Ресторан на краю Всесвіту

РОЗДІЛ 32

Почулося тоненьке жалібне виття. Завивання линуло між деревами і лякало білок. Деякі обурені птахи знялися і полетіли геть. Звуки пронизували узлісся – виття переходило в рипіння і деренчання і вражало слух.

Капітан, однак, поблажливо спостерігав за потугами самотнього дударя.

Ніщо не могло вивести його з рівноваги. І дійсно, відколи він пережив втрату своєї розкішної ванни під час неприємної пригоди у трясовині кілька місяців тому, він почав сприймати своє теперішнє життя, як цілком підхоже для себе. У скелі, яка височіла над узліссям, видовбали заглиблення і у ньому він насолоджувався життям цілими днями, – помічники раз по раз доливали свіжої води. Треба сказати, що вода була не особливо тепла, бо ще не знайшли способу нагрівати її. Але нічого. З часом усе влаштується. А поки що розвідувальні загони нишпорили у навколишній місцевості в пошуках гарячого джерела: бажано, щоб воно виявилося на красивій галявині у лісі, а якщо поруч знайдуть ще й поклади мила, то кращого не можна й побажати. Тим, котрі казали, що, на їхню думку, в природі не існує покладів мила, капітан дозволив собі зробити зауваження, що це тому, мабуть, що ніхто їх не шукав дуже уважно. З такою ймовірністю, хоч і неохоче, але погодилися.

Ні, життя було справді приємне, і найкраще у ньому було те, що коли врешті-решт відшукають гаряче джерело, до того ж у комплекті з лісовою галявиною, і коли в належний час над пагорбами почуються відлуння радісних вигуків про те, що знайдено поклади мила і вже добувають до п’ятисот запашних брусків щодня, то воно стане ще приємнішим. Дуже важливо, аби було на що сподіватися.

Дудки зойкали, хрипіли, скрипіли, голосили й завивали. Від цих звуків росла уже й так відчутна насолода капітана на думку, що в будь-яку хвилю концерт припиниться. Цього він теж сподівався з нетерпінням.

“Що мене ще тішить? – подумки запитав себе капітан. – Багато чого: червоно-золоте вбрання осінніх дерев; мирне клацання ножиць за кілька футів від його ванни, де пара перукарів вдосконалювала свої здібності на головах художнього директора та його помічника, які тим часом дрімали; відблиски сонячних променів на шести лискучих телефонах, які стояли поряд на краю його видовбаній у скелі ванни. Що може бути краще від телефону, який не дзвонить без упину (взагалі мовчить), як не шість телефонів, які не дзвонять без упину (взагалі мовчать). Але найприємніше було дослухатися до веселого гомону сотень людей, які поволі сходилися на узлісся навколо нього, щоб побувати на післяобідньому засіданні комітету”.

Капітан грайливо натиснув на дзьоб свого гумового каченяти. Післяобідні засідання комітету були його улюбленою розвагою.

За натовпом, що сходився на галявину, спостерігала ще одна пара очей. Високо в кроні дерева на краю лісу ховався Форд Префект, який недавно повернувся з далеких країв. Після шестимісячної мандрівки він виглядав стрункішим і здоровішим, його очі світилися блиском, на плечах він носив куртку з оленячої шкіри; густою бородою і засмаглим обличчям він скидався на учасника рок-групи.

Він і Артур уже тиждень спостерігали за голгафрінчанами, і Форд вважав, що пора втрутитися і трохи їх розворушити.

Узлісся заповнювалося людьми. Сотні чоловіків і жінок тинялися по галявині, перебалакувалися, жували фрукти, грали в карти і взагалі непогано відпочивали. Їхні тренувальні костюми забруднилися і навіть де-не-де порвалися, зате у всіх були бездоганні зачіски. Форд здивувався, коли помітив, що багато з них напхом напхали свої тренувальні костюми листям. Він питав себе, чи це часом не утеплення на зиму, яка наближалася. Очі у Форда звузилися. Не могли ж вони усі одразу несподівано зацікавитися ботанікою.

Голос капітана перебив його роздуми і гомін на галявині.

– Ну, що, – сказав він. – Я б хотів закликати наші збори до порядку. Ніхто не проти? – він добродушно усміхнувся. – Зараз розпочнемо. Коли усі ви будете готові.

