Ритм війни

І-4 Вайр

Вайр тепер вільний.

Моаш — людина, якою він колись був, — прожив усе життя в кайданах і ніколи цього не знав. О, він усвідомлював, що світлоокі закули його. Він відчував їхню тиранію як прямо, так і опосередковано — найбільш болісно через смерть у підземеллях тих, кого він любив.

Але все ж він не усвідомлював, що таке справжні ланцюги. Вони зв’язували його душу, робили простим смертним, коли він завжди міг стати чимось незрівнянно більшим.

Вайр розмашисто кинув свій Сколкозброєць згори вниз. Меч закрутився, і на ньому блиснуло сонячне світло, потім пролетів через кар’єр, ударився об великий камінь, відскочив від нього, залишивши отвір у землі, а потім нарешті застряг у камені й застиг.

— Я... все ще не розумію, що ти робиш, Вайре, — сказала Хен у Ритмі збентеження. Їй завжди пасувала воєнна подоба. — Цю зброю не треба кидати.

Вони працювали разом у кар’єрі за межами Холінара, створеному для видобутку мармуру, що залягав на багато футів унизу, під крємом. Як завжди, його невелика група співунів вирушила туди ж, куди й він, і почала спокійно працювати, як і він. Кілька хвилин тому Вайр вирізав Сколкозбройцем камені.

Тепер його увага повернулася всередину. До ланцюгів, кайданів і невидимих в’язниць. Він змахнув рукою, і Сколкозброєць, що лежав далеко від нього, обернувся на імлу. Знадобилося десять ударів серця, щоб прикликати його знову.

— Я бачив, як принц Адолін кидав свій Сколкозброєць, — сказав Вайр. — Три місяці тому на полі бою в північному Я-Кеведі. Він не Променистий, але його Клинок відгукується так, ніби він один з них...

— Можливо, то був просто вдалий кидок. Він знову кинув клинок. Той марно дзвякнув об мішень. Він примружився, а потім перетворив клинок на хмарку імли.

— Ні, — сказав Вайр. — Він повинен уміти змінювати баланс, щоб цей маневр удався. І Сколкозброєць повернувся до нього швидше, ніж десять ударів серця, навіть враховуючи, що в бою пульс прискорюється.

Вайр почекав, поки меч з’явиться в його руці. Це була стародавня зброя, один з могутніх Клинків честі. Але все ж меч мав недоліки. Він не міг змінювати форму і потребував набагато більше Буресвітла, а коли ним махати занадто швидко, одяг нерідко вкривався шаром інею.

Вайр не відчував гніву через неповноцінність свого Сколкозбройця. Чи приниження. Відсутність цих емоцій дозволяла йому ясно оцінити ситуацію, розпалюючи цікавість і рішучість. Ось що означає бути вільним. Звільнитися з полону.

І більше ніколи не відчувати провини.

Він пройшовся через кар’єр. Навколо метал дзвякав об камінь тисячі разів, ніби танцювали лапки крєм’ячків. Похмуре небо і спокійний вітер холодили його шкіру, він вибрав нову ділянку кар’єру для роботи й почав вирізати ще один великий блок дорогоцінного мармуру зі стінки.

— Вайре, — сказала Хен. У Ритмі рішучості. Зацікавлено. Чого вона хотіла, що так боялася? — Я... Я йду.

— Добре, — Вайр продовжував працювати.

— Ти... не сердишся?

— Я не можу сердитися, — сказав він чесно. — І не відчуваю розчарування.

Після всіх цих місяців разом вона все ще не розуміла, тому кинулася пояснювати, турбуючись, що він буде засмучений, попри те що сам сказав.

— Я більше не хочу брати участі в набігах і воювати, Вайре. Я відчуваю, що лишень прокинулася, почала жити, а потім відразу стала вбивати. Хочу зрозуміти, як це — жити. По-справжньому жити. Зі своїм розумом, своїми Пристрастями.

— Це добре.

Вона замугикала в Ритмі примирення.

— Ти в кайданах, Хен, — пояснив Вайр. — Ти не віддала йому свої негативні емоції. Твою невпевненість. Твої страхи. Твій біль. Я був таким, як ти, багато років. — Він примружився, обернувся і поглянув на захід. На нього. — Потім я скинув кайдани й побачив, ким можу стати насправді.

Вона замугикала в Ритмі... цікавості? Так, він гадав, що так і було.

— Що таке? — запитав Вайр.

— Ти казав, що скинув із себе тягар, Вайре. Тобі вже байдуже. Але продовжуєш полювати на нього. На Вітробігуна.

При згадці про Каладіна Моаш відчув натяк на старі болючі емоції — хоча Одіозум швидко висмоктав їх.

— Каладін — друг, — сказав Моаш. — Для мене важливо, щоб він здобув свободу. Іди своїм шляхом, Хен. Якщо в майбутньому звільнишся від кайданів, відшукай мене. Ти здібна воїтелька, і я б хотів знову битися поруч з тобою.

Вайр підняв камінь на праве плече і поніс його з кар’єру. Інші залишилися на місці, працюючи.

Він любив тягати каміння. Проста робота найкраще дозволяла вбити час. Це нагадувало йому дні, проведені з караванами. Однак нова робота була кращою — втомлювалося тіло, але він міг думати про свій цікавий стан. Новий стан.

З великим каменем на плечі, він неухильно підіймався стежкою до Холінара. Мармур був важким, але не настільки, щоб потребувати Буресвітла чи надприродної допомоги. Це не дозволить досягнути мети. Якийсь час він ішов, задоволений своїм статусом. І тут подумав про Каладіна.

Бідолашний Каладін. Його старий друг дійсно міг здобути свободу. Насправді два види свободи. Але Вайр сумнівався, що Каладін коли-небудь прийме ту ж свободу, що й він, тому запропонував йому іншу. Солодкий спокій неіснування.

Хен мала рацію, коли розпитувала Вайра. Так багато речей, які колись здавалися важливими, більше не хвилювали його, то чому Каладін продовжував дражнити, привертати його увагу? Чому Каладін завжди змушував знову спалахувати його старі емоції, навіть якщо й ненадовго?

Вайр визнав, що все ще його стримує один ланцюг. І це його друг. «Я повинен мати рацію, — думав Вайр. — А він повинен помилятися». Каладін мав визнати, що правда за Вайром. Поки він не...

А поки що останній ланцюг залишиться на місці.

Вайр зрештою дістався до Холінара і пройшов через ворота. Місто добре і по-справжньому вжилося в нові умови. Народи змішувалися, хоча співунам надавалася належна пошана. Вони стали зразками поведінки, яких люди мали навчитися наслідувати. Коли виникали суперечки, співуни змушували людей бути справедливими одне до одного.

Врешті-решт, коли батьки поверталися додому, то їхнім обов’язком було встановити обмеження, якщо панував безлад. Людство мало цілі тисячоліття довести, що воно може як слід керувати саме собою, проте зазнало невдачі.

Люди витріщалися на нього. Він не носив форму і прикривав своє татуювання Четвертого мосту на плечі рукавами довжиною до ліктя. Не відрізнявся від інших. Але все ж був особливим. Бо вони знали його, шепотілися про нього. Вайр. «Той, хто втихомирює».

Той, хто носить каміння.

Незабаром він дістався до будівельного майданчика поблизу Району Кольорів. Тут робітники будували спеціальне житло для деяких Глибинних. Кожне тавро Сплавлених мало свої особливості. Ці любили будинки без підлоги, щоб босими ногами торкатися натурального каменю. Вони також могли проходити крізь інші тверді матеріали, але їм подобалося відчувати під ногами природний камінь, що тягнеться до самого серця Рошару. Тож мармур Вайра використовуватиметься для стін.

