Ритм війни

98 Нездоровий відтінок

Для Далінара запах диму був невідривно пов’язаний із запахом крові. Йому було важко підрахувати, скільки разів він отак довго ішов через поле бою, де нещодавно завершилася битва. Для нього стало звичкою проводити такий собі розтин бойових дій, коли оглядав їх результат. По тому, як падали мертві, можна було визначити напрями переміщення військ.

Ряди мертвих співунів отам вказували на те, що розірвався стрій і панував хаос. Людські трупи, що лежали купами біля широкої річки, свідчили, що ворог використав водний потік — повільний, оскільки минуло кілька днів після останньої бурі, — щоб відтіснити цілу роту на погану позицію. Тіла, пробиті стрілами спереду, вказували на перші атаки в бою, а стріли ззаду — на останні, коли солдати розривали стрій і тікали. Він проходив повз багато трупів, з яких стирчали стріли з білими «гусячими пір’їнами» — різновидом оперення, яке постачали партіями рогоїди, щоб допомогти його військам.

Кров текла по полю, вишукуючи маленькі розколини в камені, місця, де дощова вода залишила за собою слід. Помаранчевої крові було більше, ніж червоної, але вони змішалися, утворивши нездоровий відтінок — брудно-червоний, як у підгнилого фрукта меті.

У повітрі висів густий дим. На такому далекому полі бою мертвих спалювали прямо на місці, а додому відправляли лише тіла офіцерів, яких уже перетворили на статуї Душезаклиначі. Тіла людей і співунів смерділи однаково, коли горіли, і цей запах завжди турбував його, нагадуючи про певне поле бою. Певне місто. Випалений шрам, який був знаком його найбільшої невдачі та ганьби.

Сьогодні грабарі групами ходили поміж мертвих, урочисто зрізаючи з форми нашивки, оскільки на звороті кожної писарки мали позначати ім’я солдата. Інколи написів не було. А інколи напис псувався під час бою. І ті сім’ї до кінця життя не дізнаються про долю родича. Вони знатимуть, але все одно загадуватимуться над питанням.

Сподіватимуться.

Ідучи серед мертвих, він не міг не почути жахливий — і водночас нав’язливо логічний — голос Тараванджіана. Був спосіб покласти кінець війні. Усе, що Далінару залишалося зробити, — це припинити боротьбу. Він ще не був готовий, але може настати час. Кожен полководець знав, що може настати час повернути меч вістрям униз і віддати його ворогові зі схиленою головою. Капітуляція була правильною тактикою, коли твоя мета — збереження свого народу, і в якийсь момент продовження боротьби суперечило цій меті.

Він міг повірити, що Сплавлені не збиралися знищувати всіх людей. Однак Одіозум... Далінар не довіряв йому. Щось підказувало великому князеві, що стародавній бог людства, давно покинутий, не дивитиметься на це поле бою з таким жалем, як він сам.

Він закінчив свій похмурий огляд, і, як завжди, поруч крокував Сет. Також його супроводжували кілька азірських генералів, кожен із яких нещодавно отримав нагороди за доблесть у цій битві, і двоє емулійських вождів, які були лучниками. Примітно, що найвищим покликанням серед армії емулі вважалася стрільба з лука. Далінар добре володів луком, проте ніколи не вважав це особливо благородною зброєю, але тут його шанували.

Далінар поводився обережно з місцевими генералами. Він не хотів, щоб вони бачили, як сильно його гнітить смерть. Командир не міг дозволити собі зневажати справу, якою займався. Воїни не ставали поганими людьми, коли пишалися своєю перемогою або насолоджувалися тактикою та стратегією. Війська Далінара не просунулися б так далеко під проводом польових генералів-пацифістів.

Але буря забирай... відтоді як Далінар переміг Запал і відправив його глибоко в океан, він виявив, що ненавидить ці запахи, ці видовища. Це ставало його найглибшою таємницею: Чорношип нарешті набув тих рис, у яких люди звинувачували його роками. Він став солдатом, який утратив бажання вбивати.

Він обійшов поле битви, залишивши мертвих позаду, натомість наблизився до рот, які раділи перемозі й бенкетували в тіні бійні. Він привітав їх, поводячись відповідно до ролі, яку створив для себе. Здавалося, серед усіх, кого він зустрів, тільки Норка помітив правду. Далінар не без причини так старанно вишукував для себе заміну.

Невисокий гердазієць крокував трохи позаду Далінара.

— Війна в Емулі закінчилася цією битвою, — промовив Норка. — Решта — зачистка. Якщо ворог не поповнить свої тутешні війська серйозними ресурсами, що нині є неймовірно марнотратним, ми заволодіємо Емулом протягом місяця.

— Ворогу більше не цікава ця земля, — сказав Далінар.

— Я б використав виразніший термін, — зауважив Норка. — Вони билися. Хотіли втримати територію. Водночас знали, що зараз не можуть перемістити сили подалі від Я-Кеведу. Там це може призвести до дестабілізації, й, можливо, ми зможемо заявити на нього права в найближчі місяці. Добре, що вороги хочуть окупувати та панувати, а не просто знищувати. Вони могли б кинути достатньо військ, щоб покінчити з нами на цьому фронті, але це призвело б до краху решти їхніх військових зусиль. Вони точно знали, скільки військ переправити в Емул, щоб заманити нас досить великими силами, але також усвідомлювали, що потрібно скоротити свої втрати, якщо бій обернеться проти них.

— Ти дуже допоміг, — сказав Далінар.

— Просто пам’ятай свою обіцянку. Наступний — Алеткар, потім — Гердаз.

— Спочатку Урітіру. Але я даю слово. Жодних операцій проти іріалі, жодних спроб захопити Я-Кевед, доки твій народ не буде вільним.

Норці, напевно, не потрібна була ця обіцянка — як хитра людина, він легко зрозумів, що якщо Далінар колись поверне Алеткар, це буде найкраща стратегія для остаточного відвоювання батьківщини Норки. Щойно Я-Кевед захопив ворог, тактична важливість Гердазу різко зросла.

Норка пішов, щоб насолодитися святкуванням перемоги зі своїм особистим загоном гердазійських борців за свободу. Далінар опинився в маленькому командному наметі на полі бою біля кубка, повного рубінів. Ну чому саме цей колір?

Бурекляття. Уже давно бій так не гнітив його.

«Я немов дрейфую в океані, — подумав він. — Ми сьогодні перемогли, але Навані все ще в пастці». Якщо він не зможе відвоювати Урітіру, все зруйнується. Втрата вежі була величезною невдачею на шляху до його справжньої мети — змусити Одіозума злякатися настільки сильно, щоб укласти угоду.

Тож він з полегшенням скочив на ноги, коли увійшов Вітробігун Сиґзіл разом із двома членами його команди та Прядильником світла Старгайлом — красивим чоловіком зі статурою воїна, який постійно всміхався. Старгайл — ім’я незвичне, і Далінар сумнівався, що воно було дане від народження, але той мав репутацію дружнього чоловіка, і світлоокі жінки при дворі, безсумнівно, були про нього високої думки.

Як і інші Прядильники світла, цей чоловік відмовлявся носити форму. Буцімто не надто добре почувався, коли знову вдягав її. І справді, Старгайл вклонився Далінару, а не віддав честь.

— Доповідай мені хороші новини, Променистий Сиґзіле, — попросив Далінар. — Будь ласка.

— Старгайле? — звернувся Сиґзіл до Прядильника.

— Гаразд.

Старгайл вдихнув Буресвітло зі сфер у мішечку на поясі та почав малювати пальцями в повітрі. Кожен Прядильник робив це по-різному: Шаллан пояснювала, що кожному потрібна певна зосередженість, щоб працювало Приборкування Сплесків. Її ілюзії нагадували малюнки олівцем. А Старгайл, очевидно, використовував інший метод, щось більше схоже на живопис.

Світлопрядіння створило вид зверху на берегову лінію. Вздовж берега отаборилося військо, хоча солдати не надто дотримувалися дисципліни. Великі групи сиділи навколо вогнищ, ніякої справжньої форми. Різноманітна зброя. Проте війська Ішара, здавалося, були численні й добре оснащені. Їхній успіх на полях битв у цьому регіоні не дозволяв Далінарові недооцінювати їх. Можливо, вони не мали нормальної форми, але це були загартовані в боях ветерани.

— Отут, ясновельможний, — промовив Старгайл, і зображення почало рухатися, наче в реальному житті. — Я можу тримати все це в голові, доки зосереджуюсь на кольорах.

— Кольорах? — перепитав Далінар.

— Я ріс у родині фарбівника, ясновельможний. Завжди сприймав світ через кольори. Трохи примружте очі — і все виявиться лише кольором і формою.

Далінар оглянув рухому ілюзію. Вона зображала весь табір, а що найцікавіше — велике шатро в центрі. Воно було розмальоване кільчастими візерунками, схожими на браслети, які Далінар бачив у тукарі. Він гадав, що ці речі мають релігійне значення, хоча мало знав про цей край. Тукарі були відомі своїми найманцями, парфумами і начебто коштовностями.

Коли Далінар підійшов ближче, ілюзія вкрилася брижами. Перед шатром стояла одна людина. Не одягнена в такий одяг, як солдати, і не тримала зброї.

— За секунду ми поглянемо ближче, сер, — сказав Сиґзіл. — Ви повинні звернути увагу на людину попереду.

— Я бачу, — Далінар нахилився вперед.

І справді, незабаром образ наблизився до шатра, і постать стала чіткішою. Старий чоловік. Не схожий ні на тукарі, ні на алеті. Так... він, напевно, шинієць, як, за словами Дотепника, і мав бути Ішар. Старий шиніець з білою бородою та блідою шкірою. Тукар був названий на честь Тука, як тут називали Вісника Таленелата, але тепер ними правив не Талн. Це був інший Вісник.

Ішар носив просту темно-синю мантію. Він розвів руки, й іній кристалізувався на каменях навколо нього, утворюючи лінії.

Гліф. Символ таємниці, питання.

Здавалося, послання було саме для Далінара. Без сумніву, це саме та людина. Далінарові не потрібно звірятися із зображеннями, які дав Дотепник.

Він почув шипіння збоку й здивовано побачив, що Сет залишив свій пост біля входу до намету. Він приєднався до Далінара і стояв дуже близько до ілюзії.

— Один із моїх... — Сет запнувся, мабуть, згадавши, що носив образ алетійця. — Кров моїх праотців, — сказав натомість, — ця людина — шинієць?

— Напевно, — відповів Далінар, — він із народу, який давно оселився в Шиноварі й потім став шинійцями. Вісники існували до того, як утворилися наші народи.

Сет, здавалося, був приголомшений, ніби ніколи не думав, що одним із Вісників може бути шинієць. Далінар зрозумів, що бачив багато зображень усіх десяти Вісників, і зазвичай усі вони були намальовані як алетійці. Доведеться пошукати шедеври давніших епох, щоб знайти зображення Вісників, які представляють усі народи Рошару.

Ілюзія відсунулася від Ішара, коли Вітробігуни закінчили розвідку території, піднявши Старґайла вище, туди, куди не дострілювали луки. Світлопрядіння розпалося.

— Це все, що ми бачили, ясновельможний, — сказав Старгайл. — Можу показати це ще раз, якщо хочете.

— Не треба, — сказав Далінар. — Ми його знайшли... і він чекає на мене.

— Чекає на вас, сер? — запитав Сиґзіл, глянувши на Лин і Лейтена.

— Так, — сказав Далінар. — Променистий Сиґзіле, проведи ще одну розвідку та доповіси про те, що знайдеш. Я хочу спершу порадитися з Ясною, але ми збираємося зустрітися з тим чоловіком і довідатися, що він знає.

99 Без обмежень

Ясна відкинулася на спинку крісла, освітлена сферами. Щойно телестилеграфом надійшов розширений звіт. Сьогоднішня битва із ворожими арміями закінчилася. Коаліційні сили перемогли. Емул, по суті, тепер належав їм.

Її тіло все ще боліло від участі в попередніх битвах, хоча цю вона пересиділа — бився Далінар, а вони не хотіли перебувати на одному полі бою одночасно. Хай там як, завершення цього наступу викреслило одну мету із її списку, але ще лишалося так багато роботи, оскільки Урітіру перебував у руках ворога.

Її будинок тут, у командному таборі, був набагато кращим за той, який Далінар вибрав собі. Вона вибрала його не через розкіш чи простір, а тому, що тут був другий поверх. Замкнена в центральній кімнаті на другому поверсі — без жодних стін із зовнішнім світом, сама, за винятком компанії Дотепника, — вона нарешті могла дозволити собі розслабитися. Якщо всередину увірветься Сколкозбройний або Неболам влетить через одне з верхніх вікон, її фабріальні пастки спрацюють, подаючи сигнал тривоги та даючи їй час битися або втекти в Гадесмар, перш ніж ворог зможе її вбити.

В іншому світі на неї чекав човен, настільки близько до цього місця, наскільки дозволяв Гадесмар. Вона зберігала запаси Буресвітла в кишенях халата, який тепер одягла. Її вже ніколи не застануть зненацька. Вона більше ніколи не залишиться боротися в Гадесмарі без належних ресурсів, змушена витрачати тижні на пошуки Перпендикулярності. Лише завдяки цим приготуванням Ясна відчула себе в достатній безпеці, щоб дозволити собі розчаруватися.

Протягом життя, вивчаючи історію, Ясна керувалася двома принципами. По-перше, щоб зрозуміти минуле, вона повинна подолати упередження істориків. По-друге, лише зрозумівши минуле, вона зможе належно підготуватися до майбутнього. Вона так багато присвятила цьому дослідженню. Але робота всього життя може похитнутися, коли сама історія оживає й починає говорити.

Вона гортала папери, цінніші за найчистіші смарагди, наповнені записами її бесід з Вісниками Аш і Талном. Жива історія. Люди, які самі бачили події, про які вона читала. По суті, роки її життя були витрачені даремно. Яка користь тепер від її теорій? Вони були напівнадійними відтвореннями того, що могло відбуватися, зібраними з фрагментів різних рукописів.

Ну що ж, тепер вона може просто запитати. Битва за Буретвердиню? О, Аш була там. Король Іялід був п’яний. Договір чотирьох ночей? Тактика затримки, спрямована на те, щоб налаштувати ворога на зраду. Усі ці суперечки — і Джочі, виходить, мав рацію, а Ясна помилялася. Усе вирішилося так само легко.

Звичайно, були речі, яких Вісники не знали, не розказали про них або — у випадку Тална — не могли розказати. Ясна гортала сторінки, намагаючись зібрати докупи щось зі своїх недавніх розмов, що могло б допомогти із ситуацією в Урітіру. Навіть Вісники мало що знали про цього Родича — таємничого спрена вежі.

Їй потрібно показати записи іншим вериститалійцям, щоб побачити, що вони можуть з усього цього витягнути. Проте слова Вісників ставлять під сумнів її другий керівний принцип — що минуле є найкращим мірилом майбутнього. Був інший шлях. Ворог знав, що станеться в майбутньому. Це налякало її. Покладаючись на минуле, Ясна бачила майбутнє немов крізь напівпрозоре скло зсередини прірви, якщо взагалі бачила. Одіозум натомість зайняв найкраще місце на вершині сторожової вежі.

Вона зітхнула, і Дотепник підвівся зі стільця у кутку з іншого боку кімнати, де досі зручно сидів. Він потягнувся, потім підійшов і став біля неї навколішки, а потім узяв її оголену захищену руку й поцілував кінчик вказівного пальця.

Ясна відчула легкий трепет таємниці. Ще колись, у юності, вона зрозуміла, що ставиться до стосунків не так, як інші. Її партнери в минулому завжди скаржилися, що вона занадто холодна, така академічна. Це її розчаровувало. Як їй дізнатися, що відчувають інші, якщо вона не може їх запитати?

У неї не виникало такої проблеми з Дотепником. У ньому був цілий світ інших проблем, але його ніколи не турбували її запитання. Навіть якщо він часто ухилявся від них.

— Моя люба, — промовив він, — щось ти не звертаєш на мене уваги. Будь обережна, не приділяй зайвої уваги лише маренням божевільних. Попереджаю: без належної прихильності твій Дотепник догниє.

Вона вивільнила руку й поглянула на нього. Пронизливий погляд. Ніс, мабуть, занадто загострений. Вона підозрювала, що більшість жінок вважали б його фізично привабливим. І справді, вона оцінила його величаву статуру з такими цікавими пропорціями та виразним обличчям. На думку Ясни, ніс робив його більш схожим на людину, більш справжнім.

Цікаво, що він не був алетійцем, але змінив себе, щоб мати такий вигляд. Їй вдалося дещо витягти з Дотепника. Він був чимось більш древнім. Розсміявся, коли вона запитала, і сказав, що алеті ще не існувало, коли він народився, тому йому не випала честь бути одним із представників її талановитого народу.

Те, як він говорив, захоплювало Ясну. Після всього цього часу — і всіх її хвилювань — нарешті знайшовся хтось рівний їй за інтелектом. Можливо, навіть розумніший за неї. Вона йому, звісно, не довіряла. Але це була одна з його рис, що інтригувала.

— Як нам перемогти його, Дотепнику? — тихо запитала Ясна. — Якщо він справді може бачити майбутнє, то які в нас шанси?

— Колись я знав чоловіка, який був найкращим картярем у всьому своєму Царстві. Там, де він жив, можна було змусити карти ходити по столу, вдихнувши в них життя. Він був найкращим. Розумним, зі здібностями до Енергоподиху життя, майстерним гравцем — він точно знав, які робити ставки й коли. Усі чекали того дня, коли він програє. І врешті-решт він програв.

— Це інше, Дотепнику. Він не міг буквально бачити майбутнє.

— Ах, але бачиш, я шахраював у іграх. Отже, я знав майбутнє — принаймні так само, як його знає Одіозум. Я не повинен був програти. І все ж програв.

— Як?

— Хтось інший підлаштував гру так, що який би хід я не зробив, усе одно не міг би виграти. Гра ішла в нічию, чого я не очікував. Я зосередив своє шахраювання на тому, щоб точно не програти, але поставив на перемогу. І, бачиш, б’юся об заклад, якби був розумнішим, я б продумав програш.

— То як нам зробити так, щоб Одіозум не виграв, навіть якщо не зможе програти?

Дотепник, усе ще стоячи біля королеви на колінах, дістав з кишені й розгорнув папірець. Здавалося, вона йому щиро подобалася, а його товариство підбадьорювало її. Він був повен питань, захоплень і несподіванок. Вона могла дати йому близькість, якої бажав, хоча знала: він вважав відсутність збудження в неї дивною, можливо, неприємною. Це не був якийсь новий досвід для неї — Ясні завжди було цікаво, чому інші ставлять свої тілесні бажання вище сильніших емоцій: зв’язків, стосунків і приваблення.

Можливість складати плани, спілкуватися з такою істотою, як Дотепник, — ось що захоплювало її. Їй було цікаво, як розвиватимуться їхні стосунки, і це надихало. Після стількох невдач — щось нове та цікаве.

Ясна обхопила його обличчя рукою. У глибині душі вона хотіла по-справжньому довіряти йому. Він був чимось, чого вона та цей світ ніколи раніше не знали. Це збуджувало. Крім того, це було надзвичайно небезпечно.

Дотепник усміхнувся Ясні, потім розгладив папір на її письмовому столі. Звичайно, він сам це написав. Він походив із країв, де чоловіків заохочували писати так само, як і жінок. Швидко глянув на неї, а потім його усмішка перетворилася на вискал. Так, здавалося, він щиро любив їхні стосунки, як і вона. Справді, він казав, що його заскочили зненацька, як і її.

— Договір, — сказала вона, відвертаючись від нього й читаючи текст на папері. — Щодо поєдинку Далінара з Одіозумом.

Безсумнівно, Дотепник точно підібрав кожне слово.

— Якщо Далінар переможе, Одіозум відступить до Геєни на тисячу років. Якщо Одіозум переможе, він повинен залишитися в системі, але зможе робити з Рошаром усе, що йому заманеться. Монархи підкоряться його владі, як і Променисті, які слідують за Далінаром.

— Ідеально, — промовив Дотепник. — А ти що скажеш?

Ясна відкинулася на спинку крісла.

— Ідеально для тебе. Якщо це погоджено, ти виграєш незважаючи ні на що. У будь-якому разі Одіозум залишається в системі Рошару.

Дотепник розвів руками:

— Я навчився дечого після тої гри в карти багато років тому. Але, Ясно, це все на краще. Якщо Далінар переможе, ну що ж, твій народ отримає те, що хоче. Але якщо Далінар програє, Одіозума буде стримано. Ми обмежимо наші втрати, гарантуючи, що в межах цієї планети вогонь і ворожнеча більше не воскреснуть.

— Усе покладено на єдиний поєдинок захисників, — сказала Ясна. — Я ненавиджу цю традицію, навіть коли ставки нижчі.

— І це каже жінка, яка використала мене для маніпулювання цією самою традицією менш як два тижні тому.

— Нижчі ставки, — повторила Ясна, — включають безглузду втрату, таку як твоя смерть.

— Ясно!

— Дотепнику, ти безсмертний. Ти ж сам мені сказав. — І ти мені повірила? — приголомшено запитав він.

Вона замовкла й уважно поглянула на нього.

Дотепник усміхнувся, потім знову поцілував її руку. Здавалося, він думав, що такі речі зрештою розпалять у ній пристрасть. Насправді фізична стимуляція була набагато гіршою, ніж розумова.

— Я казав тобі, що поки ще не вмирав, коли мене вбивали. Але це не означає, що хтось колись не знайде способу мене вбити, і я б не волів дати комусь таку можливість. Крім того, навіть для мене, померти — приголомшливо.

— Не відволікай мене. Чи справді ми можемо ризикувати долею світу на простій дуелі?

— Ах, але це не дуель, Ясно. У тому й річ. Суть не в поєдинку, а в тому, що веде до нього. Я знаю Райза. Він зарозумілий і любить, коли йому поклоняються. Він ніколи нічого не робить без задоволення від того, як може похизуватися цим. Також він обережний. Проникливий. Отже, щоб виграти, нам потрібно переконати його, що він узагалі не зможе програти. У цьому договорі так і написано. Якщо його програш полягає в тому, що йому доведеться чекати тисячу років, щоб спробувати знову, — що ж, це його не турбуватиме. Він тут уже тисячі років. Тож ще одна тисяча років для нього буде прийнятною втратою. Але для тебе і для молодих Променистих тисяча років — це довгий час. Довгий, як зачудування зірки, що задрімала.

— Зачудування зірки? — Так.

— Що задрімала?

— Вони це роблять.

Ясна пильно подивилася на нього.

— Довгий, як прогризання підлоги пацюком? — запитав він.

— Довгий, як книга красивих казок?

— О, це чудово, Ясно. Уяви, що я той, хто може спритно сказати симфонію слів.

Вона підняла брову, дивлячись на Дотепника.

— Тобто гарно, — сказав він.

— Ні, не гарно, — Ясна знову вивчила договір. — Іноді мені здається, що ти сприймаєш це не так серйозно, як мав би, Дотепнику.

— Це особистий недолік. Що серйознішим стає щось, то більше я вважаю себе в цьому загрузлим. Запевняю.

Ясна зітхнула.

— Усе, зупиняюся, — сказав він, вищирившись. — Обіцяю. Але подивись, Ясно, Райза — Одіозума — ми можемо перемогти. Бо він має один великий недолік — він вважає себе розумнішим, ніж є насправді. Він дуже старався зробити Далінара своїм захисником. А чому? Тому що не просто хоче перемогти — він хоче виграти так, щоб його перемога щось засвідчила. Усім глядачам. Він був настільки впевнений, що зможе переманити Чорношипа на свій бік, що поставив майже все на цю своєрідну гру. А тепер він, мабуть, наляканий. Поки вдає, що має десяток інших планів, хоча насправді намагається знайти захисника, який зможе перемогти за законом. Тому що знає — те саме, що я кажу тобі, — що поєдинок зводитиметься не лише до того, хто сильніше вдарить списом.

— А до чого?

— Завжди до одного й того ж, Ясно. До сердець чоловіків і жінок. Чи довіряєш ти серцям тих, хто воює на твоєму боці?

Ясна зробила паузу, сподіваючись, що він не надто багато зрозумів. Дивлячись на договір, вона не могла не відчути, як усе це навалилося на неї. Вона, майже два десятиліття готуючись саме до цих подій, відчувала непевність. Чи довіряла вона власному серцю, коли зіткнулася з давніми напастями, які, напевно, здолали кращих жінок, ніж вона?

— Мудра відповідь, — прошепотів Дотепник.

— Я ж не відповіла.

— Мудра відповідь, — він стиснув її руку. — Якщо ти даси Одіозуму цей договір — і отримаєш від мене запевнення, що він не зможе вирватися з цієї планетарної системи, хоч би що сталося, — тоді тобі не доведеться довіряти серцям смертних, Ясно. Тому що в тебе буду я. І все, що я зможу тобі дати.

— Ти казав мені, що він знищить тебе, якщо знайде.

— Ми додамо рядок до договору, указавши мене як договірну особу для Гонора, якого представляє Далінар. Це захистить мене від прямих нападок Одіозума протягом усього терміну дії договору. Йому доведеться дотримуватися цих умов, оскільки вони є частиною обіцянки, яку дав Райз, узявши Сколок Одіозума. Невиконання цієї обіцянки дало б можливість іншим протистояти йому, адже подібні невдачі вбивали богів раніше. Одіозум це знає. Тож зроби це, і я зможу відкрито допомогти тобі. Сам я, той, ким є.

— А хто ти Дотепнику? Хто ти насправді?

— Той, хто мудро відмовився від влади, яку прийняли всі інші, і так здобув свободу, якої вони більше ніколи не матимуть. Ясно, я існую без обмежень.

Вона подивилася в його очі — очі когось, хто не був людиною. Ця істота була вічною, як спрен. Або, якщо вірити йому, навіть древнішою.

— Напевно, я мала б налякатися цієї заяви.

— Ось чому я так тебе люблю, — сказав Дотепник. — Ти врівноважена, розумна й завжди готова до вивертів, але коли нічого з цього тобі не вдається, Ясно, ти — понад усе — параноїк.

100 Вартові на кордоні

Каладін здригнувся й прокинувся, готовий до бою.

Він заборсався, серце шалено закалатало — його руки зв’язані. Чому? Що відбувається? Він охнув, звиваючись у темряві, і...

Почав пригадувати.

Він навмисне зв’язав собі руки, щоб не вдарити когось, хто його розбудить, як зробив учора з Даббідом. Він віддихався, борючись із жахом, і притиснувся до стіни. Каладін казав собі, що ці видіння — лише нічні жахіття, але все одно хотів учепитися пальцями у власний череп. Закопатися в нього, витягнути всі страшні думки, всепоглинальну темряву. Бурекляття. Він дуже... він дуже...

Він дуже втомився.

Зрештою йому вдалося заспокоїтися настільки, щоб звільнити руки. Він оглянув темну кімнату, але нічого не побачив. Вони не залишили жодного світла. Тефт, однак, тихо хропів.

Усе було добре. З Каладіном усе... усе було добре...

Він понишпорив навколо свого килимка, шукаючи флягу, яку поклав туди, лягаючи спати. Що ж його розбудило? Він пригадав... пісню. Далеку пісню.

Каладін знайшов флягу, але тут побачив вогник на стіні. Слабкий, майже непомітний навіть у темряві. Повагавшись, він витер піт з чола, потім простягнув руку й торкнувся граната. Голос, дуже тихий, промовив у його голові:

«..допоможи... будь ласка...»

Бурекляття! Спрен вежі ледь говорив.

— Що сталося? Вони знайшли останній вузол?

«Так... біля... моделі...»

Що за модель? Каладін насупився, а потім згадав про велику модель вежі в лазареті. Там? Біля Променистих?

Буря забирай! Там же його батьки.

«І є... ще дещо... набагато... гірше...»

— Що? — запитав Каладін. — Що може бути гірше?

«Вони... скоро уб’ють... усіх Променистих...»

— Променистих? — перепитав Каладін. — Полонених?

«...Будь ласка... відправ до мене... Рлайна...»

Голос згас разом зі світлом. Каладін глибоко вдихнув, тремтячи. Чи зможе він допомогти знову? Він дістав сферу, потім розбудив Тефта.

Мостонавідник прокинувся, рефлекторно схопивши Каладіна за руку. Його хватка була слабкою. Попри те що казав Тефт, час, проведений у комі, знесилив його.

«Я мушу битися, — подумав Каладін. — Я єдиний, хто може».

— Що сталося? — спитав Тефт.

— Щось відбувається, — відповів Каладін. — Спрен вежі розбудив мене і сказав, що останній вузол знайдено. Родич сказав, що Променисті в небезпеці, і попросив прислати Рлайна. Думаю, спрен має намір відправити Рлайна до Навані, як ми й планували. Здається, настав час. Нам потрібно спробувати врятувати Променистих.

Тефт кивнув і зі стогоном сів.

— Ти, здається, не здивований, — зауважив Каладін.

— Не здивований, — сказав Тефт, підводячись на ноги. — Хлопче, це мало статися, що б ми не робили. Мені шкода. Здається, у нас немає часу діяти так, як твій батько.

— Ми наче вартові на кордоні, — тихо мовив Каладін. — Нам потрібно діяти швидко. Ти підготуєш Цуп, щоб вона пробралася до Променистих і почала їх будити. Я влаштую гармидер у вежі, щоб виманити охоронців і відвернути увагу Переслідувача. Але якщо охоронці не вийдуть, тобі доведеться їх знешкодити.

— Тоді гаразд. Хороша ідея.

Тефт показав убік, де щось лежало на підлозі. Однострої Четвертого мосту. Каладін попросив Даббіда принести їм змінний одяг. Отже, він знайшов? Коли вони почали одягатися, Даббід саме повернувся, якийсь несамовитий. Він підійшов і схопив Каладіна за руку.

— Спрен вежі теж говорив з тобою? — запитав Каладін.

Даббід кивнув:

— Голос звучав так слабко.

— Ти знаєш, де Рлайн? — запитав Каладін.

— Я збираюся зустрітися з ним. На четвертому поверсі. Щось трапилося з Венлі, і це його справді вразило. Він не хотів розмовляти в лазареті.

— Скажи йому, що починаємо діяти за планом, — сказав Каладін. — Хтось повинен повідомити королеву. Як думаєш, ви двоє зможете до неї дістатися?

— Рлайн думає, що зможе. Я піду з ним. Люди не звертають на мене уваги.

— Тоді йди, — велів Каладін. — Розкажи їй, що ми робимо і що нам доведеться витягнути Променистих. Потім ви обидва сховайтеся в цій кімнаті й не влаштовуйте ніяких бур. Ми втечемо з Променистими, дістанемося до Далінара й повернемося по вас.

Даббід заломив руки, але кивнув.

— Четвертий міст, — прошепотів він.

— Четвертий міст, — відповів Каладін. — Я не хочу залишати вас наодинці, Даббіде, але нам потрібно діяти зараз, і треба, щоб з королевою зв’язалися. А також... Родич сказав щось. Про те, що до нього треба відправити Рлайна.

— Мені він теж це сказав.

Даббід віддав честь, Каладін віддав честь у відповідь, а потім Даббід побіг геть.

— Якщо щось піде не так, — сказав Каладін Тефту, продовжуючи переодягатися у форму, — вилазь із того вікна.

Вони відпрацювали трюк Каладіна, вливаючи Буресвітло в різні предмети і його черевики, щоб злізти вниз по стіні. У надзвичайній ситуації комусь, можливо, доведеться вистрибнути у вікно та сподіватися відновити свої сили, перш ніж він упаде на землю, але це був зовсім крайній засіб. Поточний план передбачав, щоб Вітробігуни спускалися ззовні, кожен з одним Променистим, прив’язаним до спини.

Це був геть не ідеальний план, але все ж краще, ніж дозволити Сплавленим убити Променистих, поки ті в комі.

— Навіть якщо лише ти виберешся, — продовжив Каладін, — зроби це, а не залишайся тут у безнадійному протистоянні. Візьмеш свою спренку й підеш до Далінара.

— А ти? — запитав Тефт. — Ти теж підеш, правда?

Каладін вагався.

— Якщо я побіжу, ти теж біжи, — сказав Тефт. — До речі, а що сталося в останні два рази, коли знайшли вузол?

— Переслідувач чекав на мене там, — зізнався Каладін.

— І знову чекатиме. Очевидно, що це просто пастка. Ворог не знає, що нам байдуже до вузла. Ми намагаємося звільнити Променистих. Тож трохи відверни його увагу, так, але потім біжи, і хай вони вже заберуть той буреклятий фабріал.

— Можу спробувати.

— Дай мені присягу, хлопче. Ми більше нічого не зможемо зробити в цій вежі. Нам потрібно дістатися до Далінара. Я збираюся вирушити туди зі стількома Променистими, скількох зможу врятувати. Ти ж мене прикриєш, так?

— Як і завжди, — кивнув Каладін. — Присягаюся. Витягни якомога більше Променистих, а потім біжи. Як тільки ти це зробиш, я піду за тобою.

101 Примітки

Далінар увійшов до будинку Верховного у військовому таборі й одразу ж відчув, ніби потрапив не туди. Напевно, це якась комора, де зберігали зайві меблі, зібрані з навколишніх покинутих міст.

Але ні, Далінар просто звик до суворого аскетизму. Для алетійського командира уникати комфорту було чеснотою воєнного часу. Можливо, інколи Далінар заходив із цією ідеєю занадто далеко, але йому було комфортно з простими меблями та голими стінами. Навіть його кімнати в Урітіру стали занадто захаращеними, як на його смак.

Молодий Янагон походив з країв з іншими традиціями. Приміщення для аудієнцій було настільки заповнене розкішними меблями — кожна їхня поверхня чи з пофарбованої бронзи, чи з якогось плюшевого матеріалу, — що утворився лабіринт, через який Далінар мусив петляти, щоб дістатися до іншого боку кімнати. На додачу до цих складнощів, у кімнаті також перебувало багато слуг, майже цілий батальйон. Двічі Далінар стикався з кимось із них, одягнених у яскраві азірські візерунки, і їм доводилося залізти на диван, щоб пропустити його.

Де вони все це знайшли? А ще ті гобелени, що завішували всі стіни. Невже принесли все з собою? Він знав, що азіші більше звикли до довгих ланцюгів постачання — вони не мали доступу до такої кількості Душезаклиначів для створення їжі, як алеті, але це вже було надмірно, чи не так?

«Хоча, — зауважив він, повернувшись назад через кімнату, коли дістався іншого боку, — це, безсумнівно, уповільнило б убивцю або загін ворогів, якби вони спробували увірватися сюди та напасти на Верховного».

У сусідній кімнаті Далінар виявив ще більшу дивовижу. Верховний — Янагон Перший, імператор Макабаку, — сидів на троні на чолі довгого столу. За столом більше ніхто не їв, але він був заставлений запаленими канделябрами й тарілками з їжею. Янагон саме закінчував сніданок, що складався переважно з нарізаних фруктів. Він був одягнений у мантію з цупкої тканини та пишно прикрашений головний убір. Правитель їв чинно, наколюючи кожен шматочок фрукта довгою шпажкою, а потім підносячи його до губ. Здавалося, він майже не рухався, тримаючи одну руку перед грудьми, а другою маніпулював шпажкою.

По обидва боки від нього стояли великі шеренги людей. Здебільшого прислужники, що вирушали з табором. Прачки. Стельмахи. Решійці-погоничі чалів. Швачки. Далінар помітив лише кількох в одностроях.

Ясна вже прибула на зустріч. Вона стояла серед того натовпу, куди слуга також повів Далінара, тож він приєднався до споглядання дивної вистави, як імператор ласує фруктами по одному маленькому шматочку за раз.

Далінару подобалися азіші — і вони виявилися хорошими союзниками з приголомшливо ефективною армією. Але, о бурі небесні й Геєна потойбічна, до чого ж вони дивні. Хоча, що цікаво, він виявив, що їхня надмірність викликала меншу нудоту, ніж коли віддавався втіхам якийсь алетійський великий князь. В Алеткарі таке вважалося б виявом зарозумілості та невміння стримуватися.

У цій же виставі була певна... злагодженість. Алетійські слуги найвищого рангу носили простий чорно-білий одяг, а от азіші були одягнені майже так само розкішно, як їхній імператор. Вщерть заставлений стіл, здавалося, накрили не для Янаґона. Він був просто ще однією прикрасою. Це стосувалося посади Верховного та самої імперії, а не лише піднесення окремої людини.

Як чув Далінар, вони мали проблеми з призначенням останнього Верховного. Причина цього, звичайно, зараз стояла безпосередньо позаду Далінара — Сет, Убивця в білому, який прикінчив двох останніх Верховних. Водночас Далінар не міг уявити, щоб бодай хтось хотів стати азірським правителем. Їм доводилося стикатися з усією цією помпезністю, завжди жити напоказ. Можливо, саме тому їхня «академічна республіка» функціонувала так, як подобалося Ясні. Азіші випадково зробили становище імператора таким жахливим, що жодній людині при здоровому глузді не хотілося б такого життя, тому вони мусили знайти інші способи правити країною.

Далінар уже достатньо навчився світських манер, щоб залишатися мовчазним, доки ця вистава не завершиться. Потім кожному глядачеві дали бронзову тарілку, повну їжі, і перш ніж прийняти її, вони вклонялися імператору. Поки ті виходили одне за одним, інші слуги швидко звільнили місце за столом для Ясни й Далінара, хоча годинник, який він носив на нарукавнику, підказував йому, що до зустрічі лишалося ще кілька хвилин.

Просто якийсь пристрій з Геєни. Він змусив Далінара бігати туди-сюди майже так само, як Верховного. Хоча, слід визнати, Далінар усвідомлював, наскільки менше його часу марнувалося тепер, коли всі точно знали, коли збиратися на зустрічі. Навіть не кажучи ні слова, Навані наводила порядок у його житті.

«Нехай ти будеш у безпеці. Прошу. Світло мого життя, моє яхонтосерденько».

Він відіслав Сета, оскільки жоден із двох інших монархів у кімнаті не мав охоронців. Коли вони розсілися — останній зі спостерігачів саме виходив, — Нура вклонилася Верховному, а потім зайняла місце за столом у кріслі, навмисно зробленому нижчим, ніж у трьох правителів. Дехто в імперії вважав скандальним те, що Далінар, Ясна та Фен завжди сидять на одній висоті з Верховним, але Янагон наполягав на цьому.

— Далінаре, Ясно, — промовив юнак, розслабившись, потім зняв головний убір і поклав його на стіл.

Нура кинула на нього злісний погляд, але Далінар усміхнувся. Очевидно, вона вважала, що Верховний повинен підтримувати пристойність, але Далінару подобалося бачити, як цей хлопець поступово почувається комфортніше у своєму становищі поряд з колегами-монархами.

— Мені шкода, що у нас не знайшлося тарілок із їжею і для вас, — продовжив Янагон азірською мовою. — Я повинен був знати, що ви обоє прибудете раніше.

— Це був би чудовий сувенір, Ваша величносте, — сказала Ясна, розкладаючи на столі кілька паперів. — Але ми сьогодні не серед обраних, тому було б неправильно виявити таку прихильність до нас.

Хлопець подивився на Нуру:

— Я ж казав тобі, що вона зрозуміє.

— Ваша мудрість зростає, Ваша Імператорська Величносте, — промовила літня жінка.

Вона була азірським візиром — державним службовцем високого рівня. На її одязі було менше золота, ніж на вбранні Верховного, але він був фантастичних кольорів, з шапочкою та контрастним плащем з безліччю візерунків і відтінків. Її довге посивіле волосся заплетене в косу, яка з одного боку висунулася з-під шапочки.

— Гаразд, Ясно, — сказав Янагон, нахилившись уперед, щоб оглянути її папери, хоча, наскільки знав Далінар, він не міг читати алетійською. — Скажи мені все прямо.

Далінар зібрався із силами.

— У нас практично немає шансів повернути Урітіру, — сказала Ясна азірською мовою з ледь помітним акцентом. — Наші розвідники підтверджують, що фабріали поблизу вежі не працюють. Це означає, що якби ми створили зменшену версію летючого корабля моєї матері, щоб доставити війська, він би впав, ледь підлетівши занадто близько. Вони також заблокували печери. Мій дядько відправив невеликий загін до підніжжя, і цим самим, здається, повідомив ворогам, що ми знаємо про їхні хитрощі. Вони більше не надсилають фальшиві повідомлення через телестилеграф, і ми бачили співунів-солдатів на балконах. За допомогою Сколкозбройця, який, як ми виявили, можна доставити на охоронювану територію, якщо він ні з ким не зв’язаний, наші війська можуть прорубати завал унизу. Але при цьому вони опиняться в зоні ураження лучників на вищих позиціях. І якщо ми пройдемо крізь ті уламки, бій на всьому шляху через складну систему тунелів стане жахіттям. Марш солдатів по вершинах гір неможливий з багатьох причин. Але якщо ми досягнемо вежі, то програємо. Наші поля битв — це ретельно підібраний баланс між Променистими проти Сплавлених, Сколкозбройними проти Владних, солдата проти солдата. В Урітіру в нас не буде Променистих — і вся стратегія зазнає краху.

— У нас є Каладін, — зауважив Далінар. — Його сили все ще діють. Прародитель бур вважає, що це тому, що він зайшов досить далеко у своїх присягах.

— За всієї поваги до нього, — відказала Ясна, — Каладін — лиш одна людина, яку ти звільнив зі служби перед тим, як ми покинули вежу.

