Ресторан на краю Всесвіту

РОЗДІЛ 6

“Алло? Так, Це видавництво “Мегадодо”, редакція “Путівника по Галактиці для космотуристів”, найчудовішої книжки у всьому розвіданому Всесвіті. Чим я можу вам допомогти?” – сказала велика рожевокрила комаха у трубку з сімдесяти телефонів, що стояли вишикувані на просторій хромованій поверхні секретарського столу у приймальні редакції “Путівника по Галактиці для космотуристів”. Її крила затремтіли, очі забігали. Вона спостерігала за усіма цими неохайними істотами, що юрмилися у фойє, бруднили килим, залишали брудні відбитки рук на шпалерах. Вона була задоволена тим, що працювала у редакції “Путівника по Галактиці для космотуристів”, от тільки б якось відвадити звідсіля усіх оцих космотуристів. Хіба ж їм не належиться вештатись по брудних космопортах чи ще деінде? Вона була переконана, що десь колись прочитала у цій книжці про те, як важливо вештатися саме в брудних космопортах. На жаль, більшість із них з’явилися сюди і цілими днями підпирали стіни цієї гарненької чистої і блискучої приймальні, здається одразу після того, як побували в особливо брудних космопортах. Єдине, задля чого вони сюди приходили, так це щоб поскаржитися. У комахи здригнулися крильця.

– Що ви кажете? – сказала вона комусь по телефону; – Так, я передала ваше повідомлення панові Зарнівупу, але, боюся, ви з ним не зустрінетеся, бо за ним уже і слід прохолов. Зараз він у міжгалактичному круїзі. Вона нетерпляче відмахнулася щупальцем від однієї з неохайних істот, яка лютилася і намагалася привернути до себе її увагу. Нервовим жестом вона показала сердитому відвідувачеві, щоб той прочитав об’яву на стіні зліва від неї і не перешкоджав під час важливої телефонної розмови.

– Так, – сказала комаха, – він у себе в кабінеті, але саме перебуває у міжгалактичному круїзі. Щиро дякуємо за ваш дзвінок, – і з грюкотом кинула трубку на важелі.

– Прочитайте об’яву! – гримнула вона на сердитого чоловіка, який мав намір подати скаргу про найсміховиннішу і найнебезпечнішу дезінформацію, яку надрукувала у книжці.

“Путівник по Галактиці для космотуристів” – це незамінний супутник усіх тих, кому не терпиться досліджувати сенс життя у просторах безконечно складного і дивовижного Всесвіту, бо хоча даремно було б сподіватися від цієї книжки, що вона виявиться корисною та пізнавальною в усіх випадках, на її сторінках принаймні зазначалося, що там, де допущені неточності, інформація таки дійсно неточна. Якщо ж ішлося про значні протиріччя, то, ймовірно, щось негаразд було з реальними фактами.

У цьому і полягала суть об’яви. Звучала вона так: “Зміст путівника сумнівам не підлягає. Невірогідною часто буває реальність”.

Такий висновок приводив до певних цікавих наслідків. До прикладу, коли на видавців “Путівника” подали в суд сім’ї тих, що загинули внаслідок буквального розуміння опису планети Трааль (у книжці говорилося: “Хижі Блатерні Блощиці часто готують цілком пристойну їжу для прибулих туристів”, а мало бути “Хижі Блатерні Блощиці часто готують цілком пристойну їжу з прибулих туристів”), вони стали наполягати, що перший варіант цього речення набагато привабливіший з точки зору естетики, викликали знаного поета, який під присягою посвідчив, що краса – це правда, а правда – краса, і у такий спосіб спробував довести, що в цій справі винуватою стороною є саме життя, бо немає в ньому, як з’ясовується, ані краси, ані правди. Судді погодилися, виголосили зворушливу промову, звинуватили Життя у неповазі до суду, а перед тим, як вирушити на майданчик і приємно розважитися партією в ультрагольф, у належному порядку позбавили його усіх присутніх.

