Ритм війни

44 Трут, що чекає на іскру

Каладін біг підтюпцем по темних тунелях Урітіру з Тефтом на плечах. Він немов чув, як з кожним кроком його життя руйнується під ногами. Він чув примарний тріск, схожий на дзвін скла, що б’ється.

Кожен болісний крок відводив його все далі від сім’ї, все далі від спокою. Усе далі в темряву. Рішення прийняте. Він не залишить свого друга напризволяще у ворожому полоні. Хоча нарешті здогадався зняти закривавлені черевики, і тепер ніс їх, обмотавши шнурки навколо шиї, йому все ще здавалося, що залишає за собою брудні сліди.

Бурі! Чого він думає досягти сам-один? Він же фактично не підкорився наказу королеви здатися.

З усіх сил намагався відігнати подібні думки й продовжував рухатися. Пізніше в нього ще буде час поміркувати над тим, що накоїв. А тепер потрібно знайти десь безпечне місце, щоб сховатися. Вежа вже перестала бути його домом — тепер вона стала ворожою фортецею.

Сил летіла попереду, перевіряючи кожне перехрестя, перш ніж Каладін туди наближався. Буресвітло підтримувало його рух, але він хвилювався, що станеться, коли воно закінчиться. Невже сили залишать його? Чи впаде він непритомним посеред коридору?

Чому він не забрав більше сфер у своїх батьків або в Ларал перед тим, як піти? Навіть не подумав узяти сокиру того співуна в буремній подобі. Тож він залишився беззбройним, якщо не рахувати скальпеля.

Він занадто звик до того, що Сил була його Сколкосписом, але якщо вона не зможе трансформуватися...

«Ні, — подумав він. — Ніяких думок. Думки небезпечні. Просто рухайся».

Він продовжував бігти вперед, покладаючись на Сил, яка поспішила до сходів. Найпростішим способом загубитися було знайти затишну місцинку на безлюдних поверхах, можливо, десь на одинадцятому або дванадцятому. Він підіймався по сходах, перестрибуючи через дві сходинки за раз, і його підганяло Буресвітло, що пульсувало у венах. Його світіння було достатньо, щоб бачити попереду. Тефт почав щось тихо бурмотіти, можливо, реагуючи на поштовхи.

Вони дісталися до сьомого поверху й одразу почали підійматися на восьмий. Тут Сил повела його далі вглиб. Як не намагався Каладін не звертати уваги, проте він усе ще чув відгомони своєї невдачі. Крики батька. І власні сльози...

Він був так близько. Так близько.

Він утратив уявлення про місце перебування в цих нескінченних тунелях. Підлога тут не була позначена вказівниками дороги, тому довірився Сил. Вона промчала вперед до перехрестя і назад кілька разів, зробила кілька кіл, а потім рвонула праворуч. Він не відставав від неї, хоча все більше і більше відчував на собі вагу Тефта.

— Секундочку, — прошепотів він їй на наступному перехресті.

Потім притулився до стіни, бо Тефт усе ще важко тиснув йому на плечі, і вивудив топазову скалку з сумки. Світла від маленького топаза ледве вистачало, щоб розгледіти все довкола, але Каладін потребував цієї сфери, оскільки його Буресвітло вже скінчилося. А сфер залишилося не так і багато.

Він крехнув під вагою друга, потім змусив себе випрямитися, міцно тримаючись за Тефта обома руками й стискаючи сферу двома пальцями. Він кивнув Сил, потім продовжив шлях слідом за нею, задоволений тим, що сили його не покинули. Він міг би тягнути Тефта і без Буресвітла. Попри те що останні кілька тижнів Каладін провів, працюючи лікарем, його тіло все ще лишалося тілом солдата.

— Ми повинні піднятися вище, — сказала Сил, ширяючи поруч з його головою у вигляді стрічки світла. — Ти впораєшся?

— Достав нас хоча б на десятий поверх, — сказав Каладін.

— Мені доведеться рухатися сходами. Насправді я не знаю цієї частини вежі...

Він дозволив собі зануритися в старі спогади, поки вони продовжували йти. Вага Тефта на його плечах мало чим відрізнялася від перенесення мостів. Це повернуло його в ті дні. Біг з мостами. Рагу на вечерю.

Спостерігати, як гинуть його друзі... І кожен день заново відчувати цей жах...

Ці спогади не приносили йому жодної розради. Але ритм кроків, перенесення ноші, робота його тіла під час тривалого маршу... Усе це було принаймні знайомим.

Він пішов за Сил угору по одних східцях, потім по інших. Потім через іще один довгий тунель, шари на стінах якого були нанесені вигадливими хвилями, як брижі на бурливому ставку. Каладін продовжував рухатися.

Поки раптово не насторожився.

Він не міг точно визначити, що його збентежило, але інстинктивно негайно прикрив свою сферу й пірнув у бічний прохід. Відійшов у закуток і опустився на коліна, щоб зняти Тефта з плечей. Він притиснув руку до рота товариша, що лежав без свідомості, щоб заглушити його бурмотіння.

Сил підлетіла миттю пізніше. Він міг бачити її в темряві, але вона не освітлювала нічого навколо себе. Він засунув іншу руку в кишеню, міцно тримаючи сферу, щоб та не випускала ніякого зрадницького світіння.

— Що трапилося? — запитала Сил.

Каладін похитав головою. Він не знав, але не хотів говорити. Зіщулився, сподіваючись, що Тефт не буде бурмотіти або рухатися занадто голосно, а власне серцебиття гупало в його вухах.

Потім слабке червоне світло проникло в коридор, який він покинув. Сил негайно кинулася вбік, щоб приховати своє світіння за темною фігурою Каладіна.

Світло наблизилося, і стало видно самотній рубін та пару сяйнистих червоних очей. Це сяйво висвітлювало жахливе обличчя. Чисто чорне, з червоним мармуровим візерунком під очима. Довге темне волосся здавалося вплетеним у простий одяг. Це була та сама істота, з якою Каладін бився в Гартстоуні та вбив у кімнаті будівлі, охопленої полум’ям. Хоча Сплавлений відродився в новому тілі, Каладін за малюнком шкіри зрозумів, що це той же співун. Він прийшов помститися.

Сплавлений, здавалося, не помітив Каладіна, що ховався в темряві, хоч і затримався на перехресті на тривалий час. На щастя, він рушив далі, заглиблюючись у надра вежі по коридору, яким ішов Каладін.

Бурі... Минулого разу Каладін переміг цю тварюку без усякого Буресвітла, але він зробив це, зігравши на зарозумілості Сплавленого. Каладін сумнівався, що той дозволить знову так легко вбити себе.

«Ті співуни в клініці... Один із них згадував, що мене шукав Сплавлений. Вони називали його Переслідувачем». Ця істота... прибула у вежу навмисне, щоб знайти Каладіна.

— Слідуй за ним, — вимовив Каладін одними губами, повертаючись до Сил. Він розраховував, що вона зрозуміє. — Я знайду більш потаємне місце, щоб сховатися.

Вона сплела свою лінію світла в коротке люмінесцентне зображення гліфа «кеджех», що означав ствердну відповідь, а потім кинулася за Переслідувачем. Сил більше не могла залітати занадто далеко від Каладіна, але деякий час мала змогу слідувати за ним. Хотілося сподіватися, що їй удасться зробити це обачно, оскільки деякі зі Сплавлених могли бачити спренів.

Каладін знову звалив Тефта собі на плечі, потім ступив у темряву, майже не підсвітлюючи собі шлях. Завжди відчувалося щось гнітюче в тому, щоб перебувати глибоко у вежі, так далеко від неба і вітру. Але в темряві було ще гірше. Він занадто легко міг уявити себе замкненим тут без сфер, покинутим вічно поневірятися в цій кам’яній гробниці.

Він зробив ще кілька поворотів, сподіваючись знайти сходи на інший поверх. На жаль, Тефт знову почав щось бурмотіти. Зціпивши зуби, Каладін пірнув у першу-ліпшу кімнату. Це виявилося приміщенням з дуже вузьким дверним прорізом. Тут він опустив Тефта на землю, потім спробував заглушити його звуки.

Мить потому в кімнату увірвалася Сил, що змусило Каладіна підстрибнути.

— Він іде! — прошипіла вона. — Він пройшов зовсім небагато не по тому коридору, потім зупинився, оглянув підлогу і повернувся. Не думаю, що він мене помітив. Я летіла за ним досить довго, щоб побачити, як він зупинився там, де ти нещодавно ховався. Там він виявив невелику пляму крові на стіні. Я поспішила випередити його, але він знає, що ти десь поруч.

Бурекляття! Каладін подивився на свій закривавлений одяг, потім на Тефта, який щось бурмотів, попри спроби Каладіна заспокоїти його. Нам потрібно відвести Переслідувача якомога далі, — прошепотів їй Каладін. — Будь готова відвернути його увагу.

Сил зобразила ще один ствердний гліф. Каладін залишив свого друга лежати в темряві, усе ще бурмочучи, а сам рушив назад. Він зупинився біля перехрестя, стискаючи в руці скальпель. Не було жодного світла, крім світла Сил. У нього залишилося кілька заряджених сфер, захованих у чорному гамані.

Каладін зробив кілька глибоких вдихів, потім виклав свій план Сил. Вона полетіла далі по чорному коридору, залишивши Каладіна в повній темряві.

Йому ніколи не вдавалося знайти ту чисту спустошеність розуму, яку, як стверджували деякі солдати, вони відчували в бою. Каладін не був упевнений, що коли-небудь захоче чогось подібного. Проте опанував себе, дихання стало рівнішим, і він насторожився прислухаючись.

Спокійний, розслаблений, але готовий спалахнути будь-якої миті. Як трут, що чекає на іскру. Він був готовий вдихнути Буресвітло з останніх сфер, але не робив цього до слушної нагоди.

Чиїсь кроки почулися в коридорі праворуч від Каладіна, і стіни повільно налилися червоним світлом. Каладін затамував подих, готовий до бою, притулившись спиною до стіни.

Переслідувач завмер, трохи не дійшовши до перехрестя. І Каладін зрозумів, що ця істота помітила Сил, яка, мабуть, пронеслася повз нього на деякій відстані. За мить скрегіт сповістив про те, що Переслідувач скинув своє тіло, як лушпиння, і червона стрічка світла помчала за Сил. Відвертальний маневр спрацював. Сил відведе його геть.

Наскільки вони знали, Сплавлений не міг завдати шкоди спрену природним шляхом. Єдиний спосіб завдати шкоди спрену — це вразити Сколкозбройцем. Але навіть це було тимчасовим: можна різати спренів Сколкозбройцем, навіть розірвати їхні тіла на шматки, але вони зрештою все одно відновляться в Царстві пізнання. Експерименти довели, що єдиний спосіб зберегти частинки спрена розділеними — це закрити їх у самоцвітах.

Каладін відрахував десять ударів серця, потім дістав маленьку сферу для світла і кинувся в коридор, зиркнувши на залишене тіло Переслідувача, перш ніж побігти в кімнату, де лежав Тефт.

Було дивно, який приплив енергії він отримав, опинившись так близько до бійки. Він без проблем звалив Тефта на плечі, а потім за мить уже побіг геть підтюпцем — майже так, ніби в нього знову влилося Буресвітло. Використовуючи світло сфери, незабаром знайшов сходову шахту. Він майже кинувся вгору, але слабке світло зверху змусило його швидко зупинитися.

Там лунали голоси, що говорили ритмами. І такі самі чулися знизу. Каладін покинув цей сходовий марш, але через два коридори побачив далекі вогні й тіні. Він звернув у бічний коридор, обливаючись потом. Спрени страху, схожі на грудочки слизу, звивалися на каменях під ногами. Йому було знайоме це відчуття. Бігу темряві. Люди з ліхтарями шукають його за певною схемою, полюють за ним. Задихаючись, він потягнув Тефта через інший бічний прохід, але незабаром помітив вогні і в тому напрямку.

Ворог утворював петлю, яка повільно затягувалася навколо місця, де він перебував. Це усвідомлення викликало в ньому спогади про ту ніч, коли він підвів Нальму та інших. Ніч, коли, як і в багатьох інших випадках, він вижив, а всі інші загинули. Каладін уже не був рабом-утікачем, але відчуття лишилося таким самим.

— Каладіне! — гукнула Сил, підлітаючи до нього. — Я повела його до краю цього рівня, але ми зіткнулися з кількома солдатами регулярної армії, і він повернув назад. Здається, зрозумів, що я намагаюся відволікти його.

— Тут ще є кілька загонів, — сказав Каладін, повертаючись у темряву. — Можливо, тут їх ціла рота. Бурі! Переслідувач, мабуть, перенаправив усі сили, надіслані для перевірки житлових приміщень на шостому поверсі.

Він був вражений швидкістю, з якою вони встановили пастку. Повинен був визнати, що це, ймовірно, стало результатом того, що він дозволив солдату втекти й розповісти іншим.

І все ж він сумнівався, що ворог знайшов час присвоїти одну з мап Навані, на якій був зображений цей рівень. Вони не змогли б розмістити співунів у кожному коридорі або сходовому марші. У сітці, яку вороги затягували навколо нього, мали залишитися дірки.

Він почав пошуки. У боковому коридорі побачив темні фігури, що наближалися. Такі ж фігури з’явилися й на сусідніх сходах. Вони здавалися невідступними й лізли звідусіль. До того ж він знав це місце анітрохи не краще, ніж вони. Каладін петляв по декількох коридорах, поки не вперся в глухий кут. Швидкий огляд довколишніх кімнат не виявив інших виходів, і він озирнувся через плече, почувши голоси, які перегукувалися. Вони говорили азірською, як йому здалося, і ритмічно.

Відчуваючи дедалі більший страх, він обережно поклав Тефта на підлогу, перерахував свої сфери та знову дістав скальпель. Точно. Йому... йому потрібно забрати зброю у першого ж убитого ним солдата. Спис, якщо вдасться. Щось таке, що дозволяло вразити ворога на відстані, якщо він збирався вижити в боях у цих темних коридорах.

Сил приземлилася йому на плече і набула подоби молодої жінки, яка сиділа, склавши руки на колінах.

— Ми мусимо спробувати прорватися, — прошепотів Каладін. — Тоді є шанс, що вони пошлють у цьому напрямку всього кілька вояків. Ми вб’ємо їх, потім вислизнемо з петлі й утечемо.

Вона кивнула.

Хоча, судячи зі звуків, там було не «кілька вояків». І він міг заприсягтися, що вловив серед них різкіший і гучніший голос. Переслідувач усе ще відстежував його. Можливо, він міг простежити за ними за маленькими слідами крові, розмазаними по стінах або підлозі.

Каладін затягнув Тефта в одну з кімнат, потім став в одвірку й чекав. Напружений, але підготовлений. Він стиснув скальпель зворотним хватом, для того щоб устромити в проміжок між панциром і шиєю. Стоячи там, відчував тиск. Темрява, як усередині, так і зовні. Утома. Жах. Спрени смутку, схожі на пошарпані шматки тканини, повисли, немов знамена, прикріплені до стін.

— Каладіне, — тихо прошепотіла Сил. — А ми не можемо просто здатися?

— Цей Сплавлений тут не для того, щоб узяти мене в полон, Сил, — відповів він.

— Якщо ти помреш, я знову залишуся сама.

— Ми виплутувалися з набагато складніших ситуацій, ніж ця... Каладін замовк, глянувши на Сил, що сиділа в нього на плечі й здавалася набагато меншою, ніж звичайно. Він не зміг видавити із себе інші слова. Не міг збрехати.

Світло почало осявати коридор, наближаючись до нього.

Каладін міцніше стиснув скальпель. Підсвідомо він завжди знав, що все закінчиться цим. Один у темряві, спиною до стіни, віч-на-віч із переважною кількістю ворогів. Славний спосіб померти, але Каладін не хотів слави. Він відмовився від цієї дурної мрії ще в дитинстві.

— Каладіне! — гукнула Сил. — Що це? Ось тут, на підлозі?

У дальньому правому кутку з’явився слабкий фіолетовий вогник. Майже невидимий навіть у темряві. Нахмурившись, Каладін покинув свій пост біля дверей, щоб глянути, що це за світло. Тут, у камені, була гранатова жилка, і невелика її частина світилася. Поки він намагався зрозуміти, що це таке, світіння перемістилося й пробігло по кристалічній жилці. Він пішов за вогником до дверей, потім простежив, як той перетинає коридор і прямує до кімнати з іншого боку.

Він вагався лише мить, перш ніж прибрати зброю і знову звалити Тефта собі на плечі. Спотикаючись, перетнув коридор назовні, і одна з істот, що наближалися, сказала щось азірською. Це прозвучало невпевнено, ніби вони бачили його лише мигцем.

Бурекляття! Що він робить? Ганяється за примарними вогнями, немов за спренами зірок у небі? У цій маленькій кімнаті світло пробігло по підлозі й далі вгору, по стіні, висвітливши самоцвіт, вмурований глибоко в камінь.

— Це фабріал? — запитала Сил. — Заряди його!

Каладін вдихнув трохи Буресвітла, потім озирнувся через плече. Голоси зовні й тіні наближалися. Однак замість того щоб притримати Буресвітло для цього бою, він зробив так, як сказала йому Сил, — випустив Буресвітло в самоцвіт. Після цього залишилося, можливо, лише дві-три сфери-скалки. Тепер він практично беззахисний.

Стіна розкололася по центру. Каладін роззявив рот, спостерігаючи, як рухаються камені. Але мовчав, бо те, що побачив, не піддавалося поясненню. Камені прочинилися рівно настільки, щоб впустити людину. Каладін увійшов у потаємний коридор, несучи Тефта на плечах. Позаду отвір плавно закрився, і світло в самоцвіті згасло.

Каладін затамував подих, почувши голоси в кімнаті позаду. Потім притиснувся вухом до стіни, прислухаючись. Він мало що міг розібрати. Там вирувала суперечка, в якій, здавалося, брав участь і Переслідувач. Каладін переживав, що вони помітили, як зачиняються двері, але не чув ні скрипу, ні стуку. Однак вони могли помітити спренів, яких він привабив, і зрозуміли б, що він близько.

Каладін мусив продовжувати рухатися. Маленький фіолетовий вогник на підлозі заблимав і посунувся, тому він потягнув Тефта за собою по черговому ряду коридорів. Зрештою вони дісталися до прихованих сходів, які, на щастя, ніхто не охороняв.

Каладін піднявся сходами, хоча кожен крок був повільнішим за попередній. Спрени виснаження супроводжували його. Він якось продовжував рухатися, а світло вело його на одинадцятий поверх, а потім в іншу темну кімнату. Гнітюча тиша підказала, що він дістався до тієї частини вежі, яку ворог не обшукував. Він хотів би впасти без сил, але світло наполегливо пульсувало на стіні, і Сил умовила його піти подивитися.

Ще один самоцвіт, вставлений у стіну, ледь помітний. Каладін використав залишки свого Буресвітла, щоб наповнити його, і прослизнув у відчинені двері. Опинившись у повній темряві, опустив Тефта на підлогу і відчув, як за ним зачинилися двері.

Не мав сил навіть озирнутися. Натомість, тремтячи, повільно опустився на холодну кам’яну підлогу.

Тут Каладін нарешті дозволив собі зануритися в сон.

45 Хоробре серце, гострий розум

ДЕВ'ЯТЬ РОКІВ ТОМУ

Ешонай казали, що картографування світу усуває його таємничість.

Деякі слухачі наполягали на тому, що дикі місцини слід залишати недослідженими — як території спренів та великопанцирників — і що, намагаючись зобразити ці місця на папері, вона ризикує викрасти їхні таємниці.

Вона вважала такі твердження відверто смішними. Увійшовши до лісу, вона налаштувалася на Ритм благоговіння. Понад деревами, яскраво-зеленими кулями з білими шипами, що стирчали на всі боки, підстрибували спрени життя. Ближче до Розколотих рівнин майже вся земля була рівною і лише зрідка траплялися скелебруньки. Але тут, не надто далеко звідти, буяли різноманітні рослини.

Її одноплеменці часто ходили в ліс по дерево та гриби. Однак вони завжди рухалися одним і тим самим маршрутом. День ходіння в гущавину лісу вгору по річці, щоб зібрати необхідне, а потім повернутися. Цього разу вона наполягла на тому, щоб залишити свій загін, і супутники занепокоїлися. Вона пообіцяла зустрітися з ними знову в головному таборі, після того як огляне зовнішній периметр лісу навколо.

Після кількаденної подорожі серед дерев Ешонай натрапила на річку з іншого боку лісу. Тепер вона зможе повернутися через серце лісу й дістатися до табору своєї родини іншим шляхом. Вона матиме із собою нову ману, на якій точно зобразить, наскільки великий ліс, принаймні з одного боку.

Вона пішла вздовж потоку, налаштована на Ритм радості, у супроводі річкових спренів, що пливли у воді. Усі так хвилювалися, що вона залишилася сама під час бурі. Проте Ешонай уже десяток разів за своє життя потрапляла в бурю і виживала без проблем. Крім того, вона зможе знайти сховок серед дерев.

Та все одно її родина та друзі непокоїлися. Вони провели свої життя на дуже обмеженій території, все мріючи про той день, коли зможуть завоювати одне з десяти стародавніх міст по периметру Розколотих рівнин. Така мізерна мета. Чому б не вирушити в подорож, подивитися, що ще є на світі?

Але ні. Існувала лише єдина можлива мета: захопити одне з міст. Знайти притулок за розваленими стінами, не звертаючи уваги на захист, створений самим лісом. Ешонай вважала це доказом того, що природа сильніша за творіння слухачів. Напевно, цей ліс існував ще тоді, коли стародавні міста були юними. Проте він усе ще буяв, а міста обернулися на руїни.

Неможливо вкрасти секрети у чогось настільки могутнього, просто досліджуючи його. Можна просто чогось навчитися.

Вона вмостилася біля скелі й розгорнула свою мапу, виготовлену з дорогоцінного паперу. Її мати була однією з небагатьох серед усіх сімей, хто знав Пісню Виготовлення Паперу, і з її допомогою Ешонай удосконалила процес. Вона взяла перо та чорнило й зобразила шлях річки там, де та текла біля узлісся, потім промокнула чорнило насухо, перш ніж знову згорнути мапу.

Хоча вона була впевнена, налаштована на Ритм рішучості, проте останнім часом скарги одноплеменців особливо набридали.

«Ми знаємо, де ліс і як до нього дістатися. Навіщо відображати його обриси на мапі? Яка з цього користь?»

«Річка тече в цьому напрямку. Кожен знає, де її знайти. Навіщо бабратися й малювати її на папері?»

Надто багато членів її родини хотіли вдавати, що світ менший, ніж насправді. Ешонай була переконана, що саме тому вони продовжували сваритися з іншими родинами слухачів. Якби світ складався лише із земель навколо десяти міст, тоді боротьба за цю територію мала б сенс.

Але їхні предки не воювали між собою. Вони повернулися обличчям до бурі й пішли геть, покинувши своїх богів в ім’я свободи. Ешонай скористається цією свободою. Замість того щоб сидіти біля вогнища і скаржитися, вона відчує красу, створену Культивацією. І поставить найкраще запитання з усіх:

«Що я відкрию далі?»

Ешонай продовжувала йти, оцінюючи напрям течії річки. Вона використовувала власні методи підрахунку відстані, а потім перевіряла результати, оглядаючи те ж місце з кількох кутів. Річка продовжувала текти кілька днів після бурі. Як? Чому ця річка продовжує текти, коли вся інша вода витекла чи пішла під землю? Де її початок?

Річки та вкриті панцирами спрени, що жили в них, захоплювали її. Річки були знаками, дороговказами, шляхами. Ніколи не заблукаєш, якщо знаєш, де тече річка. Вона зупинилася перекусити біля одного з поворотів водойми й виявила новий різновид крєм’ячка — зелений, як дерева. Ешонай ніколи раніше не бачила крєм’ячків такого відтінку. Треба буде розказати Венлі.

— Я краду таємниці природи, — промовила Ешонай у Ритмі роздратування. — Що таке таємниця, як не сюрприз, який потрібно виявити?

Доївши зварених на парі клямкунів, вона загасила багаття й розігнала спренів полум’я, перш ніж продовжити шлях. За її припущеннями, потрібно півтора дня, щоб дістатися до рідних. Потім вона залишить їх знову, обігне ліс з іншого боку й матиме готову його мапу.

Так багато всього побачити, так багато дізнатися, так багато зробити. І Ешонай збиралася все це відкрити. Вона збиралася...

Що це?

Вона насупилася й завмерла на місці. Течія річки вже слабшала, а завтра, напевно, вона перетвориться на струмочок. Через плюскіт води вона почула віддалені крики. Невже інші пішли її шукати? Вона поспішила вперед, налаштувавшись на Ритм хвилювання. Можливо, у них нарешті з’явилося бажання досліджувати.

Вона вважала так доти, поки не наблизилася до джерела звуків і зрештою зрозуміла, що з ними щось не так. Вони були монотонними, без натяку на ритм. Немов їх видавали мертві.

За мить вона обійшла поворот річки й опинилася віч-на-віч з чимось дивовижнішим — і одночасно жахливішим, — ніж коли-небудь сміла уявити.

То були люди.

— «...Подоба тупа страшить недарма, — процитувала Венлі. — Стає розум затьмареним, плутаним, грубим. Знайти її легко: вона в руки дається сама — та тим, хто її набуває, на згубу».

Вона глибоко вдихнула й сіла на долівку в їхньому наметі, пишаючись собою. Усі дев’яносто одну строфу вона продекламувала напам’ять ідеально.

Її мати Джакслім, що саме працювала за ткацьким верстатом, кивнула. — Це була одна з твоїх кращих декламацій, — сказала вона в Ритмі похвали. — Ще трохи практики, і ми зможемо перейти до наступної пісні.

— Але... Я ж прочитала все правильно.

— Ти переплутала сьому та п’ятнадцяту строфи, — зауважила мати. — Порядок не має значення.

— Ти також пропустила дев’ятнадцяту.

— Ні, не пропустила, — відказала Венлі й почала подумки рахувати строфи. Про робочу подобу? — Невже я...

— Так, ти її пропустила, — кивнула мати. — Але не потрібно бентежитися. Тобі все добре вдається.

Добре? Венлі витратила роки на запам’ятовування пісень, тоді як Ешонай майже не робила нічого корисного. Венлі все вдавалося не просто добре. А чудово.

Проте... забула цілу строфу? Вона подивилася на матір, яка тихенько наспівувала, працюючи за ткацьким верстатом.

— Дев’ятнадцята строфа не надто важлива, — промовила Венлі. — Ніхто не забуде, як ставати робітником. А ще тупа подоба. Чому у нас є строфа про неї? Ніхто не вибирає її добровільно.

— Ми повинні пам’ятати минуле, — пояснила мати в Ритмі згуби. — Ми повинні пам’ятати, через що пройшли, щоб потрапити сюди. Треба піклуватися про те, щоб не забувати самих себе.

Венлі налаштувалася на Ритм роздратування. А потім Джакслім почала співати в ритмах прекрасним голосом. У голосі її матері було щось дивовижне. Він не був сильним чи гучним, але нагадував ніж — тонкий, гострий, майже прозорий. Спів вразив Венлі до глибини душі, і Ритм благоговіння замінив Роздратування.

Ні, Венлі ще далека від досконалості. Дуже далека. На відміну від матері.

Джакслім продовжувала співати, а Венлі спостерігала, заціпенівши й відчуваючи сором за нещодавнє роздратування. Іноді це було так важко. Сидіти тут день за днем, зубрити, поки Ешонай розважається. Вони обидві були майже повнолітніми — Ешонай лишився до повноліття лише рік, а Венлі трохи більше ніж два. Вони вже мали нести відповідальність за власні вчинки.

Зрештою мати замовкла після десятої строфи.

— Дякую, — сказала Венлі.

— За те, що я співаю те, що ти чула тисячу разів?

— За те, що нагадала мені, — відповіла Венлі в Ритмі похвали, — про те, ким я маю стати.

Мати налаштувалася на Ритм радості й продовжила працювати. Венлі підійшла до виходу з намету й визирнула — члени сім’ї займалися різними справами, зокрема рубали дрова та валили дерева. Її одноплеменці належали до родини Першого Ритму й мали шляхетне походження. Їх були тисячі, але минуло вже багато років, відколи вони правили містами.

Вони продовжували говорити про те, що скоро щось відвоюють. Про те, як виберуться з лісу перед бурею й атакують, відвоюють свої законні землі. Чудова й гідна мета, але Венлі не подобалося спостерігати за воїнами, які виготовляли стріли та гострили старовинні металеві списи. Невже їхнє життя справді полягало в цьому? У тому, щоб битися за ті самі десять міст?

Напевно, вони можуть отримати щось більше. Вона — точно. Вона полюбила ці пісні, але хотіла ними користуватися. Відшукати таємниці, які вони обіцяли. Невже Рошар створив когось на кшталт Венлі лише для того, щоб вона сиділа в наметі з вепрмантину й завчала слова, а потім перед смертю передала їх комусь іншому?

Ні, у неї має бути якесь призначення. Щось грандіозне.

— Ешонай вважає, що ми повинні намалювати ілюстрації до строф пісень, — сказала Венлі. — Зробити цілі стоси паперів із зображеннями, щоб нічого не забути.

— Іноді у твоєї сестри бувають мудрі ідеї.

Венлі налаштувалася на Ритм зради:

— Вона не повинна проводити так багато часу далеко від сім’ї, зосередившись на власних егоїстичних інтересах. Вона повинна вчити пісні, як я. Це і її обов’язок також, як твоєї дочки.

— Так, ти маєш рацію, — погодилася Джакслім. — Але в Ешонай хоробре серце. Їй просто потрібно зрозуміти, що її сім’я важливіша за підрахунок пагорбів за межами табору.

— У мене теж хоробре серце! — заявила Венлі.

— У тебе гострий і винахідливий розум, — сказала їй мати. — Як і в мене. Не відкидай власні таланти через заздрість до талантів когось іншого.

— Заздрість? До неї?

Мати Венлі продовжувала ткати. Від неї не вимагали виконання такої роботи — її посада охоронниці пісень вважалася високою, чи не найпочеснішою в родині. Проте вона завжди прагнула чимось займатися. Вона казала, що ручна праця зміцнює її тіло, а повторення пісень — розум.

Венлі налаштувалася на Ритм тривоги, потім — Упевненості, потім — знову Тривоги. Вона підійшла до матері й сіла на табурет поруч. Джакслім налаштовувалася на Ритм упевненості, навіть коли займалася чимось таким простим, як ткацтво. Складний візерунок її шкіри з хвилястими червоними й чорними лініями був одним із найкрасивіших у таборі — немов справжній мармуровий камінь. Ешонай успадкувала візерунок матері.

А Венлі, звичайно ж, вдалася малюнком у батька — у неї він був біло-червоний, із завитками. Насправді візерунок Венлі мав усі три відтінки. Багато її одноплеменців стверджували, що не бачать маленьких чорних плямок на шиї, але вона могла їх розрізнити. Мати всі три кольори в забарвленні було надзвичайною рідкістю.

— Мамо, — сказала вона в Ритмі хвилювання, — мені здається, я дещо відкрила.

— І що ж?

— Я знову експериментувала з різними спренами. Виносила їх у бурю. — Я ж тебе попереджала.

— Але не забороняла, тому я продовжила. Хіба ми повинні робити лише те, що нам наказують?

— Багато хто каже, що нам не потрібно більше нічого, крім робочої та шлюбної подоби, — сказала мати в Ритмі веселощів. — Вони кажуть, що схильність до інших подоб призведе до пошуку подоб влади.

— А ти сама що про це думаєш? — запитала Венлі.

— Ти завжди так хвилюєшся про мою думку. Більшість дітей, коли досягають твого віку, починають кидати виклик батькам та ігнорувати їх.

— Більшість дітей не мають такої матері, як ти.

— Ти підлещуєшся? — запитала Джакслім у Ритмі веселощів.

— Ні... не зовсім, — Венлі налаштувалася на Ритм смиренності. — Мамо, я хочу використовувати те, чого навчилася. У мене голова забита піснями про подоби. Як я можу не хотіти їх відкрити? На благо вашого народу.

Джакслім нарешті перестала ткати. Вона повернулася на табуреті, і присунулася ближче до Венлі та взяла її за руки. Вона щось мугикала, а потім тихенько заспівала в Ритмі похвали — просто мелодію, без слів. Венлі заплющила очі й дозволила пісні охопити себе, і їй здавалося, що вона відчуває вібрацію шкіри матері. Відчуває її душу.

Венлі робила так, скільки себе пам’ятала. Покладалася на матір та її пісні. Відколи батько вирушив на пошуки східного моря.

— Я тобою пишаюся, Венлі, — сказала доньці Джакслім. — Ти показала успіхи за останні кілька років, запам’ятовуючи все після того, як Ешонай здалася. Я закликаю тебе прагнути вдосконалюватися, але пам’ятай, що ти не повинна відволікатися. Ти потрібна мені. Ти потрібна нам.

Венлі кивнула, а потім почала співати втому ж ритмі, налаштувавшись на Похвалу матері. Вона відчувала любов, тепло, прийняття від її пальців. І знала: що б не сталося, мати буде поруч, щоб наставляти її. Урівноважувати. З піснею, що долала навіть бурі.

Мати повернулася до ткацтва, а Венлі знову почала декламувати пісні. Вона прочитала все від початку до кінця й цього разу не пропустила жодної строфи.

Закінчивши, вона випила води та чекала, сподіваючись на похвалу матері. Натомість Джакслім промовила дещо краще:

— Розкажи-но мені про експерименти зі спренами, які ти проводила.

— Я намагаюся знайти воєнну подобу! — сказала Венлі в Ритмі передчуття. — Я залишалася біля виходу з укриття під час бур і намагалася привабити потрібного спрена. Це складно, оскільки більшість спренів тікають від мене, коли посилюється вітер. Однак цього останнього разу я відчувала, що вже близька до мети. Спрен болю — це ключ. Вони завжди поруч під час бур. Якщо мені вдасться втримати одного біля себе, я думаю, що зможу прийняти цю подобу.

Якщо їй це вдасться, то вона стане першою слухачкою за багато поколінь, яка прийме воєнну подобу. Відтоді як люди та співуни давнини знищили одне одного в останній битві. Це те, що вона зможе подарувати своєму народу, те, що запам’ятається!

— Ходімо поговоримо з П’ятіркою, — з цими словами Джакслім встала з-за ткацького верстата.

— Почекай, — Венлі взяла її за руку й налаштувалася на Ритм напруги. — Ти збираєшся переказати їм те, що я розповіла? Про воєнну подобу?

— Звичайно. Якщо ти збираєшся продовжувати цей шлях, нам потрібне їхнє благословення.

— Можливо, мені варто більше потренуватися, перш ніж ми комусь про це скажемо.

Джакслім заспівала в Ритмі осуду:

— Це схоже на твою відмову виконувати пісні публічно. Ти боїшся знову зазнати невдачі, Венлі.

— Ні. Ні, звичайно, ні. Мамо, я просто думаю, що було б краще, якби я напевно знала, що все працює. Інакше можу створити проблеми.

Чому б комусь не захотіти впевнитися, перш ніж глузувати з невдачі? Це не означає, що Венлі боягузка. Вона прийме нову подобу — першою серед усіх. Це хоробрість. Вона просто хотіла контролювати обставини, от і все.

— Ходімо зі мною, — наполягала Джакслім у Ритмі миру. — Інші вже обговорювали це — я ходила до них після того, як ти запитувала мене минулого разу. Я натякнула старійшинам, що, на мою думку, можна прийняти нові подоби, і вірю, що вони готові спробувати.

— Справді?

— Так. Ходімо. Вони відзначать твою ініціативу. У такій подобі вона для нас — рідкість. Це набагато краще, ніж тупа подоба, але все одно впливає на наш розум. Нам потрібні інші подоби, попри те що стверджують деякі.

Венлі відчула, як налаштовується на Ритм хвилювання, виходячи слідом за матір’ю з намету. Якби вона таки набула воєнної подоби, чи це відкрило б її розум? Зробило б її ще сміливішою? Заспокоїло б страхи та хвилювання, які вона часто відчувала? Вона жадала звершень. Жадала зробити свій світ кращим, не таким нудним, яскравішим. Вона прагла стати тією, хто приведе свій народ до величі. З крему — до небес.

П’ятірка зібралася навколо вогнища серед дерев, обговорюючи тактику наступу під час майбутньої битви. Усе здебільшого зводилося до того, чим хвалитися і яким воїнам дозволити кинути списи першими.

Джакслім підійшла до старійшин і заспівала цілу пісню Ритмом хвилювання. Було рідкістю почути пісню від самої охоронниці, і кожна строфа змушувала Венлі пишатися.

Коли пісня закінчилася, Джакслім переказала те, що їй розповіла Венлі. І справді, старійшин це зацікавило. Вони зрозуміли, що нові подоби варті ризику. Упевнена, що її ідею не відкинуть, Венлі виступила вперед і налаштувалася на Ритм перемоги.

Однак лишень вона почала пояснювати, як за межами селища пролунав якийсь звук. Попереджувальні барабани? П’ятірка поспішно схопила зброю — давні сокири, списи та мечі, кожен із яких був дорогоцінним і передавався з покоління в покоління, бо слухачі не мали засобів для виготовлення нової металевої зброї.

Але що це було? Жодна інша родина не нападе на них тут, у глушині, такого не траплялося вже багато поколінь, відтоді як родина Чистих Пісень здійснила набіг на родину Четвертого Руху, намагаючись викрасти їхню зброю. За цей учинок родини Чистих Пісень усі цуралися.

Венлі залишилася на місці, а старійшини пішли. Вона не хотіла брати участі в сутичці, якщо та справді сталася. Венлі була ученицею охоронниці пісень, я тому надто цінною, щоб ризикувати життям у бою. Сподівалася, що б це не було, все скоро закінчиться, і вона зможе знову насолодитися повагою старійшин.

Тож Венлі стала однією з останніх, хто дізнався про неймовірне відкриття Ешонай. Серед останніх, хто дізнався, що їхній світ назавжди змінився. І серед останніх дізналася, що її грандіозна заява була повністю затьмарена діями безрозсудної сестри.

46 Тягар вежі

Рабоніель позбавила Навані слуг. Сплавлена, очевидно, вважала, що королеві буде важко вижити без них. Тож Навані дозволила собі трохи гордості, коли в перший день після окупації Урітіру вийшла зі своїх покоїв з чистим, заплетеним у косу волоссям, у простій, проте випрасуваній та охайній хаві і з макіяжем. Митися в холодній воді було неприємно, але фабріали не працювали, тож Навані не могла сподіватися на теплу воду, навіть якби в неї лишилися слуги.

Навані відвели до бібліотечних кімнат у підвалі Урітіру. Рабоніель сиділа за її колишнім столом й переглядала її записи. Прибувши, Навані вклонилася — достатньо низько, щоб продемонструвати послух, але не настільки, щоб виразити покірність.

Сплавлена відсунула стілець і сперлася ліктем на стіл, а потім махнула рукою, немов когось відганяла, й замугикала, відпускаючи охоронців.

— Яке твоє рішення? — запитала Сплавлена.

— Я організую своїх учених, о Стародавня, і продовжу їхні дослідження під вашим наглядом.

— Цей вибір — розумніший і небезпечніший з доступних, Навані Холін, — Рабоніель загуділа іншим тоном. — Я не знайшла в цих записах креслень твого літального апарату.

Навані вдала, що розмірковує, але насправді вже обдумала це питання. Таємниці летючої платформи було неможливо зберегти, адже занадто багато вчених Навані знали їх. Крім того, багато нових типів з’єднаних фабріалів, які забезпечували бічний рух, при цьому зберігаючи висоту, уже використовувалися по всій вежі. Хоча фабріали не працювали, помічники Рабоніель напевно могли розпізнати принцип їхньої дії.

Після довгих суперечок із собою вона дійшла висновку, що доведеться розкрити цю таємницю. Її головна надія на те, щоб вийти з нинішнього скрутного становища, полягала в тому, щоб удати, ніби вона готова співпрацювати з Рабоніель, але при цьому тягнути час.

— Я навмисно не зберігаю важливі креслення ніде, крім своєї голови. — збрехала Навані. — Натомість пояснюю кожну частину, яку мені потрібно сконструювати, своїм ученим у міру потреби. Дайте мені час, і я зможу намалювати для вас механізм, який змушує апарат працювати.

Рабоніель заспівала в якомусь ритмі, але Навані не могла зрозуміти, що він означає. Однак Рабоніель, здавалося, була налаштована скептично — вона встала і махнула Навані, щоб та сіла. Потім вклала в долоню Навані перо і склала руки на грудях, чекаючи.

Ну що ж. Навані почала малювати швидкими чіткими лініями. Вона зобразила креслення з’єднаного фабріала з коротким поясненням того, як він працює, а потім намалювала розширену схему сотень таких фабріалів, вбудованих у літальний апарат.

— Так, — сказала Рабоніель, коли Навані завершила останні частини схеми, — але як змусити його рухатися вбік? Звичайно, з такою конструкцією ти могла підняти машину високо в повітря, але вона мала б залишитися там, на одному місці. Ти ж не думаєш, що я повірю, буцімто в тебе є наземна машина, яка рухається в точній координації з тією, що в небі.

— Ви розумієтеся на фабріалах краще, ніж я припускала, Повелителько Бажань.

Рабоніель заспівала в якомусь ритмі:

Я швидко навчаюся, — вона показала на записи на столі Навані. У минулому моєму народу було важко переконати спренів проявити себе у Царстві матерії як пристрої. Схоже, що спрени спустошення не настільки... саможертовні, як спрени честі чи культивації.

Навані кліпнула, намагаючись зрозуміти сенс сказаного. Раптом дюжина незакріплених ниток у її розумі з’єдналися, утворюючи гобелен. Пояснення. Так ось чому фабріали вежі, як-от насоси й ліфти, не мали самоцвітів з ув’язненими у них спренами. Буря... так можна пояснити природу Душезаклиначів.

Біля неї кільцем синього диму проявився спрен благоговіння. Душезаклиначі не містили в собі захоплених спренів, тому що самі були спренами. Вони проявляються у Царстві матерії, як і Сколкозбройці. У цьому світі спрени ставали металом. Отже, у давнину спренів якимось чином вмовили проявитися як Душезаклиначі замість Сколкозброї?

— Бачу, ти про це не знала, — сказала Рабоніель, підсуваючи собі стілець. Навіть сидячи, вона була на фут вищою за Навані. Сплавлена мала дивний вигляд: істота в панцирі, немов підготовлена до війни, перебирала записи. — Дивно, що ви досягли таких успіхів, про які ми навіть не мріяли в минулі епохи, проте забули набагато простіший метод, яким користувалися ваші предки.

— Ми... ми не мали доступу до спренів, що могли з нами розмовляти, — пояснила Навані. — Ох, золоті ключі Вев... це... Не можу повірити, що ми цього не зрозуміли. Сенс...

— Бічний рух? — повторила питання Рабоніель.

Майже ошелешена, Навані зобразила відповідь.

— Ми навчилися ізолювати площини для з’єднаних фабріалів, — пояснила вона. — Треба використовувати цю конструкцію з алюмінієвих дротів, скріплених так, щоб торкатися до самоцвіту. Завдяки цьому зберігається вертикальне положення, проте можна переміщати самоцвіт горизонтально.

— Дивовижно, — промовила Рабоніель. — Ралкалест — алюміній вашою мовою — заважає Зв’язку. Досить винахідливо. Мабуть, знадобилося багато випробувань, щоб отримати правильну конфігурацію.

— Понад рік, — зізналася Навані. — Після теоретично розробленої можливості. Проблема в тому, що ми не можемо рухатися вертикально та вбік одночасно — фабріали, які рухають нас угору та вниз, вибагливі, і ми торкаємось їх алюмінієм лише після того, як зафіксуємо на місці.

— Це незручно.

— Так, — погодилася Навані, — але ми розробили систему, де треба спочатку зупинитися, а потім виконувати вертикальні рухи. Це може викликати проблеми, оскільки телестилям дуже складно працювати в транспортних засобах, що рухаються.

— Схоже, має бути спосіб використати ці знання, щоб винайти телестилі, які можна використовувати під час руху, — зауважила Рабоніель, розглядаючи схему Навані.

— Я теж так вважала. Зібрала для цього невелику команду, але ми здебільшого були зайняті іншими завданнями. Ваша зброя, що долає Променистих, все ще бентежить мене.

Рабоніель заспівала у швидкому та зневажливому ритмі:

— Стародавня технологія, що ледь функціонує. Звісно, ми можемо висмоктати Буресвітло з Променистого, поки він висить, пронизаний нашою зброєю. Проте цей метод не заважає його спрену знайти собі нового Променистого для уз. Мені б хотілося, щоб ваших спренів було легше захопити в самоцвіти.

— Я передам цей запит, — мовила Навані.

Рабоніель заспівала в іншому ритмі, потім усміхнулася. Важко було не помітити хижого виразу її мармурового обличчя, що здавалося трохи небезпечним. Але в ефективності цієї взаємодії було і щось спокусливе. Кілька хвилин обміну знаннями — і Навані дізналася секрети, які намагалася розгадати десятиліттями.

— Ось як ми закінчимо війну, Навані, — сказала Рабоніель, підводячись. — Ми ділимося інформацією.

— І як це допоможе закінчити війну?

— Покажемо всім, що наше життя покращиться, якщо співпрацювати. — І правитимуть співуни.

— Звичайно, — підтвердила Рабоніель. — Ти, очевидно, завзята вчена, Навані Холін. Якби ти змогла багаторазово покращити життя свого народу, хіба це б не вартувало того, щоб відмовитися від самоврядування? Подивися, чого ми досягли за лічені хвилини, поділившись знаннями одна з одною.

«Я поділилася знаннями лише через твої погрози, — обережно подумала Навані, не виказуючи думки на обличчі. Обмін не стався добровільно. — Не має значення, що ти мені скажеш, Рабоніель. Ти можеш відкрити будь-яку таємницю, яку забажаєш, тому що я під твоєю владою. Ти можеш просто вбити мене, як тільки отримаєш усе, що хочеш».

Однак вона всміхнулася Рабоніель:

— Я б хотіла провідати своїх учених, Повелителько Бажань, щоб побачити, як з ними поводяться, і дізнатися, скількох ми... втратили.

Навані сподівалася, що сказала все зрозуміло. Деяких з її друзів убили. Вона не збиралася просто забути про це.

Рабоніель заспівала й жестом веліла Навані йти за нею. Потрібно втримати делікатну рівновагу там, де обидві намагалися переграти одна одну. Навані мусить бути дуже обережною, щоб не дозволити Рабоніель керувати нею. Це єдина перевага, яку мала Навані порівняно зі своїми вченими. Можливо, вона ніколи не була гідною приєднатися до них, але мала більше досвіду в реальній політиці світу.

Рабоніель і Навані увійшли до другої з двох кімнат бібліотеки — тієї, де стояло більше столів і стільців. Кращі підопічні Навані, як подвижники, так і вчені, сиділи на підлозі, схиливши голови. Їх явно змусили тут спати, судячи з розкладених ковдр.

Деякі підвели очі, щоб побачити Навані, і вона з полегшенням помітила, що Рушу та Фалілар неушкоджені. Вона швидко підрахувала присутніх, визначаючи, кого немає. Підійшла до Фалілара, присіла й запитала:

— Нешан? Інабар?

— Убиті, ваша світлосте, — тихо відповів він. — Вони були в кімнаті з кристалічною колоною разом з обома підопічними Нешана, подвижницею Веванарою та купкою нещасних солдатів.

Навані здригнулася.

— Передай іншим, — прошепотіла вона. — Поки що ми будемо співпрацювати з окупантами. — Потім зупинилася біля Рушу: — Я рада, що з тобою все добре.

Подвижниця, що явно плакала, кивнула:

— Я саме пішла туди, щоб зібрати кількох писарок і допомогти скласти перелік знищеного майна в тій кімнаті, коли... це сталося. Ваша світлосте, ви гадаєте, це пов’язано?

У цьому хаосі Навані майже забула про дивний вибух.

— Ти випадково не знайшла серед уламків ніяких заряджених сфер?

«Зокрема дивну сферу з Пустосвітлом?»

— Ні, ваша світлосте. Ви ж бачили те місце. Суцільна руїна. Але я затемнила кімнату, щоб подивитися, чи не світиться щось, і нічого не знайшла. Жодного натяку на Буресвітло чи навіть Пустосвітло.

Як і боялася Навані, чим би не був спричинений цей вибух, він якось пов’язаний із дивною сферою — і, напевно, її теж утрачено.

Навані підвелася і повернулася до Рабоніель:

— Вам не потрібно було вбивати моїх учених під час штурму. Вони вам не загрожували.

Рабоніель заспівала у швидкому ритмі:

— Більше жодних попереджень, Навані. Звертаючись до мене, використовуй мій титул. Я не хочу, щоб тобі нашкодили, але є тисячолітні правила пристойності, яких ти маєш, дотримуватися.

— Я... розумію, Повелителько Бажань. Гадаю, якщо негайно залучити до роботи моїх людей, що лишилися, це підніме моральний дух. Що накажете нам робити?— Щоб полегшити перехід, накажи їм продовжити робити те, чим займалися до мого прибуття.

— Багато з них працювали з фабріалами, які вже не функціонують. — Тоді скажи, щоб робили креслення. І хай напишуть про досліди, які проводилися до окупації. Я можу забезпечити перевірку їхніх нових теорій.

«Це означає, що є спосіб знову запустити фабріали вежі?»

— Як забажаєте.

Потім Навані взялася працювати над справжньою проблемою — плануванням того, як їй витягнути всіх із цього безладу.

Каладіна розбудив дощ. Він кліпнув, відчувши туман на обличчі, й побачив небо, перерізане й освітлене списами блискавок, що застигли на місці — не згасали, а просто висіли, обрамлені чорними хмарами, що безперервно вирували.

Він витріщався на дивне видовище, а потім перекинувся на бік, наполовину занурений у калюжу холодної води. Це Гартстоун? Військові табори? Ні... якесь інше місце?

Каладін застогнав, змушуючи себе підвестися. Наче не поранений, але в голові гупав біль. Зброї немає. Без списа він почувався немов голим. Пориви дощу розсівалися навколо, вода збігала струменями — він міг поклястися, що бачить у дощі контури фігур. Немов краплі, падаючи, на мить утворювали різноманітні форми.

Краєвид був темний, хоч удалині він розрізнив якісь стрімчаки. Каладін пішов по воді, здивований тим, що не побачив навколо жодного спрена навіть спренів дощу. Йому здалося, що на вершині пагорба спалахнуло світло, тож почав підійматися по схилу, обережно, щоб не втратити рівноваги на слизькому камінні. У глибині душі дивувався, як міг узагалі щось бачити. Застиглі зубчасті блискавки не випромінювали багато світла. Хіба він не бував у такому місці? З усюдисущим світлом, але чорним небом?

Чоловік зупинився й подивився вгору, а дощ омивав його обличчя. Усе тут було... якимось неправильним. Усе несправжнє... хіба не так?

Рух.

Каладін обернувся. З пагорба, виринувши з темряви, назустріч йому рухалася невисока постать. Здавалося, вона повністю складалася з клубів сірої імли, рис обличчя не було видно, проте у руках він помітив спис. Каладін швидким поворотом руки схопився за ворожу зброю, потім вивернув спис і штовхнув незнайомця назад класичним рухом для обеззброєння.

Примарний нападник виявився не надто досвідченим, і Каладін легко вихопив його зброю. Інстинкт узяв гору — він повернув спис і встромив його в шию незнайомця. Коли невисока постать упала, раптом наче з нічого виникли ще двоє нападників, обидва зі списами.

Каладін заблокував один удар і розрахованим поштовхом відкинув супротивника, а потім розвернувся й повалив другого розмашистим ударом по ногах. Швидким ударом у шию заколов нападника, а потім легко встромив спис у живіт іншого ворога, коли той підвівся. Кров потекла з держака списа на пальці Каладіна.

Він висмикнув спис, і димна фігура впала. Чоловік почувався задоволеним, тримаючи в руках зброю. Тепер він зможе битися без турбот. І ніщо не обтяжувало його, крім дощової води на формі. Колись воювати було просто. До того як...

До того як...

Туман вихрами здіймався з упалих фігур, і Каладін побачив, що заколов списом трьох юнаків-гінців у формі кольорів Амарама. Три трупи, а серед них — його брат.

— Ні! — закричав Каладін різким, сповненим ненависті голосом. — Як ти смієш показувати мені таке? Усе не так сталося! Я був там!

Він відвернувся від трупів і підняв очі до неба:

— Я його не вбивав! Я просто підвів його. Я... я просто...

Він, спотикаючись, відсахнувся від мертвих хлопців, впустив спис і схопився руками за голову. Намацав шрами на лобі. Вони здавалися глибшими — немов прірви, що розрізали його череп.

«Шаш». Небезпечний.

Грім прогуркотів над головою, і він пошкандибав униз по схилу, не в змозі викинути з голови образ мертвого Тіена, що стікає кров’ю на схилі пагорба. Що за жахливе видіння?

— Ти врятував нас, щоб ми могли померти, — почувся голос із темряви.

Каладін упізнав цей голос. Він крутнувся, хлюпнувши дощовою водою під ногами, намагаючись відшукати джерело звуку. Він опинився на Розколотих рівнинах. У потоках дощу помітив обриси людей. Силуети, зіткані з крапель, але чомусь порожні.

Фігури почали атакувати одна одну, і він почув грім війни. Крики солдатів, брязкіт зброї, тупіт чоботів по каменях. Звуки оточили його, збивали з пантелику, аж поки він умить не опинився серед масштабної битви, і обриси стали реальними. Люди в синьому билися проти інших у синьому.

— Припиніть битися! — закричав до них Каладін. — Ви ж убиваєте своїх! Вони всі — наші солдати!

Вони немов не чули його. Замість дощової води під його ногами текла кров, бризки та потоки зливалися, а списники нетерпляче перелазили через тіла полеглих, щоб продовжити вбивати один одного. Каладін схопив одного списника й відштовхнув його від іншого, потім схопив третього й потягнув назад — і виявив, що то Лопен.

— Лопене! — гукнув Каладін. — Послухай мене! Припиніть битися! Лопен вишкірив зуби в жахливій посмішці, потім відштовхнув Каладіна вбік і кинувся на ще одного солдата — Скелю. Той перечепився через труп, і Лопен убив його списом у живіт, але потім Тефт убив Лопена ззаду. Бісіґ заколов Тефта, а хто вбив Бісіга, Каладін не побачив. Був надто нажаханий.

Сиґзіл із дірою в боці упав неподалік, і Каладін упіймав його.

— Чому? — спитав Сиґзіл, і кров стікала з його губ. — Чому ти не дав нам поспати?

— Це все несправжнє. Це не може бути справжнім.

— Ти мав дати нам померти на Розколотих рівнинах.

— Я хотів захистити вас! — заволав Каладін. — Я мав захистити вас!

— Ти нас прокляв...

Каладін кинув присмертне тіло й пошкандибав геть. Він нахилив затуманену голову, а потім почав тікати. Підсвідомо розумів, що цей жах несправжній, але все одно чув крики. Вони звинувачували його: «Чому ти зробив це, Каладіне? Чому ти вбив нас?».

Каладін затулив вуха руками, так бажаючи втекти від різанини, що ледь не звалився прямо в прірву. Відсахнувся, захитавшись на краю. Спіткнувся, потім глянув ліворуч. Військові табори були там, на невисокому схилі.

Він бував тут. Пам’ятав це місце, цю бурю, дрібний дощ. Цю прірву. Тут він ледь не загинув.

— Ти врятував нас, — промовив голос, — щоб ми могли страждати.

Моаш. Він стояв на краю прірви біля Каладіна. Обернувся, і Каладін побачив його очі — чорні ями.

— Люди гадають, що ти був милосердним до нас. Але ми обоє знаємо правду, чи не так? Ти зробив це заради себе. Не заради нас. Якби ти був справді милосердним, то подарував би нам легку смерть.

— Ні, — відказав Каладін. — Ні!

— Порожнеча чекає, Келе. Пустота. Вона дозволяє робити будь-що, навіть убити короля, не шкодуючи про це. Один крок. Тобі більше ніколи не доведеться відчувати біль.

Моаш ступив крок і зірвався у прірву. Каладін упав навколішки на краю, а дощ усе лив навколо. Він із жахом дивився вниз.

А потім почав прокидатися в якомусь холодному місці. Відразу ж сотня болючих спазмів прокотилися його суглобами і м’язами, і кожен вимагав уваги, немов вередлива дитина. Він застогнав і розплющив очі, але навколо була лише темрява.

«Я у вежі, — Каладін пригадав події минулого дня. — Буря забирай. Усе контролюється Сплавленими. Я ледве вирвався».

Кошмари, здавалося, погіршувалися. Або вони завжди були такими жахливими, просто він цього не пам’ятав. Каладін лежав, глибоко дихаючи, увесь спітнілий, наче від напруги, і згадував, як помирали його друзі. Згадував, як Моаш ступив у темряву й зник.

Сон має освіжати, але Каладін почувався більш утомленим, ніж тоді, коли засинав. Він застогнав і притулився спиною до стіни, насилу сідаючи. Потім його раптом охопила паніка. Пригнічений, він, напевно, підсвідомо гадав, що знайде Тефта мертвим на підлозі.

Каладін зітхнув із полегшенням, коли побачив свого друга, який лежав поруч і все ще дихав. На жаль, Тефт обмочився — він швидко зневодниться, якщо Каладін нічого не зробить, і, напевно, з’являться спрени гниття, якщо лікар не обмиє його і не підкладе судно.

Буря! Тягар того, що зробив Каладін, навис над ним, майже такий же гнітючий, як і тягар самої вежі. Він сам, загублений у темряві, без Буресвітла та питва — не кажучи вже про належну зброю. Йому потрібно подбати не лише про себе, а й про непритомного.

Про що він думав? Не вірив тому кошмару, проте не міг повністю придушити його відлуння. Чому? Чому він не зміг просто прийняти все? Чому продовжував битися? Чи справді це було заради них?

Чи лише тому, що він егоїст? Тому, що сам не міг здатися й визнати поразку?

— Сил! — гукнув він у темряві. Вона не відповіла, і він знову покликав тремтячим голосом: — Сил, де ти?

Жодної відповіді. Він обмацав довкола і зрозумів, що й гадки не має, як вибратися. Він поховав себе й Тефта тут, у цій надто густій темряві. Щоб удвох, на самоті, повільно померти...

Аж тут виник вогник світла, немов голівка шпильки. Каладін зрадів, побачивши Сил, що з’явилася в кімнатці. Вона не могла проходити крізь стіни — спрени Променистих мали достатньо велику густину у Царстві матерії, тож їм перешкоджала більшість матеріалів. Натомість, мабуть, пролетіла через якийсь отвір високо в стіні.

Її поява додала йому трохи розсудливості. Він судомно видихнув, коли вона полетіла вниз і приземлилася на його простягнуту долоню.

— Я знайшла вихід, — повідомила, набувши подоби солдата у формі розвідника. — Але не думаю, що ти зможеш пролізти через нього. Навіть дитині було б там затісно. Я оглянула все довкола, хоча не змогла полетіти надто далеко. На багатьох сходових маршах стоять стражники, але, здається, вони тебе не шукають. Ці поверхи досить великі, і я думаю, вони зрозуміли, що знайти тут одну людину практично неможливо.

— Мабуть, це хороші новини, — сказав на це Каладін. — У тебе є думки, що за світло привело мене сюди?

— У мене... є теорія. Давним-давно, ще до того, як між спренами й людьми сталося непорозуміння, існувало троє Виковувачі вуз. Один — для Прародителя бур. Другий — для Охоронниці ночі. І третій — для спрена, що звався Родичем. Цей спрен залишився у вежі, заховався і не показувався людям. Вважалося, що Родич давно помер.

— Гм, — промовив Каладін, обмацуючи двері, що відчинилися, щоб впустити його. — Яким був цей спрен?

— Я не знаю, — відповіла Сил, підлетівши до його плеча. — Ми говорили про це з її світлістю Навані, відповідаючи на її запитання, про це інші спрени Променистих знали не більше, ніж я щойно розповіла. Не забувай, що багато спренів, які пам’ятали минулі часи, вже померли, а Родич завжди був потайливим. Не розумію, яким був цей спрен і чому він зміг створити Виковувача уз. Але якщо він живий, то не розумію, чому так багато всього у вежі не працює.

— Ну, ця стіна спрацювала, — сказав Каладін, намацавши самоцвіт у стіні.

Тепер самоцвіт потемнів, але з цього боку усе одно був набагато помітнішим. Каладін міг легко не помітити його з іншого боку. У скількох ще кімнатах були такі ж самоцвіти, вбудовані в стіни, що приховували таємні двері?

Він торкнувся самоцвіту. Попри те що більше не мав Буресвітла, глибоко всередині нього запалав вогник. Біле світло мерехтіло, немов зірка. Воно розширилося й перетворилося на невеликий спалах Буресвітла, і двері знову беззвучно відчинилися.

Каладін протяжно видихнув і відчув, як паніка трохи відступає. Він не помре у темряві. Після того як самоцвіт зарядили, він працював, як будь-який інший фабріал, продовжуючи функціонувати, доки в ньому залишалося Буресвітло.

Він подивився на Сил:

— Як гадаєш, зможеш знайти дорогу назад, до Тефта, якщо ми підемо в розвідку?

— Напевно, я зможу запам’ятати шлях.

— Чудово, тому що нам потрібні припаси.

Каладін ще не міг дозволити собі думати в довгостроковій перспективі. З цими приголомшливими запитаннями — що йому робити з вежею, десятками Променистих у ворожому полоні, зі своєю родиною — треба зачекати. Спочатку потрібні вода, їжа, Буресвітло і, що найважливіше, краща зброя.

47 Клітка, викувана з душ

Дошки затремтіли під ногами Далінара, і той схопився за поруччя, щоб утриматися на ногах.

— Неболами! — закричав він. — Намагаються дістатися до фабріальних корпусів!

Неподалік дві постаті в синьому зістрибнули з палуби, спалахнувши Буресвітлом, а платформа продовжувала хитатися. Двоє з цим не впораються. Буря забирай, де ж...

Сиґзіл і його загін з десяти Вітробігунів кинулися назад, атакуючи знизу летючої платформи. Цей літальний апарат відрізнявся від «Четвертого мосту», однак такі платформи надавали вагомі переваги під час огляду поля бою. Звісно, за умови, що на них не нападали.

Далінар міцно тримався за поруччя, поглядаючи на Норку, що був прив’язаний до нього мотузкою. Низенький чоловік безумно посміхався, вчепившись у поруччя. На щастя, незабаром платформа перестала хитатися, і Неболами розлетілися — їх наздоганяли фігури в синьому зі списами.

«Небесних менше, ніж я очікував», — зауважив Далінар. Вітер тріпав його волосся. Він помітив лише чотирьох летючих Сплавлених, які спостерігали за полем бою згори та час від часу давали вказівки піхоті. Самі ж вони не брали участі в бою. «У цій битві вони покладаються на Неболамів». Можливо, більшість Небесних перебувала з головними ворожими силами, розміщеними за кілька днів пішої ходи звідси.

Норка перехилився через борт платформи, намагаючись зазирнути прямо під неї — там билися Променисті. Очевидно, падіння на землю з висоти трьохсот ярдів його зовсім не турбувало. Як для того, хто завжди здавався таким параноїком, він, безсумнівно, сміливо ставився до небезпеки.

Унизу тримали стрій бойові шеренги. Війська Далінара, посилені рядами азішів, вступили в бій зі зрадниками — військами Тараванджіана, які намагалися пробитися вглиб і врятувати свого короля. Веденців супроводжувала невелика кількість Сплавлених і кілька загонів співунів — досить невелика сила, щоб наблизитися непоміченим до того, як про зраду дізнаються.

На платформі Далінара близько п’ятдесяти лучників знову сформували свої ряди після безладу, викликаного раптовою атакою Неболамів. За мить вони випустили на веденців зливу стріл.

— Скоро їх здолають, — тихо сказав Норка, оглядаючи поле бою. — Їхня лінія прогинається. А ці азіші добре воюють. Краще, ніж я припускав.

— У них чудова дисципліна, — погодився Далінар. — Їм просто потрібне правильне командування.

Жоден азірський солдат не міг зрівнятися з алетійським, але, побачивши їхню дисципліну цього року, Далінар зрадів, що йому ніколи не доводилося стикатися з їхньою піхотою в бою. Величезні загони заїрських пікінерів були не такими мобільними, як аналогічні підрозділи алеті, проте мали бездоганну координацію.

Вони стали чудовим доповненням до алетійського війська, яке мало набагато більшу гнучкість і різноманітність спеціалізованих військ. Використовуючи азірські загони як клини в поєднанні з алетійською тактикою, вони змогли протистояти ворогам, попри їхні природні переваги, як-от панцирну броню та міцнішу статуру.

А веденські зрадники? Що ж, Норка мав рацію. Лінія ворогів починала вигинатися й тріскатися. У них не було кавалерії, і Норка тихо віддав наказ одній з писарок, яка чекала, і та передала його. Далінар здогадався — і правильно, — що Норка наказав легким вершникам завдати нищівного удару вздовж лівого флангу. Вони засипали задні ряди веденців стрілами, відволікаючи їх, щоб іще сильніше натиснути на хиткий стрій.

— Мушу визнати, — сказав Норка Далінару, поки вони дивилися вниз, а тятиви клацали за їхніми спинами, — це чудовий спосіб спостерігати за полем бою.

— А ти хвилювався, що не зможеш звідси втекти.

Норка подивився на землю внизу:

— Я радше хвилювався, що всі шляхи втечі закінчуватимуться невдалим зіткненням із землею. Все ще не знаю, наскільки мудро було нам обом лізти сюди. Краще перебувати на різних платформах, щоб, якщо один впаде, інший зміг продовжувати командувати нашими військами.

— Ти помиляєшся щодо моєї мети, Дієно, — зауважив Далінар, смикаючи за мотузку, що їх зв’язувала. — Моє завдання в цій битві — не командувати, якщо тебе уб’ють. А врятувати тебе, перш ніж тебе уб’ють.

Один із рятувальних човнів Ясни чекав в іншому Царстві, у Гадесмарі. У разі надзвичайної ситуації Далінар зможе перенести себе та Норку через Перпендикулярність. Вони впадуть з невеликої висоти — набагато меншої, ніж у цьому світі, — в оббитий ватою корабель із запряженими мандрами.

Не дивно, що Норці не сподобався цей план утечі. Він не міг його контролювати. Правду кажучи, й самому Далінарові така ймовірність не надто подобалася — він ще не повністю довіряв своїм силам, адже поки не надто добре володів ними.

Він відкрив Перпендикулярність, коли наблизилися Вітробігуни, щоб отримати ще трохи Буресвітла. Йому вдалося відкрити її лише трішки, підзарядивши тих, що перебували поруч, проте не дозволивши Неболамам і собі втягнути Світла. Ті відступили, адже не могли зрівнятися з Вітробігунами, які постійно підзаряджалися. Неболамів зазвичай відсилали на поля битв, де не було Далінара.

Поки Норка слухав звіти про втрати, серед яких, на жаль, опинилися двоє Вітробігунів-зброєносців, до Далінара підійшла молода писарка зі стосом паперів і миготливим телестилем.

— Звістка з Урітіру, ясновельможний, — доповіла вона. — Ви хотіли дізнатися, як тільки ми щось отримаємо, і це сталося.

Далінар відчув, немов величезний тягар звалився з його плечей:

— Ну нарешті! Що там відбувається?

— Проблеми з фабріалами вежі, — повідомила писарка. — Її світлість Навані пише, що з’явилася якась дивна захисна аура й заважає Променистим використовувати свої сили. Вона також не дає працювати фабріалам. Їй довелося відправити розвідувальну групу вздовж хребта в гори, і лише там вони змогли передати її повідомлення. Усі в безпеці, і вона працює над цією проблемою. Ось чому перестала працювати Присяжна брама. Вона просить вас проявити терпіння і запитує, чи не сталося тут чогось дивного.

— Напиши їй про зраду Тараванджіана, — наказав Далінар, — але повідом, що я в безпеці, як і наша родина. Ми б’ємося зі зрадниками й незабаром маємо перемогти.

Вона кивнула й пішла відправляти повідомлення. Норка підступив ближче — або підслуховував, або сам отримав схоже повідомлення. — Вони намагаються заплутати й відвернути нас у час зради, — сказав він. — Нагромаджують атаки на кількох фронтах.

— Ще одна хитрість, щоб перешкодити роботі Присяжної брами, — погодився Далінар. — Той пристрій, який вони застосували проти великого маршала Каладіна, мабуть, був свого роду перевіркою. Вони вимкнули Урітіру на деякий час, щоб ізолювати нас.

Норка висунувся за поруччя і, примружившись, розглядав армії внизу:

— Щось тут дивно смердить, Чорношипе. Якщо це хитрість, щоб ізолювати бойові дії в Азірі та Емулі, то вони зробили тактичну помилку, їхні сили в цій частині країни відкриті для наших ударів, і ми маємо перевагу. Вони б не доклали стільки зусиль, щоб заблокувати нам доступ до Присяжної брами, якби це справді не відрізало нам шлях до відступу. А цього не буде, тому що нам не потрібен відступ.

— Думаєш, що вони так відвертають нашу увагу від чогось іншого?

Норка повільно кивнув. Далеко внизу кавалерія завдала ще одного удару. Ради зрадників прогиналися далі.

— Я накажу іншим пильнувати, — сказав Далінар, — і надішлю розвідників, щоб ті оглянули Урітіру. Згоден: щось тут не так.

— Переконайся, що армії, з якими ми воюватимемо в Емулі, не були таємно підсилені. Таке може обернутися жахом для нас, і єдине справжнє лихо, яке я можу уявити, — це облога Азіміра й неможливість переправляти припаси через Присяжну браму. Побачивши це місто, я б не хотів опинитися там у пастці.

— Згоден, — сказав Далінар.

Норка обережно висунувся далі, спостерігаючи за полем бою внизу. Ледь можна було розчути приглушений брязкіт та далекі крики. Солдати рухалися, немов спрени життя.

Але Далінар відчував запах поту. Чув ревіння. Відчував, як сам стоїть серед тіл, які б’ються, кричать і помирають, і здіймається над ними зі Сколкозбройцем у руці. Лиш раз відчувши себе майже непереможним у Сколкозбруї серед простих смертних, було... важко забути це.

— Ти сумуєш, — зауважив Норка, поглянувши на нього.

— Так, — зізнався Далінар.

— Ти б допоміг їм на землі.

— Там, унизу, я був би просто ще одним мечем. Я можу зробити більше на інших позиціях.

— Вибач, Чорношипе, але ти ніколи не був просто ще одним мечем, — Норка схрестив руки на грудях, притулившись до дерев’яних поручнів. — Ти постійно кажеш, що від тебе більше користі деінде, і я гадаю, що створюєш непогану бурю для перезарядження сфер. Але мені здається, що ти відсторонюєшся. Що ти плануєш?

У цьому й питання. Далінар відчував, що йому ще багато чого належить зробити. Видатніші речі. Важливіші речі. Завдання Виковувача уз. Але як дістатися до них, з’ясувати їхню суть...

— Вони вже ламаються, — сказав Норка, випроставшись. — Хочеш відпустити їх чи затиснути й розчавити?

— А ти як гадаєш?

— Я ненавиджу битися проти тих, хто відчуває, що не має виходу.

— Ми не можемо дозволити їм підсилити ворога на півдні, — сказав Далінар. Там і буде їхнє справжнє поле бою, як тільки ця сутичка закінчиться. Війна за Емул. — Продовжимо тиснути на них, доки не здадуться.

Норка почав віддавати накази. Барабани загриміли наддалеким полем бою — шалені спроби ворожих командирів підтримувати дисципліну, коли лінії вже розпадалися. Далінар майже чув їхні крики, сповнені паніки. Відчай витав у повітрі.

«Норка має рацію, — подумав Далінар. — Вони доклали серйозних зусиль тут, щоб ударити по нас, але щось не так. Нам не відома частина плану ворога».

Поки він спостерігав, до нього підійшов непоказний солдат. Сьогодні Далінар узяв із собою лише кількох охоронців: трьох солдатів із Кобальтової гвардії та одну Сколкозбройну — рогоїдку Струну, яка зобов’язалася приєднатися до Далінарової варти з не зрозумілих йому причин.

Він також мав приховану зброю — чоловіка, котрий стояв поруч із ним, такий пересічний в алетійській формі, і тримав меч у піхвах, який, щоправда, був довшим за звичайний. Сет, Убивця в білому, з фальшивим обличчям. Він мовчав, хоча складне Світлопрядіння, накинуте на нього, змінювало голос. Просто дивився, примруживши очі. Що ж побачив на цьому полі бою? Що привернуло його увагу?

Аж раптом Сет схопив Далінара за мундир і відтягнув убік. Далінар ледве встиг скрикнути зі здивування, як осяяна постать піднялася біля платформи для лучників, випромінюючи Буресвітло й тримаючи в руці сріблястий Сколкозброєць. Сет став між Далінаром і Неболамом, тримаючись за свій меч. Але Далінар схопив його за руку, не даючи витягнути зброю. Коли цей меч діставали з піхов, траплялися небезпечні речі. Вони мають бути абсолютно впевнені, що це необхідно, перш ніж дати йому волю.

Неболам був знайомий Далінару. Темно-коричнева шкіра, родима пляма на щоці, нещодавно поголена голова. Налан — також його називали Нейл. Вісник і покровитель Неболамів. Він простягнув свій меч у зухвалій позі, можливо, навіть з викликом, і звернувся до Далінара:

— Виковувачу уз, твоя війна несправедлива. Ти повинен підкорятися законам...

Стріла впилася просто в центр його обличчя, перериваючи промову. Далінар озирнувся, а потім зупинив Струну, яка знову натягувала Сколколук:

— Почекай. Я хочу його вислухати.

Нейл зі страждальним виразом обличчя витягнув стрілу й відкинув її, дозволивши Буресвітлу зцілити рану. Чи можна взагалі вбити цю людину? Аш казала, що ворог якимось чином убив Джезрієна, але раніше, коли Вісники помирали, їхні душі поверталися до Геєни, очікуючи тортур.

Нейл не продовжив свою промову з обвинуваченнями. Він легко ступив на поручні платформи, а потім зістрибнув на палубу. Відкинув Сколкозброєць, дозволивши йому розвіятися туманом у повітрі.

— Як ти став Виковувачем? — спитав Нейл у Далінара. — Ти не повинен існувати, Чорношипе. Твоя справа неправильна. Тебе слід позбавити справжніх Сплесків Гонора.

— Можливо, це ознака того, що ти помиляєшся, Налане, — сказав Далінар. — Може, наша справа таки правильна.

— Ні, — наполягав Нейл. — Інші Променисті можуть брехати собі та своїм спренам. Так звані спрени честі доводять, що мораль формується їхніми уявленнями. Ти повинен бути іншим. Гонор не мав допускати цього зв’язку.

— Гонор мертвий, — сказав Далінар.

— І все ж, — продовжив Нейл, — Гонор усе одно має цьому завадити. Завадити тобі, — він оглянув Далінара з ніг до голови. — У тебе немає Сколкозбройця. Досить справедливо.

Він кинувся вперед, дотягнувшись до Далінара. За мить Сет наблизився до нього, але не наважився витягнути свій дивний меч. Нейл, рухаючись з грацією небесної мурени, розвернув Сета й штовхнув його на палубу дерев’яної платформи. Вісник відштовхнув убік меч Сета, що лишався в піхвах, вдаривши його в лікоть і змусивши впустити зброю. Нейл недбало простягнув руку й упіймав стрілу, випущену зі Сколколука Струни, лише за кілька футів — нелюдська спритність.

Далінар притис долоні одна до одної, тягнучись за межі реальності до Перпендикулярності. Нейл перестрибнув через Сета до нього, а інші на платформі закричали, намагаючись відреагувати на атаку.

«Ні, — сказав Прародитель бур Далінару. — Торкнися його». Далінар завагався — сила Перпендикулярності була на кінчиках його пальців — а потім, коли Вісник потягнувся до нього, простягнув руку й притиснув до грудей Нейла.

Спалах.

Далінар побачив, як Нейл відступає від покинутого Сколкозбройця, встромленого в камінь.

Спалах.

Нейл колихає дитину в одній руці, витягнувши другою свій меч, а темні сили повзуть через гірський хребет неподалік.

Спалах.

Нейл стоїть із групою вчених і розгортає великий сувій, увесь списаний. «Закон не може бути моральним, — каже їм Нейл. — Але ви можете стати моральними, створюючи закони. Завжди потрібно захищати найслабших, тих, хто найімовірніше стане жертвою. Встановіть право на пересування, щоб родина, яка вважає свого господаря несправедливим, могла покинути його володіння. Потім прив’яжіть владу господаря до людей, які за ним слідують».

Спалах.

Нейл стоїть на колінах перед вищим спреном.

Спалах.

Нейл б’ється на полі бою.

Спалах.

Ще одна битва.

Спалах.

І ще одна.

Видіння з’являлися все швидше й швидше, і Далінар більше не міг відрізнити одне від іншого. Аж поки...

Спалах.

Нейл потискає руку бородатому алетійцеві, царственому й мудрому. Далінар знав, що це Єзерезе, хоча не міг зрозуміти звідки.

— Я візьму на себе це завдання, — тихо промовив Нейл. — З честю.

— Не вважай це за честь, — сказав Єзерезе. — За обов’язок — так, але не за честь.

