Ритм війни

І-7 Сет

Сет-син-Гонора спробував згорбитися.

Далінар сказав, що трохи сутулості допоможе йому нагадувати звичайного солдата на нудній варті. Він сказав, що Сет не йде, а крадеться, і надто напружений, коли стоїть на варті. Як вогонь, що горить, а повинен тліти.

Як перестати бути напруженим? Сет намагався це зрозуміти, змусивши себе спертися на дерево, склавши руки на грудях, як запропонував Далінар. Чорношип грався перед ним зі своїм двоюрідним онуком, сином Елгокара. Сет уважно оглянув периметр невеликої галявини. Спостерігав за тінями. Або за людьми, які підозріло затримувалися в сусідньому таборі — той було видно крізь дерева.

Він нічого не помітив, і це його непокоїло. Але все одно спробував розслабитися.

Похмуре небо та парка погода сьогодні нагадували узбережжя Шиновару, де в молодості батько Сета працював пастухом. Дивлячись на цю густу траву, Сет майже міг уявити себе вдома. Біля красивих білих скель, слухає бекання ягнят, поки носить воду...

Він почув ніжні слова батька: «Найкращий і найвірніший обов’язок людини — додавати до світу. Творити, а не руйнувати».

Але ні. Сет зараз не був удома. Він стояв на оскверненому камені на лісовій галявині біля маленького містечка в Емулі. Далінар опустився навколішки, показуючи Ґавінорові — хлопчику не було ще й п’яти років, — як тримати тренувальний меч.

Минуло кілька хвилин, тож Сет покинув дерево й обійшов галявину, оглянувши кілька підозрілих пучків лози.

— Ти бачиш щось небезпечне, мечу-німі? — тихо запитав він.

«Ні, — відповів меч. — Я думаю, ти повинен витягнути мене. Я краще бачу, коли не в піхвах».

— Коли тебе витягають, мечу-німі, ти намагаєшся висотати з мене життя.

«Нісенітниця. Ти мені подобаєшся. Я б не намагався тебе вбити». Приємний голос зброї розливався у свідомості Сета. Далінару не сподобалося це відчуття, тож тепер меч говорив лише із Сетом.

— Не бачу нічого небезпечного, — сказав Сет, повертаючись на своє місце біля дерева.

Потім знову спробував принаймні набрати розслабленого вигляду. Це було складно, вимагало пильності та відданості, але він не хотів, щоб Далінар знову його налаяв.

«Це добре, правда? Нічого небезпечного?»

— Ні, мечу-німі, — відповів Сет. — Це недобре. Це викликає занепокоєння. У Далінара так багато ворогів, і вони присилатимуть убивць, шпигунів. Якщо я їх не бачу, то, можливо, надто розслаблений або недосвідчений.

«А може, їх тут просто нема, тому ти не можеш їх знайти, — сказав меч. — Вашер теж завжди був параноїком. І він відчував поруч людей. Я казав йому припинити так хвилюватися. Як і ти. Постійно хвилюєшся».

— Це мій обов’язок, — пояснив Сет. — І я добре виконаю його.

Далінар засміявся — його онук високо підняв свій іграшковий меч і проголосив себе Вітробігуном. Хлопчик пережив жахливий досвід у Холінарі й більшу частину часу мовчав. Його переслідували жахи. Ґавінора мучили спрени спустошення, ним маніпулювали Розстворені, а мати нехтувала. Хоча страждання Сета були інакшими, він не міг не відчувати спорідненості з цією дитиною.

Далінару явно подобалося, як дитина ставала відкритішою та захопленішою під час гри. Сет знову згадав власне дитинство, яке він провів, граючись з вівцями. Простий час, до того як його родину віддали Клинкам Честі. До того як його лагідного батька навчили вбивати. Віднімати від світу.

Батько ще був живий, у Шиноварі. Він носив інший меч, інший тягар. Там жила вся Сетова родина. Його сестра, мати. Він уже давно не згадував про них. Зараз дозволив собі це, бо вирішив, що вже не Заблудний. Раніше ж не хотів заплямувати їхні образи своїм розумом.

Час зробити ще один обхід галявини. Дитячий сміх став голоснішим, але Сетові було боляче його чути. Він здригнувся, коли хлопчик застрибнув на камінь, а потім зіскочив до двоюрідного діда, щоб той зловив його. А Сет... якщо він рухався надто швидко, то міг бачити власну слабку душу, неправильно прикріплену до тіла, яка слідувала за його рухами, немов сяйнистий залишковий образ.

