Ритм війни

І-10 Гесіна

Гесіна зробила маленький запис у своєму блокноті, ставши на коліна над мапою, яку розгорнула на підлозі. У сховку, який приніс Рлайн, було п’ять мап Алеткару, присвячених різним князівствам. Були там і землі Садеаса з примітками про розміщення військ співунів у певних містах і про все, що бачили розвідники під час огляду місцевості.

Лиш тепер вона зрозуміла, що може перевірити Томат. Біля міста було кілька довгих абзаців спостережень, написаних Вітробігункою Карою. Співуни ремонтували міський мур, що саме по собі неймовірно. Він був зруйнований з часів... невже ще її діда? Якщо вона знову повернеться в місто, то побачить, що сумнозвістий Пролом уже зник.

Вона не могла знайти подробиць про людей, які жили в місті, але не дивно. Зрештою, Вітробігуни не підібралися надто близько. Принаймні повідомлень про згорілі будинки, як у деяких інших містах, не було. Скидалося на те, що місто здалося без зайвого бою, що віщувало хороший рівень виживання місцевих жителів.

Вона записала кожну деталь у свій блокнот, а потім підвела очі — до їхньої відділеної хірургічної палати прослизнув Лірін. Завіси з простирадел упали, тканина зашурхотіла. Він вивчав велику модель Урітіру в глибині лазарету.

— Ти знайшла Томат? — запитав він, поправляючи окуляри й нахиляючись до неї. — Гм. Щось корисне?

— Небагато. Такі самі нотатки, як і для інших міст.

— Ну, ми, напевно, дізнаємося, якщо твій батько помре, — сказав Лірін, випрямляючись, щоб забрати бинти зі столика.

— І як же?

— Очевидно, він переслідуватиме мене після смерті. Житиме тінню в бурях, жадаючи моєї крові. Оскільки я нічого не чув, мушу припустити, що старий монстр ще живий. Гесіна згорнула мапу й кинула на чоловіка байдужий погляд, який він прийняв із усмішкою та блиском в очах.

— Минуло двадцять п’ять років, — сказала вона. — Можливо, він уже пом’якшився щодо тебе.

— Камінь не пом’якшується з часом, люба. Він просто стає крихким. Гадаю, ми радше побачимо, як летить чал, ніж твій батько подобрішає, — мабуть, він помітив, що ця тема природно її хвилює, тому припинив глузування. — Б’юся об заклад, Гесіно, з ним усе гаразд. Деякі люди надто задерикуваті, щоб їх турбувало щось настільки буденне, як вторгнення ворогів.

— Він не покине свою справу так просто, Ліріне. Він упертий, наче світлоокий, — наказав би своїм охоронцям битися, навіть коли всі інші вже здалися.

Лірін узявся до своєї роботи й після короткої паузи сказав:

— Я впевнений, що з ним усе гаразд.

— Ти думаєш, що якщо він підняв меч, то заслужив усе, що отримав.

А її батько точно підняв би меч. Згідно з особливим приписом терпимості від градоправителя, який — навіть три десятиліття тому — звик робити все, до чого його змушував батько Гесіни. Вона зустріла лише одного чоловіка, який наважився кинути йому виклик.

— Думаю, — відказав Лірін, — що моїй дружині потрібен чоловік, який її підтримає, а не надто самовпевнений.

— А наш син? Якого тебе він заслуговує?

Лірін напружився, тримаючи перед собою бинти. Вона відвернулася, намагаючись стримати емоції. Не хотіла огризатися до нього, але... Ну, мабуть, вона не пробачила, що він прогнав Каладіна.

Лірін тихенько підійшов, сів на підлогу поруч із нею, відклавши бинти. Потім підняв руки.

— Чого ти хочеш від мене, Гесіно? Хочеш, щоб я відмовився від своїх переконань?

— Я хочу, щоб ти цінував нашого неймовірного сина.

— Він мав би досягти більшого. Він мав стати кращим, ніж... ніж я. — Ліріне, — тихо сказала вона. — Ти не можеш продовжувати звинувачувати себе в смерті Тіена.

— Чи був би він мертвий, якби я не провів усі ці роки, кидаючи виклик Рошону? Якби я не бився з ним?

