Ресторан на краю Всесвіту

РОЗДІЛ 26

Тієї ночі зореліт гримнувся на цілком непримітну зелено-блакитну планету, яка кружляла навколо невеликого жовтого, забутого усіма сонця у не позначеній на карті глушині занедбаного закутку Західного спірального відгалуження Галактики.

Протягом годин, які передували приземленню, Форд Префект люто, але зовсім даремно змагався з приладами за розблокування панелі управління корабля, щоб змінити задану траєкторію польоту. Невдовзі він зрозумів, що корабель запрограмували так, щоб він допровадив вантаж до нової домівки коли й у не зовсім комфортабельних умовах, зате цілком безпечно, а потім зіпсувався до такої міри, що уже не залишиться жодної надії його полагодити.

Зниження в щільних шарах атмосфери супроводжувалося скрипом, спалахами і привело до майже повної втрати зовнішніх пристроїв і захисної оболонки, а остаточне безславне його падіння усім корпусом у похмуру болотисту драговину залишило команді лише кілька передсвітанкових годин на оживлення і вивантаження замороженого і нікому непотрібного вантажу, бо корабель майже одразу почав просідати, поволі підводячи носа свого велетенського корпусу над застиглим багном. Спалахи метеоритів раз або двічі за ніч вихоплювали з темряви обриси зорельоту – це згоряли в небі залишки його приземлення.

Коли засірів світанок, він непристойно забулькав і навіки потонув у смердючих глибинах.

А коли вранці піднялося сонце, у його імлистому світлі відкрилася широка рівнина, на якій роїлося від перукарів, прес-секретарів, опитувачів громадської думки і решти сіромах, які, заламуючи руки і ремствуючи, відчайдушно хапалися за усе, що потрапить під руку, аби вибратися на сухе.

Якби сонце не було таким невразливим, воно б напевно одразу знову сховалося за небосхилом, але воно і далі піднімалося над горизонтом, і невдовзі під його теплим промінням ці безсилі створіння стали борсатися трохи жвавіше.

Багацько з них, що й не дивно, щезли в трясовині ще вночі, ще кілька мільйонів засмоктала багнюка разом з кораблем, однак тих, що вижили, залишалося не менш кількох сотень тисяч, і вони розповзалися по околицях – кожен з них шукав кілька квадратних футів тверді, на якій можна простягнутися і віддихатися після жахів і випробувань ночі. Дві постаті не зупиняючись простували далі.

З верхівки сусіднього пагорба Форд Префект і Артур Дент оглядали жахливу картину, часткою якої їм стати зовсім не хотілося.

– Кепські їхні справи, – промимрив Артур.

Форд поводив палицею по землі й стенув плечима.

– Треба сказати, вони знайшли дуже цікавий розв’язок проблеми, – сказав він.

– І чому це люди ніяк не навчаться жити разом у мирі і гармонії? – сказав Артур.

Форд голосно і нещиро засміявся.

– Сорок два! – вигукнув він, злостиво посміхнувшись. – Ні, не сходиться. Не звертай уваги.

Артур глипнув на нього, як на божевільного, і не спостерігши нічого, щоб свідчило про протилежне, усвідомив, що можна зовсім небезпідставно допустити, що той справді з’їхав з глузду.

– Як ти гадаєш, що буде з ними усіма? – запитав він за хвилю.

– У безконечному Всесвіті може трапитися все що завгодно, – сказав Форд. – Вони можуть навіть вижити. Дивно, але так воно і є.

В його очах загорілися допитливі іскорки, коли він оглядав навколишні пейзажі. Потім він знову перевів погляд на картину страждань, яка відкривалася внизу.

– Я гадаю, якийсь час вони протримаються, – сказав він.

Артур пильно подивився на нього.

– Чому ти так кажеш? – запитав він.

Форд стенув плечима.

– Просто здогад, – сказав він, і вираз його обличчя свідчив, що він більше не хоче відповідати на запитання.

– Поглянь, – несподівано озвався він.

Артур простежив, куди той показував пальцем. Внизу по рівнині серед цього мурашника, який розповзався в різні боки, рухалась якась постать, а краще сказати, накульгувала і ледь повзла. Здавалося, вона щось несе на плечі. Ця людина падала і підводилась, знову падала і знову підводилась.

Здавалося, що цей чолов’яга, наче п’яний, розмахує чимось, привертаючи їхню увагу. Через кілька хвилин він припинив свої зусилля і звалився з ніг як підкошений.

Артур так і не зміг збагнути, що це йому нагадує.

– Кінокамера, – сказав Форд. – Бідолаха знімає історичний момент.

– Ну, я не знаю, як ти, – знову через хвилю озвався Форд, – але з мене уже досить.

Деякий час він сидів мовчки.

Через хвилю Артурові здалося, що його слова потребують пояснення.

– Гм, коли ти кажеш, що з тебе уже досить, то що саме ти маєш на увазі? – запитав він.

– Хороше запитання, – сказав Форд. – Не можу знайти нічого, крім мовчанки.

Обернувшись через плече, Артур побачив, що той крутить ручки на маленькій чорній скриньці. Форд уже встиг пояснити Артурові, що ця скринька – Субефірний сенсоматик, але у відповідь на пояснення Артур просто неуважно кивнув головою і не став прислухатися. Для нього Всесвіт все ще ділився на дві частини – Земля і все інше. Якщо Земля була знищена для того, щоб покласти на її місці гіперпросторову магістраль, то це означало, що його погляд на речі став дещо перекошений, однак Артур чіплявся розумом навіть за цю перекошеність, яка залишалася останньою ниткою, що зв’язувала його з домівкою. А Субефірний сенсоматик певно належав до категорії “усе інше”.

– Як з козла молока, – сказав Форд, струшуючи приймач.

“Молоко, – подумав Артур, апатично споглядаючи первісну природу навколо себе, – я б віддав усе на світі за склянку молока з Землі”.

– Чи ти можеш повірити, – з відчаєм сказав Форд, – що в радіусі кількох світлових років навколо цієї забутої Богом діри немає жодних сигналів? Ти чуєш, що я кажу?

– Що? – запитав Артур.

– Ми попали у халепу, – сказав Форд.

– Та невже? – сказав Артур.

Для нього це була вже дуже давня новина.

– Доки ми нічого не спіймаємо цим приймачем, – сказав Форд, – наші шанси вибратися з цієї планети дорівнюватимуть нулеві. Можливо, магнітне поле планети утворює химерний ефект стоячої хвилі. В такому випадку ми повинні ходити і ходити, поки не знайдемо район впевненого прийому. Ходімо?

Він підхопив свої манатки і попростував далі.

Артур глянув на підніжжя пагорба. Чоловікові з кінокамерою вдалося звестися на ноги саме вчасно, щоб зняти свого колегу, який безсило простягнувся долі.

Артур вирвав травинку і подався вслід за Фордом.