Ресторан на краю Всесвіту

РОЗДІЛ 17

“Путівник по Галактиці для космотуристів” зазначає, що плутонієва рок-група “Небезпечна зона” з околиці Зони свідомості Гагракаки назагал вважається не тільки найгучнішою групою у Галактиці. Звуки, які вони видобувають з інструментів, взагалі не мають собі рівних за гучністю. Ті, хто регулярно відвідують концерти, вважають, що найкраще слухати концерт у глибокому бетонному бункері на відстані тридцяти семи миль від сцени, а самі музиканти грають на інструментах за допомогою дистанційного управління з борту добре ізольованого космічного корабля, який перебуває на стаціонарній орбіті планети або частіше на орбіті зовсім іншої планети.

Їхні пісні загалом дуже простенькі – звичайні варіації про побачення його та її у світлі срібного місяця, який згодом вибухає з причин, які ніколи належним чином не вивчені.

На багатьох планетах їхні виступи повністю заборонені. Деколи з огляду на мистецькі вподобання, але у більшості випадків через те, що їхня система відтворення звуку суперечить місцевим договорам про обмеження стратегічних озброєнь.

Це, однак, не перешкодило тому, що обчислення їхніх прибутків вийшло за межі можливостей гіперматематики, а головному бухгалтерові групи за досягнення у розробці загальної і спеціальної теорії оподаткування групи “Небезпечна зона”, у якій він доводить, що континуум простору-часу насправді не тільки вигнутий, а зовсім зігнутий вдвоє, недавно присвоїли звання професора неоматематики в Університеті максімегалону.

Форд нетвердим кроком підійшов до столика, за яким сиділи Зафод, Артур і Тріліан, очікуючи розваг.

– Треба щось перекусити, – сказав Форд.

– Привіт, Форде, – сказав Зафод. – Ти балакав із цим галасливим хлопцем?

Форд ухильно похитав головою.

– З Хотблеком? Ага, можна сказати, що побалакав.

– І що ж він каже?

– Та взагалі-то він не дуже балакучий. Він... е...

– Не тягни.

– Він повинен цілий рік не розтуляти рота, наче небіжчик, – щось пов’язане з податками. Мені треба сісти.

Він сів.

Підійшов офіціант.

– Хочете проглянути меню? – запитав він. – Чи, може, хочете зустрітися з Сьогоднішньою стравою?

– Гм? – здивувався Форд.

– Гм? – повторили за ним Артур і Тріліан.

– Це пікантно, – сказав Зафод. – Зустрінемося зі стравою.

У невеликій кімнаті в одному з флігелів приміщення ресторану висока, худа і незграбна постать відхилила гардину, і забуття дихнуло їй в обличчя.

Напевно через те, що забуття дихнуло далеко не вперше, це обличчя не можна було назвати симпатичним. Почати хоча б з того, що воно було надто видовженим, очі сиділи надто глибоко і постійно залишалися напівзаплющеними, щоки позападали, губи були надто тонкими і надто довгими, а коли відкривався рот, зуби поблискували, наче начищений кришталь. Руки, які підтримували гардину, теж були довгі й тонкі, а до того ж ще й холодні. Вони невагомо лежали на складках гардини і справляли враження, що не розповзаються по кутках самотужки і не роблять чогось негарного тільки тому, що їх від цього стримує яструбиний погляд хазяїна.

Він відпустив гардину і жахливе світло, що було вихопило з пітьми його обличчя, тепер, напевно, почало освітлювати щось приємніше. Він рухався у своїй маленькій комірчині так обережно, наче хижа комаха на вечірньому полюванні. Він вмостився на розхитаному стільці за відкидним столиком і проглянув кілька листків із занотованими жартами.

Прозвучав дзвінок.

Він відсунув тонкий стосик паперу набік і підвівся. Мляво пригладив долонями піджак, який був прикрашений мабуть не менш як мільйоном блискіток усіх кольорів райдуги, і вийшов.