Вона, звичайно ж, мала рацію. Здоровий глузд підказував, що одна людина не вдіє нічого проти армії Сплавлених. І все ж Далінар замислився. Одного разу, у військових таборах, він сперечався з солдатами Каладіна, які очікували на повернення молодого Вітробігуна, якого вже вважали мертвим. Того разу Далінар помилився. Тепер він виявив, що в ньому жевріє така ж віра, що й у тих солдатів.

Придушений, зламаний, оточений ворогами, Каладін продовжував боротися. Він знав, як зробити наступний крок. Вони не можуть покинути його напризволяще.

— Наш найкращий шанс, — сказав Далінар іншим, — доставити мене та загін солдатів до вежі через Гадесмар. Можливо, я зможу відкрити там Перпендикулярність, і ми матимемо шанс несподівано атакувати противника.

— Можливо, ти зможеш відкрити її там, дядьку, — зауважила Ясна. — А що думає Прародитель бур?

— Він ще не впевнений, що я достатньо просунувся у своїх присягах чи навичках, щоб упоратися з цим, — зізнався Далінар.

Ясна постукала пальцем по своїх нотатках.

— Штурм через Гадесмар потребує великої кількості кораблів — у нас немає стільки в тому Царстві, і я не бачу можливості дістати їх.

— Нам потрібно знайти спосіб підтримати Каладіна, Навані та будь-який опір, який вони організовують, — наполіг Далінар. — Може, і не знадобиться багато кораблів. Невелика група навчених солдатів, імовірно, зможе проникнути під вежу, а потім вимкнути фабріал, який ворог використовує, щоб зупинити Променистих.

— Безсумнівно, — сказала Ясна, — саме таким способом ворог і потрапив у вежу. Вони пильнують, щоб ми не використали ту саму тактику.

— І що? — запитав Янагон, жуючи горіхи, які сховав у кишені своєї просторої мантії. — Ясно, ти заперечуєш кожну пропозицію Далінара. Ти хочеш сказати, що ми повинні віддати Урітіру ворогові?

— Уся наша військова кампанія розвалюється без вежі, — сказала Нура. — Це був засіб, за допомогою якого ми об’єднали наші розрізнені сили!

— Не обов’язково, — відказала Ясна й показала Верховному кілька невеликих мап. — Доки ми маємо сильніший флот і належну підтримку з повітря, то зможемо контролювати південну половину Рошару. Для цього знадобляться тижні чи місяці просування, але ми можемо координувати наші зони бойових дій, доки маємо телестилі.

— І все ж таки, — Янагон глянув на Нуру, і літня жінка кивнула на знак згоди.

— Це серйозний удар, — погодився Далінар. Ясно, ми не можемо просто покинути Урітіру. Ти сама витратила роки, намагаючись його знайти.

— Я не пропоную робити це, дядьку, — холодно відказала вона. — Просто наводжу факти. Наразі я вважаю, що нам потрібно діяти так, ніби ми нескоро відвоюємо вежу — що може означати кампанію проти сил Ішара в Тукарі, щоб ми могли захистити ті позиції. У будь-якому разі, слід спланувати, як підтримати наші сили в південному Алеткарі проти веденців.

Усе це були вагомі аргументи, ядро злагодженої та ретельно обгрунтованої стратегії бою. Ясна докладала значних зусиль і в основному досягала успіху, навчившись бути здібним тактичним командиром. Далінар не міг звинувачувати її за відчуття, що вона весь час щось доводила — все своє життя ця жінка стикалася з людьми, які вимагали від неї доказів. Однак її квапливе рішення покинути Урітіру було надто схоже на те, що зробив Тараванджіан, віддавши ворогам Рошар. Швидко здався, як тільки подумав, що його перемогли.

— Ясно, — наполіг Далінар, — ми повинні докласти більше зусиль, щоб звільнити Урітіру.

— Я не кажу, що не повинні — лише те, що така стратегія буде дуже складною та дорогою. Я намагаюся приблизно підрахувати ці витрати, щоб ми про них знали.

— У твоїх словах не вистачає надії.

— «Надії», — повторила вона, розкладаючи папери на столі. — Чи казала я тобі коли-небудь, як мені не подобається це слово? Подумай, що воно означає, що мається на увазі під надією. Ти маєш надію, коли ти в меншості. Ти маєш надію, коли тобі бракує варіантів вибору. Надія завжди ірраціональна, дядьку.

— На щастя, ми не цілком раціональні істоти.

— І не повинні цього прагнути, — погодилася вона. — Разом з тим, як часто «надія» ставала причиною того, що хтось відмовлявся рухатися далі і мати реалістичне ставлення до подій? Як часто «надія» спричиняла більше болю або сповільнювала зцілення? Як часто «надія» заважала комусь піднятися і зробити те, що потрібно, тому що він чіплявся за бажання, щоб усе було інакше?

— Я б сказав, — мовив Янаґон, нахилившись уперед, — що надія визначає нашу суть, Ясно. Без неї ми не будемо людьми.

— Можливо, твоя правда, — промовила Ясна — цю фразу вона часто вживала, коли не була переконана в чомусь, але також не хотіла продовжувати суперечку. — Гаразд, тепер обговорімо Урітіру.

— Твої сили спрацюють, — сказав Далінар, — принаймні частково. Ти вже промовила Четвертий Ідеал.

— Так, промовила. Проте Прародитель бур не впевнений, чи справді четверта присяга дозволить Променистому витримати придушення сил. Це ж так?— Твоя правда, — погодився Далінар. — Але якщо ворог поповнює запаси через Присяжну браму, є лише один реальний спосіб зробити що-небудь у цій ситуації. Ми повинні знищити їхній фабріал, що придушує сили Променистих. І тому моя пропозиція щодо походу з невеликим загоном має найбільший сенс.

— І ти його очолиш? — спитала Ясна. — Так.

— Ти ще далекий від належного опановування своїх сил. А що як не зможеш, відкрити Перпендикулярність в Урітіру?

— Я експериментував, практикувався. Але так, у мене попереду довгий шлях. Тож я розглянув інше рішення, — Далінар вибрав одну з мап Ясни, а потім повернув її, щоб інші теж побачили. — Ми прибули сюди, в Емул, щоб використати тактику молота й ковадла, зіштовхнувши нашого ворога з іншою армією, отут. Армією Ішара — істоти, яку азіші називають Таші.

— Так, і що далі? — запитала Ясна.

— У мене є розвідники, які спостерігають за його позиціями, і я маю візуальне підтвердження — яке мені показали за допомогою Світлопрядіння, — що він сам перебуває там. Малюнки Дотепника це підтверджують. Я розмовляв із Прародителем бур, і ми обидва вважаємо, що це — наше найкраще рішення. Ішар — майстер мистецтва Виковування уз. Якщо мені вдасться завербувати його, він зможе стати секретним засобом для порятунку Урітіру.

— Вибачте, — сказала Нура. — Але хіба ми не визначили, що всі Вісники... божевільні?

Їй було важко це сказати, бо їхня релігія розглядала Вісників як божеств. Макабакі поклонялися їм, а не Всемогутньому.

— Так, — підтвердив Далінар, — але Аш вказує, що Ішар, можливо, постраждав менше, ніж інші. Вона йому довіряє.

— Ми отримали листи від Ішара, дядьку, — сказала Ясна. — І вони не обнадійливі.

— Я все одно хочу спробувати з ним поговорити. Ми здебільшого ігнорували його армії, замість того щоб використовувати їх як наше ковадло. Але якби я підійшов із прапором миру та переговорів, то Ішар...

— Почекай, — перервав його Янагон. — Ти особисто поїдеш туди?

— Так, — сказав Далінар. — Мені потрібно побачити Ішара, поставити йому запитання.

— Пошліть своїх Променистих, — запропонувала Нура. — Візьміть цю істоту в полон. Приведіть сюди. А тоді поговоріть з Ішаром.

— Я краще поїду сам, — наполягав Далінар.

— Але... — цілковито збентежено сказав Янагон. — Ти ж король. Це ще гірше, ніж тоді, коли Ясна вийшла в Сколкозбруї й билася з ворогом!

— Це давня сімейна традиція, ваша величносте, — пояснила Ясна. — Ми схильні влазити в саму гущу подій. Я звинувачую в цьому давні алетійські звичаї, які стверджують, що найкращий генерал — це той, хто очолює атаку.

— Припускаю, — сказав Янагон, — що оскільки ви історично володіли надто великою кількістю Сколків, це могло створити відчуття непереможності. Але, Далінаре, чому ти порушуєш це питання зараз? Щоб ми щось тобі порадили?

— Радше щоб попередити вас. Я навмисно призначив Норку командувати нашими військами, щоб я сам міг зайнятися більш... духовними справами. Ясна та Дотепник готують для мене договір, щоб я представив його Одіозуму, як тільки ми підштовхнемо його прийти поговорити зі мною знову. Та поки ми завершимо цю справу, я повинен щось іще зробити, щоб допомогти. Мені потрібно залучити Ішара на наш бік — а тоді подивимося, чи зможе він навчити мене, як відновити Присягу, і чи допоможе врятувати Урітіру.

— Ну, — сказав Янагон, дивлячись на Нуру. — Бути союзниками алеті — це... цікаво. Тоді, я гадаю, вам слід рухатися зі швидкістю Єзіра.

«Єзір мертвий», — подумав Далінар, проте не сказав цього вголос.

Далі розмову вела Ясна й пояснила умови договору, який готувала для Одіозума. Вони з Далінаром уже поговорили з королевою Фен через телестилеграф. Далінар дещо пояснив, але здебільшого дозволив Ясні переконувати союзників. Вона встряла в складну боротьбу, оскільки для того, щоб змусити монархів погодитися на цей поєдинок, знадобилося чимало зусиль.

Ясна могла впоратися — Далінар був у ній упевнений. Його робота, як він дедалі більше запевнявся, тепер пов’язувалася з Виковуванням уз, Присягою та Вісниками.

Зрештою аудієнція наближалася до кінця. Вони домовилися зустрітися ще раз, щоб обговорити інші пункти договору, але наразі Янагон мав відвідати деякі релігійні церемонії свого народу. Далінару ж потрібно було підготуватися до подорожі до Тукару; він мав намір вирушати, як тільки настане слушний час.

Коли вони встали, щоб піти, Янагон знову надів головний убір.

— Далінаре, — спитав юнак, — чи знаємо ми щось про Цуп? Ми залишили її у вежі.

— Каладін сказав, що інші Променисті знепритомніли. Тож вона, напевно, теж.

— Можливо, — сказав Янаґон. — Вона часто робить те, чого не повинна. Якщо почуєш якісь новини, передаси їх мені, добре?

Далінар кивнув, потім приєднався до Ясни й покинув палац Янаґона. Зовні споруда мала такий же простий вигляд, як і будь-яка інша будівля в селі, але це був саме палац.

Далінар забрав Сета, який тримав дещо для нього. Далінар узяв велику книгу — лячно великого розміру, хоча й знав, що вона коротша, ніж здавалося. Папір усередині був всіяний його громіздкими рядками літер, більшими й товстішими, ніж належало, навмисно написаними так його товстими пальцями.

Далінар простягнув книгу Ясні. Він дозволив поділитися ранніми чернетками та уривками — і наразі вони розповсюдилися по всій коаліції. Однак великий князь не вважав книгу закінченою, доки не вніс останніх змін на початку цього тижня.

— «Присяжник»? — спитала вона, охоче беручи книгу. — Закінчений?

— Ні, але моя роль виконана, — сказав Далінар. — Це оригінал, хоча писарки зробили копії після моїх останніх змін. Я хотів, щоб оригінал був у тебе.

— Ти повинен пишатися, дядьку. Цим томом ти твориш історію.

— Я боюся, що ти вважатимеш цю книгу переважно релігійною нісенітницею.

— Ідеї не будуть марні лише тому, що включають релігійне мислення. Майже всі стародавні вчені, яких я шаную, були релігійними, і я ціную те, як їхня віра сформувала їх, навіть якщо не ціную саму віру.

— Те, що ти сказала про надію на зустрічі. Воно мене турбує, Ясно. Але, можливо, в хорошому сенсі. Хто у світі став би заперечувати таку фундаментальну ідею, як надія? Але оскільки всі ми сприймаємо її як життєво важливу, то не задумуємося про неї. Що насправді означає надія? А ти задумуєшся.

— Намагаюся, — вона озирнулась у бік палацу Верховного. — Скажи-но мені. Чи не занадто сильно я намагаюся утвердитися як військовий командир? Я вважаю, що це важливий прецедент, як і твоя книга, але... Я занадто влучно стріляю, чи не так?

Далінар усміхнувся, потім поклав свою долоню на її руку, якою вона тримала книгу.

— Ми відкриваємо новий світ, Ясно, і шлях перед нами темний, доки ми не освітимо його. Нам буде прощено, якщо ми час від часу перечіплятимемося об невидиме місце, — він стиснув її долоню. — Я хотів би, щоб ти зробила дещо для мене. Усі видатні філософські тексти, які я читав, мають примітки.

— Так, щодо цього...

Він не єдиний чоловік, який був приголомшений, дізнавшись, що протягом століть життя жінки залишали коментарі одна одній. У якомусь тексті, продиктованому чоловіком, часто містилися думки його дружини чи писарки, якими ніколи не ділилися вголос. Цілий світ, прихований від тих, хто думав, що править ним.

— Я хотів би, щоб ти написала примітки до «Присяжника», — попросив Далінар. — Відкриті. Щоб їх прочитав і відкрив для себе кожен, хто захоче.

— Дядьку? Я не впевнена, що слід продовжувати цю традицію. Вона від початку була сумнівною.

— Я вважаю, що ідеї, запропоновані в примітках, є важливими, — сказав Далінар. — Вони змінюють читання. Історію пишуть переможці, як багато хто любить казати, але принаймні в нас є протилежні думки тих, хто спостерігав за подіями. Я хотів би знати, що ти думаєш про мій текст.

— Я не стримуватимуся, дядьку. Якщо велика частина книги пов’язана з релігією, то мушу бути чесною. Я вкажу на підтвердження твоїх упереджень, твої помилки. Можливо, було б краще, якби ти доручив завдання писати примітки моїй матері.

— Я обдумував це. Але обіцяв об’єднувати, а не роз’єднувати. І не досягну цього, даючи свою книгу лише тим, хто погоджується зі мною. Якщо ми відкриваємо новий світ, Ясно, хіба не повинні робити це разом? Відкинути суперечки й таке інше? Я почуваюсь так... так, ніби ми з тобою ніколи недомовимося про деталі. Однак ця книга може показати, що ми погоджуємось щодо важливіших питань. Зрештою, якщо явна атеїстка й людина, яка заснувала власну релігію, можуть об’єднатися, то хто заперечить, що їхні особисті розбіжності занадто великі, щоб їх подолати?

— Так от що ти робиш? Створюєш релігію?

— Принаймні переглядаю стару. Коли буде оприлюднено повний текст... я підозрюю, що це призведе до ще більшого розколу у воринізмі.

— Моя участь цьому не допоможе.

— Я все-таки хочу знати твої думки. Якщо ти готова їх відкрити. Вона притиснула книгу до себе.

— Я вважаю це однією з найбільших почестей, які мені коли-небудь надавали, дядьку. Але май на увазі, що я не славлюся небагатослівністю. На це можуть піти роки. Я буду ґрунтовною, запропоную контраргументи й можу підірвати всі твої аргументи. Але поважатиму твою позицію.

— Як забажаєш, Ясно, — Далінар усміхнувся. — Сподіваюся, що завдяки твоїм доповненням ми створимо дещо більше, ніж я міг би сам.

Вона всміхнулася у відповідь.

— Не кажи так. На твою думку, шанси на успіх дуже низькі, а маю сказати, що це найбільш обґрунтований результат. Дякую, дядьку. За твою довіру.

102 Великобуря насувається

Сьогодні біля Присяжної брами стояла довга черга, але в цьому не вбачали нічого дивного. Рабоніель була впевнена, що в людських королівствах уже знають про окупацію, і тому дозволила частіше відчиняти браму, дозволяючи військам співунів і слугам, які займали вежу, чергуватися.

Група з п’ятнадцяти друзів Венлі скупчилася позаду неї, тримаючи в руках свої припаси й сподіваючись, що вони мали вигляд просто чергової бригади робітників, які отримали шанс повернутися до Холінара на перепочинок. Венлі щільно закуталася в плащ — дув сильний вітер. Слухачі, здавалося, не так страждали від холоду, як люди, але вона все одно відчувала кусючий вітер — особливо тому, що в цій подобі панцир слугував лише прикрасою, а не справжніми обладунками.

Вона не була впевнена, що робити після прибуття до Холінара. Наказ Рабоніель, безсумнівно, дозволить вивести її друзів з міста і навіть з Алеткару. Але Венлі не могла чекати цілі тижні чи місяці, які знадобляться, щоб дійти до Розколотих рівнин. Їй треба дізнатися, чи жива ще її мати.

Наскільки далеко сягає сила наказу? Рабоніель боялися, її поважали. Чи зможе Венлі доправити всю свою команду з п’ятнадцяти співунів до того розвідувального пункту за допомогою Небесних? В її голові крутилися ідеї брехні про секретну місію Рабоніель на Розколотих рівнинах. І справді, не надто далеко від істини. Рабоніель майже наказала їй досліджувати слухачів, що лишилися.

«А що потім? — подумала Венлі. — Рабоніель знає про них. Вона знає, що я вирушаю. Вона маніпулює мною. З якою метою?»

Це не мало значення. Венлі потрібно йти. Настав час.

Тембр тихо пульсувала, поки Венлі стояла в черзі, закинувши на плече футляр з мапами й намагаючись не звертати уваги на вітер.

— Ти розчарувалася в мені? — прошепотіла Венлі в Ритмі пихи. — За те, що я залишила Рлайна та людей?

Тембр запульсувала. Так, вона розчарувалася. Маленька спренка ніколи не боялася бути відвертою з Венлі.

— А чого ти очікувала? — прошепотіла вона, відвертаючи голову від Дула, щоб той не чув розмови. — Допомогти з їхнім божевільним планом? Він уб’є всіх цих Променистих. Крім того, ти думаєш, що я чимось допомогла б їм?

Тембр запульсувала. У Венлі все було добре. Вона навчалася. Могла б допомогти.

«Якби я не була боягузкою», — подумала Венлі.

— А що, якби ми знайшли тобі іншого господаря? Небайдужого співуна, як Рлайн.

Тембр знову запульсувала.

— Що ти маєш на увазі? — спитала Венлі. — Ти не можеш хотіти мене. Я — випадковість. Помилка.

І знову пульсація.

— Помилки не можуть бути чудовими, Тембр. У цьому ж сутність помилок.

Тембр знову запульсувала, уже впевненіше. Як вона могла ставати все впевненішою з кожною скаргою Венлі? Дурна спренка. І чому ця черга не рухалася? Перенесення повинні відбуватися швидко, і їм потрібно встигнути змінити працівників і доставити припаси до того, як почнеться великобуря.

Венлі попросила своїх почекати, а потім вийшла з черги. Вона пройшла до її початку, де сперечалися співун і співунка — судячи з одягу, колишні азіші.

— Що сталося? — запитала Венлі в Ритмі жаги.

Вони побачили, що Венлі Владна, і вижіночена відповіла:

— Нам потрібно почекати, щоб здійснити перенесення, Обрана, — вона використовувала старе формальне звертання до співунок. — Людина, яка працює для нас із Присяжною брамою, втекла.

— Ніхто більше не має живого Сколкозбройця, щоб запустити фабріал, — пояснив співун. — Якби ви могли знайти того, кого вони називають Вайр, і запитати, коли він повернеться...

Венлі глянула на небо. Вона відчувала, як здіймається вітер.

— Великобуря вже близько. Ми повинні запустити всіх усередину.

Спочатку двоє співунів знову засперечалися, але Венлі заговорила рішучіше. Незабаром ті почали відганяти розчарованих співунів до вежі. Венлі йшла уздовж плато, а Тембр збуджено пульсувала. Вона побачила в цьому можливість.

— Чому ти віриш у мене? — прошепотіла Венлі. — Я не давала тобі жодного приводу. Я зіпсувала все, до чого торкалася. Я егоїстична, безсила, жалюгідна як для слухачки.

Тембр запульсувала. Венлі врятувала її. Венлі врятувала Цуп.

— Так, але мене довелося вмовляти в обох випадках, — відказала Венлі. — Я не героїня. Я — випадковість.

Тембр рішуче наполягала на своєму. Деякі кидалися до мети так швидко, як тільки могли. Інші пленталися. Але не швидкість мала значення.

Мало значення те, куди вони рухалися.

Венлі затрималася біля входу в Урітіру. Вона вагалася, озираючись через плече. Попередня буря досягла шостого рівня. Ця, напевно, огорне майже всю вежу, що було рідкісним явищем, як вважали їхні вчені, їй здавалося, ніби відчуває силу цієї бурі, лють, що насувається на них.

— А що, як, — прошепотіла вона Тембр, — я запропоную використати цей документ, щоб потайки вивезти Буреблагословенного або його родину з Урітіру?

Тембр невпевнено запульсувала. Чи поширюватиметься повноваження наказу так далеко? Венлі подумала, що, можливо, так. Вона не зможе витягнути жодного з непритомних Променистих — за ними надто пильно стежать, і когось посилали б до Рабоніель по підтвердження. А як щодо кількох «випадкових» людей? Це може спрацювати.

Вона знайшла Дула та інших за центральними дверима. Венлі зібрала їх навколо себе, подалі від цікавих вух, і швидко передала папір Мазіш.

— Візьми це, — веліла Венлі. — Якщо я не повернуся, ви зможете використати цей документ, щоб утекти.

— Без тебе? — здивувалася Мазіш. — Венлі...

— Я майже напевно повернуся. Але про всяк випадок візьми й мапу. Вона вам знадобиться, щоб таємно знайти дорогу до інших слухачів.

— Куди це ти? — спитав Дул.

Венлі заспівала в Ритмі згуби:

— Я думаю, ми повинні запропонувати лікарю та його родині включно з їхнім сином, Вітробігуном, — утекти з нами. Допомогти їм вибратися з вежі, потім відвести до нашого народу на Розколоті рівнини.

Вона дивилася на союзників, очікуючи страху, а можливо, осуду. Це поставило б під загрозу їхню безпеку.

Натомість вони всі гуртом заспівали в Ритмі задумливості.

— Якщо Вітробігун буде на нашому боці, це корисно, — сказала Мазіш. — Він точно зміг би допомогти нам швидше дістатися до Розколотих рівнин.

— Так! — вигукнула Шумін, новобранка — усе ще надто нетерпляча, на думку Венлі. — Це чудова ідея!

— Але чи допоможе він нам? — спитав Дул.

— Він добре ставився до Рлайна, — сказала Мазіш. — Навіть тоді, коли думав, що Рлайн — лише черговий паршмен. Мені не подобається те, що робили люди, але якщо цей Вітробігун буде нам винен, чуття підказує, що він нас не зрадить.

Венлі вдивилася в обличчя інших. Співуни з різноманітними візерунками шкіри, які зараз наспівували в різноманітних ритмах. Ніхто з них не наспівував у Ритмі зради, і вони підбадьорливо закивали їй.

— Дуже добре, — мовила Венлі. — Почекайте на мене, доки не закінчиться буря. Якщо я доти не повернуся, вирушайте через Присяжну браму до Холінара з наступною чергою. Я знайду вас там.

Вони замугикали у відповідь на її слова, і Венлі попрямувала до атріуму, сподіваючись, що встигне зупинити Рлайна і втілення його відчайдушного плану. Вона не знала напевно, чи прийме він її пропозицію. Але повинна рухатися саме в цьому напрямку.

Навані стала на коліна на підлозі свого кабінету. Тут ще смерділо димом від учорашнього вибуху.

Хоча Рабоніель сказала, що хоче очистити кімнату, щоб знайти уламки кинджала, ніхто не прийшов виконати наказ. Вони не повели її до кімнат нагорі. Не принесли їжу. Вони просто дали їй спокій.

Споглядати власну цілковиту невдачу.

Навані заціпеніла. Після попередньої невдачі — коли розкрила розташування вузла ворогам — вона опанувала себе й рушила далі. Цього разу відчула, немов застрягла. Зносилася. Як старе знамено, що занадто довго піддавалося силам стихії. Його рвали бурі. Випалювало сонце. Тепер воно теліпалося, як лахміття, чекаючи, коли зіслизне з флагштока.

«Ми можемо вбити спренів Променистих».

Зрештою, усі розмови Рабоніель про співпрацю виявилися брехнею. Звичайно. Навані знала, що так і буде. Вона планувала це і намагалася приховати те, що знала. Але чи справді очікувала, що її план спрацює? Вона неодноразово запевняла себе, що не може перехитрити Сплавлену. Вони були стародавніми, зі здібностями поза межами людського розуміння, істотами поза часом і... І...

Вона продовжувала дивитися на місце, де померла донька Рабоніель. Де Рабоніель плакала, тримаючи на руках труп своєї дитини. В ту мить вона здавалася такою людяною.

Навані згорнулася калачиком на солом’яному матраці, але не могла заснути всю ніч. Вона годинами слухала, як Сплавлена в коридорі награє ноти на металевих пластинах і пробує нові, доки останній звук не відбився відлунням у кам’яних коридорах. Моторошний, жахливий звук, який був неправильним за всіма ознаками. Рабоніель знайшла цей тон.

Тон, який міг убити спрена.

Чи повинна Навані відчувати гордість? Навіть у час майже божевілля її дослідження були настільки скрупульозними та добре занотованими, що Рабоніель могла стежити за ними. Те, на що Навані знадобилося кілька днів, Сплавлена відтворила за кілька годин, відкривши таємницю, приховану впродовж тисяч років. Це доказ, що Навані все-таки була справжньою вченою?

«Ні, — подумала вона, дивлячись у стелю. — Ні, не смій приписувати собі це звання». Якби вона була вченою, то передбачила б наслідки своєї роботи.

Жінка знову поводилася немов дитина, що грає в переодягання. Фермер може натрапити на нову рослину в пустці. Хіба він тоді стане ботаніком?

Зрештою Навані змусила себе зробити єдине, що, як була переконана, не зможе нічого зіпсувати. Вона знайшла чорнило й папір серед уламків у кімнаті, потім стала на коліна й почала писати молитви, їй мало стати спокійніше від чогось знайомого. Але, буря її забери, вона все ще вірила. Можливо, це так само безглуздо, як і вважати себе вченою. Хто, на її думку, слухає її? Чи вона молилася тільки тому, що боялася? «Так, — подумала вона, продовжуючи писати. — Я боюся. І я маю сподіватися, що хтось десь мене почує. Що в когось є план. Що це все має якесь значення».

Ясна втішалася ідеєю, що немає ніякого плану, що все випадкове. Вона казала, що хаотичний за своєю природою всесвіт вказує, що справді важливі лише ті дії, які вони самі вважають важливими. Це давало людям свободу.

Навані любила дочку, але не могла мати такі ж погляди. Організація та порядок були самою основою сутності світу. Від візерунків на листках до системи сполук і хімічних реакцій. Це все немов шепотіло їй.

Хтось знав, що анти-Пустосвітло можливе.

Хтось знав, що Навані створить його першою.

Хтось усе це побачив, спланував і посадив її сюди. Вона повинна в це вірити. Тому й повинна вірити, що вихід є.

«Будь ласка, — молилася Навані, малюючи гліф, що означав божественне керівництво. — Будь ласка. Я дуже стараюся робити те, що правильно. Будь ласка, направ мене. Що мені робити?»

У коридорі пролунав голос, і, змучена від безсоння, вона спочатку вирішила, що це відповідь їй. А потім... потім почула, що він говорив. — Найкращий спосіб відвернути Виковувача уз — убити його дружину, — промовив голос — грубий, холодний. — Тому я тут, щоб звершити те, від чого ви досі відмовлялися.

Навані підвелася й пішла до дверей. Її співунка-охоронниця була новенькою, але не забороняла Навані заглядати в коридор у бік робочого місця Рабоніель біля щита Родича.

Перед Рабоніель стояв чоловік у чорній формі. Акуратне, коротко підстрижене чорне волосся, вузьке обличчя із гачкуватим носом і запалими щоками. Моаш. Убивця.

— Мені ще потрібна королева, — відказала Рабоніель.

— Я отримую накази від самого Одіозума, — промовив Моаш. Якщо голос Сплавленої був надмірно прикрашений ритмами та смислами, то його голос був чимось протилежним. Мертвим. Цей голос нагадував сланець.

— Він наказав тобі прийти до мене, Вайре. І я просила, щоб тебе прислали. Тому сьогодні ти спочатку розберешся з моїми проблемами. У вежі живе черв’як. Він прогризає собі шлях крізь стіни. Стає дедалі більшою проблемою.

— Я попереджав вас про Буреблагословенного, — сказав Моаш. — Вас усіх попереджав. А ви не послухали.

— Ти вб’єш його, — веліла Рабоніель.

— Жоден ворог не може вбити Каладіна Буреблагословенного, — відказав Моаш.

— Ти ж обіцяв, що...

— Жоден ворог не може вбити Буреблагословенного, — повторив Моаш. — Він — сила, схожа на бурю, а бурю вбити не можна, Сплавлена.

Рабоніель простягнула щось Моашу. Маленький кинджал.

— Ти говориш дурниці. Людина — це просто людина, незалежно від того, наскільки вона вміла. Цей кинджал може знищити його спрена. Розсип цей пісок, і він стане ледь білішим, коли над ним пролетить невидимий спрен. Використай пісок, щоб знайти його спрена честі, а потім удар його кинджалом, і цим позбавиш Каладіна сил.

— Я не можу його вбити, — утретє повторив Моаш, забираючи кинджал. — Але обіцяю дещо краще. Ми укладемо угоду, Сплавлена: я знищу Буреблагословенного, зроблю так, щоб він не міг втручатися, а ви доставите мені королеву. Згода?

Навані відчула холод у жилах. Рабоніель навіть не глянула в її бік.

— Гаразд, — сказала Сплавлена. — Але зроби для мене ще дещо. Переслідувача відправили знищити останній вузол, але я думаю, що він зволікає, щоб заохотити Буреблагословенного з’явитися там і битися з ним за вузол. Тож розбий цей вузол сам.

Моаш кивнув і взяв у неї невелику схему, що вказувала, де розташований вузол. Він з військовою точністю розвернувся на підборах і промаршував коридором. Якщо він і побачив Навані, то не сказав цього вголос і майнув повз, як холодний вітер.

— Монстр, — промовила Навані, і біля її ніг з’явилися спрени гніву. — Зрадник! Ти нападеш на власного друга?

Моаш різко зупинився і, дивлячись прямо перед собою, заговорив:

— Де ти була, світлоока, коли твій син прирікав на смерть невинних? — він обернувся, дивлячись на Навані немов неживими очима. — Де ти була, королево, коли твій син послав Рошона до рідного міста Каладіна? Політичний вигнанець, відомий убивця, засланий у маленьке містечко. Де він буцімто не міг завдати шкоди, чи не так? Це Рошон убив Каладінового брата. Ви могли б це зупинити. Якби бодай комусь із вас не було байдуже. Ти ніколи не була моєю королевою, ти для мене — ніщо. Ти для всіх — ніщо. Тому не говори мені про зраду чи дружбу. Ти навіть не уявляєш, чого мені вартуватиме цей день.

Він пішов далі, не маючи жодної видимої зброї, крім кинджала, запхнутого за пояс. Кинджала, призначеного для вбивства спрена. Кинджала, який, по суті, створила Навані. Він дійшов до кінця коридору, спалахнув Буресвітлом — яке в нього чомусь працювало — і злетів у повітря, піднявшись відкритими сходами з підвалу на перший поверх.

Навані важко опустилася на підлогу біля дверей, і заперечення застрягли в її горлі. Вона знала, що Моаш помиляється, але не могла нічого сказати. Щось у цьому чоловікові тривожило її аж до паніки. Він не був людиною. Він був Спустошувачем. Якщо це слово можна застосувати до когось, то це Моаш.

— Що тобі потрібно? — спитала охоронниця. — Тебе годували? — Я... — Навані облизала губи. — Мені потрібна свічка, прошу. Щоб спалити молитви.

Дивно, але охоронниця принесла свічку. Взявши її й тремтячи, Навані прикрила вогонь долонею й підійшла до свого матраца. Там стала на коліна й почала спалювати гліфи по одному.

Якщо існує Бог, якщо Всемогутній ще десь тут, то хіба він створив Моаша? Чому? Навіщо являти світові таке творіння?

«Будь ласка, — благала вона, поки охоронний гліф зморщувався, а її молитви перетворювалися на дим і розчинялися в повітрі. — Будь ласка. Скажи мені, що робити. Покажи мені щось. Дай знати, що ти тут».

Коли остання молитва відлетіла до Ідилічних покоїв, Навані сіла на п’ятки й застигла, прагнучи згорнутися калачиком і забути про свої проблеми. Але щойно вона посунулася, як у світлі свічки помітила щось, що блищало серед уламків від її столу. Ніби в трансі, Навані підвелася і підійшла туди. Охоронниця не стежила за нею.

Навані розчистила попіл і знайшла металевий кинджал із діамантом, прикріпленим до навершя. Вона розгублено подивилася на зброю. Хіба кинджал не знищило вибухом?

«Ні, це інший. Той, яким Рабоніель убила дочку. Вона відкинула його вбік, ніби зненавиділа, коли зробила цей вчинок».

Дорогоцінна, неоціненна зброя, а Сплавлена викинула її. Як довго Рабоніель не спала? Чи почувалася вона, як Навані — виснаженою, доведеною до межі? Чи забувала важливі деталі?

Адже в самоцвіті мерехтіло фіолетово-чорне світло. Не повністю використане під час попереднього вбивства.

Невеликий заряд анти-Пустосвітла.

Каладін повільно спускався сходами. Неквапливо прямував до пастки. Якийсь імпульс підштовхнув його вперед. Ніби майбутні його дії були Душезакляті на камінь, і їх уже не можна змінити. Здавалося, позаду нього виросла гора, блокуючи шлях до відступу.

Уперед. Тільки вперед. Крок за кроком.

Він вийшов зі сходового маршу на перший поверх. Двоє Владних вартових у жахливій подобі стояли на шляху, але відступили — їхні руки лежали на мечах, і вони несамовито наспівували. Каладін не звернув на них уваги й повернув до атріуму. Він поклав спис на плече й попрямував центральним коридором.

Більше не треба ховатися. Він був надто втомлений, щоб ховатися. Занадто вичавлений для тактики та стратегії. Переслідувач хотів спіймати його? Ну що ж, він отримає Каладіна таким, яким його завжди бачили. Одягнений в однострій, він крокує на поле бою, високо піднявши голову.

І люди, і співуни розступалися перед ним. Каладін побачив, як багато людей носили позначки, описані Рлайном, — гліфи «шаш», намальовані на лобах. Буря їх побий, вони в нього вірили. Носили символ його ганьби, його поразки та ув’язнення. І перетворили його на щось краще.

Він не міг позбутися відчуття, що це кінець. Він востаннє одягнув форму, і це був його останній вчинок у складі Четвертого мосту. Так чи інакше, доведеться відійти від життя, за яке він так чіплявся, від простого загону солдатів, які стали серцем цього життя.

Усі ці люди вірили в того Каладіна, який уже помер. У великого маршала Каладіна Буреблагословенного. Доблесного воїна, ватажка Вітробігунів, стійкого й непохитного. Як і невинний юнак Кел, командир Каладін, солдат армії Амарама і Каладін-раб... великий маршал Буреблагословенний уже помер. Каладін став кимось новим, тим, хто не міг зрівнятися з легендою.

Але заради всіх цих людей, які вірять у нього — йдуть позаду, шепочуться з надією й передчуттям, — можливо, він зможе воскресити Буреблагословенного для останньої битви.

Він не хвилювався, що викриває себе. Тікати було нікуди. Солдати, Владні та прості співуни збиралися купками, слідували за ним і роздратовано перешіптувалися, але, напевно, хотіли, щоб з Променистим розібралися Сплавлені.

Однак інші Сплавлені про все знали. На Каладіна вже претендували. Він належав Переслідувачу.

Коли Каладін наблизився до Розриву — коридор праворуч зливався з великим відкритим простором, де розмішувався ринок, — він нарешті відчув її. Різко зупинився, дивлячись у той бік. Десятки людей, що йшли за ним, затихли, коли він пильно поглянув кудись і підняв праву руку в напрямку ринку.

«Сил, я тут. Знайди мене».

Ледь помітна смужка світла застрибала вдалині. Вона розвернулася й полетіла до нього, набираючи швидкість, і її шлях ставав усе прямішим. Стала яскравішою, і усвідомлення того, що вона поряд, розквітло в його пам’яті. Поодинці вони немов не були повноцінними.

Спренка оговталася, зітхнула, а потім приземлилася йому на руку, одягнута у дівочу сукню.

— З тобою все гаразд? — прошепотів він.

— Ні. Ні, зовсім ні. Я почувалася... почувалася, як тоді, коли ледь не померла. Як тоді, коли дрімала століттями. Мені сумно, Каладіне. І холодно.

— Я розумію ці почуття, — відповів Каладін. — Але вороги, Сил... вони збираються стратити Променистих. І можуть тримати в заручниках моїх батьків.

Сил подивилася на нього. Потім її образ розплився, і вона постала у вбранні, подібному до його форми, синього кольору дому Холін.

Каладін кивнув, потім розвернувся й попрямував далі, затьмарений надіями й молитвами сотень інших. Затьмарений власною репутацією. Зараз він — той, хто ніколи не плакатиме вночі, нажахано притиснувшись до стіни. Він вирішив прикинутися таким. Востаннє.

Перевірив летючу рукавицю Навані, яку прикріпив до пояса справа так, щоб вона була повернута назад. Її легко відчепити, якщо знадобиться. Каладін і Даббід минулої ночі підняли зв’язані з рукавицею гирі. У попередньому бою все склалося не надто добре для нього, але тепер він розумів обмеження фабріала. Цей пристрій розробили інженери, а не солдати. Він не міг носити його на руці, оскільки це заважало б тримати спис. Але, можливо, пристрій зможе дати йому іншу перевагу.

Разом із Сил, яка летіла стрічкою світла біля його голови, він зайшов до атріуму — нескінченна скляна стіна височіла перед ним, утворюючи вікно. Така ж нескінченна порожня шахта в камені підіймалася до вершини вежі, оточена балконами на більшості рівнів. Небесні ширяли в повітрі, але Каладін не мав часу шукати серед них Лешві.

Сил полетіла попереду, а потім зупинилася й зависла, ніби зацікавлена чимось.

— Що сталося? — запитав він.

«Великобуря насувається», — відповіла вона в його голові.

Звичайно ж, насувається. Сьогодні саме такий день.

Люди в атріумі почали розбігатися, побачивши його, і їх супроводжували спрени очікування. Коли атріум спорожнів, Каладін помітив кремезну фігуру, що стояла в самому центрі, загородивши шлях до приміщення з іншого боку — лазарету.

Каладін змахнув списом, викликаючи Переслідувача на поєдинок. Але той не дбав про честь. Він був тут, щоб убити, і різко кинувся на Каладіна, щоб здійснити свій задум.

103 Легенда, якою ти живеш

— Ось він, — сказав Тефт, пригинаючись і рухаючись разом із натовпом в атріумі.

У плащі поверх форми він не привертав уваги. Він виявив, що так часто буває. Каладін змушував інших обертати голови, навіть якщо одягався в лахміття. Отака людина.

А Тефт? У нього був вигляд, який легко забути. У цьому плащі він здавався просто черговим робітником, який прогулювався з дочкою через атріум. Тефт сподівався, що Цуп триматиме голову опущеною, щоб каптур її плаща добре прикривав обличчя — інакше хтось міг би загадатися над питанням, чому його «донька» дуже схожа на ту надокучливу Променисту, яка завжди створювала неприємності у вежі.

— Чого він так довго сюди йшов? — прошепотіла Цуп, коли вони вдвох боком протискалися вздовж стіни атріуму, нібито налякані раптовим рухом людей, які давали дорогу Каладіну та Переслідувачу.

— Хлопчині подобається грати на публіку, — відповів Тефт.

Але, буря забирай, було важко не відчувати натхнення, побачивши Каладіна, що стояв біля входу в яскраво-блакитному мундирі, з розпущеним волоссям, з чіткими шрамами на лобі. Здавалося, його погляд такий гострий, що прониже найтемнішу бурю.

«Ти добре впорався з цим, Тефте, — подумав він, дозволяючи собі відчути трохи гордості. — Ти дуже жорстоко зруйнував власне життя, але добряче допоміг йому».

Фендорана прошепотіла на вухо дещо заспокійливе. На його прохання вона зменшилася й сиділа на його плечі. Він кивнув у відповідь на її слова. Якби його родина не вступила в ряди Прожектерів, він би не знав, як допомогти Каладінові, коли той цього потребував. І тоді, мабуть, Чорношип загинув би, і вони б не знайшли цієї вежі. Тож... можливо, настав час пробачити собі ті нехороші вчинки.

Разом вони повільно йшли вздовж стіни до лазарету. Буря його побий, якщо поява власного спрена не найкраще, що з ним трапилося, окрім Четвертого мосту. Часом Фендорана бувала дещо різкою, що робило їх непоганою парою. Вона також відмовилася приймати його виправдання. І від цього вони ще краще підходили одне одному.

Каладін почав битися, і Тефт не міг вдіяти нічого більше, ніж побажати йому удачі. З хлопцем усе буде добре. А Тефт просто повинен виконати своє завдання.