— Ми не можемо змінити минулого. Але якщо ти продовжуватимеш так, то втратиш іще одного сина. Він підвів очі, але потім одразу ж відвернувся, зустрівшись з холодним поглядом Гесіни.

— Я б не дозволив йому померти, — сказав Лірін. — Якби вони не звільнили ту Вістрехідку, я б пішов до Каладіна, як вони просили.

— Я знаю. Але чи наполягав би ти на тому, щоб принести його сюди?

— Можливо. Йому міг знадобитися тривалий догляд, Гесіно. Чи не краще принести його сюди, де я зможу за ним наглядати? Це краще, ніж дозволити йому й далі битися в неможливій битві, щоб він та інші загинули в цій дурній війні.

— А ти б зробив так само з іншим солдатом? — тиснула вона далі. — Припустімо, що поранений не твій син. Чи приніс би ти того хлопця сюди, ризикуючи, що його ув’язнять, а можливо, і стратять? Раніше ти лікував солдатів, відправляючи їх і далі воювати. Це завжди було твоїм переконанням. Ти лікував будь-кого, без жодних обмежень, незалежно від обставин.

— Можливо, мені потрібно переглянути ці принципи. Крім того, Каладін багато разів казав мені, що він більше не мій син.

— Чудово. Я рада, що ми потеревенили, і я змогла переконати тебе стати ще впертішим. Я ж бачу, що твої думки й почуття щодо цього розвиваються, а оскільки ти такий, яким є, вони змінюються у зовсім хибному напрямку.

Лірін зітхнув. Він підвівся й схопив стос бинтів, а потім повернувся, щоб покинути їхню маленьку завішену кімнатку.

Буря забирай, вона ще не закінчила. Гесіна підвелася, здивована глибиною свого розчарування.

— Куди це ти?! — гаркнула вона, змусивши його зупинитися біля завісок.

— Гесіно, — сказав він утомлено. — Чого ти від мене хочеш?

Вона підійшла до нього, показуючи пальцем:

— Я залишила все заради тебе, Ліріне. Ти знаєш чому?

— Тому що ти вірила в мене.

— Тому що кохала тебе. І досі кохаю.

— Кохання не може змінити реалії нашої ситуації.

— Так, але воно може змінити людей, — вона схопила його руку — не жестом для втішання, а радше вимагаючи, щоб він залишився з нею, аби вони могли протистояти біді разом. — Я знаю, який ти стривожений. Я теж це відчуваю — відчуваю, немов мене зараз розчавить. Але не дозволю тобі продовжувати вдавати, ніби Каладін не твій син.

— Син, якого я виховав, ніколи б не вчинив убивства в моїй операційній.

— Твій син — солдат, Ліріне. Солдат, який успадкував від батька рішучість, майстерність і співчуття. От скажи мені чесно. З ким би ти волів битися? З якимось божевільним убивцею, якому це подобається, чи з хлопцем, якого ти навчив піклуватися?

Він завагався, потім розтулив рота.

— Перш ніж скажеш, що не хочеш, щоб будь-хто воював, — перебила його Гесіна, — знай, що я визнаю це брехнею. Ми обоє знаємо: ти визнав, що людям іноді потрібно битися. Ти просто не хочеш, щоб бився твій син, попри те що він, мабуть, найкраща людина на цю роль.

— Ти, очевидно, знаєш, яких відповідей хочеш від мене. То навіщо мені взагалі говорити?

Гесіна застогнала, закинувши голову назад.

— Буря забирай, ти іноді так розчаровуєш, мене.

У відповідь чоловік ніжно стиснув її руку.

— Вибач, — сказав він м’якше. — Я спробую слухати краще, Гесіно. Обіцяю.

— Не просто слухати краще, — вона витягнула його із завішеної секції та махнула рукою на більше приміщення. Бачити краще. Подивися. Що ти бачиш?

Тут було повно людей, які хотіли піклуватися про Променистих. Гесіна запровадила чергування, щоб кожен отримав такий шанс. Під пильними поглядами двох спостерігачів — Владних у буремних подобах — люди всіх національностей та в різному одязі сновигали серед непритомних лицарів. Приносили їм воду, змінювали простирадла, розчісували волосся.