Розмови поступово згасли, і на узліссі запанувала тиша. Тільки один дудар не вмовкав. Здавалося, що він повністю заглибився у якийсь свій особистий світ музики, у світ дикий і безлюдний. Деякі люди, що стояли з ним поруч, кинули йому кілька листків. Якщо у цьому і був якийсь сенс, то Форд Префект його не збагнув.

Невеличкий гурт людей оточив капітана, і один з них очевидно приготувався заговорити. Він підвівся, відкашлявся, звів погляд понад головами тих, які зібралися навколо, наче даючи натовпу знак, що за хвилю буде з ними.

Звичайно, це привернуло увагу натовпу, всі прикипіли до нього поглядом.

Настала тиша, і Форд вирішив, що для нього це найкраща пора з’явитися на сцені. Промовець ось-ось мав заговорити.

Форд стрибнув з дерева.

– Усім привіт, – сказав він.

Усі як один повернулися в його бік.

– О, мій любий друже, – вигукнув капітан, – чи не маєте ви часом сірників? Або запальнички? Чи чогось подібного?

– Ні, – відповів Форд, трішечки збитий з пантелику. Він сподівався не такої зустрічі. Він вирішив, що буде краще застосувати наступальну тактику.

– Ні, не маю, – повторив він. – Сірників я не маю. Натомість у мене є новини для вас...

– Шкода, – урвав його капітан, – у нас вони, на жаль, скінчилися. Уже кілька тижнів не можна прийняти теплу ванну.

Форд не дозволив заговорити собі зуби.

– У мене є для вас новина, – продовжував він, – про відкриття, яке може вас зацікавити.

– А його внесли до порядку денного? – втрутився чоловік, якого Форд перебив.

Губи Форда розтягнулися у широкій усмішці рок-музиканта.

– Та ви що, – розвів він руками.

– Атож, мені шкода, – роздратовано відповів чоловік, – але як консультант з проблем з багаторічним стажем я вимушений наполягати на важливості дотримуватися порядку, заведеного комітетом.

Форд пошукав очима підтримки у натовпу.

– У нього не всі дома, ви ж розумієте, – сказав він. – Це – доісторична планета.

– Звертайтеся до президії! – вигукнув консультант з проблем управління.

– Де ви бачите президію? – здивувався Форд і показав рукою на заглиблення у скелі.

Консультант з питань управління вирішив, що в такій ситуації наразі дуже доречно проявити обурення.

– Що ж, назвемо це президією, – сказав він.

– Чому б не назвати це просто скелею? – запитав Форд.

– Та ви ж, очевидно, не маєте ніякого уявлення, – сказав консультант, відмовляючись від обуреного тону на користь хорошої старомодної зверхності, – про сучасну методику ведення засідань.

– А ви не маєте ніякого уявлення про те, де опинилися, – відрізав Форд.

Дівчина зі скрипучим голосом підхопилася на ноги і продемонструвала свої голосові здібності.

– Заткніться обидва, – сказала вона, – я хочу внести пропозицію.

– Як ви її будете вносити? На власних плечах? – захихотів якийсь перукар.

– До порядку, до порядку! – продзявкав консультант із проблем управління.

– Гаразд, – сказав Форд, – подивимося, на що ви здатні. – Він сів, аби переконатися, як довго зможе стримувати своє роздратування.

Капітан гмукнув, показуючи своїм виглядом, що бажає примирення.

– Я хочу закликати усіх до порядку, – миролюбно промовив він, – п’ятсот сімдесят третє засідання колонізаційного комітету Фінтлвудлвікса...

Десять секунд, подумки підрахував Форд, підхоплюючись на ноги.

– Це ж несерйозно, – вигукнув він. – П’ятсот сімдесят третє засідання, а ви ще навіть вогню не добули!

– Якщо б ви не полінувалися, – сказала дівчина з деренчливим голосом, – і поглянули в картку з порядком денним...

– На камінь з порядком денним, – радісно процвірінькав перукар.

– Дякую, про це ж і я вам казав щойно, – буркнув Форд.

– ... то... ви б... побачили, – наголошувало дівчисько на кожному слові, – що сьогодні ми слухатимемо звіт підкомітету перукарів у справі добування вогню.

– О... е-е... – застогнав перукар, ніяково зиркаючи з-під лоба, що повсюди в Галактиці зрозуміли б не інакше, як: “Е, а може, відкласти до наступного вівторка?”

– Гаразд, – сказав Форд, повертаючись до нього. – То що ви вже зробили? І що ви збираєтеся робити далі? Що ви думаєте про добування вогню?

