, наче дитина? Ну ж бо. Ми повинні рухатися.

Венлі визирнула за ріг. Вартові давно пішли далі.

— Я не повинна була цього робити, — прошипіла Венлі на нього. — Не повинна була викривати себе.

— Хтось має нести самоцвіти, — відказав Улім. — Тож якщо ти не хочеш, щоб я знайшов когось іншого, який стане найвеличнішим серед твого народу, роби те, що кажу.

Ну, гаразд. Венлі скрадалася за ним, хоча останнім часом тон Уліма дедалі більше дратував її. Їй не подобалося його грубе, зневажливе ставлення. Краще б він більше не кидав її. Спрен стверджував, що йому потрібно розвідати дорогу, але Венлі була частково переконана, що він хоче, щоб її виявили.

Улім повів її сходами вгору. Ритм удачі благословляв її, і вона вийшла на верхній поверх, не зустрівши жодної людини, хоча їй довелося сховатися на сходах, коли повз крокували інші вартові.

— Чому ми повинні йти аж сюди?! — прошипіла вона, коли вартові зникли. — Чому твоя подруга не могла принести самоцвіти в підвал, де зараз усі інші слухачі?

— Я... втратив з нею зв’язок, — зізнався Улім.

— Ти... що?

Спрен закрутився на підлозі, а потім піднялася блискавка, і він перетворився на маленьку людиноподібну істоту.

— Я не отримував ніяких звісток від Аксіндвет уже кілька днів. Я впевнений, що все гаразд. У нас є місце зустрічі, де вона залишає мені речі. Там будуть і самоцвіти.

Венлі заспівала в Ритмі зради. Як він міг пропустити таку важливу деталь? Вона пробиралася через людський палац, ставлячи під загрозу угоду, спираючись на неперевірену інформацію? Проте перш ніж встигла зажадати додаткових відповідей, Улім знову перетворився на згусток енергії на підлозі й кинувся вперед.

У Венлі не було іншого вибору, окрім як пробиратися за ним коридором, почуваючись страшенно беззахисною. Треба було привести Деміда. Їй подобалося, як він слухав її слова і завжди мав напоготові комплімент. Йому було б приємно прокрадатися, а вона почувалася б сміливішою з ним.

Вона петляла коридорами, впевнена, що її будь-якої миті викриють. І все ж якимось дивом Улім провів її до маленької кімнати з нічними горщиками, розставленими на підлозі. Вона витягла самоцвіт і помітила дірку в підлозі біля однієї стіни кімнати — схоже, люди скидали сюди відходи, виливаючи їх у якусь смердючу вигрібну яму кількома поверхами нижче.

І це її мета? Відхоже місце? Венлі почало нудити, і вона мусила дихати ротом.

— Ось тут, — вказав Улім, потріскуючи збоку одного з горщиків.

— Ну дивися, — сказала Венлі в Ритмі скептицизму, — якщо я знайду всередині людські відходи...

Вона зняла кришку. На щастя, всередині було чисто й порожньо, за винятком складеного аркуша паперу.

Улім затріпотів у Ритмі торжества. Здавалося, він хвилювався. Венлі розгорнула папірець. Вона досить добре знала алетійське письмо, щоб зрозуміти, що там був список інструкцій з прибирання.

Це шифровка, — пояснив Улім. — Гадаєш, ми настільки дурні, щоб залишати інструкції на виду, аби їх міг прочитати будь-хто? Дозволь мені розтлумачити...

Спрен набув людської подоби, стоячи на столі, повному горщиків. Венлі ненавиділа те, що він приймав подобу людини, а не слухача. Він нахилився вперед, його очі звузилися:

— Капець!

— Що?

— Дай мені подумати, слухачко! — огризнувся він.

— Що вона написала?

— Аксіндвет повідомляє, що її викрили. Вона — дуже специфічний і рідкісний фахівець, подробиці хай тебе не хвилюють, але в палаці, мабуть, є ще хтось такий же, як вона. Агент чужинця. Вони знайшли її й налаштували людського короля проти неї. Вона вирішила вшиватися.

— Вшиватися? Не розумію цього слова.

— Вона покидає це місце! Або вже покинула. Можливо, ще кілька днів тому.

— Покинула палац?

— Планету, ідіотка.

Улім розплився, схожі на панцир шипи прокололи його шкіру, а потім зникли. Здавалося, це відбувалося в такт одному з нових ритмів, можливо, Ритму люті.

Улім так мало їй розказував. Венлі знала, що є спосіб подорожувати з цього світу до місця, яке люди називають Геєною. Це світ спренів спустошення. Багато тисяч спренів чекали там, щоб допомогти її народу, але вони не могли звільнитися без якогось Сплеску або енергії. Без чогось, що... витягнуло б їх через порожнечу між світами.

То що це означало? Агентка Уліма повернулася у світ, звідки прибув він сам? Чи вона пішла в інше місце? Вона пішла назавжди? Як вони збираються перенести спренів у цей світ, щоб створити силу для бурі?

І найголовніше, чи хотіла Венлі, щоб це сталося? Він пообіцяв їй подоби сили, але вона припускала, що покаже їх П’ятірці після того, як налякає їх тим, наскільки могутні люди. Все змінювалося дуже швидко, вислизаючи з-під її контролю. Вона майже почала вимагати відповідей, але те, як шипи розривали шкіру Уліма, і те, як він пульсував, змусило її мовчати. Він був силою природи, що ожила. І та особлива сила, яку він демонстрував зараз, була руйнівною.

Зрештою його пульсація вщухла. Шипи сховалися під шкіру. Він залишився стояти на столі, витріщаючись на аркуш паперу з образливими словами.

— І що будемо робити? — нарешті запитала Венлі.

— Не знаю. Для нас тут нічого немає. Мені... мені потрібно піти, подивитися, чи зможу знайти відповіді деінде.

— Піти? А як щодо твоїх обіцянок? Щодо наших планів?

— У нас немає планів! — відказав Улім, обертаючись до неї. — Ти сказала, що прибуття сюди налякає твій народ. А це сталося? Бо з того, що побачив я сам, виходить, що вони насолоджуються! Планують бенкетувати та сміятися, може, ще в ліжко залізуть до буреклятих людей!

Венлі налаштувалася на Ритм рішучості, але потім змінила на Примирення. Вона мусила визнати, що її одноплемінники не були налякані, як вона. Навіть Ешонай ставала все більш розслабленою — а не занепокоєною, — коли вони спілкувалися з людьми. У ці дні сестра Венлі навіть не носила воєнної подоби.

Венлі хотіла звинувачувати лише її, але проблеми зі слухачами були набагато важливішими, ніж з Ешонай. Здавалося, ніхто більше не бачив, що зробила Венлі. Вони повинні були злякатися всіх паршменів — поневолених співунів — у палаці. Натомість народ Венлі здавався зацікавленим.

Ніхто не помічав загрози, яку бачила Венлі. Вона не розуміла або не вірила в деякі слова Уліма. Але, прийшовши сюди, сама усвідомила, що людям не можна довіряти. Якщо вона нічого не зробить, її народ, її матір теж поневолять люди.

Улім перетворився на тріскучу блискавку, спустився по ніжці столу й полетів над підлогою. Вона зробила крок за ним, налаштовуючись на Ритм жахів, але він зник, залізши під двері. Доки вона виглянула в коридор, його ніде не було.

Венлі зачинила двері й помітила, що важко дихає. Вона сама у фортеці ворогів, пробралася у заборонені коридори. Що робити? Що вона може зробити?

Чекати. Улім повернеться.

Але він усе не повертався. І кожна мить, поки вона стояла там, налаштована на Ритм жахів, була нестерпнішою за попередню. Їй доведеться вибиратися самостійно. Можливо, вдасться непомітно прослизнути назад тим самим шляхом, яким прийшла? Вона розірвала записку, а потім викинула її з шахти разом зі сміттям. Налаштувалася на Ритм рішучості й вислизнула з кімнати.

— Гей, ти!

Вона зіщулилася, налаштувавшись на Ритм скорботи. Один коридор. Вона не змогла проминути навіть один коридор.

До неї підійшов людський вартовий у блискучому нагруднику із довгою зловісною зброєю в руці — наче спис, але з наконечником, як у сокири.

— Що ти тут робиш? — запитав він алетійською.

Венлі прикинулася дурною й заговорила своєю мовою. Потім показала на сходи. Може, якщо він подумає, що вона не знає алетійської, то просто відпустить її?

Натомість солдат грубо схопив її за руку й повів коридором. Кожного разу, коли вона намагалася вирватися, він смикав її сильніше, ведучи сходами вниз, потім через лабіринт палацу. Зрештою залишив у кімнаті, де кілька жінок писали телестилями — Венлі все ще хотілося, щоб її народ знав, як їх робити. Звіти приймав непривітний старий солдат з великою бородою.

— Знайшов оцю на верхньому поверсі, — доповів вартовий, штовхаючи Венлі на крісло. — Вона там щось видивлялася, це підозріло.

— Вона говорить алетійською? — запитав бородань.

— Ні, сер, — вартовий віддав честь і повернувся на свій пост.

Венлі сиділа тихо, намагаючись не налаштовуватися на ритми із зайвим страхом. Звичайно, все не буде надто погано. Вона може пожалітися, що заблукала. І піднялася на кілька сходових маршів... І прокралася повз вартових... Тоді як їм кілька разів веліли триматися якомога далі...

«Коли я знову знайду Уліма, — подумала вона, налаштовуючись на Ритм зради, — то я його...» І що? Що вона може зробити зі спреном? Як вона житиме без нього і його обіцянок? Раптом відчула себе дуже, дуже маленькою. Вона ненавиділа це відчуття.

— Ти схожа на одну з їхніх учених, — сказав старий чоловік, склавши руки на грудях. — Ти справді не вмієш говорити алетійською? Чи прикидалася дурною?

— Я... прикидалася дурною.

Венлі відразу пошкодувала, що заговорила. Чому вона відкрилася? Чоловік буркнув. «Це їхня версія налаштування на Ритм веселощів», — подумала вона. — І що ти там робила?

— Шукала туалет.

Прямий пильний погляд. Людська версія налаштування на Ритм скептицизму.

— І знайшла, — сказала вона в Ритмі примирення. — Зрештою. Кімната з усіма тими горщиками.

— Я занотую це, — сказав він, кивнув одній із писарок, і та почала писати. — Як тебе звуть?

— Венлі.

— Якби ти була людиною, я б замкнув тебе, доки хтось не прийде по тебе, або віддав би тому, хто міг би витягти з тебе відповіді. Але ця угода підписується сьогодні ввечері. Я не хочу викликати жодних інцидентів. А ти?

— Ні, сер.

— Тоді як щодо такого? Ти сидітимеш тут, у цій кімнаті, разом з нами, наступні чотири години. Як тільки почнеться бенкет і договір підпишуть, побачимо. Якщо не виникне ніяких проблем, ти вирушиш на бенкет. Якщо щось піде не так... тоді буде ще одна розмова, добре?

Венлі налаштувалася на Ритм розчарування, але нічого не відбувалося. Вона, напевно, ніяк не постраждає, окрім розмови із сестрою. Почасти вона була не проти посидіти під замком.

Венлі все одно кивнула. Направду, вона вважала дії чоловіка напрочуд раціональними. Тримаючи її поруч, вони попередять усе, що Венлі могла запланувати, — і якби вона справді загубилася, то не мала б серйозних проблем, побувши кілька годин в ув’язненні.

Венлі вже думала наполягати, що надто важлива для такого. Однак відкинула цю ідею. Її спіймали так швидко після того, як зник Улім... Що ж, важко було продовжувати вдавати із себе сильну. Відчуття, що вона якась дрібнота, не полишало Венлі.

Солдат покинув її, щоб тихо поговорити з жінками, і Венлі розібрала дещо з їхньої розмови. Він наказав доповісти іншим постам вартових у палаці, що знайшов заблукалу «паршенді», і запитав, чи не бачив хтось, щоб інші заходили у заборонені або підозрілі місця.

Венлі несподівано виявила, що налаштувалася на Ритм похвали. Їй було приємно побути самій. Останнім часом Улім завжди супроводжував її. Вона почала думати про те, як з усім розібратися. Піти поговорити з П’ятіркою. Можливо — як не боляче це визнавати, — піти попрохати поради в Ешонай.

На жаль, незабаром Улім проскочив у відчинені двері у вигляді смуги червоної блискавки. Вона заспівала в Ритмі збентеження, а потім — Зради, коли він піднявся по ніжці її крісла й на підлокітнику перетворився на людину.

— У нас велика проблема, — повідомив спрен.

Вона замугикала трохи голосніше.

— Ой, перебори себе, дівчисько. Послухай, сьогодні в палаці є Вісники.

— Вісники? — прошепотіла вона. — Тут? Вони ж мертві!

— Тс-с! — Улім озирнувся через плече на людей. — Вони не мертві. Ти навіть не уявляєш, як ми розкішно, колосально, неймовірно вляпалися. Першим я побачив Шалаш і полетів за нею, а потім наткнувся не лише на Калака, а й на Нейла. Здається, він мене побачив. Не повинен був, але...

Двері до посту варти загородила чиясь постать. Бородатий солдат підвів очі. Венлі повільно обернулася, налаштовуючись на Ритм тривоги. Прибулий виявився показним чоловіком з темно-коричневою шкірою та блідою плямою на щоці, яка дещо нагадувала малюнки на шкірі слухачів. Одягнений у військову форму, хоча не такого крою, який носили алеті.

Він подивився на Венлі, потім — показово — на Уліма, і спрен застогнав. Потім чоловік нарешті поглянув на солдата.

— Пане посол? — запитав вартовий. — Чого бажаєте?

— Я чув повідомлення, що ви тримаєте тут одну з розумних паршменів, — сказав незнайомець. — Це вона? — Так, — відповів вартовий. — Але... — Прошу відпустити цю бранку під мою опіку.

— Не думаю, що можу це зробити, пане посол, — сказав вартовий, глянувши на писарок у пошуках підтвердження. — Ви... Тобто це дуже незвичне прохання.

— Ця слухачка важлива для подій прийдешньої ночі, — незнайомець ступив уперед і поклав щось на найближчий стіл, за яким сиділа писарка. — Це печатка, що підтверджує мою посаду. Я маю законну юрисдикцію на цих землях, яку надано вашим королем. Ви підтвердите це.

— Я не впевнена... — почала було писарка.

— Ви підтвердите, — повторив чоловік.

Його голос здавався абсолютно порожнім, без емоцій чи ритму. Коли чоловік обернувся до Венлі, вона відчула холодок.

Писарки позаду нього заходилися строчити телестилями. Незнайомець майже повністю затулив Венлі від їхніх очей.

— Привіт, Уліме, — сказав чоловік тихим, рівним голосом.

— Гм... привіт, Нейле, — відповів спрен. — Я... гм... Я не очікував тебе тут побачити... гм... сьогодні. Насправді взагалі не очікував... будь-коли... Як справи... е... у Шалаш?

— Не треба теревень, Уліме, — відказав Нейл. — Ми не друзі. Ти живеш лише тому, що я не можу знищити спрена, — дивний чоловік незмигно подивився на Венлі й мовив: — Слухачко. Ти знаєш, що це?

— Просто якийсь спрен, — відповіла вона.

— Ти мудра, — сказав Нейл. — Справді якийсь спрен, так? Як давно ти його знаєш?

Венлі промовчала і побачила, як Улім задоволено запульсував. Він не хотів, щоб вона відповідала.

— Ясновельможний, — покликала одна з писарок. — Здається, ви маєте рацію. Ви можете реквізувати цю бранку... Ми просто збиралися тримати її, доки...

— Дякую, — Нейл узяв печатку в писарки, а потім вийшов у коридор. — За мною, слухачко.

Улім скочив їй на плече і вчепився у волосся.

— Іди, — прошепотів він. — Але не кажи йому нічого. Я в такій біді... Венлі рушила за дивним чоловіком з приміщення для вартових. Вона ніколи раніше не бачила людини з таким кольором шкіри, хоча це не був справжній оніксовий колір, як візерунки слухачів. Скоріше колір мушлі скелебруньки.

— Скільки їх? — спитав Нейл. — Спренів, схожих на нього? Скільки їх повернулося?

— Ми... — почав було Улім.

— Я хочу почути слухачку, — перервав спрена Нейл.

Венлі рідко бачила, щоб Улім мовчав, і він рідко робив те, що вона просила. Однак почувши докір цього чоловіка, Улім одразу замовк. Улім злякався цієї істоти. Чи означало це, що пісні про них правдиві?

Вісник. Живий.

Улім мав рацію. Повернення почалося. Невдовзі люди підуть нищити її народ. Це був єдиний висновок, який вона могла зробити, спираючись на своє знання пісень. І на зустріч з цією людиною.

Бурекляття. Її народу конче потрібні подоби сили.

І щоб отримати їх, слід було вести цю розмову так, щоб ця істота її не вбила.

— Дай відповідь на моє запитання, — велів Вісник. — Скільки таких спренів, як він? Скільки спренів спустошення повернулося?

— Я бачила тільки цього.

— Неможливо, щоб він залишався на Рошарі всі ці роки, — відказав Нейл. — Минуло... дуже багато часу, я гадаю. Можливо, багато поколінь від останньої справжньої Руйнації?

Як ця істота могла не пам’ятати, скільки часу минуло з моменту завершення Повернень? Можливо, він був настільки величніший за смертних, що не вимірював час, як вони.

— Я гадав, що для них неможливо подолати відстань між світами, — продовжив Нейл. — Чи могло це бути... Ні. Неможливо. Я був пильним. Обережним. Ти повинна сказати мені! Як ви здійснили його повернення?

Такий холодний голос. Без ритмів, без людських емоцій. Та все ж ті слова... Він верзе маячню. Можливо, річ не в тому, що він вимірював час по-іншому, а в тому, що він несповна розуму? Хоча Венлі спочатку подумала сказати правду, це бажання придушилося його мертвими словами.

Можливо, вона не повністю довіряла Уліму, але цьому Віснику не могла довіряти точно.

— Ми нічого не робили, щоб повернути їх, — сказала вона, ризикнувши відштовхнутися від того, що він сказав раніше. — Це зробив ти.

— Неможливо, — повторив Нейл. — Ішар казав, що лише Зв’язок між світами може відкрити міст. І Талн не здався. Я б дізнався, якби це сталося.

— Не звинувачуй нас у своїй невдачі.

Нейл усе ще дивився перед собою.

— Отже, план Ґавілара працює. Дурень. Він усіх нас знищить, — Нейл посміхнувся під впливом раптового і несподіваного спалаху емоцій. — Цей чоловік — дурень та ідіот. Він заманює нас обіцянками, а потім порушує їх, шукаючи те, що я йому заборонив!. Так. Я почув це сьогодні ввечері. Доказ, який мені потрібен. Я знаю. Я знаю...

«Буря забирай, — подумала Венлі. — Він і справді божевільний».

— Я був пильним, — пишномовно продовжив Вісник. — Але недостатньо пильним. Я повинен про все подбати. Якщо узи почнуть утворюватися знову... якщо ми відкриємо шлях...

Він раптом зупинився в коридорі, змусивши її завмерти біля нього. Його обличчя знову стало пласким. Беземоційним.

— Здається, я повинен запропонувати тобі послугу, слухачко. Король планує зрадити ваш народ.

— Що?

— Ви можете запобігти катастрофі, — сказав Нейл. — Сьогодні ввечері тут, у місті, буде один чоловік. Я стежив за ним через його незвичайні обставини. Він має артефакт, який належав моєму другові. Я поклявся не торкатися цього артефакту через... причини, які для тебе не важливі.

У вухах Венлі забринів Ритм збентеження. Але Улім, що сидів на її плечі, збадьорився.

— Я маю законну юрисдикцію діяти тут від імені короля, — провадив Нейл. — Однак не можу вжити конкретних заходів проти нього. Сьогодні ввечері я знайшов підстави наказати його вбити, але мені знадобляться місяці планування, щоб належно узаконити це. На щастя, я прочитав ваш договір. Існує положення, яке дозволяє одній стороні законно порушити його й напасти на іншу, якщо вони мають докази, що інша сторона задумала зраду. Я точно знаю, що Ґавілар планує використати саме це положення для нападу на твій народу найближчому майбутньому. Я даю тобі цю інформацію під присягою Вісника Всемогутнього. У вас тепер є докази того, що він організовує змови проти вас, і ви можете діяти. Людина, котра може вам допомогти, — це раб, якого продають на ринку. Людина, яка володіє ним, сподівається, що хтось із багатих гостей короля захоче вибрати нових слуг перед святом. У вас залишилося небагато часу. Раб, який вам потрібен, — єдиний шинієць серед натовпу. Самоцвітів, які ваші люди носять як прикраси, буде достатньо, щоб купити його.

— Я не розумію, — сказала Венлі.

Нейл подивився на Уліма, що сидів на її плечі.

— Цей шинієць носить клинок Джезріена. І навчений майстерно ним володіти, — Нейл знову перевів погляд на Венлі. — Я визнаю вас невинуватою в будь-якому злочині, використовуючи вісімдесят сьоме положення алетійського кодексу — помилування злочинця, який має виконати важливіше завдання для загального блага.

Потім пішов геть, залишивши їх у коридорі.

— Це було... — промовив Улім. — Ого. Він далеко зайшов. Усе так само погано, як і в деяких Сплавлених. Але все було добре зроблено, Венлі. Я намагаюся не здаватися надто здивованим. Думаю, ти змогла обдурити того, хто по суті є богом.

— Це стара хитрість, Уліме. Усі — і люди, і слухачі, і, мабуть, боги — в глибині душі підозрюють, що кожна невдача виникає через них самих. Якщо звинуватите їх, більшість вважатиме, що саме вони за це відповідають.

— Можливо, я занадто легко відмовився від тебе, — сказав спрен. — Сколкозброєць старого Джезріена, отже, тут? Цікаво...

— Що це означає?

— Скажімо, — пояснив Улім, — твій народ мав почати війну з людьми. Чи це спровокує у вашого народу відчай, якого ми хочемо? Чи приймуть вони ті подоби, які ми пропонуємо?

— Напасти на людей? — промовила Венлі в Ритмі збентеження. Вони були самі в коридорі, але вона все одно стишила голос. — Навіщо нам робити так, як сказав той Вісник? Ми тут не для того, щоб розпочинати війну, Уліме. Я просто хочу, щоб мій народ підготувався до війни на випадок, якщо люди спробують знищити нас!

Улім тріснув блискавкою, а потім піднявся по її руці, до яхонтосерця. Вона вагалася, чи впустити його. Він діяв дивно, не за правилами. Він міг входити та виходити з неї без великобурі, яка полегшувала трансформацію.

Він почав вібрувати енергією, яка проходила через її тіло.

«Ти була така розумна, Венлі, обдуривши Нейла. Це спрацює. Ти і я. Ці узи».

— Але... війна?

«Мені байдуже, чому Нейл подумав, що ми повинні напасти на короля, — сказав Улім. — Це зародило в мені ідею. Ми виконаємо не його план, а твій. Ми прибули сюди, щоб твій народ побачив, наскільки люди небезпечні. Але вони не розумні, а ти мудра. Ти розумієш, наскільки вони небезпечні. Треба показати це іншим».

— Так.

Це був її план.

Улім прослизнув у її яхонтосерце.

«Люди планують зрадити вас, — продовжив Улім. — Вісник це підтвердив. Ми повинні атакувати їх першими».

— І тим самим довести наш народ до відчаю, — відказала Венлі. — Коли люди помстяться, це поставить нас під загрозу знищення. Так... Тоді я зможу переконати слухачів, що їм потрібні подоби сили. Вони повинні прийняти нашу допомогу, або їх знищать.

«Саме так».

— Війна... напевно, означатиме смерть тисяч, — Венлі налаштувалася на Ритм тривоги. Ритм відчувався тихим і слабким. Віддаленим. — З обох сторін.

«Твій народ знову отримає належний статус правителів всієї цієї землі, — сказав Улім. — Так, спочатку проллється кров. Але зрештою ти правитимеш, Венлі. Чи можеш ти заплатити цю маленьку ціну зараз за несказанну славу в майбутньому?»

Якщо це означає бути достатньо сильною, щоб ніколи більше не стати слабкою? Ніколи не відчувати себе такою жалюгідною, як сьогодні?

— Так, — сказала Венлі, налаштовуючись на Ритм руйнування. — Що будемо робити?

78 Верховний Суддя

Шаллан поспішила в кімнату, яку ділила з Адоліном, намагаючись забути дивну зустріч із Шістнадцятим. Не потрібно думати про... того іншого спрена. Мертвоокого Криптика. «Залишайся зосередженою і не дозволяй Променистій знову вислизнути».

Фрактал, що ішов за нею слідом, з клацанням зачинив двері.

— Хіба тобі не треба зараз зустрітися з Адоліном?

— Треба, — сказала Шаллан, ставши на коліна біля ліжка й витягуючи свою скриню. — Зараз найкращий час для зв’язку з Мрейзом, оскільки ми не ризикуємо, що Адолін натрапить на нас.

— Йому буде цікаво, де ти.

— Я владнаю все пізніше, — сказала Шаллан, відмикаючи скриню і заглядаючи всередину.

— Вейл? — спитав Фрактал підходячи.

— Ні, я Шаллан.

— Справді? Я відчуваю, що ти якась неправильна, Шаллан. М-м-м. Ти повинна послухати. Я справді користувався кубом. У мене є копія ключа від твоєї скрині. Мені допоміг Дотепник.

— Це не має значення. Це вже зроблено. Закінчено. Не хвилюйся. Треба рухатися далі й...

Фрактал узяв її за руки, став біля неї на коліна. Його візерунок, колись такий чужий для її очей, тепер був знайомий. Їй здавалося, що, дивлячись на його мінливі лінії, вона могла побачити таємниці того, як влаштований світ. Можливо, навіть як вона сама влаштована.

— Будь ласка, — мовив Фрактал. — Дозволь сказати це тобі. Нам не потрібно говорити про твоє минуле, і я помилявся, намагаючись змусити тебе до цього. Так, я брав куб. Щоб поговорити з Дотепником. У нього теж є такий, Шаллан! Він мені сказав. Я так хвилювався за тебе. Не знав, що робити. Тож я пішов до нього, і він сказав, що ми можемо поговорити через куб, якщо я хвилююся. М-м-м... Про те, що з тобою відбувалося. Він сказав, що я дуже смішний! Але коли я з ним розмовляв востаннє, він мене попередив. За ним шпигували Примарокровні. Те, що я йому сказав, інший хтось почув. Ось як Мрейз дізнався.

— Ти говорив із Дотепником, — прошепотіла Шаллан. — А шпигун підслухав? Це... Це означає...

— Ніхто з твоїх друзів не зрадник. Окрім мене! Тільки трошки! Вибач.

Немає ніякого шпигуна. І Фрактал...

Це чергова брехня? Невже вона настільки заплуталася в них, що не може визначити, де правда? Шаллан схопила його занадто довгопалі долоні. Вона так сильно хотіла знову довіритися.

«Твоя довіра вбиває, Шаллан», — подумала її темна частина. Та частина, яку вона назвала Безформним. Проте вона не була безформною. Вона точно знала, що це таке.

Наразі вона відступила — і звільнила Вейл з Променистою. Вейл миттєво взяла на себе контроль і ахнула, приклавши руку до голови.

— Бурекляття, — прошепотіла вона. — Це був... дивний досвід.

— Я погіршив ситуацію, — сказав Фрактал. — Я дуже дурний.

— Ти намагався допомогти, — заперечила Вейл. — Але ти мав прийти до мене. До речі, я Вейл. Я могла б тобі допомогти.

Фрактал тихо задзижчав. Вейл відчула, що він недовіряє їй повністю. Що ж, вона сама не була впевнена, що повністю довіряє власним думкам, тож хай так і буде.

— Є над чим подумати у твоїй розповіді, — сказала Вейл. — А наразі, будь ласка, більше нічого від нас не приховуй. Гаразд?

Візерунок Фрактала сповільнився, потім прискорився, і він кивнув.

— Чудово, — Вейл глибоко вдихнула. Ну що ж, це закінчилося.

«Хто вбив Йалай?» — прошепотіла Шаллан зсередини.

Вейл завагалася.

«Можливо, Фрактал був тим, хто весь час рухав куб, — сказала Шаллан. — І саме через нього Мрейз знав про нашу вигадку про спотворених спренів. Але хтось убив Йалай. Хто це був?»

Бурекляття. У цьому безладі ховалося щось важливіше. Набагато важливіше. Вейл, однак, потрібен був час, щоб це перетравити. Тому поки що вона відклала все вбік І взяла куб для зв’язку. Повторила заклинання:

— З’єднай мене з Мрейзом, кубе, і передай йому мій голос.

Цього разу все зайняло більше часу, ніж раніше, і вона не розуміла, в чому різниця. Вона просиділа хвилин десять, перш ніж нарешті заговорив голос Мрейза:

— Я вірю, що ти маєш повідомити лише хороші новини, маленький ножику.

— У мене погані новини, але ти все одно їх почуєш. Це Вейл, тут також Фрактал. Ми виключили з можливих варіантів останню людину в Міцній Цілісності. Або Рестарес навчився маскуватися так, що я не можу його помітити, або ж його тут немає.

— Наскільки ти впевнена в цьому?

Мрейз говорив спокійно. Вона ніколи не бачила, щоб він засмучувався через погані новини.

— Не повністю, — сказала вона. — Як я вже сказала, він міг замаскуватися. Або, можливо, твоя інформація помилкова.

— Таке можливо, — визнав Мрейз. — Зв’язок між царствами ускладнений, тому інформація поширюється повільно. Ти запитувала, чи не залишав хтось фортецю останнім часом?

— Спрени стверджують, що востаннє людина залишила це місце п’ять місяців тому, — відповіла Вейл. — Але це була Азур, а не Рестарес. Я знаю її. Я описала того, на кого ми полюємо, кільком спренам честі, але ті сказали, що опис надто розпливчастий і що багато людей здаються їм схожими. Я схильна думати, що вони говорять правду. Вони зовсім не згадували, що Шістнадцятий — той, кого я планувала перехопити останні кілька днів, — шинієць.

— Це непокоїть, — сказав Мрейз.

— Ти відповідав мені розпливчасто. Тож запитаю прямо. Чи міг Рестарес стати Прядильником світла? Криптики мають інші вимоги до зв’язку, ніж більшість Променистих.

— Я дуже сумніваюся, щоб Рестарес приєднався до будь-якого ордену Променистих, — відповів Мрейз. — Це йому не притаманне. Однак я вважаю, що ми не можемо відкидати цю можливість. У космері є варіації Світлопрядіння, які не вимагають спренів, крім того, існують Клинки Честі, і зараз їхнє місцеперебування погано відстежують навіть наші агенти.

— Я думала, що всі вони в Шиноварі, крім одного, яким володіє Моаш.

— Вони там були.

Мрейз сказав це просто, прямо, з натяком: вона не отримає більше інформації на цю тему. Принаймні доки не завершить цю місію, після чого він пообіцяв відповісти на всі її запитання.

— Ти повинна озброїтися Буресвітлом, — порадив Мрейз. — Якщо ти не знайшла Рестареса, є ймовірність, що він знає, що ти там, а це може бути небезпечно. Він не той тип, який битиметься, доки його не загнали в кут, але на цій планеті мало таких небезпечних істот, як він.

— Чудово, надзвичайно, — сказала Вейл. — Приємно знати, що я повинна почати спати упівока. Ти міг би мене попередити раніше. — Враховуючи твою параною, ти б зробила інакше? — весело промовив Мрейз.

— Ти, мабуть, маєш рацію щодо Буресвітла, — погодилася Вейл. — У спренів честі дійсно є запас — вони дозволили нам використати його для зцілення Адоліна. Мені цікаво, звідки вони взяли всі ті ідеальні самоцвіти, щоб зберігати Світло так довго.

— У них були тисячоліття, щоб зібрати їх, маленький ножику. І вони люблять самоцвіти, можливо, з тієї ж причини, чому ми захоплюємося мечами. За часів Променистих деякі навіть вірили в перекази про Камінь Десяти Зір і все життя полювали за ним. Як ти отримаєш Буресвітло від цих спренів честі?

— Почну розробляти план, — відповіла Вейл.

— Чудово. А як там твоя... стабільність, маленький ножику?

Вейл думала про те, як Шаллан взяла на себе контроль, якимось чином замкнувши Вейл і Променисту.

— Могло б бути й краще, — зізналася вона.

— Відповіді допоможуть звільнити тебе, — сказав Мрейз. — Як тільки ти їх заробиш.

— Можливо. А може, ти сам будеш здивований тим, що я вже знаю.

Проблема полягала не в тому, щоб отримати відповіді. Потрібно віднайти душевну силу, щоб прийняти їх.

Чи могла вона тепер якось підтвердити те, що сказав Фрактал? Про Дотепника й те, що за ним шпигують Примарокровні? Вона порозмірковувала над цією ідеєю, але вирішила нічого не говорити Мрейзові. Не хотіла розповідати йому зайве.

Її роздуми перервали людські крики. Незвичайне явище тут, на території спренів честі.

— Мені потрібно йти, — сказала вона Мрейзу. — Щось відбувається.

Спрени честі мали багато причин, щоб відкладати суд над Адоліном. Їхнім першим і найочевиднішим виправданням була необхідність дочекатися «Верховного Суддю» — спрена, який вирушив кудись на патрулювання. Спираючись на те, що вони сказали, Адолін кілька тижнів вважав, що це Прародитель бур. Але коли він якось сказав про це, спрени розсміялися.

Тож тепер він не мав уявлення, хто або що таке цей Верховний Суддя, і їхні відповіді здавалися йому дивними. Верховний Суддя — якийсь спрен, це наче зрозуміло. Але не спрен честі. Суддя належав до якогось дуже рідкісного різновиду спренів.

У будь-якому разі очікування на повернення Верховного Судді дало спренам честі час підготувати документи, нотатки та свідчення. Але якби все було готово, вони б усе одно не дозволили розпочати суд. Тому що Адолін, як вони пояснили, — ідіот.

Ну, вони не сказали це так прямо. І все ж він не міг не підозрювати, що спрени думають саме так. Адолін не мав жодного поняття про те, що вони вважали належною процедурою судового процесу. Отже, він опинився на сьогоднішній зустрічі. Йому було призначено інструктаж кожні два дні. Спрени честі сказали цілком чітко: його пропозиція, як він її сформулював, дозволить засудити його як зрадника і вбивцю. Хоча це зовсім не було його наміром, цей суд дозволяв їм повісити на нього гріхи стародавніх Променистих. Перш ніж це зробити, спрени хотіли, щоб він належно розібрався в процедурі судового процесу. Які ж дивні ці істоти.

Він тихо пройшов через бібліотеку — довгу невисоку будівлю на північній площині Міцної Цілісності. Спренам честі подобалися книги, судячи з великої колекції, але він рідко бачив спренів тут. Мабуть, їм подобалося володіти книгами, і вони ставилися до них як до реліквій, які потрібно берегти.

Його ж наставниця сприймала книги по-іншому. Вона стояла на стільці-драбинці, перебираючи книжки на верхній полиці. Її одяг, зроблений із самої сутності, нагадував вбрання тайленської торговки: спідниця до колін, поєднана з блузою та шаллю. На відміну від спренів честі, її забарвлення було чорного кольору з блиском при правильному освітленні. Немов різнобарвна олія, нанесена на лезо меча.

Чорнильна спренка. Ясна утворила узи з одним з таких, хоча Адолін ніколи його не бачив. Ця ж назвала себе Сумішшю, і таке ім’я здалося Адолінові незвичним.

— Ах, великий князю, — сказала вона, помітивши його. — Ви є.

— Я — підтвердив він.

Протягом тижнів спільних розмов Адолін здебільшого звик до її незвичного стилю спілкування.

— Добре, добре, — сказала вона, спускаючись сходинками.

— Нашого часу майже нема. Ходімо, ми повинні поговорити.

— Нашого часу майже нема? — перепитав Адолін, поспішаючи за нею.

Суміш була нижчою за більшість спренів честі й заплітала волосся — вугільно-чорне, як і решта тіла, — у щось схоже на косу. Попри те що шкіра була майже монохромно-чорною, ледь помітні відтінки підкреслювали її риси, роблячи кругле обличчя та маленький ніс більш помітними. — Так, — відповіла вона. — Спрени честі призначили дату вашого суду. Вона є.

— Коли?

— Три дні.

— Отже, Верховний Суддя тут? — спитав Адолін, коли вони підійшли до свого столу.

— Він має скоро повернутися. Можливо, він уже є тут. Тому ми повинні ухвалювати рішення, — вона сіла, не перериваючи потоку слів. — Ви не готові. Ваш прогрес не готовий, великий князю Адоліне. Я кажу це не для того, щоб образити. Так просто є.

— Я знаю, — сказав він, сідаючи. — Закони спренів честі... складні. Я б хотів, щоб ви виступали від мого імені.

— Це не їхній звичай.

— Напевно, це розчаровує.

— Так, — погодилася вона. — Це недавно, оскільки було придумано купкою манірних, надто відполірованих ґудзиків.

Між чорнильними спренами та спренами честі не спостерігалося особливої любові. А Суміш, напевно, була однією з найбільш дипломатичних серед свого роду — вона була офіційним емісаром чорнильних спренів у Міцній Цілісності.

— Я знаю одну спренку честі в моєму світі, — сказав Адолін. — Вона іноді буває... незвичною, але я б не назвав її манірною.

— Давня Дочка? — уточнила Суміш. — Вона не єдина, чий характер такий, як ти говориш. Багато спренів честі були такими. Інші досі такі. Але Міцна Цілісність і ті, хто тут є, мали сильний вплив на багатьох спренів честі. Вони проповідують ізоляцію. Інші коряться.

— Такі крайнощі. Вони повинні зрозуміти, що є кращий спосіб упоратися зі своїм гнівом на людей.

— Згодна. Краще рішення є. Я просто вбила б вас. Адолін стрепенувся:

— Що, вибачте?

— Якщо людина спробує зв’язатися зі мною узами, — сказала Суміш, гортаючи книжки у своєму стосі, — я нападу на неї й уб’ю. Це краще рішення є.

— Не думаю, що Променисті змушують спренів до уз, — зауважив Адолін.

— Якби мене примусили. Я б ударила першою. Ваш народ не заслуговує довіри, — вона відклала одну зі своїх книжок, похитавши головою. — Хай там як, я хвилююся за вашу підготовку. Вона слабка, проте не з вашої вини. Спрени честі використовуватимуть проти вас хитросплетіння своїх законів, вам на шкоду. Ви будете як дитина, що намагається битися на дуелі. Гадаю, що суди серед вашого народу відкритіші?

— По суті, треба піти до відповідального світлоокого і відстояти свої інтереси, — сказав Адолін. — Він вислуховує, можливо, радиться зі свідками чи експертами, а потім виносить вирок.

— Коротко, просто. Дуже недосконало, але просто. Спренам честі цього регіону подобаються їхні правила. Але, можливо, краще рішення таке, — вона взяла одну з книжок, які переглядала, коли він прийшов. — Ми можемо клопотати про розгляд справи за участю свідків. Той різновид, який більше схожий на відомі вам.

— Звучить чудово, — сказав Адолін розслабляючись.

Якби йому довелося прослухати ще одну лекцію, що включає такі терміни, як «виправдувальні докази» та «компенсаційні відшкодування», він би попросив просто стратити його й покінчити з цим.

Суміш промовила, роблячи нотатки:

— Добре, що я провела ці тижні, навчаючи вас основ. Це підготує до вашої найкращої надії на перемогу, яка може бути в цьому форматі. Тому, перш ніж я поясню, викладіть мені вашу загальну стратегію на суді.

Вони повторювали стратегію десятки разів, аж до того, що Адолін міг промовити її задом наперед. Він не заперечував, адже солдатів муштрують у бойових порядках, доки вони не зможуть виконувати маневри уві сні. А цей суд нагадуватиме битву, і Суміш неодноразово попереджала його бути обережним зі словесними пастками.

— Потрібно переконати їх, що я не можу нести відповідальність за дії стародавніх Променистих, — пояснив Адолін. — Що вони не можуть цуратися мене чи мого батька через те, що зробили люди в давнину. Щоб досягти цього, я проявлю свій характер, доведу, що сучасні Променисті не пов’язані зі старими орденами, доведу, що наші дії перед лицем нинішньої кризи є доказом честі, яку демонструють люди.

Суміш кивнула:

— Ми оберемо суд за участю свідків. Якщо ваше клопотання буде прийнято, судовий розгляд відбуватиметься в три етапи протягом трьох днів. Першого дня Верховному Судді нададуть три свідчення проти вашої справи. Наступного дня ви дасте свої свідчення. Останнього дня обвинувачам дозволяється одне заперечення, а потім виноситься вирок. Такий формат вибирають нечасто, тому що він дозволяє свідчити проти вас так багато. Однак, враховуючи, наскільки погано ви розумієте правові системи, ну... цей вибір найкращий.

Адолін відчув тремтіння глибоко всередині. Йому хотілося битися на мечах, але в тому й була проблема. Будь-який Променистий міг показати кращі результати в такому бою, ніж він, тож його досвід володіння мечем став фактично застарілим. Він не міг натренуватися до рівня Променистих, адже вони були здатні зцілювати рани та завдавати ударів з надприродною грацією та силою. Світ вступив в епоху, коли просто добре фехтувати стало недостатньо.

Тож йому доведеться шукати нове місце. Батько завжди скаржився, що сам не придатний для дипломатії, і Адолін вирішив не скаржитися на те саме.

— Якщо можна внести заперечення на другий день, — сказав він, — то я за. Інші методи, які ви запропонували, вимагали б від мене занадто глибокого розуміння їхніх законів.

— Так. Хоча я переживаю, що, даючи свідчення, ви звинуватите себе. Гірше того, ви ризикуєте отримати запитання від аудиторії, даючи можливість для їхнього осуду. Усе може закінчитися тим, що одна людина протистоятиме натовпу експертів із права та риторики.

— Однак я повинен говорити від свого імені. Не бачу способу досягти того, чого хочу, не розмовляючи з ними. Потрібно проявити себе і звернутися до їхньої честі.

Суміш гортала сторінки з нотатками. Принц помітив, що коли вона не дивилася на нього, це означало, що їй важко щось сказати.

— Що? — запитав Адолін.

— Ви дуже вірите в їхню честь, принце Адоліне. У вас почуття справедливості... є.

— Вони спрени честі. Хіба вони не повинні бути чесними за своєю суттю?

— Тут є каламбур, — сказала Суміш. — Так, вони є спренами честі. Але честь... це не те що... у них є.

— Що ви маєте на увазі?

— Люди визначають честь. І жоден бог більше не може змусити когось до честі. Крім того, спрени, як ми, не безглузді. Наша воля сильна. Наше сприйняття формує наші визначення таких понять, як «честь», «правильне» й «неправильне». Так само, як і в людей.

— Ви маєте на увазі, те, що вони сприймають як чесне, може не збігатися з тим, що вважаю чесним я? Сил попереджала мене про це.

— Так, — сказала Суміш. — Те, чим вони є, визначає для них честь. Якими б вони не були.

— Це... страхає, — зізнався Адолін. — Але в них є доброта. Вони дбають про мертвооких, навіть про Маю, з великою турботою та увагою.

— Гм-м, так. Ота мертвоока. Якийсь спрен сказав вам її ім’я?

— Ні, вона мені сама сказала.

— Мертвоокі не говорять. Це є.

— Ви всі це повторюєте, але помиляєтеся, — відказав Адолін. — Я чув її слова у своїй голові. Тільки один раз, правда, але вона назвала своє ім’я. Маяларан. Вона моя подруга.

Суміш схилила голову набік:

— Цікаво. Дуже цікаво...

— У глибині душі спрени честі, напевно, бажають допомогти. Звичайно, вони мене вислухають. Звичайно, я змушу їх зрозуміти.

— Я дам вам найкращий шанс із можливих. Але, будь ласка, зрозумійте. Спрени — всі спрени — бояться вас із поважних причин. Щоб довести, що ви помиляєтеся, їм потрібно лише довести, що узи з людьми — це ризик. Що помилки людей у минулому виправдовують їхню обачність.

— Усе пов’язане з ризиком, — зауважив Адолін.

— Так. Ось чому цей суд... не кращий варіант для вас. Це правда є, принце Адоліне.

— Коли я чую, як ви це говорите, — сказав він, намагаючись розсміятися, — здається, що у мене немає шансів!

Суміш закрила книгу. І не відповіла. Адолін важко зітхнув.

— Ну добре. Що робитимемо далі?

— Гадаю, що найкраще — дізнатися, чи Верховний Суддя повернувся вже.

Суміш встала, залишивши книжки на столі, і пішла до дверей. Адолін мав не відставати. Вона стверджувала, що ненавидить спренів честі через давнє суперництво, але насправді поводилася так само, як вони. Наприклад, обидва народи спренів не надто поважали людські титули. Адолін не вважав себе зарозумілим, але хіба вони не могли проявляти до нього трохи більше поваги?

Надворі, як завжди, він на мить розгубився — мозок намагався усвідомити, що вниз — це не вниз, а вгору — не вгору. Що можна ходити по всіх чотирьох гранях усередині прямокутної вежі.

Він сумнівався, що коли-небудь почуватиметься спокійно в цьому місці. Спрени стверджували, що зовсім не Приборкування Сплесків дозволяло їм ходити тут по стінах, навпаки, давня присутність спренів честі дозволила вежі вибрати інший тип законів природи. Можливо, такі пояснення мали сенс для Шаллан. І взагалі, де вона? Вона часто запізнювалася на ці підготовчі зустрічі, але зазвичай з’являлася.

Суміш повела його до кута, де північна площина стикалася із західною, там розташовувалася більшість офіційних будівель. Адолін завжди вважав цю дію цікавою: йому довелося підійти й поставити одну ногу на стіну. Після цього він відкинувся назад і підняв другу ногу, відчуваючи, що ось-ось упаде. Замість цього, здавалося, все перевернулося, і він опинився на іншій площині.

— Ви робите це краще, ніж більшість людей, — зазначила Суміш. — Їх часто нудить під час цього процесу.

Він знизав плечима і пішов за нею до ряду невисоких будівель, скупчених біля основи вежі. Більшість споруд у Міцній Цілісності були одноповерховими. Адолін не мав певності, що б сталося, якби вони були надто високими — чи можна було впасти?

Вони пройшли повз групи спренів честі, і Адолін подумав про те, що сказала Суміш про їхні характери. Не просто про честь, як її визначали самі спрени честі. Ну, можливо, вони не всі такі набундючені, як здаються. Він чув їхній сміх та бачив натяки на пустотливу усмішку. Але потім повз пройшов старий спрен честі у військовій формі — і всі знову стали похмурими. Здавалося, ці створіння опинилися в пастці між інстинктом грайливості та своєю природою, будучи за природою спренами присяг.

Він передбачав ще одну виснажливу розмову зі спреном честі, який вів його справу, але перед тим як Адолін і Суміш увійшли до будівлі правосуддя, спренка зупинилася й схилила набік голову. Потім помахала йому рукою, щоб він пішов в іншому напрямку, і князь незабаром зрозумів чому. На наземній площині, біля брами в місто, відбувалися якісь заворушення. Мить паніки змусила Адоліна задуматися, чи це не його друзі вирішили врятувати його всупереч його волі, а потім ще більше занепокоївся, що всі ті мертвоокі, котрі стояли за муром, вирішили атакувати фортецю.

Ні перше, ні друге. Хтось прибув, і навколо купчився гурт спренів.

— Верховний Суддя? — здогадався Адолін.

— Так, — сказала Суміш. — Чудово. Ви можете подати йому своє прохання.

Вона пішла в тому напрямку вниз, уздовж західної площини. Адолін попрямував слідом, аж поки не зміг роздивитися того, хто змусив усіх так метушитися.

Виявилося, що Верховний Суддя — людина.

— Людина? — промовила Вейл, зупинившись на місці. — Це неможливо.

Вона примружилася, розглядаючи незнайомця, і їй не потрібно було наближатися, щоб упевнитися, що інтуїція її не підвела. Невисокий алетієць із ріденьким волоссям. Це він — той, на кого вона полювала. Верховним Суддею був Рестарес.

— М-м-м... — сказав Фрактал. — Вони ж казали, що Верховний Суддя — спрен. Можливо, спрени честі збрехали? М-м-м...

Вейл підійшла до невеликого натовпу спренів честі, які зібралися на південній площині, щоб повитріщатися на новоприбулого. Серед них була Лусінтія, спренка честі, яку призначили показати тут усе Вейл у її перший день у фортеці. Лусінтія була невисокою, з волоссям довжиною приблизно до підборіддя. Вона не носила військової форми, проте строга куртка та штани, яким віддавала перевагу, цілком її замінювали.

Вейл, проштовхавшись ліктями через натовп, підійшла до Лусінтії під приголомшеними поглядами спренів честі, які, як правило, не юрмилися так. Фрактал слідував за нею.

— Це не може бути Верховний Суддя, — сказала Вейл, показуючи на нього. — Я спеціально запитала, чи людина він.

— Він не людина, — підтвердила Лусінтія.

— Але...

— Він може мати подобу людини, — пояснила Лусінтія. — Але він — вічний і безсмертний спрен, який благословляє нас своєю присутністю. Це Калак, якого серед твого народу називають Келек’Елін. Вісник Всемогутнього. Він наказав нам не говорити людям, що він тут, особливо наказав не вести мови з людьми від його імені, тому нам не дозволили відповідати на твої запитання, доки ти не побачиш його сама.

Один із Вісників. Геєна!

Чоловік, якого Мрейз послав її відшукати — і, як вона підозрювала, потім убити, — був одним із Вісників.

79 Відкрита рана

Рлайн зайшов до пральні й відчув, як голови всіх буреклятих присутніх там обернулися до нього. Співуни-охоронці біля дверей пожвавилися, один штовхнув іншого й заспівав у Ритмі зацікавлення. Людські жінки, що працювали біля великих корит з мильною водою, озирнулися, продовжуючи прати білизну. Чоловіки, які гарували біля чанів для відбілювання — з довгими жердинами, щоб перемішувати білизну всередині, — зупинилися й витерли лоби. Балаканина стишилася до шепоту.

Рлайн. Зрадник. Покидьок. Дивина.

Він тримав голову високо — не для того пережив Четвертий міст, щоб його налякала тиха кімната та витріщені очі, — але йому все ще здавалося, що він — єдиний у купі самоцвіт, який не світиться. Чомусь, коли співуни вдерлися на Урітіру, він став іще чужішим.

Рлайн пройшов повз чани й корита до сушарки. Деякі первинні фабріали вежі — ліфти, головні колодязі, вентиляційні отвори — переробили, щоб вони працювали на Пустосвітлі. Це означало, що робітники могли поставити великі стелажі для сушіння в цій кімнаті, де з вентиляційних отворів дуло трохи сильніше. Ходили чутки про те, що незабаром Сплавлені запустять інші фабріали у вежі, але Рлайн не був у курсі їхніх часових рамок.

Біля стелажів для сушіння на нього чекав маленький візок, наповнений чистою постільною білизною. Він перераховував простирадла, а тим часом бригадир — світлоокий чоловік, який, здавалося, завжди стояв поряд, коли приходив Рлайн, — прихилився до стіни неподалік, склавши руки на грудях.

— Отже, — сказав він Рлайну, — на що це схоже? Вештаєшся по вежі. Керуєш цим місцем. Непогано, еге ж?

— Я нічим не керую, — заперечив Рлайн.

— Звичайно, звичайно. Хоча, напевно, це приємно — командувати всіма цими людьми, які раніше володіли тобою.

— Я слухач, — сказав Рлайн у Ритмі невдоволення. — Я ніколи не був рабом алеті, просто шпигував, прикидаючись рабом.

Ну, за винятком Четвертого мосту. Це було схоже на справжнє рабство.

— Але твої одноплемінники зараз нами командують, — продовжив підбурювати чоловік, абсолютно не зрозумівши натяку.

— Вони не мої одноплемінники. Я слухач — отже, зовсім з іншої землі. Я їхній одноплемінник не більше, ніж ти іріалієць.

