Ресторан на краю Всесвіту

РОЗДІЛ 29

На невеликій непримітній планеті, що витала десь посеред космосу і ніде зокрема – тобто справді ніде, бо цього місця ніяк не розшукати, оскільки воно захищене потужним полем неймовірності, від якого мають ключі тільки шестеро осіб в усій Галактиці, – йшов дощ.

Лило як з відра, і вже не перший день. Поверхня моря під невпинним бомбардуванням дощових крапель перетворилася на туман. Вода стікала по деревах, вона перетворила на суцільну багнюку невеликий проміжок порослого чагарником морського берега.

Дощ барабанив і витанцьовував на іржавому бляшаному даху невеличкої халупи, яка стояла посередині цієї зарослої чагарником гущавини. Дощ цілком розмив вузьку стежинку, що вела від халупи до берега моря, і розсунув купки красивих мушель, які там хтось наскладав.

Всередині хижі майже нічого не було чутно – усе заглушував стук дощу по даху. Та на це майже не зважали її мешканці, чия увага була прикута до іншого.

Один з них високий незграбний чоловік з жорстким кольору сіна волоссям, яке намокло, бо дах протікав. На ньому висів поношений одяг, він горбився, а очі, дарма що розтулені здавалися заплющеними.

Обстава хижі складалася з просидженого крісла, старого обшарпаного столу, старого матрацу, кількох подушок і невеликої, але теплої грубки.

Ще один мешканець – старий кіт, який немало побачив на своєму віку, зараз саме перебував у центрі уваги чоловіка. Його незугарне тіло схилилося над твариною.

– Киць, киць, киць, – промовляв він, – ням, ням, ням... киця хоче рибки? Ласий шматочок рибки... киці хочеться рибки?

Здавалося, що кіт вагається. Поблажливо він торкнувся лапкою шматка риби, що його тримав чоловік, а потім його увагу відвернув пил на долівці.

– Киця не їстиме рибки, киця схудне і помре з голоду, так я гадаю, – сказав чоловік.

В його голос вкралися нотки сумніву.

– Мені здається, саме так і буде, – сказав він, – але хіба я можу знати напевно?

Він знову підсунув шмат риби.

– Подумай, кицю, – сказав він, – з’їж рибу... або не їж її. Гадаю, краще, якщо я не буду наполягати, – зітхнув він.

– Я гадаю, риба смачна. Але коли я пригадую, що дощ мокрий, то думаю, хто я такий, щоб нав’язувати своє судження?

Він залишив рибу для кота на долівці і знову сів у крісло.

– Ага, мені здається, я бачу, як ти її їси, – нарешті промовив він, коли кіт вичерпав можливості порозважуватися купкою пилу і накинувся на рибу.

– Мені подобається, коли я бачу, як ти їси рибу, – сказав чоловік, – бо, на мою думку, ти загинеш з голоду, якщо не їстимеш.

Він узяв зі столу аркуш паперу і огризок олівця. Одне він тримав у правій руці, інше – у лівій, і спробував експериментувати. Йому було цікаво, яким чином вони можуть взаємодіяти. Спочатку він потримає олівець під аркушем, потім над аркушем і поруч з ним. Він спробував замотати олівець у папір, тер по аркушу тупим кінцем олівця, потім спробував гострим. На папері з’явилася риска, і він втішився своєму відкриттю, як і кожного дня.

Він взяв зі столу ще один аркуш. На ньому був кросворд. Він деякий час розглядав його, заповнив кілька клітинок і втратив будь-який інтерес.

Він спробував посидіти на одній руці і його заінтригувало те, що він відчув вагу власного тіла.

– Риба з’являється здалеку, – сказав він, – зрештою, так мені кажуть. Або я просто уявляю, що мені розповідають про це. Коли тут з’являються люди, чи, може, коли вони з’являються у моїй свідомості, прибуваючи сюди у шістьох чорних лискучих кораблях, чи з’являються вони також і у твоїй свідомості? Що бачиш ти, кицю?

Він поглянув на кота, який набагато уважніше тягнувся кігтями до риби, ніж прислухався до цих розумувань.

– А коли вони мене запитують, чи чуєш їх і ти? Що означають для тебе їхні голоси? Можливо, ти гадаєш, що це вони співають для тебе пісень, – він обмірковував сказане вголос і помітив помилку у своєму припущенні.

– Можливо, вони справді співають для тебе пісень, – а я думаю, що вони мене запитують.

Він знову помовчав. Часом він мовчав по декілька днів, просто щоб переконатися, на що це схоже.

– Як ти гадаєш, сьогодні вони з’являлися? – сказав він. – Бо мені здається, що так. На долівці грязюка, на столі сигарети і віскі, на тарілці риба для тебе, а у моїй свідомості згадки про них. Я знаю, що це не надто переконливі свідчення, але усі свідчення обумовлені обставинами”. І поглянь, що вони ще мені залишили.

Він простягнув руку і одну за одною взяв зі столу кілька речей.

– Кросворди, словники і калькулятор.