Зафод Бібльброкс увійшов до приймальні і наблизився до комахи-секретаря.

– О’кей, – сказав він, – де тут Зарнівуп? Давайте його сюди.

– Вибачте, сер, – крижаним тоном відповіла комаха. Їй не подобалося, коли до неї отак зверталися.

– Зарнівуп. Мені він потрібен, ясно? Давай його сюди.

– Даруйте, сер, – різко відповіла маленька хирлява істота, – якщо ви трохи охолонете...

– Слухай, – перебив її Зафод. – Я охолов аж по саме нікуди, ясно? Я до того холодний, що у мені можна харчі зберігати не гірше як у холодильнику. Я такий спокійний, що ледве язиком повертаю. А тепер рухайся жвавіше, інакше я тут усе розтрощу.

– Гаразд, якщо ви дасте мені можливість пояснити, сер, – відповіла комаха, подригуючи найнервовішим зі своїх щупалець, – то я скажу вам, що це неможливо, бо Зарнівуп зараз у міжгалактичному круїзі. “От чорт!” – подумки вилаявся Зафод.

– Коли він повинен повернутися? – запитав він.

– Повернутися, сер? Він у своєму кабінеті.

Зафод помовчав, намагаючись проаналізувати щойно почуте. Нічого путнього з цього не вийшло.

– Отже цей тип у міжгалактичному круїзі... і у себе в кабінеті? – Він перехилився через стіл і вхопився за щупальце, що все ще тремтіло.

– Послухай мене, триоке чудо, – сказав він, – ти краще не забивай мені баки, бо я ще й з не такими, як ти, спокійно давав собі раду натщесерце.

– Ой, а ви хто такий, золотце, що таке говорите? – обурилася комаха. Її крильця затремтіли від люті. – Може, Зафод Бібльброкс чи що?

– Ти можеш полічити мої голови, – з притиском у голосі сказав Зафод.

Комаха розгублено моргнула. Потім ще раз.

– То ви справді Зафод Бібльброкс? – пропищала комаха.

– Ага, – підтвердив Зафод, – але не кричи так голосно, бо мене схоплять.

– Той самий Зафод Бібльброкс?

– Ні, один з багатьох Зафодів Бібльброксів, хіба не знаєш, що їх тепер усюди, як насіяно. Схвильована комаха замахала щупальцями.

– Але ж, сер, – запищала вона, – щойно по субефірному радіо передавали новини. Говорили, що ви загинули.

– Угу, цілком вірно, – сказав Зафод, – я просто ще не перестав рухатися.

Ну, добре. Де можна знайти Зарнівупа?

– Е, сер, його кабінет на шістнадцятому поверсі, але...

– Але він у міжгалактичному круїзі... Чув уже, чув. Як мені туди потрапити?

– Щойно встановлені Транспортери щасливих вертикальних людей виробництва корпорації “Сіріус кібернетікс” он там, у протилежному кутку, сер. Але ж, сер...

Зафод уже хотів було йти, але повернувся.

– Що таке? – запитав він.

– Чи не скажете ви мені, чому вам потрібен саме Зарнівуп?

– Авжеж, – відповів Зафод, який і сам мало що розумів, – я просто сказав сам собі, що мені це потрібно.

– Що ви сказали, сер?

Зафод по-змовницьки нахилився над столом.

– Я щойно ні з сього ні з того матеріалізувався у одному з ваших кафе, – розповів він, – у результаті суперечки з духом мого прапрадідуся. І щойно я там опинився, як моє колишнє “я”, яке до того щось там перемкнуло у мізках, вигулькнуло у голові і каже: “Знайди Зарнівупа”. Я ніколи і не чув про цього типа. Ось і усе, що я знаю. І ще те, що я повинен розшукати того, хто керує Всесвітом.

Він підморгнув комасі.

– О, пане Бібльброкс, сер, – шанобливо-захоплено сказала комаха, – де ви, там завжди таємниці. Про вас треба знімати фільм.