— Розумію. Хоча не очікував, що ти звернешся до ворога з цією пропозицією.

— До ворога, так. Але цей ворог завжди мав рацію, оголосивши лиходієм мене, а не тебе. Ми виправимо те, що зламали. Ми з Ішаром досягли згоди. Немає такої людини, яку ми б радше вітали в цій угоді, крім тебе. Ти — найбільш благородна людина, якій я коли-небудь мав честь протистояти.

— Хотілося б, щоб це було правдою, — сказав Нейл. — Але я служитиму так віддано, як тільки зможу.

Видіння зникло, і Нейл, задихаючись, відсахнувся від Далінара. Між ним і Далінаром потягнулася смуга світла.

«Виковувачу уз, — промовив Прародитель бур у голові Далінара. — Ти утворив із ним короткий зв’язок. Що ти побачив?»

— Здається, його минуле, — прошепотів Далінар. — А зараз...

Нейл почухав голову, і Далінар побачив скелетоподібну фігуру, що проступила через нього. Немов відлуння світла, що слідувало за Сетом, проте якесь зношене, тьмяне. Далінар ступив уперед, пройшовши поміж своїх приголомшених охоронців, і помітив вісім ліній світла, що простягалися від Нейла вдалину.

— Здається, я бачу Присягу, — сказав Далінар. — Те, що об’єднало їх разом і зробило здатними утримувати ворога в Геєні.

«Клітка, викувана з їхніх душ, — відповів Прародитель бур у його голові. — Її зламали. Ще до смерті Джезрієна вони зруйнували її тим, що зробили дуже давно».

— Ні, лише одна лінія в ній повністю зламана. Решта на місці, але слабкі, безсилі, — Далінар показав на одну лінію, яскраву й могутню. — Крім однієї. Ще живої.

Нейл подивився на нього, потім вирвався з лінії світла, що з’єднувала його з Далінаром, і кинувся з платформи. Вісник спалахнув і чкурнув геть, коли — із запізненням — на допомогу Далінару прибули кілька Вітробігунів.

«Ти володієш силою богів, Далінаре, — сказав Прародитель бур. — Колись я думав, що знаю межі твоїх здібностей. Тепер же відмовився від цього хибного припущення».

— Чи зможу я її перекувати? — запитав Далінар. — Чи зможу переробити Присягу і знову зв’язати Сплавлених?

«Не знаю. Це можливо, але я не знаю як. І не знаю, чи це було б розумно. Вісники страждають за те, що накоїли».

— Я побачив це в ньому, — сказав Далінар, спостерігаючи, як Нейл зникає вдалині. — Він обтяжений жахливим болем, який спотворює його бачення реальності. Божевілля, не схоже на те, що вражає звичайних людей. Це божевілля пов’язане з його зношеною душею...

Сет підняв меч, немов соромлячись, що його так легко перемогли. Далінар не звинувачував ні його, ні інших, які наполягали на тому, щоб він і Норка відступили з поля бою тепер, коли розгром військ Тараванджіана вже завершувався.

Далінар дозволив Вітробігунам понести себе. І постійно перебував у роздумах.

Йому потрібно зрозуміти свої сили. Його обов’язком уже не було стояти з високо піднятим мечем і вигукувати накази на полі бою. Натомість слід знайти спосіб використати свої здібності для завершення цієї війни. Перекувати Присягу або, якщо не вийде, знайти інший спосіб знешкодити Одіозума раз і назавжди.

48 Запах смерті, запах життя

ДЕВ'ЯТЬ РОКІВ ТОМУ

Існував більш ніж один спосіб досліджень. Виявилося, що це можна робити з центру власного намету, якщо група живих реліквій виходить з лісу і навідується в гості.

Ешонай була в захваті від людей. Зрештою, виявилося, що їх не знищили повністю. І такими дивними були їхні звички. Вони говорили без ритму і не чули пісень Рошару. Робили панцири з металу та прив’язували їх до себе. Спочатку вона гадала, що вони втратили свої подоби, проте незабаром зрозуміла, що ті мають лише єдину подобу й ніколи не можуть змінюватися. Їм доводилося весь час взаємодіяти з пристрастями і шлюбної подоби.

Що ще цікавіше, вони привели із собою плем’я створінь у тупій подобі, які також не знали пісень. Ті мали візерунки на шкірі, як і слухачі, але не розмовляли, не кажучи вже про спів. Ешонай вважала їх захопливими й тривожними. Де люди знайшли таких дивних створінь?

Люди отаборилися за річкою в лісі, і спочатку П’ятірка дозволила лише кільком слухачам зустрітися з ними. Вони непокоїлися, що можуть відлякати дивних людей, якщо прийде вся родина й потурбує їх.

Ешонай вважала це дурістю. Люди б не злякалися. Вони знали про давні речі. Способи кування металу та запису звуків на папері. Усе, про що слухачі забули під час довгого сну, часу, проведеного в тупій подобі, коли заучували пісні завдяки силі волі.

Ешонай, Клейд та деякі інші приєдналися до кількох учених-людей, намагаючись розшифрувати мови одне одного. На щастя, людські фрази збереглися в піснях. Можливо, колишня практика з піснями допомогла Ешонай вчитися швидше за інших. А може, в цьому допомогла її впертість. Вона проводила вечори, сидячи з людьми, змушуючи їх повторювати звуки знову і знову до пізньої ночі у світлі їхніх блискучих самоцвітів.

Вони були іншими. Людські самоцвіти світилися набагато яскравіше, ніж камені слухачів. Це було пов’язано зі способом огранювання та формами самоцвітів. Кожен день, проведений з людьми, навчав її чогось нового.

Коли мовний бар’єр почав зникати, люди запитали, чи зможе вона вивести їх на Розколоті рівнини. Ешонай повела їх, хоча поки тримала якомога далі від десяти стародавніх міст та інших сімей слухачів.

Використовуючи одну з мап Ешонай, вони підійшли до рівнин з півночі та рухалися вздовж прірв, доки не досягли стародавнього мосту слухачів. Розлом у камінні пахнув вологими гнилими рослинами. Їдко, проте не огидно. Там, де гнили рослини, незабаром виростали інші, і запах смерті означав також запах життя.

Люди обережно слідували за нею по містку з дерева та мотузок, першими йшли стражники, одягнені в нагрудники та шапки з полірованого металу. Здавалося, вони чекали, що міст завалиться будь-якої миті.

Подолавши місток, Ешонай піднялася на валун і глибоко вдихнула, відчуваючи, як її обдуває вітер. У небі над головою кружляло кілька спренів вітру. Коли стражники перейшли міст, деякі інші люди рушили за ними слідом. Усі хотіли побачити Рівнини, де жили чудовиська прірв.

Однією із супутників була цікава жінка, помічниця лікаря. Вона залізла на скелю біля Ешонай, хоча одяг, який огортав її від шиї до кісточок і чомусь закривав ліву руку, здавався не надто зручним для таких досліджень. Було приємно бачити, що слухачі відкрили деякі речі, про які люди ще не знали.

— Що ти бачиш, коли дивишся на спренів? — запитала вона Ешонай людською мовою.

Ешонай наспівувала в Ритмі задумливості. Що вона мала на увазі?

— Я бачу спренів, — відповіла Ешонай, повільно і вдумливо, оскільки іноді її акцент був сильним.

— І який у них вигляд?

— Довгі білі лінії, — відповіла Ешонай і показала на спренів вітру. — Дірки. Маленькі дірки? Є таке слово?

— Мабуть, проколи, як від шпильок.

— Проколи в небі, — уточнила Ешонай. — І хвости, довгі, дуже довгі.

— Цікаво, — сказала жінка. Вона носила багато перснів на правій руці, хоча Ешонай не могла зрозуміти навіщо. Здавалося, ті за все чіплятимуться. — Справді по-іншому.

— По-іншому? Ми бачимо щось інше?

— Так. Здається, ви бачите справжню подобу спрена або щось близьке до неї. Розкажи мені дещо. Серед нас, людей, ходять перекази про спренів вітру, що поводяться як люди. Набувають різних подоб, обдурюють інших. Ти коли-небудь бачила таких?

Ешонай подумки перебирала ці слова. Подумала, що дещо зрозуміла.

— Спрени як люди? Поводяться як люди?

— Так.

— Я їх бачила.

— Чудово. А спренів вітру, що говорять? Називають тебе на ім’я? Ти зустрічала таких?

— Що? — Ешонай налаштувалася на Ритм веселощів. — Спрени, які говорять? Ні, здається... це не насправді? Неправда, але історія?

— «Вигадка» — це, мабуть, саме те слово, яке тобі потрібно.

— Вигадка, — повторила Ешонай, подумки досліджуючи звуки.

Так, існує більше ніж один спосіб дослідження.

Нарешті на плато вийшли король і його брат. Слово «король» не було для неї новим, адже згадувалося в піснях. Серед слухачів точилися суперечки, чи варто їм мати монарха. Ешонай здавалося, що доки їм не вдасться припинити сварки та стати єдиним, об’єднаним народом, ця дискусія буде безглуздою.

Брат короля був грубим чоловіком, немов належав до іншої породи, не такої, як усі інші. Він був першим, кого вона зустріла разом із групою людей-розвідників у лісі. Цей чоловік був не просто кремезнішим за інших — він навіть ходив не такими кроками. Його обличчя було грубішим. Якби про людину можна сказати, що вона має подобу, то ця людина мала б воєнну подобу.

Хоча сам король... доводив те, що люди не мають подоб. Він був таким мінливим. Іноді галасливим і злим, іноді тихим і зневажливим. У слухачів, звичайно, теж були різні емоції. Просто в цього чоловіка, здавалося, вони не піддавалися поясненню. Можливо, той факт, що люди розмовляли без ритму, ще більше дивував її, коли вони діяли з такою пристрастю. Він також був єдиним чоловіком у групі, який носив бороду. Чому?

— Провіднице, — звернувся до неї король, підходячи. — Тут полюють?

— Іноді, — відповіла вона. — По-різному. Зараз сезон, тому, можливо, вони прийдуть. Можливо, ні.

Король розсіяно кивнув. Він майже не цікавився ні нею, ні будь-ким зі слухачів. Однак його розвідники та вчені, здавалося, були настільки ж зачаровані Ешонай, як і вона ними. Тож вона переважно проводила час з останніми.

— Які великопанцирники можуть тут жити? — запитав брат короля. — Здається, для них немає місця в усіх цих тріщинах у землі. Вони схожі на білошипників? Стрибають з місця на місце?

— Білошипник? — перепитала вона, не знаючи цього слова.

Жінка з перснями дістала книгу й показала їй малюнок.

Ешонай похитала головою:

— Ні, не такі. Вони... — Як пояснити, який вигляд мають монстри з прірв? — Вони чудові. І великі. І сильні. Вони... ці землі належать їм.

— А ваш народ їм поклоняється? — запитав один з учених. — Поклоняється?

— Вшановує. Поважає.

— Так.

А хто б не поважав таку могутню тварину?

— Це їхні боги, ясновельможний, — сказала писарка королю. — Як я і підозрювала, вони поклоняються цим звірам. Ми повинні бути обережними з майбутнім полюванням.

Ешонай заспівала в Ритмі тривоги, щоб показати, що збентежена, але вони цього не зрозуміли. Їм доводилося говорити все словами.

— Туди, — король показав пальцем. — Це плато здається доволі непоганим місцем, щоб перепочити.

Люди-слуги почали розпаковувати речі — намети з чудової цупкої тканини та різноманітні наїдки. Люди насолоджувалися обідами. Їхня розкіш у походах була настільки пишною, що Ешонай загадалася, який же вигляд мають їхні будинки.

Коли люди підуть, вона має намір це перевірити. Якщо вони дісталися сюди без належної міцної подоби, такої як робоча, то, напевно, не йшли надто далеко. Вона налаштувалася на Ритм веселощів. Після всіх цих років без жодних контактів вона, напевно, сама знайшла б дорогу до їхнього дому, якби мала ще кілька місяців.

Ешонай узялася допомагати розкладати намети. Вона хотіла розібратися в деталях. Була майже впевнена, що зможе вирізьбити стовпи, подібні до тих, якими підтримують верх. Але тканина була легшою і гладкішою, ніж та, яку ткали слухачі. В одного з робітників виявилися проблеми з вузлом, тож Ешонай дістала ніж, щоб розрізати його.

— Що це? — почувся голос позаду. — Ти не проти показати мені цей ніж?

Жінка з перснями. Ешонай подумала, що колись вона парувалася з королем, враховуючи те, як часто вони розмовляли. Але зараз, мабуть, стосунків між ними не було.

Ешонай глянула вниз, усвідомивши, що дістала свій майстерно виготовлений мисливський ніж. Він трапився серед зброї, яку її предки знайшли серед руїн у центрі Рівнин: чудовий метал зі смугами всередині та руків’я з разюче деталізованою різьбою.

Вона знизала плечима і показала ніж дивній жінці. Та, своєю чергою, наполегливо помахала королю. Він ступив із тіні, узяв ніж і розглянув його примружившись.

— Звідки ти це взяла? — запитав він Ешонай.

— Він старий, — відповіла співунка, не бажаючи говорити зайвого. — Передавався. З покоління в покоління.

— Можливо, ще з часів Фальшивої Руйнації? — запитала жінка в короля. — Невже вони справді мають зброю, якій уже дві тисячі років? Сколкозбройці слухачів були набагато дивовижнішими, але Ешонай промовчала про них. Її родина все одно не мала таких.

— Я хотів би знати, звідки ви... — почав було король.

Його перервав якийсь трубний звук, що пролунав недалеко. Ешонай обернулася, налаштувавшись на Ритм напруги.

— Монстр з прірви, — сказала вона. — Збирайте солдатів! Я не думала, що він наблизиться.

— Ми можемо впоратися з... — почав король, але замовк, і його очі розширилися.

Біля нього виник спрен благоговіння — плавуча синя куля, що швидко збільшувалася.

Ешонай обернулася й побачила тінь, що виринала з далекої прірви. Витончена, проте могутня, сильна, проте граційна. Звір ходив на численних лапах і навіть не глянув на людей. Вони були проти нього — як він сам проти сонця; і справді, звір перевернувся вгору черевом, щоб погрітися в теплих променях. Прекрасний і могутній, немов Ритм благоговіння, що ожив.

— Кров моїх праотців... — промовив брат короля, підходячи ближче. — Наскільки ж величезна ця істота?

— Більша за будь-яких, що мешкають в Алеткарі, — сказав король. Треба пройти шлях до узбережжя Гердазу, щоб натрапити на такого ж гігантського великопанцирника. Але ті живуть у воді.

— Ці живуть у прірвах, — прошепотіла Ешонай. — Здається, цей не злий, на наше щастя.

— Він, мабуть, надто далеко, щоб помітити нас, — сказав брат короля.

— Він помітив, — зауважила Ешонай, — просто йому байдуже. Навколо зібралися інші, і король наказав їм мовчати. Нарешті прірводемон обернувся й подивився на них. Потім спустився назад, а за ним летіли кілька мерехтливих спренів прірв, схожих на стріли в польоті.

— Буря! — промовив брат короля. — Ти хочеш сказати, що в будь-який час, коли ми на цих плато, одна з цих істот може перебувати прямо внизу? Підкрастися до нас?

— Як вони можуть жити в тих прірвах? — запитала одна з жінок. — Що вони їдять?

Ця група виявилася похмурішою та швидшою, і всі повернулися до свого обіду. Вони прагнули закінчити трапезу й піти, але жоден із них не сказав цього й не наспівував у Ритмі тривоги.

З них усіх лише король здавався незворушним. Поки інші займалися своїми справами, він продовжував вивчати ніж Ешонай, який так і не повернув їй.

— Ви справді зберігали їх тисячі років? — запитав він.

— Ні, — зізналася вона. — Ми їх знайшли. Не мої батьки. Батьки їхніх батьків. Серед руїн.

— Кажеш, руїни? — він різко підвів очі. — Які руїни? Ті міста, про які згадував інший провідник?

Ешонай тихо вилаяла Клейда за те, що розповів їм про десять міст. Вирішивши не пояснювати, що мала на увазі руїни в центрі Рівнин, вона налаштувалася на Ритм тривоги. Король так оглядав її, що вона мимоволі відчула себе неправильно намальованою малою.

— Мій народ будував міста, — сказала вона. — Давні предки мого народу.

— Ти ж не маєш на увазі... — промовив він. — Дуже цікаво. Ви пам’ятаєте ті дні? У вас є записи про них?

— У нас є пісні, — пояснила вона. — Багато пісень. Важливих. У них розповідається про подоби, які ми носили. Про війни, в яких билися. Як ми залишили... не знаю цього слова... тих старих. Що нами правили. Коли билися Нешуа Кадал зі спренами-товаришами, і були... були речі... які вони могли робити...

— Променисті? — спитав король, і його голос ставав м’якшим. — У твого народу є перекази про Променистих лицарів?

— Так, можливо? Я поки не знаю слів. Що позначають це.

— Цікаво, дуже цікаво.

Як вона й очікувала, незабаром після трапези люди вирішили повернутися до лісу. Вони злякалися — всі, окрім короля. Він постійно розпитував про пісні. Вона явно помилилася, коли припустила, що його не надто цікавлять слухачі.

Бо з того моменту він здавався дуже, дуже зацікавленим. Він наказав своїм ученим розпитати їх про пісні, перекази та про те, чи знають вони про ще якісь руїни. Коли через кілька днів люди нарешті вирушили на свої землі, король Ґавілар подарував народу Ешонай кілька ящиків сучасної зброї, виготовленої з високоякісної сталі. Не заміна стародавній зброї, але не у всіх слухачів вона була. Жодна родина не мала достатньої кількості зброї, щоб спорядити всіх своїх воїнів.

Усе, що хотів Ґавілар на заміну, — це обіцянка, що коли він повернеться найближчим часом, то хоче знайти народ Ешонай в одному з міст на краю Рівнин. Тоді, за його словами, він сподівався особисто послухати охоронників пісень.

49 Сутність відкриття

Навані взялася за роботу й організовувала своїх учених під ретельним наглядом великої кількості охоронців-співунів.

Ситуація поставила Навані перед делікатною проблемою. Вона не хотіла видавати більше, ніж критично необхідно. Але якщо їй не вдасться продемонструвати успіхи, Рабоніель зрештою це помітить і якось відреагує.

Та поки що Навані доручила вченим зайнятися не надто корисною роботою. Співуни замкнули її людей в одній із двох бібліотечних кімнат, тож Навані веліла підопічним і молодшим подвижникам почати прибирання приміщення. Вони збирали старі проекти та коробки із записами, а потім виносили їх і складали в коридорі. Їм потрібно було звільнити простір.

А більш досвідченим ученим Навані доручила зробити ревізію: повернутися до проектів і або перевірити розрахунки, або виконати нові креслення. Подвижники принесли свіжі облікові журнали, щоб переглянути цифри, а Рушу розгорнула великі креслення й доручила кільком молодим жінкам виміряти кожну лінію. На це знадобиться кілька днів, а можливо, і більше — і це також було цілком природно. Навані часто наказувала робити перерахунки після перерви. Це відновлювало у вчених здатність до правильного мислення, й іноді вони знаходили припустимі помилки.

Незабаром вона отримала впорядковану кімнату, сповнену заспокійливих звуків. Шелестіли папери, скрипіли пера, люди тихо розмовляли. Довкола не літали спрени творення чи логіки, які часто супроводжували захопливу роботу. Залишалося сподіватися, що співуни, які наглядали за кімнатою, не помітять нічого дивного.

Ці співуни завжди плуталися під ногами, тримаючись досить близько, щоб підслуховувати те, що Навані говорила своїм людям. Вона звикла до вільного робочого простору, даючи працівникам достатньо свободи для творчості, але й досить наполегливо спрямовувала їх, щоб інновації створювалися в правильному напрямку. Усі ці охоронці нівелювали її зусилля, і Навані помітила, як її вчені постійно підіймають голови від роботи й зиркають на якогось озброєного нелюда, що стоїть поруч.

Принаймні більшість із них були звичайними солдатами. Лише одна Сплавлена, окрім Рабоніель, залишилася біля вчених, і вона була не з тих страхітливих, хто вміє зливатися з каменями. Ні, це була Сплавлена такого ж типу, як і Рабоніель: висока, з пучком волосся на маківці та видовженим обличчям, вкритим біло-червоними мармуровими візерунками. Вона сиділа на підлозі, стежачи за ними осклілими очима.

Під час ранкової роботи Навані таємно спостерігала за цією Сплавленою. Їй казали, що багато Сплавлених несповна розуму, і ця, схоже, належала до таких. Вона часто дивилася в нікуди, а потім хихотіла сама до себе. Мотала головою з боку в бік. Навіщо Рабоніель залишила її тут, щоб спостерігати за ними? Чи, можливо, розсудливих Сплавлених лишилося так мало, що іншого вибору не було?

Навані прихилилася до стіни, торкнувшись долоня ми каменю — там, де вздовж однієї лінії шарів майже непомітно проходила гранатова жилка, — і вдала, що спостерігає, як кілька молодих жінок виносять коробки з паперами в коридор.

«Ти не розмовляла зі мною минулої ночі», — промовив Родич.

— За мною стежили, — пошепки відповіла Навані. — Вони не дозволили мені залишитися в моїх покоях, а відвели до меншої кімнати. Нам доведеться спілкуватися тут. Ти почуєш мене, якщо я говоритиму дуже тихо, як зараз?

«Так».

— Ти бачиш, що робить Рабоніель?

«Вона наказала кільком робітникам поставити стіл біля щита і перевіряє його, щоб з’ясувати, чи зможе пройти крізь нього».

— А вона може?

«Не знаю. Щит активувався вперше. Але вона, здається, не усвідомлює, що це ти запустила його. Вона пояснила кільком іншим, що, мабуть, сама активувала якийсь невідомий запобіжник, залишений стародавніми Променистими. Вона думає, що я, напевно, померло через стільки часу, оскільки вежа не працює».

— Цікаво, промовила Навані. — А чому вона так думає?

«Опівнічна Мати сказала їй це. Та Розстворена, яка спотворювала мене стільки років, аж доки її не злякали ваші Променисті. Весь цей час я ховалося від неї, ніколи не чинило спротиву, тому вона й думає, що я померло».

— Весь цей час? — спитала Навані. — Як довго?

«Століття».

— Хіба це не було складно?

«Ні, а повинно? Століття для мене нічого не значать. Я не старію».

— Інші спрени поводяться так, ніби час має значення.

«Спрени Променистих так. Вони діють напоказ, прикидаючись чоловіками чи жінками, вичоловіченими чи вижіноченими, хоча не є ні тими, ні іншими. Вони думають як люди, тому що хочуть бути як люди. Я не прикидаюся. Я не людина. Мені не потрібно дбати про час. Не потрібно мати такий вигляд, як у тебе. Мені не потрібно благати про твою увагу».

Навані підняла брову, згадавши, що Родичу таки довелося благати її про допомогу. Вона притримала язика. Як найкраще використати цю перевагу? Яким є шлях до свободи? Навані подобалося думати, що вона може бачити закономірності, може створити порядок із хаосу. З цієї халепи є вихід. Вона має в це повірити.

«Постався до цього як до будь-якої іншої проблеми, — подумала Навані. — Підходь до всього систематично, розбий на частини, якими можна керувати».

Минулої ночі вона визначилася з кількома загальними напрямками дій. По-перше, повинна зберегти те, що вже здобула. Тобто переконатися, що щит Родича залишився на місці.

По-друге, потрібно зв’язатися з Далінаром і тими, хто перебуває ззовні, щоб повідомити їх про те, що сталося.

По-третє, Навані потрібно з’ясувати, що зробив ворог, щоб звести нанівець сили Променистих. За словами Родича, це було пов’язано з пошкодженням стародавніх захисних систем вежі. Навані слід деактивувати цю силу.

Нарешті вона повинна повернути цю силу проти загарбників. Крім того, їй потрібно використати пробуджених Променистих, щоб здійснити контратаку.

Тут, у підвалі, у пастці та під постійним наглядом, ці завдання здавалися нездійсненними. Але її вчені змусили корабель полетіти. З їхньою допомогою вона зможе здійснити все.

Навані підрахувала співунів-охоронців, поки ті тинялися кімнатою, зазираючи через плечі вчених, зайнятих роботою. Один зупинив дівчат, які несли записи, і перевірив коробки. Сплавлена, що продовжувала рухати головою з боку в бік та наспівувати в гучному ритмі, у цей момент спостерігала за Навані. Королева намагалася не нервувати й повернула голову так, щоб не було видно її губ, а потім продовжила говорити ледь чутно:

— Припустімо, що Рабоніель достатньо розумна, щоб зрозуміти, як ті стародавні Променисті створили для тебе цей щит. Який найкращий спосіб для неї обійти його?

Родич не відповів, і Навані почала хвилюватися.

— Щось сталося? З тобою все гаразд?

«Зі мною все гаразд, — відповів Родич. — Але ми не друзі, людино. Ти работорговка. Я недовіряю тобі».

— Ти довіряло мені досі.

«Це була необхідність. А зараз я у безпеці».

— І як довго ти будеш у безпеці? Хочеш сказати, що Рабоніель не зможе пройти через щит?

Родич не відповів.

— Чудово, — сказала Навані. — Але я не зможу скласти план, як тобі допомогти, якщо не знатиму про твої слабкості. Ти залишишся наодинці й залежатимеш від того, що вирішить Рабоніель.

«Ненавиджу людей, — нарешті промовив Родич. — Люди спотворюють сказане й завжди вдають, немов правда за ними. Через скільки часу ти вимагатимеш від мене зв’язатися узами з людиною, відмовитися від свободи та ризикувати життям? Я впевнене, що в тебе знайдуться чудові пояснення, чому мені необхідно так зробити».

Цього разу промовчала Навані. Родич міг створити ще одного Виковувача уз, і, враховуючи, наскільки корисними були здібності Далінара для військових дій, для Навані було б нерозумно не скористатися цією можливістю. Тож їй доведеться знайти спосіб знову змусити Родича утворити узи з людиною. Доведеться знайти когось абсолютно безпечного. Когось, хто не працював з фабріалами, не був політиком. Хто б сподобався Родичеві.

Поки що Навані не наполягала. Родич явно мав деякі дивні звички, але їхня взаємодія досі лишалася цілком людською, попри те що він стверджував. І Навані очікувала, що людина б...

«Щит, який ми створили. Рабоніель могла чути про нього, — нарешті сказав Родич. Тому вона може зрозуміти, як його обійти».

— Розкажи більше, — попрохала Навані.

«Щит є екстраполяцією Сплеску Душезаклинання. Він робить повітря в певному місці твердим, переконуючи його, що воно — скло. Щоб щит підтримувався й надалі, система повинна живитися Буресвітлом із зовнішніх джерел. Рабоніель може зрозуміти це, особливо ЯКЩО ДОСЛІДИТЬ залишки вузла, який ти використала для активації щита. Є й інші вузли, подібні до цього, з кристалами, зв’язаними безпосередньо з моїм серцем. Було чотири таких вузли. Ти знищила один. Якщо вона знайде один з трьох, що залишилися, то зможе використати його, щоб спотворити мене ззовні».

— Тож ми повинні знайти їх першими та знищити, — вирішила Навані.

«Ні. НІ! Це послабить щит, а потім знищить його. Ми повинні їх захищати. Знищення одного вузла вже було небезпечним. Не думай, що оскільки я дало тобі дозвіл одного разу, ти зможеш продовжувати робити так. Люди завжди щось ламають».

Навані важко зітхнула. Вона повинна говорити дуже обережно:

— Я не зламаю жодного з них, якщо це не буде абсолютно необхідно. Поговорімо про інше. Як ти зв’язалося зі мною раніше? Ти можеш користуватися телестилем?

«Я ненавиджу ці речі. Але використання однієї з них було необхідним». — Але як? У тебе десь є руки?

«Просто помічники. Є божевільна жінка, замкнена в монастирі, з якою я зв’язалося. Ізольовані, люди з нещільною душею іноді краще відчувають спренів. Але та лише записувала усе, що я казало, проте ніколи не відповідала. Я наказало Даббіду принести їй телестиль та спілкувалося через неї».

Трясця! Це видавалося не надто корисним, принаймні зараз, коли телестилі не працювали.

— Як сталося, що ворог змусив Променистих втратити свідомість? — спитала Навані.

«Це особливість Ура, Вежі, — пояснив Родич. — Захист, створений для запобігання проникненню Сплавлених і Розстворених, залежно від обставин».

— Я натрапила на фабріал, створений для того ж, і вважаю, що його було змодельовано за зразком частини кристалічної колони. Не хочу бути грубою, але ти не подумало про активацію цього захисту, коли вони напали?

Родич на деякий час замовк, і Навані загадалася, чи не зайшла занадто далеко. На щастя, спрен знову тихо заговорив:

«Я-було поранене. Тисячі років тому щось сталося і змінило співунів. Мені теж було боляче».

— Ти говориш про ув’язнення Розстворених, через яке співуни втратили подоби? — спитала Навані, приховуючи потрясіння. «Так. Той жахливий учинок змінив душі всіх, хто належить Рошару. І спренів теж».

— А чому жоден спрен не згадував про це?

«Не знаю. Але того дня я втратило ритм свого Світла. Вежа перестала працювати. Мій батько, Гонор, мав би допомогти мені, але він втрачав розум. І незабаром помер...»

У голосі Родича відчувалося стільки смутку, що Навані не стала наполягати на відповіді. Це знання все змінило.

«Коли ця Сплавлена торкнулася мене, — продовжив Родич, — вона спотворила частину мене до ритму Одіозума. Колись це було б неможливо, але зараз так сталося. Вона наповнює мій організм його світлом, руйнує мене. Спотворює».

— Отже... Якби ми змогли знайти спосіб знищити Пустосвітло всередині тебе або якось відновити ритм, який ти втратило, ти змогло б відновити вежу для нашого захисту?

«Напевно. Це не здається можливим. Я відчуваю... ніби ми приречені». Зміна настрою здалася геть людською. І справді, Навані відчувала майже те саме. Вона схилила голову до стіни, заплющивши очі. «Розбий завдання на маленькі шматочки, — нагадала собі. — Захищай Родича достатньо довго, щоб розв’язати інші проблеми. Це перше завдання».

Усю мапу не заповнюють відразу. Це роблять рядок за рядком. У цьому й полягає сутність відкриття.

«Але...» — сказав Родич.

— Але? — Навані розплющила очі. — Але що?

«Але нам, може, не доведеться будити Променистих. У вежі є двоє, які все ще у свідомості».

І знову Навані ледь зберегла спокійний вигляд. Чому Родич не згадав про це одразу?

— Як?

«З першою для мене все зрозуміло, — відповів Родич. — Вона не спить, тому що її створили дивним чином — вона використовує Світло не так, як інші. Для цього її й створила моя мати. Але я загубило її слід і не знаю, де вона. Дівчинка. Вістрехідка».

— Цуп, — зрозуміла Навані. Вона і справді завжди була дивною. — Ти більше не можеш її бачити?

«Ні. Гадаю, що одна з причин того, чому я бачу частини вежі, пов’язана з Променистими, які зі мною Зв’язані. Деякий час я бачило проблиски цієї дівчинки-Вістрохідки, але вчора вона зникла. Вона була в клітці, і я підозрюю, що вони оточили її ралкалестом. Проте є ще один. Чоловік. Він має належати до Четвертого Ідеалу, але в нього немає обладунків. Отже... може, він належить до Третього, але близький до Четвертого? Можливо, близькість із моїм батьком — як і близькість до Сплеску Адгезії — тримає його у свідомості. Його сила — це сила уз. Цей чоловік — Вітробігун, але більше не носить форми».

Каладін.

— Чи можеш ти зв’язатися з ним?

Першою метою Каладіна було Буресвітло. На щастя, він точно знав, де знайти кілька заряджених сфер. Робітники часто встановлювали ліхтарі із самоцвітами в людних коридорах, щоб розігнати темряву та зробити інтер’єр більш гостинним і затишним. Такі ліхтарі були і на шостому поверсі, досить далеко від клініки його родини, і він вважав не надто небезпечним намагатися підійти туди.

Спочатку пройшов навпомацки темними коридорами зі своєї схованки на одинадцятому поверсі. Разом із Сил Каладін склав уявну мапу місцевості, а потім повільно перейшов до периметра. Він відчув, ніби покидає клітку работорговця, коли побачив удалині перший проблиск сонячного світла, і йому довелося стримувати себе, щоб не кинутися до того місця з усіх ніг.

Повільно, рівномірно, обережно. Він дозволив Сил полетіти на розвідку вперед. Вона наблизилася до балкона, потім визирнула звідти. Каладін пригнувся в темряві, чекаючи, дивлячись і прислухаючись. Нарешті вона чкурнула назад і описала в повітрі коло, сигналізуючи про те, що не помітила нічого підозрілого.

Він вийшов на світло. Спробував запам’ятати шаруваті малюнки на стінах у цьому крайньому коридорі, а потім озирнувся через плече у надра одинадцятого поверху. Цей коридор фактично вів навпростець до його схованки. Дурний мозок уявляв, що він забув дорогу й залишив Тефта помирати, марніти й, можливо, прокинутись наприкінці. На самоті, у пастці, сповненим жаху.

Каладін похитав головою, а потім потихеньку вийшов у кімнату з балконом і там зміг оглянути зовнішню частину вежі. Дорогою сюди вони не бачили жодного охоронця. Визирнувши з балкона, Каладін не помітив у повітрі жодного Небесного. Що відбувається? Невже вони чомусь відступили?

Ні. Він усе ще відчував гнітюче потьмарення, ознаку тієї невідомої сили, яку вони застосували, щоб придушити Променистих. Каладін висунувся далі. На плато побачив фігури в блакитній формі, які охороняли Присяжну браму на своїх звичайних місцях. Він відчув сплеск полегшення і навіть недовіри. Невже все це було якимось жахливим кошмаром?

— Каладіне! — прошипіла Сил. — Хтось іде.

Вони удвох притиснулися спинами до сусідньої стіни, саме коли кілька фігур пройшли через коридор. Вони розмовляли ритмами, азірською мовою. Співуни-охоронці — Каладін помітив їхні списи. І ледь не накинувся на них, проте стримався. Має бути простіший і менш галасливий спосіб отримати якусь зброю.

Очевидно, ворог усе ще контролював вежу. І коли Каладін про це подумав, йому стала зрозуміла істина.

— Вони зробили так, щоб зовні вежі здавалося, ніби нічого не сталося, — прошепотів до Сил, коли патруль проминув коридор. — Вони знають, що Далінар відішле Вітробігунів розвідати ситуацію у вежі, коли зникне зв’язок, тож ворог намагається удати, що це місце не завойовано. Це або ілюзії Сплавлених, або люди-спільники — можливо, залишки армії Амарама у викраденій формі.

— І Вітробігуни не зможуть підлетіти достатньо близько, щоб дізнатися правду, інакше їхні сили зникнуть, — сказала Сил.

— Така ситуація здаватиметься підозрілою. Ворог не зможе так довго триматися.

Вони рушили до сусідніх сходів. Здавалося, що їх не охороняли, але Каладін усе одно послав Сил перевірити. Потім вони почали спускатися і виявили, що десятий, дев’ятий і восьмий поверхи практично не охороняються. Просто тут було забагато місця, щоб за всім спостерігати. Коча помітили ще один патруль біля краю вежі, все минуло легко, аж поки не досягли сьомого поверху. Тут, на шляху більш людного шостого поверху, вони виявили охоронців унизу перших п’яти сходових маршів, якими намагалися спуститися.

Довелося перейти всередину і пошукати інші невеликі сходи, які запам’ятала Сил. Щоб дійти до них, слід було знову зануритися в темряву. Для Каладіна сонячне світло виявилося таким же важливим, як їжа чи вода. Покидати його здавалося мукою, але він зробив це.

І, як вони й сподівалися, менший сходовий марш не охоронявся. У тиші й темряві вони вийшли на шостий поверх. Здавалося, більшість людей у вежі все ще не покидали своїх помешкань. Поки ворог досліджував, як керувати цим місцем, Каладін мав відкритий шлях. З такими думками він послав Сил виконувати завдання. Вона чкурнула до кімнат з балконами, а Каладін, озброєний скальпелем, лишився на сходах і пригнувся. Він дрижав, шкодуючи, що не має мундира чи куртки. Зараз у вежі стало холодніше, ніж будь-коли. Що б не зробив ворог, аби зупинити Променистих, це також заважало іншим функціям вежі. І змусило його хвилюватися за людей.

Зрештою Сил повернулася.

— Твоя сім’я, як і всі інші, зачинена в помешканні, — тихо сказала вона. — Але біля їхніх дверей стоять справжні охоронці. Я не наважилася поговорити з твоїм батьком чи матір’ю, але побачила їх разом через вікно. Вони здаються здоровими, хоча й наляканими.

Каладін кивнув. Він гадав, що це найкраще, на що можна сподіватися. Хотілося б, щоб батько зміг поговорити з ворогами та уникнути біди, як він і сказав. Разом Каладін і Сил прокралися до коридору, де встановлювали ліхтарі. Робітники покинули тут купу освітлювальних приладів разом з інструментами для свердління кам’яних стін, щоб їх кріпити.

Вони не залишили серед куп інструментів самоцвітів, а ліхтарі в цьому коридорі виявилися порожні. Але в наступному коридорі вже були заповнені аметистами — самоцвітами для освітлення, середнього розміру, трохи більшими за броами. Це означало багато Буресвітла, якщо він зможе його витягнути.

— Ну, що ти думаєш? — спитав Каладін Сил. — Візьмемо лом, швидко заберемо їх, а потім утечемо?

— Здається, це буде надто голосно, — відповіла вона, опустившись на один із ліхтарів.

— Я міг би просто вкрасти Буресвітло і зарядити сфери, які приніс із собою. Хоча шкода, що не зможу дістати бодай частину самоцвітів. Мені потрібен більший запас.

— Можемо спробувати знайти ліхтарницю й забрати її ключі, — запропонувала Сил.

— Я пригадав, що за цей поверх відповідає світлоока, яка сама живе десь на третьому. Лопен якось намагався вмовити її піти з нами повечеряти.

— Звичайно, це ж Лопен. Але... думаю, знайти її буде складно та небезпечно.

— Згоден.

Вона стала на верхівку сяйнистого ліхтаря, потім відлетіла до його боку, перетворившись на стрічку світла, і проскочила крізь маленьку замкову щілину на ліхтарі. Хоча не могла проходити крізь тверді предмети, проте зазвичай без проблем протискувалася крізь тріщини чи отвори. Сил стрічкою закрутилася всередині ліхтаря. Це були міцні залізні пристрої зроблені так, щоб їх не зламали. Вони мали скляні боковини, проте посилені металевою решіткою. Ключ відмикав одну з граней, дозволяючи відчинити її та отримати доступ усередину. Інші грані ліхтаря могли відмикатися та відчинятися зсередини.

Спренка підлетіла до однієї з цих засувок і знову набула людської подоби. Теоретично без ключа можна було розбити скло і за допомогою шматка дроту вручну повернути внутрішні засувки, щоб відчинити одну з граней. Але пристрій виготовили так, щоб ускладнити такі дії завдяки товстому склу і залізній сітці за ним.

Сил спробувала натиснути на засувку, але та виявилася для неї надто важкою. Вона вперла ручки в боки, сердито дивлячись на засувку.

— Спробуй Викиди, — гукнула Сил, і її голос відлунював від скла, голосніше, ніж могла б кричати така крихітна істота.

— Викиди не діють, — тихо промовив Каладін, стежачи за коридором — якщо з’явиться патруль охоронців.

— Гравітаційні не діють. Але є ще й інші, правда?

Вітробігуни мали три види Викидів. Найчастіше Каладін використовував гравітаційний, коли заряджав предмет або людину та змінював напрямок, у якому на них діяла сила тяжіння. Але було ще два інших. Він випробував Повний Викид, коли ніс Тефта до клініки під час вторгнення. Цей Викид дозволяв зарядити предмет Буресвітлом і наказати йому прилипати до всього, що його торкалося. Він використовував його в перші дні своєї роботи мостонавідником, щоб приклеїти камені до стіни прірви.

Останній Викид був найдивнішим і найзагадковішим з усіх трьох. Зворотний Викид змушував один предмет притягувати інші. Він нагадував поєднання двох попередніх. Спочатку поверхню заряджали, а потім наказували їй притягувати певні предмети. Їх тягнуло до цього предмета. Немов... немов заряджений предмет ставав джерелом гравітації. Коли Каладін ще був мостонавідником, то неусвідомлено використовував ці Викиди, щоб відтягувати стріли до свого мосту, змушував їх відхилятися і не влучати в його друзів.

Те, що ти називаєш «Викидами», — пояснила йому Сил, — насправді два Сплески, які діють разом. Гравітація та Адгезія, поєднані між собою різними способами. Ти кажеш, що Гравітаційні Викиди не працюють, натомість Адгезійні працюють. То як щодо Зворотного Викиду?

— Не пробував, — зізнався Каладін. Він відійшов убік і витягнув Буресвітло з іншого ліхтаря. Відчув енергію, силу у своїх венах — те, чого так прагнув. Юнак усміхнувся й відступив, осяяний силою.

— Спробуй змусити скло притягнути засувку, — пояснила Сил, показуючи все жестами. — Якщо зможеш змусити засувку зміститися у твій бік, вона вискочить, і грань ліхтаря відчиниться.

Каладін торкнувся корпусу ліхтаря збоку. Протягом усього минулого року він тренувався застосовувати Викиди. Сиґзіл спостерігав за ним, змушуючи, як і завжди, проводити експерименти. Вони з’ясували, що для зворотного Викиду потрібна команда, або принаймні візуалізація того, що слід досягти. Заряджаючи скло, він намагався уявити, як Буресвітло притягує предмети.

Ні, не будь-які предмети. Лише засувку.

Буресвітло чинило опір. Як і у випадку з основним гравітаційним Викидом, Каладін відчував силу, але щось блокувало її. Проте тут опір здавався слабшим. Каладін зосередився, штовхнув сильніше, і, немов вода з відкритого шлюзу, Буресвітло раптом вирвалося з нього. Зворотний Викид не світився так яскраво, як мав би, враховуючи витрачене Буресвітло. У певному сенсі він насправді був якимось зворотним. Але після цих дій Каладіна почулося тихе клацання.

Викид притягнув засувку, і та під дією невидимої сили вискочила з корпусу. Каладін нетерпляче відчинив передню грань ліхтаря, витягнув самоцвіт і запхав його до кишені.

Сил вилетіла назовні:

— Нам потрібно більше практики, Каладіне. Ти не використовуєш цей Викид так інстинктивно, як два інших.

Він задумливо кивнув і повернув Буресвітло, яке влив у корпус ліхтаря. Потім вони вдвох крадькома рушили коридором, поступово занурюючи його в темряву з кожним украденим самоцвітом.

— Зворотні Викиди потребують зусиль, — тихо сказав Каладін до Сил. — Однак через це я замислююся, чи можна якимось чином змусити діяти основні гравітаційні Викиди.

У бою він почав покладатися на них — на здатність злетіти в повітря чи підняти суперника. Навіть на просту здатність зробити себе легшим, щоб швидше рухатися під час бою.

Каладін спустошив останній ліхтар і тепер був задоволений повною кишенею Буресвітла. Цілий статок як для Гартстоуна, хоча він уже почав звикати мати стільки сфер під рукою. Заховавши самоцвіти в темний мішечок, щоб кишеня не світилася, він разом із Сил перейшов до наступного завдання — знайти припаси.

Цього разу вони трималися біля внутрішньої частини поверху, звідки можна було побачити світло ліхтарів патруля, що наближався. Каладін повів Сил униз сходами, оскільки добре знав, де взяти їжу та воду.

Як він і сподівався, монастир посеред четвертого поверху не надто цікавив охорону. Дорогою він зустрів лише двох співунів у формі, які зайняли один сторожовий пост, але зміг прослизнути через бічний коридор і знайти двері, які зовсім не охоронялися.

Каладін і Сил увійшли через них, а потім прокралися коридором, уздовж якого тягнулися камери. Він усе ще вважав їх камерами, хоча тутешні подвижники наполягали, що це не в’язниця. Звісно, кімнати, в яких проживали самі подвижники, були належним чином освітлені, умебльовані та по-домашньому затишні. Каладін знайшов одну з них за світлом, що лилося з-під дверей, перевірив намальований на дереві гліф і прослизнув усередину.

Він налякав подвижника, що сидів усередині, — того самого, якого зустрів, коли був тут попереднього разу. Каладін дізнався, що його звуть Куно. Подвижник читав, але спробував — і не зміг — натягнути окуляри на очі, коли Каладін поспішно перетнув кімнату й зробив жест, щоб той замовк.

— Чи є тут інші охоронці? — пошепки запитав Каладін. — Я побачив двох біля головного входу.

— Н-ні, ясновельможний, — відповів Куно, а окуляри так і звисали з його пальців. — Я... Як? Як ви сюди потрапили?

— З божої ласки чи завдяки удачі. Я ще не вирішив, завдяки чому. Мені потрібні запаси. Пайки, фляги з водою. Медичні засоби, якщо вони тут є.

Подвижник щось пробелькотів, потім нахилився ближче, не звертаючи уваги на окуляри в руці, і, примружившись, подивився на Каладіна:

— Клянуся Всемогутнім. Це справді ви. Буреблагословенний...

— У тебе є речі, які мені потрібні?

— Так, так, — відповів Куно, встаючи і проводячи рукою по голеній голові, а потім вийшов з кімнати.

— Ти мав рацію, — сказала Сил з плеча Каладіна, коли той пішов слідом. Вони, напевно, взяли під контроль усі пости охорони, клініки й казарми. Але проігнорували притулок для душевнохворих на задвірках.

Куно відвів їх до маленької комори. Там Каладін зміг знайти майже все, що було потрібно. Лікарський халат і судно для Тефта. Різний одяг. Губку й таз для умивання, навіть великий шприц для годування непритомних.

Каладін склав усе в мішок разом із бинтами, корою шестифутовика для знеболення та антисептиком. Трохи сушених пайків, переважно Душезаклятих, але хоч такі. Він прив’язав чотири дерев’яні фляги з водою до мотузки, яку міг накинути на шию, а потім помітив відро з якимись засобами для чищення. Узяв чотири щітки з густою щетиною та міцними дерев’яними держаками, якими мили підлогу.

— Вам потрібно... помити підлогу, Променистий? — здивувався подвижник.

— Ні, але я більше не можу літати, тому мені знадобляться ці речі, — пояснив Каладін, запихаючи їх у сумку. — А ти не маєш якогось бульйону?

— Під рукою — ні.

— Шкода. А як щодо зброї?

— Зброя? А навіщо вам зброя? У вас же є Сколкозброець.

— Зараз він не працює.

— Ну, ми не зберігаємо тут зброї, ясновельможний, — сказав Куно, витираючи обличчя, яке обливалося потом. — От буря. Ви маєте на увазі... ви збираєтеся битися з ними?

— Принаймні чинити їм опір, — Каладін накинув на шию мотузку з флягами, потім із зусиллям підвівся й перемістив вагу так, щоб мотузка не надто терла шию. — Не кажи нікому про мене. Я не хочу, щоб тебе забрали на допит. Мені знадобляться ще припаси.

— Ви... ви збираєтеся повернутися? Це буде... регулярно? — подвижник зняв окуляри й знову витер обличчя.

Каладін поклав руку на плече чоловіка:

— Якщо ми втратимо вежу, то програємо війну. Я зараз не в змозі битися. Проте все одно буду. Мені не потрібно, щоб ти брався за спис, але якщо зможеш готувати мені трохи бульйону і наповнювати фляги водою раз на кілька днів...

Той кивнув:

— Гаразд. Я можу... Я можу це робити.

— Хороша ти людина. Як я вже попереджав, мовчи про це. Не хочу, щоб звичайні люди взяли собі до голови, що вони повинні хапати списи й почати битися проти Сплавлених. Якщо є вихід із цієї халепи, то я або пошлю вістку Далінарові, або якось розбуджу інших Променистих.

Він втягнув трохи Буресвітла, щоб легше нести все це, і, побачивши сяйво, подвижник сповнився впевненості.

— Важить життя, а не смерть, — мовив йому Каладін.

— Важить життя, а не смерть, Променистий, — відказав Куно.

Каладін узяв свої мішки й рушив у темряву. Він рухався повільно, але врешті дістався до одинадцятого поверху. Тут зорієнтувався, доки Сил нишпорила довкола, щоб перевірити, чи може пригадати дорогу. Їм не варто було хвилюватися — маленька іскорка світла спалахнула в гранатовій жилці на підлозі.

Вони пішли за світлом до кімнати, де залишили Тефта. Двері відчинилися легко, не потребуючи великої кількості Буресвітла. Там Каладін розклав свої припаси, перевірив стан друга, а потім почав детальніше підраховувати, що зміг дістати. Гранатове світло виблискувало на підлозі поряд з ним, і він доторкнувся пальцями до кристалічної жилки.

У його голові одразу пролунав голос:

«Великий маршал? Це правда? Ви притомні й можете діяти?»

Каладін стрепенувся. То був голос королеви.

«Ваша світлість Навані? — пролунав голос Каладіна в її голові. — Я притомний. В основному можу діяти. Мої сили... реагують дивно. Не знаю, чому я не в комі, як інші».

Навані зітхнула з полегшенням. Родич спостерігав, як Каладін пробрався на четвертий поверх, а потім здійснив набіг на монастир у пошуках припасів. Поки він повертався, Навані кілька разів обійшла свою кімнату — розмовляла з ученими й підбадьорювала їх, — щоб не викликати підозр. Тепер вона повернулася на попереднє місце, притулившись до стіни, і вдавала, що нудьгує.

Насправді її почуття були зовсім не такими. У неї з’явився доступ до Променистого, можливо, навіть до двох, якщо Родич зможе знайти Цуп.

— Це добре, — прошепотіла вона, і Родич передав її слова Каладіну.— Поки що я вимушено співпрацюю із загарбниками. Вони замкнули мене та моїх учених у східній підвальній кімнаті, біля самоцвітної колони.

«Ви знаєте, що сталося з Променистими?» — запитав він.

— До певної міри, так, — прошепотіла Навані. — Деталі в основному технічні, але в давнину вежа мала систему для захисту від ворогів, які використовували Пустосвітло. Сплавлена-вчена зробила так, щоб система запрацювала навпаки, і тепер захист вежі пригнічує тих, хто використовує Буресвітло. Однак вона ще не завершила спотворення вежі. Я ледве встигла завадити їй, утворивши щит навколо колони. На жаль, цей самий бар’єр заважає мені скасувати те, що вона встигла зробити.

«Отже... що ми будемо робити?»

— Не знаю, — зізналася Навані.

Далінар, мабуть, звелів би їй діяти рішуче, удавати, що має план, хоча його й не було, — але вона не генерал. З її вченими ніколи не можна прикидатися — вони цінували чесність.

— Я ледве встигла все спланувати, але досі приголомшена після вчорашнього.

«Знайоме відчуття», — відповів Каладін.

— Ворог якось змусив Присяжну браму працювати, — повідомила Навані, і в її голові виник план. — Моя першочергова мета — продовжувати захищати Родича, спрена вежі. Друга — передати повідомлення моєму чоловікові та іншим монархам. Якби ми змогли з’ясувати, як ворог змушує працювати Присяжну браму, я, можливо, змогла б налагодити свої телестилі й надіслати попередження.

«Здається, непоганий початок, ваша світлосте. Радий, що тепер маю напрямок для роботи. Отже, ви хочете, щоб я дізнався, як вони керують Присяжною брамою?»

— Саме так. Моє єдине припущення полягає в тому, що вони якимось чином живлять їх за допомогою Пустосвітла, але я колись намагалася змусити фабріали працювати на ньому, і мені це не вдалося. Однак точно знаю, що ворог має робочі телестилі. Я не змогла добре роздивитися жодного із них, але якби ти зумів дізнатися, як вони використовують Присяжну браму або інші фабріали, я б працювала з проблемою надалі.

«Для цього мені потрібно буде наблизитися до Присяжної брами, — сказав Каладін. — І при цьому залишитися непоміченим».

— Так. Ти зможеш упоратися? Ти казав, що твої сили не працюють наповну.

«Я... Я знайду спосіб, ваша світлосте. Підозрюю, що ворог не використовуватиме Присяжну браму до ночі. Думаю, що вони намагаються вдавати, ніби нічого не сталося з вежею, на випадок якщо Далінар надішле розвідників. Надворі патрулюють люди в алетійській формі. Вітробігунів, які намагатимуться спостерігати вночі, буде видно в темряві. Підозрюю, що вони вважатимуть цей час безпечнішим для використання брами».

І справді цікаво. Як довго, на думку Рабоніель, вона зможе продовжувати цю виставу? Напевно, Далінар покине поле бою в Азірі й кине всі зусилля на виявлення того, що сталося з Урітіру. Тільки якщо не буде ніяких чинників, яких Навані не врахувала.

Наслідки лякали її. Вона стала немов сліпою, замкнена в цьому підвалі.

— Великий маршале, — сказала вона Каладінові, — я спробую знову зв’язатися з тобою завтра приблизно в той же час. А доти будь обережним. Ворог шукатиме спосіб знищити щит, який я активувала. У вежі є три вузли, великі самоцвіти, заряджені Буресвітлом, які підтримують бар’єр, але Родич не каже, де вони. Ці вузли — прямі канали до серця вежі, тобто найбільш вразливі точки. Якщо ви знайдете якийсь із них, скажіть мені. І знайте: якщо ворог отримає доступ до нього, то зможе остаточно пошкодити вежу.

«Так, сер. Ой, ваша світлосте».

— Мені треба йти. Цуп теж при свідомості, тому варто було б вистежити, де вона. У будь-якому разі бережи себе, великий маршале. Якщо завдання виявиться надто небезпечним, відступай. Зараз нас замало, щоб так нерозумно ризикувати.

«Зрозумів».

Після хвилинної паузи знову пролунав голос Родича:

«Він повернувся до розпакування своїх запасів. Однак ти маєш бути обережною, коли запитуєш про фабріали. Не забувай, що я вважаю твої дії тяжким злочином».

— Я не забула, — запевнила Навані. — Але, безумовно, ти не проти Присяжної брами.

«Не проти, — неохоче відповів Родич. — Ці спрени добровільно погодилися змінитися».

— Чи знаєш ти, чому це працює? Як можна живити Присяжну браму Пустосвітлом?

«Ні. Брама — не частина мене. А зараз я тебе залишу. Наші розмови підозрілі».

Навані не наполягала, а натомість знову обійшла своїх учених. Королева не була впевнена, чи довіряє тому, що сказав Родич. Чи можуть спрени брехати? Здається, вона ніколи не питала про це спренів Променистих. Яка нерозумна необачність.

У будь-якому разі через Каладіна вона принаймні мала зв’язок з рештою вежі. Життєво важливий зв’язок. Іще один крок уперед у пошуках виходу з цього безладдя.

50 Королева

Через два дні після перемоги над зрадниками Тараванджіана Далінар у бойовому шатрі допомагав підготуватися до більшого наступу на співунів в Емулі. Позаду нього стояв замаскований Сет. Ніхто не звертав на нього уваги, адже Далінара часто супроводжували солдати Кобальтової гвардії.

Далінар оглянув стіл із мапами та списками чисельності військ. Стільки різної інформації, що представляла стан їхніх боїв на багатьох фронтах. Коли він був молодшим, абстракції такого типу його розчаровували. Далінар хотів опинитися на полі бою зі Сколкозбройцем у руці, пробиваючись через ряди ворогів і роблячи такі мапи застарілими.

Потім князь почав бачити армії у маленьких квадратиках на аркушах паперу. Почав по-справжньому розуміти, наскільки важливіше переміщення військ — постачання, логістика, великомасштабна тактика, — ніж виграти бій особисто. І це захоплювало.

Якимось чином він зараз вийшов за рамки цього розуміння. Війна, як і всі її аспекти, більше його не хвилювала. Вона лишалася важливою, і Далінар продовжуватиме нею займатися. Але він усвідомив важливіший обов’язок.

«Як ми переможемо? По-справжньому, а не просто здобувши тимчасову перевагу?»

Далінар замислився над цим, поки його генерали та головні писарки виголошували свої остаточні висновки щодо зради веденців.

— Наші війська на півдні Алеткару були успішно підтримані тайленським флотом, як ви порадили, — повідомила Тешав. — Наші генерали вздовж узбережжя змогли відступити через кілька фортець, як ви веліли. Вони перегрупувались у Каранаку, який ми контролюємо. Оскільки жоден з наших батальйонів не був повністю оточений веденцями, ми практично не зазнали втрат.

— Наш флот заблокував кораблі веденців у їхніх портах, — додав Кмакл, старий принц-консорт Тайлени. — Вони не прорвуть блокади найближчим часом, якщо тільки Сплавлені та Неболами не нададуть їм вагомої підтримки з повітря.

— Ми знищили майже всіх веденців, які нас зрадили, отут, — повідомив Омал, низенький азірський генерал, який підперезав мундир картатим візерунчастим поясом. — Ваше командування на полі бою було чудовим, Чорношипе, не кажучи вже про своєчасність попереджень перед битвою. Вони хотіли спалити наші склади з припасами та врятувати свого короля, натомість їх самих майже повністю знищили.

Далінар подивився через стіл на Норку, що вдоволено усміхався щербатим ротом.

— Усе було дуже добре проведено, дядьку, — сказала йому Ясна, вивчаючи мапу на столі. — Ти відвернув катастрофу.

Нура порадилася з азірським імператором, який сидів на троні збоку бойового шатра, а потім підійшла.

— Ми шкодуємо про втрату такого важливого союзника, як Тараванджіан, — сказала вона. — Цю зраду азіші пам’ятатимуть і мститимуться за неї протягом багатьох поколінь. Так чи інакше, ми теж схвалюємо ваш підхід до ситуації. Ви правильно зробили, підозрюючи його всі ці місяці, а ми нерозумно вважали, що його зрада лишилася в минулому.

Далінар нахилився над столом, освітленим сферами. Хоча він сумував за великою ілюзорною мапою, яку міг створювати разом з Шаллан, було щось незвичне в тому, щоб торкатися цієї мапи, паперу, де були відображені думки його найкращих генералів, які говорили з ним. Коли він вивчав мапу, все, крім неї, немов зникало з його зору.

Щось досі не так. Тараванджіан стільки місяців був таким підступним. А тепер дозволив, щоб його схопили?

«Його армії в Я-Кеведі, здається, не дуже дбають про нього, — подумав Далінар, читаючи бойові звіти та цифри так, немов хтось пошепки пояснював їх йому на вухо. — Веденські великі князі будуть раді звести на трон своїх людей. І вони, напевно, швидко перейдуть на бік співунів, так само як зробили іріалі».

Харбрант, яким тепер правила дочка Тараванджіана Саврагалідем, зрікся колишнього правителя і проголосив себе нейтральним у конфлікті, а їхні лікарі були готові продовжувати служити будь-якій стороні, яка попросить їх про допомогу. Далінар наказав би своїм кораблям заблокувати їх про всяк випадок, але не збирався висаджувати там війська і вести битву, що вимагала багато ресурсів, за таку відносно неважливу ціль. Вони, напевно, про це знали.

Справжньою нагородою був сам Тараванджіан. Його Далінар уже тримав у полоні. Після обережного маневрування, яке старий король проводив протягом багатьох років, як так сталося, що він дозволив своїй імперії пасти практично протягом однієї ночі?

Чому? Навіщо ризикувати зараз?

— Чиє якісь новини з Урітіру? — запитав Далінар.

— Незабаром повинні повернутися Вітробігуни та повідомити про розвідку з вежі, — повідомила Тешав, яка сиділа за столом у напівтемряві. — Але останній лист її світлості Навані вказує на те, що наші люди там добре вправляються.

Навані продовжувала посилати солдатів, і ті спускалися по гірських схилах, щоб доставляти повідомлення. Кожне наступне повідомлення надавало нову інформацію. Якісь учені Тараванджіана активували пристрій, схожий на той, який знайшов великий маршал Каладін. Обвал тунелів унизу, напевно, був роботою диверсантів, і через нього стало неможливо потрапити до вежі чи вийти з неї.

Пристрій був десь захований, і Навані ще поки не змогла його знайти й деактивувати. Вона хвилювалася, що пошук займе тижні. На жаль, розвідники Далінара самі довели ефективність пристрою. Якщо вони підходили занадто близько до вежі, то не тільки втрачали свої сили, а й падали непритомні.

Наразі здавалося, що всі в безпеці, хоча і є певні незручності. Якби Далінар не передбачив зради, все могло б скластися зовсім інакше. Він міг уявити версію подій, де зрада Тараванджіана занурила коаліцію в хаос, що дозволило арміям співунів прорватися вперед і відкинути війська Далінара аж до Азіміра. Там, без належного постачання та підтримки, їх могли б розчавити.

«Можливо, річ у цьому, — подумав Далінар. — Можливо, Тараванджіан і мав такий намір, а тому так ризикував». Король поки мовчав на допитах. Можливо, Далінар міг би поговорити з ним безпосередньо й отримати більше інформації. Але він хвилювався, що якимось чином усе відбувалося за планами Тараванджіана, а сам Далінар не зміг передбачити кожен свій крок.

— Монархи, — звернувся Далінар до них, — пропоную продовжувати нашу битву за Емул, доки не матимемо більше інформації про Урітіру.

— Я згоден, — негайно відповів імператор Азіру.

— Я чекатиму схвалення гільдій Тайлени та королеви, — озвався принц Кмакл, вивчаючи звіти від морських сил. — Але поки що не маю проблем з тим, щоб дозволити алетійським генералам і надалі командувати. Однак, ясновельможний Далінаре, ви розумієте, що ця зрада зробить відвоювання вашої батьківщини ще складнішим.

— Розумію, — сказав Далінар. — І все ще вважаю, що найкраще, що ми можемо зробити для того, щоб нарешті повернути Алеткар, — це спочатку захистити захід.

Кожне з цих слів ножем встромлялося в його серце. Це означало, що доведеться відмовитися від Алеткару на роки. Можливо, іще довше. З Я-Кеведом як плацдармом він міг тішитися мріями, щоб завдати удару прямо по Холінару. Але це більше неможливо.

«Буря тебе побий, Тараванджіане. Забери тебе Геєна».

Кмакл та азіші висловили свої думки, тож єдиним монархом, який ще нічого не сказав, лишилася Ясна. Вона вивчала мапи, а Дотепник, як завжди, стояв біля її плеча.

— Я гадаю, дядьку, — нарешті сказала вона, — що ти дозволиш Норці керувати цією кампанією?

— Цей конфлікт занадто масштабний для того, щоб людина могла керувати ним одноосібно, — відповів Далінар. — Але керуючи битвою два дні тому, він довів свою цінність, на мою думку. Однією з причин, чому я так наполегливо намагався залучити його, було те, що його особливий геній допоможе керувати нашою стратегією.

— Якщо така воля монархів, — промовив Норка, — то я виконаю її, але пам’ятайте про свої обіцянки. Я не дозволю, щоб ви ухилилися від них. Як тільки ми неминуче звільнимо Алеткар, моє королівство стане наступним.

Ясна кивнула:

— Я хотіла б подивитися на ваші плани битв, генерале Дієно. Попередньо затверджую продовження нашого наступу на Емул, проте хочу отримати деталі. Втрата доступу до Присяжної брами може стати підривною.

На цьому Далінар оголосив завершення зборів. Присутні почали діставати сховані сфери по периметру шатра, і стало помітно, наскільки воно величезне. Воно мало бути достатньо великим, щоб вмістити почет кожного монарха, і тому стіл з мапами здався дуже маленьким, коли всі почали віддалятися до своїх частин шатра.

Кмакл підійшов до тайленських писарок, і вони телестилеграфували протоколи зустрічей на батьківщину, Фен та майстрам гільдій Тайлени. Далінар похитав головою. Він погодився з рішенням Фен залишитися вдома, і вважав би за краще, щоб Ясна зробила так само. Занадто багато монархів в одному місці змушували його нервувати.

Його також непокоїло те, що так багато з того, що робила королева Фен, залежало від примх жменьки купців і майстрів гільдій. Якщо їм удасться виграти в цій війні, він спробує знайти спосіб допомогти їй вирвати своє королівство з-під контролю тих вугрів.

Контингенти Азіру та Емулу почали покидати бойове шатро, і всередину влетіло свіже повітря. Далінар витер хустинкою піт на потилиці — у цьому регіоні Рошару не так парко, як на Решійських островах, проте літня погода тут була надто спекотною на його смак. Йому майже хотілося, щоб хтось із Вітробігунів підняв його на велику висоту, де можна подихати прохолодним повітрям і ясно мислити.

Далінар задовольнився тим, що вийшов із шатра й оглянув табір. Вони захопили маленьке містечко під назвою Лаккі, розташоване біля кордону Емулу, неподалік від Азіміра. Тобто до фронту, де їхні ряди, що очікують підкріплення, трималися проти ворожих військ на півдні, приблизно три дні маршовим кроком.

Трохи більше ніж село, містечко Лаккі було захоплене військами, які встановлювали пункти постачання та командні шатра. Робітники укріпили східний бік, щоб захиститися від бур, і Вітробігуни ширяли в повітрі. Ця позиція створила чудовий командний центр, досить близький до фронту, щоб дістатися до нього коротким польотом, проте досить далекий, щоб бути захищеним від наземного нападу.

Далінар переконався, що маленький Ґав весело бавиться зі своєю гувернанткою, а потім трохи подумав про Еві. Буря забери, він так пишався народженням Адоліна. Як же дозволив собі пропустити так багато часу дитинства свого сина?

Він перебирав ці спогади в голові. Спочатку йому здавалося, що пам’ятати про Еві — щось незвичайне, але що більше спогадів виринало з пам’яті, то затишнішими вони здавалися, немов звичне крісло біля вогнища. Йому було соромно за багато того, що пам’ятав про себе, але вже не проміняв би ці спогади ні на що. Він потребував їх. Потребував її.

Деякий час Далінар насолоджувався свіжим повітрям, глибоко дихаючи, а потім повернувся до шатра, щоб чогось випити. Сет пішов слідом, тримаючи руку на величезному мечі — срібні піхви та чорне руків’я були замасковані ілюзією. Сет нічого не казав, але Далінар знав, що той вважає свою поразку в сутичці з Нейлом ганебною. На думку Далінара, це свідчило більше про майстерність Вісника, ніж про щось інше. Чому Нейл так часто залишався осторонь битв, наглядаючи за своїми Неболамами здалеку?

Коли Далінар налив собі вина біля буфету в шатрі, до нього приєдналася Ясна. Вона знала, хто насправді його таємний охоронець, але була надто обачливою, щоб кинути на нього бодай погляд.

— Ти відходиш від бою, дядьку, — тихо зауважила вона. — Я очікувала, що ти особисто очолиш військові дії в цьому районі.

— Я знайшов декого, більш підхожого до цього завдання.

— Вибач, дядьку, але треба брехати вправніше. Ти ніколи не доручаєш іншим те, що тобі цікаво робити самостійно. Це одна з твоїх найбільш послідовних звичок.

Він заспокоївся, потім окинув шатро поглядом. Їй не варто було стикатися з ним тут, де їх могли почути представники інших монархів. Проте, звісно, Ясна тому так і вчинила. Кожну розмову вона вела як маленьке змагання — і завжди зважала на рельєф.

— Я починаю дещо розуміти, — тихо сказав він, відводячи її вбік, подалі від буфету. Сет залишався поруч, як і Дотепник. Інші поступилися їм місцем. — Мої сили Виковувача уз цінніші, ніж ми думали. Я розповідав тобі про те, як у бою торкнувся Надана і побачив його минуле.

— Ти не зміг повторити цього із Шалаш і Таленелатом.

— Так, бо я не знаю, що роблю! — пояснив Далінар. — Я зброя, яку ми ще не повністю дослідили. І повинен навчитися користуватися цими силами, застосовувати їх не лише для перезаряджання сфер і відкриття Перпендикулярності.

— Я ціную, коли хтось хоче вчитися, дядьку. Але ти вже є потужною зброєю. Ти — один із наших найвидатніших військових умів.

— Мені потрібно стати чимось більшим, — сказав Далінар. — Мене хвилює те, що ця війна може перетворитися на нескінченні бої зі змінним успіхом. Ми захопимо Емул, але втратимо Я-Кевед. Туди-сюди, туди-сюди. Як ми переможемо, Ясно? Яка наша кінцева мета?

Вона повільно кивнула:

— Ми повинні підштовхнути Одіозума до угоди. Як ти думаєш, знання про твої сили може допомогти досягти цього?

Минув уже понад рік, відколи Одіозум погодився на поєдинок захисників, але відтоді Далінар не бачив цієї істоти. Жодних візитів. Жодних видінь. Навіть гінців не надсилали.

— Райз — Одіозум — не той, кого можна до чогось підштовхнути, — сказав Дотепник з-за плеча Ясни. — Теоретично він міг би погодитися на поєдинок, Чорношипе, але ніколи не ставив умов. І не зробить цього, доки думає, що виграє цю війну. Його потрібно налякати, переконати, що він може програти. Лише тоді він остаточно пристане на поєдинок захисників — якщо умови скоротять його можливі втрати.

— Я вважаю за краще повну перемогу, ніж те, що дозволить Одіозуму застрахувати свої ставки, — завважив Далінар.

— Ах, чудово, — промовив Дотепник, піднімаючи долоню й роблячи рухи, немов щось записує. — Я просто зазначу, що ти хочеш перемогти. Так, як нерозумно з мого боку не розуміти цього, Чорношипе. Повна перемога. Над богом. Який зараз захопив твою батьківщину, а нещодавно завоював прихильність одного з найсильніших військ на планеті. Може, мені ще попросити його спекти тобі щось солодке на знак вибачення за весь цей безлад із «кінцем світу»?

— Досить, Дотепнику, — зітхнув Далінар.

— Випічка — справжня традиція, — додав Дотепник. — Одного разу я побував у такому місці, де, якщо ти програєш битву, то твоя мати повинна спекти переможцеві щось смачненьке. Той народ мені вельми сподобався.

— Шкода, що ти не залишився з ними довше, — кинув Далінар.

— Ха! Ну, я не вважав за розумне залишатися там. Усе-таки вони були канібалами.

Далінар похитав головою, знову зосереджуючись на поточному завданні.

— Дотепник каже, що ми повинні якось переконати Одіозума, що є для нього загрозою. Але я вважаю, що ворог маніпулює нами. Увесь цей трюк із Тараванджіаном мене збентежив. Ми взаємодіємо з богом, але використовуємо не всі інструменти, які є в нашому розпорядженні, — він підняв долоню. — Завдяки цьому я можу торкнутися його світу, Царства духу. І коли я бився з Наланом, то щось відчув, щось побачив. А що, як мені вдасться перекувати Присягу? Якби Сплавлені припинили відроджуватися, чи це нарешті не дало б нам перевагу над Одіозумом? Чи може щось змусити його вести переговори на наших умовах?

Ясна задумливо згорнула руки на грудях. А Дотепник нахилився до неї й прошепотів:

— Знаєш, я думаю, що він може мати рацію. Мені соромно це визнавати, але Чорношип прорахував усе далі, ніж ми, Ясно. Він цінніший як Виковувач уз, а не як генерал чи навіть король.

— Розумні аргументи, дядьку, — визнала Ясна. — Я просто хвилююся. Якщо твої сили такі неймовірні, то експериментувати з ними небезпечно. Мої перші спроби в Душезаклинанні інколи були нищівними. А до чого можуть випадково призвести твої могутніші сили в таких ситуаціях?

Слушне зауваження. Вони спохмурніли, взяли чаші з вином і мовчки випили, задумавшись. Повз них до виходу з шатра пройшов принц Кмакл, слухаючи писарку, що читала йому чернетку листа до голів купців Тайленграда.

— Іще дещо, дядьку, — зауважила Ясна. — Останнім часом помічаю, що ти дивишся на принца Кмакла, примруживши очі. Я гадала, тобі подобаються Фен і її чоловік.

— Це справді так. Мені просто не подобається, через скільки бюрократії Фен доводиться пройти, перш ніж бодай щось зробити. А азіші ще гірші. Навіщо називати правителя «імператором», якщо він повинен отримати схвалення від дюжини різних чиновників, щоб виконувати свою роботу?

— Одна держава — конституційна монархія, інша — академічна республіка, — сказала Ясна всміхнувшись. — А чого ти очікував?

— Король має бути королем, — пробурмотів Далінар, одним ковтком допиваючи решту вина.

— Обидві з цих форм правління сягають глибини століть, — продовжила Ясна. — Усі процеси вдосконалювалися протягом поколінь. Було б добре, якби ми повчилися в них, — вона задумливо подивилася на дядька. — Дні абсолютної влади в руках однієї людини, напевно, незабаром минуть. Я не здивуюся, якщо виявлюся останнім справжнім алетійським монархом.

— Що сказав би твій батько, почувши таке з вуст доньки?

— Гадаю, я змогла б його переконати, — відповіла вона. — Він цікавився своїм спадком. Вибудовував щось, що мало б простояти протягом поколінь. Його цілі були гідні похвали, але от методи... Ну, наше королівство було складно підтримувати. Король, який править латною рукавицею та мечем, може легко побачити, як вони вислизають, коли він слабшає. Порівняй це із системою Азіру, де поганий правитель не в змозі самотужки зруйнувати владу.

— А хороший не може досягти багато, — відказав Далінар і підняв руку, щоб запобігти подальшій суперечці. — Я зрозумів, що ти маєш на увазі. Але також бачу шляхетність у традиційному способі правління.

— Прочитавши праці з історії, я вважаю, що шляхетність, яку ти собі уявляєш, вигадана на основі переказів про тих, хто жив у стародавні часи, але насправді вони рідко мали таку шляхетність. Ці королі проживали короткі жахливі життя. Та нічого. Коли ми виграємо цю війну, я сподіваюся, що матиму десятиліття, щоб переконати тебе в цьому.

Помагай Келек. Далінар налив собі ще помаранчевого вина.

— Я подумаю над тим, що ти казав про свої сили, — продовжила Ясна, — і побачу, чи зможу дати якусь пораду, як діяти далі. Наразі, дядьку, знай, що я довіряю твоїм судженням щодо цього і допоможу підтримати Норку, якщо ти візьмеш на себе менш важливу роль у воєнному плануванні. Ти маєш рацію, а я помилялася, ставлячи запитання.

— Люди ніколи не помиляються, коли щось запитують, — відказав Далінар. — Ти навчила мене цього.

Вона ласкаво поплескала його по руці, а потім пішла, щоб приділити увагу мапам на столі, де Норка робив позначки.

Дотепник затримався, усміхаючись Далінару.

— Я згоден з нею, — прошепотів він. — А щодо монархів, то хочу, щоб ти знав, що я вважаю тебе милим деспотом. Ти такий приємний, що я майже не вважаю жахливим те, що живу серед народу, готового довірити одній людині майже абсолютну владу над сотнями тисяч життів, повністю ігноруючи належні системи стримувань і противаг щодо його потенційної жадібності, заздрощів чи амбіцій.

— Тобі справді треба було їхати з нами, Дотепнику? — поцікавився Далінар. — Я — він замовк і похитав головою.

— Що? — запитав Дотепник.

— Не зважай. Сказавши будь-що, я отримаю ще більше каменів від тебе.

— А ти ж мав би пошитися в дурні, — Дотепник вишкірився. — Хіба я коли-небудь глузував з тебе?

— Увесь час, Дотепнику. Ти з усіх глузуєш.

— Глузую? Справді? Гм-м-м... — він постукав себе пальцем по підборіддю. — Мене найняли за платню Дотепником королеви, і вона очікує, що я глузуватиму в її інтересах. Мені потрібно бути обережним і не роздавати насмішки просто так. Хто ж купить корову, якщо можна поїсти задарма?

Далінар спохмурнів:

— Що таке «корова»?

— Корови великі, соковиті й смачні. Хотів би я знову їх покуштувати. Здається, у вас такі не водяться, і це мене дивує, оскільки я впевнений, що десь у родоводі Садеаса корова таки була. Можливо, по лінії діда по батькові. Спостерігай за великими князями. Майже напевно вони влаштують виставу.

Він пішов, щоб зайняти звичне місце біля Ясни.

Спостерігати за великими князями? Що це означало? Здебільшого вони були корисними. Аладар продовжував зміцнювати довіру Далінара до нього, і Далінар послав його наглядати за відступом в Алеткарі. Гатам став слухнянішим, і Далінар змусив його спостерігати за ланцюгом постачання з Азіміра. Бетаб виявився дуже корисним як посол у Тайленграді, — ну, насправді корисною була його дружина, проте вони обоє допомагали. Ройон помер з почестями, його сина-спадкоємця вибрали ретельно, щоб не ускладнювати ситуацію. Навіть Себаріал приносив користь у ці дні.

Один великий князь зараз перебував з Далінаром в Емулі. Рутар. Далінар зосередився на мускулистому бородатому чоловікові. Він був найгіршим із тих, що залишилися: уявляв себе солдатом, але ніколи в житті не носив належної форми. Сьогодні він застряг біля дальнього кінця буфету, біля міцних вин. Принаймні навчився не суперечити Далінару в присутності інших монархів.

Далінар примружив очі, дивлячись на Ясну, яка показово обговорювала плани бою з Норкою. «Ось вона точно влаштовує виставу», — подумав він, зауваживши, як племінниця спеціально виділяла деталі на мапах, пропонуючи ідеї розміщення військ. Вона непогано працювала, хоча й не була генералом.

