Ритм війни

Книга четверта Ритм війни

Пролог Прикидатися

СІМ РОКІВ ТОМУ

Звичайно ж, паршенді хотіли грати на своїх барабанах. Звичайно ж, Ґавілар їм дозволив. І звичайно ж, він і не подумав попередити про це Навані.

— Ви бачили розміри цих інструментів? — запитала Маратам, проводячи руками по своєму чорному волоссю. — Куди ми їх поставимо? У нас уже й так нема місця після того, як ваш чоловік запросив усіх іноземних сановників. Ми не можемо...

— Ми влаштуємо бенкет для найповажніших осіб у верхній бенкетній залі, — спокійно сказала Навані, — і поставимо барабани там, поруч із королівським столом.

Усі інші на кухні майже панікували: помічники кухарів сновигали туди-сюди, каструлі гриміли, спрени очікування здіймалися з підлоги, наче стрічки. Ґавілар запросив не тільки великих князів, а і їхніх родичів. І всіх вельмож міста. І також він хотів влаштувати вдвічі більшу Гульбу жебраків. І тепер... барабани?

— Ми вже відправили всіх працювати до нижньої бенкетної зали! — вигукнула Маратам. — У мене немає стільки прислужників, щоб влаштувати... — Сьогодні вночі навколо палацу вештається вдвічі більше солдатів, ніж зазвичай, — сказала Навані. — Ми попросимо їх допомогти тобі все влаштувати.

Виставити додаткову охорону, влаштувати демонстрацію сили? У цьому питанні на Ґавілара завжди можна було покластися. Для решти він мав Навані.

— Так, це може спрацювати, — сказала Маратам. — Добре було б змусити цих мугирів потрудитися, а не плутатися під ногами. Отже, у нас тут два головних бенкети? Гаразд. Дихаймо глибше. Невисока палацова розпорядниця швидко вийшла, ледь не зіткнувшись із кухарчуком, який ніс велику миску паруючих молюсків.

Навані відступила вбік, пропускаючи кухарчука. Чоловік кивнув на знак подяки; слуги вже давно перестали нервувати, коли вона заходила на кухню. Ця жінка дала їм зрозуміти, що продуктивна робота сама по собі є визнанням.

Попри приховану напругу, тепер вони, здавалося, опанували себе — хоча до того перелякалися, виявивши черв’яків у трьох бочках із зерном. На щастя, у ясновельможного Амарама були запаси для своїх людей, і Навані змогла випросити їх. Зараз із допомогою додаткових кухарів, яких тимчасово взяли з монастиря, вони й справді змогли б нагодувати всіх запрошених Ґавіларом людей.

«Доведеться дати вказівки, кого і в якій бенкетній залі посадити, — подумала вона, вислизнувши з кухні в палацовий сад. — І треба залишити трохи додаткових місць в обох залах. Хто знає, скільки ще гостей може прийти за запрошенням?»

Навані попрямувала через сади до бічних дверей палацу. Тут вона менше плутатиметься під ногами, і не доведеться ухилятися від слуг. На ходу оглядалася, щоб переконатися, що всі ліхтарі на місці. Хоча сонце ще не сіло, вона хотіла, щоб Палац Холінара сьогодні ввечері яскраво сяяв.

Ой, стоп. Невже це Есудан — її невістка, дружина Елгокара, — стоїть біля фонтанів? Вона мала зустрічати гостей усередині. Струнка жінка зібрала своє довге волосся в пучок, прикрасивши самоцвітами всіх відтінків. Усі ці кольори були несмаком, але виділяли Есудан, яка саме говорила з двома літніми подвижниками. Сама Навані віддала перевагу кільком простим каменям одного кольору.

Бурі яскраві й зухвалі... це ж сам Рушур Кріс, митець і майстер-фабріалір. Коли він приїхав? Хто його запросив? У руках тримав маленьку коробочку з намальованою на ній квіткою. Може, це... один із його нових фабріалів?

Навані відчула, що її тягне туди, і всі інші думки вилетіли з голови. Як він зробив нагрівальний фабріал, змусивши його змінювати температуру? Вона бачила малюнки, але ще б поговорити із самим майстром...