«Чому тобі боляче?» — спитав меч.

— Я боюся за хлопчика, — прошепотів Сет. — Він починає весело сміятися. Врешті-решт у нього знову вкрадуть сміх.

«Мені подобається намагатися зрозуміти сміх, — сказав меч. — Мені здається, я це відчуваю. Щастя. Ха! ХА! Вівенні завжди подобалися мої жарти. Навіть погані».

— Сміх хлопчика мене лякає, — сказав Сет. — Тому, що я поруч. І мені... недобре.

Йому не треба охороняти цю дитину, але він не міг змусити себе сказати це Далінару, бо боявся, що Чорношип відішле його геть. Сет знайшов мету в тому, щоб іти за Ідеалом. Довіряти Далінарові Холіну. Він не міг дозволити собі, щоб цей Ідеал похитнувся. Не міг.

Проте... Далінар іноді говорив невпевнено. Був занепокоєний тим, що чинить неправильно. Сет хотів не відчувати слабкості Далінара, його хвилювання. Чорношип мав бути скелею у моральному плані — непохитною, завжди впевненою.

Далінар був кращим за більшість людей. Він був упевнений. Майже завжди. Сет зустрічав лише одну людину, більш упевнену, ніж Далінар, у своїй моральності. Тараванджіан. Тиран. Руйнівник. Той, хто вирушив слідом за Сетом сюди, до цієї віддаленої частини світу. Сет був упевнений, що днями, коли він з Далінаром відвідував Тараванджіана, старий роздивився крізь його ілюзорне маскування.

І він не здавався. Сет відчував його... відчував його... задуми.

Коли Сет повернувся до свого дерева, повітря розкололося, і з’явилася темрява, поцяткована бляклими зірками. Сет одразу ж поклав свій меч біля стовбура дерева.

— Пильнуй, — наказав він мечу, — і закричи до мене, якщо прийде небезпека.

«О! добре! Я можу зробити це. Так, можу. Може, ти захочеш залишити мене без піхов. Ну, знаєш, щоб, якщо з’явиться хтось поганий, я справді міг його покарати».

Сет обійшов дерево ззаду, слідом за тріщиною в повітрі. Здавалося, немов хтось розірвав тканину реальності, розрізав шкіру, щоб побачити плоть під нею.

Він став навколішки перед вищим спреном.

— Ти добре вправляєшся, мій послідовнику, — промовив спрен офіційним тоном. — Ти пильний і відданий справі.

— Так і є, — сказав Сет.

— Нам потрібно обговорити твій священний похід. Минув рік від твоєї нинішньої присяги, я задоволений і вражений твоєю відданістю. Ти один з найпильніших і найгідніших людей. Я хотів би, щоб ти заробив свою Сколкозбрую. Ти все ще хочеш очистити свою батьківщину?

Сет кивнув. Позаду засміявся Далінар. Здавалося, він не помітив, як охоронець відійшов.

— Розкажи мені більше про цей запропонований священний похід, — попросив вищий спрен.

Він не розкрив Сетові свого імені, хоча Сет був Променистим, пов’язаним з ним узами.

— Давним-давно мій народ відкинув мої застереження, — сказав Сет. — Мені не повірили, коли я сказав, що ворог скоро повернеться. Вони вигнали мене, вважаючи Заблудлим.

— Я бачу невідповідності в історіях, які ти розповідаєш про ті дні, Сете, — зауважив вищий спрен. — Боюся, що твоя пам’ять, як і пам’ять багатьох смертних, неповна або спотворена плином часу. Я супроводжуватиму тебе у священному поході, щоб судити, де правда.

— Дякую, — тихо промовив Сет.

— Можливо, тобі доведеться битися і знищувати тих, хто порушив власні закони. Ти зможеш це зробити?

— Мені... треба буде запитати Далінара. Він мій Ідеал.

— Якщо ти вдосконалюватимешся як Неболам, то маєш сам стати законом. Щоб досягти свого повного потенціалу, ти повинен сам пізнати правду, а не покладатися на милицю, запропоновану Третім Ідеалом. Пам’ятай про це.

— Пам’ятатиму.