Вайра не просили допомогти з цією роботою. Якби негативні емоції могли керувати ним, можливо, його роздратувало б таке нехтування. Важка праця в місті? Не сказати йому про неї — те саме, що сховати цукерки від дитини. На щастя, він дізнався про це кілька днів тому і почав сам різати каміння й носити його.

Вайр відніс свій шмат мармуру до каменярів, а ті мали його обточити. Потім допоміг розвантажити віз, повний до країв, який приїхав з іншого кар’єру.

Один камінь за раз. Підіймаєш, тягнеш, кидаєш. Чудова робота. Важка, виснажлива. Вайр настільки занурився у працю, що, коли всі вози, запряжені чалами, були порожні, він обтрусив руки й здивувався: залишився сам. Куди поділися каменярі та інші робітники? Ще навіть не полудень.

— Де всі? — запитав він погонича чалів, який швидко збирав своїх тварин, щоб загнати в загін.

— Сьогодні ввечері Вічновій, ясновельможний. На честь свята нам дали півдня відпочинку.

— Я не ясновельможний, — Вайр оглянув небо.

Він уже пригадав, що буря настане лише за кілька годин. Зараз вона, напевно, наближається до Урітіру. Армії готувалися до нападу. Проте йому наказали не брати участі в битві, тож він знову поглянув на погонича чалів:

— Скільки ще треба каменів?

— Ну, гм, ясновельможний... гм. Утихомирювачу? Сер? Гм. Ну, нам потрібно подвоїти те, що ми маємо зараз. Є ще купа в другому кар’єрі, але в нас є чали й вози, щоб...

— Не годиться, щоб розважалися лише чали, — Вайр розвернувся та пішов дорогою до міських воріт.

Однак ще не дійшовши туди, він потрапив у видіння. Опинився на величезному полі золотого світла. На троні сидів Одіозум — зростом у сотню футів, у подобі могутнього Сплавленого, величного, яким і має бути король.

Вайр підійшов ближче і став на коліна:

— Тепер ти можеш узяти мене без бурі, Повелителю?

— НАШ ЗВ'ЯЗОК МІЦНІЄ, — сказав Одіозум. — Я НЕ ПОТРЕБУВАВ БУРІ ВЖЕ КІЛЬКА МІСЯЦІВ, ЩОБ ПОКАЗАТИ ТОБІ ВИДІННЯ, ВАЙРЕ. ЗАЗВИЧАЙ Я РОБЛЮ ЦЕ ЧЕРЕЗ ТРАДИЦІЇ.

Це мало сенс. Вайр чекав подальших вказівок.

— Я ПОМІТИВ, ЩО ТИ ВІЛЬНО ГУЛЯВ ПОСЕРЕД БУРІ В ПОПЕРЕДНІ РАЗИ, — сказав Одіозум громоподібним голосом. — ТИ ВІДДАВ МЕНІ СВОЇ НАЙГІРШІ ЕМОЦІЇ, АЛЕ ПОВИНЕН МАТИ ПОЧУТТЯ САМОЗБЕРЕЖЕННЯ. СТРАХ ПЕРЕД МОЄЮ ВЕЛИЧНІСТЮ. ЧОМУ ТИ НЕ БОЇШСЯ БЛИСКАВКИ?

— Ти мене не вдариш.

— ЗВІДКИ ТИ ЗНАЄШ?

— Я не закінчив те, що повинен зробити, — сказав Вайр. — Мені ще треба довести правду.

— ЦІКАВО. ТИ ТАК ДИВНО РЕАГУЄШ НА МІЙ ДАР. ТИ СТАЄШ ТИМ, ЧОГО Я РАНІШЕ НЕ СТВОРЮВАВ, ВАЙРЕ.

— Деякі кажуть, що я став твоїм аватаром. Що ти дієш через мене, контролюєш мене. Одіозум розсміявся:

— НІБИ Я Б ДАВ ТАКУ СИЛУ СМЕРТНОМУ. НІ, ВАЙРЕ, ТИ ТАКИЙ ЄДИНИЙ. ТАК ЦІКАВО.

— Я вільний.

— І ВСЕ Ж, ТИ ТАК ЧАСТО ДУМАЄШ ПРО КАЛАДІНА.

— Я... майже вільний.

Одіозум нахилився вперед, і блискавки потріскували на його панцирному тілі:

— ТИ ПОТРІБЕН МЕНІ В УРІТІРУ. МИ НЕ МОЖЕМО ЗМУСИТИ ПРИСЯЖНУ БРАМУ БРАМУ ПРАЦЮВАТИ, А МЕНІ ПОТРІБНО, ЩОБ ТИ ПЕРЕНІС ПІХОТУ. ПІДОЗРЮЮ, ЩО ТВІЙ МЕЧ ВСЕ ЩЕ ПРАЦЮЄ.

— Вирушу просто зараз. Але думав, що ти не хочеш, щоб я був там.

— Я ТУРБУЮСЯ ПРО ВПЛИВ НА ТЕБЕ ТВОГО ДРУГА. ВІТРОБІГУНА.

— Не турбуйся. Ці емоції тепер належать тобі.

— СПРАВДІ, — Одіозум нахилився ближче. — ТВІЙ ДРУГ — ЦЕ ПРОБЛЕМА ДЛЯ МЕНЕ, БІЛЬША, НІЖ Я ГАДАВ. Я ПЕРЕДБАЧАВ, ЩО ВІН ЗАЛИШИТЬСЯ ТАКИМ І НАДАЛІ.

Не дивно. Каладін був проблемою для багатьох.

— ВІН ПОКИНУВ БИТВУ — Я НЕ ДУМАВ, ЩО ВІН НА ТАКЕ ЗДАТЕН, — продовжив Одіозум. — ЯК НЕ ДИВНО, ЦЕ ЗРОБИТЬ ЙОГО НАБАГАТО НЕБЕЗПЕЧНІШИМ У МАЙБУТНЬОМУ. ЯКЩО МИ НІЧОГО НЕ РОБИТИМЕМО. АЛЕ Я НЕ МОЖУ ЗАВДАТИ ЙОМУ ПРЯМОГО УДАРУ. ХІБА ЩО ВІН САМ ВІДДАСТЬСЯ МЕНІ В РУКИ.

— Каладіна не можна вбити, — відказав Вайр.

Він був упевнений у цьому, як і в тому, що сонце гаряче і вічно ходитиме над Рошаром.

— НАВІТЬ ТИ НЕ МОЖЕШ?

— Тим паче я.

— Я НЕ ДУМАЮ, ЩО ЦЕ ПРАВДА, ВАЙРЕ, ХОЧА РОЗУМІЮ, ЧОМУ ТИ ТАК ВВАЖАЄШ. Я ВІДЧУВАЮ ТВОЇ ПРИСТРАСТІ ТОМУ ЩО ВОНИ МОЇ. Я ТЕБЕ РОЗУМІЮ.

Вайр так і стояв на колінах.

— Я б хотів заволодіти ним, як заволодів тобою, — сказав Одіозум. Тож Вайр першим побачить Каладінову смерть. Це буде милість.

— Ти МОЖЕШ ПРИДУМАТИ СПОСІБ ЗАВДАТИ ЙОМУ БОЛЮ? ПІДШТОВХНУТИ ДО МЕНЕ?

— Ізолюй його. Забери його друзів.

— НЕЗАБАРОМ ВІН ЗАЛИШИТЬСЯ ОДИН.

— Тоді змусь його боятися. Змусь його відчувати жах. Зламай його.

— Як?

Вайр подивився на нескінченне поле золотого каменю:

— Як ти переніс мене сюди?

— ЦЕ НЕ МІСЦЕ, А ВИКРИВЛЕННЯ ЦАРСТВ. ВИДІННЯ.

— Ти можеш показати мені будь-що?

— ТАК.

— А можеш показати що-небудь йому?