Вони чекали, чи вийдуть охоронці з лазарету поглянути, що за галас, і, на щастя, ті вийшли. Шкода, що один охоронець так і стояв біля дверей, витріщаючись на битву, але, очевидно, вирішив залишитися на своєму місці.

Він також був Владним у буремній подобі — пощастило Тефтові, нічого не скажеш. Проте вони з Цуп змогли використати натовп на свою користь, вдаючи, що вони — збентежені цивільні. Можливо, той у буремній подобі дозволить їм «сховатися» в лазареті.

Натомість Владний біля дверей байдуже загородив їм шлях долонею, щоб тікали в іншому напрямку. Він відвернув в інший бік ще кількох людей, які хотіли зручно сховатися в лазареті, тож Тефт і Цуп не привернули зайвої уваги.

Люди в атріумі закричали, коли Каладін і Переслідувач зіткнулися. Небесні попливли вниз, щоб спостерігати за битвою, і їхні довгі шлейфи опускалися, як завіси, додаючи видовищу сюрреалістичності. І справді, всі погляди були прикуті до битви між Каладіном і Переслідувачем. Тож Тефт узяв Владного охоронця за руку. У цього виду співунів усередині бігала захоплена блискавка, тому дотик до охоронця викликав у Тефта шок. Він скрикнув і затрусив рукою, відступаючи, а охоронець у буремній подобі роздратовано повернувся до нього.

— Прошу, ясновельможний, — промовив Тефт. — Що відбувається?

Коли Владний зосередився на ньому, Цуп прослизнула позаду й прочинила двері.

— Іди займайся своїми справами, — відказав охоронець. — Не докучай...

Тефт кинувся на співуна, схопив його за талію та відкинув назад через відчинені двері. Владний знову пропустив розряд через Тефта, але в сум’ятті той зміг повалити охоронця на підлогу й схопити мертвим хватом.

Цуп заклацнула двері. Вона чекала з тривогою, поки Тефт намагався давити істоту за горло. Він втягнув усе Буресвітло, яке мав, але відчув, як сила буремноподобного зростає — шкіра істоти потріскувала червоними блискавками.

— Зціли мене! — гукнув Тефт.

Цуп підскочила й притиснула долоню до його ноги, і саме цієї миті охоронець випустив розряд сили прямо через Тефта в підлогу. Пролунав неймовірно гучний тріск. Тефт відчув пекучий біль, ніби хтось вирішив, що його шлунок — найбільш вдале місце, щоб розпалити багаття.

Але він витримав удар, і Цуп зцілила його. Тефтові навіть вдалося перекотитися вбік і за допомогою Буресвітла притиснути Владного до землі. Це дозволило продовжувати тиснути й протистояти наступним ударам блискавки — уже слабшим за перший.

Нарешті Владний обм’як, втративши свідомість. Тефт захрипів і підвівся, хоча спочатку йому довелося відліпити одяг від підлоги. Бурекляте Буресвітло. Він подивився вниз і виявив, що сорочка спереду прогоріла наскрізь.

Тефт глянув на Фендорану, яка тепер виросла до повного розміру й задумливо склала руки на грудях.

— Що сталося? — запитав він.

— У тебе волосся стоїть дибки, — сказала вона, а потім усміхнулася.

Спренка стала схожа на маленьку дитину, і Тефт не міг не відповісти їй усмішкою.

— Не стій! — веліла вона йому. — Запечатай двері!

— Добре, добре, — він підійшов до дверей і наповнив раму Буресвітлом. Напевно, хтось почув той удар блискавки. — Цуп, починай! — гукнув він, виконуючи свою роботу. — Я хочу, щоб ці Променисті прокинулися й виконували накази швидше, ніж влучає в ціль стріла, — він глянув на Фендорану, яка стояла поруч, і їхні погляди зустрілися. — Ми зможемо. Розбудимо їх, заберемо сім’ю Кела й заберемося звідси.

— Через вікно? — запитала вона.

За вікном, що виходило на схід, виднілося стрімке урвище у сотні футів. Тефт був майже впевнений у своїй здатності спуститися з нього. Як далеко потрібно буде пройти всім, перш ніж повернуться їхні сили Променистих? Він боявся, що Небесні дізнаються про втечу раніше і наздоженуть їх. Що ж, він побачить, що скажуть інші, як тільки прокинуться. Тефт відвернувся від уже запечатаних дверей, щоб оглянути кімнату та успіхи Цуп. Де ж той лікар і його...

Цуп закричала.

Вона відскочила, коли одне з тіл на підлозі неподалік виринуло з-під простирадла. Постать, одягнена у все чорне, замахнулася на неї Сколкозбройцем. Їй майже вдалося вивернутися, але меч перерізав її стегна, розсікаючи повітря з витонченістю мурени.

Цуп упала — Сколкозброець покалічив її ноги.

Фігура в чорній формі відвернулася від Цуп й, сяючи Буресвітлом, зосередилася на Тефті. Запалі щоки, довгий ніс, сяйнисті очі.

Моаш.

Каладін не побіг.

Він знав, що зробить Переслідувач.

І справді, істота діяла так само, як і кожного разу до того, — скинула оболонку й помчала до Каладіна, щоб учепитися в нього. Першу оболонку використано. У Переслідувача залишається ще дві, перш ніж він опиниться в пастці свого тіла й муситиме або тікати, або зіткнутися з Каладіном і ризикувати остаточно померти.

Каладін ступив прямо на шлях Переслідувача й відкинув свій спис, охоче вступаючи в бійку. Обернувшись в останню мить, він схопив Переслідувача за руки, коли вони потягнулися до нього. Загудівши від Буресвітла, Каладін тримав Переслідувача за зап’ястки. Бурекляття, істота виявилася сильнішою за нього. Але Каладін не втече й не ховатиметься. Не цього разу. Нині йому потрібно лише дати Тефту та Цуп достатньо часу для роботи.

І Каладін виявив ще дещо під час їхнього останнього бою. Ця істота не була солдатом.

— Здавайся, дрібне людисько, — сказав Переслідувач. — Я такий же неминучий, як наближення бурі. Я переслідуватиму тебе вічно.

— Добре, — погодився Каладін.

— Хвалько! — Переслідувач засміявся.

Йому вдалося зачепити ногу Каладіна, а потім використати свою більшу силу, щоб штовхнути Променистого на землю. Найкраще, що міг зробити Каладін, — це вчепитися в Сплавленого й потягнути його. Переслідувач ударив Каладіна коліном у живіт, а потім повернувся, щоб утримати його.

— Так по-дурному!

Каладін звивався, ледве втримуючись, щоб його не знерухомили. Сил ширяла навколо них. Коли Переслідувач спробував заблокувати супротивника, Каладін обернувся й зустрівся з ним очима, а потім усміхнувся.

Переслідувач загарчав і змінив положення, щоб притиснути Каладіна за плечі до підлоги.

— Я тебе не боюся, — сказав Каладін. — Але ти боятимешся мене.

— Яке божевілля. Твоя неминуча доля призвела до божевілля у твоїй слабкій свідомості.

Каладін охнув, притиснувшись спиною до холодного каменю, і обома руками відштовхнув правицю Переслідувача. Він не зводив очей з ворога. — Я вбив тебе, — сказав Каладін. — І зараз теж уб’ю. І щоразу, коли ти повертатимешся по мене, вбиватиму тебе знову.

— Я безсмертний, — прогарчав Переслідувач, але ритм у його голосі змінився, став не таким упевненим.

— Це не має значення, — сказав Каладін. — Я чув, що інші говорять про тебе. Твоє життя — не кров у твоїх венах, а легенда, якою ти живеш. Кожна смерть ще більше вбиває цю легенду. Кожного разу, коли я перемагаю тебе, це розриває тебе на частини. Доки тебе більше не знатимуть як Переслідувача. Тебе знатимуть як Переможеного. Істоту, яка, як би не намагалася, так і не змогла перемогти МЕНЕ.

Каладін простягнув руку й активував пристрій Навані на поясі, а потім натиснув на ручку, яка скидала гирю. І тут немов хтось раптом смикнув за мотузку, прив’язану до його пояса, а потім вирвав із рук Переслідувача, потягнувши по підлозі атріуму.

Каладін дезактивував пристрій, а потім скочив на ноги, зиркаючи з близької відстані на ворога. Сил зависла поряд, пильно дивлячись на Переслідувача й ідеально імітуючи його позу. Потім вони разом усміхнулися, коли Каладін дістав скальпель.

Моаш відштовхнув Цуп ногою до стіни, дівчина обм’якла й перекинулася, а потім уже лежала нерухомо. Моаш плавно поплив уперед, виставивши меч, його увага була прикута лише до Тефта.

Тефт прокляв себе за дурість. Він зосередився на відволіканні Владного біля дверей, проте мав перевірити лазарет усередині, чи немає чогось дивного. Тепер він подивився вглиб і побачив батьків і брата Кела, зв’язаних, з кляпами в роті, крізь щілину в завісі, яка відділяла задню частину кімнати.

Справжня пастка була не зовні, біля Переслідувача. Вона тут, із набагато смертоноснішим ворогом — людиною, яку сам Каладін готував до війни.

— Привіт, Тефте, — тихо промовив Моаш, приземляючись перед рядами непритомних людей на підлозі. — Як там наші?

— У безпеці, далеко від тебе.

Тефт розчахнув плащі витяг з піхов довгий ніж, який ховав під одягом. На жаль, він не міг непомітно пройти крізь натовп зі списом.

— Не всі, Тефте, — сказав Моаш.

На його обличчі лежала тінь, попри безліч світних сфер у кімнаті. Моаш кинувся вперед, а Тефт відскочив, обережно переступаючи через тіло непритомного Владного. Він мав простір тут, перед дверима, де не лежали Променисті, через яких можна було перечепитися. Але спочатку Моаш відкрив якийсь мішечок і кинув щось на підлогу неподалік. Чорний пісок? Що це, заради Рошару?

Тефт дістав свою зброю. Фендорана стояла біля нього, але ніж здавався крихітним порівняно зі зброєю Моаша — Клинком Честі вбивці. Тим, яким убили старого Ґавілара.

У руці Моаша він мав зловісний вигляд: коротший за більшість Сколкозбройців — проте дозволяв рухатися плавно й обдумано. Ця зброя призначалася не для вбивства великих кам’яних чудовиськ.

Ця зброя призначалася для вбивства людей.

104 Сповнений надії

— Гей, що це ти робиш? — спитав хтось у Ритмі осуду.

Рлайн обернувся, перекладаючи барильце з водою з одного плеча на інше. Даббід притиснувся до нього, наляканий несподіванкою. Вони двоє ішли через непримітний коридор Урітіру, неподалік від сходів у підвал. Це був останній охоронний пост, і Рлайн подумав, що вони вже минули його.

— Ми доставляємо воду, — відповів Рлайн у Ритмі розради, постукуючи по барильцю з водою. Він зафарбував татуювання, щоб воно зливалося з малюнком на шкірі. — Вченим.

— Навіщо ти це робиш? — спитала співунка. Не Сплавлена і не Владна, просто звичайна охоронниця. Вона підійшла й поклала руку Рлайну на плече. — Дозволь людині робити цю роботу, друже. Ти створений для важливіших справ.

Рлайн глянув на Даббіда, який дивився в землю, і налаштувався на Ритм невдоволення. Він не очікував такої перешкоди.

— Це моя робота, — наполягав він.

— Хто доручив співунові роботу сокирогончака? — зажадала вона відповіді. — Ходімо зі мною. У воєнній подобі ти маєш приголомшливий вигляд. Я навчу тебе володіти мечем. Ми саме набираємо новобранців у загін.

— Я... Я волію робити те, що від мене вимагається, — сказав він у Ритмі розради.

Потім вирвався, і, на щастя, вона відпустила його. Рлайн з Даббідом рушили далі коридором.

— Ти можеш у таке повірити? — промовила вона позаду. — Чому так багато співунів мислять як раби? Це сумно.

— Еге ж, — погодився інший охоронець. — Я не очікував такого від нього, враховуючи...

Рлайн налаштувався на Ритм тривоги.

— Від нього? — спитала співунка, і її голос відлунав у коридорі.

— Так, це ж той самий слухач, хіба ні? Той, що сидів у в’язниці, доки Голос Рабоніель не витягла його звідти?

Геєна! Рлайн пішов трохи швидше, але марно, бо незабаром почув стукіт чобіт — за ним гналися. Охоронниця схопила його за лікоть.

— Зачекай, — звеліла вона. — Ти слухач?

— Так, — відповів Рлайн у Ритмі розради.

— Носиш воду? Ти? Зрадник?

— Ми не... — він налаштувався на Ритм рішучості й обернувся. — Ми не зрадники. Венлі — Голос Рабоніель.

— Ага, — сказала охоронниця. — Тоді ти не підеш туди, де перебуває людська королева, доки я не отримаю підтвердження, що тобі це дозволено. Ходімо зі мною.

Тремтячи, Даббід притиснувся ближче до Рлайна. Той подивився на співунів-охоронців. Їх було четверо.

Ні, він не збирався битися з ними. І не тільки тому, що їх більше.

— Добре, — мовив Рлайн. — Запитаймо вашого начальника, щоб я міг узятися до виконання своїх обов’язків.

Вони відтягли його, а Даббід пішов слідом, тихо скиглячи, поки їх відводили — крок за кроком — все далі від мети. Ну що ж, якщо Родич з якоїсь причини хотів, щоб Рлайн прийшов до королеви, спрен повинен знайти спосіб витягнути його з неприємностей.

Переслідувач кинувся на Каладіна. Проте той уже був готовий. Він активував пристрій Навані, який усе ще був прикріплений до його пояса. Каладіна відкинуло назад швидше, ніж могла стрибнути людина, тож він ухилився від хватки Переслідувача.

До цього моменту співуни звільнили більшу частину атріуму від людей. Вони вишикували солдатів уздовж стін, проте не з боку прямої частини кімнати з вікном, хоча натовп продовжував спостерігати за дійством із коридорів і балконів. Люди вірили в Каладіна.

Небесні ширяли над круглим приміщенням, ніби судили поєдинок. Фактично це була арена. Каладін випромінював стільки сили й упевненості, скільки міг. Він майже почав це відчувати по тому, як утома, що вимотувала й роз’їдала його, відступала.

Каладінові потрібно було, щоб Переслідувач повірив. Зрозумів. Усвідомив, що він може втратити в цьому поєдинку набагато більше, ніж Каладін.

І, здавалося, все так і сталося. Бо коли Каладін підлетів до іншого боку кімнати й відключив пристрій Навані, істота відкинула своє друге тіло й кинулася в бік Каладіна стрічкою. Сплавлений хотів швидше закінчити цю битву.

Вікно потемніло від наближення буряної стіни, яка сповіщала про великобурю. Вона вдарила з такою люттю, що Каладін ледве не оглух, і сфери залишились єдиним джерелом світла в атріумі.

Каладін схопив Сплавленого просто в повітрі, коли той матеріалізувався, і вони знову зіткнулися. Це було третє тіло Переслідувача. Якщо він і цього разу відкине оболонку, йому доведеться піти перезаряджатися — або ризикнути сформувати четверте тіло і бути вбитим.

У сутичці вони знову впали на землю й покотилися, і Каладін намагався орудувати ножем. Переслідувач міг зцілюватися за допомогою Пустосвітла, але що більше він витратить, то вища ймовірність того, що йому доведеться відступити.

Цього разу істота не глузувала і намагалася схопити Каладіна за голову. Напевно, щоб ударити його головою об підлогу, оскільки Сплавлений знав, що зцілення Каладіна належно не працює. Це дало Каладінові шанс ударити вгору, змусивши Переслідувача вчепитися в його руку.

— Ти не солдат! — гучно мовив Каладін, і його голос відлунював серед усіх, хто слухав. — Ось що я зрозумів про тебе, Переможений. Ти ніколи не стикався зі смертю.

— Цить! — прогарчав Переслідувач, викручуючи Каладінів зап’ясток.

Каладін охнув, а потім відкотився убік разом із супротивником, ледве захистивши зап’ясток від серйозних пошкоджень. Він випустив ніж, проте, на щастя, знайшов іншу зброю.

— Я стикався з нею кожен день свого життя! — вигукнув Каладін, перекотившись і опинившись на Сплавленому. — Ти дивуєшся, чому я тебе не боюся? Я жив, знаючи, що смерть переслідує мене. Ти не приніс нічого нового.

— ЗАМОВКНИ!

— Але я — щось, про що ти ніколи не знав, — крикнув Каладін, притиснувши Переслідувача до підлоги за плечі. — Тисячі років життя не можуть підготувати тебе до того, чого ти ніколи раніше не зустрічав, Переможений! Не можуть підготувати тебе до зустрічі з тим, хто тебе не боїться.

Каладін витяг ніж із чобота й замахнувся. Переслідувач, побачивши це, не зробив того, що повинен би. Він не намагався вчепитися в Каладіна чи вдарити його коліном у живіт. Він запанікував і кинувся навтьоки стрічкою світла.

Сплавлений матеріалізувався на невеликій відстані, перед солдатами, які спостерігали за боєм. Його четверте тіло. Останнє. Те, в якому він був вразливим. Він обернувся, щоб поглянути на Каладіна, який тепер стояв на оболонці ворога.

— Я — сама смерть, Переможений, — промовив Каладін. — І нарешті я тебе наздогнав.

Венлі виявила збіговисько людей, які заблокували центральний коридор, коли намагалася дістатися до атріуму. Вона налаштувалася на Ритм тривоги й проштовхалася через натовп. Оскільки була Владною, люди дали їй дорогу. Зрештою Венлі дісталася до передньої частини натовпу, де група охоронців у воєнних подобах стояла в ряд, перегороджуючи шлях уперед.

Вона здогадалася, що відбувається. Рлайн і його друзі вже почали здійснювати план порятунку. Вона запізнилася.

— Пропустіть мене, — наказала Венлі в Ритмі глузування. — Що відбувається?

Один зі співунів у воєнній подобі обернувся. Венлі не знала його особисто, але він був одним із солдатів Переслідувача.

— Наш володар б’ється з Буреблагословенним, — пояснив їй. — Ми повинні охороняти периметр, не дозволяти людям втручатися.

Венлі витягнула шию. Вона була досить висока, щоб побачити, що атріум охороняють приблизно сто вояків Переслідувача, хоча також помітила кількох з особистої охорони Рабоніель, яких вона взяла у Лешві.

Венлі налаштувалася на Ритм жахів. І що тепер? Чи зможе вона допомогти? У пошуках вона виявила, що щиро цього бажає. Не тому, що Тембр підштовхувала її, і не тому, що це був просто шлях, яким вона йшла. Усе через пісні каменів. І шепіт тих, хто існував до неї.

— Я — Голос Повелительки Бажань, — заявила Венлі. — Видумаєте, то ваша блокада стосується мене? Дайте дорогу.

Солдати неохоче розступилися. І як тільки вона чітко побачила, що відбувається, то миттю застигла на місці. Було щось незбагненне в тому, як бився Буреблагословенний. Навіть змагаючись із Переслідувачем, перекочуючись по підлозі, він випромінював рішучість. Каладін вивільнився з хватки, а потім якимось чином відскочив на двадцять футів назад, хоча його сили не повинні б діяти так добре.

Переслідувач перетворився на стрічку й погнався за ним, але Буреблагословенний не втік. Він простягнув руку й схопив Переслідувача, як тільки той матеріалізувався. Неймовірно! Венлі зрозуміла, чому Лешві вважала цю людину такою цікавою.

Венлі нічого не могла вдіяти в цій битві. Їй потрібно думати про Рлайна, Ліріна та його родину. Вона пошукала очима в повітрі й знайшла Лешві, що ширяла поруч.

Венлі пішла до володарки, а в ту мить Буреблагословенний уже гордовито стояв на оболонці Переслідувача. Лешві попливла вниз. Вона не втрутиться в таку дуель.

— Здається, у Буреблагословенного все погано, — прошепотіла Венлі.

— Ні, — сказала Лешві в Ритмі торжества. — Переслідувач використав усі свої оболонки. Він буде змушений утекти й оновитися.

Чому ж він не тікає? — спитала Венлі.

— Поглянь.

Лешві показала на затихлий атріум. Солдати по периметру і люди, що купчилися позаду, визираючи з-за голів інших. Сплавлені у повітрі. Усі вони витріщалися на двох бійців.

На неймовірного солдата, який здавався безсмертним і незворушним, повністю контролював бій.

І Сплавленого, який чомусь здавався маленьким порівняно з Каладіном.

Тефт, ухиляючись від Моаша, бігав через лазарет. Він не наважувався вступати безпосередньо в бій з Моашем, натомість намагався триматися поза досяжністю його меча. Він тягнув час. Але для чого?

Моаш наблизився до них, його очі світилися.

— Буреблагословенний не прийде допомогти, так? — тихо запитала Фендорана, пливучи поруч з Тефтом.

— Каладін не може бути всюди одночасно, — відповів Тефт. — Він просто людина, хоча часто про це забуває.

Він перестрибнув назад через тіло. Цуп ворухнулась і обережно поповзла по підлозі, волочачи ноги, до одного з Променистих неподалік.

«Хороша дівчинка», — подумав Тефт. Йому потрібно відвернути увагу Моаша на себе.

— Я ніколи не зустрічав людини, яка б так ганебно зрадила, як ти, — крикнув Тефт до Моаша. — Як так сталося? Що змусило тебе вбивати своїх?

— Спокій, — відповів Моаш, зупинившись посеред кімнати. — Спокій, Тефте.

— Це спокій? — Тефт махнув рукою. — Битися проти своїх друзів? — Ми не б’ємося. Ти тікаєш, як боягуз.

— Кожен хороший сержант — боягуз! І пишається цим! Хтось має порозумітися з офіцерами!

Моаш завис у повітрі, немов чорна пляма. Перш ніж він встиг побачити Цуп, йому явилася Фендорана, що саме стояла недалеко. Моаш різко глянув на неї. Добре-добре. Відволікання.

Однак Моаш недбало обернувся й порізав своїм Сколкозбройцем обличчя Променистої, що лежала внизу. Очі непритомної жінки вигоріли, і Цуп скрикнула від жаху, нахиляючись уперед, щоб дістатися до тіла — немов могла щось удіяти.

Моаш глянув на Тефта, а потім підняв Сколкозброєць у бік Цуп.

— Добре! — Тефт зробив крок уперед. — Сволота! Тобі потрібен я? Добре! Бийся зі мною! Я покажу тобі, хто з нас кращий!

Моаш приземлився біля тіла й пішов прямо до Тефта.

— Ми обидва знаємо, хто кращий воїн, Тефте.

— Я не казав «кращий воїн», ідіоте.

Тефт замахнувся ножем. Удар був фальшивим, але Моаш це знав. Він зробив крок убік саме в потрібний момент і збив з ніг Тефта, коли той знову намагався розвернутися й замахнутися.

Тефт охнув і впав. Він спробував перекотитися, але Моаш приземлився і сильно вдарив його ногою в бік. Щось хруснуло в грудях Тефта. Рана, яка спалахнула болем і не гоїлася, попри його Буресвітло.

Моаш навис над його головою, підняв клинок, а потім замахнувся без подальших коментарів. Тефт упустив свій ніж — марний проти Сколкозбройця — і підняв руки. Він відчув щось від Фендорани. Гармонію між ними.

Тефта було пробачено. Тефта було пробачено, і він близький.

Сколкозброєць Моаша зіткнувся з чимось у повітрі — примарним держаком списа, що ледь проявився між руками Тефта, — і зупинився.

Полетіли іскри, проте меч зупинився. Тефт скреготів зубами й тримався, а Моаш нарешті проявив емоції. Здивування. Він відступив, широко розплющивши очі.

Тефт відпустив спис, і поруч із ним на підлозі з’явилася Фендорана, пихкаючи від напруги. Він відчув, як по чолу стікає піт. Проявляти її так — навіть ненадовго — було наче намагатися проштовхнути сокирогончака в замкову щілину. І він не впевнений, що вони зможуть зробити це вдруге.

Краще спробувати щось інше. Тефт узявся за бік і, скривившись, змусив себе стати на коліна.

— Гаразд, хлопче. Все. Ти мене зрозумів. Я здаюся. Зачекаймо, доки з’явиться Каладін, і ти зможеш продовжити цю розмову з ним.

— Я тут не заради Каладіна, Тефте, — тихо сказав Моаш. — І не заради того, щоб ти здався.

Тефт зібрався із силами. «Схопи його, — подумав він. — Зроби цей Сколкозброєць обмеженим, занадто великим, щоб користуватися ним». Це його найкраща надія.

Усе тому, що Тефт мав надію. Він знову отримав її за роки, проведені в Четвертому мості. Мох може полонити його знову, але якщо це станеться... ну, він знову буде відбиватися. Хай таке минуле зогниє.

Вітробігун Тефт отримав надію.

Йому вдалося підвестися, приготувавшись, що Моаш кинеться на нього, але Моаш рушив не в бік Тефта, а до Фендорани.

Що? Тефт стояв приголомшений, а Моаш витяг з-за пояса дивний кинджал й різко вдарив ним униз — саме туди, де стояла на колінах Фендорана.

Вона з подивом підвела очі — ніж ударив її просто в лоб. Спренка закричала.

Тефт кинувся до неї, завиваючи, і з жахом побачив, як вона зіщулюється, корчиться, коли кинджал Моаша прип’яв її до підлоги. Її сутність горіла, спалахнувши, як вибух.

Щось розірвалося всередині Тефта. Щось глибше від власного серця. Відірвало частину його душі, його сутності. Він одразу ж упав біля білої плями на піску — єдиного, що залишилося від Фендорани.

«Ні... ні...»

Так боляче. Агонія, немов раптова жахлива тиша. Небуття. Порожнеча.

«Цього... цього не може бути...»

Моаш обережно заховав кинджал.

— Я більше не можу відчувати смутку, Тефте. За це я вдячний.

Моаш перевернув Тефта ногою. Зламані ребра спалахнули болем, але тепер біль здавався таким незначним.

— Але знаєш що? — сказав Моаш, стоячи над ним. — Я завжди підсвідомо ображався на те, що ти так прагнув слідувати за ним. Із самого початку ти став немов його маленьким сокирогончаком. Лизав йому ноги. Він тебе любить. Я думав, що мені доведеться скористатися його батьком. Але я... задоволений тим, що знайшов дещо краще.

— Ти потвора, — прошепотів Тефт.

Моаш спокійно взяв Тефта за обгорілу сорочку й підняв.

— Я не потвора. Я просто мовчання. Тиша, яка з часом забирає всіх людей.

— Сам собі бреши, Моаше, — прогарчав Тефт, вчепившись у руку, що тримала його, немов пазурами — його власна рука скорчилася від жахливого болю. — Але знай ось що. Ти можеш убити мене, але не зможеш отримати того, що маю я. Ти ніколи не отримаєш цього. Тому що я помру, знаючи, що мене люблять.

Моаш буркнув і впустив Тефта на землю. Потім зарубав прямо в шию своїм Сколкозбройцем.

Упевнений і чомусь усе ще сповнений надії Тефт помер.

105 Діти Пристрастей

Буря, що здійнялася за величезним вікном, була видовищем, яке Каладін споглядав часто, на відміну від решти. Спалахи блискавок, вир урагану, сила, сувора й неприборкана.

Каладін зійшов з оболонки Переслідувача, яка вже почала тліти, й рушив уперед. Назустріч ворогу.

Переслідувач озирнувся навколо, мабуть, усвідомивши, наскільки багато глядачів за ним спостерігають. Їх там сотні. Він жив знаннями, репутацією. Він завжди вбивав усіх, хто вбивав його. Зрештою вигравав кожну сутичку.

Тепер же побачив, що все руйнується. Каладін чув це в дедалі панічнішому ритмі, який наспівував Переслідувач. Бачив у його очах.

— Біжи, — сказав йому Каладін. — Тікай. Я наздожену тебе. Я ніколи не зупинюся. Я вічний. Я — буря.

Переслідувач позадкував, але наштовхнувся на своїх солдатів, які тримали периметр, наспівуючи підбадьорливий ритм. Позаду них витріщалися люди з розмальованими лобами.

— Як ти думаєш, чи минуло достатньо часу? — прошепотіла Сил. — Інших уже звільнили?

— Сподіваюся, — відповів Каладін. — Але не думаю, що вони зможуть втекти в таку бурю.

— Тоді їм доведеться вийти сюди, а нам доведеться проштовхнутися до кімнати з кристалічною колоною, — Сил глянула в бік лазарету. — Чому вони досі не з’явилися?— Як тільки переможемо Переслідувача — коли він зламається й утече, — тоді й дізнаємося, — сказав Каладін, від’єднуючи пристрій Навані від пояса.

— Щось не так, — тихо промовила вона. — Щось темне...

Каладін ступив у самий центр атріуму, позначеного закрученим візерунком шарів каменю. Він наставив ножа на Переслідувача.

— Останнє тіло! — вигукнув Каладін. — Нумо битися, і побачимо, хто помре. Побачимо, чи витримає тепер твоя репутація.

Переслідувач, до його честі, кинувся в атаку. Коли він налетів і схопив Каладіна, той притиснув пристрій Навані до його грудей та Викидом направив важіль донизу, знерухомивши його.

Пристрій полетів назад, тягнучи за собою Переслідувача. Той вдарився об скло у вікні, і його панцир тріснув від удару. Він струснувся, швидко отямився, але не зцілився. Він використав увесь запас Пустосвітла.

Із зусиллям Переслідувач спробував зрушити пристрій і зміг вибратися з нього, залишивши нарукавник притиснутим до вікна, яке було вимазане його помаранчевою кров’ю. Ще більше крові струменіло з тріснутого панцира на грудях.

Каладін підійшов до нього, тримаючи ніж.

— Тікай.

Переслідувач широко розплющив очі й відійшов убік, до своїх солдатів.

— Тікай! — вигукнув Каладін.

Істота замовкла — не співала, не говорила.

— ТІКАЙ ВІД МЕНЕ! — зажадав Каладін.

Переслідувач так і зробив і, стікаючи кров’ю, почав проштовхуватися повз солдатів-співунів. Він відступав і в попередніх сутичках, але цього разу вони обидва знали, що тепер відбувається щось інше.

Ця істота більше не була Переслідувачем. Він це знав. Співуни це знали. І люди, які спостерігали позаду, теж знали. Вони почали скандувати, і в повітрі раптом з’явилися спрени слави.

— Буреблагословенний.

— Буреблагословенний.

— Буреблагословенний.

Тремтячи, Каладін забрав і вимкнув пристрій Навані, а потім повернувся в центр атріуму. Він відчував, як енергія натовпу заряджає його. Треба протидіяти темряві.

Він повернувся й попрямував до лазарету. Двері були відчинені. Коли це сталося? Він ступив до дверей, але побачив, що на підлозі лежать Променисті, вкриті простирадлами. Чому вони не прокинулися? Чи вони прикидаються? Могло б спрацювати, якщо вони вдаватимуть, що ще сплять.

Щось упало згори. Об підлогу перед Каладіном вдарилося тіло, і череп грюкнув об камінь. Він повернувся, і Каладін побачив випалені очі. До болю знайоме бородате обличчя. Обличчя, яке незліченну кількість разів усміхалося йому і стільки ж проклинало його, але завжди було поруч, коли все вкривала темрява.

Тефт.

Тефт був мертвий.

Моаш приземлився недалеко від того місця, де Каладін став на коліна над тілом Тефта. Кілька солдатів, що спостерігали, ступили до Вітробігуна, але Моаш підняв руку й зупинив їх.

— Ні, — тихо сказав він, коли Небесні зависли навколо нього. — Залиште його. Ось як ми перемагаємо.

Моаш точно знав, що відчуває Каладін. Те нищівне почуття відчаю, знання того, що вже нічого не буде як раніше. Ніщо ніколи не стане колишнім. Світло покинуло світ і вже ніколи не спалахне знову.

Каладін колихав на руках тіло Тефта, тихо й жалібно скиглячи. Він почав тремтіти й труситися — став таким же безтямним, як коли помер король Елгокар. Як і тоді, коли Моаш убив Рошона. І якщо Каладін так само реагує на смерть своїх ворогів...

Ну що ж, смерть Тефта була гіршою. Набагато гіршою. Каладін не відновиться навіть за багато років.

— Ось так, — сказав Моаш Сплавленим, — можна зупинити бурю. З цього моменту він буде безпомічним. Стежте, щоб його ніхто не чіпав. Мені треба ще дещо зробити.

Він зайшов до лазарету. Біля задньої стіни стояла модель вежі, вигадлива у своїх деталях, зроблена в поперечному перерізі, дві половинки по боках. Він став навколішки й уважно розглянув копію кімнати з кристалічною колоною.

Поруч із нею, виготовленою в мініатюрі, розташувалися маленька кришталева куля й самоцвіт. Фабріал світився блідим, ледь помітним вогником. Останній вузол оборони вежі, розміщений там, де кожен міг побачити його, але навіть не подумає, що це.

Але Рабоніель дізналася. Як давно? Моаш підозрював, що вона зрозуміла це кілька днів тому, проте зволікала, щоб продовжити свої дослідження тут. Це проблема. Він викликав Сколкозброєць і за допомогою наконечника знищив крихітний фабріал.

Потім підійшов до відокремленої частини кімнати. Мала Вістрехідка лежала там, зв’язана й непритомна, поруч із батьками та братом Каладіна. Одіозум зацікавився дівчинкою, і Моашу заборонили вбивати її. Він сподівався, що не надто сильно вдарив її по голові. Не завжди контролював себе як слід.

Наразі він схопив Ліріна за зв’язані руки й витяг із лазарету, а лікар кричав крізь кляп. Там Моаш чекав, поки не прилетить стрічкою світла зганьблений Переслідувач.

Переслідувач матеріалізувався в тілі, і Моаш штовхнув Ліріна в руки істоти.

— Це батько Буреблагословенного, — прошепотів Моаш. — Ні! Не говори голосно. Не привертай увагу Каладіна. Його батько — наше підстрахування. У Каладіна великі проблеми в стосунках із цим чоловіком. Якщо Каладін якимось чином прийде до тями, негайно вбий його батька на його очах.

— Це нісенітниця, — прогарчав Переслідувач. — Я можу вбити Буреблагословенного просто зараз.

— Ні, — Моаш схопив Переслідувача й тикнув пальцем в його обличчя. — Ти ж знаєш, що я маю благословення нашого повелителя. Ти знаєш, що я говорю в Ритмі наказу. Ти не чіпатимеш, Буреблагословенного. Ти не можеш завдати йому болю, не можеш його вбити.

— Він... просто людина...

— Не чіпай його, — повторив Моаш. — Якщо ти втрутишся, це пробудить у ньому бажання помститися. Ми поки що цього не хочемо. Перед ним відкриваються два варіанти вибору. Перший — піти тим самим шляхом, що і я, і відмовитися від свого болю. Другий — той шлях, яким він мав пройти уже давно. Шлях, на якому він підіймає єдину руку, що може вбити Каладіна Буреблагословенного. Власну.

Переслідувачу це не сподобалося, судячи з ритму, який він наспівував. Але він прийняв зв’язаного батька Каладіна з кляпом у роті та, здавалося, був готовий залишитися на місці.

Охорона втихомирила галасливих людей, і атріум змовк. Каладін стояв на колінах перед бурею, притиснувшись до мертвого друга й тремтячи. Моаш вагався, занурившись у себе. І... нічого не відчував. Просто холод.

Добре. Він досяг свого потенціалу.

— Не руйнуйте нічого, — велів він Сплавленим, що зібралися. — Мені потрібно піти вбити королеву.

Навані чекала свого шансу.

Вона намагалася поговорити з Родичем, але чула лише скиглення. Тож повернулася до передньої частини своєї кімнати, щоб дочекатися потрібного моменту.

І щось сталося: її охоронниця раптом закричала, недовірливо обхопивши руками голову. Вона побігла коридором. Навані визирнула й побачила, що спричинило переполох: поле навколо кристалічної колони зникло. Хтось знищив останній вузол. Родич беззахисний.

Навані ледь не кинулася в атаку з кинджалом з анти-Пустосвітлом, проте завагалася, розглядаючи свої пастки в коридорі.

«Магніт. Мені потрібен магніт».

Навані бачила один раніше, біля уламків столу. Вона пошукала й знайшла його серед уламків. І тут почула, як Рабоніель наказала охоронниці дзвінким голосом, що відлунював у коридорах:

— Біжи. Скажи Слову Справ і Відомій Ночі, щоб вони прийшли до мене. У нас є робота.

Охоронниця кинулася геть. Коли Навані знову визирнула, Рабоніель заходила в кімнату з кристалічною колоною — сама.

Це шанс. Навані прослизнула в коридор і тихо рушила до Рабоніель. Пройшовши повз ящики з ретельно підготовленими пастками, вона торкнулася магнітом кута останнього з них і почула клацання. Вона наважилася витратити час, щоб активувати лише одну пастку — більріал, який насилав на всіх, хто проходив повз це місце в коридорі, нестерпний біль.

Зробивши це, вона рушила в кінець коридору. Кімната з кристалічною колоною здавалася темнішою, ніж вона пам’ятала. Родич був уже майже повністю спотворений.

Рабоніель стояла, притиснувши долоню до колони, щоб завершити роботу. Навані змусила себе рушити вперед, міцно стискаючи кинджал.

— Тобі слід тікати, Навані, — сказала Рабоніель у спокійному ритмі, її голос відлунював у кімнаті. — На моєму столі в коридорі лежить копія нашого записника разом із твоєю анти-Пустосвітловою пластиною. Візьми їх і тікай.

Навані завмерла на місці, стиснувши руків’я кинджала так міцно, що їй здалося, немов вона ніколи не зможе розігнути пальці.

«Вона знає, що я тут. Вона знала, що зробила, відіславши охоронницю. Логіка, Навані. Що це означає?»

— Ви навмисне мене відпускаєте?

— Оскільки останній вузол знищено, — відповіла Рабоніель, — Вайр скоро повернеться, щоб вимагати обіцяну винагороду. Однак якщо ти втечеш сама... добре, тоді я не порушу своєї угоди з ним.

— Я не можу залишити вас із Родичем.

— А що ти плануєш робити? — запитала Рабоніель. — Битимешся зі мною?

Вона обернулася, така спокійна і зібрана. Зиркнула на кинджал, а потім тихо заспівала в збентеженому ритмі. Вона вже забула про кинджал. Отже, не так контролювала свої дії, як удавала це.

— Ти хочеш закінчити нашу співпрацю? — запитала Рабоніель. — Щоб ми билися, як якісь звірі в пустці? Такі вчені, як ми, — і будемо битися на звичайних клинках? Біжи, Навані. Ти не зможеш перемогти Сплавлену в бою.

У цьому вона мала рацію.

— Я не можу кинути Родича, — сказала Навані. — Моя честь цього не дозволить.

— Зрештою, ми всі діти Одіозума. Діти власних Пристрастей.

— Ви щойно сказали, що ми вчені, — нагадала Навані. — Іншими можуть керувати їхні пристрасті. Ми — дещо більше. Дещо краще, — вона глибоко вдихнула, потім повернула кинджал у руці руків’ям назовні. — Я дам вам його, а потім ми зможемо повернутися до моєї кімнати й чекати разом. Якщо Вайр переможе Буреблагословенного, я підкорюся йому. Якщо ні, ви погодитеся дати Родичу спокій.

— Це дурний ризик, — відказала Рабоніель.

— Ні, компроміс. Ми можемо обговорити все, доки будемо чекати, і якщо знайдемо вигідніші умови, тим краще.

Вона простягнула кинджал.

— Ну добре, — сказала Рабоніель.

Вона взяла кинджал швидким рухом, показуючи, що не повністю довіряє Навані. І не повинна була.

Рабоніель пішла коридором, а Навані відстала на кілька кроків позаду.

— Перейдімо до цього швидко, Навані, — сказала Рабоніель. — Мені слід думати, що ми двоє...

І тут Сплавлена ступила прямо у фабріальну пастку Навані.

106 Сотня дисонантних ритмів

Каладін вчепився в обм’якле тіло Тефта й відчув, як усе руйнується. Хиткий фасад упевненості, який він збудував, щоб мати змогу боротися. За яким ховався, удаючи, що все добре.

Сил приземлилася на його плече, обхопивши себе руками, і мовчала. А що було говорити?

Усе скінчилося.

Усе просто... скінчилося. Навіщо таке життя, якщо він не зміг захистити того, кого любив?

Колись давно він пообіцяв собі, що спробує востаннє. Спробує врятувати людей з Четвертого мосту. І зазнав невдачі.

Тефт був таким енергійним, таким живим. Таким міцним і таким вірним. Він нарешті переміг власних монстрів, по-справжньому став собою, оволодівши даром Променистого. Він був чудовою, люблячою, дивовижною людиною.

Він залежав від Каладіна. Як і Тіен. Як і сотня інших. Але Каладін не зміг їх урятувати. Не зміг захистити.

Сил зарюмсала, зіщулюючись. Каладіну хотілося так само зіщулитися. Можливо, якби він жив так, як хотів батько, то зміг би цього уникнути. Він казав, що б’ється, щоб захистити інших, але зрештою нікого не захистив, чи не так? Він просто знищував. Убивав.

Каладін Буреблагословенний не помер. Його ніколи не існувало.

Каладін Буреблагословенний був брехнею. Завжди був.

Його охопило заціпеніння. Та порожня темрява, набагато гірша за біль. Він не міг думати. Не хотів думати. Нічого не хотів.