Зачувши це, чоловік почухав голову. Рлайн зітхнув і покотив візок далі, щоб забрати подушки. Тамтешні жінки зазвичай не розмовляли з ним, тож він міг складати подушки, відчувши на собі лише кілька злих поглядів.

На жаль, він чув їхній шепіт. Чіткіше, ніж вони, напевно, думали.

— Не говори надто голосно, — сказала одна жінка. — Він доповість їм про тебе.

— Він весь час був тут, — прошипіла інша. — Спостерігав за Вітробігунами, планував, коли буде найкраще завдати удару. Це він їх отруїв. — Ширяє над ними, наче мстивий спрен, — промовила третя. — Спостерігає, щоб убити будь-кого, хто прокинеться. Будь-кого, хто...

Вона завищала, коли Рлайн різко розвернувся до трьох жінок. Їхні очі розширилися, і пліткарки відсахнулися. Підійшовши до них, Рлайн відчув їхнє напруження.

— Мені подобається грати в карти, — сказав він.

Троє жінок із жахом дивилися на нього.

— Карти, — повторив Рлайн у Ритмі туги. — Я найкраще граю у «Вежу», але також люблю і «Обхід». Знаєте, я добре граю. Бісіґ каже, це тому, що добре вмію блефувати. І це веселить. Мені це подобається.

Троє жінок перезирнулися, явно збентежені.

— Я вирішив, що вам потрібно дізнатися щось про мене, — провадив Рлайн. — Подумав, що, можливо, якби ви більше знали, то перестали б вигадувати. Він кивнув їм, потім силоміць налаштувався на Ритм миру і повернувся, щоб прив’язати подушки до верхнього борту візка. Коли ж покотив візок далі, шепіт почався знову.

— Ти чула? — прошипіла перша жінка. — Він грає в азартні ігри! Ну аякже. Знаєш, вони ж можуть бачити майбутнє. Мерзенні сили Пустоти. Він любить використовувати тих, хто не надто розумний, щоб зробити ставку проти нього...

Рлайн зітхнув, але продовжував котити візок. Біля дверей уже заздалегідь знав, що потрібно відійти вбік, оскільки один зі співунів охоронців намагався підставити йому підніжку. Їм не набрид той самий старий жахливий трюк, скільки б разів він тут не проходив. Рлайн швидко вийшов за двері, але один з охоронців встиг гукнути до нього в Ритмі осуду:

— До завтра, зраднику!

Рлайн штовхав візок коридорами Урітіру. Зустрічних траплялося багато — як людей, так і співунів. Носити воду з колодязів було штатним обов’язком сотень робітників. Багато жителів переселилися подалі від периметра, де стало занадто холодно. Натомість вони скупчилися у внутрішніх кімнатах.

Люди поступалися йому дорогою. Більшість співунів не дивилися на нього, але ті, хто дивився, зазвичай звертали увагу на татуювання. Їхні ритми змінювалися, а очі стежили за ним. Деякі ненавиділи Рлайна за зраду його предків. Іншим казали, що слухачі були сміливою керівною групою, яка підготувала повернення Одіозума. Вони ставилися до Рлайна з побожною пошаною.

Але попри все це — наляканих людей, недовірливих Владних, а іноді звичайних співунів, які шанували його, — він хотів бути просто Рлайном. Ненавидів, що кожен бачив у ньому втілення цілого народу. Він хотів, щоб його сприймали як особистість, а не як символ.

Найближчим до цього він був серед побратимів із Четвертого мосту. Дарма що вони називали його Шеном. Це все одно, що назвати одного зі своїх дітей «Людиною». Але попри всі свої недоліки, вони змогли дати йому дім. Тому що хотіли спробувати побачити його таким, яким він був насправді.

Штовхаючи візок, Рлайн знову помітив того самого крєм’ячка. Непоказна коричнева тваринка квапливо бігла вздовж стіни під самою стелею, зливаючись із візерунками каменю. Вони все ще спостерігали за ним.

Венлі попереджала про це. Невидимість спренів спустошення не працювала належно у вежі. Тож виявилося, щоб стежити за кимось тут, вони почали проникати в яхонтосерця тварин. Рлайн удав, що не помітив шпигуна. Зрештою той розвернувся й помчав іншим коридором. Спрени спустошення не могли повністю контролювати тварин, з якими утворювали зв’язок, хоча, напевно, що дурніша була тварина, то легше було на неї впливати. Тож неможливо було сказати, чи то спрен спустошення вирішив, що надивився за день достатньо, чи його господар просто відволікся.

Зрештою Рлайн дістався до атріуму і, як і багато людей, ненадовго поніжився у світлі, що пробивалося крізь велике східне вікно. Цими днями тут завжди був великий рух. Хоча користуватися ліфтами дозволялося лише привілейованим співунам, як люди, так і співуни приходили сюди по світло.

Рлайн перетнув атріум зі своїм візком, а потім покотив його до лазарету з Променистими. Він досі не міг розслабитися, тому що кімнатою серед непритомних походжала надзвичайна кількість людей.

Нібито у всіх була причина прийти туди. Водоноси, люди, що міняли судна, інші, яких попросили допомогти годувати непритомних лицарів бульйоном. Постійно з’являлися нові добровольці — чоловіки й жінки з вежі перетворили прихід сюди на своєрідне паломництво. Подивитися на Променистих. Потурбуватися про них. Потім піти спалити молитви про їхнє одужання. Здається, нікого з людей, які тут працювали, не хвилювало те, що лише менш як два роки тому вони лаялися словами про Загублених Променистих.

Погляди переслідували Рлайна, коли він, змушуючи себе крокувати в Ритмі миру, підкотив візок зі свіжовипраними простирадлами та подушками тим, хто їх змінював. Сьогодні цією роботою керував однорукий чоловік із заляканим поглядом. Як і більшість інших у кімнаті, він намалював у себе на лобі гліф «шаш». Це збентежило Рлайна.

Кілька днів тому Лезіан Переслідувач наказав своїм поплічникам бити тих, хто носив таку позначку на лобі, проте через день Рабоніель скасувала цей наказ. Усе одно здавалося дивним, що так багато людей носили цей символ. Вони мали усвідомити, що так привертають увагу.

Хоча Переслідувач був змушений приборкати своїх вояків і останнім часом інцидентів стало менше, він продовжував наполягати на більшій жорсткості у вежі. На жаль, він розмістив кількох охоронців у лазареті: зараз тут були двоє Владних у буремній подобі, які чергувалися з кількома іншими Владними, тож його солдати несли тут варту постійно.

Рлайн відчув на собі їхні погляди, поки прямував углиб кімнати, де Лірій і Гесіна за допомогою простирадл відокремили собі частину приміщення для роботи й житла. Рлайн змусив себе налаштуватися на Ритм упевненості, поки не зміг заховатися за простирадлами.

Усередині побачив Ліріна, який визирав, щоб подивитися на охоронців у буремних подобах. Позаду він облаштував невелику операційну, де міг приймати пацієнтів — бо, звісно, йому це було потрібно. Каладін розповідав про свого батька, і Рлайн відчував, що знає Ліріна і Гесіну, хоча спілкувався з ними особисто лише кілька тижнів.

— Ну що там? — спитав Рлайн.

— Оті буремні бачили мене й Гесіну, — прошепотів Лірін. — Ми не могли весь час ховатися. Але не думаю, що це має значення. До цього часу хтось уже напевно впізнав нас. Я не здивуюся, що цих Владних прислали сюди в першу чергу тому, що цей Переслідувач виявив, що ми тут.

— Можливо, вам варто сидіти тихенько, — сказав Рлайн, роздивляючись, чи немає на стелі крєм’ячків. — А може, нам варто витягти вас звідси.

— Ми стежили за крєм’ячками, — повідомив Лірін. — І не бачили жодного. Поки що. А щодо Переслідувача, то Венлі каже, що не треба остерігатися його, допоки та Небесна, Лешві, захищає нас.

— Не знаю, наскільки я довіряю комусь із них, Ліріне, — мовив Рлайн. — Особливо Сплавленим.

— Згоден. У які ігри вони грають? Лешві навіть не запитала про мого сина. Ти хоч уявляєш, чому вони так поводяться?

— Вибачте, але я сам збитий з пантелику. У наших піснях майже не згадуються Сплавлені, окрім того, що їх радять уникати.

Лірін буркнув. Як і інші, він, схоже, очікував, що Рлайн зрозуміє Сплавлених і Владних більше, ніж він сам, але, до честі лікаря, вони з Гесіною прийняли Рлайна без підозр, попри його расу. Хоча Лірін скаржився на Каладіна, здавалося, він вважав гідним довіри того, кого його син називав другом.

— А Венлі? — спитав Лірін. — Вона носить владну подобу. Чи можемо ми їй довіряти?

— Венлі могла залишити мене у в’язниці. Думаю, вона добре зарекомендувала себе.

— Якщо лише це не якась тривала афера, — зауважив Лірін, примруживши очі.

Рлайн заспівав у Ритмі примирення:

— Дивно, що ти такий підозріливий. Каладін казав, що ти завжди бачив у людях найкраще.

— Мій син знає мене не так добре, як сам гадає.

Лірін продовжував стояти біля завіси. Рлайн пройшов повз хірургічний стіл до того місця, де Гесіна розклала на підлозі одну з викрадених мап. Там перейшов на Ритм тривоги.

— Можливо, не варто їх виймати, — прошепотів він. — Тут довкола Владні.

— Ми не можемо жити, боячись ворогів на кожному розі, Рлайне, — сказала Гесіна. — Якби вони хотіли нас заарештувати, уже б це зробили. Наразі можна вважати, що ми в безпеці.

Рлайн ще мугикав у Ритмі тривоги. Проте... в її словах була мудрість. Він змусив себе заспокоїтися. Так, він бачив того крем’ячка, але не знав, чи є в ньому спрен спустошення. Можливо, він просто сахається від кожної тіні. Напевно, він був просто знервований через те, як усі до нього ставилися під час ходіння вежею.

— От я все думаю, — сказала Гесіна, дивлячись на мапу, — якби ми змогли доставити ці мапи Келу, вони б допомогли йому.

Рлайн глянув на Ліріна, наспівуючи в Ритмі зацікавлення. Гесіна не вловлювала ритму, але чітко розуміла мову його тіла.

— Я думаю не так, як Лірін, — продовжила жінка. — Він може скільки завгодно зображати із себе стоїчного пацифіста, і я любитиму його за це. Але не збираюся залишати Кела самого без допомоги. Думаєш, якби він мав точні мапи вежі, шансів було б більше?

— Не зашкодило б.

Рлайн став біля неї на коліна. Усі вони чули про те, що вчинив Каладін кілька днів тому — ефектно з’явився на ринку Розрив, вступив у сутичку зі Сплавленими, бився в повітрі.

Сплавлені явно злякалися. Одразу почали ширити інформацію, що вбили його. Надто швидко і надто настирливо, проте не показали його тіла. Люди у вежі не повірили цьому, як і Рлайн. Він приєднався до Четвертого мосту пізніше, ніж більшість, але був там під час найдраматичніших трансформацій Каладіна. Буреблагословенний живий, він ховався десь у вежі й планував наступний крок.

Гесіна продовжувала розглядати мапу шостого поверху вежі, але Рлайн помітив дещо інше. Жінка відклала вбік іншу мапу, одну з тих, що зображали Розколоті рівнини. Рлайн розгорнув її повністю й виявив, що налаштовується на Ритм згуби. Він ніколи не бачив повної, настільки детальної мапи всіх Рівнин.

Рлайна не здивувала їхня безмежність. Він бував там і як слухач, і як мостонавідник. Літав разом з Вітробігунами. Він розумів масштаби Розколотих рівнин і був готовий до того, що Нарак здасться мініатюрним порівняно з простором плато, що простягаються в усіх напрямках. Але він не був готовий до того, наскільки тепер це місце здавалося симетричним, коли він міг побачити все одночасно.

Так, Рівнини напевно розтріскалися за якоюсь закономірністю. Він наспівував у Ритмі зацікавлення, придивляючись до мапи ближче, і помітив якісь нерозбірливі написи на далекому східному боці Рівнин — там, де плато не так вивітрилися. Саме в тому напрямку мігрували прірводемони після розмноження або заляльковування. Небезпечна територія, повна великопанцирників, стадних тварин і хижаків завбільшки з будинок.

— Гесіно? — Рлайн повернув мапу до неї. — Чи можеш ти прочитати, що написано тут?

Вона нахилилася.

— Звіт розвідника. Здається, там знайшли якийсь табір. Якийсь великий караван або групу кочівників. Може, натанці? Велика частина цієї території ще не досліджена, Рлайне.

Він наспівував собі під ніс, думаючи, чи варто навчитися читати. Сиґзіл завжди говорив, наскільки це корисно, хоча Рлайну не подобалася ідея покладатися на написані слова, у яких немає життя, замість пісень. Аркуш паперу можна спалити чи загубити, його може знищити буря — проте цілий народ і його пісні знищити не так просто...

Він запнувся. Цілий народ. Його знову вразило, що він лишився один.

«Ні, Венлі тут», — подумав Рлайн. Їх двоє. Він ніколи особливо не любив Венлі, але принаймні не лишився єдиним слухачем. Це змусило його задуматися. Чи повинні вони... спробувати відновити народ? Ця ідея викликала в нього нудоту з кількох причин. Перш за все, коли він сам пробував набути шлюбної подоби, усе йшло не так, як він — чи насправді хтось інший — очікував.

Лірін різко відсахнувся від завісок. Його рух був настільки раптовим, що Гесіна сприйняла це як попередження, негайно схопила простирадло і накрила ним мапи. Потім поклала на нього кілька бинтів, удаючи, наче розстелила простирадло на підлозі, щоб бинти залишалися чистими, коли вона їх скручує. Вийшло б чудове прикриття — однак Рлайн усе зіпсував, бо запізно сховав мапу Розколотих рівнин.

— Річ не в мапах, — сказав Лірін, схопивши Рлайна за плече. — Поглянь. Здається, я впізнав одного з робітників.

Лірін показав Рлайну крізь завіси на невисокого чоловіка. У нього була мітка на лобі, але не гліф «шаш», намальований чорнилами. Татуювання Четвертого мосту, як і в Рлайна. Даббід не підіймав очей, походжаючи із властивим йому відчуттям німої покори.

— Гадаю, що той чоловік був одним із друзів Каладіна, — сказав Лірін. — Так?

Рлайн кивнув, потім тихенько заспівав у Ритмі тривоги й вийшов до головної кімнати. Йому та Даббіду часто доводилося працювати разом, оскільки вони були єдиними членами Четвертого мосту, які не здобули здібностей Вітробігунів. Побачивши Даббіда, Рлайн ніби відчув, що рана відкрилася, і він насилу заспівав у Ритмі миру.

Це не його провина, що спрени такі ж расисти, як і люди. Або як співуни. Як усі народи.

Він тихо взяв Даббіда за руку, відводячи його подалі від Владних.

— Буря забери, як я радий тебе бачити, — прошепотів Рлайн. — Я хвилювався за тебе, Даббіде. Де ти був? Ти перелякався? Ось, допоможи мені принести води іншим. Це схоже на роботу, яку ми виконували раніше, пам’ятаєш?

Він уявив бідного німого, що ховається в кутку й плаче, поки вороги захоплюють вежу. Даббід став своєрідним талісманом Четвертого мосту. Одним із перших, кого врятував Каладін. Даббід уособлював те, що зробили з ними всіма, а ще той факт, що вони це пережили. Були поранені, проте вижили.

Даббід упирався, коли Рлайн потягнув його до корита з водою. Низенький мостовик нахилився до нього, а потім — яке диво! — заговорив:

— Рлайне, будь ласка, допоможи. Каладін спить і не прокидається. Я думаю... я думаю, що він помирає.

80 Собака і дракон

Каладін опинився в якомусь місці, де його ненавидів сам вітер.

Він пам’ятав, як бився на ринку, потім плив через колодязь. Він невиразно пам’ятав, як вибіг у бурю — хотів кинути все і впасти вниз.

Але ні, він не міг здатися. Піднявся на зовнішню стіну вежі. Бо знав, що якщо втече, то залишить Даббіда й Тефта самих. Якщо втече, то залишить Сил — можливо, назавжди. Тож він піднявся і...

Що це, голос Прародителя бур?

Ні, голос Далінара.

Це сталося... кілька днів тому? Кілька тижнів? Він не знав, що з ним сталося. Блукав у місці, де постійно дули вітри. Обличчя тих, кого він любив, з’являлися серед примарних тіней, і кожне благало про допомогу. Спалахи світла обпікали його шкіру, засліплювали. Світло було злим. І хоча Каладін прагнув утекти з цієї темряви, кожен новий спалах змушував його все більше боятися світла.

Найгіршим був вітер. Вітер, що ненавидів його. Він здирав з нього шкіру, бив об каміння, коли Каладін намагався знайти схованку, щоб урятуватися.

«Ненавиджу, — шепотів цей вітер. — Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу».

Щоразу, коли вітер говорив, він ламав щось усередині Кела. Відколи той себе пам’ятав — ще з дитинства, — він завжди любив вітер. Відчуття вітру на шкірі означало, що він вільний. Означало, що він живий. Вітер приносив нові запахи, чисті та свіжі. Вітер завжди був поруч, немов Каладінів друг, супутник, союзник. Аж поки одного разу не ожив і не заговорив з ним.

Його ненависть розчавила Каладіна. Змусила тремтіти. Він кричав, кличучи Сил, але потім згадав, що покинув її. Він не пам’ятав, як потрапив у це жахливе місце, але пам’ятав це. Чітко, немов кинджал у грудях.

Каладін покинув Сил саму, і вона загубилася, бо він надто віддалився. Він покинув вітер.

Вітер врізався в Каладіна, притискаючи до чогось твердого. Скеля? Він був... десь серед пустки. У спалахах моторошного світла не було видно жодних слідів скелебруньок чи лоз. Лише нескінченні голі скелясті стрімчаки. Це місце нагадало йому Розколоті рівнини, але з набагато більшою різноманітністю висот. Вершини й урвища, усе червоно-сіре.

Стільки ям і тунелів. Напевно, є де сховатися. «Будь ласка. Просто дай мені відпочити. На хвилинку».

Він пробирався вперед, тримаючись за кам’яну стіну й намагаючись не спіткнутися. Він повинен боротися з вітром. З жахливим вітром.

«Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу».

Спалахнула блискавка, засліпивши його. Він притиснувся до скелі, а вітер подув сильніше. Коли знову почав рухатися, міг усе роздивитися трохи краще. Іноді довкола стояла суцільна темрява. Іноді він міг щось трохи роздивитися, хоча не помітив жодного джерела світла. Просто постійне світло, що линуло незрозуміло звідки. Немов... немов у ще одному місці, яке він не міг пригадати.

Сховатися. Треба сховатися.

Кел відштовхнувся від стіни, борючись з вітром. З’явилися фігури. Тефт з благанням запитував, чому Кел не врятував його. Моаш молив допомогти захистити його дідуся та бабусю. Лірін помирав — Рошон страчував його.

Кел намагався не звертати на них уваги, але коли міцно заплющував очі, їхні крики голоснішали. Тож він змусив себе рухатися вперед, шукаючи, де заховатися. Насилу піднявся на невисокий схил, але щойно досяг вершини, як вітер подув у протилежному напрямку і штовхнув його ззаду, скинувши на інший бік. Кел упав на плече і подряпав руку об камінь.

«Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу».

Кел насилу підвівся на коліна. Він... він не здався. Він... не та людина, якій дозволено здаватися. Правильно? Йому було важко... важко згадати. Кел підвівся, рука мляво звисала збоку, але він продовжував іти. Знову проти вітру. «Продовжуй рухатися. Не дозволяй цьому зупинити тебе. Знайди місце. Місце, де можна сховатися». Виснажений, він ішов уперед спотикаючись. Скільки часу минуло відтоді, як він спав? По-справжньому спав? Кел роками шкандибав від одного кошмару до іншого. Він жив лише силою волі. Але що станеться, коли сили вичерпаються? Що станеться, коли він просто... не зможе?

— Сил! — прохрипів він. — Сил!

Вітер врізався в Каладіна й збив з ніг, підштовхнувши аж до краю прірви. Він хитався на краю, наляканий темрявою внизу, але вітер не давав йому вибору. Він штовхнув його просто в порожнечу.

Падаючи, Каладін перекидався в повітрі, врізаючись у камені на стіні прірви, не маючи спокою навіть під час падіння. Він ударився об дно, в голові щось затріщало, і спалахнуло світло.

«Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу».

Він лежав на дні. Дозволяв вітру сваритися. Дозволяв йому лупцювати себе. Невже настав час? Час нарешті здатися?

Він змусив себе роздивитися довкола. І там — удалині, на дні прірви — побачив щось прекрасне. Чисте біле світло. Жадане тепло. Побачивши світло, Каладін заплакав і закричав, тягнучись до нього.

Щось справжнє. Щось, що не ненавиділо його.

Йому потрібно дістатися до того світла.

Падіння покалічило. Одна рука не працювала, а ноги нестерпно боліли. Він поповз, підтягуючись однією здоровою рукою.

Вітер подвоїв свої зусилля, намагаючись відштовхнути його назад, але тепер, коли Каладін побачив світло, він мусив продовжувати рухатися. Зціпивши зуби від болю, тягнув своє тіло вперед. Дюйм за дюймом. Кидаючи виклик завиванням вітру, не звертаючи уваги на тіні друзів, що вмирали.

«Рухайся. Далі».

Світло наближалося, і Кел прагнув увійти в нього. Там місце тепла, місце спокою. Він почув... якийсь звук. Спокійний тон, не злісний вітер, не шепіт, що звинувачує.

Ближче. Ближче.

Трішки... ще...

Він лише за десять футів. Він зможе...

Раптом Каладін почав тонути. Він відчув, як земля змінилася, стала рідкою. Крем. Скеля чомусь стала кремовою і засмоктувала Кела, руйнуючись під ним.

Він заволав, простягаючи здорову руку до сяйнистої плями світла. Не було на що залізти, за що вчепитися. Він запанікував, занурюючись глибше. Крем покривав його, заливаючи Каладінові рот, коли він кричав, благаючи, простягаючи тремтячу долоню до світла.

Каладін ковзнув під землю і знов опинився в задушливій темряві. Занурившись, зрозумів, що світла ніколи не було там, де він міг до нього дістатися. Це брехня, яка мала на меті дати йому хвилину надії в цьому моторошному, жахливому місці. Щоб відібрати цю надію. Щоб він нарешті.

Зламався.

Осяяна рука занурилася в крем, спалюючи його, наче пару. Хтось схопив Каладіна за перед жилетки, а потім витягнув з бруду. Сяйниста біла постать притягнула його до себе, захищаючи від вітру, і потягнула останні кілька футів до світла.

Каладін притиснувся до незнайомця, відчуваючи тканину, тепло, живий подих. Іще одна людина серед тіней і брехні. Це був... це був Гонор? Сам Усемогутній?

Каладіна витягнули на світло, і рештки крему зникли, залишивши лиш присмак у роті. Незнайомець поклав Каладіна на маленьку скелю, схожу на сидіння. Коли відступив, його фігура забарвилася, світло поблякло, і Каладін побачив....

Дотепника.

Каладін закліпав очима, озираючись. Він був на дні прірви, так, але всередині якоїсь бульбашки світла. Довкола все ще бушував вітер, але не міг дістати до цього місця, до цієї миті спокою.

Кел приклав руку до голови, усвідомивши, що більше не відчуває болю. Справді, тепер він зрозумів, що перебуває в кошмарі. Він спить. Мабуть, упав без свідомості після втечі в бурю.

Бурекляття... Що за лихоманка була в нього, щоб навіювати такі жахливі сни? І чому він міг бачити все зараз так чітко?

Дотепник подивився на бурхливе небо далеко вгорі, за краями прірви.

— Це нечесна гра. Зовсім нечесна...

— Дотепнику? — запитав Каладін. — Як ти тут опинився?

— Я тут не опинявся. І ти теж. Це інша планета, або щось схоже на неї — і не надто приємне місце, зауваж. Тут немає світла. Ні Буресвітла, ні газового освітлення, ні навіть електричного. Це прокляте місце майже позбавлене атмосфери.

Він глянув на Каладіна, потім усміхнувся:

— Ти спиш. Ворог навіює тобі видіння, подібне до тих, що Прародитель бур посилав Далінару. Хоча я не знаю, як Одіозум ізолював тебе. Сколкам важко отак вдиратися в розум, за винятком певних обставин.

Він похитав головою, упершись руками в стегна, ніби розглядаючи халтурно намальовану картину. Тоді сів на табурет біля вогнища, яке Каладін побачив тільки зараз. Теплий спокусливий вогонь, який повністю прогнав холод, просочуючись просто крізь кістки Каладіна до його душі. У багатті стояв казанок з киплячим рагу, Дотепник помішував їжу, і в повітрі линули аромати прянощів.

— Це ж рагу Скелі, — мовив Каладін.

— Старий рогоїдський рецепт.

— Візьми все, що е, і поклади у казан, — сказав Каладін усміхаючись, коли Дотепник простягнув йому миску з паруючим рагу. — Але все це несправжнє. Ти сам щойно сказав.

— Усе несправжнє, — відказав Дотепник. — Принаймні з погляду філософії. Тож насолоджуйся тим, що можеш з’їсти, і не скаржся.

Каладін так і зробив, спробувавши найчудовіше рагу, яке коли-небудь куштував. І все ж складно було не дивитися через сяйнистий бар’єр світла на бурю за ним.

— Як довго я можу залишатися з тобою? — запитав Каладін.

— Боюся, недовго, — відповів Дотепник, накладаючи й собі миску рагу. — Десь хвилин двадцять.

— Я маю повернутися туди?

Дотепник кивнув.

— Боюся, що буде гірше, Каладіне. Мені шкода.

— Гірше, ніж тут?

— На жаль.

— Я недостатньо сильний, Дотепнику, — прошепотів Каладін. — Це все брехня. Я ніколи не був достатньо сильним.

Дотепник відкусив шматочок тушкованого м’яса, а потім кивнув.

— Ти... згоден? — запитав Каладін.

Ти краще за мене знаєш свої межі. Це не така й страшна річ — бути заслабким. Це змушує нас ставати потрібними одне одному. Мені ніколи не варто скаржитися, якщо хтось визнає свої недоліки, хоча я можу позбутися роботи, якщо забагато людей погодяться з твоєю мудрістю, юний мостонавідничку.

А якщо все це буде занадто для мене? — запитав Каладін. — Якщо я не зможу продовжувати битися? Якщо я просто... зупинюся? Здамся?

— Ти близький до цього?

— Так, — прошепотів Каладін.

Тоді краще наминай своє рагу, — Дотепник показав ложкою. — Не годиться, щоб людина отак упала й померла натщесерце.

Каладін чекав на щось більше, на якесь розуміння чи підбадьорення. Дотепник просто їв, тож Каладін спробував зробити те саме. Хоча рагу було ідеальним, він не міг насолоджуватися їжею. Не міг, поки знав, що на нього чекає буря. Що він не вільний від усвідомлення того, що буде ще гірше.

— Дотепнику? — нарешті промовив Каладін. — Чи є в тебе... можливо, якась історія, яку ти зможеш мені розповісти?

Дотепник завмер з ложкою в роті. Він витріщився на Каладіна, опустив руку, а ложка так і лишилася між губами. Потім роззявив рота, немов від подиву, і ложка впала в його підставлену руку.

— Що? Чому ти такий здивований?

— Ну, — відповів Дотепник, отямившись. — Просто... я чекав, доки хтось про це попросить. Але такого ще ніколи не було, — він усміхнувся, потім нахилився вперед і стишив голос до шепоту: — Є одна корчма, яку не знайдеш просто так. На неї можна лише натрапити на туманній вулиці, пізно вночі, коли загубився в чужому місті й не знаєш, куди йти. На дверях там причеплене колесо, але немає таблички з назвою. Якщо знайти це місце і забрести всередину, то побачиш за шинквасом юнака. Він не має імені. Не може його сказати, навіть якби захотів — ім’я в нього забрали. Але він впізнає тебе, як і кожного, хто заходить до корчми. Він вислухає все, що ти захочеш йому розказати, і ти сам захочеш з ним поговорити. І якщо попросиш його розповісти історію, він поділиться нею. Як поділився зі мною. І зараз я поділюся нею з тобою.

— Гаразд... — почав було Каладін.

— Цить. Поки що не та частина, де говориш ти.

Дотепник зручніше влаштувався на табуреті, а потім різким жестом повернув руку вбік долонею вгору. Поруч з ним з’явився криптик, утворившись немов з туману. Цей спрен носив жорстку мантію, як у Гадесмарі, замість голови — мереживний хитромудрий візерунок... ажурніший і витонченіший, ніж у Фрактала, спрена Шаллан.

Криптик нетерпляче помахав рукою. Каладін не чув, що Дотепник тепер Прядильник світла, але це його не здивувало. Здається, він уже колись давно бачив, як Дотепник створював Світлопрядіння. Попри це, Дотепник не поводився так, ніби був членом одного з орденів Променистих. Він був просто... ну, Дотепником.

— Ця історія, — продовжив оповідач, — безглузда. Ти не повинен шукати в ній мораль. Розумієш, вона не з таких історій. Це інша оповідь.

Криптик дістав флейту, і Каладін упізнав її.

— Твоя флейта! — вигукнув він. — Ти її знайшов?

— Це ж сон, ідіоте. Вона несправжня.

— Ой, і правда.

— Я справжня! — промовив криптик мелодійним жіночим голосом. — Зовсім не уявна! Але, на жаль, ірраціональна. Ха-ха!

Вона почала грати на флейті, перебираючи по ній пальцями, — і поки лунала тиха музика, Каладін не був упевнений, що спренка робила, щоб видавати звуки. У неї ж не було губ.

— Ця історія, — сказав Дотепник, — називається «Собака і дракон».

— Гм... що і що? — спитав Каладін. — Чи це теж ще не та частина, де я говорю?

— Ну що за люди. Собака — це пес, гончак, схожий на сокирогончака.

Дотепник підняв долоню, і на ній з’явилася істота, чотирилапа й пухнаста, схожа на норку — тільки більша та з іншою формою морди.

— Це смішно, хоча ти не зможеш зрозуміти, — продовжив Дотепник. — Люди проводять селекцію та розводять різних тварин з тими самими ознаками, незалежно від планети, на якій живуть. Але ти не можеш дивуватися з таких прикладів одомашнення по всьому космеру. Ти не можеш знати нічого з цього, тому що живеш на гігантській скелястій кулі, повній слизу, де все постійно мокре та холодне. Це собака, Каладіне. Вони пухнасті, віддані та чудові. А ось це — дракон.

В іншій його руці з’явився великий звір, схожий на прірводемона, тільки з величезними розпростертими крилами та лише чотирма лапами. Він був блискучого перламутрового кольору, по контурах його тіла протікало срібло. Дракон також мав менші шматочки хітину, ніж прірводемон — насправді його тіло було вкрите невеликими шматочками панцира, які здавалися гладкими на дотик. Він стояв гордовито, випнувши груди, і мав царствений вигляд.

— Я знаю лише одну драконицю на Рошарі, — зауважив Дотепник, і вона вважає за краще приховувати свою справжню подобу. Однак ця історія не про неї чи про будь-кого з драконів, яких я зустрічав. Насправді дракон майже не фігурує в історії, і я люб’язно попрошу тебе не скаржитися на це, тому що насправді нічого не можу з цим зробити, і ти тільки роздратуєш Ідею.

Криптичка знову помахала рукою.

— Мене легко роздратувати! — сказала вона. — Це так мило.

— Ні, не мило, — заперечив Дотепник.

— Це мило! — наполягала Ідея. — Для всіх, крім нього! І в мене є докази!

Музика продовжувала грати, поки вона говорила і перебирала пальцями по флейті, здавалося, абсолютно випадково.

— Одного разу собака побачив дракона, що летів над його головою, — продовжив Дотепник, змушуючи ілюзорного дракона злетіти над долонею.

Каладін був радий розповіді. Будь-що, аби відвернути увагу від ненависного вітру, який ледь чувся ззовні, завиваючи, наче прагнучи прорватися в бульбашку світла й напасти на нього.

— Собака здивувався, — продовжив Дотепник, — як і слід було очікувати. Він ніколи не бачив нічого такого величного і царственого. Дракон ширяв у небі, переливаючись у сонячних променях райдужними кольорами. Коли він розвернувся й пролетів над собакою, то вигукнув могутній виклик, вимагаючи людською мовою, щоб усі визнали його красу.

Собака спостерігав за всім цим з вершини пагорба. Він не був надто великим навіть як для пса. Білий, з коричневими плямами й висячими вухами. Не якоїсь конкретної породи чи роду, і досить маленький, тож інші собаки часто знущалися з нього. Він був звичайним різновидом звичайного виду звичайної тварини, і справедливо, що більшість людей не звернули б на нього уваги.

Але коли цей собака витріщився на дракона і почув його могутнє вихваляння, він дещо усвідомив. Того дня він зустрівся з тим, чого завжди бажав, але ніколи не знав. Того дня він побачив досконалість і поставив собі мету. Відтоді більше нічого не мало для нього значення. Він зібрався сам стати драконом.

— Підказка, — прошепотіла Ідея Каладінові, — це неможливо. Собака не може стати драконом.

— Ідеє! — крикнув на спренку Дотепник, обертаючись до неї. — Що я тобі казав про псування кінця історій?!

— Щось дурне, тож я забула! — сказала вона, і її візерунок різко розкрився, немов розпустилася квітка.

— Не псуй історії! — повторив Дотепник.

— Це дурість. Історія справді довга. Йому потрібно почути закінчення, щоб знати, чи варто слухати повністю всю історію.

— Історія працює не так, — сказав Дотепник. — Для неї потрібна драма. Щось невідоме. Несподіванка.

— Несподіванки — дурість, — промовила Ідея. — Його слід поінформувати, чи хороший продукт, чи ні, перш ніж попросити взяти на себе зобов’язання. Чи хотів би ти такого сюрпризу на базарі? О, неможна купити певну їжу. Треба нести додому мішок, розрізати його, а потім дізнатись, що ти купив. Драма. Невідоме!

Дотепник кинув на Каладіна виснажений погляд.

— Я зв’язався узами, — сказав він, — з потворою-буквалісткою.

Він махнув рукою, і між ними знову з’явилося Світлопрядіння, показуючи собаку на вершині пагорба, вкритого травою, яка здавалася мертвою, тому що не рухалася. Звір дивився вгору на дракона, який ставав усе меншим і меншим, відлітаючи далі.

— Собака, — продовжив Дотепник, — сидів на вершині пагорба цілу ніч і наступний день, вдивляючись у небо. Думав. Мріяв. Зрештою повернувся на ферму, де жив серед інших, подібних до себе. Усі ці фермерські собаки мали роботу — зганяли худобу чи охороняли межу, але йому, як найменшому, рідко доручали будь-які обов’язки. Можливо, інші це вважали б щастям. Але для цього собаки таке завжди було принизливим. Оскільки будь-яка проблема, яку потрібно подолати, — це лише набір менших проблем, які потрібно долати поступово, він розділив свою мету стати драконом на три кроки. По-перше, треба знайти спосіб отримати різноколірну луску, як у дракона. По-друге, навчитися говорити людською мовою, як дракон. По-трете, навчитися літати, як дракон.

Дотепник зобразив сцену перед Каладіном. Барвиста земля з густою зеленою травою, яка все ж не була мертвою — просто рухалася лише на вітрі. Істоти, яких Каладін ніколи не бачив, пухнасті й дивні. Екзотичні.

Маленький собака зайшов у дерев’яну споруду — сарай, хоча зі східного боку він не був побудований з каменю, щоб витримувати бурі. Тож цілком міг пропускати воду. Як вони бережуть зерно від псування? Каладін похитав головою від цього дивацтва, а пес натрапив на високого чоловіка в робочому одязі, який перебирав мішки з насінням.

— Спочатку собака вирішив знайти собі луску, — продовжив Дотепник під тиху музику флейти, — оскільки це здавалося найпростішим, і він хотів почати своє перетворення зі швидкої перемоги. Він знав, що у фермера було багато насіння різного кольору, і насінинки мали форму маленьких лусочок. Оскільки він не був злодієм, то не взяв їх, але запитав інших тварин, де фермер дістає нові. Виявилося, що фермер може зробити насіння, поклавши його в землю, почекавши, поки виростуть рослини, а потім зібравши більше насіння зі стебел. Дізнавшись про це, собака позичив трохи насіння і зробив те саме, супроводжуючи старшого сина фермера під час його щоденної роботи. Поки хлопець працював, пес ходив поруч із ним, викопуючи лапами ямки для зернят та обережно садячи їх ротом.

Каладінові здалося кумедним спостерігати за роботою собаки. Не тільки тому, що тварина робила все це лапами й мордою, а й тому, що земля розступалася, коли собака копав її. Грунт був не з каменю, а з чогось іншого.

— Це в Шиноварі, так? — запитав Каладін. — Сиґзіл розповідав мені про таку землю.

— Цить. Це все ще не та частина, де ти говоритимеш. Старший син фермера вважав дії собаки досить кумедними — а потім неймовірними, оскільки той щодня виходив на вулицю, стискаючи в зубах лійку. Маленький пес поливав кожне зернятко, як і фермер. Навчився прополювати бур’яни та вносити добрива. І зрештою пес отримав винагороду — власний невеликий урожай різноколірного насіння. Повернувши все, що позичив у фермера, собака намочився і повалявся в насінні, приклеюючи його по всьому тілу. Потім показався іншим собакам. «Ви в захваті від моєї чудової нової луски? — запитав він своїх побратимів тварин. — Хіба я не схожий на дракона?» Вони, своєю чергою, сміялися з нього. «Це не луска! — сказали вони. — Ти маєш безглуздий і жалюгідний вигляд. Стань знову собакою».

Каладін поклав повну ложку рагу до рота, не відриваючи очей від ілюзії. Те, як переливалися кольори, заворожувало, хоча він мусив визнати, що собака, вкритий насінням, мав справді безглуздий вигляд.

— Пес пішов геть, почуваючись дурним та скривдженим. Він не впорався зі своїм першим завданням — отримати луску, як у дракона. Проте пес не злякався. Напевно, якби він міг говорити величним драконячим голосом, вони б усе зрозуміли. І тому пес проводив вільний час, спостерігаючи за дітьми фермера. Було їх троє. Старший син, який допомагав у полі. Середня донька, котра допомагала доглядати за тваринами, і найменший син, ще надто маленький, щоб допомагати, але саме вчився говорити.

Дотепник створив ілюзію сім’ї, яка працювала у дворі. Дружину фермера, яка була вища за чоловіка. Старшого сина, довготелесого і старанного юнака. Дочку, яка колись матиме такий же зріст, як і мати. Малого, який походжав подвір’ям, і всі наглядали за ним, поки робили свої справи.

— Це, — зауважив Дотепник, — надто легко.

— Надто легко? — перепитав Каладін, мимоволі відкушуючи ще шматочок м’яса.

— Роками мені доводилося задовольнятися натяками на ілюзії. Уявними сценами. Залишаючи більшу частину історії на силу уяви. Тепер, маючи здатність створювати щось більше, я вважаю, що це дає мені менше задоволення. Хай там як, собака вирішив, що найкращий спосіб вивчити мову людей — це спостерігати за їхньою молодшою дитиною. Тож пес грався з хлопчиком, залишався з ним і слухав, як той починає складати слова. Собака також грався з дочкою, допомагав їй працювати на подвір’ї. Невдовзі він виявив, що може її зрозуміти, якщо дуже постарається. Але не міг промовляти слова. Він так сильно старався говорити, як вони, але його рот не міг видавати такі звуки. Його язик не працював так, як людський. Зрештою, спостерігаючи за високою і серйозною дочкою, він помітив, що дівчина вміє записувати людські слова на папері. Собака був надзвичайно радий цьому. Він знайшов спосіб говорити, не маючи людського язика! Пес присів до неї за стіл, де вона вчилася, і запам’ятовував літери, коли вона їх писала. Він багато разів зазнавав невдачі, але зрештою навчився сам дряпати літери в бруді. Фермер і його родина вважали це дивовижним трюком. Пес був упевнений, що знайшов спосіб довести, що стає драконом. Він повернувся до інших собаку полі й продемонстрував свою здатність писати, написавши їхні клички на бруді. Вони, однак, не змогли прочитати слова. Коли пес пояснив, що таке письмо, собаки розсміялися й сказали йому: «Це не гучний і величний голос дракона! Це письмо таке тихе, що ніхто його не чує! Ти маєш безглуздий і жалюгідний вигляд. Стань знову собакою». Вони залишили пса дивитися на свою писанину, і тут почав накрапати дощ, змиваючи слова. Пес зрозумів, що інші мали рацію. Йому не вдалося говорити гордим і могутнім голосом дракона.

Образ пса під дощем здався Каладіну надто знайомим. Надто особистим.

— Але надія все ще лишалася, — розповідав далі Дотепник. — Якби ж собака міг літати. Якби він міг здійснити такий подвиг, собаки мусили б визнати його перетворення. Це завдання здавалося ще важчим, ніж попередні два. Однак пес побачив у сараї дивний пристрій. Фермер зв’язував тюки сіна мотузкою, а потім підіймав чи опускав їх за допомогою шківа, закріпленого на кроквах. Це був, по суті, політ, адже так? Тюки сіна підіймалися в повітря. І ось собака сам потренувався тягнути мотузку та вивчив механіку пристрою. Він виявив, що шків можна врівноважити вагою з іншого боку, завдяки чому тюки сіна опускаються повільно й безпечно. Собака взяв свій повідець і обмотав його довкола тіла, щоб зробити збрую, на кшталт тієї, що замотували сіно. Потім прив’язав до мотузки мішок, трохи легший за нього самого, створивши вагу, щоб урівноважити себе. Прив’язав ротом мотузку до своєї збруї, потім піднявся на горище сараю та покликав інших собак. Коли вони прибули, він граційно зістрибнув з горища. Усе спрацювало! Собака повільно опустився, прийнявши величну позу в повітрі. Він летів! Ширяв, як дракон! Відчував повітря навколо себе і пізнав відчуття, коли він сам високо, а все внизу, під ним. Коли пес приземлився, то почувався надзвичайно гордим і вільним. Проте інші собаки засміялися голосніше ніж будь-коли. «Ти не літаєш, як дракон! — сказали вони. — Ти просто повільно впав. Ти мав такий дурний і жалюгідний вигляд. Краще б знову став собакою». Це остаточно розбило надії собаки. Він зрозумів правду. Такий пес, як він, просто не міг стати драконом. Він був надто маленьким, надто тихим, надто дурним.

Відверто кажучи, видовище собаки, який спускався на мотузці, і справді було трохи дурним.

— Їхня правда, — сказав Каладін. — То не був політ.

Дотепник кивнув.

— О, нарешті прийшов час, де мені потрібно говорити? — запитав Каладін.

— Якщо бажаєш.

— Не бажаю. Розповідай далі.

Дотепник усміхнувся, а потім нахилився вперед, махаючи руками в повітрі й створюючи ілюзію криків, що долинали з віддаленої частини ілюзії, ще невидимої.

— Що це було? Пес розгублено підвів очі. Він почув звуки. Раптовий галас? Панічні крики? Собака вибіг із сараю і побачив фермера та його сім’ю, що юрмилися навколо маленького колодязя у дворі, ширини якого ледь вистачало для відра. Собака обперся лапами об край колодязя і подивився вниз. Далеко внизу, в глибокій темряві ями, лунали плач і хлюпання.

Каладін нахилився вперед, вдивляючись у темряву. Жалісний булькотючий крик було ледь чутно через хлюпання.

— Найменша дитина фермера та його дружини впала в колодязь, — прошепотів Дотепник, — і тонула. Сім’я кричала і плакала. Нічого не вдієш. Чи... вдієш? В одну мить пес зрозумів, що робити. Він відкусив відро з мотузки колодязя, а потім велів старшому синові прив’язати мотузку до своєї збруї. Він написав на бруді «Спустіть мене», а потім ззстрибнув на край колодязя. Нарешті кинувся вниз, а фермер схопився за ручку. Спускаючись на цій мотузці, собака «полетів» у темряву. Хлопчик уже був під водою, але пес засунув туди морду і вчепився зубами за його одяг. Невдовзі, коли сім’я потягнула мотузку назад, на ній виявився собака, що тримав найменшенького — мокрого, заплаканого, проте живого. Тієї ночі сім’я виділила маленькому песику місце за своїм столом і, щоб він зігрівся, дала светр, де його ім’я було написано спереду літерами, які він зміг прочитати. Вони влаштували бенкет із їжею, яку допоміг виростити пес. І дали йому трохи торта на честь дня народження дитини, життя якої він урятував. Тієї ночі на інших собак, які спали на вулиці в холодному вогкому сараї, лився дощ. А маленький песик, наївшись від пуза, згорнувся в теплому ліжку біля вогнища, в обіймах дітей фермера. І, лежачи там, собака із сумом подумав: «Я не зміг стати драконом. Я повний і явний невдаха». Кінець.

Дотепник сплеснув, і образи зникли. Він вклонився, не встаючи з місця. Ідея опустила свою флейту й знову розпустила візерунок, немов теж вклонившись, по-своєму.

Потім Дотепник узяв свою миску з рагу й продовжив їсти.

— Почекай, — сказав Каладін, підводячись. — Це все?

— А хіба ти не почув слово «кінець» у кінці? — сказала Ідея. — Воно означає, що це кінець.

— Що ж це за закінчення? — здивувався Каладін. — Собака вирішив, що він невдаха?

— Закінчення — це мистецтво, — піднесено промовив Дотепник. — Точне й безсумнівне мистецтво, мостонавіднику. Так, це кінець.

— І нащо ти мені це розказав? — запитав Каладін.

— Ти сам попросив розповісти історію.

— Я хотів корисну історію! — Каладін махнув рукою. — Як та історія про імператора на острові або про Спринта, який усе біг і біг.

— Ти цього не уточнив. Просто сказав, що хочеш історію. Я розказав одну. От і все.

— Це неправильний кінець, — наполягав Каладін. — Цей пес був неймовірним. Він навчився писати. Скільки тварин з усіх світів можуть писати?

— Слід сказати, що небагато, — зазначив Дотепник.

— Він навчився вирощувати рослини й користуватися інструментами, — вів далі Каладін. — Він урятував дитині життя. Цей пес — герой, буря забери.

— Історія не про те, що він намагався стати героєм. Вона про те, що він намагався стати драконом. І в цьому він, очевидно, зазнав невдачі.

— Я ж казала тобі! — радісно промовила Ідея. — Собаки не можуть стати драконами!

— А кого це хвилює? — сказав Каладін, походжаючи туди-сюди. — Дивлячись на дракона та намагаючись стати кращим, він переріс інших собак. Він досяг чогось справді особливого, — чоловік зупинився, а потім, примружившись, глянув на Дотепника, відчуваючи, як гнів змінюється на роздратування. — Ця історія про мене, так? Я казав, що недостатньо хороший. Ти думаєш, що я ставлю нездійсненні цілі й навмисно не звертаю уваги на те, чого вже досяг.

Дотепник показав кудись ложкою:

— Я ж казав тобі, що в цій історії немає сенсу. Ти обіцяв їй не приписувати його.

— Насправді, — зауважила Ідея, — ти не дав йому навіть шансу пообіцяти! Просто продовжував говорити.

Дотепник суворо зиркнув на неї.

— Ляп-ляп-ляп-ляп! — вигукнула вона, хитаючи візерунчастою головою вперед-назад на кожному слові.

— Твої історії завжди мають сенс, — сказав Каладін.

— Я митець. І маю подякувати тобі за те, що ти не принижуєш мене, наполягаючи на тому, що моє мистецтво має на меті чогось досягти. Насправді ти не повинен насолоджуватися мистецтвом. Просто визнай, що воно існує, а потім рухайся далі. Усе інше — прояв зверхності.

Каладін склав руки на грудях і сів. Дотепник знову грає в ігри. Хіба він не може казати все зрозуміло? Чи він ніколи не скаже, що має на увазі? — Будь-який сенс, — тихо мовив Дотепник, — кожен визначає сам, Каладіне. Я просто розповідаю історії. Уже доїв своє рагу? Каладін виявив, що справді з’їв усю миску, слухаючи.

— Боюсь, я не зможу довго підтримувати цю бульбашку, — провадив Дотепник. — Він помітить, якщо я це зроблю, і тоді мене знищить. Я порушив нашу угоду, що наражає мене на його прямі дії. Краще хай мене не вбивають, бо є ще семеро людей, яких я хотів сьогодні образити.

Каладін кивнув, знову підводячись. Він зрозумів, що ця історія якимось чином його запалила. Він почувався сильнішим — не через слова, а більше через те, як розсердився на Дотепника.

Трохи світла, трохи тепла, трохи вогню — і Каладін знову відчув, що готовий вийти назустріч вітру. Але він знав, що темрява повернеться. Так траплялося завжди.

— А можеш розказати мені справжній кінець? — запитав Каладін тихим голосом. — Перед тим як я повернуся туди?

Дотепник підвівся й підійшов, а потім поклав руку на спину Каладіна й нахилився до нього:

— Тієї ночі маленький песик, наївшись від пуза, згорнувся в теплому ліжку біля вогнища, в обіймах дітей фермера. І, зробивши так, собака подумав: «Сумніваюся, що будь-якому дракону коли-небудь було так добре».

Він усміхнувся й зустрівся поглядом з Каладіном.

— Зі мною так не буде, — сказав Каладін. — Ти говорив, що буде гірше.

— Так, але потім стане краще. Потім знову стане гірше. Потім знову краще. Це життя, і я не брехатиму кажучи, що кожен день буде сонячним. Але сонце знову засяє, і це зовсім інша річ. Це правда. Я обіцяю, Каладіне: тобі знову буде тепло.

Каладін кивнув на знак подяки, потім повернувся до ненависних вітрів. Він відчув поштовх у спину, коли Дотепник послав його вперед — і світло зникло разом з усім, що містило в собі.

81 У пастці

СІМ РОКІВ ТОМУ

Ешонай відкинула голову назад, відчуваючи, як вода стікає з панцира на її черепі. Повернення до воєнної подоби після такої тривалої робочої було для неї, немов знову відвідати знайому галявину, приховану серед дерев, яку вона рідко навідує, проте ця галявина завжди чекає на неї. Ешонай справді тішилася цією подобою. І не вважала, що та скидається на в’язницю.

Вона зустріла Т’юда і Рлайна, коли ті з’явилися з ущелин у камені, знову повернувшись до цієї подоби. Багато її друзів ніколи не змінювали воєнну подобу. Вона була зручною з багатьох причин, хоча Ешонай подобалася не так сильно, як робоча подоба. Було щось насторожливе в тій агресії, яку пробуджувала в ній така подоба. Вона хвилювалася, що шукатиме приводів для бійки.

Т’юд потягнувся, наспівуючи в Ритмі радості.

— Почуваюся добре, — сказав він. — Я відчуваю себе живим у цій подобі.

— Занадто живим, — зауважив Рлайн. — Тобі ритми звучать голосніше?

— Та ні.

Ешонай похитала головою. Вона не чула ритмів інакше. Дійсно, їй було цікаво, чи вона, коли знову прийме цю подобу, почує знову чистий тон Рошару, як уперше. Але ні, не почула.

— Ну що, ходімо? — запитала вона, вказуючи на плато, що розкинулися вдалині.

Рлайн рушив до одного з мостів, але Т’юд голосно заспівав у Ритмі веселощів і, кинувшись до сусідньої прірви, стрибнув та злетів над нею з неймовірною силою.

Ешонай кинулася за ним, щоб зробити те саме. Кожна подоба приносила із собою певний рівень інстинктивного розуміння. Коли вона дійшла до краю, її тіло знало, що робити. Вона зробила потужний стрибок, повітря зі свистом пробігло крізь борозни на панцирі, затріпотів просторий одяг, який наділа, щоб вийти в бурю.

Приземлилася з голосним хрускотом, ноги заскреготіли по камінню, і вона ковзнула, перш ніж зупинитися. Ритм упевненості бринів у її вухах, і вона виявила, що всміхається. Ешонай справді сумувала за цим. Рлайн приземлився поруч із нею — кремезна фігура з чорними й червоними лініями на шкірі, що утворювали хитромудрий мармуровий візерунок. Він теж наспівував у Ритмі впевненості.