У ресторані пригасли вогні, оркестр заграв жвавіше, єдиний прожектор вихопив з напівтемряви сходи, що вели на центр сцени. На верхівці сходів з’явився високий чолов’яга у лискучому багатокольоровому вбранні. Він рішучим кроком влетів на сцену, жваво підбіг до мікрофона, одним порухом довгої худорлявої руки висмикнув його з підставки і якусь хвилю кланявся перед аудиторією наліво і направо, як належне сприймаючи її оплески і демонструючи присутнім у залі блискучий кришталь зубів. Він помахав рукою своїм приятелям у залі, хоча там таких могло і не виявитися, і зачекав, поки вщухнуть аплодисменти.

Він підняв догори руку і засяяв усмішкою. І не просто від вуха до вуха, – вона, здавалося, не поміщалася на обличчі.

– Дякую, леді і джентльмени! – вигукнув він. – Велике вам спасибі. Спасибі вам.

Якусь хвилю він розглядав присутніх сяючими очами.

– Леді і джентльмени, – сказав він, – Всесвіт, яким ми його знаємо, на даний момент існує уже сто сімдесят мільярдів років, а не більше ніж через півгодини він припинить своє існування. Отож, вітаємо вас усіх до одного у “Тисячі шляхів”, у ресторані на краю Всесвіту!

Вправним жестом він викликав ще один шквал оплесків. Наступним жестом він утихомирив аудиторію.

– Я буду з вами весь вечір, – сказав він. – Мене звати Макс Квордлплін... (Усі це знали, бо слава про виставу розійшлася по всій Галактиці, але ведучий назвався тільки заради ще одного шквалу оплесків, на який він відповів скромною усмішкою і помахом руки.) ...і я прийшов сюди одразу після ще одного Кінця Часу, я тільки-но вів вечір у барі “Великий вибух” – і мушу вам, леді і джентльмени, зізнатися, то був надзвичайний вечір – а зараз я залишатимуся з вами під час історичної події – завершення самої Історії!

Аплодисменти вибухнули і знову швиденько стихли, коли світло стало ще тьмянішим. На кожному столику самі по собі загорілися свічки, викликавши вигук подиву в кожного з присутніх, оточивши їх тисячами світляків і мільйонами тіней.

Всіх присутніх у залі охопило збудження, коли золотий купол над головами став тьмяніти, темніти і нарешті розчинився у мороці. Макс продовжував майже пошепки.

– Так от, леді і джентльмени, – видихнув він, – свічки запалено, щось потиху награє оркестр, захищений силовим полем купол над нами розчиняється і стає прозорим, відкриваючи темне важке небо, яке кидає на нас стародавнє багряне світло набубнявілих зірок, і ми з вами все ближче до казкового апокаліпсису сьогоднішнього вечора!

Навіть оркестр повністю вщух, коли ті, хто вперше побачив цю картину, він шоку затамували подих.

На них лилися потоки моторошного світла і викликали жах.

– потоки відразливого світла,

– кипучого, смертельного світла,

– світла, яке і від пекла каменя на камені не залишило б.

Всесвіт наближався до свого кінця.

Кілька нестерпно довгих секунд ресторан обертався у киплячій порожнечі, поринувши в цілковиту тишу. Потім знову заговорив Макс.

– Ті з вас, хто сподівавсь колись побачити світло в кінці тунелю, – сказав він, – дивіться – ось воно. Оркестранти знову взялися за свої інструменти.

– Леді і джентльмени, спасибі, – вигукнув Макс, – за хвилю я знову повернуся до вас, а зараз я залишаю вас на містера Рега Анігілятора з його джаз-оркестром “Катаклізм”. Леді і джентльмени, привітаймо Рега та його команду!

На небі тривала зловісна буря.

З аудиторії почулися нерішучі оплески, а через хвилю за столиками відновилися звичайні розмови. Макс почав обхід столиків, кидаючи жартами, вибухаючи сміхом, одне слово, заробляючи на прожиття. Велика тварина з класу ссавців наблизилася до столика Зафода Бібльброкса. Це була товста м’ясиста істота на чотирьох ногах, схожа на корову, з великими вологими очима, з маленькими ріжками. Вона, якщо так можна сказати, улесливо усміхалася.