Гесіна та Лірін покладалися на більш ретельно навчену групу — здебільшого подвижників — для розв’язання таких делікатних питань, як обмивання пацієнтів, але сьогоднішні доглядачі були звичайними мешканцями вежі. Більшість із них темноокі, але на лобі мали намальований гліф «шаш», як у Каладіна.

— Що ти бачиш? — знову прошепотіла Гесіна Ліріну.

— Чесно?

— Так.

— Я бачу дурнів, які відмовляються прийняти правду. Вони чинять опір, проте їх просто розчавлять.

Вона почула слова, які він не промовив: «Як і мене».

Гесіна відтягла його за руку в один бік кімнати, де на табуреті сидів однорукий чоловік і малював гліф на голові молодої дівчини. Вона втекла виконувати свою роботу, коли підійшли Лірін і Гесіна. Чоловік шанобливо підвівся. Бородатий, у застібнутій сорочці й штанях, з трьома родимками на щоці. Він кивнув Гесіні й Лірінові. Майже вклонився. Наскільки це було можливо, не спровокувавши реакцію з боку спостерігачів-Сплавлених, яким не подобалися такі знаки поваги до інших людей.

— Я тебе знаю, — сказав Лірін чоловікові, примружившись. — Ти один із біженців, які прибули до Гартстоуна.

— Я Норіл, сер, — сказав чоловік. — Ви послали мене до подвижників, які спостерігають за потенційними самовбивцями. Дякую, що намагалися допомогти.

— Ну, — сказав Лірін, — тобі, здається, стало краще.

— Залежить від дня, сер. Але я б сказав, що мені зараз краще, ніж тоді, коли ви мене зустріли.

Лірін глянув на Гесіну, а та стиснула його руку і вказала підборіддям на чоло Норіла та гліф.

— Чому ти носиш цей гліф? — спитав Лірін.

— На честь Буреблагословенного, який досі бореться, — Норіл кивнув, наче сам до себе. — Я буду готовий, коли він мене покличе, сер.

— Хіба ти не бачиш у цьому іронії? — спитав Лірін. — Саме війна на твоїй батьківщині змусила тебе втікати, потрапити в усі неприємності, з якими ти зіткнувся. Через війну ти втратив усе. Якби люди припинили цю нісенітницю, мені довелося б лікувати набагато менше солдатів із бойовим шоком, як у тебе.

Норіл вмостився на табуреті й рукою помішав чорну фарбу в чашці, яку тримав між колінами.

— Припустімо, що ви маєте рацію, сер. Не можна сперечатися з лікарем про дурниці, які ми робимо. Але, сер, ви знаєте, чому я встаю кожного дня?

Лірін похитав головою.

— Іноді це важко, — сказав Норіл, здригнувшись. — Прокинутися — означає залишити небуття, розумієте? Згадати біль. Але потім я думаю: «І він же встає».

— Ти маєш на увазі Каладіна? — спитав Лірін.

— Так, сер. У нього всередині така ж погана порожнеча, як і в мене. Я бачу її в ньому. Ми всі бачимо. Але він усе одно встає. Ми тут у пастці, і всі хочемо чимось допомогти. Ми не можемо, але він якось може. І знаєте, я слухав розмови подвижників. Мене штовхали й штурхали. Я застряг у темряві. Ніщо з того не подіяло так добре, як знання про одне, сер. Він усе ще встає. Він досі бореться. Тож я вважаю... вважаю, що теж зможу.

Гесіна знову стиснула руку Ліріна й відтягнула його, усміхаючись і дякуючи Норілу.

— Ти хочеш, щоб я визнав, — прошепотів Лірін, — що те, що робить Каладін, допомагає цьому чоловікові, тимчасом як моє лікування взагалі не допомогло.

— Ти сказав, що послухаєш. Запитав, чого я хочу від тебе. Я хочу, щоб ти поговорив з ними, Ліріне. З людьми в цій кімнаті. Не кидай їм виклику. Не сперечайся з ними. Просто запитай їх, чому вони носять цей гліф. І побач їх, Ліріне. Будь ласка.

Гесіна залишила його на тому місці й повернулася до своїх мап. Вірячи в нього, довіряючи йому такому, якого знала.

І-11 Адін

Адін планував коли-небудь стати Вітробігуном.

Він усе прорахував. Так, він був лише сином гончаря і цілими днями навчався перетворювати кремну глину на тарілки. Але сам великий маршал теж колись був темнооким хлопцем із невідомого села. Спрени не обирали лише королів і королев. Вони спостерігали за всіма, шукаючи воїнів.