— Ну ж бо! — гукнув Т’юд звідкись неподалік і перестрибнув через ще одну прірву.

Налаштувавшись на Ритм радості, Ешонай побігла за ним. Вони втрьох ганялися одне за одним і мчали, лазили й ширяли, долали прірви, лазили вгору та через скелі, перебігали через плато. Розколоті рівнини здавалися ігровим майданчиком.

«Напевно, такими є острови й океани», — подумала Ешонай, оглядаючи Рівнини з висоти. Вона чула про них у піснях і завжди уявляла собі океан як величезну мережу потоків, що рухаються між острівцями суші.

Але ні, вона ж бачила мапу Ґавілара. На тому зображенні водойми здавалися широкими, як країни. Вода... і нічого більше не видно, крім води. Вона налаштувалася на Ритм тривоги. І Благоговіння. Ці емоції, за її досвідом, доповнювали одна одну.

Ешонай кинулася зі скелі й приземлилася на плато, а потім поскакала за Т’юдом. Як далеко їй доведеться подорожувати, щоб знайти ці океани? Судячи з мапи, лише кілька тижнів на схід. Колись така відстань настрахала б її, але тепер вона подолала весь шлях до Холінара й назад. Подорож до столиці алеті була однією з найприємніших і найзахопливіших подій у її житті. Так багато нових місць. Так багато чудових людей. Так багато дивних рослин, дивних краєвидів і дивних на смак страв.

Коли вони втекли, ті самі дива миттєво стали загрозою. Уся подорож додому була розмитою сумішшю маршу, сну й пошуком їжі на людських полях.

Ешонай дісталася до ще однієї прірви й стрибнула, намагаючись знову відчути захоплення. Вона прискорилася, зрівнявшись із Т’юдом, і зрештою перегнала його, перш ніж вони зупинилися, щоб дочекатися Рлайна, який сповільнився ще за кілька плато позаду. Він завжди був обережним і, здавалося, краще контролював здібності нової подоби.

Серце Ешонай закалатало, вона за звичкою потягнулася, щоб витерти лоб, але в цій подобі піт на чолі не виділявся, тож не тік в очі. Натомість панцирна броня захоплювала повітря від її руху вперед, а потім направляла його згори вниз, тим самим охолоджуючи шкіру.

Приголомшлива енергія подоби означала, що вона, напевно, могла бігати годинами, перш ніж відчути справжню втому. Можливо, навіть довше. І справді, саме воєнні подоби під час втечі з Алеткару несли їжу для інших і все одно рухалися швидше, ніж робочі подоби.

Однак Ешонай зголодніла. Вона добре пам’ятала, скільки вимагає ця подоба при кожному прийомі їжі.

Т’юд прихилився до високої скелі, поки вони чекали, спостерігаючи, як у повітрі грають спрени вітру. Ешонай шкодувала, що не взяла свій альбом, де малювала мапи Рівнин. Вона знайшла його на людському ринку Холінара — така маленька проста річ. Він коштував дорого за мірками алеті, але дуже дешево за її мірками. Ціла книга паперів? І все це лише за кілька смарагдових шматочків?

Вона також бачила там сталеву зброю. Просто на ринку. На продаж. Слухачі берегли, полірували та шанували кожен предмет зброї, який знаходили на Рівнинах, зберігали поколіннями, передаючи від батьків до дітей. А в людей були цілі крамниці зі зброєю.

— Для нас усе закінчиться погано, правда? — спитав Т’юд.

Ешонай зрозуміла, що наспівує в Ритмі згуби. Вона запнулася, але зустрілася з ним поглядом і збагнула, що він усе зрозумів. Разом вони обійшли кам’яний виступ і подивилися на захід, у бік міст, які століттями були домівками для слухачів. Темний дим наповнив повітря — алеті палили дрова, розкладаючи величезні вогнища й розташовуючись у таборах.

Вони прибули у повному складі. Десятки тисяч вояк. Рої солдатів, десятки Сколкозбройних. Вони прибули, щоб винищити її народ.

— Можливо, ні, — сказала Ешонай. — У воєнній подобі ми сильніші за них. У них є спорядження і вміння, а в нас — сила і витривалість. Якщо нам доведеться битися з ними, ця місцевість буде дуже вигідною для нас.

— Справді потрібно було це робити? — запитав Т’юду Ритмі благання. — Потрібно було його вбивати?

Ешонай уже відповідала на це питання, але не уникала відповідальності. Вона голосувала за те, щоб Ґавілар помер. І вона стала першопричиною того голосування.

— Він збирався повернути, Т’юде, — сказала Ешонай у Ритмі осуду, — наших давніх богів. Я чула, як він це сказав. Він думав, що я буду рада це почути.

— І тому ви його вбили? — запитав Т’юду Ритмі страждання. — А тепер вони вб’ють нас, Ешонай. Чим це краще?

Вона налаштувалася на Ритм напруження. Т’юд, своєю чергою, налаштувався на Ритм примирення. Здавалося, він усвідомлював, що повторювати це знову й знову марно.

— Це зроблено, — сказала Ешонай. — Тож тепер нам потрібно протриматися. Можливо, навіть не доведеться з ними битися. Ми можемо здобувати самоцвіти з великопанцирників і пришвидшувати дозрівання врожаю. Люди не можуть перестрибнути через ці прірви, тому їм буде важко дістатися до нас. Ми будемо в безпеці.

— Ми опинимося в пастці, — відказав Т’юд. — У центрі Рівнин. На місяці, а можливо, роки. Тобі таке подобається, Ешонай?

Нарешті Рлайн наздогнав їх, підбігши й наспівуючи в Ритмі веселощів — можливо, він вважав їх обох дурнями, бо мчали попереду.

Ешонай відвела погляд від Т’юда й подивився на Рівнини — не на людей, а на океан, Першопочаток. На місця, де вона могла б побувати. Місця, які планувала відвідати. Т’юд знав її надто добре. Він розумів, як боляче їй буде опинитися тут у пастці.

«Вони вдарять всередину, — подумала вона. — Люди не для того подолали весь цей шлях, щоб розвернутися, тому що тут кілька прірв. У них є такі ресурси, які ми можемо лише уявляти, і їх багато. Вони знайдуть спосіб дістатися до нас».

Утекти на інший бік Рівнин теж не варіант. Якщо там до них не дістануться прірводемони, то зрештою це вдасться людям. Втекти — означало покинути природні укріплення Рівнин.

— Я зроблю те, що повинна, Т’юде, — сказала Ешонай у Ритмі рішучості. Я зроблю те, що правильно, за будь-яку ціну. Для нас. Для мене.

— Вони пройшли війни, — зауважив він. — У них є генерали. Великі військові мислителі. У нас — тільки воєнна подоба, і то лише рік.

— Ми навчимося, — сказала Ешонай, — і створимо власних генералів. Наші предки заплатили своїм розумом, щоб принести нам свободу. Якщо люди знайдуть спосіб прийти по нас сюди, ми будемо битися. Аж доки не переконаємо людей, що ціна надто висока. Доки вони не зрозуміють, що ми не підемо покірно в рабство, як жалюгідні істоти, яких вони використовують як слуг. Доки вони не дізнаються, що не можуть отримати нас, наші Сколкозбройці чи наші душі. Ми — вільний народ. Назавжди.

Венлі зібрала своїх друзів, тихенько наспівуючи в Ритмі жаги, і показала самоцвіти, які тримала в руках. Спрени спустошення. П’ятеро, у пастці, як і Улім, якого дали їй.

Всередині її яхонтосерця він наспівував слова підбадьорення. Після подій у людському місті він ставився до неї з набагато більшою повагою. І більше ніколи її не покидав. Що довше він залишався з Венлі, то краще вона чула нові ритми. Ритми сили.

Вона зажадала цю частину Нарака — міста в центрі Рівнин — для своїх учених. Для друзів, яких вони з Улімом відібрали після ретельного обговорення, котрі поділяли її жагу до кращого світу. Таких, що заслуговують довіри, як вона сподівалася. Щойно вони матимуть спренів спустошення в яхонтосерцях, вона буде набагато впевненіша в їхній розсудливості.

— Що це? — спитав Демід, поклавши руку на плече Венлі.

Він був першим і найбільш охочим її слухати. Звичайно, він знав не все, але вона була рада, що він тут. Венлі почувалася сильнішою, коли він був поруч. Хоробрішою за Ешонай. Зрештою, чи могла б Ешонай коли-небудь зважитися на такий крок?

— Камені утримують спренів, — пояснила Венлі. — Коли ви приймете одного з них у своє яхонтосерце, вони збережуть ваших поточних спренів, утримуючи вас у звичній подобі, але ви матимете таємного супутника-помічника. Він скеровуватиме вас. Разом ми розв’яжемо найбільшу проблему, яку коли-небудь знав наш народ.

— Яку? — запитала Туса в Ритмі скептицизму.

— Наш світ пов’язаний з іншим, — пояснила Венлі, даючи по одному самоцвіту кожному зі своїх друзів. — З місцем під назвою Гадесмар. Там живуть сотні спренів, які можуть дати нам здатність приборкати силу бур. Вони пройшли довгий шлях, як частина великої бурі. Однак зайшли так далеко, як змогли самі. Перенесення таких самоцвітів у наш світ вимагає величезних зусиль і не можливе у великих масштабах. Тож нам потрібен інший спосіб перенести цих спренів. Ми його знайдемо, а потім переконаємо решту слухачів приєднатися до нас у прийнятті подоб сили. Ми станемо розумними, і цього разу нами не правитимуть спрени. Ми правитимемо ними. Ешонай та інші безглуздо кинули всіх у небажану війну. Тому ми повинні зробити цей крок. Нас запам’ятають як тих, хто врятував наш народ.

82 Ніж

— Як ти міг не сказати мені цього? — закричала Промениста, ставши на коліна біля куба на підлозі. — Рестарес — не лише Верховний Суддя спренів честі, він один із Вісників, буря забирай.

— Тоді тобі не потрібна була ця інформація, — сказав Мрейз. — Стань Вейл. Вона зрозуміє.

— Вейл ще більше сердиться на тебе, Мрейзе, — сказала Промениста, підводячись. — Ти відправив нас на небезпечне завдання без належної підготовки! Оскільки приховував цю інформацію, ми витратили кілька тижнів, втрьох обшукуючи фортецю, як ідіотки.

— Ми не хотіли, щоб ти питала про Вісника, — сказав Мрейз спокійним голосом, до її розчарування. — Це могло його насторожити. Наскільки нам відомо, він не зрозумів, що ми знаємо, хто він насправді. Можливо, Ґавілар це знав, але ніхто інший із Синів Гонора не підозрював, що вони служили тій самій істоті, яку через наївне невігластво прагнули повернути на Рошар. Досить поетична іронія.

— М-м-м... — мугикнув Фрактал з-за дверей, виглядаючи Адоліна.

— Що? — запитала його Промениста. — Ти тепер теж любиш іронію?

— Іронія приємна на смак. Як ковбаса.

— А ти коли-небудь куштував ковбасу?

— Не думаю, що в мене є відчуття смаку, — сказав Фрактал. — Тож іронія має такий смак, яким я уявляю собі смак ковбаси, коли думаю про смаки.

Промениста потерла чоло, озираючись на куб. Так несправедливо. Вона звикла до того, що може дивитися на своїх солдатів згори вниз, але не можна було дивитися так на людину, яка розмовляє з тобою з якоїсь коробочки.

— Ти сказав, що ми знатимемо, що робити, коли знайдемо Рестареса, — сказала Промениста Мрейзу. — І ось ми зараз тут — і гадки не маємо, як бути далі.

— Що ти зробила, коли це дізналася? — спитав він.

— Прокляла тебе.

— А потім?

— Зв’язалася з тобою напряму, щоб знову проклинати.

— Це був правильний вибір. Бачиш, ти точно знала, що робити. Промениста склала руки на грудях, розпашіла від гніву. Від розчарування. І... треба визнати... збентеження. Вона перетворилася на Вейл, і гнів повернувся.

— Настав час, — сказала вона, — укласти між нами угоду, Мрейзе.

— Угоду? Угоду вже укладено. Ти зробиш те, що я просив, і отримаєш обіцяну винагороду — на додаток до практики та навчання, яке отримуєш під моїм наставництвом.

— Цікаво, — промовила Вейл. — Тому що я бачу це інакше. Я пройшла весь цей шлях попри великі труднощі. Завдяки жертві Адоліна отримала доступ до однієї з найвіддаленіших фортець на Рошарі. Мені вдалося досягти успіху там, де, як ти чітко сказав, інші ваші агенти зазнали невдачі. Тепер, коли я тут, замість «навчання» або «практики», як ти це назвав, виявляю, що ти приховував від мене важливу інформацію. З мого погляду немає жодного стимулу продовжувати цю домовленість, оскільки обіцяна винагорода мене мало цікавить. Навіть Шаллан ставить під сумнів її цінність. Твоя відмова надати мені важливу інформацію змушує розмірковувати, що ще ти приховав. Тепер я сумніваюся, чи те, що я маю тут робити, не суперечить моїм інтересам та інтересам тих, кого я люблю. Тож дозволь запитати прямо. Чому я насправді тут? Чому тебе так цікавить Келек? І чому — я хочу відвертої відповіді — я маю йти далі цим шляхом?

Мрейз відповів не відразу.

— Привіт, Вейл, — сказав він нарешті. — Я радий, що ти з’явилася, щоб поговорити зі мною.

— Відповідай на мої запитання, Мрейзе.

— По-перше, настав час відкрити куб, — сказав він.

Вейл спохмурніла.

— Комунікаційний куб? Ти ж наче казав, що це зіпсує його.

— Якщо ти зламаєш його, то зіпсуєш.. Підніми його. Зваж у руках. Прислухайся до того боку, де мій голос найслабший, коли я наспівую.

Вона знову стала навколішки біля куба й підняла його, прислухаючись до мугикання Мрейза. Так... звук з одного боку був слабшим.

— Знайшла.

— Добре, — сказав Мрейз. — Поклади руку на цю площину куба і поверни її праворуч.

Вейл відчула, як куб клацнув, коли доторкнулася до нього. Вона підозрювала, що Мрейз зробив щось, щоб розблокувати пристрій, де б він не був. Коли дівчина повернула цю площину куба, та легко піддалася, і відкрився невеликий відсік, у якому містився хитромудрий металевий кинджал із самоцвітом на кінці держака.

— Тож ти хочеш, щоб я його вбила, — мовила вона.

— Вісників не можна вбити, — сказав Мрейз. — Вони безсмертні. Не думай про Келека як про людину. Він вічний спрен, що не старіє, сформований із субстанції та волі Гонора. Він схожий на силу тяжіння або світло. Він сила, а не людина.

— І ти хочеш, щоб я вдарила цю силу цим ножем.

Вейл розв’язала ремінці та вийняла ніж з куба. Порожнина займала лише невеликий простір внутрішньої частини куба, а решту відділяв шар сталі. Голос Мрейза лунав із запечатаної частини. Як він урівноважив куб так, щоб вона не відчула, що одна частина важча?

— Я хочу, щоб ти забрала душу Келека, також відомого як Рестарес. Ніж захопить його сутність у цей самоцвіт.

— Це здається надто жорстоким, — сказала Вейл, розглядаючи зброю.

— А телестилі, якими ти так охоче користуєшся, попри те що всередині спіймані спрени, не здаються тобі жорстокими? Це нічим не відрізняється. Істота на ім’я Келек є вмістилищем неймовірних знань. Ув’язнення в самоцвіті не зашкодить йому, і ми зможемо з ним спілкуватися.

— У нашій вежі є двоє інших вісників, — сказала Вейл. — Я могла б запитати їх про все, що ти хочеш знати.

— Думаєш, вони відповіли б? Наскільки вони стали в пригоді, спілкуючись із Ясною? Таленелат абсолютно божевільний, а Шалаш брехлива й небагатослівна. Вони говорять про свою Присягу, так, і про боротьбу зі Сплавленими, але рідко розкривають щось корисне.

— Це не дуже переконливо, — зауважила Вейл. — Так, я знаю, чого ти хочеш від мене, але підозрювала це із самого початку. Якщо ти хочеш, щоб я це зробила, я повинна знати навіщо. Що конкретно ти очікуєш від нього дізнатися?

— У нашого господаря Тайдакара... недуга, схожа на ту, якою страждають Вісники. Йому потрібен доступ до Вісника, щоб дізнатися більше про свій стан і врятувати себе від найгірших його наслідків.

— Це недостатньо вагома причина. Промениста і Шаллан не дозволять мені виконати твою брудну роботу через таку дрібничку, — Вейл поклала кинджал назад у куб. — Я прибула сюди, щоб повідомити про місцеперебування Рестареса. Шаллан прямо сказала тобі, що ми не вбиватимемо його, і так, я вважаю, що заколоти його цим пристроєм — те саме, що і вбити.

— Ножику, — голос Мрейза пом’якшав, — а навіщо було вбивати Садеаса?

Вона завагалася, все ще тримаючи руку на кинджалі, який намагалася знову прикріпити до ремінців у кубі.

— Ця істота, — продовжив Мрейз, — яку називають Келек, — чудовисько. Разом з іншими вісьмома Вісниками він порушив Присягу й залишив Таленелата — Носія Мук — самого в Геєні, щоб його там піддавали тортурам тисячі років. Ворог повернувся, але чи допомагають Вісники? Ні, у кращому разі вони ховаються. У гіршому — їхнє божевілля спонукає прискорювати знищення світу. Келек став нерішучим до божевілля. І, як більшість із них, він боїться. Хоче уникнути своїх обов’язків. Він співпрацював із Ґавіларом, добре знаючи, що це спричинить повернення Сплавлених і кінець миру, тому що сподівався знайти спосіб утекти з цього світу. Спосіб покинути нас, як уже покинув свої присяги та друзів. Він володіє знаннями, необхідними для нашої боротьби проти загарбників. Однак не поділиться ними добровільно. Він ховається в найвіддаленішій фортеці світу і намагається вдавати, що війни немає, що він ні в чому не винен. А він винен. Єдиний спосіб змусити його виконати свій обов’язок — повернути назад силою, а найкращий і найлегший спосіб зробити це — захопити його душу в пастку.

Бурекляття. Це була довша промова, ніж вона зазвичай чула від Мрейза. У його голосі відчувалася пристрасть, запевнення. Він майже переконав Вейл.

— Я не можу нічого вдіяти проти нього, — сказала вона. — Він судитиме Адоліна в цьому процесі. Якщо Келек зникне, це кине на нас усі підозри, і Адоліна точно ув’язнять. Я не можу ризикувати.

— Гм... Якби ж тільки існував спосіб, щоб хтось, замкнувши душу Келека, міг зайняти його місце. Надіти його обличчя. Винести вирок, виправдавши твого чоловіка та наказавши спренам честі знову приєднатися до війни. Якби ж ми надіслали людину, здатну самотужки переломити хід цієї війни за допомогою цілеспрямованої ілюзії.

У цей момент Вейл втратила контроль і з’явилася Шаллан. Позаяк те, що сказав Мрейз... мало занадто багато сенсу.

«Ох, бурекляття, — подумала Шаллан, відчуваючи холод. — Прародитель бур на небесах і Охоронниця ночі на землі... Він має рацію. Це і є розв’язанням проблеми. Спосіб дозволити Адолінові перемогти. Спосіб повернути спренів честі».

Ось як він маніпулював нею цього разу. Лише з цієї причини вона хотіла його відштовхнути. Якби тільки те, що він сказав, було не таким логічним. Так легко замінити Келека, якщо вона зможе здобути трохи Буресвітла.

«Ні, — попередила Вейл. — Це не так просто. Нам буде важко видавати себе за Вісника».

«Ми зробимо заміну в останній момент, — подумала Шаллан. — В останній день суду — щоб скоротити час, який потрібен для прикидання, і отримати кілька днів, щоб вивчити його як особистість».

— Убивство Садеаса врятувало тисячі життів, — продовжував Мрейз своїм м’яким, улесливим голосом. — Доправлення Келека до нас і примушення спренів честі до утворення уз із Вітробігунами могло б урятувати мільйони.

— Вейл не впевнена, що ми зможемо вдавати із себе Вісника, — сказала Шаллан.

— Вісник поводиться дивно, — говорив Мрейз. — Усі вони зараз такі. За допомогою кількох хитрощів ти зможеш зробити так, щоб тебе не викрили. Спрени честі погано помічають трюки й дивну поведінку людей або тих, хто колись був людьми. Ти можеш цього досягти. А після суду «Келек» може наполягти, що він повинен сам відвідати Урітіру, і спрени залишаться в повному невіданні про те, що ти зробиш.

— Так буде неправильно, Мрейзе. Я відчуваю, що це неправильно.

— Раніше Вейл вимагала угоди. Хоча я зазвичай відкидаю такі розмови, мене надихає те, що вона не вимагала ні грошей, ні влади. Вона хотіла отримати інформацію, щоб знати, чому робила те, що робила. Ви всі троє — гідні мисливиці. Тож я перегляну угоду відповідно до твого прохання. Виконай те, що прошу, і я звільню тебе від учнівства. Ти станеш повноправним членом нашої організації — матимеш не тільки доступ до знань, які шукаєш, але й право голосу в тому, що ми робимо. У наших грандіозних планах.

Усередині Вейл збадьорилася від цього. Але Шаллан була здивована тим, наскільки жваво вона сама відгукнулася на цю пропозицію. Повноправна Примарокровна? Це був шлях... Шлях до...

— Напасти на Вісника, — сказала вона. — Звучить неправильно, Мрейзе. Дуже неправильно.

— Ти слабка, — відказав той. — І знаєш це.

Вона схилила голову.

— Але частина тебе — ні, — продовжив Мрейз. — Частина, яка може бути достатньо сильною. Нехай ця частина зробить те, що потрібно. Врятуй свого чоловіка, своє королівство і свій світ одночасно. Стань тією мисливицею, Шаллан.

Стань ножем.

Спрени честі, що оточували Верховного Суддю, звільнили місце для Адоліна, коли той наблизився, а Суміш слідувала позаду. Він не міг не помітити поглядів, які багато хто кидав на неї. І правда, між двома різновидами спренів не було особливої любові.

Напевно, він мав би відчувати благоговіння перед Верховним Суддею. Це ж сам Келек, хоча спрени чомусь називали його Калаком. Так чи інакше, він був одним із Вісників — так пояснила Суміш. Багато людей на батьківщині Адоліна вважали його Прародителем бур, і хоча це ніколи не було правдою, він був однією з найдавніших істот серед усіх створінь. Богом для багатьох. Безсмертним воїном за справедливість і Гонора.

І невисоким на зріст, з ріденьким волоссям. Схожим на той типаж чоловіка, який може керувати якимось невеличким містом у глухій провінції Алеткару. І якщо він був чимось схожим на Аш чи Тална, двох Вісників, які тепер мешкали в Урітіру...

Що ж, знайомство з ними двома змусило Адоліна знизити свої очікування в цьому випадку.

Келек розмовляв з кількома лідерами спренів честі, прогулюючись нижньою частиною західної площини. Вони саме вийшли на кам’яну доріжку, викладену з безлічі кольорової бруківки, її візерунки віддалено нагадували пориви вітру. Група зупинилася, побачивши попереду Адоліна.

На знак поваги той забрав руку з меча, а потім уклонився Віснику.

— Що? Людина? — промовив Келек. — Чому він тут? Він здається небезпечним, Секейре.

— Він і справді небезпечний, — сказав Секейр, спрен честі, що стояв біля Келека. Дуже давній спрен з довгою блакитно-білою бородою, що правив фортецею. — Це Адолін Холін, син Далінара Холіна.

— Виковувача уз? — уточнив Келек і відсахнувся від Адоліна. — Пресвяті небеса! Чому ви впустили його сюди?

— Я прийшов, о великий, — сказав Адолін, — щоб попросити спренів честі допомогти в нашій нинішній війні.

— У вашій нинішній війні? Проти Одіозума? — Келек засміявся. — Хлопче, ти приречений. Ти ж це розумієш, так? Танаваст мертвий. Зовсім мертвий. Присяга якимось чином порушена. Єдине, що залишається, — спробувати вибратися з корабля, поки він не затонув.

— Святий Володарю, — сказав Секейр, — ми впустили його, бо він запропонував постати перед судом замість усіх людей за біль, який вони завдали нашому народу.

— Ви збираєтеся судити його за Ренегатство? — спитав Келек, невпевнено оглядаючи інших спренів поряд. — Чи це не буде занадто?

— Він сам запропонував, Святий Володарю.

— Не надто розумно, правда? — Келек подивився на Адоліна, який нерішуче випростався після поклону. — Еге. Ти в глибокому болоті, юначе. Тут дуже серйозно ставляться до таких речей.

— Я сподіваюся показати спренам, о великий, що ми їм не вороги. Що найкращий шлях уперед для них — це приєднатися до нас у нашій боротьбі. Це, можна сказати, буде почесний вибір.

— Гонор мертвий, — гаркнув Келек. — Ти мене не слухав? Тепер цей світ належить Одіозуму. Заради небес, у нього власна буря.

Суміш тицьнула Адоліна ліктем. Так, правильно. Він настільки розгубився, побачивши Келека, що забув про мету зустрічі з ним.

— О великий, — сказав Адолін, — я вирішив подати клопотання про розгляд справи свідками. Чи готові ви дозволити мені це?

— Суд зі свідками? — перепитав Келек. — Ну, так цей безлад тільки швидше закінчиться. Як ти думаєш, Секейре?

— Я не думаю, що це було б розумно...

— Та добре, мені байдуже, що ти думаєш, — сказав Келек. — Ось я тут, через багато років після того, як приєднався до вас, а ви досі не можете знайти способу, як мені вибратися з цього проклятого світу. Добре, хлопче, суд зі свідками. Ми можемо почати... гм, післязавтра? Буде прийнятно для всіх?

Ніхто не заперечував.

— Чудово, — сказав Келек. — Післязавтра. Тоді добре. Гм... проведімо суд на Форумі, добре? Я думаю, що всі захочуть подивитися, а тут найбільше місць.

— Заперечуй, — прошепотіла Суміш Адоліну. — Не дозволяй такого. Тобі не потрібно переконувати глядачів так само добре, як і суддю.

— О великий, — сказав Адолін, — я сподівався, що це буде закрита, особиста розмова про...

— Жорстко, — перебив Келек. — Тобі слід було подумати, перш ніж прийти сюди й роздмухати бурю. Усі й так знають, чим закінчиться цей суд, тож ми можемо організувати для них розвагу.

Адолін відчув, немов тоне, а Келек повів групу спренів честі далі. Хоча небагато світлооких суддів були по-справжньому неупередженими, але все ж можна було очікувати, що вони намагатимуться діяти з честю перед очима Всемогутнього. Але цей Вісник по суті сказав йому, що суд буде удаваним. Він зробив висновок, навіть не вислухавши жодних доказів.

«Як, в ім’я Рошару, ця істота вважалася божеством?» — приголомшено подумав Адолін. Вісники так низько пали.

Або так, або... можливо, ці десятеро завжди були лише такими. Вони просто люди. Зрештою, надання людині титулу короля чи великого князя не обов’язково робить її величнішою, ніж вона була. Адолін знав про це не з чуток.

— Усе могло бути краще, — сказала Суміш, — але принаймні суд зі свідками є. Ходімо. Здається, є один день, щоб підготувати вас до того, що вас кинуть до лігва спрена гніву...

83 Ігри людей і співунів

Венлі стала навколішки на підлозі відокремленого коридору на п’ятнадцятому поверсі Урітіру. Камені шепотіли їй, що це місце колись називалося Ур. У перекладі із зорепісенної мови це слово означало «первісний». Давнє місце з давніми каменями.

Тут жив спрен. Він не помер, як одного разу проголосила Рабоніель. Цей спрен був жилами вежі, її внутрішнім металом і кристалом, що проходив крізь стіни, стелю, крізь усі поверхи.

Він не створив цих каменів, хоча знадобився якийсь грандіозний проект, щоб змінити їхню форму. Змінилася форма Ура — первісної гори, яка стояла тут раніше. Камені пам’ятали, як були тією горою. Вони пам’ятали так багато речей, про які розповіли Венлі. Не словами. Радше відбитками, як ті, що залишає на кремі рука, поки він не висох.

Або як ті відбитки, що залишили руки Венлі на підлозі, коли занурювалися в камінь, який чекав на неї. «Згадай, — шепотіли камені. — Згадай те, що забула».

Вона згадала, як у дитинстві сиділа біля ніг матері й слухала пісні. Музика текла, немов вода, викарбовуючи в її мозку візерунки-спогади, як плин часу викарбовує канали в камені.

Слухачі не були схожі на людей, що росли повільно, як дерева. Слухачі росли, як лози, швидко й нетерпляче. До трьох років вона співала разом з матір’ю. У десять її вважали дорослою. Венлі згадувала ті роки — як дивилася на Ешонай, котра здавалася такою великою, хоча була лише на рік старшою за Венлі. Вона невиразно пам’ятала, як тримала батька за палець, коли він співав разом з матір’ю.

Венлі згадала любов. Сім’ю. Дідусів і бабусь, двоюрідних братів і сестер. Як вона могла забути? У дитинстві амбіції та любов були як дві сторони її обличчя, і кожна мала свій яскравий візерунок. Під звуки ритмів Одіозума одна сторона засяяла, а інша зів’яла. Вона стала тою, хто хотів лише досягти своїх цілей — не для того, щоб допомагати іншим, а лише заради самих цілей.

Саме в ту мить Венлі сама переконалася в глибині брехні Одіозума. Він стверджував, що має всі Пристрасті, але де поділася любов, яку вона колись відчувала? Любов до матері? До сестри? До друзів? На деякий час вона навіть забула про своє кохання до Деміда, хоча воно допомогло їй пробудитися.

Вона відчувала провину, використовуючи його Світло, щоб тренуватися в Приборкуванні Сплесків, але камені шепотіли, що все добре. Одіозум і його тон стали частиною Рошару, так само як Культивація та Гонор, які не були створені разом із планетою, стали його частиною. Його сила була природною, не більш неправильною чи правильною, ніж будь-яка інша частина природи.

Венлі шукала дещо інше. Тон Культивації. Пісня Одіозума могла наповнювати її, підживлюючи її сили та розпалюючи емоції, але цей тон... цей тон належав її народу задовго до його прибуття. Поки вона його шукала, подумки слухала мамині пісні. Подібно до ланцюгів, прикручених до каменя, щоб утримувати щось під час бурі, вони поверталися назад у часі. Через покоління.

До її народу, що покинув поле бою. Вони пішли, а не продовжували битися за те саме знову і знову. Співуни не просто відкинули своїх богів, вони відкинули сам конфлікт. Тримались за родину, співали в Ритмі любові, попри свої тупі подоби, залишили війну й пішли новим шляхом.

Цей тон спалахнув у її пам’яті, Культивація та Одіозум змішалися, утворили гармонію, що забриніла всередині Венлі. Вона розплющила очі, коли сила ринула від неї крізь камені. Вони почали тремтіти й вібрувати у такт її ритму, стали рідкими, утворюючи піки й западини в такт музиці. Підлога, стеля та стіни перед нею взялися брижами, а з каменю утворилися зображення слухачів. Рухомі, знову живі, вони крокували подалі від болю, війни та вбивств.

Свобода. Камені шепотіли їй про свободу. Скеля здавалася такою надійною, такою незмінною, але якщо сприймати час з погляду спренів, вона завжди змінювалася. Свідомо. Протягом століть. Венлі ніколи не знала своїх предків, але знала їхні пісні. Вона могла співати їх і наслідувати їхню мужність. Їхню любов. Їхню мудрість.

Сила вислизнула від неї, як і завжди. Тон затих, і її контроль над каменем втратився. Їй варто частіше практикуватися, більше Світла. І їй уже не потрібен підбадьорливий гул Тембр, щоб підтримувати піднесений настрій. Бо перед нею виникла скульптура її предків у мініатюрі, і вони стрімко кидалися в невідоме.

Ба більше, вона мала свої пісні. Завдяки старанному і наполегливому навчанню матері пісні не вмерли разом зі слухачами.

Через годину Венлі походжала коридорами набагато нижчих рівнів вежі, чекаючи Лешві.

Вона зустрічалася з Небесною майже щодня. Звичайно, Рабоніель знала про ці зустрічі. І Лешві знала, що Рабоніель знає. І все-таки Венлі та Лешві зустрічалися таємно — це було частиною політичних ігор Сплавлених.

Вони зустрілися ніби випадково. Лешві в потрібний момент урочисто попливла коридором, і її довгий чорний шлейф шурхотів по каменю. Венлі пішла поряд зі своєю володаркою.

— Переслідувач знайшов батьків Вітробігуна, Стародавня, — повідомила Венлі. — Я в цьому впевнена. Він поставив двох Владних у нічній подобі на варту до лазарету Променистих.

— Яких саме?

— Уріаліна й Ністара.

— «Світло» і «таємниця», — мовила Лешві, перекладаючи їхні імена з давньої мови. Як і багато хто з Владних, вони взяли собі нові імена після пробудження. — Так, це сигнал. Але Переслідувач не такий уже й хитрий. Якщо подумати, то я підозрюю, що саме Рабоніель запропонувала цих двох.

— Що будемо робити? — спитала Венлі в Ритмі тривоги.

— Поки нічого. Моя влада поширюється досить далеко, щоб захистити їх. Це лише попередження.

— Отже, Рабоніель погрожує дозволити Переслідувачу захопити цих людей. Тому вона виставила тих двох охоронців. Щоб отримати перевагу над нами.

— Можливо, — сказала Лешві, що пливла в повітрі, заклавши руки за спину. — А можливо, і ні. Рабоніель думає не так, як інші Сплавлені, Венлі. Вона чує набагато величнішу пісню. Спотворену й перекручену, але таку, яку прагне співати, попри традиційну повагу до планів Одіозума чи Гонора, який уже помер.

— Тоді виходить, що вона творить власну сторону. Прагне нацькувати обидві армії одна проти одної та отримати з цього вигоду.

— Не перекладай свої смертні амбіції на Рабоніель, — сказала Лешві в Ритмі насмішки. — Твої думки занадто дріб’язкові, Венлі, щоб зрозуміти її. Я сама думаю занадто приземлено, щоб зрозуміти її. Хай там що, ти вчинила правильно, доповівши мені про це. Слідкуй за іншими такими знаками.

Вони дісталися атріуму — коридор, яким ішли, зливався з ним, наче річка, що впадає в море. Тут Небесні ширяли вгору та вниз, доставляючи припаси розвідникам і Тим, хто носить маски, на верхніх поверхах. Ті продовжували спостерігати за Вітробігунами. На цьому етапі вистава завершувалася: Рабоніель була впевнена, що Далінар Холін бачить усе наскрізь і знає, що у вежі відбувається щось дуже погане.

Припаси на верхні поверхи можна було доставляти за допомогою ліфтів. Однак Рабоніель залучила Небесних до праці, давши чітко зрозуміти, що має повноваження та бажання зайняти їх роботою.

Це відвадило багатьох із них звідси, і вони вважали за краще повернутися до своїх притулків у Холінарі. Можливо, у цьому й була її мета. Натомість Лешві робила те, що їй веліли. Вона перелетіла через поруччя, її довгий шлейф перетягнувся через них, а потім упав і поплив у повітрі під нею. Ще один Небесний пролетів повз них, тягнучи за собою червоно-золоте полотнище.

— Стародавня, — спитала Венлі в Ритмі жаги, підходячи до поруччя. — Хіба ми спостерігаємо за Рабоніель не для того, щоб зрозуміти, як вона намагається отримати над нами перевагу? Яка мета мого шпигунства?

— Ми спостерігаємо, — промовила Лешві, опускаючись на рівень очей Венлі, — тому що налякані. Для Рабоніель ігри людей і співунів — дрібниці, і їхні життя — також. Ми спостерігаємо за нею, Венлі, тому що хочемо, щоб світ не загинув, коли вона втілить свої плани.

Венлі відчула холодок і налаштувалась на Ритм жахів. Лешві відлетіла, а Венлі піднялася ліфтом, і ці слова переслідували її: «Ігри людей і співунів — дрібниці, і їхні життя — також...».

Зловісні слова позбавили Венлі колишнього оптимізму. Вийшовши з ліфта, вона вирішила зупинитися й перевірити, як справи у Рлайна та інших. Не могла не налаштуватися на Ритм страждання, коли подумала про тих Владних у лазареті. Принаймні лікар і його дружина мали досить здорового глузду, щоб не потрапляти їм на очі.

Венлі прослизнула в завішену частину кімнати, де сьогодні чергувала Гесіна. Жінка кивнула, коли увійшла Венлі, а потім скривилася й глянула на інших усередині. Там був іще один чоловік, якого Венлі не впізнала, — він стояв мовчки, опустивши очі.

Уся напруга в кімнаті відчувалася виключно від Ліріна та Рлайна, які стояли позаду, Рлайн тихенько наспівував у Ритмі зради. Що тут сталося, заради Рошару?

— Я не можу повірити в те, що почув, — сказав Рлайн. — Не можу повірити. Він же твій син.

— Мій син давно помер, мостонавіднику, — відрізав Лірін, складаючи хірургічні інструменти в невелику сумку. — Каладін постійно намагався це пояснити, але я лише нещодавно почав розуміти. Він більше не хоче бути моїм сином. Якщо це так, то мені важко сприймати його як когось іншого, аніж убивцю та підбурювача. Того, хто безрозсудно поставив під загрозу не лише мою родину, а й життя кожної людини у вежі, а все через бажання помсти та образу.

— То виходить, ти кинеш його помирати? — запитав Рлайн.

— Я такого не казав, — огризнувся Лірін. — Не приписуй мені слів, які не вилітали з моїх вуст. Я піду до нього, як і до будь-якого пораненого.

— А потім? Ти сказав...

— Я сказав, що побачимо, — перебив Рлайна Лірін. — Можливо, мені доведеться перенести його сюди, щоб забезпечити тривалий догляд.

— То ти віддаси його в лапи катам!

— Якщо так буде потрібно, то нехай. Я виконаю свою роботу як лікар, а потім нехай Каладін сам розбирається з наслідками своїх дій. Я більше не бажаю бути пішаком в іграх на смерть. Для обох сторін.

Рлайн розвів руками:

— Який сенс намагатися його врятувати, якщо ти плануєш віддати його на смерть?!

— Тихо! — шикнула на них Венлі, виглядаючи через тонкі завіси на інших у лазареті. — Що тут відбувається?

Лірін люто глянув на Рлайна, а той знову замугикав у Ритмі зради.

— Наш син вижив після тих нещодавніх подій, — пояснила Гесіна Венлі. — Це один із його друзів. Він каже, що сили Каладіна належно не працюють, а його рани не загоюються. Він у комі й повільно вмирає, мабуть, від внутрішньої кровотечі.

— Або це, або інфекція, — сказав Лірін, запихаючи ще кілька речей у сумку. — Не можу визначити з опису.

— Ми відведемо тебе до нього, але тільки якщо ти пообіцяєш не видавати його й Тефта ворогам, — Рлайн подивився на новачка, і той кивнув на знак згоди.

— Тоді він точно помре, — огризнувся Лірін. — І кров буде на твоїх руках.

Обидва гнівно зиркнули один на одного, і Венлі налаштувалася на Ритм невдоволення. Ніби їй і так нема про що хвилюватися.

— Я піду, — Гесіна підійшла й узяла сумку з інструментами зі столу.

— Гесіно...

— Він і мій син теж, — сказала вона. — Ходімо, Рлайне. Я можу показати вам, як лікувати лихоманку, дам йому якісь протизапальні засоби, а також щось для боротьби з інфекцією.

— А якщо це таки внутрішня кровотеча? — спитав Лірін. — Йому знадобиться операція. Ти не зможеш провести таку операцію в польових умовах, Гесіно.

Він говорив злісно, але біля його ніг зібралися спрени страху, а не гніву. Лікар відвернувся і вдав, що розкладає інструменти. Але люди були настільки сповнені емоцій, що ті просто виплескувалися назовні. Він не міг приховати своїх почуттів від Венлі. Лірін відчував розчарування. Занепокоєння.

Він міг говорити що завгодно. Але насправді любив свого сина.

— Його потрібно доставити сюди, — сказав Лірін голосом, наповненим болем, так само як і будь-який ритм. — Я піду з вами, щоб допомогти йому. А потім... Я хочу, щоб ви прислухалися до моєї пропозиції. Якщо він у комі, йому знадобиться тривалий догляд. Ми можемо помістити його в цю кімнату й удати, що він непритомний, як і інші. Це найкращий спосіб.

— Він так помре, — прошепотів незнайомець.

У його голосі було щось дивне, чого Венлі не могла зрозуміти. Він промовляв слова невиразно.

У палаті запала тиша. Хоча не повністю.

Тембр схвильовано завібрувала всередині Венлі. Маленька спренка гуділа так голосно, що Венлі була впевнена, що інші теж почують. Як тут не почути?

— Врешті-решт це мало трапитися з Келом, — похмуро сказав Лірін. — Знаєте, більшість солдатів гинуть не на полі бою. Набагато більше помирає від ран через кілька днів. Мій син навчив вас сортувати поранених, так? Що він казав про людей із такими ранами, як зараз у нього?

Двоє колишніх мостонавідників перезирнулися.

— Покладіть їх зручніше, — сказав чоловік, який невиразно промовляв слова. — Дайте попити. Знеболювальне, якщо воно є. І так вони будуть спокійно... помирати.

У кімнаті знову запала тиша. Лише Тембр практично розривалася від звуків:

«Настав час. Настав час. Настав час!»

Коли Венлі заговорила, вона майже повірила, що це її спренка вимовляє слова, а не вона.

— До речі, я знаю, що тут є одна Вістрехідка, і її сили, здається, досі діють. Гадаю, ми зможемо її врятувати.

На роз’яснення плану знадобилося небагато часу. Венлі думала про це вже кілька днів, тож потребувала лише трохи практики в здібностях і невеликої допомоги Рлайна.

Вістрехідку тримали в тій самій камері, яку нещодавно займав Рлайн. Венлі з легкістю могла пройти через ту стіну — вона вже достатньо контролювала свої сили. Справжня хитрість полягала в тому, щоб здійснити порятунок, не викриваючи власної участі в цьому.

Тембр роздратовано запульсувала, коли Венлі та Рлайн поспішали до камери. Чоловік, Даббід, ішов іншим шляхом. Венлі не хотіла, щоб її побачили поряд з ним.

— Де ти дістала Сколкозброєць? — тихо спитав Рлайн у Ритмі зацікавлення. — І чому ніхто не знає, що він у тебе є?

— Це довга історія, — відповіла Венлі, здебільшого тому, що ще не придумала підхожої брехні.

— Він належав Ешонай, так? Знаєш, що з нею сталося? Я знаю, ти сказала, що вона мертва... але як?

«Вона померла під контролем спрена спустошення, — подумала Венлі, — тому, що я обманом змусила її запросити його до свого яхонтосерця. Вона впала в прірву після битви зі Сколкозбройною людиною, а потім потонула. На самоті. Я знайшла її труп і під впливом спрена спустошення осквернила тіло, вкравши її Сколки. Але в мене їх немає».

Вона так багато могла розказати.

— Ні. Я отримала його від мертвої людини. Зв’язалася з ним під час подорожі до Холінара, перш ніж Сплавлені знайшли мене та інших.

— Це було, коли вони... вони... — Рлайн налаштувався на Ритм згуби.

— Так, — сказала Венлі в тому ж ритмі. — Коли забрали решту наших друзів. Вони залишили мене, тому що Одіозум хотів, щоб я подорожувала, розповідала брехню про наш народ, щоб «надихнути» щойно пробуджених співунів.

— Мені шкода. Це, мабуть, було важко для тебе, Венлі.

— Я вижила. Але якщо ми збираємося врятувати цю Променисту, потрібно переконатися, що Сплавлені не зможуть відстежити нашу роль у цьому проникненні. Не втручайся, Рлайне. Людина повинна сама керувати цим відволіканням.

Рлайн замугикав у Ритмі задумливості.

— Що? — запитала Венлі.

— Даббід — не та людина, якій я б доручив керувати таким. До сьогодні я думав, що він зовсім німий.

— Він заслуговує на довіру?

— Цілковито, — відповів Рлайн. — Він з Четвертого мосту. Але... Ну, я хотів би знати, чому він так довго не розмовляв. Я знаю, що носіння мостів сильно пригнічувало його, але є ще якась причина, — він заспівав у Ритмі рішучості. — Я не втручатимуся, хіба що щось піде не так.

— Якщо ти зробиш так, нам усім доведеться переховуватися, — сказала Венлі в Ритмі скептицизму. — Тож переконайся, перш ніж щось робити.

Він кивнув, продовжуючи наспівувати в Ритмі рішучості, і вони розділилися на наступному перехресті. Венлі попрямувала до особливо тихої частини коридору, освітленої лише сферою, яку сама несла. Більшість людей трималися подалі від цієї частини вежі — неподалік розміщувалися війська Переслідувача. Наказів Рабоніель, які вона зрідка видавала, щоб підтримувати мир у вежі, було недостатньо, щоб стримувати цих солдатів.

Вона налаштувалася на Ритм миру — іноді слухачі використовували його для вимірювання часу. Камера за цією стіною. Коли наближалася чверть такту, Венлі притиснула руку до каменя й втягнула Пустосвітло, реквізоване нещодавно замість того, що вона використала. Бурекляття, їй залишалося лиш сподіватися, що новини про те, що вона взяла стільки, не дійдуть до Рабоніель.

Тембр пульсувала заспокійливо. Цей камінь, як і попередній сьогодні, відгукнувся на дотик Венлі. Він затремтів і пішов брижами, немов тварина, яку добре почухали.

Камінь прошепотів їй: «Рухайся вбік». Він скерував її до потрібного місця, звідки можна було вдертися в камеру. Ритми Тембр пульсували крізь камінь, змушуючи його вібрувати в Ритмі надії. Настала чверть Ритму миру — момент, коли Рлайн дасть знак Даббіду зайти до охоронців і принести їм обід. Просто ще один слуга, який виконує свою роботу. Нічого незвичайного, навіть якщо обід сьогодні принесли зарано.

Тембр раділа, пульсуючи в Ритмі надії, коли Венлі штовхнула руку в камінь. Це було приємно, тепло й оповивало її пальці. На відміну від Глибинних, Венлі змінювала камінь. Він ставав у її пальцях як крем, м’який на дотик.

Вона не була достатньо досвідченою, щоб змусити його самостійно рухатися і набувати потрібних їй форм. У таких випадках він зазвичай робив те, що хотів, наприклад, формував крихітні фігурки, як було на верхніх поверхах. Тож поки що вона просто штовхала руку вперед, доки не відчула повітря з іншого боку. Потім натиснула іншою рукою й розвела їх, утворивши отвір прямо крізь камінь — зазвичай твердий, він згортався й збирався складками від її дотику.

З іншого боку діри глибиною у фут з’явилися здивовані людські очі й подивилися на неї.

— Я збираюся витягти тебе, — прошепотіла Венлі в Ритмі благання, — але ти маєш пообіцяти, що нікому не скажеш, що я зробила. Ти не розкажеш їм про силу, яку я використовую. Навіть іншим Променистим. Вони думають, що я вирізаю тобі прохід Сколкозбройцем.

— Що ти таке? — прошепотіла людина алетійською мовою.

— Пообіцяй мені.

— Добре, обіцяю. Домовилися. Поспішай. Охоронці їдять, а зі мною навіть не поділилися.

Венлі продовжувала розсувати камінь. Знадобилася сила-силенна Світла, і Тембр пульсувала в Ритмі розради — очевидно, вона вважала зусилля Венлі грубими, позбавленими витонченості та майстерності.

Ну що ж, роботу завершено. Їй вдалося сформувати отвір, достатньо великий для людської дівчинки. Коли Венлі відпустила камінь, він миттєво затвердів — їй довелося струсити кілька шматочків з пальців. Дівчинка тицьнула в камінь, а потім проскочила крізь отвір.

Залишалося сподіватися, що охоронці подумають, що залишився при свідомості якийсь людський Каменестраж і врятував дівчинку. Венлі жестом показала Вістрехідці слідувати за нею, але та завагалася. Венлі здалося, що дівчинка збирається чкурнути в іншому напрямку.

— Будь ласка, — сказала Венлі. — Ти потрібна нам. Щоб урятувати життя. Якщо ти зараз утечеш, він помре.

— Хто?

— Буреблагословенний. Благаю, поспіши за мною.

— Ти одна з них, — зауважила дівчинка. — Звідки в тебе сили Променистої?

— Я... Я не Промениста. Я маю сили Сплавлених, які схожі на сили Променистих. Я подруга Рлайна. Слухача, який був мостонавідником, пам’ятаєш його? Будь ласка. Я б не звільняла тебе лише для того, щоб наражати на небезпеку, але нам потрібно йти, зараз же!

Дівчинка схилила голову набік, потім кивнула, щоб Венлі йшла попереду. Вістрехідка рушила за нею безшумно, тримаючись у тіні.

«Ешонай колись так ходила, — подумала Венлі. — Тихо блукала по пустці, щоб не турбувати дику природу». Хоча ця дівчинка була геть іншою.

Тембр задоволено пульсувала в Ритмі надії. Венлі не могла відчувати те саме, доки не переконалася, що Рлайна та Даббіда не впіймали. Вона повела маленьку Променисту до сусідньої кімнати, щоб там почекати.

— Отже, ти для них зрадниця? — запитала дівчинка.

— Не знаю, хто я. Проте мені було нестерпно дивитися, як дитину тримають у клітці.

Венлі підскочила ледь не до стелі, коли нарешті підійшли Рлайн і Даббід. Мовчазний мостонавідник підбіг і обійняв людську дівчинку, а та всміхнулася.

— Ех, мулі, — сказала вона. — Тепер у тебе дивні друзі. Ти бачив десь тут курча? Велике червоне? Я загубила йо’, коли тікала.

Даббід похитав головою, потім став навколішки перед дівчинкою:

— Зцілення. Воно працює?

— Ох! — здивувалася вона. — Ти можеш говорити!

Він кивнув.

— Скажи «підпірка», — сказала вона Даббіду. — Це моє улюблене слово.

— Зцілення? — повторив він.

— Ага, я все ще можу зцілювати. Я так думаю. Напевно, зможу йому допомогти.

Він наполегливо взяв її за руку.

— Я піду з вами, — сказав Рлайн.

Він глянув на Венлі, котра заспівала в Ритмі скептицизму, показуючи, що не піде. Їй саме час відвідати Рабоніель.

— Я не буду там надто довго. Не хочу викликати підозри, — Даббід з дівчинкою пішли, але Рлайн затримався, потім заспівав у Ритмі вдячності: — Вибач за те, що я сказав, коли ти вперше побачила мене в камері. Ти не егоїстка, Венлі.

— Насправді егоїстка. Сьогодні мене багато чого бентежить, але я впевнена в цьому.

— Ні, — сказав Рлайн. — Сьогодні ти геройка. Я знаю, що ти пережила важкі часи, але сьогодні... — він усміхнувся й знову замугикав у Ритмі вдячності, а потім пригнувся і пішов слідом за іншими.

Якби ж він знав усю історію. І все ж вона почувалася бадьорою, коли прямувала вниз, до кімнат для вчених.

— Чи можу я сказати слова зараз? — спитала Венлі у Тембр.

Пульсація спрена означала негативну відповідь. Ще ні.

— А коли? — наполягала Венлі.

У відповідь пролунала проста, недвозначна пульсація:

«Ти зрозумієш».

84 Вчена

Рабоніель виконала свою обіцянку й залишила Навані працювати за власними планами. Сама ж Сплавлена вивчала щит, який захищав Родича, але без Навані, яка випадково побувала в ролі шпигунки, тож прогрес Рабоніель став повільнішим, ніж раніше. Час від часу, походжаючи так, щоб мати змогу визирнути повз охоронця, Навані бачила, як Рабоніель сидить на підлозі біля синього щита, тримаючи сферу, наповнену Воєсвітлом, і пильно дивиться на неї.