Годину він бавився калькулятором, а тим часом кіт заснув. Дощ за стінами хижі не припинявся. Зрештою він відклав калькулятор.

– Гадаю, я маю рацію, вважаючи, що вони мене запитують, – сказав він. – Здійснити таку тривалу подорож і залишити ці речі тільки заради того, щоб заспівати для тебе пісень, було б досить дивною поведінкою. Або ж мені просто так здається. Та, Бог його зна, Бог його зна.

Він узяв зі столу сигарету і припалив її від скіпки з губки. Глибоко втягнув дим і випростався у кріслі.

– Здається, сьогодні я бачив у небі ще один корабель, – сказав він. – Великий і білий. Я ще ніколи не бачив білих і великих зорельотів. Тільки шість чорних. І шість зелених. Та ще інших, які говорять, що прилетіли з дуже далеких країв. Білих кораблів ніколи не було. Можливо, за певних обставин шість невеликих чорних кораблів можуть видаватися одним білим. Можливо, мені б не зашкодила чарка віскі. Так, схоже на те.

Він підвівся, знайшов чарку, яка лежала на долівці поруч з матрацом.

Він відміряв віскі з пляшки і знову сів.

– Можливо, якісь інші люди хочуть зустрітися зі мною, – сказав він.

Зореліт “Золоте серце” стояв за сто ярдів від хижі і по ньому барабанив дощ.

Прочинився люк і з нього вийшли три постаті, вони втягнули голови в плечі, ховаючи обличчя від дощу.

– Он там? – Тріліан перекричала шум дощу.

– Так, – відповів Зарнівуп.

– У тій халупі?

– Так.

– Дива, та й годі.

– Але ж це така глушина, – сказала Тріліан. – Ми напевно заблукали.

Хіба можна правити Всесвітом з такої халупи?

Вони кинулися крізь зливу і добігли до дверей уже зовсім мокрі. Вони постукали у двері. Вони тремтіли.

Двері відчинилися.

– До мене? – спитав чоловік.

– Е, пробачте, – сказав Зарнівуп, – але у мене є підстави вважати...

– Це ви правите Всесвітом? – перебив його Зафод.

Чоловік усміхнувся йому.

– Я намагаюся цього не робити, – сказав він. – Ви змокли?

Зафод ошелешено подивився на нього.

– Змокли? – вигукнув він. – Хіба не видно, що ми змокли?

– Це я так бачу, – пояснив чоловік, – але ви, може, почуваєте себе зовсім інакше. Якщо ви вважаєте, що у теплому приміщенні ви підсохнете, то краще заходьте.

Вони зайшли.

Вони опинилися у маленькій хижі і стали роззиратися навколо – Зарнівуп з огидою, Тріліан з інтересом, Зафод із вдоволенням на обличчі.

– Агов, е... – сказав Зафод, – як вас звати?

Чоловік підозріло подивився на них.

– Я не знаю. А що, у мене повинно бути ім’я? Як на мене, то дивно давати ім’я клункові невиразних сенсорних відчуттів.

Він запропонував Тріліан сісти в крісло. Сам він притулився на бильці крісла, Зарнівуп сперся ліктями на стіл, а Зафод простягнувся на матраці.

– Ось тобі й маєш! – вигукнув Зафод. – Ложе владаря! – своїм вигуком він сполохав кота.

– Послухайте, – сказав Зарнівуп, – я повинен задати вам декілька запитань.

– Гаразд, – люб’язно відповів чоловік, – якщо хочете, можете заспівати моєму котові.

– А йому це сподобається? – запитав Зафод.

– Ви краще у нього запитайте, – відповів чоловік.

– А він розмовляє? – здивувався Зафод.

– Я не пам’ятаю, щоб він коли-небудь розмовляв, – відповів чоловік, – але на мою пам’ять не можна покладатися.

Зарнівуп видобув з кишені якісь нотатки.

– Гаразд, – сказав він, – це ж ви правите Всесвітом, чи не так?

– Звідки мені знати, – відповів чоловік.

Зарнівуп зробив позначку на папері.

– Скільки часу ви цим займаєтеся?

– А, – кивнув чоловік, – це питання стосується минулого, правда?

Зарнівуп спантеличено витріщився на нього. Він сподівався зовсім іншого.

– Так, – відповів він.

– Звідки я можу знати, – сказав чоловік, – що минуле це не фікція, яка виникає внаслідок розбіжностей між моїми теперішніми фізичними відчуттями і станом моєї свідомості?

Зарнівуп не зводив з нього очей. Над його вимоклим одягом почала підніматися пара.

– Ви на усі запитання отак відповідаєте? – поцікавився він.

Чоловік не забарився з відповіддю.

– Я говорю те, що, на мою думку, варто сказати, коли я вважаю, що чую, як люди щось кажуть. Більше нічого не можу додати.

Зафод розреготався.

– За це й вип’ємо, – сказав він і видобув пляшку Джанкс спіріту.

Він скочив на рівні ноги і простягнув пляшку правителеві Всесвіту, який із задоволенням узяв її.