– Доброго вечора, – низьким голосом промовила вона і важко опустилася на задні ноги, – я – Сьогоднішня страва. Чи цікавлять вас якісь частини мого тіла? – Вона гмукнула, вигідніше всілася на задніх ногах і вмиротворено звела на них очі.

Її погляд зустрівся з широко розплющеними очима ошелешених Артура і Тріліан, вона перевела погляд на Форда Префекта. Той покірно стенув плечима, а очі Зафода Бібльброкса палали неприхованим голодом.

– Може, шматок м’яса з лопатки? – запропонувала тварина. – Тушкований у соусі з білим вином?

– Е, тобто з вашої лопатки? – пошепки вимовив нажаханий Артур.

– Звичайно, з моєї лопатки, сер, – задоволено мукнула тварина, – я пропоную тільки себе.

Зафод схопився на ноги і з виглядом знавця став обмацувати лопатки тварини.

– О, філейна частина теж дуже хороша, – промимрила тварина, – я виконувала спеціальні вправи і споживала багато зерна, – тому там дуже смачне м’ясо. – Вона задоволено гмукнула, у неї булькнуло у горлі, і вона стала ремиґати жуйку. А потім проковтнула пережоване.

– А може, вам більше до вподоби запіканка з мого м’яса? – додала вона.

– Ти маєш на увазі, що ця тварина справді хоче, щоб ми її з’їли? – пошепки запитала Тріліан у Форда.

– Ти мене запитуєш? – Форд поглянув на неї імлистими очима. – Я взагалі нічого не маю на увазі.

– Це ж зовсім жахливо, – вигукнув Артур, – мені ще ніколи не доводилося чути нічого відразливішого, ніж це.

– Що сталося, землянине? – поцікавився Зафод, уважно розглядаючи об’ємисту філейну частину тварини.

– Мені зовсім не хочеться поїдати цю тварину, яка жива стоїть перед нами та ще й припрошує, – сказав Артур. – Це не по-людськи.

– То краще їсти тварин, які цього не бажають, – сказав Зафод.

– Не в цьому річ, – запротестував Артур і замислився на хвилю. – Гаразд, – сказав він, – можливо, річ саме в цьому. Не буду сперечатись, зараз мені не хочеться думати про це. Я просто... е-е...

Над ним у передсмертних конвульсіях бився Всесвіт.

– Я напевно замовлю овочевий салат, – промимрив він.

– Чи можу я звернути вашу увагу на мою печінку? – звернулася до нього тварина. – Вона, певно, дуже соковита й ніжна. Я місяцями посилено харчувалася.

– Тільки овочевий салат, – з притиском відповів Артур.

– Овочевий салат? – з осудом у голосі перепитала тварина, закочуючи очі на лоба.

– То ти хочеш сказати, – сказав Артур, – що мені не слід замовляти овочевий салат?

– Аякже, – сказала тварина, – я знаю чимало рослин, які ставляться до цього так само негативно. Ось чому врешті-решт вирішили одним махом розв’язати цю заплутану проблему і вивести таку породу тварин, які справді бажають, щоб їх вживали в їжу, і які можуть чітко й відверто сказати про це. І ось я перед вами.

Вона злегка вклонилася.

– Мені склянку води, будь ласка, – попрохав Артур.

– Послухай, – сказав Зафод, – ми хочемо їсти і усі ці балачки не замінять нам їжі. Нам, будь ласка, чотири не дуже підсмажених біфштекси і краще швидше. Минуло п’ятсот сімдесят шість мільйонів років від того часу, коли ми востаннє щось їли.

Тварина звелася на усі чотири ноги і вдоволено гмукнула.

– Напрочуд мудрий вибір, сер, як на мене. Гаразд, – сказала вона, – то я побігла, мені ще треба застрелитися.

Вона обернулася до Артура і підморгнула йому по-дружньому.

– Не турбуйтеся, сер, – сказала вона, – я зроблю це дуже гуманно.