Навані опинилася в курйозній ситуації. Їй заборонили брати участь в управлінні вежею, заборонили прямі контакти зі своїми вченими, і вона мала займатися лише своїми дослідженнями. У певному сенсі вона отримала дар, про який завжди мріяла, — шанс по-справжньому перевірити, чи зможе сама стати вченою.

Щось завжди заважало їй повністю віддатися науці. Після смерті Ґавілара вона була надто зайнята наставництвом Елгокара, а потім Есудан. Можливо, Навані могла зосередитися на науці, коли вперше прибула на Розколоті рівнини, але там вона мала спокусити Чорношипа, а потім заснувати нове королівство. Хоча Навані скаржилася на політику та відволікання, пов’язані з управлінням королівством, вона справді надто поринала і в перше, і вдруге із жахливою регулярністю.

Можливо, Навані варто було б виконувати чорну роботу. Принаймні так вона опинилася б серед людей. І не ризикувала б ще більше нашкодити. Проте... Рабоніель точно ніколи не відпустить її ходити по Урітіру без нагляду. До того ж спокуса невідомих таємниць манила Навані. Вона мала інформацію, якої не було в Рабоніель. Навані бачила сферу, яка викривляла повітря, наповнену чимось на зразок анти-Пустосвітла. Вона знала про вибух.

Те, що хотіла створити Рабоніель, стало можливим. Тож... чому б не спробувати дізнатися, як це зробити? Чому б не перевірити, що вона насправді може зробити? «Сила, що здатна знищити бога. Негативне Світло. Чи можу я розгадати цей секрет?»

А що, як Навані думала в надто малих масштабах, намагаючись урятувати вежу? Що, як існує спосіб закінчити війну раз і назавжди? Що, як вона справді зможе знайти спосіб знищити Одіозума?

Їй потрібно спробувати. Але з чого взагалі почати? Ну що ж... найкращим способом заохотити її вчених до відкриттів було, як правило, культивування належного середовища та ставлення. Нехай вони вивчають, продовжують експериментувати. Часто найбільші відкриття приходили не тому, що вона їх шукала, а тому, що була настільки захоплена якоюсь іншою темою, що почала налагоджувати зв’язки, яких ніколи не отримала б за інших обставин.

Тож протягом наступних кількох днів Навані намагалася відтворити цей стан у собі. Вона замовила запчастини, витратні матеріали, фабріальні механізми — деякі аж із Холінара, — і їх доставили без жодного оскарження. Серед них, що найважливіше, багато самоцвітів зі спотвореними спренами для живлення фабріалів.

Щоб розігрітися, вона витратила час на створення зброї, не схожої на зброю. Пасток, які могла б використати, якби справді впала у відчай, щоб захистити свою кімнату чи кімнату з колоною. Вона не була впевнена, як їх застосує — і чи знадобиться їй це. Наразі це було щось наукове, знайоме, і вона відчайдушно взялася за роботу.

Навані ховала більріали в інших фабріалах, сконструйованих так, щоб здаватися нешкідливими. Вона створила сигналізацію, щоб відвертати увагу, використовуючи технологію, яку вони виявили, вивчаючи самоцвіти, які залишили в Урітіру давні Променисті. Вона використала з’єднані рубіни, щоб зробити пружинні пастки, які випускатимуть шипи.

Вона помістила сфери з Пустосвітлом у свої фабріальні пастки, а потім налаштувала їхній захист за допомогою простого прийому. Магніт, притиснутий до краю куба точно в потрібному місці, переміщував металевий важіль і запускав пастки. Так вони не активуються, доки це їй не знадобиться. Ці коробки Навані зберігала в коридорі, удаючи, що це наполовину завершені експерименти, до яких вона мала намір повернутися за кілька днів. Приміщення вже було заставлене коробками інших учених, тож доповнення від Навані не здавалися недоречними.

Згодом Рабоніель допомогла їй створити більше Воєсвітла для експериментів. На жаль, Навані не могла створювати його сама. Жодна комбінація камертонів чи інструментів не замінювала присутності Рабоніель, але, наскільки могла зрозуміти Навані, Сплавлена також не могла створювати його без допомоги людини.

Навані все краще наспівувала в потрібному тоні, опановувала ритм. У ті миті їй здавалося, ніби вона чує саму душу Рошару, говорить з нею. Вона ніколи особливо не цікавилася музикою, але, як і її зростальна одержимість світлом, музика все більше захоплювала її. Навані цікавили хвилі, звуки та їх значення для науки.

В основі всієї роботи, яку вона виконувала, лежало єдине запитання: як створити протилежність до Пустосвітла? Що містилося в тій сфері Ґавілара?

У воринізмі вважалося, що чисті речі мають бути симетричними. І все має власну протилежність. Було легко зрозуміти, чому Рабоніель припустила, що темне Пустосвітло буде протилежністю до Буресвітла, але насправді темрява не є протилежністю до світла. Темрява — просто його відсутність.

Навані потрібен був спосіб, щоб виміряти Інвеституру, силу самоцвіту. І їй потрібна була якась модель, форма енергії, яка точно має протилежність. Які речі в природі мають доведену, вимірювану протилежність?

— Магніти, — промовила вона, відсуваючи стілець і підводячись від своїх нотаток.

Навані підійшла до охоронця біля дверей своєї кімнати:

— Мені потрібно більше магнітів. Цього разу потужніших. Ми зберігали кілька штук на складі хімікатів на другому поверсі.

Охоронець заспівав у якомусь тоні й супроводив мугикання страждальним зітханням, спрямованим на Навані. Він озирнувся в пошуках підтримки, але єдиною іншою співункою поблизу виявилася донька Рабоніель, яка сиділа за дверима кімнати, притулившись спиною до стіни, тримала на колінах меч і дивилась удалину, наспівуючи. Навані зрозуміла, що це був не ритм, а мелодія, яку вона впізнала, — людська пісня, яку іноді співають у тавернах. Звідки Сплавлена дізналася про неї?

— Гадаю, це можливо, — сказав охоронець Навані. — Хоча декого з наших уже починають дратувати твої наполегливі вимоги.

— Обговори це з Рабоніель, — процідила Навані, підходячи до свого крісла. — О, Сплавлені використовують якусь зброю, яка витягує Буресвітло з Променистих, коли їм завдають удару. Добудь мені трохи цього металу.

— Мені потрібно, щоб Повелителька Бажань схвалила це, — сказав охоронець.

— То запитай її. Іди. Я не збираюся тікати. Як ти думаєш, куди б я могла подітися?

Охоронець — Владний у буремній подобі — буркнув і пішов виконувати її прохання. Під час свого ув’язнення Навані випитала дещо про нього. Він був рабом-паршменом у палаці в Холінарі. Гадав, що вона повинна його впізнати, і... ну, можливо, вона справді мала його впізнати. Паршмени завжди були майже невидимими.

Поки Навані чекала, вона спробувала провести інший експеримент. У неї на столі лежали дві половинки з’єднаного рубіна. Тобто самоцвіт був розділений — і розділеного прямо по центру спрена. Вона намагалася з’ясувати, чи зможе використати метод камертона, щоб витягнути половинки спрена та з’єднати їх у більшому рубіні. Навані подумала, що це може сподобатися Родичу, який досі не хотів з нею розмовляти.

Вона помістила збільшувальну лінзу над однією половинкою самоцвіту й спостерігала, як спрен усередині реагує на камертон. Це був спотворений спрен полум’я, але цей факт не мав змінити суті експерименту, принаймні вона так сподівалася.

Спрен справді заворушився, намагаючись потягнутися до звуку. Він притиснувся до стінки самоцвіту, але не зміг вирватися. «Буресвітло може просочуватися крізь мікроотвори в структурі каменю, — подумала Навані. — Але спрен занадто великий».

Трохи пізніше хтось підійшов до дверей — Навані помітила, що хтось рухався перед лампою.

— Мої магніти? — Навані простягнула руку, усе ще дивлячись на спрена. — Неси їх сюди.

— Ні, не магніти, — пролунав голос Рабоніель.

— Повелителько Бажань, — промовила Навані, повертаючись і кланяючись з місця. — Вибачте, не впізнала вас.

Рабоніель заспівала в ритмі, який Навані не впізнала, а потім підійшла перевірити експеримент.

— Я намагаюся з’єднати роз’єднаного спрена, — пояснила Навані. — Минулий досвід показує, що під час розбивання самоцвіту навпіл спрен полум’я тікає з нього, але в цьому випадку дві половинки перетворилися на двох спренів. Я намагаюся визначити, чи зможу знову їх об’єднати.

Рабоніель поклала щось на стіл — маленький кинджал, вишукано прикрашений, із хитромудро різьбленим дерев’яним руків’ям, що закінчувалося великим рубіном. Навані підняла його й зауважила, що центр клинка — жилка, що тягнулася від кінчика до руків’я, — була зроблена з іншого металу.

— Ми використовуємо такі кинджали для збору душ Вісників, — зазначила Рабоніель. — Ну, такий був наш план. Наразі ми отримали душу лише одного з них... і тут трапилися деякі проблеми. Я сподівалася зібрати душі тих двох, які, як кажуть, були тут у вас, але вони пішли з вашим експедиційним корпусом.

Навані, що крутила зброю в руках, відчула холодок.

— Ми використовували цей метал протягом кількох Повернень, щоб витягувати Буресвітло з Променистих, — вела далі Рабоніель. — Він проводить Інвеституру — витягує її з джерела і втягує всередину кинджала. Ми використовували його для заряджання самоцвітів, але до падіння Ба-Адо-Мішрам не знали, що можна захоплювати спренів у самоцвіти. Саме тоді одна з нас — Та, хто бачить сни — зрозуміла, що можливо захопити душу Вісника таким самим способом.

Навані облизнула губи. Так, це виявилося правдою. Шалаш сказала їм, що Єзерезе’Елін пав. Вони не розуміли як. Але це краще, ніж повне знищення. Чи можна оживити його таким чином?

— Що ви робитимете з їхніми душами, коли здобудете? — спитала Навані.

— Те саме, що ви зробили з душею Нергаула. Помістимо в безпечне місце, щоб їх більше ніколи не звільнили. Навіщо тобі потрібен цей метал? Охоронець сказав, що ти попросила його.

— Я подумала, — відповіла Навані, — що це може бути кращим способом перенесення Буресвітла й Пустосвітла — витягати їх з самоцвітів.

— Спрацює. Але це не дуже практично. Райзій надзвичайно важко отримати, — Рабоніель кивнула на кинджал, який дала Навані. — Ти маєш знати, що саме ця зброя містить лише невелику кількість металу — її недостатньо, щоб витягти душу Вісника. Отже, вона не становить для мене жодної небезпеки — якщо ти задумувалася про такий вчинок.

— Зрозуміло, Стародавня. Я хотіла отримати його тільки для своїх експериментів. Дякую.

Вона торкнулася вістрям кинджала — біло-золотим металом — однієї половини розділеного рубіна. Нічого не сталося.

— Як правило, потрібно вдарити когось ним, щоб він спрацював, — пояснила Рабоніель. — Треба торкнутися душі.

Навані неуважно кивнула, перелаштовуючи пристрій з камертоном і збільшувальною лінзою, а потім спостерігала, як спрен усередині самоцвіту рухається відповідно до звуку. Вона знову приставила до нього вістря кинджала, стежачи за будь-якими змінами в поведінці.

— Ти, здається, отримуєш задоволення, — зауважила Рабоніель.

— Я б радше тішилася, якби мій народ був вільний, Повелителько Бажань. Але поки маю намір використати цей час з певною користю.

Їхній захист вежі, хоч і слабкий, був повністю зруйнований. Вона не могла зв’язатися з Каладіном, почути Родича або розробити плани разом зі своїми вченими. Залишився лише один вузол, що захищав серце вежі від спотворення.

Навані мала єдину надію: вона зможе вжитися в роль ученої достатньо добре, щоб створити нову зброю. Зброю для вбивства бога.

Її експеримент не дав бажаного результату. Спрен не міг покинути рубіна, навіть коли його закликав тон. Він був яскраво-синім, оскільки його спотворили, і мав вигляд половини спрена: одна рука, одна нога. Навіщо він продовжував утримувати таку подобу? Спрени полум’я часто змінювали форму, а також були відомі тим, що помічали, коли за ними стежать. Навані прочитала кілька дуже цікавих есеїв на цю тему.

Вона взяла маленький ювелірний молоток і обережно розбила половину рубіна, дозволивши спрену втекти. Він вискочив на волю, але відразу ж був захоплений кинджалом. Світло побігло вздовж леза, потім рубін в основі почав світитися. Навані впевнилася, що половинка спрена опинилася всередині.

«Цікаво, — подумала Навані. — А що, як я розіб’ю другу половинку рубіна і захоплю цю половинку спрена в той самий самоцвіт?» Схвильована, вона простягнула руку, щоб узяти другу половину рубіна, але коли поворухнула її, кинджал ковзнув по столу.

Навані завмерла. Дві половини спрена все ще були з’єднані? Вона очікувала, що вони роз’єднаються, коли закінчиться початкове ув’язнення. Зацікавившись, жінка посунула кинджал. Друга половина рубіна відлетіла на кілька футів у центр кімнати.

Надто далеко. Дуже далеко. Вона пересунула кинджал на пів фута, а спарений рубін — на утричі більшу відстань. Навані витріщилася на летючий рубін широко розплющеними очима.

Рабоніель голосно наспівувала в якомусь ритмі з таким же приголомшеним виглядом.

— Як? — запитала вона. — Це тому, що спрена спотворено?

— Можливо. Хоча я експериментувала із з’єднаними спренами, і, здається, спотворені загалом поводяться так само, як і неспотворені, — Навані подивилася на кинджал. — Самоцвіт на ньому більший за той, у якому спрен був раніше. Раніше самоцвіт потрібно було розділити на дві рівні половини, щоб з’єднати їх. Можливо, перемістивши одну половину спрена в більший самоцвіт, я створила щось нове...

— Примусове підсилення? — запитала Рабоніель. — Переміщуємо великий самоцвіт на коротку відстань і змушуємо маленький самоцвіт зрушити на більшу відстань?

— Енергія збережеться, якщо наше розуміння фабріальних законів правильне. Знадобиться більше Світла, і переміщення більшого самоцвіту виявиться складнішим порівняно з роботою, яку виконує менший самоцвіт. Але бурекляття... які будуть наслідки...

— Запиши це, — веліла Рабоніель. — Запиши свої спостереження.

Я зроблю те саме.

— Навіщо?

— Ритм війни, Навані, — пояснила Рабоніель, хоча Навані нічого не зрозуміла. — Зроби так. І продовжуй експерименти.

— Добре. Але, Повелителько Бажань, я зіткнулася з іншою проблемою. Мені потрібен спосіб виміряти силу Буресвітла в самоцвіті.

Рабоніель не наполягала на подробицях.

— Це робиться за допомогою піску, — відповіла вона.

— Піску?

— Від природи він чорний, але в присутності Буресвітла стає білим. Тож його можна використовувати для вимірювання сили Інвеститури — що потужніше джерело енергії поблизу, то швидше змінюється колір піску. Я принесу тобі трохи, — вона голосно замугикала. — Це дивовижно, Навані. Не думаю, що я коли-небудь, під час багатьох інших Повернень, зустрічала такого здібного вченого.

— Я не... — почала було Навані, але затнулася і сказала натомість: — Дякую.

85 Даббід

Даббід усе життя був інакшим.

Це слово говорила його мати. «Інакший». Йому подобалося це слово. Воно не намагалося прикидатися. Щось у ньому самому справді було інакше. Даббід почав говорити лише в шість років. Він досі не додавав числа в умі. Міг виконувати інструкції, але забував послідовність, якщо вони були надто довгими.

Він був іншим.

Причину цього лікарі назвати не змогли. Вони казали, що деякі люди просто інші. Він назавжди залишиться таким. Повитуха, коли пізніше почула про нього, сказала, що навколо його шиї була обмотана пуповина, коли він народився. Можливо, тому він і став таким.

У дитинстві Даббід спробував накинути мотузку на шию, щоб відчути, як це. Він не зістрибнув з уступу. Ні до чого не прив’язував інший кінець. Даббід не намагався накласти на себе руки. Він просто трохи затягнув мотузку, щоб знати, що відчував малюком.

Коли хтось це побачив, усі запанікували. Вони називали його дурнем. У нього роками забирали мотузки. Думали, то він надто тупий, щоб знати, що так завдасть собі болю. Він часто потрапляв у подібні халепи. Робив те, що інші не зробили б. Даббід не розумів, що так викличе в інших паніку. Він мав бути дуже обережним, щоб не налякати звичайних людей. Вони любили його лякатися. Він не знав чому. Він був інакшим. Але не тому, що страшний.

Усе погіршилося, коли померла мати. Того дня люди стали злішими. Це була не його провина. Він навіть там не був. Але раптом усі стали злішими. Він потрапив на війну, служив світлоокому. Прав його одяг.

Коли в дружини цього чоловіка народилася темноока дитина, усі розсердилися на Даббіда. Він пояснив, що вони помилялися. Усі іноді помиляються.

Лише набагато пізніше він зрозумів, що світлоока пані збрехала, щоб покарати когось іншого, а не свого таємного коханця. Він міг розуміти багато чого, якщо мав час подумати. Іноді.

У підсумку він опинився серед мостонавідників. Даббід не пам’ятав багато чого з того часу. Він утратив лік днів. Майже не говорив тоді. Він був розгублений. Він був наляканий. Він був злий. Але не давав людям зрозуміти, що він злий. Люди лякалися і завдавали йому болю, коли він був злий.

Даббід виконував свою роботу і щодня лякався все більше, був упевнений, що помре. Насправді він вирішив, що вже, мабуть, помер. Тож коли кінь — той належав одному із солдатів Садеаса — ледь не затоптав Даббіда, штовхнув і повалив на землю зі зламаною рукою, він згорнувся калачиком і чекав смерті.

А потім... Каладін. Каладін Буреблагословенний. Його не турбувало, що Даббід інакший. Не турбувало те, що Даббід здався. Каладін витяг його із самої Геєни й дав нову сім’ю.

Даббід не міг пригадати, коли почав відходити від бойового шоку. Він ніколи по-справжньому не відновлювався після цього стану. А хто міг би? Плескання в долоні звучало так, ніби клацала тятива лука. Тупіт ніг нагадував тупіт копит. А коли він чув спів, схожий на спів паршенді, то знову немов опинявся там. Помираючи.

І все ж він почувався краще. Десь на цьому шляху почав почуватися, як раніше. Крім того, у нього з’явилася нова сім’я. У нього були друзі.

І ніхто з них не знав, що він інакший.

Ну, вони думали, що він зовсім інакший, тільки з іншої причини. Вони думали, що він постраждав у бою, як і всі вони. Він був одним із них. Вони не знали про його розум. Яким він народився.

Даббідові не подобалося, коли люди використовували слово «дурний», щоб виразити, який він. Люди називали одне одного дурними, коли робили помилки. Даббід не був помилкою. Він міг робити помилки. Тоді він був дурний. Але не завжди. Він не міг мислити швидко, як інші. Але це робило його інакшим, а не дурним. Дурість — це вибір.

Колись його мовлення свідчило, що він інакший. Він зрозумів це, змінюючи роботи одну за одною після смерті матері. Коли він говорив, вони все про нього знали. Тому... опинившись у Четвертому мості... він просто мовчав.

Так вони не дізнаються. Так не зрозуміють, що він — інакший Даббід. Він міг просто бути інакшим, тому що в Четвертому мості.

Потім усі почали отримувати спренів. Крім нього. І тоді вежа заговорила з ним. І... він досі не був упевнений, чи зробив якусь дурницю, чи ні. Але піти до Рлайна не було дурістю. Даббід це точно знав.

Тому сьогодні він намагався не думати про свої помилки. Намагався не думати про те, що якби був сильнішим, то міг би допомогти Каладіну битися. Намагався не думати про те, як брехав іншим, удаючи, що не може говорити. Даббід намагався зосередитися на тому, чим зможе допомогти.

Він повів Рлайна вгору тунелями. Кілька разів вони зустрічалися зі співунами. Рлайн говорив спокійним голосом з ритмами, і співуни пропускали їх. Вони підіймалися й підіймалися, і Даббід показав йому таємні сходи. Вони прокралися повз патрулі охорони на шостому поверсі.

Вгору і вгору. Серце Даббіда вистрибувало з грудей. Він тривожився. Чи зустріне їх Цуп, як пообіцяла? Вона знала вежу краще. Сказала, що може впоратися сама. А якщо вона втече?

Дійшовши до місця зустрічі на десятому поверсі, вони побачили Цуп, що вже чекала. Вона сиділа на підлозі та їла карі з хлібом.

— Звідки ти взяла це? — спитав Рлайн.

— Сплавлені, — вона показала кудись рукою. — Смішно. Їм треба їсти. Тож, мабуть, це означає, що вони й какають теж, так?

— Напевно, так, — відповів Рлайн з осудом у голосі.

— Ну от, хіба це не як удар між ніг? — запитала Цуп. — Вас роблять безсмертними, можна жити цілі століття. Ви можете літати, або ходити крізь камінь, або щось таке. Але все одно треба сцяти, як і всі інші.

— Я не бачу сенсу в цій розмові, — сказав Рлайн. — Поспішай. Потрібно дістатися до Каладіна.

Цуп перебільшено закотила очі, а потім підвелася й простягла Даббіду шматок коржа. Він кивнув на знак подяки й відклав його на потім.

— Коли ти почав говорити? — запитала його Цуп. — Мені було шість. Мама так казала.

— Ні, я маю на увазі... — вона показала на нього.

Даббід відчув, як червоніє, і подивився собі під ноги:

— Та вже давно міг. Просто не хотів.

— Ти не хотів говорити? Я ніколи такого не відчувала. За винятком одного разу, коли з’їла обід королеви, але його поставили на стіл, розумієш, і вона не сховала його, як повинна. Це її провина, я так і сказала, бо це все одно, що залишити меч там, де дитина може наступити на нього і порізати ногу чи щось таке.

— Може, вже підемо? — запитав Рлайн.

Решту шляху їх вів Даббід. Тепер він іще більше тривожився. Невже запізнився? А може, Каладін помер, поки його не було? Може, він надто повільно допомагав? Може, він надто інакший, щоб зрозуміти швидше, що потрібно робити?

Даббід привів їх до потрібного місця на одинадцятому поверсі, але двері перестали працювати. Минуло надто багато часу, відколи Каладін зарядив їх. Однак у них тепер була Цуп, і коли вона притиснула руку до самоцвіту, двері відчинилися.

У кімнатці смерділо потом і кров’ю. Даббід поспішив повз безсвідомого Тефта і зупинився біля Каладіна. Той лежав на підлозі, закутаний у ковдри. Він здригався. Ще живий.

Ще живий.

— Бурекляття, — сказала Цуп, підходячи.

Обличчя Каладіна було вкрите потом. Зуби скреготали, очі міцно заплющені. Він судомно бився під ковдрами, тихо гарчачи. Даббід розрізав його сорочку, щоб оглянути рани. Хоча на боці Каладіна вже утворилися струпи, найгіршою проблемою була інфекція. Вона поширилася по шкірі від рани, утворюючи сильне почервоніння. Жахливу пляму, покриту маленькими спренами гниття.

Цуп відступила, обхопивши себе руками:

— Бурекляття.

— Я... ніколи не бачив такої лихоманки, — сказав Рлайн, підносячись над ними двома. Чи знав він, який став високий у воєнній подобі? — А ти?

Цуп похитала головою.

— Будь ласка, — попрохав Даббід. — Будь ласка, допоможи.

Цуп простягла руку долонею вперед і спалахнула від власної сили. Буресвітло струменіло з її шкіри, немов білий дим. Вона стала навколішки, відсахнулася, коли Каладін знову почав здригатися, а потім нахилилася вперед і притиснула руку до його грудей.

Почервоніння миттєво відступило, а спрени гниття втекли, наче не могли витримати її дотику. Спина Каладіна вигнулася. Йому було боляче!

Потім він повалився на ковдри. Цуп притиснула іншу руку до його боку, і рана продовжувала гоїтися, почервоніння зникало. Вона насупила брови й закусила губу. Даббід зробив те саме. Можливо, це допоможе.

Вона влила стільки Буресвітла в Каладіна, що він сам почав світитися. Коли дівчинка відхилилася назад, струпи на його боці відшарувалися, відкривши гладеньку шкіру.

— Це... було важко, — прошепотіла Цуп. — Навіть важче, ніж тоді, коли я врятувала Гокса, — вона витерла лоб. — Я вся спітніла.

— Дякую, — сказав Даббід, беручи її за руку.

— Фу, — сказала вона.

Ох, це була рука, якою вона щойно витирала піт.

— Дякую, — знову сказав Даббід.

Вона знизала плечима:

— Мої диво-здібності — коли я стаю слизькою — більше не працюють. Але зцілення — працює. Цікаво чому.

Рлайн пішов зачинити двері. Даббід спробував вкласти Каладіна зручніше, скрутивши ковдру, щоб зробити подушку. Його друг був ще непритомний, але зараз спокійно спав.

— У мене багато запитань, Даббіде, — сказав Рлайн. — По-перше, чому ти мовчав, якщо можеш говорити?

— Я...

— Він не повинен нічо говорити, якщо не хоче, — перебила Цуп.

Вона вже знайшла їхні пайки та їла. Ого.

— Він з Четвертого мосту, — сказав Рлайн. — Ми — сім’я. У сім’ї не брешуть одне одному.

— Вибач, — тихо промовив Даббід. — Я просто... не хотів, щоб ви знали, що я... інакший.

— Ми всі в чомусь інакші, — сказав Рлайн, склавши руки на грудях.

Буря забирай, він був такий страшний у панцирних обладунках.

— Я більш інакший, — пояснив Даббід. — Я... Я народився інакшим. — Ти маєш на увазі, що народився... ну, знаєш... ідіотом? — спитав Рлайн.

Даббід здригнувся. Він ненавидів це слово, хоча Рлайн не говорив його з ненавистю. Для нього це було лише слово.

— Він схиблений, — сказала Цуп. — Я зустрічала на вулиці багато таких малих, як він. Вони не думають так, як усі інші. Так буває.

— Буває, — погодився Даббід. — І так сталося зі мною. Але ви не знали. Тож не могли ставитися до мене так, наче я... неправильний. Ти ж знаєш, як це — бути надзвичайно інакшим, правда, Рлайне?

— Здається, так. Але ти не повинен прагнути приховувати, який ти насправді.

— Мене виправлять, — сказав Даббід, — коли я отримаю спрена. Ставши Променистим, я зцілюсь, тому що мій мозок не повинен бути таким. Мене пошкодили після народження. Вежа так сказала.

— Вежа? — здивувався Рлайн.

— Вежа може говорити, — кивнула Цуп. — Це спрен.

— І спрен обіцяв тебе зцілити, Даббіде?

Він кивнув. Хоча вежа сказала це небагатослівно. Тепер він думав, чи то не була брехня.

Королева не була задоволена тим, як він прокрадався туди-сюди, виконуючи завдання для Родича. Можливо, йому варто бути більш настороженим. Навіть щодо спренів.

Але коли-небудь... коли він стане Променистим...

Рлайн витягнув із купи нові ковдри для Каладіна. Даббід поправ їх раніше, бо хотів чимось зайнятися. Вони зняли з Каладіна спітнілі ковдри, а потім загорнули його в...

— Що ви, Геєна вас забери, робите, дурні? — раптом почувся позаду грубий голос.

Даббід завмер. Потім повільно обернувся. Цуп сиділа на краю полиці Тефта й розсіяно жувала пайковий батончик — зварене й спресоване Душезакляте зерно. Вона відсмикнула руку від ноги Тефта, що стирчала з-під ковдри, а Буресвітло струменіло з її тіла.

Тефт, своєю чергою, відштовхнувся, щоб сісти.

Тефт отямився.

Даббід скрикнув і підскочив. Рлайн просто почав наспівувати, як іноді робив.

— Що таке? — запитала Цуп. — Хіба я не повинна була зцілювати цього смердючого?

— Смердючого? — спитав Тефт, заглядаючи під ковдру. — Де, в Геєну, мій одяг? Що зі мною сталося? Ми ж були в таверні, так? Бурекляття, моя голова.

— Ти можеш розбудити Променистих? — запитав Рлайн, кинувшись до Цуп і схопивши її за руки. — Чому ти нічого не сказала?

— Га? Слухай, панцироголовий, я сиділа в буреклятій клітці. Мій спрен зник, сказав, що збирається знайти допомогу, і більше я нічо не чула про нього. Б’юсь об заклад, що він приєднався до Спустошувачів, буреклятий зрадник. Я не знаю, що сталось у вежі. Що не так з іншими?

— У клітці? — перепитав Тефт. — Чому? І де мій буреклятий одяг?

— Треба багато чого пояснити, Тефте, — сказав Рлайн. — Вежа зайнята ворогом і...

Він запнувся й насупився, глянувши на Каладіна.

Каладін... Каладін заворушився. Усі замовкли. Навіть Тефт. А Каладін кліпнув і розплющив очі. Він напружився, а потім, побачивши Рлайна й Даббіда, розслабився і глибоко вдихнув.

— Це сон? — прошепотів він. — Або я нарешті прокинувся?

— Ти прокинувся, Келе, — сказав Рлайн, ставши на коліна й беручи Каладіна за плече. — Хвала найчистішим тонам. Ти прокинувся. Усе спрацювало.

Даббід відступив, коли Тефт щось сказав, змусивши Каладіна сісти, а потім розсміятися від радості. Усе спрацювало.

Даббід не був Променистим. Він не був хоробрим. Він не був розумним. Але і дурним він сьогодні не був.

Одного разу Каладін витягнув Даббіда із самої Геєни. Було приємно повернути борг за цей героїзм власним маленьким героїзмом.

86 Пісня Ранків

ПІВТОРА РОКУ ТОМУ

У міру того, як війна з людьми продовжувалася, Венлі ставала все більш упевненою, що її рішення правильне.

Як її народ, після багатьох поколінь застою, міг сподіватися відстояти себе в цьому світі? Якщо останні повідомлення були правдивими, у людей знову з’явилися Приборкувачі Сплесків, подібні до тих, про яких ішлося в піснях. Улім мав рацію. Наближалася масштабніша війна, ніж ця. Народу Венлі потрібно підготуватися.

Венлі стояла, склавши руки на грудях, налаштована на Ритм упевненості, і дивилася, як загін слухачів повертається після рейду. Ешонай та її солдати перемогли й принесли із собою велике яхонтосерце. Ешонай сама доставила його Деншилу, їхньому голові з землеробства.

Її воїни не мали переможного вигляду — закривавлені, поранені, їхня стародавня зброя повисла в руках, наче обтяжена спренами землі. Багато солдатів ішли поодинці. Бойові пари, які втратили напарника.

Венлі дивилася на них з прихованою радістю. Звичайно, вони були близькі до поразки. Якби вона могла віднайти для них якусь подобу сили... чи прийняли б вони її? Венлі пригадала свою нерішучість і слабкість, коли сама починала цей шлях кілька років тому. Тоді була набагато молодшою, хоча й цілком дорослою. Тепер вона стала справді дорослою. Сприймала все, як доросла.

Вона розвернулася й пройшла через бічну вуличку стародавнього міста, проминувши великі, вкриті кремом стіни, схожі на високі природні гряди скель. Щоб дістатися до обробленого каміння в їхній основі, довелося б глибоко прорізати їх Сколкозбройцем.

Це був коротший шлях, тому вона чекала, доки Деншил пройде повз неї із самоцвітом. Він був худим, навіть у робочій подобі, і його чорно-червоний візерунок на шкірі нагадував справжній мармур, шорсткий і грубий. Деншил підстрибнув, побачивши Венлі.

— Що ти робиш, — прошипів він у Ритмі тривоги, коли вона покрокувала поруч із ним.

— Поводжуся природно. Я очолюю наших учених. Для мене нормально відвідувати наших землеробів і спостерігати, як просувається їхня робота.

Він ще нервував, але принаймні налаштувався на Ритм миру, поки йшли. Це не мало значення. Вони минали нечисленних слухачів на вулицях. Усі, хто не був абсолютно потрібний як землероби, доглядачі чи інші важливі працівники, приєдналися до Ешонай.

Яка довершена лірика: це гарантувало, що найсміливіші зі слухачів — ті, хто, найімовірніше, чинитиме опір Венлі, коли вона принесе їм буремну подобу, — щодня билися на передовій і гинули. Кожен труп на крок наближав Венлі до її мети.

Вона перестала вдавати, що йдеться лише про захист її народу. У міру того як Венлі розвинулася і стала більш упевненою, вона вирішила, чого справді хоче. Справжньої свободи — можливості переконатися, що їй ніколи не доведеться залежати ні від кого іншого, слухача чи спрена. Справжня свобода не може існувати, доки хтось інший має над тобою владу.

Тож так, її робота частково полягала в допомозі своїм. Але глибоко в душі — там, де зароджувалися ритми, — Венлі пообіцяла собі, що стане тією, хто отримає найбільше свободи.

— Як там твоя робота? — запитала Венлі в Ритмі довіри.

Ритм Деншила знову змінився на Тривогу. Дурний землероб. Хоч би він їх не видав.

— Інші вірять мені, — тихо сказав він, — і повинні вірити. Я ж насправді не кажу нічого такого, що є брехнею. Якщо ми огранимо ці яхонтосерця, як це роблять люди, вони зберігатимуть більше Буресвітла. Але я не згадую про зайві частини, які відрізав перед тим, як доставити огранований камінь на поля...

— Скільки ти так назбирав? — спитала Венлі.

— Кілька сотень самоцвітів.

— Мені потрібно більше.

Він відверто налаштувався на Ритм невдоволення:

— Більше? Який божевільний ритм ти слухаєш?

— Нам потрібно по одному для кожного слухача в місті.

— Я не можу. Якщо ти...

— Можеш, — сказала Венлі в Ритмі осуду. — І ти це зробиш. Відрізай дрібніші шматочки. Менше віддавай на поля.

— А якщо через це ми помремо з голоду? Знаєш, самоцвіти ламаються, коли їм співають. У нас закінчиться запас каменів.

— Ми не житимемо так довго, щоб померти з голоду, Деншиле. Якщо сюди доберуться люди. Якщо вони знайдуть твоїх дітей і заберуть їхні пісні...

Він негайно налаштувався на Ритм туги. Нині у слухачів залишалося небагато дітей. Більшість з них перестали приймати шлюбну подобу кілька років тому, і, безсумнівно, ніколи не були такими ж плідними, як люди.

— Подумай, як можна покращити результат, — натиснула Венлі. — Заради них, Деншиле. Заради твоєї дочки.

— Ми повинні розказати про це П’ятірці, — сказав він.

— Ми так і зробимо. Ти зможеш сам побачити, як я їм це запропоную. Усе буде зроблено належним чином — ми з тобою просто підготуємося.

Деншил кивнув, і Венлі дозволила йому поспішити вперед, до старовинної будівлі, де він вправлявся в ограновуванні самоцвітів — цього мистецтва його навчив Улім.

«Згадай про когось — і вітерцем принесе», — подумала вона, помітивши червоне світло, що світилося зі старої покинутої будівлі. Їм довелося вирізати вікно, щоб потрапити всередину. Венлі підійшла ближче, і на підвіконні з’явився Улім — невидимий для всіх, крім тих, кого сам обрав.

— Ти дуже добре навчилася брехати, — промовив спрен у Ритмі прислужництва.

— Так і є. Ми готові?

— Майже. Я відчуваю бурю з іншого боку. Гадаю, вона вже майже тут. — Гадаєш? — перепитала Венлі.

— Я не можу зазирнути в Гадесмар, — огризнувся Улім у Ритмі глузування.

Вона не зовсім зрозуміла його пояснення того, що відбувається. Але знала, що в Гадесмарі збирається буря. Насправді ця буря наростала протягом багатьох поколінь — наростала її лють, інтенсивність. Вона перекрила шлях до Геєни.

З цієї бурі прибув Улім. У ній також жили тисячі спренів іншого виду — спренів бурі. Нерозумних істот, як-от спрени вітру чи полум’я.

Венлі потрібно знайти спосіб перетягнути тих спренів бурі й захопити їх. З цією метою велику частину бурі, що вирувала, відокремив стародавній бог над богами, ім’я якому Одіозум. Ця буря була його силою, його сутністю. Протягом нестерпних місяців він переміщував її через увесь світ — невидиму, — аж доки вона не прибула сюди. Чи щось таке. Майже.

— А що станеться, — запитала Венлі в Ритмі зацікавлення, — коли моя буря прийде в цей світ?

— Твоя буря?

— Я викликаю її, спрене. Тож вона моя.

— Звичайно, звичайно, — сказав він занадто швидко і з надто великою кількістю жестів.

За останні кілька років Улім став покірливим — йому подобалося вдавати, що тої його зради в палаці Холінара ніколи не було.

— Коли прийде ця буря, ти служитимеш, мені, — мовила Венлі.

— Я і зараз служу тобі.

— Заледве. Пообіцяй. Ти служитимеш мені.

— Я служитиму. Обіцяю, Венлі. Але спершу ми маємо перенести спренів бурі на цей бік. І переконати слухачів прийняти потрібні подоби.

— Друге не стане проблемою.

— Ти занадто впевнена в цьому, — зауважив Улім. — Пам’ятай, вони вбили короля алеті, щоб цього не сталося. Зрадники.

Він захопився цією ідеєю. Хоча насправді сам нашепотів про місцеперебування раба з Клинком Честі, сам погодився допомогти розпочати війну, щоб довести її народ до відчаю. Проте Улім не міг не продовжувати наводити ті ж аргументи, що і її народ. Улім дізнався про розмову Ешонай з королем Ґавіларом лише через кілька тижнів і тоді розгнівався. Як посміли слухачі зробити саме те, що хотів він, але з іншої причини!

Дурний маленький спрен. Венлі налаштувалася на Ритм скептицизму — і майже відчула щось інше, більше. Кращий ритм. Поза її досяжністю.

— Зосереджуйтеся на цьому менше, — сказала йому Венлі. — І більше на своїх обов’язках.

— Так, Венлі, — промовив Улім улесливим голосом, у Ритмі прислужництва. — Ти будеш вражена силою, яку отримаєш від буремної подоби. А потужна буря, яку ти принесеш? Це буде не схоже ні на що, що світ коли-небудь бачив. Груба сила Одіозума, що дме по всьому світу в неправильному напрямку. Вона спустошить житла людей, зламає їх, тож їх буде легко підкорити. Настане час твого панування, Венлі.

— Досить, — перебила вона. — Не набивай собі ціну, Уліме. Я вже давно не та юнка, яку ти знайшов, коли вперше прибув сюди. Виконай свою роботу та перемісти сюди бурю. Я захоплю спренів бурі.

— Але як?

Що означає — як?

— Вони ж спрени бур, так?

— Ну, саме цієї бурі, — пояснив Улім. — Раніше вони здебільшого проводили час у яхонтосерцях. Одіозум безпосередньо благословляв співунів, робив їх свого роду королівськими особами. Вони насправді не так багато кочували.

Королівськими особами? Венлі сподобалися ці слова. Вона всміхнулася, уявляючи, як Ешонай поводитиметься з нею тоді.

— Мої вчені впевнені, — сказала Венлі. — Ґрунтуючись на тому, що ти їм сказав, а також на наших експериментах, проведених з іншими видами спренів, ми вважаємо, що якщо зможемо зібрати невелику колекцію спренів бурі в самоцвітах, стане легше перетягнути сюди інших.

— Але нам потрібне початкове сім’я! — вигукнув Улім. — Де його взяти?

Вона кивнула на небо, де її уява породила спрена слави — величезну блискучу сферу з крилами по боках.

— Вони виникають, коли в нас з’являються певні думки. Коли ми маємо певні почуття. Отже, що тоді приваблює спренів бурі?

— Спрен бурі... А це може спрацювати. Варто спробувати.

Їм довелося експериментувати. Навіть з допомогою Уліма знадобилося кілька спроб, щоб відкрити, як здобути спритну подобу — і це була відносно легка подоба для перетворення. Та все ж Венлі була задоволена прогресом. Так, це зайняло набагато більше часу, ніж вона очікувала. Але за багато років вона стала саме такою, якою була зараз. Упевненою, як ніколи в юності.

Венлі повернулася, щоб попрямувати до того місця, де її вчені вивчали пісні, записані за допомогою системи письма, яку вона сама придумала. На жаль, незабаром Венлі помітила високу фігуру в обладунках, що прямувала в її бік. Венлі негайно звернула на бічну дорогу, але Ешонай покликала її. Венлі налаштувалася на Ритм невдоволення. Ешонай пішла б за нею, якби вона поспішала, тому Венлі сповільнилася й обернулася.

Сестра Венлі мала такий дивний вигляду Сколкозбруї. Вона... справді їй пасувала. Обладунки надприродним чином підлаштовувалися під форму її тіла, звільняючи місце для панцира, змінюючись під її фігуру, але річ була не лише в цьому. Венлі здавалося, що деякі слухачі у воєнних подобах немов прикидалися — їхні обличчя не відповідали новій зовнішності. Тільки не Ешонай. Сестра Венлі справді мала вигляд воїтельки: товста шия, потужна голова та щелепа, величезні руки.

Венлі пошкодувала, що вмовила Ешонай відвідати колишнього Сколкозбройного. Вона не очікувала, що через багато років почуватиметься якоюсь крихітною порівняно зі своєю сестрою. Хоча багато чого в житті Венлі зараз було вартим заздрості — посада, друзі та відповідальність, — у глибині душі вона хотіла здобути це без того, щоб Ешонай також отримала вище становище.

— Що таке, Ешонай? — спитала Венлі в Ритмі невдоволення. — Мені сьогодні треба працювати та...

— Мама.

Венлі одразу ж налаштувалася на Ритм жахів:

— Що з нею? Що сталося?

Ешонай налаштувалася на Ритм рішучості й тихо повела Венлі до дому матері на околиці міста. Невелика будівля, але відокремлена, з чималою ділянкою для садових робіт.

Матері не було в саду, де вона вирощувала сланцекірку. Жінка лежала в будинку на жорсткому ліжку, із забинтованою головою. Одна з учених Венлі — Мікаїм, їхня лікарка — відійшла від ліжка і промовила:

— Усе непогано. Рани на голові можуть налякати, але вони не набагато серйозніші, ніж просто подряпини. Більше хвилює те, наскільки вона перелякалася. Я дала їй трохи снодійного.

Венлі заспівала в Ритмі вдячності, і Мікаїм пішла. Ешонай стояла навпроти Венлі над ліжком, тримаючи шолом під пахвою, і деякий час вони разом наспівували в Ритмі згуби. Рідкісний момент, коли обидві чули той самий ритм.

— Ти знаєш, що сталося? — нарешті спитала Венлі.

— Її знайшли, коли вона блукала по одному із зовнішніх плато. Вона налякалася й поводилася як маленька дитина. Спочатку не відгукувалася на власне ім’я, але до того часу, як дійшла сюди, достатньо прийшла до тями, щоб почати відповідати на запитання про своє дитинство. Вона не пам’ятала, як поранилася.

Венлі важко зітхнула і прислухався до нав’язливого Ритму згуби, уривчастого, з нотами стакато.

— Можливо, нам доведеться зачинити її вдома, — сказала Ешонай.

— Ні! — відказала Венлі. — Ніколи. Ми не можемо вчинити з нею так, Ешонай. Ув’язнення на додачу до її хвороби?

Ешонай налаштувалася на Ритм примирення, потім усілася на підлозі, і її Сколкозбруя тихо дзвякнула.

— Ти маєш рацію, звісно. Треба дозволити їй бачити небо, дивитися на виднокрай. Можливо, ми можемо знайти їй слугу. Когось, хто доглядатиме за нею.

— І прийнятні умови життя, — сказала Венлі, стоячи біля ліжка.

Їй дійсно варто було перевірити своїх учених.

Ешонай прихилилася до стіни — обережно, тому що її броня була дуже важка. Вона заплющила очі, наспівуючи в Ритмі миру. Вимушено, трохи заголосно. Вона намагалася перекрити інші ритми.

«Вона більше схожа на себе, сидячи так», — знічев’я подумала Венлі, пригадуючи Ешонай у дитинстві. Сестру, яка підхоплювала Венлі, коли та дряпала собі коліно, або ганялася з нею за крєм’ячками. Ешонай завжди здавалася такою енергійною, такою живою. Ніби її душа намагалася вирватися, бунтувала проти обмежень приземленого тіла.

— Ти завжди вела мене до виднокраю, — несподівано для себе сказала Венлі. — Навіть у дитинстві. Завжди бігла на наступний пагорб, щоб побачити, що там, на іншому боці...

— Якби ж ми могли повернутися, — сказала Ешонай у Ритмі згуби. — До тих днів, коли нічого не знали?

— До тієї радості. Й невинності.

— Невинність — брехливіший бог, ніж ті, що в наших піснях, — сказала Венлі, сідаючи біля сестри. — Ті, хто женеться за невинністю, опиняються в рабстві.

Венлі зрозуміла, що втомилася. Вона провела надто багато ночей, обдумуючи плани. І все буде тільки гірше, оскільки їй доведеться виходити в розпал стихії, щоб зловити спренів бурі.

— Мені шкода, що я довела нас до цього, — прошепотіла Ешонай у Ритмі примирення. — Ми втратили так багато. Як далеко це зайде? І все тому, що я вирішувала миттєво у складний момент.

— Та сфера, — нагадала Венлі. — Яку подарував тобі король Ґавілар... Вони всі її бачили, але через кілька місяців вона згасла.

— Так. Темна сила. І він стверджував, що прагне повернути наших богів.

Улім хвилювався через сферу Ґавілара. Маленький спрен сказав, що Ґавілар не співпрацював ні з ним, ні з будь-ким із агентів Одіозума — крім того, він ставився до них вороже. Тож Улім гадки не мав, як король отримав Світло Одіозума.

— Можливо, — сказала Венлі, — якщо люди прагнуть зв’язатися з нашими богами, нам також варто розглянути цей варіант. Можливо, дещо з наших пісень...

— Припини, — перебила її Ешонай у Ритмі осуду. — Венлі, що ти кажеш? Ти краще за інших повинна розуміти дурість своїх слів.

«Я для тебе завжди буду дурненькою, так?» Венлі налаштувалася на Ритм невдоволення. На жаль, це не та Ешонай, що колись. Не та дитина, яка її заохочувала, а доросла, яка її стримувала й висміювала.

— Заспівай зі мною пісню, — попрохала Ешонай. — Вони були жахливі та чудові, але...

— Будь ласка, не перетворюй це на ще одну лекцію, Ешонай. Просто... припини, гаразд?

Ешонай замовкла, потім заспівала в Ритмі примирення. Якийсь час вони сиділи вдвох, а за вікном темнішало, в міру того як сонце хилилося до виднокраю. Венлі виявила, що теж наспівує в Ритмі примирення. Вона дослідила ритм і знайшла тон, який доповнював тон Ешонай, прагнучи знову — на короткий момент — бути в гармонії зі своєю сестрою.

Ешонай тихо змінила ритм на Тугу, і Венлі зробила те саме, а потім обережно перейшла на Ритм радості. Цього разу Ешонай наслідувала її приклад. Разом вони почали пісню, і Венлі теж співала. Минуло... вже кілька років, відколи вона розучувала пісні. Венлі давно перестала думати про себе як про ученицю охоронниці пісень. Уже було багато інших слухачів, щоб підтримувати їхні традиції, адже вони об’єднали родини.

Проте вона все ще пам’ятала пісні. Це була Пісня Ранків. Призначена для навчання маленького слухача складніших ритмів і пісень. У простій пісні, яку можна було гарно співати, було щось приємне. Можна додати власної складності. І можна заспівати саму душу пісні, а не боротися з пропущеними рядками чи невдалими нотами.

Наприкінці вона дозволила своєму голосу стихнути, і наспівування Ешонай теж затихло. Надворі сутеніло. Зовсім невідповідний час для Пісні Ранків. Проте Венлі все одно сподобалося, що це так добре спрацювало.

— Дякую, Венлі, — промовила Ешонай. — За все, що ти робиш. Тобі не подякували достатньо за те, що дала нам ці подоби. Без воєнної подоби ми б не мали шансів протистояти людям. Напевно, ми стали б їхніми рабами.

— Я... — Венлі намагалася налаштуватися на Ритм упевненості, але той вислизнув від неї. — Оскільки ви з Демідом знаєте, що я зробила, то, мабуть, мені вже не так боляче, коли інші мене ігнорують.

— Як думаєш, ти зможеш знайти мені іншу подобу? Ту, яка дозволить говорити краще, дипломатичніше? Я могла б піти до людей і пояснити, що сталося. Можливо, я змогла б поговорити з Далінаром Холіном. Мені здається, що... він послухав би мене, якби я його знайшла. Якби ж я могла змусити свій язик працювати. Вони не чують ритмів, і їм так важко пояснити...

— Можу спробувати, — сказала Венлі, і Ритм благання забринів у її вухах.

Чому саме цей ритм? Вона на нього не налаштовувалася.

— Тоді, можливо, я зможу поговорити з тобою, — тихо мовила Ешонай, схилившись від утоми. — І це не звучатиме так, ніби я намагаюся читати тобі нотації. Ти б зрозуміла, що я насправді відчуваю. Мама б зрозуміла, що я не намагаюся втекти. Я просто хочу побачити...

— І коли-небудь побачиш, — пообіцяла Венлі. — Побачиш увесь світ. Кожен яскравий колір. Кожен співочий вітер. Кожну країну і народ.

Ешонай не відповіла.

— Я... Я робила дещо, що могло тобі не подобатися, — прошепотіла Венлі. — Я повинна розказати. Ти скажеш, що те, що я роблю, неправильно, а ти завжди маєш рацію. Це та твоя риса, яку я ненавиджу.

Але сестра вже задрімала. Жорстка Сколкозбруя тримала її в сидячому положенні, притулену до стіни. Ешонай тихо дихала. Венлі підвелася на ноги і вийшла з будинку.

Тієї ночі вона вперше вийшла в бурю, щоби вполювати її спренів.

87 Суд свідків

Погода різко змінилася до того часу, коли почався суд над Адоліном. Спрени честі, повз яких він проходив, балакали більше, і, здавалося, їхні кроки стали пружнішими, коли вони прямували до Форуму на південній площині Міцної Цілісності.

Він не міг відчувати погоди, але Суміш сказала, що немов відчула слабкий барабанний бій у глибині свідомості, бадьорий і жвавий. І справді, чорнильна спренка здавалася балакучішою, ніж раніше.

Адолін нервував сильніше, ніж під час своєї першої рейтингової дуелі, і був набагато менш підготовленим. Юридичні терміни, стратегії, навіть деталі його політичної підготовки — усе це здавалося далеким, коли він спускався сходами до амфітеатру. Як і побоювалася Суміш, усі місця були заповнені спренами честі. Багато з них були одягнені у військову форму чи інше офіційне вбрання, хоча деякі носили вільний одяг, що розвівався і тягнувся за ними під час ходи. Ці спрени здавалися більш вільнодумними. Можливо, їхня присутність допоможе натовпу стати на його бік.

Суміш сказала, що це важливо. Верховний Суддя — попри те, хто він, — найімовірніше, прислухається до настрою натовпу й судитиме відповідно. Адолінові хотілося, щоб хтось раніше пояснив, яким непостійним буде його суддя. На щастя, це може допомогти — Адолін зможе покладатися на певну непостійність поведінки Келека, тоді як спрени честі були в основному налаштовані проти нього із самого початку.

Вони не освистали підсудного, коли той підійшов до арени Форуму — спрени дбайливо дотримувалися правил етикету. Натомість замовкли. Адолін побачив Шаллан, що сиділа ліворуч, поруч із Фракталом. Дівчина переможно звела кулак у бік Адоліна, і в нього склалося враження, що в цей момент вона Промениста.

Келек сидів у кріслі, схожому на трон, а перед ним стояла лава. І крісло, і лава були вбудовані в яруси Форуму. Вісник мав солідний вигляд, і Адолін пригадав, що, попри дивну поведінку цього чоловіка, йому вже тисячі років. Можливо, він вислухає.

