Ресторан на краю Всесвіту

РОЗДІЛ 18

Головне фойє ресторану було майже безлюдним, але Форд прямував до виходу зиґзаґами, наче постійно обминав когось.

Зафод міцно вхопив його за плече і сяк-так завів до кабінки біля протилежної стіни холу.

– Що ти збираєшся зробити з ним? – запитав Артур.

– Його треба протверезити, – сказав Зафод, опускаючи монету у проріз автомата. Замигали лампочки, зашипів газ.

– Привіт, – вигукнув Форд, виходячи з кабінки через пару хвилин. – Куди ми йдемо?

– Вниз на стоянку транспорту, рушаймо.

– А як щодо Телепортативних часових машин? – поцікавився Форд. – З їхньою допомогою ми дістанемося прямісінько до “Золотого серця”.

– Авжеж, але мені набрид цей зореліт. Нехай Зарнівуп потішиться ним. Я не маю бажання грати в його ігри. Поглянемо, можливо, знайдемо щось інше.

З допомогою Транспортера щасливих вертикальних людей виробництва корпорації “Сіріус кібернетікс” вони спустилися у підземелля під рестораном.

Вони залишилися задоволені, переконавшись, що над ліфтом уже добряче познущалися – пообписували і пообдряпували – і той, везучи їх донизу, уже не намагався ощасливити своїх пасажирів.

Ліфт зупинився на дні шахти, двері відчинилися, і в обличчя вдарило холодне застояне повітря.

Перше, що вони побачили, вийшовши з ліфта, була довга бетонна стіна з п’ятдесятьма дверима – за ними містилися туалети для п’ятдесяти основних форм життя. Проте, як і на усіх інших стоянках Всесвіту впродовж усієї історії стоянок, тут же усе інше перебивав запах нетерпіння.

Вони завернули за ріг і опинилися на рухомій платформі, з якої відкривалася панорама просторого ангару, протилежний бік якого ховався у темряві.

Він був поділений на площадки, на яких стояли космічні кораблі. Вони належали гостям ресторану. Там були невеличкі загальновживані зорельоти, виробництво яких поставлено на конвеєр. Були там і великі просторі кораблі-лімузини, забавки багатіїв.

Коли платформа проповзала над ними, очі Зафода поблискували – то цілком могла бути заздрість. По правді, краще сказати прямо – це справді була заздрість.

– Ось він, – сказала Тріліан. – Марвін. Там, унизу.

Вони подивилися туди, куди вона вказувала. У сутінках вони ледве побачили невисоку металеву постать. Робот апатично вибивав невеликий килимок поруч із велетенським космічним кораблем срібного кольору.

Вздовж рухомої платформи через невеликі інтервали були встановлені широкі й прозорі труби, якими спускалися на стоянку. Зафод зійшов з платформи, ступив до однієї з таких труб і плавно з’їхав донизу. Інші взяли з нього приклад. Пригадуючи про це пізніше, Артур Дент подумав, що це був найприємніший спогад про подорожі Галактикою.

– Агов, Марвіне, – сказав Зафод, підходячи до робота. – Привіт, друже, ми раді знову тебе бачити.

Марвін обернувся і, якщо можливо, щоб на цілком нерухомому металевому обличчі читався докір, то саме це вони і побачили на ньому.

– Ні, неправда, – сказав він, – нікому я не потрібний.

– Хай буде по-твоєму, – сказав Зафод і відвернувся, щоб помилуватися кораблями. Форд пішов з ним.

До Марвіна підійшли тільки Артур і Тріліан.

– Та ні ж, ми справді раді тебе бачити, – сказала Тріліан і поплескала його по корпусі, що роботові аж ніяк не сподобалося, – подумати тільки, скільки чекати на нас.

– П’ятсот сімдесят шість мільйонів три тисячі п’ятсот сімдесят дев’ять років, – сказав Марвін. – Я рахував.

– Що ж, ось ми й знову тут, – сказала Тріліан, відчуваючи, – з погляду Марвіна цілком правильно, – що вона сказала щось не зовсім розумне.

– Найгіршими були перші десять мільйонів років, – сказав Марвін, – і другі десять мільйонів років теж були не кращими. Треті десять мільйонів років мені геть не сподобалися. Після них у мене, можна сказати, настрій погіршився. Він помовчав саме стільки, щоб вони відчули, що слід щось сказати у відповідь, але не дав їм рота розтулити.

– Найгірше почуваєшся, коли доводиться мати справу з людьми, – сказав він і знову вмовк. Тріліан прокашлялась.

– То ти...

– Найцікавіша розмова трапилася більше сорока мільйонів років тому, – продовжив він.

Знову пауза.

– О, лю...

