Ритм війни

Епілог Брудні фокуси

Дотепник походжав коридорами старого палацу Елгокара на Розколотих рівнинах, шукаючи глядачів. Він підкинув монету в повітря, потім схопив її, а тоді витягнув долоню вперед і розчепірив пальці, щоб показати, що монета зникла. Але, звісно, вона таємно лежала в іншій долоні, прихована від очей.

— Розповідати історії, — сказав він, звертаючись до порожнього коридору, — це, по суті, обман.

Швидким рухом він засунув монету за пояс, усе ще розмахуючи іншою рукою для відволікання. За мить виставив перед собою руки, обидві порожні. Додав театральності, закачавши рукави.

— Складність, — сказав він, — полягає в тому, щоб змусити всіх повірити, що ти прожив тисячу життів. Змусити їх відчути біль, якого сам не відчував, змусити побачити те, чого ти сам не бачив, і змусити пізнати правду, яку ти вигадав.

Монета з’явилася в його руці, хоча він знову просто витягнув її з-за пояса. Дотепник прокотив її по кісточках пальців, а потім розділив надвоє — адже завжди були дві склеєні монети. Він підкинув їх угору, зловив, а потім зробив так, щоб їх стало чотири, додавши дві, які ховав у другій руці.

— Ті самі брудні фокуси використовуються і для розповідання історій, — продовжив Дотепник, — і для бійки в провулку. Змусь супротивника подивитися не туди, щоб дати йому по пиці. Змусь його передбачити удар і підготуватися, а сам зміни положення. Завжди бий їх туди, куди вони не очікували.

Він з розмаху простягнув уперед обидві руки, знову порожні. Ідея, що сиділа на його куртці, бадьоро задзижчала.

— Я знайшла одну! — сказала вона. — У тебе за поясом!

— Цить ти, — велів Дотепник. — Нехай глядачі будуть вражені.

— Глядачі?

Дотепник кивнув убік — кілька дивних спренів летіли в повітрі за ним. Майже невидимі, за ними тяглося червоне світло. Спрени вітру, але неправильного кольору. А ця старенька спренка розширює свій вплив. Йому було цікаво, до чого це приведе. А ще він був нажаханий. Проте ці дві емоції не виключали одна одну.

— Не думаю, що їх цікавлять твої фокуси, — сказала Ідея.

— Усіх цікавлять мої фокуси.

— Але ж ти можеш змусити монети зникнути за допомогою Світлопрядіння. Тож не має значення, скільки ти ховаєш за поясом. І якщо ти зробиш щось дивовижне, усі гадатимуть, що це все завдяки Свілопрядінню!

Дотепник зітхнув, підкинув чотири монети в повітря, потім спіймав їх і показав лише одну.

— Вони тут навіть не використовують монети як гроші, — додала Ідея. — Тож ти тільки зіб’єш їх з пантелику. Використовуй сфери.

— Сфери світяться. І занадто великі, щоб заховати в долоні.

— Це все відмовки.

— Усе моє життя — лише відмовки. — Він покрутив монету на кісточках пальців. — Ілюзія без Світлопрядіння — це дещо величніше, Ідеєчко.

— Тому що це підробка?

— Тому що глядачі знають, що це підробка, — пояснив Дотепник. — Коли вони дивляться і дозволяють собі бути враженими, вони приєднуються до ілюзії. Вони дають тобі щось життєво важливе. Щось потужне. Щось істотне. Свою віру. Коли ти й глядачі починаєте виступ, знаючи, що буде представлена брехня, їхня енергія бажання вібрує в гармонії з твоєю. Вона рухає тобою. І коли наприкінці вони йдуть геть, вражені, але знаючи, що їх обманули — з їхнього дозволу, — вистава залишається в їхній пам’яті. Тому що брехня була якоюсь справжньою. Тому що вони знають, що якби розібрали її на частини, то дізналися б, як здійснили цю брехню. Усвідомлюють, що мали бути недоліки, які вони могли виявити. Знаки. Секрети.

— Така... ілюзія краща... — промовила Ідея, — тому що вона гірша, ніж ілюзія з використанням справжньої магії?

— Саме так.

— Це дурниці.

Дотепник зітхнув, кинув монету на підлогу, вона відскочила із металевим дзеньк, і він зловив її.

— Чи не злітала б ти трохи подокучати комусь іншому?

— Гаразд! — схвильовано вигукнула Ідея.

Вона сповзла з Дотепникової куртки на підлогу, а потім чкурнула геть. Його глядачі — спотворені спрени вітру — полетіли за нею. Зрадники.