– Еге ж, – відповів Зафод, поклавши руку на блискуче рожеве крильце, – а тобі, дитинко, слід повернутися у реальне життя.

Комаха застигла на хвилю, щоб погамувати хвилювання, а потім простягнула щупальце, щоб відповісти на телефонний дзвінок.

Їй перешкодила чиясь металева рука.

– Пробачте, – сказав власник металевої руки таким голосом, що від нього більш сентиментальна комаха неодмінно зайшлася б плачем.

Але цій комашині сентиментальність не була властивою, до того ж вона на дух не зносила роботів.

– Так, сер, – відрізала вона, – можу я вам чимось допомогти?

– Сумніваюся, – відповів Марвін.

– Що ж, у такому випадку, ви пробачте, але... – тепер одночасно озвалися шість телефонів. Комаху очікувало мільйон справ.

– Ніхто не може мені допомогти, – продекламував Марвін.

– Гаразд, сер, але...

– Ніхто, щоправда, і не намагався, – Металічна рука, якою Марвін торкнувся щупальця, тепер безсило повисла. Він похилив голову.

– Та невже? – з іронією в голосі сказала комаха.

– Та й кому спаде на думку допомогти роботові-слузі, хіба ж ні?

– Вибачте сер, але якщо...

– Тобто кому вигідно добре ставитися до робота або допомагати йому, якщо він не запрограмований відчувати вдячність?

– Отже у вас її немає? – запитала комаха, яка, здавалося, була не в силах покінчити з цією розмовою.

– Мені так ніколи і не траплялася нагода дізнатися про це напевно, – повідомив їй Марвін.

– Послухай, ти, нещасний кусень нікудишнього залізяччя...

– Чи не хочете ви поцікавитися, що мені потрібно?

Комаха помовчала. З рота висунувся довгий і тонкий язик, облизав очі і знову зник у ротовому отворі.

– А чи варто це робити? – запитала вона.

– А чи варто взагалі робити що-небудь? – негайно відреагував Марвін.

– Що... вам... потрібно?

– Я тут шукаю декого.

– Кого саме?

– Зафода Бібльброкса, – відповів Марвін. – Он він.

Комаха смикнулася від люті. Їй не вистачало слів.

– То чому ж ви мене запитуєте? – закричала вона.

– Просто мені хотілося побалакати з кимось, – сказав Марвін.

– Що?

– Це доймає до живого, правда?

Заскрипіли механічні деталі електроприводу: Марвін розвернувся і покотився геть від столу. Він наздогнав Зафода, коли той підходив до ліфта.

Від здивування Зафод аж підскочив.

– Агов... Марвін? – зрадів він. – Марвіне! Як ти тут опинився?

– Я не знаю, – відповів той.

– Але ж...

– Я сидів собі у вашому кораблі і чувся дуже пригніченим, а наступної миті уже стовбичив тут і відчув себе нестерпно нещасним. Напевно, це було Поле непередбаченості.

– Еге ж, – зітхнув Зафод, – я думаю, це прапрадідусь послав тебе сюди, щоб мені було веселіше.

– Велике тобі спасибі, дідусю, – впівголоса додав він.

– Ну, то як ти маєшся? – запитав він уголос.

– О, дуже гарно, – сказав Марвін, – якщо вам було б до вподоби побувати в моїй шкурі. Особисто мені це вже надокучило.

– Угу, угу, – погодився Зафод, і тут прочинилися двері ліфта.

– Привіт, – солоденьким голосом привітався ліфт, – у цій поїздці я буду вашим ліфтом і домчу вас до будь-якого поверху, який вам буде до вподоби. Мене спроектовано і виготовлено у корпорації “Сіріус кібернетікс” з тим, щоб я піднімав вас, візитерів, до кабінетів співробітників “Путівника по Галактиці для космотуристів”. Якщо вам сподобається ваша поїздка, а буде вона швидкою і приємною, то вам, можливо, буде цікаво скористатися іншими ліфтами, які нещодавно встановили у будинках Галактичної податкової служби, компанії з виробництва дитячої їжі “Бубілу” та у Державній лікарні Сіріуса для психічно хворих, де багато колишніх співробітників корпорації “Сіріус кібернетікс” неабияк втішаться вашим відвідинам, вашому співчуттю і веселим розповідям із зовнішнього світу.