Норка дослухався до її пропозицій, але, напевно, не врахував би більшості з них. Здавалося, він вважав її чарівливою. Що ж, Ясна й справді була рідкісним самоцвітом. Вона влаштувала виставу для Норки? Ні... тоді для Рутара, чи не так?

Подальші роздуми перервала дівчина в синьому, що увійшла до шатра. Вітробігунка Лин заплела волосся в косу, хоча під час польоту декілька прядок вибилися із зачіски. Вона очолювала останню розвідку в Урітіру.

Далінар помахав їй і помітив, як Ясна за столом із мапами затихла й повернулася, щоб послухати звіт Лин.

— Ми зустрілися із солдатом, якого надіслала королева, — пояснила Вітробігунка, віддаючи честь. — Я сама намагалася подолати невидимий бар’єр і підійти ближче. Я впала на сніг, немов отримала удар прямо в щелепу. Той солдат мусив тягнути мене до інших.

— Ти бачила мою дружину?

— Ні, сер, — відповіла Лин. — Але той похід... здається таким жорстким. Променисті не можуть підійти до вежі ближче, ніж на кількасот ярдів, тож цьому солдату доводиться годинами маршувати туди й назад по хребтах, щоб дістатися до місця, звідки можна надіслати повідомлення.

Далінар замислено потер підборіддя. Повідомлення Навані здавалися правдивими, і вона попереджала, що слід потерпіти. Але паролі не були надто надійними, і щось у всьому цьому здавалося дивним.

— Ти щось побачила з тієї відстані?

— Нам довелося дивитися через підзорні труби, — відповіла Лин. — Людей було не так багато, як зазвичай, але на даху стояли Вітробігуни, і, здається, я розгледіла там Тефта та Прядильника світла Ізома. Вони тримали великий плакат із гліфами, які, як ми подумали, означали «терпіння» та «прогрес».

Далінар кивнув:

— Дякую, Промениста. Іди й надай повний звіт із подробицями її світлості Тешав, а потім поїж.

— Дякую, сер, — сказала вона й рушила до виходу.

Однак щось продовжувало гризти Далінара. Тягар не спав повністю.

— Лин! — гукнув він.

— Так, сер.

— Чи є у ворога Прядильники світла? Чи принаймні щось подібне? — Так, сер, — відповіла вона. — Хоча єдине підтвердження, яке ми маємо про них, — це вторгнення в тайленський самоцвітний резерв рік тому.

Він ледь стримався, щоб не глянути на Сета — такого спокійного, із зовнішністю, яку легко забути, — котрий стояв поруч з обличчям алетійця.

— Попроси ротного лорда Сиґзіла послати ще одну команду розвідників сьогодні ввечері, — велів Далінар. — Я заряджу самоцвіти для ще однієї мандрівки. Попроси цю нову команду поспостерігати за вежею здалеку, приховано, а потім повідомити про все підозріле, що вони зможуть побачити.

— Мудра порада, сер, — сказала Лин, потім вклонилася й пішла. Ясна кивнула йому, а тоді повернулася до свого показового обговорення мап. Так, вона справді грала роль.

Далінар глянув на Рутара, обличчя якого неухильно червоніло. Можливо, він випив забагато, чекаючи, поки монархи закінчать обговорення планів, але йому явно не подобалося, як Ясна зухвало втручаєтьсяу воєнне планування. Це чоловіче мистецтво, а самому Рутарові було заборонено брати участь у сьогоднішньому плануванні.

Дивлячись на нього, важко не погодитися з тим, що сказала Ясна про Алеткар. Велике об’єднання королівства, яке здійснив Ґавілар, не протрималося й десяти років після його смерті, перш ніж фактично почалася громадянська війна. Чвари алеті закінчилися тим, що перевагу отримали такі люди, як Рутар. Улесливі, войовничі, агресивні. Останній відгомін старого Алеткару.

Ясна поводилася як наживка. І Рутар клюнув. Нарешті.

— Невже я один бачу це? — навмисно голосно запитав Рутар у свого почету. — Я нічого не сказав, коли її проголосили королевою. В інших народів є королеви. Але хіба хтось із них у цьому шатрі розпитує генерала?

Одна із супутниць Рутара намагалася заспокоїти його, але той відмахнувся від неї та закричав:

— Це ганьба! Далінар пише? З таким же успіхом він міг би вдягнути хаву і почати малювати. Ми заслуговуємо на кару Всемогутнього після того, як віддали трон безбожній кур... — він вчасно зупинився, мабуть, усвідомлюючи, що всі в шатрі заціпеніли.

Далінар ступив уперед, щоб вилаяти його. Тепер йому нічого не лишалося, крім як...

— Дотепнику, — покликала Ясна крижаним тоном.

Він ступив уперед, розвівши руки, немов вийшовши з-за куліс, щоб зустрітися з натовпом, який обожнював його.

— Рутаре, я бачу, ти заздриш тим, хто більш вправний у чоловічому мистецтві, ніж сам, — промовив Дотепник. — Я згоден, тобі могли б стати в пригоді уроки того, як бути чоловіком, але ті, хто зараз у цьому шатрі, дали б тобі надто складні уроки. Дозволь мені покликати євнуха, щоб він наставив тебе, і як тільки ти досягнеш його рівня, ми продовжимо розмову.

— Жорсткіше, — веліла Ясна.

— Ти говориш про честь, Рутаре, хоча сам ніколи не знав, що це, — Дотепник підвищив голос. — Проте ти її й не знайдеш. Бачиш, я заховав твою честь у такому місці, де ти її ніколи не знайдеш — в обіймах декого, хто по-справжньому любить тебе.

— Дотепнику, знову веліла Ясна. — Ще жорсткіше.

— Я розмовляв із твоїми дітьми, Рутаре, — продовжив Дотепник. — Ні, це не жарт. З Релісом та Іванаром. Так, я їх знаю. Я багато чого знаю. Чи не хочеш пояснити королеві, як насправді Іванар зламав руку минулого місяця? Скажи, ти б’єш своїх дітей, тому що садист чи тому, що боягуз, і лише вони не наважаться дати тобі відсіч? Або... о дурний Дотепник. І те, і інше, правда?

— Та як ти смієш! — заревів Рутар, відштовхуючи слугу, який намагався його стримати. Навколо його ніг виникли спрени гніву, мов калюжі бурливої крові. — Я вимагаю битви на мечах! Я проти тебе, тупий дурню. Або проти твого захисника, якщо ти занадто боягузливий, щоб самому битися зі мною!

— Виклик прийнято, — спокійно сказав Дотепник, розстібаючи ремінь і витягаючи меч із піхов. — Почнімо?

— Добре! — Рутар і сам витягнув меч, від чого багато жінок і слуг розбіглися до стінок великого шатра.

— Це ідіотизм, — утрутився Далінар, ставши між ними. — Рутаре, тебе спровокували. Убивство Дотепника королеви карається вигнанням і позбавленням титулу. І ти знаєш, про це.

Рутар буркнув — до нього нарешті дійшов зміст цих слів.

— Крім того, — продовжив Далінар, озираючись через плече, — цей чоловік — не просто Дотепник. Я не впевнений, чи зможеш ти його вбити.

— Ти кажеш мені, що я втрачу титул, — прогарчав Рутар. — А який титул? Які землі мені належать? У вигнанні? Ми у вигнанні, Чорношипе. Можливо, мені варто кинути виклик тобі. Ти втратив наше королівство, а тепер очікуєш, що я марнуватиму час на чужі країни? Захищати тих, кого ми повинні були завоювати? Ми б так і зробили, якби твій племінник був бодай наполовину таким, як його батько.

— Рутаре, — встряв Дотепник, — тобі не потрібно битися з ним. Або зі мною. Я приймаю твій виклик, але скористаюся своїм правом обрати захисника. Ти не ризикнеш утратити свої землі, убивши Дотепника.

— Чудово, — відповів Рутар. — Я приймаю твою пропозицію. Перестань намагатися втрутитися, Чорношипе.

Далінар неохоче відійшов убік. Він відчував наростальний страх, але тут не було нічого протизаконного. І він сумнівався, що зможе вдіяти бодай щось, щоб уникнути цієї пастки.

— Отже, — промовив Рутар, розмахуючи мечем, — Дотепнику. Ти називаєш мене боягузом, а потім ухиляєшся від виклику? Нехай буде так! Тоді кого ти хочеш, щоб я вбив?

— Ваша величносте? — звернувся Дотепник до Ясни. — Ви не проти?

Він протягнув свій меч у піхвах руків’ям убік, а Ясна проскочила повз нього і витягнула зброю — тонкий сріблястий клинок, який Далінар, здається, ніколи не бачив без піхов.

Страх Далінара посилився, коли Ясна підійшла на відстань удару, відбиваючи меч Рутара. Він оговтався від шоку і заблокував її наступний удар. Королева билася краще, ніж міг очікувати Далінар, але її стійка була невпевненою, і вона покладалася на хитрощі. У кращому випадку вона мала рівень перспективної учениці.

Проте в неї були дві явні переваги. Вона була Променистою. А Рутар — ідіотом.

— Я відмовляюся, — заявив він, відкидаючи меч убік. — Я не битимуся з жінкою. Це принизливо.

І тоді Ясна штрикнула його мечем прямо в горло.

Цей випад був кращим за попередній, але вона виграла не завдяки майстерності, а завдяки тому, що Рутар недооцінив, наскільки далеко зайде ця жінка. І справді, очі Рутара вирячилися, а спрени потрясіння розлетілися навколо нього, немов жовте скло. Він похитнувся назад, і кров хлинула на його красивий камзол.

— Ренаріне! — гукнула Ясна.

Молодший син Далінара забіг до шатра знадвору, і стало очевидно, що вона добре до всього підготувалася. Відчуття спазмів у животі Далінара почало відступати. Він уже готувався закрити шатро, надіслати охорону по найближчих родичів Рутара та розпочати воєнний суд.

Ренарін кинувся вперед і використав свої сили Споглядальника істини, щоб зцілити Рутара, змусивши рану на його шиї затягнутися, перш ніж той стече кров’ю. І все ж Далінар дав знак Фіскові, нинішньому капітанові Кобальтової гвардії. Той був кремезним хлопцем і володів Сколкозбройцем під назвою Творець знань. Фіск з розумінням кивнув і непомітно дав знак своїм солдатам обступити периметр навколо шатра, нікого не впускаючи й не випускаючи, доки Далінар не буде готовий дозволити поширити новини про цей інцидент.

Ясна простягнула меч Дотепнику, і той узяв його, цокнувши язиком:

— Не хочете спочатку витерти кров, ваша світлосте? Гадаю, це перше вбивство цим мечем. Адональсіум свідок, я сам ніколи на це не наважувався. І все ж, — він витер зброю білою хусточкою і глянув на Рутара, — я виставлю тобі рахунок за нову хусточку.

І Дотепник, і Ясна підкреслено проігнорували нажахані обличчя присутніх у шатрі. Винятком був Норка, який вишкірився, споглядаючи виставу. Далінар майже очікував, що той почне аплодувати.

А сам Далінар не відчував такої радості. Хоча Ясна не довела справу до кінця, йому не сподобалася її заява. Дуелі, спричинені спалахом гніву, пристрасті були якщо не звичайною, то загальноприйнятою частиною алетійської культури. Він сам убив не одну людину на бенкетах чи інших зібраннях. Однак це нагадало йому варварські часи розрізнених князівств. Алеті намагалися вдавати, буцімто таких часів ніколи не було. Тепер же передбачалося, що такі суперечки вирішуватимуться більш цивілізовано, з офіційними викликами та дуелями на аренах за кілька днів.

— Рутаре, — промовила Ясна, стоячи над ним. — Сьогодні ти образив мене тричі. По-перше, натякаючи, що королева не повинна піклуватися про добробут власної армії. По-друге, погрожуючи нападом на мого Дотепника — людину, яка є висловлювачем королівської волі. По-третє, і що найгірше, визнаючи мене нездатною захищати себе, попри моє покликання Променистої лицарки. Оскільки сьогодні ввечері ти загинув і я перемогла тебе в бою на законних підставах, я позбавляю тебе титулу. Він перейде до твого старшого сина, який останнім часом досить відверто розмовляє з Дотепником. Здається, з нього вийде більш підхожий великий князь.

— От байстрюк! — гарикнув Рутар. — Зрадливий байстрюк!

— Виходить, він тобі не рідний, так? — сказав Дотепник. — Це пояснює, чому він мені сподобався.

— Що робити далі — твій вибір, — продовжила Ясна. — На жаль, до того часу, коли покинеш це шатро, ти побачиш, що твоє князівство ґрунтовно зрушило з місця. Якщо спробуєш повернутися, тобі буде заборонено вхід до власного табору. Пропоную тобі приєднатися до армії новобранцем. Інший варіант — ти можеш сподіватися на благодійність королеви на Гульбах жебраків і в притулках для бідних.

Вона залишила Рутара на долівці, а той роззявив рота й торкався загоєної шиї, досі мокрої від крові. Ренарін незграбно поспішив за Ясною, яка пішла до столу з мапами.

Дотепник упустив свою закривавлену хусточку перед Рутаром:

— Як чудово, — промовив він. — Якщо ти змарнуєш життя, б’ючи інших, то зрештою виявиш, що вони не заступляться за тебе. У цьому є поезія, правда, ти, бурекляте уособлення кров’яних виділень з лупи?

Далінар підійшов до столу, де стояла Ясна. Сет тримався одразу позаду нього, мовчки уважно спостерігаючи за Рутаром, переконуючись, що тил Далінара під охороною. Ренарін стояв, запхавши руки в кишені, і не дивився на Далінара. Юнак, мабуть, почувався винним за те, що замовчував цей маленький план, хоча Далінар не сердився на нього. Заперечувати Ясні в таких ситуаціях було майже неможливо.

— Не зиркай так на мене, дядьку, — тихо попросила Ясна. — Я мала дати цей урок. Рутар був рупором багатьох інших невдоволених буркотунів.

— Я гадав, що ти, як ніхто інший, віддаєш перевагу урокам без меча.

— Я б воліла, щоб було так, — відказала вона. — Але не можна приборкати дикого сокирогончака добрими словами. Потрібне сире м’ясо.

Вона подивилася на все ще приголомшених людей у шатрі. Усі вони навмисне трималися якомога далі від Рутара. Далінар зустрівся поглядом із Фіском, а потім знову кивнув. Оточення можна послабити. Найближчі союзники Рутара були непостійними й сприймали його програш як хворобу, якої слід уникати. Ясна вже заручилася лояльністю тих, хто міг бути небезпечним, — його родини та військових радників.

— Ти повинна знати, — зауважив Далінар, — що я вважаю весь цей досвід огидним. І не тільки тому, що ти не попередила мене про те, що має статися.

— Тому я тебе і не попередила, — відповіла Ясна. — Ось. Це може тебе заспокоїти.

Вона постукала по папірцю, який поклала на стіл із мапою, а Норка узяв його й почав читати з великим інтересом. Здавалося, наче він не розважався так роками.

— Проект нового закону, — сказав невисокий чоловік. — Заборона суду на мечах. Як нецікаво.

Ясна вирвала листок з його пальців:

— Сьогодні я використаю власний невдалий досвід як приклад того, чому ця традиція жахлива. Кров Рутара буде останньою, пролитою з подібної причини. І коли ми закінчимо цю епоху варварства, кожен слуга знатиме, що перша королева Алеткару — це жінка, яка не боїться робити те, що потрібно. Сама.

Вона була рішучою, тож Далінар угамував свій гнів, а потім повернувся, щоб піти. Він частково розумів її рішення, і, напевно, воно було ефективним. Але водночас це показало, що Ясна Холін — геніальна й рішуча при цьому не була досконалою. Щось у ній хвилювало навіть бездушного солдата, який таївся глибоко в ньому.

Коли він відійшов, Ренарін поспішив слідом.

— Вибач, прошепотів юнак. — Я не знав, що вона тобі не сказала.

— Усе гаразд, синку, — заспокоїв його Далінар. — Я підозрюю, що і без тебе вона все одно б виконала цей план, а потім залишила б його стікати кров’ю на долівці.

Ренарін похнюпив голову:

— Батьку. У мене... був напад.

Далінар зупинився:

— Щось термінове?

— Ні.

— Я можу поговорити з тобою пізніше сьогодні чи, можливо, завтра? — запитав Далінар. — Зараз хочу допомогти стримати наслідки цього вибрику.

Ренарін швидко кивнув і вислизнув із шатра. Рутар підвівся на ноги, тримаючись за шию, а його викличне жовте вбрання тепер було зіпсоване. Він озирнувся довкола, немов шукаючи допомоги, але його колишні друзі й слуги тихо вислизали, залишилися лише солдати й королева, яка стояла до нього спиною. Немов Рутар більше не вартував уваги.

Дотепник стояв у своєму чорному як смола костюмі, спершись однією рукою на стіл з мапами й схилившись під майже неможливим кутом. Далінар часто бачив Дотепника з вищиром на обличчі, але не тепер. Сьогодні той мав холодний, беземоційний вигляд. Його очі здавалися глибокими порожнечами, і їхній колір не можна було розрізнити у тьмяному світлі.

«Вони вправно маніпулювали Рутаром, — подумав Далінар. — Змусили його зробити всі неправильні кроки. А чи зможу... я провернути щось таке з Одіозумом?» Чи можна якось розгнівити бога, змусивши його прийняти нерозважну угоду?

Але як можна залякати таку могутню істоту, як Одіозум? Чого, заради Рошару, бог міг так боятися чи що ненавидіти? Йому доведеться обговорити це питання з Ясною та Дотепником. Хоча... не сьогодні.

На сьогодні з нього досить їхніх махінацій.

51 Співати безнадійні пісні

— Тільки вижіночені з твоїх підопічних читають? — запитала Рабоніель у Ритмі жаги, коли вони стояли в коридорі біля кімнати з кристалічною колоною. — Я була кращої думки про тебе як наставницю, Венлі, враховуючи, наскільки ти здібна в інших сферах. Твої підопічні не повинні дотримуватися дурних людських звичаїв.

Співуни-підопічні Венлі — ті, кого ретельно вербували в Холінарі протягом останнього року, — прибули до Урітіру рано-вранці через Присяжну браму. Рабоніель негайно поставила їх до роботи. Вижіночені неподалік перебирали коробки з записами та обладнанням, які людська королева винесла в коридор. Молоді людські писарки допомагали їм, переставляючи коробки, створюючи загальне відчуття хаосу.

Працівники Венлі за наказом Рабоніель робили все можливе, щоб розібратися в цьому всьому — перечитати безліч паперів із записами, щоб спробувати знайти щось важливе, що приверне увагу Рабоніель. Незабаром вони мали набути наукової подоби, яка більше годиться для такого, але завдання все ще лишалося важким. Венлі наказала їм робити все можливе.

Сьогодні Рабоніель стояла спиною до синього щита, спостерігаючи за безладом у коридорі та наспівуючи собі під ніс.

Венлі наспівала в Ритмі байдужості:

— Стародавня, мої працівники вправні, але за своєю культурою вони алеті. Представники мого народу, слухачі, із задоволенням навчили б їх кращого способу, але слухачі були захоплені Одіозумом як мудрецем.

— Ти ставиш під сумнів волю Одіозума, Венлі? — спитала Рабоніель у Ритмі жаги.

— Мене вчили, що Пристрасть почесна, о Стародавня, — відповіла Венлі. — А дивуватися й питати — це і є Пристрасть.

— Справді. Проте серед Сплавлених є багато таких, хто вважає, що такі Пристрасті треба заборонити для всіх, окрім них самих. У цьому Одіозум може виявитися неймовірно схожим на одного з нас. Або, можливо, це ми схожі на нього, — вона кивнула в бік безладу, який утворили людські писарки й персонал Венлі, працюючи майже безперервно, як зграйка крем’ячків, що бенкетують після дощу. — Що ти думаєш про це?

— Як на мене, людська королева, здається, намагається влаштувати безлад.

— Вона прагне тягнути час, але щоб це не скидалося на цілеспрямоване втручання, — сказала Рабоніель у Ритмі насмішки, хоча здавалася радше задоволеною, ніж розлюченою. — Вона скаржиться, що їй не вистачає місця, і постійно переставляє ці коробки, щоб виграти час. Крім того, я підозрюю, вона намагається вибратися за межі кімнати, навіть якщо лише в цей коридор, щоб мати більше можливостей поставити своїх людей там, де вони зможуть підслухати наші розмови. Здається, вона отримує більше інформації, ніж я очікувала — деякі з її людей можуть говорити моєю мовою.

— У це складно повірити, Повелителько Бажань. З того, що мені вдалося зрозуміти, вони лише рік тому нарешті зрозуміли, як читати зорепісенну мову.

— Так, цікаво, — сказала Рабоніель, усміхаючись, у Ритмі жаги. — Скажи мені, Венлі. Чому ти служиш так завзято, знаючи, що Одіозум зробив із твоїм народом?

Тембр стривожено запульсувала, але Венлі вже підготувала відповідь:

— Я знала, що тільки найкращі з нас заслужать його прихильність і винагороду. Більшість просто не були гідні цього.

Рабоніель тихенько заспівала, а потім кивнула. Вона повернулася до своєї роботи, вивчаючи щит навколо колони.

— Я чекаю звітів про зачистку Переслідувачем верхніх поверхів першого ярусу. А також новин про його пошуки Променистих.

— Я негайно піду й запитаю, о Стародавня, — сказала Венлі, відступаючи.

— Венлі, — окликнула Рабоніель. — Багато смертних у минулому прагнули піднесення, щоб стати одним зі Сплавлених. Ти повинна знати, що після нашого першого піднесення він більше ніколи не обдаровував смертних так щедро.

— Я... Дякую, о Стародавня.

Вона заспівала в Ритмі нагороди й пішла, пробираючись крізь сильно захаращений коридор. Усередині неї запульсувала Тембр у Ритмі веселощів. Вона знала, що Венлі не прагне стати Сплавленою.

— Не поспішай хвалити мене, — прошепотіла Венлі до спренки. — Ту, ким я була не так давно, захопила б можливість стати безсмертною.

Тембр запульсувала, здавалося, скептично. Але в ті часи вона не знала Венлі — а Венлі не знала її.

Коли Венлі дійшла до кінця коридору, до неї приєднався Дул, високий буревісник, який входив до групи співунів, наближених до Венлі. Тих, кому вона обіцяла протягом останнього року, що допоможе втекти від Сплавлених.

Сьогодні Дул носив посередницьку подобу з відкритим обличчям і гладким красивим панциром. У нього був переважно червоний малюнок шкіри з крихітними плямками чорного, які нагадували підводні скелі в глибокому червоному морі. Він пішов разом із Венлі до приміщення зі сходами. Наскільки вона знала, ця велика відкрита кімната у формі циліндра була єдиним проходом до підвалу. Вони піднялися сходами, які обвивали стіну ззовні, проминули нашвидкуруч відбудовані сходи, аж поки не опинились достатньо далеко від інших, щоб ніхто не міг їх підслухати.

Вона швидко перевірила Гадесмар. Це місце було дивним, сяйнисте світло охоплювало там усе, але завдяки йому вона могла визначити, що жоден спрен спустошення не спостерігав за ними. Тут, усамітнена на сходах, вона почувалася відносно безпечно, щоб поговорити.

— Доповідай, — прошепотіла.

— Як ти й сподівалася, — відповів він, ідучи, — ми змогли організувати відкладання припасів із Холінара для нас. Алава і Рон таємно виготовляють пакунки з припасами, які буде легко прихопити й забрати, коли вони нам знадобляться.

— Чудово, — зраділа Венлі.

— Не знаю, як ми непомітно втечемо. У цьому місці всі напружені, у них є охоронці, які уважно стежать за розвідниками алеті.

— Щось має статися, Дуле, — сказала Венлі в Ритмі рішучості. — Люди спробують повстати, або вежу атакують, або, можливо, та полонена королева знайде спосіб повернути фабріали проти Сплавлених. Коли це станеться і що б це не було, ми матимемо нагоду тікати. Мене вели сюди через гори, і я запам’ятала маршрут. Можемо пробратися через ті долини, ховаючись від Небесних під кронами дерев. У цій глушині має бути якесь віддалене місце, де кілька десятків співунів можуть сховатися від світу.

Дул зупинився на сходах, наспівуючи в Ритмі надії. Здавалося, що в нього на очі ледь не навернулися сльози.

— З тобою все гаразд? — запитала Венлі, зупиняючись поряд.

Він замугикав трохи голосніше:

— За стільки часу я відчуваю цей смак, Венлі. Втеча. Вихід.

— Будь обережний, — застерегла вона. — Знадобиться якась хитрість, щоб переконати всіх, наче ми загинули, щоб нас не шукали. І слід бути дуже обережними, щоб не викликати підозр завчасно.

— Зрозумів, — сказав він, а потім заспівав у Ритмі напруги. — У нас виникла проблема з Шумін, новобранкою.

Венлі заспівала в Ритмі осуду.

— Вона намагалася завербувати інших, — пояснив Дул. — Натякала, буцімто знає когось, хто планує підняти повстання проти Сплавлених. Венлі заспівала в Ритмі глузування. Зазвичай вона не використовувала ритми Одіозума в розмовах зі своїми друзями, але цей надто добре пасував до ситуації.

Дул зітхнув по-людському:

— Та сама стара проблема, Венлі. Люди, які бажають нас слухати, справді трохи ненадійні — якби вони були дійсно здібними чи розумними, то не наважилися б приховувати секрети від Сплавлених.

— То що це свідчить про тебе й мене? — запитала Венлі.

— Я впевнений, що саме це й малося на увазі, — відповів Дул з усмішкою, в Ритмі веселощів.

— Ізолюй Шумін. Ми не наважимося повернути її до Холінара без нагляду, але подивися, чи можна доручити їй виконати якусь брудну роботу, де вона не матиме часу на спілкування з іншими. І нагадай ще раз, що вона не повинна нікого вербувати.

— Зрозуміло, — тихо відповів він у Ритмі втіхи та глянув угору, уздовж широких звивистих сходів. — Я чув, що люди ледь не перемогли тут, на цих сходах. Жодних Променистих, проте вони протистояли Сплавленим і Владним.

— Недовго, — сказала Венлі. — Але... так, це було видовище. Я майже хотіла, щоб вони перемогли.

— Може, є якийсь підхід до них, Венлі? — запитав він у Ритмі благання. — Піти до них, допомогти їм і отримати допомогу у відповідь?

— Ти знаєш про людей набагато більше, ніж я, — відповіла Венлі. — Що каже твоя інтуїція?

Він відвів погляд:

— Вони не сприймають нас як людей. Раніше вони не дозволяли мені з Мазіш одружитися. У той єдиний раз, коли я звернувся до господаря, це було прохання — єдине слово, промовлене з усією пристрастю, яку я тільки зміг вкласти. А він розсердився, що я посмів з ним заговорити. Одне бурекляте слово...

Він привабив спрена гніву, і той, немов іскриста блискавка, поповз сходинками вниз. Тембр понуро запульсувала. До її виду ставилися так само. І все ж Венлі виявила, що думає про битву на цих сходах. Вони були хоробрими, ці люди. Хоча, очевидно, слід бути обережними, щоб не дозволити їм отримати надто велику владу над співунами.

— Коли повернешся до інших, — сказала Венлі, продовжуючи підійматися сходами, — включи кількох наших до груп, які доглядають за непритомними Променистими лицарями. Нам варто спостерігати за ними про всяк випадок.

Спочатку Венлі сподівалася, що вони зможуть навчити її своїх здібностей, але тепер це здавалося неможливим. Вона все ще не знала, чи зможе використати тут свої сили так, щоб її не викрили, і намагалася придумати спосіб знайти відповідь на це питання.

— Зрозумів, ваша світлосте, — Дул кивнув їй, коли вони піднялися до верху сходів, а потім розійшлися.

Венлі заспівала в Ритмі туги. Вона сподівалася, що не змушує Дула співати безнадійні пісні. Хоча говорила в Ритмі впевненості, проте не знала, чи буде в них шанс утекти найближчими тижнями. І що більше часу проводила з Рабоніель, то більше хвилювалася. Ця Сплавлена бачила те, чого не повинна була бачити, пронизуючи всі плани своїм гострим поглядом.

Кожен день, прожитий спільниками Венлі таємно, ставав для них ще однією можливістю бути викритими — їх могли тихо схопити вночі й стратити або змусити віддати свої тіла для душ Сплавлених. Їм було потрібно те, що вона обіцяла: жити самостійно, як окремий народ. Чи справді вона зможе це забезпечити? Венлі, яка ніколи в житті нічого не торкалася, не викликаючи при цьому бурі. Один народ вона вже знищила.

Тембр пульсувала втішними ідеями, поки Венлі пробиралася коридорами.

— Я б хотіла повірити, Тембр, — тихо сказала вона. — Мені б дуже цього хотілося. Але ти не знаєш, чого очікувати, перебуваючи зі мною. Ти не розумієш.

Тембр допитливо запульсувала. Вона хотіла це знати. Венлі довго мовчала про найскладніші моменти свого минулого.

Однак час відкритися давно настав.

— Найгірше почалося, — прошепотіла Венлі, — коли люди відвідали нас удруге...

52 Шлях до порятунку

ВІСІМ З ПОЛОВИНОЮ РОКІВ ТОМУ

— На спритну подобу... — сказала Джакслім. — Боги... Боги...

Венлі завмерла. Підняла погляд зі свого місця біля стіни. Вона писала на аркуші паперу — подарунку людей, для гри з буквами й ритмами. Венлі намагалася зобразити звуки можливою письмовою мовою, подібною до тієї, якою користувалися люди.

Її мати стояла біля вікна, читаючи щоденні вірші. Ті самі заспокійливі пісні, що співалися тим самим прекрасним голосом, який супроводжував Венлі все її життя. То був фундамент, на якому вона побудувала своє життя.

— На спритну подобу... — ще раз почала Джакслім, але знову запнулася.

— На спритну подобу боги не скупляться, — підказала Венлі. — Як їм кинули виклик, то вони взяли гору...

Але мати не продовжила співати. Вона мовчки дивилася у вікно, навіть не наспівуючи. Уже вдруге за тиждень вона повністю забула цілу строфу. Венлі встала, відклала роботу і взяла матір за руку. Вона налаштувалася на Ритм похвали, але не знала, що сказати.

— Я просто втомилася, — сказала Джакслім. — Від потрясінь, що сталися цими дивними днями, і тих дивних відвідувачів.

Люди обіцяли повернутися. І з моменту їхнього від’їзду кілька місяців тому сім’я розмірковувала над різними ідеями про те, що робити з дивними істотами.

— Іди, сказала Джакслім. — Знайди сестру. Вона сказала, що прийде послухати декламацію і принаймні вивчить «Пісню переліку». Я трохи посплю. Саме це мені потрібно.

Венлі допомогла матері дістатися до ліжка. Джакслім завжди здавалася такою сильною, і справді, її тіло було підтягнутим і міцним. І все ж вона похитнулася, коли лягала, і її затрусило. Не зовні, а глибоко всередині.

До недавнього часу Джакслім ніколи не забувала пісні. Навіть припустити таке було б немислимо.

Як тільки її мати вляглася у ліжко, Венлі налаштувалася на Ритм рішучості й вийшла з будинку — не на лісову галявину, а в місто. Одне з десяти стародавніх міст, оточене зруйнованим муром і заповнене руїнами будівель.

Поява людей додала родині Венлі сміливості. Озброївшись нещодавно отриманою зброєю, вони вирушили маршем на Розколоті рівнини й здобули місце серед десяти, перемігши сім’ю, яка займала це місто до них. Колись Венлі ходила б із високо піднятою головою, горда через цю перемогу.

Сьогодні ж була занадто вибита з колії. Вона вирушила на пошуки, не звертаючи уваги на вітальні вигуки в Ритмі радості. Де Ешонай? Звичайно, вона не могла знову піти, не сказавши про це сестрі та матері...

На щастя, Венлі знайшла її в патрульній вежі, побудованій біля зруйнованого муру, недалеко від головної брами міста. Ешонай стояла на самій вершині, дивлячись на північний захід, у тому напрямку, звідки прийшли люди.

— Венлі! — вигукнула Ешонай, хапаючи її за руку і тягнучи до передньої частини трухлявої дерев’яної вежі. — Дивись! Удалині щось схоже на дим. Може, це дим від їхніх похідних багать?

Венлі глянула на хитку вежу. Чи це безпечно?

— Я думала про те, чого ми можемо в них навчитися, — сказала Ешонай у Ритмі хвилювання. — О, буде так приємно показати їх іншим сім’ям! Це змусить усіх перестати сумніватися в наших словах, чи не так? Вони самі побачать людей!

— Це буде чудово, — погодилася з нею Венлі.

Вона опустилася на коліна, тримаючись за дерев’яну підлогу, а Ешонай стала навшпиньки. Бурі! Здавалося, вона ось-ось залізе на поруччя.

— На що схожі їхні міста? — міркувала Ешонай. — Я думаю, що цього разу піду з ними. Подорожуватиму світом. Подивлюся на все це!

— Ешонай, ні! — вигукнула Венлі, і справжня паніка в її ритмі змусила Ешонай нарешті зупинитися.

— Сестро? — запитала вона.

Венлі підшукувала потрібні слова. Вона хотіла поговорити з Ешонай про матір. Про те, що, здавалося, з нею відбувалося. Але не могла наважитися. Немов, висловивши свої страхи вголос, вона зробила б їх реальними. Венлі хотіла вдати, що нічого особливого не сталося. Так довго, як тільки могла.

— Ти повинна була прийти сьогодні, — мовила Венлі, — і послухати одну з пісень. Можливо, знову вивчити якусь.

— Для цього в нас є ти й мама, — відказала Ешонай, дивлячись на горизонт. — У мене на це не вистачає пам’яті.

«Але потрібно, щоб ти була зі мною, — подумала Венлі. — З нами. Разом. Мені потрібна моя сестра».

— Я збираюся очолити групу розвідників, щоб виявити, звідки цей дим, — сказала Ешонай, прямуючи до драбини. — Передай мамі привіт від мене, добре?

Вона пішла, перш ніж Венлі змогла щось відповісти. Наступного дня Ешонай прийшла з тріумфом. Люди дійсно повернулися.

Венлі досить швидко почала вважати людей нудними істотами.

Хоча вони ледве помітили її під час першого візиту, проте цього разу не давали їй спокою. Хотіли слухати пісні знову і знову. Це було так неприємно! Вони не змогли б відтворити ці пісні, навіть якби справді вивчили їх напам’ять, бо не могли чути ритми.

Гірше того, коли вона виступала, люди продовжували переривати її й вимагали додаткової інформації, додаткових пояснень, більш точних перекладів. «Як же вони бісять», — подумала Венлі, налаштувавшись на Ритм невдоволення. Вона почала вивчати їхню мову, тому що Джакслім наполягала на цьому. Але це не здавалося найкращим використанням часу чи таланту. Це люди повинні навчитися її мови.

Коли її нарешті відпустили на цілий день, вона вийшла з будівлі й зраділа сонячному світлу. На вулиці сиділи троє з тих тупоголових «паршменів», у яких не було пісень. Венлі стало моторошно, коли побачила їх.

Невже люди думали, що вона така сама, як ці? Якась дурепа? Хтось із її родини намагався поговорити з паршменами, але Венлі трималася осторонь. Їй не подобалося, які почуття вони викликали в неї. Вони не були її народом, як і люди.

Вона оглянула галасливе місто й помітила натовпи слухачів поблизу. Поява людей привернула багато роззяв. Слухачі з багатьох сімей, навіть найбідніших, які не мали власного міста, прийшли поглянути на дійство. Вулиці були заповнені слухачами з усіма видами візерунків шкіри. Тож Венлі мусила проштовхуватися крізь натовп.

— Вони, мабуть, ще деякий час не вийдуть, — сказала вона в Ритмі осуду групі Слухачів, нікого з яких не впізнавала.

— Ти учениця охоронниці пісень, — мовив один з них. — Ти із сім’ї, яка відкрила людей.

Він сказав це в Ритмі благоговіння, що змусило Венлі завмерти. Виходить, він знав все про неї?

— Я не учениця, — пояснила. — Я просто чекаю, як і належить шанобливій слухачці, на слова матері, перш ніж зайняти належне місце.

Вона озирнулася на споруду, з якої щойно вийшла. Як і багато будинків у місті, ця складалася зі стародавніх стін, обмазаних кремом, а дах було зроблено з панцирів. Людям дозволили отаборитися тут, усередині міських мурів, з їхніми наметами та дивними дерев’яними возами, які могли витримати бурю. Здавалося несправедливим, що їхні рухомі конструкції могли прослужити довше, ніж будівлі, зведені слухачами.

— Я вже провела з ними багато годин, — сказала Венлі в Ритмі задумливості. — Що ви хочете про них знати? Я можу розказати.

— У них дійсно немає душ? — запитала слухачка в шлюбній подобі.

Якісь дурниці. Венлі була переконана, що ніколи не прийме цієї подоби.

— Це лише одна з теорій, — відповіла Венлі. — Вони не чують ритмів. І в них, здається, тупі мова і розум. Це змушує замислитися, чому нашим предкам було так важко боротися з ними?

— Вони обробляють метал так, ніби це віск, — сказав інший. — Подивіться лише на ці обладунки!

— Це набагато менш практично, ніж панцир, — зауважила Венлі. — У нас більше немає панцирної броні, — нагадав хтось.

Це, звичайно, правда; їхні нинішні подоби не мали панцирних щитків. Більшість їхніх знань про величніші подоби, такі як воєнна, було зібрано саме з пісень. І те, що вона не просунулася ні на крок у розкритті цього феномену, ледь не доводило Венлі до люті.

І все ж, чи не краще вирощувати броню на своєму тілі, ніж те, що робили люди? Ну, вона б могла відповісти ще на кілька запитань, хоча їй хотілося, щоб слухачі помітили, як вона втомилася декламувати пісні цілісінький день. Невже вони не могли хоча б принести їй чогось попити?

Врешті-решт Венлі пішла далі й спробувала впоратися зі своїм поганим настроєм. Їй, мабуть, мало подобатися декламувати пісні для людей — вона справді насолоджувалася музикою. Але й не забула, що Джакслім завжди запрошувала їх приходити до Венлі. Мати не хотіла, щоб хтось, а особливо люди, бачив, як вона сама припускається помилок.

У глибині душі Венлі визнавала, що це, мабуть, було справжнім джерелом її роздратування. Вузол занепокоєння, який скручувався в животі, змушував відчувати себе безпорадною. І самотньою.

Неподалік слухачі змінювали ритми, стоячи посеред вулиці. Венлі здогадалася, що це було, ще до того, як обернулася і побачила Ешонай, яка крокувала вулицею. Звичайно, всі її знали. Саме вона відкрила людей.

Венлі вже майже підійшла до неї, однак зупинилася в останню мить. Але чому? В її присутності ніколи не можна знайти ніякої розради. Тільки ще більше розмов про світ людей, їхні міста і таємниці. Однак Ешонай продовжувала ігнорувати всі розмови про реальні проблеми вдома.

Тож замість цього Венлі прослизнула між двома невеликими будівлями й вийшла на вулицю з іншого боку. Може, слід піти в поля і побачитися з Демідом? Вона вже рушила в той бік... але потім зупинилася. Ні, вони вирішили не показувати людям, як використовують Буресвітло для вирощування рослин. Пісні попереджали, що цим секретом не слід ділитися. Отже, зараз слухачі не працювали в полі, і Деміда там не було.

Тож Венлі спустилася на плато, де могла побути на самоті. Тільки вона і спрени життя. Вона налаштувалася на Ритм миру, щоб перевірити час, а потім усілася і дивилася на розколоте плато, намагаючись заспокоїтися і вгамувати хвилювання про матір. Венлі турбували думки про те, що доведеться взяти на себе обов’язки охоронниці пісень, як вона стверджувала тим слухачам. Проте це більше нагадувало хизування, яке тепер здавалося занадто пихатим.

Венлі не хотіла замінювати Джакслім. Вона прагнула повернутися в часи до приходу людей.

Саме подумавши про це, вона помітила, як людська жінка вийшла з міста нагорі й попрямувала в її бік. Венлі зітхнула. Невже вони не могли залишити її наодинці бодай на одну прогулянку? Ну, всі припускали, що вона не говорить їхньою мовою, і тому можна вдавати дурепу. І... для цього не потрібно сильно прикидатися. Їй було важко зрозуміти їхню неживу, позбавлену ритмів мову.

Жінка жестом попросила дозволу, потім сіла поруч із Венлі. На пальцях її оголеної руки були персні. Венлі сказали, що ця жінка — якась лікарка. Вона не здавалася важливою персоною. Майже всі ігнорували її. По суті, вона була однією зі служниць.

— Це напрочуд вражає, чи не так? — сказала жінка мовою слухачів, оглядаючи Розколоті рівнини. — Мабуть, тут сталося щось жахливе. Не схоже, що ці плато могли утворитися природним шляхом.

Венлі налаштувалася на Ритм тривоги. Так, жінка вимовляла слова без ритму, але вони були повністю зрозумілі.

— Як... ти змогла вивчити нашу мову? — спитала Венлі, а потім замуркотіла в Ритмі зради.

— О, мені завжди добре давалися мови, — відповіла жінка. — Мене звуть Аксіндвет. Хоча мало хто тут знає мене під цим ім’ям. Але я скажу його тобі.

— Чому?

— Бо думаю, що ми станемо друзями, Венлі. Мене послали знайти когось із таких, як ти. Когось, хто пам’ятає, яким раніше був твій народ. Когось, хто захоче відновити ту славу, яку ви втратили.

— Ми й так славетні, — сказала Венлі, налаштувавшись на Ритм невдоволення, і встала.

— Славетні? — перепитала Аксіндвет. — Хіба це славетно — жити в кремових хатинах? Робити кам’яні знаряддя праці, бо забули, як кувати метал? Проживати все своє життя лише у двох подобах, тоді як раніше у вас їх були десятки?

— Що ти можеш знати про все це? — спитала Венлі, розвертаючись, щоб піти.

Її матері було б дуже цікаво почути, що одна жінка серед людей приховувала здатність говорити їхньою мовою.

— Я знаю багато чого про занадто багато речей, — мовила жінка. — Чи хотіла б ти дізнатися, як отримати ту чи ту подобу, яка надає силу, Венлі?

Венлі озирнулася:

— Ми відмовилися від них. Бо вони небезпечні. Вони дозволили старим богам керувати нашими предками.

— Хіба це не дивно? — спитала Аксіндвет. — Скільки значення ви надаєте тому, що говорили ваші предки? Компанія старих слухачів, з яких уже порох сиплеться і яких ви ніколи не бачили? Якби ти навмання зібрала групу слухачів з інших сімей, чи дозволила б, щоб вони визначали твоє майбутнє? Такими й вони були, твої давні предки. Випадковою групою слухачів.

— Не випадковою, — заперечила Венлі в Ритмі похвали. — Вони мали силу. Відмовилися від своїх богів, щоб здобути свободу.

— Так, — кивнула Аксіндвет. — Я думаю, вони так і зробили. Венлі продовжила свій шлях. Яка ж дурна людина.

— Чи ти знаєш, що були подоби сили, які дозволяли зцілювати, — ліниво сказала жінка.

Венлі застигла на місці. Потім розвернулася, знову налаштувавшись на Ритм зради. Звідки ця жінка дізналася про матір Венлі?

— Так, — сказала Аксіндвет, граючи одним зі своїх перснів і відводячи погляд від Венлі. — Колись і ваш народ міг творити видатні речі. Ваші предки, ті, кого ви шануєте, можливо, були сміливими. Але ви коли-небудь запитували себе про те, що саме вони не залишили вам у піснях? Ти помічала прогалини в їхніх історіях? Ви несете біль від їхніх дій, живучи без їхніх подоб уже протягом багатьох поколінь. У вигнанні. Хіба у вас самих не повинно бути такого ж вибору, який зробили вони, зіставляючи подоби сили з вашим нинішнім життям?

— Звідки ти все це знаєш? — запитала Венлі, повертаючись. — Звідки ти знаєш усе це про подоби сили? Хто ти така?

Жінка дістала щось зі свого подовженого рукава захищеної руки. Сяйнистий самоцвіт. Криваво-червоний.

— Винеси його надвір, коли вируватиме буря, — сказала жінка. — І розбий. Усередині знайдеш шлях до порятунку тих, кого любиш.

Жінка встала і залишила самоцвіт лежати на камені.

53 Співчуття

Коли Венлі закінчила свою розповідь, Тембр зробилася незвично мовчазною. Венлі пройшла довгий шлях на шостий поверх, щоб зібрати звіти для Рабоніель, і витратила цей час на розповідь про той день — день, коли вона зробила перший вибір на цьому шляху. День, коли взяла самоцвіт і сховала його від матері та сестри.

Венлі могла доводити собі будь-що, щоб її мотиви здавалися благородними. Вона знала правду. Берегла цю таємницю, бо боялася втратити славу відкриття нової форми на користь сестри.

Натомість усе сталося навпаки; Венлі прожила долю своєї сестри. Венлі зв’язалася з Тембр. Венлі стала Променистою. Венлі вижила. Це було доказом того, що космер робив помилки.

Венлі увійшла до незвично прохолодної кімнати з балконом на шостому поверсі, де проводилися розвідувальні операції. Рабоніель вважала, що люди навмисно знищили мапи вежі, тому ця група створювала власні. Управління цією вежею мало стати величезною морокою, однак Венлі була рада, що їй не довелося все організовувати.

Співуни загуділи в Ритмі похвали, коли увійшла Венлі, демонструючи свою повагу. Навіть двоє Владних у вістовій подобі віддавали пошану такому Голосу, як Венлі. Вона попросила й отримала багато звітів про тутешню діяльність.

Усі поверхи, починаючи із сьомого, були незаселені. Тому вони встановили блокпости на всіх сходах шостого поверху, стурбовані тим, що люди в паніці можуть спробувати сховатися на численних горішніх поверхах, коли їм дозволять покидати свої кімнати. І це ув’язнення в приміщеннях скоро потрібно буде пом’якшити. У людей закінчувалися їжа та вода. Венлі підозрювала, що Рабоніель накаже відновити звичне життя до кінця дня.

Вони знайшли багато непритомних Променистих у помешканнях людей, які намагалися їх захистити або сховати. Венлі замугикала в Ритмі глузування, переглядаючи список. Нерозумним людям пощастило, адже Рабоніель виявилася більш поблажливою, ніж деякі Сплавлені. Вона наказала, щоб будь-хто, хто приховує Променистих, був покараний, а Променисті страчені, але тих, хто видавав Променистих добровільно, милували.

Мудрий крок, адже після оголошення її наказу видали багатьох Променистих. Кілька знайдених пізніше були страчені разом з одним членом кожної сім’ї, яка ховала їх. Суворе, але справедливе застосування закону. Тембр вважала це жахливим. А Венлі дивувалася з того, що Рабоніель не стратила їх усіх.

«Їй для чогось потрібні ці Променисті, — подумала Венлі. — Для чогось, пов’язаного з її планами та експериментами». Вона не забула, завдяки чому Повелителька Бажань здобула свою моторошну репутацію: колись, дуже давно, вона намагалася створити хворобу, яка покладе край війні, винищивши все людство.

Ну що ж, Венлі могла мати власне бачення, як дати раду Променистим. Вона упіввуха слухала звіти, аж доки слова співуна у вістовій подобі не привернули її уваги.

— Почекай, — перервала його Венлі. — Повтори, що ти сказав?

— Людський лікар убив одного з наших під час обстеження вежі минулої ночі, — сказав той.

— Я не чула про це.

— Ми повідомили про все одразу, і один Сплавлений негайно взяв на себе відповідальність, тому ми припустили, що Рабоніель донесли цю інформацію. Під час утечі ця людина забрала із собою непритомного Вітробігуна.

— Якому Сплавленому ви повідомили про це?

— Переслідувачу.

Тембр тривожно запульсувала.

— Чи є опис цієї людини-лікаря? — запитала Венлі.

— Високий самець, — відповів Владний. — Хвилясте волосся до плечей. Рабські тавра. Солдат, який був свідком події, стверджував, що людина світилася Буресвітлом, але ми підозрюємо, що той солдат просто перелякався. Він виявився боягузом, і його призначили сміттярем.

Венлі заспівала в Ритмі задумливості, хоча відчувала наростальний страх. Каладін Буреблагословенний лишився у вежі, не вирушив з більшістю собі подібних на війну в Емул. І він був... чомусь притомним? Лешві буде цікаво про це дізнатися. Вона попросила Венлі наглядати за Рабоніель, але, безумовно, це питання заслуговувало на увагу її справжньої володарки.

— Зрозуміло, — сказала Венлі в Ритмі задумливості. — Цю людину знайшли?

— Він утік на верхні поверхи, — пояснив Владний у Ритмі злості. — Ми шукали, але не знайшли — навіть Переслідувач, який був упевнений, що той близько, не зміг його знайти.

— Повелительці Бажань це буде цікаво, — сказала Венлі. — Надішліть мені повідомлення, якщо виявите ще щось.

Владний заспівав у Ритмі наказу на знак підтвердження, а потім дав Венлі список з описом усіх інших Променистих, яких видали цій групі. Рабоніель хотіла, щоб їх усіх тримали в одній кімнаті та спостерігали за ними. Венлі довелося залучити своїх людей до пошуку підхожого місця.

Один притомний Вітробігун, тоді як усі інші знепритомніли. Так, вона знайде спосіб надіслати «Лешві вістку про це.

— Співун, який бачив, як та людина вбила нашого солдата, — сказала Венлі, збираючись іти. — Назви мені його ім’я та посаду. Можливо, Повелителька Бажань захоче, щоб я його допитала.

Владний заспівав у Ритмі глузування:

— Той боягуз не зможе тобі багато розповісти. Якщо Повелителька Бажань справді зацікавлена в цій людині-вбивці, їй краще зачекати до вечора, щоб отримати ще один звіт.

— Чому?

— На той час Переслідувач уже допитає сім’ю тієї людини, — відповів Владний. — І помститься за смерть нашого солдата.

Ритми замовкли. Тембр, що ховалася глибоко в яхонтосерці Венлі, немов затримувала подих.

— Отже, ми їх захопили? — спитала Венлі.

— Вони замкнені в клініці неподалік звідси, — відповів Владний у Ритмі жаги. — Лікар, його дружина та одна дитина. Лише зараз ми виявили, що це сім’я людини-вбивці. Шкода, що Повелителька Бажань наказала бути такими покірними під час цієї окупації, але принаймні ми отримаємо трохи крові сьогодні ввечері.

Венлі спробувала наспівувати в Ритмі пихи, коли пішла, але в неї не вийшло. Взагалі ніяких ритмів — це нервувало. Вона засунула список описів до кишені та, щойно підійшла від розвідувального поста, прошипіла:

— Що ти робиш?

Тембр запульсувала, і ритми повільно поверталися. Венлі розслабилася. На мить вона занепокоїлася, що щось не так.

Тембр пульсувала понуро. Для неї й справді щось було не так.

— Я згодна, що все погано для родини Вітробігуна, — сказала Венлі. — Але їхній син був причетний до вбивства одного з наших солдатів.

Тембр знову запульсувала.

— Мабуть, то були не наші війська, — погодилася Венлі. — Але чому тобі не все одно? Хіба ти не ненавидиш людей?

Це викликало гострий докір. Те, що Тембр та інші Шукачі вирішили більше не зв’язуватися узами з людьми, ще не означало, що вона їх ненавиділа. А вбити чиюсь сім’ю за опір? Справді жахливо. Багато зі Сплавлених не пішли б на такий крок, але Переслідувач і його воїни... ну, вона почула кровожерливість у ритмах того співуна у вістовій подобі.

Венлі йшла мовчки, занепокоєна. У неї були свої справи, свої проблеми. Проте Тембр продовжувала тихо пульсувати, спонукаючи її. Венлі одного разу бачила Чорношипа у видінні. Виковувач уз. Він виявив до неї доброту. І так багато людей у цій вежі були простими, намагалися жити своїм життям.

Ешонай зробила б щось.

— Я шахрайка, Тембр, — прошепотіла Венлі. — Несправжня Промениста. Не відаю, що кою. Тембр знову запульсувала.

Сенс був зрозумілий.

„А я знаю“.

Цього виявилося досить. Венлі розвернулась і почала спускатися сходами, на ходу набираючи швидкість. Вона мало що могла зробити, щоб допомогти тій сім’ї. Її повноваження як Голосу точно не поширюватимуться на заперечення волі Переслідувача.

Натомість вона попрямувала до величного атріуму вежі. Цей величезний отвір усередині вежі нагадував їй шахту, що вела до підвалу — круглого отвору в камені. Тільки цей отвір був набагато більшим, понад сто футів завширшки. Він простягався високо в темряву вгорі та, здавалося, сягав аж до самої верхівки.

Ліфти рухалися вгору та вниз посередині атріуму, хоча зараз для роботи їм потрібно було Пустосвітло. Далека стіна — спрямована прямо на схід — була не кам’яною, а пласким скляним вікном. Надзвичайно велике, воно виходило на засніжені вершини та забезпечувало природним освітленням увесь атріум.

Ліфтами майже не користувалися, оскільки співуни зосередилися на встановленні контролю над нижніми поверхами. Щоб їх не помітили людські розвідники-Вітробігуни, шанай-ім було заборонено літати назовні. Натомість вони оселилися тут, у великій залі, ширяючи в повітрі. Венлі використала свої повноваження, щоб скористатися ліфтом, а потім піднялася на п’ятнадцятий поверх. Тут знайшла Лешві, яка медитувала, і її довгий одяг повільно коливався під нею. Лише двоє слуг піклувалися про її потреби. Решту вона пожертвувала Рабоніель.

Лешві одразу помітила Венлі й ледь розплющила одне око. Венлі відіслала двох слуг і заспівала в Ритмі жаги, терпляче стоячи й чекаючи, доки її володарка офіційно прийме її. Лешві попливла на балкон і сперлася однією рукою на поруччя.

Венлі швидко підійшла, наспівуючи в Ритмі нагороди.

— Чому ти не звернулася до мене таємно, як я пояснювала? — запитала Лешві.

Лешві вигадала для Венлі метод таємного доставляння повідомлень про Рабоніель. Венлі спантеличувала ця політика Сплавлених. Рабоніель знає, що Венлі шпигує, а Лешві знає, що Рабоніель про це знає, але обидві вдавали, що не знають про це прикриття.

— Вітробігун, якого ви хочете перемогти, зараз тут, у вежі, — доповіла Венлі, — і я маю підстави вважати, що він не втратив свідомість. Насправді він усе ще має доступ до своїх здібностей.

Лешві раптом заспівала в Ритмі радості. Показовий вибір.

— Де? — спитала Лешві.

— Він убив солдата, який намагався забрати непритомних Променистих, а потім утік кудись углиб вежі. Урятував ще одного Вітробігуна.

— Його спонукає Гонор, — промовила Лешві, — навіть зараз. Навіть після смерті бога. Це чудова новина, Венлі. Ти правильно вчинила, що порушила протокол і повідомила мені це. Чи знає Переслідувач?

— Так, на жаль.

— Рабоніель дозволить, йому проігнорувати мою попередню вимогу» сказала Лешві. — Йому навіть догани за це не дадуть, оскільки це полювання на втікача. Бідолашний Буреблагословенний. Він дав їм спис, щоб вони його закололи. Якщо я захочу битися з ним сама, мені потрібно спочатку знайти його.

— І ви справді хочете битися з ним, Стародавня? — запитала Венлі. — Ви саме тому хочете його знайти? Щоб убити?

— Чому ти це питаєш? — запитала Лешві у Ритмі жаги.

Венлі дозволила б залишити питання без відповіді, почуваючись по-дурному. Але Тембр запульсувала, підштовхуючи її.

— Ви, здається, поважаєте його, — сказала Венлі.

Лешві тихенько замугикала, але Венлі не вловила ритму. Якийсь дивний. Її сили зазвичай дозволяли їй розуміти все, що сказала чи на що натякала володарка. Хоча в цьому ритмі було щось знайоме.

— Рідко можна знайти людину, яка вміє битися в небі достатньо добре, щоб стати для мене викликом, — сказала Лешві. — І його спренка... Я чула, що вона стародавня... Неважливо. Більше не запитуй мене про це.

Тембр пульсувала, вказуючи на те, що Венлі має сказати своїй володарці. Про них. Про Променисту.

Дурість. Венлі негайно відкинула цю ідею. Лешві вб’є її.

— Ще є щось? — спитала Лешві в Ритмі наказу.

— Сім’ю Буреблагословенного утримують як заручників солдати Переслідувача, — відповіла Венлі. — Вони на шостому поверсі, в клініці біля периметра, біля головного коридору. Переслідувач планує їх допитати, і я боюся, що все буде небезпечно. Багато з його вояк розгнівані тим, що їм заборонили вбивати під час вторгнення. Вони... такі запальні.

— Ти маєш на увазі — жорстокі й кровожерливі.

— Так, Стародавня. Сім’я... сім’я Вітробігуна стала б для нас чудовою знахідкою, володарко. Якщо ви хочете знайти його раніше, ніж Переслідувач, то, можливо, утримання його сім’ї дасть нам перевагу.

Лешві замугикала в Ритмі задумливості:

— Ти милосердна, Венлі. Не розкривай цю Пристрасть іншим. Зачекай тут.

Лешві відштовхнулася й полетіла вниз, потім описала петлю й граційно повернула в освітлений центральний коридор на шостому поверсі. Венлі чекала, а Тембр пульсувала від занепокоєння.

Лешві знадобилася добра година, щоб нарешті повернутися. Вона злетіла з боку великого базару на першому поверсі.

— Що ви зробили? — запитала Венлі.

— Взяла під опіку сім’ю Вітробігуна. Моє становище дає мені владу над Переслідувачем.

— Ви ж не нашкодили їм, правда? — запитала Венлі в Ритмі благання. Лешві витріщилася на неї, і лише за мить Венлі зрозуміла, що помилилася й використала один зі старих ритмів. Благання було одним із ритмів Рошару, а не Одіозума.

— Не нашкодила, — відповіла Лешві. — І тепер, коли я зробила хід — і таким чином виявила свої наміри, — Переслідувач не посміє заподіяти їм шкоди. Принаймні якщо у вежі не зміниться структура влади. Я помістила сім’ю в безпечне місце і наказала їм не потикатися. Вони можуть нам знадобитися, як ти й казала.

Венлі заспівала в Ритмі прислужництва.

— Знайди місце, де ми зможемо спостерігати за ними, а потім надішли мені записку. Я подумаю, чи є спосіб використати їх, щоб знайти Буреблагословенного, а поки поширю чутки, що позбулася їх. Навіть якщо Переслідувач дізнається правду, вони повинні бути в безпеці на певний час. Проте я знову попереджаю: ти не повинна демонструвати іншим своє співчуття до людей. Це буде неправильно витлумачено, особливо враховуючи те, що ти — дитина зрадників.

— Так, Стародавня.

— Іди. Я вважаю те, що зробила сьогодні, люб’язністю для тебе. Не забувай цього.

Венлі заспівала в Ритмі прислужництва і швидко пішла. Тембр підбадьорливо запульсувала.

— Я несправжня Промениста, — сказала Венлі. — Ти знаєш.

Тембр знову запульсувала. Можливо. Але сьогоднішній день став кроком у правильному напрямку.

54 Майбутнє стає порохом

— Дідусю, а мій тато був хоробрим, коли загинув? — запитав маленький Ґавінор.

Далінар вмостився на підлозі маленької кімнатки, відклавши вбік дерев’яний меч, яким грався в полювання на великопанцирника. Чи був Адолін колись таким маленьким?

Князь був сповнений рішучості не пропустити стільки з життя Ґава, скільки пропустив у своїх синів. Він хотів любити й плекати цю похмуру дитину з темним волоссям і ясними жовтими очима.

— Він був дуже хоробрим, — сказав Далінар, махаючи хлопчику, щоб той сів йому на коліна. — Дуже-дуже хоробрим. Він прийшов майже наодинці до нашого дому, щоб спробувати його врятувати.

— Щоб урятувати мене, — тихо промовив Ґав. — Він загинув через мене.

— Ні! Він загинув через злих людей.

— Злих людей... як мама?

Буря! Бідолашна дитина.

— Твоя мама, — пояснив Далінар, — також була хороброю. Вона не робила тих жахливих речей — то був ворог, який заволодів її розумом. Розумієш? Твоя мама любила тебе.

Ґав кивнув, не по літах серйозний. Йому подобалося грати в полювання на великопанцирників, хоча під час гри він не сміявся, як інші діти. Навіть до гри ставився як до похмурої події.

Далінар спробував відновити вдаване полювання, але розум хлопчика, здавалося, був затьмарений тими темними думками. Ще за кілька хвилин Ґав поскаржився, що втомився. Тож Далінар дозволив няньці вкласти його поспати. Потім затримався біля дверей, дивлячись, як вона вкладає його в ліжко.

Який п’ятирічний хлопчик узагалі хоче спати? Хоча Далінар не був надто сумлінним батьком, він пам’ятав постійні скарги Адоліна й Ренаріна в такі вечори, як цей, коли хлопчики наполягали, що вже достатньо дорослі, щоб не лягати спати, і не втомилися. Натомість Ґав стиснув у руці свій маленький дерев’яний меч, який завжди тримав при собі, і поринув у сон.

Далінар вийшов з маленького будиночка, кивнувши охоронцям ззовні. Азіші вважали дивним те, що алетійські офіцери привозили сім’ї на війну, але як інакше дітям навчитися належного військового етикету?

Це був вечір після трюку Ясни з Рутаром, і Далінар провів більшу частину дня перед відвідуванням Ґава, розмовляючи через телестиль із великими лордами та леді, згладжуючи їхні занепокоєння щодо очікуваної страти. Він переконався, що законність дій Ясни не буде поставлено підсумків. І особисто поговорив із Релісом, сином Рутара.

Юнак програв бій Адолінові ще у військових таборах, і Далінар тепер хвилювався про його мотиви. Однак, здавалося, Реліс прагнув довести, що може стати лояльним. Далінар подбав про те, щоб його батька відвезли до Азіміра і дали там маленький будиночок, де за ним можна буде наглядати. Незалежно від того, що сказала Ясна, Далінар не хотів би, щоб колишній великий князь випрошував недоїдки.

Нарешті — після згладжування відносин з азішами, які не оцінили алетійський поєдинок на мечах, — Далінар відчув, що контролює ситуацію. Він зупинився посеред табору задумавшись. Майже забув, що Ренарін напередодні казав про напад.

Далінар розвернувся й пройшов через військовий табір — гамірне втілення організованого хаосу. Туди-сюди бігали посланці, переважно вдягнені у візерунчасті лівреї різних орденів азірських писарок. Алетійські капітани наказували своїм солдатам переносити припаси або малювати на кам’яній землі лінії, що вказували напрямки.

З північного заходу змійкою їхали фургони — рятувальний зв’язок із населеними землями та родючими пагорбами, яких не зачепила війна. Побоюючись, що цей табір уже став великою мішенню, Далінар розмістив багатьох своїх Душезаклиначів в Азімірі.

Тутешній краєвид відрізнявся від інших, звичних його оку. Більше дерев, менше трави та дивні поля кущів зі сплутаними гілками, які утворювали великі клубки. Попри це, деякі ознаки, які він помітив у цьому селі, були надто знайомі. Шматок тканини, що застиг у затверділому кремі біля дороги. Згорілі будівлі, спалені чи то із садистської розваги, чи то для того, щоб позбавити ліжок і протибуревих віконниць армію, яка просувалася слідом. Ці пожежі знищили будинки, у яких залишилося занадто багато пожитків.

Інженери продовжували зміцнювати східну протибуреву стіну, де природна вітрозахисна смуга з дерев утворювала розщелину. Зазвичай цей процес укріплення тривав тижнями, а тепер Сколкозбройні вирізали кам’яні блоки, а Вітробігуни робили їх достатньо легкими, щоб штовхати на необхідні місця. За ними постійно наглядали азірські чиновники.

Стурбований Далінар повернув до табору Вітробігунів. Вибрик Ясни затьмарив їхню розмову про монархів і монархії, але тепер, зосередившись на цій темі, князь виявив, що вона тривожить його, так само як і дуель. Те, як говорила Ясна... Здавалося, вона пишалася ідеєю, що може стати останньою королевою Алеткару. Вона мала намір залишити в Алеткарі якусь кастровану версію монархії, як у Тайлені чи Азірі.

Як функціонуватиме держава без справжнього монарха? Алеті не були схожі на цих прискіпливих азішів. Алеті любили справжніх лідерів, воїнів, які звикли приймати рішення. Країна нагадувала армію. Нею мав правити хтось сильний. І хтось рішучий.

Ці думки вперто крутилися в голові, коли він наблизився до табору Вітробігунів і відчув у повітрі аромат чогось смачного. Вітробігуни продовжили традицію, започатковану в мостонавідних командах — велике спільне рагу, доступне кожному. Далінар спочатку намагався врегулювати цю витівку. Проте, хоча він зазвичай вважав, що Вітробігуни дотримувалися належної військової пристойності, вони категорично відмовлялися виконувати ці вимоги інтендантів і готували по вечорах своє рагу.

Зрештою Далінар зробив те, що й будь-який хороший командир, зіткнувшись із такою наполегливою масовою непокорою, — він відступив. Коли хороші хлопці не слухаються наказів, настає час переглянути ці накази.

Сьогодні він виявив, щодо Вітробігунів зайшло в гості надзвичайно багато тайленців. Рагу зазвичай приваблювало тих солдатів, які почувалися не на своєму місці, і Далінар підозрював, що тайленці мають такі відчуття, перебуваючи далеко від океанів. Ротний лорд Сиґзіл розповідав якісь історії. Ренарін, одягнений у форму Четвертого мосту, теж був там і захоплено спостерігав за Сиґзілом. Попри війну чи бурю, юнак щовечора намагався заходити до цього вогнища. Далінар підійшов ближче і лише тоді зрозумів, який переполох викликав. Солдати штовхали один одного ліктями, хтось побіг по табуретку. Сиґзіл перервав розповідь і жваво відсалютував.

«Вони думають, що я прийшов схвалити традицію», — зрозумів Далінар, Здавалося, вони цього чекали, судячи з того, з яким нетерпінням один з Вітробігунів-зброєносців приніс йому миску. Далінар прийняв їжу й спробував, а потім схвально кивнув. Це викликало оплески. Після цього йому нічого не залишалося, як влаштуватися і їсти далі, показуючи, що решта може продовжувати свій ритуал.

Коли він глянув на сина, Ренарін усміхався. Стримана усмішка — Ренарін рідко показував зуби. Щоправда, коробочки, якою часто займав руки, хлопець не діставав. Йому було спокійно тут, серед цих людей.

— Це мило з твого боку, батьку, — прошепотів Ренарін, присунувшись ближче. — Вони чекали, коли ти зазирнеш у гості.

— Хороше рагу, — зауважив Далінар.

— Це секретний рогоїдський рецепт, — пояснив Ренарін. — Мабуть, у ньому лише два рядки: «Візьми все, що є, і поклади в казан. Не дозволяй нікому з висотнохворих низовинців торкатися приправ», — ніжно промовив Ренарін, але не доїв зі своєї миски. Він немов став розсіяним. Хоча... він завжди таким здавався. — Гадаю, ти прийшов сюди, щоб поговорити про... що я тобі казав? Напад?

Далінар кивнув.

Ренарін ритмічно постукав ложкою по стінці миски. Він уважно дивився на спренів полум’я, що зібралися над багаттям.

— Чи здається це тобі жорстокою долею, батьку? Я вилікувався від хвороби крові, тож нарешті можу стати солдатом, як завжди хотів. Але те саме зцілення викликало в мене інший вид нападів. Набагато небезпечніший, ніж попередні.

— Що ти побачив цього разу?

— Я не впевнений, що маю розказувати. Знаю, що попросив тебе прийти поговорити зі мною, але... Я вагаюся. Те, що бачу, іде від нього, так? Я гадаю, що він показує мені, що хоче. Ось чому я бачив, як ти стаєш його захисником, — Ренарін глянув на свою миску. — Ґліс не впевнений, що видіння погані. Він каже, що ми — щось нове, і не думає, що ці видіння саме від Одіозума, хоча, можливо, його бажання спотворюють те, що ми бачимо.

— Будь-яка інформація — навіть якщо ти підозрюєш, що її навіює тобі ворог, — корисна, синку. Через брак інформації було програно більше війн, ніж через брак мужності.

Ренарін поставив миску біля себе на землю. Було легко звикнути недооцінювати його. Він завжди рухався обдумано й обережно, тому здавався тендітним.

«Не забувай, — нагадав собі Далінар. — Коли ти лежав на підлозі, розбитий і поглинений своїм минулим, цей хлопець обіймав тебе. Не забувай, хто лишився сильним, коли ти — Чорношип — став слабким».

Юнак підвівся, потім жестом попросив Далінара слідувати за ним. Вони покинули коло світла, яке відкидало вогнище, помахавши на прощання іншим. Лопен гукнув Ренаріна і попросив «зазирнути в майбутнє і дізнатися, чи переможу я завтра Г’юїо в карти». Далінарові здалося дещо грубим, що той згадав про дивну хворобу його сина, але Ренарін сприйняв прохання з усмішкою.

Небо потемніло, хоча сонце ще не повністю сіло за обрій. У цих західних землях було тепліше, ніж подобалося Далінару, особливо вночі. Тут не похолоднішало, як належить.

Табір Вітробігунів розташувався на краю села, тож вони вийшли в пустку, до густих заростей і кількох високих дерев із широкими кронами, що росли серед кущів, можливо, якось підживлюючись від них. Тут було відносно тихо, і незабаром вони залишилися самі.

— Ренаріне, ти збираєшся розповісти мені, що бачив?

Юнак сповільнився. В його очах відбивалося світло тепер уже далекого багаття.

— Так, — відповів він. — Але я хочу зробити все правильно, батьку. Тому мені потрібно викликати його знову.

— Ти можеш викликати напад? — здивувався Далінар. — Я думав, що вони трапляються несподівано.

— Так і є, — відповів Ренарін. — І так буде знову. Але зараз вони просто є.

Він розвернувся і ступив у темряву.

Коли Ренарін ступив уперед, земля під його ногами стала темним склом, що розповзалося від підбора чобота. Воно тріснуло павутинням ліній — цілеспрямованим візерунком, чорним на чорному.

Ґліс, який полюбляв ховатися в Ренаріні, затріпотів. Він зафіксував це видіння, коли воно з’явилося, щоб вони змогли його вивчити. Ренарін не відчував такого ентузіазму. Було б набагато легше, якби він був таким, як інші Променисті.

Навколо нього протягнулися вітражі, поглинаючи пейзаж, примарне світло мерехтіло й світилося в темряві позаду. Коли він ішов, від кожного кроку земля пульсувала червоним, і світло пробивалося крізь щілини. Батько не зможе побачити того, що бачить він. Але Ренарін сподівався, що зможе правильно все описати.

— Я бачу в цьому видінні тебе, — сказав Ренарін батькові. — Ти є в багатьох із них. У цьому ти стоїш прямо, немов створений з вітража, на тобі Сколкозбруя. Абсолютно білі обладунки, але ти пронизаний чорною стрілою.

— Ти знаєш, що це означає? — спитав Далінар, що став тінню, ледь видною з-за скляного вікна, що уособлювало його.

— Думаю, що це може бути символом тебе: ким ти був і ким став. Важливіша частина — ворог. Він є основною частиною цього образу. Вікно жовтувато-білого світла, що розбивається на дедалі дрібніші уламки, у нескінченність. Він схожий на сонце, батьку. Він контролює все та домінує над усім — і хоча твоя фігура високо піднімає меч, він спрямований не в той бік. Ти б’єшся і б’єшся, але не з ним. Здається, я розумію сенс: ти хочеш угоди, ти хочеш битви захисників, але продовжуєш битися, і битися, і битися з тим, що відволікає. Бо навіщо ворогу погоджуватися на битву, яку він теоретично може програти?

— Він уже погодився, — сказав Далінар.

— А чи були визначені умови? — запитав Ренарін. — Обрано дату? Я не знаю, чи це видіння — те, що він хоче, щоб ми бачили. Але так чи інакше... Я не думаю, що він настільки непокоїться, щоб погодитися на умови. Він може чекати, поки ти продовжуєш битися, поки ми продовжуємо битися. Вічно. Він може зробити так, щоб ця війна ніколи не закінчувалася.

Далінар ступив уперед і пройшов крізь вітраж, який зображав його, хоча і не знав про це.

Ренарінові здавалося, ніби його батько ніколи не старів. Навіть у спогадах раннього дитинства хлопець запам’ятав його таким — могутнім, незмінним, сильним. Частково таким, як Ренарінові розповідала мати, створюючи в його уяві образ ідеального алетійського офіцера.

Це трагедія, що вона не дожила до того моменту, коли Далінар став саме таким, яким вона його уявляла. Шкода, що Одіозум спонукав до її вбивства. Саме так Ренарін мав уявляти це. Краще звернути свій біль проти ворога, ніж утратити батька разом з матір’ю.

— Я дивився Одіозуму в очі, — сказав Далінар. — Лицем до лиця. Він очікував, що я зламаюся. Відмовившись, я порушив його плани. Це означає, що його можна перемогти — і, що не менш важливо, це означає, що він не все знає і бачить.

— Так, — погодився Ренарін, проходячи по битому склу, щоб подивитися на величезне зображення Одіозума. — Не думаю, що він усюдисущий, батьку. Ну, якась частина його є всюди, але він не може отримати доступу до цієї інформації — так само як Прародитель бур не знає про все, до чого торкається вітер. Гадаю... Одіозум може бачити те, що і я. Не події чи сам світ, а можливості. Ця війна небезпечна для нас, батьку. Колись Вісники організовували наші сили, воювали з нами деякий час, але потім поверталися, щоб замкнути душі Сплавлених у Геєні, і ті не відродилися. Тож кожен Сплавлений, якого ми вбили, був справжньою жертвою. Але Присягу вже порушено, і Сплавлених неможливо замкнути.

— Так... — сказав Далінар, підходячи до Ренаріна. — Я й сам про це думав. Намагався визначити, чи є спосіб відновити Присягу, чи якимось іншим чином змусити наших ворогів боятися. Це нова земля як для нас, так і для Одіозума. Має бути щось у цій новій реальності, що його дратує. Ти бачиш іще щось?

«Бачиш майбутню темряву, Ренаріне?» — спитав Гліс.

— Чвари між вами, — мовив Ренарін, вказуючи на вітраж. — І темряву, що заважає, псує красу вікна. Немов хвороба, що заражає вас обох, на краях зображення.

— Цікаво, — сказав Далінар, дивлячись туди, куди вказав Ренарін, хоча бачив лише порожнечу. — Цікаво, ми коли-небудь дізнаємося, що це означає?

— О, це легко, батьку, — відповів Ренарін. — Це я.

— Ренаріне, я не думаю, що тобі слід сприймати себе як...

— Тобі не потрібно намагатися захистити моє его, батьку. Коли ми з Глісом зв’язалися узами, то стали... чимось новим. Ми бачимо майбутнє. Спочатку я був збентежений через свою роль, але потім зрозумів. Те, що я бачу, заважає можливостям Одіозума. Оскільки бачу імовірності майбутнього, мої знання змінюють те, що я робитиму. Тож його здатність бачити моє майбутнє затьмарена. Кожного близького до мене йому складно прочитати.

— Це втішає, — сказав Далінар, обіймаючи Ренаріна однією рукою за плечі. — Ким би ти не був, сину, це благословення. Може, ти й інший вил Променистого, але все одно Променистий. Ти не повинен відчувати, що маєш приховувати це чи свого спрена.

Ренарін збентежено опустив голову. Батько знав, що не можна торкатися його надто швидко, надто несподівано, тож це сталося не через ці обійми. Просто... ну, Далінар звик, що може робити все, що захоче. Він написав бурекляту книгу.

Ренарін не мав ілюзій, що його приймуть так само. Він і батько могли бути однакового рангу, з однієї родини, але Ренарін ніколи не вмів маневрувати в суспільстві так, як Далінар. Щоправда, батько іноді «маневрував» у суспільстві, немов чал, який маршує крізь натовп, але люди все одно давали йому дорогу.

Для Ренаріна все було інакше. Жителів Алеткару й Азіру тисячоліттями привчали боятися й засуджувати кожного, хто стверджує, що може бачити майбутнє. Вони не збиралися легко відкинути цю настанову, особливо заради Ренаріна.

«Ми будемо обережні, — подумав Гліс. — Ми будемо в безпеці». «Спробуємо», — подумав у відповідь Ренарін.

А вголос лише сказав:

— Дякую. Для мене дуже важливо, що ти в це віриш, батьку.

«Ти його спитаєш? — мовив Гліс. — Про моїх родичів, схожих на мене?»

— Гліс хоче, щоб я повідомив, — сказав Ренарін, — що є й інші спрени, подібні до нього. Їх торкнулася Сджа-анат, змінила, перетворила на... таких, які вони є.

— Те, що вона робить, неправильно. Вона їх спотворює?

— Якщо я — благословення, батьку, то як ми можемо відкидати інших? Як можемо засуджувати ту, хто їх створив? Сджа-анат не людина і не думає по-людському, але я вірю, що вона справді намагається знайти шлях до миру між співунами та людьми. По-своєму.

— І все одно... Я відчув дотик одного з Розстворених, Ренаріне.

«І за одним ти судиш про інших?» Однак Ренарін цього не сказав. Люди надто часто говорять те, що перше спало їм на думку. Натомість він чекав.