Дотепник пішов бічним коридором, аж раптом щось відчув. Поколювання, від якого його Енергоподихи пошаленіли.

«Ага...» — подумав Дотепник. Він очікував цього — зрештою, саме тому він і покинув вежу. Одіозум не міг знайти його там.

Він пішов до колишньої вітальні Елгокара і зробився доступним — його стало видно, легко до нього дістатися. Потім, коли істота увійшла до непоказної кам'яної кімнати, Дотепник вклонився і промовив:

— Ласкаво прошу, Райзе! Наче ж нещодавно бачилися.

«Я помітив, що ти доклав руку до створення цього договору», — награно промовив голос у його голові.

— Ти завжди був розумним, — сказав Дотепник. — Тобі це підказала моя манера висловлювання, моя кмітливість у переговорах чи те, що я включив у текст своє ім'я?

«У яку гру ти граєш?»

— У гру здорового глузду.

«Е... Що?»

— Здоровий глузд, Одіозуме. А в мене є тільки нездоровий глузд. Ну, і ще кілька дрібних монет, але монети тут — безглузді, тож ми можемо не звертати на них уваги. Безглуздостей у мене багато, і ти ніколи не дбав про ті, які я показую. Тож натомість здоровий глузд, що має значення, — це здоровий глузд Далінара, який він показав тобі, глузуючи.

«Я тебе ненавиджу».

— Райзе, любий, — сказав Дотепник, — вважається, що ти ідіот. Говоритимеш занадто багато таких розумних речей — і мені доведеться дещо переосмислити. Я знаю, що ти відкоригував договір, намагаючись отримати перевагу. Що ти відчуваєш, знаючи, що Далінар переміг тебе?

«Я помщуся, — промовив Одіозум. — Навіть якщо це займе цілу вічність, Цефандрію, я знищу тебе».

— Ну й розважайся! — гукнув Дотепник, крокуючи до дверей. — Дай мені знати, як задумливість вплине на тебе. Одного разу я витратив на неї ціле століття і думаю, що це покращило мій колір обличчя.

«А це цікаво. Чому я ніколи не бачив тебе там, у всіх своїх планах... Скажи, кого б ти вибрав захисником? Якби був на моєму місці?»

— А це має значення? — запитав Дотепник.

«Просвіти мене».

Дотепник схилив голову набік. Було щось дивне в цій зміні тону Одіозума. Питати, кого б обрав Дотепник? Райзу було б байдуже на це.

«Пусте, — швидко сказав Одіозум. — Це не має значення. Кого б я не вибрав, він знищить захисника Далінара! А тоді я використаю його та своїх прихильників на цій планеті, щоб нарешті зробити все, що хочу!»

— Так, але де ти знайдеш стільки тяглової сили? — спитав Дотепник, продовжуючи свій шлях до дверей.

Він почав насвистувати, коли Одіозум залишився позаду. Усе сталося саме так, як він собі уявляв. Крім останньої частини. Він сповільнився, подумки перебираючи слова Одіозума.

Невже Райз ставав усе більш вдумливим? Дотепнику не варто про це хвилюватися, чи не так? Після всього цього Одіозум буде надійно ув’язнений, що б не сталося. Виходу не буде...

«Хіба що...»

У Дотепника перехопило подих, але потім він змусив себе продовжувати свистіти і йти далі.

В нього ззаду врізалася сила. Золота енергія, нескінченна і смертоносна. Очі Дотепника розширилися, і він хапнув ротом повітря, відчувши щось жахливо неправильне в цій силі.

«Я бачу, що зробив помилку, — сказала сила тихо і вдумливо. — Я новачок у цьому. Мені не слід було наполягати на тому, щоб отримати інформацію. Суть у тому, щоб дати тобі те, що ти очікуєш. Навіть істоту, якій тисячі років, можна обдурити. Тепер знаю це з особистого досвіду».

— Хто ти? — прошепотів Дотепник.

«Одіозум, — відповіла сила. — Дай мені подумати... Я не можу тобі нашкодити. Але тут ти використав інший вид Інвеститури для зберігання своїх спогадів, так? Оскільки ти прожив довше, ніж належить смертному, тобі потрібно десь зберігати зайві спогади. Я не можу побачити твого розуму, але можу побачити твої спогади, так?»

Уперше за довгий-довгий час Дотепник відчув справжній жах. Якщо Одіозум знищить Енергоподихи, що зберігали його спогади...

«Я не вірю, що це завдасть тобі справжньої шкоди... — продовжив Одіозум. — Так, здається, угоди мого попередника дозволять мені...» Дотепник зупинився в коридорах старого палацу Елгокара на Розколотих рівнинах. Він озирнувся довкола, потім схилив голову набік. Невже йому щось почулося?