Цього разу Адоліна не було поряд, щоб витягнути Каладіна. Змусити його йти далі. Цього разу Каладін отримав саме те, на що заслуговував.

Нічого. І небуття.

Навані завмерла на місці. Рабоніель, раптово вражена неймовірним болем від пастки Навані, впала, упустивши кинджал. Зібравшись із духом, Навані опустилася навкарачки, а потім кинулася вперед, щоб схопити його.

Біль був нестерпний. Але Навані випробувала ці пристрої на собі й знала, на що вони здатні. Вона не відчувала ніг, але зуміла проповзти вперед і встромити кинджал у груди Рабоніель. Навалилася на зброю всією вагою, заганяючи її глибше, і відчула запах смаленого м’яса.

Рабоніель закричала, звиваючись, чіплялася кігтями в Навані. Проте більріал зробив свою справу і не дозволив їй повноцінно відбиватися.

— Мені шкода, — промовила Навані крізь зуби. — Мені... шкода. Але наступного разу... спробуйте... не... бути... такою довірливою.

Заряд більріала незабаром закінчився. Навані встановила його кілька днів тому з невеликим самоцвітом з Пустосвітлом для підживлення. Він і не повинен був працювати дуже довго. Проте Навані була задоволена радіусом дії. Вона спеціально попрацювала над цією функцією.

Навані сіла, потім обхопила себе руками, намагаючись побороти фантомні відчуття болю. Нарешті подивилася на труп Рабоніель.

І побачила, що очі Сплавленої ворушаться, вони не осклянілі й білі, як у її дочки. Навані відсахнулася.

Рабоніель мляво поворухнула руками, потім повернула голову до Навані.

— Як? — запитала Навані. — Чому ви живі?

— Недостатньо... Світла... — прохрипіла Рабоніель. Вона схопила ніж у грудях і витягла його, охнувши. — Боляче. Я... Я... не...

Вона заплющила очі, але продовжувала дихати. Навані обережно подалася вперед.

— Ти повинна забрати... записник... — промовила Рабоніель. — І повинна... тікати. Вайр... повернеться.

— Ви кажете мені тікати після того, як я намагалася вас убити?

— Не... намагалася... Я... не чую ритмів... Моя душа... помирає... — Рабоніель ледь розплющила очі й поглянула на Навані. — Ти... вправно обдурила мене, Навані. Розумно, розумно. Ти... молодець.

— Як ви можете таке говорити? — спитала Навані, глянувши на стіл і папери на ньому.

— Проживи... так довго, як я... і ти зможеш оцінити... що завгодно... що тебе все ще дивує... Іди, Навані. Тікай... Війна повинна... закінчитися.

Навані відчула нудоту лиш тепер, коли все минулося. Несподіваний біль від зради пронизав. Проте вона підійшла до столу і взяла записник.

«Мені потрібно винести його з вежі, — зрозуміла жінка. — Можливо, це навіть важливіше, ніж Родич. Спосіб остаточно вбити Сплавлених. Спосіб...»

Закінчити війну. Якщо спрени Променистих і Сплавлені можуть померти назавжди, війна може закінчитися, правда?

— О Прародителю бур, — прошепотіла вона. — Ось у чому справа.

Рабоніель так чи інакше хотіла закінчити війну. Записник, який тримала Навані, був копією, і вона зрозуміла, що оригінал командири армії співунів доставлять у Холінар — напевно, разом із вакуумною камерою та металевими пластинами.

Навані підійшла до Рабоніель.

— Ви хотіли знайти спосіб покінчити з цим, — сказала вона. — Вам байдуже, хто виграє.

— Мені не байдуже, — прошепотіла Рабоніель. — Я хочу... щоб перемогли співуни. Але якщо переможуть... твої... це краще, ніж... ніж...

— Ніж вічна війна, — закінчила за неї Навані.

Рабоніель кивнула, заплющивши очі.

— Іди. Біжи. Вайр буде...

Навані підвела очі — у коридорі промайнула пляма, відбиваючи світло. Вона відчула удар у груди і прохрипіла, на мить ошелешена, перш ніж тіло почав пронизувати біль. Різкий і тривожний.

«Ніж», — подумала Навані, збентежена, побачивши руків’я метального ножа, що стирчало з правого боку грудей. Коли вона вдихнула, біль різко загострився.

Вона підняла очі, притиснувши руку до рани, відчуваючи, як з неї ллється тепла кров. У дальньому кінці коридору повільно йшла постать у чорній формі. У руці з’явився Сколкозброєць. Клинок убивці.

Моаш повернувся.

Отже, великий маршал Каладін мертвий.

Венлі дивилася на людину, настільки охоплену своїм горем, що так і стояла на колінах нерухомо, вже кілька хвилин. І всі спостерігали. Мовчазні Небесні. Похмурі вартові. Люди, які ще не могли в це повірити. Здавалося, ніхто не хотів ні говорити, ні навіть дихати.

Саме так мала почуватися Венлі, втративши сестру. Чому вона не мала емоцій нормальної розумної істоти? Їй було сумно, але вона не думала, що коли-небудь була настільки охоплена горем, щоб поводитися, як Буреблагословенний.

Тембр заспокійливо запульсувала в ній. Усі різні. І Венлі була на правильному шляху.

Проте... насправді не було сенсу повертатися, щоб допомогти зараз, чи не так? Усе скінчено. Лешві спустилася біля неї, доки її ноги не торкнулися підлоги, а потім схилила голову.

«Покажи їй, — запульсувала Тембр, — хто ти».

— Що? Зараз?

«Покажи їй».

Розкрити, хто вона насправді, перед усіма? Венлі зіщулилася від цієї думки, налаштовуючись на Ритм жахів.

Один за одним приземлилися інші Небесні, ніби на знак поваги. До ворога.

— Це дурість, — сказав Переслідувач, штовхаючи Ліріна в руки Лешві. — Не можу повірити, що ми всі просто стоїмо тут.

Лешві підняла очі, перервавши пильнування, і заспівала в Ритмі злості. Потім, на диво, витягла ніж і звільнила руки Ліріна.

— Я не забув, як ти намагалася налаштувати Дев’ятьох проти мене, — сказав Переслідувач, вказуючи на Лешві. — Ти прагнеш знищити мій спадок.

— Твій спадок мертвий, Переможений, — відповіла Лешві. — Він помер, коли ти втік від нього.

— Мій спадок недоторканий! — заревів Переслідувач, змусивши Венлі злякано відсахнутися. — І це повне божевілля! Я проявлю себе й продовжу свою традицію!

— Ні! — вигукнула Лешві, передаючи людину з кляпом у роті одній із Небесних.

Лешві схопила Переслідувача, але той залишив оболонку в її руці, вирвався стрічкою світла й перетнув атріум, летячи над підлогою.

— Ні... — прошепотіла Венлі.

Переслідувач з’явився над Буреблагословенним. Сплавлений відірвав від своєї руки загострений шип панцира, а потім, тримаючи його, як кинджал, схопив чоловіка, що стояв на колінах, за плече.

Каладін Буреблагословенний підняв очі й завив, і цей звук, здавалося. завібрував сотнею дисонантних ритмів. Венлі у відповідь налаштувалася на Ритм згуби.

Переслідувач замахнувся шипом, але Буреблагословенний схопив його за руку й повернувся, так швидко, що його образ розмився в повітрі. Він якимось чином опинився позаду Переслідувача, а потім дістав десь з-під одягу ніж, рухаючись із такою швидкістю, що Венлі було важко за ним стежити. Буреблагословенний ударив ножем по шиї Переслідувача, і той ледь встиг вилетіти з оболонки.

Він знову матеріалізувався й спробував схопити Буреблагословенного. Але сутички вже не сталося. Каладін рухався, як вітер, швидко й плавно, він встромив кинджал у руку Переслідувача, змусивши того закричати від болю. Потім ударив Лезіана ножем в обличчя, і той знову вилетів з тіла. Цього разу ніхто не скандував і не кричав, але коли Буреблагословенний обернувся, Венлі побачила його обличчя — й негайно налаштувалася на Ритм жахів.

Його очі сяяли, яку Променистого, обличчя перетворилося на маску болю й страждання... але очі... Венлі могла б заприсягатися, що вони світилися жовтувато-червоним відтінком. Як у... як у...

Переслідувач з’явився біля солдатів, що стояли по периметру стіни.

— Нумо! — гукнув він своїм воїнам. — Атакуйте його! Убийте його, а потім й інших Променистих! Наказую вам сіяти хаос і смерть!

Переслідувач кинувся вперед. Солдати пішли слідом, проте відступили. Вони не хотіли битися сам на сам з Буреблагословенним, з його очима, тому Переслідувачу не залишилося нічого іншого, як самому вступити в бій. Венлі не знала, чи усвідомлював він це, але залишилося останнє тіло. Можливо, він знав, що цього разу не зможе втекти, врятувавши свою репутацію.

Буреблагословенний кинувся до нього, і вони зустрілися біля величезного вікна, за яким спалахували блискавки. Переслідувач спробував схопити Каладіна, і той радо кинувся у смертоносні обійми, а потім майстерно викинув себе з ворогом до вікна. Каладін притиснув Переслідувача до скла. За вікном спалахнули блискавки, розсипаючи світло, і вежа затрусилася від грому.

У цю мить Каладін щось зробив із вікном. Коли він відступив, Переслідувач залишився на місці, прилипнувши до скла, знерухомлений і позбавлений Пустосвітла, тож не міг вивільнити душу з тіла. Каладін не атакував. Натомість опустив руку й зарядив Світлом підлогу, але та засвітилася не так яскраво, як повинна.

Голова Переслідувача... її потягнуло вперед, відриваючи від шиї, очі вирячилися. Він застогнав, і Венлі зрозуміла, що Буреблагословенний зарядив підлогу, а потім змусив її притягнути голову Переслідувача. Водночас його тіло лишилося приліпленим до скла.

Каладін розвернувся й попрямував до Небесних, що спостерігали за боєм. Тут голова Переслідувача відірвалася від тіла і з хрускотом упала на підлогу.

— Буреблагословенний, — промовила Лешві, виходячи йому назустріч. — Ти бився й переміг. Я знаю, що твоя втрата болюча, бо смертні...

Каладін відштовхнув її вбік. Він прийшов за Венлі, вона була в цьому впевнена. Вона зібралася з духом, але чоловік минув її, залишивши тремтіти, наспівуючи в Ритмі жахів. Натомість Каладін покрокував до Небесної, яка тримала його батька. Ну звичайно.

Небесна запанікувала, як і будь-хто інший. Вона злетіла в повітря, несучи чоловіка. Слідом злетіли ще двоє Небесних. Буреблагословенний поглянув угору, а потім піднявся в повітря, використовуючи дивний фабріал, який імітував Викиди.

Венлі впала на землю, почуваючись виснаженою, хоча нічого не робила. Принаймні здавалося, що все закінчилося.

Але не для воїнів з особистої армії Переслідувача, які зібралися навколо його трупа. Він загинув удруге від рук тієї самої людини. Його репутація, можливо, зруйнувалася, але він досі залишався Сплавленим. Він знову повернеться.

Солдати повернулися до лазарету, згадавши його останні накази. Вони не змогли вбити Буреблагословенного.

Але могли прикінчити безпомічних Променистих.

Каладін ледве міг ясно думати. Про вбивство Переслідувача він пам’ятав туманно. Знав, що зробив це, але згадати було важко. Думати було важко.

Він злетів, переслідуючи істот, які забрали його батька. Почув крики Ліріна, які лунали згори, — отже, батько витягнув кляп. Кожен звук засуджував Каладіна.

Каладін насправді не вірив, що зможе врятувати батька. Немов Лірін уже був мертвий і кричав на сина з Геєни. Каладін не був упевнений, чому гнався за Небесними, але йому потрібно піднятися високо. Можливо... можливо, він зможе краще бачити з висоти...

Сил мчала попереду, залітаючи в шахти, якими ліфти підіймалися до останніх ярусів вежі. Вона приземлилася на найвищому рівні Урітіру. Каладін прибув після того, як на півдорозі польоту активував другу гирю, а потім перемахнув через поруччя й одним рухом вимкнув пристрій. Він приземлився прямо перед Небесним, який намагався перегородити йому шлях.

«Каладіне...»

Він залишив того Небесного побитим і присмертним, потім прорвався через горішні приміщення. Де?

Дах. Вони полетіли на дах, щоб утекти. І справді, він знайшов ще одного Сплавленого, який блокував сходи вгору, і вдарив його в груди пристроєм Навані та зафіксував той на місці, відправивши Сплавленого в політ, вгору через сходи та в небо.

«Каладіне... Я забула...»

Голос Сил. Вона крутилася навколо нього, але він ледве чув її. Каладін вирвався на вершину вежі. Буря розпливлася навколо них, майже до вершини Урітіру — темний океан чорних хмар, що невдоволено гуркотіли.

Остання з Небесних була тут, тримаючи батька Каладіна. Вона позадкувала, кричачи щось, чого Каладін не міг зрозуміти.

«Каладіне... Я забула... Слова...»

Каладін підступив до Небесної, і та в паніці кинула його батька. Назовні. У темряву. Каладін на мить побачив обличчя Ліріна, перш ніж той зник. У прірві. У вихорі бурі й урагану.

Каладін видряпався на край вежі й подивився вниз. І раптом зрозумів, чому піднявся так високо. Він знав, куди йшов. Він уже стояв на цьому краю. Дуже давно, під дощем.

І цього разу він стрибнув.

107 Об’єднання

Навані вдалося підвестися, але після кількох кроків — утікаючи до колони, подалі від Моаша, — вона відчула запаморочення й слабкість. Кожен подих викликав муки, і вона втрачала дуже багато крові. Жінка спіткнулася й притиснулася до стіни, щоб не впасти, замазуючи кров’ю зображення кометоподібного спрена.

Вона озирнулася через плече. Моаш невпинно наближався. Не поспішаючи. Він тримав меч з елегантним вигином збоку, так що залишав на підлозі за собою неглибокий проріз.

— Світлоокі, — промовив Моаш. — Брехливоокі. Правителі, яким не вдається правити. Твій син зрештою виявився боягузом, королево. Він плакав і благав мене не вбивати його. Доречно, що він помер так само, як жив.

Вона затамувала подих, не наважуючись відповісти, попри свою лють, і поповзла коридором, залишаючи кривавий слід.

— Сьогодні я вбив друга, — сказав Моаш, і його жахливий голос усе тихішав. — Я був упевнений, що це боляче. Дивно, але це не так. Я став кращим собою. Вільним. Більше немає болю. Я несу тобі тишу, Навані. Це плата за те, що ти зробила. Як ти жила. Як ти...

Навані ризикнула глянути через плече, і Моаш раптово замовк. Він зупинився над тілом Рабоніель. Сплавлена вчепилася однією рукою в його ногу. Він схилив голову, здавалося, спантеличений.

Рабоніель кинулася на нього, вчепившись пазурами в його тіло. Її ноги віднялися, але вона схопила Моаша пальцями, схожими на кігті, гарчачи, і кілька разів ударила його кинджалом, який залишила Навані.

У ножі не залишилося анти-Пустосвітла, але він виснажував Буресвітло Моаша. Рабоніель перевернула лезо. Моаш здригнувся від атаки, відвернувся, намагаючись маневрувати своїм Сколкозбройцем, щоб відбитися від божевільної Сплавленої, яка вчепилася в нього.

«Ворушись!» — подумала Навані. Рабоніель намагалася виграти час.

Навіть з новою силою Навані не дісталася далеко, перш ніж біль став надто сильним. Вона, спотикаючись, увійшла в кімнату з кристалічною колоною, покинувши думки про те, щоб спробувати втекти в тунелі під Урітіру.

Натомість змусила себе наблизитися до колони, а потім упала на неї.

— Родичу, — прошепотіла вона, відчуваючи смак крові на губах. — Родичу?

Вона очікувала почути скигління чи плач — єдину відповідь, яку отримувала за останні кілька днів. Але цього разу вона почула дивний тон, одночасно гармонійний і дисонантний.

Ритм війни.

Далінар летів у повітрі, Підкинутий Вітробігункою Лин, вирушивши на пошуки Вісника Ішара.

Він відчув... гуркотіння. Далеку грозу. Навколо нього стояв ясний день, світило сонце, і важко було повірити, що десь темно й вирує буря. Десь хтось загубився в цій темряві.

Прародитель бур з’явився поруч із ним, рухаючись у повітрі пліч-о-пліч із Далінаром — рідкісне явище. Прародитель бур ніколи не мав чітких рис. Лише невиразна фігура такого ж розміру, як Далінар, але вона тягнулася в нескінченність.

Щось не так.

— Що сталося? — спитав Далінар.

«Син Танаваста востаннє увійшов у бурю, — відповів Прародитель бур. — Я відчуваю його».

— Каладін? — нетерпляче спитав Далінар. — Він утік?

«Ні, щось набагато гірше».

— Покажи мені.

Каладін падав.

Вітер підкидав і хльостав його. Він був просто лахміттям. Просто... лахміттям людини. «Я забула слова, Каладіне, — сказала Сил плачучи. — Я бачу тільки темряву».

Він відчув щось у своїй долоні, її пальці якимось чином стискали його пальці, коли вони падали в бурю.

Він не зміг урятувати Тефта.

Він не зміг урятувати свого батька.

Він не зміг урятувати самого себе.

Він натиснув занадто сильно, провівши точильним каменем по своїй душі, доки вона не стала тонкою, як папір. Він усе одно зазнав невдачі.

Це були єдині Слова, які мали значення. Єдині істинні Слова.

— Я недостатньо сильний, — прошепотів він сердитим вітрам і, заплющивши очі, відпустив її руку.

Далінар був бурею навколо Каладіна. І водночас не був нею. Прародитель бур не давав Далінару стільки контролю, скільки дав раніше, ймовірно, побоюючись, що Далінар знову захоче натиснути на нього. І мав рацію.

Далінар дивився, як падає Каладін. Загублений. Без Буресвітла. Із заплющеними очима. Це не поведінка чоловіка, який бився. Це не поведінка того, хто об’їжджав вітри.

Це поведінка того, хто здався.

«Що будемо робити?» — запитав Далінар у Прародителя бур.

«Ми свідки. Це наш обов’язок».

«Ми повинні допомогти».

«Не можна допомогти, Далінаре. Він надто близько до протидії вежі, щоб використовувати свої сили, і ти не зможеш звільнити його».

Далінар дивився з болем, його сльози лилися дощем. Треба знайти спосіб допомогти.

«Мить поза часом, — сказав Далінар. — Коли ти наповнюєш сфери. Ти можеш зупинити час».

«Сильно сповільнити, — уточнив Прародитель бур, — за допомогою Інвеститури та Зв’язку з Царством духу. Та лише ненадовго».

«Зроби це, — попросив Далінар. — Дай йому більше часу».

Коли почалася різанина, Венлі заспівала в Ритмі страждання.

Убивали не Променистих, поки що ні. А мирних жителів. Як тільки солдати Переслідувача рушили до безпорадних Променистих, натовп, що спостерігав за ними, збожеволів. Під проводом декількох рішучих душ, включно з грубуватим чоловіком з одною рукою, люди почали битися. Розпочалося повноцінне повстання.

Беззбройні люди проти навчених солдатів у воєнній подобі.

Венлі відвернулася, коли почалися вбивства. Однак люди не здалися. Вони заповнили простір між солдатами та кімнатою з Променистими, загородивши шлях власними тілами.

— Чи можемо ми цьому запобігти? — спитала Венлі у Лешві, яка вмостилася біля неї після того, як її відштовхнув Буреблагословенний.

— Мені знадобляться повноваження Рабоніель, щоб скасувати цей наказ, — відповіла Лешві в Ритмі зніяковіння. — Переслідувач має законну владу у вежі. Я вже послала іншого Небесного запитати Рабоніель.

Венлі здригнулася від криків.

— Але Рабоніель сказала, що цих Променистих потрібно зберегти!

— Більше не треба. Щось сталося вночі. Рабоніель потребувала Променистих для дослідів, які мала намір провести, але наказала принести одного з них, а потім повідомила, що їй не потрібні додаткові перевірки. Решта тепер спричинять проблеми, а можливо, і небезпеку, якщо прокинуться.

Вона подивилася на людей, що помирали, а потім відсахнулася, коли кілька воєнноподобних пробігли повз них із закривавленими сокирами.

— Це... нещастя, — промовила Лешві. — Я не співаю в Ритмі радості в таких конфліктах. Але ми робили так раніше і будемо робити знову в ім’я відвоювання нашого світу.

— Хіба ми не можемо стати кращими? — благала Венлі в Ритмі розчарування. — Хіба немає якогось способу?

Лешві подивилася на неї, схиливши голову набік. Венлі знову використала один із неправильних ритмів.

Венлі окинула поглядом кімнату, помітивши спренів гніву та страху. Деякі воїни-співуни не приєдналися до вбивств. Вона помітила Ротана і Малала, солдатів Лешві. Вони вагалися і не приєдналися до бійні. Лешві вибрала кращих воїнів.

«Покажи їй, — запульсувала Тембр. — Покажипокажипокажи». Венлі зібралася з духом. Потім втягла Буресвітло зі сфер у своїй кишені й дозволила собі засяяти.

Лешві негайно заспівала в Ритмі руйнування і міцно схопила Венлі за обличчя.

— Що? — запитала вона. — Що ти зробила?

Каладін опинився у місці, де зупинився час.

Саме тут він зустрів Прародителя бур тієї першої жахливої ночі, коли його підвісили й залишили надворі під час бурі. Тієї ночі, коли Сил так намагалася захистити його.

Цього разу він дрейфував у темряві. Вітер більше не жбурляв його, і повітря стало неймовірно спокійним, неймовірно тихим. Ніби він плив в океані, сам-один.

«Чому ти не кажеш Слова?» — спитав Прародитель бур.

— Я забув їх, — прошепотів Каладін.

«Ти не забув».

— Чи будуть вони бодай щось означати, якщо я їх не відчуваю, Прародителю? Чи можу я збрехати, присягаючись Ідеалом?

Тиша. Чиста, викривальна тиша.

— Він хоче отримати мене, як Моаша, — сказав Каладін. — Якщо він продовжуватиме наполягати, то досягне цього. Тож я мушу йти.

«Це брехня, — сказав Прародитель бур. — Це його остаточна брехня, Сину Гонора. Брехня, яка запевняє, що в тебе немає вибору. Брехня про те, що більше немає шляху, який варто пройти».

Він мав рацію. Десь глибоко в підсвідомості — там, де Каладін не міг брехати собі, — він знав, що це правда.

— А що, як я надто втомився? — прошепотів Каладін. — А що, як не залишиться нічого, щоб віддати? Що, як саме тому я не можу сказати твоїх Слів, Прародителю? А якщо це забагато?

«Ти знову приречеш мою доньку на горе?»

Каладін здригнувся, але це була правда. Чи зможе він вчинити так із Сил?

Він заскреготів зубами, почав боротися. Почав пробиватися крізь небуття. Крізь нездатність мислити. Він боровся з болем, стражданням — усе ще свіжим — від втрати друга.

Він закричав, затремтів, а потім безсило впав.

— Надто слабкий, — прошепотів він.

Йому просто не залишалося нічого, що можна було б віддати.

«Цього недостатньо», — сказав Далінар. Він не міг бачити в цій нескінченній темряві, проте відчував когось у ній. Двох істот. Каладіна та його спренку.

Бурекляття. Їм боляче.

«Потрібно дати їм більше часу», — сказав Далінар.

«Ми не можемо, — відповів Прародитель бур. — Поважай його слабкість і не змушуй мене до цього, Далінаре! Ти можеш зруйнувати речі, яких не розумієш, і наслідки можуть бути катастрофічними».

«У тебе немає співчуття? — запитав Далінар. — У тебе немає серця?»

«Я — буря. Я вибрав шлях бурі».

«То вибирай краще!»

Далінар пошукав у темряві, у безмежжі. Він був сповнений Буресвітла в місці, де воно не мало значення.

У місці, де все Зв’язано. Місці поза Гадесмаром. Місці поза часом. Місці, де...

«Що це? — запитав Далінар. — Те тепло».

«Я нічого не відчуваю».

Далінар притягнув до себе тепло й зрозумів.

«Це місце, де ти створюєш видіння, так? — запитав Далінар. — У них іноді дивно йшов час».

«Так, — відповів Прародитель бур. — Але ти повинен мати Зв’язок для видіння. Ти повинен мати для цього причину. Сенс. Видіння не може показувати будь-що».

«Добре», — сказав Далінар, виковуючи узи.

«Що ти робиш?»

«З’єдную його, — відповів Далінар. — Об’єдную його».

Прародитель бур загуркотів:

«З чим?»

108 Миттєвості

Каладін здригнувся, збентежено розплющуючи очі. Він лежав у маленькому наметі. Що це, в ім’я Рошару?

Він кліпнув і сів, опинившись поруч із хлопчиком років одинадцяти чи дванадцяти в старомодній формі. Шкіряна спідниця і шолом? Каладін був одягнений так само.

— Як ти думаєш, Деме? — спитав його хлопчик. — Нам треба тікати?

Каладін спантеличено оглянув маленький намет. Потім почув звуки надворі. Поле бою? Так, люди кричать і вмирають. Він підвівся і вийшов на світло, кліпаючи від нього. Якийсь... схил пагорба, на ньому росте кілька вагобрубків. Це не Розколоті рівнини.

«Я знаю це місце, — подумав Каладін. — Кольори Амарама. Люди в шкіряних обладунках».

Буря забирай, він опинився на полі бою з власної юності. Виснаження далося взнаки. У нього були галюцинації. Каладін-лікар захвилювався від цього.

Підійшов командир загону, молодий і виснажений. Бурекляття, йому не більше ніж сімнадцять-вісімнадцять років. Він здавався Каладіну таким юним, хоча Каладін сам був не набагато старшим. Командир сперечався з невисоким солдатом, що стояв поруч.

— Ми не можемо втриматися, — сказав командир. — Це неможливо. Бурекляття, вони збираються для нового наступу.

— Накази зрозумілі, — сказав інший юнак, якому на вигляд ледь було двадцять. — Ясновельможний Шелер каже, що ми маємо триматися тут. Жодного відступу.

— Та хай його Геєна поглине, — вилаявся командир, витираючи спітніле волосся, оточене струменями спренів виснаження.

Каладін одразу відчув спорідненість із цим бідолашним дурнем. Отримувати нездійсненні накази, коли не вистачає ресурсів? Дивлячись уздовж кривої лінії фронту, Каладін здогадався, що цей чоловік по вуха зав’яз у проблемах, а всі військові вищого рангу мертві. Людей ледве вистачило на три загони, і половина з них була поранена.

— Це вина Амарама, — сказав Каладін. — Грає з життями напівнавчених людей у застарілому спорядженні — усе для того, щоб заслужити повагу, і його перевели на Розколоті рівнини.

Молодий командир насуплено глянув на Каладіна, нахмурившись:

— Не можна так говорити, малий, — він знову провів рукою по волоссю. — Якщо великий маршал це почує, тебе можуть повісити, — чоловік важко зітхнув. — Вишикуйте поранених на цьому фланзі. Скажіть усім, щоб приготувалися триматися. А... ти, хлопче-вістовий, хапай свого друга й візьміть списи. Горе, постав їх попереду.

— Попереду? — запитав інший чоловік. — Ти впевнений, Варте?

— Працюйте з тим, що маєте.... — наказав командир і пішов тим шляхом, яким прийшов. «Працюйте з тим, що маєте».

Усе закрутилося навколо Каладіна, і він раптом згадав саме це поле бою. Він знав, де був. Він упізнав обличчя цього командира. Як він не зрозумів відразу?

Каладін уже був тут. Метався по рядах солдатів, шукаючи... Шукаючи...

Він крутнувся на підборах і побачив юнака — надто молодого, — який наближався до Варта. Мав відкрите, привітне обличчя та надто пружинистий крок, коли наближався до командира.

— Я піду з ними, сер, — сказав Тіен.

— Добре. Іди.

Тіен узяв спис. Він забрав іншого вістового з намету й рушив до того місця, де йому було наказано стояти.

— Ні, Тіене, — благав Каладін. — Я не можу дивитися на це. Тільки не знову.

Тіен підійшов і взяв Каладіна за руку, а потім повів його вперед.

— Усе гаразд, — сказав він. — Я знаю, що ти наляканий. Але тут ми всі можемо стояти разом. Троє сильніші за одного, чи не так?

Він витягнув свій спис, і інший хлопець, який плакав, зробив те саме.

— Тіене, — сказав Каладін. — Чому ти це зробив? Тобі слід було лишатися в безпеці. Тіен обернувся до брата, потім усміхнувся:

— Вони лишилися б самі. Їм був потрібен хтось, хто б допоміг їм почуватися сміливими.

— Їх повбивали, — сказав Каладін. — І тебе теж.

— Тоді добре, що хтось був поруч, щоб допомогти їм не почуватися такими самотніми, коли це сталося.

— Ти перелякався. Я бачив твої очі.

— Звичайно ж перелякався, — Тіен подивився на нього, тут почався наступ, і ворог просунувся на схил пагорба. — А хто б не боявся? Це не змінює того, що мені потрібно бути тут. Заради них.

Каладін згадав, як отримав ножове поранення на цьому полі бою... як сам убив людину. А потім мусив спостерігати, як помирає Тіен. Він зіщулився, передчуваючи ту смерть, але все потемніло. Ліс, намет, фігури — усе зникло.

За винятком Тіена.

Каладін упав на коліна. Тоді Тіен, бідолашний маленький Тіен, обняв Каладіна й так тримав.

— Усе гаразд, — прошепотів він. — Я тут. Щоб допомогти тобі почуватися сміливим.

— Я не та дитина, яку ти бачиш, — прошепотів Каладін.

— Я знаю, хто ти, Келе.

Каладін подивився на брата. Якимось чином у ту мить Тіен став цілком дорослим. А Каладін був дитиною, що пригорнулася до нього. Трималася за нього, коли полилися сльози, і він дозволив собі оплакати смерть Тефта.

— Це неправильно, — сказав Каладін. — Це я повинен тримати тебе. Захищати тебе.

— І ти це зробив. А я допоміг тобі, — він міцно обійняв Каладіна. — Чому ми б’ємося, Келе? Чому ми продовжуємо наш шлях?

— Не знаю, — прошепотів Каладін. — Я забув.

— Для того, щоб бути один з одним.

— Вони всі помирають, Тіене. Всі помирають.

— Так і є, хіба ні?

— Це означає, що все не має значення, — сказав Каладін. — Нічого не має значення.

— Бачиш, це неправильний погляд, — Тіен міцніше обійняв його. — Оскільки ми всі зрештою потрапляємо в одне й те саме місце, миттєвості, які ми провели одне з одним, — єдине, що має значення. Тоді, коли допомагали одне одному.

Каладін затремтів.

— Поглянь на це, Келе, — тихо сказав Тіен. — Подивися на кольори. Якщо ти вважаєш, що допустити смерть Тефта — це невдача, і всі моменти, коли ти його підтримував, безглузді, тоді не дивно, що тобі завжди боляче. Натомість якщо пригадаєш, як вам обом щастило, що ви могли допомагати один одному, коли були разом, тоді це видається набагато приємнішим, правда?

— Я недостатньо сильний, — прошепотів Каладін.

— Як на мене, ти достатньо сильний.

— Я недостатньо хороший.

— Як на мене, достатньо.

— Мене там не було.

Тіен усміхнувся:

— Ти тут, біля мене, Келе. Ти тут, біля всіх нас.

— А... — промовив Каладін зі сльозами на щоках, — якщо я знову зазнаю невдачі?

— Не зазнаєш. Доки розумієш, — він міцно притис Каладіна до себе, а той притулив голову до грудей Тіена, витираючи сльози тканиною сорочки. — Тефт вірить у тебе. Ворог думає, що вже переміг. Але я хочу побачити його обличчя, коли він усвідомить правду. А ти хочеш? Це буде чудово.

Каладін несподівано для себе всміхнуся.

— Якщо він уб’є нас, — сказав Тіен, — то просто висадить туди, куди ми збиралися. Ми не повинні прискорювати події, і це сумно. Але бачиш, він не може забрати наші миттєвості, наш Зв’язок, Каладіне. І це речі, які дійсно важливі.

Каладін заплющив очі, дозволяючи собі насолодитися цією миттю.

— Це все насправді? — запитав він нарешті. — Ти справжній? Або це щось створене Прародителем бурі, Дотепником чи ще кимось?

Тіен усміхнувся, а потім поклав щось у долоню Каладіна. Маленького дерев’яного коника.

— Цього разу спробуй стежити за ним, Келе. Я старанно робив його.

І тут Каладін раптово впав, і дерев’яний коник випарувався в його руці під час падіння.

Він пошукав навколо в нескінченній темряві.

— Сил? — покликав він.

Маленький вогник закрутився навколо нього. Але це була не вона.

— СИЛ!

Ще вогник. І ще один.

Але це не вона. Вона там. Він потягнувся в темряву, схопив її руку і притягнув до себе. Вона схопилася за нього — тут Сил стала матеріальною та завбільшки з Каладіна.

Вона трималася за нього й, тремтячи, промовила:

— Я забула Слова. Я мала б тобі допомогти, але не можу. Я...

— Ти допомагаєш, — сказав Каладін, — тим, що ти тут.

Він заплющив очі, відчуваючи бурю, коли вони прорвалися крізь простір поза часом й увійшли в реальний світ.

— Крім того, — прошепотів він, — я знаю Слова.

«Скажи їх», — прошепотів Тіен.

— Я завжди знав ці Слова.

«Скажи їх, хлопче! Нумо!»

— Я визнаю це, Прародителю бур! Я визнаю, що будуть ті, кого я не зможу захистити!

Буря загуркотіла, і Каладін відчув тепло навколо себе, Світло, що наповнювало його. Він почув ахання Сил і знайомий голос, але не Прародителя бур:

— Ці Слова прийняті.

— Ми не змогли врятувати Тефта, Сил, — прошепотів Каладін. — Ми не змогли врятувати Тіена. Але можемо врятувати мого батька.

І коли він розплющив очі, небо спалахнуло тисячею чистих вогнів.

109 Емульгатор

Лешві впала на коліна перед Венлі, не злетіла, не ширяла в повітрі.

Впала на коліна. Венлі також опустилася на коліна, хоча Лешві все ще тримала її за обличчя, але хватка пом’якшилася.

Прохолодне, прекрасне світло проникало крізь вікно позаду. Як застигла блискавка, яскравіша за будь-яку сферу. Яскрава, як сонце.

— Що ти зробила, Венлі? — спитала Лешві. — Що ти зробила?

— Я... я присягнула Першому Ідеалу Променистих, — відповіла Венлі. — Мені шкода.

— Шкода... — навколо Лешві виникли спрени радості, прекрасні, як синя буря. — Шкода? Венлі, вони повернулися до нас! Вони пробачили нам.

«Що?»

— Будь ласка, — попросила Лешві в Ритмі туги, — запитай свого спрена, чи знає він спренку честі, на ім’я Ріа? Колись вона була моєю подругою. Цінною для мене.

Лешві... мала друзів? Серед спренів?

Бурекляття. Лешві жила ще до війни, коли люди та співуни були союзниками. Гонор був богом співців зорі.

Тембр запульсувала.

— Вона... не знає Ріа, — сказала Венлі. — Але вона знає небагатьох спренів честі. Вона... не думає, що хтось зі старих спренів пережив людську зраду.

Лешві кивнула, тихо наспівуючи... один зі старих ритмів.

— Однак у моєї спренки, — промовила Венлі. — У неї... є друзі, які, можливо, готові спробувати ще раз. З нами.

— Моя душа занадто довго належала комусь іншому, щоб це зробити, — сказала Лешві.

Венлі глянула на бій. Раптове світло не зупинило їх. Навпаки, солдати Переслідувача стали атакувати рішучіше. Здавалося, вони насолоджувалися компанією спренів гніву та болю. Дехто з людей захопив зброю, але більшість із них билися неозброєними, відчайдушно намагаючись уберегти Променистих.

— Я не знаю, що робити, — прошепотіла Венлі. — Я постійно коливаюся між двома світами. Я надто слабка, володарко.

Лешві піднялася в повітря, а потім різко витягла меч із піхов.

— Усе гаразд, Голосе. Я знаю відповідь.

Вона влетіла прямо в бій і почала відтягувати бійців, кричачи, щоб вони зупинилися. Коли вони цього не зробили, Лешві почала рубати мечем. І за лічені секунди її солдати приєдналися до неї — співуни почали битися проти інших співунів.

— Родичу, — прошепотіла Навані, чіпляючись за колону. — Що відбувається? Чому ти видаєш такий ритм?

«Навані? — голос, який відповів, був тихим, як дихання малюка на шкірі. Майже непомітним. — Я чую цей ритм. Я чую його в темряві. Чому?»

— Звідки він лине?

«Звідти».

Навані отримала образ, видіння, яке наклалося на її почуття. Місце у вежі... атріум, темний від бурі надворі? Тут, у глибині підвалу, вона не усвідомлювала, що відбувається.

Бій. Люди билися, боролися, гинули. Навані примружилася від цього видіння. Її біль зникав, хоча підсвідомо вона відчувала, що це поганий знак. Але вона побачила... Сплавлену, що летіла за фут від підлоги й билася поруч із кимось, наповненим Пустосвітлом. Це Владна? І люди билися разом з ними. Пліч-о-пліч.

— Що вони роблять? — спитала Навані.

«Б’ються з іншими співунами. Я думаю. Так темно. Чому вони воюють між собою?»

— Що в тій кімнаті, яку вони захищають? — прошепотіла Навані.

«Саме там помістили непритомних Променистих».

— Емульгатор, — прошепотіла Навані.

«Що?»

— Спільна мета. Люди й співуни. Гонор і Одіозум. Вони б’ються, щоб захистити безпомічних, Родичу.

Видіння зникло, але перш ніж це сталося, Навані помітила Рлайна — співуна, який працював у Четвертому мості.

— Він там, — сказала Навані, а потім закашлялася. Кожна судома знову загострювала біль. — Родичу, він там!

«Занадто далеко, — прошепотів Родич. — Запізно...»

У коридорі Моаш рубонув Рабоніель по лівій руці, і вона повалилася на підлогу. Сплавлена вчепилася в нього цілою рукою, шиплячи, але рука з кинджалом упустила зброю й марно повисла.

— Візьми мене, — прошепотіла Навані Родичу. — Зв’яжися зі мною узами.

«Ні», — відповів Родич слабким голосом.

— Чому?

«Ти не гідна, Навані».

Рлайн почув крики задовго до того, як вони дійшли до атріуму. Охоронці, які тримали його, налаштувалися на Ритм тривоги й почали підганяти його з Даббідом, хоча Рлайн залишався оптимістом. Цей шум, напевно, спричинив бій Каладіна з Переслідувачем.

Тому Рлайн був надзвичайно вражений, коли вони увійшли в атріум і побачили повноцінну громадянську війну. Співуни билися проти співунів, і група людей стояла пліч-о-пліч з однією з груп співунів.

Охоронці Рлайна втекли — можливо, щоб знайти якогось співуна з авторитетом і розібратися з цією нісенітницею, — залишивши його та Даббіда. Але сутичка швидко закінчилася, і перемогли люди. Здавалося, мало хто зі співунів хотів битися зі Сплавленими, тому солдати втекли, залишивши позаду мертвих.

— Що? — тихо спитав Даббід.

Вони вдвох затрималися в одному з бічних коридорів, де з’юрмилися деякі цивільні — досить сміливі, щоб спостерігати, але недостатньо вправні, щоб приєднатися до бою.

Рлайн швидко оцінив ситуацію, а потім налаштувався на Ритм надії. П’ятеро Небесних і близько двадцяти Владних під їхнім командуванням виступили проти солдатів Переслідувача. Інші Небесні, здавалося, відмовилися приєднатися до жодної зі сторін й відступили вище, в атріум.

Це була Лешві. Вона ширяла в передніх рядах переможців, тримаючи меч, вкритий помаранчевою кров’ю співунів. Здавалося, вона командує.

Багато людей і співунів лежали долі та стікали кров’ю. Панував безлад.

— Їм потрібні польові лікарі, — сказав Рлайн. — Ходімо.

Вони з Даббідом примчали та, як їх навчив Каладін, почали швидко сортувати поранених. Люди допомагали, і за лічені хвилини Рлайн доручив їм усім перев’язувати рани яку співунів, так і в людей, незалежно від того, на чиєму боці вони билися.

На щастя, у Ліріна були запаси медикаментів у лазареті, і коли Даббід повернувся з ними, він привів Гесіну, яку, здавалося, збентежив бій. Минуло кілька хвилин, перш ніж Рлайн отримав від неї пояснення. Ліріна забрали? Каладін погнався слідом?

Рлайн налаштувався на Ритм згуби. Не дивно, що Гесіна мала такий вигляд, наче пережила бурю. І все ж вона, здавалося, прагнула чимось зайнятися і взяла на себе керівництво сортуванням поранених.

Це дозволило Рлайну відійти, щоб перевести дух і витерти руки. Деякі люди, які все бачили, дали йому розрізнені пояснення. Переслідувач наказав убити безпорадних Променистих, і як люди, так і співуни чинили опір його армії. Перш ніж Рлайн встиг вимагати відповіді від Венлі, до нього підійшли кілька похмурих людей. Він упізнав їх — Каладін проводив з ними бесіди, допомагаючи подолати травми. Ці бідолашні крєм’ячки мусили знову взяти до рук зброю.

— Так? — спитав Рлайн.

Вони підвели його до тіла з випаленими очима, яке шанобливо поклали біля стіни. Тефт.