— Про яку кількість спотворених спренів ми говоримо? — нарешті запитав Далінар.

— Лише про жменьку, — відповів Ренарін. — Вона не спотворить розумних спренів без їхньої згоди.

— Ну, це важливо знати. Я подумаю. Ти... спілкуєшся з нею?

— Кілька місяців. Ґліса хвилює те, що вона стала дуже мовчазною, хоча він думає, що вона зараз десь поруч.

«Вона створює з нас фракцію, яку не люблять ані люди, ані Одіозум, — погодився Гліс. — Без дому. Без союзників. Її можуть знищити обидві сторони. Нам знадобиться більше. Схожих на тебе й на мене. Разом». Вітражі почали розбиватися навколо Ренаріна. Знадобилося Буресвітло й зусилля Ґліса, щоб створити їх, і спрен явно втомився. Поступово світ навколо Ренаріна став звичним.

— Дай мені знати, якщо вона зв’яжеться з тобою, — попросив Далінар. — І якщо в тебе знову трапиться напад, розказуй мені. Я трохи знаю, що це таке, синку. Ти не такий самотній, як, напевно, думаєш.

«Він тебе знає, — сказав Ґліс, захоплений цією ідеєю. — Знає й знатиме».

Ренарін припустив, що, можливо, так і є. Як незвично і втішно. Ренарін — спочатку напружений — притулився до батька, а потім прийняв запропоновану підтримку, спостерігаючи, як майбутнє стає порохом навколо нього.

«Нам потрібно більше, — сказав Ґліс. — Треба більше таких, як ми, тих, хто стане такими. Хто?»

«Пригадую декого — був би ідеальний варіант...» — відповів Ренарін.

55 Спорідненість з відкритим небом

За допомогою Буресвітла Каладін зміг дослідити свою маленьку схованку, і вона виявилася трохи більшою, ніж він собі уявляв. Він поклав Тефта на кам’яну полицю вздовж однієї стіни, обмив його, потім одягнув у вільний халат і підклав судно. Один із мішків, які він узяв із монастиря, а потім набив одягом, став імпровізованою подушкою. Ще треба буде знайти ковдри, але наразі його друг, напевно, влаштований настільки комфортно, наскільки було під силу Каладінові.

Тефт усе ще охоче пив воду, висмоктуючи її з великого металевого шприца, який приніс Каладін. Здавалося, він настільки близький до пробудження, що Каладін очікував, що Тефт будь-якої миті почне лаятися й питати, куди поділася його форма.

Сил спостерігала, нехарактерно серйозна.

— Що ми робитимемо?

— Не думай про це, — порадив Каладін.

— А якщо я не можу не думати про це?

— Знайди, чим відволіктися.

Вона сиділа на кам’яній полиці, поклавши руки на коліна.

— Так ось як ти все переживаєш, знаючи, що всі помруть? Просто... не думаєш про це?

— В основному так, — сказав Каладін, наповнюючи шприц із дерев’яної фляги з водою, а потім вставляючи наконечник Тефтові в рот і повільно спорожняючи його. — Зрештою всі помруть.

— Я — ні, — відказала вона. — Спрени безсмертні, навіть якщо їх убити. Колись мені доведеться спостерігати, як ти помираєш.

— Що тебе підштовхнуло на такі запитання? — запитав Каладін. — Не схоже на тебе.

— Еге ж. Правильно. Звичайно. Не схоже на мене, — вона награно всміхнулася. — Вибач.

— Я не те мав на увазі, Сил. Тобі не потрібно прикидатися.

— Я й не прикидаюся.

— Я вже сам використав достатньо фальшивих усмішок, тож жодна з них не введе мене в оману. Ти теж робила так раніше, ще до того, як почалися проблеми у вежі. Що сталося?

Вона опустила очі:

— Я... згадала, як це було, коли Реладор, мій старий лицар, помер. Як це змусило мене проспати стільки років, прямо під час Ренегатства. Я постійно думаю, чи не трапиться так зі мною знову?

— Ти відчуваєш темряву? — запитав Каладін. — Шепіт про те, що все завжди обернеться на гірше? І водночас імпульс, що калічить і збиває з пантелику, підштовхує здатися і нічого не робити, щоб це змінити?

— Ні, — вона похитала головою. — Нічого подібного. Просто хвилювання в глибині розуму, яке крутиться в мені. Немов... у мене є подарунок, який я хочу відкрити, та трохи хвилююся — тільки щоб згадати, що я вже відкрила його, а всередині нічого не було.

— Схоже на те, як я почувався, коли згадував, що Тіен мертвий, — сказав Каладін. — Я звикав жити як завжди, почувався добре, лише щоб пригадати все, побачивши камінь під дощем або різьблену дерев’яку, подібну до тих, які він робив колись. Тоді весь мій день руйнувався.

— Так, щось подібне! Але це не руйнує мого дня. Просто змушує зупинитися, подумати й пошкодувати, що я не можу побачити його знову. Все ще болить. Зі мною щось не так?

— Мені це здається нормальним. Здоровим. Ти переживаєш утрату, хоча ніколи раніше цього не відчувала. Тепер, коли ти повністю відновлюєшся, нарешті стикаєшся з речами, на які не звертала уваги раніше.

— Ти щойно порадив мені подумати про це, — сказала Сил. — Це справді допоможе?

Каладін здригнувся. Ні, не допоможе. Він намагався.

— Відволікання може бути корисним. Робити щось, нагадувати собі, що є багато чудового довкола. Але... гадаю, що зрештою тобі доведеться подумати про це, — він знову наповняв шприц. — Не треба питати мене про такі проблеми. Я — не найкраще справляюся з ними.

— Я відчуваю, що мені не варто перейматися цим. — сказала Сил. — Я спрен, а не людина. Якщо так думаю, чи не означає це, що я зламана?

— Це означає, що ти жива. Я б більше хвилювався, якби ти не відчувала втрати.

— Можливо, це тому, що ви, люди, створили нас.

— Або тому, що ти маленька часточка божества, як сама завжди кажеш, — Каладін знизав плечима. — Якщо бог існує, то я думаю, що ми могли б знайти його в тому, як піклуємося одне про одного. Люди, які думали про вітер і честь, могли надати тобі форму з безформної сили, але тепер ти сама по собі. Як і я сам по собі, хоча мене створили батьки.

Вона всміхнулася і пройшла по палиці в образі жінки в хаві.

— Сама по собі, — сказала вона. — Мені подобається так думати. Бути такою. Багато інших спренів честі говорять про те, якими ми були створені, що повинні робити. Я колись теж так говорила. І помилялася.

— Багато людей такі самі, — мовив Каладін, нахилившись, щоб його очі були на одному рівні із Сил. — Я вважаю, що нам обом потрібно пам’ятати: що б не відбувалося в наших головах, що б не створило нас, ми маємо право вибирати. Саме це робить нас людьми, Сил.

Вона всміхнулася, а потім її хава перелилася зі світлого біло-блакитного в темно-синій колір, яскравий і виразний, немов пошита зі справжньої тканини.

— У тебе виходить краще, — сказав він. — Цього разу кольори яскравіші.

Вона підняла руки:

— Гадаю, що ближче я до твого світу, то більше подоб можу мати, то більше можу змінюватися.

Їй, здається, сподобалася ця ідея, і вона сіла, змушуючи сукню міняти один відтінок синього на інший, а потім зробила одяг зеленим. Каладін закінчив поїти Тефта водою зі шприца, а потім роздивився предмет. На металевих боках виявилися сліди пальців, втоплені в поверхню. Цей пристрій спочатку зліпили з воску, а потім Душезакляли на метал — відбитки пальців про це свідчили.

— Ти можеш мати багато подоб, — сказав він. — А можеш стати шприцом? Ми вже говорили про те, що ти можеш ставати іншими інструментами.

— Мені здається, що зможу, — відповіла вона. — Якби я могла прямо зараз стати Сколкозбройцем, то змогла б змінити форму, щоб стати такою. Думаю... ти уявляєш це, я в це вірю, і так ми могли б зробити навіть більше. Це...

Вона запнулася — з-за дверей почулося тихе шкрябання. Каладін негайно потягнувся до скальпеля. Сил насторожилася й здійнялася у повітря стрічкою світла. Каладін підкрався до дверей. Він прикрив самоцвіт у стіні з цього боку шматком тканини. Не знав, сяє його світло чи ні, але не хотів ризикувати.

Але він почув. Хтось був там, і чоботи зашкрябали об камінь. Хтось оглядав двері?

Він прийняв миттєве рішення, просунув руку під тканину й притиснув її до каменя, наказавши дверям відчинитися. Камені почали розколюватися. Каладін приготувався вискочити й напасти на співуна, що стояв з іншого боку.

Але то був не співун.

То був Даббід.

Непоказний мостонавідник у вуличному одязі відійшов від дверей, коли вони відчинилися. Він побачив Каладіна й кивнув йому, наче все це сталося цілком очікувано.

— Даббід? — здивувався Каладін.

Окрім Рлайна, Даббід був єдиним мостонавідником з початкового загону, який не мав здібностей Вітробігуна. Тож логічно, що він не втратив свідомості. Але як він знайшов дорогу сюди?

Даббід підніс йому горщик із чимось рідким. Каладін понюхав.

— Бульйон? — здивувався він. — Як ти дізнався?

Даббід вказав на кристалічну жилку на стіні, де почало мерехтіти світло спрена вежі. Дивовижно, адже, крім того що Даббід був німим, він нечасто видавав інформацію добровільно.

Незграбно тримаючи горщик, Даббід постукав зап’ястками один об інший у вітанні Четвертого мосту.

— Я такий радий тебе бачити, — сказав Каладін, проводячи його до кімнати. — Як ти дістав бульйон? Добре, не зважай. Ось, сідай біля Тефта.

Даббід був одним із перших людей, яких Каладін урятував, коли почав надавати медичну допомогу мостонавідникам. Тілесні рани Даббіда загоїлися, проте його бойовий шок був найсильнішим із тих, які Каладін коли-небудь бачив.

Попри це, було так чудово зустріти його. Каладін хвилювався через те, що має залишити Тефта. Якщо він загине, виконуючи завдання, це стане смертним вироком і для Тефта. Хіба що про нього знатиме ще хтось.

Він усадовив Даббіда, потім показав йому, як користуватися шприцом, і велів годувати Тефта. Каладін почувався незручно, змусивши працювати німого мостонавідника, щойно той прийшов, але за внутрішнім годинником Сил незабаром мала настати ніч. Каладінові слід братися до справи.

— Я поясню більше, коли повернуся, — пообіцяв Каладін. — Даббіде, ти можеш відчинити ці двері? На випадок, якщо знадобиться принести ще їжі та води.

Даббід підійшов і поклав руку на самоцвіт — двері відчинилися для нього так само легко, як і для Каладіна. Це дещо тривожило. Каладін торкнувся граната, вмурованого в стіну.

— Спрене вежі! — гукнув він.

«Так».

— Чи можна якось замкнути ці двері, щоб їх не міг відчинити казна-хто?

«Колись їх можна було налаштувати на окремих людей. А нині я маю просто залишити певні двері, щоб їх міг відчинити кожен, або замкнути їх від будь-кого».

Добре, було приємно знати, що — у крайньому разі — він зможе попросити Родича замкнути двері. Наразі достатньо, щоб Даббід міг входити та виходити.

Каладін кивнув Сил, залишив один самоцвіт, щоб підсвічувати Даббідові, а потім вислизнув за двері.

Навані попросила Каладіна поспостерігати за Присяжною брамою зблизька, коли вона активується. Щоб дізнатися, чому та працює, а інші фабріали — ні.

На жаль, Каладін сумнівався, що зможе спуститися до самого плато з Присяжною брамою, пробравшись через коридори вежі. Так, він дістався віддаленого монастиря на четвертому поверсі, але це було далеко від густонаселених перших двох поверхів. Навіть якби люди не сиділи замкненими в кімнатах, Каладін не міг прогулятися так, щоб його не зупинили. Каладін Буреблагословенний привертав увагу.

Натомість він хотів спробувати спуститися по зовнішній стіні вежі. Перш ніж Каладін навчився літати, він приклеював камені до стіни прірви й лазив по них. Він гадав, що і зараз може зробити щось подібне. Ворог прямо наказав Небесним залишатися всередині, і мало хто виходив на балкони.

Тож Каладін вибрався на балкон десятого поверху, коли настали сутінки. Він прив’язав до пояса мішок і запхав туди чотири щітки для чищення, які забрав із монастиря. Заздалегідь зрізав скальпелем щетину, зробивши щітки рівними спереду, а вигнуті ручки залишив, щоб триматися.

Каладін не міг застосовувати Повний Викид до власних долонь, щоб приклеїти їх до чогось. Лопен постійно прилипав до підлоги одягом чи волоссям, але шкіра Променистого, напевно, несприйнятлива до сили. Можливо, Каладін міг би використати якісь рукавички, щоб утілити свій задум, але ручки для щіток здавалися міцнішими.

Він висунувся з балкона й перевірив, чи ніхто не дивиться. Уже темніло. Він сумнівався, що хтось зможе побачити його в темряві, якщо він не втягне забагато Буресвітла. Тримаючи Світло в основному в щітках, прикріплених до стіни, він не світитиметься настільки сильно, щоб його помітили. Принаймні ризик буде набагато меншим, ніж якби він пробирався через заселені поверхи.

Краще спочатку випробувати все безпечним способом. Каладін узяв одну щітку й наповнив її Буресвітлом, а потім притиснув пласкою стороною до колони на балконі. Закріпивши її на місці, він зміг повиснути на ній усією своєю вагою — вільно повиснув, і щітка не відірвалася, ручка не зламалася.

— Непогано, — сказав він, забираючи Буресвітло з Викиду.

Зняв шкарпетки, а черевики надів знову. Востаннє озирнувся, пошукавши у повітрі Небесних, потім переліз через край балкона й побалансував на маленькому виступі зовні. Каладін подивився на каміння далеко внизу, але воно загубилося у вечірній темряві. Йому здавалося, що він стоїть на краю вічності.

Каладінові завжди подобалося перебувати десь на висоті. Ще до того, як стати Променистим, він відчував певну спорідненість із відкритим небом. Стоячи тут, несвідомо захотів стрибнути, відчути стрімкий вітер. Зараз це не була якась суїцидальна думка, ні. Це поклик чогось прекрасного.

— Боїшся? — спитала Сил.

— Ні. Навпаки. Я настільки звик стрибати з висоти, що вже не так хвилююся, як, мабуть, потрібно.

Він зарядив дві щітки, а потім перейшов на край лівого боку балкона. Тут кам’яна стіна утворювала пряму «доріжку» між балконами до землі. Каладін глибоко вдихнув, замахнувся і вдарив об камінь спочатку однією щіткою, потім іншою.

Він знайшов опори для ніг на камені, але ті виявилися слизькими. Колись на стіні було багато різьблення, але за роки великобурі згладили нерівності. Можливо, Цуп змогла б пролізти по стіні без сторонньої допомоги, та Каладін був радий, що в нього є Буресвітло. Він зарядив носаки черевиків через ноги, а потім теж приліпив їх до стіни.

Так почав спускатися до землі: відклеював одну кінцівку, переміщав її, а потім знову приклеював. Сил ішла по повітрю поруч, немов спускалася невидимими сходинками. Каладінові спуск здався важчим, ніж він очікував. Йому доводилося багато в чому покладатися на силу верхньої частини тіла, оскільки було складно змусити черевики триматися правильно лише за допомогою пальців ніг.

Він від’єднував одну щітку від стіни, потім перемішував її на інше місце, тримаючись лише однією рукою, потім рухав ногами, перш ніж відірвати іншу щітку. Попри те що Каладін був Променистим, він спітнів від напруги, поки дістався п’ятого поверху. Там вирішив зробити перерву і, попросивши Сил перевірити, чи нікого нема, виліз на балкон. Каладін сів, глибоко дихаючи, і кілька шипастих спренів холоду поповзли до нього по поруччю балкона, наче дружні крєм’ячки.

Сил кинулася в коридор, щоб переконатися, що поруч нікого немає. На щастя, дедалі сильніший холоду вежі та бажання заховатися, напевно, переконали більшість співунів-загарбників забратися далеко всередину. Доки він тримається якомога далі від патрулів, йому нічого не загрожує. Каладін сидів спиною до поруччя балкона, відчуваючи, як горять м’язи. Служачи солдатом, а потім мостонавідником, він звик до відчуття перенапруження м’язів. Тепер же почувався майже обдуреним, тому що зцілення Буресвітлом зробило це відчуття рідкісним. І справді, він посидів хвильку, і біль повністю зник.

Коли Сил повернулася, він продовжив спуск. До нього підлетіли два спрени вітру — маленькі лінії світла, що петляли навколо. Поки він спускався до четвертого поверху, вони час від часу показували йому обличчя або обриси фігур, а потім захихотіли й полетіли.

Сил спостерігала за ними із захопленням. Каладін хотів запитати, про що вона думає, але не наважився, щоб хтось із середини не почув голосу через вікно. Також намагався прикріпляти щітки до стіни тихо.

Спустившись до четвертого поверху, Каладін натрапив на перешкоду. Сил помітила її першою, стала стрічкою та зобразила гліф «стоп» у повітрі біля нього. Каладін завмер, а потім почув. Голоси.

Він кивнув Сил, і та полетіла в розвідку. Він відчув її занепокоєння через узи. Коли Сил ставала Сколкозбройцем, між ними утворювався прямий ментальний зв’язок, але коли була в іншій подобі, зв’язок слабшав. Вони вправлялися втому, щоб передавати одне одному думки, але, як правило, переди валися лише нечіткі фрази. Цього разу він зрозумів кілька чітких слів: «...співуни... з підзорними трубами... балкон третього поверху.... дивляться вгору...»

Каладін повис на місці настільки тихо, наскільки міг. Він чув їх унизу і ліворуч, на балконі. У них підзорні труби? Навіщо?

«Дивляться на небо, — подумав він, намагаючись передати цю думку Сил. — Виглядають розвідників-Вітробігунів. Не хочуть використовувати Присяжну браму, доки не переконаються, що ніхто не спостерігає».

Сил повернулася, а Каладін знову відчув, як горять м’язи. Він витер спітніле чоло рукавом, а потім обережно, зціпивши зуби, втягнув Буресвітло, щоб вивільнити одну ручку щітки. Його шкіра почала випускати люмінесцентний дим, але перш ніж світло стало надто помітним, він знову застосував Викид до щітки й витягнувся, прикріпивши її до кам’яної стіни якомога далі праворуч.

Він відсунувся вбік, подалі від зайнятого балкона. Можна було перелізти через наступний балкон. Рухаючись, почув співунів, які балакали алетійською — голоси здавалися жіночими, хоча в деяких подоб співунів голоси у статей майже не відрізнялися. Судячи з розмови, вони справді стежили за Вітробігунами. Тому навмисно здійснювали переміщення через браму вночі, коли летючі Променисті були чітко помітні, адже світилися в нічному небі.

Каладін перетнув два балкони праворуч, а потім продовжив спускатися ще одним відкритим пласким кам’яним коридором. Він перебував на північному боці вежі й рухався на захід, щоб утекти від розвідників. Сил продовжувала перевіряти найближчі балкони, поки Каладін поступово рухався донизу. На жаль, незабаром після того як він проминув третій поверх, Присяжна брама спалахнула темним світлом. Воно мало фіолетовий відтінок, як Пустосвітло, але було яскравішим, ніж сфера з таким світлом.

Каладін трохи відпочив, зависнувши, але не рухаючись.

— Сил, — прошепотів він. — Злітай І перевір тих розвідників на балконі. Скажи мені, чи вони все ще спостерігають за небом.

Вона чкурнула геть, але за мить повернулася.

— Збирають свої речі, — прошепотіла вона. — Схоже, йдуть.

Саме цього він і боявся. Вороги використовували Присяжну браму якомога рідше, оскільки переміщення військ співунів у вежу та з неї наражало їх на очі шпигунів. Якщо розвідники збирали речі, це було досить серйозним свідченням того, що сьогодні вночі брама більше не запускатиметься. Каладін рухався надто повільно.

Але брама спалахнула Пустосвітлом. Тож тепер зрозуміло, що вони щось зробили з фабріалом. Йому доведеться спробувати ще раз завтра — сьогодні він рухався повільніше, ніж планував, проте задовольнився прогресом. Трохи більше практики — і він, мабуть, зможе спуститися досить швидко. Але, наблизившись до Присяжної брами, чи зможе зрозуміти, що з нею зробили? Він гадав, що мало знає про фабріали.

Тож почав підійматися назад, щоб зрозуміти, наскільки це складніше. Виходило повільніше, але опори для черевиків тепер стали кориснішими. Підіймаючись, він відчував шалену гордість за свої зусилля. Зміни у вежі мали на меті прив’язати його до землі, проте небо належало йому. Каладін знайшов спосіб злетіти знову, хоча й менш дивовижно. Якщо він...

Каладін зупинився, повиснувши на ручках — його осяяло. Він почувався таким дурним, бо не зрозумів усього одразу.

— Розвідники на балконі, — прошепотів він до Сил, коли та підлетіла поглянути, чому він зупинився. — Що б вони зробили, якби помітили в небі Вітробігунів?

— Вони б наказали іншим зупинити перенесення, — відповіла Сил, — бо, помітивши, що брама світиться не тим кольором, Вітробігуни дізналися б правду.

— Як? — запитав Каладін. — Як би вони зв’язалися з тими, хто керує брамою? Ти бачила прапорці чи щось таке?

— Ні. Вони просто сиділи й писали в темряві. Мабуть, то був... телестиль.

Той, що працював у вежі. Навані намагалася з’ясувати, як ворог запускає фабріали. Що, якби він міг принести їй один такий? Напевно, це дало б доступ до ціннішої інформації, ніж та, яку він міг би отримати, спостерігаючи за Присяжною брамою.

Сил чкурнула до балкона, на якому стояли розвідники:

— Я їх бачу! Вони зібрали речі і йдуть, але поки ще недалеко. «Прослідкуй», подумки велів їй Каладін, а потім якнайшвидше рушив у тому напрямку. Можливо, він пропустив нічне перенесення через браму, але все одно міг допомогти.

Доведеться вкрасти той телестиль.

56 Вузли

Венлі оглянула великий макет вежі. То була хитромудра конструкція, скульптурний витвір, залитий фіолетовим світлом Саласа, що пробивалося крізь вікно. Для чого ця модель використовувалася Променистими в давнину? Це забутий твір мистецтва чи дещо більше? Вона чула, як кілька спренів спустошення казали, що, можливо, це зменшена модель, де жили спрени, але, попри всю складність, у моделі не було меблів та дверей.

Венлі обігнула модель по колу, потім пройшла між двома половинами, які показували вежу в поперечному перерізі. З якоїсь причини споглядання мініатюри підкреслювало, наскільки неймовірно величезною була вежа. Навіть у такому вигляді вона виявилась удвічі вища за Венлі.

Вона похитала головою й відійшла від макета, проминувши непритомних Променистих, які мовчки лежали на підлозі цієї великої кімнати. На прохання Рабоніель Венлі знайшла місце, де їх можна було тримати всіх разом. Вона хотіла знайти приміщення на першому поверсі, досить близько до підвальних кімнат, але та частина вежі була доволі густозаселена. Тож замість того, щоб виганяти людей з їхніх домівок, Венлі привласнила цю щойно виявлену — і порожню — кімнату. Приміщення мало лише один вхід, тому його було легко охороняти, а вікно давало природне освітлення.

Загалом Променистих виявилося близько пі в сотні. Можливо, зважаючи на таку малу чисельність захисників, сили Рабоніель і так змогли б захопити Урітіру, навіть якби Променисті билися. А можливо, ні. У цих сучасних Променистих було щось незвичне. Сплавлені, здавалося, постійно дивувалися з них. Усі очікували безсилля, недосвідченості. На Рошарі минули століття без уз Променистих зі спренами. У них не було майстрів, які б їх навчали, тож доводилося з’ясовувати все самостійно. Як у них так добре виходило?

Тембр запульсувала, виражаючи думки з цього приводу. Іноді незнання було перевагою, оскільки їх не обмежували очікування з минулого досвіду. Можливо, справа в цьому. А можливо, в чомусь іншому. Нові, молодші спрени, сповнені ентузіазму, протистояли втомленим старим душам Сплавлених.

Венлі затрималася біля молодої жінки. Променисті лежали на ковдрах, накриті простирадлами, наче трупи, і лише їхні обличчя лишалися відкритими. Ця Промениста, однак, ворушилася. Її очі були заплющені, але обличчя здригалося, ніби вона опинилася в полоні жахливого кошмару. Цілком можливо. Одіозум вдирався в розум Венлі в минулому, тож хто знає, як далеко може сягнути його спотворювальний дотик?

«Вітробігунка», — подумала Венлі, читаючи позначки на підлозі біля жінки. У них перераховувалося все, що команда Венлі змогла дізнатися про окремих Променистих під час допиту людей у вежі. Вона глянула на іншого Променистого в кінці ряду, чиє обличчя так само скривилося. Також Вітробігун.

Вона закінчила огляд і зустрілася з Дулом. Для Венлі виявилося нескладно поставити своїх найбільш довірених осіб наглядати за непритомними Променистими, оскільки Рабоніель вважала, що це добра робота для них.

— Інші Вітробігуни, — тихо сказала Венлі. — Вони всі немов...

— Скоро опритомніють? — закінчив за неї Дул у Ритмі благоговіння. Так і є. Коли хтось із Променистих ворушиться, це завжди виявляється Вітробігун. Ми помітили деяких, які бурмотіли уві сні.

— Рабоніель спеціально попросила мене перевірити це, — повідомила Венлі в Ритмі тривоги. — Здається, вона це передбачила.

— Неважко здогадатися, — сказав Дул. — Променистий, що не втратив свідомість і нібито блукає по вежі, теж Вітробігун, так?

Венлі кивнула, дивлячись уздовж рядів тіл. Помічники Венлі походжали серед них, годуючи бульйоном і замінюючи забруднені простирадла.

— Який хороший маневр — влаштувати нас сюди, — прошепотів Дул. — Турбота про людей дає привід зібрати ковдри та одяг для втечі. Я почав відкладати бульйонну пасту, вона має зберегтися.

— Добре, — сказала Венлі в Ритмі тривоги. — Коли поруч будуть тільки наші союзники, перевір цих Вітробігунів і подивися, чи не зможеш розбудити когось.

— А якщо вдасться? — запитав Дул у Ритмі скептицизму. — Думаю, це жахлива ідея.

Першим поривом Венлі — навіть тепер — було дати йому ляпаса. Як він сміє піддавати сумнівам її накази? Вона відкинула це бажання, яке свідчило, що вона така ж егоїстична, незважаючи ні на що. Кілька Слів не зробили її різко кращою.

— Їхні сили придушені, — пояснила йому Венлі. — Тож вони не будуть для вас небезпечні. А якщо поводитимуться агресивно, відійдіть і нехай інші вважають, що вони прокинулися спонтанно. Це вбереже нас від підозр.

— Добре, але навіщо ризикувати?

— Утекти й сховатися буде набагато легше за допомогою таких, як вони, — пояснила Венлі. — Принаймні нам знадобиться щось для відвертання уваги, щоб вибратися. Вітробігуни, що прокинуться й раптово вступлять у бій, це забезпечать.

Вона глянула на Дула, який усе ще співав у Ритмі скептицизму.

— Послухай, — сказала Венлі, коли вони закінчили обходити кімнату, — я люблю людей не більше, ніж ти. Але якщо ми справді хочемо втекти, потрібно буде використати всі переваги, які зможемо знайти, — вона махнула рукою на кімнату з непритомними Променистими. — Ця перевага може стати дуже вагомою.

Нарешті Дул заспівав у Ритмі примирення.

— Гадаю, ти маєш рацію. Варто спробувати, хоча я не знаю, як їх розбудити. Нам потрібен лікар. Усе одно він нам стане в пригоді: деякі з них, здається, мають виразки, що приваблюють спренів гниття. Інші не приймають бульйону, хоча навколо них кружляють спрени голоду.

Венлі налаштувалася на Ритм миру, і тут їй спала на думку ідея:

— Я впевнена, що зможу знайти тобі лікарів. Справді, я знаю одного, який, можливо, захоче допомогти нам. Це людина. Він переховується через певні факти, про які не слід розказувати. Але думаю, ми могли б привести його сюди, щоб він допомагав.

Дул кивнув, наспівуючи в Ритмі вдячності. Венлі вийшла на перший рівень атріуму з довгою вертикальною шахтою, що простягалася до вершини вежі. Вона проминула кількох Владних, які стояли на варті біля дверей кімнати з макетом вежі. Лешві веліла їй помістити лікаря та його родину в безпечне місце, ну що ж, так і буде.

Наближалася комендантська година, тож тут, на першому рівні атріуму, усі поспішали, завершуючи останні справи. Люди — більше не обмежені стінами помешкань — повиповзали зі своїх панцирів, як лози після бурі. Багато з них жили навколо атріуму, і вони витягли вози, влаштувавши тут, біля великого вікна, тимчасові крамниці. Люди тягнулися до сонячного світла, немов спрени до Пристрастей.

Цього вечора вони ходили боязко і трималися на відстані від Венлі, немов не могли повірити, що можуть продовжувати звичне життя, наче нічого й не сталося. Венлі знайшла сходи й поспішила вгору, змусивши кількох людських жінок відсахнутися вбік і тихо ахнути, привабивши червоподібних спренів страху. Іноді Венлі забувала, яка страхітлива її владна подоба. Їй стало зручно в ній, і все більше й більше вона почувалася природно, попри те що в її яхонтосерці був спійманий у пастку спрен спустошення.

На другому поверсі Венлі попрямувала до місця зустрічі біля балкона атріуму. Сьогодні ввечері вона мала обслуговувати команду Сплавлених на той випадок, якщо їм знадобиться перекладач. Багато Сплавлених мали проблеми у спілкуванні із сучасними співунами. Це було логічно, враховуючи, як нещодавно вони повернулися. Венлі вважала ще дивнішим те, що деякі, як Рабоніель, уже навчилися розмовляти сучасною алетійською.

Венлі прибула на місце зустрічі й здивувалася, побачивши там кількох Глибинних — дивних Сплавлених з гнучкими тілами та молочно-білими очима, що в глибині сяяли червоним. Їм подобалося проводити час, занурившись у камінь, так само як Небесним подобалося ширяти в повітрі. Час від часу вона заходила в кімнату й бачила одного чи двох із них, які лежали там, занурившись у підлогу, показуючи лише обличчя із заплющеними очима.

Сьогодні ввечері четверо з них стояли купкою, а поруч були кілька звичайних співунів, що принесли обладнання. Сплавлені сперечалися між собою своєю мовою.

— Я не думав, що пісок спрацює, — сказав один із Глибинних у Ритмі злості. Їхні ритми були тихі, приглушені. — Я мав рацію. Ти повинен це визнати.

— У вежі забагато різних фабріалів, — мовив інший. — І забагато спренів. Пристрій, який ми шукаємо, прихований і не має достатньо сильного впливу, щоб його помітити.

— Ви шукаєте фабріал, який створює щит навколо кристалічної колони, — здогадалася Венлі.

Рабоніель згадувала, що поле створене фабріалом, який, за її теорією, має включати кілька самоцвітів, що називаються вузлами, і вони підтримують його, сховані десь у вежі.

Глибинні прямо не дорікнули їй за те, що вона говорила без попереднього звернення. Як Голос Рабоніель, Венлі мала певний авторитет, навіть щодо них. Вона не могла наказувати, але говорити — так.

— Чому б не використати спренів таємниці? — запитала вона. — Вони ж можуть знаходити фабріали так само легко, як і Променистих, чи не так?

— Уся вежа — фабріал, — сказав один із Глибинних. — Спрени таємниці тут марні — вони розгублено крутяться по колу. Попросити їх знайти тут Буресвітло, застосоване особливим чином, — усе одно, що попросити знайти певну частину води в океані.

— Ці спрени марні, — погодився інший. — А ти бачила спренів хаосу?

Венлі бачила їх. Цей різновид спренів спустошення, зазвичай невидимий для всіх, окрім тих, кому вони з’являлися, тепер залишав іскри в повітрі, ніби якимось чином реагуючи на поле-пригнічувач. У цьому місці навіть той, хто не мав здатності зазирнути в Гадесмар, міг дізнатися, стежать за ним чи ні.

Коли Венлі думала про це, вона налаштувалася на Ритм хвилювання. Немає невидимих спренів... а від спренів таємниці жодної користі. Це означало, що будь-який Променистий у вежі міг вільно використовувати свої сили непомітно.

Вона теж може використовувати свої сили непомітно.

Розуміння цього змусило Тембр також загудіти в Ритмі хвилювання, як і Венлі. Нарешті. Вони зможуть попрактикуватися.

Та чи наважиться вона?

— Гей, Голосе, — махнула їй рукою одна з Глибинних — з білуватою шкірою, вкритою ледь помітними червоними завитками. — Нам потрібно знайти ці вузли. Але без спренів таємниці нам, можливо, доведеться обшукати всю вежу. Ти почнеш опитувати людей, поцікавишся, чи бачили вони великий самоцвіт, який здається неприкріпленим до жодного видимого фабріала.

— Як забажаєте, о Стародавня, — сказала Венлі в Ритмі зніяковіння, — Але, якщо дозволите сказати, це рішення здається не надто продуманим. Вузли ж, напевно, приховані?

— Так, відповів інший, — але вони також повинні бути доступними, їхня мета — дозволити Променистим зарядити щит Буресвітлом.

— Хай там як, Стародавній, я налаштована скептично, — сказала Венлі. — Навіть якщо люди скажуть мені правду, я підозрюю, що вони нічого не знають. Вони ще не закінчили картографувати всі поверхи вежі, не кажучи вже про її секретні місця. Ви справді бажаєте, щоб ми витратили місяці на розмови з кожною людиною, запитуючи, чи бачили вони щось таке невизначене, якийсь самоцвіт?

Глибинні замугикали в Ритмі руйнування, але в іншому не суперечили їй. Як і у випадку з багатьма Сплавленими, вони не заперечували відразу, якщо аргумент був вагомим. Венлі могла б повчитися в них цього.

— Усе так, як я сказав, — мовив один із них іншим. — Ми можемо обшукувати це місце роками й нічого не виявити.

— Чи не мають вузли бути з’єднані з кристалічною колоною? — запитала Венлі.

— Так, — відповів один із Глибинних. — Кристалічними жилками, по яких передається Буресвітло.

— Тоді ми можемо відстежити їх, — сказала Венлі. — Ви можете зануритися в камінь і знайти їх, а потім рухатися по них назовні.

— Ні, — заперечив інший у Ритмі глузування. — Ми не можемо бачити всередині каменю. Ми можемо чути, можемо співати, і тони Рошару керують нами. Але цей фабріал був створений мовчазним для нас. Щоб відстежити лінії, потрібно розбити камінь і розірвати всі з’єднання з колоною. Це може повністю знищити захист вежі, від чого Променисті прокинуться та зруйнують нашу мету.

— Тож якщо ви знайдете у вежі самоцвіт, — сказала Венлі, — ви не зможете дізнатися, чи прив’язаний він до захисного поля. Ви можете розбити самоцвіт і виявити, що він пов’язаний з чимось зовсім іншим.

Сплавлені загуділи в Ритмі глузування. Венлі перетнула межу втручання, яке вони могли прийняти.

— Ні дурепо, — сказала одна Сплавлена. — Цей захисний фабріал новий. Його додали до вежі вже після її створення. Тут небагато інших подібних самоцвітів. Решта вежі працює як єдине ціле, тому Рабоніель змогла використати її захист, наповнивши Пустосвітлом.

Це... насправді не пояснювало так багато, як вони, здавалося, думали, але Венлі заспівала в Ритмі прислужництва, щоб показати, що цінує інформацію та виправлення. Однак її розум усе ще був наляканий наслідками того, що дізналася раніше. Усі ці місяці вона боялася своїх сил, кажучи собі, що не наважиться ними скористатися. Але чому ж так хвилюється зараз?

Тембр запульсувала. Вона вказувала, що боятися спробувати щось нове — нормально, природно.

Але річ не тільки в цьому. Здавалося, що більшу частину життя Венлі боялася не того, чого слід. Її цікавість призвела до загибелі її народу. І тепер вона гралася із силами, яких не розуміла, зібрала цілу групу обнадієних, які залежали від неї.

Якщо вона зробить неправильний крок, Дул та інші будуть приречені.

Глибинні радилися. Однак вижіночена продовжувала спостерігати за Венлі. Інші троє, здавалося, вважали її головною, бо замовкали, коли вона говорила.

— Ти смертна, — сказала вона Венлі. — Остання зі Слухачів. Небагато Владних здобувають справжній титул, і мені дивно бачити, що дитина зрадників отримала його. Скажи, куди б ти помістила ці вузли, якби вирішувала це?

— Я... — Венлі налаштувалася на Ритм страждання. — Я нічого не знаю про вежу. Не можу відповісти.

— Вгадай. Спробуй, — наполягала Сплавлена.

— Мабуть, я б розмістила вузол десь, де буде легко заряджати його Буресвітлом, але там, де ніхто не шукатиме. Або... — їй спала на думку якась ідея, але вона придушила її. Не хотіла їм допомагати. Що довше доведеться повністю спотворювати вежу, то краще буде для її народу. — Ні, не зважайте. Я дурна невігласка, о Стародавня.

— Можливо, але ти також смертна — і думаєш так, — замислено промовила Сплавлена. — Смертні зайняті. Вони живуть недовго, завжди зайняті багатьма справами. Але вони також ліниві. Не хочуть робити нічого з того, що повинні. Ти ж не заперечуєш, що це правда?

— Я... Так, це правда, — сказала Венлі.

Ця Сплавлена не бажала, щоб хтось їй заперечував.

— Так, — сказав інший Глибинний. — Хіба вони не помістили б самоцвітні вузли, принаймні один із них, там, де Буресвітло зможе зарядити його природним шляхом?

— Бурі досягають такої висоти лише зрідка, — сказав інший, — але вони справді сюди підіймаються. Тож було б доцільно помістити один вузол там, де він буде час від часу заряджатися самостійно.

Тембр запульсувала всередині Венлі в Ритмі жалю. Це була саме та ідея, якою вона вирішила не ділитися. Де було найкраще місце для вузла? Десь зовні — але не на балконах, де його можна помітити. Вона подивилася через атріум у бік великого вікна. Глибинні, мабуть, дійшли такого ж висновку, бо попливли до дальньої стіни, шукаючи сліди самоцвіту, вбудованого зовні.

Тембр запульсувала в Ритмі розчарування.

— Я не намагалася допомогти, — прошепотіла Венлі. — Крім того, вони здебільшого зрозуміли все самі.

Тембр знову запульсувала. Треба сподіватися, що нічого не вийде. Зрештою, це була лише здогадка.

Сплавлені не дали їй ніяких вказівок, тож вона залишилася зі слугами, доки не помітила знайому постать, що поспішала коридором. Мазіш, дружина Дула, одна з найближчого оточення Венлі.

Вона швидко ступила вперед, перехоплюючи невисоку співунку в робочій подобі, яка наспівувала в Ритмі тривоги.

— Що сталося? — запитала її Венлі.

— Венлі, вони... вони знайшли ще одного.

— Ще одного Променистого? — спитала Венлі в Ритмі збентеження. — Ні. Ні, я не про це. Я мала на увазі, — вона схопила Венлі за руку, — ще одного з ваших. Ще одного слухача.

57 Дитя Одіозума

ВІСІМ З ПОЛОВИНОЮ РОКІВ ТОМУ

Ешонай вважала людей нескінченно захопливими.

Між першим і другим візитом людей Ешонай організувала кілька подорожей, щоб спробувати знайти їхню батьківщину. Раптом усі захотіли приєднатися до неї, і вона очолила великі експедиції. На жаль, усе це були розрізнені пісні, а не крещендо — єдине, що їй вдалося знайти, це самотній людський форпост на заході.

Люди сказали їй, що незабаром знову відвідають її народ, але цей візит, здавалося, наближався до кінця. Тож Ешонай використовувала кожну можливість, що залишалася, щоб поспостерігати за людьми, їй подобалося, як вони ходили, як розмовляли, навіть як дивилися на неї. А іноді й ні.

Як сьогодні, коли вона гуляла табором Ґавілара Холіна. Його слуги ледь глянули на неї, збираючи речі. Вона підійшла до одного робітника, який послабляв тятиву великого металевого лука. Чоловік, напевно, бачив, що вона стоїть поряд, але коли через кілька хвилин підвівся, то підскочив, помітивши її.

Яка ж дивна поведінка. Іноді їй здавалося, що вона може прочитати ритми в людських рухах — наприклад, той чоловік із луком був налаштований на Тривогу. Проте вони, здається, досі не розуміли, що слухачі можуть чути те, чого не чують вони. Як це — весь час жити без ритму в голові? Напевно, боляче. Або самотньо. Так порожньо.

Різні люди продовжували збирати речі, складаючи все у фургони перед бурею, що очікувалася цього дня. Люди вміли передбачати її прибуття — хоч вони часто помилялися з годиною, проте правильно визначали день. Однак це не було звичайне збирання речей перед бурею. Вони незабаром поїдуть, і вона розуміла це з того, як вони розмовляли одне з одним, як двічі перевіряли кріплення та складали намети акуратніше, ніж зазвичай. Вони не планували розпаковувати нічого найближчим часом.

Їй хотілося, щоб вони залишилися довше — їхнє перше спілкування було таким коротким, а тепер і другий візит закінчувався, не встигнувши початися. Можливо, вона могла б піти з ними, як сама сказала Венлі. Вона запитала, як далеко за пагорбами їхній дім, але вони не відповіли та відмовилися поділитися своїми мапами.

Ешонай уже хотіла вислизнути з табору, але зупинилася, помітивши, що один чоловік стоїть осторонь від решти. Далінар Холін дивився на схід, у бік Першопочатку.

Зацікавлена Ешонай підійшла до нього й зауважила, що він дістав свій Сколкозброєць. Він злегка притримував зброю перед собою, увіткнувши вістрям у камінь. Ніби щось шукав, але перед ним простягалися лише Рівнини — порожній простір.

На відміну від інших, Далінар одразу помітив її наближення й обернувся, коли вона злегла зашурхотіла камінчиками, підходячи. Вона завмерла під його поглядом, який завжди здавався поглядом великопанцирника.

— Ти — одна з перекладачів, — сказав він.

— Так.

— Як тебе звати?

— Ешонай, — сказала вона, хоча й не сумнівалася, що він знову забуде — здавалося, люди не надто добре розрізняють слухачів.

— Ти там була? — спитав він, киваючи в бік Рівнин. — У центрі?

— Ні, — відповіла вона. — Я б хотіла туди піти, але старі мости... вони вже зруйновані. Потрібно працювати, багато працювати, щоб знову їх збудувати. Більшість представників мого народу не люблять... як же воно буде? Ходити туди, куди важко потрапити.

— Мабуть, досліджувати, — сказав він.

— Так. Досліджувати. Ми колись досліджували. Але зараз дуже мало досліджуємо.

«Донедавна».

Він буркнув:

— Ти добре володієш нашою мовою.

— Мені це подобається. Говорити по-новому. Мислити по-новому. Це ж те саме, так?

— Так, можливо, — він обернувся й глянув через плече на захід. У бік своєї батьківщини. — Можливо, твій народ боїться повернутися туди, де колись жив.— Навіщо цього боятися? — спитала Ешонай, налаштувавшись на Ритм збентеження.

— Місця мають владу над нами, паршменко, — відповів Далінар. — Місця мають спогади. Іноді, коли йдеш туди, де ніколи не був, це виявляється чудово... тому що дозволяє стати кимось іншим. Жодних очікувань. Жодних буреклятих спогадів.

— Мені подобаються нові місця, — сказала вона. — Бо... вони нові.

Ешонай налаштувалася на Ритм невдоволення. Відповідь вийшла не така, яку вона хотіла висловити, і дівчина почувалася дурною, розмовляючи їхньою мовою. Говорячи, складно було вимовити щось глибоке, тому що ритми не відповідали звукам.

— Мудрі слова, — сказав Далінар.

«Мудрі слова?» Він ставився до неї зверхньо? Здавалося, люди не очікували багато від її народу і дивувалися щоразу, коли починалася складна розмова. Немов їх розважало, що слухачі не такі тупі, як паршмени.

— Я хотіла б відвідати місця, де ви живете, — сказала Ешонай. — Я хотіла б відвідати вас, щоб ви прийшли до нас знову.

Далінар відпустив свій Сколкозброєць, і той обернувся клубом білого туману. Вона налаштувалася на Ритм збентеження.

— Мій брат зацікавився вами, — тихо мовив Далінар. — Це... Ну, будь обережніша із запрошеннями, паршменко. Наша увага може бути небезпечною.

— Я не розумію, — сказала вона. Це звучало так, наче він застерігав її від своїх же.

— Я втомився командувати людьми, — продовжив Далінар. — На своєму шляху я залишив надто багато зотлілих дір там, де раніше були міста. Ви — щось особливе, чого ми ніколи раніше не бачили. І я знаю свого брата — знаю той погляд його очей, те хвилювання. Його інтерес міг би принести вам користь, але ціна була б високою. Не поспішайте ділитися своїм буресховищем із тими, кого щойно зустріли. Не ображайте їх, але й не поспішайте прогинатися. Будь-який новобранець повинен засвоїти обидва уроки. У цьому випадку я б запропонував ввічливість, але водночас обережність. Не дозволяйте йому загнати вас у кут. Він поважатиме вас, якщо ви відстоюватимете себе. І що б ви не робили, не давайте йому жодного приводу думати, що він може отримати щось ваше.

Бути сильними, постояти за себе, але не ображати їхнього короля? Що не означало? І все ж, дивлячись на нього, слухаючи його спокійний, але твердий голос, вона гадала, що зрозуміла. Його намір ніби передавався їй ритмом.

«Будь обережна з нами, — ось що він говорив. — Ми набагато небезпечніші, ніж ти думаєш».

Він згадував про... спалені міста.

— У скількох містах живуть ваші люди? — запитала вона.

— У сотнях. Кількість людей у нашому світі тебе б вразила. У багато разів більше, ніж кількість паршменів, яких я бачив тут, живучи з вами.

Неможливо. Це... було неможливо, правда?

«Ми так мало знаємо».

— Дякую, — сказала вона в Ритмі вдячності.

Вона змогла висловитися його мовою, але додаючи їй ритму. Це могло б спрацювати.

Він кивнув їй:

— Ми йдемо. Розумію, що цей візит був коротким, але моєму братові потрібно повернутися у свої землі. Ти ще... обов’язково зустрінеш нас знову. Ми надішлемо постійного посланця. Обіцяю тобі.

Він розвернувся, рухаючись, немов валун, що котиться, і рушив до свого буревоза.

Венлі відчувала, немов яскраво-червоний самоцвіт пропалює дірку в її одязі. Вона зіщулилася в одному з буреукриттів — широкій ущелині в землі поблизу міста, яку вони вкрили панцирами тварин і замазали кремом. Кожне сховище було на вершині пагорба, тому по схилах могла стікати вода.

Найближчі родичі Венлі збиралися разом, щоб поспілкуватися та побенкетувати, як звикли робити у дні бур. Вони здавалися такими веселими, розмовляючи в Ритмі радості чи вдячності, поки їли біля вогнища, слухаючи, як мати Венлі співає пісні при світлі неогранованих яхонтосердець.

Останні мали природну форму, нагадуючи брили. Поглинали Буресвітло, проте жодне не світило так яскраво, як дивний самоцвіт у її кишені. Той, який їй подарувала людина. Венлі відчула, ніби він мав горіти, хоча був холодним, як звичайний самоцвіт. Вона налаштувалася на Ритм тривоги й глянула на інших, хвилюючись, що ті побачать це надто червоне сяйво.

«Мені треба вийти в бурю, — подумала вона, слухаючи, як дощ стукає по далеких каменях. — Ця рахується? Я бачу, як буря там миготить і створює власний ритм, надто шалений. Надто дикий».

Ні, вона була недостатньо близько. Переховуючись в одному з цих укриттів, вона не зможе набути шлюбної подоби, що була єдиною трансформацією, яку вони регулярно проводили. Зрештою, ніхто не хотів повертатися до тупої подоби.

Треба знайти й інші подоби. Вона вже була близькою до воєнної. І зараз... цей самоцвіт...

Венлі носила його із собою кілька тижнів, боячись того, що могло статися. Вона глянула на матір і на близьких родичів, які сиділи й слухали, захоплені чудовими піснями. Навіть Венлі, яка чула їх сотні разів, помітила, що хоче повернутися й сісти біля ніг матері.

Ніхто з них не знав, що відбувається із Джакслім. Мати добре це приховувала. Чи правда, що інші подоби можуть їй допомогти? Люди вже йшли, тож це був останній шанс Венлі випробувати самоцвіт, а потім, якщо він не спрацює, отримати відповіді від людини, яка дала його.

Венлі налаштувалася на Ритм рішучості, підвелася зі свого місця й попрямувала до краю сховища, де вони прив’язали свої самоцвіти, щоб їх зарядити, — достатньо близько до бурі, що дасть їм світло від дотику Об’їзника бур. Кілька родичів шепотілися позаду неї, і їхні голоси були налаштовані на Ритм веселощів. Вони подумали, що дівчина вирішила прийняти шлюбну подобу, хоча сама стверджувала, що ніколи цього не зробить.

Мати всміхнулася, коли вона про це запитала, пояснюючи, що мало хто коли-небудь навмисно приймав шлюбну подобу. Вона поводилася так, ніби просто щось трапилося, тебе охопило бажання або ти сидів надто близько до виходу під час бурі — і пуф! слухач ставав дурним ідіотом, який жадав лише розмножуватися. Було соромно подумати, що інші припустили, ніби Венлі зараз саме цього й хотіла.

Вона підійшла до мокрого каменя на краю сховища, де скупчилися спрени дощу, дивлячись очиськами вгору й чіпляючись кігтями за землю. Вітер і грім тут були голоснішими, немов бойові кличі ворожої сім’ї, яка намагалася відлякати її.

Можливо, найкраще просто віддати самоцвіт матері, і нехай вона шукає нову подобу. Хіба не в цьому сенс?

«Ні, — подумала Венлі, тремтячи. — Ні, не в цьому».

Місяці, витрачені на пошук нових подоб, не привели її ні до чого, тоді як Ешонай здобувала все більше й більше визнання. Навіть їхня мати, яка раніше називала її дослідження безглуздими, тепер говорила про Ешонай із повагою. Слухачка, яка знайшла людей. Слухачка, яка змінила світ.

Венлі робила те, що мала робити. Вона залишилася з матір’ю, проводила нескінченні дні, розучуючи пісні, була покірною. А похвалу отримувала Ешонай.

Перш ніж її нерви зрадили, Венлі вийшла на схил пагорба, просто під бурю. Сила вітру змусила її спіткнутися й ковзнути по слизькій скелі. Вона миттєво перейшла від затишного, сповненого піснями тепла до крижаного хаосу. Буря видавала звуки, схожі на музичні інструменти, які ламалися, чи на невдалі пісні. Венлі намагалася дотриматися Ритму рішучості, але коли залізла за великий валун і притиснулася спиною до каменя, він став Ритмом вітрів.

Тепер її розум перейшов до Ритму благання, межуючи з панікою. Що вона робить? Це ж божевілля. Вона часто глузувала з тих, хто виходив під бурю без щитів чи інших засобів захисту.

Вона хотіла повернутися до укриття, але була надто налякана, щоб рухатися. Щось велике розтрощило землю поблизу, змусивши її підскочити, але мить темряви під час завивання бурі завадила їй побачити, наскільки близьким був удар. Немов блискавка, вітер і дощ змовилися проти неї.

Вона полізла в кишеню й дістала самоцвіт. Те, що раніше було таким яскравим, тепер здавалося крихким. Червоне світло ледве освітлювало її долоню.

Розбити його. Вона повинна його розбити. Пальцями, які вже заніміли від холоду, помацала довкола, зрештою знайшовши великий камінь. Земля тут розтріскалася у формі кола завбільшки зі слухача. Вона відступила до валуна, який давав бодай якийсь захист, тремтячи, тримаючи в одній руці самоцвіт, а в іншій — камінь.

Потім стало тихо.

Так раптово, так несподівано, що Венлі ахнула. Ритми в її розумі перетворилися на єдиний і рівномірний. Вона подивилася вгору, в чисту темряву. Земля навколо раптом стала сухою. Вона повільно обернулася, потім знову зіщулилася. У небі щось з’явилося — схоже на обличчя, створене з хмар і природного світла. Враження чогось величезного і непізнаного.

— ТИ БАЖАЄШ ЗРОБИТИ ЦЕЙ КРОК? — промовив не-голос вібруючи в ній, наче ритм.

— Я...

Це був він, спрен великобур — Об’їзник бур. У піснях його називали зрадником.

— ВИ ТАК ДОВГО НЕ БУЛИ ДІТЬМИ ЖОДНОГО БОГА, — сказав ЇЙ ритм. — ТИ ЗРОБИШ ЦЕЙ ВИБІР ЗАРАДИ ВСІХ СВОЇХ ОДНОПЛЕМІННИКІВ?

Від цих слів Венлі відчула одночасно трепет і жах. Отже, в самоцвіті щось справді було?

— Моїм... моїм одноплемінникам потрібні подоби! — крикнула вона до величезної сутності.

— ЦЕ БІЛЬШЕ НІЖ ПОДОБИ. ЦЯ СИЛА ЗМІНЮЄ СМЕРТНИХ.

«Сила?»

— Ти служив нашим ворогам! — закричала вона до неба. — Як я можу довіряти тому, що ти кажеш?

— І ВСЕ Ж ТИ ДОВІРЯЄШ ДАРУНКУ ОДНОГО З ЦИХ ВОРОГІВ? ХАЙ ТАМ ЯК, Я НІКОМУ НЕ СЛУЖУ. НІ ЛЮДЯМ, НІ СПІВУНАМ. Я ПРОСТО ІСНУЮ. ПРОЩАВАЙ, ДИТЯ РІВНИН.

ДИТЯ ОДІОЗУМА.

Видіння закінчилося так само раптово, як і почалося, і Венлі знову опинилася серед бурі. Від шоку вона ледь не зронила самоцвіт, але потім, зіщулившись від швидкого вітру, поклала осяяний скарб на землю. Стиснула в руці камінь, слизький від дощу. Вона вагалася.

Чи варто їй бути обережнішою?

Але хіба бодай чогось величного досягали завдяки обережності? Ешонай не була обережна — і відкрила новий світ. Венлі замахнулася каменем і розтрощила самоцвіт. Світло вирвалося з нього хмаркою, і вона здригнулася під нестримним дощем, готуючись до дивовижного перетворення.

— Нарешті! — пролунав чийсь голосу Ритмі невдоволення. — Було неприємно.

Червоне світло перетворилося на крихітного чоловічка-людину, що стояв, спершись руками в стегна, і ледве світився серед бурі.

Венлі міцно обхопила себе руками, тремтячи, й закліпала, струшуючи дощову воду з очей.

— Спрене, — прошипіла вона. — Я викликала тебе, щоб ти подарував мені одну зі стародавніх подоб.

— Ти? Скільки тобі років? Чи є тут ще хтось, з ким я міг би поговорити?

— Спочатку відкрий мені цей секрет, — веліла вона. — Тоді ми передамо твою подобу іншим. Вона може їх зцілити, правда? Так мені сказали.

Він не відповів.

— Ти мені не відмовиш! — вигукнула Венлі, але її слова заглушив раптовий гуркіт грому. — Я довго страждала, щоб досягти цієї мети.

— Ну, ти, безперечно, добре граєш, — сказав маленький спрен і тупнув ніжкою. — Мабуть, доведеться нам скористатися інструментами, які знайдемо в сараї, навіть якщо вони трохи заіржавіли. Угода буде така. Я збираюся оселитися в тобі, і ми разом робитимемо неймовірні речі.

— Ми принесемо моєму народу корисні подоби? — запитала Венлі, цокаючи зубами.

— Ну, і так, і ні. Деякий час нам потрібно, щоб ти мала такий вигляд, ніби все ще носиш робочу подобу. Мені потрібно розвідати, як зараз справи на старому Рошарі. Багато часу минуло. Як гадаєш, зможеш потрапити в Гадесмар, якщо це нам знадобиться?

— Г-Гадесмар? — перепитала вона.

— Так, нам потрібно дістатися до бурі в тому світі. Новішої, на півдні. Там, де я опинився в цьому самоцвіті... Ти, звісно, й гадки не маєш, про що я говорю. Чудово. Ну добре, тоді готуйся, у нас дуже багато роботи...

Ешонай налаштувалася на Ритм тривоги, стоячи біля входу в укриття й виглядаючи сестру. Під час бурі вона мало що могла розгледіти. Спалахи блискавок, хоч і яскраві, були надто короткими, щоб як слід роздивитися навколо.

— Вона справді це зробила, так? — спитав Т’юд у Ритмі веселощів, підійшовши до неї й жуючи якийсь фрукт. — Після всіх тих нарікань вона пішла, щоб пошлюбуватися.

— Сумніваюся, — сказала Ешонай. — Вона вже кілька місяців намагається знайти воєнну подобу. Вона не прагне шлюбуватися. Принаймні вона занадто молода.

Люди дивувалися тому, наскільки молоді Ешонай та Венлі — мабуть, люди старіють повільніше? Але до офіційного повноліття Венлі залишалося кілька місяців.

— Навіть молодші приймали таке рішення, — зауважив Т’юд, потираючи бороду. — Я думав про це, знаєш? Між колишніми шлюбувальниками лишається певний зв’язок.

— Ти просто думаєш, що це звучить смішно, — сказала Ешонай у Ритмі осуду.

Він засміявся:

— Ага, так.

Грім струснув сховище, змусивши їх на деякий час замовкнути, і обоє з поваги налаштувалися на Ритм вітрів, слухаючи їх. Було щось дивовижне — хоча й небезпечне — у відчутті самої вібрації бурі.

— Тепер не час відволікатися на щось дурне, як-от шлюбні подоби, — сказала Ешонай. — Люди знову підуть, коли закінчиться ця буря. Ми повинні поговорити про те, щоб відправити когось із ними.

— Іноді ти надто відповідальна, ціною власного блага, Ешонай, — відповів Т’юд, спершись рукою на верхню частину укриття і нахилившись уперед, дозволяючи дощу бити по обличчю.

— Я? Відповідальна? Мама могла б сказати тобі дещо на цю тему.

— І кожне її слово нагадало б мені, наскільки ви між собою схожі, — сказав Т’юд, налаштувавшись на Ритм радості й усміхаючись бурі, як дурень. — Я збираюся зробити це днями, Ешонай. Подивлюся, чи піде Біла зі мною. Життя — це щось більше, ніж робота в полі чи рубання дров.

З цим Ешонай могла погодитися. І вона вважала, що може зрозуміти когось, хто хоче зробити щось інше у своєму житті. Ніхто з них не народився б, якби їхні батьки не вирішили пошлюбуватися.

Ця ідея все ж викликала в неї бажання налаштуватися на Ритм тривоги. Їй не подобалося, наскільки ця подоба змінювала мислення слухачів. Вона хотіла бути собою, з власними бажаннями та прагненнями, не дозволяти якійсь подобі переважати над нею. Звичайно, причина в тому, що на неї навіть зараз впливала робоча подоба...

Вона налаштувалася на Ритм рішучості й викинула це з голови. Венлі. Де вона? Ешонай знала, що їй не варто боятися за сестру. Слухачі постійно виходили в бурю, і, хоча це ніколи не було повністю безпечно, їй не слід співати в Ритмі тривоги, немов люди, коли говорили про бурі. Бурі були природною частиною життя, дарунком слухачам від Рошару.

Хоча десь у підсвідомості... вона ненавиділа визнавати цю підсвідомість... Ешонай зауважила, наскільки легше було б жити без Венлі, яка весь час скаржилася, ревнувала. Усе, що робила Ешонай, — кожна розмова, план чи похід — ставало складнішим, коли Венлі вирішувала втрутитися. Ускладнення виникали немов зі спокійного повітря.

Такі думки були слабкістю Ешонай. Вона повинна любити сестру. І вона насправді не хотіла, щоб Венлі постраждала, але важко не згадувати, як спокійно досліджувати все самотужки, без будь-якого драматизування з боку Венлі...

З бурі з’явилася постать, блискуча від дощу, освітлена блискавками. Ешонай знову відчула себе винною та силою налаштувалася на Ритм радості, побачивши, що це Венлі. Вона вийшла в бурю і допомогла сестрі подолати решту шляху.

Венлі залишилася в робочій подобі. Мокра, тремтяча вижіночена в робочій подобі.

— Не спрацювало, ага? — запитав її Т’юд.

Венлі подивилася на нього, німа, як людина, трохи розтуливши рота. Потім збентежено всміхнулася. Несамовитою, не характерною для неї усмішкою.

— Ні, Т’юде, — сказала Венлі. — Не спрацювало. Мені доведеться ще багато-багато разів пробувати знайти воєнну подобу.

Він наспівував у Ритмі примирення, дивлячись на Ешонай. Вона мала рацію: усе-таки річ не в шлюбній подобі.

— Я хотіла б посидіти біля вогню і погрітися, — сказала Венлі.

— Венлі? — гукнула до неї Ешонай. — Твої слова... де їхні ритми? Венлі замовкла. А потім, немов із зусиллям, почала наспівувати в Ритмі веселощів, проте не з першої спроби.

— Не будь такою дурною, — мовила Венлі. — Ти просто не слухала.

Вона попрямувала до вогню, здаючись іще пихатішою і впевненішою, ніж зазвичай. Піднесеною ходою слухачки, яка думала, що бурі починаються і закінчуються з її примхи.

58 Телестилі

Каладін з глухим гупом приземлився на балкон. Сил сяйнистою стрічкою світла полетіла далі у вежу. Він не бачив розвідників, які зібрали речі й пішли з телестилями, але вірив, що Сил спостерігає за ними.

Він рушив за нею в темряву, помістивши своє Буресвітло у сферу, щоб не світитися. Йому не вдалося простежити за Присяжною брамою, але якби він якимось чином зміг викрасти один із тих телестилів, що працювали на Пустосвітлі, то все одно допоміг би Навані.

Він поповз у темряві так швидко, як тільки наважувався, тримаючись однією рукою за стіну. Незабаром наблизився до коридору з ліхтарями вздовж стіни — це був третій поверх вежі, здебільшого заселений та освітлений. Ліхтарі висвітили попереду двох співунок, одягнених у хави, які тихо розмовляли. Сил обережно кидалася в бічні тунелі та закутки позаду них.

Каладін крався далеко позаду, покладаючись на Сил, щоб та вказувала йому повороти, оскільки двоє співунок часто лишалися поза його прямою видимістю. Ця частина вежі була великою пральнею, куди могли прийти темноокі, щоб скористатися громадською водою та милом. Він проминув кілька великих кімнат без дверей, де на підлозі розміщувалися басейни.

Зараз тут було майже безлюдно. Насоси вежі, мабуть, не перелаштували на роботу на Пустосвітлі. У тунелях йому довелося заховатися від кількох водовозних команд — людей, які тягнули візки під охороною співунів. Незабаром повернулася Сил, і Каладін пірнув у темну нішу біля порожньої кімнати, повної кошиків для білизни. Тут пахло милом.

— Попереду вартовий пост, — прошепотіла вона. — Вони пройшли через нього. Що ти хочеш робити?

— Поблизу є Сплавлені? — запитав Каладін.

— Не помітила. Тільки звичайні співуни.

— Теоретично звичайні вартові не повинні бачити тебе, якщо ти їм не дозволиш. Слідуй за тими співунками з телестилями. Сподіваюся, їхні кімнати десь поруч. Якщо вони розділяться, обери ту, яка в блакитній хаві — вишивка вказує на те, що вона має вищий статус. Як тільки дізнаєшся, де її кімната, повертайся, і тоді ми зможемо прокрастися іншим шляхом і вкрасти телестиль.

— Добре. Але якщо вони відійдуть занадто далеко від тебе, я заблукаю...

— Повернешся, якщо почнеш це відчувати, — сказав він. — Можемо спробувати в іншу ніч.

Сил полетіла геть без жодного слова, залишивши Каладіна, який ховався в кімнаті з кошиками. На жаль, невдовзі він почув голоси й визирнув — двоє співунів із кошиками йшли коридором. Напевно, навіть окупаційні війська стародавніх злих солдатів потребували прання. Каладін зачинив двері, замкнувшись у темряві, а потім, зрозумівши, що є ймовірність, що вони прийшли поставити свої кошики саме в цій кімнаті, схопив мітлу й Викидом приліпив її поперек дверей.

Оскільки він зарядив мітлу з обох кінців, крізь двері не мало бути видно Буресвітла. За мить двері зарипіли — хтось намагався штовхнути їх усередину. Роздратовані голоси з того боку скаржилися азірською мовою, і хтось знову спробував відчинити двері. Він стиснув у долоні ніж, а темрява тяжіла над ним. Жах кошмарів і втома, набагато глибша, ніж минуле перенапруження м’язів. Втома, яка так довго супроводжувала його, що він сприймав її як звичне явище.

Коли двері знову загриміли, він був упевнений, що якась темна сила прийшла забрати його. Почув ляскіт тятив і Газа, який наказував мостонавідникам бігти. Крики людей, що вмирають, і... І...

Він закліпав очима. Двері стояли нерухомо. Коли... коли це сталося? Він почекав кілька хвилин, витираючи піт з чола, а потім зняв Викид з мітли й прочинив двері. Два покинутих кошики стояли поруч, а співунів не було видно. Він зробив довгий видих, потім розчепив пальці на скальпелі й заховав його.

Нарешті повернулася Сил.

— Вони не пішли до своїх кімнат, — сказала вона, жваво кружляючи навколо стрічкою світла й виписуючи візерунки. — Вони залишили телестилі в кімнаті попереду — там десятки телестилів, за ними наглядає двоє старих співунок.

Каладін кивнув, глибоко дихаючи й стримуючи втому.

— З тобою... все добре? — спитала Сил.

— Усе добре. Отже, ти знайшла сховище телестилів. Не дивно, що вони влаштували таке у вежі.

Обслуговування сотень телестилів могло стати складним, тому багато великих лордів і леді створювали такі сховища. Різні локації, як-от сторожові пости навколо вежі, могли надсилати звіти до центрального сховища, де обслуговуючий персонал центру відбирав важливу інформацію та надсилав її особам при владі.

Співуни зберігали свої телестилі в центральних сховищах, де їх реєстрували, використовували та повертали. Писарки не могли забирати телестилі додому. У сховище не так просто залізти, яку яку-небудь спальню, щоб вкрасти один, але сховище могло надати інші можливості.

— Нам потрібно пройти повз цей сторожовий пост, — прошепотів Каладін, приховуючи втому.

— Іще дещо, Каладіне, — сказала Сил. — Подивись за двері, далі по тунелю.

Нахмурившись, він виконав її прохання — визирнув і поспостерігав за тунелем. Він був збентежений, аж поки не побачив, як щось промайнуло в повітрі, схоже на червону блискавку, що брижилась.

— Новий різновид спренів спустошення, — промовив він.

Ті, яких він бачив раніше, нагадували блискавки, що рухалися по землі.

— Але це не так, — сказала Сил. — Цей спрен має бути невидимим для людей, але щось не так у його аурі. Він залишає слід, який я помітила, спостерігаючи за вартовими.

Цікаво. Отже, вежа перешкоджала невидимості спренів?

— На тебе дивилися вартові, коли ти пролітала повз?

— Ні, але вони могли просто не помітити мене.

Каладін кивнув і поспостерігав ще трохи. Цей спрен у коридорі більше не з’являвся.

— Варто ризикнути й продовжити, — вирішив він. — Принаймні ми побачимо, чи за нами шпигують.

— А як щодо того сторожового посту? — спитала Сил.

— Сумніваюся, що ми зможемо непомітно пройти через нього. Вони охороняють усі підступи до важливих місць, як-от сховище телестилів. Але багато з цих кімнат мають вузькі вентиляційні тунелі у стелі. Можливо, ми зможемо пробратися через один з них?

Сил обережно повела його до перехрестя. Він глянув праворуч, туди, де четверо вартових перегородили шлях, по двоє з обох боків коридору. Вони носили мундири в алетійському стилі, з вузлами на плечах, і тримали списи на згинах ліктів. Каладін помітив один вентиляційний отвір неподалік, проте завузький, щоб туди протиснутися.

Він сам неодноразово так само стояв на варті. Якщо ці четверо добре навчені, їх нелегко чимось відволікти. Якщо хтось хотів добре захистити прохід, то часто ставив там чотирьох вартових. Двоє для того, щоб розібратися з порушеннями, і двоє для пильнування.

У такому вузькому коридорі й із вартовими, які здаються такими ж пильними, як і ці... Ну, він стикався з таким. Каладіна відволікали лише тоді, коли хтось із командувачів посилав його виконувати інше завдання.

— Сил, — прошепотів він, — ти починаєш усе краще змінювати кольори. Як думаєш, ти зможеш змінити колір, щоб стати як спрен спустошення?

Вона схилила голову набік, стоячи в повітрі біля нього, а потім зосереджено насупила обличчя. Її сукня почервоніла, але «шкіра» не змінилася, хоча це теж була її частина. Дивно.

— Думаю, це все, на що я здатна, — сказала вона.

— Тоді зміни сукню, щоб вона закрила руки рукавичками, а на обличчі створи маску.

Вона схилила голову набік, а потім змінила одяг, і той тепер нагадував примарну тканину, що огортала її. Він став темно-червоним, і все її тіло засяяло цим кольором.

Вона оглянула свої руки:

— Ти думаєш, це введе їх в оману?

— Можливо, — відповів Каладін, витягнув зі свого мішка мотузку, а потім Викидом приліпив її до стіни. — Лети, накажи всім чотирьом іти за тобою, а потім приведи їх сюди, щоб подивитися на це.

— Але... хіба ця мотузка не ризикує спричинити ще більше занепокоєння? Наприклад, якщо вони підуть по підкріплення?

— Нам потрібно щось достатньо розумне, щоб розлютити спрена спустошення. Я знаю, що таке — стояти на варті, і це звичайні воєнні подоби. Рядові солдати. Гадаю, якщо небезпеки не буде, вони просто відзвітують.

Він сховався в бічному коридорі, чекаючи, а тим часом Сил полетіла до сторожового поста. Вона була не зовсім схожа на спрена спустошення, але достатньо, щоб не видати себе.

Вона підлетіла до поста, а потім заговорила голосно, щоб Каладін її без зусиль почув:

— Гей ви там! Я дуже розлючена! Дуже-дуже розлючена! Чому ви там стоїте? Хіба ви не бачили?

— Ваша світлосте? — відгукнувся один із них алетійською. — Е, стародавня? Ми повинні...

— За мною, за мною! Ні, ви всі. Ходіть подивіться на це! Просто зараз. Я справді розлючена! Ви хіба не бачите?

Каладін напружено чекав. Чи спрацює це? Навіть коли Сил удавано сердилася, у її голосі чулася якась зухвалість. Вона говорила надто... по-живому як для спрена спустошення.

Проте вартові пішли слідом за нею — і, як він і сподівався, всю їхню увагу привернула осяяна мотузка на стіні. Каладін зміг непомітно прослизнути позаду них і проминув пост.

У кінці цього коридору були двері, які, за словами Сил, вели до кімнати з телестилями. Каладін не наважився проскочити крізь двері — він опинився б прямо в центрі діяльності ворога. Натомість пробрався до меншого коридору праворуч — і тут нарешті перепочив. Високо на стіні, під стелею, темний отвір позначав вхід до великої вентиляційної шахти в камені. Можливо, достатньо широкої, щоб він зміг туди протиснутися.

Повернулася Сил — знову біло-блакитна і, напевно, невидима.

— Вони надішлють одного зі своїх відзвітувати, як ти й сказав, — вона зазирнула до шахти в камені, яку знайшов Каладін. — Що це?

«Вентиляція?» — подумав він, намагаючись передавати їй думки беззвучно.

Це спрацювало.

— Здається завеликою як для вентиляції, — зауважила вона. — Це місце таке дивне.

За допомогою двох щіток Каладін зміг піднятися й оглянути отвір у камені. Сил залетіла в темну шахту, до світла на іншому кінці. Він почув розмову вартових, коли ті повернулися, але тепер був за рогом від них, і вони не могли його бачити.

Ця вентиляційна шахта, здавалося, повертала в бік кімнати з телестилями трохи ліворуч. Вона справді досить широка. Можливо.

Сил схвильовано помахала рукою, тож він протиснувся в отвір. Шахта виявилася більш ніж достатньо широкою праворуч і ліворуч, але не дуже високою. Каладіну довелося рухатися, використовуючи ручки щіток, щоб підтягуватися. Він хвилювався, що шкрябання викаже його, але, на щастя, ліворуч шахта привела в невелику, добре освітлену кімнату. Шахта, в яку він заліз, проходила всередині товстої стіни між цією кімнатою та якимось приміщенням з іншого боку.

Це означало, що Каладін міг зазирнути в кімнату з отвору під стелею, і при цьому майже повністю ховався за кам’яною стінкою. Телестилі зависли над безліччю аркушів паперу, чекаючи на повідомлення. Не було жодних ознак двох співунок, яких вони бачили раніше, — ті повернули телестиль і завершили свою роботу. Однак дві інші співунки в розкішних сукнях стежили за телестилями, перевіряючи, чи не блимають вогники, ставили телестилі на дошки, де ті починали жваво писати, а неактивні складали купами на столах.

Сил залетіла всередину, і ніхто не глянув на неї, тож вона справді залишалася невидимою. Вона почала читати звіти, які надходили. Двері відчинилися, і ввійшов один з вартових, вимагаючи надіслати звіт своєму начальнику. Вони знайшли те, що нагадувало ознаки Променистого — а Переслідувач наказав усім стежити за подібними речами.

У Каладіна, можливо, лишилося небагато часу, перш ніж прибуде сама істота. Краще рухатися швидко. Коли вартовий пішов, Каладін тихо поворушився в тісній шахті, дотягнувся до пояса й витягнув шматок мотузки. Прямо під ним стояв стіл із багатьма телестилями, а також там лежав шкіряний футляр, з якого стирчало кілька кінчиків.

Йому потрібно дочекатися ідеального моменту. На щастя, відразу почало миготіти кілька телестилів — і вони, мабуть, передавали важливі повідомлення, бо дві співунки швидко повернулися до них і перестали писати звіт солдата. Каладін Викидом прикріпив мотузку до однієї щітки, а потім застосував до плаского боку щітки зворотний Викид, наказуючи притягувати лише певні предмети, зараз — шкіряний футляр.

Співунки були настільки зайняті, що Каладін відчув: це шанс. Він опустив щітку на мотузці до столу. Коли щітка наблизилася, шкіряний футляр почав рухатися за власним бажанням, перемістився й прилип до щітки.

Серце Каладіна калатало: він був упевнений, що його ось-ось спіймають. Він витягнув щітку з футляром на мотузці, і всередині тихо застукотіли телестилі. Ніхто не помітив, і він потягнув здобич у шахту.

У футлярі Каладін виявив багацько телестилів — щонайменше двадцять. Можливо, їх щойно доставили, оскільки вони все ще були зв’язані попарно шпагатом. Судячи з того, як рубіни сяяли Пустосвітлом, він сподівався, що вони працюватимуть у вежі.

Він сховав великий футляр у свій мішок. Тоді подумав про всю важливу інформацію, яка, напевно, передавалася через цю кімнату. Чи зможе він вкрасти ще щось?

Ні, сьогодні він уже достатньо ризикував. Він надіслав швидку думку Сил, і та підлетіла до нього, а Каладін поповз назад через вентиляційну шахту. Вона шмигнула попереду, а потім гукнула ззаду:

— Коридор порожній.

Він легко вибрався з отвору, вхопився пальцями за край і повис на мить, тихо зістрибнув з висоти кількох футів на підлогу коридору і знову визирнув у бік вартового поста.

— Що тепер? — спитала Сил. — Хочеш, щоб я знову прикинулася спреном спустошення?

Він кивнув. Хотілося спробувати інший шлях, бо він хвилювався, що ці солдати можуть запідозрити ту саму хитрість. Але вони одного разу повірили, і він знав прямий шлях до периметра цим коридором. Так буде безпечніше.

Однак поки Сил готувалася, Каладін помітив щось далі в коридорі, далеко від вартових. Миготливе світло. Він підняв руку, щоб зупинити Сил, а потім показав туди.

— Що це? — спитала вона, чкурнувши в бік світла.

Він обережно пішов слідом й наблизився до мерехтливого гранатового світла. Нахмурившись, Каладін притис до нього руку.

— Ваша світлосте Навані? — запитав він.

«Ні, — відповів голос, якийсь середній між чоловічим та жіночим. — Ти мені потрібен, Променистий. Благаю. Вони мене знайшли».

— Тебе?

«Один із вузлів! Який захищає мене. Благаю. Прошу, ти повинен захистити його. Благаю».

— Звідки ти знаєш? Ти повідомив її світлості Навані?

«Благаю».

— Де?

«Другий рівень, біля центрального атріуму. Я проведу тебе. Вони зрозуміли, то один із вузлів має бути назовні, щоб заряджатися Буресвітлом. Вони послали по неї. По Повелительку Болю. Вона забере мій розум. Благаю. Променистий. Захисти мене».

Сил висіла в повітрі біля нього.

— Що? — запитала вона.

Каладін опустив руку. Він так утомився.