— Поки що продовжуй виконувати свої обов’язки. Але пам’ятай: незабаром прийде час, коли ти повинен будеш залишити їх заради чогось більшого.

Сет стояв на місці, а спрен знову став невидимим. Він завжди був поруч, спостерігав і оцінював його гідність. Сет вийшов на галявину й побачив, що Далінар тихо балакає з жінкою у формі посильної.

Сет відразу насторожився, схопив меч і підійшов, щоб стати позаду Далінара, готовий захистити його.

«Сподіваюся, все гаразд, бо я тебе не покликав! — сказав меч. — Я відчував її, хоча й не бачив, і вона, здається, не зла. Навіть якщо вона не підійшла, щоб підняти мене. Хіба це не грубо? Але грубі люди можуть бути незлими, правда?»

Сет уважно спостерігав за жінкою. Якби хтось хотів убити Далінара, він напевно послав би вбивцю, який здавався б невинним.

— Я не впевнена щодо деяких речей у цьому списку, — казала вона. — Перо і папір? Для чоловіка?

— Тараванджіан уже давно перестав удавати, що не вміє читати, — відповів Далінар.

— Тоді папір дозволить йому записувати змови проти нас.

— Можливо, — сказав Далінар. — Але проявимо милосердя, даючи йому можливість побути наодинці зі словами. Виконай це прохання. Що ще? — Він хоче, щоб йому частіше приносили свіжу їжу, — сказала посильна. — І більше світла.

— Я вже велів принести йому більше світла. Чому доручення не виконано?

Сет пильно спостерігав. Тараванджіан висував вимоги? Вони не повинні йому нічого давати. Він небезпечний. Він...

Сет завмер — маленький Ґавінор підійшов до нього. Він протягнув дерев’яний меч руків’ям до Сета. Хлопчик мав би його боятися, але натомість усміхнувся й помахав мечем.

Сет узяв його вагаючись.

— Камінь — це найдивніше прохання, — продовжила посильна. — Навіщо йому ідеально круглий гладкий камінь? І навіщо саме камінь з кварцовою жилкою?

Серце Сета ледь не зупинилося. Круглий камінь. З кварцовими включеннями?

— Справді дивне прохання, — задумливо сказав Далінар. — Запитай, навіщо йому це, перш ніж виконувати прохання.

Круглий камінь.

З кварцовими включеннями.

Присяжний камінь.

Сет роками дотримувався закону Присяжного каменя. Багатовікова традиція його народу диктувала, як ставитися до Заблудлих. Вони ставали предметами, а не людьми. Ними можна було володіти.

Тараванджіан хотів Присяжний камінь. Навіщо?

НАВІЩО?

Коли посильна поквапилася геть, Далінар запитав, чи не бажає Сет приєднатися до тренувань з мечем, але той ледве зміг пробурмотіти виправдання і повернувся на своє місце біля дерева, стискаючи в руці маленький дерев’яний меч.

Він повинен дізнатися, що замислив Тараванджіан.

Він повинен зупинити стариганя. Перш ніж той уб’є Далінара.

І-8 Чирі-Чирі

Чирі-Чирі спробувала сховатися у своїй траві. На жаль, вона вже занадто виросла. Вона не була схожа на звичайних крєм’ячків, тих, що снують довкола, крихітних і нікчемних. Вона щось більше. Вона могла думати. Могла рости. І могла літати.

Нічого з цього не допомогло, коли вона випала з горщика з травою на робочий стіл. Тваринка перевернулася й роздратовано клацнула, а потім подивилася на Рисн, яка сиділа, видаючи звуки разом з іншою м’якою істотою. Чирі-Чирі не завжди розуміла звуки з рота цих м’яких. Вони не клацали, і в їхніх звуках не було ритму. Тому іноді їхні звуки просто нагадували шуми.

А іноді й ні. У звуках була закономірність, яку вона дедалі краще розуміла. І в їхніх тонах часом був настрій, майже як ритм. Вона підповзла ближче до столу, намагаючись прислухатися.

Це було важко. Чирі-Чирі не любила слухати. Їй подобалося робити те, що вона вважала потрібним. Спати — правильно. Їсти — правильно. Показати, що вона щаслива, голодна або сумна — теж правильно.

Спілкування має стосуватися настроїв, бажань, потреб. А не оце все ляскання, плескання, неохайні вологі звуки.