– Еге, – сказав Зафод, заходячи до кабіни, – що ще ти вмієш, крім молоти язиком?

– Я піднімаюся вгору, – сказав ліфт, – а ще опускаюся вниз.

– Гаразд, – сказав Зафод, – ми поїдемо вгору.

– Або вниз, – нагадав йому ліфт.

– Добре, добре, давай, будь ласка, вгору.

Ліфт на секунду замовк.

– Вниз теж непогано, – запропонував ліфт з надією у голосі.

– Та невже?

– Просто розкішно.

– Вірю, – сказав Зафод, – а тепер давай-но догори, гаразд?

– А чи можна поцікавитися, – якомога солодшим голосом дуже розсудливо запитав ліфт, – чи ви розглянули усі ті можливості, які у вас з’являться, якщо ви поїдете вниз?

Зафод гримнув однією з голів у стіну ліфта. “Ну навіщо йому це все?”, – подумав він. Ще б пак, якраз цього йому бракувало найбільше. Він не напрошувався сюди. Якщо б його зараз хтось запитав, де він хоче опинитися, він би відповів (а так він завжди відповідає), що найкраще було б лежати собі на пляжі в оточенні принаймні п’ятдесяти вродливих жіночок і невеликої групи експертів, які б допомагали красуням знаходити нові способи розважати його. Крім цього, можливо, він би додав ще кілька пристрасних слів про їжу. Чого йому не хотілося, так це ганятися за кимсь, хто начебто править Всесвітом, тобто виконує роботу, при якій міг би й залишатися, бо як не він, то хтось інший все одно робив би її. Але найбільше йому не хотілося стояти тут у кабінці і сперечатися з ліфтом.

– Які ще можливості? – втомлено запитав він.

– Що ж, – заторохкотів медоточивий голос, – там підвал, архів, система центрального опалення і... е... Перелік вичерпався.

– Нічого надзвичайного, – зрештою визнав ліфт, – але це можливість вибору.

– О Боже мій, – пробурмотів Зафод, – хіба я коли мріяв про зустріч з ліфтом-екзистенціалістом? – І гримнув п’ястуками в стіну. – Що це на нього найшло? – процідив він.

– Він не хоче підніматися, – спокійно відповів Марвін. – Я гадаю, він боїться.

– Боїться? – вигукнув Зафод. – Чого він боїться? Висоти? Ліфт, який боїться висоти?

– Ні, – нещасним голосом відповів ліфт, – майбутнього...

– Майбутнього? – ледь не закричав Зафод. – Чого цій нещасній машині треба, невже вона піклується про пенсію?

У цю хвилину позаду них несподівано прийшли в рух якісь механізми.

– Усі ми передбачуємо майбутні події, – пошепки, наче нажаханий, сказав ліфт, – це частина нашої програми.

Зафод визирнув з ліфта – збуджений натовп збирався навколо ліфтів.

Люди показували на щось пальцями і вигукували незрозумілі слова.

Усі ліфти будинку спускалися вниз. Дуже швидко.

Він пірнув назад.

– Марвіне, – сказав він, – давай-но зроби так, щоб цей ліфт рушив догори. Ми повинні дістатися до Зарнівупа.

– Навіщо? – меланхолійно запитав Марвін.

– Я не знаю, – відповів Зафод, – але коли я його розшукаю, то для нього ж самого буде краще, якщо він пояснить мені, з яких таких серйозних причин мені хочеться побачитися з ним.