Тож, слідуючи за своїм батьком через зали Урітіру, Адін шукав можливості злісно зиркати на загарбників. Багато хто міг би сказати, що у свої тринадцять він був ще замалий, щоб стати Променистим. Але він точно знав, що десь є дівчинка, яку обрали, коли вона була ще менша за нього. Він бачив, як вона залишала їжу для старої Гавам, удови, яка іноді забувала забрати свою пайку.

Треба бути сміливими, навіть коли думаєш, що ніхто не спостерігає за тобою. Саме цього хотіли спрени. Їм було байдуже, скільки тобі років, чи темні в тебе очі, чи кособокі миски ти робиш. Вони хотіли, щоб ти був хоробрим.

Сердито зиркати на співунів — не надто хоробрий вчинок. Він знав, що може — і повинен — зробити більше. Коли настане час. І не міг дозволити ворогові застати себе на неслухняності. Тож поки разом із батьком відійшов убік коридору й пропустив велику групу співунів у воєнних подобах. Він слухняно стояв, батько поклав йому руку на плече, обидва схилили голови.

Але щойно вороги пішли, Адін підвів очі. Він сердито дивився їм услід, настільки сердито, як тільки міг.

Адін був не єдиним таким. Він також помітив Шар, доньку швачки, яка так само гнівно дивилася на загарбників. Ну що ж, її дядько був Вітробігуном, тож, можливо, вона подумала, що має кращі шанси, ніж в інших, але, безперечно, спрени більш розбірливі. Шар була настільки зверхньою, що можна було б подумати, що вона світлоока.

«Це не має значення, — нагадав собі Адін. — Спренам байдуже, чи ти зверхній. Вони просто хочуть, щоб ти був хоробрим». Що ж, він зможе витримати невелику конкуренцію з Шар. І коли першим отримає спрена, можливо, зможе дати їй кілька порад.

Батько Адіна, на жаль, помітив його лютий погляд і стиснув плече сина.

— Очі вниз, — прошипів він.

Адін неохоче підкорився: ще одна група солдатів саме пройшла повз, і всі прямували до атріуму. Невже якісь заворушення? Хоч би Адіну не пропустити ще одну появу Буреблагословенного. Він не міг повірити, що задрімав під час останнього бою.

Адін сподівався, що спрени звертають увагу і на батьків, коли обирають собі Променистих. Адже батько Адіна був надзвичайно хоробрим. О, він не дивився злісно на солдатів, що проходили повз, але це йому й не потрібно було. Батько Адіна провів багато днів, доглядаючи за непритомними Променистими. Прямо під пильними поглядами Сплавлених. І щовечора він кудись ходив потайки, щось робив.

Коли солдати пройшли, всі інші продовжили свій шлях. У Адіна трохи боліла кісточка на нозі, але здебільшого вже стало легше після того, як він її поранив. Він навіть більше не шкутильгав. Не хотів, щоб спрен побачив його слабким.

Що відбувається? Адін піднявся навшпиньки, намагаючись оглянути натовп, але батько не дав йому затриматися. Разом вони зайшли на ринок, потім звернули до крамниці майстра Ліґанора. Було так дивно й далі дотримуватися звичайного розпорядку дня. Як вони могли продовжувати виготовляти посуду такий час? Як майстер Ліґанор може відчиняти крамницю, ніби нічого не відбувається? Що ж, це теж частина їхньої хоробрості. Адін це зрозумів.

Вони зайшли через задні двері крамниці й влаштувалися в майстерні. Адін узявся за роботу, знаючи, що вони повинні поводитися як зазвичай, щоб ворог не зрозумів, що щось відбувається. Треба змусити їх почуватися захищено, зручно. Сьогодні Адін забезпечив це, витягнувши своє відро з кремом, потім долив зверху воду та перемішав, доки глина не перетворилася на пасту. Потім розім’яв глину для батька, доки вона не набула потрібної консистенції — трохи м’якшої ніж тісто.

Він завзято працював над грудкою крему, показуючи тим спренам, які зараз, безсумнівно, спостерігали за ним, що має вправні, сильні руки. Вітробігунам потрібні сильні руки, тому що вони мало користуються ногами, всюди літають.