— У МЕНЕ НЕМАЄ ЗВ'ЯЗКУ З НИМ, — Одіозум замислився, тихо наспівуючи в якомусь ритмі. — Є СПОСІБ. У ЙОГО ДУШІ Є ДІРКИ. ХТОСЬ МІГ БИ УВІЙТИ В НИХ. ХТОСЬ, ХТО ЗНАЄ ЙОГО, ХТОСЬ ПОВ'ЯЗАНИЙ З НИМ. ТОЙ, ХТО ВІДЧУВАЄ ТЕ, ЩО ВІН.

— Я зроблю це.

— МОЖЛИВО. ТИ МІГ БИ ПОТРОХИ ВПЛИВАТИ НА НЬОГО. МОЖЛИВО, ЩОНОЧІ, КОЛИ ВІН СПИТЬ...ВІН УСЕ ЩЕ ДУМАЄ ПРО ТЕБЕ, І ЦЕ НЕ ВСЕ. ЗВ'ЯЗОК ЧЕРЕЗ ВАШЕ МИНУЛЕ, ВАШІ СПІЛЬНІ МРІЇ. БУДЬ-ЯКИМ ЗВ’ЯЗКОМ НА КШТАЛТ ЦЬОГО МОЖНА МАНІПУЛЮВАТИ. Чи ВИСТАЧИТЬ ЦЬОГО? ЯКЩО МИ ПОКАЖЕМО ЙОМУ ВИДІННЯ, ВІН ЗЛАМАЄТЬСЯ?

— Це буде лише початок. Я можу підвести його до прірви. Змусити зробити крок до краю.

— І ЩО ПОТІМ?

— Потім ми знайдемо спосіб змусити його стрибнути, — тихо відповів Моаш.

І-5 Цуп

Звисаючи зі стелі — небезпечно тримаючись за мотузку рукою, а іншою тягнучись до кошика, — Цуп мусила визнати, що крадіжка їжі вже не приносила їй такого азарту, як колись.

Вона продовжувала прикидатися, тому що не хотіла, щоб її життя змінювалося. Вона ненавиділа зміни. Красти їжу в людей було її головним хистом. Вона робила це вже протягом багатьох років і справді відчувала трепет, коли бачила їхні голодні обличчя. Хтось оглянувся, потім повернувся — а чута зникла. Чи підіймав кришку і бачив порожню тарілку. Після цього наставав найпіднесеніший момент кумедної паніки й розгубленості.

Але потім жертви всміхалися і шукали, де вона. Звичайно, вони її не бачили. Вона дуже добре ховалася. Але вони продовжували дивитися і здавалися ніжними.

Не можна бути ніжним до того, хто обікрав тебе. Псувалися всі відчуття.

Потім ще й це. Вона потяглася трохи далі, торкнулася пальцями кошика...

Ось він. Вона схопилася за ручку.

Тримаючи ручку кошика в зубах, Цуп піднялася по мотузці, а потім зникла в прихованому лабіринті маленьких тунелів, які пронизували стелі та стіни Урітіру. Тут на неї чекав В’юнок, згорнувшись і створивши собі обличчя з лоз та кристалів.

— О! — вигукнув він. — Повний кошик! Подивімося, що він залишив тобі цього разу!

— Ніхто мені нічого не залишав, — огризнулася Цуп. — Я його вкрала, нечесно й банально. І цить. Хтось може почути.

— Інші мене не чують, володарко. Я...

— Я тебе чую. Тож тихо, ти, спрене скиглення.

Вона прокрадалася по тунелю. Зараз вирував Вічновій, і вона хотіла сидіти в безпеці у своєму гніздечку. У неї було якесь моторошне передчуття, а чомусь інші Променисті ніби нічого й не помічали. І хоча у вежі все здавалося нормальним, вона не могла не помітити дивного відчуття, що все якось не так.

Проте вона відчувала це щоразу. Тож сьогодні просто повзла через вузенький тунель, штовхаючи кошик перед собою. Наступне перехрестя було дуже тісним, але вона пролізла, за допомогою Буресвітла зробивши себе слизькою.

Два повороти, повзання по прямій — і вони опинилися на невеликому перехресті, де залишила сферу для освітлення. Стеля тунелю була тут трохи вищою, дозволяючи їй притулитися спиною до кам’яної стіни й оглянути здобич.

В’юнок з’явився на стелі, прийнявши подобу лози, що проросла й поповзла по каменю. Він знову створив обличчя прямо над нею, поки вона копирсалася в кошику. Коржик... трохи карі... бобове пюре з цукром... маленька баночка варення з милою мордочкою, намальованою над рогоїдським символом, що означав «любов».

Цуп глянула на стелю та обличчя з лоз, що звисало з неї, кліпаючи очима.

— Ну добре, — зізналася вона. — Можливо, він і справді залишив це мені.

— Можливо?

— Голодний дурний рогоїдський хлопець, — пробурчала Цуп, намазуючи варення на коржик. — Його батько знав, як зробити так, щоб усе здавалося випадковістю, залишивши їжу, щоб я могла її вкрасти. Прикинутися, що вкрала, буря забирай!

Вона запхала коржик у рот. Геєна! Справді смачно. Від цього приниження лише посилилося.

— Не бачу проблеми, повелителько, — сказав В’юнок.

— Це тому, що ти спрен-бевзь, відрізала вона, а потім запхала решту коржика до рота, продовжуючи говорити: — Не вмієш розважатися.

— Я теж люблю розважатися! відказав він. — Минулого місяця з допомогою кількох людських дітей я організував найкрасивішу виставку стільців. Інші спрени культивації вважали її досить величною. Особливо хвалили табуретки.

Цуп зітхнула й розслабилася, відкинувшись назад. Вона була занадто роздратована навіть для того, щоб придумати хороший жарт про табуретки. Вона не сердилася. Їй справді не сумно. Просто... відбувалася якась маячня. Справжня маячня.

А щоб тобі буря! Сьогодні тіло свербіло від пов’язки, яку вона носила під сорочкою.

— Ходімо, — вона схопила кошик та сферу й полізла через нутрощі вежі.

— Невже все так погано? — запитав В’юнок, рухаючись слідом. — Ти подобаєшся Дару. Ось чому він залишає для тебе різні штучки.

— Я не повинна подобатися, — огризнулася Цуп. — Я — тінь. Небезпечна і незвідана тінь, що рухається таємничим чином з місця на місце. Її ніколи не бачили, але завжди бояться.

— Ти... тінь.

— Так, голодна тінь, ясно? — через наступний тунель теж довелося насилу протиснутися. Дурня, дурня, дурня. — Ця вежа... вона схожа на великий старий труп. А я, як кров, пробираюся по його венах.

— А хіба в трупа є кров у венах?

— Ну добре. Вона не мертва. Вона спить, а ми — її буреклята кров. Так нормально?

— Здається, — сказав В’юнок, — ці вентиляційні шахти набагато більше схожі на кишківник. Тож краще провести алегорію з... гм... Ну, з калом, я гадаю.

— В’юнку? — покликала вона, протискаючись далі.

— Так, володарко?

— Може, досить уже помагати з моїми пречудовими метафорами? — Так, гаразд.

— Буремний калічний спрен, — пробурмотіла Цуп, нарешті діставшись до більшої вентиляційної шахти.

Їй справді подобалася ця вежа. Тут було багато місць, щоб сховатися і щось дослід жувати. Тут, у цій мережі кам’яних вентиляційних шахт, вона іноді натрапляла на норок чи інших трупоїдів, але насправді тут були її володіння. Дорослі завеликі для тунелів, а інші діти занадто їх боялися. До того ж вона могла світитися, коли добряче наїсться, а її унікальність дозволяла пролазити через вузькі проходи.

Рік тому їх було не так багато, як зараз.