Побачивши Навані, Есудан тепло всміхнулася. Її радість здавалася щирою, що було незвично, принаймні щодо Навані. Вона намагалася не сприймати загальну неприязнь Есудан до неї як особисту образу: це нормально для будь-якої жінки — відчувати загрозу від свекрухи. Особливо коли дівчина не має видатних талантів. Навані всміхнулась у відповідь, намагаючись долучитися до розмови та краще розгледіти коробку. Проте Есудан узяла жінку за руку:

— Мамо! Я зовсім забула про нашу зустріч. Іноді я така легковажна. Страшенно шкодую, подвижнику Крісе, але мушу йти.

Есудан силоміць тягнула Навані назад через сади до кухонь.

— Дякувати Келеку, ви з’явилися, мамо. Цей чоловік жахливий зануда.

— Зануда? — перепитала Навані, озираючись через плече. Він казав про...

— Самоцвіти. Та інші самоцвіти. А також про спренів, і ящики зі спренами і бурекляття. Він мав зрозуміти. У мене зустріч з важливими людьми. Дружини великих князів, кращі генерали країни — всі прибули подивитися на диких паршменів. А я застрягла в саду, розмовляючи з подвижниками? Тож знайте: ваш син кинув мене там. Коли я його знайду...

Навані вирвалася з хватки Есудан:

— Хтось має розважати цих подвижників. Чому вони тут?

— Не питайте мене, — відказала Есудан. — Ґавіларові вони чомусь знадобилися, але він змусив Елгокара розважати їх. Це неввічливо. Чесне слово!

Ґавілар запросив одного з найвидатніших фабріалірів у світі відвідати Холінар, але не спромігся сказати про це Навані? У душі запалала лють, яку вона ретельно опановувала і тримала під замком. Цей чоловік. Цей несамовитий чоловік. Як... як він міг?..

Спрени гніву почали збиратися біля її ніг маленькою калюжею киплячої крові. «Заспокойся, Навані, — наче промовила раціональна частина її свідомості. — Можливо, він має намір подарувати тобі подвижників». Вона із зусиллям придушила гнів.

— Ваша світлосте! — пролунав голос із кухні. — Світлосте Навані! О, будь ласка! У нас проблема.

— Есудан, — промовила Навані, не зводячи очей з подвижника, який тепер повільно йшов до монастиря. — Не могла б ти допомогти кухарям упоратися з усім цим? Я б хотіла...

Але Есудан уже поспішала до іншої групи людей у саду, серед яких були кілька могутніх великих лордів-генералів. Навані глибоко вдихнула і придушила черговий напад розчарування. Есудан стверджувала, що піклується про пристойність і манери, але хотіла втрутитися в розмову чоловіків, сама ж була без супроводу чоловіка, щоб мати такий привід. — Ваша світлосте! — знову покликав кухар, махнувши їй рукою. Навані кинула останній погляд на подвижника, потім зціпила зуби й поспішила на кухню, намагаючись не зачепитися спідницею за декоративну сланцекірку.

— І що тепер?

— Вино, — сказав кухар. — У нас закінчилися і Клавенда, і Рубінова лава.

— Як? — здивувалася вона. — У нас є запаси...

Вони перезирнулися з кухарем, і відповідь була очевидна. Далінар знову знайшов їхній винний погріб. Він навчився досить винахідливо таємно осушувати бочки для себе та друзів. Їй хотілося, щоб він приділяв бодай половину такої уваги потребам королівства.

— У мене ще є приватна колекція, — сказала Навані, дістаючи з кишені нотатник. Вона стиснула його в захищеній руці через тканину рукава і написала записку. — Я зберігаю вино в монастирі у сестри Талани. Покажи їй це, і вона тебе пропустить.

— Спасибі, ваша світлосте, — сказав кухар, приймаючи записку. Але не встиг той вийти за двері, як Навані помітила палацового управителя, сивобородого чоловіка із численними перснями на пальцях, який топтався на сходах, що вели до палацу. Він перебирав персні на лівій руці. Якісь неприємності.

— Що сталося? — запитала вона, наближаючись.

— Ясновельможний лорд Райн Гатам прибув і вимагає аудієнції у короля. Ви пам’ятаєте, його величність обіцяв поговорити з Райном сьогодні ввечері про...

— Про прикордонну суперечку і неправильно намальовані мапи, так, — зітхнула Навані. — А де мій чоловік?

— Не відомо, ваша світлосте, — сказав управитель. — Востаннє його бачили з ясновельможним Амарамом і деякими з тих... незвичних осіб. Це був термін, яким персонал палацу називав нових друзів Ґавілара, тих, хто, здавалося, приїжджав без попередження чи оголошення й рідко називав свої імена.