– Ну, не знаю, – зам’явся перукар. – Вони мені тільки й дали, що кілька патичків...

– І що ж ви з ними робили?

Перукар знервовано понишпорив за пазухою, видобув з тренувального костюма і передав Фордові плоди своєї праці.

Форд підняв їх над головою, щоб побачили усі присутні.

– Щипцідлязавивки, – сказав він.

Натовп зааплодував.

– Не біда, – сказав Форд, – Рим не одразу спалили.

Натовп не мав найменшої уяви, про що він говорить, але присутнім все одно сподобалося. Вони зааплодували.

– Ви, як я погляну, абсолютно наївна людина, – сказала дівчина. – Якби ви так само, як я, усе життя займалися маркетингом, то вам було б відомо, що перш ніж створити будь-який новий товар, необхідно провести ретельне дослідження. Ми повинні дізнатися, чого люди сподіваються від вогню, як вони ставляться до нього, які асоціації він викликає у них.

Натовп прислухався, затамувавши подих. Від Форда очікували чогось незвичного.

– Запхайте собі це дослідження туди, де сонце не світить, – сказав він.

– От, от. І про це ми повинні дізнатися теж, – наполягала на своєму дівчина. – Необхідно передбачити усі способи його застосування.

– Та невже? – звернувся Форд до натовпу.

– Так! – закричало кілька голосів.

– Ні! – радісно озвалися інші.

Їм було все одно, але вони отримували задоволення від вистави.

– А колесо, – пригадав капітан, – як там з тим колесом, рибко? Як на мене, це дуже цікавий проект.

– Авжеж, – відповіла фахівець з маркетингу, – але у нас виникли деякі труднощі.

– Труднощі – скрикнув Форд. – Труднощі? Ви кажете, труднощі? Це ж найпростіший пристрій у цілому Всесвіті!

Дівчина зміряла його презирливим поглядом.

– Гаразд, містере всезнайко, – сказала вона, – якщо ви такий розумаха, то чи не скажете ви нам, у який колір його пофарбувати?

Натовп заревів, засвистів, застогнав. “Один нуль на користь наших”, – подумали у юрбі. Форд стенув плечима і знову сів.

– О Боже, – простогнав він, – невже ви ще нічого не зробили?

Наче у відповідь на його запитання почувся несподіваний галас на краю галявини. Натовп не вірив своїм очам: стільки розваг за один раз! На середину стройовим кроком вийшов гурт людей числом близько дюжини, одягнених у залишки уніформ Голгафрінчанського третього полку. Половина з них ще мали при собі пістолети системи “Тут тобі й смерть”, а решта озброїлися списами. Ті зачіпалися один за один під час ходьби. Усі вони засмагли, стали стрункими і надзвичайно потомилися та забрьохалися. Колона зупинилася і прибулі виструнчилися.

– Капітане! – гукнув Номер Другий – бо він був командиром загону. – Дозвольте доповісти, сер!

– Так, Номере Другий, радий вас бачити і все таке. Знайшли гарячі джерела? – запитав капітан з безнадією в голосі.

– Ні, сер!

– Так я й думав.

Номер Другий пробрався через натовп і відсалютував перед ванною.

– Ми відкрили ще один континент!

– Коли ж ви встигли?

– Він лежить за морем... – сказав Номер Другий і багатозначно примружив очі, – на схід від нас!

– Он як.

Номер Другий повернувся обличчям до юрби. Він підняв над головою зброю. Натовп захвилювався: зараз станеться щось цікаве.

– Ми оголосили цьому континентові війну!

Дикі і безтямні вигуки почулися з усіх сторін узлісся – це перевершило усі сподівання.

– Хвилиночку, – намагався перекричати усіх Форд Префект. – Зачекайте хвилину!

Він скочив на ноги і попрохав тиші. За якийсь час він домігся її, або принаймні того, що можна було назвати тишею за таких обставин. А обставини були такими: дудар став тут же компонувати національний гімн.

– А що, нам без цього свистуна не обійтися ніяк? – обурився Форд.

– Авжеж, – сказав капітан, – ми надали йому стипендію.

Форд було уже вирішив подискутувати на цю тему, але зважив, що так можна збожеволіти. Натомість він підібрав із землі замашний камінь і шпурнув його у дударя. Потім повернувся до Номера Другого.

– Отож війна?

– Так! – Номер Другий презирливо зміряв поглядом Форда.