І, похитуючи боками, неквапом подалася до кухні.

Не минуло і кілька хвилин, як з’явився офіціант з чотирма великими паруючими біфштексами. Зафод і Форд без всіляких сумнівів по-вовчому накинулися на них. Тріліан повагалася, зрештою стенула плечима і сама заходилася їсти.

А Артур дивився на свій біфштекс, почуваючись не зовсім добре.

– Агов, землянине, – звернувся до нього Зафод, і той його рот, який у цю мить не був напханий м’ясом, скривився у лиховісній посмішці. – Що тебе гризе?

Знову заграв оркестр.

Усе, що було живого у ресторані, веселилося і балакало. Долинали уривки розмов про те про се вперемішку із запахами екзотичних рослин, екстравагантних наїдків і підступних напоїв. На безконечні милі в усі боки від ресторану всесвітня катастрофа доходила до своєї найвищої точки. Поглянувши на годинника, Макс повернувся на сцену, сяючи сліпучою усмішкою.

– А зараз, леді і джентльмени, – весело щебетав він, – чи усім вам весело у ці чудові останні хвилини?

– Так, – загукали ті, хто завжди викрикують своє “так” у відповідь на запитання клоуна, чи весело їм.

– Прекрасно, – сповнений ентузіазму сказав Макс, – ще й як прекрасно. У той час, коли фотонні шторми збираються у бурхливі хмари навколо нас, готові розірвати на клаптики останні червоногарячі зірки, ми з вами вмостимося зручніше і отримаємо насолоду від того, що, як мені відомо, є особливо непересічним і абсолютно останнім у історії явищем.

Він витримав паузу. Погляд його блискучих очей наче заворожив аудиторію.

– Повірте мені, леді і джентльмени, – сказав він, – після цього уже справді нічого не буде.

Він зробив ще одну паузу. Сьогодні він розрахував час бездоганно. Раз за разом він вів цю виставу, вечір за вечором. Хоча слово вечір не мало жодного значення саме тут і тепер, де час закінчувався. Усі ці вистави були безконечним повторенням останнього моменту історії Всесвіту – для цього ресторан поволі рухався вперед аж за останню межу часу і знову назад. Втім, цей “вечір” проходив вдало – він міцно тримав у своїх худих руках збуджену аудиторію. Він понизив голос. Усім довелося напружити слух, щоб почути його слова.

– Те, що ви бачите, – сказав він, – і справді є абсолютним кінцем, остаточним і безповоротним знищення усього-усього, після чого велична світобудова зникає безслідно. Це той легендарний кінець усього, ради якого ви опинилися тут.

Він ще більше понизив голос. У такій напруженій тиші не наважилася б чхнути навіть муха.

– Після цього, – продовжував він, – уже немає нічого. Порожнеча. Пустка. Забуття. Абсолютно нічого...

Його очі знову засяяли і... здається, він підморгнув.

– Нічого... крім, звичайно, десерту і чудового вибору альдебаранських вин!

Кількома акордами оркестр підкреслив його слова. Ведучий пошкодував, що оркестр не змовчав. Він, митець такого калібру, не потребував допомоги.

Він сам міг грати на почуттях аудиторії, наче на музичному інструменті. У залі полегшено засміялися. І він продовжив виступ.

– Це вперше, – підбадьорливо вигукнув він, – коли вам не треба турбуватися про похмілля, що настане вранці. Бо вже не буде ніяких ранків!

З виразом задоволення на обличчі він оглянув щасливу аудиторію, яка заходилася від сміху. Він кинув погляд на небо, де з вечора у вечір повторювалася одна і та ж історія кінця світу. Але його погляд тривав не більше секунди. Він був упевнений, що там усе відбувається як слід. Так само фахівець покладається на іншого фахівця.

– А зараз, – сказав він, велично походжаючи по сцені, – ризикуючи розвіяти чудове почуття приреченості й нікчемності життя, – я хотів би привітати деяких з наших гостей.

Він дістав з кишені картку.