Навані зціпила зуби, перебираючи в голові місця, куди міг вирушити Ґавілар. Чоловік розсердиться, якщо вона потурбує його. Ну добре. Йому слід було б подбати про своїх гостей, а не сподіватися, що вона сама впорається з усім і всіма.

На жаль, наразі вона... що ж, їй доведеться поратися з усім і всіма. Навані дозволила стривоженому управителю відвести себе до парадного входу, де гостей розважали музикою, напоями та читанням віршів, поки готувався бенкет. Інших старші слуги повели подивитися на паршенді — справжню окрасу цього вечора. Не щодня король Алеткару підписує договір з групою таємничих паршменів, які вміють говорити.

Вона перепросила у ясновельможного Райна за відсутність Ґавілара, запропонувавши самій переглянути мапи. Після цього її зупинила черга нетерплячих чоловіків і жінок, що прийшли до палацу, отримавши обіцянку королівської аудієнції.

Навані запевнила світлооких, що їхні проблеми були почуті, пообіцяла розібратися з несправедливістю. Вона заспокоїла розгублені почуття тих, хто думав, що особисте запрошення від короля означає, наче вони дійсно зможуть побачити його, — рідкісний привілей у наші дні, якщо тільки ви не є однією з «незвичних осіб».

Гості, звичайно ж, досі прибували. Ті, кого не було в оновленому списку, який роздратований Ґавілар надав їй раніше того ж дня.

Золоті ключі Вев! Навані змусила себе виявляти доброзичливість до гостей. Вона всміхалася, сміялася, махала рукою. Позираючи в нотатки та списки, зроблені в блокноті, розпитувала про сім’ї, новонароджених та улюблених сокирогончаків. Вона розпитувала про торгові справи, робила нотатки про те, хто зі світлооких кого уникає. Коротко кажучи, поводилася як королева.

Це була емоційно виснажлива робота, але такий уже її обов’язок. Можливо, коли-небудь вона зможе проводити дні, порпаючись із фабріалами та прикидаючись ученою. Сьогодні вона виконає свою роботу, в глибині душі, однак, почуваючись самозванкою. Яким би знатним не було її походження, внутрішній голос стривожено шепотів, що насправді вона просто сільська дівчина з глушини, вбрана в чужий одяг.

Останнім часом ця невпевненість посилилася. Спокійно. Спокійно. Це не місце для таких роздумів. Вона обійшла кімнату, із задоволенням зазначивши, що Есудан знайшла Елгокара і нарешті веде розмову з ним, а не з іншими чоловіками. Елгокар справді здавався щасливим, головуючи на бенкеті за відсутності батька. Адолін і Ренарін теж були там, одягнені в строгі мундири: перший причаровував невелику групу молодих жінок, другий же здавався довгов’язим і незграбним поруч із братом.

І... там був Далінар. Стояв струнко на повний зріст. Чомусь був вищим за всіх інших чоловіків у кімнаті. Він ще не сп’янів, і люди оточували його, як багаття холодної ночі потребуючи того, щоб бути поруч, але побоюючись його справжнього жару. Ох, ці його зацьковані очі, що палають пристрастю...

Бурі вогненні! Вона перепросила й швидко піднялася сходами туди, де їй не буде так спекотно. Це погана ідея: не було короля, і неминуче виникнуть питання, якщо королева також зникне. Звичайно ж, усі можуть обійтися без неї якийсь час. Крім того, тут, нагорі, вона може перевірити одне з укриттів Ґавілара.

Навані пробиралася коридорами, схожими на підземелля, і розминулася з паршенді, які несли барабани й розмовляли не зрозумілою їй мовою. Чому в цьому місці не можна додати трохи більше природного освітлення, більше вікон? Вона обговорювала це питання з Ґавіларом, але йому подобалося все як є. Так у нього було більше місць, де можна ховатися.

«Отут, — подумала вона, зупиняючись на перехресті. — Голоси». — ...Можливість перемішувати їх туди-сюди з Брейзу й назад нічого не означає, — сказав один із них. — Це занадто близько, зовсім не та відстань.

— Лише кілька років тому це було неможливо, — промовив низький владний голос. Ґавілар. — Це і є доказ. Зв’язок не розірвався, і ящик дозволяє переміщатися. Поки що не так далеко, як вам хотілося б, але ми ж повинні з чогось почати подорожі.