– Із сусіднім континентом?

– Так! Тотальна війна! Щоб покінчити з усіма війнами раз і назавжди!

– Але ж там ще навіть жодної живої душі немає!

“Ти ба, цікаво завернув”, – подумали у натовпі.

Номер Другий залишався незворушним. Цьому допомагали його очі, які нагадували пару комарів, що наче навмисне зависли на висоті трьох дюймів над його носом і не зважали ні на що, – ні на помахи рук, ні на ляпачку, ні на скручену трубочкою замашну газету.

– Я знаю, – сказав він, – але одного чудового дня там хтось з’явиться! Тому ми висунули необмежений у часі ультиматум.

– Що?

– І підірвали кілька військових укріплень.

Капітан перехилився з ванни.

– Про які військові укріплення ви говорите, Номере Другий? – здивувався він.

Якусь мить той вагався, що відповісти.

– Так, сер, потенційні військові укріплення. Ну... дерева.

Його нерішучість одразу ж минулася – його очі горіли, наче метали блискавки в присутніх.

– Крім того, – ревнув він, – ми допитали газель!

Він хвацько ляснув долонею по пістолету “ Тут тобі й смерть”, що висів у нього збоку на ремені, і гордо відійшов під несамовиті вигуки присутніх – глядачі були в екстазі. Не ступив він і кількох кроків, як його підхопили і понесли над натовпом у своєрідному колі пошани навколо скелі.

Форд сидів і від нічого робити перебирав камінці.

– Ну, а що ви ще встигли зробити? – поцікавився він, коли вщух гамір привітань.

– Ми дали поштовх розвиткові культури, – сказало дівча, фахівець з маркетингу.

– Та невже? – здивувався Форд.

– Так. Один з наших кінорежисерів уже знімає захоплюючий фільм про печерних людей.

– Вони не печерні люди.

– На вигляд вони зовсім як печерні люди.

– Хіба вони живуть у печерах?

– Ну...

– Вони живуть у халупах.

– Можливо, зараз вони просто ремонтують свої печери, – озвався з юрби якийсь жартун. Форд подивився на нього сердито.

– Дуже смішно, – сказав він, – а ви не помітили, що вони вимирають?

На зворотному шляху Форд і Артур натрапили на два безлюдні поселення та багато тіл аборигенів у лісах, – вони відповзали туди, щоб там померти.

Ті, що ще не вмерли, здавалися тяжкохворими і апатичними, наче вражені якоюсь психічною, а не тілесною недугою. Вони незграбно рухалися з виразом безконечного суму на обличчі. У них забрали їхнє майбутнє.

– Вони вимирають! – із притиском повторив Форд. – Ви розумієте, що це означає?

– Е-е... то, може, ми не будемо продавати їм страхові поліси? – знову озвався жартівник.

Форд залишив цей жарт поза увагою.

– Невже ви не можете зрозуміти, – сказав він, – що вони почали помирати одразу після того, як тут з’явилися ми!

– В кінострічці це справді дуже гарно відображено, – сказала фахівець з маркетингу, – і додає їй тої пікантності, яка властива дійсно геніальному документальному кіно. Кінорежисер з головою поринув у роботу.

– Ще б пак, – промимрив Форд.

– Мені здається, – сказала дівчина, звертаючись до капітана, який уже клював носом, – що наступний фільм він не хоче зняти про вас, капітане.

– О, справді?– стрепенувся той. – Це з біса приємно.

– Знаєте, він дуже поважно підходить до справи, хоче показати, як то важко командирові нести тягар відповідальності й самотності. Капітан гмукнув, розмірковуючи.

– Знаєте, я б не наголошував на такому аспекті, – нарешті сказав він. – Хіба можна бути самотнім з гумовою качечкою?

Він підняв іграшку над головою і юрба схвально загула.

Весь цей час консультант з проблем управління сидів і затято мовчав, стискаючи пальцями скроні, і усім своїм виглядом демонстрував, що він чекає своєї черги і чекатиме хоч би й цілісінький день, якщо це буде необхідно.

Але тут йому спало на думку, що, зрештою, не варто чекати цілий день.

Краще він просто вдаватиме, що за останні півгодини нічого не відбулося.

Він звівся на ноги і сказав:

– Нам би хоч хвилинку, щоб поговорити про фінансову політику...

– Фінансова політика! – вигукнув Форд. – Фінансова політика!