— Гаразд, гаразд, — промовив Келек. — Людино, забирайся туди, на подіум, і стій там, доки ця вистава не закінчиться і ми зможемо тебе стратити.

— О Святий, — перервав спрен честі, що сидів збоку судді. — Ми не страчуємо людей.

— А що ви збираєтеся робити? — спитав Келек. — У вас немає в’язниць, і я сумніваюся, що він сумуватиме, якщо ви його виженете. Геєна, та половина присутніх тут вважала б утечу від тебе винагородою.

— Ми будуємо належну камеру для ув’язнення, — сказав спрен, дивлячись на Адоліна. — Тож він зможе залишатися здоровим, і ми показуватимемо його іншим протягом багатьох років.

«Як чудово», — подумав Адолін, ступаючи на вказане йому місце. Однак наслідки невдачі завжди були набагато більшими, ніж цінність його власного життя. Війна потребувала Променистих, котрі, своєю чергою, потребували спренів. Якщо Адолін зазнає невдачі, тисячі солдатів загинуть без належної підтримки.

Він повинен стояти тут, прямо і впевнено, і виграти цей суд. Якось.

Адолін повернувся обличчям до натовпу. За словами Суміші, сьогодні буде найгірший із усіх днів. Три свідки проти нього. А завтра він скаже своє слово.

— Дуже добре, — промовив Келек. — Я гадаю, що тобі потрібно пояснити процедуру судового процесу, Секейре?

Бородатий спрен підвівся:

— Справді, ваша чесносте.

— Тільки швидше, — велів Келек.

Адолін отримав мить задоволення від того, як Секейр сприйняв цей наказ. Спрен честі, напевно, запланував довгу промову.

— Як забажаєте, ваша чесносте, — сказав Секейр. — Сьогодні ми вступаємо в судовий процес, як того вимагає ця людина, Адолін Холін, щоб визначити, чи може він відповідати за гріхи Ренегатства, під час якого люди вбили своїх спренів. Оскільки ця подія відбулася, і ніхто цього не заперечує, ми повинні просто довести, що поводимося мудро, відтоді тримаючись подалі від усіх людей.

— Ну добре, — сказав Келек. — Людино, тобі все зрозуміло?

— Не зовсім так, ваша чесносте, — почав Адолін вступне слово, яке допомогла йому підготувати Суміш. — Я не погоджувався, щоб мене судили за злочини предків. Я погодився, щоб мене судили за мої власні злочини. Я сказав спренам честі, що особисто не несу відповідальності за те, що робили люди в минулому. У зв’язку з цим стверджую, що спрени честі діють нечесно, ігноруючи благання мого народу про допомогу.

Келек потер лоба:

— Тож ми сперечаємося навіть щодо визначень? Це не віщує нічого доброго.

— Не може бути жодних суперечок, — зауважив Секейр. — Ваша чесносте, він каже, що не хоче нести гріхів своїх предків, і замість цього ми повинні довести, чому саме йому не можна довіряти. Але Ренегатство є основною причиною того, чому ми не можемо довіряти подібним до нього! Ми поставили умови, коли підсудний увійшов усюди: він повинен постати перед судом за все людство. Він може це замовчувати, якщо забажає, але він уже увійшов у нашу фортецю, а отже, погодився на наші умови.

Келек буркнув:

— Це має сенс. Людино, тобі доведеться постати перед судом за тими умовами, яких бажає спрен. Однак я враховуватиму твої аргументи, коли буду виносити остаточне рішення.

— Мабуть, я повинен погодитися, — сказав Адолін.

Суміш попередила його, щоб він не наполягав на своєму надто сильно.

— Отже... суд свідків, так? — спитав Келек. — Я повинен вислухати наведені докази, а потім прийняти рішення. Або спрени честі поводяться егоїстично, відмовляючись від честі, і я маю наказати їм іти на поле бою. Або ж я вирішу, що вони повелися мудро, що люди не варті довіри, і ми кинемо цього чоловіка у в’язницю як приклад?

— Так, ваша чесносте, — погодився Секейр.

— Чудово, — сказав Келек. — Гадаю, що тобі не бракуватиме добровольців, Секейре. Хто перший?

— Амуно, — звернувся до глядачів Секейр. — Іди сюди й свідчи.

Глядачі тихо зашепотіли, коли одна зі спренів піднялася зі свого місця в першому ряду. Вона носила плісировану спідницю воїна та сорочку зі щільної тканини, була струнка й гнучка, а ступала так витончено, як лист на вітрі. Адолін упізнав її: Амуні він мусив віддати Маю в їхній перший день у Міцній Цілісності. Час від часу він зустрічав Амуну під час щоденних візитів до Маї.

Двоє спренів честі, що сиділи біля неї, були в пошарпаному одязі та з видряпаними очима, як у Маї. На їхніх сяйнистих обличчях подряпини мали особливо контрастний вигляд.

— Ви всі мене знаєте, — сказала спренка в плісированій спідниці, — тому я поясню великому князю Адоліну. Я Амуна, і мій обов’язок — піклуватися про мертвооких у Міцній Цілісності. Ми дуже серйозно ставимося до догляду за ними.

— А як же ті, що лишилися за межами фортеці? — запитав Адолін.

Йому дозволили говорити під час виголошення свідчень, хоча Суміш попередила, щоб був обережним. Якщо він поводитиметься надто агресивно, Верховний Суддя може наказати заткнути йому рота. І Адолін мав бути обережним і не звернутися до аудиторії так, щоб вони захотіли допитати його.

— Ми... на жаль, не можемо прийняти їх усіх, — відповіла Амуна. — Не думали, що їх буде стільки. Ми намагалися запросити всіх мертвооких спренів честі.

— Їх багато? — запитав Адолін.

— Загалом? Зараз у фортеці близько двадцяти мертвооких спренів честі, хоча на момент вашої зради в живих лишалося близько двох тисяч. Лиш одна вижила.

— Сил, — сказав Адолін.

— Давня Дочка була в кататонічному стані, — пояснила Амуна, — і тому врятувалася. Але всі інші спрени честі — кожен з них — відповіли на заклик Променистих під час Фальшивої Руйнації. Чи можете ви зрозуміти масштаб цієї трагедії, великий князю Адоліне? Убивство цілого виду за один день? Абсолютне винищення, здійснене найближчими друзями? Ми часто стикаємося з мертвоокими, які безцільно блукають пустками або стоять на мілині океану. Ми приводимо їх сюди, даємо Буресвітло, дбаємо про них якнайкраще. Часто можемо зробити лише трохи, перш ніж їх викличуть у ваш світ, де їхні трупи використовуються для ваших чергових жорстоких убивств!

Амуна обернулася, показуючи на двох мертвооких на лаві — і, хоча сама стояла обличчям до Адоліна, її слова, очевидно, були призначені для натовпу. Вони, а не Верховний Суддя, справжні судді.

— І ви хочете, щоб ми повернулися до цього? — зажадала вона відповіді. — Ви кажете, що ви не ті люди, які жили дуже давно, але чи справді вважаєте себе кращими за них? Я б радше стверджувала, що ви гірші! Ви грабуєте, вбиваєте й палите. Ви не шкодуєте грошей і зусиль, коли маєте можливість зруйнувати життя іншої людини. Якщо стародавні Променисті не заслуговували на довіру, то як можна стверджувати, що заслуговуєте ви?

У натовпі прокотилися вигуки згоди. Спрени не глузували й не волали, як це може робити людська публіка — Адолін пережив подібне під час багатьох дуелей. Суміш попередила, щоб він сьогодні не говорив зайвого у свій захист, але спрени, схоже, чогось від нього хотіли.

— Кожна людина порушує власні ідеали, — промовив Адолін. — Ваша правда. Я не такий чесний, яким би хотів бути. Але мій батько такий. Хіба можете ви заперечувати те, що сам Прародитель бур був готовий ризикнути й укласти узи з людиною нашої епохи?

— Це хороший аргумент, — сказав Келек, нахилившись уперед. — Прародитель бур — це все, що нам залишилося від старого Танаваста. Я б не подумав, що він знову знайде собі Виковувача.

Амуна повернулася до Адоліна:

— А ви знаєте, принце Адоліне, що станеться, якщо Прародителя бур уб’ють?

Адолін замовк, а потім похитав головою.

— Мудра відповідь, — продовжила вона. — Бо ніхто цього не знає. Нам пощастило, що під час Ренегатства вже не існувало Виковувачів уз, хоча питання про те, як Родич дізнався, що треба достроково розірвати свої узи, є предметом суперечки. Я можу тільки уявити, яка катастрофа чекає на нас, коли твій батько вб’є свого спрена.

— Він не зробить цього. Мій батько — не звичайна людина.

— Так само можна було б сказати про всіх Променистих минулого, — сказала Амуна, ступаючи до Адоліна. — Але тепер саме я піклуюся про тих зраджених. Я чую їхню безголосу скорботу, бачу їхній невидимий біль. Як на мене, то краще хай Міцна Цілісність буде зруйнована, камінь за каменем, ніж я погоджуся наразити бодай єдиного спрена честі на подібну долю.

Вона вклонилася Келеку, потім повернулася й сіла між двома мертвоокими. Вони продовжували сидіти нерухомо, незримо дивлячись перед собою.

Адолін зціпив зуби й глянув на Шаллан, шукаючи підтримки. Принаймні в цьому натовпі було одне дружнє обличчя. Він змусив себе стояти, склавши руки за спиною, — таку позу приймав його батько, коли хотів здаватися владним. Він одягнув найкращий мундир. Хай там як, це мало значення. Буря забирай, він почувався таким беззахисним тут, на арені, в оточенні всіх цих сяйнистих істот. Це було гірше, ніж коли Адолін опинився на арені сам проти чотирьох Сколкозбройних. Принаймні тоді він мав у руці Сколкозброєць і був закутий у Збрую.

Вони чекали, поки Келек викличе наступного свідка. Натомість Верховний Суддя витратив добрих двадцять хвилин, записуючи щось у своєму блокноті. Він був божественною істотою, чимось на кшталт подвижника, риси якого вдосконалені в тисячу разів. Тож не дивно було бачити, як він пише. Адолін лише сподівався, що ті записи пов’язані зі свідченнями. Він би не надто здивувався, що вісник насправді розгадує словесні головоломки, на кшталт тих, які подобалися Ясні.

Зрештою Вісник витягнув щось із кишені — здавалося, якийсь яскраво-зелений фрукт, — і з хрумкотом відкусив шматок.

— Здається, все непогано, — сказав Келек. — Нічого надто несподіваного, хоча мушу зазначити, що підсудний справді в чомусь має рацію. Неприборканий Виковувач уз небезпечний, але Прародитель бур усе одно вибрав його...

— Ви ж знаєте, яким непередбачуваним був Прародитель бур останнім часом, — зауважила літня спренка, що сиділа поруч із Келеком. — Його мудрості більше не варто довіряти.

— Справді, справді, — погодився Келек. — Ну добре, тоді запрошую наступного свідка.

— Наступною виступатиме Суміш, посланниця чорнильних спренів у Міцній Цілісності, — оголосив Секейр.

«Що?» — здивувався Адолін, коли його наставниця вийшла з натовпу й попрямувала на арену. Глядачі-спрени честі тихо зашепотіли, побачивши її.

— Почекайте, — сказав Адолін. — Як це?

— Мене попросили свідчити проти вас, — пояснила Суміш. — Щоб не лише спрени честі мали змогу взяти участь у цьому судовому розгляді.

— Але ж... ви моя наставниця. Хіба ви не самі зголосилися навчати мене?

— Я хотіла, щоб ви були добре навчені, щоб суд був якомога справедливішим. Це так. Але ненависть до того, що зробив ваш вид, у мене теж є, — вона повернулася до Келека. — Ваша чесносте, я була жива, коли люди зрадили нас. На відміну від спренів честі, мій народ не був настільки дурним, і не всі стали спренами Променистих. Ми втратили більш ніж половину наших, але деякі з нас спостерігали за подіями, — вона повернулася до Адоліна. — Ми знали людей такими, якими вони були і є. Такими, кому не можна довіряти. Мінливими. Спренам складно розірвати узи. Дехто каже, що це неможливо. А люди, на відміну від них, і дня не проживуть, щоб не зрадити якийсь Ідеал. Чому ми, істоти вродженої честі, мали здивуватися, коли сталася ця подія? Люди не винні в тому, що непостійні, як дощ. Таке. Їм не варто довіряти, і ганьба за це є нашою провиною. Ніколи більше не слід зв’язуватися людям і спренам. Це неприродно.

— Неприродно? — перепитав Адолін. — Спрени утворюють узи з небесними муренами, щоб літати. Спрени утворюють узи з великопанцирниками, щоб рости. Спрени утворюють узи зі співунами, щоб створювати нові подоби. Це так само природно, як і зміна пір року.

«І дякую тобі, Шаллан, — подумав він, глянувши на неї, — за твій інтерес до всього цього».

— Люди не з цієї землі, — відказала Суміш. — Ви загарбники, і узи з вами неприродні. Будьте обережні з тим, що говорите, а то спонукаєте нас повернутися до співунів. Вони зрадили нас дуже давно, але не в тих масштабах, що люди. Можливо, вищі спрени вчинили правильно, приєднавшись до війська Сплавлених.

— Ви б стали на їхній бік? — спитав Адолін. — На бік наших ворогів?

— А чому б і ні? — мовила вона, походжаючи помостом. — Вони є законними спадкоємцями цієї землі. Ви, люди, довели їх до відчаю, але вони не менш розумні й діють не менш логічно. Можливо, людям варто було б визнати їхню владу.

— Вони служать Одіозуму, — зауважив Адолін, помітивши, що багато спренів честі заворушилися на своїх місцях, почуваючись незручно. — Люди можуть бути мінливими, так. Часом ми можемо бути зіпсованими, ми завжди слабкі. Але я впізнаю зло, коли бачу його. Одіозум — це зло. Я ніколи не служитиму йому.

Суміш подивилася на натовп, який закивав у відповідь на слова Адоліна. Вона сама злегка кивнула йому, ніби на знак підтвердження заробленого балу.

— Ця тирада не має значення, — сказала вона, повертаючись до Келека. — Я можу досить легко визнати, що між спренами честі й чорнильними спренами хороших стосунків немає. Будь-хто визнає це. Тож цінність мого свідчення є надзвичайно важливою. Я пережила біль і хаос Ренегатства. Я бачила своїх братів і сестер, яких любила, мертвими. Я бачила роз’єднані сім’ї і біль, що тік, наче кров. Ми можемо бути ворогами, але одне спільне в нас є. Людям більше ніколи не можна довіряти й утворювати з ними узи. Якщо підсудний хоче прийняти покарання за тисячі тих, хто його уникнув, я скажу: нехай. Ув’язніть його. Покінчіть із ним і тими, хто, як і він, хоче повторити минулу бійню, — вона подивилася прямо на Адоліна. — Це правда є.

Адолін відчував, що не може нічого сказати. Який контраргумент йому запропонувати?

— Ми вже не ті, що раніше, — сказав він.

— Чи можете ви пообіцяти, що станете іншими? — запитала Суміш. — Абсолютно точно обіцяти? Пообіцяти, що більше жоден спрен не загине від уз, якщо вони будуть дозволені?

— Звичайно, ні, — відповів Адолін.

— А я можу пообіцяти, що ніхто не помре, якщо уз більше не буде. Рішення просте.

Вона повернулася й пішла на своє місце.

Адолін глянув на Келека:

— Ніщо не є постійним у житті. Ні в чому не можна бути певним. Вона каже, що спрени не помруть без уз, але чи можете ви сказати, що станеться, якщо запанує Одіозум?

— Я вважаю дуже цікавим, що вона віддала б перевагу такій можливості, юначе, — відповів Вісник і знову почав писати в блокноті. — Але це серйозне звинувачення у твій бік, тому що чорнильна спренка захотіла свідчити разом зі спренами честі. Справді вагоме звинувачення...

Келек знову відкусив шматок фрукта, залишивши лише серцевину, яку неуважно поклав на стіл перед собою.

Розчарований цим, Адолін змусив себе заспокоїтися. Суд просувався добре принаймні в одному: спрени честі не намагалися нав’язати йому справжні гріхи Ренегатства, вони використовували більш чесний підхід, доводячи, що люди не змінилися, а узи надто ризиковані.

Адолін із Сумішшю вирішили, що ця тактика безпечніша для нього, адже Келек цілком міг вирішити, що немає причин ув’язнювати його за вчинки давніх людей. Водночас Адолін втрачав підтримку глядачів. Яке значення матиме його «виграш» у суді, якщо спрени ще більше переконаються, що не повинні допомагати людям у конфлікті?

Він оглянув натовп, але побачив переважно обурені обличчя. Бурекляття. Невже він справді думав, що зможе щось їм довести? Ким із десяти дурнів був Адолін, що все це почав?

«Ні, я не дурень, — подумав він. — Просто оптиміст. Як вони можуть не розуміти? Як вони можуть сидіти тут і судити мене, коли люди гинуть, а інші спрени воюють?»

Він зрозумів, що великі князі діяли так само, довго граючись життями солдатів на Розколотих рівнинах. Так само будь-яка людина може відвернутися від злодіяння, якщо переконає себе, що це не її справа. Люди й спрени нічим не відрізнялися. Суміш намагалася довести це Адолінові, і тепер він побачив це на власні очі.

— Третій і останній свідок, — промовив спрен-чиновик, — це Нотум, колишній капітан корабля «Шлях Гонора».

Адолін відчув, як закрутило в животі, коли Нотум — він мав значно кращий вигляд, ніж востаннє, коли принц бачив його, — з’явився на верхніх рядах Форуму, де група спренів честі, що стояли там, досі затуляла його від очей підсудного. І все ж Адолін був приголомшений. Нотуму було заборонено входити до Міцної Цілісності, попри його рани, і він залишився разом з іншими за стінами, хоча спрени честі з вежі доставили йому трохи Буресвітла, щоб допомогти зцілитися. Ґодеке повідомив, що Нотум зрештою повернувся до патрулювання.

Тепер він був тут — у військовій формі, що показово. Нотум також не зустрічався поглядом з Адоліном, коли спускався на арену Форуму. Спрени могли претендувати на морально вище становище, адже вони стверджували, що їх створили із самої честі. Але вони також визначали, що таке честь. Як і люди.

— Вони запропонували скасувати твоє вигнання, правда, Нотуме? — тихо запитав Адолін. — В обмін на невеличкий удар у спину?

Нотум продовжував уникати його погляду, замість цього вклонився Келеку, а потім дістав із кишені аркуш паперу, розгорнув і почав читати: — Мене попросили розповісти про дивну поведінку цього чоловіка та його супутників, які я спостерігав. Як багато хто з вас знає, я вперше зіткнувся з цією групою, коли вони втекли від Сплавлених у Селебрант понад рік тому. Вони використовували підступи, щоб...

Нотум замовк і подивився на Адоліна.

«Подивися на нього поглядом батька», — подумав Адолін. Суворим, від якого хочеться зіщулитися всередині, думаючи про все, що зробив не так. Поглядом генерала.

Адолінові ніколи не вдавався такий погляд.

— Продовжуй, — сказав він натомість. — Ми втягли тебе в неприємності, Нотуме. Справедливо, що ти отримав можливість висловитися. Я не можу вимагати від тебе нічого, крім чесності.

— Я... — Нотум знову зустрівся з ним поглядом.

— Продовжуй.

Нотум опустив листок, а потім гучним голосом сказав:

— Гонор, бог честі, не вмер, доки честь живе в серцях людей!

Адолін ніколи раніше не чув цієї заяви, але вона, здавалося, завела натовп спренів честі — вони почали вставати з місць і кричати від обурення, а іноді в підтримку. Адолін відступив, вражений раптовим спалахом емоцій у зазвичай стоїчних спренів.

Кілька чиновників кинулися на арену Форуму й потягли Нотума геть, а він усе вигукував свої слова:

— Гонор, бог честі, не вмер, доки честь живе в серцях людей! Гонор не...

Його витягли з Форуму, але переполох тривав. Адолін невпевнено поклав руку на меч. Чи не завершиться все це чимось жахливим?

Келек зіщулився на своєму кріслі. Він, здавалося, був у паніці й затуляв вуха долонями. Вісник тихо заскиглив, зворушливо й жалібно, і почав труситися. Спрени честі, що сиділи біля нього, закликали натовп до порядку, кричачи, що вони завдають болю Святому.

Багатьох спренів, здавалося, обурили слова Нотума, але значна кількість підтримала його заклик — і їх почали виштовхувати з Форуму. У цьому суспільстві вже існувала напруга, якої Адолін раніше не бачив. Спрени честі не були монолітом, тож розбіжності й напруженість вирували тут, у глибоких водах, — далеко під поверхнею, але все ще потужні.

Чиновники очистили Форум — прогнали навіть Шаллан і Фрактала. Усі фактично ігнорували Адоліна. Коли трибуни нарешті спорожніли і залишилося лише кілька чиновників, Адолін піднявся кількома сходинками Форуму до крісла Верховного Судді. Келек розвалився на своєму сидінні, наче й забув про те, що ще кілька хвилин тому лежав калачиком на підлозі й тремтів.

— Що це було? — запитав його Адолін.

— Гм-м-м? — буркнув Келек. — О, нічого особливого. Старі суперечки спренів. Твоя поява роз’ятрила багатовікові рани, юначе. Потішно, чи не так?

— Потішно? І це все?

Келек почав свистіти, пишучи щось у своєму блокноті.

«Та вони всі божевільні, — подумав Адолін. — Аш казала так. Ось що роблять з розумом тисячі років тортур».

Можливо, краще не тиснути на рану, яка ще не загоїлася.

— Сьогодні для мене все пройшло добре, чи не так? — запитав Адолін. — Гм-м? — озвався Келек.

— Перша свідчиця не змогла спростувати моєї позиції щодо мого батька, — промовив Адолін. — Друга навела доказ на мою користь, зазначивши, що якщо вони виступлять проти Променистих, то фактично служитимуть Одіозуму. А потім Нотум поставив свою честь вище за власний добробут. Для мене все пройшло добре.

— А це важливо? — запитав Келек.— Звичайно, так. Ось чому я тут.

— Розумію, — сказав Вісник. — А стародавні Променисті зрадили своїх спренів, убивши їх?

— Ну, так, — підтвердив Адолін. — Але питання не в цьому. Питання в тому, чи можна звинувачувати сучасних людей.

Келек продовжував писати.

— Ваша чесносте? — гукнув Адолін.

— Ти хоч знаєш, скільки мені років, юначе?

Келек зустрівся поглядом з Адоліном. В очах вісника було дещо. Глибина, через яку він спочатку здався зовсім не схожим на людину. Ті очі здавалися нескінченними дірами. Вони немов пронизували час.

— Я, — тихо мовив Келек, — знавав багатьох, дуже багатьох людей. Я знав найкращих із тих, хто коли-небудь жив. Зараз вони всі зламані або мертві. Найкращі з нас неминуче ламалися. О бурі... Цього разу... коли цього разу настало Повернення, я втік, бо знав, що це означає. Навіть Талн... Навіть Талн...

— Він не зламався, — відказав Адолін.

— Ворог тут, значить, таки зламався, — твердо мовив Келек. Він махнув рукою в бік спренів честі. — Вони заслуговують на краще, ніж ти, синку. Вони заслуговують на краще, ніж я. Я ніколи не міг би судити їх за відмову зв’язуватися узами з людьми. Як я міг? Я ніколи не зможу наказати їм повернутися на ту війну, назад у ту яму. Зробити це — означало б... відмовитися від тієї маленької честі, яка в мене ще залишилася...

Адолін глибоко вдихнув, потім кивнув.

— Я щойно сказав тобі, що твоя справа безнадійна, — продовжив Келек, повертаючись до своїх записів. — Здається, тебе це не турбує.

— Ну як, ваша чесносте. Я погодився на цей суд — навіть попри те, що Секейр наполягав, щоб мене звинуватили в злодіяннях моїх предків, — тому що це був єдиний спосіб отримати нагоду поговорити зі спренами честі. Можливо, ви винесете рішення проти мене, але поки я маю шанс висловитися, цього буде достатньо. Якщо я переконаю хоча б одного чи двох приєднатися до бою, я переможу.

— Ох, оптимізм, — мовив Келек. — Надія. Я пам’ятаю, що це. Але не думаю, дитино, що ти розумієш, що пов’язано з цим судом і куди ти потрапив. Те, що сказала чорнильна спренка — про приєднання до Одіозума, — зараз на умі в багатьох спренів. У тому числі в цій фортеці.

Ці слова вразили Адоліна, наче удар кулаком.

— Спрени честі приєднаються до ворога? — перепитав він. — Це рішення зробило б їх не кращими за вищих спренів!

— Справді, я підозрюю, що їхня неприязнь до вищих спренів Є однією з перешкод, через яку вони вагаються. Спрени честі, які виступали за приєднання до ворога, хвилювалися, як сприймуть таку пропозицію інші. Але ось ти тут, даєш їм шанс навести свої аргументи, дієш як магніт, що притягує все їхнє розчарування та ненависть. Багато хто слухає. Якщо спрени честі почнуть приєднуватися до ворога... ну, багато інших різновидів спренів незабаром зроблять так само. Насмілюся припустити, що таких буде дуже багато, — Келек не підводив очей. — Ти прийшов сюди завербувати їх. Але я підозрюю, що зрештою схилиш ці ледь збалансовані терези не в той бік, куди тобі хочеться.

Приблизно через годину після першого етапу суду — цей час Шаллан витратила, втішаючи Адоліна, якого раптово охопив жах, що він випадково спричинить масовий перехід спренів на бік ворога, — вона залізла на дерево.

Дівчина тяглася високо, чіпляючись за гілку біля верхівки. Це було звичайне дерево, одне зі справжніх, які тут вдалося виростити спренам честі. Було так приємно відчувати пальцями кору.

Вона простягнула одну руку у відкритий простір над деревом, але не відчула нічого незвичного. Вона вже натрапила на бар’єр? Може, він трохи вище...

Шаллан залізла трохи вище, потім знову простягнула руку, і їй здалося, що відчула щось дивне, коли піднялася достатньо високо. Щось невидиме потягнуло за кінчики пальців.

І раптом її нога послизнулася.

За секунду Шаллан уже перекидалася в повітрі. Вона впала не на основу конструкції, а просто на свою площину. Пролунав гучний хрускіт, вона заціпеніла, перш ніж видати гучний стогін.

За мить поруч з нею опинилася Лусінтія, спренка честі.

«Як я і підозрювала... — подумала Вейл. — Вона завжди десь поруч». Очевидно, Лусінтії доручили стежити за Шаллан.

— Людино! — гукнула вона, її коротке волосся звисало вздовж біло-блакитного обличчя. — Людино, ти поранена?

Шаллан застогнала, кліпаючи.

— М-м-м... — прогудів Фрактал, ступаючи до Шаллан. — Швидке кліпання очима. Це серйозно. Вона може померти.

— Померти? — здивувалася Лусінтія. — Я й гадки не мала, що вони такі тендітні!

— Це було довге падіння, — пояснив Фрактал. — Ох, і вона вдарилася головою, коли приземлилася тут на каміння. Не добре, дуже недобре.

Інші спрени честі збиралися навколо, про щось перемовляючись. Шаллан знову застогнала, потім спробувала зосередитися на Фракталі та Лусінтії, але зрештою заплющила очі.

— Ми повинні діяти швидко, — сказав Фрактал. — Швидко!

— Що ж робити?! — вигукнула Лусінтія.

— У вас тут немає лікарні?

— Звичайно ж немає! Тут живе лише кілька десятків людей.

— М-м-м... але ж ви не дозволите їм повернутися, якщо вони підуть, тому вони фактично тут немов у клітці. Вам має бути соромно за це. Дуже соромно. Так.

«Бурекляття, — подумала Вейл. — Це найкраще, що він може? Як ми дозволили йому обдурити нас?»

— Скажи, що робити! — закричала Лусінтія. — Нам треба віднести її до того Вістрехода?

— Це займе занадто багато часу. Вона помре. Бідна людина, яку я дуже люблю. Для неї буде трагічно померти тут, у центрі влади й захисту спренів честі. Якщо, звичайно, їй не дадуть Буресвітло.

— Почекай... Буресвітло?

— Так, вона ж Промениста, — відповів Фрактал. — Воно її зцілить. Шаллан придушила усмішку. Фрактал діяв дещо напролом, але спрени честі, що мешкали тут, явно мали невеликий досвід спілкування з людьми. Вони без жодних питань проковтнули наживку, і незабаром Шаллан несла команда з чотирьох спренів. Вона сховала загорнутий у тканину камінь, яким вдарила об землю, коли приземлялася, створюючи враження, що вдарилася головою.

У Шаллан насправді боліла рука. Вона, безсумнівно, забила її, коли вдарилася, хоча це була не найгірша рана, яку вона завдала собі в ім’я науки. Принаймні цього разу її план не передбачав навмисного осоромлення перед кількома привабливими чоловіками.

Вона не забувала час від часу стогнати, а Фрактал продовжував вигукувати, як він хвилюється. Це пришвидшувало Лусінтію та інших спренів, поки вони тягнули Шаллан до особливої будівлі, і їхні кроки луною відбивалися від каменю довкола.

Вони тихо, проте наполегливо поговорили з охоронцем. Шаллан особливо пронизливо заскиглила від болю саме в потрібний момент, і за мить опинилася всередині. Її принесли в якесь осяяне місце, де звідусіль лилося світло. Спрени не пустили її сюди минулого разу, коли діставали Буресвітло для зцілення Адоліна.

Шаллан розплющила очі й виявила, що більша частина Буресвітла міститься у великій конструкції в центрі кімнати, схожій на своєрідний чан або високу посудину. Шаллан не чула про цю технологію до того, як прибула в Гадесмар, і, очевидно, навіть спрени честі не знали, як вона працює. Такі резервуари можна було придбати в групи дивних мандрівних торговців, які називалися Ейрі.

На полицях неподалік лежала ціла колекція не вставлених у сфери самоцвітів, кожен з яких яскраво світився. Багатство Міцної Цілісності — дорогоцінні камені, які збирали тисячоліттями, настільки бездоганні, без жодного дефекту, що не випускали Буресвітла. Шаллан казали, що такий самоцвіт може поглинути набагато більше Буресвітла, ніж дозволяє його розмір, за умови постійного впливу бур.

Шаллан перевірила це, простягнувши слабку руку до одного з них і вдихнувши Буресвітло — воно полинуло до неї сяйнистим туманним білим сяйвом.

Шаллан одразу стало легше, вона почувалася бадьорою, сповненою сил. Буря забирай, як вона сумувала за цим відчуттям. Просто тримати в собі Буресвітло — означало тримати сили. Вона всміхнулася — це не було частиною плану, — а потім вирішила скочити на ноги. Біль у руці зник, І їй хотілося танцювати від радості.

Натомість вона дозволила Вейл узяти гору. Наступна частина плану потребувала її — Шаллан залишалася кращою актрисою, проте Вейл перевершувала її в більшості інших навичок шпигунства.

Вейл влаштувала виставу, торкаючись голови там, де «поранилася».

— Що сталося? — запитала вона. — Нічого не пам’ятаю. Я намагалася перевірити, чи зможу досягти бар’єра, де закінчується гравітація площини.

— Ти зробила дурницю, людино, — дорікнула Лусінтія. — Ти така тендітна! Як ти могла так наражати себе на небезпеку? Хіба не розумієш, що смертні вмирають, якщо їх зламати?

Це було в ім’я науки.

Вейл потягнулася до пояса, куди закріпила свій блокнот перед тим, як полізла на дерево. Вона висмикнула його й раптом впустила. Водночас відвела свою захищену руку вбік і поклала на полицю потемнілий смарагд замість того, що яскраво сяяв.

Щоб додати правдоподібності — цей трюк Шаллан виконувала сотні разів під наглядом Тин, а потім вдосконалювала самостійно, — вона спіткнулася й зачепила полицю, від чого багато самоцвітів похитнулися, і їхнє світло заколивалося. Вона змогла засунути вкрадений смарагд у свою чорну шкіряну рукавичку.

Усе це сталося в ту мить, коли спрени честі зосередилися на блокноті, що впав. Вейл швидко схопила його з підлоги й притисла до грудей, збентежено всміхаючись.

— Дякую, — промовила вона. — Ви врятували мені життя.

— Ми б не хотіли, щоб ти померла, — сказала Лусінтія. — Смерть — це жахлива річ, і ми... — вона запнулася, дивлячись на полицю та потемнілий смарагд, який зараз на ній лежав. — Бурі яскраві! Ти з’їла весь самоцвіт? Людино, як...

Інший спрен, розлючений чоловіку військовій формі, почав виштовхувати Шаллан.

— Це Буресвітло збирали роками! — вигукнув він. — Забирайся! Йди, поки не з’їла ще більше! Якщо знову впадеш, я не пущу тебе сюди!

Вейл придушила усмішку, перепрошуючи, потім вийшла й зустріла на вулиці Фрактала. Збентежена Лусінтія була змушена залишитися і заповнити звіт про інцидент.

— М-м-м... — прогудів він. — Дякую, що дозволила мені збрехати. Усе спрацювало?

Вейл кивнула.

— М-м-м. Вони дурні.

— Дурість і невігластво — не одне й те саме, — пояснила Вейл. — Вони просто не звикли ні до людей, ні до хитрощів. А тепер ходімо. Треба вшиватися звідси, поки хтось не подумав обшукати мене.

88 Зірка, що падає

ПІВТОРА РОКУ ТОМУ

Хтось голосно загрюкав у двері. Ешонай відчинила їх і вдивилася в бурю. Величезні спалахи блискавок розривали темряву короткими переривчастими проблисками, освітивши Венлі: з широко розплющеними очима, усміхнена й промокла, вона стискала щось перед собою обома руками.

Спотикаючись, увійшла в кімнату, а з неї стікала вода, тож Джакслім почала лаяти доньку. У неї вкотре стався... напад, і вона вважала обох доньок маленькими.

Венлі, здавалося, не звертаючи уваги ні на що, крім самоцвіту, повільно пройшла повз матір. Вона потерла великим пальцем самоцвіт, розміром приблизно в третину її кулака.

— Буря мене побий, — промовила Ешонай, зачиняючи двері. — Тобі вдалося?

Вона потягнула засувку на місце, потім залишила її брязкати на вітрі й підійшла до Венлі.

Проте.... ні, самоцвіт не світився. Чи світився? Ешонай нахилилася ближче. Камінь все-таки світився, але дуже блідо.

— Спрацювало, — прошепотіла Венлі в Ритмі благоговіння, стискаючи самоцвіт. — Нарешті спрацювало. Секрет у блискавці, Ешонай! Вона притягує спренів. Коли я підійшла досить близько відразу після удару, то побачила їх сотні. Зловила цього, перш ніж решта повернулися на інший бік...

— На інший бік? — перепитала Ешонай.

Венлі не відповіла. Останнім часом вона здавалася зовсім іншою, завжди виснаженою від роботи довгими ночами й від того, що наполегливо виходила на вулицю під час кожної бурі, щоб спробувати впіймати спрена бурі. А тепер ще й це. Венлі притискала самоцвіт до грудей, не звертаючи уваги на воду, що текла з її одягу.

— Венлі? — гукнула Ешонай. — Якщо ти хочеш, щоб я допомогла тобі донести це до П’ятірки, тобі потрібно дозволити мені побачити, що ти зробила.

Венлі витріщилася на сестру — мовчки, не наспівуючи в ритмах. Потім підвелася й заспівала в Ритмі впевненості, простягаючи самоцвіт. Ешонай налаштувалася на Ритм зацікавлення і взяла його. Так... у ньому справді був спрен, хоча він світився дивним світлом. Надто темним, майже сірим. Немов це світло проходило крізь дим. Було важко розрізнити його колір крізь зелень смарагду, але воно здавалося приглушеним, як блискавка глибоко в хмарах.

— Цей спрен не схожий на жодного з тих, що я коли-небудь бачила, — зауважила Ешонай.

— Буремна подоба, — прошепотіла Венлі. — Сила.

— Небезпечна сила. Вона може знищити слухачів.

— Ешонай, — сказала Венлі в Ритмі осуду, — наш народ уже знищують. Тобі не здається, що цього разу, замість того щоб приймати швидке рішення на основі пісень, яким уже тисячі років, ми повинні принаймні спробувати інше рішення?

Гуркіт грому надворі немов підтвердив слова Венлі. Ешонай віддала їй самоцвіт, а потім заспівала в Ритмі зради, щоб показати, що думає про аргумент Венлі. Але ритм не виражав, наскільки глибоко її поранили ці слова.

Повернувшись до сестри спиною, Ешонай знову підійшла до дверей і відсунула засувку. Не звертаючи уваги ні на Венлі, ні на матір, які вигукували, щоб вона цього не робила, Ешонай вийшла в бурю.

Вітер сильно вдарив її, але в броні воєнної подоби вона майже не відчувала крижаних крапель дощу. Вона стояла у світлі, що лилося з дверей, доки Венлі не зачинила їх, зануривши Ешонай у темряву.

Вона налаштувалася на Ритм вітрів і пішла далі. Люди боялися бур. Вони завжди ховалися в будинках. Ешонай з повагою ставилася до бур і зазвичай воліла перечікувати їх в буреукриттях. Проте не боялася їх.

Вона пішла геть від дому матері на схід, до вітру. Останнім часом її життя постійно йшло проти вітру. Дуло так сильно, що вона ледве відчувала, як просувається. Можливо, було б краще дозволити вітру керувати собою.

Якби вона так багато не воювала — якби не витрачала стільки часу на роздуми про свої дослідження чи мрії, — то чи швидше б ужилася в роль генерала? Якби вона посилила свої рейди на початку, чи змогла б витіснити людей із військових таборів до того, як вони там закріпилися?

Люди нагадували скелебруньки. Спочатку м’які, але здатні вчепитися за камінь і перетворитися на щось майже нерухоме. У цьому, попри відсутність ритмів, вони більше належали до Рошару, ніж слухачі. Якби вона справді могла подорожувати світом, чи виявила б, що вони ростуть у кожній щілині?

Вона наблизилася до краю плато, що становило центральне серце Нарака, міста вигнанців. Крокувала обережно, дозволяючи спалахам блискавок показувати її шлях. Ешонай підійшла прямо до краю прірви, обличчям до вітру.

— Чого ти від нас хочеш? — закричала вона. — Відповідай мені, Об’їзнику! Спрене бурі! Ти такий же зрадник, як і ми, чи не так? Тому ти прислав Венлі цього маленького спрена?

Вітер бив її, наче хотів збити з рівноваги. Уламки крутилися й розсипалися на вітрі, обертаючись навколо неї по спіралі — від спалахів блискавки здавалося, що кожен шматок на мить застигав. Кілька громовиць швидко вдарили неподалік одна за одною, від грому панцир завібрував і затріщав. А потім настала суцільна темрява.

Спочатку Ешонай подумала, що, можливо, Об’їзник бур вирішив явитися їй. Однак ця темрява була звичайною. Вона все ще відчувала вітер, дощ і сміття.

— Що це за вибір? — зажадала вона відповіді. — Або ми дозволимо людям знищити нас, або відмовимося від того, що робить нас собою? Від єдиної цінності, що має значення?

Темрява. Дощ. Вітер. Проте жодної відповіді.

А чого вона очікувала? Справжньої відповіді? Отже, це була молитва? Немає сенсу, враховуючи, що саме те, чому вона чинила опір, було поверненням до старих богів свого народу.

Ці боги ніколи не заслуговували пошани. Що ж це за бог, який лише висуває вимоги? Ніщо інше, як тиран, тільки під іншим ім’ям.

— Усе, що я зробила, — сказала вона вітру, — було для того, щоб ми залишалися самі собі господарями. Це все, чого я хочу. Я відмовилася від своїх мрій. Але не відмовлюся від нашого розуму.

Сміливі слова. Марні слова. Їм доведеться показати відкриття Венлі П’ятірці, а старійшини муситимуть дозволити їй перевірити його. Ешонай знала це так само добре, як і Ритм миру. Тепер вони не зможуть відмовитися від потенційної нової подоби.

Ешонай повернулася, щоб піти, аж раптом щось почула. Скреготіння каменя по каменю? Невже тріснуло плато? Хоча вона ледве чула цей звук, шум мав бути досить гучним, бо долинув до неї, перекривши гомін бурі.

Ешонай відступила, але невпевнено стояла на ногах, тож не хотіла рухатися без спалаху блискавки, що освітить дорогу. А що як...

Далеко на сході в небі спалахнуло розгалужене світло. Воно залило небо білим кольором, освітлюючи уламки, осяюючи землю навколо неї. Усе, крім величезної тіні, що вимальовувалась перед Ешонай.

У неї перехопило подих. Ритми застигли в голові. Та форма... звивиста, проте масивна. Кігті завтовшки з її тіло вчепилися в край прірви лише за кілька футів. Не може бути...

Знову спалахнула блискавка, і вона побачила морду істоти. Морду прірводемона, із зазубреними мечами замість зубів. Він схилив голову набік, спостерігаючи за нею.

Ешонай не побігла. Якби тварина захотіла, вона б уже її вбила. Здобич тікає, а тварини, як відомо, граються з тими, хто поводиться, як здобич, навіть якщо не голодні. І все ж стояти там у непроглядній темряві, не наважуючись налаштуватися на жоден ритм, було найважчим, Що вона коли-небудь робила.

Коли блискавка спалахнула знову, прірводемон опустив свою дивовижну голову до Ешонай, і його око опинилося достатньо близько, щоб вона могла постукати по ньому не нахиляючись.

Настала темрява. Потім прямо перед нею з’явився маленький спалах світла. Невеликий спрен, немов створений з білого вогню. Він чкурнув уперед, залишаючи за собою залишкове зображення. Як зірка, що падає. Він наблизився, а потім закрутився навколо Ешонай.

У його світлі вона бачила, як прірводемон повільно відступає в безодню, а його шипуваті кігті залишають на камені сліди. Серце Ешонай билося, як грім. Вона налаштувалася на Ритм тривоги й поспішила додому. Дивний маленький спрен полетів за нею.

89 Голос Світла

Минали дні. Навані ледь помічала це.

Уперше в житті вона повністю викинула все з голови. Не турбувалася про Далінара чи Ясну. Не турбувалася про вежу. Жодних думок про мільйон інших речей, якими мала займатися.

Вона мала робити лише одне.

Принаймні Навані дозволила собі повірити в це. Вона дозволила собі бути вільною. У її маленькій кімнатці-лабораторії все поєднувалося одне з одним. Вона зустрічала вчених, які стверджували, що для роботи їм потрібен хаос. Можливо, це й спрацьовувало для когось, але, з її досвід у, ефективна наукова діяльність не спиралася на недбале натхнення. В основі лежало ретельне просування крок за кроком.

Ні на що не відволікаючись, вона могла проводити точні експерименти — малювала діаграми й графіки, робила ретельні вимірювання. Уся наука спиралася на графіки, наведення порядку в хаосі. Навані насолоджувалася своєю ретельною підготовкою, і ніхто не надокучав їй через те, що вона малює схеми не надто акуратно або за те, що відмовляється пропускати якісь етапи експерименту.

Іноді Рабоніель відвідувала її та приєднувалася до досліджень, записуючи власні міркування разом із думками Навані в спільний записник. Дві протилежні сили в гармонії, зосереджені на одній меті. Рабоніель дала їй дивний чорний пісок, пояснивши різницю між статичною й кінетичною Інвеститурою. Навані спостерігала й вимірювала, навчаючись сама. Пісок повільно ставав білим під впливом Буресвітла чи Пустосвітла. Однак якщо застосовувати його до фабріала, що використовував Світло, пісок змінював колір швидше.

Якщо пісок намочити, то він ставав чорним, хоча повинен був знову висохнути, перш ніж знову забарвитися білим. Це виявилося корисним способом виміряти, скільки Світла використовує певний фабріал. Навані помітила, що він також змінює колір у присутності спрена. Зміна теж була повільна, але вона змогла її виміряти.

Усе, що можна виміряти, корисно для науки. Але протягом цих кількох благословенних днів здавалося, що час не піддається належному вимірюванню — години минали, як хвилини. І Навані, попри обставини, виявила, що їй подобається цей досвід.

— Я точно не знаю, звідки береться цей пісок, — сказала Рабоніель, вмостившись на табуреті біля стіни й гортаючи останні діаграми, накреслені Навані. — Десь поза межами цього світу.

— Поза межами світу? — перепитала Навані, підводячи погляд від фабріала, який саме вправляла в корпус. — Тобто він... з іншої... планети?

Рабоніель щось неуважно промугикала. Підтвердження? Навані здалося, що вона може зрозуміти, що означає цей ритм.

— Я роками хотіла потрапити туди, — сказала Рабоніель. — Особисто відвідати те місце. На жаль, дізналася, що це неможливо. Я в пастці цієї системи, моя душа прив’язана до Брейза — ви називаєте його Геєною — планети, розташованої на більш віддаленій орбіті навколо Сонця.

Почувши, як вона говорить про такі речі настільки невимушено, Навані була приголомшена. Інші світи... Навіть найкращі телескопи могли лише підтвердити існування інших небесних тіл, але ось особисто розмовляє з тою, хто відвідав одне з них.

«Ми теж колись прийшли з іншого світу, — нагадала собі Навані. — Люди переселилися на Рошар». Їй було дивно подумати про те, щоб поєднати міфи про Ідилічні покої з місцем, яке існує насправді.

— А чи могла б... я відвідати їх? — спитала Навані. — Ті інші світи?

— Певно, так, хоча я б трималася подалі від Брейза. Тобі все одно доведеться пройти через бурю, щоб потрапити туди.

— Через Вічновій?

Рабоніель замугикала у веселому ритмі:

— Ні, ні, Навані. Не можна дістатися до Брейза через Царство матерії. Це б зайняло... ну, я й гадки не маю, як довго. Крім того, в просторі між планетами немає повітря. Одного разу ми послали Небесних спробувати дістатися туди. Там немає повітря, і що ще гірше, дивні рівні тиску вимагали від них великого запасу Пустосвітла для зцілення. Навіть настільки підготовлені, вони померли за кілька годин. Натомість можна подорожувати в інші світи через Гадесмар. Але знову ж таки, тримайся подалі від Брейза. Навіть якби ти змогла пройти крізь бар’єр бурі, то опинилася б у безплідному місці, позбавленому життя. Лише темне небо, нескінченні вивітрені скелі та розбитий ландшафт. І багато душ. Багато душ, які не надто при розумі.

— Я... запам’ятаю це.

Інші світи. Це поняття здавалося їй надто масштабним, щоб зрозуміти його зараз — і це мало значення, оскільки зараз вона розмірковувала про смерть бога. Навані повернулася до свого експерименту.

— Готово.

— Чудово, — промовила Рабоніель, загортаючи книгу. — Мізтло! Охоронець Навані в буремній подобі увійшов до кімнати і, здавалося, був чимось роздратований. Хоча для нього це звичне явище. Мізтла — його ім’я серед співунів, і він казав, що алеті назвали його Да. Простий гліф замість справжнього імені, тому що його легше запам’ятати. Можливо, якби Навані прожила все своє життя під практичним іменем, вона теж мала б такий характер.

Вона дала йому фабріал, який був... наче несправжнім фабріалом. Корпус являв собою звичайну котушку з мідних дротів, обмотаних навколо кількох самоцвітів. Рабоніель знала спосіб зміни полярності магніту, і процес був пов’язаний із блискавками, які випускають буремні подоби. Здавалося, що захоплена блискавка мала безмежний потенціал застосування, але Навані залишалася зосередженою — можливо, процес зміни полярності також працюватиме на самоцвітах, наповнених Пустосвітлом.

Навані та Рабоніель вийшли з кімнати, оскільки блискавка могла бути непередбачуваною.

— І пам’ятай, — сказала Навані охоронцю, виходячи, — лише невеличкий викид енергії. Цього разу не розплав котушку.

— Я не ідіот, — відказав їй Владний. — Більше такого не буде.

Вийшовши, Навані глянула на щит навколо Родича через коридор, заставлений ящиками — деякі з них приховували пастки. Всередині він здавався темнішим, ніж раніше.

Вони з Рабоніель уникали цієї теми. Тісна співпраця не робила їх союзницями, і обидві визнавали це. Насправді Навані намагалася знайти спосіб приховати потенційні майбутні відкриття від Рабоніель.

У кімнаті спалахнула блискавка, а потім Мізтла покликав їх. Вони поспішили до кімнати, а охоронець поставив фабріал-котушку на стіл. Напевно, він був ще гарячим на дотик, тож Навані почекала кілька хвилин, попри бажання негайно вирвати самоцвіти, щоб перевірити результат.

— Я помітила дещо у твоїх записах, — сказала Рабоніель, поки вони чекали. — Ти часто зазначаєш, що насправді не вчена. Чому?

— Я завжди була надто зайнята, щоб по-справжньому займатися наукою, Стародавня. Крім того, я не знаю, чи маю для цього достатньо розуму. Я не така геніальна, як моя дочка. Тож завжди вважала своїм обов’язком надавати підтримку справжнім ученим, оприлюднювати їхні творіння та сприяти належному заохоченню.

Рабоніель заспівала в якомусь ритмі, а тоді взяла фабріал із мідною намоткою. Метал обпік їй пальці, але вона зцілилася.

— Якщо ти не вчена, Навані, то виходить, що я ніколи не зустрічала жодного вченого.

— Я визнаю, що мені важко це прийняти, Стародавня. Хоча й приємно, що я вас обдурила.

— Смиренність — не та Пристрасть, яку заохочує мій народ. Чи легше б тобі було в це повірити, якби я сказала, що більше не потрібно використовувати титули, коли розмовляєш зі мною? Твоїх відкриттів на цю мить достатньо, щоб вважати тебе рівною до мене.

Це здавалося незвичайним привілеєм.

— Мені справді легше, Рабоніель. Дякую вам.

— Не потрібно висловлювати подяку за щось очевидне, — промовила Рабоніель, тримаючи фабріал. — Ти готова?

Навані кивнула. Рабоніель витягнула самоцвіти з котушки й оглянула їх:

— Здається, Пустосвітло не змінилося.

Навані не сказала Рабоніель прямо, що вишукує спосіб отримати анти-Пустосвітло. Вона приховала свої пошуки за багатьма різними експериментами, як-от цей, через який, як вона пояснила Рабоніель, просто хотіла перевірити, чи реагує Світло на вплив блискавки. Однак вона підозрювала, що Рабоніель здогадується, що Навані принаймні все ще заінтригована ідеєю анти-Світла.

Навані посипала трохи чорного піску на стільницю, а потім поклала самоцвіт у центр і виміряла силу Інвеститури всередині каменя. Але оскільки повітря не викривлялося навколо нього, вона таємно дізналася, що її експеримент провалився. Це не було анти-Пустосвітло. Навані зробила запис у своєму журналі. Ще один невдалий експеримент.

Рабоніель наспівувала в ритмі. Їй прикро? Здається, так і є.

— Маю повернутися до своїх обов’язків, — промовила вона, і Навані змогла почути той самий ритм у її голосі. — Глибинні близькі до того, щоб знайти останній вузол.

— Як?

— Знаєш, я не можу тобі цього сказати, Навані, — хоча Рабоніель говорила, що збирається йти, вона так і сиділа на своєму місці. — Я так втомилася від цієї війни. Так втомилася від завоювань, убивств, втрат, смертей.

— Тоді ми повинні покінчити з цим.

— Ні, допоки живий Одіозум.

— Ви справді вбили б його? — спитала Навані. — Якби з’явилася така можливість?

Рабоніель промугикала щось, але відвела погляд.

«Цей спів... означає збентеження? — подумала Навані. — Вона визнає, що збрехала мені, принаймні навмисне. Вона насправді не хоче вбивати Одіозума».

— Коли ви шукали протилежність до Пустосвітла, то не хотіли використовувати його проти нього, — здогадалася Навані. — Ви спокушали мене цією ідеєю, але мета інша.

— Ти навчаєшся читати ритми, — зауважила Рабоніель, підводячись.

— Або ж я просто розумію логіку, — Навані теж встала і взяла Рабоніель за руки. Сплавлена дозволила це. — Вам не потрібно вбивати Родича. Знайдімо інший шлях.