– Чи присутні тут, – він підняв руку, щоб утихомирити вітальні вигуки у залі. – Чи присутні тут гості Зансельквазарського фламаріонського бридж-клубу, що поблизу сузір’я Вихрової Пустки Кварну? Озовіться, якщо ви тут.

Десь позаду почулися веселі вигуки, але він зробив вигляд, що не чує.

Він роздивлявся навколо, Намагаючись побачити їх.

– Ви з нами? – знову запитав він, щоб викликати голоснішу бурю вигуків.

Йому вдалося це, як і завжди.

– Ага, ось де вони. Гаразд, хлопці, робіть останні ставки – я не жартую. Пам’ятайте, що це дуже поважна хвиля.

Він з насолодою сприйняв сміх у залі.

– А чи з нами також, чи з нами... група другорядних божків з Асгарда?

З правого боку від нього почувся гуркіт грому. Над сценою спалахнула блискавка. Кілька дуже задоволених собою волохатих чоловіків у шоломах підняли свої келихи і привітно закивали Максові.

“Їхні кращі часи уже позаду”, – подумав він.

– Обережніше з блискавками, сер, – попередив Макс.

Вони ще раз повторили свій жарт з блискавкою. Макс усміхнувся до них, міцно стуливши губи.

– І ще, – сказав він, – ще компанія Молодих Консерваторів з Сіріуса Б. Ви тут?

Компанія модно одягнутих молодих собак перестала кидатися один в одного булочками. Булочки полетіли на сцену. Собаки щось задзявкали і загавкали.

– Так, – відповів їм Макс, – але зрозумійте, що ви самі винні.

– І нарешті, – сказав Макс, вгамовуючи присутніх і набираючи поважного вигляду, – якщо я не помиляюся, сьогодні тут у нас присутня група відданих послідовників Церкви Другого Пришестя Великого Пророка Заркуона.

Їх було близько двадцяти, вони сиділи осторонь від решти присутніх, мали на собі аскетичний одяг, нервово потягували мінеральну воду і не брали участі у загальних веселощах. Вони ображено закліпали очима, коли промінь прожектора вихопив їх з напівтемряви.

– Ось де вони, – сказав Макс. – Вони зберігають терпіння. Він сказав їм, що прийде знову. Їм довелося довго чекати, отож будемо сподіватися, друзі, що він уже поспішає, адже йому залишилося тільки вісім хвилин! Послідовники Заркуона сиділи напружено. Вони з погордою сприймали, хвилі дошкульного сміху, що накочувалися на них.

Макс заспокоїв аудиторію.

– Ні, друзі, я ж бо зовсім серйозно говорю. Я не хотів нікого образити. Нам зовсім не слід насміхатися з тих, хто глибоко вірить у щось. Я гадаю, нам слід привітати аплодисментами Великого Пророка Заркуона..

Аудиторія ввічливо поплескала.

– ...де б він зараз не був!

Він послав повітряний поцілунок у напрямку віруючих з насупленими обличчями і повернувся на центр сцени.

Він вхопив за спинку високого стільця і сів на нього.

– Все-таки гарно, – продовжив він свої теревені, – що сьогодні зібралося так багато людей, чи не так? Так, дуже гарно. Бо я знаю, що багато з вас час від часу знову повертаються сюди, що, на мою думку, справді дуже чудово: приходити сюди і спостерігати, як усьому настає цілковитий кінець, а потім повертатися додому, у свої епохи... і створювати сім’ї, будувати нові й кращі суспільства, вести смертоносні війни заради того, що ви вважаєте серйозними підставами... Це справді дає надію на те, що життя має майбутнє. За винятком того, звичайно, – він вказав жестом на кипучі метаморфози, які відбувалися у небі над ними, – що ми уже знаємо – майбутнього не існує...

Артур повернувся до Форда – у його свідомості ще не втрамбувалися враження від цього ресторану.

– Гей, послухай-но, – сказав він, – якщо Всесвітові і справді ось-ось настане кінець... то і нам теж?

Форд подивився на нього такими очима, які бувають після третьої чарки Пангалактичного полоскального полиску, тобто він уже не міг зафіксувати свого погляду.