Дурня, дурня, дурня.

Зрештою вони долізли до свого гнізда — великої відкритої ділянки, де перетиналися чотири високі вентиляційні шахти. Тут вона склала ковдри, запаси їжі та деякі скарби. Один з ножів Далінара — вона була абсолютно впевнена, що він не хотів, щоб вона його вкрала. Кілька цікавих мушель. Стара флейта, яка, за словами В’юнка, мала незвичний вигляд.

Вони перебували біля колодязя, де вона могла набрати води, коли хотіла, але при цьому досить далеко від людей, щоб вільно поговорити. Її попереднє гніздо дозволяло підслуховувати відгомін голосів людей поблизу, але вони також могли почути її.

Вона чула, як люди говорили про відлуння. Називали її духом вежі. Спочатку це було чудово, але потім вони почали залишати для неї дарунки, наче для буреклятої Охоронниці ночі. І її почало мучити сумління. Не можна брати щось у людей, які й так мають небагато. Це було перше правило, щоб не стати непотрібним і марним шматком чалового гною.

Вона зжувала ще трохи «вкраденої» їжі зі свого кошика, потім зітхнула і встала. Підійшла до бічної стіни, притулившись спиною до каменю.

— Нумо. Починай.

В’юнок поповз угору по стіні. Як і завжди, він залишав за собою слід із лоз. Незабаром ці сліди розсипалися і зникали, але за їхньою допомогою можна було щось швидко виміряти. Він поліз по стіні над її головою, потім Цуп розвернулася і позначила лінію більш стійкою крейдою.

— Майже цілий дюйм з минулого разу, — сказала вона.

— Мені шкода, володарко.

Вона плюхнулася у гніздо з ковдр, прагнучи згорнутися калачиком і заплакати.

— Я перестану їсти. Це призупинить моє зростання.

— Ти? Перестанеш їсти? — здивувався В’юнок.

Буремний спрен! Вона зняла сорочку, тугіше затягла пов’язку — хоча та щипала шкіру, — потім знову наділа сорочку. Після цього лягла і дивилася на відмітки на стіні, які показували її зростання за останній рік.

— Володарко...

В’юнок згорнувся, як вугор, і підняв біля неї голову з лоз. Він усе краще створював обличчя, і це було одним з її улюблених — з лозами, які нагадували маленькі вуса.

— Тобі не здається, що прийшов час сказати мені, про що саме ти просила Охоронницю ночі?

— Не має значення. Це все була брехня. Благодіяння. Обіцянки. Брехня, брехня, брехня.

— Я зустрічався з Охоронницею ночі, — розповів В’юнок. — Вона... думає не так, як усі інші. Культивація створила її уособленою, відокремленою від людства, не Зв’язаною. Сприйняття смертними не впливає на неї, на відміну від інших спренів. Матір хотіла мати дочку, чия подоба й особистість росли б органічно. Саме тому Охоронниця ночі менш... ну, людиноподібна... ніж спрени на зразок мене. І все ж я не вірю, що вона здатна брехати. Гадаю, вона взагалі не може збагнути, що це — брехня.

— Вона не збрехала. — Цуп заплющила очі. Буря! Вона занадто щільно затягнула пов’язку, так що ледь могла дихати. — Я про іншу. Ту, в якої сукня нагадує листя, що зливається з підліском. Волосся наче гілочки. Шкіра кольору темно-коричневого каменю.

— То ви бачили саму Культивацію. І ти, і Далінар... Матір втручалася набагато частіше, ніж ми припускали, але ховалася за хмаркою хитрощів. Вона використовує казки про Стару Магію, щоб відвернути інших і зробити менш очевидною свою зацікавленість певними особами...

Цуп знизала плечима.

— Я підозрював, що це правда. Твоя... ситуація унікальна. Адже зазирати в Царство пізнання — навіть трохи — це незвичайна здатність для людини! І перетворення їжі на Світло. Чому ні... якщо Матір причетна до цього... можливо, ти користуєшся зовсім не Буресвітлом. Гм... Розумієш, наскільки ти особлива, Цуп?

— Я не хотіла бути особливою.

— І це каже дівчина, яка щойно так драматично порівнювала себе з тінню.

— Я просто хотіла те, про що просила.

— І що це?

— Зараз уже не важливо.

— А я гадаю, що важливо.

— Я хотіла не змінюватися, — прошепотіла Цуп, розплющивши очі. — Я сказала: якщо все інше йде не так, як треба, я хочу залишитися такою ж. Хочу залишитися собою. Не стати кимось іншим.

— Це точні слова?

— Наскільки я пам’ятаю.

— Гм... — В’юнок згорнув свої лози у клубок. — Думаю, це занадто розпливчато.

— Ні! Я їй сказала: зроби так, щоб я не виросла.

— Ти не це сказала, володарко. Вибач за зухвалість, але, провівши так багато часу з тобою, я давно усвідомив, що тебе нелегко зрозуміти.

— Я попросила не змінюватися! То чому я змінююся?

— Ти лишаєшся собою. Просто більшою версією.

Вона знову заплющила очі.

— Володарко. Цуп. Скажи мені, чому це тебе так турбує? Усі ростуть. Усі змінюються.— Але я... Я її маленька дівчинка.

— Чия маленька дівчинка? — ласкаво спитав він. — Мамина?

Цуп кивнула. Як по-дурному. Це звучало по-дурному, і вона була дурною. Мама померла. Саме так і було.

Чому вона не сказала правильні слова? Чому Культивація не зрозуміла? Вона повинна бути якимось голодним божеством. Це її вина, якщо маленька дівчинка прийшла і благала про обіцянку, а богиня навмисно неправильно витлумачила і...

І Цуп подобалося те, якою вона була. Колись. Вона вже не буде такою, коли підросте.

Лазити через темні тунелі? Звичайно. Битися зі Сплавленими? Гм, чому б і ні.

Але відчувати, як власне тіло перетворює тебе на когось іншого, а ти не можеш цього зупинити?

Усі люди стикалися з моторошними страхами, але не звертали на них уваги. Їхні тіла змінювалися, витягувалися, починали кровоточити, робилися зовсім не правильними. І ніхто про це не говорив? Ніхто цього не боявся? Що з ними не так?

«Востаннє, коли все було добре, — подумала Цуп, — я була з нею. До того, як вона захворіла. І я була її маленькою дівчинкою. Якби вона побачила мене зараз, то не впізнала б».

Кілька дивних спренів, наче обличчя, що насміхалися з неї, згасли неподалік. В’юнок повільно огорнув її лозами. Ніжними, як обійми. Хоча інші ледве відчували дотик своїх спренів, В’юнок здавався їй твердим. Він не був теплим. Але... її справді втішило, коли він поклав голову з лоз їй на плече. Нарешті він не зіпсував почуття, бовкнувши якусь дурість.

А потім різко підняв голову, ніби відчув щось підозріле. Цуп витерла очі.

— Що таке? — спитала вона.

Не знаю. Щось щойно сталося. У вежі. Я відчуваю... як мене огортає темрява, наче ковдра. Здається, я відчув, як вежа заворушилася.

— Ти говорив, що спрен вежі помер.

— Мертві спрени можуть ворушитися, Цуп. Щось не так. Зовсім не так.

Цуп схопила великий шматок коржика і запхала до рота. Потім кинулася через тунелі, і В’юнок повз слідом. Вона спробувала використовувати Буресвітло, щоб зробити тіло слизьким і пролізти через особливо вузьку ділянку, але нічого не вийшло. Вона насупилася, спробувала ще раз, а потім зрештою протиснулася без Буресвітла.

Це що таке, в ім’я Рошару?

Вона вилізла назовні над порожньою кімнатою скраю вежі. Зістрибнула з отвору в стелі й підбігла до вікна. Наближався вечір, і Вічновій минув. На перший погляд, як їй здалося, нічого поганого у вежі не відбувалося — звичайний день у горах.