Сучасні ліфти – досить дивні й складні пристрої. Древні електричні підйоми і “розраховані максимум на вісім осіб” пристрої так само схожі на Транспортери щасливих вертикальних людей виробництва корпорації “Сіріус кібернетікс”, як пакетик смажених горішків на ціле західне крило Державної лікарні Сіріуса для психічнохворих.

А все тому, що їхня робота побудована на дивному принципі “дефокусованого сприймання часу”. Іншими словами, вони мають здатність зазирати у найближче майбутнє, що дає їм можливість вчасно опинятися на потрібному поверсі, щоб підібрати вас, навіть ще до того, як вам спаде на думку, що вам потрібен ліфт. Таким чином уже не доводиться підтримувати надокучливі розмови, топтатися на місці, знайомитися і заводити приятелів, як колись були вимушені чинити люди, очікуючи викликаного ліфта.

Отож нічого дивного, що багато ліфтів, яких аж розпирало від інтелекту і передчуттів, терпіли жахливі муки розчарування від бездумного руху вгору і вниз, вгору і вниз, на знак екзистенціального протесту відважувалися на завжди нетривалі експерименти з горизонтальним рухом, вимагали, щоб їх допускали до процесу вироблення рішень, і врешті-решт закінчувалося це тим, що більше часу вони просиджували у підвалі і дулися невідомо на що.

У наш час збіднілі космотуристи, перебуваючи на будь-якій з планет зоряної системи Сіріуса, можуть легко підзаробити грошенят, працюючи порадником ліфтів-невротиків.

На шістнадцятому поверсі двері ліфта швиденько прочинилися.

– Шістнадцятий, – об’явив ліфт, – і запам’ятайте, я зробив це тільки тому, що мені подобається ваш робот.

Зафод і Марвін викотилися з ліфта, який одразу ж миттю зачинив двері і кинувся вниз з максимально можливою для його механізмів швидкістю.

Зафод втомлено роздивився навколо. У коридорі було пусто і тихо, ніщо не підказувало, в якій кімнаті міг сидіти Зарнівуп. Усі двері, що виходили в коридор, були зачинені і не мали на собі ніяких табличок.

Вони стояли поблизу переходу, який провадив з однієї вежі до іншої. Через великі шиби яскраве сонце Бети Великої Ведмедиці кидало на долівку квадрати світла, у яких кружляли пилинки. Зненацька за вікном промайнула якась тінь.

– Ліфт залишив нас напризволяще, – пробурмотів Зафод, який зовсім втратив свою безтурботність. Вони стояли і розглядалися в різні боки.

– Знаєш що? – озвався Зафод до Марвіна.

– Я знаю набагато більше, ніж ви уявляєте.

– Я абсолютно впевнений, що цей будинок не повинен тремтіти, – сказав Зафод.

Ступнями ніг він відчув, як будинок легенько затремтів під ним. Потім ще раз. У сонячному промінні пилинки закружляли веселіше. Ще одна тінь промайнула за вікном.

Зафод подивився на долівку.

– Або, – не дуже впевнено почав Зафод, – у них тут якась вібросистема для підтримки тонусу м’язів під час роботи, або ж...

Він вирішив підійти ближче до вікна і несподівано зупинився як укопаний, бо у цю хвилю його чутливі до небезпеки суперхроматичні окуляри Джу-Джанта-200 стали зовсім чорними. З різким дзижчанням повз вікно пролетіла ще одна велика тінь.

Зафод зірвав окуляри і одночасно з цим здригнувся від громоподібного вибуху. Він підскочив до вікна.

– О, – вигукнув він, – на будинок скидають бомби!

Ще один вибух струсонув будинком.

– Кому у цілій Галактиці могло спасти на думку бомбардувати видавництво? – вигукнув Зафод, але так і не почув відповіді Марвіна, бо у цю хвилину будинок здригнувся від нової бомбової атаки.

Він спробував було кинутися до ліфта – він розумів, що це позбавлено сенсу, але нічого іншого вигадати не міг.