Поки Адін працював з кремом — руки почали горіти, і землистий запах мокрого каміння наповнював повітря, — він почув, як зачинилися вхідні двері. Прибув майстер Ліґанор. Старий був хорошим як для світлоокого. Колись він сам наносив усю глазур на посуд, але тепер це все робив Ґаб, інший підмайстер, окрім батька Адіна.

Адін розмішав крем до потрібної консистенції, а потім передав шматок батькові, який чистив і налагоджував гончарний круг. Батько підважив шматок у руці, тицьнув його пальцем і схвально кивнув.

— Зроби ще одну порцію, — промовив він, кладучи шматок на круг. — Потренуєшся зі мною ліпити тарілки.

— Мені не потрібно буде ліпити тарілки, коли я зможу літати, — відказав Адін.

— А що, як ти станеш Вітробігуном, лише коли тобі буде двадцять років, а то й більше? — запитав батько. — Тобі потрібно щось робити до того часу. Можна ліпити тарілки.

— Спренам байдуже до тарілок.

— А не повинно бути байдуже, — батько розкрутив круг, натискаючи ногою на педаль. — Зрештою, їхні Променисті повинні їсти, — він почав формувати крем. — Ніколи не недооцінюй цінність добре виконаної роботи, Адіне. Ти ж хочеш, щоб тебе помітив спрен? То пишайся будь-якою роботою, яку виконуєш. Люди, які роблять тарілки недбало, і воювати зі Сплавленими будуть так само.

Адін примружив очі. Звідки батько це знає? Це просто ще одна мудрість, витягнута з бездонної криниці батькових дотепів, чи... спостереження з особистого досвіду? Хай там як, Адін притягнув ще одне відро крєму. Глина закінчувалася. Де вони візьмуть іще, адже тепер торговці з Рівнин не приїздять.

Він уже наполовину змішав нову порцію, і тут увійшов майстер Ліганор, заламуючи руки. Невисокий, голомозий і товстий, він був схожий на вазу — з тих, які роблять з надто коротким горлечком, щоб вони справді були корисними. Але він хороший.

— Щось відбувається, Алалане, — сказав майстер. — Щось сталося в атріумі. Мені це не подобається. Думаю, сьогодні зачиню крамницю. Про всяк випадок.

Батько Адіна спокійно кивнув, усе ще формуючи свій горщик. Коли він ліпив горщики, ніщо не могло його похитнути. Він продовжував ліпити, неуважно змочуючи пальці.

— А ти що думаєш? — запитав майстер Ліганор.

— Хороша ідея, — відповів батько Адіна. — Повісьте гліф «обід», і, можливо, ми зможемо знову відчинитися пізніше.

— Добре, добре, — сказав майстер і поспішив із майстерні у прибудоване приміщення крамниці. — Я тут подумав... подумав, піду на деякий час до своєї кімнати. Ти далі працюватимеш? У нас залишилося мало горщиків для води. Як завжди.

Майстер Ліганор зачинив на засувки дерев’яні вікна невеликої крамниці, потім замкнув двері й піднявся нагору до своїх кімнат.

Щойно він пішов, батько Адіна підвівся, залишивши наполовину готовий горщик на крузі.

— Стеж за крамницею, синку, — сказав він, вимив руки, а потім пішов до задніх дверей.

Невисокий, з кучерявим волоссям, спокійний, він був не з тих, кого бачать у натовпі як героя. Але Адін точно знав, куди прямує батько. Хлопчик підвівся, його руки були вкриті кремом.

— Ти збираєшся подивитися, що відбувається, так? В атріумі? Батько завагався, тримаючи руку на клямці.

— Залишайся тут і наглядай за крамницею.

— Ти збираєшся намалювати собі на голові гліф, — здогадався Адін, — і підеш доглядати за Променистими. Про всяк випадок. Я хочу піти з тобою.

— Твоя кісточка...

— Усе вже добре. Якщо щось піде не так, я побіжу додому й розповім мамі. Крім того, якщо виникнуть проблеми, тут, на ринку, може початися мародерство. З тобою мені буде безпечніше.

Батько Адіна завагався, потім зітхнув і махнув синові рукою. У грудях Адіна шалено калатало серце, коли він поспішив за батьком. Він відчував цю енергію в повітрі. Це станеться сьогодні.