Навані визирнула з-за рогу. Вона побачила двері в кінці короткого коридору попереду — вони були прочинені, випускаючи голоси назовні. Так, у Ґавілара зустріч саме там, де вона й очікувала, — в кабінеті. Це була затишна кімнатка з красивим вікном, захована в кутку другого поверху. Місце, яке вона рідко відвідувала за браком часу, але там навряд чи стали б шукати Ґавілара.

Вона повільно підійшла й зазирнула всередину через прочинені двері. Ґавілар Холін був достатньо кремезним, щоб заповнити собою цілу кімнату. Він носив бороду, але від того не мав старомодного вигляду, навпаки, це була класика. Немов ожила картина, що зображає мешканця старого Алеткару. Дехто думав, що він може започаткувати моду, але цей образ мало кому пасував.

Крім того, навколо Ґавілара панувала атмосфера... спотворення. Нічого надприродного чи безглуздого. Просто так воно і було... Тобто всі визнавали, що Ґавілар може робити що завгодно, всупереч будь-яким традиціям чи логіці. Для нього це спрацює. Так було завжди.

Король розмовляв з двома чоловіками, яких Навані невиразно пам’ятала. Високий макабакі з родимою плямою на щоці та воринець — нижчий, круглолиций, з маленьким носом. Їх називали послами із Заходу, але не уточнювали, з якого королівства.

Макабакі притулився до книжкової шафи, схрестивши руки на грудях, його обличчя було абсолютно безпристрасним. Воринець заламував руки, нагадуючи Навані палацового управителя, хоча цей чоловік здавався набагато молодшим. Десь... двадцять із хвостиком? Чи, може, трохи за тридцять? Ні, він міг бути й старшим.

На столі між Ґавіларом і чоловіками лежало декілька сфер і самоцвітів. Навані затамувала подих, побачивши їх. Вони були розкладені за кольорами та яскравістю, але деякі здавалися незвичайними — світилися зворотним світлом, ніби маленькі ями фіолетової темряви, що поглинали кольори навколо.

Вона ніколи раніше не бачила нічого подібного, але самоцвіти зі спренами, замкненими всередині, могли мати найрізноманітніші дивні вигляди й ефекти. Ці... вони, мабуть, призначені для фабріалів. Що Ґавілар робить зі сферами, дивним світлом і видатними фабріалірами? І чому він не говорив з нею про...

Ґавілар раптом випростався і подивився в бік дверей, хоча Навані не видала ані звуку. Їхні погляди зустрілися. Тож жінка штовхнула двері так, ніби саме збиралася зайти. Вона не шпигувала, адже була королевою в цьому палаці. Навані могла заходити куди забажає, особливо у власний кабінет.

— Чоловіче, — промовила вона, — на бенкеті за тобою сумують гості. Ти, здається, втратив лік часу.

— Панове, — звернувся Ґавілар до послів, — я маю перепросити. Нервовий воринець провів рукою по своєму ріденькому волоссю:

Я хочу більше дізнатися про проект, Ґавіларе. До того ж ти повинен знати, що сьогодні тут ще одна з нас. Я помітив її роботу.

— У мене скоро зустріч з Мерідасом та іншими, — сказав Ґавілар. — У них є ще інформація для мене. Після цього зможемо поговорити знову. Ні, різким голосом відказав макабакі. — Сумніваюся, що ми це зробимо.

Це ще не все, Нейле! — промовив воринець, хоча й пішов за другом. — Це важливо! Я хочу піти. Це єдиний спосіб...

— Що це було? — запитала Навані, коли Ґавілар зачинив двері. — Це ніякі не посли. Хто вони насправді?

Ґавілар не відповів. Він почав неквапно збирати сфери зі столу і складати їх у мішечок.

Навані кинулася вперед і схопила одну:

— Що це? Звідки ти взяв сфери, які так світяться? Це має щось спільне з фабріалірами, яких ти запросив сюди?

Вона подивилася на нього, чекаючи якоїсь відповіді, якогось пояснення. Натомість він простягнув руку до її сфери:

— Це тебе не стосується, Навані. Повертайся на бенкет.