Рлайн упав на коліна, і Даббід приєднався до нього, випустивши тихе скиглення. Їх оточили спрени туги. Вони разом стали на коліна, схиливши голови. Рлайн заспівав Пісню Полеглих, пісню у пам’ять про мертвого героя. Здавалося, їхній план теж не вдався.

— Що з Цуп? — запитав він.

— Вона в лазареті, — прошепотів Даббід. — Непритомна. Ноги мертві від Сколкозбройця. Здається, хтось сильно вдарив її по голові. Вона... стікає кров’ю. Я намагався дати їй Буресвітло. Нічого не сталося.

Рлайн налаштувався на Ритм скорботи. Цуп могла зцілювати інших, але, яку випадку з Каладіном і Тефтом, її внутрішнє зцілення не працювало. Пробудження Променистих дорого обійшлося. Він схилив голову перед Тефтом, а потім залишив його там. Нехай мертві спочивають. Це їхній шлях, і він хотів мати можливість належним чином поховати цю людину в небі. Тефт був хорошою людиною. Однією з найкращих.

Щось позаду Рлайна привернуло його увагу. Люди й співуни вже сварилися.

— Ви повинні підкоритися, — говорила Лешві, ширяючи над ними у своїй владній манері Сплавленої. — Я поясню Рабоніель, що солдати були некеровані й не виконували моїх наказів.

— І ти думаєш, що вона простить нас? — крикнула одна з людських жінок. — Нам треба негайно забиратися звідси.

— Якщо я відпущу вас, — сказала Лешві, — буде здаватися, що я бунтую. Ми можемо уникнути проблем, якщо ви підкоритеся.

— А ти сама не бунтуєш? — запитав один із чоловіків. — Що ж це тоді було?

— Ми більше не підкоримось нікому з вас, — заволав інший. — Ніколи!

З обох сторін піднялися крики — співуни наказали людям не сперечатися зі Сплавленою. Рлайн перевів погляд від однієї групи до іншої, потім налаштувався на Ритм рішучості й стер фарбу зі свого татуювання. Він покрокував між групами. Польова медицина — не єдине, чому його навчив Четвертий міст.

— Слухайте! — крикнув він у Ритмі впевненості. — Всі слухайте!

Дивно, але вони замовкли. Повернувшись до людей, Рлайн якнайкраще копіював Тефта.

— Ви всі мене знаєте. Я з Четвертого мосту. Я знаю, що не подобаюся вам, але чи готові ви мені довіряти?

Люди забурчали, але більшість із них кивнули, послухавшись Норіла. Рлайн повернувся до співунів.

— Ви всі, — гаркнув у Ритмі впевненості, — справді вчинили зраду. Ви діяли проти волі Одіозума, і він шукатиме способу за це відплатити. Ви все одно що мертві — а на вас, Сплавлені, чекає вічність тортур. На щастя, тут є двоє, які можуть вас направити — слухачі з народу, які не підкорилися його владі. Тому, якщо хочете вижити, послухайте мене.

Лешві склала руки на грудях, але потім пробурмотіла:

— Добре.

Інші Небесні, здавалося, були готові наслідувати її приклад.

Венлі кинулася до них, світячись темно-фіолетовим Пустосвітлом. Набагато яскравіше, ніж звичайні Владні. Насправді навіть яскравіше, ніж Сплавлені.

— Що це з тобою? — запитав Рлайн.

— Я — Промениста, — відповіла вона в Ритмі розради. — Щось таке. Я можу використовувати Пустосвітло для живлення своїх здібностей, тому вони працюють у вежі.

— Ясно, — пробурчав Рлайн. — Дихання Келека... Я чекаю роками, а потім ти перша з усіх хапаєш спрена. — Можливо, це прозвучало занадто схоже на Тефта. — Принаймні це пояснює, як ти витягла Цуп. Нам потрібно діяти. Одіозум не терпітиме повстання серед своїх. Тож ви, співуни, підете з нами. Ми збираємось забрати Променистих і винести їх на плато, а звідти втечемо через Присяжну браму на Розколоті рівнини.

— Тоді ми опинимося під владою людей, — зауважила Лешві.

— Я відпущу вас, — сказав Рлайн. — Після того, як ми всі будемо в безпеці. Зрозуміло? Зберіть наших поранених, візьміть цих Променистих — і рушаймо. Перш ніж Рабоніель дізнається, що сталося повстання, я хочу, щоб усі причетні сторони — люди та співуни — втекли геть із цієї вежі. Збирайтеся!

Вони почали діяти, вірячи, що він знає, що каже. Але насправді... він не був упевнений, що вчинив правильно. Перенести багато непритомних людей — це довго й повільно, а надворі все ще вирувала великобуря.

— Рлайне, — сказала Венлі в Ритмі благоговіння. — Ти віддавав накази Сплавленій.

Він знизав плечима:

— Весь секрет у тому, щоб створити атмосферу владності.

— Ні, це щось більше. Але як?

— У мене були хороші вчителі, — відповів Рлайн, хоча й сам був трохи здивований.

Він шпигун, який звик триматися осторонь, дозволяючи керувати іншим, поки сам спостерігав. Однак сьогодні більше нікого не було. І, відкинутий обома сторонами, Рлайн вирішив, що тепер чужинець — і тому настільки близький до нейтральної сторони, наскільки це можливо в цьому конфлікті.

Усі працювали разом, щоб перемістити непритомних Променистих і поранених. Навіть Лешві та п’ятеро інших Небесних несли кожен одного пораненого солдата. Рлайн у цей час оглядав балкони нагорі. Десятки Небесних, які не приєдналися до битви, зникли. Безсумнівно, полетіли все розказати Рабоніель. Або збирали власні війська, щоб зупинити це повстання.

Коли всі зібралися, Рлайн помахав їм, щоб ішли за ним, і вирушив. Венлі поспішила до нього.

— Як ми запустимо Присяжну браму? — прошепотіла вона.

— Мені відомий механізм, — сказав Рлайн. — Гадаю, ми можемо використати твій Сколкозброець, щоб з’ясувати це. Венлі поспішила за ним, і вони зайшли в коридор.

— Мій Сколкозброець?

— Ти казала, що своїм мечем прорізала стіну камери, де тримали Цуп. Я здивувався, чому вони дозволили тобі взяти меч, замість того щоб віддати його якомусь Сплавленому, але тепер усе зрозумів. У тебе, яку Променистої, є живий Сколкозброець, який може запустити браму. Гадаю, твоє Пустосвітло дозволяє його викликати?

Венлі заспівала в Ритмі тривоги:

— У мене немає Сколкозбройця, Рлайне. — Але...

— Я збрехала! Я використала свої сили, щоб витягнути її. Тембр каже, що я ще дуже далека від того, щоб заробити власний меч!

Геєна!

— Ми щось придумаємо, — сказав він. — А зараз потрібно поспішати.

110 Відроджений

Чорна буря.

Чорний вітер.

Чорний дощ.

Потім спалахує спис світла, пронизуючи цю чорноту.

Каладін Буреблагословенний.

Відроджений.

Каладін прорвався крізь темряву, оточений тисячею радісних спренів вітру, що кружляли, немов вихор.

— Уперед! — закричав він. — Знайдіть його!

Хоча здавалося, що він падав кілька годин, більшу частину часу провів у місці між миттєвостями. Він усе ще падав у небі, тож минули лічені секунди, а батько летів десь унизу.

Досі живий.

Каладін показав рукою вниз, приготувався, а сотні спренів вітру зустрілися з бурею і відштовхнули її назад, створивши відкритий шлях. Тунель зі світла, який вів до однієї фігури, що перекидалася в повітрі вдалині.

«Досі живий».

Викиди Каладіна нашарувалися один на інший, і Сил крутилася навколо сміючись. Буря забирай, як він скучив за її сміхом. Витягнувши руку, Каладін спостерігав, як у неї врізався спрен вітру й спалахнув, окресливши його долоню сяйнистою прозорою рукавицею.

Дюжина інших врізалися в нього, радісні й піднесені. Лінії світла вибухнули навколо, коли спрени трансформувалися — їх втягнуло в це Царство, вони вирішили Зв’язатися з ним. Він дивився, як крихітна фігурка, що перекидається в повітрі, усе наближалася. Земля так близько. Під час бурі вони пролетіли всю висоту вежі й на сотні футів під нею.

Назустріч їм піднялася земля.

Майже. Майже. Каладін простяг руку і...

Не гідна.

Ці слова відгукнулися в душі Навані, і на мить вона забула про Моаша. Забула про вежу. Вона була в іншому місці.

Недостатньо хороша.

Не вчена.

Не творчиня.

«У тебе немає власної слави, досягнень чи можливостей. Усе, що робить тебе особливою, прийшло від когось іншого».

— Брехня, — прошепотіла вона.

Так і було.

Справді було.

Вона притиснула руку до колони.

— Візьми мене своєю Виковувачкою уз. Я гідна, Родичу. Я кажу Слова. Важить життя, а не смерть.

«Ні, — промовив голос, такий тихий. — Ми... надто різні... Ти захоплюєш спренів у полон».

— Хто може краще працювати разом, ніж двоє, які вірять у різне? — запитала вона. — Важить сила, а не слабкість. Ми можемо піти на компроміс. Хіба не в цьому душа створення уз? Об'єднання?

Моаш ногою відштовхнув Рабоніель, і та вдарилася об стіну, млява, як лялька.

— Ми можемо знайти відповіді! — сказала Навані, а кров стікала з її губ. — Разом.

«Ти... просто хочеш... жити».

— А ти — ні?

Голос Родича став надто тихим, щоб його почути. Моаш глянув через коридор на Навані.

Тож вона заплющила очі й спробувала заспівати. Намагалася знайти тон Буресвітла, чистий і живий. Але затнулася. Навані не могла чути цей тон, не тепер. Не тепер, коли все розвалювалося, а її життя покидало тіло.

Вона виявила, що замість цього наспівує інший тон. Той, який завжди співала Рабоніель, з його хаотичним ритмом. Так, настільки близько до смерті Навані могла чути тільки цей тон. Його тон. Бажання отримати її.

Родич заскиглив.

І Навані змінила тон.

Для цього потрібен був лише Намір. Одіозум дав їй пісню, але вона змінила й повернула її йому. Вона заспівала пісню анти-Пустосвітла, притиснувши руку до колони.

«Навані! — сказав Родич, і його голос дедалі сильнішав. — Темрява потроху відступає. Що ти робиш?»

— Я... створила це для тебе... Я намагалася...

«Навані? Навані, цього мало. Пісня недостатньо голосна. Хоча, здається, цьому чоловікові боляче. Він завмер на місці. Навані?»

Її голос задрижав. Закривавлена рука сповзла на її бік, залишивши сліди на колоні.

«Я чую тон своєї матері, — сказав Родич. — Але не власний тон. Думаю, це тому, що мій батько помер».

— Гонор... — прошепотіла Навані. — Гонор не... помер. Він живе в серцях... своїх дітей...

«Живе? Справді?» Це здавалося благанням, а не викликом.

Справді живе? Навані заглибилася в себе, шукаючи. Чи було чесним те, що вона робила? Створення фабріалів? Ув’язнення спренів? Чи могла вона таке сказати? Тон Одіозума лунав у її вухах, хоча вона перестала наспівувати його протилежну версію.

І тут пролунала чиста пісня. Піднялася зсередини Навані. Впорядкована, могутня. Невже вона завдала шкоди, не усвідомлюючи цього? Можливо. Чи робила вона помилки? Звичайно. Але вона намагалася допомогти. Це був її шлях. Шлях відкриттів, навчання та перетворення світу на краще.

Пісня Гонора залунала в ній, і Навані заспівала її. Колона почала вібрувати, коли Родич заспівав пісню Культивації. Чистий звук Життєсвітла. Звук почав змінюватися, і Навані модулювала свій тон, потроху наближаючи його до...

Два тони злилися в гармонію. Безмежна енергія Культивації, що постійно зростає та змінюється, і спокійна міцність Гонора — організована, структурована. Вони вібрували разом. Структура і природа. Знання і здивування. Змішувалися.

У пісню самої науки.

«Це вона, — прошепотів Родич у Ритмі Вежі. — Моя пісня».

— Наш емульгатор, — прошепотіла Навані в Ритмі Вежі.

«Спільна мова, — сказав Родич. — Між людьми й спренами. Ось... ось для чого мене створили так давно...»

Тут груба рука схопила Навані й розвернула її, а потім притиснула до колони. Моаш підняв Сколкозброець.

«Навані, — сказав Родич. — Я приймаю твої Слова».

Сила нахлинула на Навані. Наповнила її, змусивши біль випаруватися, як воду на плиті. Разом з Родичем вона створила Світло. Енергія пронизала її, так наповнила, що вона відчула, як та виривається з очей і рота, коли подивилася на Моаша і промовила:

— Важить шлях, а не прибуття, сволото.

Лірін завис у повітрі, тремтячи, із міцно заплющеними очима. Він пам’ятав падіння та жахливу бурю. Темряву.

Це все зникло. Щось смикнуло його за руку — уповільнило падіння досить обережно, щоб не відірвати руку, але достатньо різко, щоб вона заболіла.

Тиша. Під час бурі. Він помер?

Розплющивши очі, поглянув угору і побачив стовп променистого світла, що простягався на сотні футів у повітрі, стримуючи бурю. Спрени вітру? Їх були тисячі й тисячі.

Лірін звисав з кулака Сколкозбройного в рукавичці від блискучої Сколкозбруї. Броня, яка здавалась живою, сяяла яскравою блакиттю по швах, а на грудях красувалися гліфи Четвертого мосту.

Летючий Сколкозбройний. Буревії! Це ж він.

Каладін довів це, повернувши їх правим боком догори, а потім підняв Ліріна й міцно обійняв. Примітно, що коли Лірін торкнувся Збруї, він не відчув її. Вона стала зовсім прозорою — фактично ледве помітною, як слабкий контур навколо Каладіна.

— Вибач, батьку, — сказав Каладін.

— Вибачити? За... за що?

— Я подумав, що твій шлях, можливо, правильний. І що я помилявся. Але не думаю, що все так просто. Думаю, що ми обидва маємо рацію. По-своєму.

— Думаю, що, можливо, зможу це прийняти, — сказав Лірін.

Каладін відкинувся назад, досі тримаючи батька, поки вони ледь бовталися на висоті двадцяти футів над скелями. Бурекляття. Невже так близько?

— Ледь устиг, так, синку?

— Лікар повинен діяти своєчасно й точно.

— А це було своєчасно?

— Ну, ти ж ненавидиш, коли люди марнують час.

Каладін усміхнувся, а потім замовк, відпустивши Ліріна однією рукою — що дещо збентежило, хоча тепер Лірін, здавалося, ширяв сам по собі. Каладін торкнувся його чола пальцями, і вони відчувалися, як голі, попри те що їх обрамляв контур рукавиці.

— Що це? — запитав Каладін.

Лірін із деяким збентеженням пригадав, що зрештою дозволив цьому однорукому дурню Норілу зробити це із собою. Намалювати на лобі гліф «шаш».

— Я подумав, — сказав Лірін, — що якщо ціла вежа виявила віру в мого сина, я міг би спробувати зробити те саме. Вибач, синку. За те, що я накоїв.

Він протягнув руку й відкинув волосся Каладіна, щоб подивитися на тавро.

Але коли це зробив, то побачив, що струпи відшаровуються, і тавра відпадають на каміння внизу, наче викинута переросла мушля. Залишилася чиста гладенька шкіра.

Каладін вражено потягся до лоба. Потицяв шкіру й здивувався. А потім засміявся, ще міцніше обійнявши Ліріна.

— Обережно, синку, — попередив Лірін. — Я не Променистий. Ми, смертні, ламаємось.

— Променисті теж ламаються, — прошепотів Каладін. — Але потім, на щастя, ми заповнюємо тріщини чимось міцнішим. Уперед. Ми повинні захистити людей у цій вежі. Ти по-своєму. Я по-своєму.

111 Звільнений

Далінар повернувся з видіння Прародителя бур і виявив, що все ще летить із Вітробігунами — у масці на обличчі, загорнутий у кілька шарів захисного одягу.

Він почувався незграбним і повільним після того, як кілька хвилин тому був вітром. Але насолоджувався тим, що почув і відчув. Тим, що сказав.

«Ці Слова прийняті».

Що б не відбувалося на Урітіру, Каладін зіткнеться з цим у повній силі. Благослови Всемогутній на небесах, щоб цього було достатньо і щоб Вітробігун зміг дістатися до Навані. Наразі Далінару доведеться зосередитися на поточному завданні.

Він волів збільшити швидкість, але, звичайно, це нічого не дало. Він не контролював цей неповноцінний політ — у ньому Далінар був не більше ніж стрілою, яку кинула в повітря чиясь інша сила, і цю стрілу шмагали ревниві вітри, які не хотіли, щоб Далінар вдирався в їхнє небо.

У глибині душі він визнавав, що ці скарги якісь дитячі. Він летить. Долає сотні миль менш ніж за пів години. Його теперішня подорож була дивом, неймовірним досягненням. Але на короткий час він пізнав дещо краще.

Принаймні цей політ майже завершився. Це був відносно швидкий стрибок від полів бою в Емулі до кордону Тукару, де помітили табір Ішара. Основна частина армій бога-жерця змінила позиції під час кампанії коаліції, зміцнюючи позиції на випадок, якщо співуни або армія Далінара спробують просунутися до Тукару.

Тож коли загін Далінара досяг узбережжя, вони знайшли там кілька безлюдних таборів, позначених великими шрамами від багать на кам’янистій землі. Місцевість облисіла — дерева повирубували на будівництво, з пагорбів позбирали все їстівне. Тут, на заході, де росло більше рослин, армія могла сама добувати їжу та полювати, щоб залишитися в живих. На Нічийних пагорбах таке було неможливим.

Сиґзіл уповільнив свій загін з п’ятьох Вітробігунів, Далінара та Сета й завис над землею. Під ними розкинулося велике шатро Ішара, а кілька сотень солдатів стояли кільцем перед ним. Вони носили схожий одяг: обладунки зі свинячої шкіри та гартовані кіраси, пофарбовані в темно-синій колір, ближчий до чорного, ніж відтінок Холінів. Не справжня форма, але принаймні схоже на неї. Враховуючи відсутність Душезаклиначів і переважання пастухів у цій місцевості, таке спорядження було логічним. Озброєні переважно списами, хоча деякі мали сталеві мечі.

— Вони вже чекають на нас, — сказав Вітробігун-азіш, фіксуючи Далінара в повітрі, щоб той не відлетів. — Ясновельможний, мені це не подобається.

— Ми всі Променисті, — зауважив Далінар, — у нас є багато самоцвітів і Виковувач уз, щоб перезарядити сфери. Ми як ніхто інший готові до будь-чого, що може статися внизу.

Ротний лорд глянув на Сета, який нібито літав завдяки Сиґзілу, але насправді використовував власне Буресвітло. Природно, що Далінар відкрив Сиґзілу цю таємницю — він не залишив би офіцера у невіданні про можливості своєї команди.

— Дозвольте мені спочатку послати когось іншого, — попросив Сиґзіл. — Поговорити, дізнатися, чого вони хочуть.

Далінар зітхнув, а потім кивнув. Він був нетерплячий, але хороших офіцерів не можна виховати, ігноруючи їхні ґрунтовні пропозиції.

— Це було б мудро.

Сиґзіл порадився зі своїми Вітробігунами, а потім метнувся до землі. Очевидно, під «кимось іншим» він мав на увазі себе. Сиґзіл приземлився, і його зустрів сам Ішар, який вийшов із шатра. Далінар одразу впізнав Вісника. Між ними існували узи. Зв’язок.

Солдати, що стояли великим колом, не атакували Сиґзіла. Завдяки розмовам із Шалаш останнім часом Далінар, як він сам гадав, отримав непогане уявлення про старого Вісника. Він завжди уявляв Ішар мудрим, обережним, вдумливим. Насправді його образ завжди чимось нагадував Далінару Ногадона, автора «Шляху королів».

Шалаш розвіяла його ілюзії. Вона описала Ішара як упевненого, нетерплячого чоловіка. Енергійного, радше командира на полі бою, ніж мудрого старого вченого. Саме він відкрив, як подорожувати між світами, і привів людей на Рошар.

Єдина характеристика, яку Шалаш ніколи не використовувала щодо нього, — це хитрий. Ішар був сміливим мислителем, людиною, котра тягнула за собою інших, здавалося б, божевільними ідеями, які спрацьовували. Але він не був хитрим. Або принаймні раніше не був. Шалаш попереджала, що всі вони змінилися протягом тисячоліть, і їхні... особисті примхи ставали все виразнішими.

Далінар не здивувався, що Сиґзіл зміг поговорити з чоловіком, а потім безпечно злетіти назад. Ішар, здавалося, не з тих, хто плануватиме засідку.

— Сер, — сказав Сиґзіл, підпливаючи до Далінара. — Я... не думаю, що він цілком при розумі, попри те що говорить Шалаш.

— Це було очікувано, — промовив Далінар. — І що він сказав?

— Він заявляє, що є Всемогутнім. Богом, народженим знову після розщеплення. Він каже, що чекає на захисника Одіозума, щоб битися з ним перед кінцем світу. Думаю, має на увазі вас, сер.

Моторошні слова.

— Але він готовий поговорити?

— Так, сер, — сказав Сиґзіл. — Хоча мушу вас попередити, що вся ця ситуація мені не подобається.

— Зрозуміло. Спускай нас.

Сиґзіл віддав наказ, вони спустилися на землю й приземлилися в центрі кола із солдатів. Кілька Вітробігунів викликали Сколкозбройці, а інші, які ще не належали до Третього Ідеалу, тримали списи. Вони оточили Далінара кільцем, але він поплескав Сиґзіла по плечу й змусив їх розійтися.

Великий князь підійшов до Ішара, Сет, як тінь, слідував за ним з одного боку, Сиґзіл — з іншого. Далінар не очікував, що старий Вісник виявиться таким сильним на вигляд. Далінар звик до слабкості таких старців, як Тараванджіан, але перед ним стояв воїн. Хоча був одягнений у мантію та носив бороду подвижника, його передпліччя та постава чітко свідчили про те, що він звик тримати зброю.

— Захиснику Одіозума, — сказав Ішар гучним низьким голосом азірською мовою. — Я довго чекав.

— Я не захисник Одіозума, — відповів Далінар. — Проте хочу бути твоїм союзником у протистоянні з ним.

— Твоя брехня мене не обдурить. Я — Тезим, перша людина, аспект Всемогутнього. Я сам готуюся до кінця світу. Я не повинен був ігнорувати твої попередні повідомлення до мене і тепер бачу, хто ти. Ким маєш бути. Тільки слуга мого ворога міг захопити Урітіру, мій святий престол.

— Ішаре, — тихо сказав Далінар. — Я знаю, хто ти.

— Я більше не та людина. Я — Вісник Вісників, єдиний носій Присяги. Я могутніший, ніж був колись, і стану ще могутнішим. Я поглину твою силу, Одіозуме, і стану богом серед богів, відродженим Адональсіумом.

Далінар невпевнено зробив крок уперед, помахавши іншим, щоб вони залишилися позаду, і спокійно сказав:

— Я говорив з Аш. Вона просила передати тобі, що Талн повернувся. Він поранений, і вона благає про твою допомогу для його зцілення.

— Талн... — промовив Ішар і поглянув кудись удалину. — Наш гріх. Носій наших страждань...

— Джезріен мертвий, Ішаре, — сказав Далінар. — Справді мертвий. Ти це відчув. Аш відчула. Він потрапив у полон, але його душа після цього згасла. Це її батько, Ішаре. Вона втратила батька. Їй потрібна твоя порада. Божевілля Тална жахає її. Ти потрібен їй.

— Я підготувався до твоєї брехні, захиснику Одіозума. Я й не здогадувався, що вона буде такою... правдивою. Але ти вже зробив занадто багато, щоб довести, хто ти насправді. Захопив моє священне місто. Викликав свою злу бурю. Послав своїх поплічників мучити мій народ. Ти спотворив спренів і переманив на свій бік, тому можеш мати фальшивих Променистих, але я розкрив твої секрети, — він витягнув руки, ніби хотів викликати Сколкозброєць. — Настав час кінця. Почнімо бій.

З туману в його руках з’явилася зброя. Звивистий Сколкозброєць, вкритий гліфами, які Далінар не впізнав, хоча сам меч був невиразно знайомий. Чи бачив він його раніше?

Сет голосно зашипів.

— Той Сколкозброєць, — сказав він. — Клинок Честі Виковувача уз. Меч мого батька. Де ти його взяв? Що ти зробив з моїм батьком?

Ішар ступив крок уперед, щоб ударити Далінара.

У той час як деякі люди покинули групу повстанців Рлайна, повернувшись до своїх кімнат, сподіваючись, що їх не впізнали, більшість з них залишилися. Насправді їхня кількість зросла, оскільки багато учасників опору привели свої родини. Тож Рлайну довелося дозволити їм піти за сім’ями. Що ще вони могли зробити? Залишити їх Переслідувачу, який, як відомо, нападав на близьких людей тих, на кого полював?

Усе це забирало їхній час. Їх також сповільнювала необхідність нести як поранених, так і непритомних Променистих. Рлайн робив усе, що міг, щоб утримати основну групу, провів їх через ринок Розрив, уникаючи центрального коридору, де на них могли напасти згори Небесні.

Однак він виявив, що налаштовується на ритм Відчаю. За ними спостерігали — той крєм’ячок, що таїв у собі спрена спустошення, повз по стіні слідом. Загін Рлайна був ще не на півдорозі через ринок — досить далеко від центрального входу до вежі, — коли повітря розірвав тріск, змусивши відвідувачів ринку розбігтися. Блискавки буремної подоби, які використовувалися як сигнал покинути вулиці.

Рлайн відвів свою виснажену групу до стіни великої печери та виставив уперед солдатів, а Небесні літали вгорі. Глибинні почали вириватися з підлоги перед ними, наближалися десятки солдатів у буремній подобі.

— Ти маєш рацію, слухачу, — сказала Лешві, опускаючись біля нього. — Я не змогла б відвернути нас від цього словами. Він знає, що ми зробили. Ті, що наближаються, наспівують Ритм страт.

— Можливо, нам варто було спробувати дістатися до кімнати з кристалічною колоною. І втекти через тунелі під нею, як пропонувала Венлі.

— Ні, — сказала Лешві. — Ці тунелі заблоковані. Нашою найбільшою надією було втекти через центральний вхід у вежу і, можливо, перетнути гори. На жаль, судячи з цих ритмів, тих, хто до нас наближається, послала не Рабоніель. Одіозум хоче, щоб я знала про це. Коли я повернуся на Брейз, мене катуватимуть, як Вісників, — вона віддала честь Рлайну. — Тож спочатку будемо битися.

Рлайн кивнув, а потім стиснув у руці спис.

— Будемо битися, — він повернувся до Венлі, яка підійшла збоку. — Чи є ще якісь спрени, подібні до того, що зв’язався з тобою? Чи хтось із них хоче зв’язатися з іншими охочими співунами? Такими, як я?

— Так, — відповіла Венлі в Ритмі скорботи, але я їх відіслала. Сплавлені побачили б їх і стали б на них полювати, вона замовкла, потім її ритм змінився на Збентеження. — І Тембр каже... вона каже, ти уже говорив зі спренами?

— Що? Вона про того спрена честі, який сказав, що візьме мене? Я йому відмовив. Я...

І тут у кімнаті потемніло.

Потім усе засяяло, і кристали виросли з його ніг, як... як вітражі, що вкрили підлогу. У них з’явилася фігура, що підіймалася в синій сяйнистій Сколкозбруї, і вежа, що спалахнула світлом.

«Продовжуй боротися, — сказав голос у його голові. — Порятунок прийде, Рлайне, слухачу. З’єднувачу Розумів. Мене послала до тебе моя мати на прохання Ренаріна, Сина Шипів. Я спостерігав за тобою й переконався у твоїй гідності. Скажи Слова і не впадай у відчай».

Сиґзіл заблокував атаку Ішара своїм Сколкозбройцем. Інші Вітробігуни кинулися вперед, щоб захистити Далінара. Однак Сет відсахнувся. Вигляд того Клинка Честі явно засмутив його.

Солдати-тукарі, що спостерігали, почали змикати коло, але Ішар наказав їм повернутися на місце. Потім він відскочив від Сиґзіла, кричачи на Далінара:

— Бийся зі мною, захиснику! Зійдися зі мною сам на сам!

— Я не приніс зброї, Ішаре, — сказав Далінар. — Час для бою захисників іще не настав.

Ішар бився блискуче: коли інші Вітробігуни намагалися згуртуватися проти нього, він ставав розмитою плямою з мерехтливим Клинком, відбивав удари, ухилявся, вертів мечем, змушуючи його на коротку мить зникати, щоб пройти крізь зброю, яка намагалася його заблокувати. Вітробігуни лише нещодавно почали практикувати цю техніку; Ішар же виконував складні випади з витонченістю того, хто давно знайомий з битвою.

«Він дуелянт, — подумав Далінар. — І хороший, буря забирай».

«А чого ти очікував? — загуркотів у його голові Прародитель бур. — Він захищав людство тисячоліттями. Не всі Вісники були воїнами, коли починали свій шлях, але всі зрештою стали ними. Існування протягом трьох тисяч років у стані майже постійної війни змінює людей. Серед Вісників Ішар мав майстерність посереднього рівня».

Ішар зіткнувся з усіма п’ятьма Вітробігунами одночасно і, здавалося, легко впорався. Він заблокував удар одного, потім другого, вивернувся, коли третій намагався вдарити списом зверху, а потім замахнувся своїм мечем і відрубав наконечники двох несколкових списів.

Сколкозброєць Сиґзіла став довгим дуельним мечем, призначеним для випадів. Він завдавав удару, коли Ішар повернувся спиною, але Вісник недбало розвернувся, впіймав меч одним пальцем торкнувшись його вздовж незагостреної сторони — і відвів убік. Сиґзіл спіткнувся, підійшовши надто близько, а Ішар підняв ту саму руку й ударив Сиґзіла в груди, відкинувши на каміння.

Потім Ішар розвернувся й підняв Сколкозброець в одній руці, щоб відбити один з ударів Лин. Його атакував Лейтен, намагаючись пройти з флангу, але мав такий незграбний вигляд порівняно зі старим Вісником. На щастя для п’ятьох, Ішар просто захищався.

Попри запеклі спроби, ніхто не зміг завдати удару. Немов... немов вони намагалися влучити туди, де Ішар був, тоді як він міг рухатися, знаючи, де супротивники будуть.

«Він мав майстерність посереднього рівня серед Вісників? — запитав Далінар. — А тоді... хто ж був найкращим?»

«Талн».

«Той, що сидить у моєму таборі? — уточнив Далінар. — І може лише бурмотіти?»

«Так. Цього не заперечити. Але будь обережний: майстерність Ішара як дуелянта становить меншу небезпеку. Він повернув собі Клинок Честі. Він — звільнений Виковувач уз».

Ішар раптово кинувся вперед, назустріч одній з атак Сиґзіла. Старигань ухилився від удару, потім підскочив і торкнувся Сиґзілових грудей. Коли Ішар забрав руку, то потяг за собою лінію Буресвітла. Потім торкнувся рукою землі, і Сиґзіл спіткнувся, задихаючись, а його сяйво почало згасати. Очевидно, Ішар прив’язав Сиґзіла до каменів за допомогою якоїсь сяйнистої мотузки, яка витягувала Буресвітло з тіла Променистого в землю.

З чотирма іншими Променистими сталося те саме швидше, ніж Далінар міг відстежити. Одного за одним їх було припнуто до каменя. Їх не зв’язували й не знерухомили, але їхнє Світло вичерпувалося — і всі спіткалися, уповільнюючись, наче їхні життя витікали разом зі Світлом.

Далінар глянув на Сета — шинієць упав на коліна з широко розплющеними очима. Бурекляття! Далінар мав би знати, що не слід покладатися на вбивцю як на охоронця. Навані попереджала його, що Сет майже такий же неврівноважений, як і Вісники.

Далінар не хотів дивитися, що станеться, коли його воїни залишаться без Буресвітла. Він зібрався із силами й просунув руки між Царствами, а потім різко вдарив стиснутими кулаками, з’єднавши кісточки. Він об’єднав три Царства, відкривши спалах сили, який змив усі кольори та наповнив Променистих світлом.

У колодязі Світла Далінар майже осліп — люди довкола стали лише лініями, усі тіні зникли. Проте Ішар не змінив вигляду. Блідий, з широкорозплющеними очима, вибілений одяг розвівається. Він упустив Сколкозброєць, і той перетворився на туман. Приголомшений, Вісник підійшов до Далінара.

— Як? — запитав Ішар. Це слово прозвучало чітко, неприродно на фоні беззвучного пориву сили, що їх оточував. — Ти... ти відкриваєш шлях Гонора...

— Я зв’язався узами з Прародителем бур, — відповів Далінар. — Ти мені потрібен, Ішаре. Не легенда, Віснику Таємниць. Мені потрібна та людина, якою, за словами Аш, ти колись був. Людина, готова ризикувати своїм життям, працею й душею, щоб урятувати людство.

Ішар підійшов ближче. Тримати портал відкритим було важко, але Далінар усе ще стискав кулаки. Наразі в цьому розфарбованому білим місці існували лише він та Ішар. Вісник зупинився за крок чи два від Далінара. Так, побачивши ще одного Виковувача уз, він був приголомшений.

«Я можу дотягнутися до нього», — подумав Далінар.

— Мені потрібен учитель, — сказав він. — Я не знаю своїх справжніх можливостей. Одіозум контролює Урітіру, але я думаю, що з твоєю допомогою ми зможемо відновити там Променистих. Будь ласка.

— Розумію, — тихо сказав Ішар і зустрівся поглядом з Далінаром. — Так. Ворог зіпсував і Прародителя бур теж. Я так сподівався...

Він похитав головою, потім простягнув руку й притиснув до грудей Далінара. Насилу тримаючи Перпендикулярність відкритою, Далінар не зміг вчасно відійти. Він спробував відкинути Перпендикулярність, але коли розвів руки, вона залишилася відкритою — сила гуркотіла крізь неї.

Ішар торкнувся рукою власних грудей, утворивши лінію світла між собою й Далінаром.

— Я заберу ці узи з Прародителем бур. Сам понесу їх. Я відчуваю... щось дивне в тобі. Зв’язок з Одіозумом. Він бачить у тобі того... того, хто битиметься проти нього. Це не може бути правильним. Я заберу цей Зв’язок також.

Далінар, задихаючись, упав на коліна — з нього немов щось вирвали. Немов вирвали саму душу. Прародитель бур закричав жахливим, болісним звуком, схожим на блискавку, яка скривилася й розірвалася.

«Ні, — подумав Далінар. — Ні, будь ласка...»

На білому полі з явилася тінь. Вона мала форму чорного меча. Ця єдина смуга темряви пронеслася через лінію, що з’єднувала Далінара з Ішаром.

Білий шнур вибухнув і перетворився на лахміття, тягнучи за собою пасма темряви.

Ішара відкинуло геть, і він ударився об камінь. Перпендикулярність залишалася відкритою, але її світло потьмяніло, і Далінар побачив Сета, який стояв між ним та Ішаром і розмахував своїм дивним чорним Сколкозбройцем. Ілюзія на ньому розтанула, наче фарба під дощем, увірвавшись у Світло, яке засмоктав і знищив мечем.

— Де ти взяв той Сколкозброєць, який носиш? — запитав Сет Ішара тихим голосом.

Вісник ніби не почув його. Він дивився на меч Сета, з якого стікав чорний рідкий дим. Навколо нього біле світло Перпендикулярності викривлялося й зникало, наче вода в каналізації.

Сет крутнувся й встромив меч у серце Перпендикулярності. Прародитель бур розлючено закричав, і Перпендикулярність зруйнувалася, згорнувшись у саму себе.

В одну мить світ знову наповнився кольорами. Усі п’ятеро Вітробігунів лежали на землі, але ворушилися. Ішар підвівся на ноги перед Сетом, а той стояв з однією рукою, оповитою чорними мацаками, стискаючи меч, який стікав жахіттями та кровоточив руйнуванням.

— Відповідай мені! — закричав Сет. — Ти вбив людину, яка володіла цим мечем до тебе?

— Звичайно ні, дурню, — відповів Ішар, викликаючи свій Сколкозброєць. — Шинійці служать Вісникам. Вони зберігали мій меч для мене. І повернули його, коли я відкрився.

Далінар витер лоба, підводячись на ноги. Він відчував оніміння, але водночас... тепло. Полегшення. Що б не почав Вісник, він не зміг закінчити свою справу.

«З тобою все гаразд?» — запитав він Прародителя бур.

«Так. Він намагався вкрасти наші узи. Це не повинно бути можливим, але Гонор більше не живе, щоб його закони виконувалися...»

«А Перпендикулярність. Сет... знищив її?»

«Не будь таким дурним. Жодне творіння рук смертних не може знищити силу Сколка Адональсіума. Він просто згорнув її. Ти можеш викликати її знову».

Далінар не був переконаний, що річ, яку носив Сет, була простим «творінням рук смертних». Але нічого не сказав і з зусиллям кинувся перевіряти Вітробігунів, чиї Зв’язки із землею зникли. Лейтен першим став на ноги й допомагав Сиґзілу, який сидів на землі, тримаючись рукою за голову.

— Думаю, твоє занепокоєння щодо цієї зустрічі було слушним, — сказав Далінар, ставши на коліна біля азіша. — Ти зможеш підняти нас у повітря?

— Геєна, — прошепотів Сиґзіл. — Почуваюся так, немов усю минулу ніч пив рогоїдське біле, — він спалахнув Буресвітлом, витягнувши його з мішечка на поясі. — Бурекляття. Світло не втамовує біль.

— Ага, — відгукнулася Лин. Інші троє Вітробігунів сіли. — Сер, у мене в голові гупає, наче там паршендійський барабан, але ми повинні мати змогу створювати Викиди.

Далінар глянув на Сета — той сяяв Буресвітлом, хоча воно з шаленою швидкістю втягувалося в його зброю.

— Мій народ, — крикнув Сет, — не збирався повертати тобі зброю. Ми зберігали твої секрети, але ти брешеш, кажучи, що мій батько відав тобі той Сколкозброєць!

— Твій батько ледь залишався людиною, коли я знайшов його, — сказав Ішар. — Шинійці прийняли Розстворених. Намагалися зробити з них богів. Я їх урятував. І твій батько справді віддав мені цей Клинок. Він подякував за те, що я дозволив йому померти.

Сет закричав і кинувся на Ішара, а той підняв свій Сколкозброєць, щоб недбало заблокувати його удар, як уже робив з Вітробігунами. Однак зустріч двох Клинків викликала сплеск сили, і ударна хвиля відкинула обох чоловіків назад.

Ішар сильно вдарився й випустив свій Клинок — і Далінар міг побачити всю довжину Клинка Честі, Той упав і відскочив, а потім зупинився наполовину встромленим у землю. Там, де він зустрівся з чорним мечем Сета, у неземній сталі виник скол.

За все своє життя Далінар ніколи не бачив, щоб Сколкозброєць можна було так зіпсувати, не кажучи вже про один із Клинків Честі.

Ошелешений Ішар подивився на Сета, потім схопив свій Клинок і вигукнув наказ. Його воїни, які досі мовчки спостерігали, розірвали коло й вишикувалися в стрій. Сиґзіл поклав руку на плече Далінара, вливаючи в нього Світло і готуючись Підкинути.

— Почекай, — сказав Далінар.

Ішар підвівся й ударив кулаками, з’єднуючи їх. Відкрилася Перпендикулярність, як і раніше, випустивши потужний вибух світла.

«Неможливо... — сказав Прародитель бур у голові Далінара. — Я не відчув, що це сталося. Як він це робить?»

«Це ж ти попереджав мене, що він небезпечний, — подумав у відповідь Далінар. — Хто знає, на що він здатний?»

На іншому боці кам’яного поля Сет сховав свій меч у піхви саме перед тим, як той почав поїдати його душу. Далінар вказав Лейтену туди.

— Хапайте його. Підіймайтеся в повітря. Ми покидаємо це місце. Сиґзіле, Підкидай мене.

— Так, сер.

— Далінаре. Далінаре Холіне.

Це... це був голос Ішара.

— Я бачу ясно, — сказав голос із Перпендикулярності. — Я не знаю чому. Чи Виковувач уз був приведений до присяги? Ми всі маємо Зв’язок... Однак я відчуваю, що мій здоровий глузд зникає. Мій розум зламаний, і я не знаю, чи можна його вилікувати. Імовірно, можна відновити мене на короткий час після того, як поруч зі мною промовлять Ідеал. Кожен бачить трохи чіткіше, коли Променистий торкається Царства духу. А поки що слухай уважно. У мене є відповідь, спосіб розв’язати проблеми, які навалилися на нас. Приходь до мене в Шиновар. Я можу відновити Присягу, хоча для цього повинен бути при розумі. Я повинен... отримати допомогу... щоб...

Голос запнувся, наче викривився.

— ...перемогти тебе, захиснику Одіозума! Ми знову зіткнемося, і цього разу я готовий до твоїх підступів! Ти не переможеш мене, коли ми зустрінемося наступного разу, хоча у тебе є зіпсований Клинок Честі, який випускає чорний дим! Я — ВСЕМОГУТНІЙ.

Далінар похитнувся і піднявся в повітря, коли Викид почав діяти. Вітробігуни кинулися за ним, включаючи Лейтена, який схопив Сета. Коли вони залишили стовп світла, Далінар побачив, як солдати Ішара ступили в Перпендикулярність.