– Та й то з кавоваркою.

Він зачекав.

– Це...

– Вам не подобається розмовляти зі мною. Я ж бачу, – сумно промовив Марвін.

Тріліан не залишалося нічого іншого, як побалакати з Артуром.

Трохи далі, в глибині ангару Форд Префект наткнувся на те, що йому дуже сподобалося. Фактично, таких речей було кілька.

– Зафоде, – тихенько погукав він, – поглянь-но на ці візочки.

Зафод поглянув, і вони йому теж сподобалися.

Те, що вони оглядали, і справді були невеличкими, але екстравагантними пристроями. Такі іграшки могли собі дозволити тільки дуже багаті люди. З першого погляду в них не було нічого особливого. Вони дуже скидалися на паперові літачки довжиною двадцять футів і були виготовлені з тонкої, але одночасно міцної металевої фольги. У хвостовій частині розміщувалася горизонтальна кабінка, розрахована на двох осіб. Кожен пристрій мав мініатюрний двигун з фотонним приводом, якому не вистачало потужності, щоб розвивати великі швидкості. Однак, що цікаво, ці літальні пристрої були обладнані спеціальними радіаторами.

Маса кожного з радіаторів перевищувала дві тисячі мільярдів тонн. Вони містилися посередині корпусу в чорних дірах, які утримувалися електромагнітним полем. Ці радіатори давали можливість підвести літальний пристрій на відстань кількох миль від зірки, щоб там вловити хвилі плазми, які раз по раз відриваються від сонячної поверхні.

Ніщо так не звеселяє, як гойдання на сонячних хвилях. Це найекзотичніший вид спорту в усьому Всесвіті. Ті, кому не бракує мужності і хто може дозволити собі таку розвагу, входять до числа найзнаменитіших осіб Галактики. Звичайно, ця розвага запаморочливо небезпечна – ті, що залишаються живими під час катання на сонячних хвилях, неминуче помирають, виснажені сексуальними втіхами під час вечірок у Дедальському клубі, які організовують на честь тих, котрі повернулися неушкодженими.

Форд і Зафод переглянулися і пішли далі.

– Дивись, яка крихітка он там, – сказав Форд, – зоряна колісниця оранжевого кольору з чорними рефлекторами...

Ця зоряна колісниця теж була невеличким зорельотом і, правду кажучи, назва його зовсім не відповідала дійсності, бо саме міжзоряні відстані були йому не під силу. По суті, це була спортивна модель для польотів навколо планети, але на її оформлення не пошкодували зусиль, і її можна було сплутати з чим завгодно. Втім, над нею попрацював хороший дизайнер.

Вони пішли далі.

Наступний екземпляр був більших розмірів і досягав тридцяти ярдів у довжину: корабель-лімузин. Його проектанти очевидно намагалися досягти тільки однієї мети: щоб усі, хто побачить їхнє дітище, кусали лікті від заздрощів. Зовнішнє оформлення корабля та всілякі аксесуари наче говорили:

“Я не лише настільки багатий, що можу дозволити собі такий корабель. Я багатий до того, що можу ставитися до нього не надто серйозно”. Корабель був неймовірно бридкий.

– Ти тільки поглянь на нього, – сказав Зафод, – мультикластерний кварковий двигун, обтічна обшивка з перспулексу. Не інакше, як збудований на спеціальне замовлення у системі Лазлар лирікон.

Він дюйм за дюймом оглянув весь корабель.

– Авжеж, – сказав він, – поглянь-но, тут на нейтринному обтічнику емблема у вигляді інфрачервоної ящірки. Фабричний знак Лазлару. Його власник зовсім міри не знає.

– Якось повз мене пролетіла одна така штукенція поблизу Аксель Небули, – сказав Форд, – я саме піднімався на орбіту, а вона прошмигнула повз мене і, уяви, її двигуна зовсім не було чути. Просто неймовірно.

Зафод присвиснув зі знанням справи.

– А через десять секунд, – сказав Форд, – ця штуковина врізалася прямісінько у третій супутник Джаглан Бети.

– Та невже?

– Втім, на вигляд це чудовий корабель. Ззовні нагадує рибу, рухається, як риба, але керувати нею, то краще вже коровою. Форд повернувся у протилежний бік.

– Агов, ану поглянь-но сюди, – гукнув він, – з того боку велика фреска у вигляді вибуху зірки. Це фабричний знак “Небезпечної зони”. Цей корабель напевно належить Хотблекові. Ото щасливчик. Вони виконують цю жахливу пісню. Ти ж пам’ятаєш. Вона ще закінчується тим, що космічний корабель падає на Сонце. Вони вважали, що це неабияке видовище. Хоча й дороге, якщо зважати на те, скільки витрачалося на одноразові зорельоти.