Але сьогодні не міг дозволити собі втому. Він мав бути Каладіном, Буреблагословенним. Каладін Буреблагословенний б’ється в будь-якому випадку.

— Нам потрібно знайти кращу зброю, — сказав він. — Швидко.

59 Гратка кристала, який росте

Каладін знав: є ймовірність, що він зробить величезну помилку. Він не розумів природи вежі чи того, що відбувається з нею та Навані. Він дуже ризикував, показавшись.

Проте це гранатове світло врятувало його з лап Переслідувача. І зараз він почув щось у голосі спрена. Справжній переляк. Жах, поєднаний із благанням про захист, — те, що Каладін не міг проігнорувати.

Каладін був виснажений морально і фізично. Поки він біг, привабив зграйку спренів виснаження, схожих на струмені пилу. Гірше того, останніми днями підсвідомо панікував щоразу, коли брав у руки зброю. За останні місяці він навчився діяти, попри все це. Каладіна надихнула хвиля енергії, яка просочилася крізь нього ще до того, як він втягнув Буресвітло. Він дозволив їй керувати собою, замість утоми.

Зрештою все наздожене його. Але поки що він може прикинутися сильним. Вдати, що знову став солдатом.

Четверо вартових дивилися в інший бік, тож Каладін, біжучи на повній швидкості, майже дістався до них, перш ніж перший вартовий обернувся. Каладін скористався шансом, щоб спалахнути силою, і заробив ще одну частку секунди, коли вартовий запанікував і вирячив очі від страху.

Він скрикнув, коли Каладін наблизився, витягнувши руки перед собою й очікуючи удару списа. Багато людей бояться, що на них летить щось гостре, але поки його Буресвітло трималося, єдина реальна небезпека для Каладіна полягала в тому, що співуни переважали його чисельно та за силами.

Співун замахнувся, але Каладін перехопив спис. Тоді смикнув його, і противник утратив рівновагу. Його навчив цього маневру Ґав, який казав, що його необхідно навчитися, але практично неможливо виконати. Каладін додав власну хитрість, наповнивши ратище повним Викидом, завдяки чому воно прилипло до рук вартового. Тоді він штовхнув зброю вбік, обернувся й приклеїв її до списа іншого вартового.

Каладін схопив цей спис, також зарядив його, а потім залишив обох вартових прилиплими до своєї зброї. Поки вони кричали від здивування, Каладін тримав ратища схрещених списів — по одному в кожній руці — і штовхнув їх угору, щоб наконечники вдарилися об стелю. Потім плавно пірнув крізь утворений отвір, залишивши двох співунів кричати з усіх сил, марно намагаючись вивільнити зброю та руки.

Каладін ударив плечем третього вартового, ляснув співуна по спині й зарядив його мундир. Потім штовхнув цього вартового на четвертого. Вони впали купою, сплутані й прилиплі один до одного. Каладін пританцьовував на носках, чекаючи наступної атаки. Її не сталося. Співуни залишилися там, де він їх кинув, кричали та лаялися, намагаючись рухатися.

Він копнув спис і схопив його в повітрі. «Привіт, старий друже. Я постійно знаходжу шлях до тебе, чи не так?» Можливо, йому слід хвилюватися не про залежність Тефта. Завжди знаходилося виправдання, чому Каладіну знову знадобився спис, правда?

Ось чого він боявся. Саме це змусило його тремтіти. Тривога, що він ніколи не зможе відмовитися від зброї.

Він засунув спис під пахву й помчав тунелем. Мерехтливе гранатове світло з’явилося на підлозі перед ним, рухаючись уздовж одного з шарів у камені до сходів попереду.

— Ні, — сказав Каладін, сподіваючись, що спрен вежі почує його. — Внизу буде пост вартових. Я вже чую, як вони відгукуються на ті крики. Щоб спуститися на другий поверх, ми вийдемо на балкон по периметру, спустимося по стіні, а потім попрямуємо всередину. Так зможемо залишити позаду будь-які хвости.

Спрен, здавалося, почув, бо послав світло, яке рухалося вздовж стіни поруч із Каладіном, навпроти біло-блакитної стрічки Сил з іншого боку. Вони дісталися балкона за кілька хвилин, дещо швидше, ніж було потрібно, щоб пробратися всередину. Вони перебували на краю вежі, але центральний атріум був далеко на східному боці. Шлях повністю пролягав усередині вежі. Йому доведеться пройти через увесь другий поверх, щоб дістатися до нього.

Каладін почув позаду себе крики — він мав рацію, коли подумав про хвіст. Приклеїв спис до спини, наповнивши Викидом його частину і притуливши до своєї сорочки, а потім розмотав мотузку навколо пояса. Швидко накинув Викид на кінець, що дозволило приклеїти мотузку до поруччя, і тоді плавним рухом зіскочив на них, приклеївши інший кінець до своєї сорочки, якщо раптом послизнеться, а потім міцно стис мотузку.

Він гойднувся назовні, а потім на балкон унизу. Тут, на жаль, хтось жив. Тож після того, як Каладін дістав мотузку, він промчав через кімнату якоїсь родини, перестрибнувши та ковзнувши по їхньому обідньому столу. За мить вийшов за двері зі списом у руці. Каладін почув віддалений крик гніву з-за балкона — співуни нагорі зрозуміли, що він утік шляхом, яким вони не могли його наздогнати.

Тут його знайшов спрен вежі й почав направляти. Шари та кристалічні лінії не завжди йшли прямо по коридорах, тому інколи світло оберталося навколо нього, слідуючи за жилкою в камені. Іноді зникало, коли для нього не було прямого шляху, але завжди з’являлося поперед Каладіна знову, світячись на підлозі чи стіні, спонукаючи його йти вперед.

Звичайно ж, Каладін привертав увагу. Завдяки тому, що стояла пізня година, він не стикався з натовпом, який міг сповільнити його, але й патрулі вартових також ніщо не відволікало. Він зарядив і кинув спис у двох вартових, які випадково вискочили в коридор попереду нього, а потім схопив один зі впущених ними списів, поки вони борсалися й лаялися, намагаючись відліпити його стару зброю від своїх пальців.

З наступними вартовими було не так легко впоратися. Він побачив, як ті поспішно гуртуються на перехресті — там, де йому доведеться пройти, або ж довго обходити це місце. Каладін сповільнився в коридорі, спостерігаючи, як вони шикуються із сітками в руках. Його першим поривом було залізти на стіну й дезорієнтувати їх. Але, звісно, Каладін більше не мав доступу до цієї здатності — він підозрював, що пройде багато часу, перш ніж нарешті усвідомить, що гравітаційні Викиди не працюють.

Він схопив спис однією рукою, засунувши ратище під пахву, і кивнув Сил. Разом вони прорвали блокаду. Кілька солдатів мали арбалети, тож він вільною рукою зарядив кам’яну стіну. Коли вони вистрілили, болти відхилилися до неї.

Група з сітями стояла позаду співунів із сокирами. Зброя нагадала йому паршендійську, але співуни були одягнені як азіші, у різноколірні мундири, без самоцвітів, вплетених у бороди.

Вони знали, як боротися з Променистими. Співуни із сокирами швидко підійшли, змусивши його вступити в бій, і тоді почали злітати сіті. Каладін відкинув одну списом, але при цьому став вразливим, і сокира вдарила його в бік — така рана означала б смерть для звичайного солдата.

Каладін відсахнувся від сокири, і гострий біль згас, коли Буресвітло зцілило його, але інша сітка злетіла над головою. Вони були б не проти спіймати нею когось зі своїх, аби лише заплутувати Каладіна достатньо довго, щоб почати його рубати.

Відчуваючи самотність більше ніж будь-коли, Каладін ухилився від сітки й відступив. Він хотів зарядити одну із сіток і приклеїти до підлоги, щоб її неможливо було відірвати, але не міг нахилитися, щоб доторкнутися до неї.

«Може, варто зняти черевики», — подумав він. Ця ідея суперечила всім його тренуванням, але він не бився, як колись. Нині забитий палець на нозі виліковувався миттєво, тоді як можливість заряджати долівку, по якій він ходив, була величезною перевагою.

Кількома обережними випадами він змусив співунів триматися на відстані, а потім відступив, перш ніж сітка змогла його зловити. На жаль, ця група, напевно, мала зупинити його, доки не прибудуть Владні та Сплавлені. Усе спрацювало ідеально. Без Сколкозбройця Каладін став не таким невразливим, як колись. Його поступово відтіснили до наступного перехрестя.

— Каладіне, — окликнула Сил, ширяючи біля його голови стрічкою світла. — Ліворуч від тебе.

Він швидко глянув туди й побачив мерехтливе гранатове світло на стіні далі в коридорі зліва. Що ж, він точно не зможе пробитися через цих солдатів найближчим часом. Він кинувся до світла, а солдати — виправдано боячись Променистого — пішли слідом, уже обережніше. Це дало Каладіну час відчинити поштовхом ноги двері та, слідуючи за світлом, увійти до розкішної крамниці склодувів.

Це місце здавалося глухим кутом, аж тут він помітив самоцвіт, вмурований у стіну за прилавком. Каладін перестрибнув через нього, зарядив камінь — і стіна розступилася. Він прослизнув крізь отвір, а потім знову зачинив прохід за собою.

Каладін опинився в іншій, більшій крамниці, заставленій недоробленими манекенами для одягу. Він налякав нічного робітника, чоловіка з тайленськими моряцькими вусами та закрученими бровами. Робітник випустив тесло, скочив на ноги та сплеснув.

— Ясновельможний Буреблагословенний! — вигукнув він.

— Тихше, — сказав Каладін, перетинаючи кімнату й прочиняючи двері, щоб визирнути в коридор. — Тобі треба сховатися. Коли вони прийдуть і запитають, то ти мене не бачив.

У коридорі було порожньо, і Каладін був майже впевнений, що знає, де він зараз. Цей короткий шлях повністю обходив блокування. Залишалося сподіватися, що це зіб’є з пантелику солдатів, коли ті намагатимуться вистежити його. Каладін хотів вислизнути за двері, але тесляр схопив його за руку.

— Променистий, — сказав він. — Як? Ти все ще борешся?

— Так само, як і ти. День за днем роблю наступний крок, — Каладін узяв чоловіка за зап’ястя. — Не дай убити себе. Але також не втрачай надії.

Той кивнув.

— Сховайся, — велів Каладін. — Вони прийдуть мене шукати.

Він вискочив у коридор і приєднався до Сил. Приблизно через десять хвилин бігу почув крики праворуч, але ніхто не вибіг — Каладін зрозумів, що вони подумали, буцімто він прямує до сходів, які вели прямо до більшого сходового маршу, який, своєю чергою, вів до підвалу. Мабуть, вони вирішили, що він намагається врятувати королеву або дістатися до кристалічної колони.

Їхня помилка дозволила пройти кількома дальніми шляхами, не зустрівши жодного патруля, доки він нарешті не наблизився до атріуму. Йому вдалося перетнути весь поверх, але тепер він був настільки глибоко у вежі, що майже опинився в оточенні.

Світло привело Каладіна до північного боку вежі, через кілька житлових коридорів, де з-під дверей світилося. Кімнати біля атріуму та його величезного вікна були популярними — тут люди все ще могли бачити сонячне світло, і в атріумі загалом було тепліше, ніж по периметру, до того ж з легким доступом до ліфтів.

У цьому місці панувала неприродна тиша, можливо, через комендантську годину. Каладін звик до того, що атріум живий, тут цілий день лунають розмови, а ліфти тихо брязкають під час руху. Сьогодні ввечері тут панувала тиша. Він прокрадався шляхом, який показував спрен вежі, гадаючи, коли ж зустріне ворогів. Напевно, хтось зрозумів, що він робить. Звичайно, вони...

Він зупинився в коридорі, побачивши попереду яскраве світло. Міг заприсягтися, що дійшов до найдальшого краю вежі, до місця біля величезного скляного вікна, яке виходило на схід. Тут не повинно бути кімнат, але попереду, праворуч від нього, крізь якийсь отвір пробивалося місячне світло.

Він повільно підійшов і виявив місце, всіяне уламками. Таємні двері в стіні були виламані, і коли Каладін визирнув, то побачив за дверима короткий тунель, що виходив назовні. Це справді була східна стіна вежі, плаский бік Урітіру. Таємний тунель тут був старим, а не щойно прорубаним, і вів до гір.

Там був Переслідувач. Він стояв з якоюсь іншою Сплавленою й оглядав дивний пристрій у кінці короткого тунелю, саме там, де він закінчувався й виходив назовні. Сяйнистий сапфір, завбільшки з яхонтосерце прірводемона, був встановлений у вбудовану підставку, що підіймалася з підлоги. Весь механізм був покритий кремом, тому що довго пробув тут, і Сплавленим довелося розбити кремову кірку, щоб дістатися до самоцвіту.

Каладін відразу зрозумів, що відбувається. Як і говорив Родич, вузол для захисту вежі було розміщено там, де він міг природним чином всотувати Буресвітло під час бур, коли вони досягали такої висоти. Незнайома Сплавлена була високою, з пучком червоно-помаранчевого волосся. Вона носила практичне бойове спорядження зі шкіри та тканини і стояла, склавши руки за спиною й оглядаючи сапфір.

Іншим Сплавленим був, як Каладін уже помітив, Переслідувач. Величезна гора хітину й темно-коричневої тканини з очима, що світилися темно-червоним. Усі сфери з ліхтарів у коридорі позаду Каладіна вийняли, тому єдине світло линуло від сапфіра.

— Бачиш? — сказала Сплавлена алетійською, коли вони помітили Каладіна. — Я ж казала тобі, що він прийде. Я дотримуюсь своїх обіцянок, Переслідувачу. Він твій.

Червоні очі пильно подивилися на Каладіна, а потім потемніли, коли стрічка багряного світла вирвалась із центру обрисів Переслідувача. Тіло — викинуте лушпиння — впало на підлогу. Каладін підняв спис, намагаючись визначити, де приземлиться Переслідувач. Він покладався на чуття, сподіваючись зловити Сплавленого, коли той втілюватиметься.

Однак цього разу стрічка Переслідувача кілька разів підстрибнула й закрутилася, дезорієнтуючи Каладіна. Він штрикнув списом знову, але не влучив, і Переслідувач виник збоку від списа Каладіна. Істота кинулася на юнака, і той позадкував у темний коридор за межами тунелю.

Істота ступила в розбитий дверний отвір. Каладін зарядив свій спис і кинув його в Переслідувача — Сплавлений рефлекторно спіймав його. Його руки прилипли до списа, а Каладін стрибнув уперед і штовхнув Сплавленого, змусивши його відступити. Два кінці списа прилипли до обох боків одвірків.

Каладін відскочив, залишивши істоту частково знерухомленою, і та незграбно намагалася поворухнутися, проте обидві руки залишалися прикріпленими до списа. Згодом, звісно, Переслідувач просто скинув чергове тіло, як лушпиння, та полетів у вигляді стрічки світла. Каладін вилаявся. Він був надто непідготовленим до такого бою і з таким суперником. Те, що подіяло на солдатів, тут виявилося безглуздим. Він кинувся, щоб схопити свій спис, але той опинився під лушпинням, яке розвалювалося.

Переслідувач матеріалізувався прямо позаду Каладіна і схопив його могутніми руками, не даючи дістатися до списа. Хай там як, це погана зброя для такої битви. Переслідувач, очевидно, чудово вмів підкрадатися до ворогів.

Каладін закрутився, намагаючись вирватися, але Переслідувач схопив його точним хватом, ідеально, щоб знерухомити обидві руки Каладіна. Тоді істота штовхнула його, використовуючи свою значну вагу, і повалила на коліна.

Переслідувач не намагався задушити Каладіна. Істота навіть не звільнила одну руку, щоб схопити ніж, як під час їхньої попередньої сутички. Усе, що мав зробити Переслідувач, — це утримувати Каладіна, доки не вичахне його Буресвітло. Вони були глибоко всередині вежі, оточені іншими співунами та Сплавленими. Що довше триватиме ця битва, то гірше для Каладіна.

Він боровся, намагаючись вирватися. У відповідь Переслідувач нахилився і заговорив із сильним акцентом:

— Я вб’ю тебе. Це моє право. Я вбивав кожного — людину чи співуна, — хто коли-небудь убивав мене.

Каладін спробував відкотитися набік разом з Переслідувачем, але той утримав їх.

— Ніхто ніколи не перемагав мене двічі, — прошепотіла істота. — Але якби тобі якось вдалося здійснити такий подвиг, я б продовжував приходити. Наприкінці війни ми більше не обмежені Брейзом, і я безсмертний. Я можу переслідувати тебе вічно. Я — спрен помсти.

Каладін спробував зарядити супротивника, як робив це для гравітаційного Викиду. Буресвітло чинило опір, і не дивно. Сплавлені мали власні сили, і ті чомусь ускладнювали заряджання господарів.

Тож замість цього Каладін потягнувся й провів по підлозі однією рукою, заряджаючи камінь. Ноги Переслідувача прилипли до підлоги, але прилипли й черевики Каладіна, зчепивши їх разом.

— Здавайся зараз, — сказав Переслідувач. — Помри, це твоє право. Ти ніколи більше не зможеш спокійно спати, Промениста дрібното. Я завжди приходитиму, завжди полюватиму на тебе. Так само невідворотно, як бурі. Я буду...

— Зараз же відпусти його! — пролунав суворий голос, і над підлогою пролетів червоний спрен. — Негайно! Він нам потрібен. Можеш убити його потім!

Переслідувач послабив хватку, можливо, приголомшений тим, що отримав наказ від спрена спустошення. Каладін ударив Переслідувача ліктем у підборіддя — лікоть заболів, наче по ньому вгатили молотком, — й істота мусила відпустити його. Це дозволило Каладіну кинутися вперед і забрати трохи Буресвітла, провівши рукою по підлозі, і, своєю чергою, його ноги звільнилися. Він кинувся геть, але залишив на підлозі достатньо Буресвітла, щоб Переслідувач не зміг відірватися.

Істота зосередилася на Сил.

— Ти добре брешеш як для спрена честі.

З цими словами тіло Переслідувача розсипалося і його стрічка зникла за рогом. Як і раніше, він, здавалося, потребував перерви після того, як покинув третє тіло.

Каладін підозрював: якщо Переслідувач створить четверте тіло, у нього не залишиться достатньо Пустосвітла, щоб утекти. Можливо, саме так можна його вбити — закрити в четвертому тілі. Або ж застати зненацька та вбити, перш ніж він зможе вирватися, як Каладін колись і зробив.

— Дякую, — сказав Каладін Сил, яка знову посиніла.

Він схопив свій спис, а потім озирнувся через плече й побачив кількох людей, які визирали зі своїх кімнат і спостерігали за сутичкою. Він помахав їм, щоб вони зачинили двері, потім перескочив через уламки й кинувся до Сплавленої у кінці секретного тунелю.

Наблизившись, помітив скляну кулю, приблизно дюймів шість у діаметрі, вставлену в невелику нішу в стіні біля самоцвіту. Спочатку він подумав, що це якийсь освітлювальний прилад, але той був обмотаний металевими дротами, як фабріал. Що це таке, заради Рошару?

Каладін не встиг оглянути його далі, бо Сплавлена притиснула руку до сапфіра. Світло самоцвіту почало згасати.

«Вона спотворює колону, — здогадався Каладін, — використовує цю штуку як канал, щоб доторкнутися до неї».

Він направив на Сплавлену спис. Вона зупинилася й обернулася до нього.

— Переслідувач не бреше, — сказала вона алетійською з акцентом. Він полюватиме на тебе вічно. Попри будь-який здоровий глузд та обов’язок.

— Відійди від самоцвіту, — наказав Каладін.

— Він незабаром повернеться. Тобі треба тікати. Він розмістив самоцвіти з Пустосвітлом у схованки неподалік, щоб підживлюватися і створювати нові тіла.

— Я сказав: відійди.

— Ти Вітробігун, — продовжила вона. — Ти не завдаси мені шкоди, якщо я не загрожуватиму тобі.

— Доторкнувшись до цього самоцвіту, ти створюєш загрозу. Відійди геть.

Вона підкорилася, натомість підійшла до нього, склавши руки за спиною:

— Як ти гадаєш, що дає тобі змогу продовжувати використовувати свої сили? Зізнаюся, я хвилювалася через Вітробігунів. Кажуть, що ваші Сплески найближчі до Гонора.

Каладін стиснув у долоні спис, не знаючи, що робити. Заколоти її? Він має захистити самоцвіт.

«Або знищити його», — подумав Каладін. Буря забирай, так він послабив би щит, встановлений Навані, і якщо вороги знайшли цей так швидко, скільки часу мине, доки вони виявлять інші? Він глянув на Сил, що сиділа на його плечі, і та похитала головою. Вона теж не знала, що робити.

— Ах, — промовила Сплавлена. — Він повернувся. По тебе.

Каладін ризикнув, озирнувся через плече й вилаявся, побачивши, як до нього наближається чітка криваво-червона стрічка світла. Прийнявши миттєве рішення, Каладін кинув спис і витяг скальпель. Потім швидко розрізав шнурки на черевиках.

Переслідувач з’явився в тунелі й потягнувся, щоб схопити Каладіна, але той схилився, вивертаючись від ворога, і зарадив підлогу повним Викидом. Потім стрибнув уперед, оминувши Переслідувача, а черевики, приклеєні до каменя, залишив. Переслідувач не втримався й приземлився на підлогу, опинившись у пастці.

Каладін виставив перед собою скальпель і босоніж відступив до уламків розбитої стіни. Переслідувач злісно дивився на нього, залишаючись приклеєним до підлоги. Потім усміхнувся, покинув своє тіло й кинувся в бік Каладіна.

Каладін відступив через отвір у зовнішній коридор, знову заряджаючи підлогу, витративши багато Буресвітла. Він зміг ухилитися від наступної атаки Переслідувача, а істота знову прилипла до підлоги. Та Каладін не міг ступити вперед і повернути Буресвітло, яке використав, не потрапивши в зону досяжності Переслідувача.

Його Буресвітло майже скінчилося, і Переслідувач чітко зрозумів це. Істота покинула друге тіло, а перше вже почало розсипатися. Коли Каладін стрибнув уперед, щоб спробувати забрати своє Буресвітло, Переслідувач кинувся на нього стрічкою світла, наче вугор, що клацає зубами, І Каладін відступив.

Вони дивилися один на одного в темному коридорі. Переслідувач міг створити ще лиш одне тіло, перш ніж йому знадобиться оновити своє Пустосвітло, або ж він ризикне битися у четвертому тілі та, можливо, загинути. Але Буресвітло Каладіна майже скінчилося, і він не міг швидко отримати ще.

Буря! Сплавлена повернулася до самоцвіту й знову почала працювати з ним.

— Ми повинні знищити його, Каладіне, — прошепотіла Сил.

Вона мала рацію. Він не зможе захистити це місце сам. Просто має сподіватися, що інші вузли приховані краще. Хоча... хіба можна сховати щось краще, ніж усередині стіни?

Каладін глибоко вдихнув, а потім кинувся вперед, щоб змусити Переслідувача втілитися. Той так і зробив, але лише після того, як повернувся в центр другого кола Буресвітла, створеного Каладіном. Це дозволило істоті матеріалізуватися, стоячи на залишках другої своєї оболонки, приклеєної до підлоги.

Сплавлений низько присів і простягнув руки, готовий схопити Каладіна, якщо той спробує пробігти повз. Каладін мусив відступити.

«Не можна дозволити собі битися з ним так, як він хоче, — подумав Каладін. — Якщо він схопить мене, я не вирвуся».

Каладін убив Переслідувача раніше, використавши проти нього його ж самовпевненість. Цього разу він не повторив такої ж помилки, але все одно лишався дуже самовпевненим.

«Використай це. Нехай він переможе сам себе».

Каладін розвернувся і почав тікати в протилежному напрямку. Переслідувач зареготав позаду:

— Правильно, людино! Тікай! Ти вже зрозумів! Біжи, а тебе переслідуватимуть.

Сил полетіла поруч із Каладіном.

— Який план? — спитала вона.

— Його звуть Переслідувачем. Він любить гонитву. Коли ми робили те, чого не повинні робити люди, тобто намагалися битися з ним, він був обдуманим і обережним. Тепер ми тікаємо, ми — здобич. Він може стати необережним. Але він не залишить третє тіло, доки ми не опинимося досить далеко, щоб він був упевнений, що ми не повернемося й не нападемо на ту Сплавлену. Лети й попередь мене, коли він це зробить.

— Добре.

Вона кинулася спостерігати.

Каладін кілька разів повернув у коридорі, а потім гукнув:

— Спрене вежі, ти мені потрібен!

Гранатове світло попереду швидко замиготіло, немов тривожилося. Каладін підбіг до нього, а Сил кинулася назад.

— Переслідувач перезаряджається, але не залишає фабріал без нагляду! Він отримує Пустосвітло від Сплавленої.

Каладін кивнув і притиснув долоню до стіни. В його думках заговорив спрен вежі:

«ВонаменевбиваєВонаменевбиваєВонаменевбиває. Зупиницезупинице».

— Я намагаюся, — сказав Каладін.

Він дістав кілька своїх самоцвітів, а потім влив у них своє Буресвітло, щоб зберегти те, що залишилося.

— Я не впевнений, що зможу знову перемогти цього монстра. Без союзників на полі бою. Він занадто добре б’ється сам на сам. Отже, мені потрібна ще одна прихована кімната. З єдиним виходом і дверима, які швидко відчиняються й зачиняються.

«Ти збираєшся ховатися? — істерично відгукнувся Родич. — Ти не можеш...»

— Я не покину тебе, але ти повинен зробити, що я прошу. У нас не так багато часу. Будь ласка.

— Каладіне! — закричала Сил. — Він іде!

Каладін вилаявся, залишив Родича і метнувся до перехрестя темних коридорів попереду.

— Пригнися! — закричала Сил.

Каладін пригнувся, ледь уникнувши хватки Переслідувача, коли той утілився. Коли Каладін кинувся в інший бік, істота ще раз спробувала його впіймати, скинувши оболонку та кинувшись наввипередки Каладіну.

Намагаючись зіграти роль здобичі в паніці, Каладін розвернувся й побіг в інший бік, хоча ненавидів повертатися спиною до таких істот. Він майже відчував, як Переслідувач втілюється, намагаючись схопити його за шию...

Коли Каладін кинувся коридором, люди, які спостерігали за гонитвою, позачиняли двері. Позаду зареготав Переслідувач. Так, він розумів таку боротьбу. Насолоджувався нею.

— Біжи! — закричав він. — Біжи, людисько!

Попереду спалахнуло гранатове сяйво, а потім почало рухатися бічним коридором. Каладін побіг у тому напрямку, коли Сил попередила його, що наближається Переслідувач. Гранатове сяйво, на щастя, просунулося прямо по стіні, а потім спалахнуло, висвітивши самоцвіт, захований у камені. Каладін втягнув Буресвітло з однієї зі своїх сфер, зарядив самоцвіт, і двері почали відчинятися. Вони були швидшими, ніж попередні, як він і попрохав.

— Він майже тут! — крикнула Сил.

— Як тільки я зайду, — прошепотів Каладін спрену вежі, — починай зачиняти двері. А потім заблокуй їх.

Він озирнувся й побачив червоне світло, що швидко наближалося. Отже, глибоко вдихнувши, Каладін пірнув у приховані до цього двері. Як він і просив, ті відразу ж почали зачинятися. Каладін повернувся обличчям до коридору, стривожено витягнувши скальпель. Він удав, ніби мав намір стояти там і битися.

Знову схопи мене за спину, як ти робив раніше. Будь ласка. Стрічка затанцювала над його головою. Каладін стрибнув уперед, протиснувшись крізь дверний отвір, який уже зачинявся, саме тоді, коли Переслідувач втілився в кімнаті позаду нього.

Каладін упав уперед і, силкуючись, підвівся. Двері за його спиною з гуркотом зачинилися. Він чекав, і серце калатало в грудях, потім обернувся й подивився на двері. Чи достатньо тоненька стрічка Переслідувача, щоб протиснутися через щілину? Ці приховані двері були настільки герметичні, що їх майже неможливо побачити ззовні, і Сил теж мала вигляд стрічки. Він припустив, що ті самі правила діють на Переслідувача.

Сил опустилася поруч із ним, набувши вигляду молодої жінки у формі Четвертого мосту. Вона надала одягу темно-синього кольору.

Усе затихло. Потім почувся гнівний крик, приглушений каменем майже повністю. Каладін усміхнувся, випроставшись. Йому здалося, що Переслідувач кричав:

— Боягуз!

Каладін віддав честь зачиненим дверям, а потім повернувся, щоб по бігти назад тим самим шляхом, яким прийшов. Йому знову довелося шикнути на людей, щоб вони зачинили двері й не потрапляли на очі. Де ж їхнє почуття самозбереження?

Коли вони побачили його, їхні очі сповнилися надією. І в тих виразах він зрозумів, чому люди хотіли це бачити, попри небезпеку. Вони думали, що загарбники підкорили всіх і правлять ними, але тут залишився Променистий. Їхні надії немов тиснули на нього, І він нарешті дістався прихованого тунелю. Сплавлена з пучком волосся стояла в зосередженій позі, притиснувши руку до сапфіра.

Здавалося, вона не спотворює його. І справді, вона дістала великий діамант і наблизила його до сапфіра, переносячи світло. Схоже на Буресвітло, хоча трохи не того відтінку.

Каладін підібрав з підлоги якийсь уламок. Його краї були гладко зрізані. Робота Сколкозбройця.

Каладін стрибнув уперед і відштовхнув Сплавлену, намагаючись скинути її зі скелі. Це змусило її крикнути й вийти з трансу, але вона схопилася за виступ і не впала.

Перш ніж вона встигла його зупинити, Каладін ударив самоцвіт уламком, і той розколовся. Цього було достатньо — тріснуті камені не могли втримувати Буресвітло, — але для впевненості він ударив ще кілька разів, потім вирвав сапфір із корпусу та кинув його в прірву.

Самоцвіт зник у темряві, впавши на сотні футів зі стрімчака до скель далеко внизу. Каладін щось відчув, коли сапфір вирвався. Слабке відчуття, що темрява у вежі загусла — чи, можливо, Каладін лише зараз усвідомив результати недавньої спроби Сплавленої спотворити вежу.

Каладін перевів подих — місію завершено. Він позадкував, однак саме в цю мить його Буресвітло майже вичерпалося, енергія вичахла, і темрява ставала все сильнішою — Каладін відчув слабкість. Він обперся рукою об стіну, бо в очах затуманилося, і втома, здавалося, стала надто сильною.

Перед Каладіном метнулася тінь, і він змусив себе насторожитися, але не встиг відсахнутися, і Сплавлена з пучком волосся встигла встромити ножа йому в груди. Він миттєво відчув різкий біль і витягнув скальпель, але Сплавлена відскочила, перш ніж він встиг вдарити її.

На камені закрутилися спрени болю, а Каладін похитнувся, стікаючи кров’ю. Він втягнув залишки Буресвітла й притиснув руку до рани. Буря. Його розум... затуманився. І темрява здавалася такою сильною.

Однак Сплавлена, здавалося, не хотіла завдавати наступного удару. Вона сховала ніж і сплела перед собою пальці, спостерігаючи за ним. Як не дивно, він помітив, що скляна сфера зникла з маленької кам’яної ніші. Куди Сплавлена поділа її?

— Ти продовжуєш зцілюватися, — зауважила вона. — І раніше я бачила використання сплеску Адгезії. З того, як ти рухаєшся, прикутий до землі, я припускаю, що Гравітація вже не підкоряється тобі. Отже, не пов’язано з твоєю гібридною силою? Тією, яку ваш орден часто використовує, щоб направляти стріли в польоті?

Каладін не відповів. Він стиснув скальпель, чекаючи, поки рана загоїться. Біль не зникав. Загоєння відбувалося повільніше, ніж зазвичай?

— Що ти зробила мені? — прохрипів він. — Клинок отруєний?

— Ні, я просто хотіла перевірити, як проходить твоє зцілення. Здається повільним, чи не так? Гм-м-м...

Йому не подобалося, як вона дивилася на нього, — проникливо й зацікавлено, наче лікар, який оглядає труп перед розтином. Здавалося, її не хвилювало те, що він позбавив її можливості спотворити вежу — можливо, тому, що атака Каладіна лише сповільнила досягнення кінцевої мети — дістатися до кристалічної колони.

Він підняв скальпель, чекаючи, поки загоїться буреклята рана. Загоєння продовжувалося. Але дуже повільно.

— Якщо ти мене вб’єш, — зауважила Сплавлена, — я просто відроджуся. Виберу найневиннішого серед співунів вежі. Мабуть, матір, дитина якої достатньо доросла, щоб зрозуміти біль утрати, але недостатньо доросла, щоб зрозуміти, чому мати тепер не визнає її.

Каладін мимохіть загарчав, ступаючи вперед.

— Так, — сказала Сплавлена. — Справжній Вітробігун, аж до самого яхонтосерця. Неймовірно. Мене запевняли, що у вас не було жодної спадкоємності спренів чи традицій, які передавалися від древніх. Проте ті самі погляди, ті самі структури виникають природним шляхом, немов гратка кристала, який росте.

Каладін знову загарчав та ковзнув убік, до свого кинутого списа та черевиків.

— Ти повинен піти, — сказала Сплавлена. — Якщо ти знову вбив Переслідувача, це викличе неабиякий переполох серед мого народу. Я не вірю, щоб таке коли-небудь сталося. Попри це, у мене є Сплавлені та Владні, які незабаром приєднаються до нас і завершать його роботу. Ти можеш утекти від них, якщо підеш зараз.

Каладін невпевнено вагався. Його інстинкти підказували, що він повинен робити протилежне тому, що сказала ця Сплавлена, з принципу. Але він передумав і втік у коридори — бік усе ще болів, — покладаючись на спрена вежі та Сил, які зможуть вивести його з небезпеки до надійного сховку.

60 Ессай

Венлі відчула, як усі ритми завмерли, коли побачила Рлайна в камері. Це нагадувало тишу після крещендо.

У цій тиші Венлі нарешті повірила в те, що сказала їй Мазіш. У цій тиші змінився весь Рошар. Венлі більше не була останньою. І в цій тиші Венлі здалося, що вона чує щось далеке, за межами ритмів. Чистий тон.

Рлайн подивився крізь грати, а потім усміхнувся їй.

Мить спокою скінчилася. Здавалося, він перейняв деякі людські вирази обличчя. Чи впізнав він її в цій подобі? Візерунки її шкіри були такими ж, але вони з Рлайном ніколи не були близькі. Напевно, він бачив лише незнайому Владну.

Венлі відступила коридором, проминувши кілька порожніх камер із гратами на дверях. Це було наступного дня після інциденту з Буреблагословенним і руйнування вузла. Коли сталася ця подія, Венлі прямувала до Рлайна, але мусила повернутися до володарки.

Що цікаво, Венлі припускала, що Рабоніель розлютиться, проте остання сприйняла інцидент спокійно. Здавалося, майже потішилася з того, що сталося, і приховувала якісь власні мотиви. Мабуть, вона не хотіла, щоб спотворення вежі сталося надто швидко.

У всякому разі Венлі розбиралася з наслідками інциденту до пізньої ночі, перекладаючи для різних Сплавлених. Лише цього ранку вона змогла звільнитися й перевірити те, що їй сказала Мазіш.

Рлайн, Живий.

Біля дверей Венлі зустрілася з головним тюремником — Владним у жахливій подобі із шпичастим гребенем, що починався на голові й спускався вниз по шиї.

— Не знала, що в нас є в’язниця, — тихо сказала вона йому в Ритмі байдужості.

— Її збудували люди, — відповів він, також у Ритмі байдужості, — Я опитав кількох тутешніх працівників. Вони стверджують, що тут тримали вбивцю.

— Того самого вбивцю?

— Так, його. Він зник прямо перед нашим прибуттям.

— Він мав знепритомніти.

— Ну, з ним такого не сталося, і його ніхто більше не бачив.

— Ти мав повідомити мені про це раніше, — сказала Венлі. — Повелителька вважає, що певні Променисті у вежі все ще можуть користуватися своїми силами. Можливо, цей теж десь тут і готується вбивати.

Жахливоподобний замуркотів у Ритмі зніяковіння:

— Ну, ми готували це місце на випадок, якщо нам знадобиться посадити Владного з належними зручностями. У нас є більша в’язниця для людей. Подумав, що це буде хороше місце для твого друга, доки не надійде офіційний наказ.

Венлі окинула поглядом коридор із порожніми камерами, освітлений топазовими ліхтарями, що звисали зі стелі. Вони надавали приміщенню м’якого коричневого тепла, кольору кремового каменю.

— Чому ви замкнули його? — запитала вона.

— Він ессай, — відповів жахливоподобний у Ритмі глузування.

Він використав стародавнє слово, запозичене у Сплавлених. Воно означало щось на зразок «любитель людей», хоча подоба Венлі, що надавала можливість розуміти всі мови, підказувала їй, що буквально воно означає «волохатий».

— Він був шпигуном, якого мої співуни послали стежити за людьми. — Виходить, він зрадив вас. Стверджує, що люди утримували його проти його волі, але не потрібно багато розпитувати, щоб дізнатися правду. Він дружив із Променистими — був їхнім слугою чи щось таке. Міг піти будь-коли, але не пішов. Мабуть, хотів залишитися рабом, — він перейшов на Ритм страт, який рідко використовувався.

— Я поговорю з ним, — сказала Венлі. — Віч-на-віч.

Жахливоподобний розглядав її, із викликом наспівуючи в Ритмі руйнування. Вона заспівала в тому ж ритмі, адже мала вищий за нього статус, поки була Голосом Рабоніель.

— Я повідомлю Повелительці Бажань про те, що ти зробила, — нарешті мовив він.

— Як хочеш, — відповіла Венлі, а потім навмисне почекала, доки він не вийшов і не зачинив двері.

Венлі вже за звичкою зазирнула в Гадесмар, хоча знала, що спрени спустошення не можуть ховатися у вежі. Це вже стало інстинктом. І вона...

Стоп. Тут справді зачаївся спрен спустошення.

Він ховався в тілі крем’ячка. Більшість спренів могли проникати в тіла, але не могли проходити крізь інші тверді предмети. Вона недуже добре знала всі різновиди спренів спустошення, але цей, мабуть, зрозумів, що більше не може сховатися у вежі, як колись, тому використав цей метод, щоб залишитися непоміченим.

Вона налаштувалася на Ритм тривоги, і Тембр погодилася з ним. Спрен спостерігає за нею чи за Рлайном? Чи просто патрулює? Чи не робила вона нещодавно чогось, що може її видати?

Венлі зберегла самовладання, вдала, що задумалася, і розміреним кроком зайшла в тюремну камеру. Потім удала, що лише зараз помітила крем’ячка, і прогнала його. Тварина квапливо побігла по стіні та полізла під двері. Вона заглянула в Гадесмар і побачила, як спрен спустошення — крізь сотні мерехтливих кольорів, що складали вежу, — віддаляється разом із крихітною цяткою світла, що відповідала крєм’ячку.

Це змусило її сильно занервувати, вона кілька разів пройшлася туди-сюди, потім знову все перевірила, і після цього нарешті змусила себе повернутися до камери.

— Рлайне.

Він підняв очі на неї. Потім насупився й підвівся.

— Це я, — сказала вона в Ритмі миру мовою слухачів задля додаткової секретності. — Венлі.

Рлайн підійшов ближче до ґрат, і його очі зиркнули на її обличчя. Він заспівав у Ритмі спогадів:

— Я гадав, що всіх слухачів убили.

— Більшість із нас. Що ти тут робиш, Рлайне? Останнє, що ми дізналися про тебе, — це те, що люди виявили тебе у військових таборах і стратили!

— Мене... не виявили, — він говорив у Ритмі зацікавлення, але мова його тіла — він справді перейняв деякі людські риси — видавала справжні емоції. Очевидно, він їй недовіряв. — Мене зробили прикладом, використовували для експерименту. Відправили в бригади мостонавідників. Не думаю, що хтось коли-небудь запідозрив, що я шпигун. Вони просто подумали, що я занадто розумний як для паршмена.

— Ти весь цей час жив серед них? Той охоронець каже, що ти есе... співчуваєш людям. Я не можу повірити, що ти живий, і я не... я маю на увазі...

Мова підвела її, Венлі запнулася й лишилася стояти там, наспівуючи в Ритмі згуби й почуваючись ідіоткою. Тембр підхопила той самий ритм, і це якось допомогло.

Рлайн уважно розглядав її. Він, мабуть, чув, що подоби влади змінюють особистість. Буря забирай... вони завжди про це знали. Знали, що вони небезпечні.

— Рлайне, — сказала Венлі м’яким голосом, — це я. Справді я. Ця подоба не... змінила мене так, як буремна подоба змінила інших.

Тембр запульсувала. «Скажи йому правду. Покажи йому, хто ти».

Вона приховує правду. Ні, вона не зможе.

— А інші? — запитав він із надією. — Ремала? Ешонай? Вона воювала з Адоліном, як ми думаємо. Ти знаєш... чи вона...

— Я сама бачила труп сестри на дні прірви, — сказала Венлі в Ритмі болю. — Не залишилося нікого, крім мене. Він... Одіозум забрав їх, перетворив на Сплавлених. Мене не чіпав, бо хотів, щоб я розповідала історії про наш народ, надихала ними щойно звільнених співунів. Але думаю, що він боявся нас як групи. Саме тому і знищив.

Вона знову заспівала в Ритмі згуби. Зрештою Рлайн приєднався до неї та пішов уперед, поки не опинився біля ґрат.

— Вибач, Венлі, — сказав він нарешті. — Це, мабуть, було жахливо.

«Він не знає, — зрозуміла вона, — що у всьому цьому винна я. Звідки йому знати? Він був серед людей. Для нього я просто... ще одна слухачка, що вижила».

Ця думка її збентежила.

— Ти повинна звільнити мене, — попросив Рлайн. — Я сподівався, що вони повірять у мою історію, але мене надто добре знають у вежі. Коли ти єдиний «паршмен», якого всі знають, стає складно не виділятися.

— Я подивлюся, що зможу зробити, — сказала Венлі в Ритмі примирення. Вартові недовіряють мені — багато з них не довіряють, — а розмова з тобою лише погіршить ситуацію. Якщо я тебе звільню, то що ти збираєшся робити? Не втягнеш мене в неприємності, правда?

Він насупився, а потім замугикав у Ритмі невдоволення.

— Ти справді співчуваєш людям, — сказала Венлі.

— Вони мої друзі. А тепер і моя сім’я. Вони не ідеальні, Венлі, але якщо ми хочемо перемогти Одіозума, вони нам знадобляться. Нам потрібна ця вежа.

— Хіба ми хочемо перемогти Одіозума? Багатьом подобається такий розвиток подій, Рлайне. У нас є власна країна — не кілька халуп у сільській глушині, а справжня країна з містами, дорогами, інфраструктурою. Варто тобі нагадати, що все це було здебільшого побудовано зусиллями поневолених співунів. Люди не заслуговують нашої вірності чи навіть союзу після того, що зробили нам.

Рлайн не відразу заперечив. Натомість заспівав у Ритмі напруження.

— Ми опинились буквально між двома бурями, — нарешті сказав він. — Але якщо мені треба вибрати одну з них, щоб пройти, Венлі, я виберу великобурю. То колись була наша буря. Спрени були нашими союзниками. І так, люди намагалися експлуатувати слухачів, а потім намагалися знищити нас, але це вдалося Сплавленим. Одіозум вирішив знищити наш народ. Я не збираюся йому служити. Я...

Він замовк, можливо, усвідомлюючи, що каже. Він намагався почати розмову ухильно, явно хвилюючись, що вона була агентом Одіозума. Тепер же підтвердив свою позицію. Рлайн подивився на Венлі, і його спів замовк. Він чекав.

— Я не знаю, чи можна чогось досягти, б’ючись із ним, Рлайне, — прошепотіла вона. — Але я... сама зберігаю таємниці від Одіозума. Я намагалася створити щось не під його владою, з тими, з ким я могла б... не знаю, започаткувати нову групу слухачів.

Вона намагалася власним жалюгідним способом виправити те, що зробила.

— Скільки їх? — спитав Рлайн у Ритмі хвилювання.

— Наразі з десяток. Я попіклувалася, щоб вони доглядали за непритомними Променистими. У мене є певна влада у вежі, але я не знаю, наскільки вона поширюватиметься. Це складно. Різні Сплавлені мають різні мотиви, і я заплуталася у всьому цьому. Я допомогла врятувати деяких людей, яких збиралися стратити, але не зацікавлена у союзі з ними загалом.

— Кого ти врятувала? Королеву?

— Ні, не набагато менш важливі люди, — відповіла Венлі. — Лікар і його дружина, які...

— Лірін і Гесіна? — спитав він у Ритмі хвилювання. — І їхня дитина, я сподіваюся.

— Так. Звідки ти...

— Ти маєш, витягнути мене, Венлі, — перервав її Рлайн. — І відвести до Гесіни. У мене є щось корисне, що я можу їй показати, і тобі, якщо захочеш допомогти.

— Я намагалася тобі сказати, — прошепотіла Венлі, озирнувшись на двері. — Я маю певну владу, але багато хто мені не довіряє. Я не знаю, чи вдасться звільнити тебе. Це може привернути забагато уваги.

— Венлі, — сказав Рлайн у Ритмі довіри, — подивись на мене. Вона зустрілася з ним поглядом. Чи він завжди був таким наполегливим? Ешонай знала його краще.

— Тобі потрібно це зробити, — повторив Рлайн. — Ти повинна використати будь-який свій вплив і витягнути мене.

— Я не знаю, чи...

— Припини бути такою нестерпною егоїсткою! Зроби бодай щось усупереч власним інтересам, заради більшого блага, хоча б разу своєму буреклятому житті, Венлі.

Венлі заспівала в Ритмі зради. Вона цього не заслужила. Вона щойно розповіла йому, як намагається відновити слухачів. Але він заспівав голосніше у Ритмі впевненості, тож вона налаштувалася на його ритм.

— Я спробую, — сказала вона.

Хоча Рабоніель часто проводила час біля кристалічної колони або з людьми-вченими в кімнатах неподалік, Повелителька Бажань повідомила, що сьогодні виконуватиме інші обов’язки. Розпитавши інших, Венлі з’ясувала, що та чомусь пішла до колишніх кімнат Чорношипа.

Венлі увійшла туди й побачила надзвичайно багато Сплавлених, які методично переглядали речі воєначальника, каталогізували їх, робили про них нотатки та запаковували. Венлі пройшла далі й побачила, що в одному ящику лежали шкарпетки, і кожна пара була облікована та ретельно складена.

Вони складали всі його речі на зберігання, але чому Сплавлені взялися за таку повсякденну роботу? На додаток, це були важливі Сплавлені, і жодного неврівноваженого чи божевільного. Сама Лешві теж працювала тут, і все це разом натякало на щось значуще: хтось дуже впливовий в ієрархії співунів цікавився цією людиною. Аж до бажання розібрати та зрозуміти кожну його особисту річ, якою б звичайною вона не була.

Венлі ходила по периметру кімнати, задля обережності тримаючись якомога далі від широких дверей чи вікон, що вели на балкон. Вони були завішені — протягом світлового дня діяли суворі правила. Співуни не повинні були виглядати назовні, щоб випадково не розкрити правду розвідкикам-Вітробігунам.

Венлі побачила двох людей, яких не впізнала, біля дверей спальні — вони спостерігали за тим, що відбувалося всередині. Там Рабоніель розмовляла з третьою людиною. Високий чоловік був одягнений у плащ та штани, які здалися Венлі елегантними, хоча вона мало знала про їхню моду. Ще більш дивовижною була незвичайна істота на його плечі, не схожа на жодну, яких Венлі коли-небудь бачила. Вона стояла на двох лапах, як людина, проте її морда закінчувалася дзьобом, а ще істота мала яскраво забарвлену луску, яка здавалася м'якою. Коли Венлі увійшла, тварина обернулася й витріщилася на неї, збентеживши тим, наскільки ясними й розумними здавалися ці очі.

Повелителька Бажань сиділа в кріслі біля ліжка, її обличчя було байдужим, а поруч лежали стоси паперів і книжок.

Хто цей чоловік і чому Рабоніель призупинила своє дослідження, щоб дати йому аудієнцію? Повелителька зазвичай ігнорувала прохання людей, і доходило до того, що кількох «важливих» відшмагали, коли ті вимагали зустрічі з нею. Що ще цікаво: коли Венлі обходила кімнату, вона побачила, що обличчя чоловіка було вкрите шрамами в кількох місцях і здавалося грубим, контрастуючи з витонченим одягом.

— Єдине, що я вважаю визначним, — сказала Рабоніель у Ритмі глузування, — це те, наскільки ти зухвалий, людино. Хіба не розумієш, як легко я могла б наказати побити чи вбити тебе?

— Це означало б утратити корисну нагоду, — відповів чоловік голосно й зухвало, у своєрідній людській версії Ритму рішучості. — А ви не з тих, хто викидає щось корисне, правда, Стародавня?

— Користь відносна. Я відкину можливість, якою ніколи не встигну скористатися, якщо вона заважатиме мені зробити щось краще.

— Що краще за дармове багатство?

— У мене є Урітіру, — відказала вона. — Навіщо мені сфери?

— Не таке багатство, — сказав чоловік з усмішкою.

Він ступив уперед і шанобливо простягнув їй великий мішечок. Рабоніель узяла його, і всередині щось тихенько брякнуло. Рабоніель розв’язала мішечок і зазирнула всередину. Вона застигла на місці, а коли знову заговорила, її голос був позбавлений ритму:

— Як? Звідки ти це взяв?

Чоловік натомість сказав:

— Я приніс подарунок. Щоб заохотити тебе зустрітися з моєю бабск та обговорити умови. Думав почекати, доки нинішня... смута вщухне, але моя бабск налаштована рішуче. Ми укладемо угоду щодо використання Присяжної брами. І ми заплатимо.

— Це... гарний подарунок, — нарешті сказала Рабоніель.

— Це не подарунок, — зауважив він. — А лише аванс за майбутні платежі. А ось це — подарунок.

Він махнув рукою вбік, і дивна істота на його плечі засвистіла. Двоє чоловіків, яких Венлі бачила зовні, увійшли, несучи щось з обох боків — великий ящик, закритий тканиною. Він ледве проліз у двері та був важким, судячи з гулу, коли його поставили.

Чоловік зірвав тканину — в ящику з гратами по боках сиділа дрібненька дівчинка-підліток. Брудна істота загарчала, зіщулившись у центрі, в тіні. Чоловік зробив театральний жест, потім уклонився й пішов геть.

— Людино! — гукнула Рабоніель. — Я тебе не відпускала. Що це? Мені не потрібні раби.

— Це не рабиня, — сказав чоловік. — Але якщо ваш повелитель таки коли-небудь знайде Культивацію, запропонуйте йому запитати її, чому вона створила Вістрехідку, яка живиться Життєсвітлом, а не Буресвітлом. — Він знову вклонився — це був офіційний військовий уклін, — а потім пішов.

Венлі чекала, розраховуючи, що Рабоніель накаже його стратити або принаймні відшмагати. Натомість вона почала наспівувати в Ритмі пихи й навіть усміхнулася.

— Я збентежена, Стародавня, — сказала Венлі, дивлячись услід чоловікові.

— Не треба, бо це не має до тебе жодного стосунку. Він справді хороший актор, як мене й попереджали. Сподіваюся, він думає, що його маленький трюк приголомшив мене. Невже він справді приніс мені Променисту, яка не знепритомніла, попри захист вежі? — вона подивилася на дитину в клітці, а та зухвало глянула у відповідь і загарчала. — Навряд чи вона покірна.

Рабоніель сплеснула, і ввійшло кілька слуг.

— Заберіть цю в безпечне місце і не випускайте її. Обережно. Вона може бути небезпечною.

Коли клітку забрали, вона повернулася до Венлі та заговорила в Ритмі жаги:

— Отже, це справді хтось із твого народу, як сказано у звітах?

— Так, відповіла Венлі. — Я знаю його. Його звати Рлайн. Він слухач.

— Дитя зрадників, — зауважила Рабоніель.

— Як і я, — сказала Венлі, а потім замовкла. Вона глибоко вдихнула й змінила свій ритм на Пиху: — Я хочу попросити відпустити його під свою опіку. У мене немає інших родичів, щоб з ними поговорити. Він дорогий для мене.

— Одіозум навмисно знищив твій народ. Ти остання. Це відмінність, яку ти повинна цінувати, оскільки вона робить тебе унікальною.

— Я не бажаю унікальності. Я хочу зберегти життя цього вичоловіченого й насолоджуватися його компанією. Я добре відслужила на кількох посадах, багатьом Сплавленим. І вимагаю компенсації.

Рабоніель замугикала в Ритмі глузування. Венлі запанікувала й ледь не втратила силу волі, але Тембр, що постійно спостерігала за нею, запульсувала в Ритмі пихи. То був ритм Одіозума, проте найкращий відповідник Рішучості. Ритм, який Венлі мала продовжувати виражати зараз. Вона так і зробила: заспівала, бо не наважилася заговорити.

— Ну добре, — сказала Рабоніель, беручи свої папери, щоб знову почати читати. — Твоя Пристрасть робить тобі честь. Він твій. Переконайтеся, що він не створить проблем, бо це буде твоя відповідальність.

Венлі заспівала в Ритмі нагороди, а потім швидко відступила. Тембр пульсувала в ній в одному зі звичайних ритмів. Здавалося, вона відчувала біль, наче їй було важко використовувати один із неправильних ритмів. Але вони впоралися. Як і тоді, коли вона звільнила сім’ю Вітробігуна.

Тембр усе пульсувала. Свобода. Це мала бути її наступна присяга, як зрозуміла Венлі. Звільнити тих, кого ув’язнили несправедливо. Вона ледь не вимовила нову присягу вголос, але Тембр попереджувально запульсувала.

Тож Венлі повернулася до своїх кімнат, перш ніж піти до Рлайна. Вона зачинила двері, а потім прошепотіла слова.

— Я прагнутиму свободи для тих, хто в неволі, — сказала вона, а потім почекала.

Нічого не сталося. Чи спрацювала присяга?

Її вразило далеке відчуття, вижіночений голос, дуже далекий, але бринів у чистому ритмі Рошару.

«Ці слова, — промовив голос, — не приймаються».

Не приймаються? Венлі опустилася в крісло. Тембр запульсувала в Ритмі збентеження. Але в глибині свого яхонтосерця Венлі зрозуміла, що знає причину. Вона щойно спостерігала, як слуги Рабоніель понесли кудись дитину, замкнену в клітці. Тепер, коли вона це зрозуміла, причина здавалася очевидною.

Вона не могла щиро промовити ці слова. Не тоді, коли переймалася звільненням Рлайна насамперед тому, що хотіла здобути довіру іншого слухача. Не тоді, коли була готова ігнорувати потреби замкненої в клітці дитини.

Якщо вона хоче чесно зростати як Промениста, їй потрібно зробити так, як сказав Рлайн, — почати думати про когось іншого, крім себе. І вже давно настав час, щоб ставитися до своїх сил з повагою, на яку вони заслуговують.

61 Олія та вода

Нарешті Навані почула голос Каладіна.

«Вибачте, ваша світлосте, — сказав він, і Родич передав його голос Навані. — Коли я повернувся у сховок учора ввечері, то впав і заснув. Я ненавмисно змусив вас чекати».

Прибувши вранці до кімнати вчених, Навані виявила — через Родича, — що проспала те, що майже означало кінець їхнього опору. Потім чекала кілька нескінченних годин, щоб почути звістку від Вітробігуна.

— Не проси вибачення, — прошепотіла Навані.

Вона стояла на вже звичному місці, заклавши руки за спину, і торкалася кристалічної лінії на стіні, поки спостерігала за роботою своїх учених. Охоронці були біля дверей, а дивна божевільна Сплавлена сіла на своє місце біля дальньої стіни, але ніхто не заважав Навані.

— Ти зробив те, що мав, і зробив добре.

«Я зазнав невдачі», — відповів Каладін.

— Ні, — тихо, але твердо сказала Навані. — Великий маршале, твоє завдання — не рятувати вежу. Твоє завдання полягає в тому, щоб виграти мені достатньо часу, щоб змінити те, що було зроблено. Ти не зазнав невдачі. Ти досяг чогось неймовірного, і завдяки цьому ми все ще можемо боротися.

Він довго не відповідав.

«Дякую, — сказав він уже сильнішим голосом. — Я мав почути ці слова».

— Вони правдиві, — сказала Навані. — Якщо я матиму достатньо часу, впевнена, що зможу позбавити вежу ворожого Світла, а потім наповнити її належним.

Усе зводилося до природи Буресвітла, Пустосвітла й того, як діяв Родич. Навані мала швидко дослідити Світло і зрозуміти, що саме пішло не так.

«Знищення вузла, здається, погіршило ситуацію, — сказав Каладін. — Тепер загоєння триває довше. Сплавлена вдарила мене ножем, і минуло добрих десять хвилин, перш ніж моє Буресвітло повністю загоїло рану».

— Сумніваюся, що це сталося через знищення вузла, — сказала Навані. — Рабоніель могла ще більше спотворити Родича, перш ніж ти її зупинив.

«Зрозумів. Мені справді ніяково, бо я не зміг захистити вузол, але, ваша світлосте, я думаю, що це було неможливо. Якщо виявлять інші вузли, нам доведеться знищити і їх».

— Згодна. Зроби все, що потрібно, щоб дати мені більше часу. Є ще інформація?

«Ох, так! — відповів Каладін. — Я не зміг вчасно дістатися до Присяжної брами. Думав, що зможу легко спуститися на перший поверх, але це було довше, ніж я собі уявляв».

— Ти не полетів?

«Ці Викиди не працюють, ваша світлосте. Мені довелося використати Адгезію, щоб зробити ручки. Маю більше потренуватися або знайти інший шлях угору й униз, якщо ви хочете, щоб я спробував дістатися до брами. Хай там як, я таки здобув для вас кілька телестилів. Повний набір, як виявилося, їх дванадцять. Сил перевірила їх і думає, що знає, чому вони працюють. Ваша світлосте, спрени всередині були спотворені, як спрен Ренаріна. Рубіни зараз працюють на Пустосвітлі, як ви й підозрювали, і причиною, мабуть, є ці спрени».

Навані важко зітхнула. Це було одне з її припущень, і вона не хотіла, щоб воно підтвердилося. Якщо їй знадобиться здобути спотворених спренів, вона навряд чи зможе змусити будь-які фабріали працювати без відома Рабоніель.

— Відпочинь, — сказала Каладінові, — і зберігай сили. Я знайду спосіб змінити те, що тут відбувається.

«Нам слід попередити Далінара. Можливо, ми могли б доставити йому половину одного з цих телестилів».

— Не знаю, як це зробити.

«Ну, я думаю, це залежить від того, наскільки далеко діє захисне поле вежі. Цілком можливо, що я зможу зістрибнути з уступу, впасти досить далеко, щоб вибратися за межі придушення, а потім активувати свої Викиди. Але так ви залишитеся без доступу до Променистого. Чесно кажучи, не хочу цього пропонувати. Не знаю, чи зможу я піти, враховуючи обставини».

— Згодна. Поки що важливіше, щоб ти був тут, зі мною. Простеж за Цуп — Родич загубив її слід, але вона не спала, як і ти.

«Зрозумів».

— А в іншому все добре? У тебе є їжа?

«Так. Мені допомагає один з моїх людей. Він не Променистий, але хороший хлопець».

— Німий? — здогадалася Навані.

«Ви знаєте Даббіда?»

— Ми зустрічалися. Перекажи йому мої найкращі побажання. «Перекажу, ваша світлосте. Насправді я не думаю, що можу відпочити. Мені потрібно потренуватися лазити по зовнішній стіні вежі, але я хвилююся, що навіть після практики не буду достатньо швидким. Що робити, якщо вузол виявлять десь на сороковому поверсі? Щоб піднятися так високо, мені знадобиться кілька годин».

— Справедливе занепокоєння. Я побачу, чи зможу знайти рішення. Поговорімо завтра приблизно в цей час.

«Зрозумів».

Вона відштовхнулася від стіни й пройшлася кімнатою. Не хотіла, щоб інші бачили, як вона розмовляє сама із собою. Напевно, співунам веліли стежити за ознаками того, що у вежі є Променисті. Вона тихо поговорила з Рушу, пояснюючи свої плани щодо наступного етапу витрачання часу.

Рушу схвалила їх, але Навані відчула роздратування, коли пішла далі. «Мені варто робити щось більше, ніж просто витрачати час, — подумала вона. — Потрібно працювати заради нашої свободи».

Вона складала свій план. Перший крок полягав у тому, щоб продовжувати стежити за тим, аби вони не втратили позиції, і Каладінові доведеться зайнятися цим. Другий крок — надіслати вісточку Далінару. Тепер, коли в неї є телестилі, вона, можливо, знайде спосіб.

Третій крок непокоїв її зараз найбільше. Родич у розмові з Навані підтвердив низку її підозр. Вежа регулювала тиск і тепло для тих, хто жив усередині, і колись вона справлялася з цим набагато краще, а також виконувала безліч інших життєвоважливих функцій.

Більшість із них, включаючи захист вежі від Сплавлених, перестали працювати приблизно під час Ренегатства. У той час, коли Променисті відмовилися від своїх присяг, а стародавніх співунів перетворили на паршменів, вкравши їхні пісні та подоби. Дії тих стародавніх Променистих якимось чином зруйнували вежу, і Рабоніель, наповнивши її Пустосвітлом, почала ремонтувати її певним спотвореним способом.

Навані почувалася немов придушеною всім цим. Їй потрібно було розв’язати проблему за допомогою механізмів, яких вона не розуміла — насправді, дізналася про них лише кілька днів тому. Вона походжала, потираючи скроні. Їй потрібна менша проблема, над якою можна попрацювати спочатку, щоб дати мозку трохи перепочинку від більшої проблеми.

Яку меншу проблему вона могла б розв’язати? Допомогти Каладіну швидше рухатися вежею вгору та вниз? Чи є якийсь прихований ліфт, який вона може...

Стоп.

«Спосіб, за допомогою якого одна людина може швидко підійматися й опускатися, — подумала вона. — Буря!» Вона розвернулася на підборах і пішла в інший бік кімнати, придушуючи — як могла — видимі ознаки свого хвилювання.

Молодший інженер Томор пережив напад на вежу. Навані змусила його перевірити розрахунки до певних креслень. Вона нахилилася біля молодого подвижника і показала на його поточну роботу, але прошепотіла дещо інше:

— Та рукавичка, яку ти зробив і хотів використовувати як підіймач для однієї людини. Де вона?

— Ваша світлосте? — здивувався він. — Вона в ящиках у коридорі. — Мені потрібно, щоб ти непомітно взяв її, — прошепотіла Навані. — Сьогодні, коли будеш іти.

Співуни дозволяли менш важливим ученим пересуватися вільніше, ніж Навані. А що ще вони могли вдіяти? Змусити три десятки людей спати в цій кімнаті без зручностей? Кількох ключових учених — Навані, Рушу, Фалілара — завжди супроводжували, а от підлеглим не приділяли такої уваги.

— Ваша світлосте, а якщо мене спіймають?

— Тебе можуть убити, — прошепотіла вона. — Але ми повинні ризикнути. Променистий все ще бореться, Томоре, і йому потрібен твій пристрій, щоб переміщуватися між поверхами.

Очі Томора засвітилися:

— Мій пристрій... Він потрібен Буреблагословенному?

— Ти знаєш, що це саме він?

— Усі говорять про нього. Я думав, що це лише вигадки й чутки.

— Повідомляй мені про такі чутки, вигадані вони чи ні, — попросила Навані. — Наразі мені потрібно, щоб ти викрав ту рукавичку й залишив її десь там, де її не знайдуть, але зможе забрати Каладін.

— Я спробую, ваша світлосте, — знервовано сказав Томор. — Але фабріали більше не працюють.

— Залиш це мені. Додай загальну схему розташування ваг на двадцятому поверсі, оскільки йому потрібно буде навідатися й туди.

Зі з’єднаними рубінами, які Каладін викрав із телестилів, вони могли б сподіватися, що пристрій запрацює. Їй довелося проінструктувати Каладіна, як їх усі встановити. І рубіни будуть меншими за ті, які Томор вбудував у пристрій — чи зможуть вони втримати вагу? Їй потрібно зробити деякі розрахунки, але якщо припустити, що Томор використав новіші клітки, які не так сильно навантажували рубіни, усе має спрацювати.

Вона підвелася, щоб піти поговорити з іншими в тій самій манері й позі, щоб приховати важливість розмови з Томором. Однак під час другої розмови помітила когось у дверях.

Рабоніель. Навані глибоко вдихнула, опановуючи себе й придушивши сплеск тривоги. Рабоніель, найімовірніше, була незадоволена тим, що сталося минулої ночі. Навані сподівалася, що Сплавлена не запідозрила її причетність до цього.

На жаль, до кімнати незабаром увійшов охоронець і рушив просто до Навані. Рабоніель не викликала особисто нижчих від себе за становищем. Навані не змогла позбутися спренів тривоги, які переслідували її, коли приєдналася до Сплавленої, що стояла біля дверей.

Сьогодні Рабоніель одягла сукню, проте її крій був не знайомий Навані. Вільна й безформна, вона нагадувала одяг, в якому алетійські жінки лягали в ліжко. Хоча сукня пасувала високій Сплавленій, було дивно й бентежно бачити її в чомусь, що здавалося більше аристократичним, аніж військовим.

Коли Навані підійшла, Сплавлена мовчала. Натомість розвернулася й розслабленою ходою вийшла з кімнати. Навані рушила слідом, і вони увійшли в коридор із кахлями. Ліворуч світився ніжно-блакитним світлом щит, що оточував кристалічну колону.

— Твої вчені, — нарешті зауважила Рабоніель, — здається, не досягли значного прогресу. Вони повинні були надати моїм одноплеменцям фабріали для перевірки.

— Мої вчені налякані та знервовані, Стародавня, — виправдалася Навані. — Можуть пройти тижні, перш ніж вони знову відчують, що готові до справжніх занять наукою.

— Так, і навіть довше, якщо ти й далі змушуватимеш їх робити ту саму роботу, намагаючись не досягти прогресу.

«Вона зрозуміла це швидше, ніж я очікувала», — здогадалася Навані, поки вони вдвох ішли коридором до щита. Тут звичайний солдат співун у воєнній подобі працював під керівництвом кількох Сплавлених. У них був Сколкозброєць.

Вони знали, що співуни забрали кілька Клинків у людей, з якими вони билися, але Навані впізнала цей. Він належав її синові. Сколкозброєць Елгокара, Сонцебудитель.

Навані з великими зусиллями тримала незворушне обличчя, хоча спрени тривоги зникли, а натомість з’явився спрен страждання — немов перевернуте лице, висічене з каменю, що виступило зі стіни неподалік. Це видало її справжні емоції. Втрата глибоко ранила її.

Рабоніель глянула на спрена, але нічого не сказала. Навані дивилася вперед. Вона спостерігала за жахливим Сколкозбройцем у руці жахливої істоти. Співун у воєнній подобі тримав зброю напоготові. На держаку не було самоцвіту, і, напевно, цей співун не мав зв’язку зі Сколкозбройцем. Або, можливо, механізм виклику не працював у вежі, коли встановили захист.

Співун у воєнній подобі атакував щит — і, всупереч очікуванням Навані, Сколкозброєць врізався в блакитне світло. Співун вирізав шматок, той випарувався нанівець, перш ніж устиг впасти на підлогу, і щит так само швидко відновився. Співун спробував іще раз, намагаючись працювати швидше. Після кількох хвилин спостереження Навані зрозуміла, що зусилля були марними. Бульбашка щита заростала занадто швидко.

— Захопливо, чи не так? — спитала Рабоніель у Навані.

Навані повернулася до неї, намагаючись протистояти спогадам, які викликав цей меч. Цієї ночі вона знову зможе оплакати свою дитину, як уже робила протягом багатьох ночей у минулому. А зараз вона не викаже цим істотам свого болю.

— Я ніколи не бачила нічого подібного до цього щита, Повелителько Бажань. Я не можу зрозуміти, як його створили.

— Ми могли б розгадати його таємниці, якби спробували діяти разом, — сказала Рабоніель, — замість того щоб витрачати час, спостерігаючи одна за одною із прихованих мотивів.

— Це правда, Стародавня. Але якщо ви хочете моєї співпраці та доброї волі, можливо, вам не варто хизуватися переді мною Сколкозбройцем, забраним у мого мертвого сина.

Рабоніель напружилася та глянула на співуна зі зброєю:

— Я не знала.

Справді не знала? Чи знову прикидається?

Рабоніель розвернулася і кивнула Навані, щоб та ішла з нею назад від щита.

— Дозвольте запитати, Стародавня: чому ви даєте захоплені Сколкозбройці звичайним солдатам, а не використовуєте їх самі?

Рабоніель заспівала в одному зі своїх ритмів, але Навані ніколи не могла їх відрізнити. Здавалося, співуни могли відрізнити один ритм від іншого, лиш почувши коротке слово або за кілька секунд співу.

— Деякі Сплавлені зберігають Сколкозбройці, які ми захопили, — відповіла Рабоніель. — Ті, хто насолоджується болем. Тепер, боюся, мені доведеться внести деякі зміни в те, як працюєш ти і твої вчені. Ти, природно, відволікаєшся, не даючи їм видати мені занадто багато інформації. Я несвідомо поставила тебе у становище, коли твої очевидні таланти марнуються через дурне політиканство. Нові домовленості такі: ти працюватимеш сама за моїм столом в окремій кімнаті від інших учених. Двічі на день зможеш давати їм письмові вказівки, які я особисто перевірю. Така тактика має дати тобі більше часу для корисних занять і менше для обману.

Навані стиснула губи:

— Мені здається, що це нерозумно, Стародавня. Я звикла працювати безпосередньо зі своїми вченими. Робота набагато ефективніша, коли я особисто направляю їхні зусилля.

— Мені важко уявити, що вони стануть менш ефективні, ніж зараз, Навані. Відтепер ми працюватимемо так. Я не хочу обговорювати це питання.

Рабоніель ішла великими кроками й робила це навмисно, щоб змусити Навані поспішати за нею. Наблизившись до кімнат учених, Рабоніель повернула ліворуч, а не праворуч — до кімнати, яку вчені Навані використовували як бібліотеку.

Стіл Рабоніель у цій кімнаті колись належав Навані. Сплавлена махнула рукою, і Навані сіла. Усе складалося незручно, але це був намір Рабоніель.

Сплавлена опустилася на одне коліно й покопирсалася в коробці, що стояла на підлозі. Вона поклала щось на стіл. Скляна куля? Так, схожа на ту, що була біля першого вузла, який активувала Навані.

— Коли ми виявили вузол, що керує полем, ця куля була пов’язана з ним, — сказала Рабоніель. — Подивися уважно. Що ти бачиш?

Навані нерішуче взяла кулю й підняла — та виявилося важчою, ніж здавалася. Хоча вона була виготовлена з цільного скла, Навані завважила всередині незвичайну конструкцію. Щось, чого не помітила чи не зрозуміла, коли вперше побачила один із пристроїв. У центрі кулі була колона...

— Це копія кімнати з кристалічною колоною, — очі Навані розширилися. — Ви не припускаєте...

— Ось як створюється поле, — Рабоніель постукала по кулі помаранчевим панцирним нігтем. — Це різновид Душезаклинання. Фабріал переконує повітря навколо колони, нібито воно — суцільне скло. Ось чому відрізання шматка нічого не дає.

— Це неймовірно. Застосування Сплеску, якого я ніколи навіть не очікувала. Це не повна трансформація, а якийсь напівстан. Він тримається постійно, використовуючи цю кулю як модель для імітації...

— В інших вузлах мають бути подібні кулі.

— Очевидно, — погодилася Навані. — Після того як від’єднали цю кулю, щит став слабшим ніж раніше?

— Ми не можемо сказати. Одного вузла має бути достатньо, щоб зробити трансформацію вічною.

— Як захопливо...

«Не піддавайся, Навані. Вона хоче, щоб ти думала як учена, а не як королева. Хоче, щоб ти працювала на неї, а не проти».

Цю хитрість стало ще важче підтримувати, коли Рабоніель поклала на стіл щось іще. Маленький діамант завбільшки з ніготь великого пальця Навані, заряджений Буресвітлом. Але... відтінок був трохи іншим? Навані взяла камінь, нахмурилася й повертіла в пальцях. Вона не могла точно визначити без сфери з Буресвітлом для порівняння, але здавалося, що цей колір був блакитно-зеленого відтінку.

— Це не Буресвітло, правда? І не Пустосвітло?

Рабоніель заспівала в якомусь ритмі. Але потім, усвідомивши, що Навані не зрозуміє, сказала:

— Ні.

— Третє світло. Я знала це. Коли я дізналася про Пустосвітло, то задумалася. Троє богів. Три види Світла.

— Ах, але це не третій вид Світла. Той ми називаємо Життєсвітлом. Сила Культивації в чистому вигляді. Це щось інше. Щось унікальне. Ось причина, чому я прибула до цієї вежі. Це суміш Буресвітла та Життєсвітла. Схожа на...

— Схожа на те, як Родич — дитя Гонора та Культивації, — закінчила за неї Навані.

Бурекляття. Саме це мав на увазі Родич, говорячи, що їхнє Світло більше не працює. Їм не вдалося змусити вежу функціонувати, тому що щось трапилося зі Світлом вежі.

— Воно витікало ледь помітною цівкою. Щось не так із вежею, що не дає йому текти, — ритм Рабоніель став енергійнішим. — Але це доказ. Я давно підозрювала, що має бути спосіб змішувати та змінювати різні види Світла. Ці три енергії є засобом, за допомогою якого працюють усі Сплески, але ми знаємо про них так мало. Що ми могли б зробити з цією силою, якби справді її розуміли? Це Вежесвітло є доказом того, що Буресвітло й Життєсвітло можуть змішуватись і створювати щось нове. Чи можна зробити те саме з Буресвітлом та Пустосвітлом? Чи це виявиться неможливим, оскільки вони протилежні?

— А вони протилежні? — спитала Навані.

— Так. Як ніч та день або олія та вода. Але, можливо, ми знайдемо спосіб об’єднати їх. Якщо так, це, можливо, стане... моделлю для наших народів. Шляхом до єдності замість чвар. Доказом того, що ми, хоча й протилежні, можемо співіснувати.

Навані витріщилася на сферу Вежесвітла і відчула необхідність виправити одну річ:

— Олія та вода не протилежні.

— Звичайно ж протилежні, — заперечила Рабоніель. — Це центральний догмат філософії. Вони не можуть змішуватися і повинні завжди залишатися розділеними.

— Лише тому, що дві субстанції не змішуються, вони не стають протилежними, — пояснила Навані. — Пісок і вода також не змішуються, але ви не назвали б їх протилежними. Це не має значення. Олію можна змішати з водою, якщо у вас є емульгатор.

— Я не знаю цього слова.

— Це свого роду зв’язувальна речовина, Стародавня.

Навані підвелася. Якби її речі все ще були тут... так, у кінці кімнати вона знайшла ящик із простими матеріалами для експериментів.

Вона налила у пробірку трохи олії та води, потім додала трохи екстракту соку вагобрубка як простий емульгатор. Навані збовтала отриманий розчин і простягнула пробірку Рабоніель. Сплавлена взяла її, чекаючи, поки олія та вода розділяться. Але, звичайно, цього не сталося.

— Жири та вода постійно змішуються в природі, — пояснила Навані. — Наприклад, у свинячому молоці є суспендований жир.

— Я... я тепер розумію, що надто довго приймала стародавню філософію як факт, — сказала Рабоніель. — Називаю себе вченою, але сьогодні почуваюся дурепою.

— У кожного є прогалини в знаннях. Немає сорому в незнанні. У будь-якому разі олія та вода не є протилежностями. Я не впевнена, що було б протилежністю до води, якщо це поняття взагалі можна застосувати до елемента.

— Різні види Світла дійсно мають протилежності, — сказала Рабоніель. — Я в цьому впевнена. Але повинна подумати про те, що ти мені показала, — вона простягнула руку й постукала по кулі, повній Вежесвітла. — Поки що по експериментуй із цим світлом. Щоб ти зосередилася, я мушу наполягати, щоб ти залишалася в цій кімнаті щодня, доки не закінчиш роботу, за винятком випадків, коли тебе супроводжуватимуть до вбиральні.

— Добре, — відповіла Навані. — Хоча, якщо ви хочете, щоб мої вчені справді щось розробили для вас, ідея про те, що вони намалюють плани, а ви їх перевірите, є дурною. Це не спрацює, принаймні не спрацює добре. Натомість, Стародавня, я попрошу вас доставити нам самоцвіти, які зможуть живити фабріали, що працюють у вежі.

Рабоніель якусь мить наспівувала, розглядаючи емульсію.

— Я надішлю такі самоцвіти твоїм людям як доказ моєї готовності співпрацювати, — вона повернулася, щоб піти. — Якщо ти маєш намір використовувати шифри, щоб давати приховані інструкції своїм ученим, будь ласка, зроби їх складними. Спрени, яким я доручу розгадувати твої справжні повідомлення, люблять такі виклики. Це урізноманітнює їхнє існування.

Рабоніель залишила охоронця біля дверей, але не обмежила пересування Навані по кімнаті. Приміщення було майже порожнє: лише книжкові полиці, ящики та кілька ліхтарів зі сферами. Інших виходів не було, але біля задньої стіни кімнати Навані знайшла кристалічну жилку, приховану серед шарів каменю.