Подібні до тих, які зараз видавала Рисн, розмовляючи зі старим м’яким, який був їй як батько. Чирі-Чирі перелізла через стіл у свою коробку. Вона пахла не так живо, як трава, але була гарною, наповненою м’якими речами й покритою лозою. Чирі-Чирі заклацала. Задоволення. Задоволення вона вважала правильним.

— Я не розумію й половини з того, що ти пояснюєш, Рисн, — сказав старий м’який, з яким вони сиділи на кріслах за столом.

Чирі-Чирі зрозуміла деякі слова. І його тихий, але напружений тон. Збентежений. Так, це збентеження. Як коли тебе кусає за хвіст той, кого ти вважаєш щасливим.

— Ти говориш таке... ці Несплячі... всюди навколо нас? Рухаються серед нас? Але вони не... люди?

— Я думаю, вони настільки далекі від людей, наскільки це можливо, — відповіла Риси, сьорбаючи чай.

Чирі-Чирі зрозуміла її краще. Риси не була збентежена. Більш вдумлива. Вона була такою аж із часів... тієї події на батьківщині.

— Я думав, що готував тебе до такого, — сказав м’який старигань, — я ж навчав тебе мистецтва переговорів.

— Ну, тобі ж завжди подобалося подорожувати шляхами, які інші вважали надто складними, — зауважила Рисн. — І ти насолоджувався торгівлею з людьми, яких ігнорували твої конкуренти. Ти бачив можливості в тому, що інші відкидали. Це практично те саме.

— Вибач, Рисн, люба моя доню, але це здається зовсім інакшим.

Обоє замовкли, але це була не та тиша задоволення, як коли хтось щойно поїв.

Чирі-Чирі повернулася, щоб знову загорнутися в ковдру, але відчула вібрацію, що підіймалася крізь землю. Такий собі заклик, своєрідне попередження. Один із ритмів Рошару.

Це нагадало їй панцирі мертвих, яких вона бачила на батьківщині, їхні порожні хітинові оболонки, їхня зяюча порожнеча, така тиха й безшумна. Тиша від тих, що з’їли все, а потім їх самих з’їли.

Чирі-Чирі не вдалося сховатися. Ритм шепотів, що вона не може робити тільки те, що легко. Наставали темні часи, і порожні черепи попереджали про це. І вібрації того місця. Підбадьорливі. Вимогливі. «Стань кращою. Ти повинна стати кращою».

І ось Чирі-Чирі вилізла зі своєї коробки й поповзла на підлокітник крісла Рисн. Господарка підхопила її, гадаючи, що тваринка хоче, щоб її почухали біля тієї частини вздовж голови, де панцир стикався зі шкірою. І це було приємно. Так приємно, що Чирі-Чирі забула про порожні черепи та попереджувальні ритми.

— Чому мені здається, — сказав старий м’який, — що тобі не слід було розповідати мені про це? Що більше людей дізнаються, що ти накоїла, Рисн, то небезпечніше це буде ДЛЯ тебе.

— Я усвідомлюю це. Але... бабску... Мені треба було бодай комусь розказати. Зараз я потребую твоєї мудрості більше ніж будь-коли.

— Моя мудрість не поширюється на справи богів, Рисн, — відказав він. — Я просто старий дід, який вважав себе розумним... аж доки його самолюбство ледь не зруйнувало життя та кар’єру його найперспективнішої учениці. Рисн різко сіла, змусивши Чирі-Чирі стрепенутися й куснути її за пальці. Чому Риси перестала її чухати?

Ох. Ці емоції. Чирі-Чирі майже відчувала, як вони бринять у Риси, немов ритми. Вона сумна? Чому сумна? У них достатньо їжі. Їм тепло і безпечно.

Річ у порожнечі? В небезпеці?

— Бабску, — сказала Рисн. — Ти все ще звинувачуєш себе в моїй дурості? Мої дурниці — лише мої.

— Ах, але я знав про твою зухвалість. І моїм обов’язком було перевірити.

Він узяв її за руки, тож Чирі-Чирі злегка їх ущипнула, аж поки Рисн не зиркнула на неї. Ну добре, вони все одно несмачні.

Ці двоє м’яких чимось ділилися. Майже так, як могли б висловлювати емоції за допомогою вібрації чи дзижчання, замість того щоб ляпати губами та ворушити надто розм’яклими обличчями. Це справді було дивно. Чому вся їхня шкіра не відпадає, адже в них немає панцира, який її утримує? Чому вони не дряпаються об усе, на що наштовхуються?