Консультант з проблем управління зміряв його таким поглядом, який заледве чи вдалося б повторити навіть окуневі з його вибалушеними очима.

– Фінансова політика... – повторив він. – Саме так я і сказав.

– А звідкіля у вас візьмуться гроші, – запитав Форд, – якщо жоден з вас нічогісінько не виробляє? Ви ж повинні розуміти, що гроші на деревах не ростуть.

– Якщо ви дозволите мені продовжити...

Форд пригнічено кивнув головою.

– Спасибі. Оскільки пару тижнів тому ми вирішили визнати листя дерев законним платіжним засобом, то, звичайно, невдовзі усі ми стали напрочуд багатими.

Форд вдивлявся у натовп і не вірив своїм очам – люди у відповідь на останні слова схвально кивали головами, перемовлялися і жадібно намацували руками жмутки листя, напхом напхані в тренувальні костюми.

– Однак поза тим, – продовжував консультант з проблем управління, – ми зіткнулися з невеличкою інфляційною проблемою, яка пояснюється високим рівнем доступності листя. А це означає, що, згідно з моїми підрахунками, теперішній обмінний курс становить приблизно три листяні ліси за один арахісовий горішок з давніх корабельних запасів.

У юрбі стривожено зашепотіли. Помахом руки консультант втихомирив ремство.

– Отож, щоб позбутися цієї проблеми, – розповідав він далі, – і відновити вартість листка, ми готуємося провести незабаром кампанію знищення зайвого листя, або по-науковому кампанію дефоліації і е-е... спалити усі ліси. Я надіюся, ви погодитеся зі мною, що за теперішніх обставин це єдиний розумний крок.

Секунду чи й усі дві юрба почувалася невпевненою щодо запропонованого методу, доки хтось не сказав, на скільки це підвищить вартість листків у їхніх кишенях. Тут залунали вдоволені вигуки, а консультанта з проблем управління вшанували овацією – аплодували стоячи. Присутні на засіданні бухгалтери одразу ж взялися підраховувати прибутки, які їм дістануться восени.

– Ви усі божевільні, – поставив діагноз Форд Префект.

– Ви повні ідіоти, – додав він.

– Ви зграя тупоголових придурків, – підсумував він.

Громадська думка стала повертатися проти нього. Те, що почалося як чудова розвага зараз, на думку натовпу, зійшло на відверті образи, а що образливі слова в основному адресувалися юрбі, то присутнім було цього аж задосить.

Відчувши, куди віє вітер, фахівець з маркетингу рішуче повернулася до Форда.

– Напевно, було б доречно, – вимогливим тоном сказала вона, – поцікавитися, чим займалися усі ці місяці ви? Ви і ваш колега, що постійно пхає свого носа до чужих справ, – куди ви зникли в день висадки?

– Ми подорожували, – пояснив Форд. – Ми намагалися хоч щось дізнатися про цю планету.

– Он як, – уїдливо сказала дівчина, – як на мене, це не дуже корисне заняття.

– Не дуже? Гаразд, є у мене одна новина для тебе, крихітко. Ми довідалися, яке майбутнє чекає цю планету.

Форд зачекав хвилю, поки усі втямлять сенс його заяви. Але вона не викликала ніякого зацікавлення. Вони взагалі не розуміли, про що він розводиться.

Він провадив:

– Віднині і надалі, щоб ви не робили, ніщо не буде варте ані ламаного шеляга. Випалюйте ліси, чи що, але це не матиме ані найменшого значення. Ваша майбутня історія уже відбулася. У вашому розпорядженні два мільйони років, і не більше. Після закінчення цього терміну ваше поріддя загине, зникне, і слава Богу. Запам’ятайте: два мільйони років!

З юрби почулися роздратовані вигуки. Такі багатії, якими вони несподівано поробилися, не зобов’язані вислуховувати всілякі нісенітниці. Щоправда, можна впхати йому на чай один чи два листки, і нехай забирається звідсіля.

Але хвилюватися їм не довелося. Форд уже протискався до краю галявини і затримався тільки для того, щоб співчутливо похитати головою, коли побачив, що Номер Другий вже веде прицільний вогонь по найближчих деревах зі своєї зброї.

Він ще раз повернувся.

– Два мільйони років! – крикнув він на прощання і засміявся.

– Добре, – сказав капітан, погідно усміхаючись, – все одно часу вистачить, щоб кілька разів прийняти ванну. Чи не подав би мені хтось губку? Я щойно впустив її, вона впала за ванну.