Через деякий час вона зникла. Вісник, його люди та Клинок Честі зникли. Перенеслися в Гадесмар.

Навані та Родич змогли разом створити Світло.

Світло, через яке чудовисько Моаш відступив назад по коридору, затуляючи рукою очі. Світло, яке виштовхнуло ніж з тіла Навані й загоїло її рану. Світло, яке оживило фабріали, Світло, яке співало тонами Гонора та Культивації в тандемі.

Але її спрен... Родич був таким слабким.

Навані схопилася за колону, вливаючи в неї свою силу, але так багато хаосу забруднило систему, наче крєм у цистерні чистої води. Пустосвітло, введене Рабоніель.

Навані не могла його знищити, але, можливо, могла якось це витіснити. Тепер вона бачила вежу як єдину сутність із гранатовими жилами, дуже схожими на вени та артерії. І вона жила в цій сутності. Сутність стала її тілом. Вона побачила тисячі зачинених дверей, які розвідники пропустили, складаючи мапу вежі. Побачила приголомшливі механізми для контролю тиску, тепла...

Ні, треба зосередитися.

«Гадаю, нам потрібно вигнати Пустосвітло», — сказала Навані Родичу.

«Я... — промовив Родич. — Як?»

«Я можу співати правильним тоном, — відповіла Навані. — Ми увіллємо в систему стільки Вежесвітла, скільки поміститься, потім зупинимось і змусимо ці системи тут, тут і тут вібрувати тоном анти-Пустосвітла».

«Напевно. Але як ми зможемо створити вібрацію?»

«На столі Рабоніель є пластина. Я попрошу своїх учених зіграти на ній. Мені потрібен зразок, щоб створити цей тон, але з нею я зможу передати вібрацію через систему. Це повинно змусити спотворення ворога вийти через розбиті самоцвіти в насосному механізмі. Що ти думаєш?»

«...Так? — тихо сказав Родич. — Я думаю... так, це може спрацювати».

«Коли все буде зроблено, слід перезапустити захист вежі, — сказала Навані. — Це складні фабріали... зроблені з сутності спрена. Твоєї сутності?»

«Так, — відповів Родич, і його голос ставав усе сильнішим. — Але вони складні, і треба було багато років...»

«Фабріал, що регулює тиск, тут, — сказала Навані, подумки оглядаючи його. — А, бачу. Мережа атракторів втягує повітря та створює бульбашку тиску. Досить геніально».

«Так!»

«І нагрівальні фабріали... зараз це не важливо... але ти створило для них корпуси з металів — ти фізично проявилося як метал і кристал, як Сколкозбройці проявляються з менших спренів».

«ТАК!»

Почавши працювати, Навані помітила дещо дивне. Що це рухалося по вежі? Великий маршал Каладін? Його сили відновилися, він швидко летів, закутаний у спренів, як у броню. Він досяг Четвертого Ідеалу.

І летів не в той бік.

Вона легко побачила його помилку. Він вирішив, що найкращий спосіб захистити вежу — прийти сюди, до колони, і врятувати Навані. Але ні, він потрібен в іншому місці.

Вона привернула його увагу миготливими вогниками на стіні.

«Родичу?» — незабаром голос Каладіна пролунав у системі, коли він торкнувся кристалічної жили.

«І так, і ні, великий маршале, — сказала Навані. — Колона в безпеці. Доберися до ринку Розрив. Скажи ворогам, яких там знайдеш, що їм краще швидко відступити».

Він негайно підкорився і змінив напрямок польоту.

Навані, сповнена неймовірних знань, взялася до роботи.

Далінар переконав Вітробігунів затриматися в небі над табором Ішара, а не летіти негайно назад до військового табору в Емулі.

Проте він хвилювався за них. Променисті похнюпились, як солдати, які цілий день ішли прискореним маршем. Зазвичай Буресвітло підсилювало їх, але вони скаржилися на головний біль, який не могли вилікувати їхні сили.

«Наслідки не повинні бути постійними, — сказав Прародитель бур. — Але я не можу сказати напевно. Ішар З’єднав їх із землею. По суті, їхні сили сприйняли каміння як частину тіла і тому намагалися наповнити землю Буресвітлом, як воно наповнює їхні вени».

«Я ледве розумію те, що ти сказав, — відповів Далінар, зависнувши високо в небі над табором Ішара. — Як такі речі можливі?»

«Сила Виковувача уз — це сила творіння. Сила богів, включаючи здатність з’єднувати душі. Раніше Гонор завжди був тут, щоб оберігати цю силу, обмежувати її. Здається, Ішар знає, як повною мірою використовувати свою нову свободу, — Прародитель бур замовк, а потім загуркотів тихіше: — Він мені ніколи не подобався. Хоча тоді я був лише вітром — і не зовсім розумним, — я пам’ятаю його. Ішар був честолюбним ще до того, як його охопило божевілля. Він не один несе провину за руйнування Ашину, першої домівки людства, але він був тим, кого Одіозум першим змусив обманом поекспериментувати зі Сплесками».

«Тобі ніхто особливо не подобається», зауважив Далінар. «Неправда. Колись давно був чоловік, який змусив мене засміятися. Мені він трохи сподобався».

Це було схоже на рідкісну спробу легковажності. Чи наважувався Далінар сподіватися, що стародавній спрен змінюється?

Унизу розкинулося велике шатро Ішара, розвіваючись на легкому вітерці. Далінар не побачив жодних ознак слуг чи солдатів, які б визирали зсередини.— Сер? — гукнув Сиґзіл, підпливаючи до Далінара. — Моїм солдатам потрібно відпочити.

— Ще кілька хвилин, — сказав Далінар, примружившись.

— Чого ми чекаємо, сер?

— Подивимося, чи повернеться Ішар. Він утік до Гадесмару. Може повернутися будь-якої миті. Якщо він це зробить, ми швидко відлетимо. Але якщо не зробить...

Ішар не думав, що втікатиме. Сет і той дивний Сколкозброєць прогнали його.

— Нам може випасти рідкісна можливість, ротний лорде. Він був ученим серед Вісників і, можливо, робив записи, які дадуть підказки щодо застосування сил Виковувача уз.

— Зрозуміло, сер, — сказав Сиґзіл.

Далінар глянув на Сета, який плив сам по собі подалі від інших, Підкинутий у небо власною силою. Далінар кивнув у його бік, і Сиґзіл, зрозумівши натяк, легенько Кинув Далінара, підштовхнувши його до вбивці.

Сет бурмотів собі під ніс:

— Звідки він дізнався? Звідки цей старий дурень дізнався?

— Що дізнався? — спитав Далінар, підпливаючи до Сета. — Ішар? Звідки він дізнався про твій народ?

Сет кліпнув очима, потім зосередився на Далінарі. Було так дивно бачити його схожим на себе — блідошкірим та з величезними очима. Далінар уже звик до його ілюзії алетійця.

— Мені потрібно почати готуватися, — сказав Сет. — Мій наступний Ідеал — це пошуки, паломництво. Я мушу повернутися до свого народу, Чорношипе. Я мушу зустрітися з ними.

— Як бажаєш, — мовив Далінар.

Він не був упевнений, що хоче нацькувати цю людину на когось, тим паче на єдине нейтральне королівство, яке має значення в цій війні. Але Ясна попереджала, що це станеться, і, крім того, він сумнівався, що зможе перешкодити Сетові зробити все, що той справді хотів.

— Твій народ. У них всі Клинки Честі?

— Усі, крім трьох, — відповів Сет. — Клинок Вітробігунів був моїм протягом багатьох років. Клинок Неболамів повернули Ніну уже давно. І, звісно. Клинок Каменестражів ніколи не був під нашим захистом. Отже, у нас їх було сім, але якщо Ішар забрав свій Клинок...

«Вам не потрібні ті інші мечі, — пролунав бадьорий голос у голові Далінара. — Я вартий десяти мечів. Ти бачив, яким я був чудовим?»

— Бачив, — сказав Далінар мечу. — Ти... відколов шматок Сколкозбройця. Клинка Честі.

«Справді? Ого. Я — видатний меч. Ми знищили багато зла, чи не так?»

— Ти пообіцяв не говорити в головах інших, мечу-німі, — тихо сказав Сет. — Хіба не пам’ятаєш?

«Пам’ятаю. Просто забув».

— Я відішлю з тобою загін до Шиновару, — сказав Далінар Сету. — Як тільки повернемося до нашого табору.

— Ні, ні. Мені треба йти одному, але не зараз. Я повинен підготуватися. Мені треба... зробити дещо важливе. Він знав. А не повинен був знати...

Бурекляття. Далінар не був певен, хто більш божевільний: Сет чи меч. Їхнє поєднання особливо дратувало його.

«Без них ти був би мертвий, — сказав Прародитель бур, — а я був би зв’язаний проти волі. Цей шинієць небезпечний, але Ішара я боюся більше».

— Сиґзіле, — покликав Далінар. — Я не думаю, що він повернеться найближчим часом. Опусти нас. Подивимось, чи не залишив він у цьому шатрі нічого цінного.

Адін підняв спис, який знайшов в атріумі. Люди й співуни кричали, оточені спренами страху, і їхня група оточила колом своїх поранених. Вони зігнали в центр старих і дітей, але Адін з ними не пішов. Спрени-спостерігачі побачать, що він не з тих, хто ховається. Зброю взяли до рук навіть жінки, включно з дружиною лікаря, яка віддала свого сина на руки одній із молодих дівчат у центрі. Війна була чоловічим мистецтвом, але коли хтось починав нападати на жінок, він уже не воював. Він заслуговував на все, що могло з ним статися після того моменту.

Серед поранених був і батько Адіна. Живий, благослови Вісників, але сильно стікав кров’ю. Він воював за Променистих, коли Адін... Адін ховався в коридорі.

Буря його побий, він не збирався знову бути боягузом. Він... він не боятиметься. Хлопчик став у стрій поряд із грізним паршменом у неймовірних панцирних обладунках, а потім спробував повторити ту саму позу зі списом, що й цей паршмен.

Буремноподобні маршували, співаючи жахливу пісню. Адін помітив що тремтить, а його руки ковзають по спису.

Ox, бурекляття.

У ту мить він не хотів отримати спрена. Він не хотів битися. Він хотів бути вдома, ліпити тарілки й слухати, як наспівує батько. Він не хотів стояти тут, знаючи, що всі вони... всі, напевно...

Хтось узяв Адіна за плече й відштовхнув назад. Не до кінця, але достатньо, щоб стати перед ним. Це був мовчазний мостонавідник Даббід. Адін не скаржився, а надто після того, як побачив тих паршменів У буремних подобах. Було добре мати когось перед собою, хоча спис мостонавідника тремтів. Він удавано боявся, щоб обдурити ворога, так?

Буремноподобні не випускали блискавки, і це добре. Інші думали, що вони цього не можуть, бо перебувають на ринку. Їхні сили були занадто неприборкані. Попри це, здавалося, що їх... їх сотні. Звідкись позаду пролунав вигук, і вони кинулися в атаку, блимаючи червоними блискавками, які спалахували, коли вони торкалися чогось.

За кілька секунд усе перетворилося на хаос. Адін закричав, міцно заплющив очі, замахнувся списом уперед і затремтів.

Ні, він повинен воювати. Він повинен...

Щось стукнуло хлопчика ззаду, підкинуло вперед. Удар оглушив Адіна, і він утратив спис. Коли він перевернувся, над ним стояв Спустошувач з червоними очима. Істота недбало націлилася списом униз.

Адін навіть не встиг закричати, перш ніж...

Дзеньк.

Дзеньк?

Буремноподобний схилив голову набік, мугикаючи дивну пісню. Він ударив Адіна в груди, але спис одразу ж зупинився. Адін, що лежав ниць на підлозі, подивився на своє тіло.

Його торс оточила сяйниста блакитна броня. Хлопчик підняв руки й виявив, що на них надіті латні рукавиці.

На ньому Сколкозбруя.

На ньому СКОЛКОЗБРУЯ.

— Ха! — крикнув Адін і копнув буремноподобного.

Істоту підкинуло, вона злетіла на двадцять футів і врізалася в стіну. Адін майже не відчув опору. Усе було так, як він завжди уявляв. Усе...

Сколкозбруя злетіла з нього й перетворилася на зграйку спренів вітру. Вони попливли до Даббіда, якого саме збиралися вдарити сокирою по голові.

Дзеньк.

Обидва бійці — чоловік, тепер оповитий Збруєю, і ворог, який ударив його, — завмерли на місці, приголомшені. Ворог позадкував, і броня знову злетіла, цього разу оточивши головну Небесну. Вона вдарила списом буремноподобного, а той випустив спалах блискавки, що огорнула її.

Коли в очах Адіна прояснилося, він побачив, як вона ширяє в Сколкозбруї, дивлячись на свої руки з явним подивом. Збентежені буремноподобні почали кричати, роз’єднуватися та знову вишикувалися в стрій.

Броня розлетілась на частини, перетворившись на дивних спренів вітру, які злетіли в повітря над головами, а потім причепилися до фігури, що ширяла над будівлями.

Сколкозбруя підходила за розміром усім, але на ньому сиділа ідеально. Блискучий Променистий Лицар у сяйнистій броні тримав над головою вигадливий Сколкоспис. Він зняв шолом, щоб усі могли побачити його обличчя. Каладін Буреблагословенний, яскравий, наче сонце.

— Я приніс слівце від Родича! — вигукнув він. — Спрен не пригадує, щоб вас сюди запрошували в гості. І враховуючи, що він не просто господар цього дому, а буквально є цим домом, ваші дії — справжня образа для нього.

Раптом по стінах почали бігати яскраві вогники, змушуючи саму серцевину каменів світитися, наче вони розплавлені всередині. Схожі вогні ожили й на стелі.

Долівка затрусилася, наче вся гора здригнулася. У коридорах задзвеніли якісь звуки, схожі на роботу якихось машин удалині, і у величезній залі, де тепер стало світло як удень, подув вітер. Найдивовижніше те, що блискавки на буремноподобних згасли.

Глибинні, які видиралися з підлоги й хапали солдатів за ноги, почали кричати й обм’якли, затиснуті в камені. Небесні, які допомагали ворогам, раптово попадали, втративши свідомість.

Позаду пролунали стогони. Променисті на підлозі в центрі кола з людей і співунів почали ворушитися. Вони прокинулися!

— Можете здати свою зброю, — сказав Буреблагословенний ворогам. — І повернетеся до своїх неушкодженими, якщо пообіцяєте мені одну річ, — він усміхнувся. Скажіть йому, що мені буде надзвичайно приємно почути, який вигляд він мав, коли дізнався, що тут сталося сьогодні.

Далінар відчув дивний неприємний сморід, коли увійшов до шатра Ішара.

Запах був хімічним, різким, і чоловік відчув слабке печіння в очах. Далінар закліпав у напівтемряві й побачив велике приміщення, заставлене столами з кам’яних плит, на яких лежало щось, вкрите простирадлами. Тіла? Звісно, Вітробігуни зайшли першими, але вони були зайняті оглядом закутків шатра, перевіряючи, чи немає засідки.

Далінар підійшов до одного стола і зірвав простирадло. Під покровом виявилося тіло з розрізом на животі, зробленим з явною хірургічною точністю. Це був чоловік, зрізаний з нього одяг лежав біля тіла. Дуже бліда шкіра й зовсім біле волосся — після смерті волосся й шкіра здавалися майже однакового кольору. Шкіра мала синюватий відтінок — напевно, це натанець.

Отже, Ішар був катом, божевільним хірургом і безумним теократом. Чомусь Далінар відчув полегшення. Це було огидно, проте це звичайне зло. Він очікував чогось гіршого.

— Сер! — покликала Вітробігунка Мела з іншого кінця кімнати. — Ви повинні побачити це.

Далінар підійшов до жінки, яка стояла біля іншого стола. Сет залишився біля входу до шатра, сидячи на землі й тримаючи на колінах меч у піхвах. Здавалося, його не хвилювало розслідування.

На кам’яній плиті перед Мелою лежав інший труп, наполовину закритий відкинутим простирадлом, але цей був набагато дивнішим. Видовжене тіло майже повністю, від шиї до ступнів, вкривав чорний панцир. Його розрізали, щоб відкрити грудну клітку. Далінар не міг зрозуміти, що це за оболонка. Вона нагадувала одяг, але була твердою, як панцирі співунів, і, очевидно, приросла до шкіри.

Голова являла собою якусь вологу масу чорної плоті, м’яку, як кишки, без видимих очей чи рис обличчя.

— Що це таке, в ім’я Рошару... — пробурмотів Далінар. — Долоні здаються людськими, хоч і занадто довгими, але решта...

— Поняття не маю, — сказала Мела. Вона відвела погляд і здригнулася. — Це не людина, сер. Я не знаю, що це.

У глибині свідомості Далінара загурчав Прародитель бур:

«Це... Це неможливо».

«Що?» — запитав Далінар.

«Це криптик, — сказав Прародитель бур. — Спрен Прядильників світла. От тільки вони не мають тіл у цьому Царстві. Не можуть мати».

— Сер, — покликала Лин, що стояла біля сусіднього стола.

Труп, який вона виявила, був купою лози, що невиразно нагадувала людину.

«Спрен культивації... — сказав Прародитель бур. — Повернися до того першого тіла, яке побачив. Зараз же!»

Далінар не заперечував і пішов до передньої частини шатра. Те, що він спочатку вважав звичайним тілом, тепер здавалося чимось зовсім іншим. Біло-блакитне волосся, шматки одягу, які були — тепер він зрозумів — того самого кольору, що й тіло. Грім Прародителя бур віддалився.

«Я знав його, — сказав Прародитель бур. — Спочатку не зміг усвідомити. Не хотів цього усвідомлювати. Це Веспан. Спрен честі».

— Так це не... якась спроба перетворити людей на імітацію спренів, — зрозумів Далінар. — Це справжні трупи спренів?

«У спренів немає трупів, — сказав Прародитель бур. — Спрени не вмирають, як люди. Вони — сила, яку неможливо знищити. Вони... Це неможливо!»

Далінар обшукав шатро, де під простирадлами виявилося все більше і більше різних дивних трупів. Декілька були просто скелетами, інші — купами каміння.

«Це місце — саме зло, — промовив Прародитель бур. — Воно поза межами зла. Те, що тут робили, — мерзенність».

Сиґзіл підбіг до Далінара підтюпцем, тримаючи в руках кілька записників, які знайшов у задній частині шатра. Далінар не міг зрозуміти записи, але Сиґзіл прочитав — то були азірські гліфи.

— Думаю, це список експериментів, — сказав ротний лорд. — Перша колонка — це ім’я спрена, друга — дата. Третя — час... може, скільки вони прожили? Здається, ніхто не прожив довше кількох хвилин.

— Кров моїх праотців, — пробурмотів Далінар, його руки тремтіли. — А ця остання колонка?

— Нотатки, сер, — сказав Сиґзіл. — Ось останній запис: «Наш перший спрен честі прожив близько п’ятнадцяти хвилин. Новий рекорд, на порядки довше за всі попередні спроби. Спрени честі, здається, мають природу, найбільш наближену до людської. При перенесенні органи та м’язи формуються найбільш природним чином. Ми повинні захопити більше їх. Криптиків та спренів попелу неможливо належно перенести з нашими теперішніми знаннями. Процес створення тіл у них призводить до фізичної форми, яка негайно руйнується. Схоже, їхня фізіологія не відповідає фундаментальним законам Царства матерії».

— Бурекляття, — пробурмотів Лейтен, проводячи рукою по короткому волоссю. — Що це означає?

«Негайно залиште це місце, — наказав Прародитель бур. — Ми повинні попередити моїх дітей».

— Згоден, — сказав Далінар. — Візьміть усе, що вам здається корисним, і зустрінемося на вулиці. Ми йдемо.

Моаш тікав через вежу, застосовуючи Викид за Викидом, і відчув, як будівля загуркотіла. Відчув, як вона оживає. Відчув, що його починає оточувати світло.

Її світло. Світло королеви.

А до цього пролунав жахливий звук. Він позбавив Моаша зв’язку з Одіозумом, змусивши відчувати біль за те, що зробив, — біль, якого він не хотів. Біль, який він віддав.

Цей біль вирував і розтікався всередині тіла. Він убив Тефта.

Він. Убив. ТЕФТА.

«Геть, геть, геть!» — подумав він, прориваючись через коридор, не турбуючись, що може зачепити людей Сколкозбройцем, пролітаючи над їхніми головами. Йому потрібен меч напоготові. На випадок, якщо Каладін знайде його. На випадок, якщо він не зламався.

Стіни сяяли, і світло здавалося Моашу яскравішим, ніж мало бути. Він не повинен був відчувати страх! Він віддав його! Він не міг бути тим, ким мав бути, якщо боявся, чи... Чи.

Біль, сором, злість на самого себе були гіршими за страх.

«Геть. Іди. Іди!»

Задушливе світло оточувало його, обпікало, і він вискочив з головної брами вежі. Він більше відчував, ніж бачив, що відбувається позаду. Усі рівні вежі ожили один за одним. Повітря спотворилося від раптового тепла й тиску. Так багато світла.

«Так багато світла!»

Моаш Кинувся в небо й чкурнув геть із вежі. Однак невдовзі врізався у тверду поверхню. Він упав у щось м’яке, але холодне, відчуваючи біль, оскільки його Буресвітло ледь втримувало його живим. Воно закінчилося, перш ніж встигло повністю зцілити його, тож він лежав на холоді. В очікуванні оніміння.

Він не повинен був більше відчувати. Це було йому обіцяно.

Моаш не міг кліпнути. Здавалося, у нього вже не було повік. Він також не міг бачити — його зір вигорів. Лежачи в холоді на схилі гори, він слухав віддалені вигуки, віддалені крики піднесення й радості. Від снігу шкіра задубіла.

Але не душа. Не його нещасна душа.

— Тефте, я...

Він не міг цього сказати. Слова не виходили з рота. Він не шкодував про те, що зробив. Він шкодував лише про те, що ці вчинки викликали в нього почуття.

Він не хотів цього болю. Він заслужив його, так, але не хотів.

Він мав померти, але його знайшли. Кілька Небесних, які були в повітрі, коли вежу відновлювали. Здавалося, вони прокинулися після того, як упали з неба й покинули захист вежі. Вони дали йому Буресвітло, а потім підняли й забрали геть.

Дар Одіозума повернувся, і Моашу стало легше. Блаженно, без почуття вини. Його хребет зцілився. Він уже міг ходити, коли його кинули серед табору небагатьох, яким вдалося втекти з вежі.

Але він не міг їх побачити. Хоч скільки Буресвітла йому давали, його очі не відновлювалися. Він осліп.

112 Умови

Виснажені та збиті з пантелику Далінар і Вітробігуни врешті-решт приземлилися у своєму військовому таборі в Емулі всього за кілька хвилин до того, як мала початися великобуря. Далінар відчув, як вага невдачі тягне його вниз, сильна, як гравітація. Відпустивши Вітробігунів на відпочинок, чоловік ізсутулився.

Він подолав весь цей шлях дарма. Не став ближчим до розуміння своїх сил. Не став ближчим до відвоювання Урітіру. До порятунку Навані.

Напевно, йому слід піти до Ясни й розказати, що вони знайшли, але він був такий утомлений. Плентався табором, тягнучи за собою свою невдачу, наче віз, наповнений виром спренів виснаження.

І саме зараз його знайшли: підбігали жінки з телестилями, що з’єднувалися з вежею і раптом знову запрацювали. Посланці в оточенні спренів слави принесли дивовижні новини. Навані на зв’язку, вежа та Присяжна брама працюють. Далінар слухав усе це ошелешено.

Хороші новини. Нарешті хороші новини.

Він хотів негайно полетіти до Азіміра, щоб зустрітися з Навані, але визнав, що це дурість. Йому потрібен принаймні короткий відпочинок перед тим, як витримати ще один тривалий політ, а ще треба хвилюватися через неминучу великобурю. Він наказав надіслати дружині повідомлення, пообіцявши прибути до неї до кінця дня. Тоді запитав Ясну та Верховного, чи зможе зустрітися з ними після бурі.

Коли посланці залишили його, Далінар нарешті підійшов до невеликої будівлі, яку зробив своєю базою. Було відчуття, ніби повернувся додому. Звичайно, він прожив чималу частину життя в походах, тож слово «дім» набуло розпливчастого визначення. Зазвичай домом вважалося будь-яке місце з м’яким ліжком.

«Урітіру справді зараз у безпеці, Далінаре, — сказав Прародитель бур у його думках. — Я настільки відволікся на мертвих спренів, що спочатку не помітив цього. Родич повністю прокинувся. Ще один Виковувач уз? Наслідки цього...»

Далінар усе ще намагався впоратися з ними сам. Навані зв’язалася узами зі спреном? Це чудово, але в ту мить він був настільки емоційно втомлений, що просто хотів посидіти й подумати. Він штовхнув двері свого будинку і, спотикаючись, потрапив на безкрає золоте поле.

Земля мерехтіла, наче наповнена Буресвітлом. Далінар зупинився й обернувся. Одвірка не стало, ручка дверей зникла з його руки. Небо набуло темно-червонувато-помаранчевого кольору, як під час заходу сонця.

Він був у видінні. Але не чув початку великобурі.

І... ні. Це не було видіння під час великобурі. Це щось інше. Він з трепетом обернувся і поглянув через мерехтливе поле туди, де на вершині сусіднього пагорба стояла постать, одягнена в золоті шати, спиною до Далінара, дивлячись на обрій.

Одіозум.

«Буря забирай, — подумав Далінар, слабнучи. — Не зараз. Я не можу зустрітися з ним просто зараз».

Ну що ж, не завжди солдат може вибрати поле бою. Одіозум явився йому вперше за рік. Далінар мав скористатися цим.

Він глибоко вдихнув і подолав утому. Піднявся схилом пагорба і врешті зупинився біля фігури в золоті. Одіозум спирався на маленький скіпетр, схожий на тростину, його рука лежала на вершечку кулі.

Він мав інакший вигляд, ніж тоді, коли Далінар бачив його востаннє. Він, як і раніше, нагадував мудрого старця із сивою бородою, підстриженою до середньої довжини. Батьківський вигляд. Прозорливий, обізнаний, тямущий. Тільки тепер його шкіра подекуди сяяла, ніби стоншилася, і світло всередині прагнуло вирватися. Очі бога стали повністю золотими, ніби шматки металу, вставлені в обличчя статуї.

Коли Одіозум заговорив, у його тоні відчувалася різкість, слова були уривчасті. Він ледве стримував гнів.

— Наш Зв’язок росте, Далінаре, — сказав Одіозум. — З кожним днем стає сильнішим. Тепер я можу зв’язатися з тобою, наче ти з тих, хто належить мені. Ти повинен стати моїм.

— Я завжди буду тільки своїм власним, — сказав Далінар.

— Я знаю, що ти ходив до Ішара. Що він тобі сказав?

Далінар склав руки за спину й використав хитрість старого командира — мовчав і задумливо кудись дивився. Пряма спина. Міцна постава. Удаваний контроль, навіть якщо ти за крок від краху.

— Ти мав стати моїм захисником, Далінаре, — промовив Одіозум. — Тепер я бачу, як ти опирався мені. Ти весь час співпрацював з Ішаром, так? Ось як ти навчився зв’язувати Царства?

— Тобі від цього незручно, так? — спитав Далінар. — Ти не бачиш мого майбутнього. Як це — бути людиною, Одіозуме?

— Гадаєш, я боюся людства? Людство належить мені, Далінаре. Усі емоції належать мені. Ця земля, це Царство, цей народ. Вони живуть для мене. Завжди жили для мене. І так буде завжди.

«І все-таки ти приходиш до мене, — подумав Далінар. — Щоб налаяти? Ти не з’являвся всі ці місяці. Чому саме зараз?»

Відповідь вразила його, як світло сонця, що сходить. Одіозум утратив вежу — Урітіру тепер у безпеці, і там з’явився ще один Виковувач уз. Одіозум знову зазнав невдачі. А тепер думав, що Далінар співпрацював з Ішаром.

Дар Культивації, хоч і знекровив Далінара, дав йому сили кинути виклик Одіозуму. Весь цей час великий князь запитував себе, чого взагалі може боятися бог, але відповідь була очевидною. Одіозум боявся людей, які йому не корилися.

Він боявся Далінара.

— Ішар розповів мені деякі цікаві речі під час останнього візиту, — сказав Далінар. — Він дав мені книгу із секретами. Він не такий божевільний, як я боявся, Одіозуме. Він показав мені мій Зв’язок із тобою та пояснив, наскільки ти обмежений. Потім довів, що звільнений Виковувач уз здатний на неймовірні подвиги, — він подивився на стародавню істоту. — Ти бог. Ти володієш величезними силами, але вони зв’язують тебе так само сильно, як і звільняють. Скажи мені, що ти думаєш про людину, яка несе тягар божої сили, але без обмежень цього бога?

— Зрештою сила зв’яже тебе, як зв’язала мене, — відповів Одіозум. — Ти не розумієш і частки того, на що претендуєш, Далінаре.

«І все ж ти боїшся мене, — подумав Далінар. — Боїшся думки про те, що я можу отримати свої сили повністю. Боїшся, що втратиш контроль над власними планами».

Можливо, подорож Далінара до Тукара не була невдалою. Він не здобув мудрості Ішара, але поки Одіозум думає, що здобув...

«Будь благословенний, Ренаріне, — подумав Далінар. — За те, що зробив моє життя непередбачуваним для цієї істоти. За те, що дозволив мені блефувати».

— Ми уклали угоду, — сказав Одіозум. — Поєдинок захисників. Ми так і не встановили умов.

— У мене є умови. На моєму столі. Єдиний аркуш паперу.

Одіозум махнув рукою, і в небі перед ними почали з’являтися слова — написані немов золотим сяйнистим чорнилом. Величезні, страхітливі.

— Це не ти писав, — сказав Одіозум, примружившись. — І не та Прикликачка потойбічного.

Світло під шкірою Одіозума стало яскравішим, і Далінар відчув його тепло, наче сонце, що сходить, змушує шкіру горіти.

Гнів. Дуже сильний гнів, розпалений до білого. Він поглинав Одіозума. Контроль бога послаблювався.

— Цефандрій! — Одіозум аж бризнув слиною. — Вічно цей щур. Куди б я не пішов, він там, дряпається в стіні. Прогризає прохід у мої твердині. Він міг стати богом, але наполягає на тому, щоб жити в бруді.

— Чи приймаєш ти ці умови? — запитав Далінар.

— Згідно з ними, якщо мій захисник переможе, то Рошар буде моїм? Цілком і повністю. А якщо переможе твій, я відступаю на одне тисячоліття?

— Так. Але що, як ти порушиш слово? Ти відкладав усе довше, ніж повинен був. А якщо ти відмовишся відправити захисника?

— Я не можу порушити свого слова, — сказав Одіозум, і стало ще спекотніше. — Я по суті не здатний на це.

— По суті? — наполягав Далінар. — Одіозуме, що станеться, якщо ти порушиш дане слово?

— Тоді договір буде недійсний, і я у твоїй владі. Те саме, але навпаки, якщо ти порушиш договір. Ти опинишся у моїй владі, а обмеження, які наклав на мене Гонор — прикував мене до системи Рошару і не дозволив використовувати свої сили на більшості людей, — уже не діятимуть. Але цього не станеться, і я не збираюся порушувати своє слово. Тому що якби я це зробив, то в моїй душі утворилася б діра, яка дозволила б Культивації вбити мене. Я не дурень, а ти — людина честі. Ми обидва поставимося до цього поєдинку відповідально, Далінаре. Це не якась угода зі Спустошувачем з ваших міфів, де один обманює іншого завдяки якійсь безглуздій грі слів. Захисник-доброволець від кожного з нас — і буде битва на смерть. Вони зустрінуться на вершині Урітіру. Ніяких хитрощів, ніякої брехні.

— Дуже добре, — відповів Далінар. — Але, як зазначено в умовах, якщо твій захисник зазнає поразки, не тільки ти повинен відступити на тисячу років. Сплавлені теж повинні піти за тобою, їх знову замкнуть, а також спренів, які створюють Владних. Більше ніяких подоб сили. Більше ніяких спренів спустошення.

Світло запульсувало всередині Одіозума, і він знову подивився на обрій:

— Я... не можу на це погодитися.

— Умови прості, — сказав Далінар. — Якщо ти...

— Я сказав, що не можу погодитися. Вічновій усе змінив, і Цефандрій мав це усвідомити. Співуни можуть приймати подоби сили завдяки Вічновію. Сплавлені зараз вільні, і вони здатні відродитися без мого втручання. Присяга могла б ув’язнити їх, але зараз вона не діє. Я буквально не зможу зробити того, про що ти просиш, не знищивши себе в процесі.

— Тоді ми не зможемо домовитися, — сказав Далінар. — Тому що я точно не погоджуся ні на що менше.

— А якби я погодився на менше?

Далінар невпевнено насупився, його думки заплуталися від утоми. Істота намагалася його обдурити. Він був у цьому певний. Тому зробив те, що вважав найкращим. Нічого не відповів.

Одіозум тихенько захихотів, крутячи скіпетр рукою, і держак стукнув об золотий камінь під їхніми ногами.

— Знаєш, чому я змушую людей битися, Далінаре? Чому я створив Запал? Чому я заохочую війни?

— Щоб знищити нас.

— Нащо мені прагнути вас знищити? Я — ваш бог, Далінаре, — Одіозум похитав головою, вдивляючись у нескінченну золоту далечінь. — Мені потрібні солдати. Для справжньої битви, яка наближається, — не за один народ чи один жалюгідний континент, відкритий усім вітрам. Це буде битва богів. Битва за все. Рошар — лиш тренувальний майданчик. Прийде час, і я кину вас проти тих, хто не так добре навчений. Не такий загартований, якими я зробив вас.

— Цікаво. Не знаю, чи ти це помітив, але твоя тактика «загартування» призвела до того, що Сплавлені божеволіють від напруги.

Світло всередині Одіозума яскравішало, і здавалося, що його шкіра може вибухнути від нього.

— Якщо твій захисник переможе, я піду на тисячу років, — сказав бог. — Я відступлю до Брейза й більше не буду розмовляти, контактувати або впливати на Сплавлених чи спренів спустошення. Але я не можу їх стримувати. І вам доведеться молитися, щоб вашим нащадкам пощастило так само, як вам, бо я буду не такий... поблажливий, коли повернуся.

Далінар почав було говорити, але Одіозум перебив його:

— Дозволь мені закінчити. В обмін на те, що ти відмовишся від однієї речі, яку хотів, я своєю чергою відмовляюся від іншої. Якщо я виграю, то відмовлюся від своїх великих планів щодо Рошару. Я покину цю планету на тисячу років і покину все, над чим працював тут. Я даю вам і співунам свободу досягти миру. Свобода для вас і свобода для мене. Це все, чого я прошу за умови своєї перемоги: оскільки ти представляєш Гонора, то зможеш послабити його заборони щодо мене. Незалежно від того, що трапиться на поєдинку, тобі більше ніколи не доведеться про мене хвилюватися. Усе, чого я хочу, — це опинитися якомога далі від цієї жалюгідної системи.

Звичайно, все буде не так просто, як обіцяв Дотепник. Далінар завагався. Дотепник подбає про себе, як він завжди казав. Договір підтвердив цю ідею. Одіозум відкривав іншу, спокусливу перспективу. Позбутися його, битися у цій війні як у звичайній...

Дві сили тягнули його. Кому він довіряє? Він сумнівався, що будь-який смертний — включно з Ясною — зможе укласти достатньо продуманий договір, щоб стримувати бога. Але просто дати Дотепнику те, чого він бажає?

«Кому ти більше довіряєш? Дотепнику чи богу гніву?»

Це насправді не було питанням. Він не дуже довіряв Дотепнику, але Одіозуму зовсім не довіряв. Крім того, якщо Гонор загинув, заманивши цього бога в пастку тут, на Рошарі, Далінару слід повірити, що Всемогутній зробив це недаремно.

Тож чоловік повернувся, щоб піти.

— Відправ мене назад, Одіозуме, — попросив Далінар. — Сьогодні угоди не буде.

Спалах жару охопив його ззаду. Далінар обернувся і побачив, що Одіозум палає яскравим червоно-золотим світлом, його очі широко розплющені, зуби зціплені.

«Стій на своєму твердо, — подумав Далінар. — Дотепник каже, що він не може завдати тобі шкоди. Не порушивши свого слова... не викликавши власну смерть...»

Дотепник не включив у договір цю останню частину. Але Далінар стояв на своєму, заливаючись потом, його серце шалено калатало. Поки нарешті сила не вщухла, тепло й світло не відступили.

— Я волів би, — сказав Одіозум, — укласти угоду.

«Чому ти такий нетерплячий? — подумав Далінар. — Це через силу, так? Вона розриває тебе на частини через затримку. Вона хоче вийти назовні».

— Я запропонував тобі угоду, — сказав він уголос.

— Я ж пояснив, що не можу дотримуватися цих умов. Я можу обмежити себе, але не своїх прихильників. Я можу вимагати, щоб Сплавлені та Розстворені відступили, але наразі не всі вони підкоряються моїй волі. І я нічого не можу вдіяти з Владними.

Далінар важко зітхнув.

— Добре, — сказав він, — але я не можу погодитися на угоду, яка звільнить тебе від цього світу. Тому ми з тобою повинні зосередитися на нашому конфлікті. Якщо переможу я, тебе буде заслано до Геєни, і ти повністю виходиш з протистояння. Якщо переможеш ти, то я піду у вигнання, і моєму народу доведеться воювати без моєї допомоги.

— Ти пропонуєш смертне життя за життя бога? Ні, Далінаре. Якщо я виграю, я хочу Променистих лицарів. Сили Алеткару та Урітіру здадуться моїм Сплавленим, і твої Променисті покладуть край цій війні. Інші безглузді королівства людей можуть продовжувати боротьбу, якщо захочуть, але твій і мій народи почнуть готуватися до справжньої війни — війни, яка почнеться, коли боги інших світів виявлять силу Приборкування Сплесків. Твої нащадки будуть зобов’язані брати в цьому участь, як і ти.

— Я не можу вести переговори від імені людей, які ще не народилися, — сказав Далінар. — Я також не можу пообіцяти, що мої Променисті підуть за тобою, так само як ти не можеш пообіцяти, що Сплавлені підкоряться тобі. Як я вже сказав, це має бути між нами. Але... якщо ти переможеш, я погоджусь наказати моїм військам відступити та припинити бойові дії. Я відмовлюся від війни, і тим, хто захоче приєднатися до тебе, буде дозволено це зробити.

— Недостатньо, Далінаре. Недостатньо.

Одіозум протяжно, по-страдницьки зітхнув. Світло пульсувало всередині нього, і Далінар відчув якусь спорідненість зі стародавнім богом. Відчував його втому, яка якимось чином віддзеркалювала власну втому Далінара.

— Я хочу набагато більше, ніж Рошар, набагато більше, ніж одну планету, один народ. Але мої воїни... втомлюються. Я виснажив їх цією вічною битвою. Вони прагнуть кінця, хай навіть жахливого. Уся війна змінилася завдяки тому, що зробила твоя дружина. І ти усвідомлюєш це.

— Так, — сказав Далінар.

— Настав час справжнього примирення. Справжнього кінця. Хіба ти не згоден?

— Я... Так. Я це усвідомлюю. Що ти пропонуєш?

Одіозум зневажливо махнув рукою на договір, який склав Дотепник:

— Більше ніяких розмов про затримки, про те, щоб послати мене кудись. Ніяких півмір. Десятого числа наступного місяця ми проведемо поєдинок захисників. О десятій годині.

— Так скоро? Місяць закінчується завтра.

— А нащо зволікати? — запитав Одіозум. — Я знаю, хто мій захисник. А ти знаєш, хто твій?

— Знаю.

— Тоді припинімо викрутаси й приймімо зобов’язання. Десятого числа зустрічаються наші захисники. Якщо ти переможеш, я відступлю до тих королівств, які зараз утримую, і примушу союзників припинити війну. Я навіть віддам тобі Алеткар і поверну твою батьківщину.

— Мені також потрібен Гердаз.

— Що? Цей безглуздий дрібний клаптик землі? Нащо він тобі?

— Це питання присяги, Одіозуме. Ти повернеш мені Гердаз і Алеткар. Залиш собі всі інші землі, які захопив, — вони здебільшого добровільно підкорилися тобі. Я можу прийняти це, доки ти будеш у пастці на Рошарі, як хотів Гонор.

— Я буду в пастці, — сказав Одіозум, — хоча зможу зосередити свою увагу на тому, щоб відправити агентів до решти космеру, використовуючи наразі те, що завоював тут. Однак, якщо я виграю поєдинок захисників, то збережу все, що завоював, включаючи Гердаз і Алеткар. І я хочу ще одну дрібничку. Я хочу тебе, Далінаре.

— Моє життя? Одіозуме, я маю намір сам бути захисником. Я помру, якщо ти виграєш.

— Так, — сказав Одіозум, і його очі засяяли золотом. — Так і буде. А свою душу віддаси мені. Ти, Далінаре, приєднаєшся до Сплавлених. Ти станеш безсмертним і служитимеш мені особисто. Зв’язаний своїми присягами. Ти будеш тим, кого я відправлю до зірок служити моїм інтересам у космері.

По тілу Далінара пробіг холодок. Так само він почувався, коли вперше його вдарили ножем. Здивування, недовіра, жах.