Сьогодні він підніме спис і отримає спрена.

І-12 Вразливий

Тараванджіан відкинув намагання знову стати розумним. Здавалося, що довше він жив, то менше змінювався його інтелект щодня. А коли змінювався, здавалося, що неухильно рухається вниз. До дурості. До сентиментальності. Його «розумні» дні останнім часом вважалися б посередніми лише кілька місяців тому.

Проте йому все одно потрібно діяти.

Він не міг дозволити собі чекати, доки повернеться розум. Світ не міг дозволити собі чекати на примхи його становища. На жаль, Тараванджіан не знав, що робити далі. Йому не вдалося завербувати Сета — Тараванджіан тепер став надто дурний, щоб маніпулювати цим чоловіком. Він починав писати з дюжину листів до Далінара, але всі розірвав.

Правильні слова. Далінар відповів би лише на правильні слова. До того ж усе, що б не писав Тараванджіан, здавалося занадто ризикованим для Харбранта. Він не міг пожертвувати своїм домом. Не міг.

Що гірше, з кожним днем час спливав усе швидше й швидше. Він прокидався від дрімоти в кріслі, а вже проминув цілий день. Зазвичай його будив біль.

Він був не просто старим. Не просто слабким. Усе ще гірше.

Сьогодні Тараванджіан змусив себе ворушитися, щоб знову не задрімати. Він шкутильгав через в’язницю в будинку. Так відчайдушно намагався думати. Має бути якесь рішення!

«Піди до Далінара, — підштовхував внутрішній голос. — Не пиши йому. Поговори з ним». Чи справді Тараванджіан чекав потрібних слів, чи була інша причина, з якої він зволікав? Добровільне ігнорування правди. Трохи розумніший він не хотів розповідати все Чорношипу.

Старий почовгав до маленької ванної кімнати на першому поверсі, гортаючи свій записник, переглядаючи сотні закреслених нотаток та ідей. Відповідь десь поряд. Він це відчував. Було так неприємно знати, яким розумним він може бути, і водночас жити нижче цієї можливості стільки часу. Інші люди не усвідомлювали, що таке розум і дурість. Вони припускали, що дурні люди в чомусь не такі людяні — менш здатні приймати рішення чи планувати.

Але насправді все зовсім не так. Він міг планувати, йому просто потрібен був час. Він міг запам’ятовувати, коли мав можливість зазубрити щось. Частково розум, з його досвіду, покладався радше на швидкість, аніж на хист. На здатність до запам’ятовування. Коли створювали задачі, щоб щодня перевіряти його інтелект, то враховували цю динаміку, вимірюючи, як швидко він вирішував завдання та наскільки добре міг запам’ятати рівняння та принципи, необхідні для цього.

Зараз у нього не було жодної з цих здібностей, але вони йому й не потрібні. Відповідь була тут, у записнику. Він сів на табурет у ванній — надто втомився, щоб пересунути сидіння в інше місце, — і гортав сторінки.

Тараванджіан мав величезну перевагу майже над усіма іншими. Інші, дурні чи розумні, були схильні переоцінювати свої здібності. Але не він. Він точно знав, як це — бути одночасно розумним і дурним. І міг цим скористатися.

Повинен скористатися. Йому потрібно використати всі свої переваги. Потрібно придумати план, такий же зухвалий, як Діаграма, і зробити це без дарів Культивації.

План людини, а не бога.

Він морочив собі голову, шукаючи в Діаграмі бодай щось, пов’язане з мечем під назвою Кривавий Нищитель. Але там нічого не було. Вони не передбачали появи меча. Однак він отримав звіт від агентів, яких послав у розвідку, і ті опитали одного з його колишніх власників. Тараванджіан витягнув цікаві повідомлення з того звіту з куточків свого розуму, а потім написав їх на новій сторінці записника.

«Меч живиться сутністю, з якої складається все, — написав він при світлі єдиної рубінової сфери. — Він жадібно витягуватиме Буресвітло, бенкетуючи. Але якщо Буресвітла не буде, він живитиметься чиєюсь душею». Агент зазначив, що Кривавий Нищитель чимось нагадує ларкінів — тварин, які можуть живитися Інвеститурою.