— Щось не так з моїми силами, — прошепотіла вона, коли В’юнок опустився з підвіконня. — Я не змогла використати диво-здібності.

— Поглянь униз.

Кілька людей зібралося на платформі Присяжної брами, що вела до Розколотих рівнин. Кілька фігур, які, здавалося, впали на землю. У синіх мундирах.

— Вітробігуни, — сказала вона, примружившись. — З ними щось не так. Може, вони зламали Присяжну браму?

— Може.

Цуп оглянула засніжений краєвид, намагаючись прислухатися. Почути. Несплячий казав їй: «Завше слухай».

Вона почула крики. Але не людські.

— Там, — показала пальцем. — Що це?

Яскраво-червоне щось літало, виписуючи відчайдушну петлю, переслідуване чимось зеленим. Швидшим, небезпечнішим. Вони зіткнулися в повітрі, і коли червоне щось вирвалося, в небо посипалося пір’я.

Курчата. Летючі курчата. Вона зрозуміла підсвідомо, без пояснень, що зелене курча — хижак, а червоне — здобич. Воно насилу махало крилами й полетіло у бік вежі, здавалося, ледве в змозі триматися в повітрі.

— Сюди, — Цуп висунулася з вікна. — Мені потрібно щось, щоб триматися руками.

— О володарко! — В’юнок виліз на зовнішній бік вежі, зарухався туди-сюди, щоб утворити драбину з лози, зачепився за камінь, і Цуп піднялася нагору. — Ми занадто високо для такого! А якщо я впаду?

— Ти буреклятий спрен. З тобою все буде гаразд.

— Ми цього не знаємо! Я можу впасти з висоти сотень футів!

— Ти спрен боягузтва.

— Якщо вже так, то я спрен мудрості! — відказав він, проте продовжував крутитися й створювати сходинки, щоб вона лізла вище.

Червоне курча ледве ухилилося від чергової атаки в небі, потім кинулося в бік балкона зверху і зникло з її поля зору. Зелене курча повернуло, і вона як слід його роздивилася. Огидні пазурі, гострий, немов ніж, дзьоб. Вона завжди думала, що курчата мають безглуздий вигляд, але це було не таким.

Вона дісталася до балкона і знайшла червоне курча на підлозі — кров стікала з одного його крила, і воно ледь намагалося випростатися. Було більшим, ніж вона думала, принаймні у фут заввишки, з яскраво-червоним тілом і головою. Крила мало світло-сині, які на кінцях червоніли, наче вогонь. Курча слабо цвірінькнуло, коли побачило її.

Цуп усілася на край балкона і, повернувшись, побачила, що підлітає зелене курча.

— В’юнку, ти мені потрібен.

Вона відвела руку вбік, щоб перетворити його на зброю. Не на меч. Вона ненавиділа такі речі. На лозину, щоб відігнати моторошне курча.

Нічого не сталося.

— Я не можу стати зброєю, володарко! — закричав В’юнок. — Не знаю чому! Це якось пов’язано з неправильністю вежі!

Гаразд. Їй усе одно не потрібна зброя. Зелене курча кинулося на неї, виставивши кігті. Мабуть, гадало, що дівчина здригнеться. Але вона цього не зробила. Цуп прийняла удар прямо в обличчя і схопила курча, коли воно намагалося вчепитися в неї кігтями.

А потім вкусила його. Просто за крило.

Його приголомшений крик здавався більше розгубленим, ніж болісним, але воно вирвалося з її хватки й полетіло геть із вереском, ніби скаржачись, що Цуп зіграла нечесно.

Вона виплюнула перо, а Буресвітлом зцілила порізи на обличчі. Ну принаймні ця частина її здібностей усе ще працювала. Вона зістрибнула вниз і підхопила поранене курча з червоним пір’ям. Воно легенько куснуло її за руку, і дівчина злісно зиркнула на нього:

— Ти не в тому стані, щоб жалітися.

Потім Цуп спробувала вилікувати його. Намагалася влити Світло в тіло тварини, але воно противилося. Зцілення також не працювало. Геєна!

Курча заспокоїлося, коли вона поспішила всередину — якийсь світлоокий юнак саме вийшов на балкон, щоб подивитися, що там за гомін.

— Вибачте, — сказала Цуп. — Важливі Променисті справи.

З переляку юнак відсахнувся, а вона схопила з його столу ліма-фрукт і швидко вилетіла в коридор.

«Погляньмо... це п’ятий поверх...»

Вона знайшла дорогу до одного з вентиляційних отворів, і В’юнок створив для неї сходи, щоб туди залізти — червоне курча під пахвою тихенько скаржилося на таке ставлення. Всередині, безпечно завернувши за кілька поворотів, вона опустила курча на підлогу, а потім знову приклала до нього руку.

Натиснула сильніше. Коли вона до цього пробувала використати диво-здібності, нічого не сталося. Але коли спробувала зцілити, то відчула щось інше — якийсь опір. Тож цього разу вона вштовхувала його, тихо гарчачи, доки не... спрацювало. Буресвітло покинуло її, і крило курчати зажило. Її сили не відростили втрачене пір’я, але за мить істота перекинулася й обережно подзьобала голу шкіру на боці. Нарешті курча подивилося на Цуп і розгублено зацвірінькало.

— Це те, що я роблю, — вона знизала плечима. — Але я можу і слухати. Забери мене Геєна, якщо я зрозумію, як це стосується курчат.

Курча запищало. Коли вона знову спробувала закликати свої дивоздібності, сила не просто противилася. Здавалося, вона перестала існувати. Спробувавши ще раз, вона почула щось дивне. Крики людей?

— В’юнку?

Він рушив далі у вигляді лоз. Люди могли іноді помічати залишки цих лоз, коли вони розпадалися, але сам спрен був невидимий.

Курча рушило тунелем. У нього був кумедний крок, ніби обурювалося через те, що його змусили використовувати ноги.

Цуп кинулася вперед і загородила йому шлях:

— Куди це ти захотіло тікати?

Воно наполегливо крикнуло і протислося повз неї.

— Принаймні дочекайся В’юнка.

Вона знову загородила дорогу. Воно видало більш загрозливий крик, але незабаром В’юнок повернувся.

— Променисті падають без свідомості! — доповів він. — О володарко! Здається, все дуже погано!

Курча, не звертаючи уваги, протислося повз неї й пішло далі тунелем. Цуп і В’юнок рушили за ним, і спрен хвилювався все більше — особливо після того, як пташа випурхнуло в один з коридорів, потім витріщилося на підлогу і роздратовано защебетало.

Воно тужливо повернулося до Цуп.

— А, ти хочеш спуститися нижче, — здогадалася вона, — але не знаєш як? За чим ти спостерігаєш?

Курча заклекотіло.

— Володарко, курчата не розумні, — пояснив В’юнок. — Розмова з одним з них змусила б мене поставити під сумнів твій інтелект, якби я не бачив, як ти іноді розмовляєш з крєм’ячками.

— Ніколи не можу визначити, чи хтось із них звітує комусь, — пробурмотіла вона, потім нахилилася й підняла курча.

Здавалося, без пір’я були проблеми з польотом, тому вона пронесла його сходами на кілька поверхів униз, орієнтуючись на його реакцію. Воно витягувало шию, потім схиляло голову набік, дивлячись на підлогу одним оком. Коли вони вийшли на другий поверх, воно підняло голову, уважно дивлячись уздовж коридору, і видало якесь ухкання.

Щось загуркотіло далеко в одному з коридорів позаду. Цуп розвернулася, а В’юнок заскиглив.

— Це грім, — сказала вона. — У вежі співуни в буремній подобі.