«Ти приєднаєшся до Сплавлених».

— Ми домовилися? — спитав Одіозум, і його шкіра засяяла так яскраво, що риси обличчя було важко розгледіти. — Ти отримав від мене більше, ніж я коли-небудь збирався дати. У будь-якому разі війна закінчиться, і ти гарантуєш безпеку своїх союзників. Ціною гри на власну душу. Як далеко простягається твоя честь, Чорношипе?

Далінар завагався. Зупинитися зараз, коли Азір і Тайлена в безпеці — з убезпеченою значною частиною Рошару та з шансом отримати більше в Алеткарі та Гердазі, якщо він переможе, — було справді більшим, ніж він коли-небудь уявляв можливим. Справжній кінець війни.

Ясна говорила про необхідність рад. Групи лідерів. Вона вважала, що віддавати занадто багато влади в руки однієї особи було небезпечно. Він нарешті зміг зрозуміти її позицію, коли стояв тут, на полі золотого світла. Ця нова угода стане корисною його союзникам — вони, швидше за все, вітатимуть це. Але він не міг знати напевно. Він мав прийняти рішення.

Чи наважиться він так зробити? Чи наважиться ризикнути власною душею?

«Я мушу його стримати», — подумав Далінар. Його народ святкував перемогу в Емулі, але він знав у глибині душі, що ворог віддав цю землю. Волів зберегти свою владу деінде. Норка сам це сказав: якби Одіозум хотів розчавити Азір, він би це зробив. Натомість він зберіг те, що мав. Одіозум знав, що, контролюючи Я-Кевед, Алеткар та Ірі, він володів найсильнішою частиною Рошару.

Без цієї угоди на Далінара чекали роки боротьби. Десятиліття. Проти ворога, чиї Сплавлені постійно відроджувалися. За роки захисту Алеткару він точно знав, наскільки важко буде його відбити. Далінар бачив, як його народ гине тисячами, марно намагаючись захопити землі, які він сам укріпив.

Зрештою Далінар програє цю війну. Гонор майже підтвердив це. Ренарін сказав, що перемога в традиційному розумінні майже неможлива, доки Одіозум командує своїми військами. І Тараванджіан, якому Далінар недовіряв, проте вірив, передбачав те саме. Ворог переможе, виснажуючи їх століттями, якщо буде потрібно.

Їхній найкращий шанс — якщо захисник Далінара переможе Одіозума. Якщо цей захисник зазнає невдачі, то єдиним розумним виходом для Далінара буде здатися. Він знав це в глибині душі. Найважливіше те, що це здавалося єдиним реальним шансом звільнити Алеткар.

Він повинен це зробити. Він не досяг би того, що має, якби був нерішучим. Він або довірятиме своєму чуттю й обіцянкам свого бога, або не матиме нічого.

Далінар глибоко вдихнув.

— Остаточні умови такі: поєдинок захисників на смерть. Десятого дня місяця Палага, о десятій годині. Кожен із нас надсилає добровільного захисника, зустріч на вершині Урітіру, без підтримки військ обох сторін. Якщо я виграю цей поєдинок, ти залишишся прив’язаним до системи Рошару, але повернеш мені Алеткар і Гердаз з усіма їхніми мешканцями. Ти поклянешся припинити протистояння та підтримувати мир, жодним чином не діючи проти моїх союзників чи наших королівств.

— Згоден, — сказав Одіозум. — Але якщо виграю я, то збережу все, що захопив, у тому числі твою батьківщину. Я все ще залишуся прив’язаним до цієї системи та припиню бойові дії, як ти вже сказав. Але заберу твою душу. Ти будеш безсмертним і служитимеш мені. Ти згоден? Тому що я згоден з цими умовами.

— І я, — прошепотів Далінар. — Я згоден з цими умовами.

— Домовилися.

113 Почуття

Відключення від сили Родича змусило Навані знову відчути себе маленькою. Чи справді її життя раніше було таким? До того як вона змішала свою сутність із сутністю Родича — і усвідомила хитромудру сутність рухів тисяч фабріалів, з яких складалася його фізична форма?

Тепер жінка відчувала себе нормальною. Майже. У глибині душі вона зберегла проблиск усвідомленості. Відчувала кристалічні прожилки, що пронизують вежу, і якби приклала руку до стіни, то змогла б відчути, як вони працюють.

Спека. Тиск. Світло. Життєва сила.

«Я поклялося, що ніколи більше так не вчиню, — повідомив їй Родич подумки. — Я поклялося, що більше не співпрацюватиму з людьми».

— Тоді це добре, що спрени, як і люди, можуть змінювати свою думку, — сказала Навані.

Вона була трохи здивована, виявивши своє тіло таким, яким його пам’ятала. З прорізом на хаві, з плямами крові в тому місці, куди її поранив ніж.

«Наш зв’язок незвичайний, — продовжив Родич. — Я досі не знаю, як ставитися до того, що ми щойно зробили».

— Якщо ми серйозні щодо своїх слів і дотримуємося обіцянок, чи має це значення?

«А як щодо фабріалів? — запитав Родич. — Ти ж не пообіцяла припинити захоплення спренів!»

— Думаю, що ми знайдемо компроміс, — відповіла Навані. Вона попрямувала до виходу з кімнати з кристалічною колоною. — Ми працюватимемо разом, щоб знайти прийнятний шлях нашого просування вперед.

«Чи буде це схоже на компроміс з Рабоніель, коли ти її обдурила?»

— Це був найкращий компроміс, до якого могли з нею прийти, і ми обидві про це знали, — відповіла Навані. — Ми з тобою можемо придумати щось краще.

«Я хочу тобі вірити, — сказав Родич. — Але поки не вірю. Мені шкода».

— Просто це ще одна проблема, яку потрібно вирішити, — відповіла Навані. — Застосовуючи рівною мірою логіку і надію.

Вона підійшла до розпластаного в коридорі тіла Рабоніель і схилилася над ним.

— Дякую.

Її очі розплющилися.

Навані ахнула:

— Рабоніель?

— Невже ти... вижила. Ну гаразд. — Одна її рука сіпнулася; схоже, Моаш лише поранив її своїм Сколкозбройцем — досить низько, щоб не випалити очі, хоча одна рука й обидві ноги, очевидно, були паралізовані.

Навані піднесла руку до губ.

— Не... не треба... плакати, — прошепотіла Рабоніель. — Я... убила б... тебе... щоб досягти... своєї мети.

— Натомість ти врятувала мене.

Рабоніель неглибоко вдихнула, але більше нічого не сказала.

— Ми ще зустрінемося, — сказала Навані. — Ти ж іще відродишся.

— Ні. Якщо я... помру... я повернуся... вже божевільною. Моя душа... згоріла... майже вся. Не... Не треба... Будь ласка... Будь ласка...

— Що ж тоді? — запитала Навані.

— Це нове Світло... працює. Моя дочка... дійсно померла. Тож я приготувала... ще... анти... анти...

— Анти-Пустосвітло. Де воно?

Рабоніель кивнула головою в бік свого столу, розташованого в коридорі поруч з входом в кімнату з кристалічною колоною. Навані встала і, порившись у шухлядах столу, знайшла чорний мішечок з діамантом, наповненим прекрасним і одночасно жахливим Світлом.

Вона повернулася і прикріпила діамант до кинджала, досі мокрого від крові Моаша. Почистивши кинджал і перевернувши металеву вставку, вона опустилася на коліна поруч із Рабоніель.

— Ти впевнена? — запитала Навані.

Рабоніель кивнула. Її долоня сіпнулася. Навані простягнула руку і стиснула її, що змусило Сплавлену розслабитися.

— Я... Зробила... Що хотіла. Одіозум... стурбований. Він може... дозволити... закінчення.

— Дякую, — тихо сказала Навані.

— Я ніколи... не думала... Що буду в здоровому глузді... перед смертю...

Навані підняла кинджал. І вперше задумалася, чи вистачить у неї сил для цього.

— Я дійсно хотіла б... — мовила Рабоніель. — Почути... ритми... знову...

— Тоді заспівай зі мною, — сказала Навані й заспівала в тоні Гонора.

Сплавлена всміхнулася, потім видала слабке дзижчання в тоні Одіозума. Навані змінила тон, знизивши голос, поки їхній спів востаннє не злився в гармонії.

Навані піднесла кинджал до рани на грудях Рабоніель.

— Покінчи з цим... Навані... — прошепотіла Рабоніель, щойно її пісня припинилася. — Переконайся, що вони дозволили... все закінчити.

— Я зроблю це, — прошепотіла Навані у відповідь.

А потім, наспівуючи щосили, тримаючи руку колись безсмертної, Навані глибоко встромила кинджал. Нерви Рабоніель уже були в основному пошкоджені, тому вона не мала спазмів, як у дочки. Її очі стали скляними, мармурово-білими, а з губ зірвалося останнє зітхання — чорний дим, коли її нутрощі згоріли дотла. Навані продовжувала наспівувати, доки дим не розвіявся.

«Ти зробила добру справу», — озвався Родич.

— Я почуваюся жахливо.

«Це частина нашої доброти».

— Мені шкода, що я відкрила це Світло, — сказала Навані. — Воно дозволить убивати спренів.

«Воно само явилося нам, — сказав Родич. — Наслідки колись переслідували лише людей. Після Ренегатства ці наслідки вплинули й на нас. Ти просто увіковічила цю істину».

Навані притиснулася лобом до чола Рабоніель, як це зробила Сплавлена з дочкою. Потім вона піднялася, оточена спренами виснаження. Бурекляття! Без Вежесвітла, що наповнювало її, до неї повернулася втома. Скільки часу минуло відтоді, як вона востаннє спала?

Занадто багато. Але сьогодні їй потрібно знову стати королевою. Вона сховала кинджал — занадто цінний, щоб просто покинути його. І поклала свій екземпляр «Ритму війни» під пахву.

Вона залишила записку на трупі Рабоніель, просто про всяк випадок: «Не позбавляйтеся тіла цієї героїні, попередньо не порадившись з королевою».

Потім вирушила наводити ладу хаосі вежі, що раптово звільнилася від ворогів.

Тараванджіан прокинувся пізно вдень. Він ледве пам’ятав, як заснув. Він ледве... міг...

Ледве міг думати.

Він знову був дурний. Дурніший, ніж будь-коли раніше.

Це змусило його заплакати. Дурний плач. Він усе плакав і плакав, переповнений почуттями, оточений спренами сорому. Відчуттям невдачі. Злістю на самого себе. Він лежав, доки голод не змусив його встати.

Думки були схожі на крем. Густий. Повільно стікаючий. Спотикаючись, він підійшов до вікна, де йому залишили кошик з їжею. Тремтячи, схопив кошик, плачучи від голоду. Голод здавався таким сильним. Бурекляття, він приваблював так багато спренів, коли був дурним.

Він сидів біля свого штучного вогнища і відчайдушно прагнув, щоб Далінар опинився зараз поруч з ним. Як це було б чудово! Мати друга. Справжнього друга, який би розумів його. Він здригнувся від цієї думки й почав ритися в кошику.

Тараванджіан зупинився, натрапивши на записку. Написана Ренаріном Холіном, скріплена його печаткою. Тараванджіан вимовив уголос кожен гліф. Пройшла ціла вічність, доки він, привабивши спренів зосередження, немов брижі в повітрі, розібрав, що там написано.

Два слова. «Мені шкода». До записки були додані два самоцвіти, які яскраво світилися. Що це?

«Мені шкода». Навіщо це писати? Що ж побачив хлопчина? Він знав, що його передбаченню майбутнього не можна довіряти. Інші спрени розбіглися, і тільки спрени страху крутилися біля нього, поки він читав ці слова. Йому потрібно кудись сховатися! Він зліз зі стільця і відповз у куток.

Тремтів, доки не відчув, що занадто зголоднів. Він підповз до столу й почав гризти корж з кошика. Потім якесь фіолетове азірське овочеве пюре, яке їв руками. Воно здалося таким смачним. Чи їв ще коли-небудь щось таке ж чудове? Він заплакав.

Самоцвіти продовжували світитися. Великі. І в них щось рухалося. Хіба... хіба йому не казали остерігатися подібного?

У небі загуркотів грім, і Тараванджіан підняв голову. Це Вічновій? Ні. Ні, це просто великобуря. Він і не припускав, що вона прийде сьогодні. Від грому затряслися віконниці, і він впустив хліб на підлогу. Знову сховався в кутку з грудками тремтячих спренів страху.

Грім звучав сердито.

«Він знає, — подумав Тараванджіан. — Ворог знає, що я зробив». Ні. Ні, це не та буря.

Йому потрібен спосіб викликати Одіозума. Ці самоцвіти. Ось для чого вони потрібні!

Це повинно статися сьогодні.

Сьогодні він помре. Сьогодні все закінчиться.

Двері в його хатину з гуркотом відчинилися, зірвавшись із завіс. Охоронці на вулиці відсахнулися від фігури, силует якої вимальовувався на тлі темного неба. Буря вже майже почалася.

І разом з нею прийшов Сет.

Тараванджіан з жахом ахнув, бо це була не та смерть, яку він передбачав. Він так довго чекав того чудового дня, коли знову стане надзвичайно розумним. Він ніколи не замислювався про протилежне. Про день, коли він буде сповнений почуттів. День, коли думки не ворушитимуться в його мозку, а спрени роїтимуться навколо, жадібно харчуючись його пристрастями.

Сет стояв спокійно, його ілюзія зникла, лиса голова — свіжовиголена — відбивала світло сфер, що висипалися з кошика.

— Як ти дізнався? — нарешті запитав шинієць. — І як давно ти про це знаєш?

— З-знаю? — насилу вимовив Тараванджіан, відповзаючи вбік від спренів страху.

— Про мого батька, — сказав Сет.

Тараванджіан кліпнув. Він ледве розумів слова — настільки дурним став зараз. Почуття боролися всередині нього. Жах. Полегшення від того, що все це скоро закінчиться.

— Звідки ти дізнався, що мій батько мертвий? — зажадав відповіді Сет, заходячи в кімнату. — Звідки ти дізнався, що Ішар повернув собі меч? Звідки?

Сет більше не носив білого — він переодягнувся в алетійську військову форму. Чому? А, маскування. Так.

На боці в нього висів той жахливий меч. Він був занадто великий. Кінчик піхов волочився по дерев’яній підлозі.

Тараванджіан притиснувся до стіни, намагаючись підібрати потрібні слова:

— Сет. Меч. Ти повинен...

— Я нічого не повинен, — сказав Сет, неухильно наближаючись до нього. — Я не звертаю на тебе уваги, як не звертаю уваги на голоси в тіні. Ти знаєш про ці голоси, Тараванджіане? Ті, що ти мені дав.

Тараванджіан зіщулився і заплющив очі. Чекав, занадто переповнений почуттями, щоб робити щось інше.

— Що це таке? — запитав Сет.

Тараванджіан розплющив очі. Самоцвіти. Сет, насупившись, підібрав їх. Він не витяг з піхов цей жахливий меч.

«Скажи щось». Що він мав сказати? Сет не може завдати шкоди цим каменям. Вони потрібні Тараванджіану!

— Будь ласка! — вигукнув він. — Не розбивай їх!

Сет нахмурився, а потім кинув самоцвіти — один за одним — об кам’яну стіну, розбивши їх на шматки. Дивні спрени втекли — прозорі спрени вітру, за якими тягнулися шлейфи червоного світла. Вони розсміялися, кружляючи навколо Сета.

— Благаю, — промовив Тараванджіан крізь сльози. — Твій меч. Одіозум. Ти...

— Вічно ти маніпулюєш мною, — перебив Сет, спостерігаючи за спренами вітру. — Ти завжди намагаєшся заплямувати мої руки кров’ю тих, кого сам хотів убити. Ти накликав на нас усе це, Тараванджіане. Світ зміг би протистояти ворогу, якби ти не змусив мене вбити половину монархів.

— Ні! — закричав Тараванджіан. Він із зусиллям піднявся, розсіюючи спренів страху навколо себе, а серце шалено калатало в грудях. Перед очима відразу ж усе попливло. Він встав занадто швидко. — Ми вбивали, щоб урятувати цей світ!

— Убивства заради порятунку життів, — тихо промовив Сет. Тепер, коли сфери згасли, він стежив за Тараванджіаном очима, потемнілими в сутінках кімнати. — Ідіотизм. Але я ніколи не заперечував. Я був Заблудним. Я просто виконував накази. Скажи мені, ти думаєш, це звільняє людину від відповідальності?

— Ні, — відповів Тараванджіан, тремтячи під вагою своєї провини, а спрени сорому розповзалися навколо нього та опадали на землю, як пелюстки з квітів скелебруньок.

— Хороша відповідь. Ти дуже мудро говориш, як для такого дурня. Тараванджіан спробував проскочити повз Сета. Але, звичайно, у нього підкосилися ноги. Він спіткнувся і впав ниць. Застогнав, серце шалено калатало, перед очима все пливло.

За мить сильні руки підняли його і кинули об стіну, біля якої роїлися спрени виснаження. Щось хруснуло у плечі Тараванджіана, і біль пронизав усе його тіло.

Він обм’як в обіймах Сета, хрипко дихаючи.

Кімната почала наповнюватися золотим світлом.

— Увесь цей час, — промовив Сет, — я хотів лише зберегти свою честь. Я так старався! Ти скористався цим у своїх інтересах. Ти зламав мене, Тараванджіане.

Світло. Це золоте світло.

— Сете, — пробурмотів Тараванджіан, відчуваючи кров на губах. Бурекляття. — Сете. Він тут...

— Тепер я вирішую, — сказав Сет. Він потягнувся до пояса. Не по жахливого меча, а по маленького ножа, якого носив поруч. — Я нарешті приймаю рішення. Я сам. Більше ніхто мене не примушує. Тараванджіане, знай, що, вбиваючи тебе, я роблю це за власним вибором.

Пролунав гуркіт грому. Сліпуче жахливе золоте світло. Це з’явився Одіозум. Його обличчя було спотворене, а очі палали гнівом. Гуркіт грому розколов усе довкола, і Сет почав танути.

«Ти не повинен був спокушати мене сьогодні, Тараванджіане! — загуркотів Одіозум. — Я знову втратив свого захисника. І тепер пов’язаний угодою, якої не хочу. Як вони дізналися, як діяти проти мене? Ти зрадив мене, Тараванджіане? Ти розмовляв зі Сджа-анат? Що ти наробив?!»

Благоговійний трепет перед цією силою, цією позамежною силою, змусив Тараванджіана тремтіти, і спрени дюжини різновидів кружляли навколо нього, борючись між собою за його увагу. Так багато почуттів. Він ледве помітив, як Сет витягнув ніж, тому що був настільки приголомшений — благоговінням, страхом і збудженням одночасно.

Страх переміг.

Тараванджіан закричав, його плече горіло від болю, тіло було зламане. Його плани дурні. Як він міг додуматися перехитрити бога, бувши таким дурним? Він не зміг би цього зробити, навіть якби був розумним. Не дивно, що зазнав невдачі.

«Чи він зазнав невдачі?

Цей меч тут.

Одіозум уже тут».

Холодна сталь уп’ялася в шкіру Тараванджіана — Сет устромив ніж йому прямо в груди. У ту ж мить Тараванджіан відчув, як щось пробивається крізь його страх, крізь його біль. Почуття, яке він ніколи не думав пережити сам. Хоробрість.

Хоробрість огорнула його так сильно, що він не міг не зрушити з місця. Це була передсмертна мужність людини, яку на передовій атакувала ворожа армія. Слава жінки, яка бореться за життя своєї дитини. Почуття старого, який в останній день життя ступає в темряву.

Хоробрість.

Царство матерії зникло, коли Одіозум затягнув Тараванджіана в простір між світами. Тіло Тараванджіана тут було не таким слабким. Ця форма — прояв його розуму і душі. І вони були сильними.

Меч на поясі Сета — цей дивний жахливий меч — теж з’явився тут, у цьому Царстві, куди Одіозум переніс Тараванджіана. Бог подивився вниз і, побачивши вир чорної темряви, явно здивувався цьому.

Тараванджіан схопив меч і витягнув його з піхов, відчувши, як ця зброя аж кричить від задоволення. Він обернувся, підняв меч угору, і чорний дим огорнув його руки.

— Знищуй! — проревів меч. — ЗНИЩУЙ!

Тараванджіан встромив клинок у груди Одіозума.

Меч жадібно вбирав божественну сутність, і в цей момент Тараванджіан відчув, як щось захрустіло. Його тіло вмирало. Сет закінчував свою роботу. Він зрозумів це відразу. Тараванджіан уже був мертвий. У ньому здійнявся такий гнів, якого він ніколи не відчував.

Сет убив його!

Одіозум закричав, і золотий простір розлетівся вщент, занурюючись у темряву. Меч хитався в руці Тараванджіана, витягнувши силу з бога, тіло якого він щойно пронизав наскрізь.

Тіло, в якому містилася сила Одіозума, — людина, яка її контролювала, — випарувалася, захоплена мечем. У ній було достатньо Інвеститури, щоб Тараванджіан відчув, як меч тупіє в його руках. Наповнюється, стає млявим. Неначе гаряче тавро опустили в бочку з водою: спочатку пролунало шипіння, але ця сила була занадто безмежною, щоб меч міг її випити.

Однак це вбило людину, яка володіла цією силою. І в результаті утворилася діра. Потреба. Якийсь... вакуум, як у самоцвіті, з якого раптово витекло все Бурссвітло. Порожнеча простягнулася до нього, і Тараванджіан відчув виразний Зв'язок з нею.

Пристрасть. Ненависть. Сьогодні Тараванджіан відчував лише пристрасть. Ненависть, страх, гнів, сором, благоговіння. Хоробрість. Силі подобалися такі речі. І ця сила вирувала навколо, огортаючи його.

Його душа тремтіла.

«Візьми мене! — благала сила, кажучи це не словами, а емоціями. — Ти — сама досконалість! Я твоя!»

Тараванджіан трохи завагався, а потім опустив руки в джерело сили.

І Вознісся до стану божественності, перевтілившись у самого Одіозума.

114 Зламані боги

Рлайн ішов із Венлі та новими друзями — Дулом, Мазіш та іншими, яких Венлі завербувала, — до Присяжної брами, де вже чекав Каладін, щоб перенести їх на Розколоті рівнини.

Рлайн відчував заціпеніння, попри те що після його одкровення минув уже день. Відколи він промовив свої перші Слова як Споглядальник істини.

Спрен спостерігав за ним із тіла крем’ячка. Рлайн і Венлі помилково прийняли Тумі за спрена спустошення, але це не цілком правильно. Колись Тумі був звичайним спреном туману, але дозволив Сджа-анат доторкнутися до себе і перетворити на щось нове. Спрена одночасно Гонора й Одіозума.

Тумі пульсував у новому ритмі. Ритмі війни. Він лише нещодавно навчився цього. Це було дещо важливе, і це мали почути його брати й сестри.

«Ренарін знає?» — подумав Рлайн.

«Він запропонував тебе, — відповів Тумі. — І розповів нашій матері про тебе. Він мав рацію. Наші узи будуть міцними, і ти станеш дивовижним. Ми благоговіємо перед тобою, Рлайне, З’єднувачу розумів. Це честь для нас».

Честь. Як чудово. Бути обраним завдяки тому, що зробив він сам.

Каладін чекав їх у контрольній кімнаті. Він здійснював перенесення за допомогою Сил-клинка. Повітря на Розколотих рівнинах було вологішим і здалося... знайомим Рлайну, коли вони вийшли на платформу за межами Нарака.

Там вони зустрілися з Лешві та іншими чотирма Сплавленими, які, коли їх перенесли сюди раніше, отямилися. Лешві зависла в повітрі і з повагою схилила голову перед Каладіном.

— Ти можеш залишитися тут, у Нараці, — сказав їй Каладін. — Ми будемо раді твоїй допомозі.

— Ми билися проти своїх, щоб зберегти життя, — відповіла Лешві. — І не хочемо, щоб це продовжувалося. Ми знайдемо третій варіант, поза цією війною. Шлях слухачів.

— Ми знайдемо вихід, — сказала Венлі у Ритмі впевненості. — Якось.

— Ну, тоді прямуйте з честю, — промовив Каладін. — І пам’ятайте обіцянку королеви. Якщо ви передумаєте або якщо вам та вашим друзям знадобиться притулок, ми вас приймемо.

Небесні піднялися в повітря, наспівуючи в Ритмі похвали. Вони почали спускати нових слухачів і їхні запаси у прірву для походу на схід. Коли минула великобуря і Сплавлені видивлялися прірводемонів згори, вони зможуть пробратися до східних рівнин, куди пішли інші слухачі.

Рлайн обійняв Венлі й заспівав у Ритмі похвали.

— Я не заслуговую нічого з цього, — прошепотіла вона йому. — Я була слабкою, Рлайне.

— Тоді почни змінюватися на краще, — він відступив. — Це шлях Променистих, Венлі. Зараз ми обоє йдемо цим шляхом. Напиши мені через телестилеграф, коли знайдеш інших, і передай найкращі побажання Т’юду та Гарво, якщо вони там.

Вона заспівала у Ритмі вдячності:

— Ти скоро повернешся до нас?

— Скоро, — пообіцяв він, а потім дивився їй услід.

Каладін підійшов до Рлайна й поклав руку йому на плече. Рлайн не відчував Сколкозбруї, хоча вона, очевидно, завжди була на ньому — невидима, але готова, про всяк випадок. Як Сколкозброєць, але з багатьох спренів.

Каладін не питав, чи хоче Рлайн піти з іншими. Рлайн вирішив, що йому потрібно залишитися, принаймні до повернення Ренаріна. Крім того... ну, було щось, чого Рлайн почав боятися. Щось примарне, але — як тільки це йому спало на думку — постійне. Якщо у людей буде шанс виграти цю війну, але ціною того, щоб забрати розум усіх співунів, як вони зробили в минулому, чи скористаються вони такою можливістю? Чи поневолять цілий народ знову, якщо з’явиться така можливість?

Ця думка занепокоїла його. Він довіряв Каладіну та його друзям. Але людству? Це вже занадто. Комусь потрібно бути поруч, щоб спостерігати та бути певним.

Він завітає до слухачів. Але він Променистий і член Четвертого мосту. Урітіру — його дім.

— Ходімо, — сказав Каладін. — Пора попрощатися з Тефтом належним чином. У колі друзів.

Поле зору Тараванджіана розширилося, його розум розширився, сама його сутність розширилася. Час почав втрачати сенс. Як довго він був таким?

Він став самою силою. Завдяки їй почав розуміти космер на фундаментальному рівні. Він бачив, що його попередник дуже довго прямував до забуття. Ослаблене власними битвами в минулому, потім глибоко поранене Гонором, це створіння було поневолене силою. Неспроможна заволодіти Далінаром, а потім втративши вежу та Буреблагословенного, істота стала слабкою. Вразливою.

Але сила була зовсім не кволою. Це сила життя і смерті, творення і руйнування. Сила богів. У його конкретному випадку — сила емоцій, пристрасті та — найголовніше — сила неприборканої люті. Необмеженої ненависті.

У цій новій ролі Тараванджіан мав дві сторони. Одна включала його знання: ідеї, розуміння, правду, брехню... Перед ним відкрилися тисячі й тисячі варіантів майбутнього. Мільйони можливостей. Настільки численні, що навіть його розширений божественний розум збентежила їхня різноманітність.

На іншому боці була його лють. Страшна лють, як нестримна буря, вирувала й палала в ньому. Вона також була настільки приголомшливою, що він ледве міг її контролювати.

Він усвідомлював, що залишив у царстві смертних. Сет уже давно підвівся на ноги й уклав Кривавого Нищителя в піхви. Поряд убивця побачив обгорілий труп, здебільшого поглинутий ударом меча. Це був Райз, попередник Тараванджіана, але Сет не міг цього знати. Меч поглинув одяг і більшу частину тіла, залишивши шматочки сірих, як камінь, кісток.

«Вони гадатимуть, що це я, — подумав Тараванджіан, читаючи можливі варіанти майбутнього. — Сет не бачив, що сталося зі мною духовно. Він не знає, що тут був Одіозум».

Майже всі можливі варіанти майбутнього були узгоджені. Сет зізнається, що пішов убити Тараванджіана, але якимось чином Тараванджіан витягнув Кривавого Нищителя — і зброя поглинула його.

Вони вважатимуть його мертвим. Він вільний...

Вільний знищувати! Палити! Сіяти хаос і жах серед тих, хто сумнівався в ньому!

Ні. Ні, вільний планувати. Придумати спосіб урятувати світ від самого себе. Він бачив так далеко! Бачив так багато! Йому потрібно подумати.

Спалити!

Ні, планувати!

А ще... ще...

Тараванджіан здригнувся, усвідомивши ще дещо. Зростальну силу поруч, видиму лише такому, як він. Божественну силу, нескінченну і зелену.

Він був не один.

Тефту влаштували королівські похорони, Душезаклявши його на камінь. Скульптору доручили також створити зображення Фендорани, щоб поставити поруч. Родич сказав, що у вежі є замкнена кімната, де стародавні Променисті стоять як вічні кам’яні вартові. Було б приємно побачити Тефта серед них, у формі, як він дивиться на всіх похмуро, попри зусилля бальзамувальника.

Здається, так правильно.

Прийшли всі з Четвертого мосту, крім Скелі. Шрамм і Дрегі передали новини після повернення на Розколоті рівнини — напевно, Каладін більше не побачить Скелю.

Чоловіки та жінки з Четвертого мосту разом прославляли Тефта, випивали за нього і по черзі спалювали за нього молитви. Пізніше вони пішли до таверни, щоб продовжити святкування так, як сподобалося б самому Тефту, навіть якщо він не зміг узяти участі.

Каладін чекав, доки вони розійдуться. За ним усе ще спостерігали, звісно, хвилюючись за його здоров’я. Хвилюючись через темряву. Він цінував кожного з них за це, але сьогодні не потребував такої допомоги.

З ним усе було начебто гаразд. Хороший нічний сон і відновлення спокою у вежі допомогли. Тож він сидів, дивлячись на статую, створену з тіла Тефта. Інші, здавалося, нарешті відчули, що йому потрібно побути наодинці. Тож залишили Каладіна.

Сил приземлилася біля нього в повний зріст, одягнена у форму Четвертого мосту. Він ледь відчув її, коли вона поклала голову йому на плече.

— Ми не перестанемо сумувати за ним, правда? — тихо запитала вона.

— Ні. Але все добре. Доки ми пам’ятаємо ті миті, які в нас були.

— Не можу повірити, що ти сприймаєш усе це краще, ніж я.

— Ти ж наче сказала, що вже приходиш до тями.

— Так. Але досі боляче.

Після відновлення вежі вона майже повернула свої можливості. Дещо з того, що відчувала, було немов у мороці через те, що зробила Рабоніель.

А дещо й ні.

— Ми могли б запитати Далінара, — сказав Каладін. — Можливо, з тобою щось не так. Щось з узами чи щось неприродне.

— Він не знайде нічого. Я просто... жива. І це частина життя. Тож я вдячна, навіть якщо дещо в житті смердить.

Каладін кивнув.

— Дійсно смердить, — промовила Сил, а потім додала для певності: — Смердить, як людина після... як давно ти не мився?

Він усміхнувся, і вони вдвох залишилися там, дивлячись на Тефта. Каладін не знав, чи вірить він у Всемогутнього, чи в Ідилічні покої, чи в те, що люди живуть після смерті. Так, він бачив щось у видінні. Але Далінар бачив багато мертвих людей у своїх видіннях, і це не означало, що вони досі десь живуть. Він не знав, навіщо Тіен віддав йому дерев’яну конячку, ніби щоб довести, що видіння було реальним, адже воно тут же зникло.

Це, здавалося, означало, що розум Каладіна вигадав цю зустріч. Але це не заважало відчувати, що він досяг чогось важливого. Скинув із себе важкий тягар. Біль не минув, але більша частина сорому... він залишив її позаду.

Зрештою Каладін підвівся й обійняв статую Тефта. Потім витер очі й кивнув Сил.

Їм потрібно продовжувати рухатися вперед. І це вимагало від нього рішення: що робити із собою тепер, коли криза минула.

З кожним разом Тараванджіан усе більше опановував свої сили.

Сила формувала його, а тим часом він приборкував її. Тараванджіан ступив на край нескінченності, вивчаючи нескінченні можливості, ніби вони були мільйоном сонць, що сходять. Він стояв на березі вічного океану. Це було чудово. До нього підійшла жінка. Він упізнав її густе волосся, чорне, з тугими кучериками, а також живе кругле обличчя й темну шкіру. Вона мала й іншу подобу. Багато подоб, але одна — глибша й правдивіша за інші.

— Тепер ти розумієш? — запитала в нього.

— Тобі потрібен був хтось, хто міг би спокусити саму силу, відповів Тараванджіан. Його світло сяяло, як золото. Але й хтось, хто міг би її контролювати. Я просив можливості врятувати світ. Гадав, що для цього треба розум, але пізніше задумався, чи не потрібна здатність відчувати. Зрештою, необхідне і те, і інше. Ти готувала мене до цього.

— Сила Одіозума — найнебезпечніша з шістнадцяти. Вона керувала Райзом, змушуючи його руйнувати. Вона керуватиме й тобою, якщо ти дозволиш.

— Припускаю, вони показали тобі таку можливість, — сказав Тараванджіан, дивлячись у нескінченність. — Але все зовсім не так... точно, як я собі уявляв. Сила показує те, що може статися, але не показує серця тих, хто здійснює щось. Як ти наважилася спробувати таке? Звідки ти знала, що я витримаю цей виклик?

— А я не знала. Не могла знати. Ти рухався в цьому напрямку, і все, що я могла зробити, — це сподіватися, що якщо тобі вдасться, мій дар спрацює. Сподіватися, що я перетворила тебе на людину, яка зможе з честю нести цю силу.

Така сила. Така неймовірна сила. Тараванджіан вдивлявся в нескінченність. Він хотів урятувати своє місто, і йому це вдалося. Після цього він хотів урятувати Рошар. Він зможе зробити це зараз. Зможе закінчити цю війну. Буря забери, договір Далінара й Одіозума — який так само надійно зв’язував Тараванджіана — вже зробив це.

Але... крім того, що з усім космером? Він ще не бачив так далеко. Можливо, зрештою зможе. Проте він знав про плани свого попередника і мав доступ до деяких його знань. Тож Тараванджіан знав, що в космері зараз хаос. Ним правлять дурні. Під керівництвом зламаних богів.

Потрібно так багато зробити. Він перебрав попередні плани Одіозума й побачив усі їхні недоліки. Як він дозволив втягнути себе в цю угоду з Далінаром? Як він дозволив собі так сильно покладатися на поєдинок захисників? Невже він не знав? Шлях до перемоги полягав у тому, щоб переконатися, що, незалежно від результату, залишишся задоволеним. Одіозум ніколи не повинен був укладати угоду, яку він не міг повністю контролювати.

«Це все ще можна зробити, — зрозумів Тараванджіан, побачивши можливості — такі витончені, — які його попередник упустив. — Так... Далінар підготувався.... до поразки. Я зможу його перемогти».

— Тараванджіане, — сказала Культивація, простягаючи йому руку. — Ходімо. Дозволь мені навчити тебе того, що тобі дано. Я розумію, що сила величезна, але ти зможеш її контролювати. Ти зможеш зробити це краще, ніж коли-небудь робив Райз.

Він усміхнувся і взяв її за руку. У глибині душі торжествував.

«О, чудове створіння, — подумав він. — Ти навіть не уявляєш, що накоїла».

Він нарешті звільнився від слабкості тіла та положення, які завжди його контролювали та обмежували. Нарешті він отримав свободу робити те, що бажав.

І тепер Тараванджіан збирався врятувати їх усіх.

115 Духівниця

Шаллан сиділа при свічках і тихо писала в блокноті. Адолін підсунув стілець до неї.

— Вона має кращий вигляд, ніж тоді, коли я побачив її на базарі, — сказав він. — Але я не знаю, Шаллан.

Шаллан відклала перо, потім узяла його за руки й глянула в бік, де — у їхній маленькій кімнаті в Міцній Цілісності — на стільці сиділа її перша спренка, а Фрактал стояв поруч і наспівував. Чи випрямилися м’які волокна її голови-візерунка?

У розмові з Фракталом вони вирішили вибрати алетійське ім’я для попередньої спренки-криптички Шаллан. Таке, що найкраще відповідало б значенню гліфа, який нагадував її індивідуальний візерунок.

— Духівниця справді має кращий вигляд, Адоліне, — сказала Шаллан. — Дякую за те, що поговорив з нею.

Мая сиділа на підлозі, схрестивши ноги, наче в позі воїна. Вона не відновилася повністю, але їй стало краще. І хоч вона й досі говорила небагато, Шаллан сумнівалася, що багато істот — людей чи спренів — коли-небудь говорили такі цінні слова, як Мая на суді. За допомогою простої логіки можна було сказати, що Мая — один із найкращих ораторів, які будь-коли існували. Якщо не збираєшся говорити багато, тоді можна зробити так, щоб те, що говориш, мало значення.

Це дало їм надію, що те, що Шаллан зробила із Духівницею, також можна виправити.

— Я спробую пояснити все, що ми з Маєю зробили, — сказав Адолін, коли десь поруч задзвонили дзвони спренів честі. — Але насправді не думаю, що хтось із нас це знає. І я не зовсім фахівець у всьому цьому.

— Враховуючи останні події? Я вважаю, що ти єдиний фахівець, — Шаллан протягнула руки й обхопила його обличчя долонями. — Дякую, Адоліне.

— За що?

— За те, що ти — це ти. Вибач, що приховувала таємниці.

— Ти ж мені все розказала. Нарешті. — Він кивнув у бік невикористаного ножа із самоцвітом, який лежав біля її розгорнутого блокнота скраю столу. Куб, який надіслав Мрейз, лежав з іншого боку. — Дзвони дзвонять. Уже час?

Шаллан прибрала руку й сіла за стіл. Адолін замовк, чекаючи та спостерігаючи, як Шаллан підіймає верхню грань куба Мрейза. За допомогою Келека вони відкрили куб, не пошкодивши того, що було всередині, — спренку у формі сяйнистої кулі світла з дивним символом у центрі. Ніхто тут не впізнав цього різновиду спренів, але Дотепник назвав його сеоном.

— З тобою все гаразд, Алей? — запитала Шаллан.

— Так, — прошепотіла спренка.

— Можеш вийти з куба. Тобі більше не потрібно там жити.

— Мені... потрібно залишитися. Я не повинна розмовляти. З тобою. З будь-ким.

Шаллан глянула на Адоліна. Дивна спренка противилася спробам звільнити її. Вона поводилася... як ображена дитина.

«Ще один у списку злочинів Мрейза», — подумала Промениста.

«Згодна», — відповіла Шаллан.

Промениста залишилася. Вони погодилися, що як тільки знайдуть правильний шлях, вона зрештою буде поглинена, як і Вейл. Наразі рани Шаллан були ще свіжі. Фактично кровоточили. Але те, що вона зробила, нарешті дозволило їй почати зцілюватися. І вона знала, чому Фрактал завжди був такий упевнений, що вона вб’є його. І чому він повівся, як щойно зв’язаний узами спрен, коли вона почала помічати його на кораблі з Ясною. Проста відповідь була правильною. Він справді нещодавно зв’язався узами.

І в Шаллан був не один Сколкозброєць, а два.

У неї ще залишалися запитання. Події в її минулому досі не повністю складалися в єдине ціле, хоча її пам’ять більше не була така подірявлена. Вони багато чого не розуміли. Наприклад, вона була впевнена, що протягом років між убивством Духівниці та узами з Фракталом її сили все ще функціонували, але обмежено.

Дещо з цього, як сказав Келек, було пов’язане з природою мертвооких. До Ренегатства їх узагалі не існувало. Келек вважав, що саме тому Мрейз полює на нього. Його цікавило щось, пов’язане з падінням співунів і Променистих лицарів дуже давно, а також з ув’язненням певного спрена.

— Спренко, зв’яжися з Мрейзом, будь ласка, — прошепотіла вона світловій кулі. — Уже час.

Світлова куля злетіла в повітря, а далі все відбулося за мить. Куля змінилася, утворивши образ обличчя Мрейза, і те заговорило з нею його голосом:

— Маленький ножику, сподіваюся, що все зроблено?

— Я це зробила, — сказала Шаллан. — Було так боляче. Але її вже немає.

— Чудово. Той... Кого її, маленький ножику?

— Тепер ми з Вейл — єдине ціле, Мрейзе.

Шаллан поклала руку на свій блокнот — там захопливі речі, які розповів їй Келек: про інші світи, інші планети. Місця, які він відчайдушно хотів побачити.

Як і інші Вісники, Келек не був цілком стабільним. Він не міг узятися за ідеї чи плани. Однак зобов’язався зробити одне — покинути Рошар. Він був переконаний, що незабаром Одіозум повністю захопить світ і знову почне катувати всіх Вісників. Келек вчинив би практично будь-що, щоб уникнути цієї долі.

Мрейз зробив довгу паузу.

— Шаллан, — нарешті сказав він, — ми не виступаємо проти інших Примарокровних.

— Я не одна з вас, — відповіла Шаллан. — І ніхто з нас ніколи не був, принаймні повноцінно. А тепер ми йдемо.

— Не роби цього. Подумай про ціну.

— Про моїх братів? Ти їх маєш на увазі? Ти вже, напевно, знаєш, що їх більше немає у вежі, Мрейзе. Фрактал і Дотепник витягли їх ще до початку окупації. До речі, дякую за цього сеона. Дотепник каже, що вільних важко знайти, але вони забезпечують надзвичайно зручне спілкування між Царствами.