Але так, вони ділилися думками. І нарешті старий кивнув, встаючи:

— Я допоможу тобі впоратися з цим, Рисн. Так, я не повинен скаржитися на власні недоліки. Ти прийшла до мене, виявивши цим велику честь.

— Але ти не повинен нікому казати, — попросила вона. — Навіть королеві. Вибач.

— Я розумію, — мовив він. — Подумаю над тим, що ти мені розказала, а потім побачу, яку пораду — якщо така взагалі є — можу дати щодо цієї унікальної ситуації.

Він узяв капелюха й уже хотів піти, але завагався й промовив лиш одне слово:

— Зоресколки.

Старий якимось чином наповнив це слово змістом. Недовірою та подивом.

Коли він пішов, кілька укусів змусили Рисн знову почухати Чирі-Чирі. Але вона відволікалася, і незабаром Чирі-Чирі більше не могла насолоджуватися чуханням. Не з тими порожніми очима, що говорили до неї. Попереджали її.

Щоб насолоджуватися легкими днями, іноді доводилося спочатку робити складні речі. Рисн активувала своє крісло, і те злетіло на кілька дюймів над землею, хоча в нього не було крил. Чирі-Чирі зіскочила на стіл.

— Мені потрібно щось поїсти, — сказала Рисн. І Чирі-Чирі зосередилася на звуках, а не на втомленому ритмі.

Їсти. Їжа.

— Їззззззти, — Чирі-Чирі намагалася змусити свої мандибули прокладати ці звуки, видихнувши через горло і силуючи свій панцир завібрувати.

Риси усміхнулася:

— Я занадто втомлена. Почулося, наче...

— Ррррризззнн, — промовила Чирі-Чирі. — Їззззти. Їжжжа.

Так, здається, правильно. Вийшли хороші ротові звуки. Принаймні Риси впустила свою чашку чаю й шоковано завібрувала.

Можливо, так буде краще. І не тільки через порожні черепи. Бо якби м’які істоти її розуміли, було б набагато легше попросити почухати себе, коли потрібно.

І-9 Меч

Тараванджіан прокинувся з болем. Останнім часом кожен ранок ставав запеклим змаганням. Що більш боляче — рухатися чи залишатися в ліжку? Рух означав більше болю. Залишатися в ліжку — більше страждань. Зрештою він вибрав біль.

Насилу одягнувшись, він змучено присів перепочити на край ліжка. Глянув на записи, видряпані на боці висунутої шухляди. Він повинен це приховувати? Повинен. Сьогодні слова здавалися йому переплутаними. Йому довелося довго дивитися на них, щоб зрозуміти.

Сьогодні він дурний. Наскільки? Занадто... занадто дурний. Він упізнав це відчуття — його думки рухалися, наче крізь густий сироп. Він встав. Це світло? Так, сонячне світло.

Він почовгав до головної кімнати своєї в’язниці. Сонячне світло, б’є через відчинене вікно. Дивно. Він не залишав вікно відчиненим.

«Усі вікна були забиті дошками, — подумав він. — Хтось виламав одне. Може, буря?»

Ні. Він повільно усвідомив, що це Далінар, мабуть, наказав відчинити вікно. Добрий Далінар. Цей чоловік подобався йому.

Тараванджіан попрямував до сонячного світла. Охоронці стоять надворі. Так, вони спостерігатимуть. Вони знають, що він убивця. Старий усе одно всміхнувся їм, а потім розгорнув маленький згорток на підвіконні. Блокнот, перо і трохи чорнил. Хіба він просив усе це? Він намагався пригадати.

Бурекляття. Він хотів спати. Але не міг проспати ще один день. Він робив це занадто часто.

Тараванджіан повернувся до своєї кімнати й сів, а потім зрозумів, що забув, що хотів зробити. Повернувся, знову подивився на ручку й папір і лише тоді згадав. Він знову пішов до своєї спальні. Витяг шухляду з інструкціями. Повільно прочитав їх. Потім ще раз прочитав.

Він старанно переписав їх у зошит. Це був список речей, які мав сказати, якщо зможе зустрітися з Сетом наодинці. Кілька разів було підкреслено слова «Не розмовляй з Далінаром». У своєму нинішньому стані Тараванджіан не був певний щодо цього. Чому б не поговорити з ним?