— О володарко! Треба щось робити! Наприклад, сховатися! Або втекти, а потім сховатися!

Замість цього вона прослідкувала за поглядом курчати. Вона мала слухати. Це була одна з її буреклятих присяг, чи щось таке. Вона кинулася через бічний прохід, а курча зацвірінькало голосніше.

— Володарко? Чому ми...

Він замовк — вони натрапили на труп.

Це був старий алетієць в мантії. Його вбили якимось ножем у груди, і він лежав з розплющеними очима на підлозі. На губах запеклася кров.

Цуп відвернулася. Вона так і не звикла до такого.

Курча гнівно закричало й випурхнуло з її рук до чоловіка. Потім — можливо, це було найбільш розпачливе видовище, яке вона коли-небудь бачила, — воно почало тикатися дзьобом у труп і тихо цвірінькати. Воно залізло у згин його мертвої руки й притулилося головою до боку, знову цвірінькаючи, цього разу більш стурбовано.

— Вибач, — сказала Цуп, сідаючи навпочіпки. — Звідки ти знало, що він тут?

Курча защебетало.

— Ти відчуло його, так? Або... ти змогло відчути, де він був. Ти незвичайне курча. Ти курча-спустошувач?

— Чому ти наполягаєш на цьому слові? — спитав В’юнок. — Це жахливо неточно.

— Замовкни, спустошувачу, — пробурмотіла вона.

Цуп потягнулася й обережно взяла курча, яке почало видавати болісні щебетання, майже як слова. Страшенно схожі на них, насправді.

— Хто це був? В’юнку, впізнаєш його?

— Гадаю, я бачив його раніше. Дрібний чиновник-алеті, хоча його очі зараз інші. Цікаво. Подивися на його пальці — засмаглі, зі смужками світлішої шкіри. Колись він носив персні.

Так... задумавшись, вона теж упізнала його. Один зі старих, що жив у вежі. У відставці, колись важливий чиновник у палаці. Вона якось пішла і поговорила з ним, тому що ніхто не звертав уваги на старих людей. Вони смерділи.

— Його пограбували, — сказала Цуп. У далеких закутках вежі все ще траплялися вбивства, хоча Холіни намагалися зробити це місце безпечним. — Я пам’ятатиму тебе. Обіцяю. Я...

Щось заворушилося в темряві неподалік. Такий собі звук пошкрябування, наче... пір’я. Цуп насторожилася й встала, тримаючи сферу для світла. Звук чувся в дальньому кінці коридору, куди її світло не доходило.

Щось витекло з цієї темряви. Чоловік — високий, зі шрамами на обличчі. Він носив алетійську форму, але вона б заприсяглася, що ніколи не бачила його раніше. Вона б упізнала таку небезпечну людину. Ці очі здавалися частиною темряви — вони все ще лишалися затіненими, коли він вийшов на світло.

На його плечі сиділо зелене курча, схопившись зловісними пазурами за шматок шкіри, прикріплений до мундира.

— Маленька Промениста, — сказав чоловік. — Зізнаюся: я завжди хотів знайти виправдання, щоб пополювати на тебе.

Вона схопила своє червоне курча й побігла.

Чоловік позаду розсміявся, наче отримав найбільший дар.

І-6 Благодіяння й прокляття

Самотність Тараванджіана сьогодні виявилася болісною. Як це часто траплялося, він був не надто розумним.

Розумний Тараванджіан ненавидів товариство. Розумний Тараванджіан забував, навіщо спілкуватися з іншими людьми. Розумний Тараванджіан був жахливим, проте з радістю став би цією версією самого себе. Він би зрадів, отримавши емоційну анестезію.

Він сидів сам у буревозі, склавши руки на колінах, оточений бурими в’юнкими спренами виснаження. Великобуря завершувалася. Тепер настав час наказати своїм людям зрадити коаліцію. Якщо здогадки Тараванджіана правильні, це також означало, що Одіозум почав атаку на Урітіру.

Тараванджіан ще не віддав наказу. Одіозум сказав, що він прибуде його підтвердити, проте поки що його не було видно. Можливо... можливо, послуги Тараванджіана сьогодні не знадобляться. Можливо, плани змінилися.

Слабкі, тлінні надії для слабкої, тлінної людини.

Він так хотів бути розумним. Коли він востаннє був розумним? Не геніальним — він уже й не сподівався відчути це знову, — а просто розумним? Востаннє це було... о бурі, понад рік тому. Коли планував убивство Далінара.

Та спроба провалилася. Далінар не піддався. Розумний Тараванджіан, з усіма своїми здібностями, зазнав невдачі.

«Розумний Тараванджіан придумав план, який змусив Одіозума укласти угоду, — подумав він. — Цього досить».

І все ж... і все ж він вагався. Розумний Тараванджіан зазнав невдачі. Крім того, його не просто зробили розумним. Він отримав благодіяння й прокляття. З одного боку, розум. З іншого — співчуття. Коли він був розумним, то вважав, що співчуття — це прокляття. Але чи це справді так? Чи прокляття в тому, що він ніколи не міг мати обидва почуття одночасно?

Він підвівся на ноги у своєму возі та на мить відчув запаморочення, що траплялося щоразу останнім часом: по краях його поля зору повзла чорнота, наче спрени смерті полювали на нього. Він думав, що, можливо, це через його серце, хоча і не звертався до лікаря. Краще не турбувати того, хто допомагає пораненим солдатам.

Він часто дихав, прислухаючись до приглушеного гуркоту Вічновію. Грім відступав. Скоро все скінчиться.

Він підійшов до своєї скрині, що стояла неподалік. Тараванджіан насилу опустився на коліна. Буря забирай, відколи це стати на коліна стало так боляче? Його кістки терлися одна об одну, як макогін об ступу.

Намагаючись не звертати уваги на спренів болю, він тремтячими пальцями набрав комбінацію на замку і підняв кришку. Відстібнув підкладку під кришкою, заліз до секретного відділення і посунув приховану засувку. Вивільнився маленький флакончик з чорнилом, влаштований так, щоб розлитися й зіпсувати вміст відділення, якщо туди полізе хтось сторонній.

Тільки тоді він зміг помацати всередині та знайти аркуші паперу. Обережно витягнув їх. Рік тому, під час свого останнього нападу розумності, він створив ці записи. Кілька сторінок з Діаграми, вирізані й переставлені місцями, з деякими нотатками. Він спалив свою копію самої книги, але зберіг цю вирізану частину.

Змучений, підповз до стільця і важко сів. Важко дихаючи, притис старі аркуші з Діаграми до грудей, потім спробував відігнати спренів виснаження.

Коли він створив цю маленьку секцію, то не був таким розумним, як у той особливий день — тепер уже сім років тому, — коли створив Діаграму. У той день він був богом. Рік тому, коли створив цей фрагмент, то вважав себе пророком цього бога.

То хто він зараз? Священник? Смиренний послідовник? Дурень? У певному сенсі буде зрадою оперувати релігійними термінами. Він зіткнувся зі вчинком не богів, а людей.

«Ні. Бог зробив тебе таким, яким ти є».

Він узяв сторінки й почав читати їх, мружачись без окулярів. Дрібним почерком було написано інструкції, склеєні разом з оригінальними фрагментами Діаграми. Більшість з них детально описували хитрість того, як скинути Далінара шляхом ретельного розкриття секретів, — план, розроблений для того, щоб поставити бідолаху на коліна й налаштувати коаліцію проти нього. Зрештою ця хитрість лише стимулювала Далінара і посилила його підозри щодо Тараванджіана. До цього дня вони були друзями.

Тараванджіан повертів сторінку в пальцях, намагаючись зрозуміти ту дивну істоту, якою ставав, коли був розумним. Істоту, не обтяжену співчуттям, здатну зазирати просто у сутність речей. Але також це істота, яка не могла зрозуміти контексту своїх зусиль. Він працював, щоб зберегти народ, водночас мимохіть наказуючи вбивати дітей.