Вона стиснула сферу в долоні:

— Значить, продовжувати прикривати тебе? Ти обіцяв ясновельможному Райну, що будеш посередником у його суперечці саме сьогодні? Ти знаєш, скільки людей на тебе чекає? І ти сказав, що маєш піти на ще одну зустріч зараз, до початку бенкету? Ти що, збираєшся просто ігнорувати наших гостей?

— Чи знаєш ти, — тихо промовив він, — як я вже втомився від твоїх постійних розпитувань, жінко?

— Тоді, можливо, все ж спробуєш відповісти на одне-два запитання. Це був би новий досвід для тебе — ставитися до дружини як до людини, а не як до машини, створеної для підрахунку днів тижня для тебе.

Він змахнув рукою, вимагаючи сферу.

Інстинктивно вона стиснула її міцніше.

— Чому? Чому ти продовжуєш відгороджуватися від мене? Благаю, просто скажи мені.

— Є певні секрети, з якими ти не впоралася б, Навані. Якби ти знала про масштаби того, що я задумав...

Вона насупилася. Масштаби чого? Він уже підкорив Алеткар. Об’єднав великих князів. Невже звернув свій погляд до Нічийних Пагорбів? Звичайно, заселення клаптика диких земель, де проживало лише дивне плем’я паршменів, було дріб’язком порівняно з тим, чого він уже досяг.

Він узяв її за руку, із зусиллям розтиснув пальці та забрав сферу. Дружина не чинила опору — наслідки могли бути загрозливими. Він ніколи не використовував силу проти неї, але в його арсеналі були слова. Зауваження. Погрози.

Ґавілар узяв дивну, приголомшливу сферу і сховав її в мішечок разом з іншими. Туго затягнув, наче поставивши крапку в суперечці, потім засунув мішечок у кишеню.

— Ти караєш мене, чи не так? — зажадала відповіді Навані. — Ти ж знаєш про мою любов до фабріалів. Ти навмисно насміхаєшся з мене, бо знаєш, що мені буде боляче.

— Можливо, — відказав Ґавілар, ти навчишся думати, перш ніж говорити, Навані. Можливо, ти дізнаєшся про небезпечну ціну чуток.

«Знову це?» — подумала вона, а вголос сказала:

— Нічого не сталося, Ґавіларе.

— Ти думаєш, мене це хвилює? Думаєш, придворним є діло до цього? Для них брехня не гірша за факти.

Вона зрозуміла, що це правда. Ґавіларові було все одно, чи зраджувала вона його — а вона цього не робила. Але те, що вона сказала, спричинило чутки, які важко було придушити.

Ґавілар дбав лише про свій спадок. Він хотів, щоб його знали як великого короля, великого вождя. Це прагнення завжди підштовхувало його, але останнім часом воно переросло в щось інше. Він продовжував запитувати, чи запам’ятають його як наймогутнішого короля Алеткару? Чи міг він змагатися зі своїми предками, такими, як Творець Сонця?

Якщо королівський двір вирішить, що він не може контролювати власної дружини, чи не поставить це під сумнів його спадок? Яка користь від королівства, якщо Ґавілар знає, що дружина таємно кохає його брата? Тут Навані наче втілювала відбитий шмат мармуру в монументі його спадку.

— Поговори зі своєю дочкою, — сказав Ґавілар, повертаючись до дверей. — Думаю, мені вдалося заспокоїти гордість Амарама. Він може забрати її назад, а час закінчується. Мало хто з інших залицяльників зверне на неї увагу. Мені, мабуть, доведеться заплатити пів королівства, щоб позбутися дівчини, якщо вона знову відмовить Мерідасу.

Навані пирхнула:

— Сам поговори з нею. Якщо те, чого ти хочеш, так важливо, може, ти зробиш це хоч раз самостійно? Крім того, мені не подобається Амарам. Ясна заслуговує на краще.

Він завмер, потім озирнувся і заговорив низьким спокійним голосом:

— Ясна вийде заміж за Амарама, як я їй і наказав. Вона відкине мрію стати знаменитою, відрікшись від церкви. Її зарозумілість заплямовує репутацію всієї родини.

Навані зробила крок уперед, і її голос став таким же холодним, як і його:

— Ти розумієш, що дівчина все ще любить тебе, Ґавіларе? Вони всі люблять тебе. Елгокар, Далінар, хлопці... вони боготворять тебе. Упевнений, що хочеш показати їм свою справжню сутність? Саме вони — твій спадок. Стався до них з обережністю. Саме вони визначать, яким тебе запам’ятають.