— Ти тут? — запитала вона, торкаючись жилки.

«Так, — відповів Родич. — Я ближче до смерті, ніж будь-коли. З усіх боків мене оточує зло. І люди, і співуни прагнуть зганьбити мене». — Не створюй хибної еквівалентності, — сказала Навані. — Можливо, мій народ не розуміє, якої шкоди ми завдаємо спренам, але ворог точно знає, якої шкоди завдає, спотворюючи їх.

«Яка вже різниця. Я скоро помру. Залишилися лише два вузли, а попередній знайшли дуже швидко».

— Ще один доказ того, що ти маєш допомагати нам, а не їм, — прошепотіла Навані, потім визирнула між стелажами, щоб переконатись, що не привернула уваги охоронця. — Мені потрібно краще зрозуміти, як працюють різні види Світла.

«Не думаю, що зможу багато пояснити, — сказав Родич. — Для мене це все просто працювало. Як людська дитина може дихати, так і я створювало й використовувало Світло. А потім... тони зникли... і Світло покинуло мене».

— Гаразд, ми можемо поговорити про це пізніше. Наразі ти маєш сказати мені, де інші вузли.

«Ні. Захисти їх, коли їх знайдуть».

— Родичу, якщо Каладін Буреблагословенний не зможе захистити вузол, тоді ніхто не зможе. Нашою метою має бути відвертання та введення в оману, щоб не дати Сплавленим знайти їх. Для цього мені потрібно знати, де ці вузли.

«Ти так добре все розказуєш, — мовив Родич. — Так добре, що це розчаровує. Ви, люди, завжди говорите так розумно. Лиш потім, коли завдаєте болю, стає ясною правда».

— Приховуй і далі, якщо хочеш, — сказала Навані. — Але якщо ти спостерігало, як Каладін бився за тебе, то маєш зрозуміти, що вороги набагато сильніші за нас. Наша єдина надія — запобігти виявленню вузлів. Якби я знала, де хоча б один із них, то могла б придумати плани, щоб відвернути увагу ворога.

«Спершу придумай ці плани, а тоді вже поговориш зі мною знову».

— Добре.

Навані взяла з полиці кілька книжок, щоб приховати те, що робила там насправді, а потім пішла на своє місце. Сіла й почала записувати все, що знала про світло.

62 Охорониця подоб

ВІСІМ РОКІВ ТОМУ

Ешонай покрутила топаз у пальцях і налаштувалася на Ритм напруження. Топаз повинен світитися спокійним темно-коричневим кольором. Проте цей самоцвіт випромінював зловісне помаранчеве світло, ніби яскравий колір на спині крєм’ячка, який так попереджає, що отруйний.

Придивившись до каменя уважніше, Ешонай подумала, що може розгледіти ув’язненого в ньому спрена. Спрен болю гарячково заметушився у самоцвіті. Хоча... Можливо, вона уявила собі це божевілля. Спрени ставали в основному безформними, коли перебували всередині самоцвіту, обертаючись на туманне Буресвітло, з якого створили усіх їм подібних. І все ж спрен не міг бути там щасливим. Як би вона почувалася, якби її зачинили в кімнаті й вона не змогла більше нічого дослідити?

— Ти навчилася цього в людей? — запитала Ешонай.

— Так, — відповіла Венлі, яка зручно влаштувалася між двома старійшинами в маленькій кімнаті для нарад, обставленій плетеними килимками та розписаними прапорами.

Венлі не була однією з П’ятірки — головних старійшин. Але, схоже, вважала, що за правом належить до їх числа. Щось трапилося з нею за останні кілька місяців. Якщо колись була здебільшого поблажливою, то тепер випромінювала егоїзм і впевненість у собі. Вона промуркотіла в Ритмі перемоги, коли Ешонай передала самоцвіт одному зі старійшин.

— Чому ти не принесла нам цю річ раніше, Венлі? — запитав Клейд. Стриманий старійшина обережно взяв самоцвіту руки. — Люди пішли звідси вже кілька місяців тому.

— Я думала, що можу помилятися, — відповіла Венлі в Ритмі впевненості. — Я вирішила спочатку переконатися, що зможу самостійно зловити спрена. Звичайно, ви б не хотіли, щоб вас турбували мої фантазії, якби я помилилася.

— Я не чув, що вони можуть таке робити, — сказав Клейд у Ритмі примирення. — Як ти думаєш, чи змогла б заманити в пастку спрена життя? Якщо так, то ми змогли б краще обирати, коли набувати шлюбної подоби. Це було б зручно.

— Погляньте на цей самоцвіт, — сказала Венлі, узяла камінь у руки, а потім передала його Варналі. — Я думаю, що він може бути секретом воєнної подоби.

— Це небезпечна подоба, — мовив Варналі. — Але вона може бути корисною.

— Це не одна з подоб сили, — зауважив Клейд. — Отже, використовувати її — наше право.

— Люди пробують завоювати нашу довіру, — сказала Ганґна, головна серед Старійшин, у Ритмі роздратування. Цей ритм використовувався лише для того, щоб викликати співчуття до неприємної ситуації. — Вони поводяться так, ніби ми — єдина нація, а не група сімей, що сваряться між собою. Я хотіла б, щоб ми могли показати їм найсильніші риси. Вони так багато досягли за століття, проведені окремо від нас, тимчасом як ми знаємо і пам’ятаємо так мало.

— Вибачте, старійшини! — сказала Ешонай у Ритмі примирення. — Але вони мають ті переваги, яких немає в нас. Набагато більше населення, стародавні пристрої для створення металів і земля, більш захищена від бур.

Нещодавно вона повернулася зі своїх останніх дослідницьких експедицій, які старійшини тепер повністю підтримували. Вона намагалася обійти торговий пост людей, а потім знайти їхній дім. Вона не раз налаштовувалася на Ритм розчарування — кожне місце, де, як вона думала, можна знайти людей, виявлялося порожнім. Вони виявили стада диких чалів і навіть помітили вдалині табун рідкісних ришадіумів.

Та жодних людей. Поки вона не повернулася до їхнього торгового посту, який був перетворений на невеликий форт, побудований з каменю та вкомплектований солдатами та двома писарками. Там у людей було для неї повідомлення. Король людей побажав «офіційно оформити відносини» з її народом, який вони називали «паршенді».

Вона повернулася з повідомленням і виявила, що Венлі вже сидить серед старійшин. Венлі була така впевнена в собі. Вона копіювала людські технології, хоча Ешонай, попри те що проводила з людьми більшу частину часу, навіть не чула, щоб ті їх колись обговорювали.

— Дякую тобі, Ешонай! — сказала їй Ганґна в Ритмі вдячності. — Ти добре впоралася з експедицією.

У робочої подоби панцир був лише на тильному боці долонь у вигляді невеликих виступів, але у Ґанґни він уже почав біліти по краях. Ознака віку. Вона повернулася до решти та продовжила промову:

— Нам потрібно буде відповісти на цю пропозицію. Люди очікують, що ми станемо єдиною нацією. Чи повинні ми сформувати уряд, як у них?

— Інші сім’ї ніколи не підуть за нами, — зауважив Клейд. — Вони вже обурені тим, що люди приділяли нам більше уваги, ніж решті сімей.

— Я вважаю ідею короля неприйнятною, — додав Гусал у Ритмі занепокоєння. — Ми не повинні слідувати їхньому прикладу в цьому питанні. Ешонай заспівала в Ритмі благання, показуючи, що хоче заговорити знову.

— Старійшини, — сказала вона. — Я думаю, що мені слід відвідати інші сім’ї та показати їм свої мапи.

— І що це тобі дасть? — запитала Венлі в Ритмі скептицизму.

— Якщо я покажу їм, скільки всього є у світі, то вони зрозуміють, що порівняно з людьми нас менше, ніж ми вважали. Може, вони захочуть об’єднатися.

Венлі замуркотіла в Ритмі веселощів:

— Невже ти думаєш, що вони так просто приєднаються до нас? Тому що побачать мапи? Ешонай, ти просто диво.

— Ми розглянемо твою пропозицію, — сказала Ганґна, потім промуркотіла в Ритмі вдячності, дозволяючи їй піти.

Ешонай вийшла на сонячне світло, а старійшини тим часом ставили Венлі додаткові запитання щодо створення самоцвітів із захопленими спренами. Ешонай налаштувалася на Ритм роздратування. Потім із зусиллям змінила його на Ритм миру. Вона завше відчувала занепокоєння після тривалих подорожей. Ешонай була незадоволена не через свою сестру, а просто через загальну ситуацію.

Вона попрямувала до потрісканого муру, що оточував місто. Їй подобалося це місце — воно було старим, а старі речі здавалися їй... продуманими. Ешонай ішла вздовж основи колишнього муру, повз слухачів, які доглядали за чалами, носили зерно з полів, тягали воду. Багато з них підіймали руку або гукали в ритмі, коли бачили її. На жаль, тепер вона стала знаменитістю. Їй довелося зупинитися і поспілкуватися з кількома слухачами, які хотіли розпитати про її експедицію.

Вона терпляче витримала цю увагу. Ешонай витратила роки, намагаючись викликати такий інтерес до зовнішнього світу. Зараз вона не відмовиться від цієї прихильності.

Коли їй вдалося звільнитися, вона видерлася на спостережний пост біля муру. Звідти могла бачити слухачів з інших сімей, що пересувалися по Розколотих рівнинах або переганяли своїх свиней за межі міста.

«Їх тут більше, ніж зазвичай», — подумала Ешонай. Можливо, одна із сімей готує напад на місто. Чи були вони такими сміливими раніше? Так скоро після того, як люди прийшли сюди й змінили світ?

Так, можливо. Зрештою, власна сім’я Ешонай була такою ж сміливою. Інші могли припускати, що плем’я Ешонай отримує від людей якісь секрети або виторговує спеціальні товари. Натомість вони самі хотіли бути в такому ж становищі й отримувати дари від людей.

Ешонай мала піти до них і все пояснити. Навіщо боротися, коли є ще стільки всього, що можна випробувати? Навіщо сваритися через ці старі зруйновані міста? Вони могли б побудувати нові, як це робили люди. Вона налаштувалася на Ритм рішучості.

Потім знову перейшла на Ритм тривоги, побачивши фігуру, що розсіяно йшла вздовж основи муру. Мати Ешонай була одягнена у вільну коричневу мантію, яка здавалася тьмяною на тлі чудових червоно-чорних візерунків на її шкірі.

Ешонай спустилася і підбігла до неї:

— Мамо?

— Ах, — сказала та в Ритмі тривоги. — Я знаю тебе. Може, ти мені допоможеш? Здається, я опинилася в дивній ситуації.

Ешонай узяла матір за руку:

— Мамо.

— Так. Так, я твоя мати. А ти — Ешонай, — вона озирнулася на всі боки, потім нахилилася до дочки. — Чи можеш ти розповісти мені, як я сюди потрапила, Ешонай? Я, здається, цього не пам’ятаю.

— Ти збиралася дочекатися, поки я повернуся додому, — сказала Ешонай. — З їжею.

— Я збиралася? Тоді чому не дочекалася?

— Ти, мабуть, утратила відчуття часу, — сказала Ешонай у Ритмі втіхи. — Я відведу тебе додому.

Джакслім почала наспівувати в Ритмі рішучості й відмовилася зрушити з місця. Здавалося, з кожною секундою вона ставала все більш свідомою і все більше приходила до тями.

— Ешонай, — сказала вона. — Ми повинні протистояти цьому. Це не просто тому, що я відчуваю втому. Це дещо гірше.

— Може, й ні, мамо, — відповіла Ешонай. — Можливо, це...

Мати почала наспівувати в Ритмі згуби. Ешонай замовкла.

— Я повинна переконатися, що твоя сестра знає пісні, — сказала Джакслім. — Можливо, у моєму житті скоро настане позбувайло, як у кінці бурі, Ешонай.

— Будь ласка, іди й відпочинь, — попросила її Ешонай у Ритмі миру.

— Відпочинок — лише для тих, у кого є вільний час, моя люба, — сказала мати, але дозволила відвести себе в бік їхнього будинку. Вона ще щільніше загорнулася в мантію. — Я можу з цим змиритися. Наші предки проявили слабкість, щоб дати життя нашому народу. Вони зіткнулися з крихкістю тіла і розуму. А я можу зустріти це з гідністю. Мушу зустріти.

Ешонай всадовила її вдома, приготувала поїсти. Потім подумала про те, щоб дістати свої нові мапи й показати їх матері, але не наважилася. Джакслім ніколи не любила слухати історії про подорожі Ешонай. Краще не засмучувати її.

Чому це мало статися саме так? Ешонай нарешті отримала від життя те, чого хотіла. Але прогрес і всі ці зміни не могли відбутися без проходження через численні бурі й роки. Кожен наступний день означав для її матері ще один день регресії.

Час. Він безжальний володар. Час робить дітей дорослими, а потім радісно й безжально відбирає все, що їм було дано.

Коли Венлі повернулася, вони все ще були зайняті їжею. У ці дні на губах Венлі завжди була прихована усмішка, ніби вона таємно налаштувалася на Ритм веселощів. Вона поклала свій самоцвіт — той, що зі спреном усередині, — на стіл.

— Вони збираються спробувати це зробити, — повідомила Венлі. — Зараз набирають добровольців. Я повинна надати їм жменю цих самоцвітів.

— Як ти навчилася огранювати їх так само, як люди? — запитала Ешонай.

— Це було неважко, — відповіла Венлі. — Просто знадобилося трохи практики.

Їхня мати витріщалася на самоцвіт. Вона витерла руки шматинкою, потім підняла камінь:

— Венлі, я хочу, щоб ти повернулася до навчання. Не знаю, як довго ще я можу бути нашою охоронницею пісень.— Тому, що твій розум здає, — сказала Венлі. — Мамо, чому, на твою думку, я так наполегливо працюю з тим, щоб знайти ці нові подоби? Вони можуть допомогти.

Ешонай налаштувалася на Ритм несподіванки, поглянувши на матір.

— Допомогти? — перепитала Джакслім.

— Кожна подоба має різний спосіб мислення, — відповіла Венлі. — Усе це збереглося в піснях. Але деякі подоби були сильнішими, стійкішими до хвороб — як тілесних, так і психічних. Отже, якби ти перевтілилася в цю нову подобу...

Її мати налаштувалася на Ритм задумливості.

— Я... не усвідомлювала цього, — мовила Ешонай. — Мамо, ти повинна зголоситися стати доброволицею! Це може бути нашим виходом!

— Я намагалася донести це до старійшин, — сказала Венлі. — Вони хочуть, щоб молоді слухачі першими спробували на собі цю зміну подоби.

— Вони послухають мене, — заявила Джакслім у Ритмі рішучості. — Зрештою, це моя робота — говорити так, щоб мене почули. Я спробую на собі цю подобу, Венлі. І якщо ти дійсно досягла своєї мети... Ну, колись я думала, що ти зможеш бути нашою новою Охоронницею пісень. Це було б твоїм найвищим званням. Я і не припускала, що ти можеш винайти звання зі ще більшою почесністю. Охоронниця подоб.

Ешонай відкинулася на спинку стільця, слухаючи, як її сестра наспівує в Ритмі радості. Тільки... Ритм її пісні якимось чином збився. Став швидшим. Жорсткішим?

«Тобі це все ввижається, — сказала вона собі. — Не дозволяй ревнощам поглинути тебе, Ешонай! Це може легко зруйнувати нашу сім’ю».

63 Тренування

Каладін бився, обливаючись потом і тремтячи, його розум був наповнений видіннями про смерть друзів. Він бачив Скелю, який замерз у піках, бачив Лопена, убитого на далекому полі бою, бачив Тефта, який помирає на самоті, висохлий до кісток, із засклілими очима від зловживання вогнемохом.

— Ні, — заволав Каладін. — Ні!

— Каладіне! — гукнула Сил, яка літала навколо його голови, від чого в очах мерехтіли смужки блакитно-білого світла. — Ти прокинувся. Ти в порядку, Каладіне?

Він глибоко вдихав і видихав, набираючи повні легені повітря. Кошмари здавалися такими реальними, такими нескінченними. Як запах крові на одязі після бою.

Він змусив себе підвестися і з подивом виявив на кам’яному виступі кімнати маленький мішечок із сяйнистими самоцвітами.

— Від Даббіда, — пояснила Сил. — Він залишив їх трохи раніше, разом із бульйоном, а потім схопив глечик, щоб піти набрати води.

— Звідки він...

Може, він отримав самоцвіти від подвижників у монастирі? А може, потайки звідкись узяв. Даббід пересувався по вежі так, як не міг Каладін, — люди завжди дивилися на Каладіна, пам’ятали його. Він здогадувався, що все через його зріст. А може, через поставу. Він так і не навчився правильно тримати голову опущеною, навіть коли був рабом.

Каладін похитав головою, а потім перейшов до ранкового моціону: зробив розтяжки, різні вправи, а потім умився, як міг, ганчіркою та водою. Після цього потурбувався про Тефта: вимив його та змінив положення, щоб уникнути пролежнів. Завершивши все це, Каладін став навколішки біля постелі Тефта зі шприцом і бульйоном, намагаючись знайти розраду для свого розуму через заспокійливе заняття — годування друга.

Сил сіла на кам’яній лаві поруч із Тефтом, поки Каладін був зайнятий. Вона одягнула свою дівочу сукню і сиділа, підтягнувши коліна до грудей і обхопивши їх руками. Ніхто з них не говорив, поки Каладін був зайнятий.

— Я б хотіла, щоб він прокинувся, — нарешті прошепотіла Сил. — Є щось веселе в тому, як Тефт сердиться.

Каладін кивнув.

— Я літала до Далінара перед тим, як він поїхав. Питала його, чи може він змусити мене відчувати те, що і люди. Інколи сумувати.

— Що? — здивувався Каладін. — Чому, заради десятого імені Всемогутнього, ти зробила це?

— Я хотіла відчути те, що відчуваєш ти, — пояснила вона.

— Ніхто не повинен відчувати те саме, що і я.

— Я сама по собі, Каладіне. Я можу самостійно приймати рішення, — вона невидюще подивилася повз Тефта й Каладіна. — Саме в розмові з ним я почала згадувати свого старого лицаря, як я тобі вже сказала. Думаю, Далінар щось зробив. Я хотіла, щоб він Зв’язав мене із собою. Він відмовився. Але думаю, що він якимось чином Зв’язав мене з тим, ким я була раніше. Змусив мене згадати й знову відчути біль...

Каладін почувався безпорадним. Він ніколи не міг боротися з власним відчуттям темряви. Як допоможе комусь іншому?

«Тіен міг би це зробити, — подумав він. — Тіен знав би, що сказати». Буря, як же він сумував за братом. Навіть після всіх цих років.

— Я думаю, сказала Сил, — що в нас, спренів, є проблема. Ми думаємо, що не змінюємося. Іноді можна почути, як ми говоримо: «Люди змінюються. Співуни змінюються. А спрени — ні». Ми думаємо, що оскільки частинка нас вічна, ми також вічні. Але частинки людей теж вічні. Якщо ми можемо вибирати, то можемо змінюватися. Якщо ми не можемо змінитися, то вибір нічого не означає. Я рада, що відчуваю це і можу пригадати, що не завжди відчувала те саме. Була такою ж. Це означає, що я прийняла рішення, прибувши сюди, щоб знайти іншого Променистого лицаря. Зробила не те, до чого мене змусили, а те, що я сама хотіла.

Каладін схилив голову набік, і шприц, наповнений бульйоном, завис на півдорозі до Тефтових губ.

— Коли мені найгірше, я відчуваю, що не можу змінитися. Ніби я ніколи не змінювався. Що я завжди так почувався і завжди буду почуватися.

— Коли ти відчуєш таке, дай мені знати, добре? Можливо, тобі допоможе, якщо поговориш зі мною про це.

— Так. Гаразд.

— І ще, Келе. Зроби те саме, коли погано буде мені.

Він кивнув, і вони обоє замовкли. Каладін хотів сказати щось іще. Він мав сказати щось іще. Але почувався таким утомленим. У кімнаті кружляли спрени виснаження, хоча він проспав половину дня.

Він бачив знаки. Точніше, більше не міг їх ігнорувати. Лещата бойового шоку міцно стиснули його, і окупація вежі не виправила це магічним чином. Ситуація лиш погіршилася. Більше боротьби. Більше часу на самоті. І більше людей тепер залежить від нього.

Убивство, самотність і стрес. Нечестивий тріумвірат, який списами та ножами заганяв його в кут. А потім вони просто. Продовжать. Заколювати його.

— Каладіне? — гукнула його Сил.

Він усвідомив, що сидів на місці, не рухаючись, протягом... скільки часу? Буря! Він швидко наповнив шприц і підніс його до губ Тефта. Чоловік знову заворушився, забурмотів, і Каладін майже розібрав, що той говорить. Щось про своїх батьків?

Незабаром двері відчинилися, і ввійшов Даббід. Він швидко віддав честь Каладінові, потім поспішив до лавки біля Тефта, поклав щось на камінь та наполегливо показав рукою.

— Що це? — спитав Каладін.

Він розгорнув тканину і виявив там якийсь фабріал. Він нагадував шкіряний нарукавник, який носили Далінар і Навані, щоб визначати час. Тільки конструкція була іншою. На ньому були довгі шкіряні ремені та металева деталь, схожа на ручку, яка підіймалася й проходила через долоню. Перевернувши фабріал, Каладін побачив у нижній частині нарукавника десять рубінів, але вони були потемнілими.

— Що це таке, заради Рошару? — запитав Каладін.

Даббід знизав плечима.

— Родич привів тебе до нього, я гадаю? Даббід кивнув.

— Мабуть, це надіслала Навані, — сказав Каладін. — Сил, котра година?

— Приблизно пів години до розмови з королевою, — сказала вона, дивлячись угору, на небо, приховане за багатьма футами каменю.

— Коли наступна великобуря? — запитав Каладін.

— Не впевнена, але точно не найближчими днями. А чому ти питаєш? — Нам треба буде зарядити порожні самоцвіти, які я використав у тій битві з Переслідувачем. До речі, дякую за нові, Даббіде. Нам потрібно буде знайти спосіб сховати інші назовні, щоб підзарядити їх.

Даббід поплескав себе по грудях. Він зробить це.

— Здається, ти почуваєшся краще, — зауважив Каладін, сідаючи, щоб закінчити годувати Тефта.

Даббід знизав плечима.

— Хочеш поділитися своїм секретом? — запитав Каладін.

Даббід сів на підлогу й поклав руки на коліна. Тож Каладін повернувся до своєї роботи. Це виявилося напрочуд виснажливим, оскільки йому доводилося силоміць відвертати свою увагу від згадування кошмарів. Коли закінчив роботу, Каладін був радий повідомленню Сил про те, що настав час бесіди з Навані.

Він відійшов до бічної стіни, притиснув руку до кристалічної жилки й чекав, доки Навані заговорить у його думках.

«Великий маршале?» — гукнула вона за кілька хвилин.

— На місці, — відповів він. — Але оскільки я був на шляху до того, щоб остаточно стати лікарем, то не впевнений, що все ще маю це звання. «Я відновлюю його. Мені вдалося змусити одного з моїх інженерів викрасти фабріал, який може стати тобі у пригоді. Родич повинен якось направити тебе до нього».

— Я вже його отримав. Але поняття не маю, що з ним робити.

«Це персональний підіймач, призначений для того, щоб підіймати та опускати на великі висоти. Він допоможе тобі пересуватися по вежі». — Цікаво, — Каладін глянув на пристрій, що лежав на кам’яній лавці. — Однак я не прихильник технологій, ваша світлосте. Вибачте, але я ледь знаю, як увімкнути нагрівальний фабріал.

«Тоді тобі доведеться вчитися, і швидко. Тобі слід буде замінити рубіни у фабріалі на камені зі спренами спустошення з телестилів, які ти вкрав. Нам знадобляться всі дванадцять пар. Ти отримав мапу разом із пристроєм?»

— Хвилинку, — Каладін порився в мішку й витяг звідти маленьку складену мапу. Судячи з гліфів, вона вказувала шлях до якогось місця на двадцятому поверсі. — Так, отримав. Гадаю, зможу дістатися до того місця. Верхні поверхи ворог не охороняє.

«Чудово. Там, нагорі, є гирі, тобі потрібно буде встановити туди інші половинки цих рубінів. Механізм на фабріальному нарукавнику скине одну з цих гир, і ця сила передасться через нарукавник. Тебе потягне в будь-якому напрямку, куди спрямуєш пристрій».

— За руку? — запитав Каладін. — Здається, це незручно.

«Так і є. Мій інженер намагався це виправити. Є ремінь, який обвивається навколо руки й кріпиться на плечі, — на його думку, це може полегшити підняття».

— Гаразд... — принаймні Каладінові буде чим зайнятися.

Але фабріали? Він завжди вважав їх іграшками для багатіїв, хоча припускав, що таке трапляється дедалі рідше. Завдяки селекції виводили домашніх тварин з усе більшими й більшими рубіновими яхонтосерцями, а також поширювалися методи створення фабріалів. Здавалося, що нині в кожній третій кімнаті був нагрівальний фабріал, а телестилі стали настільки дешевими, що навіть рядові солдати могли дозволити собі заплатити за надсилання повідомлень через них.

Навані пояснила йому, як замінити рубіни. На щастя, у вкраденому ним футлярі з телестилями виявилося кілька маленьких інструментів для розтискання оправи каменів. Усе виявилося не складніше, ніж замінити пряжки на шкіряній куртці.

Коли це було зроблено, Каладін і Сил покинули сховок і прокралися на дев’ять поверхів угору. Він не використовував Буресвітла — його залишилося замало, щоб марнувати. Крім того, Каладінові подобалося тренувати м’язи.

На двадцятому поверсі гранатове світло привело його до місця, вказаного на мапі. Усередині він знайшов гирі та шахту, і Навані пояснила покроково, як установити відповідні рубіни. Він почав розуміти, як працює пристрій. Великі гирі мали абсолютно достатню вагу, щоб підняти людину. П’ять рубінів у його фабріалі були з’єднані з цими гирями.

Інші сім рубінів використовувалися для активації та контролю гир. Заплутана система шківів і механізмів була набагато складнішою, ніж він міг зрозуміти, але, по суті, дозволяла перемикатися на іншу гирю, коли перша опустилася до кінця. Також можна було сповільнити або повністю зупинити опускання гир, змінюючи швидкість свого руху.

«Кожна гиря повинна протягнути тебе на сотні футів, перш ніж опуститься донизу, — пояснила Навані через гранатову жилку на стіні. — Ці шахти простягаються аж до водоносних пластів біля підніжжя гори. Це означає, що ти зможеш піднятися від першого поверху до вершини вежі, використавши лише одну гирю. Погана новина полягає в тому, що коли всі п’ять гир упадуть, пристрій стане марним, доки ти їх не перемотаєш. У кутку стоїть лебідка, але боюся, що це буде важкий процес».

— Прикро, — сказав Каладін.

«Так, це дещо незручно, що нам доводиться крутити ручку, щоб побачити диво — як людина безпечно злітає на сотні футів у повітря». — Вибачте, ваша світлосте, але зазвичай я можу це зробити з набагато меншими зусиллями.

«І це зараз неможливо, так?»

— Гадаю, що так, — Каладін подивився на фабріал, який тепер був прикріплений до його лівої руки, а ремені обвивали руку до плеча. Пристрій трохи тиснув, але в іншому дуже добре припасувався. — Отже, я направляю його туди, куди хочу, активую, і мене потягне в той бік?

«Авжеж. Але ми зробили пристрій так, що він не рухатиметься, якщо його відпустити — інакше він був би надто небезпечним. Бачиш натискну пружину на долоні? Послабляєш її — і активується гальмування. Зрозумів?»

— Так.

Каладін стиснув кулак навколо ручки. Вона була обгорнута з одного боку окремою металевою частиною і мала пружину знизу. Отже, що сильніше він стискав, то швидше пристрій тягнув його. Якщо повністю відпустити ручку, то рух зупиниться.

«Використання фабріала передбачає два етапи. Спочатку потрібно увімкнути пристрій — з’єднати рубіни. Бачиш перемикач, який можна рухати великим пальцем? Він призначений саме для цього. Коли ти повернеш його, твоя рука буде зафіксована в поточній орієнтації, і ти не зможеш рухати нарукавник в жодному напрямку, окрім як уперед.

Другий етап — почати скидати гирю. Якщо вона впаде до кінця, перемкнися на наступну за допомогою диска на тильному боці зап’ястка. Ти бачиш його?»

— Так.

«Після зупинки залишатимешся на місці, доки не відімкнеш пристрій. Але доки в тебе є інші невикористані гирі, ти можеш повернути диск на цю гирю, а потім продовжувати рухатися вгору. Або, якщо ти достатньо сміливий, то можеш від’єднати пристрій і вільно падати секунду, водночас спрямувавши пристрій в іншому напрямку, а потім перемкнути його знову та налаштувати, щоб він тягнув тебе в той бік».

— Здається небезпечним, — сказав Каладін. — Якщо я завис високо в повітрі й мені потрібно вибратися на балкон абощо, я повинен на деякий час перейти у вільне падіння, щоб змінити напрямок пристрою, щоб той міг тягнути мене вбік, а не вгору-вниз?

«Так, на жаль. Інженер, який його створив, має грандіозні та непомірні ідеї, але замало розуміння практичності. Але це краще, ніж нічого, великий маршале. І це найкраще, що я можу зробити для тебе зараз».

Каладін глибоко вдихнув.

— Зрозумів. Вибачте, якщо я здаюся невдячним, ваша світлосте. Я пережив кілька важких днів. Радий, що ви мені допомогли. Я ознайомлюся з цією штукою.

«Чудово. Тобі не варто турбуватися про те, що Пустосвітло в самоцвітах закінчиться під час тренування — з’єднані рубіни не споживають багато енергії для підтримки зв’язку. Але з часом вони, звичайно ж, потьмяніють. Нам доведеться добре поміркувати, що робити, коли це станеться.

Наразі сподіваюся, що Родич незабаром довірятиме мені достатньо, щоб повідомити, де знайти решту вузлів. Отримавши цю інформацію, я зможу розробити план їхнього захисту, можливо, відверну ворогів, щоб вони шукали в іншій частині вежі. Дуже важливо, щоб ти підтримував цей щит на місці якомога довше, а я матиму час зрозуміти, що не так зі Світлом у вежі та її захистом».

— Ви вже щось знайшли? — запитав Каладін.

«Ні, але зараз я зосереджена на заповненні прогалин у знаннях. Сподіваюся, щойно зрозумію належні основи Буресвітла й Пустосвітла, то досягну більшого прогресу».

— Зрозуміло, — сказав Каладін. — Я знову зв’яжуся з вами через кілька годин, якщо ви знайдете час, щоб обговорити свій досвід роботи з цим пристроєм.

«Дякую тобі».

Він відійшов від стіни. Сил зависла в повітрі поряд, оглядаючи фабріал.

— Ну, що ти думаєш? — спитав її Каладін.

— Думаю, що ти матимеш надзвичайно безглуздий вигляд, використовуючи цю штуку. Нетерпеливиться подивитися на це.

Каладін вийшов у сусідній коридор. Тут, на двадцятому поверсі, він має бути в безпеці під час тренувань, якщо триматиметься подалі від атріуму. Він пройшов уздовж коридору, розкладаючи аметисти, щоб освітлювати шлях. Потім став з одного боку, дивлячись униз на лінію вогнів. Фабріал залишив його пальці вільними, але планка в центрі руки заважатиме битися. Йому доведеться тримати спис однією рукою, ніби він б’ється зі щитом.

— Ми збираємося спробувати пристрій тут? — спитала Сил, підлітаючи до нього. — Хіба він не для того, щоб підійматися і спускатися?

— Її світлість Навані сказала, що він тягне в будь-якому напрямку, у якому його направити. Нові Вітробігуни завжди хочуть підіймати себе Викидами, але що досвідченішими стають, то краще розуміють, що можна досягти набагато більшого, якщо мислити у вимірах трьох Царств.

Він показав лівою рукою в коридор і розтулив долоню. Тоді, вважаючи це розумним, втягнув трохи Буресвітла. Нарешті великим пальцем повернув маленький важіль і запустив механізм. Нічого не сталося.

«Поки що все добре», — подумав Каладін, намагаючись поворухнути рукою праворуч або ліворуч. Вона чинила опір, щось утримувало її на місці. Чудово.

Він згорнув пальці в кулак, при цьому стиснувши ручку на долоні, і його одразу ж потягло коридором. Він ковзав на підборах і зовсім не міг загальмувати. Ці гирі справді були важкі.

Каладін розтиснув кулак і зупинився на місці. Оскільки пристрій був іще активний, коли він підняв ноги, то залишився в повітрі. Однак також створювалося неймовірне навантаження на руку, особливо на лікоть.

Так, пристрій у його поточному стані може стати надто небезпечним для будь-кого, хто не використовує Буресвітла. Каладін знову став на ноги й клацнув великим пальцем по перемикачу, щоб вимкнути пристрій, — його рука одразу ж звільнилася. Він пішов перевірити гирю — та опустилася лише трохи нижче в шахту. Щойно він від’єднав пристрій, гальма заблокувалися, утримуючи гирю на місці.

Каладін вийшов у коридор, увімкнув пристрій і міцно стис ручку. Це змусило його полетіти вперед. Він підібгав ноги, докладаючи зусиль, щоб утриматися у вертикальному положенні. У цю мить, яка б важка не була ця вправа, він відчув, як у ньому знову щось оживає. Вітер у волоссі. Тіло ширяє, претендуючи на небо, хоч і недосконало. Цей досвід здався Каладінові знайомим. Навіть інтуїтивно.

Так тривало аж до того моменту, коли він помітив дальню стіну, що швидко наближалася. Каладін відреагував надто повільно, спершу інстинктивно спробувавши Кинути себе назад. Він ударився об стіну долонею й відчув, як захрустіли кісточки пальців. Пристрій продовжував намагатися рухатися вперед, ще більше розчавлюючи його понівечену руку й змушуючи стискати ручку. Пристрій тримав Каладіна притиснутим до стіни, доки йому не вдалося дотягнутися іншою рукою та натиснути перемикач для великого пальця, відпустивши механізм і звільнивши себе.

Він задихався від болю, висмоктуючи Буресвітло з аметисту, що лежав поруч на підлозі. Зцілення відбувалося повільно, як і вдень битви. Біль був гострий, і він зціпив зуби чекаючи — і шкіра, розірвана кістками, забруднила кров’ю шкіру на пристрої.

Сил похмуро подивилася на спрена болю, що повзав по підлозі.

— Гм, я помилялася. Це було не надто смішно.

— Вибач, — сказав Каладін, а його очі сльозилися від болю.

— Що сталося?

— Погані інстинкти. Пристрій не винен. Я просто забув, що роблю.

Він сів, чекаючи, і почув, як тріскали суглоби й скреготіли кістки, коли Буресвітло вправляло їх на місце. Він звик покладатися на своє майже миттєве зцілення, а нинішнє було мукою.

Минуло добрих п’ять хвилин, перш ніж він струснув зціленою рукою й розтягнув її — як нова, за винятком якогось затяжного примарного болю. — Добре, — сказав він. — Я хочу бути обережнішим. Це гра з неймовірними силами в цих гирях.

— Принаймні ти не зламав фабріал, — зауважила Сил. — Як не дивно це казати, але набагато легше отримати нову руку, ніж новий пристрій.

— Твоя правда, — погодився Каладін, підводячись.

Він полетів коридором назад тим самим шляхом, цього разу підтримуючи помірну швидкість, і сповільнився, наближаючись до іншого кінця. Протягом наступних пів години або близько того він ще кілька разів врізався в стіну, але вже не так ефектно, як уперше. Йому довелося бути дуже обережним, спрямовуючи руку точно по центру коридору, інакше він відлітав убік, і все закінчувалося ударом об стіну. Каладін також мусив уважно стежити за пристроєм, оскільки було надзвичайно легко випадково зачепити перемикач активації, торкнувшись чогось рукою. Він продовжував тренуватися і зміг рухатися туди-сюди досить довго, перш ніж пристрій перестав працювати. Він, хитнувшись, зупинився напівдорозі, зависнувши посеред коридору.

Опустив ноги на підлогу і вимкнув пристрій. Гиря, якою він користувався, досягла дна шахти. Це тривало досить довго, хоча більшу частину часу Каладін перемикав пристрій і рухався в різних напрямках. У реальному вільному падінні він, імовірно, не витримав би більше кількох хвилин польоту. Але якби контролював гирю, застосовуючи її короткими ривками, то зміг би ефективно використати ці хвилини.

З цим пристроєм він не зможе ширяти в повітрі, б’ючись із Небесними. Але зможе отримати додатковий сплеск швидкості в бою і, можливо, рухатися в несподіваному напрямку. Навані дала йому пристрій для використання як підіймача. Він, звичайно, спрацює. І Каладін мав намір потренуватися підійматися та спускатися зовні, коли стемніє.

Але він бачив і варіанти бойового застосування. І загалом, пристрій працював краще, ніж він очікував. Тож Каладін пішов у кінець коридору, щоб зайняти вихідне положення.

— Іще? — спитала Сил.

— У тебе зустріч чи що? — запитав Каладін.

— Просто трохи нудно.

— Можу врізатися в іншу стіну, якщо хочеш.

— Тільки якщо пообіцяєш, що буде весело, коли ти це зробиш.

— Що? Ти хочеш, щоб я ще раз зламав пальці?

— Ні, — вона закружляла навколо нього стрічкою світла. — Ламати тобі руки — не дуже смішно. Спробуй іншу частину тіла. Якусь смішну.

— Я навіть не уявлятиму, яку саме. І треба повертатися до справи.

— І як довго ми збираємося отак зовсім несмішно врізатися в стіни?

— Доки не перестанемо врізатися, очевидно, — відповів Каладін. — У мене були в запасі місяці, щоб тренуватися з Викидами, і ще більше часу, щоб підготуватися до свого першого бою як списник. Судячи з того, як швидко Сплавлені знайшли перший вузол, підозрюю, що матиму всього кілька днів, щоб потренуватися на цьому пристрої, перш ніж доведеться ним користуватися.

Коли настане час — звичайно, якщо Навані чи Родич зможуть попередити його, — він хотів бути готовим. Він знав принаймні один спосіб заспокоїти кошмари, наростальні складнощі й психічне виснаження. Він нічого не міг удіяти зі своєю ситуацією чи тріщинами, які дедалі розширювалися всередині.

Але він міг зайнятися чимось і так не дозволяв цим тріщинам визначати його сутність.

64 Особисте нагадування

Ясна ніколи не була солдатом на війні. Так, вона була близько до війни. Вона залишалася в пересувних військових таборах. Ходила по полях битв. Билася й убивала, а також брала участь у битві на Тайленському полі. Але вона ніколи не вирушала на війну як солдат.

Інші монархи були збиті з пантелику. Навіть солдати, здавалося, бентежилися, коли розходилися, даючи їй дорогу, а вона крокувала вперед серед них у Сколкозбруї. Далінар, однак, усе зрозумів: «Ти ніколи не зрозумієш, доки сама не станеш у ці ряди, тримаючи меч і особисто зіткнувшись із силами ворога. Жодна книга не зможе підготувати тебе, Ясно. Тож так, я думаю, тобі варто вирушити».

Тисячі цитат відомих учених виринали в її пам’яті. Розповіді про те, як це — бути на війні. Вона прочитала сотні таких історій, і деякі були настільки деталізовані, що вона, читаючи, немов відчувала сморід крові в повітрі. Але всі образи зникли, як тіні підсонячного світла, коли вона дісталася до фронту коаліційних армій і подивилася на ворога. Здавалося, що їхня кількість нескінченна. Немов пліснява на землі попереду, чорна, біла й червона, і зброя виблискує на сонці.

Згідно зі звітами, тут було близько сорока тисяч співунів. Це число вона могла зрозуміти, проаналізувати. Але її очі бачили не сорок тисяч, вони бачили нескінченні шеренги. Цифри на сторінці втратили сенс. Вона прийшла не для того, щоб битися з сорока тисячами. Вона прийшла битися з припливом.

На папері це місце було позначено як низина Друнму в Емулі. Насправді це був величезний океан тремтячої трави та високих лозокущів. Під час нарад Норка наполягав на тому, що битва тут стане корисною сторонам коаліції. Якщо вони дозволять ворогу відступити до міст і фортець, то він зможе окопатися там, і цей панцир буде важко розбити. Натомість Норка підштовхнув їх туди, де вони почуватимуться впевнено, перебуваючи в повноцінному бою, оскільки мали невелику перевагу, стоячи на височині спинами до сонця. Тут вони й лишаться, і Норка зможе використати більшу чисельність і навички коаліції для перемоги.

Тож логічно Ясна зрозуміла, що це була битва, якої хотіли її сили. Особисто вона почувалася приголомшеною від відстані до ворога — відстані, яку їй разом з іншими доведеться подолати під шквалом ворожих стріл і списів. Важко було не почуватися мізерною, навіть у Збруї.

Засурмили роги, наказуючи наступати, і вона помітила, що двоє Вістреходів тримаються поруч із нею — напевно, на прохання дядька. Хоча вона завжди уявляла, що бої починаються з масштабної атаки, її військо рухалося, наче механізм. Щити вгору, в строю, упевненим маршем, який підтримували війська ветеранів, коли почали падати стріли. Біг розірвав би шеренги, не кажучи вже про те, що солдати б захекалися, прибувши на місце.

Вона здригнулася, коли в неї влучили перші стріли. Вони падали непостійними серіями клацань металу об дерево, як град. Одна відскочила від її плеча, а інша вдарила по шолому. На щастя, стріли незабаром скінчилися, бо легка кавалерія азішів здійснила рейд на ворожих лучників. Вона почула цокіт копит, побачила Вітробігунів, що ширяли над головою, охороняючи вершників з повітря. Ворог продовжував недооцінювати кавалерію, якої не було в значній кількості тисячі років тому.

Попри все це, алетійські війська маршували вперед, піднявши щити. Це зайняло нестерпно багато часу, але оскільки сторона Ясни була агресором, ворог не мав стимулу рухатися в їхній бік. Вороги тримали свої позиції на вершині невисокого схилу. Вона розуміла, чому саме тут: війська Ясни мали атакувати цей схил.

Ворог розділився на стіну з фігур у панцирах і сталевих обладунках, які тримали великі щити та виставили піки на кілька рядів углиб. Ці співуни не билися, як паршенді на Розколотих рівнинах, — це були навчені війська, і Сплавлені швидко пристосувалися до сучасної війни. Щоправда, вони були дещо недалекоглядні щодо кавалерії, але набагато краще знали, як найефективніше використовувати своїх Приборкувачів Сплесків.

До того моменту, коли загін військ Ясни був на позиції, вона відчула себе виснаженою від перебування в підвищеній готовності під час маршу. Вона зупинилася разом з іншими, і трава відступила хвилею перед нею, наче передчувала прийдешню битву, так само як бурю. Вона наказала Сколкозбруї навмисно приглушити світіння, щоб не відрізнятися від звичайного Сколкозбройного. Ворог усе одно виділить її серед інших, але не впізнає, що вона — королева. Так їй буде безпечніше.

Засурмили роги. Останню частину схилу Ясна подолала майже бігом. Він був надто пологим, щоб назвати його пагорбом, і якби вона просто гуляла, то не помітила б схилу. Але тепер відчувала його з кожним кроком. Сколкозбруя спонукала її рухатися, як і Буресвітло, яке вдихнула, але якщо вона відбіжить занадто далеко попереду свого загону, її можуть оточити. Серед ворожих рядів напевне сховалися Владні та Сплавлені, чекаючи, щоб влаштувати їй засідку. Крім Небесних, небагато Сплавлених наважувалися зустрітися зі Сколкозбройними в прямому бою.

Ясна викликала Льода як меч, і зброя впала в її рукавиці, що вже чекали.

«Готовий?» — запитала вона.

«Так».

Вона пробігла останні кілька футів до ряду пік й змахнула Льодом. Її робота полягала в тому, щоб зламати їхні ряди — повний Сколкозбройний міг розкидати цілі загони навколо себе.

До честі співунів, їхній стрій не зламався. Він відхилився назад, піки шкрябали броню Ясни, коли вона намагалася наблизитися й атакувати, але Сколкозбруя витримала. Її почесна варта разом із двома Вістреходами стала позаду, щоб не допустити оточення. Поруч по ворогу вдарив ще один п’ятитисячний загін солдатів. Повітря здригнули стогони та хрускіт.

Тримаючи Сколкозброець двома руками, Ясна кидалася вперед і назад, перерубуючи піки й намагаючись ударити ворогів всередині рядів. Вони рухалися з несподіваною гнучкістю, танцюючи, відскакували геть, опиняючись там, куди не діставав її меч.

«Це менш ефективно, — сказав їй Лід. — У нас є інші сили. Використати їх?»

«Ні. Я хочу пізнати справжнє відчуття війни, — подумала Ясна. — Або щось настільки близьке, наскільки можу собі дозволити, у Сколкозбруї та зі Сколкозбройцем».

«Завжди вчена», — відказав Лід таким тоном, наче довго страждав. Тим часом Ясна проштовхалася повз кілька пік, які були майже марні проти неї, і зуміла встромити свій меч у груди якоїсь співунки. Її очі вигоріли, вона впала, і Ясна різко висмикнула зброю, змусивши інших проклинати її та відсахнутися.

Її підштовхували не лише наукові інтереси. Якщо вона збирається наказувати солдатам іти в бій, їй потрібно більше, ніж описи з книжок, їй потрібно відчути те, що відчувають вони. І так, вона могла використовувати свої сили. Душезаклинання виявилося корисним для неї в боях і раніше, але без Далінара вона мала обмежені запаси Буресвітла й хотіла його берегти.

Вона втече до Гадесмару, якщо все буде погано. Вона ж не дурна. Але це знання не давало їй спокою, коли вона мчала крізь стрій, відвертаючи увагу ворогів до себе. Вона ніколи не зможе по-справжньому відчути, як це — бути бідолашним списником на передовій.

Вона чула їхні крики, коли дві армії зіткнулися. Строї здавалися такими продуманими, а у великих масштабах — обережними. Вони розміщувалися з розрахунком жахливого імпульсу, який змушував солдатів у передніх рядах битися. Тож, поки ряди залишалися міцними, передні лінії стикалися одна з одною зі скреготом сталі, що гнеться.

Ясна ще ніколи не відчувала цього. Сила рядів солдатів з обох сторін стискала її, не даючи можливості втекти. І все ж вона хотіла знати, на що здатна. Замахнулася мечем по колу, відганяючи більше співунів від себе, але інші почали колоти її піками та списами, штовхати вбік, і вона могла спіткнутися.

Ясна недооцінила ефективність цих списів: так, вони були марні для того, щоб пробити її обладунки, але могли керувати нею, наче чалом, якого підштовхують жердинами. Вона спіткнулася й відчула перший справжній спалах страху.

«Контролюй це». Замість того щоб спробувати випростатися, вона повернулася плечем до ворога, перетворивши своє спотикання та втрату рівноваги на ривок, тим самим вириваючись із ворожих рядів біля своїх солдатів. Вона не вбила багато ворогів, але це і не було потрібно. Їхні ряди задрижали та відхилилися від удару, і її солдати скористалися цим. По обидва боки від королеви вони зіштовхнулися піками та списами із ворогом передній ряд її солдатів повертався до задньої лінії загону кожні десять хвилин, керуючись обдуманими наказами командира.

Охоплена звуками битви, Ясна повернулася до ворога, а її почесна варта вишикувалася позаду. Піт стікав з чола, і вона знову кинулася на співунів. Цього разу, коли вороги розступилися навколо неї, позаду їхніх радів виявилася величезна істота — Сплавлений із панциром, який переростав у масивні сокироподібні виступи навколо рук, один із Посилених. Ці Сплавлені використовували Сплеск Прогресії, що дозволяв їм відрощувати панцир із надзвичайною швидкістю та будь-якої задуманої форми.

Рядові солдати з обох сторін трималися на відстані, утворюючи простір навколо них. Ясна не бажала використовувати свої сили. Зі Сколками вона має рівні можливості з цією істотою, і її сили швидко виявлять, хто вона насправді, оскільки в армії коаліції не було жодного іншого Приборкувача Сплесків з власною Сколкозбруєю.

«Є ще одна причина, чому ти б’єшся», — сказав Лід, цим самим кидаючи їй виклик.

Так, є. Замість того щоб протистояти цьому, Ясна кинулася в бій, і Буресвітло вирувало в її жилах. Вона відрубала одну руку Сплавленого, яка нагадувала сокиру, але інша врізалася в неї й повалила на землю. Королева струснула головою, знову викликала меч і замахнулася ним угору, саме коли Сплавлений опускав руку вниз. Вона відрубала сокироподібний виріст, але кукса руки істоти вдарила її в груди. Панцир виріс на ній, як коріння дерева, і притиснув Ясну до землі.

Сплавлений відійшов, відламавши панцир у лікті, залишивши королеву нерухомою. Потім він обернувся — її почесна варта відвернула його увагу.

«Ах, ми отримуємо стільки неймовірних вражень, — сказав Лід. — Чудово».

Інші співуни підійшли до Ясни й намагалися простромити тонкі піки в щілини її забрала. Один виколов їй око, і Ясна закричала. Проте Буресвітло зцілило її, а шолом закрив щілину, щоб запобігти подальшим нападам. Завдяки Буресвітлу їй усе одно не потрібні були щілини, щоб дихати. Але це, як і швидкий виклик Сколкозбройця, було поступкою. Ясна ризикувала показати, хто вона насправді.

Вона вирвала руку з панцира, що притис її до землі, а потім використала Льода як кинджал, щоб прорізати шлях до звільнення. Викотилася й копнула співунів ногами, щоб ті попадали на землю. Але щойно вона зупинилася, той буреклятий Сплавлений кинувся до неї та вдарив двома сокирами по голові, від чого шолом розколовся. Він завив від болю й роздратування, а потім всотав її Буресвітло, щоб відновитися.

«Весело так, — сказав Лід. — Але, звичайно ж, Ясна не повинна використовувати свої сили. Вона хоче погратися в солдата».

Ясна загарчала, підвелася на одне коліно й ударила кулаком по коліну Сплавленого, але воно заросло панциром прямо перед тим, як вона торкнулася його. Її удар навіть не зрушив істоту. Лід став коротким мечем у її руці, і вона вдарила по Сплавленому, але це відкрило її шолом ще одному удару, і тепер вона впала навзнак. Ясна застогнала, спираючись однією рукою об камінь.

«Стійкий камінь, — подумала вона підсвідомо. — Щасливий і задоволений своїм життям на рівнині». Ні, він протистоятиме її проханням змінитися.

Лід став щитом на її руці — ворог саме почав завдавати потужних ударів. Кров на її щоці змішалася з потом, і хоча око зажило, рядові солдати знову намагалися дістатися до неї, а почесна варта робила все можливе, щоб стримати їх.

Добре.

Ясна потяглася до повітря, яке сьогодні було застояним і похмурим. Витягнувши Буресвітло із самоцвітів на поясі, вона дала йому лиш одну команду: «Змінися». Без благань, як тоді, коли була молодшою. Тільки твердість.

Знуджене повітря підкорилося й перетворилося на олію навколо них. Вона впала з неба потоком, навіть поналивалася солдатам у роти. Її почесна варта знала про цей знак, і відійшла, кашляючи й спотикаючись, утворивши навколо неї десятиярдове коло. Ворожі солдати залишилися на місці, лаючись і кашляючи.

Ясна вдарила кулаками — на одному було кресало, на іншому — кремінь. Іскри спалахнули — і частина поля бою запалала.

Посилений спіткнувся від несподіванки, Ясна кинулася на нього, перетворивши Льода на меч-голку, і встромила клинок йому прямо в груди. Її удар був влучним і пронизав яхонтосерце ворога. Сплавлений перекинувся на спину, його очі вигоріли, наче вогні, які все ще палали навколо.

Королева добила стільки ворожих солдатів, скільки змогла знайти у вогні. Її шолом — прозорий зсередини, немов скло, — почав покриватися сажею, тож незабаром довелося відступити від вогню.

Вона бачила достатньо чітко, щоб зауважити нажаханість співунів поблизу від вигляду охопленого полум’ям Сколкозбройного, що вискочив з вогню, немов з центру самої Геєни. Цей страх приголомшив їх, і вона вдарила по їхньому строю, наче валун, завдаючи смерті рядам, що розсипалися. Їхні трупи падали серед радісних спренів, що звивалися на полі бою, торжествуючи від потужних емоцій. Спренів страху, болю, очікування.

Ясна билася, як м’ясник. Рубала. Била ногами. Кидала трупи в ряди солдатів, щоб налякати інших. Створювала хвилі, якими скористалися її солдати. Раптом щось врізалося в неї ззаду, і вона подумала, що їй доведеться зіткнутися з іншим Сплавленим, але то був мертвий Вітробігун, кинутий Небесним, який пролітав над нею.

Ясна залишила загиблого на закривавленій землі й повернулася до бою. Вона не думала про стратегію. Стратегія — для задушливих наметів і спокійних розмов за вином. Вона просто вбивала. Завдавала ударів, аж доки її руки не стали млявими, попри броню та Буресвітло. Хоча її солдати мінялися місцями, королева не дозволяла собі такої розкоші. Як вона могла? Вони билися й стікали кров’ю на чужині, бо ставки, які вона їм обіцяла, були важливі. Якщо вона відпочине, їх загине більше.

Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж вона виявила, що задихається, витираючи кров з шолома, щоб та не закривала їй поле зору. Шолом відкрив вентиляційні отвори по боках, впускаючи прохолодне свіже повітря, і вона спіткнулася, стоячи сама на полі бою. Цікаво, чому вона знову почала дихати.

«Закінчується Буресвітло», — усвідомила Ясна, заціпенівши. Вона подивилася на свою долоню в латній рукавиці, заплямовану помаранчевою кров’ю співунів. Чому її так багато? Ясна невиразно пам’ятала бій з іншим Сплавленим, кількома Владними та...

А її загін маршував до центру бою, підкоряючись наказу рогів, сурміння яких відлунювало в її голові. Такий різкий звук означав... він означав...

«Ясно, — окликнув Лід. — Убік поглянь, що там є».

Один із Вістреходів ходив серед полеглих, шукаючи тих, кого вони зможуть зцілити. Другий підійшов до Ясни й поклав їй у долоню великий топаз, а потім показав у бік задніх рядів.

— Я маю зробити більше, — сказала Ясна.

— Якщо продовжите битися в такому стані, — відказав Вістрехід, — то завдасте більше шкоди, ніж користі. Більше солдатів загине, щоб захистити вас, ніж ви повбиваєте ворогів. Ви хочете цього, ваша величносте?

Ці слова скинули з неї заціпеніння, і вона повернулася туди, куди він показав. Там формувалися резерви, серед знамен, що позначали бойових командирів і польові медпункти.

— Вам потрібно відпочити, — наполягав Вістрехід. — Ідіть.

Вона кивнула, приймаючи мудру пораду, і, спотикаючись, пошкандибала з поля бою. Її почесна варта — тепер удвічі менша, ніж до бою, — ішла за нею виснаженою групкою. Їхні плечі опустилися, обличчя стали попелясті. Скільки минуло часу? Вона глянула на сонце.

«Не може бути», — подумала вона. Менше ніж дві години?

Бій відсунувся від цього місця, залишивши за собою трупи, як опале гілля після бурі. Коли вона наблизилася, постать у чорному відірвалася від резервних військ і поспішила їй назустріч крізь безлад. Що тут робить Дотепник?

За ним ішла невелика група слуг. Коли вони наблизились до королеви, Дотепник клацнув пальцями, і слуги кинулися вперед, щоб витерти рушником обладунок Ясни. Вона зняла шолом, відкривши обличчя повітрю, яке здавалося холодним, попри спеку Емулу. Решту броні Ясна не наважилася зняти, на випадок якщо на неї ще полюють вороги.

Дотепник підніс миску з фруктами.

— Що це? — запитала вона.

— Послуги камердинера.

— На полі бою?

— У цьому місці небагато дотепності, згоден. Або, я б сказав, це місце існує лише тоді, коли дотепність зазнає краху. І все-таки я думаю, що мені будуть раді. Щоб я дав трохи надії на майбутнє.

Вона зітхнула, але вже не заперечувала. Більшість Сколкозбройних мали слуг, які допомагали їм під час битв. Їй справді потрібно попити та втягнути трохи Буресвітла.

Але Ясна виявила, що витріщається. На... ну, на все це.

Дотепник мовчав. Він досконало знав, коли так робити, хоча, правду кажучи, рідко застосовував це знання.

— Знаєш, я читала про це, — зрештою сказала вона. — Про відчуття, які отримуєш під час бою. Про зосередженість, яку потрібно прийняти, щоб упоратися з усім, аби продовжувати рухатися. Просто виконувати свою роботу. Я не тренувалася, як вони, Дотепнику. Я постійно відволікалася, лякалася чи плуталася.

Він поплескав її по руці. По лівій, у латній рукавиці, де вона тримала топаз Вістрехода. Вона уважно подивилася на самоцвіт, а потім втягнула Світло. Їй стало легше, але втома була не фізичною.

— Я не та нестримна сила, якою себе уявляла, — провадила Ясна. — Вони знають, як поводитися зі Сколкозбройними, тому я не змогла б перемогти Сплавленого в чесному бою.

— Чесних боїв не буває, Ясно, — зауважив Дотепник. — І ніколи не було. Цей термін — брехня, яка використовується для нав’язування уявного порядку чомусь хаотичному. Двоє людей однакового зросту та віку, з однаковою зброєю не битимуться один з одним чесно, бо один з них завжди матиме перевагу в тренуванні, таланті чи простому везінні.

Вона буркнула. Далінар не оцінив би цього твердження.

— Я знаю, ти відчуваєш, що повинна показати солдатам, що вмієш битися, — тихо продовжив Дотепник. — Довести їм, а можливо, і собі, що ти настільки ж вправна на полі бою, як Далінар за книгою. Це добре, це руйнує бар’єри — і знайдуться люди, які інакше не пішли б за тобою, бо колись їх ввели в оману. Але бережись, Ясно. Талановита чи ні, ти не можеш просто силою волі начаклувати собі досвід кривавих боїв довжиною у все життя. Немає сорому в тому, щоб використовувати здібності, які ти розвинула. Це не несправедливо — точніше, не більше несправедливо, ніж коли найвправніший мечник на полі бою гине від випадкової стріли. Використовуй те, що маєш.

Він мав рацію. Ясна зітхнула, потім узяла шматок фрукта, обережно стиснувши його двома пальцями в рукавиці, та відкусила. Прохолодна солодкість вразила її. Це відчуття немов належало до іншого світу. Воно змило смак попелу, наповнило рот і пробудило голод. Вона настільки втратила відчуття лише після двох годин битви? Під час кампаній її дядько воював годинами поспіль — день за днем.

І досі відчував ці шрами, як вона припускала.

— Як проходить бій? — запитала вона Дотепника.

— Не знаю точно. Але генерали мали рацію: вороги рішуче стоять тут. Вони, напевно, думають, що можуть перемогти, тому дозволяють нам затягувати цю запеклу битву, замість того щоб змушувати вступати в короткі люті сутички.

— То чому ж ти глузуєш?

— Я не глузую. Просто так проявляється моя природна харизма.

Дотепник кивнув убік, туди, де віддалений пагорб — невеликий, але крутосхилий — спалахував світлом. Попри ясне небо, у повітрі гуркотів грім. Солдати намагалися прорватися на позицію й гинули десятками.

— Думаю, ми підходимо до кінця традиційних формувань на полі бою, — зауважив Дотепник.

— Сьогодні вони нам добре послужили.

— І, можливо, ще деякий час послужать. Але це триватиме не завжди. Давним-давно військова тактика могла залежати від того, як наполегливо розбивали ворожі позиції. Від достатньої кількості життів. Але що робити, коли жоден натиск, жодна кількість хоробрих атак не допоможе захопити потрібну позицію?

— Не знаю, — відповіла Ясна. — Але загони піхоти були стабільною частиною військової тактики протягом тисячоліть, Дотепнику. Піхота адаптувалася до кожного прориву технологій. Я не думаю, що така тактика застаріє найближчим часом.

— Побачимо. Ти вважаєш, що твоя сила несправедлива, тому що ти вбиваєш десятки, а вони не можуть протистояти? А що трапиться, коли хтось один зможе вбити за мить десятки тисяч — якщо припустити, що ворог люб’язно згуртується в акуратний маленький загін з піками. Усе швидко зміниться, коли такі сили стануть звичайними.

— Вони навряд чи звичайні.

— Я не казав, що це так. Поки що.

Вона попила й нарешті здогадалася наказати своїй почесній варті відпочити. Хай їхній капітан надішле нових людей.

Дотепник запропонував Ясні помасажувати руку з мечем, але вона похитала головою. Натомість з’їла ще один шматочок фрукта, а потім кілька сухих пайків у вигляді паличок, які він дав їй, щоб збалансувати меню. Вона також узяла кілька мішечків зі сферами. Але щойно прибула її нова почесна варта, королева вирушила на пошуки польового командира, який знатиме, де їй найкраще зайняти позицію.

Через сім годин Ясна шкандибала тихим полем бою, шукаючи Дотепника. Він кілька разів відвідував її під час бою, але минуло вже кілька годин після їхньої останньої зустрічі.

Вона йшла крізь руйнування, що залишив по собі бій, відчуваючи дивну самотність. Коли темрява оповила землю, вона майже могла уявити собі, що розкидані грудки були скелебруньками, а не трупами. Але запахи, на жаль, не зникли разом зі світлом. І вони залишалися сигналом, зухвалим, як будь-яке знамено, що вказував, що тут сталося. Кров. Сморід спалених тіл.

Зрештою, і програш, і перемога смерділи однаково.

Проте звучали по-різному. Вітер доносив вигуки. Людські голоси, якісь загострені. Не вигуки радості, а радше вигуки полегшення.

Вона попрямувала до особливого світного маяка — намету із підсвіченими прапорами коаліції, що майоріли на одній висоті, по одному на кожне королівство. Там її мають зустріти як героїню. Однак коли Ясна підійшла ближче, їй не хотілося входити всередину. Тож вона вмостилася на камені поблизу в полі зору охоронців, яким вистачало мудрості не бігти по когось. Сиділа деякий час і дивилася на поле бою, гадаючи, що Дотепник зрештою її знайде.

— Моторошно, чи не так? — запитав голос із темряви.

Вона примружилася й озирнулася довкола, поки не знайшла джерело звуку: невисокий чоловік сидів неподалік і в темряві випускав іскри зі свого гердазійського іскровикрешувача. Кожен спалах висвітлював пальці й обличчя Норки.

— Так, — погодилася Ясна. — «Моторошно» — точне слово. Точніше, ніж я очікувала.

— Ви зробили мудрий вибір, вирушивши туди. Незалежно від того, що казали інші. Надто легко забути про ціну. Не тільки тим хлопцям, які вмирають, а й тим, хто виживає. Кожному командиру це треба періодично нагадувати.

— Які результати?

— Ми зламали ядро їхньої сили, — відповів Норка. — Це саме те, чого ми прагнули, хоча це і не був розгром. Знадобиться ще одна чи дві битви майже такого ж масштабу, перш ніж я зможу сказати вам, чи справді ми перемогли, чи ні. Але сьогодні ми зробили крок уперед. Робіть це досить часто — і ви неминуче перетнете фінішну лінію.

— Втрати?

— Ніколи не читайте звіти про втрати в ніч бою, ваша світлосте. Дайте собі трохи часу, щоб насолодитися їжею, перш ніж подивитися на цифри.

— Ти сам, здається, незадоволений.

— Ах, чому ж, вдоволений. Я дивлюся на відкрите небо і не закутий у ланцюги, — він підвівся, ставши тінню проти темряви. — Я скажу іншим, що бачив вас і що з вами все гаразд, якщо волієте піти до свого намету. Ваш Дотепник тут, і якщо я правильно зрозумів, його щось занепокоїло.

Ясна подякувала Норці та встала. Дотепник занепокоєний? Вона переймалася причинами, поки йшла через прифронтовий табір до свого намету. Там сидів Дотепник за дорожнім столиком і щось шалено строчив. Дотепер королева вже ловила його за писанням, як їй здалося, п’ятьма різними іноземними алфавітами, хоча він нечасто відповідав на запитання про те, що це за мови.

Сьогодні ж він загорнув блокнот і начепив на лице штучну усмішку. Зазвичай вона довіряла йому. І він їй теж. Інші аспекти їхніх стосунків були складнішими.

— Що це, Дотепнику? — спитала Ясна.

— Моя люба, тобі слід відпочити, перш ніж...

— Дотепнику.

Він зітхнув, потім відкинувся на спинку стільця. Він мав бездоганний вигляд, як і завжди: ідеально укладене волосся, строгий чорний костюм. Попри всі свої легковажні розмови, він точно знав, як себе представити. Це було те, що їх пов’язувало.

— Я тебе підвів, — сказав він. — Думав, що вжив усіх необхідних заходів безпеки, але знайшов у своїй шухляді перо, яке не писало.

— Ну... і що? Дотепнику, це жарт?

— Боюся, що цього разу пожартували зі мною. Перо виявилося не пером, а істотою, створеною у вигляді пера. Ти б назвала її крем’ячком, якого спеціально виростили та надали форму чогось невинного.

Вона похолола й ступила вперед, побризкуючи Сколкозбруєю:

— Один із Несплячих?

Він кивнув.

— Як ти думаєш, він багато почув?

— Я не впевнений. Не знаю, коли істота підмінила справжнє перо, і збився з пантелику, як обійшли мої засоби захисту, що повинні попереджати про подібних сутностей.

— Тоді ми повинні припустити, що вони знають усе. Всі наші секрети.

— На жаль, — Дотепник зітхнув, а потім підсунув до неї свій блокнот. — Пишу попередження тим, з ким спілкувався. Тут є і позитивний бік: я не думаю, що хтось із Несплячих співпрацює з Одіозумом.

Ясна лише нещодавно дізналася, що Несплячі — не міф. Щоб повірити в їхнє існування, знадобилося зустрітися з одною з таких істот, дружньою. Королева побачила на власні очі, що сутність може якимось чином складатися з тисяч крєм’ячків, які діють узгоджено.

— Якщо це не робота на ворога, тоді на кого? — запитала вона.

— Ну, я написав своїм знайомим серед них, щоб запитати, чи хтось із них випадково не прихильний до дружніх союзників. Але... Ясно, я знаю, що принаймні один із них пов’язав свою долю з Примарокровними.

— От Геєна!

— Я вважаю, що настав час розказати тобі про Тайдакара.

— Я знаю про нього.

— О, ти лише думаєш, що знаєш, — зауважив Дотепник. — А я зустрічався з ним кілька разів. На інших планетах, Ясно. Примарокровні — не рошарська організація, і я не думаю, що ти усвідомлюєш небезпеку, яку вони становлять...

65 Гіпотеза

Світло виявилося набагато цікавішим, ніж гадала Навані.

Воно постійно оточувало їх, проникаючи крізь вікна чи сяючи в самоцвітах. Немов іще один океан, білий і чистий, такий усюдисущий, що його вже не помічають.

Навані змогла замовити тексти, привезені з Холінара, ті, які вона вважала втраченими під час завоювання. Вона змогла отримати й інші тексти з усієї вежі, і навіть кілька з відповідними розділами вже були тут, у бібліотечній кімнаті. Усі документи були зібрані за наказом Рабоніель і без жодних питань доставлені Навані для вивчення.

Вона поглинала слова. Сидячи під замком, жінка не могла займатися чимось іншим. Щодня Навані писала звичайні інструкції своїм ученим і ховала в них зашифровані повідомлення, які, по суті, були нісенітницею. Рушу з контексту зрозуміє, чим вона займається, а Сплавлені? Ну що ж, нехай витрачають свій час, намагаючись з’ясувати сутність абракадабри, яку вона написала. Вони заплутаються і, можливо, пізніше пропустять важливі повідомлення.

Це не займало багато часу, і вона проводила решту днів, вивчаючи світло. Звичайно ж, її дослідження не могли завдати шкоди, як і хотіла Рабоніель. І тема була така захоплива.

Що ж являє собою світло? Не тільки Буресвітло, а світло взагалі. Деякі давні вчені стверджували, що його можна виміряти. Одні казали, що світло має вагу. Інші не погоджувалися, натомість стверджуючи, що можна виміряти лише силу, за допомогою якої рухається світло.

Обидві ідеї захопили Навані. Вона ніколи не думала про світло як про річ. Воно просто, існувало.

Схвильована, вона провела старий експеримент зі своїх книжок — розділення світла на веселку кольорів. Усе, що потрібно було зробити, — це поставити свічку в коробку, використати отвір, щоб сфокусувати світло, а потім спрямувати його через призму. Потім, зацікавившись, вона екстраполювала і — після кількох спроб — змогла використати іншу призму, щоб знову зібрати кольори у промінь чистого білого світла.

Далі замість свічки вона використала діамант, заряджений Буресвітлом. Він показав те саме, розділивши світло на складові, але синя смуга вийшла ширшою. Пустосвітло теж поводилося схоже, але для нього смуга фіолетового кольору була величезною, а інші кольори — ледь помітними. Дивно, оскільки її дослідження показали, що різні види світла лише утворюють яскравіші або блідіші смуги, але не збільшують їхнього розміру.

Найцікавіший результат вийшов, коли Навані спробувала провести експеримент із зібраним Рабоніель Вежесвітлом. Це було не Буресвітло чи Життесвітло, а поєднання двох видів. Коли вона спробувала провести експеримент із призмою та цим світлом, то отримала дві різні веселки кольорів, які відрізнялися одна від одної.

Вона не змогла їх поєднати. Коли спробувала пропустити кольори крізь іншу призму, у неї вийшов один промінь біло-блакитного світла, а інший — біло-зеленого, які перекривалися, але не об’єднувалися у Вежесвітло.

Навані сиділа за столом, пильно розглядаючи дві точки світла на білому папері. Ота зелена. Може, це і є Життесвітло? Напевно, вона не змогла б відрізнити його від Буресвітла, якщо не порівнювати два види між собою. Лише якщо розмістити два види Світла поруч, то ставало помітно, що Буресвітло має блакитніший відтінок, а Життесвітло — зеленкуватий.

Навані встала й порилася в скрині з особистими речами, які принесли їй прислужники Рабоніель. Вона шукала свої щоденники. День смерті Ґавілара все ще було боляче згадувати, оскільки він був сповнений десятками різних суперечливих емоцій. Вона записувала свої враження від подій того дня шість разів, у різних емоційних станах. Іноді сумувала за чоловіком. Принаймні за тим, яким він був колись, коли вони разом планували завоювати світ.

Це була личина, яку він продовжував показувати майже всім іншим після того, як почав змінюватися. І тому, заради блага королівства, Навані підігрувала чоловікові. Після його смерті вона придумала грандіозний фарс, написавши про Ґавілара — короля, об’єднувача, могутнього, але при цьому справедливого чоловіка. Ідеального монарха. Вона дала йому саме те, чого він хотів, саме те, що погрожувала втаїти. Вона створила його ім’я в історії.

Навані закрила щоденник, заклавши потрібну сторінку пальцем, а потім кілька разів глибоко вдихнула. Вона не могла дозволити собі відволікатися на цей заплутаний безлад емоцій. Знову розгорнула щоденник і повернулася до запису про зустріч із Ґавіларом у своєму кабінеті вдень його смерті:

«У нього на столі лежали сфери. Десь двадцять чи тридцять. Він показував їх своїм незвичайним відвідувачам, більшість із яких потім зникли, і їх уже ніколи не бачили.

У тих сферах щось було не так. Мою увагу привернули кілька незвичних: вони світилися чітким чужорідним, майже антисвітлом. Світло було чорно-фіолетове, воно якось сяяло, але відчувалося, що сфери мали гасити світло, а не давати його».

Навані перечитала уривки, а потім оглянула блідо-зелене світло, яке виділила з Вежесвітла. Життєсвітло, Світло Культивації. Чи міг Ґавілар також мати таке Світло? Чи могла вона переплутати діаманти з Життєсвітлом зі смарагдами? Чи Життєсвітло у самоцвіті має такий самий вигляд як Буресвітло, якщо не придивлятися?

— Чому ти не поговорив зі мною, Ґавіларе? — прошепотіла вона. — Невже мені не варто було довіряти...

Вона опанувала себе і почала читати свої записи далі — аж до того моменту, коли Ґавілар встромив ніж найглибше:

«Ти не гідна цього, Навані. Вважаєш себе вченою, але де ж твої відкриття? Ти вивчаєш світло, але сама — його протилежність. Ти річ, яка знищує світло. Ти гаєш час, борсаючись у кухонному бруді й розмірковуючи про те, чи розпізнає якийсь нікчемний світлоокий правильні лінії на мапі».

Буря! Це було так боляче.

Вона змусила себе затриматися на його словах: «...його протилежність. Ти річ, яка знищує світло...».

Ґавілар говорив про ту саму концепцію, що й Рабоніель, — про світло та його протилежність. Це збіг? Чи були його слова пов’язані з тією сферою, яка викривляла повітря?

Охоронець біля її дверей почав мугикати, а потім відійшов убік. Навані здогадалася, що це означає. І справді, незабаром увійшла Рабоніель, а за нею — інша Сплавлена, яка так часто бувала поруч. Вона мала подібний хвіст на маківці та малюнок на шкірі, але її погляд був порожнім. Рабоніель, здавалося, любила тримати її поруч, хоча Навані не була певна, чи це для захисту, чи з якоїсь іншої причини. Ця Сплавлена була однією з найбільш... божевільних серед тих, яких зустрічала Навані. Можливо, більш розсудливі навмисно стежили за певними безумними, щоб не дати їм нашкодити собі чи іншим.

Божевільна Сплавлена підійшла до стіни й витріщилася на неї. Рабоніель же попрямувала до столу, тож Навані підвелася й вклонилася їй:

— Стародавня. Щось не так?

— Просто перевіряю твої успіхи, — відказала Рабоніель.

Навані звільнила місце, щоб Рабоніель могла нахилитися. Помаранчево-червоне волосся з її маківки торкнулося столу, коли вона оглядала експеримент Навані — коробку, яка випромінювала світло від самоцвіту з Вежесвітлом, те розділялося крізь призму, а потім знову об’єднувалося через іншу призму, утворюючи два окремі потоки світла.

— Неймовірно, — промовила Рабоніель. — Ось чого ти досягаєш, коли експериментуєш, замість того щоб боротися проти мене. Подивися, Буресвітло та Життєсвітло. Як я й казала.

— Так, Стародавня. Я читала про світло. Світло, яке випромінює сонце або свічки, не може зберігатися в самоцвітах, а Буресвітло може. Отже, що ж являє собою Буресвітло? Це не просто світло, воно саме випромінює світло. Іноді Буресвітло поводиться як рідина, коли його переливають із зарядженого самоцвіту в порожній, імітуючи осмос. Якщо Буресвітло замкнути в чомусь, його випромінювання поводиться як сонячне світло: його можна розділити призмою та розсіяти залежно від відстані до джерела. Але Буресвітло має відрізнятися від світла, яке воно випромінює. Інакше як його можна тримати в самоцвіті?

— Чи можеш ти їх поєднати? — запитала Рабоніель. — Буресвітло й Пустосвітло — чи можна їх змішати?

— Щоб довести, що люди та співуни можуть об’єднатися?

— Так, звісно. З цієї причини.

«Вона бреше», — подумала Навані. Вона не могла бути впевнена, оскільки співуни часто поводилися дивно, але тут Навані підозрювала щось більше.

Дивна божевільна Сплавлена почала щось говорити їхньою мовою. Вона витріщалася на стіну, потім сказала це саме голосніше. Рабоніель глянула на неї, тихо промугикала, а потім подивилася на Навані:

— Ти виявила ще щось?

— Поки що це все. Мені не вдалося змусити Життєсвітло й Буресвітло знову з’єднатися, але я не знаю, чи це справді вважається їх розділенням, оскільки розділила лише їхнє випромінювання, а не саме об’єднане Світло.

— Я думала про те, як ти змішала олію та воду, і мене це заінтригувало. Ми повинні з’ясувати, чи можна змішувати Буресвітло з Пустосвітлом. Що станеться, якщо їх поєднати?

— Ви дуже зосереджені на цій ідеї, Стародавня, — сказала Навані, задумливо відкидаючись назад у кріслі. — Чому?

— Саме тому я й прибула сюди, — сказала Рабоніель.

— Не заради завоювання? Ви говорите про мир між нами. Яким би став для вас цей союз, якби ми змогли його досягти?

Рабоніель заспівала в якомусь ритмі, відкрила коробку Навані й дістала сферу з Вежесвітлом:

— Війна тягнеться настільки довго, що я бачила таку тактику вже десятки разів. Щоправда, ми ніколи раніше не захоплювали вежу, але захоплювали Присяжні брами, командні пункти та кілька разів скуповували столицю Алетели. Усе це частина вічної, нескінченної, клопітної війни. Я хочу покінчити з цим. Мені потрібно знайти інструменти, щоб справді покінчити з усім цим заради нашого... здорового глузду.

— Покінчити як? — зажадала відповіді Навані. — Якщо ми працюватимемо разом, як ви хочете, що станеться з моїм народом?

Рабоніель крутила в пальцях сферу з Вежесвітлом, ігноруючи запитання.

— Ми знали про це нове Світло відтоді, як була створена вежа, але саме я припустила, що це — поєднання Буресвітла та Життєсвітла. Ти підтвердила гіпотезу. Це і є доказ. Доказ того, що те, що я хочу зробити, можливо.