Розумніший він був переконаний, що їм слід зробити це самим. Далінару Холіну не можна довіряти плани Тараванджіана. Бо Далінар Холін зробить те, що правильно. Не те, що потрібно.

Тараванджіан змусив себе поїсти. В іншій кімнаті лежав хліб, який уже зачерствів. Він повинен був попросити кращої їжі. Лише пожувавши хліб, він подумав піти подивитися на стіл прямо за дверима, куди йому приносили їжу. Сьогодні день, коли принесли свіжу їжу. І ось вона. Свіжий хліб. В’ялене м’ясо. А варення нема.

Він почувався дурнем. Чому б не пошукати свіжої їжі, перш ніж змусити себе давитися старою? Важко так жити. Припускатися легких помилок. Забувати, що він робить і чому.

Принаймні він сам. До того як з’явилися хороші слуги, люди завжди дуже злилися на нього, коли він був дурним. А оскільки він ставав емоційним, коли був дурним, то часто плакав. Невже вони не розуміли? Він ускладнював їм життя. Але сам жив у труднощах. Він не навмисно створював їм проблеми.

Люди сприймали свій розум як щось належне. Вони вважали себе чудовими через те, якими народилися.

— Зраднику! — гукнули знадвору. — До тебе відвідувач! Тараванджіан відчув сплеск тривоги, його пальці затремтіли, він загорнув і стис блокнот. Відвідувач? Невже прийшов Сет? Посаджене насіння принесло плоди?

Він перевів дух, намагаючись упорядкувати думки. У голові панував безлад, і крик охоронця змусив його підскочити, а потім кинутися на звук. Бранець підготувався до того, що побачить Сета. Цей зацькований погляд. Мертві очі. Натомість біля вікна Тараванджіан побачив юнака з чорним волоссям, в якому вкраплялися білі пасма. Син Чорношипа, Ренарін.

Тараванджіан завагався, хоча охоронці махнули йому, щоб пішов поговорити з хлопцем.

Він не готувався до цього. Ренарін. Їхній тихий порятунок. Чому він прийшов? Тараванджіан не підготував у своєму блокноті відповіді для цієї зустрічі.

Бранець підійшов до вікна, і охоронці відступили, щоб лишити їх віч-на-віч. Тараванджіан чекав, сподіваючись, що Ренарін заговорить першим. Але юнак стояв і мовчав, тримаючись на відстані від вікна, немов гадав, що Тараванджіан простягне долоню та схопить його.

Руки Тараванджіана були холодні. Його живіт закрутило.

— Щось змінилося, — нарешті мовив Ренарін, дивлячись убік, коли говорив. Він уникав зустрічатися з людьми очима. Але чому? — Щось, пов’язане з тобою. Нещодавно. Чому?

— Не знаю, ясновельможний, — сказав Тараванджіан, хоча від цієї брехні його лоб укрився потом.

— Ти завдав болю моєму батькові, — продовжив Ренарін. — Думаю, ще донедавна він гадав, що зможе змінити тебе. Не знаю, чи бачив я його коли-небудь таким похмурим, як тоді, коли він говорив про тебе.

— Я б... — Тараванджіан спробував думати. Слова. Які слова? — Я б хотів, щоб він змінив мене, ясновельможний. Я б хотів, щоб мене змінили.

— Я вірю в це, — сказав Ренарін. — Я бачу твоє майбутнє, Тараванджіане. Воно темне. Не схоже ні на що, що я бачив раніше. Проте в темряві мерехтить цятка світла. Я хвилююся, що станеться, якщо воно згасне.

— Я б теж хвилювався.

— Я можу помилятися, — Ренарін завагався, а потім заплющив очі, ніби ретельно обдумуючи наступні слова. — Ти в темряві, Тараванджіане, і мій батько вважає, що ти заблукав. Я пережив його повернення і завдяки цьому зрозумів, що жодна людина не може заблукати так далеко, щоб не знайти шляху назад. Ти не самотній.

Юнак розплющив очі, зробив крок уперед, підняв руку й простягнув Тараванджіану. Цей жест здався незграбним. Наче Ренарін був не зовсім упевнений, що робить.

«Він хоче, щоб я взяв його за руку».

Тараванджіан цього не зробив. Побачивши це, він захотів розплакатися, але стримався.