— Велич — моя сутність, Навані. Жодні зусилля таких посередностей, як Далінар чи мій син, не зможуть цьому завадити. І особисто я сумніваюся, що Елгокар зміг би досягти бодай посередності.

— А як щодо мене? — запитала вона. — Я могла б написати твою історію. Твій життєпис. Що б ти не думав про свої дії, досягнення... це ефемерно, Ґавіларе. Слова на сторінках створюють образ для майбутніх поколінь. Ти відкидаєш мене, але я тримаю в руках те, чим ти дорожиш найбільше. Штовхни мене занадто сильно — і я почну стискати кулаки.

Він не відповів криком чи люттю, але холодна порожнеча в його очах могла б поглинути цілі королівства та залишити після себе тільки чорноту. Він підняв руку до її підборіддя й ніжно обхопив його, наче перекривлюючи колись пристрасний жест.

Болючіше за ляпас.

— Ти знаєш, чому я не залучаю тебе до цього, Навані? — м’яко спитав він. — Ти думаєш, що зможеш прийняти правду?

— Спробуй хоч раз. Це б охолодило мене.

— Ти не гідна цього, Навані. Вважаєш себе вченою, але де ж твої відкриття? Ти вивчаєш світло, але сама — його протилежність. Ти річ, яка знищує світло. Ти гаєш час, борсаючись у кухонному бруді й розмірковуючи про те, чи розпізнає якийсь нікчемний світлоокий правильні лінії на мапі. Це не дії великих. Ти не вчена. Тобі просто подобається бути поруч із ними. Ти не фабріалірка. Ти лише жінка, яка любить дрібнички. У тебе немає власної слави, досягнень чи здібностей. Усе видатне в тобі лише завдяки комусь іншому. У тебе немає влади — тобі просто подобається виходити заміж за чоловіків, які її мають.

— Як ти смієш...

— Заперечуй це, Навані, — гаркнув він. — Заперечуй, що кохала одного брата, але вийшла заміж за іншого. Ти прикидалася, що обожнюєш чоловіка, якого ненавиділа, бо знала, що він стане королем.

Вона відсахнулася, вириваючись із його хватки й відвертаючись. Заплющила очі й відчула сльози на щоках. Це було складніше, ніж він припускав: вона кохала їх обох, але наполегливість Далінара лякала її, тому Ґавілар здавався безпечнішим вибором.

Але у звинуваченнях Ґавілара була частка правди. Жінка могла збрехати собі й сказати, що насправді серйозно розглядала кандидатуру Далінара, але всі знали, що врешті-решт вона обере Ґавілара. І вона це зробила. Він був впливовішим.

— Ти повернула туди, де грошей і влади було більше, — сказав Ґавілар. — Як звичайна шльондра. Пиши про мене все, що забажаєш. Скажи це, прокричи, проголоси. Я переживу твої звинувачення, і мій спадок збережеться. Я відкрив вхід у царство богів і легенд, і щойно приєднаюся до них, моєму правлінню не буде кінця. Я буду вічним.

Потім Ґавілар вийшов, зачинивши за собою двері з тихим клацанням. Навіть у суперечках він контролював ситуацію.

Тремтячи, Навані навпомацки дісталася стільця біля столу, де кипіли спрени гніву. А спрени сорому пурхали навколо неї, наче білі й червоні пелюстки.

Лють змусила її затремтіти. Лють на нього. На себе — за те, що не дала відсіч. На весь світ — бо знала, що він частково сказав правду. «Ні, не дозволяй його брехні стати твоєю правдою. Борися з нею». Зціпивши зуби, вона розплющила очі й почала ритися в столі в пошуках олійної фарби й паперу.

Вона почала малювати, ретельно виводячи кожну каліграфічну лінію. Гордість, наче доказ для нього, змусила бути прискіпливою та досконалою. Ці дії зазвичай заспокоювали. Те, як акуратні, впорядковані лінії перетворювалися в слова, те, як фарба і папір набували сенсу.

Зрештою в неї вийшов один із найкращих захисних гліфів, які вона коли-небудь створювала. Він складався з трьох простих символів: «Смерть», «Дар», «Смерть». Вона намалювала кожен символ у формі вежі Ґавілара або геральдичного меча.