Несподівано в одному з коридорів, які під прямим кутом відходили від головного, він помітив постать – це був якийсь чоловік. Він помітив Зафода.

– Бібльброксе, сюди! – крикнув чоловік.

Бібльброкс недовірливо зміряв того очима. Будинок застугонів від ще одного вибуху.

– Ну, – гукнув Зафод. – Ну, я Бібльброкс! А ви хто?

– Друг! – крикнув у відповідь чоловік і побіг до Бібльброкса.

– Он як? – сказав Зафод. – Чийсь друг зокрема чи просто по-дружньому ставитеся до всіх?

Незнайомець мчав по коридору, а під його ногами здригалася, наче божевільна, долівка. Він був невисокого росту, кремезний і засмаглий, а його одяг виглядав так, наче він двічі змотався навколо Галактики, не скидаючи його з себе.

– Чи знаєте ви, – закричав Зафод у вухо, коли той підбіг, – що ваш будинок бомбардують? Чоловік ствердно кивнув.

Несподівано навколо потьмяніло. Зафод повернувся через плече, щоб виявити причину, і відкрив рота від здивування – величезний, схожий на равлика, з металевим полиском зелений космічний корабель проплив у повітрі повз будинок. За ним наближалися ще два.

– Уряд, який ви зрадили, хоче прибрати вас до рук, Зафоде, – просичав йому у вухо незнайомець, – вони послали за вами ескадру винищувачів із зоряної системи Жаби.

– Винищувачі із зоряної системи Жаби! – повторив за ним Зафод. – От халепа!

– Вам зрозуміло?

– Що це за винищувачі з зоряної системи Жаби? – Зафод був впевнений, що вже чув, як хтось згадував про них, коли він ще був президентом. Але він ніколи не звертав уваги на службові справи.

Незнайомець потягнув його назад до дверей. Зафод не пручався. У повітрі, жалібно виючи, промайнуло щось схоже на павука і зникло в кінці коридору.

– Що це було? – пошепки запитав Зафод.

– Це вас розшукує робот-розвідник класу А з зоряної системи Жаби, – відповів незнайомець.

– Подумати тільки!

– Пригніться!

З протилежного боку з’явився трохи більший чорний павукоподібний об’єкт і щез із очей.

– А це..?.

– А це вас розшукує робот-розвідник класу Б з тієї ж сонячної системи.

– А оце? – запитав Зафод, коли втретє щось промчало повз них.

– Робот-розвідник класу В. Теж вас шукає.

– Гм, – вдоволено усміхнувся Зафод, – але ж і недотепи ці роботи, хіба ні?

З боку переходу до іншої вежі почувся грюкіт і гримотіння. Гігантська чорна тінь сунула переходом з протилежної вежі. Розмірами і формою вона нагадувала танк.

– От дива, а це що таке? – одними губами промовив Зафод.

– Танк, – відповів незнайомець, – робот-розвідник класу Г.

– Може, нам варто забиратися геть?

– Гадаю, що варто.

– Марвіне! – гукнув Зафод.

– Чого вам?

Марвін виповз з-під купи уламків далі по коридору і подивився у їхній бік.

– Бачиш того робота, що наближається до нас?

Марвін поглянув на величезну чорну брилу, що просувалася до них переходом, потім опустив голову і подивився на власне невелике металеве тіло. Потім знову підвів очі і подивився на танк.

– Мені здається, ви хочете, щоб я зупинив його, – сказав він.

– Еге ж.

– А ви тим часом рятуватимете свою шкуру.

– Ага, – відповів Зафод. – Ставай он там!

– Як добре, – зітхнув Марвін, – що тепер я принаймні знаю, що мені робити.

Чоловік потягнув Зафода за рукав, і Зафод подався за ним.

І тут у нього виникло запитання.

– А куди ми йдемо?

– У кабінет Зарнівупа.

– Ви вважаєте, що за таких обставин нам необхідна ця зустріч?

– Вперед.