Ренарін забрав руку й кивнув:

— Я дам тобі знати, якщо побачу щось, що може допомогти тобі прийняти рішення.

З цими словами хлопець пішов у супроводі одного з охоронців — того, який раніше кричав на Тараванджіана.

Залишився ще один охоронець, невисокий, непоказний алетієць, і він підійшов до вікна, щоб поглянути на Тараванджіана. Бранець спостерігав, як Ренарін відходить від в’язниці, шкодуючи, що не має сміливості покликати хлопця.

Дурні емоції. Тараванджіан не заблукав у темряві. Він сам обрав цей шлях і чітко знав, куди йде. Хіба ні?

— Він помиляється, — сказав охоронець. — Не всі ми можемо повернутися з темряви. Є деякі минулі вчинки, які завжди псуватимуть людину.

Тараванджіан насупився. В охоронця був дивний акцент. Мабуть, він жив у Шиноварі.

— Чому ти попросив Присяжний камінь? — наполегливо запитав охоронець. — Яка твоя мета? Ти хочеш мене спокусити чи обдурити?

— Я навіть не знаю тебе.

Чоловік незмигно дивився на нього. Ці очі, немов у мерця... і Тараванджіан нарешті зрозумів те, що в будь-який інший день помітив би відразу. Сьогодні охоронець накинув іншу ілюзію.

— Сет, — прошепотів Тараванджіан.

— Чому? Чому ти шукаєш Присяжний камінь? Я більше не виконуватиму твоїх наказів. Я стаю вільною людиною.

— У тебе є меч? — запитав Тараванджіан.

Він простяг руку, хоч це було безглуздо, і спробував схопити Сета. Той легким рухом відступив, і Тараванджіан хапнув повітря.

— Меч. Ти приніс його?

— Я не служитиму тобі, — сказав Сет.

— Послухай мене. Ти мусиш... меч... Зачекай хвилинку.

Він почав люто гортати блокнот у пошуках слів, які переписав із шухляди столу.

— «Меч, — прочитав він, — це те, чого ми не очікували. На Діаграмі його ніде не було. Але Одіозум боїться цього. Ти розумієш? Він боїться його. Я думаю, що меч може зашкодити йому. Ми атакуємо його цим мечем».

— Я не служитиму тобі, — повторив Сет. — Ти більше не зможеш мною маніпулювати. Мій камінь... завжди був просто каменем... Батько сказав...

— Твій батько помер, Сете, — перебив його Тараванджіан. — Послухай мене. Послухай, — він знову зачитав із зошита: — «На щастя, я вважаю, що його здатність бачити нас тут обмежена. Тому ми можемо говорити вільно. Сумніваюся, що ти зможеш нашкодити Одіозуму безпосередньо, якщо не потрапиш в одне з його видінь. Ти повинен потрапити в одне з цих видінь. Зможеш це зробити?»

У блокноті були ще записи про те, як маніпулювати Сетом. Тараванджіан прочитав їх, і ці слова завдали йому болю. Хіба цей чоловік і так недостатньо всього пережив?

Він відкинув ці маніпуляції й подивився на Сета.

— Будь ласка, — прошепотів Тараванджіан. — Будь ласка, допоможи мені.

Здається, Сет не почув. Він повернувся, щоб піти.

«Ні!»

— Послухай, — гукнув Тараванджіан, відходячи від сценарію та ігноруючи накази розумнішого себе. — Віддай меч Далінару. Іноді Далінар потрапляє у видіння Одіозума. Меч потрапить туди разом з ним. Ти розумієш? Одіозум думає, що меч в Урітіру. Він не знає, що ти тут. Він не бачить цього через сили Ренаріна.

Розумніший Тараванджіан стверджував, що не хоче співпрацювати з Далінаром, тому що це надто небезпечно або тому, що Далінар не повірить йому. Ця брехня змусила дурного Тараванджіана захотіти від сорому вдарити себе кулаками в обличчя. Але правда виявилася ганебнішою.

Сетові було байдуже, з яким Тараванджіаном він говорить.

— Я не розумію твоїх маніпуляцій, — сказав він, відходячи. — Мені слід було збагнути, що я не розумітиму, як працює твій розум. Усе, що я можу зробити, — це відмовитися.

Він пішов, відправивши іншого охоронця назад стежити за Тараванджіаном, а той стояв, стискав свій маленький блокнот і плакав.