— Ви коли-небудь чули про сфери, які викривлюють повітря навколо себе? — спитала Навані. — Немов вони надзвичайно гарячі?

Ритм Рабоніель обірвався. Вона повернулася до Навані:

— Де ти чула про таке?

— Я пригадала давню розмову, — збрехала Навані, — з кимось, хто стверджував, що бачив його.

— Є теорії, — сказала Рабоніель. — Матерія має свою протилежність: негативні аксони, які руйнують позитивні, якщо їх поєднати. Це відомо і підтверджено Сколками — Одіозумом та Гонором. Тож дехто подумав... чи є протилежність до світла? Антисвітло? Я відкинула цю ідею. Зрештою, припустила, що якби існувала протилежність Буресвітлу, то це було б Пустосвітло.

— Проте в нас немає підстав вважати, що Буресвітло й Пустосвітло протилежні. Скажіть мені, що станеться, якщо це теоретичне негативне світло поєднати з позитивним?

— Руйнування, — відповіла Рабоніель. — Миттєве знищення.

У Навані пробіг холодок по шкірі. Вона наказала своїм ученим — тим, кому довірила дивну сферу Сета, — поекспериментувати зі світлом, що викривляє повітря. Попереносити його в різні самоцвіти, спробувати використати у фабріалах. Чи могло статися, що... вони якимось чином змішали вміст тієї сфери зі звичайним Пустосвітлом?

— Продовжуй експерименти, — веліла Рабоніель, відкладаючи сферу. — Все, що тобі потрібно для вивчення, в тебе буде. Якщо ти зможеш поєднати Пустосвітло з Буресвітлом, не знищивши їх, і доведеш, що вони не протилежні... Ну, я хотіла б це знати. Це спонукатиме мене відкинути теорії, сформульовані за багато років.

— Гадки не маю, з чого почати, — запротестувала Навані. — Якщо ви дозволите мені повернути команду...

— Напиши їм інструкції, хай беруться за роботу. Вони все ще є в тебе.

— Добре, але я поняття не маю, що треба робити. Якби намагалася зробити це саме з рідинами, я б використала емульгатор, але який емульгатор можна використати для світла? Це суперечить здоровому глузду.

— Усе одно спробуй. Зроби це, і я звільню твою вежу. Заберу свої війська і піду. Ці знання цінніші, ніж будь-яке місце, яким би стратегічним воно не було.

«Ну звичайно», — подумала Навані. Вона й на мить не повірила, що Рабоніель зробить це, але водночас це знання, очевидно, дало б перевагу Навані. Чому Рабоніель хоче довести або спростувати, що два види Світла протилежні? Що це за гра?

«Можливо, вона хоче отримати зброю? Той вибух, який я ненавмисно спричинила? Це те, на що полює Рабоніель?»

Сплавлена біля стіни знову почала говорити, цього разу голосніше. Рабоніель знову промугикала й озирнулася на неї.

— Що вона каже? — спитала Навані.

— Вона... питає, чи хтось бачив її матір. Вона намагається змусити стіну заговорити.

— Її матір? — Навані замислилася, схиляючи голову набік. Вона не думала, що у Сплавлених бувають батьки, але вони, звичайно ж, колись існували. Ці істоти народилися смертними тисячі років тому. — Що сталося з її матір’ю?

— Ось вона, — тихо сказала Рабоніель, показуючи на себе. — Це ще одна моя гіпотеза, яку було спростовано. Дуже давно. Я гадала, що мати й дочка, служачи разом, можуть допомогти одна одній зберегти здоровий глузд.

Рабоніель підійшла до доньки й розвернула її, щоб вивести за двері. І хоча співуни, як правило, не показували емоцій на обличчях, Навані була впевнена, що змогла прочитати біль у виразі обличчя Рабоніель — та здригнулася, коли дочка продовжувала питати про матір. Увесь цей час невидюще витріщаючись повз неї.

66 Носій мук

Далінар торкнувся пальцем чола молодого солдата, потім заплющив очі й зосередився.

Він бачив, як щось тягнеться від нього, світячись у темряві. Чисті білі лінії, тонкі, як волосинки. Деякі ворушилися, хоча один кінець залишався прикріпленим до центральної точки — місця, де палець Далінара торкався шкіри солдата.

— Я бачу їх, — прошепотів він. — Нарешті.

У глибині його свідомості загуркотів Прародитель бур:

«Я не був упевнений, що це можливо. Гонор стримував сили Виковувачів уз — для загального добра. З часів руйнування Ашину».

— Звідки ти дізнався про цю здатність? — спитав Далінар, усе ще із заплющеними очима.

«Я чув її опис ще до того, як повністю ожив. Меліші бачив ці лінії».

— Останній Виковувач уз, — сказав Далінар. — До ренегатства. «Так, він. Гонор тоді помирав і, можливо, збожеволів».

— Що я можу з цим зробити? — запитав Далінар.

«Не знаю. Ти бачиш Зв’язки, які є у всіх людей: з іншими, зі спренами, з часом і самою реальністю. Далінаре, усе Зв’язане величезною мережею взаємодій, прагнень, думок, доль».

Що більше Далінар спостерігав за тремтливими білими лініями, то більше деталей міг розглянути. Деякі, наприклад, були яскравішими за інші. Він простягнув руку і спробував торкнутися однієї, але його пальці пройшли крізь лінію.

«У спренів теж є такі, — сказав Прародитель бур. — І узи, які створюють Променисті, схожі, але набагато сильніші. Не думаю, що ці слабкі зв’язки особливо корисні».

— Вони, звичайно, щось означають, — зауважив Далінар.

«Так, — сказав Прародитель бур. — Але це не значить, що їх можна використовувати. Одного разу я почув дещо від Меліші. Уяви, що в тебе є два клаптики тканини — один червоний, інший жовтий. Перед тим, як ви з братом розлучилися, кожен із вас поліз у сумку й вибрав по одному, але ви не подивилися на них і одразу заховали в коробки.

Ви розлучилися, помандрували в далекі краї. А потім, скажімо, за домовленістю, у той самий день і в той самий час відкрили кожен свою коробку і дістали свої клаптики. Виявивши червоний клаптик, ти миттєво дізнаєшся, що брат знайшов жовтий. Ви поділилися чимось, цим зв’язком знань — Зв’язок існує, але це не те, чим обов’язково можна скористатися. Принаймні для більшості людей. Проте Виковувач...»

Далінар прибрав палець і розплющив очі, а потім подякував молодому солдату, який, здавалося, нервував. Той повернувся на своє місце біля передньої частини будівлі, приєднавшись до все ще замаскованого Сета. Далінар перевірив наручний фабріал. Ясна та інші незабаром мали повернутися з передової. Битву виграно, святкування завершено. І все без Далінара.

Це здавалося таким дивним. Він тут, хвилюється за Навані та вежу, але не може нічого вдіяти, доки не отримає більше інформації. Хвилюється про Адоліна в Гадесмарі — розлучений з ним, як двоє братів в історії Прародителя бур. Спільні долі, спільні жереби, але Далінар почувався безсилим, бо не міг допомогти ні синові, ні дружині.

«Ти справді береш у цьому участь, — твердо сказав собі. — Маєш обов’язок. Опануй ці сили. Краще ніж Одіозум. Думай у масштабі, більшому за одну битву чи навіть одну війну». Це було складно, бо його навички, здавалося, розвивалися повільно. Стільки часу змарновано. Чи це те саме, що переживала Ясна за всі ці роки, шукаючи таємниці, коли ніхто інший їй не вірив?

Сьогодні, окрім практики, у Далінара був іще один обов’язок. Він відкладав це завдання, але знав, що більше зволікати не варто. Тож узяв із собою Сета й пішов через табір, потім повернув у бік в’язниці.

Йому потрібно особисто поговорити з Тараванджіаном.

Будівля, в якій перебував колишній король, не була справжньою в’язницею. Вони не планували нічого подібного для тих, хто перебував у тимчасовому військовому таборі тут, в Емулі. Камери для в’язнів — так. Але військова дисципліна через необхідність вимагала швидких рішень. Більше ніж два тижні ув’язнення зазвичай призводили до звільнення або — за серйозніші порушення — до страти.

Тараванджіан потребував чогось більш надійного й вишуканого. Тому вони в міцному домі замурували вікна, укріпили двері й поставили охорону з найкращих солдатів Далінара. Коли князь наблизився туди, він помітив, що вікна верхнього поверху тепер щільно замуровані голою кремовою цеглою, закріпленою розчином. Було неправильно надавати Тараванджіану дім замість камери, але також здавалося неправильним залишати його без сонячного світла.

Опинившись біля дверей, Далінар кивнув у відповідь на салютування, а потім дочекався, доки охоронці відімкнуть замки й відчинять двері перед ним. Ніхто не переживав за його безпеку і не робив зауважень щодо єдиного тілоохоронця. Усі вважали, що запобіжні заходи полягають у тому, щоб запобігти викраденню Тараванджіана, і ніколи б не подумали, що Чорношип не зможе впоратися з літнім державником.

Вони навіть зараз не підозрювали, наскільки небезпечний Тараванджіан. Він сидів на табуреті біля дальньої стіни головної кімнати. Поклав у куток рубін і витріщався на нього. Коли Далінар увійшов, бранець обернувся і навіть усміхнувся. Буреклятий дід!

Далінар махнув рукою Сету, щоб той залишився прямо у дверях, поки охоронці зачиняли та замикали їх за собою. Тоді Далінар насторожено підійшов до кутка. Він брав участь у багатьох битвах і менше тривожився, ніж зараз.

— Мені було цікаво, чи ти прийдеш, — сказав Тараванджіан. — Минуло майже два тижні після моєї зради.

— Я хотів упевнитися, що мною не маніпулюють, — Далінар говорив правду. Тож чекав, доки будуть виконані певні завдання, перш ніж прийти до тебе й ризикувати, щоб ти якось уплинув на мене.

Однак у глибині душі Далінар визнавав, що це переважно виправдання. Бачити цю людину було боляче. Можливо, він мав дозволити Ясні допитати Тараванджіана, як вона пропонувала. Але це здавалося підходом боягуза.

— А, значить, ті певні завдання вже виконано? — запитав старий. — Наразі ти, безсумнівно, оговтався від зради веденських військ. Ви зіткнулися із силами Одіозума в Емулі? Я попередив його, що нам слід було діяти раніше, але він виявився непохитним, розумієш. Він хотів, щоб усе сталося саме так.

Відвертість зрадника вдарила Далінара, немов копняк чоботом прямо в живіт. Він зібрався з силами.

— Цей табурет надто незручний для твоїх років. Тобі повинні дати стілець. Я думав, що вони залишили в будівлі меблі. У тебе є ліжко? І напевно, вони дали тобі більше ніж одну сферу для освітлення.

— Далінаре, Далінаре, — прошепотів Тараванджіан. — Якщо ти хочеш, щоб мені було зручно, не питай про крісло чи світло. Відповідай на мої запитання та поговори зі мною. Мені це потрібно більше ніж...

— Чому? — перервав Далінар.

Він витримав погляд Тараванджіана і був вражений тим, наскільки боляче ставити це питання. Він знав, що зрада неминуча. Він знав, що це за людина. Однак слова завдавали мук, коли зривалися з його вуст.

— Чому? Навіщо ти це зробив?

— Тому що ти все одно програєш, Далінаре. Мені шкода, друже. Але це неминуче.

— Ти не можеш цього знати.

— Але знаю, — бранець розслабився на табуретці, повернувшись до сяйнистої сфери в кутку. — Така погана імітація нашої зручної вітальні в Урітіру. Навіть там була погана імітація справжнього вогнища, яке потріскувало справжнім полум’ям, живе й гарне. Імітація імітації. Ось які ми, Далінаре. Копія, змальована з картини, яка зображає щось величне. Можливо, давні Променисті й могли виграти цю війну, коли ще Гонор був живий. Але не виграли. Вони ледь вижили. А тепер ми б’ємося з богом. Самі. На нас не чекає перемога.

Далінар відчув... холод. Не потрясіння. Не здивування. Він гадав, що зможе зрозуміти міркування Тараванджіана — вони часто говорили про те, що означає бути королем. Дискусії ставали більш інтенсивними, більш змістовними, коли Далінар зрозумів, що зробив Тараванджіан, щоб сісти на трон Я-Кеведу. Дізнавшись про це, Далінар зрозумів, що розмовляє не з добрим старим чоловіком із дивними ідеалами, а з іще одним убивцею. Таким же, як і сам Далінар.

Тепер він відчув розчарування. Бо врешті-решт Тараванджіан дозволив тій стороні керувати ним. Уже не на краю. Його друг — так, вони були друзями — ступив у прірву.

— Ми можемо перемогти його, Тараванджіане. Ти не такий уже й розумний, як думаєш.

— Згоден. Але колись я був таким, — він уточнив, можливо, помітивши збентеження Далінара: — Я звертався до Старої Магії, Далінаре. Я бачив її. Не тільки Охоронницю Ночі, як я підозрюю, але й іншу теж. Ту, кого ти теж бачив.

— Культивація. Та, хто може протистояти Одіозуму. Богів було троє.

— Вона не битиметься з ним, — сказав Тараванджіан. — Вона знає. Як ти думаєш, звідки я дізнався, що ми програємо?

— Вона сказала тобі це? — Далінар зробив крок уперед і сів навпочіпки біля Тараванджіана, щоб їхні очі опинилися на одному рівні. — Вона сказала, що Одіозум виграє?

— Я попросив у неї здатність зупинити те, що насувається, — відповів Тараванджіан. — І вона зробила мене геніальним, Далінаре. Надзвичайно розумним, але лише на один раз. На добу. Я міняюся, знаєш. Іноді я розумний, але мої емоції здаються загальмованими — тоді не відчуваю нічого, крім роздратування. В інші дні дурний, але найменший натяк на сентиментальність змушує мене плакати. У більшість днів я такий, як сьогодні. Десь посередині. Лише один день геніальності. Один-єдиний день. Я часто хотів отримати ще один такий, але, мабуть, це було все, що Культивація хотіла мені дати. Вона хотіла, щоб я сам у всьому переконався. Не було ніякого способу врятувати Рошар.

— Ти не бачив можливого виходу? Скажи чесно. Невже жодної можливості виграти?

Тараванджіан мовчав.

— Ніхто не може досконало бачити майбутнє, — сказав Далінар. — Навіть Одіозум. Я не можу повірити, що ти, яким би розумним не був, міг бути абсолютно впевненим, що шляху до перемоги немає.

— Припустимо, ти опинився б на моєму місці. Побачив тінь майбутнього — найкращу з тих, яку будь-хто коли-небудь бачив. Насправді кращу, ніж міг би побачити будь-який смертний. І ти побачив шлях до порятунку Алеткару — і всіх, кого ти любиш, усіх, кого знаєш. Побачив дуже правдоподібну, дуже розумну можливість для досягнення цієї мети. Але також зрозумів, що для того щоб зробити більше — врятувати увесь світ, — тобі доведеться покладатися на такий шалений ризик, що він здається абсурдним. І якщо ти не виграєш з цими дуже маленькими шансами, то втратиш усе. Скажи мені чесно, Далінаре. Хіба ти б не подумав зробити те саме, що і я, прийнявши раціональний вибір, щоб урятувати небагатьох? — очі Тараванджіана заблищали. — Хіба не такий шлях солдата? Прийняти свої втрати та зробити все, що можливо?

— То ти продав нас? Допоміг прискорити наше знищення?

— За певну ціну, Далінаре, — відказав Тараванджіан, знову витріщаючись на рубін, який замінював у кімнаті вогнище. — Я зберіг Харбрант. Я намагався, запевняю тебе, захистити більше. Але все так, як кажуть Променисті. Важить життя, а не смерть. Я врятував життя стільком, скільком зміг...

— Не вживай цієї фрази, Тараванджіане, — перервав Далінар. — Не заплямовуй її своїми недолугими виправданнями.

— Усе ще стоїш на своїй високій вежі, Далінаре? — запитав Тараванджіан. — Пишаєшся тим, як далеко можеш бачити, а насправді не дивишся далі власних ніг? Так, ти дуже благородний. Такий чудовий, що борешся до кінця, тягнеш за собою всіх людей на смерть. Вони всі можуть померти, знаючи, що ти ніколи не погодишся на компроміс.

— Я заприсягся захищати народ Алеткару. Це була моя присяга як великого князя. Після цього ще більша присяга — присяга Променистого.

— І саме так ти захищав алеті багато років тому, Далінаре? Коли палив їх живцем у їхніх містах?

Далінар різко вдихнув, але не відповів на цю шпильку:

— Я вже не та людина. Я змінився. Я роблю наступний крок, Тараванджіане.

— Гадаю, це правда, і моя заява була марним глузуванням. Я б хотів, щоб ти був тим чоловіком, який спалив би одне місто, щоб зберегти королівство. Я міг би працювати з таким чоловіком, Далінаре. Змусив би його зрозуміти.

— Зрозуміти, що я повинен стати зрадником?

— Так. Те, як живеш зараз, захищаючи людей, не є твоїм справжнім ідеалом. Якби це було так, ти б здався. Ні, твій справжній ідеал — ніколи не здаватися. Незалежно від ціни. Ти усвідомлюєш гординю в цьому відчутті?

— Я відмовляюся визнати, що ми програли. Це проблема твого світогляду, Тараванджіане. Ти здався ще до початку бою. Гадаєш, що достатньо розумний, щоб знати майбутнє, але я повторю: ніхто не знає напевно, що станеться.

Як не дивно, старигань кивнув:

— Так, можливо, так і є. Я можу помилятися. Це було б чудово, чи не так, Далінаре? Я б помер щасливим, знаючи, що помилявся.

— Справді?

Тараванджіан задумався. Потім різко обернувся — цей рух змусив Сета підстрибнути та зробити крок уперед, тримаючи руку на мечі. Проте Тараванджіан просто повернувся, щоб показати Далінару на стілець поряд.

Тараванджіан на мить глянув на Сета і заціпенів. Далінару здалося, що він помітив, як бранець примружив очі. Геєна! Він усе зрозумів.

Це тривало лише секунду.

— Отой стілець, — Тараванджіан знову показав пальцем. — Я приніс його з другого поверху. На випадок, якщо ти відвідаєш мене. Приєднаєшся до мене, посидимо разом, як колись? Як у старі добрі часи?

Далінар спохмурнів. Він не хотів сідати з принципу, але це і була гординя. Він посидить з цим чоловіком востаннє. Тараванджіан був одним із небагатьох людей, які справді розуміли, як це — робити вибір, як Далінар. Далінар підсунув стілець і сів.

— Я б помер щасливим, — сказав Тараванджіан, — якби зрозумів, що помилявся. Якби ти виграв.

— Я не думаю. Ти б не зміг визнати, що не став нашим рятівником.

— Як мало ти мене знаєш, попри все.

— Ти не приходив ні до мене, ні до когось із нас, — сказав Далінар. — Кажеш, що став надзвичайно розумним? Зрозумів, що буде? І якою була твоя відповідь? Ні, ти не створив коаліцію й не відновив Променистих. Натомість послав убивцю, а потім захопив трон Я-Кеведу.

— Для того щоб бути в змозі вести переговори з Одіозумом.

— Це не аргумент, а крєм, Тараванджіане. Тобі не потрібно було вбивати людей та ставати королем Я-Кеведу, щоб досягти того, що кажеш. Ти хотів бути імператором. І також вів гру з Алеткаром. Ти послав Сета вбити мене, замість того щоб поговорити зі мною.

— Вибач, Чорношипе, але згадай, будь ласка, якою людиною ти сам був, коли я починав це. Ти б мене не послухав.

— Ти такий розумний, що можеш передбачити, хто виграє війну, ще до її початку, але не бачив, що я змінююся? Не бачив, що я був би ціннішим як союзник, ніж як труп?

— Я думав, ти падеш, Далінаре. Передбачав, що ти приєднаєшся до Одіозума, якщо залишишся живий. Або так, або заважатимеш кожному моєму кроку. Одіозум думав так само.

— І ви обидва помилялися, — зауважив Далінар. — Тож твій грандіозний план, твоє майстерне «бачення» майбутнього було просто неправильним.

— Я... я... — Тараванджіан потер лоба. — Зараз мені не вистачає розуму, щоб пояснити це тобі. Одіозум влаштує все так, що який би вибір ти не зробив, він усе одно переможе. Знаючи це, я прийняв складне рішення врятувати хоча б одне місто.

— Мені здається, ти побачив шанс стати імператором і скористався ним. Ти хотів влади, Тараванджіане, щоб потім від неї відмовитися. Ти хотів стати славетним королем, який пожертвував собою, щоб захистити всіх інших. Ти завжди вважав себе людиною, яка повинна нести тягар правління.

— Тому що це правда.

— Тому що тобі це подобається.

— Якщо й так, то чому я здався? Чому я тут, ув’язнений?

— Бо ти хочеш, щоб тебе знали як того, хто врятував нас.

— Ні. Це тому, що я знав: мої друзі та родина можуть утекти, якщо я дозволю тобі ув’язнити мене. Я знав, що твій гнів упаде на мене, а не на Харбрант. І, як я впевнений, ти зрозумів, що ті, хто знав, що я роблю, більше не беруть участі в управлінні містом. Якби ти напав на Харбрант, то напав би на невинних.

— Я б ніколи цього не зробив.

— Тому що в тебе є я. Визнай це.

Буря його візьми, він казав правду — і це настільки розлютило Далінара, що біля його ніг закипів спрен гніву. Він не був зацікавлений у помсті жителям Харбранта. Усі вони, як і веденці — як і сам Далінар, — були пішаками в планах Тараванджіана.

— Я знаю, що це важко прийняти, — сказав старий король. — Але моєю метою ніколи не була влада. Вона завжди полягала лише в тому, щоб урятувати тих, кого я міг урятувати.

— Не можу сперечатися з цим, оскільки не знаю, що у твоєму серці, Тараванджіане. Тож натомість скажу тобі те, що знаю напевно. Все могло піти інакше. Ти дійсно міг би приєднатися до нас. Ох, буревій... Я можу уявити світ, де ти вимовив присяги. Я уявляю тебе кращим лідером, ніж коли-небудь міг стати. Відчуваю, що ти був так близько.

— Ні, друже, — заперечив Тараванджіан. — Монарх не може давати такі присяги та сподіватися, що дотримається їх. Він повинен усвідомити, що в будь-яку мить може виникнути важливіша потреба.

— Якщо так, то король не може бути моральною людиною.

— Ти можеш бути моральним і все одно порушувати присяги.

— Ні, — не погодився Далінар. — Ні, присяги є частиною того, що визначає моральність, Тараванджіане. Хороша людина повинна прагнути досягти того, що зобов’язалася зробити.

— Говориш як справжній син Танаваста, — Тараванджіан склав руки. — І я тобі вірю, Далінаре. Я вірю, що ти думаєш саме так, як говориш. Ти — справді людина Гонора, вихована у житті відповідно до релігії, яку ти, можливо, і перевертаєш догори дригом, але вона продовжує керувати твоїм розумом. Я б хотів це похвалити. Можливо, з цього був інший вихід. Можливо, було інше рішення. Але у твоїх присягах його не було, друже. І воно не передбачало коаліцію благородних лідерів. Воно пов’язане з тими справами, які були тобі близькі колись.

— Ні. Є справедливий шлях до перемоги. Засоби повинні відповідати ідеалу, якого слід досягти.

Тараванджіан кивнув, наче це була неминуча відповідь. Далінар відкинувся на спинку стільця, і вони деякий час сиділи разом мовчки, дивлячись на крихітний рубін. Далінар ненавидів те, як усе сталося, як суперечка змусила його прийняти найбільш догматичну версію своїх переконань. Він знав, що в кожній позиції є нюанси, але...

Поєднання його методів і цілей було суттю того, чого він навчився, яким намагався стати. Він мав вірити, що є спосіб правити, залишаючись моральним.

Він пильно дивився на рубін, на мерехтіння червоного світла, що нагадувало блискавки Вічновію. Далінар прийшов сюди, очікуючи суперечки, але з подивом усвідомив, що відчуває більше смуток, ніж гнів. Він відчував біль Тараванджіана, його жаль про те, що сталося. Те, що вони обидва втратили.

Далінар нарешті підвівся:

— Ти завжди казав, що бути королем — означає прийняти біль.

— Прийняти, що ти повинен робити те, що інші не можуть, — погодився Тараванджіан. — Мучитися від своїх вимушених рішень, щоб інші могли жити з чистою совістю. Ти повинен знати, що я попрощався з усіма і навмисно зробив себе нікчемним для Одіозума та своїх колишніх земляків. Ти не зможеш використати моє життя, щоб торгуватися будь з ким.

— Навіщо ти мені це говориш? Від того тримати тебе в полоні стане марним. Ти хочеш, щоб тебе стратили?

— Просто хочу бути чесним із тобою. У мене більше немає причин намагатися маніпулювати тобою, Далінаре. Я досяг того, чого хотів. Можеш убити мене.

— Ні, Тараванджіане. Ти жив за своїми переконаннями, якими б помилковими вони не були. Тепер я житиму за своїми. І зрештою, коли зустрінуся з Одіозумом і виграю, ти будеш поруч. Це подарунок тобі від мене.

— Біль від усвідомлення того, що я помилявся?

— Ти сам мені сказав, що хотів би помилятися. Якщо ти щирий — і ніколи не хотів мати рацію чи отримати владу — тоді в той день ми зможемо обійнятися, знаючи, що все закінчилося. Ти знову станеш моїм старим другом.

Тараванджіан подивився на Далінара, і в його очах забриніли сльози.

— Прощавай. До того дня, — прошепотів він. — І до тих обіймів.

Далінар кивнув і пішов, забираючи Сета, що стояв біля дверей. Зупинився ненадовго, щоб наказати охоронцям принести Тараванджіану більше світла та зручне крісло.

Коли вони відійшли, Сет заговорив позаду:

— Не довіряйте його брехні. Він вдає, що закінчив планувати змови, але в цьому є щось більше. Завжди є щось більше.

Далінар глянув на стоїчного тілоохоронця. Сет так рідко висловлював свої думки.

— Я йому не довіряю, — сказав Далінар. — Я не можу відійти від будь-якої розмови з цією людиною, якою б невинною вона не була, не обдумуючи знову й знову того, що він сказав. Частково саме тому я так вагався, чи йти туди.

— Ви мудрі, — сказав Сет і, здавалося, вважав розмову закінченою.

67 Пісні каменів

Венлі пробиралася коридорами Урітіру. Вона протиснулася повз групу людей, які були занадто повільними, щоб зійти з дороги, потім зупинилася, захекавшись, і визирнула на балкон.

Ця пісня... Саме ця пісня нагадала їй голос матері.

Але це, звичайно ж, була не вона. Якась вижіночена сиділа на балконі, ткала килимок і співала в Ритмі миру, але це не була Джакслім. Малюнок на її червоній шкірі був не таким, а пасма волосся — занадто короткими. Венлі притулилася до кам’яного дверного отвору. Коли інші, хто перебував на балконі, помітили її, голос обірвався. Вона глянула в бік Венлі та почала щось наспівувати в Ритмі тривоги.

Венлі обернулася і пішла геть, налаштувавшись на Ритм розчарування. Їй хотілося сподіватися, що вона не налякала людей. Владний, який здавався таким же несамовитим, як вона, мабуть, міг би налякати їх.

Тембр пульсувала всередині.

— Я все ще чую її пісні, — сказала Венлі. — У голосах людей, повз яких проходжу. Постійно згадую ті дні, коли співала з нею. Я сумую за тими днями, Тембр. Тоді життя було таким простим.

Тембр запульсувала в Ритмі згуби.

— У неї залишилося небагато здорового глузду, коли сталася моя зрада, — пояснила Венлі на запитання Тембр. — Десь у глибині душі я вважаю, що це милосердно, оскільки вона так цього й не розуміла. А щодо мене... Хай там що, врешті-решт її вбили бурі. Вона була з тою групою, якій вдалося врятуватися, але вони зникли в прірвах. А потім... Ми зробили те, що зробили. Повінь, що затопила в той день Рівнини... Тембр, вона потонула там, на дні. Вона померла від моєї руки, і це те саме, якби я вдарила її ножем.

Маленька спренка знову запульсувала, втішаючи її. Вона відчувала, що Венлі не можна повністю звинувачувати за те, що вона зробила, оскільки та подоба вплинула на її свідомість. Але це Венлі вибрала саме ту подобу.

Вона часто згадувала ті перші дні, після звільнення спрена Уліма. Так, її емоції відтоді змінилися. Вона все більше і більше реалізувала власні амбіції. Але водночас відреагувала інакше, ніж Ешонай, яка наче стала зовсім іншою, прийнявши подобу сили. Венлі чомусь здавалася більш стійкою. Більше схожою на себе, незалежно від подоби, якої набувала.

Це повинно було змусити її налаштуватися на Ритм радості, оскільки Венлі могла тільки здогадуватися, що саме це допомогло їй вирватися з лещат Одіозума. Але це також зробило її відповідальною за все, що вона зробила. Тож не могла звинувачувати в цьому спренів чи подоби. Вона була там, віддаючи ці накази.

Тембр запульсувала всередині: «Я допомогла». І... Так, саме так і було. Коли вона вперше з’явилася, Венлі стала сильнішою, більш здатною чинити опір.

— Дякую, — сказала Венлі. — За це і за все те, що ти робиш. Я не гідна твоєї віри. Але спасибі тобі.

Тембр запульсувала. Сьогодні був той самий день. Рабоніель проводила весь свій час з Навані. І, здавалося, сповна насолоджувалася всіма труднощами, які виникали в її спробах маніпулювати колишньою королевою. Це залишало Венлі багато вільного часу. Вона роздобула невеликий мішечок із самоцвітами. Деякі з них були наповнені Пустосвітлом а деякі — Буресвітлом.

Сьогодні вона збиралася збагнути, що насправді означає опинитися на цьому шляху Променистих.

Венлі вже вибрала місце для практики. Під час ранкових доповідей вона дізналася, що розвідники Переслідувача ретельно прочісують п’ятнадцятий поверх вежі. Більшість воїнів Рабоніель були зайняті спостереженнями за людьми і тому нечасто наважувалися підійматися на верхні поверхи. Отже, Венлі вибрала місце на восьмому поверсі. Це місце Переслідувач уже обшукав, але воно розташовувалося далеко від житлових приміщень.

Тут, нагорі, вежа була мовчазною. Дивним чином вона нагадувала прірви на Розколотих рівнинах. У ці кам’яні западини дуже рідко навідувалося сонце, але їхні стінки з красивого каменю виблискували.

Венлі провела пальцями по стіні, очікуючи відчути нерівності від яскравих ліній шарів. Але стіна була гладкою. Насправді як стіни у прірвах. Її мати померла в тих ущелинах. Імовірно, вона була налякана і нездатна зрозуміти, що відбувається, коли вода хлинула всередину і...

Венлі налаштувалася на Ритм згуби й поклала свій маленький мішечок зі сферами на підлогу. Спочатку дістала сферу із Буресвітлом, потім заглянула в Гадесмар. Вона більше не бачила спрена спустошення, якого раніше помітила біля камери Рлайна, хоча уважно спостерігала за ним упродовж останніх кількох днів. Врешті-решт вона звела Рлайна з лікарем та його дружиною і доставила їх усіх трьох у госпіталь, щоб ті допомогли доглядати за непритомними Променистими.

Вона не виявила в Гадесмарі спренів спустошення, що могли ховатися в крєм’ячках, тому нерішуче повернула свій зір у Царство матерії і вдихнула Буресвітло. Венлі тепер змогла це зробити, оскільки тренувалася разом із Тембр протягом декількох місяців.

Буресвітло працювало зовсім не так, як Пустосвітло. Замість того щоб проникнути в її яхонтосерце, воно оповило все тіло. Венлі відчула, як Буресвітло бушує всередині — таке дивне почуття, і не надто неприємне.

Вона притиснула руку до кам’яної стіни.

— Чи пам’ятаєш ти, як ми робили це минулого разу? — запитала вона в Тембр.

Маленька спренка невпевнено запульсувала. Це було багато місяців тому і привернуло увагу спренів таємниці, так що вони швидко припинили ці спроби. Однак, здавалося, все, що Венлі потрібно було зробити, — це притиснути руку до стіни, і її сили почали діяти.

Тембр запульсувала. Венлі не була впевнена, що в цьому місці це спрацює з Буресвітлом, коли діє система захисту вежі. Дійсно, коли Венлі намагалася зробити... ну, будь-що з Буресвітлом, вона відчула, ніби її відгороджувала якась невидима стіна.

Вона не могла запхати Буресвітло у своє яхонтосерце, щоб зберегти його там, бо заважав замкнений всередині спрен спустошення. Тому Венлі дозволила Буресвітлу згаснути самому по собі, видихаючи, щоб прискорити процес. Потім дістала сферу з Пустосвітлом. Вона могла отримати їх без особливих проблем, але не наважилася заспівати Пісню Молитви, щоб створити самостійно. Вона хвилювалася, що приверне увагу Одіозума — останніми днями він, здавалося, ігнорував її, і Венлі воліла б, щоб так і залишалося надалі.

Тембр підбадьорливо запульсувала.

— Ти впевнена? — запитала її Венлі. — Чомусь мені здається неправильним використовувати його силу для підживлення наших здібностей.

Імпульсивна реакція Тембр здавалася прагматичною. Дійсно, вони використовували Пустосвітло ледь не щодня. Трохи його зберігалося в їхньому яхонтосерці, щоб посилювати перекладацькі здібності Венлі. Вона не була впевнена, чи її здатність використовувати Пустосвітло для отримання сили Променистої пояснюється тим, що вона була Владною, чи будь-який Співун, якому вдалося утворити такі узи, зміг би зробити те саме.

Сьогодні вона втягнула в себе Пустосвітло, так само як і Буресвітло, і воно повністю наповнило її яхонтосерце. Пустосвітло не змушувало Венлі рухатися або діяти, як це робило Буресвітло. Натомість розпалювало її емоції, зробивши її зараз ще більш параноїчкою, і тому вона знову перевірила Гадесмар. Вона видихнула — все ще нема про що турбуватися.

Венлі знову притиснула руку до стіни й спробувала намацати камінь. Тільки не пальцями. А душею.

Камінь відгукнувся. Здавалося, він заворушився, як людина, що прокидається від глибокого сну.

«Привіт, — сказав він, хоча звуки були протяжними. Вона не стільки почула це слово, скільки відчула його. — Ти... знайома нам».

— Я Венлі, — тихо сказала вона. — Я зі слухачів.

Камені затремтіли. Вони говорили в один голос, але їй здавалося, що тут звучить так багато голосів, що ті накладаються один на одного. Не голос вежі, а голоси багатьох різних шматків каменів навколо неї. Стіни, стеля, підлога.

«Промениста, — промовили камені. — Ми... сумували за твоїми дотиками, Промениста. Але що це? Що це за звук, що за тон?»

— Пустосвітло, — зізналася Венлі.

«Цей звук нам знайомий, — сказали камені. — Ти — дитя Древніх! Люба подруго, ти повернулася, щоб знову заспівати нашу пісню?»

— Яку пісню? — запитала Венлі.

Камінь поруч з її рукою почав колихатися, як брижі на поверхні ставка. Якийсь звук пронизав її, потім він почав пульсувати в унісон з піснею в ритмі, якого вона ніколи не чула, але який чомусь завжди знала. Глибокий, звучний ритм, древній, як ядро Рошару. Уся стіна наслідувала її приклад — потім стеля і підлога, оточуючи її прекрасним ритмом, налаштованим на чистий тон. Тембр з радістю приєдналася до цього ритму... І так тіло Венлі підлаштувалося під цей ритм, і вона відчула, як він гуде в ній, вібруючи від панцира до кісток.

Вона ахнула, потім притиснула іншу руку до каменя, пристрасно відчуваючи пісню на своїй шкірі. У ній була якась правильність, досконалість.

«О бурі! — подумала вона. — О ритми, давні та нові. Моє місце тут».

Вона належала цьому місцю.

Поки що все, що вона робила тут із Тембр, було випадковим. У всьому цьому був якийсь імпульс. Вона робила вибір на своєму шляху, але ніколи не відчувала, що це те, на що сама заслуговувала. Швидше за все, це був шлях, на який вона спочатку ступила, а вже потім свідомо вибрала, тому що це було краще, ніж інші її варіанти.

Але тут... Вона належала цьому місцю.

«Згадай», — сказали їй камені.

Підлога перед нею перестала колихатися й набула обрисів. Маленькі кам’яні будиночки, поруч з якими стоять фігурки. Усе набуло форми. Вона почула, як вони наспівують.

Вона побачила їх. Стародавній народ, Співці зорі, ті, що обробляли камінь. Вони створювали міста та інструменти. Їм не потрібні були Душезаклиначі чи кузні. Вони встромляли в камінь шматки дерева й отримували сокири. Вони надавали форму чашам, просто помацавши камінь пальцями. Увесь цей час камінь співав їм.

«Відчуй мене, втілювачко. Твори щось із мене. Ми єдині. Камінь формує твоє життя, так само як ти формуєш камінь.

Ласкаво просимо додому, дитя Древніх».

— Як? — запитала Венлі. — Тоді ж Променистих ще не існувало. Спрени не зв’язувалися з нами... Чи це не так?

«Усе по-новому, — загуділи камені. — Але нові речі робляться зі старих речей, а старі народи народжують нові народи. Старі камені пам’ятають».

Вібрації стихли, із потужного гудіння змінившись крихітними брижами, а потім — тишею. Будинки та люди знову перетворилися на звичайну кам’яну підлогу, хоча шари на цьому місці змінилися, ніби вторячи минулим вібраціям.

Венлі опустилася на коліна. За кілька хвилин, судомно дихаючи, вона зрозуміла, що використала все Пустосвітло. Вона залізла в мішок і виявила всі сфери спустошеними, за винятком однієї марки. Венлі спустошила ці сфери зі страшливою швидкістю. Але цей момент, коли знову почула пісню, цей момент зв’язку, безумовно, був вартий зусиль.

Вона втягнула Світло з марки, потім нерішуче знову поклала руку на стіну. Відчувала камінь, який бажав її дотиків, став податливим, підбадьорював її й називав «втілювачкою». Вона видихнула Пустосвітло, яке наповнило її руку, змусивши світитися фіолетовим сяйвом на чорному тлі. Коли вона притиснула великий палець до каменю, він під її дотиком став пластичним, ніби перетворився на кремову глину.

Венлі притиснула всю долоню до каменю, залишаючи на ньому відбиток і відчуваючи в ньому тихий, але все ще чіткий ритм. Потім відірвала шматочок каменю і пом’яла його в пальцях. Скрутила шматок у кульку, і в’язкість, здавалося, відповідала тому, що їй було потрібно. Тож, коли вона простягнула руку вперед і уявила, як це відбувається, то кам’яна кулька розтанула, перетворившись на калюжу. Тоді вона впустила камінь, і той клацнув, вдарившись об землю, — твердий, але з відбитками її пальців.

Вона підняла шматок і притиснула назад до стіни, де він злився з каменем, наче його ніколи й не відривали.

Закінчивши це, Венлі задумалася.

— Я хочу цього, Тембр, — прошепотіла вона, витираючи очі. — Мені це потрібно.

Тембр збуджено забриніла.

— Що ти маєш на увазі, кажучи «вони»? — запитала Венлі.

Вона підняла голову, помітивши світло в коридорі. Налаштувалася на Ритм тривоги, але тут вогні наблизилися. То були три маленьких спрени, схожі на Тембр — мали форму комет із кільцями світла, що пульсували навколо них.

— Це небезпечно! — прошипіла Венлі в Ритмі осуду. — Їх тут не повинно бути! Якщо їх тут побачать, то спрени спустошення знищать їх!

Тембр запульсувала, повідомляючи, що спрена не можна знищити. Навіть якщо спренів порізати Сколкозбройцем, вони відновляться. Венлі, однак, не була настільки впевненою у цьому. Звичайно, Сплавлені могли що-небудь зробити з тими спренами. Спіймати й засунути їх у банку? Замкнути?

Тембр наполягала, що в цьому випадку вони просто перейдуть у Гадесмар та звільняться. Ну, це було ризиковано, що б Тембр там не казала. Ці спрени здавалися... активнішими, ніж вона очікувала. Вони з цікавістю кружляли навколо неї.

— Хіба ти не казала, що спрени, подібні до тебе, потребують уз, щоб бути свідомими у Царстві матерії? Може, їм потрібен якийсь якір?

Їй стало трохи соромно через пояснення Тембр. Вони прагнули зв’язати себе узами з друзями Венлі, її зброєносцями. Це дало б цим спренам доступ до їхніх думок і стабільність у Царстві матерії. Венлі була цим якорем.

Вона кивнула:

— Скажи їм, щоб поки забиралися з вежі. Якщо мої друзі раптом почнуть проявляти свої Променисті сили, то камінь почне співати в тому місці, де зможуть побачити інші... Тоді у нас можуть виникнути серйозні неприємності.

Тембр запульсувала з викликом: «Як довго?».

— Доки я не знайду вихід із цієї халепи, — відповіла Венлі. Вона притиснула руку до стіни, прислухаючись до м’якого, задоволеного гудіння каменів. — Я почуваюся, наче дитина, яка робить перші кроки. Але, можливо, це і є та відповідь, яка нам потрібна. Якщо я виліплю для нас вихід через зруйновані тунелі внизу, тоді зможу непомітно вивести нас звідси. Можливо, нам навіть удасться створити враження, що ми загинули при черговому обвалі, і це приховає нашу втечу.

Тембр підбадьорливо запульсувала.

— Ти маєш рацію, — сказала Венлі. — Ми можемо це зробити. Але потрібно діяти повільно, обережно. Я поспішила знайти нові подоби, і це призвело до катастрофи. Але цього разу ми все зробимо правильно.

68 Одна родина

ВІСІМ РОКІВ ТОМУ

Ешонай супроводжувала матір у бурю.

Разом вони вирушили в електричну темряву, і Ешонай несла великий дерев’яний щит, щоб захистити матір від вітру, а та притискала до грудей яскраво-помаранчевий сяйнистий самоцвіт. Потужні пориви намагалися вирвати щит з руки Ешонай, і повз них, регочучи, пролітали спрени вітру.

Ешонай з матір’ю пройшли повз інших, які несли схожі самоцвіти. Маленькі спалахи світла серед бурі. Подібні до душ померлих, які, як кажуть, блукають під час бур, шукаючи яхонтосерця, щоб оселитися в них.

Ешонай налаштувалася на Ритм жаху: різкий ритм, кожна пульсація якого пронизувала її розум. Вона не боялася за себе, але її мати останнім часом була такою слабкою.

Хоча багато інших стали на відкритому місці, Ешонай повела матір до западини, яку вибрала раніше. Навіть тут злива ніби намагалася пронизати її шкіру. Здавалося, що спрени дощу вздовж вершини хребта танцюють, коливаючись у такт шаленому буревію.

Ешонай зіщулилася біля матері, не чуючи ритму, у якому та наспівувала. Однак сяйво самоцвіту висвітило усмішку на обличчі Джакслім.

Усмішку?

— Це все нагадує мені, як ми з твоїм батьком вийшли разом! — крикнула Джакслім до Ешонай через шум буряного вітру. — Ми вирішили не залишати це напризволяще, коли один із нас міг набути подоби, а інший — ні! Я досі пам’ятаю дивні відчуття пристрасті, коли вперше змінилася. Ти боїшся цього, Ешонай! Ти ж розумієш, що я хочу онуків.

— Ми повинні говорити про це зараз? — спитала Ешонай. — Тримай цей камінь. Прийми нову подобу! Подумай про неї, а не про шлюбну подобу.

Чи не стало б це конфузом?

— Спренів життя не цікавлять слухачі мого віку, — сказала мати. — Просто приємно опинитися тут знову! Я вже почала думати, що змарнію!

Разом вони притиснулися до скелі, і Ешонай використовувала свій щит як імпровізований дах, щоб затулитися від дощу. Вона не знала, скільки часу знадобиться для початку трансформації. Сама Ешонай прийняла нову подобу лише один раз, у дитинстві, коли батько допоміг їй прийняти робочу подобу, оскільки для неї настав час змін.

Дітям не потрібна подоба, бо сповнені життя без неї, але якщо вони не приймали подобу після статевого дозрівання на сьомому чи восьмому році життя, то лишалися в тупій подобі — по суті, нижчій версії шлюбної.

Сьогодні буря затягнулася, і рука Ешонай почала боліти від того, що вона тримала щит.

— Є щось? — спитала вона матір.

— Ще ні! Я не знаю правильного мислення.

— Налаштуйся на сміливий ритм! — порадила Ешонай. Так сказала їм Венлі. — На Впевненість чи Збудження!

— Я намагаюся! Я...

Усе, що казала мати далі, заглушило гуркотіння грому, що пронизував їх, і самі камені здригалися, змушуючи Ешонай цокотіти зубами. Або, можливо, це через холод. Зазвичай прохолодна погода її не бентежила — робоча подоба була добре пристосована до таких умов, — але крижана дощова вода просочувалася крізь її промащений плащ і стікала вздовж хребта.

Вона налаштувалася на Ритм рішучості, утримуючи щит на місці. Вона захистить свою матір. Джакслім часто скаржилася, що Ешонай ненадійна, схильна до фантазій, але це було неправдою. Її дослідження були важкою роботою. Цінною роботою. Вона не була ненадійною чи ледачою.

Нехай її мати побачить це. Ешонай тримала свій щит усупереч дощу всупереч самому Об’їзнику бур. Притискала до себе матір, зігрівала її. Вона не слабка. Вона міцна. Надійна. Рішуча.

Самоцвіт у руках матері почав світитися яскравіше. «Нарешті», — подумала Ешонай, пересуваючись, щоб дати матері більше простору для трансформації, перетворення її душі, основного зв’язку між слухачем і самим Рошаром.

Ешонай не мала дивуватися, коли світло вирвалося із самоцвіту і його поглинуло її власне яхонтосерце — немов воду, що струмує, щоб заповнити порожню посудину. Але вона здивувалася. Ешонай ахнула, ритми зривалися й зникали — усі, крім одного приголомшливого звуку, якого вона ніколи раніше не чула. Величного, стійкого тону. Не ритму. Чистої ноти.

Він був гордий, гучніший за грім. Звук став для неї всім, коли її попередній спрен — крихітний спрен гравітації — викинувся з її яхонтосерця.

Чистий тон Гонора пульсував у вухах, вона впустила щит, і той полетів у темне небо. Її не мали забирати, але в цю мить їй було байдуже. Ця трансформація була чудовою. До неї повернулася життєво важлива частина слухачів.

Їм було потрібно більше, ніж вони мали. Це було їм потрібно.

Це... це було правильно. Вона прийняла зміни.

Поки це відбувалося, їй здалося, що весь Рошар завмер, щоб заспівати давно втрачену ноту Гонора.

Ешонай прийшла до тями, лежачи в калюжі дощової води, каламутної від крему. Поруч із нею колихався один-єдиний спрен дощу, він тріпотів, його око дивилося прямо вгору, на хмари, а маленькі ніжки згиналися й розгиналися.

Вона сіла й оглянула свій пошарпаний одяг. Мати покинула Ешонай у якийсь момент під час бурі, кричачи, що їй потрібно в укриття. Ешонай була надто захоплена тим тоном і новою трансформацією, щоб піти з нею.

Вона підняла руку й побачила, що пальці стали товстими, м’ясистими, з міцним, мов людський обладунок, панциром, що тягнувся вздовж тильного боку долоні та вгору по руці. Він покривав усе її тіло, від ніг до голови. І жодного волосся. Просто суцільний панцир.

Зміна пошматувала її сорочку й плащ, залишивши лише спідницю — і та репнула на талії, тож ледь висіла на тілі. Ешонай встала, і навіть цей простий рух здався їй не таким, як раніше. Несподівана сила підштовхнула її на ноги. Вона спіткнулася, потім ахнула, налаштовуючись на Ритм благоговіння.

— Ешонай! — гукнув незнайомий голос.

Вона нахмурилася, побачивши жахливого незнайомця в червонувато-помаранчевому панцирі, що переступив через уламки, залишені бурею. Він незграбно зчепив свою пов’язку на стегнах, явно теж постраждавши від подібного «роздягання». Вона налаштувалася на Ритм веселощів, хоча це не було безглуздо. Здавалося неможливим, щоб така динамічна м’язиста фігура взагалі мала безглуздий вигляд. Вона хотіла, щоб існував ритм, більш величний, ніж Благоговіння. Вона теж мала такий вигляд?

— Ешонай, — сказав незнайомець низьким голосом. — Ти можеш у це повірити? Я почуваюся так, немов можу підскочити й торкнутися хмар!

Вона не впізнала голосу... але візерунок мармурової шкіри був знайомий. І риси обличчя, хоч тепер і закриті панцирною «шапкою», нагадували...

— Т’юд? — запитала вона, а потім знову ахнула: — Мій голос!

— Я знаю, — сказав він. — Якщо тобі коли-небудь хотілося співати низькими тонами, Ешонай, здається, ми знайшли для цього ідеальну подобу!

Вона озирнулася й побачила кількох інших слухачів у міцній броні, які стояли й співали в Ритмі благоговіння. Їх була з дюжина. Хоча Венлі принесла близько двох десятків самоцвітів, напевно, не всі добровольці прийняли нову подобу. Не дивно. Їм знадобиться час і практика, щоб визначити правильний спосіб мислення.

— Ти теж приголомшена? — сказала Діаніл, підходячи. Її голос був таким самим глибоким, як зараз в Ешонай, але завиток чорного мармурового візерунка вздовж чола допоміг її впізнати. — Я відчула непереборну потребу стояти серед бурі, немов купаючись у цьому звуці.

— Є пісні тих, хто вперше прийняв робочу подобу, — сказала Ешонай. — Я гадаю, що вони згадують подібний досвід: вилив сили, дивовижний тон, який належить виключно Культивації.

— Звуки Рошару, — озвався Т’юд, — вітають нас удома.

Їх зібралося дванадцятеро, і хоча вона знала одних краще за інших, здавалося, що на мить виник... зв’язок між ними. Товариство. Вони по черзі стрибали, перевіряючи, в кого вийде вище, співали в Ритмі радості, так само дурнувато, як купка дітей із новою іграшкою. Ешонай підняла камінь і жбурнула його, а потім спостерігала, як він полетів на неймовірну відстань. Вона навіть привабила спрена слави зі струмистими хвостами та довгими крилами.

Поки інші вибирали собі камені, щоб спробувати перевершити її кидок, вона почула дивний звук. Барабани? Так, справді бойові барабани. На місто напали.

Інші зібралися навколо неї, співаючи в Ритмі збентеження. Напад чужої сім’ї? Зараз?

Ешонай хотілося засміятися.

— Вони збожеволіли? — здивувався Т’юд.

— Вони не знають, що ми зробили, — мовила Ешонай, оглядаючись на плаский скелястий простір за межами міста, де вони зіткнулися з бурею.

Багато слухачів тільки тепер вибиралися із затишних щілин у землі.

Однак їхні найкращі воїни залишалися в місті, в маленьких міцних будівлях, побудованих там. Уже не одна родина претендувала на місто одразу після бурі. Це один із найкращих моментів для атаки, якщо мати змогу зібрати військо достатньо швидко.

— Це буде весело, — сказала Мелу в Ритмі хвилювання.

— Не знаю, чи так правильно про це думати, — сказала Ешонай, хоча відчувала таку саму жагу. Бажання рвонути туди. — Хоча... якщо ми зможемо прибути до того, як вони закінчать свої вихваляння...

Інші, всміхаючись, почали налаштовуватися на Ритми веселощів чи хвилювання. Ешонай крокувала попереду, не зважаючи на гукання тих, хто виходив з укриттів. Вона мала зайнятися більш терміновою справою.

Коли вони наблизилися до міста, Ешонай побачила ворожу сім’ю, що зібралася біля воріт, піднявши списи, кидаючи виклики та глузуючи. Звичайно ж, вони були одягнені в біле. Це означало, що відбувається напад, а не запит на торгівлю чи іншу взаємодію.

Поки тривало вихваляння, справжня битва ще не почалася. Вона брала участь у кількох битвах за різні міста протягом років, коли її сім’я намагалася заволодіти одним із них, і такі сутички завжди були небезпечними — у найгіршій з обох сторін загинула понад дюжина слухачів.

Що ж, сьогодні вони побачать, що...

Вона зупинилася, піднявши руку, щоб інші теж стали. Вони так і зробили, хоча в глибині душі Ешонай дивувалася, чому вирішила взяти на себе командування. Просто відчула, що це природно.

Вони наближалися до тріщини в мурі, що оточував місто. Колись цей мур, можливо, був монументальним, але залишилися лише натяки на його колишню велич. Більша частина його була побита, розколота аж до великих дір.

Тут у тіні ворухнулася постать. Вона мала зловісний і небезпечний вигляд, але на світло вийшла Венлі й помахала, щоб усі підійшли. Як вона так швидко дісталася до міста?

Ешонай наблизилася, і Венлі повільно й уважно оглянула її з ніг до голови. Десь далі били барабани, підштовхуючи Ешонай уперед. Але той погляд її сестри...

— Отже, все спрацювало, — сказала Венлі. — Хвала за це стародавнім бурям. Ти маєш чудовий вигляд, сестро. Зібрана та готова до бою.

— Насправді я не така, — заперечила Ешонай, показуючи на себе. — Але відчуваю певний... трепет від того, що прийняла цю подобу.

— Сходи до Шарефела, — сказала Венлі. — Він чекає на тебе.

— А барабани... — почала було Ешонай.

— Вороги ще деякий час продовжуватимуть вигукувати образи, — перервала її Венлі. — Відвідай Шарефела.

Шарефел. Сколкозбройний їхньої сім’ї. Після завоювання цього міста, за традицією, переможена сім’я віддала Сколки міста їхній родині для захисту і збереження.

— Венлі, — сказала Ешонай. — Ми не використовуємо Сколки проти інших слухачів. Вони лише для полювання.

— О сестро, — відповіла та в Ритмі веселощів, обходячи її, а потім оглядаючи Т’юда та інших, — якщо ми маємо надію коли-небудь протистояти людям — а вони неминуче обернуться проти нас, — то повинні бути готові носити зброю, якою нас благословили.

Ешонай хотіла налаштуватися на Ритм осуду за цю пропозицію, але згадала те, що сказав їй Далінар Холін. Якщо слухачі не об’єднаються, їх буде легко загарбати.

— Я хочу битися, — промовила Мелу в Ритмі хвилювання, і спрен очікування, схожий на довге знамено, з’єднане з круглою сферою внизу, застрибав позаду неї.

— Я вважаю, що варто спробувати нікого не вбивати, — сказав Т’юд у Ритмі задумливості. — З цією подобою... гадаю, що це було б нечесно.

— Візьми Сколки, — закликала Венлі. — Покажи їм, що наближатися до нас та вимагати бою — небезпечно.

Ешонай проштовхнулася повз сестру, а інші пішли за нею. Венлі також тягнулася позаду. Ешонай не мала наміру використовувати Сколки проти свого народу, але, можливо, в неї була мета відвідати Шарефела. Вона петляла через місто, повз наповнені кремом калюжі та лози, які витягнулися зі скелебруньок, щоб всотати вологу.

Хатина Сколкозбройного стояла біля переднього муру, біля барабанів. Це була одна з найміцніших споруд міста, яку завжди доглядали. Сьогодні двері були відчинені, немов запрошуючи. Ешонай ступила у двері.

— Ах... — промовив тихий голос у Ритмі згуби. — То це правда. У нас знову є воїни.

Ешонай пройшла вперед і побачила старого слухача, який сидів, і світло з дверей осявало візерунок його майже повністю чорної шкіри. Вважаючи недоречним, але навіть не розуміючи чому, вона стала перед ним на коліна.

— Я довго співав старі пісні, — сказав Шарефел, — мріючи про цей день. Завжди думав, що знайду цю подобу сам. Як? Який спрен потрібен?

— Спрен болю, — відповіла Ешонай.

— Вони тікають під час бур.

— Ми захопили їх, — сказала Ешонай, коли ще двоє слухачів увійшли до хатини, разючі, небезпечні силуети. — Використали людський метод.

— Ах-х, — промовив старий. — Я спробую це сам під час наступної бурі. Але це нова ера, і вона заслуговує на нового Сколкозбройного. Хто з вас візьме мої Сколки? Хто з вас може винести цей тягар і цю славу?

Усі завмерли. Не у всіх родинах були Сколкозбройні — серед усіх слухачів нараховувалося лише вісім комплектів Сколків. Ті, хто володів відповідними вісьмома містами, були благословенні ними, щоб використовувати лише під час полювання на великопанцирників. Це були рідкісні події, коли багато сімей об’єднувалися, щоб здобути яхонтосерце для вирощування врожаю, а потім влаштувати бенкет з м’ясом убитої тварини.

Здається... майбутнє їхніх Сколків більше не буде таким. «Якщо люди виявлять, що ми їх маємо, — подумала Ешонай, — настане війна».

— Віддай Сколки мені, — попросила Мелу в Ритмі хвилювання. Вона ступила вперед, але Т’юд поклав руку на її нагрудний панцир, немов хотів стримати. Вона заспівала в Ритмі зради, а він — у Ритмі хвилювання. Вони кинули виклик одне одному.

Усе могло погіршитися дуже швидко.

— Ні! — вигукнула Ешонай. — Ні, жоден з нас їх не візьме. Жоден з нас не готовий, — вона подивилася на старого Сколкозбройного. — Тримай їх у себе. Зі Сколкозбруєю ти такий же стійкий, як будь-який воїн, Шарефелю. Я просто прошу тебе сьогодні піти з нами.

Барабани замовкли.

— Я не підійматиму Сколкозбройця проти інших слухачів, — сказав Шарефел у Ритмі скептицизму.

— Тобі й не доведеться, — запевнила його Ешонай. — Нашою метою сьогодні буде не перемогти в битві, а пообіцяти новий початок.

Через деякий час вони вийшли з міста. Колись у цьому отворі, мабуть, стояли ворота, але дерев’яні предмети такого розміру слухачам виготовити не вдавалося. Поки що. Сутичка вже почалася, хоча до ближнього бою ще не дійшло. Воїни її родини робили крок уперед і кидали списи, а інша родина ухилялася. Потім нападники повертали собі списи. Якщо в когось влучали, одна зі сторін могла відступити й припинити бій. Якщо ні, зрештою одна сторона могла кинутися на іншу.

Спрени всіх різновидів, яких привабила ця подія, крутилися чи ширяли в повітрі навколо. Лучники родини Ешонай трималися позаду, і їхня кількість демонструвала силу, хоча вони не хотіли використовувати свою зброю зараз. Луки були надто смертоносними — і надто точними, — щоб стріляти з них в інших слухачів.

На жаль... траплялися випадки, коли в запалі битви порушувалися традиції. Звичайні бої перетворювалися на жахливу різанину. Ешонай ніколи не брала участі в такому, але в дитинстві бачила наслідки, після невдалого нападу на інше місто.

Та сьогодні обидві сторони зупинили битву, коли з’явилися воєнні подоби у супроводі повного Сколкозбройного в блискучих обладунках. Члени родини Ешонай розступилися, наспівуючи в Ритмах благоговіння чи хвилювання.

Ешонай несла спис, як і кілька інших. Вони зупинилися в центрі поля. Ворожа родина відступила, і їхні воїни розмахували списами. Їхні пози — і ті кілька звуків співу, які змогла розібрати Ешонай, — виказували жах.

— Ми віднайшли воєнну подобу, — крикнула Ешонай у Ритмі радості. То був привабливий ритм, не сердитий. — Приєднуйтеся до нас. Заходьте в наше місто, живіть з нами. Ми поділимося з вами своїми знаннями.

Інші відступили далі. Один зі слухачів крикнув у Ритмі осуду:

— Ви нас поглинете! Зробите рабами. Ми більше не будемо окремою родиною.

— Ми всі — одна родина! — заперечила Ешонай. — Ви боїтеся :тати рабами? Ви бачили бідолах у рабській подобі, якими володіють люди? Ви бачили обладунки людей, їхню зброю? Бачили вишуканість їхнього одягу, бачили, які вони роблять фургони? Ви не зможете боротися з усім цим. Я не зможу боротися. Але разом ми можемо битися з людьми. На Рівнинах десятки тисяч слухачів. Коли люди повернуться, покажімо їм об’єднаний народ, а не купку ворожих племен.

Вона вказала на побратимів у воєнних подобах, а потім затримала погляд на Шарефелі в його Сколкозбруї.

— Ми не будемо битися з вами сьогодні, — продовжила Ешонай, повертаючись до ворожої сім’ї. — Ніхто з цієї родини не буде битися з вами сьогодні. Але якщо хтось із вас наполягатиме, то особисто відчує справжню могутність цієї подоби. Далі ми збираємося звернутися до родини Живих Пісень. Ви можете зробити вибір і стати першими, хто приєднається до нашої нової нації, і отримати визнання за свою мудрість протягом багатьох поколінь. Чи можете залишатися осторонь до кінця, а потім благати, щоб вас прийняли, коли наше об’єднання майже завершиться.

Ешонай підняла спис, кинула його, і сама здивувалася силі цього кидка. Він злетів над ворожою родиною і зник десь удалині. Вона почула, як кілька з них заспівали в Ритмі жаху.

Вона кивнула іншим, і ті приєдналися до неї, рушивши в місто. Деякі здавалися роздратованими. Вони жадали битви, щоб перевірити свої здібності. Ешонай ніколи не чула, щоб слухачі були кровожерливими, і не відчувала, що ця подоба надто її змінила, але визнала, що відчуває певне бажання.

— Ми повинні тренуватися, — сказала вона іншим. — Попрацюйте зі своєю агресією.

— Це звучить чудово, — мовив Т’юд.

— Аби лиш ми могли робити це на очах у всіх інших, — кинула Мелу в Ритмі невдоволення. — Я хотіла б, щоб вони зрозуміли, як легко я могла б розколоти їм черепи, — вона подивилася на Ешонай. — Але... ти добре все влаштувала. Мабуть, я рада, що мені не довелося нікого розривати на шматки.

— Як ти навчилася виголошувати промови? — спитав хтось позаду. — Ти практикувалася, розмовляючи з тими деревами в пустці?

— Я не відлюдниця, Доліміде, — відповіла Ешонай у Ритмі невдоволення. — Мені просто подобається сама ідея бути вільною. Не замкненою в одному місці. Поки ми не знаємо, що там далі, нас легко можна захопити зненацька. Скажіть, чи намагалися б ми зараз навести порядок серед свого народу, якби просто досліджували довкілля? Ми могли б готуватися до зустрічі з людьми протягом багатьох поколінь, якби не були такі боягузливі.

Побратими заспівали в Ритмі розради, розуміючи її. Чому раніше Ешонай було так важко переконувати інших? Чи ця нинішня легкість виникла завдяки зв’язку, який вона відчувала з цими слухачами, першими воєнними подобами?

З цієї подоби можна було багато чому навчитися, поекспериментувати. Ешонай відчула пружність у власних кроках. Можливо, це краща подоба для досліджень — вона зможе перестрибувати перешкоди, бігати швидше. З’явилося так багато можливостей.

Вони увійшли до міста, а воїни її сім’ї, які кидали списи за муром, риссю бігли з ними, негайно визнавши владу слухачів у воєнних подобах. Коли вони минали хатину Шарефела, Ешонай знову побачила Венлі, яка ховалася в тіні. Це була її перемога, бо саме вона запровадила «моду» на нові подоби.

Ешонай, напевно, мала піти її привітати, але не змогла змусити себе це зробити. Венлі не потребувала більше пісень, які б вихваляли її. У неї вже досить велике его.

Натомість Ешонай привела групу до протибуряного укриття, звідки виходили решта членів їхньої родини. Кожен заслуговував на те, щоб побачити нову подобу зблизька.

69 Чисті тони Рошару

Навані вдарила по камертону й торкнулася ним сяйнистого діаманта. Коли відтягнула його від самоцвіту, за ним звилася тоненька лінія Буресвітла — і коли вона торкнулася камертоном порожнього діаманта, Буресвітло затекло в нього. Це тривало доти, доки камертон змушував вібрувати другий діамант.

«Іноді я думаю про Світло як про газ, — зауважила вона, роблячи замітки про швидкість потоку. — А іноді — як про рідину. Постійно вагаюся між цими двома станами, намагаючись визначити правильний, але жоден варіант не може бути істинним. Буресвітло — це щось інше, з певними властивостями як рідини, так і газу».

Після завершення цього контрольного експерименту — і вимірювання швидкості перетікання Буресвітла — вона влаштувала справжній експеримент у великому сталевому ящику, виготовленому її вченими для небезпечних експериментів. Він був створений Душезаклиначем у певній формі, з товстим скляним віконцем на одному боці. Вона змусила ворогів притягнути його з коридору, а потім поставити на її стіл.

Навані сумнівалася, що ящик врятує її від можливого вибуху, але оскільки в ньому не було верху, руйнівна сила мала спрямуватися вгору — і поки вчена залишалася нижче й дивилася у віконце, то мала б лишатися захищеною.

Це було найкраще, що Навані могла зробити в таких важких обставинах. Вона сказала співунам, що це звичайні запобіжні заходи, і намагалася не виказувати їм, що очікує вибуху. І справді не очікувала — сфера, яка вбила її вчених, була наповнена не Пустосвітлом, а чимось іншим. Навані поки не зрозуміла, чим саме. Вона була переконана, що змішування Пустосвітла з Буресвітлом спричинить не вибух, а утворення нового виду Світла, на кшталт Вежесвітла.

Вона почала наступний експеримент так само, як і попередній, витягнувши Буресвітло і спрямувавши його в інший діамант. Потім узяла з коробки щипцями діамант з Пустосвітлом і помістила його в центр потоку, між діамантом з Буресвітлом і камертоном.

Буресвітло взагалі не реагувало на діамант з Пустосвітлом. Воно просто обтікало темний самоцвіт і прямувало до діаманта-посудини. Коли звук камертона став тихішим, потік послабшав. Коли ж повністю затих, Буресвітло, що висіло в повітрі між двома діамантами, заклубочилося й зникло.

Ну що ж, Навані й не очікувала, що експеримент стане результативним. Тепер слід зробити кращий тест. Вона провела кілька днів, працюючи над єдиною гіпотезою: якщо Буресвітло реагує на звук, то Пустосвітло й Вежесвітло поводяться так само. Вона мала пройти прискорений курс із теорії музики, щоб як слід перевірити цю ідею.

Алеті традиційно використовували гаму з десяти нот — точніше, дві квінти з п’яти. Так було правильно та впорядковано, і всі найвидатніші та найвідоміші композиції засновувалися на цих нотах. Однак це була не єдина нотна система з тих, які використовувалися в усьому світі. Їх існували десятки. Тайленці, наприклад, надавали перевагу гамі з дванадцяти нот. Дивне число, але дванадцять нот справді були приємними з математичної точки зору.

Досліджуючи тон, який створював камертон, Навані виявила щось неймовірне. У давнину люди використовували гаму з трьох нот, і лише кілька таких композицій збереглося. Тон, який привернув Буресвітло, виявився першою з трьох нот цієї давньої гами. Доклавши певних зусиль — для цього довелося відправити Сплавленого до Холінара через Присяжну браму, щоб провести рейд у королівській консерваторії, — вона здобула камертони для двох інших нот цієї гами. На її радість, Пустосвітло відгукнулося на третю з них.

У своїх книгах вона не знайшла жодних згадувань про те, що люди колись знали, що ці три ноти пов’язані з трьома стародавніми богами. Жоден з алетійських учених, здається, не знав, що один із цих тонів може викликати реакцію в Буресвітлі, хоча Рабоніель на запитання Навані відповіла, що знала це. І справді, вона здивувалася, почувши, що Навані лише нещодавно відкрила «чисті тони Рошару», як їх називала Рабоніель.

Навані намагалася заспівати у відповідному тоні, але не змогла змусити Світло відреагувати. Можливо, вона не могла співати у відповідній висоті звуку, тому що в Рабоніель усе виходило — вона співала й торкалася одного самоцвіту, а потім переміщала палець до іншого, тягнучи пісню в тій самій ноті. Буресвітло слідувало за її пальцем, як за камертоном.

Сьогодні Рабоніель займалася іншими справами, але Навані могла використовувати камертони, щоб відтворити особливості її співу. Три тони: нота Гонора, нота Одіозума і нота Культивації. Але у воринізмі вшановувався лише Всемогутній. Гонор.

Теологія почекає. Наразі Навані організувала наступний експеримент. Вона створила потоки Буресвітла і Пустосвітла, витягнувши кожен з діаманта в кутку свого ящика, і перетнула потоки в центрі. Два види Світла наштовхнулися одне на одне й закружляли, коли зустрілися, але потім розділилися й потекли до своїх окремих камертонів.

— Гаразд, — сказала Навані, роблячи запис у блокноті, — а як щодо цього?

Вона взяла частково порожній діамант з Пустосвітлом, а потім принесла інший, наповнений Буресвітлом.

У фабріальній науці спрена захоплювали, створивши самоцвіт із таким собі вакуумом усередині — з нього витягували Буресвітло, залишивши сферу порожньою, щоб вона всмоктувала Світло. Потім камінь втягував спрена, що перебував поряд, адже той теж зроблений зі Світла. Це діяло як звичайний перепад тиску.

Навані сподівалася, що зможе знову наповнити Буресвітлом сферу з Пустосвітлом, тепер, коли частину Пустосвітла було видалено. Вона вдарила по камертону, запустила потік Буресвітла з діаманта, а потім спробувала змусити його потрапити в діамант з Пустосвітлом, який вібрував відповідно до тону камертона.

На жаль, коли вона доторкнулася камертоном до діаманта з Пустосвітлом, той одразу перестав вібрувати, і тон зник. Він згас, немов свічка, яку залили водою. Навані змогла змусити Буресвітло зібратися біля діаманта з Пустосвітлом, поклавши камертон поруч з ним, але коли змусила Пустосвітло потекти в бік столу — з погляду теорії створивши активний перепад тиску в цьому діаманті, — все одно не змогла змусити камінь всмоктувати Буресвітло. Лише коли все Пустосвітло витекло, вона змогла наповнити діамант Буресвітлом.

— І справді, немов олія та вода, — промовила, роблячи записи.

Але те, що потоки не відштовхувалися один від одного під час дотику, здавалося доказом того, що два види Світла не протилежні. Навані підвелася і, занотувавши результати цього експерименту, пішла поговорити з Родичем. Вона могла легко обдурити охоронців, щоб ті подумали, наче вона просто прогулюється між книжковими полицями, аби прочитати уривок або два, як зазвичай. Сьогодні Навані почала переглядати книги на задній полиці, одночасно спираючись рукою на жилку Родича на стіні.

— За нами стежать? — спитала вона.

«Я вже казало тобі. Спрен спустошення не може бути невидимим у вежі. Цей захист відрізняється від того, що пригнічує ворожих Приборкувачів Сплесків, і Рабоніель ще не зіпсувала його».

— Ти також казало мені, що можеш відчути, якщо поблизу спрен спустошення.

«Так».

— Ну і... є хтось із них поблизу?

«Ні. Ти не віриш мені на слово?»

— Назвімо це здоровою параноєю з мого боку, — сказала Навані. — Розкажи ще раз про...

«Ти продовжуєш експериментувати з фабріалами, — перервав Родич. — Нам потрібно більше говорити про це. Мені не подобається те, що ти робиш».

— Я більше не захоплювала спренів, — прошепотіла Навані. — Я працювала з Буресвітлом і Пустосвітлом.

«Небезпечна робота. Чоловік, який кує зброю, може стверджувати, що ніколи не вбивав, але все одно готує різанину».

— Якщо ми збираємося відновити твої здібності, мені потрібно зрозуміти, як працює Світло. Тож якщо в тебе немає кращої ідеї, як це зробити, мені доведеться продовжувати використовувати самоцвіти й — о, так — фабріали.

Родич замовк.

— Розкажи мені ще раз про Вежесвітло, — попрохала Навані.

«Це все більше мене втомлює».

— Ти хочеш, щоб тебе врятували, чи ні?

«... Ну добре. Вежесвітло — моє Світло, Світло, яке я могло створювати». — Чи потрібен був Виковувач уз, щоб це робити?

«Ні, я могло робити його само. І мій Виковувач міг створювати його через зв’язок зі мною».

— А це Світло, своєю чергою, живило захист вежі.

«Не тільки захист. Усе».

— Чому воно більше не працює?

«Я вже це пояснювало!»

— Це звичайний метод розслідування, — спокійно сказала Навані, гортаючи книгу лівою рукою. — Моя мета — змусити тебе викласти ті ж факти різними способами, спонукати пояснювати речі по-іншому, або згадати деталі, які ти забуло.

«Я нічого не забуло. Захист більше не працює, тому що я не маю для нього Світла. Я позбулося більшої частини сил, коли втратило здатність чути два чисті тони Рошару. Я можу створювати лише дещицю Світла, і цього достатньо для живлення кількох основних фабріалів вежі».

— Два тони Рошару? — уточнила Навані. — Їх три.

«Ні, їх два. Один від моєї матері, інший — від батька. Тон Одіозума — непроханий гість. Неправильний».

— Чи може виявитися, що причина втрати твоїх здібностей частково пов’язана з тим, що цей тон став чистим тоном Рошару? Одіозум справді став одним із трьох богів?

«Я... не знаю», — зізнався Родич.

Навані занотувала цю гіпотезу.

«Нам потрібно знайти спосіб відновити моє Вежесвітло і видалити Пустосвітло з моєї системи», — сказав Родич.

— Це саме те, над чим я працюю, — мовила Навані.

Якби вона змогла зрозуміти, як поєднати два види Світла, це стало б першим кроком до створення Вежесвітла.

Їй явно потрібен був емульгатор, фасилітатор. Який емульгатор може «прилипнути» до Буресвітла і змусити його змішатися з Пустосвітлом? Навані похитала головою, прибираючи руку з жилки на стіні. Вона пробула тут надто довго, тому взяла книжку й пішла до передньої частини кімнати замислившись. Проте, наблизившись до свого столу, побачила маленьку коробочку, що чекала на неї.

Навані глянула на охоронця біля дверей, і той кивнув. Це надіслала Рабоніель. Навані відкрила коробочку, затамувавши подих, і побачила в ній діамант, що яскраво світився. На перший погляд здавалося, що це ще одна сфера з Буресвітлом. Але коли вона підняла її й поклала поруч зі справжньою, то помітила зелений відтінок у сфері Рабоніель.

Життєсвітло. Вона обіцяла знайти трохи для Навані.

— Вона сказала, звідки взяла це? — спитала королева.

Охоронець похитав головою.

Навані здогадалася. Родич утратив Цуп з поля зору, але пояснив, що в тій дівчинці щось дивне. І це щось Навані вважала надією, яка зможе допомогти врятувати їх.

Її руки не тремтіли, попри те що навколо виникли спрени очікування, Навані використала середній камертон на цьому новому діаманті. І це спрацювало: вона змогла витягнути Життесвітло й спрямувати його в інший самоцвіт.

Вежесвітло було сумішшю Життєсвітла й Буресвітла. Тож, можливо, Життесвітло — Світло Культивації — мало певну властивість, яка дозволяла йому змішуватися з іншими видами Світла. Затамувавши подих, Навані повторила свої попередні експерименти, тільки тепер із Життесвітлом замість Пустосвітла.

І знову зазнала невдачі.

Їй не вдалося змішати Буресвітло з Життєсвітлом. Ні використання камертонів, ні торкання потоків, ні розумне застосування різниці тиску в самоцвітах не спрацювало.

Вона спробувала змішати Пустосвітло з Життєсвітлом. Спробувала змішати всі три види. Спробувала кожен з експериментів, які запланувала під час своїх мозкових штурмів раніше. Потім повторила всі досліди знову, доки — оскільки внаслідок кожного експерименту дещиця Життєсвітла розчинялася в повітрі — не використала все.

Відганяючи спренів виснаження, Навані стояла розчарована. Черговий глухий кут. Це було так само погано, як і ранкові експерименти, коли вона спробувала все, що тільки могла придумати, включно з використанням двох камертонів одночасно, щоб змусити Вежесвітло рушити від свого самоцвіту. Це їй теж не вдалося.

Навані зібрала всі використані діаманти та залишила їх біля дверей, де стояв охоронець, щоб їх забрали та знову зарядили — сьогодні очікувалася великобуря. Після цього розчаровано крокувала туди-сюди. Навані знала, що не повинна турбуватися через відсутність результатів. Справжні вчені розуміли, що такі експерименти — не провали, а необхідні кроки на шляху до відкриття. Насправді було б чудово — і абсолютно нелогічно — отримати хороший результат на такому ранньому етапі процесу дослідження.

Проблема полягала в тому, що вченим не доводилося працювати в умовах таких обмежених термінів чи тиску. Вона була ізольована, щомиті наближаючи їх до катастрофи. Єдиним стимулом лишалася спроба змішати два види Світла в надії, що згодом можна буде створити більше Вежесвітла, щоб допомогти Родичу.

Навані походжала кімнатою, вдаючи, що оглядає корінці книжок на полицях. «Якщо я зроблю відкриття, Рабоніель про це дізнається, оскільки охоронець завжди спостерігає. Вона витягне з мене відповідь, тому навіть у цих спробах утекти я досягаю її цілей — якими б вони не були».

Навані стояла на порозі чогось важливого. Одкровення, які вона отримала про Буресвітло, кардинально змінили розуміння його природи та світу в цілому. Три види сили. Можливість їх змішування. І... імовірно, щось іще, судячи з тієї дивної сфери, яка спотворювала повітря навколо себе.