– Чудово, великий правителю, – сказав Зафод, – так і кажіть, як воно є.

– Ні, зачекайте, – сказав Зарнівуп. – Адже до вас прилітають люди, правда? На зорельотах...

– Гадаю, що так, – відповів чоловік і передав пляшку Тріліан.

– І вони просять вас, – продовжував Зарнівуп, – ухвалювати для них якісь рішення? Про життя людей, про планети, про економіку, про війни, про усе, що діється у Всесвіті?

– Де, де? – запитав чоловік. – Що ви маєте на увазі?

– Там! – вигукнув Зарнівуп, вказуючи на двері.

– Але як ви можете знати, що там щось є за дверима? – ввічливо запитав чоловік. – Вони ж зачинені. По даху гримотів дощ. Всередині хижі було тепло.

– Але ж ви знаєте, що за ними весь Всесвіт! – закричав Зарнівуп. – Ви не маєте права хитрувати і уникати відповідальності, стверджуючи, що у вас її немає.

Правитель Всесвіту надовго замислився, а Зарнівуп тим часом тремтів від люті.

– Ви дуже впевнені в істинності ваших фактів, – нарешті відповів він. – Я б не міг довіряти мисленню людини, яка приймає існування Всесвіту – якщо такий і існує – на віру.

Зарнівуп все ще тремтів, але не проронив ані слова.

– Я можу вирішувати тільки у моєму власному Всесвіті, – спокійно вів далі чоловік. – Мій Всесвіт – це мої очі і вуха. Усе інше – не більше, як здогад.

– Невже ви ні у що не вірите?

Чоловік стенув плечима і підняв з долівки кота.

– Я не розумію, про що ви говорите, – сказав він.

– Невже ви не розумієте, що рішення, які ви приймаєте тут, у цій халупі, впливають на життя і долю мільйонів людей. Це ж зовсім неправильно!

– Я не знаю. Я ніколи не зустрічав людей, про яких ви говорите. І ви, наскільки я розумію, теж ні. Вони існують тільки у словах, які ми чуємо. Це ж безглуздя говорити, що ви знаєте, що діється з іншими людьми. Якщо вони існують, то тільки їм про це і відомо. Кожен з них має свій власний Всесвіт завдяки очам і вухам.

Тріліан сказала:

– Гадаю, мені краще вийти на хвилю.

Вона вийшла з хижі і стала під дощем.

– Ви вірите в те, що існують інші люди? – наполягав Зарнівуп.

– Це спірне питання. Хто його зна.

– Я погляну, що там із Тріліан, – сказав Зафод і вислизнув за двері.

Надворі він сказав їй:

– Гадаю, Всесвіт у надійних руках, чи не так?

– У дуже надійних, – відповіла Тріліан.

Вони зникли за завісою дощу.

А в халупі Зарнівуп продовжував наступ.

– Та невже ви не розумієте, що від одного вашого слова залежить життя і смерть людей?

Правитель Всесвіту мовчав, доки можна було. А коли він почув приглушені звуки корабельного двигуна, то заговорив, щоб приглушити їх.

– Це мене зовсім не стосується, – сказав він, – я не маю справи з іншими людьми. Бачить Бог, я не жорстокий.

– Ага! – вигукнув Зарнівуп. – Ви сказали “Бачить Бог”. То ви все-таки у щось вірите!

– Мій кіт, – спокійно відповів чоловік, підняв кота на руки і погладив його. – Я так його називаю. Я гарно до нього ставлюся.

– Гаразд, – погодився Зарнівуп, однак все одно наполягав на своєму.

– Звідкіля вам відомо, що він існує? З чого ви взяли, що він знає про ваше добре ставлення і що йому до вподоби те, що він вважає вашою добротою?

– Зовсім ні, – відповів з усмішкою чоловік. – Цього я не знаю. Мені просто приємно поводитися певним чином з тим, що видається мені котом. Хіба ви чините інакше? Будь ласка, облиште. Мені здається, я втомився.

Зарнівуп важко зітхнув від безнадії і оглянувся навколо.

– А де ці двоє? – запитав він зненацька.

– Які двоє? – запитав повелитель Всесвіту, знову вмощуючись у крісло і наповнюючи чарку віскі.

– Бібльброкс і дівчина! Вони щойно були тут!

– Не пригадую. Минуле – це фікція, яка виникає внаслідок...

– Та годі вам, – урвав його Зарнівуп і вибіг на дощ. Корабель зник.

Дощ продовжував розмішувати багнюку. Там, де до цього стояв корабель, не залишилося ані сліду. Він закричав у дощ. Він повернувся і помчав назад до хижі, але виявилося, що вона зачинена.

Правитель Всесвіту трохи подрімав у кріслі. Потім він знову побавився олівцем і папером і дуже втішився, коли зробив відкриття, що олівець залишає по собі сліди на папері. За дверима хтось продовжував галасувати, але він не був певний, був це справжній шум чи уявний. Весь наступний тиждень він розмовляв зі столом – хотів побачити, як той реагуватиме.