Розумний Тараванджіан знав як, але не чому.

Дурний Тараванджіан не встановлював зв’язків, не вмів швидко запам’ятовувати, рахувати в умі. У цьому документі — призначеному для деморалізації, паплюження і знищення людини, яку він дуже поважав, — дурний Тараванджіан знайшов свій біль. Доки закінчив читати його, то плакав, і спренів виснаження замінили білі пелюстки спренів сорому.

«І все це, — подумав він, — щоб урятувати купку людей?» Він зберіг Харбрант, продавши решту людства. Він був упевнений, що Одіозума не можна перемогти. Отже, зберегти хоч когось вважалося єдиним логічним рішенням.

Зараз це здавалося жалюгідним. Розумний Тараванджіан вважав себе таким геніальним, таким майстерним, але невже це найкраще, що він міг зробити?

Небезпечний хід думок. І безглуздий. Хіба він не налаяв Мралла за той самий аргумент? Вони мали зосередитися на тому, що спроможні зробити. Розумний Тараванджіан осягнув це і досяг мети.

Натомість дурний Тараванджіан оплакував усіх тих, кого підвів. Усіх людей, які помруть, коли Одіозум позбавить світ людства.

Тараванджіан знову глянув на свої записи і раптом побачив там щось нове. Невеликий коментар про конкретну людину. «Чому Діаграма не може побачити Ренаріна Холіна? — писалося в замітці. — Чому він невидимий?»

Розумний Тараванджіан швидко відійшов від цього питання. Навіщо витрачати час на щось незначне, що не можна вирішити? Дурний Тараванджіан затримався на ньому, згадавши останній раз, коли його відвідав Одіозум. Він щось показав Тараванджіану, а Ренарін... Ренарін Холін здавався ланцюжком затемнених, невидимих варіантів майбутнього.

Навколо Тараванджіана у возі посвітлішало. Він тихо вилаявся, швидко склав папери та сховав у кишені своєї мантії. За мить буревіз розтанув, стінки зникли в блискучому золотому світлі. Підлога змінилася, і Тараванджіан опинився в кріслі серед блискучого поля, а земля була наче з чистого золота.

Перед ним стояла фігура — чоловік двадцяти футів зросту зі скіпетром. Риси обличчя в нього були шинійськими, а волосся та борода — повністю золотими, як в іріалі. Шати Одіозума стали пишнішими, ніж минулого разу, червоними з золотом, а на поясі висів меч.

Це був образ, що приголомшував та вселяв трепет, і Тараванджіан не міг не ахнути. Одіозум був таким величним. Тараванджіан насилу піднявся і знову впав на хворі коліна, схиливши голову, але не в змозі відірвати очей від приголомшливого видовища.

— Я віддаю перевагу такому тобі, як зараз, Тараванджіане, — сказав Одіозум потужним голосом. — Може, ти й думаєш не надто швидко, але розумієш швидше.

— Мій повелителю, вже прийшов час?

— Так. Ти повинен віддати наказ.

— Буде зроблено.

— Чи підкоряться вони, Тараванджіане? Ти накажеш їм виступити проти союзників. Перейти на бік ворога.

— Алеті — ось їхні справжні вороги, повелителю. Веденці ненавиділи своїх сусідів протягом століть. До того ж їхні нові правителі, яких ти сам обрав, пожадливі до влади. Вони вірять, що ти нагородиш їх.

Вони не отримали обіцянок. Бога можна зв’язати, але тільки присягами. Ці дурні люди вірили, що їх нагородять більше за інших, але Тараванджіан знав, що вся їхня країна приречена. Всіх людей у цих краях кінець кінцем знищать.

Вони не знали про цю долю, і Тараванджіан був певен, що вони зроблять так, як їм накажуть, і нападуть на колишніх союзників. Він провів рік, готуючись, просуваючи під керівництвом Одіозума правильних людей, тонко натякаючи всім, хто слідував за ним, що війна — проблема Алеткару й Азіру, а не Я-Кеведу. Що ворог ніколи не прийде по них.

Він подивився вгору і виявив, що бог з цікавістю розглядає його. — Хіба ти не боїшся смерті, Тараванджіане? — запитав Одіозум. — Ти ж знаєш, що приречений.

— Я...

Тараванджіан затремтів. Він намагався не думати про це занадто багато, особливо коли був дурним. Тому що так, він справді боявся смерті. Страшенно боявся. Він сподівався, що після смерті не буде нічого. Лиш забуття.

Бо якщо на нього чекало щось інше, то точно не приємне.

— Боюся, — прошепотів він.

— Ця версія тебе така чесна, — Одіозум обійшов довкола Тараванджіана, який так і стояв на колінах. — Так, такий ти мені більше подобаєшся. У твоїй Пристрасті є прямота.

— Не міг би ти їх помилувати? — запитав Тараванджіан зі сльозами на очах. — Народ Я-Кеведу, іріалі, тих, хто добровільно прийшов до тебе. Навіщо марнувати їхні життя?

— О, я не марнуватиму їх, Тараванджіане. Їхні життя завершаться так, як вони очікують, — на війні, у славі, у крові. Я дам їм саме те, про що вони просили. Вони цього не знають, але благають мене про смерть, коли хочуть влади. Лише ти благав мене про мир, — він подивився на Тараванджіана. — Харбрант залишиться острівцем спокою в майбутній бурі. Нехай інші не турбують тебе. Вони битимуться на війні, обіцяній їм з народження, і хоча вона поглине та знищить їх, вони будуть насолоджуватися нею. Я потурбуюся про це. Навіть якщо їх не поведе до слави той, хто мав стати їхнім королем.

Поки бог говорив, Тараванджіан помітив дещо — світло, яке випромінював Одіозум. Воно пульсувало, роблячи його шкіру прозорою, світною зсередини. Воно відчувалося... якимось хворобливим. І справді, Одіозум зупинився і, здавалося, зосередився, змусивши світло відступити, перш ніж продовжити.

«Я багато в чому зазнав невдачі, але й ти теж», — подумав Тараванджіан про бога. «Той, хто мав стати їхнім королем», — це стосувалося Далінара. Одіозум планував щось протягом багатьох років, і це була війна, навіть набагато масштабніша, ніж та, яка зараз охопила Рошар. Якась дивна битва за небеса.

Він хотів, щоб Далінар брав участь у цій війні, але не зміг навернути його. Одіозум усе ще мав намір використовувати все людство як свої передові війська, щойно захопить Рошар. Він змарнує їхні життя, перетворить їх на рабів, зосередившись на підживленні своєї війни за небеса. Він використає їхню кров, щоб зберегти співунів, яких Одіозум вважав більш цінними військами.

Тараванджіан нажахався лише від думок про таке. Це було навіть гірше, ніж швидке і миттєве руйнування, яке він уявляв. Це буде жахливий кошмар рабства, крові та смерті. Проте одна думка потішила його. Та, яку розумний Тараванджіан відкинув би як сентиментальну.

«Ти очікував, що Далінар перейде на твій бік, — подумав Тараванджіан. — Ти хотів, щоб він захищав тебе. Ти зазнав невдачі. Зрештою, ти виявився не розумнішим за мене. Попри всі хвастощі, що можеш бачити майбутнє, ти не знаєш усього».

Тараванджіан одного разу бачив божі плани. Міг би він... міг би він зробити так, щоб усе повторилося?

Ні. Він не наважився на змову. Він не був розумним. Він... лише людина.

Проте... хто краще заступиться за людей повсюди? У момент запальної сміливості Тараванджіан потягнувся до кишені й дістав частину Діаграми, над якою працював. Він притис її до себе, ніби для втішання.