— Я не вбиваю Родича, — відказала Рабоніель. — Я... роблю дещо гірше. Я його розстворюю.

— Тоді знайдімо інший шлях.

— Думаєш, я не шукала?

Рабоніель забрала свої руки з долонь Навані, а потім узяла й простягнула їй спільний записник, у якому вони описували свої експерименти. Вони назвали його «Ритм війни». На знак співпраці Одіозума й Гонора, хоча й недовгої.

— Я провела кілька експериментів зі з’єднаними рубінами, які ти створила, усі різних розмірів, — сказала Рабоніель. — Думаю, тобі сподобаються висновки з того, що я відкрила. Я записала їх тут раніше. Це може полегшити пересування ваших величезних небесних платформ.

— Рабоніель, — мовила Навані, беручи записник. — Домовтеся зі мною, допоможіть мені. Об’єднаймо зусилля. Укладімо угоду, ігноруючи Одіозума.

— Мені шкода. Але найкращий шанс покласти край цій війні — не враховуючи нашого відкриття, — щоб подібні до мене контролювали Урітіру. Я закінчу свою роботу з Родичем. Зрештою, ми все ще вороги. І я не була б там, де зараз — не могла б обдумувати інше рішення, — якби не була повністю готова робити те, що від мене вимагали. Незалежно від ціни та болю, якого завдавали ці дії.

Навані зібралася з силами.

— Я і не думала інакше, Повелителько Бажань. Хоча мені прикро. З примхи вона спробувала заспівати в Ритмі війни. Не спрацювало — ритм вимагав, щоб двоє співали в гармонії одне з одним.

Однак у відповідь Рабоніель усміхнулася.

— Я хочу тобі дещо дати, — сказала вона і пішла.

Розгублена Навані сиділа за столом, відчуваючи втому. Ці дні бурхливих наукових досліджень давалися взнаки. Чи було егоїстично витрачати стільки часу, прикидаючись ученою? Хіба Урітіру не потребував королеви? Так, було б чудово знайти силу, яку можна використати проти Одіозума, але... невже вона справді думала, що зможе розв’язати таку складну проблему?

Навані спробувала повернутися до своїх дослідів. Через годину визнала, що не має запалу. Попри всі розмови про контроль і організацію, тепер вона виявилася підвладною примхам емоцій. Вона не могла працювати, бо не «відчувала» запалу. Вона назвала б це нісенітницею — звичайно, не прямо, — якби хтось із вчених сказав їй щось подібне.

Вона різко встала, і стілець з гуркотом упав на підлогу. Навані перейняла від Далінара звичку походжати туди-сюди й усвідомила, що крокує вперед-назад маленькою кімнатою. Зрештою у дверях з’явилася Рабоніель у супроводі двох співунок у спритній подобі.

Сплавлена помахала рукою, і вони поспішили до кімнати. Співунки несли дивне спорядження, яке складалося з двох тонких металевих пластин площею приблизно в півтора квадратні фути та менше дюйма завтовшки, з якимись дивними виступами та зубцями, вирізаними на них. Спритноподобні прикріпили їх до столу Навані за допомогою затискачів, і металеві пластини розкинулися горизонтально, по одній з кожного боку, як доповнення до робочого простору столу.

— Це стародавня форма музики мого народу, — сказала Рабоніель. — Спосіб насолодитися ритмами. Як подарунок я вирішила поділитися з тобою нашими піснями.

Вона махнула рукою та щось промугикала двом молодим співункам, вони підскочили, підкоряючись, і кожна витягнула по довгому смичку — як на струнних інструментах. Співунки почали водити смичками уздовж боків металевих пластин, і метал почав вібрувати глибокими тонами, хоча звук мав грубішу структуру. Повну і резонансну.

«Це тони Гонора й Одіозума», — подумала Навані. Тільки змінені версії, які звучали в гармонії одна з одною.

Рабоніель підійшла до Навані. Під акомпанемент до двох тонів вона заграла голосний ритм двома паличками на маленькому барабані. Послідовність ударів ставала то голосною й величною, то тихою й швидкою. Це був не зовсім Ритм війни, але максимально близький, якщо його передати музикою. Він вібрував у Навані, голосно й переможно.

Вони продовжували грати ще доволі довго, аж поки Рабоніель наказала зупинитися, і двоє молодих співунок, спітнілі від енергійної роботи зі звуком, швидко забрали пластини, від’єднавши їх від столу.

— Тобі сподобалося? — запитала Рабоніель.

— Так, — відповіла Навані. — Тони — жахлива какофонія в поєднанні, але водночас чомусь красиві.

— Як ми удвох?

— Як ми удвох.

— Цією музикою, — мовила Рабоніель, — я дарую тобі титул Голосу Світла, Навані Холін. Це моє право.

Рабоніель коротко промугикала, а тоді вклонилася Навані. Без жодних інших слів вона помахала співункам, щоб ті забрали обладнання та пішли. Рабоніель вийшла разом з ними.

Почуваючись приголомшеною, Навані підійшла до розгорнутого записника на своєму столі. Усередині Рабоніель робила записи про їхні досліди жіночим письмом — і її почерк ставав дедалі акуратнішим.

Навані розуміла, яку честь до неї проявили, надавши такий титул. Водночас їй було важко пишатися собою. Яка користь від титулу або поваги однієї зі Сплавлених, якщо вежу досі спотворюють, а чужинці все ще правлять у ній?

«Ось чому я так важко працювала упродовж останніх кількох днів, — зізналася собі Навані, сидячи за столом. — Щоб довести їй свою позицію». Але... яка користь від цього, якщо мир не настане?

Ритм війни вібрував усередині, як доказ того, що може існувати гармонія. Водночас майже суперечливі тони розповідали іншу історію. Гармонії можна досягти, але це надзвичайно важко.

Який тип емульгатора можна використати, щоб змішати людей? Вона загорнула записник, потім пішла в кінець кімнати й поклала руку на кристалічну жилку Родича.

— Я намагалася знайти спосіб об’єднати спренів, які були розділені під час створення фабріалів, — прошепотіла вона. — Я подумала, що це може тобі сподобатися.

Мовчання.

— Будь ласка, — промовила Навані, заплющивши очі й притулившись чолом до стіни. — Пробач мені, будь ласка. Ми потребуємо тебе.

«Мені...» Голос пролунав у голові Навані, змусивши її підняти очі. Однак вона не побачила іскру Родича в жилці. Або її не було там, або... або вона стала занадто тьмяною, щоб побачити в освітленні кімнати.

— Родичу?

«Мені холодно, — пролунав голос, тихий, майже нечутний. — Вони вбивають... вбивають мене».

— Рабоніель сказала, що вона... розстворює тебе.

«Якщо це правда, то я... я помру».

— Спрен не може померти, — відказала Навані.

«Боги можуть померти... Сплавлені можуть... можуть померти... Спрени можуть... померти. Якщо я перетворюся на когось іншого — це означає смерть. Темряву. Той співун, якого ти мені обіцяла... Я іноді можу його бачити. Мені подобається спостерігати за ним. Він із Променистими. Він би утворив... хороші... хороші узи...»

— То зв’яжися з ним!

«Не можу. Не бачу. Не можу діяти через бар’єр».

— А що, як я дам тобі Буресвітло? — спитала Навані. — Заряджу тебе так само, як вони вливали в тебе Пустосвітло? Це сповільнить процес?

«Холодно. Вони слухають. Я боюся, Навані». — Родичу?

«Я не... хочу... вмирати...»

А потім запала тиша. Навані залишилася наодинці з нав’язливим словом «вмирати», що відлунювало в голові. Тепер страх Родича здавався набагато сильнішим, ніж Ритм війни.

Навані мусила робити бодай щось. Щось більше, ніж просто сидіти й мріяти. Вона повернулася до столу, щоб записати ідеї — будь-які ідеї, хоч би які безглузді, — щодо того, чим зможе допомогти. Але, сівши за стіл, дещо помітила. Її попередній експеримент залишився на місці, майже забутий. Самоцвіт серед піску. Коли співуни розставляли свої пластини, вони не чіпали того, з чим працювала Навані.

Музика пластин змусила вібрувати весь стіл. І пісок почав вібрувати — а отже, утворив візерунки на столі. Один праворуч, другий ліворуч, а третій там, де обидва візерунки змішувалися.

Буресвітло й Пустосвітло були не просто видами випромінення. Не просто дивними різновидами рідини. Вони були звуками. Вібраціями.

А у вібраціях Навані зможе знайти їхні протилежності.

90 Єдиний шанс

Адолін зійшов на поміст на Форумі спренів честі. Круглий диск розташувався у самому центрі арени. Сьогодні сцена буде в його повному розпорядженні.

Він прибув раніше, щоб не довелося проштовхуватися крізь натовп. Хотів продемонструвати, що контролює себе, очікуючи на їхню зневагу, а не довго спускатися по сходах під їхніми поглядами. Адолінові здавалося, що це дії людини, яка звикла сама контролювати хід подій. Інакше він відчував би себе в’язнем, якого ведуть на страту.

Шаллан і Фрактал сіли на лавку, коли почали прибувати інші. Форум вміщував кілька сотень спренів. Коли спрени честі, що слабо світилися біло-блакитним сяйвом, розсілися, Адолін зазначив, що сьогодні набагато більше з них були одягнені в мундири. Ті, хто, здавалося, підтримав заяву Нотума, явно були відсутні. Адоліна це засмучувало, хоча він помітив, що кілька вчорашніх спренів скупчилися навколо арени на верхньому ярусі, де могли стояти на безпечній відстані й спостерігати за ним.

Спрени честі, здавалося, твердо вирішили заповнити місця для сидіння тими, хто був налаштований проти підсудного. «Усе нормально, — подумав Адолін, стоячи зі зчепленими за спиною руками. — Це лише твій єдиний шанс висловитися на свій захист. Твій єдиний шанс усе змінити».

В ідеалі цей день мав би скластися для нього найкращим чином. Він міг пояснити свою справу і відповісти на запитання аудиторії. Слова Келека, сказані напередодні, сильно тиснули на нього; мова не лише про спренів честі й про те, чи приєднаються деякі з них до Вітробігунів. Це набагато серйозніша дискусія.

Чи варте людство того, щоб за нього боротися? Адолін якось повинен був навести цей аргумент саме сьогодні. Суміш попередила його, що потрібно ухилятися від питань і вести суперечку виключно на тему судового засідання. Він не міг дозволити собі безпосередньо взаємодіяти з натовпом, не міг дозволити їм контролювати сам хід розмови.

Після цього суд збереться лише на одне завершальне засідання, де спрени честі зможуть представити єдиного останнього свідка, якого Адолін зможе допитати, щоб спростувати його аргументи.

Він уклонився Келеку, щойно той з’явився. Вісник переодягнувся в офіційну фіолетову мантію, що помітно відрізнялася від одягу вчорашнього дня. Чи означало це, що тепер Келек сприймав судовий процес серйозніше? Адолін шанобливо чекав, поки Верховний Суддя займе своє місце на кафедрі серед групи спренів честі-чиновників. Адолін дізнався, що шестеро з них були з-поміж «десяти відзначених бурями». Десять найстаріших спренів честі, окрім Сил. Ієрархія для цього народу була дуже важливою.

— Добре, — промовив Келек. — Покінчімо вже з цим. Ти можеш говорити.

— Дякую, ваша чесносте, — сказав Адолін, а потім звернувся до натовпу. — Не думаю, що мої сьогоднішні слова когось здивують. І все ж я поставив своє майбутнє на те, щоб мати можливість сказати їх вам. Особисто кожному з вас. Подивитися вам в очі й спитати, чи дійсно ви вважаєте це справедливістю? Люди злопам’ятні. Це один з наших найбільших недоліків. Іноді цілі сім’ї продовжуватимуть гріховне коло ненависті протягом кількох поколінь. І все це через якусь дрібницю, про яку ніхто не пам’ятає. Хоча я не порівнюватиму ваш справжній біль і зраду з чимось таким незначним, але сподіваюся знайти у вас — у безсмертних уламках Гонора — більш досконалий спосіб...

— А чи ти знаєш, — перервав його спрен з першого ряду, — що твій батько ледь не вбив Прародителя бур?

Адолін запнувся посеред своєї промови.

— Я відповім на всі ваші запитання наприкінці, — відповів він. — Як я вже говорив, я сподівався знайти...

— Ти знав про це чи ні?! — закричав спрен честі. — Ти знав, що він ледь не вбив Прародителя бур?

— Мені важко в це повірити, — відповів Адолін.

Він глянув на верхні ряди Форуму, де спрени переминалися з ноги на ногу і перешіптувалися одне з одним. Глядачі притихли, чекаючи на відповідь Адоліна. Було поставлено питання, але він поки не був зобов’язаний відповідати на нього. Наразі Адолін контролював ситуацію.

Тому він залишався зосередженим, як навчала його Суміш, а потім цілеспрямовано продовжив свою промову.

— Серед усіх вас, — сказав Адолін до натовпу, — я сподівався знайти честь. Стародавні спрени зв’язалися узами з нами, бо вірили, що разом ми стаємо чимось сильнішим, ніж були поодинці. Я визнаю, що люди проявили слабкість. Немає сенсу це приховувати. Але я не бачу, щоб ви зізнавалися у своїй слабкості. Ви стверджуєте, що є створіннями честі. Що ви кращі за людей. І все ж відмовляєтеся це довести чи якось показати. Я знаю спренів, які це роблять. Вони — хоробрі спрени, які прийшли на битву, щоб приєднатися до людей. І коли так вчинили, то стали сильнішими. Вони зростають, як і люди, з якими зв’язані узами. Навіщо нам потрібні Променисті? Тому що вони представляють наше найкраще «я». Ми присвятили себе служінню Гонору та Культивації. Гонору — заради ідеалу. Культивації — щоб мати силу наблизитися до цього ідеалу. Сам Прародитель бур погоджується, що це правильний вибір. Люди можуть бути недосконалими. Але їм варто допомагати прагнути досягти досконалості. І ви варті більшого, ніж коли-небудь зможете, сидячи тут самі й відмовляючись від розвитку.

Усе пройшло добре. Спрени честі, як він дізнався, любили хороші промови — і особливо ті, хто перебував нагорі, немов розгубилися. Адолін перевів подих, готуючись перейти до наступного пункту своєї промови. На жаль, під час паузи той же спрен честі, який раніше перервав його промову, схопився на ноги.

— Прародитель бур зробив свій вибір, — голосно сказав спрен, — і, зробивши це, піддав себе небезпеці. Він ледь не загинув! Чи ти знав про це?

Келек нахилився вперед у своєму суддівському кріслі. Це було небезпечно і занадто близько до заяв, які заборонялося робити аудиторії. Судовий розгляд зі свідками дозволяв Адолінові робити заяви, але глядачі могли тільки ставити питання.

— Я нічого не знав про цю подію, — відповів Адолін спренові. — Тому не можу дати пояснення щодо того, чому це сталося або за яких обставин.

— Як ти міг про це не знати? — роздратовано запитав інший спрен, який сидів у другому ряду. — Якщо прийшов переконати нас пов’язати себе з Променистими, то хіба ми не мусимо знати ціну того, про що ти просиш? Я думаю...

— Досить про це базікати! — гаркнув Келек. — Ти хочеш, щоб тебе вигнали, Вераториме?

Спрен негайно затих.

— Ну, продовжуй, людино! — мовив Вісник, відкинувшись на спинку крісла і переплітаючи пальці перед собою.

— Мій другий аргумент, — сказав Адолін, — полягає в тому, щоб показати вам, що всі королівства світу тепер не зважають на свої розбіжності заради об’єднання і протистояння цій загрозі. Я приніс лист від моєї двоюрідної сестри Ясни, який ваші вартові розірвали. На щастя, я можу процитувати окремі фрагменти з нього. Вона доводить, що сучасні королівства...

— А вона намагалася вбити свого спрена? — запитав спрен у першому ряду.

— Вона доводить, — продовжив Адолін, — що наші сучасні королівства об’єднані таким чином, що...

— Так, але чи намагалася вона вбити свого спрена?

— Слухай, — гаркнув Адолін, — ти хочеш, щоб я говорив, чи ні? Ви хочете почути мої свідчення, як ви пропонували? Чи просто хочете розіп’ясти мене тут?

Спрен посміхнувся. І Адолін зрозумів, що ж зараз накоїв. Ставлячи це запитання, він напрошувався на відповідь.

— Я думаю, — сказав спрен, встаючи, — що найважливіше питання полягає в тому, чи можна довіряти цим новим Променистим. Ось що тобі потрібно довести. Прародитель бур сказав нам, що це Далінар Холін змусив його фізично проявитися у вашому світі. Далінар Холін, твій батько, використав сутність Прародителя бур, щоб відкрити Присяжну браму!

— Це суперечить його присязі! — вигукнув інший спрен. — Ти знав про ці дії свого батька?

— Я впевнений, що в нього були вагомі причини для цього, — відповів Адолін. — Якби ви могли...

— Вагомі причини? — перепитав спрен честі. — Він утікав. Чи це схоже на таку поведінку, яка очікується від Виковувача уз? Від людини, яку ти назвав ідеальною. Яка, як ти обіцяв, ніколи не зрадить нас. Як ти це поясниш?

Адолін подивився на Келека.

— Чи можу я, будь ласка, продовжити свій виступ як свідок?

— Ти сам затіяв цю дискусію, синку, — відповів Вісник. — І тому саме зараз настав час відповісти на всі запитання.

Келек кивнув у бік натовпу на верхніх рядах Форуму. Ті, хто вчора приєднався до Нотума, тихо стояли, чекаючи відповідей.

Адолін зітхнув і подивився на Шаллан, очікуючи підтримки, перш ніж продовжувати свою промову.

— Я не можу говорити за свого батька. Вам доведеться запитати його самого. Я довіряю йому. Бо сам Прародитель бур довіряє йому. І цього має бути достатньо.

— Він — ходяча катастрофа! — вигукнув спрен. — За його ж свідченнями, він убивця. Його вчинки не гідні Виковувача уз!

Адолін проігнорував цю репліку, оскільки вона не була питанням. І теоретично він міг залишити цю тему й продовжувати.

— Лист від Ясни, — почав було він, — це...

— Каладін Буреблагословенний теж ледь не вбив свою спренку, — перебив його інший спрен честі. — Давня Дочка є найдорогоціннішою з усіх дітей. Чи ти знав про це?

Адолін зціпив зуби.

— Я знаю, що сталося між Каладіном і Сил. Це був важкий час для всіх нас, перехідний період. Каладін не знав, що він порушує свої присяги — йому просто було важко розібратися в прихильностях до ворожих сторін.

— Отже, ви неосвічені й тому небезпечні, — сказав спрен у другому ряду. — Ваші Променисті навряд чи усвідомлюють, що роблять! Ви можете вбити своїх спренів випадково!

Келек помахав рукою, служителі підхопили спрена і забрали з Форуму. Але Адолін уже зрозумів, для чого все це насправді. Скоординована атака, а викидання спрена з Форуму — чітко розрахований ризик, щоб дати можливість висловитися.

— Ми не вбиваємо наших спренів, — заперечив Адолін, звертаючись до натовпу. — Ці випадки поодинокі, і ми не маємо належного контексту для їх обговорення.

— Хіба? — запитав ще один спрен честі. — Чи можеш ти поклястися, що жоден з ваших Променистих не вбив свого спрена?

— Так! Ніхто з них цього не зробив. Вони...

Адолін замовк. Геєна! Він же зустрів одного з них, чи не так? Спренка-криптичка на ринку, її ж убили не так давно.

— Що вони? — зажадав відповіді спрен.

Якби він правдиво відповів на це запитання, це могло б стати його кінцем. Адолін глибоко вдихнув і зробив те, від чого його застерігала Суміш. Він почав провокувати аудиторію:

— Може, я й міг би відповісти, але вам усе одно, чи не так? Ви, очевидно, разом спланували, як напасти на мене сьогодні. Це була засідка. Ви не дбаєте про честь, і вам байдуже, що я скажу. Ви просто хочете закидати мене всім, що втрапить під руку.

Він ступив уперед і розвів руки:

— Ну гаразд. Продовжуйте! Але знайте! Ви кажете, що спрени не брешуть, що спрени не мінливі, на відміну від людей? Наступного разу, коли спробуєте удати, що це правда, згадайте про цей день! Пам’ятайте, як ви збрехали, коли сказали, що в мене буде справедливий суд. Згадайте, як ви поставилися до людини, яка прийшла до вас з доброї волі!

Натовп притих. Навіть його найзапекліші противники сиділи мовчки.

— Тебе неодноразово попереджали про цей судовий процес, людино, — сказав Келек з-за спини Адоліна. — Вони зробили свій вибір.

— Не всі з них, — не погодився Адолін. — Я думав, що знайду за цією брамою розумний народ. Чесних спренів. Але знаєте що? Я радий, що мені це не вдалося. Бо тепер я знаю вас такими, якими ви є насправді. Ви такий же народ, як і будь-хто з нас. Деякі з вас налякані. І тому боїтеся брати на себе будь-які зобов’язання. Це змушує задуматися про речі, які ви колись вважали ірраціональними. Я це розумію. Я радий, що ви схожі на людей, бо знаю, що це означає. Це означає, що ви сумніваєтеся — що ви боїтеся, ви невпевнені. Повірте, я теж маю ці почуття. Але ви не можете сидіти тут і вдавати, що всі люди однакові, що всі люди заслуговують на те, щоб їх викинули звідти. Проте ви такі ж недосконалі, як і ми. Цей судовий розгляд доводить це. Ваші серця це доводять.

Адолін пильно подивився на них. Провокуючи. Кидаючи їм виклик.

Нарешті, почуваючись незручно, спрен у першому ряду прокашлявся і встав.

— А ти знав...

— Ой, перестань прикидатися, — перебив його Адолін. — Ти хочеш продовжувати цей фарс? Прекрасно. Роби те, що збирався. І я на законних підставах запитаю: що ви, очевидно, запланували робити далі, щоб спробувати дискредитувати мене?

Спрен невпевнено оглянув аудиторію.

— Я... Ну, а ти знав про це?

Він махнув рукою у бік верхніх рядів Форуму. Спрени, що сиділи там, розступилися. І всі обернулися, дивлячись на того, кого вела вниз по сходах Амуна — моторна спренка честі, яка опікувалася мертвоокими. Сьогодні вона вела криптика — в нього був покручений візерунок, голова поникла.

Геєна! Цього він і боявся.

— Чи ти знаєш цю спренку-криптичку? — запитала Амуна, стоячи на сходинках.

— Якщо це та сама, яку я бачив, коли вперше висадився на цих берегах, то ні. Я бачив її лише один раз, на ринку, де перетинаються каравани.

— Ти знаєш її історію?

— Я... Так, мені розказував власник крамниці.

— Її вбили лише кілька років тому, — сказала Амуна. — Це доказ твоєї брехні! Нинішнім Променистим довіряти не можна!

— Немає жодних доказів того, що це зробив хтось із Променистих, — не погодився Адолін. — Ми зіткнулися з людьми, що не мають нічого спільного з моїм народом, які напали на Нотума. Можливо, вони напали і на неї.

— Така атака залишає спрена живим, його зрештою можна зцілити при достатній кількості Буресвітла, — сказала Амуна. — Єдина істинна смерть для спрена, єдиний спосіб створити мертвоокого спрена — це порушення присяги Променистим лицарем, — Амуна вказала на мертвооку. — Ця криптичка не загинула за часів Ренегатства. Вона була вбита менш як десять років тому. Її вбив хтось із ваших Променистих.

— Найімовірніше, це хтось новий, неперевірений, — сказав Адолін. — Хтось, про кого ми нічого не знаємо. Це не один з наших. Це був хтось з нових Променистих, який не розумів, що робить. Якби ви просто...

Але він розумів, що вже втратив прихильників. Натовп заворушився, відсахнувшись від криптички, спрени засовалися на своїх місцях. Інший спрен з першого ряду встав і вигукнув питання Адолінові. До нього приєдналася дюжина інших спренів, і вони перебивали одне одного. Скільки ще спренів повинно померти, перш ніж він визнає, що Променисті — це погано? Чи знав він, що стародавні Променисті вбили своїх спренів, бо були стурбовані чимось більш небезпечним?

Адолін опустив руки, очікуючи нового нападу. Суміш намагалася підготувати його якнайкраще, але Адолін не був фахівцем у юридичному захисті. Він дозволив маніпулювати собою, ніби його поставили в невигідне положення на дуелі.

Поява цієї спренки-криптички затьмарила все інше, що Адолін міг сказати, і будь-які інші аргументи, які він міг би навести для спренів. Він подивився на Келека, той кивнув, а потім жестом наказав підсудному йти. Гнівні питання мучили Адоліна, поки він підіймався сходами з усією гідністю, на яку лише був здатний. Він знав, коли дуель підлаштована. Йому із самого початку говорили, що так і буде. І все ж він вірив, що зможе переконати їх.

«Ідіот».

Минуло вже кілька годин після другого суду над Адоліном. Шаллан заплющила очі, поклавши голову на його оголені груди, слухаючи биття його серця.

Вона ніколи б не подумала, що цей звук здасться їй таким заспокійливим. Більшу частину свого життя дівчина ніколи не замислювалася над тим, що означає перебування так близько до когось. Їй здавалося дивним уявляти блаженне тепло дотику своєї шкіри до його шкіри, свою захищену руку, що тягнеться до його обличчя, пальці, що зариваються в його волосся. Як вона могла передбачити цю чудову близькість? Відчути його дихання на своєму волоссі, слухати биття його серця, яке здавалося голоснішим, ніж власне. Цей ритм його життя.

Поки вона лежала поряд, усе — на якусь мить — здалося ідеальним. Адолін поклав руку на її оголену спину. У кімнаті було темно, вікна зашторені. Шаллан не звикла до темряви. Зазвичай у неї була бодай скалка, що давала хоч трохи світла. Але тут у них не було сфер.

Крім тієї, яку вона сховала в скрині. Заховала надійно, разом з кубом, який дозволяв спілкуватися між Царствами. І дуже особливим ножем.

— Я так тебе кохаю, — прошепотів Адолін у темряві. — Що ж я зробив такого, щоб заслужити тебе?

— Можливо, якесь богохульство, — відповіла Шаллан. — Або невдало пожартував над своїм братом. Я не впевнена, що настільки жахливе може зробити людина, щоб змусити Всемогутнього дати їй мене як прокляття. Можливо, ти просто не встиг утекти.

Адолін провів рукою по оголеній спині дружини, змусивши її здригнутися, а потім нарешті поклав руку їй на потилицю.

— Ти чудова, — прошепотів він. — Рішуча. Потішна.

— Іноді.

— Іноді, — зізнався він, і вона не побачила, а скоріше відчула усмішку на його губах. — Але завжди красива.

Він справді так думав. Шаллан намагалася повірити, що заслуговує на це, але було важко. Вона настільки загрузла в брехні, що просто більше не знала, хто ж вона насправді.

А що, як він дізнається? Що, як дізнається, хто вона насправді?

— Твій жахливий смак щодо жінок, — прошепотіла Шаллан, — це одна з тих речей, які я люблю в тобі найбільше, — вона знову притислася головою до його грудей, відчуваючи, як світлі волоски лоскочуть її щоку. — І я справді кохаю тебе. Це єдине, що зрозуміла у своєму житті.

— Після сьогоднішнього дня я змушений погодитися з тобою щодо ідеї із судом. Це був жахливий план.

— Я була б найбільшою лицеміркою у світі, якби не могла кохати тебе наперекір твоїм випадковим дурним ідеям.

Адолін погладив її потилицю через волосся.

— Вони збираються посадити мене до в’язниці, — промовив він. — Уже будують камеру. Я буду для них символом, видовищем, на яке прийдуть подивитися інші спрени.

— Я витягну тебе звідти, — сказала Шаллан.

— Як?

— Я вкрала трохи Буресвітла. Візьму своїх агентів і Ґодеке, і разом організуємо рятувальну операцію. Сумніваюся, що спрени честі переслідуватимуть нас. Вони занадто підвладні параної.

Адолін важко зітхнув у темряві.

— Ти ж не збираєшся мені це забороняти? — запитала Шаллан.

— Я... Я не знаю. Тут дехто хоче вислухати мене, Шаллан. Деяких я ще можу переконати. Але вони бояться померти, а я відчуваю себе невпевнено. Не всі придатні для війни, а саме для цього я їх вербую. Не можу щиро обіцяти їм, що вони житимуть і що їхні Променисті не зрадять цього разу. Можливо, неправильно вимагати, щоб вони приєдналися до нашої справи.

— Келек сказав тобі, що їхні лідери розглядають можливість переходу на бік ворога, — нагадала Шаллан. — Якщо так станеться, то ці спрени зрештою все одно зв’яжуть себе узами з людьми, незалежно від того, що думають про це зараз. І люди, з якими вони зв’яжуться, не з тих, хто турбується про безпеку своїх спренів.

— Так, це правда. Бурекляття, як же я хотів би достукатися до всіх спренів, що живуть тут. Можливо, завтра. У мене є шанс спростувати їхні свідчення, поставити власні питання...

— Що, Адоліне? Ти ж сказав, що це жахливий план. Чи може все змінитися в останній день?

— Можливо, ні, — відповів Адолін. — Але принаймні це жахливий план, який дозволяє взаємодіяти з ними. Це дозволяє їм побачити людину, яка намагається бути благородною. Навіть якщо це жахливо виходить.

— У тебе зовсім непогано виходить бути благородним.

Його обличчя скривилося в гримасі.

— Хтось розумніший міг би виграти цей суд, — тихо сказав Адолін. — Ясна могла б змусити їх зрозуміти все. Натомість залишаюся тільки я. Я хотів би... Я хотів би знати, Шаллан. Що мені робити. Як змусити їх зрозуміти?

Вона міцно заплющила очі, намагаючись повернутися до того нещодавнього моменту досконалості. Але не змогла. У його голосі було занадто багато болю. Серцебиття прискорилося. Дихання більше не здавалося безтурботним — скоріше засмученим.

Шаллан розривало на шматки, коли вона чула його таким. Це був той, хто тримав їх усіх разом, коли Холінар пав. Той, хто зазвичай такий життєрадісний. Він прибув сюди з твердим наміром довести батькові, а можливо, і самому собі, що має цінність. Цей безглуздий судовий процес збирався забрати в нього все, що він мав.

Якщо тільки...

«Ні, — подумала Промениста. — Ми не можемо виконати план Мрейза. Він маніпулює тобою».

«Ми робимо те, на що згодні ми двоє, — відказала Шаллан. — І я згодна, що настав час зробити так, як хоче Мрейз. Ми заберемо душу Келека й імітуватимемо його на суді. Вейл зі мною буде...»

«Ні», — подумала Вейл.

У Шаллан перехопило подих. Що?

«Я передумала, — сказала Вейл. — Тут я на боці Променистої. Я не піду на вбивство Келека. Двоє проти однієї, Шаллан».

Щось заворушилося глибоко в душі Шаллан.

— Я хотів... — прошепотів Адолін. — Хотів би дізнатися, хто вбив ту бідолашну криптичку. Ось що зіпсувало сьогодні суд. Зруйнувало все.

«Настав час».

— Цей судовий процес ще не зіпсований, — сказала Безформна Адолінові. — Знаєш, що довше я розмірковую про це, то більше мені здається, що, можливо, цей судовий процес був не такою вже поганою ідеєю. Ти маєш рацію. Принаймні в тебе є шанс показати їм, що таке благородна людина.

— І я нічого не отримаю за все хороше, що зробив.

— Ну, не знаю, — відказала Безформна. — Верховний Суддя — один з Вісників. Можливо, врешті-решт він тебе здивує...

91 Вартий порятунку

Тефт почувався, немов мокрий мішок із шкарпетками, який залишили надворі під час бурі. Він готовий був заприсягтися диханням Келека, що подумав, наче зробив це знову. Коли прокинувся голим і слабким, то припустив, що повернувся до вогнемоху. У ту мить Тефт зненавидів себе.

Потім він побачив Даббіда та Рлайна. Коли Тефт помітив їхню радість — радше почув її у випадку Рлайна, — то зрозумів, що не може по-справжньому ненавидіти себе. Ось що зробили присяги. Його ненависть до самого себе зникала з кожним днем. Іноді знову вибухала. Але він був сильнішим, ніж ця ненависть.

Інші любили його. Отже, що б не зробив, він встане і виправить це. Це була присяга, яку він дав, і Тефт міг поклястися десятим іменем Усемогутнього, що дотримає її.

Заради них.

А потім Тефт дізнався правду. Він не зламався. Він не вживав вогнемох. Тут не було його вини. Уперше у буреклятому житті Тефта ногою штовхнули у стічну канаву, і він прокинувся з головним болем — проте це сталося не через його власну слабкість.

Через кілька днів зцілення він усе ще вважав це чудовим. Період сили тривав. Майже сім місяців без моху. Геєна! Йому захотілося трохи моху, чесно кажучи. Він зняв би пульсівний головний біль.

Але Геєна! Сім місяців. Найдовший період, коли він не торкався цієї гидоти від... ну, з того часу, коли вступив до армії. Тридцять років.

«Ніколи не рахуй ці роки, Тефте, — сказав він собі, коли Даббід приніс йому суп. — Порахуй ті, які провів з друзями».

Нарешті в супі плавало трохи м’яса. Що, на їхню думку, станеться, якщо він з’їсть щось пристойне? Він лежав без свідомості кілька днів, а не кілька років. За цей час не перетворюються на інваліда.

Насправді, здавалося, він пережив усе краще, ніж Каладін. Буреблагословенний сидів на підлозі — відмовився сісти на лавку, бо вона була «Тефтова». Він дивився на Тефта зацькованими очима і здавався дещо зіщуленим, наче його видовбали ложкою зсередини. Що б Каладін не бачив у видіннях під час лихоманки, це точно не принесло йому користі.

Тефт відчував таке раніше. Зараз у нього просто майже все боліло, але колись він теж відчував те, що Каладін.

— А ми мали бути у відставці, буря забирай, — пробурчав Тефт, сьорбаючи холодний суп. — Стати цивільними. І отак усе закінчилося? Доля — ще та потвора, еге ж, Келе?

— Мене просто радує, що чую твій голос, — сказав Каладін, беручи в Даббіда миску супу. — А ще хотів би почути її...

Його спренку. Він якимось чином втратив її в бою, коли був поранений.

Тефт глянув убік, на Фендорану, що манірно сиділа на краю його лави. Він мусив напружитися, щоб покликати її, і вона сказала, що не пам’ятає нічого, що сталося відтоді, як він утратив свідомість. Вона... ніби сама теж була непритомна.

Фендорана мала подобу старої жінки зі зрілими рисами обличчя та в простому одязі у тайленському стилі — спідниці та блузці. Її волосся розвівалося, наче на примарному вітрі. На відміну від Сил чи деяких інших спренів честі, Фендорана вважала за краще проявлятися у повний людський зріст.

Вона глянула на Тефта, і він кивнув у бік Каладіна. Фендорана глибоко вдихнула й багатозначно зітхнула. Потім — судячи з того, як Каладінова ложка зупинилася на півдорозі до його рота, — вона дозволила іншим у кімнаті побачити себе.

— У тебе Приборкування Сплесків усе ще працює? — запитала Фендорана Каладіна.

— Не так добре, як перед останнім боєм, — відповів той. — Але я можу втягувати Буресвітло та склеювати предмети між собою.

Те саме було з Тефтом, проте вони виявили, що якщо Цуп не з’являється і не застосовує свої здібності до Регенерації кожні десять годин або близько того, він знову починає впадати в кому. Щось напевно було дивним у цій дівчинці.

— Якщо ти можеш приборкувати Сплески, — мовила Фендорана, — то це значить, що ваші узи неушкоджені. Давня Дочка могла втратити себе через розлуку — нам важко повноцінно існувати в цьому світі. Однак я підозрюю, що вона триматиметься поруч інстинктивно. Якщо ти зможеш дістатися туди, де втратив її, все буде гаразд.

— Має бути, — тихо сказав Каладін і знову почав їсти.

Він кивнув на знак подяки, коли Даббід приніс йому попити.

Вони не надто розпитували Даббіда, дізнавшись, що він може говорити. Мовчати, як він, не було брехнею. Не було зрадою. Кожен з них бився зі своїми особистими Спустошувачами, і кожен обирав власну зброю. Коли настав час протистояти бурі, Даббід вчинив правильно щодо Тефта та Каладіна. Ось що мало значення. Ось що означало бути з Четвертого мосту.

Хтось може не говорити, якщо не хоче. Закону проти цього не існує. Тефт знав кількох людей, які, можливо, теж мали б спробувати таку тактику.

Вони продовжували їсти в тиші. Після початкової радості від возз’єднання їхній ентузіазм згас. Усе, що Тефт чув про їхню ситуацію, здавалося гіршим, ніж те, що було раніше. Сплавлені у вежі. Королева в полоні. Променисті без свідомості. Спрен вежі повільно спотворюється до такої міри, що вже майже мертвий. Каладін більше не міг викликати його й порозмовляти, як і Даббід.

І в такі похмурі дні Тефт прокинувся. Майже шкодував, що його не залишили в комі. Яка користь від того, все одно не виправить усе це. Фендорана глянула на Тефта, відчувши його емоції. Він показав на неї ложкою і підморгнув на знак подяки. Ні, він не збирався зневажати себе. Він присягнув Ідеалу.

Але все ж. Похмурі дні. Похмурі бурекляті дні.

Невдовзі відчинилися двері, і ввійшли Рлайн із Цуп. Вона кинулася вперед і понюхала каструлю з супом, а потім зморщила носа.

— Радій, що є бодай щось, — сказав Каладін. — Той подвижник у монастирі заслуговує на повагу. Більше, ніж ми виявили йому під час минулих відвідин, Тефте.

— Більшість людей хочуть бути корисними, — промовив Тефт. — Навіть якщо час від часу їх треба підштовхувати. Присягаюся Келеком, я це знаю.

Цуп заскочила на Тефтову лавку й обійшла Фендорану, а потім торкнулася Тефта, наповнюючи його Буресвітлом. Він глибоко вдихнув. Буря забирай, повітря стало трохи теплішим. Принаймні тепер він не засне лицем у тарілці супу.

Рлайн зачинив двері, а тоді вмостився на підлозі тісної кімнатки, спиною до стіни, і його панцир шкрябнув об камінь.

— Жодних новин від королеви, — сказав він. — Цуп вдалося поговорити з однією вченою, і та каже, що Навані ізольована вже понад два тижні. Вона ув’язнена, змушена сама спати в кімнаті для вчених.

— Ми всі фактично ув’язнені, — мовив Тефт. — Кожен з нас, буря забирай.

— Ні, — не погодився Каладін. — Ми п’ятеро вільні.

— То що ж нам робити? — спитав Рлайн. — Ми не знаємо, де останній вузол, той, що тримає цей щит на Родичі. Якби навіть знали, то навряд чи змогли б захистити його.

Каладін розповів їм у невтішних подробицях про те, як важко було проникнути до попередніх двох вузлів та знищити їх. Захистити останній від усієї могутності сил Одіозума? Неможливо. Тефт погодився з ним.

— Якщо ми знищимо останній вузол, — сказав Тефт, — то все. Вежі кінець. Але якщо почекаємо, Сплавлені самі знайдуть спосіб зламати його. Вежі все одно настане кінець.

— Ми не можемо битися з цілою армією самі, — погодився Каладін. — Ми з Тефтом ледве отямилися, і наші сили в кращому випадку зараз нестійкі. Двоє з нас втратили своїх спренів.

— Дівчинка може розбудити інших Променистих, — запропонував Тефт.

— Їх охороняють, — відказав Каладін.

— Охоронців можна відволікти або якось упоратися з ними, — мовив Рлайн. — Ми зробили щось подібне, щоб витягти Цуп. Венлі на нашому боці. Або принаймні не на тому, і вона — Голос головної Сплавленої, який керує окупацією. У нас є ресурси.

Каладін відкинув голову назад, заплющивши очі.

— Що, хлопче? — окликнув його Тефт.

— Не хочу, щоб хтось із вас зрозумів усе неправильно, — відгукнувся Каладін, не розплющуючи очей. — Я не здаюся. Я не зламаний. Не більше, ніж зазвичай. Але я втомився. Дуже втомився. І мені справді цікаво. Я повинен запитати себе. Чи варто продовжувати боротися? Чого ми хочемо досягти?

— Ми хочемо перемогти, — відповів Рлайн. — Звільнити вежу. Розбудити Променистих.

— А якщо ми насправді не зможемо цього зробити? — Каладін нахилив голову вперед і розплющив очі. Звичайно, вони знову потемнішали, адже він провів кілька днів без свого Сколкозбройця. Що довше Променистий прив’язаний до спрена, то повільніше повертався колір очей. — Я повинен принаймні запитати. Чи може бути так, що мій батько має рацію? Я починаю хвилюватися про те, як ми можемо вплинути на людей, якщо продовжимо боротися.

Усі затихли. І буря побий Тефта, якщо це було недоречне запитання. Солдати нечасто ставили його собі. Прямо тут, прямо зараз — чи варто мені битися? Чи є якийсь кращий вихід?

Тефт набрав повну ложку супу.

— Хлопці, а Сиґзіл коли-небудь розповідав вам, як через мене вбили мого батька?

Інші мешканці кімнати обернулися й витріщилися на Тефта, пороззявлявши роти. Він знав, що чутки про його вчинок поширювалися серед солдатів Четвертого мосту — і колись огризався на тих, хто розпитував його про це. Бурекляті дурні.

— Що? — спитав він. — Це сталося дуже давно. Здебільшого я опанував це. І людина не повинна ховатися від того, що наробила. Треба розказувати іншим про таке.

Тефт побовтав суп, але виявив, що апетит зник. Він відставив миску вбік, і Фендорана поклала свою долоню на його.

— Ти був... молодий, так? — обережно запитав Каладін.

— Мені було вісім, коли помер батько. Але всі проблеми почалися набагато раніше. Здається, якісь мандрівники подали цю ідею жителям мого рідного міста. Ну, не зовсім міста. Ви знаєте таке, можливо. Талінар, чули? Ні? Гарне місце. Пахне квітами. Принаймні за моєї пам’яті так було. Так чи інакше, жителі міста почали влаштовувати таємні збори. Говорити проте, про що заборонялося. Повернення Загублених Променистих.

— Як ти думаєш, звідки вони дізналися? — запитав Каладін. — Ти дав мені Буресвітло, коли я вмирав, а я сам не знав, що роблю. Ти знав, що воно мене зцілить.

— Ми з Тефтом думали, — сказала Фендорана, — що група, яка відвідала Тефтове рідне місто — Прожектери, як вони себе називали, — складалася зі слуг деяких важливих світлооких у Холінарі. Можливо, вони почули, що планують такі люди, як Амарам, і втекли. От тільки...

— От тільки це було сорок п’ять років тому, — продовжив за неї Тефт. — А коли я запитав її світлість Шаллан про групу, до якої входив Амарам, усе, що вона знайшла, вказувало на те, що вони з’явилися менш як десять років тому. Але не важливо. Я маю на увазі, що зустрічався з лідерами лише один раз, коли батьки привели мене на церемонію посвячення.

Тефт здригнувся, згадуючи минуле. Блюзнірські речі, які вони оспівували, фігури, оповиті темними мантіями, зі сферами, прикріпленими до масок, що імітували сяйнисті очі, — все це налякало хлопчика. Але це було не найгірше. Найгіршим виявилося те, що вони робили, щоб спробувати стати Променистими. Те, до чого спонукали своїх учасників. Його мати була однією з таких...

— Усе закінчилося погано, — продовжив Тефт. — Те, що робили ті люди, моя сім’я... Ну, мені було десь вісім, коли я пішов до градоправителя. Я розповів йому про все, думаючи, що він вижене з міста найгірших порушників порядку. Я не розумів...

— Якого нану була твоя родина? — запитав Каладін.

— Шостого. Нібито досить високого, щоб уникнути страти. Моя мати на той час уже померла, а батько... — Тефт глянув на решту й відчув їхнє співчуття. Проте він не хотів цього буреклятого співчуття. — Не дивіться на мене так. Це було дуже давно, як я вже казав. Зрештою я пішов до армії, щоб утекти з того міста. Ті спогади переслідували мене довгий час. Але врешті-решт, знаєте що? Знаєте бурекляту правду, Келек тому свідок? Завдяки тому, що мої батьки робили й чого навчили мене, я зміг врятувати тебе, Келе. Зрештою вони перемогли. Зрештою вони мали рацію, — він узяв свою миску із супом і змусив себе їсти. — Ми не можемо бачити майбутнє, як Ренарін, буря забирай. Тож маємо робити те, що вважаємо найкращим, і робити це добре. Це все, що може зробити людина.

— Ти думаєш, що ми повинні продовжувати боротися? — спитав Рлайн.

— Думаю, — відповів Тефт, — що нам потрібно врятувати цих Променистих. Можливо, нам не потрібно битися, але ми маємо витягти їх. Не подобається мені те, чим відгонить від ваших розповідей. Їх там розклали в рядочки й наглядають за ними? Ворог щось планує вчинити з нашими друзями.

— Я можу їх розбудити, — мовила Цуп. — Та вони не будуть у бойовій формі. І мені знадобиться ціла купа їжі. Отака, завбільшки... з цілого чала.

— Якщо ми зможемо їх розбудити, — сказав Рлайн, — нам не доведеться битися. Ми дозволимо їм побігти. Втекти.

— Як? — запитав Каладін. — Ми й сподіватися не можемо подолати весь шлях до Присяжної брами.

— Там є вікно, — пояснив Рлайн. — У лазареті. Можливо, ми можемо розбити вікно і втекти через нього.

— І впасти з висоти у кілька сотень футів, — нагадав Каладін.

— Це могло б позбавити Вітробігунів від впливу вежі, — прохрипів Тефт. Він подумав, як це — падати з висоти в сотні футів, не знаючи, чи відновляться його сили, перш ніж він дістанеться дна. — Я б спробував і довів, що це можливо. Решта з вас може спостерігати, чи я злечу вдалині. Якщо так, ви зробили б так само.

Каладін потер лоба.

— Це якщо ми зможемо розбити скло. Якщо отримаємо достатньо Буресвітла, щоб наповнити Вітробігунів. І якщо вони будуть достатньо сильні, після недієздатності протягом такого тривалого часу, щоб спробувати щось настільки божевільне. Слухайте, мені подобається, що ми обдумуємо ідеї... але нам потрібно витратити час, щоб розглянути всі варіанти.

Тефт кивнув:

— Ти офіцер. Я залишаю рішення за тобою.

— Я більше не офіцер, Тефте.

Тефт не став заперечувати, хоча заява Каладіна була зовсім неправильною. Хороший сержант знав, коли можна дозволити офіцерові помилитися. А Каладін був офіцером. Він поводився так, навіть коли був рабом. Ніби його виховала купка світлооких чи щось таке. Його офіційний статус чи звання не могли змінити того, ким він залишався.

— Поки що, — сказав Каладін, — ми чекатимемо. Якщо доведеться, увірвемося і врятуємо Променистих. Але спочатку потрібно відновити сили, спланувати все й знайти спосіб зв’язатися з королевою. Мені хотілося б, щоб вона допомогла нам.

— Можливо, я зможу потрапити до неї, — запропонував Рлайн. — У них є слуги, які носять їжу та воду їй та її вченим. Цю роботу часто доручають підопічним Венлі, тож я міг би приховати своє татуювання й замінити когось із них.

— Хороша ідея, — сказав Каладін. — Було б чудово. А поки що чекаємо, не робимо нічого необдуманого. Домовилися?

Інші кивнули, навіть Цуп і Даббід. Тефт також, хоча тепер була не та ситуація, коли вони могли б дозволити собі таку розкіш, як продумування ідеального плану. Тефт вирішив, що йому просто потрібно бути готовим діяти. Готовим зробити наступний буреклятий крок. Не можна змінити минуле — лише майбутнє.

Коли розмова перейшла на легші теми, він їв свій суп і виявив, що всміхається. Усміхається, тому що вони досі разом. Тому що прийняв правильне рішення залишитися у вежі, коли Кел потребував його. Тому що так довго прожив без вогнемоху і питва, зміг прокинутися та побачити кольори у світі.

Усміхається, тому що, як би все не було погано, деякі речі все одно лишалися хорошими.

Тефт поворухнувся, коли Фендорана штовхнула його ліктем. Він озирнувся й помітив її усмішку.

— Добре, — пробурмотів він. — Ти мала рацію, буря забирай. Ти завжди маєш рацію.

Тефт був вартий порятунку.

92 Подарунок

Венлі слухняно стояла біля Рабоніель, виконуючи роль її Голосу під час щоденних звітів підопічних. Переважно Венлі повинна була перекладати. Хоча Рабоніель досить добре вивчила алетійську — вона стверджувала, що завжди була здібною у мовах, — багато хто з їхньої нинішньої групи Владних розмовляли азірською, оскільки були рабами-паршменами в тому регіоні.

Сьогодні Рабоніель приймала звіти, сидячи на троні біля входу в коридор із кахлями. Це означало, що вони були внизу сходів, які вели на перший поверх. Венлі не могла не згадати про людей, які загинули в останній безнадійній спробі дістатися до кристалічної колони. Ці спогади були пронизані запахом горілої плоті та звуками ударів тіл об землю.

Венлі глянула на нещодавно спішно відбудовану частину сходів, з риштуваннями внизу, що заміняли частину, зруйновану під час бою. Потім налаштувалася на Ритм байдужості — ритм Одіозума. Вона мала бути впевнена, що ні ритми й надалі підкреслюють її слова, хоча останнім часом через них почувалася так, немов набрала в рот олії.

— Повелителька Бажань слухає твій звіт, — сказала Венлі черговій Владній, яка стояла перед ними, схилившись у поклоні. — І хвалить тебе за Пристрасть до пошуку, але каже, що ти помиляєшся. Вітробігун живий. Ви повинні подвоїти зусилля.

Владна, що мала витончену подобу, відому як вістова, — її часто носили розвідники — вклонилася нижче, а потім пішла сходами.

— Гадаю, це була остання з них, Стародавня, — сказала Венлі до Рабоніель.

Рабоніель кивнула й підвелася з трону, а потім пішла в коридор, що вів до двох кімнат для вчених. Її спеціально пошита сукня в алетійському стилі розвівалася при ходьбі, підкреслюючи вузькі тонкі пластини панцирної броні вздовж рук і грудей.

Венлі крокувала за нею — Сплавлена не казала, що їй слід залишитися. Хоча Рабоніель мала робоче місце та стіл у кінці коридору, вона завжди воліла приймати звіти біля сходів. Складалося враження, ніби Рабоніель жила тут двома різними життями. Генерал-командувачка армій співунів здавалася такою інакшою, ніж учені, яких зовсім не хвилювала війна. Друга Рабоніель була правдивіша, як думала Венлі.

— Остання зі Слухачів, — задумливо мовила Рабоніель. — Більше не остання. Твій народ був єдиною групою співунів, яка успішно відкинула правління Сплавлених і створила власне королівство.

— А були... ще якісь невдалі спроби? — наважилася запитати Венлі в Ритмі жаги.

— Багато, — відповіла Рабоніель у Ритмі насмішки. — Не роби такої ж помилки, як люди, припускаючи, що співуни завжди дотримувалися однієї думки. Так, подоби іноді змінюють наше мислення, але вони лише покращують те, що всередині. Вони виявляють різні аспекти нашої особистості. Люди завжди намагалися стверджувати, що ми не що інше, як нерозумні істоти, якими керує Одіозум. Їм подобається ця брехня, тому що вони почуваються легше, коли нас убивають. Цікаво, чи це пом’якшило їхню провину в той день, коли вони вкрали розум тих, кого поневолили.

Стіл Рабоніель притулився прямо до щита, який, колись яскраво-синій, став темно-фіолетовим.

Рабоніель сіла й почала переглядати свої записи.

— Чи шкодуєш ти про те, що зробила особисто, Остання зі Слухачів? — запитала в Ритмі злості. — Ти ненавидиш себе за зраду свого народу?

Тембр запульсувала. Венлі повинна збрехати.

— Так, Стародавня, — відповіла вона натомість.