Чуття підказувало Навані, що це знання зрештою проявиться. І ті, хто контролюватиме, використовуватиме його, виграють війну.

«Мені потрібен інший план», — вирішила вона. Якщо Навані все таки дізнається, як створити Вежесвітло, а щит зрештою паде, знадобиться спосіб ізолювати кристалічну колону на короткий час. Захистити, можливо, попрацювати з нею.

Навані стиснула блокноту захищеній руці, удаючи, ніби записує назви книжок. Натомість швидко занотувала одну ідею. Рабоніель сказала, що вона зможе мати все, що їй потрібно для експериментів. Їй також дозволили зберігати обладнання в коридорі.

А що як вона створить якусь фабріальну зброю, а потім зберігатиме її в коридорі? Якісь невинні на вигляд фабріали, що після активації можна використати для знерухомлення охоронців або Сплавлених, котрі прибудуть, щоб завадити їй працювати з колоною? Навані накидала кілька ідей — пастки, які могла б створити, використовуючи, здавалося б, невинні фабріальні деталі. Більріали, які зможуть викликати нестерпний біль та спричинити параліч м’язів. Нагрівальні фабріали, які обпікають та ошпарюють.

Так... вона могла б створити низку засобів захисту у вигляді результатів невдалих експериментів, а потім «випадково» скласти їх у ящиках уздовж коридору. Вона могла б навіть озброїтися, використовуючи самоцвіти з Пустосвітлом, оскільки вимагала б їх для своїх експериментів.

Ці плани заспокоїли Навані — адже це було щось значуще, що вона могла зробити. Проте потенціал експериментів досі не давав їй спокою. Якою була справжня мета Рабоніель? Чи прагнула вона сама створити зброю — на кшталт тієї, що знищила кімнату та двох учених Навані?

Минуло кілька годин, тож уже не здаватиметься дивним, що вона знову пішла до полиць. Навані взяла книжку й сіла в крісло, яке поставила поруч з полицями. Хоча охоронець не бачив її, вона вдала, що читає, простягнувши руку до стіни й торкнувшись жилки.

— Поблизу є спрени? — спитала Навані.

«Я нічого не відчуваю», — смиренно відповів Родич.

— Добре. Скажи, тобі щось відомо про вибух, який стався в день вторгнення? Він був пов’язаний з двома моїми вченими в кімнаті на п’ятому поверсі.

«Я відчуло його. Але не знаю, що спричинило вибух».

— Ти коли-небудь чуло про сферу або Світло, яке спотворює повітря навколо себе? Воно здається Пустосвітлом, поки не подивишся на нього достатньо довго, щоб помітити ефект викривлення.

«Ні. Я ніколи не чуло і не бачило нічого подібного, хоча це звучить небезпечно».

Навані задумалася, постукуючи пальцем по стіні.

— Мені не вдалося змішати жоден вид Світла одне з одним. Чи знаєш ти про будь-який потенційний сполучний агент, який міг би змусити їх злипнутися? Чи знаєш, як із суміші Буресвітла з Життєсвітлом утворюється Вежесвітло?

«Вони не змішуються, — відповів Родич. — Вони збираються разом, як одне ціле. Як я — продукт матері та батька, так і Вежесвітло є продуктом мене. І перестань ставити мені ті самі запитання. Мене не цікавлять твої „методи розслідування“. Я сказало тобі те, що знаю. Не змушуй мене повторюватися».

Навані глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися.

— Добре. Тобі взагалі вдалося підслухати Рабоніель?

«Небагато. Я чую лише те, що відбувається біля кількох людей. Я бачу Вітробігуна. Думаю, що Вістрехідка оточена ралкалестом, тому й невидима. Крім того, я бачу одну Владну».

— Є якісь ідеї, чому так?

«Ні. Владні нечасто були у вежі в минулому, а цей різновид — узагалі ніколи. Вона може говорити всіма мовами, і, можливо, саме тому я бачу, що відбувається біля неї. Хоча іноді вона зникає, тож я не можу простежити все, що вона робить. Також бачу все біля кристалічної колони, але через поле чую лише відлуння того, що відбувається зовні».

— Розкажи мені, що саме ти чуло.

«Нічого важливого. Рабоніель проводить власні експерименти зі Світлом — і вона просунулась не так далеко, як ти. Здається, це її засмучує».

Цікаво. Це трохи підвищило самооцінку Навані.

— Вона дійсно хоче отримати це гібридне Світло. Цікаво... можливо, фабріали, зроблені за допомогою гібриду Буресвітла з Пустосвітлом, працюватимуть у вежі, навіть якщо захист знову повернуть проти неї. Можливо, тому вона цього хоче. «Ти дурна, якщо вважаєш, що знаєш, чого хоче одна зі Сплавлених, їй тисячі років. Ти не зможеш перехитрити її».

— Тобі краще сподіватися, що зможу, — Навані перегорнула кілька сторінок у своєму блокноті. — Я думала про інші виходи з цієї пастки. Що, якби ми знайшли для тебе когось, щоб зв’язатися узами, зробити його Променистим? Ми могли б...

«Ні. Ніколи знову».

— Вислухай мене. Ти сказало, що більше ніколи не зв’яжешся узами з людьми через те, що ми робимо зі спренами. Але як щодо співуна? Чи зможеш ти теоретично зв’язатися з одним з них?

«Ми говоримо про опір співунам, а тепер ти пропонуєш мені зв’язатися з одним із них? Це здається божевільним».

— Можливо, і ні, — заперечила Навані. — Серед мостовиків Четвертого мосту є один паршендієць. Я з ним зустрічалася, і Каладін поручився за нього. Він стверджує, що його народ давно не визнає Сплавлених. Як щодо нього? Не людина. Він ніколи не створював фабріалів, а також знає ритми Рошару.

Родич мовчав, і Навані стало цікаво, чи розмова вже закінчилася.

— Родичу? — покликала вона.

«Я не розглядало такого. Співун, який не служить Одіозуму? Мушу подумати. Це точно здивувало б Рабоніель, яка вважає, що я мертве або сплю. Однак я не можу утворити узи зараз, коли активовано захист. Для цього потрібно, щоб він торкнувся моєї колони».

— А що, якби він був тут, зі мною? — спитала Навані. — Готовий спробувати, коли щит упаде? І з деякими відвертальними чинниками, щоб дати тобі час поговорити з ним.

«Я не можу створити узи будь із ким, — промовив Родич. — Раніше я витрачало роки на оцінку Виковувачів-зброєносців, щоб вибрати того, хто мені точно підходить. Навіть вони зрештою зрадили мене, хоча й не так серйозно, як інші люди».

— Чи справді ми можемо дозволити собі таку прискіпливість зараз?

«Це не прискіпливість. Це природа спрена та уз. Людина має бути готова давати правильні присяги, об’єднати, а не роз’єднати. Вона повинна мати намір — і присяги будуть прийняті. Річ не просто в тому, щоб спровадити мені першу людину, яку ти зустрінеш. Крім того, оскільки я не можу створювати Вежесвітло, то ця людина також не зможе. Узи будуть марними, якщо ми не повернемо мої сили. Було б краще, якби ти зосередилася на цій проблемі».

— Добре, — сказала Навані, відчувши можливість. — Але мені потрібен час, щоб усе це дослідити. Важко працювати, відчуваючи приставлений до шиї ніж. Якби я знала, що вузли захищені, це б зняло з мене тиск. Скажи, де хоч один з них. У мене є список планів щодо захисту вузла. Я можу їх тобі прочитати.

Родич мовчав, тож Навані продовжила:

— Ми можемо змусити Каладіна почати пошук — і відкрито наробити галасу — на іншому рівні, заманюючи ворогів у погоню в неправильному напрямку. Поки вони відволічуться, ми зможемо підкрастися до вузла й посилити його захист. У нас є крем, який ще не затвердів і зберігається вологим у складах вежі. Ми могли б повністю запечатати розташування вузла. Можливо, посилити крем тренувальними піхвами для Сколкозбройців, щоб його було максимально важко різати. Це надасть нам кілька годин, щоб залучити війська для його захисту, якщо його таки виявлять. Або, якби я знала, де один із вузлів, то веліла б Каладінові почати вливати в нього більше Буресвітла. Це може протидіяти Пустосвітлу, яке застосувала до тебе Рабоніель. Якщо вона може зіпсувати тебе через вузол, чи зможемо ми, можливо, очистити тебе теж через вузол? Думаю, що варто спробувати, позаяк мої зусилля зі створення Вежесвітла поки що невдалі.

Вона чекала, міцно стискаючи блокнот. Інші її ідеї були менш продуманими за ці. Вона б не використовувала їх, якби озвучені аргументи не спрацювали.

«Так добре на словах. Люди схожі на спренів переконання. Я не можу поговорити ні з ким із вас, не змінившись». Навані й далі мовчала. Зараз це було найкраще.

«Добре, — зрештою сказав Родич. — Один із двох вузлів, що залишилися, розташований у колодязі в центрі місця, яке ви називаєте ринком Розрив. Він поруч з іншими фабріалами. Прихований серед багатьох».

— На першому поверсі? — спитала Навані. — Це такий густонаселений район!

«Усі вузли внизу. Були розмови про встановлення інших трохи далі, але мій Виковувач уз не мав ресурсів — моя сварка з людьми нівелювала їх. Проект не завершили. Лише чотири вузли на нижніх поверхах були готові».

Навані насупилася, хоча сховати фабріал у колодязі було розумно. Багато з принципів роботи вежі залишалися загадковими для сучасних учених, тому скупчення самоцвітів, які працювали як насоси, справді могли замаскувати інший фабріал. Насправді Навані сама вивчала креслення тих насосів. Невже цей механізм залишався непоміченим увесь час?

«Це підхожий вузол для твого агента, — сказав Родич, — бо до нього можна дістатися з чорного ходу. Нехай твій Вітробігун наблизиться до нього через водоносні шари, і побачимо, чи зможе він, наповнивши вузол Буресвітлом, протидіяти спотворенню. Це не обов’язково спрацює, оскільки я не просто належу Гонору чи Культивації. Але... це може допомогти».

— А останній вузол? — спитала Навані.

«Поки мій секрет, — відповів Родич. — Продемонструй, що твоя робота з цим вузлом допоможе, людино, і тоді зможемо говорити далі».

— Справедливий компроміс, — сказала Навані. — Я готова дослухатися, Родичу.

Вона відійшла від стіни й узяла кілька книжок, щоб почитати та приховати, що насправді робить. Зрештою, їй таки потрібно більше вчитися. Вона хотіла б мати більше книг з теорії музики, але в цьому архіві не було нічого конкретно з цієї теми. Є, правда, нотатки Каламі про виявлені ними самоцвіти, у яких використовувалися певні дзижчання вібрації як замінники букв. Можливо, вони допоможуть.

Навані переглядала ці нотатки, безцільно походжаючи між стосами книг, аж тут побачила, що блимає вогник Родича. Вона поспішила до нього, нервуючи через яскраве світло. Глянула на охоронця, сподіваючись, що той не помітив, і поклала руку на стіну.

— Тобі потрібно...

«Вони знайшли вузол у колодязі. Ми запізнилися».

— Що? Вже?

«Я немов мертве».

— Зв’яжися з Каладіном.

«Вузол уже в них, а він надто далеко. Ми...»

— Зв’яжися з Каладіном, — повторила Навані. — Зараз же. Я знайду спосіб відволікти Рабоніель.

70 Колодязь

Каладін прокинувся від того, що на нього напало щось темне.

Він закричав, відбиваючись від тіней, що причепилися. Останні нападали на нього цілу вічність, обвиваючись навколо, стискаючи його в обіймах. Голоси, які звучали грубо і ніколи не лагіднішали, і пальці тіней, що свердлили його мозок.

Він був у якомусь темному місці, сповненому червоного світла, і тіні сміялися з нього й танцювали навколо. Вони мучили його, здирали шкіру, кололи ножами знову і знову, але не давали померти. Він відбивався від чіпких рук, потім поповз по підлозі, притискаючись до стіни й уривчасто дихаючи. Шум власної крові у вухах заглушив сміх.

Одна тінь продовжувала спостерігати за ним. Одна жахлива тінь. Вона витріщалася на нього, потім повернулася і взяла щось зі стіни, перш ніж зникнути. І зникла... за дверима.

Каладін кліпнув — і тіні розтанули в його свідомості. Жахливий сміх, фантомний біль, перешіптування. Його розум завжди трактував усі ці звуки як голос Моаша.

Нічний кошмар. Ще один кошмар.

— Каладіне? — гукнула Сил.

Вона сиділа на підлозі перед ним. Каладін кліпнув, різко глянув в один бік, потім в інший. Усі речі в кімнаті, здавалося, стали на свої місця. Тефт спав на кам’яній лаві. Кілька скалок лежали, випромінюючи світло. Спрени страху, схожі на грудочки слизу, колихалися по кутах.

— Мені... — Каладін ковтнув, бо в горлі пересохло. — Мені наснився кошмар.

— Я знаю.

Він обережно розслабився й змінив позу, збентежений тим, який вигляд, напевно, має, притиснувшись до стіни. Немов дитина, яка боїться темряви. Каладін не міг дозволити собі бути дитиною. Занадто багато залежало від нього. Він підвівся. Одяг був просякнутий потом і прилипав до тіла.

— Котра зараз година?

— Полудень, — відповіла Сил.

— Мій графік... Я повністю вибитий з колії.

Каладін спробував опанувати себе, коли відійшов попити, але спіткнувся і зачепився за виступ. Довелося міцно стиснути камінь, оскільки його нічний кошмар погрожував спливти знову з глибин свідомості. О Прародителю бур! Це було найбільш гнітюче з усіх відчуттів за його життя.

— Каладіне? — покликала Сил.

Він зробив великий ковток, потім завмер на місці.

Його списа поруч з дверима не було.

— Що сталося? — розгублено спитав він. Олов’яний кухоль стукнув по каменю сильніше, ніж йому хотілося. — Де мій спис?!

— Родич зв’язався з нами, — пояснила Сил, досі сидячи на підлозі. — Ось чому Даббід намагався розбудити тебе. Був знайдений ще один вузол — усередині колодязя на ринку. Ворог уже там.

— Бурекляття! — вигукнув Каладін. — Нам потрібно вирушати туди.

Він потягнувся по фабріал Навані та свої мішечки із самоцвітами. Знайшов самоцвіт, але фабріал зник.

— Де Даббід? — запитав Каладін.

— Ти сидів там зіщулившись і щось бурмотів, — сказала Сил, нарешті піднімаючись у повітря. — І, як мені здалося, не міг мене бачити. Родич нажаханий. Я могла його чути, сидячи на плечі біля Даббіда. Тому...

Каладін схопив мішечок із самоцвітами й вискочив з кімнати, а Сил полетіла за ним стрічкою світла. Він наздогнав Даббіда на першому сходовому марші — усього через два коридори. Мостонавідник стояв зі списом і тримав фабріал, притискаючи його до грудей. Він панічно дивився вниз.

Побачивши Каладіна, підскочив на місці, а потім голосно і з полегшенням зітхнув. Каладін узяв фабріал із його рук.

— Ти збирався піти й спробувати зупинити Сплавлених, — сказав Каладін. — Тому що я не прокидався.

Даббід кивнув.

— Даббіде, ти ж ледь умієш вправлятися зі списом, — дорікнув Каладін, швидко пристібаючи фабріал на руку. У нього було всього чотири дні практики з цим пристроєм. Цього повинно вистачити.

Даббід, звичайно, не відповів. Він допоміг Каладінові пристебнути фабріал, а потім простягнув командирові спис.

Каладін узяв його, а тоді віддав честь у стилі Четвертого мосту. Даббід віддав честь у відповідь. Потім щось ледь чутно сказав тихим і хриплуватим голосом:

— Важить. Життя. А. Не. Смерть.

Бурекляття! Це перші слова, які Каладін коли-небудь чув від цього чоловіка. Він усміхнувся, схопивши Даббіда за плече:

— Важить життя, а не смерть, Даббіде.

Даббід кивнув. Не було часу на щось більше, тож Каладін відвернувся від сходів і знову побіг. Крики з нічного жаху лунали в його голові, але не було часу на слабкість. Він повинен зупинити спотворення цього самоцвіту. Тобто знищити вузол. Це єдиний спосіб виграти для Навані трохи часу, який їй так потрібен.

Слід швидко дістатися туди, а це означає, що він не зможе скористатися сходами. Доведеться спуститися прямо через атріум.

— Мені потрібно негайно побачити Повелительку Бажань! — вимагала Навані в охоронця. — Я зробила відкриття неймовірної цінності! Воно не може чекати, доки...

Охоронець із Владних, у буремній подобі, просто рушив уперед і жестом запросив її слідувати за собою. Виявилося, що йому навіть не потрібне повне пояснення.

— Чудово, сказала Навані й пішла за ним коридором. — Я рада, що ти розумієш, що це терміново.

Охоронець супроводив її до великих сходів, які вели на перший поверх. Глибинна стояла тут, схрестивши пальці перед собою.

— Що сталося? запитала вона алетійською мовою з дуже сильним акцентом. — Раптова хвороба?

— Ні, — сказала Навані, захоплена зненацька. — Відкриття. Думаю, я знайшла те, що шукала Повелителька Бажань.

— Але, звичайно, ти не можеш поділитися цим ні з ким, крім самої Рабоніель, — мовила Сплавлена, і в її голосі почувся ритм легкої насмішки.

— Ну, я хотіла сказати... — Навані запнулася.

— Я перевірю, чи зможу зв’язатися з нею через телестилеграф, — перебила Сплавлена. — Скажу їй, що це дуже терміново.

Бурекляття! Вони очікували від Навані спроби відвернути увагу. Ця думка зміцнилася, коли Сплавлена ковзнула до шафи, встановленої біля стіни. Вона ретельно, але не поспішаючи, вибрала телестиль, що зберігався там серед інших.

Це скидалося на зворотне відвертання уваги. Вони знали, що Навані спробує зробити щось подібне. Але звідки вони могли довідатися, що вона про це знатиме?

Навані відступила на крок, її очі розширилися, коли вона осягнула жахливі наслідки того, що побачила тут. Каладін у серйозній небезпеці!

Босий і озброєний списом, Каладін вискочив на доріжку навколо атріуму, а потім вистрибнув у відкритий простір на висоті одинадцяти поверхів. Наповнений Буресвітлом, він сподівався, що це врятує його у випадку, якщо пристрій не спрацює. Вказавши рукою прямо під собою, увімкнув фабріал Навані.

Щойно пристрій активувався, Каладін різко зупинився, зависнувши в повітрі. Його м’язи напружилися, оскільки він, по суті, робив стійку на одній руці. Але поки противага в далекій шахті залишалася нерухомою, Каладін також був нерухомим.

Він ухопився за поперечину лівицею і почав падати вниз, нібито його штовхало Викидами. Насправді він розраховував на те, що інші вважатимуть, ніби з його здібностями все добре — що він знову став повноцінним Вітробігуном, готовим до битви. Він не зможе довго зберігати такий вигляд, але, можливо, це дасть якусь перевагу.

Каладін спускався з величезною швидкістю, трохи нижче запаморочливої, що дозволило йому побачити величезне вікно атріуму, яке тягнулося вздовж усієї стіни праворуч. Дивно, але на вулиці було темно, хоча Сил сказала, що зараз полудень. Роз’яснення стали зайвими, коли спалах блискавки видав правду. Назовні вирувала великобуря. Йому все ще здавалося неймовірним, що він може перебувати настільки глибоко всередині вежі, що щось стається без його відома. Навіть у найкращих буреукриттях зазвичай відчувався гуркіт грому або лють вітру.

Його падіння, безумовно, привернуло увагу. Небесні, одягнені в довгі шати, відірвалися від своїх повітряних медитацій. На різних рівнях лунали крики Владних та співунів. Каладін не був упевнений, чи є серед них Лешві, оскільки промайнув повз занадто швидко.

Каладін уповільнив рух за допомогою фабріала перед тим, як упасти на підлогу. А потім повністю деактивував пристрій і пролетів останні п’ять футів. Буресвітло поглинуло падіння, і Каладін налякав десятки жителів вежі внизу, в основному людей, які не чули шуму нагорі. Торгівля тепер стала дозволеною і заохочуваною Сплавленими, тож атріум перетворився на ще один ринок, хоч і тимчасовий, на невеликій відстані від ринку Розрив. Ось де він повинен знайти колодязь.

Світіння Буреблагословенного мало бути чітко видно на тлі темного вікна, освітленого спалахами блискавок. Коли Каладін зорієнтувався, а потім побіг до штабеля ящиків, тривожні крики нагорі потонули в просторому атріумі. Він піднявся по східцях на кілька кроків, щоб злетіти в повітря на висоту близько десяти футів, потім витягнув ліву руку і ввімкнув пристрій Навані.

Він летів, як Вітробігун, випрямивши тулуб, тримаючи ліву руку на рівні грудей, зігнуту в лікті. Це могло скидатися на те, ніби він користувався Викидами. Хоча Вітробігуни іноді пірнали й летіли головою вперед, немов плавали, так само часто вони летіли, «стоячи» прямо, — як він зараз.

Каладін дійсно підібрав ноги, коли ширяв над головами людей, які інстинктивно пригиналися. Сил мчала поруч, імітуючи грозову хмару. Люди кричали, здивовані, але також і захоплені, побачивши його політ, а Каладін хвилювався через те, що показався їм. Він не хотів провокувати повстання, яке може призвести до загибелі сотень людей.

Найкраще, на що міг сподіватися, — це проникнути всередину колодязя, знищити фабріал і вибратися звідти живим. Проте ця мета тягла за собою набагато серйознішу проблему. Навані сказала, що всього у вежі чотири вузли. Сьогодні він спробує знищити третій. За таких темпів останній буде знищено через кілька днів — і що тоді?

Каладін викинув цю думку з голови, пролітаючи коридором, за декілька дюймів від шершавої кам’яної стелі. Він не мав часу на роздуми або на зациклення на своєму страху перед темрявою і тривозі, які продовжували мучити його розум. Зараз слід проігнорувати все це, а вже потім розібратися з наслідками. Саме так, як уже робив колись.

— Бережися засідки, — сказав до Сил, коли вони вирвалися з коридору до ринку Розрив.

Це велике приміщення, по-справжньому схоже на печеру, мало висоту в чотири поверхи та було заповнене дрібними крамничками й магазинами вздовж усього поверху. Багато з них розташувалися вздовж доріг, які Навані, неохоче пристосовуючись до бажання жителів, дозволила прокладати так, як вони хотіли. Інша частина ринку являла собою хаотичне скупчення наметів і тимчасових дерев’яних конструкцій.

Центральним елементом планування був величезний колодязь. Каладін летів недостатньо високо, щоб зазирнути за будівлі й розгледіти його, але знав, де цей колодязь розташовувався. Клініка Вістреходів була неподалік, хоча зараз у ній працювали звичайні лікарі. Він сподівався, що його батьки й молодший брат безпечно дісталися туди, де їх сховають інші лікарі. Вони перевіряли кілька днів тому і виявили, що клініка його батька порожня.

Бурекляття! Якщо він утратив свою сім’ю...

— Переслідувач! — заволала Сил. — Він чекав біля іншого входу!

Каладін відреагував саме вчасно, деактивувавши фабріал і впавши на землю, а там зігнувся й покотився. Безжальний Сплавлений з’явився зі стрічки світла і теж упав долі, але Каладін встиг перекотитися й стати на ноги поза досяжністю істоти.

— Твоя смерть, — прогарчала істота, виринувши з натовпу переляканих відвідувачів ринку, — усе більше втомлює, Вітробігуне! Як вийшло, що ти відновив свої Викиди?

Каладін злетів у повітря, активуючи пристрій і прямуючи вгору. Пристрій боляче смикнув його за руку, але він уже звик до цього. А Буресвітло запульсувало всередині, вгамовуючи біль. Каладін також намагався пригадати свої вправи із захопленням списа однією рукою. Він сподівався, що це тренування добре послужить йому сьогодні.

Цей пристрій давав далеко не стільки можливостей для маневрів, як Викиди. Дійсно, оскільки Переслідувач кинувся за ним у погоню у вигляді стрічки, то єдиним реальним виходом для Каладіна було різко вимкнути пристрій і швидко проскочити повз нього. Опинившись біля землі, Каладін вказав рукою вбік і знову ввімкнув пристрій, а потім пронісся над натовпом у бік колодязя. Можливо...

Він різко зупинився, коли перша з гир колодязя досягла дна. Мить потому Переслідувач врізався в Каладіна, обхопив за шию і повис на ньому.

— Каладіне! — закричала Сил. — Там Небесні! Їх більше дюжини! Вони летять через тунелі!

— От і добре, пробурчав Каладін, кидаючи спис і відбиваючись від Переслідувача тією рукою, якою міг поворухнути.

— Добре? — перепитала Сил.

Він не міг одночасно битися і повернути диск на фабріалі — саме той, який активував другу гирю. Але міг деактивувати пристрій однією рукою, тому так і зробив, скинувши себе з Переслідувачем вниз з висоти десяти футів. Переслідувач гепнувся об долівку першим. Однак він тримався, перекотившись разом з Каладіном, щоб спробувати притиснути його до підлоги.

— Поверни... диск, — сказав Каладін Сил, обома руками борючись з Переслідувачем.

— Коли ти помреш, — сказала істота йому на вухо, — я знайду наступного Променистого, який зв’яже себе із твоїм спреном, і вб’ю його так само, як тебе! Це буде плата за клопоти, яких ви мені заподіяли!

Сил спустилася по лівому зап’ястку Каладіна, а потім набула форми вугра й натиснула на підняту частину в центрі диска. Вона могла перегорнути сторінку, підняти листок. Чи вистачить у неї сил, щоб...

Клац!

Каладін вивернувся з хватки Переслідувача, ледве встигнувши притиснути ліву руку до панцирних грудей істоти. Активація пристрою змусила їх обох рухатися вгору, але повільно. Буря забирай, Каладін так і не продумав цей план до кінця. Він міг піднятися настільки швидко, наскільки вистачить ваги гирі. Очевидно, він і Переслідувач разом були приблизно такої ж ваги, що й гиря.

На щастя, замість того щоб скористатися повільним рухом, Переслідувач зупинився і розглядав руку Каладіна, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Атому, поки вони повільно просувалися вгору, Каладін зміг швидко звільнити правицю. Він потягнувся по скальпель, який прикріпив у саморобних піхвах до пояса, потім встромив його в зап’ясток Переслідувача, перерізаючи тому сухожилля.

Істота миттю відпустила його і зникла, залишивши після себе лише оболонку. Щойно ворог відчепився від Каладіна, останній злетів у небо. Його різко потягнуло вгору незручним рухом, який ледь не вирвав руку із суглоба.

— Це ж... не надто ефективно, хіба ні? — запитала Сил.

— Не надто, — відповів Каладін, уповільнюючи рух і послаблюючи хватку.

Він хотів втягнути ще Буресвітла, але зрозумів, що ще багато старого вирує у венах. У цьому була одна з переваг фабріала: він витрачав Буресвітло не так швидко.

Небесні кружляли над ним у повітрі, але трималися на відстані. Каладін пошукав поглядом Переслідувача. Ця істота вже використала два тіла. Йому залишалося витратити третє, перш ніж бій стане для нього небезпечним. Тож він поки не збирався відступати.

«Он він», — Каладін помітив червону стрічку, що вилася між Небесними. Її рухи здавалися боязкими, невпевненими, і Каладіну знадобилася мить, щоб зрозуміти, чому саме. Переслідувач намагався затримати Каладіна, бо кожна витрачена хвилина була ще однією можливістю спотворити Родича.

Ринкові вулиці внизу швидко спорожніли. Побоювання Каладіна стосовно можливого бунту, на щастя, не виправдалися. Але він не міг вічно перебувати в протистоянні з Переслідувачем, тому вимкнув пристрій і почав падати.

Це нарешті змусило Переслідувача кинутися до нього, і Каладін швидко знов увімкнув пристрій, різко зупинившись у повітрі. Він обернувся, хоч і не міг рухати лівою рукою, і приготував ніж. Однак цей раптовий рух змусив Переслідувача відступити. Чи могла ця істота... боятися? Це здавалося неймовірним.

Каладін не мав часу на роздуми, оскільки, щоб план спрацював, потрібно вступити в бій з Переслідувачем уже втретє. Тому він відвернувся, ніби запрошуючи до атаки — і зустрів ворога в той момент, коли Переслідувач зробив кидок, втілившись і схопившись за Каладіна. Попри спробу відскочити, чоловік не зміг ухилитися від хватки істоти.

Каладін був змушений дозволити Переслідувачу схопити себе за шию, а сам ударив істоту ножем у руку, в щілину між двома пластинами панцира, намагаючись перерізати сухожилля. Монстр захрипів, обхопивши рукою горло Каладіна. Вони продовжували ширяти приблизно за тридцять футів від землі. Каладін не звертав уваги на міцну хватку і поворухнув скальпелем. Якби ж він зміг змусити Переслідувача даремно витратити своє Пустосвітло на зцілення...

Так і сталося. Коли кількість ран почала його непокоїти, Переслідувач відпустив Каладіна і полетів геть, шукаючи місце для відновлення сил. Задихаючись, Каладін скористався пристроєм, щоб упасти на землю. Він приземлився на порожній вулиці між двома наметами. Люди скупчилися всередині обох наметів, утворюючи тісняву.

Каладін змусив себе підбігти до місця, де скинув спис. Небесні вже кружляли над головою, готуючись до атаки. Сил зависла поруч з Каладіном і дивилася вгору, спостерігаючи за ними. Уже два десятки. Каладін оглянув їх, сподіваючись...

Он там. Він підняв спис у бік Лешві, яка ширяла осторонь від інших, одягнена у занадто довге вбрання, навряд чи зручне для бою, навіть у повітрі. Проте ця подія захопила її зненацька.

«Будь ласка, — подумав він. — Прийми бій!»

Це була його найліпша надія. Каладін не міг протистояти всім одразу, він ледве бився з Переслідувачем. Якщо він хотів отримати якийсь шанс дістатися до вузла, то мав битися лише з однією супротивницею не такою безжальною, як Переслідувач.

Він хвилювався, що й так витратив занадто багато часу. Але якби зміг змусити Лешві погодитися на дуель...

Вона підняла свій спис у його бік.

— Сил! — гукнув він свою спренку. — Лети до колодязя і знайди фабріал вузла. Це, напевно, сапфір. І біля нього повинна бути скляна сфера, подібна до тієї, яку ми бачили раніше.

— Добре, — відповіла Сил. — Напевно, вузол під водою. Так сказав Родич. Поруч з помповим механізмом. Ти... Ти вмієш плавати?

— У цьому не буде необхідності. Оскільки Буресвітло підтримує мої сили, а фабріал перемішує, — сказав Каладін, піднімаючи руку і злітаючи в повітря над ринком. — Але колодязь, найімовірніше, перебуває під посиленою охороною. Наш найкращий шанс знищити фабріал полягатиме в тому, що я вирвуся з цієї сутички й полечу прямо до нього. А потім розіб’ю цей пристрій одним ударом, перш ніж хто-небудь зрозуміє, що я роблю. Потрібно, щоб ти керувала моїми діями.

— Звучить непогано, — сказала Сил.

Вона вагалася, дивлячись на нього.

— Зі мною все буде гаразд, — пообіцяв він.

Вона полетіла, щоб виконати його прохання. Можливо, він уже запізнився. Каладін відчував, як щось змінюється. Це ще більше пригнічувало, і на нього навалився якийсь тягар. Можливо, це було результатом дії Сплавленої, яка спотворила Родича.

Що ж, він не зможе рухатися в цьому напрямку, доки Сил не підготує для нього шлях, тож доведеться обійтися тим, що має. Каладін вирівнявся в повітрі навпроти Лешві, все ще тримаючи руку піднятою. Ця поза надавала йому надто драматичний вигляд, але він усе одно намагався здаватися впевненим.

Лешві була в тому ж тілі, що і минулого разу: м’язиста, висока, закутана в чорно-біле довге вбрання, що струменіло в повітрі. Її спис був коротший ніж звичайно, бо, можливо, призначався для бою в приміщенні.

Добре. Що ж, Каладін сподівався добре провести бій і протриматися досить довго, щоб дати Сил час провести розвідку. Тому вимкнув фабріал і полетів донизу. Тіло закрутилося, обертаючись, що дало йому ще кілька секунд вільного падіння. Каладін відчував себе майже справжнім Вітробігуном. Хоча це й було небезпечно, оскільки він з розчепіреними руками намагався маневрувати під час падіння. На щастя, не забув увімкнути пристрій, коли наблизився до дахів.

Каладін різко зупинився від болючого поштовху, його рука була зігнута, а лікоть притиснутий до боку. Так він мав найбільшу стійкість. М’язи утримували його так, ніби він стояв прямо, підтягнувши ліву руку, щоб центр ваги був ближчим і стабільнішим.

Він схопився за важіль пристрою, і ліва рука потягнула його вперед, понад дахами магазинів. Це була жалюгідна подоба справжнього маневру Вітробігуна, але Лешві все одно пірнула за ним, повторивши їхні попередні перегони.

Зі сльозами на очах від болю в руці Каладін зістрибнув на дах і розвернувся, щоб підняти спис у бік Лешві, міцно стискаючи його в правиці. Він використав класичний бойовий захват і знову підняв спис над головою. «Зцілюйся!» — подумки наказав руці, коли Лешві сповільнилася і зависла над ним, тримаючи спис однією рукою.

Цього разу вона поводилася явно обережніше, тому Каладін накинув до частини даху зворотний Викид, уявивши, як він тягне суперницю за китиці на одязі. Шати Лешві заколихалися і потягнулися до Каладіна, але вона дістала з-за пояса ніж і відрізала шмат, скинувши шлейф і більшу частину зайвого одягу, які, майорячи, полетіли вниз і приклеїлися до даху.

Каладін знову піднявся в повітря, кривлячись від болю в плечі.

— Що сталося, Вітробігуне? — запитала Лешві алетійською мовою із сильним акцентом, наближаючись до нього. — Невже твої сили залишають тебе?

— Усе одно бийся зі мною! — гукнув їй Каладін у відповідь.

Водночас він побачив криваво-червону стрічку Переслідувача, що вилетіла з будівлі внизу.

Лешві простежила за його поглядом і, здавалося, все зрозуміла, бо підняла спис назустріч йому і прийняла атакувальну позу. Каладін глибоко вдихнув і повернув спис у вихідне положення, піднявши зброю над головою і зігнувши лікоть. Колись його тренували битися з цим хватом списа зі щитом. Найкраще це працювало в загоні побратимів, кожен з яких тримав щит піднятим. Але який бій міг бути схожим на це?

Каладін зачекав, поки Лешві наблизиться, а потім ударив ножем, змусивши її ухилитися. Стрічка Переслідувача майоріла неподалік, маневруючи між Небесними, які спостерігали здалеку.

Лешві зробила ще кілька символічних спроб вступити з ним у бій, і на мить сутичка здалася майже чесною. Потім Лешві піднялася в повітря і пролетіла над головою, тоді як Каладін змушений був крутитися на місці, відключити свій пристрій і впасти на кілька футів униз, перш ніж зависнути обличчям до неї. Вона схилила голову набік, потім відлетіла в сторону і атакувала Каладіна з цього напрямку.

Каладін намагався ухилитися, але був занадто неповоротким. Спис встромився чоловікові в ліву руку, змусивши його застогнати від болю. З рани потекла кров. Як і раніше, вона загоїлася не відразу. Здавалося, що його Буресвітло в цьому бою реагувало повільніше, ніж раніше.

Бурекляття, це було помилкою! Каладін не міг ось так просто битися з Лешві. Бо йому було б краще на землі. Він один протистояв би численним ворогам, розташованим на високому місці, але принаймні нерухомо не застиг би. Якщо Навані коли-небудь хотіла, щоб ці пристрої були корисними в повітряному бою, вона мала б значно їх удосконалити.

Тому він утік, увімкнувши пристрій і пролетівши між парою Небесних, які слухняно розійшлися, дозволяючи Лешві кинутися йому навздогін. Навіть Переслідувач, здавалося, ставився до дуелі з повагою, оскільки його стрічка перестала слідувати за Каладіном і зникла внизу.

Принаймні ця частина плану Каладіна спрацювала. На жаль, Лешві явно зрозуміла, що він не може відхилитися в жоден бік — і що його прискорення було обмежене одним Викидом, максимум від однієї гирі, що падала. Отже, поки він за лічені секунди перетнув величезне приміщення і сповільнився, щоб не врізатися в стіну, вона налетіла на нього ззаду. Сила удару змусила Каладіна навмання схопитися за важіль регулювання швидкості, і він був просто вчавлений у стіну власним кулаком, а Лешві тиснула на нього ззаду.

Вона приставила ніж до його шиї.

— Це все обман, Буреблагословенний, — сказала вона йому на вухо. — Це вже не поєдинок.

Він міцно заплющив очі, борючись із болем від удару і порізу на руці, хоча той нарешті почав гоїтися. Повільно, але принаймні це відбувалося.

— Ми могли б упасти на землю, — сказав він через зчеплені зуби. — І битися на дуелі без Сплесків.

— Ти б справді так зробив? — спитала Лешві. — Я думаю, у тебе немає на це часу. Ти тут для того, щоб втручатися у все, що робить Повелителька Бажань.

Каладін пробурчав щось у відповідь, не бажаючи витрачати Буресвітло на розмови.

Лешві, однак, відірвалася від Каладіна і злетіла в повітря, змусивши його незграбно розвернутися, як він робив це раніше, падаючи та похитуючись. Вона опустилася на рівень його очей. За спиною Сплавленої він помітив Сил, що підіймалася в повітря і прямувала до нього. Вона швидко накреслила в повітрі гліф «Готово».

Коли Лешві почала говорити, Каладін зосередився на ній, щоб та нічого не запідозрила.

— Здавайся, — промовила вона. — Якщо ти віддаси мені свою зброю зараз, то я, можливо, змушу Повелительку Бажань віднадити від тебе Переслідувача. Разом ми могли б почати працювати над створенням істинного уряду та встановленням миру на Рошарі.

— Істинний уряд і мир? — здивувався Каладін. — Твій народ на половині шляху до завоювання мого народу!

— А хіба ваш правитель не проклав собі шлях до трону через завоювання? — запитала вона, і в її голосі прозвучала щира бентега. — Це шлях як вашого народу, так і мого. Крім того, ви повинні визнати, що мій народ править краще. Ми ніколи не поводилися несправедливо з людьми, які перебувають під нашим контролем. Без сумніву, вони живуть краще, ніж співуни під вашим пануванням.

— А як же твій бог? — запитав Каладін. — Чи можеш ти пообіцяти, що як тільки людство буде підкорене, він не накаже всіх нас знищити? Лешві не відповіла, хоча й замуркотіла в ритмі, який він не міг розрізнити.

— Я знаю людей, які слідують за Одіозумом, — тихо сказав Каладін. — Я знаю їх усе своє життя. У мене на лобі їхнє тавро, Лешві. Я міг би майже довіряти тобі за честь, яку ти проявила щодо мене, якби це не означало довіряти також і йому.

Суперниця кивнула і, здавалося, сприйняла ці слова як вагомий аргумент. Вона почала опускатися, можливо, щоб вступити в ту боротьбу, яку він запропонував, без магічних сил.

— Лешві, — покликав він її після того, як вона наполовину опустилася. — Хочу зазначити, що я не погоджуюся битися з тобою нижче. Я просто вказав, що це теж варіант.

— Тоді в чому різниця? — вигукнула вона.

— Я б хотів, щоб ти не розглядала це як порушення обітниці, — сказав Каладін, потім від’єднав фабріал, повернув його прямо на Сил і кинувся в тому напрямку — прямо над головою Лешві.

Він не став чекати, чи наважиться вона кинутися в погоню. Сил ринула вперед, ведучи його прямо через приміщення до блакитного басейну з водою в центрі. Охоронці там заганяли людей в будівлі, але для нього шлях був ще відкритий. Інші Небесні трималися на відстані від Каладіна, припускаючи, що він усе ще б’ється з Лешві.

Пролітаючи над колодязем, він повернув фабріал праворуч, потім направив руку вниз і увімкнув його. Його ціль була правильною, і він, втягнувши в себе ще більше Буресвітла, плюхнувся у воду. Удар був достатньо болючим, навіть набагато сильнішим, ніж він очікував від падіння у воду. Однак рука продовжувала тягнути його вниз, всупереч опору.

Швидко стемніло, і його свідомість запанікувала через те, що він ніколи раніше не був так глибоко під водою. На його подив, вуха заболіли. На щастя, Буресвітло підтримувало його в холодній глибині. Це також дало можливість розгледіти фігуру внизу, що плавала поруч із групою самоцвітів, що світилися на стіні, закріпленою тут, глибоко під водою.

Фігура повернулася до нього, її пучок волосся колихався у воді, підсвічений збоку безліччю відтінків від самоцвітів. Це знову вона, та сама, яка була так зачарована ним минулого разу. Цього разу вона, здавалося, здивувалася, вихопила з-за пояса кинджал і замахнулася на нього.

Однак Каладін виявив, що фабріал Навані в цьому середовищі працює набагато краще. Він міг легко відімкнути його і повернути в іншому напрямку, не впускаючи з рук і не нахиляючись. А кожне додаткове зусилля означало, що він легко переграє цю Сплавлену.

Він розвернувся навколо неї та опустився ще нижче у воду. Шахта колодязя була всього близько десяти футів у ширину. Так що, відштовхнувшись від стіни, вона змогла б легко дотягнутися до нього — але Сил позаду Сплавленої підсвітила потрібний самоцвіт.

Каладін знов увімкнув фабріал, і той протягнув його повз Сплавлену, дозволивши їй нанести кинджалом рівний поріз на його грудях. Вода затуманилася від крові, але Каладін ударив кулаком по сапфіру, вибиваючи його. Він покрутив у воді своїм списом і ткнув ним у дроти, що кріпили фабріал до решітки, а потім витягнув скляну сферу. Цього мало б вистачити.

А тепер пора забиратися. Каладін подивився вгору крізь почервонілу воду, і в нього запаморочилося в голові. Зцілення відбувалося надто повільно.

Сил ширяла попереду, поки він використовував фабріал, щоб піднятися, залишивши роздратовану Сплавлену позаду. Світло Сил було променем надії, бо здавалося, що тут ставало все темніше.

«Моє Буресвітло закінчується», — подумав він. Бурекляття! Як він збирається втекти? Десятки Сплавлених чекали на нього нагорі. Що він удіє... Можливо, доведеться здатися, як наполягала Лешві. Чи дозволять вони йому зробити це зараз?

Що це за гуркіт? Він побачив мерехтливе світло вгорі, але воно зменшувалося. Сил вибралася назовні, але, схоже, не зрозуміла, що Каладін відстає від неї. І світло поступово зникало.

«Кришка закрилася, — зрозумів Каладін, і його охопила паніка. — Вони закривають колодязь кришкою!» Коли він наблизився, то в останньому промені світла побачив кремезну фігуру Переслідувача. Сплавлений усміхався.

Кришка з глухим стуком встала на місце якраз перед носом Каладіна. Він виринув у невеликий проміжок повітря між поверхнею води в колодязі й кришкою, жадібно хапаючи ротом повітря.

Каладін опинився в пастці. Він ударився об дерев’яну кришку, намагаючись використати силу пристрою Навані, щоб підняти її, але почув глухий стукіт — на кришку поклали щось важке, напевно, кілька каменів. Їх ставало все більше і більше.

Переслідувач був готовий до цього. Він знав, що навіть якщо гравітаційні Викиди Каладіна спрацюють, то достатня вага утримає кришку на місці. Насправді здавалося, що ці гирі були живими. Люди, десятки людей залазили на кришку, що закривала колодязь. Ну звичайно. Навіщо використовувати камені, коли люди були досить важкими і їх набагато легше пересувати?

Каладін постукав по дереву, відчуваючи, що Сил панікує, бо не в змозі дотягнутися до нього. Його Буресвітло згасало, і здавалося, що стіни й кришка замикаються над ним. Він помре тут, і досить швидко. Все, що потрібно було зробити Переслідувачу, — це почекати, доки Каладін задихнеться. Вони могли запечатати колодязь зверху, позбавивши його свіжого повітря...

У цей момент чистого жаху Каладін знов опинився в одному зі своїх кошмарів.

Чорнота.

Оточений ненависними тінями.

Захоплений ними в пастку.

Тривога наростала всередині, і Каладін почав борсатися у воді, кричачи від жаху і випускаючи залишки Буресвітла. У цей момент паніки йому було вже все одно. Але коли він захрип від крику, як це не дивно, почув голос Ґава, старого сержанта, ще з часів його служби рекрутом:

«Паніка на полі бою вбиває більше людей, ніж ворожі списи. Ніколи не тікай. Завжди відступай».

Ця вода звідкись взялася в колодязі. Тут є інший вихід.

Каладін глибоко вдихнув і пірнув у чорну воду, відчуваючи, як вона оточує його тіло. Паніка повернулася. Він не знав, де тут верх, а де низ. «Як ти міг забути, з якого боку небо?» — подумав він. Але навколо була лише непроглядна темрява. Він порився у своїй сумці, нарешті зумівши повернути ясність мислення. Дістав сяйнистий самоцвіт, але той вислизнув із пальців.

І затонув.

«Туди».

Каладін тицьнув кулаком у бік світла, яке опускалося, і ввімкнув пристрій Навані. Він був не в тому стані, щоб проявляти обережність, тому стиснув пристрій так міцно, як тільки міг, і похитнувся, а сила фабріала смикнула його за руку і потягнула далі в темряву. Каладін пірнув повз фабріали та Сплавлену — та пливла вгору і, здавалося, не звертала на нього уваги.

Що глибше він занурювався, то сильніше наростав дивний біль у вухах. Каладін почав вдихати більше Буресвітла, але зупинив себе. Перебуваючи під водою, він ризикував набрати повні легені рідини. Проте... і гадки не мав, як добувати Світло під водою. Як вони раніше про це не подумали?

Добре, що пристрій продовжував тягнути його за собою, тому що в нього, можливо, не вистачило б духу рухатися в цьому напрямку самостійно. Каладін лише переконався в цьому, коли дістався до граната, який впустив, і виявив, що той лежав на дні труби. Тут також сяяв яскравий сапфір, той самий, який він вибив зі стіни. Каладін схопив його і вимкнув фабріал-нарукавник, але знадобилися дорогоцінні секунди, щоб подумати й озирнутися навколо.

Тут тунель ставав рівнішим. Каладін рушив по трубі, увімкнувши пристрій і дозволивши йому тягнути себе.

Легені почали горіти. Він усе ще залишався при тямі завдяки тому вдиху, який зробив нагорі, і не знав, як втягнути більше Буресвітла. Позаду тягнувся кривавий слід.

Чи є там попереду світло, чи зір настільки погіршився, що в очах замерехтіли іскри?

Каладін вважав за краще повірити, що це світло. Коли він дістався до ще кількох фабріальних насосів, то вимкнув фабріал, вказав рукою вгору і знову ввімкнув пристрій. Його переслідували кошмари, що були проявами тривоги, і здавалося, що світ тисне на нього. Все знову занурилося в темряву.

Єдине, що він відчував, — це відсутність Сил — такої далекої зараз і дуже переляканої. Він думав, що це буде його останнє відчуття.

А тоді вирвався з товщі води до повітря. Вдихнув, грубо і жадібно, піддавшись первинному інстинкту. Швидше фізіологічна реакція, ніж свідомий вибір. Насправді він, можливо, дійсно на мить утратив свідомість, бо коли кліпнув і всі почуття повернулися до нього, то виявив, що завис на хворій руці під стелею резервуара під самою вежею.

Каладін потрусив головою і подивився на свою руку. Він десь випустив сапфір, і коли спробував вдихнути Буресвітло, то не зумів. У його сумці більше не лишилося заряджених самоцвітів. Мабуть, він втягнув залишки Світла, то приходячи до тями, то знову впадаючи в безтяму. Виникла спокуса знову заснути...

«Ні! Вони прийдуть по тебе!»

Він змусив себе розплющити очі. Якщо вороги достатньо уважно досліджували вежу, то дізналися про цей резервуар, тож вони прийдуть сюди, щоб переконатися, що він мертвий.

Каладін вимкнув фабріал і зістрибнув у воду. Холод привів його до тями, тож він зміг за допомогою фабріала підтягнутися до краю резервуара. Звідти виповз на сухий камінь. Кумедно, але в ньому прокинувся лікар, і Каладін почав турбуватися про те, що забруднив питну воду. Серед усіх речей, про які варто було б подумати зараз...

Каладін хотів спати, але бачив, що з грудей і руки капає кров, бо рани ще не повністю зажили. Тому він, спотикаючись, підійшов до стіни й висмоктав Буресвітло з двох ламп, що освітлювали резервуар. Так, ворог знав про це місце. Якби Каладін не був таким розгубленим, то ще раніше зрозумів би, що це світло означає, що хтось уже міняв самоцвіти.

Промоклий і змучений, він, спотикаючись, побрів коридором. Десь там мав бути вихід. Він неясно пам’ятав про те, що розвідники Навані знайшли це водосховище. Вони дізналися про резервуар лише після того, як тайленські пірнальники оглянули фабріали в колодязі.

«Продовжуй думати. Іди далі. Не відключайся».

Де Сил? Як далеко він зараз від неї? Каладін подолав чималий шлях у темряві води.

Він дістався до сходів, але не зміг змусити себе піднятися по них. Просто стояв, заціпенівши, і дивився на сходи. Тому скористався фабріалом. Він почав повільно підійматися за допомогою приладу, який тягнув його вгору то під одним кутом, то під іншим. Його хитало туди-сюди. Знову і знову.

Каладін зрозумів, що вже близько, коли почув гуркіт. Великобуря. Вітер усе ще дув, тож він не перебував у цій темряві цілу вічність. Каладін дозволив цьому вітру покликати себе, продовжуючи наполовину летіти, наполовину тягнутися вгору.

Нарешті, похитуючись, вийшов з кімнати на першому поверсі вежі. Він опинився прямо в центрі групи співунів, які кричали на людей, щоб ті розходилися по своїх домівках.

Неподалік гуркотіла буря. Кілька співунів помітили його. Каладін на мить впав у глибоку розгубленість, ніби не міг повірити, що все ще живий. Немов думав, що цей підйом по сходах насправді був сходженням до Ідилічних покоїв.

Зрештою один з охоронців оговтався і направив на нього спис, проте тіло Каладіна знало, що робити. Змучений, поранений, з нервами, що кипіли, немов у Геєні, Каладін схопив цей спис і вирвав його з рук вартового, потім ударив по ногах солдату, що стояв поряд.

Кілька Владних неподалік закричали, і Каладін побачив, як хтось із Небесних — не Лешві — піднявся в повітря і направив на нього спис. Вони ще не закінчили з ним.

Каладін обернувся і побіг, тримаючи вкрадений спис і черпаючи Буресвітло з навколишніх ліхтарів. Проте відчув, що те зовсім не допомагає йому зцілитися. Мабуть, навіть колишнє повільне загоєння перестало діяти. Або він якимось чином ще більше підірвав свої сили, знищивши фабріал, або, що більш імовірно, процес спотворення Родича вже зайшов занадто далеко.

Каладін побіг назустріч бурі, переслідуваний десятками солдатів. Хоча зовні все ще було небезпечно, принаймні ворогу буде важко знайти чого у вирі стихії. Наразі він не міг боротися з ними. Єдиним способом врятуватися лишалося зробити щось по-справжньому відчайдушне. Каладін дістався до центрального входу в Урітіру, куди вітри проникали лише через одвірок, який, можливо, колись закривався дерев’яною брамою. У них ніколи не вистачало часу поставити нову. А для чого? Бурі рідко досягали такої висоти.

Але того дня буря дістала туди.

Того дня Каладін досяг вітрів.

І, як і всі інші сьогодні, ці вітри тепер з усіх сил намагалися його вбити.

71 Об’їзник бур

Далінар більше не боявся великобур.

Минув деякий час, відколи він хвилювався, що збожеволів. І все ж таки — наче кінь, з яким погано поводилися, звик здригатися лише від звуку батога — щось так і залишалося всередині Далінара. Завчена реакція, що буря означає втрату контролю.

Тож сьогодні Далінар з глибоким і приємним відчуттям полегшення усвідомив, що не боїться бурі. І справді, коли Елтебар назвав час сьогоднішньої бурі, Далінар відчув легке хвилювання. Він зрозумів, що почувається бадьорішим у дні великобур. Здатним на більше.

«Це через тебе?» — запитав він у Прародителя бур.

«Через нас, — відповів той. — Мене й тебе. Я люблю пролітати над континентом, оскільки можу багато чого побачити, але це також втомлює мене, оскільки заряджає вас енергією».

Далінар відійшов від столу й відпустив своїх слуг і писарок, які закінчили доповідати йому останні дані розвідки щодо Урітіру. Він ледве міг контролювати зростання свого занепокоєння щодо Навані та вежі. Щось не так. Він відчував це нутром.

Тож Далінар почав шукати варіанти. Основний план полягав у тому, щоб він очолив експедицію в Гадесмар, вони доплили до вежі, а потім Далінар відкрив перпендикулярність, щоб впустити шпигунів. На жаль, вони не знали, чи це спрацює. Чи зможе він узагалі активувати перпендикуляр у тому місці?

Йому треба було бодай щось спробувати. Останні листи від Навані, хоч і містили її коди доступу, не були схожі на її стиль. Забагато затримок, забагато запевнень, що з нею все гаразд. Він наказав групі робітників почати розчищати завали, які заважали його розвідникам пройти через підвал. Повідомлялося, що це займе тижні, а Сколкозбройці не можна було викликати там, оскільки вони пригнічувалися, як і фабріали та сили Променистих.

Далінар притиснув долоню до столу, зціпивши зуби. Він проігнорував стос донесень з передової. Ясна та інші керували війною, і він бачив, що наближається їхня перемога. Вона не була однозначною, але її ймовірність дуже висока.

Слід зосередитися на вдосконаленні майстерності Виковувача уз. Але як? Він хотів знайти Сколкозбрую, позичити Сколкозброєць, піти маршем на фронт та знайти там когось, щоб атакувати. Ідея здавалася такою спокусливою, що йому довелося визнати, наскільки сильно він став залежати від емоційної підтримки Запалу в бою. Бурекляття, іноді він так сильно сумував за тим, яким живим почувався, коли вбивав. Ці емоції були надзвичайно схожі на ті, коли він кинув пити. Тиха тривожна туга, яка вражала в несподівані моменти, штовхала до пошуку задоволення, винагороди.

Він не міг звинувачувати Запал у всьому, що колись зробив. Це була провина самого Далінара, який тримав зброю та пишався руйнуванням. Це він сам жадав убивати. Якби дозволив собі вийти й знову битися, то знав: він зрозуміє, що підсвідомо все ще любить це.

І тому Далінарові довелося залишитися тут. Знайти інші шляхи розв’язання своїх проблем. Він вийшов зі свого житла — ще однієї маленької кам’яної хатини в Лаккі, їхньому таборі для командувачів.

Далінар глибоко вдихнув, сподіваючись, що свіже повітря прояснить його розум. Тепер містечко було повністю укріплене як проти бур, так і проти нападів. Високо в небі літали розвідувальні пости, з яких спостерігали за землею навколо, а Вітробігуни ширяли туди-сюди, доставляючи доповіді.

«Я повинен вдосконалити свої сили, — подумав Далінар. — Якби мав доступ до мани, яку створював разом Із Шаллан, ми могли б точно побачити, що відбувається в Урітіру».

«Це не допоможе, — промовив Прародитель бур у його голові, немов прогуркотів далекий грім. — Я не бачу вежі. Усе, що послаблює Вітробігунів, коли вони наближаються туди, послаблює і мене, тому мала не покаже цього місця. Проте я міг би показати тобі вежу. Можливо, ти бачиш краще за мене».

— Показати мені? — запитав уголос Далінар, змусивши Сета — свою всюдисущу тінь — поглянути на володаря. — Як?

«Ти можеш осідлати бурю зі мною. Іноді я надавав іншим такий привілей».

— Осідлати бурю з тобою? — перепитав Далінар.

«Це схоже на видіння, які Гонор доручив показувати тобі, але це відбудеться зараз. Нумо. Поглянь».

— Мартро, — Далінар обернувся й покликав писарку, яку йому сьогодні призначили. — Я можу поводитися дивно протягом короткого часу. Нічого страшного, але якщо я не буду в здоровому глузді, коли почнеться наступна зустріч, змусь усіх почекати.

— Гм... так, ясновельможний, — сказала вона, притискаючи до грудей реєстраційну книгу та широко розплющивши очі. — Може, мені, гм, принести вам стілець?

— Це непогана ідея.

Далінару не хотілося замикатися в будівлі. Йому подобався запах повітря, хоча тут було надто душно, і вигляд відкритого неба.

Мартра повернулася зі стільцем, і Далінар сів обличчям на схід. До Першопочатку, до бур — хоча краєвид заступав великий кам’яний буреріз.

— Прародителю бур, я...

Далінар став бурею.

Він ширяв уздовж передньої частини буряної стіни, наче якийсь уламок. Ні... наче порив вітру, що дме з появою грози. Він міг бачити — і розуміти — набагато більше, ніж тоді, коли літав разом із Вітробігунами.

Усвідомити все це було складно. Він мчав через пагорби, а долини між ними були вкриті рослинами. З висоти вони мали вигляд купки коричневих островів, оточених зеленню — кожна низовина до краю була заповнена переплетінням чагарників. Далінар ніколи не бачив нічого подібного, рослини були не знайомі йому, хоча їхня густота ледь нагадувала Долину, де він зустрів Культивацію.

Він не мав тіла, але обернувся й побачив, що за ним тягнеться довга тінь. Сама буря.

«Коли Вітробігун летів на моїх вітрах, він ширяв туди-сюди, — сказав Прародитель бур, і Далінар немов відчув гуркіт навколо. — Ти просто думаєш. Ти скаржишся на зібрання, але добре справляєшся з ними».

— Я росту, — відповів Далінар. — Змінююся. Прародителю, це ознака людської натури — змінюватися. Основний принцип нашої релігії. Коли я був у віці Каладіна, то підозрюю, що поводився б, як він.

«Ми наближаємось до гір, — сказав Прародитель бур. — Скоро буде видно Урітіру. Приготуйся спостерігати».

Праворуч від Далінара почав рости гірський хребет, і він зрозумів, де вони мають летіти: вітер дув через Тріакс або Ту-Фаллію — країни, про які він знав небагато. Це були не ті гори, де розташовувалася вежа Урітіру. Тому він експериментував з рухом, ширяючи ближче до зарослих долин.

Так... цей краєвид був для нього чужий, підлісок переплітався гіллям, надто зелений. Повний трави, широкого листя та інших стебел, і все переплетене разом з лозами, довкола стрибають спрени життя. Лози нагадували сітку, що все зв’язувала, надійно захищаючи від бур.

Далінар побачив чудернацьких тварин з довгими мацаками замість рук і жорсткою шкірою замість хітину. Податливі, вони легко протискувалися крізь щілини в кущах і знаходили тісні закутки, в яких можна було сховатися, коли налетить буряна стіна. Дивно, що все було таким інакшим не так і далеко від Алеткару — лише на відстані короткої подорожі через Таратове море.

Він спробував відлетіти, щоб оглянути одну з тварин.

«Ні, — сказав Прародитель бур. — Уперед. Завжди вперед».

Далінар дозволив собі підбадьоритися і мчав через пагорби, доки не досяг місця, де підлісок був вирубаний для спорудження будинків. Ці долини не були настільки вузькими чи глибокими, щоб затоплення становило небезпеку для них, але будівлі все одно стояли на палях заввишки кілька футів. Вони були оброслі такою самою сіттю з лоз, і їхні краї зливалися з чагарниками, немов позичаючи силу.

Колись це село, напевно, розташовувалося в принадному місці, захищене навколишніми рослинами. На жаль, пролітаючи повз, Далінар помітив кілька згорілих будівель, а решта села лежала в руїнах.

Вічновій. Народ Далінара вже пристосувався до них: великі міста мали мури з усіх боків, а маленькі села могли покладатися на державні запаси, що допомагали їм пережити цю зміну клімату. Але невеликі ізольовані села, як це, взяли на себе основний тягар нової бурі, і ніхто не міг їм допомогти. Скільки таких поселень на Рошарі існували на межі вимирання?

Далінар проминув це місце за кілька ударів серця, але пам’ять затрималася. Протягом останніх двох років ті міста та селища, які не були зруйновані раптовим відходом паршменів, зазнали невблаганних руйнувань від бур чи битв. Якщо вони виграють війну — коли виграють, — їм доведеться докласти багато зусиль, щоб відбудувати світ.

Продовжуючи політ, Далінар побачив ще дещо, що його збентежило: двох мисливців-збирачів, які потрапили в пастку, повертаючись додому. Обірвані чоловіки притискалися один до одного в надто мілкому яру. Вони носили одяг із товстих ниток, схожий на килими, які виготовляли в Мараті, а їхні списи навіть не були металевими.

— Помилуй їх, — попрохав Далінар. — Стримай свою лють, Прародителю бур.

«Це не лють. Це моя сутність».

— Тоді захисти їх, — сказав Далінар, коли вдарила буряна стіна, поглинаючи бідолах у темряву.

«Чи повинен я захищати всіх, хто наважується вийти, коли я пролітаю?»

— Так.

«І тоді я перестану бути бурею, перестану бути собою?»

— Ти можеш стати милосердною бурею.

«Це суперечить визначенню та суті бурі, — відповів спрен. — Я повинен дути. Я створюю цю землю. Переношу насіння, народжую рослини, укріплюю ландшафт кремом. Я даю Світло. Без мене Рошар в’яне».

— Я прошу тебе не покинути Рошар, а лише захистити цих людей. Саме тут. Просто зараз.

«Я... — прогуркотів Прародитель бур. — Занадто пізно. Вони не пережили буряну стіну. Незабаром після того як ми почали говорити, їх розчавила велика брила».

Далінар вилаявся, і від цього в повітрі поблизу пролунав тріск блискавки.

— Як істота, настільки близька до божественності, може бути повністю позбавленою честі?

«Я буря. Я не можу...»

— Ти не просто буря! — заревів Далінар, і його голос перетворився на гуркотіння грому. — Ти здатен робити вибір! Ти ховаєшся від цього і, роблячи так, стаєш боягузом!

Прародитель бур не відповів. Далінар відчув його, пригніченого — немов примхливу дитину, яку лають за дурість. Ну добре. І Далінар, і Прародитель бур відрізнялися від тих, якими були колись. Вони мали стати кращими. Світ вимагав, щоб вони стали кращими.

Далінар піднявся вище, більше не бажаючи бачити такі деталі, — на випадок, якщо стане свідком ще більшої бездумної жорстокості Прародителя бур. Зрештою вони досягли запорошених снігом гір, і Далінар злетів на самісіньку вершину бурі. Останнім часом бурі підіймалися все вище й вище в небо — люди зазвичай не бачили змін, але це було дуже помітно в Урітіру.

«Це природно, — промовив Прародитель бур. — Цикл. Я підійматимуся все вище і вище, доки не опинюся вище за вежу, а потім наступні кілька бур опустяться. Великобурі робили так ще до того, як з’явилася вежа».

Здавалося, у цих словах була якась боязнь, не характерна для спрена. Можливо, Далінар збентежив його.

Незабаром Далінар побачив, що летить до вежі.

«Ти можеш її роздивитися? — спитав Прародитель бур. — Детально?»

— Так, — відповів Далінар.

«Дивися швидко. Ми пролетимо хутко».

Далінар керував собою, як поривом вітру, і попрямував до Урітіру. Здавалося, що у вежі немає нічого неправильного. На Хмарному шляху нікого не було, але враховуючи те, що бурі діставали все вище, це все одно виявилося б недоцільним.

— Ми можемо залетіти всередину? — запитав Далінар, коли вони наблизилися.

«Ти можеш. Я не можу потрапити всередину, так само як не можу зарядити сфери у будівлі. Коли частинка мене відколюється, це вже не я. Тобі потрібно буде швидко повернутися й приєднатися до мене знову, інакше видіння закінчиться».

Далінар вибрав найнижчий доступний балкон у східних виступах вежі, на четвертому ярусі, і поступово опустився, доки не потрапив точно в ціль. Коли буря минула, він влетів через відчинений балкон у тихий коридор.

Усе закінчилося надто швидко. Далінар кинувся темним коридором, поки не знайшов південний діагональний коридор, де спробував дістатися до першого поверху, але його раптово витягнуло на інший балкон, де не було жодних ознак життя. Буряна стіна пройшла повз вежу, піднялася на гребінь гір і продовжила рух до Азіру та тіла Далінара.

— Ні, — сказав Далінар. — Нам потрібно поглянути ще раз.

«Ти повинен продовжувати рухатися вперед. Інерція, Далінаре».

— Інерція змушувала мене робити жахливі речі, Прародителю. Сама по собі вона не є чеснотою.

«Ми не можемо зробити те, що ти просиш».

— Припини виправдовуватися і спробуй бодай раз! — наполягав Далінар, і навколо нього заблимали блискавки.

Далінар протистояв поштовху рухатися вперед, і — хоча це змусило Прародителя бур застогнати гуркотінням грому — рушив у внутрішні частини бурі, чорний хаос за буряною стіною.

Він став вітром, що дув проти вітру, людиною, що пливла проти течії, але він прорвався назад до Урітіру. Прародитель бур ремствував, але Далінар не відчував болю спрена. Лише... здивування. Наче Прародителю бур стало щиро цікаво, чого досягне Далінар.

Важко було залишатися на місці, але він ширяв за межами першого ярусу, шукаючи щось тривожне. Лютий вітер смикав його. Прародитель загуркотів, спалахнула блискавка.

Он там. Далінар щось відчув. Якийсь... слабкий Зв’язок, як тоді, коли він вивчав чиюсь мову. Його здібності Приборкувача Сплесків, його сили тягнули крізь вітер навколо зовнішньої основи вежі, аж поки він не знайшов щось дивовижне. Єдину фігуру, майже непомітну в темряві, яка висіла ззовні вежі на восьмому рівні.

Каладін Буреблагословенний.

Далінар не міг зрозуміти, що змусило Вітробігуна вийти просто в бурю, але він був там. Міцно тримався за виступ. Його одяг був пошматований, а сам Каладін — поранений, і кров текла з численних порізів.

— Кров моїх праотців, — прошепотів Далінар. — Прародителю, ти його бачиш?

«Я... відчуваю його. Через тебе. Він, здається, чекає центру бурі, щоб перезарядити сфери та поповнити власне Буресвітло».

Далінар наблизився до юнака, який уткнувся головою в плече, щоб захиститися. Він був наскрізь промоклий, і шматки його сорочки знову і знову льопали об камінь.

— Каладіне! — крикнув Далінар. — Каладіне, що сталося?

Той не рухався. Далінар заспокоївся, протистоячи лютим вітрам, і витягнув силу з душі бурі.

— Каладіне, — промовив він.

Каладін поворухнувся, повернув голову. Його шкіра стала блідою, волосся сплуталося, злиплося в просочені дощем прядки. Бурекляття... він мав вигляд мертвяка.

— Що сталося? — запитав Далінар-буря.

— Вторгнення співунів, — прошепотів Каладін до вітру. — Навані у полоні. Вежа ізольована. Усі інші Променисті непритомні.

— Я знайду, як допомогти.— Сили Променистих не працюють. Окрім моїх. Можливо, сили Виковувача теж працюватимуть. Я борюся. Я... намагаюся.

— Важить життя, а не смерть.

— Важить... — прошепотів Каладін. — Важить... життя...

Його очі заплющилися. Він обм’якнув і впав зі стіни, втративши свідомість.

— НІ.

Далінар зібрав вітри та з припливом сили використав їх, щоб підкинути Каладіна вгору та через карниз балкона на восьмий поверх вежі.

Це напружило його сили, і зрештою приплив підхопив Далінара й змусив його полетіти до передньої стіни бурі. Коли це сталося, його викинуло з видіння, він знову опинився в Емулі, сидячи на своєму стільці. Прибула почесна варта солдатів, які стали навколо нього в коло, щоб інші не витріщалися на короля. Хоча минуло багато часу, відколи Далінара мимоволі затягувало у видіння, він оцінив цей жест.

Далінар струснувся підводячись. Мартра, що стояла поруч, піднесла йому свій блокнот.

— Я записала все, що ви говорили й робили! Як колись її світлість Навані. Чи правильно я зробила?

— Дякую, — мовив Далінар, переглядаючи те, що вона записала.

Виявилося, він говорив уголос, як і в одному зі старих видінь. Тільки Мартра не чула тих реплік, де він говорив як буря.

Один з охоронців закашлявся, і Далінар помітив, як інший витріщився на нього. Юнак одразу відвернувся почервонівши.

«А, я ж читав», — усвідомив Далінар, віддаючи Мартрі блокнот. Подивився на небо, очікуючи побачити грозові хмари, — хоча в цьому регіоні все ще лишалося кілька годин до великобурі.

«Прародителю бур, — подумав він. — Вежу захопили. Наші найгірші побоювання підтвердилися. Ворог контролює Урітіру». Бурекляття, як боляче було це визнавати. Спочатку Алеткар, потім вежа? І Навані в полоні?

Тепер він зрозумів, чому ворог покинув Тараванджіана. Можливо, навіть цілу армію тут, в Емулі. Ними пожертвували, щоб відвернути увагу Далінара.

— Іди до Тешав, — наказав Далінар Мартрі. — Нехай вона збере монархів і моїх ясновельможних. Потрібно скликати екстрену нараду. Скасуй усе, що я мав зробити сьогодні.

Молода жінка зойкнула, мабуть, від важливості цього завдання. Вона негайно побігла виконувати наказ. Солдати розступилися на прохання Далінара, і він знову подивився на небо.

«Прародителю, ти мене чуєш?»

«Ти завдав мені болю, Далінаре. Уже вдруге. Ти протидієш нашому зв’язку, змушуєш мене робити те, що є неправильним».

«Я змушую тебе напружитися, — відповів Далінар. — Це завжди боляче. Ти чув, що сказав Буреблагословенний?»

«Так. Але він помиляється. Твої сили не працюватимуть в Урітіру. Здається... вони повернули захист вежі проти нас. Якщо це правда, тобі потрібно стати набагато сильнішим і досвідченішим, ніж тепер, щоб відкрити там перпендикулярність. Ти повинен бути достатньо сильним, щоб перемогти Родича».

«Мені потрібно промовити ще присяги, — сказав Далінар. — Слід краще зрозуміти, що можу зробити. Моє навчання відбувається занадто повільно. Треба знайти спосіб прискорити його».

«Я не можу тобі допомогти. Гонор мертвий. Він був єдиним, хто точно знав, що ти можеш робити. Він був єдиним, хто міг тебе навчити».

Далінар розчаровано гарикнув. Він закрокував по необробленому каменю перед своїм будинком у військовому таборі.

«Каладін, Шаллан, Ясна, Цуп... усі вони отримали свої сили природним шляхом, — сказав Далінар. — Але ось я тут, через багато місяців після утворення наших уз, і ледве просунувся».

«Ти чимось відрізняється від них, — відповів Прародитель бур. — Ти — дещо більше, небезпечніше. Але і складніше. Такого, як ти, ще ніколи не було».

Грім удалині. Він наближається.

«Окрім...» — промовив Прародитель.

Далінар підвів очі — йому спала на думку якась ідея. Напевно, та сама, що і спренові.

Існував ще один Виковувач уз.

Через деякий час захеканий Далінар прибув до невеликої будівлі в крайній північній частині табору. Люди метушилися довкола, готуючись до неминучої бурі, але він не звертав на них уваги. Натомість увірвався в маленьку будівлю, чим здивував жінку, яка доглядала за кремезним чоловіком, що сидів на підлозі, нахилившись уперед, і щось бурмотів собі під ніс.

Жінка скочила на ноги, потягнувшись до меча, який носила збоку на поясі. Вона належала до раси, яку важко було визначити, — можливо, з азішів, бо мала темний відтінок шкіри, але її очі були невідповідні — світлі, як у шинійки. Ці двоє були істотами в пастці поза часом. Майже такими ж древніми, як і сам Рошар. Вісники Шалаш і Таленелат.

Далінар не звернув уваги на загрозливу позу жінки й ступив крок уперед, схопивши її за плечі:

— Вас було десятеро. Десятеро Вісників. Усі вони були членами певного ордену Променистих лицарів.

— Ні, — відповіла Шалаш. — Ми жили до Променистих. Вони наслідували нас, але ми не були в їхніх лавах. За винятком Нейла.

— Але один із вас був Виковувачем Уз, — зауважив Далінар. — Іші — Вісник Удачі, Вісник Таємниць, Той, хто зв’язує богів.

— Творець Присяги, — Шалаш вирвалася з хватки Далінара. — Так, так. Ми всі маємо такі імена. Марні імена. Ви повинні припинити говорити про нас. Припинити поклонятися нам. Припинити нас малювати.

— Він іще живий, — продовжив Далінар. — Він не скований присягами. Він би зрозумів, чого я можу навчитися.

— Я впевнена. Якщо хтось, окрім мене, ще при розумі, то це він.

— Він тут, поруч, — сказав Далінар з трепетом. — У Тукарі. Не більше ніж за коротким перельотом на південний схід від цього самого міста.

— А хіба на шляху немає військ? — спитала Шалаш. — Хіба зараз наша головна мета — не відкинути ворога назад, не розчавити його об армію Ішара?

— Цим займається Ясна та наша армія, — відповів Далінар. — Але в мене інше завдання. Мені потрібно знайти спосіб поговорити з богом-жерцем, а потім переконати його допомогти врятувати Урітіру.

72 Переможена

Навані тихо сиділа у своїй «тюремній камері» — бібліотеці — й чекала. Минали години. Вона попросила поїсти, і їжу принесли, але ні охоронець, ні Глибинна, що наглядали за нею, не відповідали на її запитання. Тож вона чекала. Занадто нервувала, щоб займатися дослідженнями. Їй було занадто млосно, щоб спробувати поговорити з Родичем.

Зрештою, після всіх запевнень і обіцянок виявилося, що Навані не слід довіряти.

Нарешті прибула Рабоніель, одягнена у простий одяг — штани, блузку й тайленську жилетку. Раніше вона говорила, що вважає людську моду захопливою. Сплавлена вибрала традиційний чоловічий одяг, але, напевно, їй це байдуже.

Повелителька Бажань спостерігала за Навані з дверей, а потім прогнала охоронців. Навані зціпила зуби, потім підвелася й вклонилася. Її поранили, переграли та перемогли. Але вона не могла дозволити гніву та приниженню панувати над собою. Вона потребувала інформації.

— Ти не наполягала на тому, щоб зв’язатися зі мною, — сказала Рабоніель. — Я гадаю, ти зрозуміла, що сталося.

— Як довго ви підслуховували мої розмови з Родичем, Стародавня?

— Із самого початку. Коли я не могла цього робити, то доручала підслуховування іншому Сплавленому.

Навані заплющила очі. «Я видала їм секрет третього вузла. Витягнула його з Родича і цим Підіграла планам ворога».

— Ти не повинна бути надто суворою до себе, — промовила Рабоніель. — Родич справді винен — цей спрен завжди був таким простаком і не підозрював про власну наївність. Коли я торкнулася колони, то зрозуміла, що Родич прокинувся, але вдає, що мертвий. Тож я дозволила спрену продовжувати цю хитрість і слухала. Я не могла знати, що це рішення точно принесе плоди, але саме з тієї причини доглядають за дев’ятьма насінинами й стежать за тим, яка з них проросте.

— Родич сказав мені... Сказав, що ми не зможемо вас перехитрити. — Так, я це чула, — мовила Рабоніель. — Мене хвилювало те, що ви помітили моє стеження. Ці слова здавалися надто навмисно продуманими, щоб відвернути мене.

— Як? — запитала Навані, розширюючи очі. — Як ви це зробили, Стародавня? Напевно, Родич мав знати, якби його канал зв’язку прослуховували.

Рабоніель заспівала в якомусь ритмі, потім підійшла і постукала по стосах записів Навані:

— Вивчай. Знайди нам відповіді про Світло, Навані. Припини боротися зі мною, замість цього допоможи закінчити цю війну. Це завжди було твоєю метою.

Відчуття нудоти заворушилося всередині Навані. Одного разу її вже вирвало через те, що вона зробила. Чого вона вартувала Родичу. Цього разу жінка придушила це відчуття, і коли Рабоніель зібралася йти, встигла поставити ще одне запитання:

— Каладін, Вітробігун. Ви вбили його, Стародавня?

— Ні, я його не вбивала. Хоча добряче порізала. Ти, напевно, зрозуміла, що йому вдалося знищити вузол, оскільки щит усе ще працює. Однак, коли через добрих пів години після цього помітили Вітробігуна, який тікав з вежі, його рана все ще не загоїлася, тож я думаю, що трансформація Родича майже завершена. Це робить сили Вітробігуна досить ненадійними. Я вважаю малоймовірним, що він вижив після того, як вибігу бурю.

— У бурю?

— Так. Дуже шкода. Можливо, Родич зможе сказати тобі, мертвий він чи ні, і якщо мертвий, то я дуже хотіла б вивчити його труп.

Рабоніель пішла. Навані придушила нудоту, щоб написати, а потім спалити молитву про захист Каладіна. Це все, що вона могла вдіяти.

Тоді поклала голову на стіл, щоб подумати про масштаби своєї невдачі.

Кінець третьої частини