Але увага Зафода була прикута до чогось іншого. Він втупився у корабель, який стояв біля лімузина Хотблека Дезіато. У нього відвисла щелепа.

– Це, – сказав він, – це... справді дуже шкідливо для очей...

Форд теж поглянув на нього. І теж застиг як укопаний.

Зореліт був збудований за класичними і простими канонами, нагадував собою сплющеного лосося двадцять ярдів завдовжки. Акуратний і гладенький.

У нього була тільки одна особливість.

– Він такий... чорний! – сказав Форд Префект. – Навіть важко розгледіти його форму... він наче поглинає світло!

Зафод не обзивався. Він не зводив від корабля закоханих очей.

Його чорнота була такою насиченою, що важко було сказати з певністю, на якій відстані від нього ви стоїте.

– Очам нема за що зачепитися... – сказав здивований Форд.

Його переповнювали емоції. Він вкусив себе за губу.

Зафод, наче заворожений, поволі наблизився до корабля. О, як він бажав стати його власником. Він простягнув руку, щоб погладити поверхню. Рука зупинилася в повітрі. Він знову простягнув руку. Рука знову зупинилася.

– Підійди і торкнися його поверхні, – притишеним голосом сказав він.

Форд простягнув руку. Його рука зупинилася.

– Це... це неможливо... – пробурмотів він.

– Бачиш? – сказав Зафод. – Вона повністю позбавлена тертя. Це ж усім кораблям корабель...

Він повернувся і серйозно подивився на Форда. Принаймні одна з його голів – інша не зводила нажаханих очей від корабля.

– Маєш ідеї, Форде? – запитав він:

– Ти маєш на увазі... е... – Форд зиркнув через плече, – ти хочеш накивати п’ятами на ньому? Гадаєш, варто?

– Ні.

– Я теж гадаю, що ні.

– Але все одно це зробимо, правда?

– Хіба ми можемо інакше?

Вони ще трохи милувалися кораблем, поки Зафод несподівано взяв себе в руки.

– Незабаром пора рушати, – сказав він. – Ось-ось Всесвітові настане кінець і усі космічні вовки поспішатимуть сюди до своїх лялечок.

– Зафоде, – сказав Форд.

– Чого тобі?

– Як ми це зробимо?

– Дуже просто, – відповів Зафод. Він повернувся і гукнув: – Марвіне!

Поволі, втомлено, під супровід поскрипування і клацання у суглобах, які він навчився імітувати, Марвін повернувся на оклик Зафода.

– Ходи сюди, – наказав Зафод. – У нас є для тебе робота.

Марвін пошкутильгав до них.

– Мені вона не сподобається, – сказав він.

– Сподобається, ще й як сподобається, – підбадьорив його Зафод. – Перед тобою відкривається нове життя.

– О, ради Бога, не треба мені ще одного життя, – застогнав Марвін.

– Краще помовч і послухай! – зашипів на нього Зафод. – Цього разу буде весело, не обійдеться без пригод і карколомних витівок.

– Як це жахливо, – сказав Марвін.

– Марвіне! Я хочу від тебе тільки...

– Мені здається, ви хочете, щоб я відчинив для вас цей зореліт?

– Що? Гм... так. Авжеж, ти маєш рацію, – неуважно відповів Зафод.

Щонайменше троє його очей не відривалися від входу до корабля. Часу залишилося обмаль.

– То так і треба було сказати, а не намагатися викликати у мене ентузіазм, – сказав Марвін, – у мене його ніколи немає.

Він підійшов до зорельота, торкнувся його, і люк відчинився навстіж.

Форд і Зафод зазирнули досередини.

– Не треба дякувати, – сказав Марвін. – О, та ви й не збиралися. – І пошкутильгав собі геть.

Підійшли і Артур з Тріліан.

– Що тут відбувається? – запитав Артур.

– Погляньте сюди, – сказав Форд, – бачите, як там всередині?

– Дивно і ще раз дивно, – пошепки промовив Зафод.

– Він чорний, – сказав Форд, – і усе в ньому абсолютно чорне...

А у ресторані уже наближався момент, після якого вже більше не буде ніяких моментів.

Усі погляди прикипіли до купола. За винятком одного тільки тілоохоронця Хотблека Дезіато, який не зводив очей від підопічного, та самого Хотблека Дезіато, якому тілоохоронець з поваги прикрив очі.

Тілоохоронець нахилився над столиком. Якби Хотблек Дезіато був здатен подавати якісь ознаки життя, то, мабуть, вважав би цю хвилю найкращою для того, щоб відкинутися на спинку стільця або ж навіть пройтися. Бо зовнішність тілоохоронця нічого не вигравала при близькому розгляді. Втім, через нещасливі обставини Хотблек залишився повністю непорушним.