— Це добре, — мовила Рабоніель. — Ми всі дорого платимо за свій вибір, і біль довго залишається, коли ти безсмертна. Підозрюю, що ти все ще жадаєш шансу стати Сплавленою. Але я знайшла в тобі Другу Душу, сповнену жалю. Приємно, що я її виявила. Не тому, що захоплююся тими, хто шкодує про свою службу, — а ти повинна знати, що Одіозум не ставиться прихильно до сумнівів. Однак я подумала, що ти схожа на багатьох інших — приземлена у своїх бажаннях, занадто честолюбна.

— Я була такою, — прошепотіла Венлі. — Колись.

Рабоніель різко глянула на неї, і Венлі зрозуміла свою помилку. Вона сказала це в Ритмі згуби. В одному зі старих ритмів, які Владні не мали чути.

Рабоніель наспівувала в Ритмі злості, примруживши очі.

— А яка ти зараз?

— Збентежена, — відповіла Венлі, теж у Ритмі злості. — Засоромлена. Раніше я знала, чого хочу, і це здавалося таким простим. А потім...

— Що потім?

— Вони всі померли, Стародавня. Ті, кого... я щиро любила, не усвідомлюючи глибини своїх почуттів. Моя сестра. Мій колишній шлюбувальник. Моя мати. Усі просто... зникли. Через мене.

Тембр заспокійливо запульсувала. Але в ту мить Венлі не хотіла ні заспокоєння, ні прощення.

— Я розумію, — мовила Рабоніель.

Венлі підійшла ближче, а потім стала на коліна біля столу.

— Чому ми б’ємося? — спитала вона в Ритмі жаги. — Стародавня, якщо це має таку високу ціну, то навіщо битися? Навіщо так страждати, щоб отримати землю, якою ми не зможемо насолоджуватися, тому що всі, кого ми любимо, помруть?

— Ми б’ємося не за себе. Ми руйнуємо не для свого комфорту, а для тих, хто прийде після нас. Ми співаємо в Ритмах болю, щоб вони могли знати Ритми миру.

— А він коли-небудь дозволить нам співати в Ритмі миру?

Рабоніель не відповіла. Вона перебрала кілька паперів на столі.

— Ти мені добре послужила, — сказала вона. — Мабуть, трохи розгублено. Я пояснюю це твоєю справжньою відданістю Лешві, а твоє звітування їй перешкоджає виконанню обов’язків переді мною.

— Вибачте, Стародавня.

Рабоніель заспівала в Ритмі байдужості:

— Я мала організувати для вас регулярні зустрічі, щоб ти передавала їй свої шпигунські звіти. Можливо, могла б писати їх для тебе, щоб заощадити час. Зрештою, я не можу звинувачувати тебе у вірності їй.

— Вона... недолюблює вас, Стародавня.

— Вона боїться мене, бо сама короткозора. Але Лешві — одна з найкращих із тих, хто в нас є, тому що їй вдалося не лише згадати, чому ми боремося, але й відчути. Я люблю Лешві. Вона змушує мене вважати, що як тільки ми переможемо, з’являться якісь Сплавлені, які зможуть правити ефективно. Навіть якщо вона надто м’якосерда у своїй жорстокості, яку ми зараз повинні увічнити.

Рабоніель узяла зі столу папірець і простягнула його Венлі.

— Ось. Оплата твоїх послуг. Мій час у вежі закінчується. Я завершу розстворювати Родича, а потім перейду до інших завдань. Тож зараз я тебе звільняю. Якщо переживеш те, що відбудеться далі, є шанс, що знайдеш власний спокій, Венлі.

Венлі взяла папір, наспівуючи в Ритмі жаги.

— Стародавня, — сказала вона, — я слабка служниця. Через те що я так заплуталася щодо того, чого хочу, я не заслуговую вашої похвали.

— Почасти це правда. Але мені подобається плутанина. Дуже часто ми применшуємо її як незначну Пристрасть. Але плутанина спонукає вченого продовжувати дослідження та розкриття таємниць. Жодного великого відкриття не здійснили вижіночена чи вичоловічений, які були впевнені, що знають усе. Плутанина може означати, що ти усвідомила свої слабкі сторони. Іноді я забуваю про її цінність. Так, плутанина може призвести до зупинки, але й до правди та кращих Пристрастей. Ми уявляємо, що великі завжди були великими, що вони ніколи не сумнівалися. Я думаю, що вони заспівали б у Ритмі насмішки, почувши про цю ідею. Хай там як, візьми цей подарунок і йди собі. Я маю багато чого зробити найближчими годинами.

Венлі кивнула, переглядаючи папір, і підвелася. Вона очікувала, що це наказ про додаткові повноваження, які Сплавлені дають своїм улюбленим слугам, наділяючи їх додатковими привілеями чи ставлячи додаткові вимоги. І справді, на лицьовій стороні було саме це. Але на звороті Венлі побачила нашвидкуруч намальовану мапу. Що це?

— Я сподівалася знайти хороші мапи вежі, — промовила Рабоніель у Ритмі люті. — Але Навані спалила частину з них, а решту кудись поділа, хоча вдає, що нічого не знає. Однак ми отримали повідомлення людського розвідника, який летів уздовж східного краю Розколотих рівнин.

«При ближчому розгляді, — було написано на листку людським жіночим письмом, — виявилося, що група, яку ми вважали мігрантами з Натану, насправді складалася з паршенді. Кількатисячна група з великою кількістю дітей». Венлі прочитала текст іще раз.

— Хтось із твого народу пішов? — неуважно запитала Рабоніель. — До приходу Вічновію?

— Так. Бунтівники, які не бажали нових подоб, разом із дітьми та старими. Вони... втекли у прірви. Незадовго до того, як зіткнулися бурі й почалася повінь. Вони... вони мали загинути...

— «Мали». Яке ненависне слово. Воно завдало мені більше горя, ніж ти можеш собі уявити, — вона почала писати в одному зі своїх записників. — Можливо, це слово поставиться до тебе по-доброму.

Венлі схопила папір і побігла, належно не попрощавшись з Рабоніель.

93 Достатньо сильна

У день останнього суду над Адоліном Безформна прокинулася рано. Настав час. Вона обережно сповзла з ліжка й почала одягатися. На жаль, рухалася надто швидко, тож Адолін закрутився й позіхнув.

— Одяг Вейл, — зауважив він.

Безформна не відповіла, все ще одягаючись.

— Дякую за підтримку Шаллан минулої ночі, — сказав Адолін. — Я потребував її.

— Є деякі речі, які може зробити лише вона, — відповіла Безформна.

Чи не стане це проблемою, адже Шаллан більше не існує?

— Щось сталося, Вейл? — спитав Адолін, сідаючи в ліжку. — Ти здаєшся якоюсь іншою. Безформна надягнула плащ.

— Нічого такого. Я та сама стара добра Вейл.

«Не називайся моїм іменем, — подумала Вейл десь глибоко всередині. — Не смій йому так брехати».

Безформна завмерла. Вона думала, що Вейл замкнена.

— Ні, — відказав Адолін. — Щось справді не так. Стань Шаллан на мить. Я міг би сьогодні отримати вигоду з її оптимізму.

— Шаллан надто слабка, — мовила Безформна.

— Справді?

— Ти ж знаєш, які нестабільні її емоції. Щодня страждає від свого зрадницького розуму.

Вона одягла капелюх.

— Колись я знав однорукого фехтувальника, — сказав Адолін позіхаючи. — Він мав проблеми з тим, щоб битися на дуелях, тому що не міг тримати щит або дворучний меч.

— Це ж очевидно, — мовила Безформна, відвернувшись і нишпорячи у своїй скрині.

— Але скажу тобі, що ніхто не вмів так битися врукопаш, як Доролін. Ніхто.

— І до чого це ти?

— Як ти думаєш, хто сильніший? Людина, яка вільно ходила все життя, чи людина без ніг? Людина, яка змушена відштовхуватися руками, щоб пересуватися?

Вона не відповіла, вовтузячись із комунікаційним кубом, а потім поклала ніж Мрейза до кишені разом із самоцвітом, повним Буресвітла.

— Ми не завжди правильно розуміємо, що таке сила, — продовжив Адолін. — Наприклад, хто кращий плавець? Матрос, який тоне, піддавшись нарешті течії після багатогодинної боротьби, чи писарка, яка жодного разу не заходила у воду?

— Який сенс у цих запитаннях? — огризнулася Безформна, з грюкотом зачинивши свою скриню. — Бо я не бачу жодного.

— Знаю. Вибач, — Адолін скривився. — Я погано пояснюю. Я просто... не думаю, що Шаллан така слабка, як ти кажеш. Розумієш, слабкість не робить когось слабким. А навпаки.

— Це дурість. Лягай спати. Твій суд почнеться за кілька годин, і ти не повинен бути втомленим.

Безформна вийшла у вітальню. Вона сховалася збоку від дверей і чекала — а що, як Адолін піде за нею. Фрактал, що сидів за столом, оживився, але Безформна заспокоїла його суворим поглядом.

Адолін не вийшов. Вона почула, як він голосно зітхнув, проте залишився в ліжку.

Ну й добре. Їй доведеться діяти швидко. Безформній потрібно зробити йому останній дарунок у вигляді перемоги тут, у Міцній Цілісності. Так вона вшанує пам’ять про Шаллан.

«Я знаю, що ти робиш, — прошепотіла Вейл. — Я нарешті зрозуміла».

Безформна завмерла. Вона перевірила Променисту — та сиділа у в’язниці її розуму, намагаючись вирватися, але не могла говорити. То чому Вейл могла?

Що ж, вона могла проігнорувати голос чи два. Безформна сіла за стіл і намалювала план будинку судді. Учора обійшла його, позазирала у вікна. З її талантом просторового сприйняття цей план має бути точним.

«Ти не нова особистість, — подумала Вейл. — Якби була нею, то не змогла б так малювати. Ти можеш брехати собі, але не мені».

Безформна знову завмерла. Чи цього вона хотіла? Чого хотіла насправді? Вона вже ні в чому не була впевнена.

Залишалося так багато питань. Чому Вейл могла говорити? Хто вбив Йалай? Як їй звільнитися від Адоліна, від Променистих? Чи такого життя вона бажала?

Безформна набралася сили, відкинувши всі запитання. Вона приклала руку до чола, глибоко дихаючи.

Фрактал підступив до неї, тож Безформна загорнула альбом і поклала його до своєї сумки.

— Вейл? — окликнув він. — Що ти робиш?

— Це має статися сьогодні, — відповіла Безформна й подивилася на годинник. — Скоро. До того як суддя покине свої покої.

Вона стиснула в руці самоцвіт, який сховала в кишені.

— Вейл, — промовив Фрактал. — Це недуже хороша ідея.

«Його правда, — подумала Вейл. — Він має рацію, Шаллан».

«Я Безформна», — подумала вона у відповідь.

«Ні, Шаллан, це не так».

— Я б не поспішала говорити, що добре, а що ні, Фрактале, — сказала йому Безформна. — Ми досі не розібралися з твоєю зрадою і брехнею. Можливо, ти не найкращий суддя щодо моралі і залишиш цей вибір мені.

Його візерунок сповільнився, плечі опустилися, і він відступив, наче хотів зникнути в тіні.

Безформна втягнула трохи Буресвітла, насолоджуючись його відчуттям у венах. Потім створила Світлопрядіння.

Спрацювало. Безформна поєднувала в собі три особи: першу — зі здібностями Шаллан до малювання та Світлопрядіння, другу — з рішучістю Променистої та її здатністю доводити все до кінця, а також третю — зі здатністю Вейл не звертати уваги на біль. Здатністю Вейл бачити правду.

Найкращі риси від кожної з трьох.

«Це брехня, Шаллан, — подумала Вейл. — Бурі. Я мала передбачити це. Я мала знати...»

Вона глянула на себе в дзеркало і впевнилася, що Світлопрядіння ідеальне. Вона мала точно такий вигляд, як Лусінтія, спренка честі. Навіть випромінювала те саме слабке світіння. Усе пройде дуже легко.

Безформна зібрала своє приладдя для малювання на випадок, якщо їй знадобиться швидко зобразити нове обличчя. Світлопрядіння замаскувало її сумку під торбинку з тканини, подібну до тих, які носили спрени честі.

Дзвони знизу повідомили, щодо суду ще близько години. Вона перетнула кімнату, минувши Фрактала, який відійшов у куток. Він стояв у тіні, його візерунок мляво рухався.

— Що відбувається? — спитав він. — З тобою відбувається щось дуже дивне, Шаллан. Я так погано впорався з цим. Я вчора розмовляв з Дотепником, і він...

— Ти все ще з ним розмовляєш? Досі не слухаєшся мене?

Фрактал відійшов далі.

— Ти мене вже дістав, — прошипіла Безформна. — Залишайся тут і прикривай мене, стеж за Адоліном. Ми докладно обговоримо все після суду.

Вона глибоко вдихнула й визирнула на вулицю, щоб переконатися, що ніхто не слідкує — спрени могли щось запідозрити, побачивши Лусінтію в домі Шаллан, — потім вислизнула й пішла через південну площину. У фортеці стояла тиша. Спрени ніколи не спали, але в них були періоди меншої активності. «Вночі» вони збиралися в будинках друзів, і вулиці фортеці залишалися майже без свідків.

Кілька листочків тріпотіли в повітрі між чотирма площинами. Безформна намагалася не дивитися на інші три площини, три міста, які створювали навколо неї неможливу коробку. Вона не надто...

— Вейл, — пролунав голос позаду неї. — Мені потрібно пояснити. Я повинен сказати тобі правду. М-м-м...

Вона загарчала й обернулася. Фрактал слідував за нею, як ледь відлучене від матері цуценя сокирогончої.

— Ти викриєш моє маскування! — гаркнула вона.

Фрактал зупинився, його візерунок сповільнився.

— Ти повинна знати, що сказав Дотепник, — мовив спрен. — Він такий мудрий. Здається, ти йому подобаєшся, а всіх інших він ненавидить. Ха-ха. Він висміяв мене. Це було дуже смішно. Я як курча. Ха-ха.

Безформна заплющила очі й зітхнула.

— Він попросив передати, що ми тобі довіряємо, — продовжив Фрактал. — І любимо тебе. Ще він попросив передати тобі, що ти заслуговуєш на довіру та любов. І це справді так. Вибач мені, що брехав. Дуже довго. Мені дуже шкода. Я не думав, що ти з можеш з цим упоратися.

— Шаллан не змогла б. Повертайся до кімнати й чекай. Розберуся з тобою пізніше.

Вона пішла геть, і, на щастя, Фрактал не рушив слідом. Настав час стати тією жінкою, до образу якої вона прагнула відтоді, як покинула рідний дім, щоб обікрасти Ясну. Безформна нарешті могла приєднатися до Примарокровних. Її не хвилювало минуле Шаллан. Нехай воно спить. Вона могла бути як Вейл, яка не турбувалася про такі речі.

«Ти вдаєш схожу на мене, — подумала Вейл. — Але Дотепник має рацію. Ти заслуговуєш на те, щоб тебе любили, Шаллан. Справді заслуговуєш».

Помешкання Верховного Судді розташовувалося в найвищій частині площини, біля зубців муру. Виявилося важко не звертати уваги на дивну геометрію тут, віддалік від парків та дерев, тому що небо було так близько. Вона хотіла витрачати час на малювання цього, але, звичайно, вже не була такою. Тепер вона має вважати все це оманливим і дивним. Як і Вейл.

Їй допомогло, коли зосередилася на цілі — невеликій будівлі біля кута стіни. Вона проминула кількох спренів честі, але їх виявилося не дуже багато. Помахала тим, хто махав їй, але здебільшого цілеспрямовано крокувала вперед.

Прибувши до місця призначення, Безформна почала тинятися біля будинку, озираючись навколо, аж доки не переконалася, що ніхто не спостерігає. Це виявилося важко, тому що вона мусила спостерігати за кількома площинами. Принаймні план був простий. Підійти до дверей. Душезаклясти дверну ручку на дим, щоб знищити замок. Прокрастися всередину, до задньої кімнати — кабінету Верховного Судді. Вдарити його ножем, перш ніж він зреагує, а потім зайняти його місце на суді.

Це був її останній крок. Кінець.

«Я... — промовила Промениста віддаленим голосом. — Це я вбила Йалай».

Безформна завмерла на місці.

«Я бачила... — прошепотіла Промениста, — що ти збираєшся це зробити. Що у твоїй сумці була захована отрута. Тому я втрутилася. Щоб захистити тебе. Щоб тобі... не довелося цього робити. Щоб запобігти... тому, що відбувається з тобою зараз... Шаллан...»

Вона міцно заплющила очі. Ні. Ні, вона не відступить. Вона повинна це зробити. Щоб покінчити з усім цим. Щоб припинити вагання.

Розплющивши очі, вона підійшла до дверей і взялася за ручку вільною рукою. Ручка зникла від дотику. Душезаклинання в цьому світі справді було легшим. Ручку майже не хвилювало, що вона попросила її змінитися.

Дівчина штовхнула двері. Кімната була заповнена різними речами. Меблі, складені одне на одне. Згорнуті в рулони гобелени. Дрібнички й сувеніри, як-от маленьке скляне курча на підвіконні та купа запилюжених листів на столі.

Безформна тихо зачинила двері. Через вікна лилося достатньо світла, і вона помітила світло від свічок з-під дверей іншої кімнати, тих, що вели в кабінет Верховного Судді. Келек був тут. Вона дістала ніж Мрейза, а потім ступила вперед.

Зробивши це, відчула холод — немов різкий вітерець. Буресвітло витекло з неї. Безформна застигла, потім озирнулася через плече.

Позаду стояла Вейл.

— Я знаю, чому ти це робиш, Шаллан, — сказала Вейл. — Четвертої особистості не існує. Ще не існує. Ти взяла собі інше ім’я, щоб заховати біль. Зробиш цей крок — і все стане реальним.

— Це та, ким я хочу бути, — відповіла Безформна. — Облиш мне.

— Ти знову тікаєш, — продовжила Вейл. — Ти думаєш, що не заслуговуєш ні на Адоліна, ні на своє місце серед Променистих. Боїшся, що твої друзі дізнаються, хто ти насправді, і відвернуться від тебе. Покинуть тебе. Тому збираєшся кинути їх першою. Ось чому продовжувала проводити час з Примарокровними. Ось чому ти тут. Ти сприймаєш це як вихід зі свого життя. Вважаєш, що якщо станеш тою мерзенною людиною, про яку шепоче темрява, тоді все вирішиться. Немає шляху назад. Рішення прийнято.

Безформна... Безформна...

Була просто Шаллан.

І Шаллан хотіла це зробити. Вона хотіла показати їм, ким є насправді. Щоб покінчити з усім.

— Я не можу бути Шаллан, — прошепотіла вона. — Шаллан слабка.

Шаллан затулила очі долонями й затремтіла. Вейл відчула її емоції — раптову хвилю болю, розчарування, сорому й розгубленості. Вони також змусили її затремтіти.

— Хто кращий плавець? — прошепотіла Вейл. — Це матрос, який плавав усе життя, навіть якщо стикається з бурхливим морем, що кидає йому виклик. Хто сильніший? Це людина, яка пересувалася за допомогою рук. І той однорукий фехтувальник... Він був, мабуть, найкращим у своїй майстерності. Він не міг перемогти через свої недоліки, але не був слабшим за інших.

Шаллан застигла.

— Адолін має рацію, — промовила Вейл. — Він завжди мав рацію щодо тебе. От скажи мені. Хто найсильніший духом? Жінка, яка завжди контролює емоції? Чи жінка, чиї думки зраджують її? Ти вела цю боротьбу кожен день свого життя, Шаллан. Тому ти не слабка.

— Справді? — запитала Шаллан, обертаючись. — Я вбила рідного батька! Я задушила його своїми руками!

Слова глибоко ранили її, немов шип встромився у серце. Вейл помітно здригнулася. Але цей поріз у серці якимось чином впустив тепло, і воно потекло крізь неї.

— Ти несла цю правду протягом півтора року, Шаллан, — сказала Вейл, ступаючи вперед. — Ти рухалася далі. Ти була достатньо сильною. Ти принесла присягу.

— А мама? — огризнулася Шаллан. — Ти пам’ятаєш відчуття, коли Сколкозброєць уперше виник у наших руках, Вейл? Я пам’ятаю. Пам’ятаєш, який жах я відчула під час удару, якого ніколи не збиралася завдавати?

Її мати — яскраво-руде волосся, метал у грудях, красиві зелені очі, що перетворилися на вугілля. Вигоріли на обличчі. Голос Шаллан, яка кричить, усвідомивши, що накоїла. Кричить, благаючи повернути все назад. Бажаючи й самій померти. Бажаючи... Бажаючи...

Ще один удар у серце. Ще більше тепла витікає з неї, кров виплескується в такт громоподібному серцебиттю. Вейл завжди була такою холодною, але сьогодні їй стало тепло. Тепло від болю. Тепло від життя.

— Ти можеш це витримати, — прошепотіла Вейл і ступила вперед, зустрівшись поглядом із Шаллан. — Ти можеш це згадати. Наша слабкість не робить нас слабкими. Наша слабкість робить нас сильними. Бо нам довелося роками нести в собі ці спогади.

— Ні, — сказала Шаллан, і її голос став тихшим. — Ні. Я не можу... — Ти можеш, — прошепотіла Вейл. — Я захищала тебе всі ці роки, але мені пора йти. Мені пора зникнути.

— Я не можу, — промовила Шаллан. — Я надто слабка.

— Не думаю, що це так. Візьми спогади, — Вейл простягла руку. — Забери їх назад, Шаллан.

Шаллан завагалася. Безформна зникла, як клуб диму, відкривши всю її брехню. Лишилася рука Вейл. Вона запрошувала. Пропонувала довести, що Шаллан сильна.

І Шаллан узяла її за руку.

Спогади нахлинули на неї. Вона згадала, як гралася в садку в дитинстві й зустріла там криптика. То був красивий спіралеподібний спрен, що утворив заглибники на камені. Чудові часи, проведені у схованці серед листя в їхньому особливому місці. Криптик заохочував Шаллан стати достатньо сильною, щоб допомогти своїй родині, протистояти жахливій темряві, що поглинала їх.

Такий благословенний час, сповнений надії, радості та істин, які вимовлялися легко, з урочистістю та подивом дитини. Цей супутник став справжнім другом для самотньої дитини, для дівчинки, батьки якої постійно сварилися через її майбутнє.

Її спрен. Спрен, який міг говорити. Спрен, якому вона могла довіритися. Товариш.

І той товариш не був Фракталом. То був інший криптик. Той, кого... Той, кого...

Шаллан упала на коліна, тремтячи, обхопивши себе руками:

— Ох, бурі... Ох, Боже Присяг...

Вона відчула руку на своєму плечі.

— Усе гаразд, Шаллан, — прошепотіла Вейл. — Усе добре.

— Я знаю, хто ти, — прошепотіла Шаллан. — Ти — порожнеча в моїх спогадах. Частина мене, яка дивиться вбік. Частина мого розуму, яка захищає від власного минулого.

— Звичайно, — підтвердила Вейл. — Я твоя завіса[2], Шаллан.

Вона стиснула плече Шаллан, потім повернулася до зачинених дверей. А Келек чув їхню розмову?... чи... а вони взагалі говорили вголос?

Шаллан підвелася на ноги. Ні, надто боляче. Хіба немає сенсу в тому, щоб стати тією, ким хоче зробити її Мрейз? Адолін зненавидить її за те, що вона зробила. І Далінар теж. Шаллан уособлювала саме те, чого, як вони всі запевняли, самі ніколи не зробили б. Те, що вони називали коренем всіх своїх проблем. Те, що прирекло людство.

Вона... вона не варта нічого. Шаллан потягнулася до дверної ручки.

«Ти зможеш це витримати», — прошепотіла Промениста.

Ні. Вона зможе стати Безформною і щиро приєднатися до Примарокровних. Стати тою жінкою, яку уявила собі, — сильною шпигункою, яка живе подвійним життям, але це їй не заважає. Вона зможе стати впевненою, зібраною, ідеальною, і при цьому не відчувати болю.

«Важить сила, а не слабкість», — промовила Промениста.

Стати не тою жінкою, яка... яка...

«Будь сильною».

Шаллан обернулася, видихнула, і Буресвітло виринуло з неї, немов кров, що дає життя. Воно розфарбувало кімнату перед нею, надало їй барв, перетворивши на пишний сад. Укритий яскраво-зеленими лозами та рожево-червоною сланцекіркою.

У цьому садку була схованка, а там плакала дівчинка. Вона ридала, а потім закричала і промовила страшні слова:

— Я не хочу тебе! Я тебе ненавиджу! Досить! Тебе ніколи не існувало. Ти — ніщо. Я з тобою покінчила!

Шаллан не відвернулася. Вона б цього не зробила. Вона знову відчула, немов її розривають. Страшний біль і кошмарний жах.

Вона насправді не знала, що тоді робила. Але зробила це.

— Я вбила її, — прошепотіла Шаллан. — Я вбила свою спренку. Мою чудову, прекрасну, добру спренку. Я порушила присяги та вбила її.

Вейл стояла, склавши руки перед собою.

— Це буде боляче, — попередила вона. — Вибач за біль, Шаллан. Я зробила все, що могла, але робила це занадто довго.

— Я знаю, — сказала Шаллан.

— Але я не маю такої сили, як ти, Шаллан, — сказала Вейл. — Ти — це я. Ми — це я.

Вейл стала яскравим Буресвітлом. Її кольори зникли, побіліли. Її спогади злилися зі спогадами Шаллан. Її навички стали навичками Шаллан. І Шаллан усвідомила все, що зробила.

Вона пригадала, як заховала в сумці голку, щоб убити Йалай. Вона бачила своє минуле та зростальне занепокоєння у його саморуйнівному жаху. Бачила, як росте брехня, буцімто вона ніколи не може належати Адолінові та до Променистих, тому почала шукати інший вихід.

Але ця втеча не була силою. Ось це сила. Вона заплющила очі, несучи на собі тягар цих спогадів. Не лише про те, що робила нещодавно, а й про те, що вчинила в саду того дня. Жахливі спогади.

Її спогади.

Оскільки не залишилося нічого для Вейл, що могло захистити Шаллан від почуттів, вона почала зникати. Але коли геть зникла, пролунало останнє запитання: «Я правильно вчинила?».

— Так, — прошепотіла Шаллан. — Дякую тобі. Дуже дякую.

А потім, як і будь-яка інша ілюзія, яка більше не була потрібна, Вейл обернулася на дим.

Шаллан глибоко вдихнула, і її біль притих. Бурекляття... Фрактал був тут. Не її новий Фрактал, а перший. Мертвоока спренка. Шаллан має знайти її.

Пізніше. Наразі в неї інше завдання. Коли вона зібралася з думками, двері кабінету з клацанням відчинилися, і світло розлилося навколо фігури. Алетієць з ріденьким волоссям і втомленими очима. Шаллан добре знала цей вираз.

— Розумію, — сказав Келек. — Тож тебе послали вбити мене?

— Так, саме з цією метою, — відповіла вона, кладучи ніж на сусідній стіл. — Послали ті, хто не усвідомлював, що в мене достатньо сил, щоб сказати «ні». Я не заподію вам зла, Келеку.

Він підійшов і боязко пальцями взяв ніж:

— Цей ніж це схожий на той, який вони застосували до Джезріена?

— Не знаю, — зізналася Шаллан. — Організація під назвою «Примарокровні» хотіла, щоб я вбила вас ним.

— Старий Тайдакар завжди хотів дізнатися мої секрети, — мовив Келек. — Я думав, що по мене прийде твій чоловік. Цікаво, чи знає він, що останнім часом мені складно битися. Так важко вирішувати. Робити що-небудь по-справжньому...

— Так ось чому ви так суворо ставилися до Адоліна? На суді?

Келек похитав головою.

— Ви двоє втрапили в маленьку війну ідеологій. Старші спрени честі дуже бояться того, що сталося з їхніми попередниками. Але молодші хочуть іти воювати.

— Я можу розповісти вам про людей, які прислали мене. Ми можемо обмінятися інформацією. Але спочатку прохання. Ви збираєтеся засудити мого чоловіка в цьому фальшивому судовому процесі. Я хотіла б, щоб ви передумали.

Келек витер лоб хусткою, яку дістав з кишені.

— Стільки запитань, — промовив він, немов не почув її прохання. — Хто ще знає, що я тут? Я відчуваю, що вже близький до того, щоб знайти вихід з цього світу. Можливо... Можливо, мені варто почекати...

— У мене є інформація, яка може вам допомогти, — сказала Шаллан. — Але я хочу укласти угоду. У нас не так багато часу, щоб...

Її перервали — двері з гуркотом відчинилися, і з’явилися кілька спренів честі, у тому числі Лусінтія, яку вдавала Шаллан. Спренка з викликом показала на самозваницю, а та відступила й потягнулася до кишені по свій самоцвіт.

Він згас. Якимось чином на те, що вона зробила з Вейл, пішло все Світло.

— Спроба вплинути на хід суду? — зажадала відповіді Лусінтія. — Змова із суддею?

— Вона... не робила нічого такого, — відповів Келек, підходячи до Шаллан. — Вона принесла мені новини з Царства матерії. І я хочу, щоб ви більше не вривалися в мій дім, наперед дякую.

Лусінтія завмерла, але потім подивилася через плече на бородатого спрена честі. Шаллан упізнала в ньому Секейра, який виступав обвинувачем проти Адоліна в перший день суду. Важливий спрен, чи не найважливіший у фортеці. І один із найстаріших.

— Я думаю, ваша чесносте, — тихо промовив Секейр, — що у вас може знову виникнути напад слабкості. Боюся, доведеться ізолювати вас. Для вашого ж блага...

94 Самопожертва

Адолін не докладав зусиль, щоб прибути раніше в останній день суду. І справді, поки він повільно йшов до Форуму, з кожним кроком здавалося, немов ноги стали свинцевими. Здалеку він бачив, що Форум забитий вщерть — на верхньому ярусі зібралося ще більше спренів, ніж учора. Майже кожен спрен честі у фортеці прийшов подивитися, як його засудять.

Хоча Адолін не прагнув зустрітися з ними віч-на-віч, він також не міг відмовитися від цієї можливості. Це був його останній шанс говорити за себе, за свій народ. Він мав повірити, що дехто з них послухає його.

А що, як він програє? Що, як його засудять до позбавлення волі? Чи дозволить він Шаллан урятувати його, як вона запропонувала?

«Якщо я зроблю так, — подумав він, — то доведу те, про що весь час говорили лідери спренів честі: люди не варті довіри». А що, як єдиний спосіб перемогти тут — прийняти їхній вирок? Просидіти роки в камері?

«Зрештою, на що ти ще здатен, Адоліне?» Світу потрібні Променисті, а не принци — особливо ті, що відмовилися від престолу. Можливо, найкраще, що він міг зробити для людей, — це стати живим свідченням їхньої честі.

Ця думка непокоїла, коли він підійшов до натовпу спренів. Вони розступилися перед ним, штовхаючи одне одного ліктями, й замовкли, поки він спускався.

«Бурекляття, я не створений для таких проблем», — подумав Адолін. Він погано спав — і хвилювався через те, як Шаллан поводилася останнім часом. Вона не сиділа на своєму місці, Фрактала теж ніде не було. Невже дружина збиралася пропустити цей найважливіший день суду?

Адолін був приблизно на півдорозі вниз по сходах, коли помітив ще дещо дивне: Келека теж не було. Його місце зайняв Секейр — літній спрен честі із довгою бородою. Він махнув Адолінові, щоб той продовжив спускатися.

Адолін вийшов на арену Форуму та підійшов до крісла судді:

— А де Келек?

— Святий нездужає, — відповів Секейр. — Твоя дружина таємно ходила до нього і намагалася вплинути на хід суду.

Адолін відчув сплеск радості. Ось чим вона займалася.

— Не всміхайся, — промовив Секейр. — Ми виявили зброю дивної конструкції, яку твоя дружина, можливо, використовувала для залякування Святого. Її ув’язнили, а Святий... страждає від того, що довго був Вісником. Ми звільнили його з посади Верховного Судді, і його місце займу я. Ти знайдеш документи на своєму місці, можеш прочитати, якщо забажаєш. Суд триватиме під моїм керівництвом. Я набагато менш важлива істота, ніж Вісник, але не буду таким... невимогливим, як він.

«Чудово, — подумав Адолін. — Просто розкішно». Він спробував знайти спосіб використати цю ситуацію на свою користь. Чи зможе потягнути час? Подати якесь клопотання? Він подивився на глядачів і побачив незгоду, розкол. Можливо, він дурень, але, здавалося, деякі з них хотіли його вислухати. Хотіли йому повірити. Таких було менше, ніж учора, тож більшість інших спренів дивилися на нього з відвертою ворожістю.

Тож як Адолін зможе до них достукатися?

Секейр розпочав судовий процес із заклику до тиші, чого Келек ніколи не намагався робити. Очевидно, тиші, яка запанувала в натовпі, було недостатньо, оскільки Секейр наказав вигнати трьох спренів за перешіптування одне з одним.

Після цього пихатий спрен встав і зачитав підготовлену промову. І, буря забирай, вона виявилася довгою. Беззмістовні пасажі проте, як Адолін накликав усе це на себе, про те, як добре, що люди нарешті отримають шанс заплатити за свої гріхи.

— А це нам справді потрібно? — перебив його Адолін, коли Секейр зробив паузу для ефекту. — Ми всі знаємо, що ви збираєтеся робити. Тож нумо до справи.

Новий Верховний Суддя помахав рукою вбік. До Адоліна підійшла спренка з білою тканиною в руках. Кляп. Вона міцно натягнула тканину, немов їй нетерпеливилося скористатися шансом.

— Ти можеш говорити під час допиту свідка, — сказав Секейр. — Обвинуваченому не дозволяється перебивати суддю.

Ну добре. Адолін став у стійку «вільно». У нього не було досвіду рядового, щоб так стояти на місці, але Загель усе одно змусив його навчитися цієї пози. Адолін протримається. Нехай вони бачать, як він без нарікань зносить їхні удари.

Така його рішучість тривала доти, доки Секейр нарешті не закінчив свою промову і не закликав привести останнього свідка.

Це була Мая.

Амуна привела її за руку, розштовхуючи спренів-спостерігачів. Хоча Адолін щоранку ходив до Маї, і спрени дозволяли йому робити з нею вправи, між ними стояли ґрати. Йому не дозволяли спілкуватися з нею інакше, стверджуючи, що мертвоокі почуваються найкраще в тиші.

Якщо так, то чому спрени тягнуть її всередину натовпу? Адолін ступив уперед, але спренка честі, що стояла збоку від нього, застережливо хльоснула кляпом. Він змусив себе повернутися в стійку і зчепив щелепи. Мая, здавалося, не почувалася гірше від уваги інших. Вона йшла як зазвичай, дивлячись незрячим поглядом, абсолютно не звертаючи уваги на перешіптування в натовпі.

Цього разу Секейр не закликав їх замовкнути. Бородатий спрен честі усміхнувся, дивлячись на переполох, який створили Амуна та Мая. Маю вивели на подіум, вона обернулась і, здається, помітила Адоліна, бо схилила голову. Тоді, наче тільки тепер усвідомлюючи все, оглянула переповнені трибуни. Зіщулилася, згорбивши плечі, і швидкими, різкими рухами озирнулася.

Він спробував зустрітися з нею поглядом і заспокоїти усмішкою, але вона була надто розгублена. От Геєна. Адолін не ненавидів спренів честі, попри їхні хитрощі, але зараз немов закипів. Як вони сміють використовувати Маю як частину своєї вистави?

«Не всі такі», — нагадав він собі, визначаючи настрої натовпу. Одні сиділи тихо, інші перешіптувалися. І певна кількість спренів у верхніх рядах були розлючені. Ні, вони також не схвалювали такого кроку.

— Тепер можеш говорити, в’язню, — сказав Секейр Адолінові. — Ти впізнаєш цю мертвооку?

— Чому ви мене допитуєте? Це вона повинна давати свідчення, а я маю її запитувати. Але ж ви вибрали свідка, який не зможе відповісти на ваші запитання.

— Я керуватиму цією дискусією, — сказав Секейр. — Я маю таке право як суддя у випадку, якщо свідок занадто малий або з інших причин не здатний до традиційного допиту.

Адолін відшукав у натовпі Суміш — єдину чорну фігуру в морі сяйнистих білих. Вона кивнула. Це було законно. Було так багато законів, які вона не встигла пояснити, але це не її провина. Адолін підозрював, що не зміг би зрозуміти кожну деталь законів навіть після років підготовки.

— Отже, — промовив Секейр, — ти знаєш цю спренку?

— Ти ж знаєш, що так, — гаркнув Адолін. — Це Маяларан. Вона моя подруга.

— «Подруга», кажеш? — запитав Секейр. — І в чому полягає ваша дружба? Може, ви разом вечеряєте? Дружньо балакаєте біля вогнища?

— Ми тренуємося разом.

— Тренуєтеся? — перепитав Секейр, підводячись зі свого місця за суддівським столом. — Ти зробив з неї зброю. Вона тобі не подруга, а зручний інструмент. Зброя, якою ти вбиваєш інших людей. Ваш рід ніколи не запитує дозволу у Сколкозбройців, ви сприймаєте їх як трофеї, здобуті в бою, а потім застосовуєте їх, як забажаєте. Вона тобі не друг, Адоліне Холіне. Вона твоя рабиня.

— Так, — визнав Адолін. Він подивився на Маю, потім відвернувся. — Так, буря вас побий. Спочатку ми не знали, що Сколкозбройці — це спрени, але навіть тепер, коли знаємо... ми використовуємо їх. Нам це потрібно.

— Бо вам потрібно вбивати, — сказав Секейр, підходячи до Адоліна. — Люди — чудовиська, з жагою смерті, яку неможливо наситити. Ви живитеся жахливими емоціями, які викликають Розстворені. Ви не боретеся з Одіозумом. Ви самі — Одіозум.

— Ваша думка зрозуміла, — мовив Адолін, уже м’якше. — Відпустіть Маю. Винесіть свій вирок.

Секейр підійшов до нього, зустрівшись поглядом.

— Погляньте на неї, — Адолін показав на Маю. — Вона нажахана.

І справді, Мая ще більше зіщулилася й крутилася, ніби намагаючись спостерігати за всіма присутніми одночасно. Насправді вона обернулася так різко, що Амуна та інший спрен честі підійшли, щоб узяти її за руки й, можливо, не дати їй втекти.

— Ти хочеш, щоб усе було легко? — спитав Секейр в Адоліна тихшим голосом. — Ти не заслуговуєш нічого легкого. Я тримав цю фортецю впорядкованою, організованою до твого прибуття. Ти навіть не уявляєш, якого розчарування ти мені завдав, людино.

Спрен честі відійшов від Адоліна й повернувся обличчям до натовпу, простягнувши руку до Маї.

— Погляньте на цю спренку! — вигукнув Секейр. — Подивіться, що з нею зробили люди. Цей Холін просить нас знову зв’язатися узами з людьми. Він просить нас знову довіритися їм. Отже, життєво важливо, щоб ми ретельно вивчили результати нашої останньої довіри людям!

Мая почала пручатися, з її горла пролунало тихе гарчання. Вона не любила, коли її сковували.

— Це ж суд свідків! — крикнув Адолін на Секейра. — Ви заважаєте і зайшли занадто далеко.

Суміш кивнула, а інші спрени з натовпу встали на знак заперечення. Вони погоджувалися з Адоліном. Яким би не був закон, Секейр зараз ним зловживав.

— Ця свідчиця, — сказав Секейр, знову вказуючи на Маю, — втратила голос через те, що зробили ви, люди. Я повинен говорити за неї.

— Вона не хоче, щоб ви говорили за неї! — крикнув Адолін. — Не хоче бути тут!

Мая продовжувала вириватися з хватки спренів, дедалі агресивніше. Деякі спрени з натовпу відповіли Адоліну насмішками. Інші бурмотіли й показували на Маю.

— Тобі незручно? — запитав Секейр в Адоліна. — Тепер зручно, ти піклуєшся про те, чого вона хоче. Ну що ж, я можу прочитати її емоції. Борсання? Це біль тієї, хто пам’ятає, що з нею зробили. Вона засуджує тебе, Адоліне Холіне.

Вигуки Маї стали голоснішими. Несамовиті, гортанні, вони не нагадували справжні крики. Ці звуки відображали болісні муки того, хто розучився говорити, але все ще потребував виразити свої страждання.

— Це бідолашне створіння, — перекрикував Секейр наростальний гомін, — засуджує тебе кожним своїм стогоном. Вона — остання з наших свідків, бо ми ніколи не повинні забувати її біль. Послухай, як вона вимагає покарати тебе, Адоліне Холіне! Вона була невинною, але твої одноплемінники вбили її. Послухай, як вона жадає крові!

Крики Маї ставали все голоснішими й грубішими. Деякі спрени честі в натовпі відступили, а інші затулили вуха, здригаючись. Адолін уже чув такий крик раніше, коли намагався викликати її як Сколкозброєць, перебуваючи в Гадесмарі.

— Їй боляче! — заволав Адолін, кинувшись уперед.

Однак спрени, які спостерігали за ним, чекали цього. Вони схопили його і міцно тримали.

— Відпусти її, сволото! Твоя думка і так доведена!

— Моя думка не може бути достатньо переконливою, — вигукнув Секейр. — Її треба повторювати знову і знову. Ти будеш не єдиним зрадником, який прийде з усмішкою, благаючи, щоб ми дозволили використовувати себе. Мій народ повинен залишатися непохитним, повинен пам’ятати цю мить, для власного ж блага. Вони мусять побачити, що накоїли люди!

Голос Маї став гучнішим, вона задихалася, час від часу уривчасто завиваючи. І в ту мить Адолін... якимось чином відчув її біль. Нестерпні муки. І... гнів?

Гнів на спренів честі.

— Вони вам довіряли, — промовив Секейр, — а ви їх убили!

Мая вчепилася в руки спренів, намагаючись звільнитися, її зуби виблискували, коли вона повертала видряпані очі то в один бік, то в інший. Так, Адолін відчував ці страждання, немов вони були його власними. Він не знав як, але відчував їх.

— Послухай її! — наказав Секейр. — Прийми її осуд!

— ВІДПУСТІТЬ ЇЇ! — заволав Адолін. Він борсався, а потім обм’як. — Буря забирай. Просто відпустіть її.

— Я відмовляюся судити! — вигукнув Секейр. — Мені не потрібно це робити. Зрештою, її свідчення — єдине, що нам потрібно. Її осуд — це все, що нам коли-небудь було потрібно. Прислухайся до її криків, пам’ятай про них, коли гнитимеш, Адоліне Холіне. Згадай, що зробив з нею твій вид. Її крики — ось твій вирок!

Завивання Маї досягло крещендо, сповненого мук, а потім вона замовкла, важко дихаючи. Слабка. Занадто слабка.

«Візьми, — подумки сказав їй Адолін. — Візьми частину моєї сили».

Вона подивилася прямо на нього і, попри видряпані очі, побачила. Адолін відчув щось — якесь тепло глибоко всередині. Мая втягнула повітря, наповнюючи легені. Зібравши всі свої сили, вона приготувалася закричати знову. Її обличчя налилося зеленню. Адолін приготувався до вереску. Рот Маї розтулився.

І вона заговорила:

— Ми! ВИБРАЛИ!

Ці два слова пролунали Форумом, змусивши замовкнути схвильованих спренів честі. Секейр, що стояв спиною до неї, завмер. Він обернувся, щоб побачити, хто перервав його разючу промову.

Задихаючись, згорбившись у міцній хватці утримувачів, Мая встигла повторити свої слова:

— Ми... Ми вибрали...

Секейр похитнувся. Руки, що тримали Адоліна, ослабли — спрени вражено витріщилися на Маю.

Адолін вирвався й перетнув поміст. Він відштовхнув перелякану Амуну й підтримав Маю, поклавши її руку на своє плече, немов вона була пораненим солдатом. Спренка вчепилася в нього, спотикаючись, намагаючись стояти прямо.

Разом з тим вона зашепотіла знову зірваним голосом, немов кричала вже кілька годин:

— Ми вибрали. Адоліне, ми вибрали.

— Кров моїх праотців... — прошепотів Адолін.

— Що це таке? — запитав Секейр. — Що ти з нею зробив? Побачивши тебе, вона почала марити й...

Він запнувся, коли Мая показала на нього пальцем і моторошно завищала, при цьому її щелепа опустилася нижче, ніж слід. Секейр приклав руку до грудей і вирячив очі, коли її вереск перетворився на слова.

— Ви. Не. Можете. Забрати. Мою. САМОПОЖЕРТВУ. — закричала вона. — Мою. Мою самопожертву. Не вашу, — вона показала на натовп: — Не їхню, — потім показала на Адоліна: — Не його. Мою. МОЮ САМОПОЖЕРТВУ.

— Ви знали, що станеться, коли Променисті порушать свої присяги, — сказав Адолін. — Вони вас не вбивали. Ви все вирішили разом.

Вона енергійно закивала.

— Увесь цей час, — промовив Адолін голосніше, для публіки, — всі вважали, що ви — жертви. Ми не визнавали, що ви були побратимами Променистих.

— Ми вибрали, — прошипіла Мая, а потім випалила голосно, як гімн: — MИ ВИБРАЛИ.

Адолін допоміг їй підійти до першого ряду лавок, і спрен честі, що сидів там, відсунувся. Вона сіла, тремтячи, але все ще міцно тримала його за руку. Він не відсторонився — Мая, здавалося, потребувала заспокоєння.

Адолін озирнувся на натовп. Потім на Секейра та інших найстаріших спренів честі, які сиділи біля лави судді.

Адолін не говорив, але немов робив виклик, щоб спрени не сміли продовжувати засуджувати його. Хай лише спробують проігнорувати покази свідчиці, яку самі обрали, тієї, якій начебто надали право судити. Він дав їм змогу обміркувати все це. Дав змогу подумати.

Потім спрени почали відступати. Перелякані, можливо, збентежені, вони почали покидати Форум. Старійшини зібралися навколо Секейра, який так і стояв на місці, приголомшено витріщаючись на Маю. Вони відтягли його, розмовляючи тихо й стурбовано.

Адоліна не чіпали. Спрени трималися подалі від нього та Маї. Врешті-решт на трибунах залишилася лише одна спренка. В чорному одязі, зі шкірою, що злегка переливалася, немов масляниста веселка. Суміш підвелася, потім пішла сходами донизу.

— Мені б хотілося отримати належне, — промовила вона, — за твою перемогу в суді, яку всі вважали неможливою. Але не моя опіка й не ваша сміливість допомогли перемогти сьогодні.

Нарешті Мая відпустила руку Адоліна. Вона здавалася сильнішою, ніж раніше, хоча її очі все ще були видряпані. Він відчував її цікавість, її... свідомість. Вона підняла на нього погляд і кивнула.

Адолін кивнув у відповідь:

— Дякую тобі.

— Важи... — прошепотіла Мая. — Важи... си...

— Важить сила, а не слабкість.

Вона знову кивнула, а потім знесилено подивилася своїми видряпаними очима на землю.

— Я не маю наміру забувати, що ви свідчили проти мене, — сказав Адолін Суміші. — Ви грали в цій грі за обидві сторони.

— Для мене це був найкращий спосіб виграти, — відказала вона, оглядаючи Маю. — Але ви маєте знати, що це я запропонувала старійшинам спренів честі використати твою мертвооку як свідчицю. Вони не знали про законодавче положення, яке дозволяло їм говорити за неї.

— Тоді виходить, що ви винні у її болю? — запитав Адолін.

— Я не думала, що вони поводитимуться з нею так бездушно, — пояснила Суміш. — Їхній вчинок — лише їхній, як і їхній сором. Але, правда, я знала, як вони можуть діяти. І хотіла дізнатися, чи існує правда — та, яку ви мені сказали.

Адолін насупився, намагаючись пригадати.

— Те, що вона може говорити, — нагадала йому Суміш. — З вами. Що між вами справді є дружба. Я шукала доказів і виявила, що її ім’я записане в старих документах договорів спренів, і воно справді таке, як ви сказали. Цікавий факт я знайшла. Справді.

Суміш походжала навколо Адоліна й розглядала обличчя Маї.

— Усе ще видряпані... Хоча узи між вами є.

— Я... не Променистий, — сказав Адолін.

— Ні. Це точно, — Суміш зустрілася поглядом із Маєю. — Але щось справді відбувається. Я мушу нарешті покинути це місце й повернутися до чорнильних спренів. Якщо слова, сказані цією мертвоокою, є...

— Якщо те, що вона сказала, правда, — продовжив за неї Адолін, — то у вас більше немає виправдань, щоб відмовляти людству в узах, яких ми потребуємо.

— Справді? Століттями мій народ повторював легку брехню, так. Що люди були егоїстами. Що люди вбивали. Але відповіді часто простими є, тому нам можна вибачити. Однак ця правда означає, що проблема більша є. Тисячі спренів обрали смерть замість того, щоб дозволити Променистим продовжувати свою справу. Вас це більше не хвилює? Вони справді вірили, що, як тоді стверджували люди, Приборкування Сплесків знищить світ. Це рішення полягало в тому, щоб припинити існування орденів Променистих. Одним махом, ціною багатьох життів.

— Ти знала повну ціну, Має? — поставив Адолін питання, яке раптово спало йому на думку. — Чи знали ви та ваші Променисті, що станете мертвоокими?

Адолін відчув, як Мая шукає щось глибоко в пам’яті, продираючись через свою втому, шукає... спогади, до яких їй було важко отримати доступ. Зрештою спренка похитала головою й прошепотіла:

— Біль. Так. Смерть? Ні. Можливо.

Адолін сів біля неї, дозволивши притулитися до себе.

— Чому, Має? Чому ви захотіли так зробити?

— Щоб врятувати... врятувати... — вона обм’якла й похитала головою.

— Щоб врятувати нас від чогось гіршого, — здогадався Адолін і подивився на Суміш. — Що це означає?

— Це означає, що в нас все це було жахливо неправильно протягом тривалою часу, великий князю Адоліне. І моя власна дурість теж є. Я завжди вважала себе розумною, — Суміш похитала головою, стоячи перед ними, схрестивши руки на грудях. — Яке ефективне випробування. Дуже ефективне.

— Це? — Адолін махнув рукою в бік спорожнілого Форуму. — Це був повний і чистий фарс.

— Я мала на увазі інше випробування. Справжнє випробування — те, в якому ви берете участь протягом останніх кількох років, випробування на вірність спренам. Вона стала єдиним суддею, який будь-коли мав значення, і сьогодні в неї був шанс винести вирок, — Суміш нахилилася вперед. — Ви впоралися.

З цими словами вона розвернулася і пішла вгору сходинками, а чистий оніксовий колір робив її схожою на тінь без тіла.

— Простих відповідей більше немає, — сказала вона. — Але якщо мертвоокі можуть почати повертатися... це чудова новина. Важлива новина. Я передам це своєму народу. Не знаю, чи хороша ідея — створювати нових Променистих, але мушу визнати, що ваші предки не були зрадниками. Щось справді їх надзвичайно налякало, змусило людей і спренів розірвати свої узи. І якщо спрени дійсно не знали, що помруть... тоді виходить, що частинки цієї головоломки все ще відсутні. Питання складніші й небезпечніші, ніж ми коли-небудь собі уявляли.

Промовивши це, Суміш пішла. Адолін дав Маї відпочити кілька хвилин. Коли нарешті підвівся, вона приєдналася до нього. Спренка пішла за ним, як завжди, байдужа й слухняна, але він відчував, що вона не така безтямна, як раніше. Вона мала в собі енергію.

Мая не зцілилась, але їй стало краще. І коли вона була йому потрібна, то наважилася боротися із самою смертю, щоб заступитися за нього.

«Ні, — подумав Адолін. — Вона захищала саму себе. Не роби тієї ж помилки знову».

Йому потрібно знайти Шаллан і вирушити до Присяжної брами, щоб поділитися з іншими тим, про що він дізнався. Можливо, спрени честі проковтнуть свою гордість і допоможуть. А можливо, як сказала Суміш, знайдуть інші причини для страху.