Що ще він знав? Які ще підказки міг дати собі?

«Одіозум значно розширив свій розум, — написав він. — Він може перебувати в багатьох місцях одночасно, може керувати стихіями. Але він відчуває те саме, що й людина. Його можна обдурити. І він, здається, має центральне... „я“, основу особистості».

Сет відмовився слухати Тараванджіана. Однак цей чоловік прийшов, коли Тараванджіан посіяв у світ належний стимул. Тож, можливо, йому не потрібно змушувати Сета робити щось інше, окрім як прибути туди ж, де Одіозум. Шинійський найманий убивця безрозсудний і неврівноважений. Напевно, Сет завдасть удару по Одіозуму, якщо побачить, що бог проявиться.

«Але як? Як я можу зробити, щоб усе сталося в заданий час?»

Тараванджіан зітхнув, у голові пульсував біль. Він подивився на маленьке ручне дзеркальце, яке поставив на столику. Рубінова сфера, яку він використовував для освітлення, відбивалася в дзеркалі.

Але його обличчя не відбивалося.

Натомість він побачив темну жіночу фігуру з довгим розпущеним чорним волоссям. Уся постать була тінню, очі — немов білі діри в небуття. Тараванджіан дуже повільно кліпнув, потім почав тремтіти від страху. Бурекляття.

Бурекляття.

Він намагався зібратися з розумом і контролювати емоції. Він, напевно, втік би й сховався, якби вистачило сил. Проте зараз слабке тіло послужило йому, оскільки змусило сидіти на місці, доки не зможе контролювати себе.

— П...привіт, Сджа-анат, — нарешті спромігся промовити він. — Я і не здогадувався, що тут є хтось із Роз... Розстворених.

«Що з тобою? — відповів голос у його голові, деформований і спотворений, наче десяток голосів, що говорять одночасно. — Що з тобою сталося?»

— Я іноді такий. Це... вина Охоронниці ночі.

«Ні, не її. Це богиня. Вона торкнулася трьох, наскільки я знаю. Дитини. Генерала. І тебе. Стара магія... Охоронниця ночі... Я починаю загадуватися, чи все це не було прикриттям упродовж багатьох століть. Способом для неї таємно приводити людей, яких вона хотіла торкнутися. Вона грала в набагато витонченішу гру, ніж гадав Одіозум. Чому ти ходив до неї? Чого просив?»

— Здатності зупинити те, що насувається.

Тараванджіан був надто наляканий, щоб брехати. Навіть розумний він не хотів зіткнутися з однією з тих істот.

«Вона сіє багато насіння, — сказала Сджа-анат. — Ти можеш зробити це? Можеш зупинити те, що насувається?»

— Не знаю, — прошепотів Тараванджіан. — Чи можна це зупинити? Можна... зупинити його?

«Я не впевнена. Сила, що стоїть за ним, потужна, але його розум відкритий. Розум і сила прагнуть різних цілей. Це робить його... не слабким, проте вразливим».

— Мені було цікаво, — Тараванджіан глянув у свій записник, — чи він не просто грається зі мною. Я припускаю, що він дивиться через моє плече на все, що я пишу.

«Ні, він не всюдисущий. Його сила — так, але не він сам. Є межі, і його спрени спустошення бояться підійти надто близько до Виковувача уз».

Від страху й розгубленості Тараванджіану чогось нестерпно закортіло. Сджа-анат... вона говорила так, ніби хотіла, щоб Одіозум пав. Хіба в Діаграмі не було нічого про це? Він намагався пригадати.

Буря! Вона змушувала його зізнатися обманом? Слід мовчати й нічого не говорити?

Ні, він має спробувати.

— Мені потрібен спосіб заманити Одіозума до себе, — сказав він. — У потрібний час.

«Я подбаю про те, щоб тобі передали самоцвіти з двома моїми дітьми. Одіозум шукає їх. Він спостерігає за мною, впевнений, що я зроблю помилку і відкрию свої справжні наміри. Ми Зв’язані, тому поява моїх дітей приверне його увагу. Удачі тобі, людино, коли він прибуде. Ти не захищений від нього так, як багато хто в цьому світі. Ти уклав угоди, які забрали в тебе цей захист».

Вона зникла з дзеркала, і Тараванджіан, згорбившись і тремтячи, продовжив писати.