Молитва жадібно згоріла в полум’ї лампи, яскраво спалахуючи, і щойно це сталося, її катарсис змінився на сором. Що вона зробила? Молилася про смерть чоловіка? Спрени сорому вмить повернулися до неї.

Як же до цього дійшло? Їхні суперечки ставали все жахливішими. Вона знала, що віднедавна він став наче іншим чоловіком. Не був таким, коли розмовляв з Далінаром, Садеасом або навіть — зазвичай — з Ясною.

Ґавілар був вищим за це. Вона підозрювала, що він теж це знає. Завтра Навані отримає квіти. Ніяких вибачень на додачу, але ще якийсь подарунок, зазвичай браслет.

Так, він знав, що повинен прагнути кращого. Проте... вона якось пробудила в ньому монстра. І він якось спровокував у ній цю слабкість. Вона ляснула захищеною рукою по столу, іншою потираючи лоб.

Бурекляття. Здавалося, не так давно вони сиділи разом і обговорювали королівство, яке створять. Тепер же ледь могли розмовляти, щоб не дістати свої найгостріші ножі та не встромити їх прямо в найболючіші місця з точністю, якої досягли тільки завдяки давньому знайомству.

Вона із зусиллям опанувала себе, поправила макіяж, зачіску. Може, вона й була такою, як говорив чоловік, але він сам був не більше ніж провінційним головорізом, якому занадто щастило і який умів дурити хороших людей, змушуючи їх слідувати за ним.

Якщо такий чоловік, як він, міг прикидатися королем, то й вона могла б прикидатися королевою. Зрештою, у них було королівство.

Принаймні один із них повинен спробувати правити ним.

Навані нічого не чула про вбивство, доки його не скоїли.

На бенкеті вони були зразком ідеальної королівської сім’ї, щиро ставилися одне до одного, трапезували. Потім Ґавілар пішов — утік, щойно зміг знайти привід. Принаймні він дочекався закінчення вечері.

Навані пішла вниз, щоб попрощатися з гостями. Вона натякнула, що Ґавілар навмисно ні до кого не ставився зневажливо, просто був виснажений тривалими поїздками. Так, вона впевнена, що скоро буде аудієнція в нього. Вони хотіли б приїхати, як тільки пройде наступна буря...

Вона продовжувала і продовжувала, поки їй не стало здаватися, що обличчя ось-ось трісне від нескінченних усмішок. Відчула полегшення, коли по неї прибігла посильна. Відійшла від гостей, що від’їжджали, очікуючи почути, що розбилася якась дорога ваза, чи що Далінар хропе за своїм столом.

Замість цього посильна привела Навані до палацового управителя. На його обличчі застигла маска скорботи, очі почервоніли, а руки тремтіли. Літній чоловік потягнувся до неї та взяв за руку, наче для стійкості. Сльози текли по його обличчю, застрягаючи в клочкуватій бороді.

Побачивши стан управителя, Навані зрозуміла, що рідко називала його на ім’я, рідко думала про нього як про людину. Вона часто ставилася до нього як до невіддільної частини палацу, приблизно так само, як до статуй перед входом. Так само, як Ґавілар ставився до неї.

— Гереху, — сказала вона, зніяковіло беручи його за руку. — Що сталося? З вами все гаразд? Чи не занадто тяжко ми працювали без...

— Король, — видавив літній чоловік. — О, ваша світлосте, вони забрали нашого короля! Ці паршмени. Ці варвари. Ці... ці чудовиська. Вона відразу запідозрила, що Ґавілар знайшов якийсь спосіб утекти з палацу, і всі вирішили, що його викрали. «Що за людина...» — подумала вона, уявляючи його в місті з тими незвичними відвідувачами, за обговоренням таємниць у темній кімнаті.

Герех міцніше стиснув її руку:

— Ваша світлосте, вони вбили його. Король Ґавілар мертвий.

— Це неможливо, — промовила вона. — Він наймогутніша людина в країні, а можливо, і в усьому світі. Оточений Сколкозбройними. Ти помиляєшся, Гереху. Він...

«Він витривалий, як буря». Але, звичайно, це було неправдою — він просто хотів, щоб люди так вважали. «Мені не буде кінця...» Коли він говорив подібне, йому було важко не повірити. Лиш коли вона побачила тіло, правда нарешті просочилася у свідомість, охолоджуючи, наче зимовий дощ. Труп Ґавілара, понівечений і закривавлений, лежав на столі в коморі, і охоронці насильно відштовхували переляканих слуг, коли ті вимагали пояснень.