Так чи інакше, він підозрював, що стосунки спренів з Променистими ніколи не будуть такими, як колись.

95 Ким вона була насправді

ЧОТИРНАДЦЯТЬ МІСЯЦІВ ТОМУ

Венлі продиралася через кошмар, створений нею ж самою.

Під почорнілим небом люди та слухачі билися сталлю та блискавками. Вона чула крики частіше, ніж накази, а через усе це — нову пісню. Пісню виклику, до якої приєднувалися тисячі голосів. Наближався Вічновій, наростаючи до крещендо, — його викликали слухачі.

Вона уявляла собі цей день як організовані зусилля слухачів під її керівництвом. Натомість настали хаос, війна та смерть.

Венлі не долучилася до співу. Вона хлюпала по глибоких калюжах, намагаючись утекти. Лилися дощі пори Ридання — спокійні, проте невпинні. Венлі минула слухачів, яких упізнала — усі вони стояли в шерензі й співали, а їхні очі світилися червоним.

— Фарідаю! — гукнула Венлі до одного з них. — Треба забиратися звідси. Люди рухаються в цьому напрямку.

Він глянув на неї, але продовжував співати. Уся шеренга, здавалося, зовсім не звертала уваги на дощ і майже — на її слова. Венлі налаштувалася на Ритм паніки. Слухачі були приголомшені новою подобою, поглинені нею.

Вона відчула той самий імпульс, але змогла протистояти. Можливо, завдяки тривалому зв’язку з Улімом? Вона не була впевнена. Венлі поспішила геть, озираючись через плече. Вона не могла зрозуміти багато чого з того, що відбувалося на полі бою. Воно простягалося на численні плато, оповиті туманом і дощем, затінені чорними, як смола, хмарами. Час від часу спалахували червоні блискавки, і Венлі побачила, як б'ються багато слухачів у нових буремних подобах.

Венлі сподівалася, що ті могли контролювати свої сили краще, ніж вона сама. Коли вона вивільнила енергію буремної подоби — очікуючи грандіозних атак, які вразять ворогів, — блискавки почали бити в різних напрямках, непередбачувано. Венлі не думала, що змогла влучити бодай в одну людину, і тепер відчувала себе млявою. Неймовірну енергію було витрачено — і вона повільно відновлювалася.

Венлі сховалася біля великої скелі, яка колись, можливо, була якоюсь будівлею. Позаду неї люди атакували шеренгу слухачів, яких вона залишила. Венлі почула крики, відчула тріск, коли вилетіли блискавки.

Вони більше не співали, але Венлі чула, як люди лаялися й розмовляли своєю грубою мовою, а голоси луною перекривали шум дощу. Ще більше мертвих. Буря наростала, і так, майже біля них. Але скількох слухачів буде вбито, перш ніж прийде Вічновій?

«Напевно, на інших фронтах справи кращі, — подумала вона, заплющивши очі й прислухаючись до Ритму паніки. — Безперечно, слухачі виграють».

А як щодо обіцянок Уліма? Щодо трону Венлі? Вона вдихнула холодне повітря, вода потекла по її обличчю, шкіра заніміла, а панцир став холодним. Тремтячи, притиснулася до каменів. Усе неправильно. Вона не повинна бути тут. Вона мала лишатися в безпеці.

Звук шкрябання чобіт по каменю змусив її розплющити очі — саме вчасно, щоб побачити, як на неї летить спис. Вона кинулася вбік, але зброя вдарила по гребенях на її щоці та носі, відрізавши лише тонкий шматочок шкіри — панцирна маска буремної подоби на її обличчі майже повністю відбила удар.

Вона впала в калюжу й спробувала відповзти, простягнувши руку й благаючи. Над нею нависла людина — жахлива постать, риси якої повністю загубилися в тіні шолома. Ворог підняв спис.

— Ні, ні, — благала Венлі людською мовою в Ритмі прислужництва. — Будь ласка, ні. Я вчена. Без зброї. Будь ласка, ні.

Чоловік змахнув списом, але коли вона зіщулилася, відвернувши обличчя, не завдав удару. Він відійшов, а потім побіг підтюпцем, приєднавшись до кількох товаришів, які вишикувалися навпроти групи із сяйнистими червоними очима, що наближалася.

Венлі помацала подряпину від списа і була вражена тим, якою невеличкою виявилася рана. Потім помацала свою шкіру, одяг. Він... він просто залишив її. Як вона і просила. Венлі подивилася вслід чоловікові, налаштувавшись на Ритм глузування. От дурень, не знав, яку важливу слухачку помилував. Він мав убити її.

Коли вона задумалася, Ритм глузування немов затих. Чи був... це правильний ритм, правильне почуття, яке вона мала відчувати після порятунку? Що відбулося з нею за останні кілька років? Чому вона дозволила такому із собою статися?

На мить замість цього вона почула Ритм вдячності. Почасти вона, здавалося, не хотіла ніжитися у славі нової подоби. Почасти прагнула до знайомого комфорту. Коли була ще слабкою.

«Оце і є сила?» — подумала вона, підводячись із землі, прислухаючись до грому.

Наближалася нова буря. Вона врятує їх, знищивши людей і піднісши слухачів, які вижили. Венлі просто мала переконатися, що буде однією з них. Вона побігла шукати сильнішу групу слухачів, які зможуть захистити її. Вийшла на відкриту ділянку плато, слизьку від води, біля однієї з прірв.

Загони людей і слухачів блукали тут уздовж краю прірви, намагаючись узяти гору один над одним. Загалом бойові дії в цьому районі здавалися жахливішими. Вона силоміць налаштувалася на Ритм пихи й покрокувала по периметру прірви. Пиха. Хороший ритм, аналог Рішучості чи. Впевненості — тільки величніший. Пиха була гордим, потужним ритмом із бурхливими фанфарами швидких, складних і сміливих тактів.

Саме так Венлі мала почуватися. Це її поле бою. Вона створила все це, вона все це об’єднала. Тут не було чого боятися. Це її свято перемоги.

Вона пройшла повз одного з мертвих людських коней, судячи з розміру, ришадіума. Його вбило блискавкою, тож виходить, що принаймні деякі з її народу були здатні контролювати нові здібності. Попереду — осяяні розсіяним світлом крізь шпаринку в хмарах — виблискували дві постаті, що билися на краю прірви. Сколкозбройні.

Венлі не знала людини, але слухачкою була Ешонай. Остання з їхніх Сколкозбройних. Її Збруя вирізняла Ешонай серед інших, навіть коли нова подоба... змінила її. Важко було повірити, що сувора воєначальниця, якою стала Ешонай, була тією глибокодумною вижіноченою слухачкою, яка так наполегливо намагалася знайти вихід із війни.

Венлі зупинилася біля зламаного скельного шпиля й пригнулася, спостерігаючи крізь дощ за їхньою сутичкою. Ешонай, особливо вдосконалена Ешонай, могла виграти дуель сама. Венлі просто заважала б їй.

Вона могла повторювати собі це і вірити у свої слова, аж доки супротивник не зіштовхнув Ешонай з краю прірви. Якусь мить тому вона билася проти людини. Наступної миті зникла. Поринула в безодню.

Венлі спостерігала з відчуттям відчуженості. У Сколкозбруї Ешонай зможе пережити таке падіння. Напевно. Тепер у небезпеці опинилася Венлі, адже неподалік людський Сколкозбройний. Нові ритми бриніли в ній, шепочучи про силу. Підсилюючи емоції. Венлі була сама собою, не надто піддаючись впливу подоби. Вона контролює. Не рабиня.

І все ж вона не відчувала... нічого. Для подоби, яка здавалася такою живою від емоцій, це було неправильно. Чи могла та колишня Венлі спостерігати без Ритму скорботи, як її сестра падає і, можливо, гине? Дивно. Чому вона не хвилюється? Що з нею відбувається?

Венлі відійшла. Вона... вона піде шукати Ешонай пізніше. Допоможе їй вилізти з прірви. Вони зможуть разом налаштуватися на Ритм веселощів, уявивши, як Венлі — проста вчена — робить усе можливе, щоб допомогти сестрі в битві між двома Сколкозбройними.

Битва ставала ще жахливішою, поки Венлі шукала сховок. Крики. Удари блискавок. Вона бачила в цьому дещо страшніше, ніж просто сутичку за майбутнє двох народів. Вона побачила те, що насолоджувалося вбивствами. Силу, яка, здавалося, зростала разом із новою бурею, силу, яка любила пристрасть, гнів — будь-які емоції, але особливо ті, що з’являлися, коли воїни б’ються.

Не буває сильніших емоцій, ніж коли хтось помирає. Ця сила шукала, жадала цього. Венлі відчула її, немов наростальні міазми, гнітючіші, ніж дощові хмари чи буря. Вона проповзла поміж великих скель. Руїни, що колись були будівлями, тепер вкрилися густим шаром крему. Венлі не була впевнена, де зараз перебуває відносно центру Нарака.

На щастя, вона знайшла вузьку тріщину між давніми будівлями. Протиснулася в неї, мокра й приголомшена наростальним відчуттям. Щось наближалося, щось неймовірне. Щось жахливе.

Прийшла нова буря.

Венлі дозволила собі налаштуватися на ритм своїх справжніх емоцій — дикий, шалений такт Ритму паніки. Лютішу версію Ритму жахів. Усе потемніло, кілька останніх проблисків сонячного світла поглинула вага цієї нової бурі. Потім спалахнула червона блискавка, наелектризовувала небо, і Венлі зіщулилася. Ні. Вона все ще була занадто вразливою.

Венлі знала з раптовою, незрозумілою впевненістю, що якщо буря побачить її, то знищить.

Між спалахами блискавок вона висунулася зі щілини між скелями й навпомацки пробралася вздовж кам’яної будівлі. Почали завивати вітри. Наближалося... щось інше. Великобуря?

Паніка майже охопила її. Потім — яке неймовірне полегшення — пальці Венлі щось намацали. Дірку, пробиту в одній із будівель, вкритих кремною глиною. Вона була свіжа, з неприродно гладкими краями — тут побував Сколкозбройний.

Вона передчувала знайти схованку всередині, намагаючись відігнати Ритм паніки, замінити його чимось іншим. Почали бити вітри. Венлі притиснулася до задньої стінки маленької порожньої кімнати, освітленої дедалі сильнішими спалахами блискавок з вулиці. Спочатку червоний спалах. Потім білий. Потім дві блискавки переплуталися, наче билися великопанцирники, розламуючи землю навколо себе, коли схопилися.

Уламки почали пролітати повз отвір, освітлені швидкими спалахами, і ритми в її голові збожеволіли. Вони розривалися, темпи одного зливалися з іншим. Земля тремтіла й стогнала, і Венлі намагалася сховатися глибше в будівлі, подалі від цієї люті. Проте коли проходила повз одвірок, підлога затрусилася, і Венлі впала на землю.

З настільки гучним звуком, що все її тіло завібрувало, ціла частина кам’яної будівлі відірвалася — включно з кімнатою, з якої вона щойно зайшла.

На Венлі полився дощ, її обдало виттям вітру крізь розбиту стіну. Це був кінець. Кінець світу. Крихітна, налякана, вона втиснулася між двома, як їй здалося, міцними уламками скелі, і заплющила очі, не в змозі почути ритми через гуркіт бурі.

Проте вона знала, який ритм почула б, якби могла. Бо там, затиснута між камінням, Венлі нарешті мала визнати, ким була насправді. Визнати правду, яка завжди була поряд, покрита, захована під кремом. Ця правда виходила назовні лише тоді, коли вітри пронизували її до самої душі.

Вона не геній, який торував новий шлях для свого народу. Усе, що вона «відкрила», їй давав чи підказував Улім.

Вона не королева, яка заслуговувала на владу. Вона недбала про свій народ. Тільки про саму себе.

Венлі не була сильною. Вітри й бурі нагадували їй, що хоч би що робила — хоч би як старалася, хоч би як сильно прикидалася, — вона завжди буде маленькою.

Вона прикидалася такою, і, напевно, прикидатиметься знову, як тільки зможе брехати сама собі. Як тільки знову буде в безпеці. Але тут — коли все інше скинуто, а її душа оголена, — Венлі мусила визнати, ким вона є насправді. Ким завжди була.

Боягузкою.

96 Тисяча видів брехні

Рлайн знайшов її. Вона плакала.

Венлі могла б порахувати на пальцях, скільки разів вона на своїй пам’яті плакала. Не просто налаштовувалася на Ритм скорботи, а насправді плакала. Сьогодні вона не змогла стриматися. Стояла навколішки у відділеній частині лазарету, дивлячись на велику мапу Розколотих рівнин, яку викрав Рлайн. Вона була сама. Лірін і Гесіна доглядали за пацієнтами в головній кімнаті.

Помітка на мапі підтверджувала те, що сказала Рабоніель: групу кочівників серед пагорбів. Її народ. Вони вижили.

Вона обернулася до Рлайна, який вражено наспівував у Ритмі благоговіння, знайшовши її в такому стані.

— Ми не останні, — прошепотіла Венлі. — Вони живі, Рлайне. Їх тисячі.

— Хто? — він став на коліна. — Про що ти говориш?

Венлі витерла очі — вона не дозволить своїм сльозам знищити цю чудову мапу. Венлі простягнула йому папір, отриманий від Рабоніель, але він, звісно, не міг читати. Тож вона прочитала для нього вголос.

— Ти маєш на увазі... — сказав він, налаштовуючись на Ритм благоговіння. — Їх тисячі?

— Це був Т’юд. Він відмовився від буремної подоби. Так само вчинили й більшість найближчих друзів Ешонай. Я... я тоді не думала... Я б наказала їх убити, але Ешонай відокремила їх і дозволила втекти. В глибині душі вона була проти, тому дала їм шанс, а... А потім...

Бурекляття, на душі такий безлад. Вона знову витерла очі.

— Ти б наказала їх убити? — перепитав Рлайн. — Венлі, я не розумію. Що ти мені не розповіла?

— Усе, — прошепотіла вона в Ритмі благання. — Це тисяча видів брехні, Рлайне.

— Венлі, — він узяв її за руку. — Каладін прокинувся. Тефт теж. У нас є план. Початок плану принаймні. Я прийшов пояснити все Ліріну і Гесіні. Ми спробуємо розбудити Променистих, але нам потрібно вивести з кімнати цих буремноподобних. Якщо ти знаєш, що може допомогти, зараз саме час поговорити.

— Допомогти? — прошепотіла Венлі. — Ніщо, що я роблю, не допомагає. Лише завдає болю.

Рлайн заспівав у Ритмі збентеження. Дослухавшись до м’якого заохочення Тембр, Венлі почала розповідати. Вона почала з дивної людської жінки, яка дала їй сферу, аж до моменту, коли Т’юд та інші пішли.

Вона не приховувала своєї участі в цьому. Не прикривала все це Ритмом розради. Вона розповіла все чесно. Усю жахливу історію.

Поки Венлі говорила, Рлайн відсувався все далі й далі від неї. Вираз його обличчя змінився, очі розширилися, ритми змінилися від вражених до гнівних. Як вона й очікувала. Як і хотіла.

Коли закінчила розповідь, вони сиділи мовчки.

— Ти чудовисько, — нарешті промовив Рлайн. — Це ти зробила. Ти відповідальна за це.

Вона замугикала в Ритмі розради.

— Гадаю, ворог усе одно знайшов би інший шлях, — сказав він, — навіть без твоєї допомоги. Попри це, Венлі. Ти... Я хотів сказати...

— Мені потрібно їх знайти, — мовила вона, згортаючи мапу. — Тут є щоденні перенесення в Холінар. Рабоніель звільнила мене від обов’язків тут і дала наказ, який дозволяє реквізувати все, що потрібно. Я зможу знайти вільне місце під час наступного перенесення, а звідти вирушити з кількома Небесними в розвідку на Розколоті рівнини.

— І так приведеш ворогів прямо до нашого народу, — зауважив Рлайн. — Венлі, Рабоніель явно хоче, щоб ти це зробила. Вона знає, що ти збираєшся побігти до них. Ти підіграєш будь-якому її задуму.

Венлі врахувала це. Однак зараз її розум був не найраціональніший.

— Я мушу щось зробити, Рлайне, — прошепотіла вона. — Мені потрібно побачити їх на власні очі, навіть якщо доведеться діставатися туди пішки.

— Я згоден, ми повинні зробити так, щойно це буде доцільно, — Рлайн глянув на завіси, потім заговорив тихіше: — Але зараз іще не час. Ми повинні врятувати Променистих.

— Ти справді хочеш, щоб я була там, коли ви їх рятуватимете, Рлайне? Ти хочеш, щоб я була поруч?

Він замовк, потім заспівав у Ритмі зради.

— Розумно, — сказала вона.

— Я не хочу, щоб ти зараз була поруч, Венлі. Але, буря мене побий, ти нам потрібна. І я вважаю, що ти заслуговуєш довіри. Зрештою, ти мені сама все розповіла. І хто знає, наскільки сильно на те, що ти зробила, вплинули ваші подоби чи ті спрени спустошення? А поки що нумо працювати над порятунком Променистих. Якщо ти щиро шкодуєш про те, що накоїла, то це найкращий спосіб довести це. А потім зможемо шукати наших, не привівши до них Сплавлених.

Вона відвела погляд, потім і сама заспівала в Ритмі зради.

— Ні. Це не моя боротьба, Рлайне. І вона ніколи не була моєю. Я повинна перевірити, чи ця мапа правдива. Я повинна.

— Добре, — гарикнув він. Підвівся, щоб піти, але потім зупинився. — Знаєш, усі ті місяці, коли я бігав з мостами, потім тренувався з Келом та іншими, я ставив собі купу питань. У глибині душі загадувався, чи не був зрадником. Тепер розумію, що не мав жодної нотки розуміння того, що означає бути зрадником.

Він пірнув між завісами. Венлі тихенько засунула мапу Розколотих рівнин у футляр, а потім поклала його під пахву. Їй час іти.

Вона виявила, що Дул і Мазіш піклуються про непритомних Променистих. Венлі відвела їх убік і прошепотіла:

— Час настав. Чи готові ми йти?

— Нарешті, — сказав Дул у Ритмі хвилювання. — Ми крадькома зібрали пайки, фляги з водою, ковдри та трохи зайвого одягу із того, що нам дали для догляду за Променистими. Гарел тримає все це готовим у тюках, захованих серед інших припасів у складській кімнаті, яку нам дали. — Усі наші готові, — повідомила Мазіш. — Вони з нетерпінням чекають. Ми думаємо, що можемо вижити в холоді кілька місяців.

— Нам знадобляться ці припаси, — сказала Венлі, — але, можливо, не доведеться виживати в горах. Дивіться, — вона показала їм документ, який дала їй Рабоніель. — З цим ми зможемо пройти через Присяжну браму без зайвих запитань.

— Можливо, — мовив Дул у Ритмі вдячності. — Отже, ми вирушаємо до Холінара, але куди далі? Повернемося туди, звідки почали.

— Беремо припаси й користуємося цим документом, щоб покинути місто, — пояснила Венлі. — Вирушаємо на схід і зникаємо в пустелі на схід від Алеткару, як зробили мої предки багато поколінь тому.

«А потім прямуємо до Розколотих рівнин», — подумала вона. Але... це займе занадто багато часу. Чи зможе Венлі знайти спосіб розвідати шлях попереду, використовуючи допомогу Небесних? Можливо, її висадять ближче до Нічийних пагорбів, не здогадуючись, що вона справді шукає?

Здавалося, що для такого одного документа буде замало. Крім того, Рабоніель знала про слухачів, які вижили. Напевно, вона зрештою розповість іншим Сплавленим.

Наразі Венлі було до цього байдуже.

— Зберіть інших, — прошепотіла вона. — Невдовзі люди спробують врятувати Променистих. Хаос має прикрити нашу втечу. Я хочу, щоб ми вирушили завтра чи післязавтра.

Дул і Мазіш налаштувалися на Ритм рішучості — вони довіряли їй. Більше, ніж вона сама собі довіряла. Венлі сумнівалася, що отримає прощення від слухачів, які втекли від Сплавлених. Насправді вона очікувала звинувачення, осуду.

Проте... Венлі повинна спробувати дістатися до них. Бо коли вони втекли, то забрали із собою її матір. Джакслім, можливо, померла, а якщо й ні, то її розум усе одно згас через вік.

Але вона також була останньою — єдиною, — хто ще міг любити Венлі, попри все.

97 Воля

Навані охопило гарячкове бажання дослідження — шаленство, близьке до божевілля, — і робота поглинула її. Раніше жінка організовувала свою роботу. Тепер лише годувала звіра. Вона майже не спала.

Відповідь була десь під носом. Відповідь щось означала. Навані не могла пояснити чому, але потребувала цієї таємниці.

Їжа почала відвертати увагу. Час перестав мати значення. Вона прибрала свої годинники, щоб ті не нагадували про людські вигадки — хвилини та години. Вона шукала дещо глибше. Важливіше.

Ці дії підсвідомо жахали Навані. Вона все ще лишалася собою, тією жінкою, яка складає свої шкарпетки в шухляду так, щоб усі лежали в одному напрямку. Вона любила закономірності, любила порядок. Але в цьому пошуку сенсу виявила, що здатна оцінити щось зовсім інше. Первісний, неорганізований хаос мозку, що встановлює зв’язки, які поєднуються з цілеспрямованим порядком пошуку однієї всепоглинальної відповіді.

Чи зможе вона знайти протилежність до Пустосвітла?

Буресвітло й Пустосвітло мали свої полярності. Тони притягували їх, як магніт притягує залізну стружку. Тому потрібен тон, який відштовхував би світло. Їй потрібен протилежний звук.

Потрібні плавні тони, тож вона веліла доставити їй пуг-флейту, а також латунний ріжок із рухомою трубкою. Проте найбільше їй сподобалося звучання пластин, які демонструвала Рабоніель. Їх було важко збільшити, але вона могла наказати швидко вирізати та виготовити нові.

Її дослідження змістилося від теорії музики — де, як казали деякі філософи, справжньою протилежністю звуку є тиша — до математики. Математика вчила, що існують числа, пов’язані з тонами, — частоти, довжини хвиль.

Музика була математикою на найфундаментальнішому рівні.

Навані знову і знову відтворювала тон, який відповідав звуку Пустосвітла, вбудовуючи його у свій розум. Їй снився цей звук, коли вона спала. Вона грала його першим, коли вставала, спостерігаючи за візерунками піску, які він утворював на металевій пластині. Піщинки танцювали, підстрибуючи вгору-вниз, а потім осідали, утворюючи вершини та западини.

Протилежністю більшості чисел були від’ємні числа. Але чи може тон бути від’ємним? Чи може бути від’ємна довжина хвилі? Багато з таких ідей не могли існувати в реальному світі, оскільки від’ємні числа були штучною конструкцією. Але ті вершини та западини... чи зможе вона створити тон, який утворить протилежний візерунок? Вершини там, де були западини, а западини там, де вершини?

Під час свого збудженого вивчення теорії звуку Навані знайшла відповідь на це питання. Звукову хвилю можна зробити протилежною, і її протилежність буде створена та представлена так, що зведе нанівець оригінал. Скасує його. Це називалося деструктивним втручанням. Дивно, але теорії стверджували, що звук і його протилежність звучать абсолютно однаково.

Це збентежило Навані. Вона грала на створених нею пластинах, насолоджуючись їхнім резонансним звуком. Поклала сфери з Пустосвітлом в чохол на руці й слухала, доки не змогла наспівувати цей звук. Була захоплена, коли — після кількох годин зосередженого практикування — змогла одним дотиком витягнути Пустосвітло, як це робила Сплавлена.

Люди могли співати в правильних тонах. Люди могли чути музику Рошару. Її предки, можливо, були прибульцями в цьому світі, але вона — його дитина.

Однак це не розв’язало питання. Якщо тон і його руйнівна протилежність звучать однаково, як вона зможе проспівати друге, а не перше?

Вона награла тон на пластині, наспівуючи. Потім зіграла на камертоні, послухала звуки самоцвітів і повернулася до пластини. Вона грала неправильно. Трохи неправильно. Навіть коли тони збіглися.

Навані попросила й отримала напилок. Вона намагалася виміряти тони, які видавала пластина, але зрештою їй довелося покластися на власний слух. Жінка працювала над пластиною, відпилюючи невеликі шматочки металу, а потім водила смичком упоперек неї, змінюючи звук пластини все ближче й ближче до потрібного.

Навані здавалося, що вона змогла почути тон, який хотіла. Чи це вже божевілля? Бажання створити антизвук?

На всю роботу пішло багато годин. Можливо, навіть кілька днів. Коли це нарешті сталося, вона із затуманеними очима стала на коліна на кам’яній підлозі. Було вже дуже пізно. Навані тримала смичок і тестувала нову версію пластини. Коли зіграла певний тон — провела смичком по сталі — щось сталося. Пустосвітло виштовхнулося зі сфери, прикріпленої до пластини. Воно рухалося від джерела звуку.

Вона перевірила ще раз, а потім втретє, щоб остаточно переконатися. Хоча тут мала б закричати від радості, проте просто сиділа, витріщаючись кудись. Навані провела рукою по волоссю, яке сьогодні не уклала в зачіску. А потім засміялася.

Спрацювало.

Наступного дня — вимита, почуваючись трохи менш божевільно, — Навані продовжила. Вона перевірила, наскільки гучним повинен бути звук, щоб отримати бажаний результат. Виміряла тон у самоцвітах різних розмірів і на потоці Пустосвітла, що витікало зі сфери до камертона.

Навані робила все це так, щоб, як тільки можливо, приховати все від охоронця. Стоячи згорблено над своїм робочим місцем, була відносно впевнена, що Владний не зможе зрозуміти, що вона зробила прорив. Той, що стояв на варті вчора ввечері, не спостерігав надто уважно і дрімав більшу частину часу.

Переконавшись, що її тон спрацював, вона почала тренуватися наспівувати звук, який видавала пластина. Він звучав так само, але в чомусь відрізнявся. Як і під час вимірювання спренів, які реагували на думки про них, для створення цього тону потрібен був Намір. Потрібно знати, що намагаєшся зробити.

Неймовірно, але мало значення те, що вона хотіла наспівувати тон, протилежний пісні Одіозума. Це звучало божевільно, але спрацювало. Звук був повторюваним і піддавався кількісному вимірюванню. Попри божевілля цих останніх кількох днів наука все ще працювала.

Навані знайшла протилежний тон до Пустосвітла. Але як вона створить Світло, яке виражатиме цей тон? Відповіді шукала в природі. Магніт можна змусити змінити свою полярність за допомогою захопленої блискавки, а інший магніт здатен змінити полюси. Але Рабоніель згадувала, що так можна намагнітити й звичайний шматок металу.

То чи справді вони змінювали полярність магніту? Або знищували наявну полярність, а потім замінювали її чимось новим? Ця ідея заінтригувала Навані, тож вона надіслала кілька ключових запитів своїм тюремникам — на деякі предмети, які потрібно було принести з однієї з лабораторій на верхніх поверхах вежі.

Незабаром Рабоніель прийшла перевірити її. Навані зібралася із силами. Вона передбачала це.

— Навані? — запитала Сплавлена. — Цей останній запит досить дивний. Я не знаю, що з ним робити.

— Просто деяке лабораторне обладнання, про яке знають лиш обрані, — відповіла Навані з-за столу, де сиділа. — Нічого особливого, хоча його було б цікаво використати в деяких експериментах. Не турбуйтеся, якщо не можете його знайти.

— Я схвалила запит, — сказала Рабоніель. — Якщо таке обладнання є, ти його отримаєш.

У її голосі прозвучав ритм, що виражав цікавість. Навані зробила запис у блокноті — вона намагалася перерахувати їх усі.

— Над чим ти працюєш? — запитала Рабоніель. — Охоронець розповів мені про жахливий звук, який ти видобувала, щось негармонійне.

Геєна. Новий тон звучав по-іншому для Владних. Як же це пояснити?

— Я перевіряю, як атональні звуки впливають на Пустосвітло, якщо взагалі впливають.

Рабоніель затрималася, дивлячись через плече Навані. Потім глянула на підлогу, де у відрі з крижаною водою — снігом, зібраним ззовні вежі, — лежав самоцвіт. Це була спроба з’ясувати, чи може температура заглушити тон Пустосвітла.

— Що ж ти мені не кажеш? — промовила Рабоніель у задумливому ритмі. — Твоя поведінка... інтригує.

Вона відвернулася вбік — до кімнати саме зайшла її донька.

У молодшої Сплавленої сьогодні текла слина. Рабоніель веліла слузі періодично прикладати ганчірочку до рота дочки. Її обличчя не було паралізоване — вона, здавалося, просто не помічала та не дбала про те, щоб у неї текла слина.

— Ви пишете в нашому зошиті про щось під назвою «аксони», — сказала Навані, намагаючись відвернути увагу Рабоніель. — Що це?

— Аксон — це найменша частинка матерії. Одіозум може їх бачити. Теоретично, за допомогою достатньо потужного мікроскопа ми змогли б побачити маленькі кульки матерії, з яких складається все.

Навані читала багато теорій про такі найменші частинки матерії. Через теперішній душевний стан вона не надто зацікавилась тим, що такі теорії були підтверджені божественною істотою.

— Ці аксони мають полярність? — спитала Навані, перевіряючи температуру в рамках досліду.

— Повинні мати, — відповіла Рабоніель. — Ми припускаємо, що аксонний взаємозв’язок — це те, що утримує предмети як єдине ціле. На це впливають певні Сплески. Сили взаємодії між аксонами є фундаментальною основою всіх процесів у космері.

Навані гмикнула, записуючи чергову позначку з термометра.

— Що ти робиш? — запитала Рабоніель.

— Перевіряю, чи змінює нижча температура вібрації самоцвіту, — зізналася Навані. — Ви можете потримати оце і сказати мені, чи змінюється ритм, чи стає він голоснішим під час нагрівання?

— Можу.

Рабоніель сіла на підлогу біля столу. Позаду неї вмостилася дочка, повторюючи за матір’ю. Слуга — співун у робочій подобі — став на коліна, щоб витерти губи доньки.

Навані вийняла самоцвіт щипцями й віддала його Рабоніель. Хоча Навані могла ледве почути звуки каменів, притиснувши багато таких до шкіри, її вміння було недостатнім, щоб виявити невеликі зміни гучності, їй потрібен співун, щоб завершити цей дослід. Але як не дати Рабоніель виявити, що відкрила Навані?

Рабоніель узяла сферу й чекала, заплющивши очі. Нарешті похитала головою:

— Я не відчуваю жодних змін у тоні. Чому це має значення?

— Я намагаюся визначити, чи щось змінює його, — пояснила Навані. — Створення Воєсвітла вимагає невеликої зміни тонів Одіозума і Гонора, щоб згармоніювати їх. Якщо вдасться знайти інші чинники, які змінюють тон Пустосвітла, то зможу створити інші гібриди.

Це було досить правдоподібне пояснення. Воно мало виправдати її запити на пластини та інші компоненти, навіть лід.

— Новий напрямок міркувань, — сказала Рабоніель, і в ритмі її голосу прозвучала цікавість.

— Я не думала, що ви звернете увагу. Припускала, що ви зайняті своєю... роботою. Розстворснням Родича.

— Мені все ще потрібно зняти останній вузол. Минулого разу, коли я торкалася Родича, мені здалося, що я відчуваю вузол. Десь поруч... але він дуже, дуже маленький. Менший за інші... — вона піднялася з підлоги. — Дай мені знати, якщо потребуватимеш додаткового обладнання.

— Дякую, — сказала Навані з-за свого столу.

Рабоніель затрималася, поки вона робила записи про експеримент із крижаною водою.

Навані вдалося вдавати байдужість, доки не почула шурхіт пластин. Вона обернулася й побачила, як Рабоніель дістає нову пластину, ту, яку Навані заховала під кількома іншими. Геєна. Чому вона вибрала цю? Мабуть, помітила, що нею користувалися найбільше.

Рабоніель подивилася на Навані, а та змусила себе відвернутися, наче нічого не сталося. Потім Рабоніель заграла на пластині.

Навані тихо видихнула, заплющивши очі. Вона морочила собі голову, щоб приховати те, що робила, вживаючи всіх можливих заходів обережності... але вона мусила знати. Вона опинилася в тяжкому становищі: за нею постійно спостерігали, а Рабоніель завжди була поруч. Навані розплющила очі й побачила, що Рабоніель вражено дивиться на пластину. Вона встановила сферу з Пустосвітлом і знову заграла, спостерігаючи, як Світло виходить зі сфери.

Рабоніель промовила в благоговійному ритмі:

— Це тон, який витісняє Пустосвітло?

Обличчя Навані лишилося незворушним. Ну ось, вона отримала відповідь на одне запитання. Їй було цікаво, чи тому, хто грає певну ноту, потрібен відповідний Намір, щоб витіснити Пустосвітло, але, здавалося, створити пластину з відповідним звуком достатньо.

— Навані, — Рабоніель опустила смичок, — це чудово. І небезпечно. Я відчула відгук Пустосвітла у своєму яхонтосерці. Його не викинуло, але сама моя душа здригнулася від цього звуку. Я збентежена. І... збита з пантелику. Як ти це створила?

— Математика, — зізналася Навані. — І натхнення.

— Це може призвести до... — Рабоніель заспівала собі під ніс, а потім глянула на відро з крижаною водою. — Ти намагаєшся знайти спосіб пом’якшити вібрації Пустосвітла, щоб можна було переписати його іншим тоном. Іншою полярністю. Ось чому питала про аксони.

Вона наспівувала в збудженому ритмі. От Геєна, Навані підсвідомо захопилася цим звуком. У цьому ритмі відчувався трепет відкриття. Близькість до нього.

«Обережно, Навані», — нагадала вона собі. Їй доведеться зробити все можливе, щоб уберегти це знання від ворога. Існував спосіб, план, який вона склала на випадок, якщо Рабоніель вдереться, як-от зробила сьогодні. Можливий шлях до збереження секретів анти-Пустосвітла.

Наразі їй потрібно здаватися поступливою.

— Так, — сказала Навані. — Думаю, те, чого ви весь час хотіли, є можливим, Рабоніель. Я маю підстави вважати, що існує протилежність до Пустосвітла.

— Ти записала це?

— Ні, просто працювала з випадковими ідеями.

— Ти мусиш брехати, — сказала Рабоніель. — Я не заздрю тобі, Навані. Але знай, що я розберу цю кімнату на шматочки, щоб знайти твої нотатки, якщо доведеться.

Навані мовчала, зустрівшись поглядом зі Сплавленою.

— Ти все одно не віриш мені, — продовжила Рабоніель. — У те, що ми набагато сильніші, коли працюємо разом.

— Як я можу довіряти вашому слову, Рабоніель? Ви вже порушували обіцянки, дані мені, і щоразу, коли я просила провести переговори в інтересах мого народу чи Родича, ви відмовлялися.

— Так, але хіба не я привела тебе до зброї? Хіба не я розкрила тобі секрети, потрібні, щоб дістатися так далеко? У межах досяжності чогось, що може вбити бога? І все тому, що ми працювали разом. Тож зробімо разом цей останній крок.

Навані замислилася. Вона знала, що Рабоніель не бреше — Сплавлена просто розбере цю кімнату на частини, щоб знайти її записи. Крім того, вона, найімовірніше, позбавить Навані можливості отримувати все необхідне, чим зупинить її прогрес.

А Навані вже так близько.

Зітхнувши, вона перетнула кімнату й дістала свій записник — той, який вони назвали «Ритм війни», — зі сховку під поличкою. Можливо, Навані слід було тримати в голові всі свої відкриття, але вона не змогла втриматися від того, щоб записати їх. Їй потрібно було побачити свої ідеї на сторінці, використовувати нотатки, щоб просунутися в дослідженнях якомога далі.

Рабоніель сіла, щоб прочитати записи й дізнатися, що Навані відкрила про цей новий тон, при цьому наспівуючи собі під ніс у зацікавленому ритмі. Через деякий час біля дверей з’явився слуга з великим дерев’яним ящиком.

— Нарешті.

Навані підійшла й забрала в нього ящик. Усередині була скляна трубка діаметром трохи менше фута і кілька футів завдовжки, з товстими металевими ковпачками на кінцях.

— А це що? — запитала Рабоніель.

— Тайленська вакуумна трубка. З Королівського інституту барометричних досліджень. Цей пристрій був біля верхнього поверху вежі, там ми проводили дослідження погоди.

Вона поклала пристрій і забрала записник у Рабоніель, зробивши кілька нотаток перед початком наступного досліду. Металеві ковпачки можна було відкрутити, щоб відкрити камери, які завдяки ущільнювачам утримували вакуум у центральній скляній камері. Навані відкрила один кінець і вставила в нього порожній діамант. Далі ювелірним молотком розбила самоцвіт, наповнений Пустосвітлом, і Світло почало витікати. Вона швидко вставила його до камери з іншого боку вакуумної труби. Закрила кінці, а потім використала фабріальний насос, щоб видалити повітря з бічних камер.

Потім зняла затискачі, які закривали бічні камери, відкривши їх вакууму в центрі. Якщо вона зробила все правильно, то в центральну скляну камеру не потрапляло або майже не потрапляло повітря, і тепер з обох кінців трубки були самоцвіти.

Рабоніель нависла над Навані та спостерігала, як Пустосвітло випливає у вакуум. Світло поводилося не так, яку повітрі, — наприклад, його не тягло з каменя. Чим би не було Пустосвітло, воно, схоже, не складалося з аксонів. Це енергія, сила.

— Що ми робимо? — тихо запитала Рабоніель.

— Я вважаю, що це єдиний спосіб повністю відокремити Пустосвітло від пісень Рошару. У вакуумі не може бути звуку, оскільки немає повітря для передачі хвиль. Тому, оскільки цей самоцвіт випускає Пустосвітло, я сподіваюся, що воно не зможе «почути» ритм Одіозума — уперше за весь час свого існування.

— Ти думаєш, що воно не само по собі видає ритм, — здогадалася Рабоніель, — а повторює його. Підхоплює.

— Так само як спрени підхоплюють манери від людей. Або як шматок металу можна намагнітити, торкаючись ним магніту протягом тривалого часу.

— Геніально, — прошепотіла Рабоніель.

— Побачимо.

Навані взяла свій смичок, потім притиснула пластину до стінки вакуумної камери й почала грати свій тон, протилежний до Пустосвітла.

Рабоніель здригнулася від цього звуку.

— Світло не зможе почути, — сказала вона. — Воно ж у вакуумі, як ти сказала.

— Так, але воно рухається трубкою і незабаром торкнеться порожнього діаманта з іншого боку. Я хочу, щоб це було перше, що воно почує, коли торкнеться матерії.

Їм довелося довго чекати, поки Пустосвітло дрейфувало у вакуумі, але Навані продовжувала грати. У певному сенсі це було кульмінацією її гарячкових днів досліджень. Кульмінацією симфонії божевілля, яку вона писала.

Пустосвітло зрештою торкнулося порожнього діаманта і втягнулося всередину. Навані почекала, доки не втягнеться більша частина Світла, а потім веліла Рабоніель від’єднати затискач, що відокремлював камеру з діамантом від вакууму. Навані відкрила її — почувся тихий ляск, — а потім дістала діамант. Він блідо світився фіолетово-чорним. Вона уважно розглянула камінь, придивляючись ближче, доки не...

Так. Повітря навколо нього ледь помітно викривлялося. Вона відчула трепет, простягнула камінь Рабоніель, але та раптом закричала.

Навані зловила діамант, коли Рабоніель його впустила. Сплавлена приклала руку до грудей, наспівуючи щось розсерджено.

— Я розумію, що звук неприємний, — сказала Навані.

— Це було схоже на звук, який видає пластина, але в тисячу разів гірший. Він неправильний. Така вібрація не повинна існувати.

— Для мене він звучить точно так само, як тон Одіозума.

Навані поклала самоцвіт на стіл поруч із кинджалом, який їй дала Рабоніель. Тим, що міг направляти й рухати Світло.

Жінка сіла в крісло поруч. Рабоніель теж сіла, відсунувши від стіни табуретку. Вони разом уважно вдивлялися в маленький самоцвіт, який здавався таким неправильним.

— Навані, — промовила Рабоніель. — Це... Це змінить світ.

— Знаю, — Навані, зітхаючи, потерла чоло.

— Маєш виснажений вигляд, — зауважила Рабоніель.

— Я майже не спала кілька днів, — зізналася Навані. — Чесно кажучи, все це так приголомшує. Мені потрібна перерва, Рабоніель. Щоб прогулятися, зібратися з думками й розворушити кров у венах.

— Добре. Я зачекаю.

Рабоніель махнула охоронцеві, щоб той пішов з Навані, а сама Сплавлена продовжувала дивитися на самоцвіт. Насправді Рабоніель була настільки зосереджена на діаманті, що не помітила, як Навані взяла «Ритм війни», коли вийшла з охоронцем у коридор.

Навані зібралась із силами. Вона чекала...

Пролунав вибух.

Він струснув коридор, ударивши з такою фізичною силою, що охоронець Навані аж підстрибнув від переляку. Вони обоє обернулися й побачили, що з кімнати, з якої вийшли, повалив дим. Охоронець кинувся назад, схопивши Навані за руку й потягши за собою.

Вони побачили хаос. Стіл вибухнув, і Рабоніель лежала на підлозі. Обличчя Сплавленої було маскою болю, її груди й живіт роздерті — хава розірвана на частини, панцир порізаний і поламаний, у шкірі між пластинами панцира застрягли уламки скла. Чи діаманта? На її щастя, небагато осколків потрапили в голову, хоча помаранчева кров сочилася з тисячі маленьких ранок на руках і грудях.

Однак Рабоніель була все ще жива, тож план Навані провалився. Навані припустила, що за її відсутності Рабоніель зробить наступний крок — спробує змішати Пустосвітло з новим Світлом. Рабоніель продовжувала стверджувати, що очікує, що два види Світла зникнуть, коли їх змішати. Вона не очікувала вибуху.

Навані сподівалася, що якщо Рабоніель помре, це затримає її спотворення вежі на достатньо довгий час, щоб Навані встигла розробити зброю на основі цього Світла. Цього не сталося. Вибух вийшов слабшим, ніж той, що знищив кімнату з ученими, а Рабоніель була набагато витриваліша за людину.

У глибині душі Навані була по-зрадницьки рада, що Сплавлена не загинула. Рабоніель сіла й оглянула кімнату. Кілька книжкових полиць упали, розсипавши вміст. Дочка Рабоніель так і сиділа на місці, навіть немов і не помітила, що сталося, попри порізи на обличчі. Її слуга, напевно, загинув і тепер лежав на підлозі лицем униз. Побачивши це, Навані відчула цілком природний смуток.

— Що ви зробили? — запитала вона. — Повелителько Бажань, що сталося?

Рабоніель закліпала й підвелася на ноги.

— Я... вставила діамант, який ми створили, у руків’я кинджала, а потім його кінчиком спробувала витягнути Пустосвітло з іншого самоцвіту, щоб змішати їх. Здавалося, це найкращий спосіб перевірити, чи два Світла знівелюють одне одного. Я думала... думала, реакція буде спокійною, як змішування гарячої та холодної води...

— Гаряча і холодна вода не знищують одна одну відразу, коли зустрічаються, — зауважила Навані. — Крім того, тепло під тиском, як Світло в самоцвіті, — це інша річ.

— Так, — погодилася Рабоніель і кілька разів кліпнула, немов ошелешена. — Якщо використовувати блискавку буремної подоби, щоб запалити щось підтиском, воно завжди вибухає. Можливо, якщо Пустосвітло й анти-Пустосвітло зустрінуться у повітрі, вийде просто ляск. Але вони були всередині самоцвіту. Я вчинила велику дурість.

Інші Сплавлені — Глибинні — просочилися крізь стіни, щоб поглянути, що сталося. Рабоніель відмахнулася від них, поки її рани загоювалися під дією внутрішнього Пустосвітла. Глибинні забрали слугу, і той, на щастя, заворушився, коли його несли.

Стіл був розбитий, на стіні виднілася чорна вм’ятина. Навані відчула запах диму — уламки столу все ще горіли. Отже, вибух викликало нагрівання, а не лише тиск. Рабоніель випровадила охоронця та Сплавлених, а потім почала щось шукати серед уламків столу.

— Жодних залишків кинджала, — сказала вона. — Ще одна неприємність — втрата такої цінної зброї. У мене є й інші, але доведеться врешті-решт переселити тебе із цієї кімнати та зібрати геть усі шматочки райзію. Можливо, ми зможемо його перетопити й заново викувати кинджал.

Навані кивнула.

— А поки що, — промовила Рабоніель, — я хотіла б, щоб ти зробила мені ще один самоцвіт, наповнений цим анти-Пустосвітлом.

— Зараз?

— Будь ласка.

— Ви не хочете переодягтися? Нехай хтось витягне осколки скла з вашої шкіри...

— Ні, — відказала Рабоніель. — Я хочу ще раз побачити цей процес. Прошу, Навані.

Вона промовила ці слова в ритмі, який вказував, що це все одно станеться, незалежно від того, чи «попросили» Навані. Тож королева підготувала вакуумну камеру — на щастя, та була позаду Рабоніель, захищена від вибуху. Поки Навані працювала, Рабоніель послала когось по інший кинджал, що вбиває Вісників. Навіщо їй це? Звичайно, вони не збиралися змішувати різні види Світла після того, що сталося.

Відчувши немов зловісну хмару, що нависла над нею, Навані повторила дослід, цього разу наповнивши самоцвіт трохи менше — про всяк випадок, — перш ніж вийняти його.

Рабоніель узяла його, і хоча цього разу не впустила, проте здригнулася.

— Так дивно, — сказала вона і вставила камінь у другий кинджал.

Потім Рабоніель відкрутила гвинт і витягнула шматок металу, що проходив через центр. Вона перевернула вставку — та мала обидва загострені кінці й отвір для гвинта, — перш ніж вставити в ніж знову.

— Щоб змусити анти-Пустосвітло витікати з каменю вздовж леза? — спитала Навані. — А не втягувати те, до чого торкається кинждал?

— Саме так, — сказала Рабоніель. — Можеш десь заховатися. Потім вона розвернулася, пройшла через кімнату і вдарила доньку ножем у груди.

Навані була надто приголомшена, щоб поворухнутися. Вона стояла серед уламків, роззявивши рота, коли Рабоніель нависла над іншою Сплавленою, встромляючи зброю все глибше. У молодшої Сплавленої почалися судоми, але Рабоніель безжалісно тримала її, проштовхуючи ніж у тіло власної дочки.

Вибуху не було. Можливо, всередині тіла Сплавленої Пустосвітло не перебувало під тиском, як у самоцвіті. Відчувся запах горілого м’яса, а шкіра навколо рани вкрилася пухирями. Молодша Сплавлена здригалася й кричала, вчепившись кігтистими пальцями в руку матері.

Тоді її очі стали молочними, як білий мармур. Сплавлена обм’якла, і Навані здалося, що вона побачила, як щось злетіло з її губ. Дим? Ніби все її нутро вигоріло.

Рабоніель витягла кинджал, а потім відкинула його, як сміття. Вона обійняла тіло доньки, притиснувшись чолом до трупа, горнула його до себе та гойдала вперед-назад.

Навані підійшла ближче, прислухаючись до скорботного ритму Рабоніель. Хоча пучок її волосся розсипався по обличчю, Навані побачила, як сльози течуть по червоно-чорних щоках.

Навані не була впевнена, чи коли-небудь бачила, щоб співуни плакали. Це була зовсім не безжалісність. Це щось інше.

— Ви вбили її, — прошепотіла Навані.

Рабоніель продовжувала колисати труп і наспівувати, тримаючи його міцніше і тремтячи.

— Ох, Елітанатіль, — прошепотіла Навані десяте ім’я Всемогутнього. — Ви вбили її назавжди, так?

— Більше ніяких перероджень, — прошепотіла Рабоніель. — Більше ніяких Повернень. Нарешті ти вільна, моя донечко. Вільна.

Навані притисла долоню до грудей. Той біль... вона знала його. Саме так вона почувалася, почувши про смерть Елгокара від рук мостонавідника-зрадника.

Однак Рабоніель сама здійснила це вбивство. Сама! Але ж... справжня смерть сталася давно? Багато століть тому? Як це — жити з дитиною, чиє тіло постійно поверталося до життя довгий час після того, як розум покинув її?

— Ось навіщо все це, — промовила Навані, ставши навколішки біля них. — Ваш бог натякнув, що анти-Пустосвітло можливе, і ви підозрювали, що можна зробити за його допомогою. Ви захопили вежу, ув’язнили мене, змусили працювати і, можливо, затримали спотворення Родича. Тому що сподівалися віднайти це анти-Пустосвітло. Не тому, що хотіли отримати зброю проти Одіозума. Атому, що хотіли проявити милосердя до своєї дочки.

— Ми ніколи не зможемо створити достатньо цього антисвітла, щоб загрожувати Одіозуму, — прошепотіла Рабоніель. — Це була ще одна брехня, Навані. Мені шкода. Але ти здійснила мою мрію. Коли я відмовилася, ти наполягала. Можна було б подумати, що саме безсмертна істота продовжить втілювати ідею до кінця, але це була ти.

Навані опустилася навколішки, поклавши руки на коліна й відчуваючи, ніби стала свідком чогось надто особистого. Тож дала Рабоніель час на скорботу.

А та справді горювала. Безсмертні руйнівники, міфічні вороги всього живого горювали. Горе Рабоніель здавалося таким самим, як горе людської матері, яка втратила дитину.

Зрештою Рабоніель поклала тіло на землю, а потім закрила рану тканиною з кишені. Вона витерла очі й підвелася, потім покликала охоронця, щоб той привів слуг.

— Що тепер? — запитала Навані.

— Тепер я переконаюся, що ця смерть була справді остаточною, — відповіла Рабоніель, — поспілкувавшись із душами на Брейзі. Якщо Ессу справді померла остаточно, тоді будемо знати, що ми з тобою досягли своєї мети. І... — вона замовкла, потім заспівала в ритмі.

— Що?

— Наш записник.

Рабоніель подивилася на те місце на підлозі, де він лежав. Навані поклала його туди, коли створювала другий самоцвіт з анти-Пустосвітлом.

Рабоніель заспівала в іншому ритмі, коли увійшли слуги, і віддала короткі накази. Вона послала кількох спалити труп доньки та надіслати почесті та прах родині, яка пожертвувала тілом когось із рідних для її дочки. Інших попросила забрати вакуумну трубку та металеві пластини, які Навані використовувала для експериментів.

Навані ступила вперед, щоб зупинити їх, але Рабоніель стримала її рукою, спокійно, проте твердо. Сплавлена забрала записник з рук Навані.

— Я зроблю копію для тебе, — пообіцяла Рабоніель. — Наразі мені потрібен цей, щоб відновити процес твоєї роботи.

— Ви ж бачили, як я все робила, Рабоніель.

— Так, але мені потрібно створити нову пластину, новий тон. Для Буресвітла.

Навані спробувала вирватися, але Рабоніель міцно тримала її. Вона заспівала в небезпечному ритмі, змушуючи Навані зустрітися з нею поглядом. Очі, які щойно плакали, тепер дивилися твердо й непохитно.

— Стільки ваших слів про спільну роботу, — сказала Навані. — І ви посміли натякнути, що я помилялася, коли намагалася щось від вас приховати.

— Я закінчу війну. Цю обіцянку я виконаю, адже сьогодні ми знайшли спосіб. Нарешті. Спосіб переконатися в тому, що Променисті більше не зможуть битися. Бачиш, їхні здібності функціонують так само, як і у Сплавлених. Якщо ми вб’ємо людину, народиться інший Променистий. Боротьба стає вічною, бо обидві сторони безсмертні. Сьогодні ми покінчимо з цим. Недарма я зберегла Променистих у вежі. Для випробування анти-Буресвітла знадобляться піддослідні.

— Не може бути, щоб ви натякали... — видихнула Навані. — Ви ж не маєте на увазі...

— Сьогодні важливий день, — Рабоніель відпустила її та пішла за слугами, які несли спорядження Навані. — Саме сьогодні ми знайшли спосіб знищити спренів Променистих. Я повідомлю тобі результати експерименту.

Кінець четвертої частини