Він похитав головою і пішов далі, шукаючи глядачів. Підкинув монету в повітря, потім схопив її, а тоді витягнув долоню вперед і розчепірив пальці, щоб показати, і що монета зникла. Але, звісно, вона таємно лежала в іншій долоні, прихована від очей.

— Розповідати історії, — сказав він, звертаючись до порожнього коридору, — це, по суті, обман.

Швидким рухом він засунув монету за пояс, усе ще розмахуючи іншою рукою для відволікання. Потім почувся дзенькіт — щось вислизнуло з-за пояса. Він зупинився і знайшов на підлозі одну з фальшивих монет — з тих, що можна склеїти разом, щоб ті здавалися однією монетою.

Але чому лише одна половинка? Вона мала бути надійно захована в маленькій потаємній кишені його сорочки. Він підняв монету й озирнувся, щоб перевірити, чи ніхто не помітив помилки.

— Ідеєчко, удай, що нічого не помітила, — сказав він.

Але її не було на куртці. Буреклята спренка. Невже вона вислизнула, коли він не дивився? Дотепник обхопив долонею голову, відчуваючи дивну дезорієнтацію.

Щось пішло не так. Але що?

— Складність, — сказав він, ховаючи монету, — полягає втому, щоб змусити всіх повірити, що ти прожив тисячу життів... Змусити їх відчути біль, видовища, правду...

Прокляття. Щось не так.

— Ті самі брудні фокуси використовуються і для розповідання історій, — прошепотів Дотепник, — і для бійки в провулку. Завжди будь готовий ударити їх туди, куди вони не очікували.

Проте ніхто не слухав. Хіба раніше за ним не летіла пара посіпак Сджа-анат? Він туманно пам’ятав... Ідея прогнала їх?

Дотепник озирнувся довкола, аж раптом щось відчув. Поколювання, від якого його Енергоподихи пошаленіли.

«Ага...» — подумав Дотепник. Він очікував цього — зрештою, саме тому він і покинув вежу. Одіозум не міг знайти його там.

Він пішов до колишньої вітальні Елгокара, що була недалеко, і зробився доступним — його стало видно, легко до нього дістатися. Потім, коли істота увійшла до непоказної кам’яної кімнати, Дотепник вклонився і промовив:

— Ласкаво прошу, Райзе! Наче ж нещодавно бачилися.

«Я помітив, що ти доклав руку до створення цього договору», — награно промовив голос у його голові.

— Ти завжди був розумним, — сказав Дотепник. — Тобі це підказала моя блискуча манера висловлювання, моя кмітливість у переговорах чи те, що я включив у текст своє ім’я?

«У яку гру ти граєш?»

— У гру здорового глузду.

«Е... Що?»

— Здоровий глузд, Одіозуме. А в мене є тільки нездоровий глузд. Ну, і ще кілька дрібних монет...

Він опустив погляд на монету, яку все ще тримав у руці, і схилив голову набік.

«Я тебе ненавиджу».

— Райзе, любий, — сказав Дотепник, підвівши очі, — вважається, що ти ідіот. Говоритимеш занадто багато таких розумних речей — і мені доведеться дещо переосмислити... Я знаю, що ти підкоригував договір, намагаючись отримати перевагу. Що ти відчуваєш, знаючи, що Далінар Холін, простий смертний, узяв гору над тобою?

«Я помщуся, — промовив Одіозум. — Навіть якщо це займе цілу вічність, Цефандрію, я знищу тебе».

— Ну й розважайся! — гукнув Дотепник, крокуючи до дверей. — Дай мені знати, як проведеш час на самоті. Навіть Потойбіччя знає, що більше ніхто не витримає твого товариства.

«Це не має значення! — проревів Одіозум. — Мій захисник знищить захисника Далінара, а тоді я використаю його та своїх прихильників на цій планеті, щоб нарешті зробити все, що хочу!»

— Ну й добре, — сказав Дотепник, стоячи у дверях. — Коли все закінчиш, принаймні не забудь помити руки.

Він грюкнув дверима, розвернувся і продовжив свій шлях. Намагався підібрати мелодію, щоб її насвистувати, але всі звучали неправильно. Щось псувало ідеальний ритм.

Присутність Одіозума лишилася позаду. Що ж тоді... не так?

«Не завдавай собі клопоту, — подумав він. — Усе йде за планом».

Зрештою, перша за тисячу років зустріч Дотепника з Одіозумом пройшла саме так, як він собі уявляв.

Кінець четвертої книги «Хронік Буресвітла»