— Ти ніколи не отримаєш бажаних відповідей, Шаллан.

— У мене є те, що потрібно, дуже дякую, — сказала вона, а Адолін заспокійливо поклав свою долоню на її руку. — Я розмовляла з Келеком, Вісником. Здається, він вважає, що ти полюєш на нього через Розстворену. Ба-Адо-Мішрам? Ту, що дуже давно Зв’язалася зі співунами, давши їм подоби сили? Ту, що, опинившись у пастці, забрала розуми співунів і зробила їх паршменами? Навіщо тобі самоцвіт, у якому ув’язнена Ба-Адо-Мішрам, Мрейзе? Що ти збираєшся з ним робити? Якої сили прагнуть Примарокровні, якщо хочуть отримати істоту, яка може забрати розуми цілого народу?

Мрейз не відповів. Сеон, що наслідував його обличчя, завис на місці. Без виразу.

— Я незабаром повернуся до вежі, — продовжила Шаллан. — Разом із тими спренами честі, які вирішили — зважаючи на нещодавні викриття — зв’язатися узами з людьми. Коли я це зроблю, то очікую, що тебе й твоїх поплічників там не буде. Можливо, якщо ви добре сховаєтеся, я не зможу вас вистежити. У будь-якому разі я знайду цей самоцвіт раніше за тебе. І якщо ти станеш на моєму шляху... ну, веселе полювання вийде. Як скажеш?

— Це не закінчиться для тебе добре, Шаллан, — сказав Мрейз. — Ти зробила своїм ворогом наймогутнішу організацію в усьому космері.

— Я думаю, ми впораємося з вами.

— Можливо. А впораєтеся з моєю володаркою? А з її володарем?

— З Тайдакаром? — здогадалася Шаллан.

— А, значить, ти чула про нього?

— Повелитель Шрамів — так його називає Дотепник. Що ж, коли наступного разу зустрінешся з цим Повелителем Шрамів, передай йому повідомлення від мене.

— Він з’являється тут лише як аватар, — сказав Мрейз. — Ми надто нижчі за його рівень, щоб бути гідними більшого.

— Тоді передай його аватару дещо від мене. Скажи йому... що ми поклали край його втручанням. Його вплив на мій народ закінчився. — Вона завагалася, потім зітхнула. Дотепник попрохав сказати це ввічливо. — Крім того, Дотепник просив дещо передати йому: «Розберися зі своєю дурною планетою, ідіоте. Не змушуй мене навідатися туди й знову натовкти тобі пику».

— Так і повинно бути, — сказав Мрейз. — Знай, що, вчинивши так, ти виступила проти Примарокровних найобразливішим чином. Відтепер ми у стані війни, Шаллан.

— Ти завжди був у стані війні. А я нарешті обрала свій бік. До побачення, Мрейзе. Кінець зв’язку.

Замість обличчя Мрейза спренка, що зависла у повітрі, перетворилася на сферу. Шаллан відкинулася на спинку стільця, намагаючись не почуватися приголомшеною.

— Ким би вони не були, — сказав Адолін, — ми впораємося з ними.

Як завжди оптимістичний. Ну що ж, у нього були вагомі причини на це. Оскільки лідери спренів честі виявилися зганьбленими, а Міцна Цілісність знову відкрилася для всіх охочих, він виконав свою місію. Весь час він мав рацію — як щодо спренів честі, так і щодо самої Шаллан.

Шаллан простягнула руку й перегорнула наступну сторінку свого блокнота, де зробила замальовки, спираючись на описи Келека. Там був намальований візерунок зірок на небі та перелік багатьох світів серед них.

Шаллан занадто довго тримала голову опущеною. Настав час злетіти.

Слухачі підняли луки, коли Венлі підійшла до їхнього табору сама, наполігши на тому, щоб інші залишилися за кілька сотень футів звідти.

Вона не звинувачувала слухачів у тому, що ті націлили на неї зброю. Вони думали, що вона прийшла завершити розпочату справу. Тож вона підняла руки, заспівала в Ритмі миру й чекала.

І чекала.

І чекала.

Нарешті сам Т’юд вийшов із-за їхніх укріплень із нагромаджених каменів. Бурекляття, як приємно його побачити. За підрахунками, зробленими з повітря, майже всі вони пройшли через вузькі розколини й вийшли з цього боку. Тисяча дорослих слухачів і багато дітей.

Т’юд у воєнній подобі наблизився, але зупинився — недалеко, щоб можна було завдати удару. Венлі продовжувала стояти й наспівувати, відчуваючи сотні луків, націлених на неї. Ця східна рівнина за пагорбами була дивним місцем — таким відкритим і повним неймовірної кількості трав.

— Буря забери! Венлі? — Т’юд розвернувся й кинувся назад за укріплення.

Вона зрозуміла, що він, мабуть, лише щойно помітив її візерунки. Вона була в подобі, якої він ніколи не бачив, тож, звичайно, він не впізнав її здалеку.

— Т’юде! — вигукнула вона, увібравши достатньо Буресвітла, щоб світитися при денному світлі. — Т’юде, будь ласка!

Він зупинився, побачивши її Світло.

— Чи тут моя мама? — запитала вона в Ритмі туги. — Вона жива?

— Так! — вигукнув він. — Але вона втратила розум.

— Думаю, що я можу знайти спосіб її зцілити.

— Зрадниця! — крикнув він. — Думаєш, я тобі вірю? Ти могла нас убити!

— Я розумію, — тихо сказала вона в Ритмі розради. — Я заслуговую всіх слів, якими ти можеш мене назвати, і навіть більше. Але я стараюся, як ніколи раніше. Будь ласка, послухай, що я тобі скажу.

Він завагався, потім вийшов за камені й знову наблизився до неї: — А інші знають, де ми? Ворог знає?

— Я не впевнена. Вас знайшли люди. Одна Сплавлена знала про вас, але зараз вона мертва. Не знаю, кому вона розказала.

— Сплавлена? Хто це?

— Ти багато чого не знаєш, — сказала Венлі. — Наші боги повернулися, і вони жахливі, як і попереджали. Я була значною мірою відповідальна за це, навіть якщо Рлайн каже, що він упевнений, що вони все одно знайшли б дорогу назад.

Т’юд пожвавився, зачувши ім’я Рлайна.

— Нам доведеться щось зробити, щоб захистити себе, — продовжила Венлі. — Щось, щоб усі дали нам спокій. — Коли простягла руку, з трави злетіла маленька спренка у вигляді комети й почала кружляти навколо неї. — Вона новенька в цьому Царстві й трохи розгублена. Але шукає когось, щоб зв’язатися з ним узами й перетворити на Променистого. Такого, як я і мої друзі.

— Минулого разу ти вже приходила до нас зі спреном, який хотів з кимось зв’язатися, — промовив Т’юд у Ритмі осуду. — І що в результаті сталося?

— Тепер буде по-іншому, — сказала Венлі, сяючи Буресвітлом. — Я змінилася. Обіцяю дати тобі стільки часу, скільки знадобиться, щоб перевірити мої слова. Ухвалити рішення без тиску. А зараз, будь ласка, дозволь мені побачитися з мамою.

Нарешті він заспівав у Ритмі вітрів — це був знак для неї йти слідом, і вони попрямували назад до табору. Венлі налаштувалася на Ритм радості.

— Є ще такі спрени, які зроблять слухачів Променистими? — запитав Т’юд.

— Так.

— Скільки їх?

— Сотні.

Ритм радості став голоснішим усередині Венлі, коли вона увійшла до табору, хоча багато з тих, хто бачив її, наспівували в Ритмі тривоги. Але її цікавило лише одне. Стара співунка, що сиділа біля намету, сплетеного з очерету.

Серце Венлі підскочило, і ритми зазвучали чистіше. Яскравіше. Джакслім справді жива. Венлі кинулася вперед і впала перед Джакслім на коліна, відчуваючи себе знову дитиною. У хорошому сенсі.

— Мамо?

Джакслім подивилася на неї. В очах старої слухачки не було впізнавання.

— Без неї, — сказав Т’юд, підходячи до Венлі, — ми втрачаємо пісні. Більше ніхто з тих, хто їх знав, не врятувався...

— Усе гаразд, — Венлі витерла сльози. — Все буде добре.

Тембр усередині Венлі виспівувала славну пісню.

Венлі простягнула руку, і маленький спрен світла повільно злетів у повітря, а потім почав обертатися навколо матері Венлі. Шукачі прагнули знайти тих, хто уособлював би їхній Ідеал — свободу. І слухачі були ідеальним його втіленням.

Однак Променисті узи вимагали волевиявлення, а її мати не могла промовити Ідеали — хоча Шукачі стверджували, що початок процесу створення уз цього не вимагає. Вони також думали, що перетворення на Променисту зцілить її матір, хоча не могли сказати напевно. Душевні рани складні, як вони пояснювали, і зцілення значною мірою залежить від самої особи.

Джакслім усе ще могла цього хотіти, чи не так? Вона ще могла вибирати?

— Послухай, мамо, — благала Венлі в Ритмі миру. — Почуй мене. Будь ласка.

Венлі почала співати Пісню Ранків. Першу пісню, яку вивчила. Материну улюблену. Поки вона співала, слухачі збиралися навколо, опускаючи зброю. Вони почали наспівувати ритми у такт її пісні.

Коли Венлі закінчила, Т’юд став біля неї на коліна. Маленький спрен проскочив у тіло Джакслім, щоб знайти її яхонтосерце, але жодних змін не відбулося. Венлі дістала сферу Буресвітла, але мати не випила її.

— Це було прекрасно, — сказав Т’юд. — Минуло дуже багато часу, відколи я чув пісні.

— Я поверну їх вам, — прошепотіла Венлі, — якщо приймете мене. Я цілком зрозумію, якщо ви цього не зробите, але я привела із собою інших Променистих, моїх друзів. Разом із деякими ворогами, які вирішили втекти й стати слухачами.

Т’юд замугикав у Ритмі скептицизму.

— Знову ж таки, якщо ви не приймете мене, це зрозуміло, — сказала Венлі. — Але хоча б послухайте моїх друзів. Вам знадобляться союзники, щоб вижити в цьому новому світі, світі Приборкувачів Сплесків. Ми не можемо вижити самі, як раніше.

— Ми не самі. Думаю, ти побачиш, що для нас усе змінилося, як і для вас.

Венлі заспівала в Ритмі задумливості. А потім почула шкрябання, наче камінь терся об камінь. Чи... кігті об камінь?

На Венлі впала тінь, і вона здригнулася, побачивши міцну довгу шию, що завершувалася моторошною головою у формі наконечника стріли. Прірводемон. Тут. І ніхто не панікував.

Буря забирай!

— Так ось... — прошепотіла вона. — Ось як ви вибралися з прірви тієї ночі, під час бурі?

Т’юд прогудів у Ритмі впевненості.

Перш ніж вона встигла вимагати відповіді, її перервало щось інше. Голос.

— Венлі? Венлі, це ти?

Венлі опустила голову й побачила, що очі матері зосередилися, побачивши її.

«Твої Слова, Венлі, — сказав далекий вижіночений голос у її голові, — тепер прийнято».

116 Милосердя

Приблизно через чотири години після похорону Тефта Каладін пішов шукати Далінара. Чорношип повернувся минулої ночі, але того вечора Каладін був надто виснажений, щоб зробити щось більше, ніж віддати йому честь і піти спати.

Тож він перепросив, покинув святкування у винарні Джора й полетів до вершини вежі. Було так приємно ширяти самостійно. Тут, як повідомив посланець, який приніс йому вістку, Каладін і Сил знайшли Виковувача уз... ну, Виковувача уз Прародителя бур... який приймав звіти від Навані. Іншої Виковувачки уз. До цього потрібно звикнути.

Каладін і Сил мали намір зачекати поза невеликою кімнатою для нарад, доки Далінар не закінчить свою зустріч, але, щойно побачивши їх, він перервав її й швидко підійшов.

— Каладіне. Я хотів поговорити з тобою.

— Ви були зайняті, сер, — Каладін опустив погляд на свою форму. — Мабуть, не треба було її надягати.

Далінар аж почервонів. Яке дивовижне видовище.

— Щодо цього, — сказав він, — мені слід було знати, що я не зможу — і не повинен — намагатися відправити у відставку когось, як ти...

— Сер, — перебив Каладін. Він глянув на Сил, і та кивнула. Потім повернувся до Далінара. — Сер, ви мали рацію. Мені ще багато чого потрібно зцілити, перш ніж я знову зможу командувати.

— Навіть зараз? — спитав Далінар, глянувши на чоло Каладіна, на якому більше не було тавра. — Після того, чого ти досяг? Після присяги Четвертого Ідеалу?

— Ідеали не виправляють нас, сер, — сказав Каладін. — Ви ж це знаєте. Ми повинні самі себе виправити. Можливо, з невеликою допомогою. — Він віддав честь. — Ви були на правильному шляху, так вчинивши зі мною, сер. Мені потрібно на деякий час відволіктися від бою. Можливо, знадобиться стільки часу, що я ніколи не повернуся до повноцінного командування. У мене є робота — допомагати таким людям, як я та Даббід. Я хотів би попросити вашого дозволу продовжити свою справу.

— Добре. Ти виріс, солдате. Небагато людей мають мудрість зрозуміти, коли їм потрібна допомога. Іще менше мають сили піти й отримати її. Молодець! Дуже добре зроблено.

— Дякую, сер.

Далінар завагався — здавалося, його щось непокоїло. Він заклав руки за спину, спостерігаючи за Каладіном. Усі інші святкували. Але не Далінар.

— Що сталося, сер? — запитав Каладін.

— Я ще не оприлюднив цієї новини, але ми з Одіозумом призначили час для нашого поєдинку захисників.

— Чудово. І коли це відбудеться? — За десять днів.

— Десять... днів?

Далінар кивнув.

Сил ахнула, а Каладін відчув сплеск тривоги. Він завжди думав... Він провів цей рік, припускаючи, що...

— Сер, я не можу...

— Знаю, синку, — тихо вимовив Далінар. — Ти все одно не підійшов би на роль захисника. Це мені треба зробити самому.

По шкірі Каладіна пробіг холодок. Десять днів.

— Війна... Це означає... що вона закінчиться?

— Так чи інакше, вона закінчиться, — сказав Далінар. — Умови наберуть чинності через десять днів після поєдинку. Він вирішить долю Алеткару серед... решти питань. Незважаючи на це, військові дії триватимуть до того дня, тому ми повинні залишатися пильними. Я очікую, що ворог намагатиметься захопити те, що зможе, до того, як договір остаточно визначить кордони. Можливо, тут я прорахувався. Попри це, кінець уже видно. Але мені знадобиться чиясь допомога до початку цього поєдинку. Це не просто бій на мечах — я не можу пояснити, що саме там буде. Я теж не впевнений, що сам розумію, але все більше переконуюся, що мені потрібно досконаліше оволодіти своїми силами.

— Не знаю, чи зможу допомогти з цим, сер, — сказав Каладін. — Хоча в нас спільний Сплеск, наші здібності здаються дуже різними.

— Так, але є дехто, хто може мені допомогти. На жаль, він божевільний. А тому, Каладіне, ти зараз не потрібен мені як солдат. Ти потрібен мені як лікар. Ти з тих небагатьох, хто особисто розуміє, що означає, коли власний розум зраджує тебе. Чи хочеш ти вирушити на завдання — відновити його розум та знайти спосіб допомогти йому, щоб він зміг допомогти мені?

— Звичайно, сер. Хто він?

— Вісник Іші. Творець Присяги, Вісник Істини й той, хто колись зв’язав Сплавлених.

Сил тихо свиснула.

— Сер, — сказав Каладін, відчуваючи збентеження. — Десяти днів недостатньо, щоб допомогти людині навіть зі звичайним бойовим шоком. На це знадобляться роки, якщо ми взагалі зможемо знайти дієві методи. Щоб допомогти Віснику... Що ж, сер, їхні проблеми, здається, набагато серйозніші за мої.

— Я знаю, солдате. Але думаю, що недуга Ішара має надприродний характер, і він дав мені підказки, як допомогти йому одужати. Усе, що мені зараз потрібно від тебе, — це згода допомогти. І бажання вирушити до Шиновару в дещо... дивній компанії.

— Сер?

— Поясню пізніше, — сказав Далінар. — Мені потрібен час, щоб обдумати все й вирішити, що я справді хочу зробити.

Каладін кивнув, але глянув на Сил, і та знову свиснула.

— Десять днів? — перепитала вона. — Гадаю, що все відбувається...

Далінар повернувся до кімнати для нарад, потім зупинився й потягнувся рукою до чогось на сусідньому столі. Це флейта?

Дотепникова флейта.

— Забрав її в Цуп, — пояснив Далінар, передаючи флейту Каладіну. — Вона сказала, що Даббід упізнав цю річ — вона твоя.

— Так, — сказав Каладін із благоговінням. — До речі, як там Цуп?

— Мій обід зник. Тож я б сказав, що з нею все добре. Ми знайшли її спрена, коли вежа відновилася, і вони з якоїсь причини вирішили ходити повсюди з яскраво-червоним курчам. — Він зітхнув. — Хай там як, вона сказала, що знайшла флейту в ящику торговця на ринку Розрив.

Того, що продає трофеї з Розколотих рівнин. Там можуть бути й інші речі, які твої люди мусили покинути.

«Що?»

— А вона сказала, що то за торговець? — запитав Каладін.

Прокинувшись, Переслідувач глибоко й розлючено вдихнув.

А потім заволав від люті.

Було добре знову мати легені. Було приємно закричати про своє розчарування. Він кричатиме й кричатиме. Його вбили. Вдруге. Його вбив той самий Вітробігун. Той зухвалий смертний, який вважав, що здобув перемогу завдяки своїй майстерності, а не просто удачі!

Переслідувач знову закричав, радіючи звуку, що супроводжував його лють. Його голос відбився луною — Переслідувач перебував у якомусь темному замкнутому місці. Це змусило його замовкнути. Хіба не повинен він... бути на відкритому повітрі, в бурі?

— Ти закінчив, Переможений? — промовив якийсь голос мовою співунів, але без ритму.

Переслідувач сів, повернувшись, щоб озирнутися.

— Хто сміє називати мене...

Він запнувся, побачивши, хто стоїть з іншого боку кімнати, освітленої лише сферою Пустосвітла, яку недбало тримав у руці: витончена постать дивилась у темне вікно, повернувшись спиною до Переслідувача. Він мав звивисті роги на голові та панцир, який неправильно відбивав світло. Він завжди зривав свої природні панцирні утворення під час кожного переродження, а потім замінював їх металевими вставками. Вони вросли в його тіло за допомогою зцілення Пустосвітлом і його особливих талантів.

Ел. Той, що не мав титулів.

Переслідувач замовк. Він не боявся цього Сплавленого. Він нікого не боявся. Але... Елу він не скаржився.

— Де я? — натомість запитав Переслідувач. — Чому так швидко переродився? Я ледве пробув на Брейзі день, перш ніж відчув потяг.

— Ми не хотіли чекати, — тихо сказав Ел, досі не дивлячись на Переслідувача. Ніяких ритмів. Елу заборонили ритми. — Тож ми зробили все по-старому. Як було до бур.

— Я думав, що Одіозум більше таким не займається.

— Наш новий бог зробив виняток, Переможений.

Переслідувач буркнув, підводячись з підлоги:

— Знаєш, вони передали твій титул іншому. Людині.

— Я чув.

— Як нешанобливо, — сказав Переслідувач у Ритмі глузування. — Титул мав залишитися вільним. Дай мені це Пустосвітло. Мені потрібно відновити сили, щоб повернути свій спадок.

— Повернути?

Переслідувач змусив себе зберігати шанобливий тон, не кричати. Той, що не мав титулів іноді... важко все розумів.

— Я полюватиму на смертного, який убив мене, — сказав Переслідувач. — Я вб’ю його, а потім усіх, кого він коли-небудь любив. Я вбиватиму смертного за смертним, доки моя помста не буде визнана, а моя спокута здійснена. Гадаю, ви всі це знаєте, якщо не змогли дочекатися, доки я відроджуся. Тож віддай мені це кляте Пустосвітло.

Ел обернувся, усміхаючись у тіні:

— Воно для тебе, Лезіане.

— Чудово, — мовив Переслідувач, ступаючи вперед.

— Але ти мене хибно зрозумів, — додав Ел. — Коли ми сказали, що не хочемо чекати на твоє переродження, то зважали не на твою зручність, а на мою. Розумієш, мені дуже цікаво, і ти був єдиним відповідним об’єктом.

— Об’єктом для чого? — спитав Переслідувач, підходячи до вікна й дивлячись на нічний Холінар.

— О, щоб перевірити, чи це справді працює.

Ел підняв сферу Пустосвітла... і Переслідувач побачив, що вона прикріплена до ножа. Світло мало якийсь неправильний вигляд? Повітря навколо самоцвіту викривлялося?

— Мені здається, це може бути боляче, — сказав Ел і схопив Переслідувача за бороду. — Насолодися цією останньою Пристрастю, Переможений.

Ел встромив ножа в тіло Переслідувача, хоча той пручався.

І його душа розірвалася.

Каладін ішов вулицями ринку Розрив, які тепер яскраво світилися, залиті згори прохолодним рівним світлом. Трансформація, якої зазнала вежа, була неймовірною. Повітря стало таким же теплим, як в Азірі, — зона помірного клімату простягалася аж до полів.

Людям стало легше дихати. Уся вежа тепер не тільки належним чином провітрювалася, а й вода надходила через приховані труби в багато кімнат, як у багатих містах, таких як Харбрант. І це був лише початок. У той час як деякі кімнати у вежі колись мали звичайні дерев’яні двері, у багатьох інших були кам’яні, які відчинялися дотиком. Вони не усвідомлювали, скільки кімнат пропустили під час дослідження, оскільки ті були зачинені, коли вежу востаннє запечатали. Це місце справді дивовижне.

Нарешті він знайшов крамницю торговця, про яку розповіла Далінару Цуп. Хоча година була вже пізня, ринок переповнювали люди, які святкували, тому багато магазинів були відчинені, включно з цим. Каладіна направили до ящика з різним мотлохом, і він почав порпатися в ньому, а Сил сиділа на його плечі. Він знайшов бритву Скелі. І кілька пензлів Сиґзіла. І...

Він підняв маленького дерев’яного коника, вирізьбленого до найдрібніших деталей.

Сил ахнула з трепетом.

— Я загубив коника ще до того, як опинився на Розколотих рівнинах, — пригадав Каладін. — Я загубив його ще в Алеткарі. Тіен дав його мені вдень, коли нас забрали в армію, і його забрали разом з іншими моїми речами, коли я став рабом. Як...

Каладін пригорнув коника до грудей. Він був настільки вражений, що пішов геть, а потім мусив повернутися, щоб заплатити за те, що взяв. Після того побіг назад до таверни. Раніше Каладін пообіцяв, що зустрінеться з Даббідом, Норілом та іншими, яких урятував із монастирської лікарні, щоб розслабитися після вчорашніх подій.

Каладін зробить те, що попросив Далінар, і вирушить рятувати Вісника Іші. Однак це завдання на завтра. Сьогодні ж має виконати ще одну обіцянку. Зрештою, він казав Тефту, що приєднається до цих зустрічей і почне піклуватися про себе.

Далінар відчув заряд енергії, вдихнувши запах чистого прохолодного гірського повітря. Він стояв на вершечку вежі, впиваючи його, притискаючись до Навані, і її тепло пригорталося до нього. Сонце сіло, і йому на сьогодні вистачило звітів. Він хотів провести час із дружиною та подивитися на зірки.

— Я мав знати, що ти знайдеш вихід сама, — прошепотів він Навані, коли місяць Номон залив їх світлом. — Я повинен був побачити твій потенціал.

Вона стиснула руки чоловіка.

— Я теж його не бачила. Довго відмовлялася це зробити.

Далінар почув гуркіт у своїй свідомості. Проте не сердитий. А радше... задумливий.

— Прародитель бур не знає, що з цим робити, — сказав Далінар. — Здається, він вважає це дивним. Очевидно, його Виковувач уз і Виковувач Охоронниці ночі іноді мали стосунки, але Виковувач Родича завжди тримався окремо.

— Родич... цікавий, — сказала Навані. — Я познайомлю вас, коли спрен буде готовий. Це може зайняти деякий час.

— За умови, що це станеться протягом десяти днів. Не можу гарантувати, що відбудеться після цього.

— Та угода, яку ви уклали...

— Мені шкода. Я мусив укласти угоду, коли він явився мені. Це не все, що ми хотіли, але...

— Це хороша угода, Далінаре. Навіть натхненна. У нас буде мир, навіть якщо доведеться відмовитися від Алеткару. Я думаю, ми всі усвідомлювали, що це було можливо. Натомість це дає нам шанс. Я просто прагну... Остання умова, на яку ти погодився. Вона мене хвилює.

Він кивнув і прошепотів:

— Так. Я знаю.

Проте це був його обов’язок. Пожертвувати собою, якщо потрібно, заради всіх інших. У цьому... У цьому Тараванджіан мав рацію.

Далінар досі відчував, що смерть Тараванджіана неправильна. І Далінар ніколи не матиме шансу довести, що його шлях правильний. Помер. Без прощання. Згорів у ще одній дурній змові з метою маніпулювати Сетом.

— Принаймні ми можемо зупинити кровопролиття, — мовила Навані. — Накажи нашим військам тримати позиції та чекати поєдинку.

— Добре.

Хіба що... Може, Далінарові варто було наполягати, щоб поєдинок відбувся швидше? Він не почувався готовим. Але чи міг узагалі підготуватися?

«Щось не так, — подумав він. — Щось змінилося. Нам потрібно підготуватися до наступних десяти днів». Від цієї правди в нього закрутило в животі.

— Я відчуваю твою напругу, — зауважила Навані.

— Я намагаюся передбачити наслідки того, що зробив, — сказав Далінар.

— Найправдивіша інформація, яку ми маємо, вказує на те, що цей поєдинок — наша найбільш розумна надія на успіх. І я сумніваюся, що будь-хто, кого виставить ворог, зможе подолати Буреблагословенного.

— Я... не збираюся виставляти Каладіна, яхонтосерденько моє.

— Чому? Він же наш найкращий воїн.

— Ні, — відповів Далінар. — Він наш найкращий солдат. Але навіть якби він був у найкращій бойовій формі, не думаю, що став би нашим найкращим воїном. Або найкращим убивцею. Дотепник каже, що ворог не може порушити нашої угоди і навряд чи спробує її неправильно витлумачити — принаймні навмисно. Насправді Дотепник, здається, думає, що перемога вже за нами, але він отримав те, що хотів. Одіозум залишиться в пастці в будь-якому випадку. Проте я хвилююся. Я щось не врахував — це точно. Принаймні вважаю, що залишив Одіозуму занадто багато можливостей продовжувати битися в найближчі десять днів.

— Ми знайдемо відповіді, Далінаре. Наразі в нас є мета. Якщо ти зможеш виграти цей поєдинок, буде достатньо. Ми знайдемо спосіб жити в цьому новому світі, коли співуни оселяться на своїх землях, а люди — на своїх.

Навані знову стиснула його руку, і він глибоко вдихнув, прагнучи насолодитися цим моментом. Буревії, як же добре обіймати її. Під ними в нічній темряві яскраво сяяли вогні вежі, а внизу, в коридорах, було так тепло. Далінарові довелося піднятися аж сюди, щоб вдихнути аромат гірського повітря.

— Я мав знати, — повторив Далінар. — Про тебе.

— Не думаю. Просто надзвичайна удача, що я все це зрозуміла.

— Це не удача. Переконання. Здібності. Я боявся за тебе, але мав би згадати часи, коли сам боявся тебе, і розуміти, у якій небезпеці опинилися Сплавлені, намагаючись забрати в тебе твої фабріали. Ти неймовірна. І завжди була неймовірною.

Вона протяжно задоволено зітхнула.

— Що? — запитав він.

— Приємно чути, як хтось так говорить.

Він обійняв її на довгу хвилину спокою. Але зрештою обоє мусили повернутися до королівських обов’язків. Люди прийшли шукати Навані, щоб уладнати щось у вежі, і жінка мала піти.

Далінар затримався на вершині Урітіру. Всівся, звісивши ноги через край, — саме в тому місці, звідки Каладін нібито стрибнув у темряву бурі.

«Ти вчинив розумно, давши Вітробігуну більше часу під час падіння, — сказав Прародитель бур, наближаючись до Далінара. — Ти вчинив мудро, показавши... милосердя».

— Це важлива концепція для вивчення, — відповів йому Далінар. — Що більше ти вивчатимеш її, то людянішим ставатимеш.

«Я не хочу ставати людяним. Але, можливо, зможу навчитися. Можливо, зможу змінитися».

— Це все, що потрібно, — сказав Далінар. — Готовність.

«Однак ти помиляєшся. Я розумію, що таке милосердя. Я вчиняв милосердно при нагоді».

— Справді? — запитав Далінар із цікавістю. — Коли?

117 Останній подарунок

ЧОТИРНАДЦЯТЬ МІСЯЦІВ ТОМУ

Ешонай із шаленим грюком вдарилася об дно прірви. Нагорі тривала битва за Нарак, а решта слухачів викликали Вічновій.

Вона повинна їх вести! Вона була першою серед них! Вона скочила на ноги й вигукнула в дюжині жахливих ритмів поспіль, і її голос відлунював у прірві. Це не принесло користі. Вона зазнала поразки від Сколкозбройної людини й перекидом полетіла в провалля.

Потрібно вибратися звідси й знову битися. Вона пошкандибала вперед. Хоча вода сягала по пояс, течія не була швидкою. Це лише постійний, рівномірний потік під час Ридання — і в Сколкозбруї вона могла йти проти течії. Її наголінники залило холодною водою.

Куди йти? Відсутність світла збентежила Ешонай, але, трохи подумавши, вона зрозуміла, що поводиться по-дурному. Їй не слід іти в жодному напрямку. Їй потрібно піднятися. Падіння, мабуть, приголомшило її більше, ніж вона думала.

Ешонай вибрала шорстку ділянку стіни й почала дертися вгору. Їй вдалося дістатися до середини, використовуючи приголомшливу силу хвату Сколкозбруї, і Ритм пихи стукав у її вухах. Але далі стіна прірви стала опуклою, ускладнюючи подальший шлях. У темряві вона не могла знайти належної опори, а спалахи блискавок угорі були надто короткими, щоб допомогти.

Блискавка. Чи блискавки не надто часті, надто яскраві, щоб виходити з інших буремноподобних? Її власні сили, звичайно ж, не працювали у воді. Вона ледве відчувала в собі енергію, і та витікала одразу ж після того, як починала прибувати.

Що відбувалося? Насувається Вічновій, чи не так? Так, вона відчувала його силу, його енергію, його красу. Але було ще щось.

Прислухавшись до завивання вітру, вона зрозуміла, що саме. Друга буря. Наближалася також великобуря.

Вона налаштувалася на Ритм паніки.

Дві бурі зіткнулися, змусивши саму землю затремтіти.

Чіпляючись за стіну прірви, Ешонай чула, як угорі завиває вітер. Від блискавки здавалося, що вона швидко кліпає очима, світло й темрява постійно чергуються.

Потім Ешонай почула гуркіт. Жахливий шум води, що хлинула крізь прірву, перетворюючись на неймовірну хвилю. Вона зібралася із силами, але коли хвиля вдарила, її відірвало від стіни.

Саме тут, серед цих великобуряних дощових вод, розпочалася перша битва Ешонай — боротьба за виживання.

Вона вдарилася об камінь, і її шолом тріснув. Буресвітло, що витікало з лат, освітило темні води, які заповнили її шолом, і вона почала захлинатися. Ешонай борсалася в течії та зуміла схопитися за щось тверде — величезний валун, що застряг посеред прірви.

Підтягнувшись, вона вилізла з води. Через кілька нескінченних миттєвостей вода витекла з її шолома, і Ешонай змогла вдихнути ротом повітря.

«Я помру, — подумала вона, а Ритм руйнування пульсував у її вухах. Навколо гриміла вода, забризкуючи її броню, а в небі спалахували блискавки. — Я помру... як рабиня».

Ні.

Вуглинка в Ешонай ожила. Частина її, яку вона приберегла, та частина, яку не хотіла утримувати. Частина, яка змусила її дозволити Т’юду та іншим утекти. Це була її істинна суть: слухачка, яка наполягала на тому, щоб залишити табори, щоб досліджувати, слухачка, яка завжди прагнула побачити, що там, за сусіднім пагорбом.

Та, яка не буде в полоні.

І тоді розпочалася її друга битва.

Ешонай закричала, намагаючись прогнати Ритм руйнування. Якщо вона помре тут, то помре сама собою! Вирувала великобуря. Під час великобур трансформації відбувалися з усіма — як слухачами, так і людьми. У великобурі смерть ішла пліч-о-пліч з порятунком, співаючи в унісон.

Ешонай почала закликати свій Сколкозброєць, але тут спалахнула блискавка, загуркотіло, її валун зсунувся, і рука відчепилася. Ритм паніки ненадовго запанував над нею, коли вона знову занурилася під воду. Блискавка спалахувала над нею, і здавалося, що вода засвітилася, коли Ешонай кинуло об одну стіну прірви, потім об іншу.

«Не панікуй. Це не твої ритми.

Я відкидаю тебе.

Моє життя. Моя смерть.

Я БУДУ ВІЛЬНА».

Занурившись глибоко підводу, Ешонай викликала свій Клинок і встромила його в стіну прірви. Чомусь їй здалося, що вона почула його голос, десь здалеку. Крик?

Вона все одно вчепилася в нього, стійко тримаючись проти течії. Прогнала всі ритми, але не могла дихати. Темрява почала накривати її. Легені перестали горіти. Неначе... неначе все буде добре...

Отам. Якийсь тон. Дивний, нестерпний, який вона чула, коли приймала воєнну подобу. Здавалося... це один із чистих тонів Рошару. Почався величний ритм. Потім поряд з’явився другий тон, хаотичний і злий. Звуки все наближалися один до одного, ближче, а потім з’єдналися в одне ціле.

Вони злилися в гармонію, створивши пісню Гонора й Одіозума одночасно. Пісня для співунки, яка могла битися, але й для воїтельки, яка хотіла кинути свій меч. Вона почула цей тон, коли в темряві перед нею з’явився маленький спрен — у формі зірки, що падає.

Ешонай напружилася, потягнулася, чіплялася пальцями, як кігтями.

Її голова піднялася над водою, а потім шолом звільнився від води — яке благословення. Течія річки сповільнювалася. Вона вдихнула ротом таке солодке повітря, але потім її рука зіслизнула з руків’я меча, вона знову ковзнула під воду, і її понесло геть — проте з меншою силою, ніж раніше.

Вона налаштувалася на ритм. Ритм війни, ритм перемог і втрат. Ритм кінця життя. Під його удари вона знову викликала свій Сколкозброєць і встромила його в землю, міцно тримаючись, поки вода сповільнювалася.

Вона не помре. Вона житиме. Вона достатньо сильна. Її подорож не закінчилася. Ще. Ні.

Вона войовничо трималася, вода не сповільнювалася, аж доки ваги її Сколкозбруї вистачило, щоб протистояти течії без зусиль, і вона впала на дно прірви, притулившись спиною до стіни, а вода текла по ній.

Ешонай помацала бік, де Сколкозбруя була пошкоджена — і її тіло теж. Глибока рана кровоточила, її панцир відірвало. Кожен вдих був нерівним, булькотливим, і вона відчувала смак крові. Але в думках оберталася ритмами дитинства. Благоговіння. Впевненість. Скорбота. Рішучість. Потім Мир.

Вона програла перший бій.

Але виграла другий.

І так, під Ритм перемоги, вона заплющила очі. І виявила, що повільно пливе в якомусь місці, сповненому світла.

«Що це?» — подумала Ешонай.

«ТИ БУЛА ВИСОКО ІНВЕСТОВАНА, КОЛИ ПОМЕРЛА,— сказав голос. Він гримів звуками тисячі бур, що відлунювалися крізь неї. — ТОЖ ТИ ЗАТРИМАЛАСЯ. НА КОРОТКИЙ ЧАС».

«Інвестована?» — подумала Ешонай.

«Ти була Променистою, коли померла. Ти не могла вимовити Слова під водою, але я все одно їх прийняв. Як ти думаєш, чому так довго жила не дихаючи?»

Вона попливла.

«То... це моя душа?»

«ХТОСЬ СКАЗАВ БИ ТАК, — відповів Об’їзник бур. — ХТОСЬ СКАЗАВ БИ, ЩО ЦЕ СПРЕН, УТВОРЕНИЙ ТІЄЮ СИЛОЮ, ЯКУ ТИ ЗАЛИШИЛА, ЗАКАРБУВАВШИ У СВОЇХ СПОГАДАХ. ТАК ЧИ ІНАКШЕ, ЦЕ КІНЕЦЬ. Ти СКОРО ВІДІЙДЕШ У ВІЧНІСТЬ, І НАВІТЬ Я НЕ БАЧУ, ЩО ТАМ, У ПОТОЙБІЧЧІ».

«Як скоро?» — спитала Ешонай.

«ЗА ХВИЛИНИ. НЕ ГОДИНИ».

У неї не було очей, щоб їх заплющити, але вона розслабилася при світлі. Пливла. Чула ритми. Усі разом, у супроводі пісень.

«Що воно тоді означало? Моє життя?» — запитала вона, чекаючи.

«СЕНС — СПРАВА СМЕРТНИХ, — відповів Об’їзник. — НЕ БУР».

«Це сумно».

«СПРАВДІ? Я ДУМАЮ, ЩО ЦЕ НАДИХАЄ. СМЕРТНІ ШУКАЮТЬ СЕНС, ТОЖ ЛОГІЧНО, ЩО ВОНИ ПОВИННІ ЙОГО СТВОРИТИ. ТИ САМА МАЄШ ВИРІШИТИ, ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ, ЕШОНАЙ. ЩО ТИ МАЛА НА УВАЗІ».

«Якщо я вирішую, то я зазнала поразки, — подумала вона. — Я віддала свій народ на поталу ворогу. Я померла на самоті, переможена. Я зрадила дар предків. Мені соромно за всі попередні покоління слухачів».

«Я Б ПОДУМАВ НАВПАКИ, — сказав Об’їзник. — ЗРЕШТОЮ, ТИ ЗРОБИЛА ТАКИЙ САМИЙ ВИБІР, ЯК І ТВОЇ ПРЕДКИ. ВІДДАЛА СИЛУ ЗА СВОБОДУ. Ти ЗРОЗУМІЛА ТИХ СТАРОДАВНІХ СЛУХАЧІВ ТАК, ЯК МАЛО ХТО КОЛИ-НЕБУДЬ РОЗУМІВ АБО КОЛИ-НЕБУДЬ РОЗУМІТИМЕ».

Це дало їй спокій, і вона відчула, що її сутність починає розтягуватися. Наче рухається до чогось далекого.

«Дякую», — сказала вона Об’їзнику.

«Я НІЧОГО НЕ ЗРОБИВ. Я ДИВИВСЯ, ЯК ТИ ПАДАЄШ, І НЕ ЗУПИНИВ ЦЕ».

«Дощ не може зупинити кровопролиття, — сказала вона, згасаючи. — Але потім усе одно омиває світ. Дякую тобі».

«Я МІГ ЗРОБИТИ БІЛЬШЕ, — відповів Об’їзник. — МОЖЛИВО, ПОВИНЕН БУВ».

«Цього... достатньо...»

«НІ. Я МОЖУ ЗРОБИТИ ТОБІ ОСТАННІЙ ПОДАРУНОК».

Ешонай перестала розтягуватися, а натомість виявила, що її тягне до чогось потужного. У неї не було очей, але вона раптом усвідомила: це буря. Вона стала бурею. Кожен гуркіт грому вона відчувала як биття свого серця.

«ДИВИСЬ, — сказав Об’їзник. — ТИ ХОТІЛА ЗНАТИ, ЩО ТАМ, ЗА НАСТУПНИМ ПАГОРБОМ. РОЗДИВИСЯ ЇХ УСІ».

Вона ширяла разом з ним, огортаючи землю, літаючи над нею. Її дощ омив кожен пагорб, і Об’їзник дозволив їй побачити світ очима бога. Вона була скрізь, куди дув вітер. Відчувала все, до чого торкався дощ. Знала про все, що освітлювала блискавка.

Здавалося, вона летіла цілу вічність, підтримувана власною сутністю Об’їзника. Вона бачила людей у їхній нескінченній різноманітності. Бачила полонених паршменів, але й бачила надію на їхню свободу. Вона бачила істот, рослини, прірви, гори, сніги... вона побачила все. Все.

Цілий світ. Вона його побачила. Кожен маленький шматочок був частиною ритмів. Сам світ був ритмами. І Ешонай під час цієї незвичайної подорожі зрозуміла, як вони поєднуються.

Це було чудово.

Коли Об’їзник закінчив свою подорож — виснажений, він покульгав в океан за Шиноваром, — Ешонай відчула, як він відпустив її. Вона згасла, але цього разу відчула, як вібрує її душа. Вона розуміла ритми так, як ніхто ніколи не зміг би, не побачивши світу, як вона.

«ПРОЩАВАЙ, ЕШОНАЙ, — сказав Об’їзник бур. — ПРОЩАВАЙ, ПРОМЕНИСТА».

Розриваючись від пісень, Ешонай дозволила собі відійти у вічність, схвильована, дізнавшись, що лежить по той бік.