Одіозум проковтнув приманку. Він підійшов і вихопив її з пальців Тараванджіана.

— Що це таке? — запитав. — Ах... іще одна частина твоєї Діаграми, так? Відредагована, як я бачу. Ти вважаєш себе дуже розумним, так? — Ні, — хрипло прошепотів Тараванджіан. — Я нічого не знаю.

— І ти також визнаєш це, — сказав Одіозум, а потім витягнув руки з паперами перед собою і розірвав їх на шматки. Спалахнуло світло. — Це ніщо. Ти ніщо.

Тараванджіан закричав і схопив один з клаптиків, що тріпотів на льоту.

Одіозум махнув рукою. І вдруге Тараванджіан зміг поглянути на плани бога. Сотні тисяч клаптиків з написами, що ширяли в повітрі, наче на невидимому склі. Це було те, що Одіозум показав йому рік тому; він мав на меті вразити Тараванджіана своїм ретельним і масштабним плануванням. Але й Тараванджіан зумів спокусити його, показавши свій план, наче цінного жеребця.

От буря! Одіозума можна обдурити. І це зробив дурний Тараванджіан.

Тараванджіан озирнувся, намагаючись знайти чорну частину, яку вже бачив раніше. Так, ось вона — зіпсований текст, частина планів, яку зруйнував Ренарін Холін.

Наслідки тепер здавалися значними. Одіозум не міг побачити майбутнє Ренаріна. Ніхто не міг.

Шрам розширився. Тараванджіан швидко відвернувся, не бажаючи викликати гнів Одіозума. Але перед тим як відвести погляд, Тараванджіан побачив в чорному шрамі щось напівстерте.

Його власне ім’я. Чому? Що це означало?

«Я близький до Ренаріна, — зрозумів Тараванджіан. — У кожного, хто поруч з хлопцем, затьмарюється майбутнє. Можливо, саме тому Одіозум помилявся щодо Далінара».

Тараванджіан відчув приплив надії.

Одіозум не міг побачити його майбутнє просто зараз.

Тараванджіан схилив голову і закусив губу, замружився, сподіваючись, що сльози у кутках його очей Одіозум помилково прийме за сльози трепету або страху.

— Прекрасно, чи не так? — запитав Одіозум. — Мені було цікаво, чому вона дала тобі спробувати те, що ми можемо зробити. У певному роді ти єдиний, з ким я можу поговорити. Єдиний, хто розуміє, хоча й обмежено, тягар, який я несу.

«Сьогодні ти міг просто прийти й віддати мені наказ, а потім піти. — подумав Тараванджіан. — Замість цього ти говориш. Ти самотній. Ти хочеш повихвалятися. Ти... людина».

— Я сумуватиму за тобою, — сказав Одіозум. — Радий, що ти змусив мене пообіцяти зберегти життя людям Харбранта. Вони нагадуватимуть мені про тебе.

Якщо Одіозум міг бути самотнім, якщо він міг хвалитися, якщо його можна обдурити... то він може боятися. Може, Тараванджіан і дурний, але при цьому він розумів емоції.

Одіозум, зрозуміло, мав неймовірну силу. Він був богом, мав владу. А щодо розуму? Він мав людський розум. Чого боїться Одіозум? Він повинен боятися, чи не так? Тараванджіан розплющив очі й оглянув безліч текстів, що літали в повітрі. Багато з них були мовами, які він не міг прочитати, але Одіозум використовував гліфи для запису імен.

Тараванджіан шукав щільно списаний клаптик. Шукав рядки, що викликали жах — жах генія. Він знайшов їх і зрозумів не читаючи. Знайшов у згустку біля чорного шраму. Слова, написані літерами, що залазили одна на одну, кружляли довкола імені, яке поглинав шрам. Простого імені, що навіювало жах.

Сет. Убивця в білому.

Тараванджіан затремтів і відвернувся. Одіозум знову почав якусь пишну промову, але Тараванджіан не чув, що казало створіння.

Сет.

Меч.

Одіозум боявся меча.

От тільки... Сет зараз в Урітіру. Чому його ім’я поглинув шрам, який утілював Ренаріна? У цьому не було сенсу. Невже Тараванджіан щось хибно зрозумів?

Йому знадобилося до болю багато часу, щоб зрозуміти очевидну відповідь. Сет був тут, в армії, з Далінаром. Який, своєю чергою, біля Ренаріна. Мабуть, Далінар таємно привіз Сета.

— Ти не можеш собі уявити, як довго я планував це, — промовив Одіозум.

Світло знову спалахнуло в ньому, і його шкіра просвічувалася, наче тонкий папір. Він здавався... ні, не слабким: істота, яка може породжувати бурі та знищувати цілі народи, не може бути слабкою. Але вразливим.

Одіозум так сильно робив ставку на те, що Далінар був його захисником. Тепер усе стало хаосом. Бог хвалився своїми планами, але Тараванджіан не з чуток знав, що можна планувати, планувати й планувати, але якщо вибір однієї людини не відповідатиме твоїй волі, плани не матимуть значення. Тисяча хибних планів не корисніші за один хибний.

— Не засмучуйся, Тараванджіане, — сказав Одіозум. — Далінар не вб’є тебе відразу. Він прагнутиме все зрозуміти — такий у нього шлях. Бідолашний дурень. Старий Чорношип убив би тебе негайно, але ця жалюгідна пародія так не зможе. Він прагнутиме поговорити з тобою, перш ніж накаже стратити.

«Ти робиш те саме, — подумав Тараванджіан, і в його голові зародився небезпечний план. — Ти повинен був мене вбити».

А вголос промовив:

— Нехай буде так! Я досяг своєї мети.

— Так і буде, — сказав Одіозум. — Так і буде. Іди, мій сину. Виконай свою частину нашого договору й заслужи порятунок тих, кого любиш.

Золотий простір розтанув, і Тараванджіан опинився на підлозі свого буревоза. Він розтулив долоню і побачив там шматочок Діаграми. Але... інші частини зникли. Пропали, коли закінчилося видіння. Це приголомшило його, бо означало, що він справді побував в іншому місці. Що взяв із собою папери, але тільки цей шматочок залишився, коли він повернувся.

Він довго витріщався на уривок, потім змусив себе сісти. Йому знадобилася мить, щоб відновитися, перш ніж залізти в сумку. Він дістав дошку для телестилю, встановив її та поставив перо. Коли нарешті отримав відповідь, то написав два простих слова: «Зробіть це».

Йому доведеться пережити зраду, звичайно. Він повинен дотримуватися угоди, повинен захищати Харбрант. Це важливіше за всі інші змови чи плани. І будь-які інші подібні змови мають виконуватися так, щоб Одіозум або не знав, що він робить, або не міг діяти проти нього, знявши захист з Харбранта.

Солдатам Далінара знадобилося менш як п’ятнадцять хвилин, щоб прибути й увірватися в його фургон зі зброєю, вибивши двері. Так, вони чекали цієї зради. Одіозум вдало відвернув їх. Їм доведеться присвятити тижні несамовитій роботі, щоб переконатися, що веденські армії не отримали занадто великої переваги — і Далінар буде зайнятий тут, відбиваючись від солдатів Тараванджіана.

Тараванджіан застогнав, коли солдати схопили його телестиль, і писарка, що супроводжувала їх, прочитала два слова, які він передав.

Вони йому не нашкодили. Мабуть, Одіозум мав рацію. Тараванджіан, напевно, буде страчений за кілька тижнів. Коли вони зв’язали його й заткнули рот, він виявив, що його біль і втома навіть зменшилися. Було боляче, так, але він міг трохи постраждати від болю. Бо знав дещо важливе. Непримітний, підступний секрет, такий же небезпечний, як і Діаграма.

Тараванджіан вирішив не здаватися.