Навані стояла над ним. Навіть попри кров у бороді, розбиту Сколкозбрую, бездиханність і відкриті рани на тілі... навіть тоді вона замислювалася, чи це не фальш. Те, що лежало перед нею, було неможливим. Ґавілар Холін не міг просто померти так, як звичайні люди.

Вона попросила показати їй обвалений балкон, де Ґавілара знайшли бездиханним після падіння згори. Їй сказали, що Ясна все бачила. Зазвичай незворушна, дівчина сиділа в кутку, притуливши до рота стиснуту в кулак захищену руку, і плакала.

Тільки тоді навколо Навані почали з’являтися спрени потрясіння, схожі на трикутники заломленого світла. Тільки тоді вона повірила.

Ґавілар Холін був мертвий.

Садеас відвів Навані вбік і з непідробним сумом пояснив, що сталося. Вона слухала оніміло й відірвано. Була настільки зайнята, що не помітила, як більшість паршенді таємно покинули палац — сховалися в темряві за мить до нападу свого поплічника. Їхні вожді залишилися, щоб прикрити відхід.

Немов у трансі, Навані повернулася в комору до холодного тіла Ґавілара Холіна. Його порожньої оболонки. Судячи з поглядів слуг і лікарів, вони очікували від неї скорботи. Можливо, завивань. Звичайно, в кімнаті купами з’являлися спрени болю, навіть кілька рідкісних спренів туги, схожих на зуби, що росли зі стін.

Вона відчувала щось схоже на ці емоції. Печаль? Ні, не зовсім. Жаль. Якщо він дійсно був мертвий, то... ось і все. Їхньою останньою справжньою розмовою була чергова сварка. Шляху назад нема. Раніше вона завжди могла сказати собі, що вони помиряться. Що оминуть шипи та знайдуть зворотний шлях до того, якими були раніше. Якщо не люблячими, то принаймні врівноваженими.

Тепер цього ніколи не буде. Усе скінчено. Він мертвий, вона вдова, і... о бурі, вона ж молилася про це. Це усвідомлення пронизало її наскрізь. Залишалося сподіватися, що Всемогутній не дослухався до її дурних благань, написаних у мить люті. Хоча якась частина її ненавиділа Ґавілара, вона насправді не бажала йому смерті. Хіба не так?

Ні. Ні, все мало закінчитися зовсім не так. І вона відчула ще одне почуття. Жалість.

Тіло Ґавілара Холіна, що лежало в калюжі крові на столі, здавалося досконалою насмішкою з його грандіозних планів. Він думав, що вічний, чи не так? Він мріяв досягти якогось грандіозного плану, занадто важливого, щоб поділитися ним з дружиною? Ну що ж, Прародитель бур і Матір Світу були байдужі до бажань людей, якими б грандіозними ті не здавалися.

Чого вона не відчувала — то це горя. Його смерть була важливою, але для неї нічого не означала. Важливим було лише те, що її діти ніколи не дізнаються, яким він став.

«Я стану кращою, Ґавіларе, — подумала вона, закриваючи йому очі. — Заради того, ким ти колись був, я прикидатимуся заради світу. Я передам тобі твій спадок».

Потім вона застигла. Його Сколкозбруя, точніше броня, яка була на ньому, зламалася біля пояса. Вона запустила пальці в його кишеню і торкнулася свинячої шкіри. Витягла мішечок зі сферами, якими він хвалився, але виявила, що той порожній.

О бурі! Куди він їх заховав?

Хтось у кімнаті кашлянув, і вона раптом усвідомила, який вигляд це мало збоку — копирсатися в його кишенях. Навані витягла сфери з волосся, опустила їх у мішечок, поклала йому в руку, а потім торкнулася чолом до розбитого нагрудника. Це символізувало б, ніби вона повертає йому подарунки як символ того, що її світло стає його світлом після смерті.

Потім, відчувши його кров на обличчі, встала й удала, що опановує себе. Протягом наступних годин, впорядковуючи хаосу місті, перевернутому з ніг на голову, вона боялася, що заробить собі репутацію байдужої жінки. Натомість люди, здавалося, вважали її стійкість заспокійливою.

Короля не стало, але королівство продовжувало жити. Ґавілар пішов із цього життя так, як і прожив — з грандіозною драмою, після якої Навані змушена збирати уламки.