– Містер Дезіато, сер? – прошепотів тілоохоронець.

Коли він говорив, то здавалося, що м’язи обличчя не поміщаються поруч і витісняють один одного.

– Містер Дезіато? Ви мене чуєте?

Цілком зрозуміло, що Хотблек Дезіато не став відповідати.

– Хотблек? – зашипів тілоохоронець.

І знову, що цілком природно, Хотблек Дезіато не сказав нічого. Але зате він відповів у неприродний спосіб.

Келих, що стояв на столі перед ним, затремтів і захитався, виделка піднялася над поверхнею стола на дюйм, із дзенькотом торкнулася келиха і знову упала на стіл.

Тілоохоронець задоволено гмукнув.

– Нам пора рушати, містере Дезіато, – стиха сказав тілоохоронець, – не хотілося б опинитися в натовпі, особливо у вашому стані. Вам треба попасти на наступну виставу у хорошому настрої і бадьорим. Там зібралася сила-силенна народу. Такі люди! Какрафун. Два мільйони п’ятсот сімдесят тисяч років тому. Ви ж чекали цього збіговиська.

Виделка знову відірвалася від поверхні столу, повисіла нерухомо, нерішуче захиталася і знову упала.

– Ну ж бо, – сказав тілоохоронець, – усе буде дуже здорово. Ви ж примусили їх шаліти. – Слова тілоохоронця викликали б у доктора Стрітменшенера серцевий напад.

– Чорний зореліт, який падає на Сонце, просто з розуму їх зводить, а цей новенький – взагалі як лялечка. Буде справді сумно, коли він згорить. Давайте підемо на стоянку, там я ввімкну автопілот чорного корабля, а ми рушимо у кораблі-лімузині. Добре?

Виделка на знак згоди підстрибнула один раз і дивним чином у келиху вмить не стало вина.

Тілоохоронець попхав поперед себе крісло з Хотблеком Дезіато до виходу з ресторану.

– А зараз, – вигукнув Макс з центру сцени, – настав момент, якого ви усі чекали! – Він розвів руками над головою. А позаду нього в оркестрі вибухнули ударні інструменти і зазвучали синтонічні акорди. Макс неодноразово сперечався з музикантами з приводу цієї какофонії, але вони стверджували, що за контрактом від них вимагали саме цього. Його агентові ще доведеться колись розібратися з цим.

– Небеса вирують! – заволав він. – Світобудова зникає та перетворюється на невимовну пустку! Через двадцять секунд Всесвітові настане край! Ви бачите, як падає на вас світло з усього безконечного простору!

Жахлива буря загального руйнування спалахнула над ними і саме у цей момент неначе бозна з якої далини почувся звук сурми. Макс різко повернувся, щоб глипнути на оркестр. Ні, ніхто з них наче не грав на сурмі.

Несподівано на сцені поруч з ним з’явилася хмарка диму. До сурми прилучилися нові сурми. Більше п’ятисот разів вів Макс це шоу і досі не бувало нічого подібного. Стривожений він відсахнувся від хмаринки диму і не встиг він далеко відбігти, як з неї поволі матеріалізувалася постать – постать людини з стародавніх часів, бородатої, загорнутої у простору накидку з ореолом навколо голови. Очі її сяяли наче зорі, чоло прикрашала золота корона.

– Що це таке? – прошепотів Макс, у якого очі на лоба полізли. – Що це діється?

У протилежному від сцени кутку ресторану група послідовників Церкви Другого Пришестя Великого Пророка Заркуона у екстазі з вигуками і співами підхопилася на ноги.

Макс розгублено заблимав очима. Він підняв руки, звертаючись до залу.

– Попрошу бурю аплодисментів, леді й джентльмени, – перекричав він усіх, – для великого Пророка Заркуона! Він таки з’явився! Заркуон прийшов удруге!

Пролунав грім оплесків, а Макс кинувся через сцену і подав Пророкові мікрофона.

Заркуон прокашлявся. Він покрутив головою наліво і направо, вдивляючись в обличчя присутніх. Миготіння зірок в його очах видавало збентеженість. Він розгублено крутив мікрофон у руках.

– Е... – несміливо почав він, – привіт. Е-е... знаєте, я перепрошую, що трохи припізнився. Мені було непереливки, стільки всього навалилося в останню хвилю.

Насторожена тиша і перешіптування очевидно нервували його. Він знову прокашлявся.

– Слухайте, а як у нас із часом? – сказав він. – Чи є у мене ще бодай хви...

І тут Всесвітові настав край.