– Ні, – відповів він, – послухай, – сказав він, – коли хтось попадає сюди, то він опиняється у чомусь на зразок часової лагуни, захищеної силовим полем. Мені так здається.

– А, – тільки й вимовив Артур.

Він знову звернув увагу на тарілку з супом, яку йому вдалося отримати в офіціанта в обмін на біфштекс.

– Послухай, – сказав Форд, – я тобі покажу, як це виглядає.

Він вхопив зі столу серветку і став безпорадно м’яти її в руках.

– Поглянь, – знову сказав він, – уяви, що ця серветка – бачиш ось? – це Всесвіт у часовому вимірі, схоплюєш? А ця ложка буде у нас трансдукційним відхиленням викривлення матерії...

Остання фраза далася йому не одразу. Артур не хотів перебивати, поки той намагався вимовити її.

– Це ложка, якою я їм суп, – сказав він.

– Гаразд, – сказав Форд, – тоді уяви, що ця ложечка, – він знайшов невеличку дерев’яну ложечку на тарілці із закусками, – ось ця ложечка, – але тут з’ясувалося, що йому не так-то легко взяти її до рук, – ні, нехай буде оця виделка...

– Слухай, чи не залишиш, бува, в спокої мою виделку? – перебив його Зафод.

– Гаразд, – не став сперечатися Форд, – гаразд, гаразд. Чому б тоді нам... чому б тоді нам не уявити, що цей келих – Всесвіт у часовому вимірі...

– Який келих? Той, що ти щойно скинув на долівку?

– Невже скинув?

– Так.

– Ну, добре, – сказав Форд, – забудьмо про це. Я маю на увазі... я маю на увазі... Послухай, а ти знаєш, як насправді рушив з місця Всесвіт?

– Напевно, ні, – сказав Артур, уже шкодуючи, що взагалі почав розпитувати.

– Добре, – сказав Форд. – Уяви собі от що. Ага. Уяви, що у тебе є ванна. Саме так. Велика кругла ванна. Виготовлена з ебенового дерева.

– Звідкіля її взяти? – сказав Артур. – Крамниці “Херродз” теж знищені вогонами.

– Немає значення.

– То розповідай далі.

– Слухай сюди.

– Слухаю уважно.

– Отож у тебе є ця ванна, розумієш? Уяви, що у тебе є така ванна. Ебенова. Конічної форми.

– Конічної форми? – здивувався Артур. – Що ж це за...

– Шшш! – приклав палець до губів Форд. – Конічної форми. А тобі залишається тільки наповнити її – розумієш? – наповнити дрібненьким білим піском, ясно? Або цукром. Або піском, або цукром. Або вперемішку і піском і цукром. Будь-чим. Немає значення. Цукор теж годиться. А коли вона буде вже повна, ти витягаєш пробку... ти слухаєш, що я кажу?

– Слухаю.

– Ти витягаєш пробку, і все витікає, утворюючи вирву, розумієш, витікає через злив.

– Розумію.

– Нічого ти не розумієш. Взагалі нічого не розумієш. Я ще не сказав тобі, в чому тут суть. То ти хочеш почути, в чому тут суть?

– Давай, говори, в чому тут суть.

– Гаразд, зараз я скажу тобі, в чому тут суть.

Форд якусь хвилю збирався з думками, намагаючись згадати, в чому ж тут справді суть.

– А найцікавіше, – нарешті сказав він, – ось що. Ти знімаєш на плівку те, що відбувається.

– Дійсно цікаво, – погодився Артур.

– Отож ти береш кінокамеру і знімаєш на плівку усе, що відбувається.

– Цікаво.

– Але це ще не найцікавіше. Ага, ось що найцікавіше. Я вже згадав. Суть у тому, що потім ти закладаєш плівку у кінопроектор і запускаєш її... у зворотний бік!

– У зворотний бік?

– Так. У тому, що ти запускаєш її у зворотний бік, саме й полягає найголовніше. Отож тоді сідаєш перед екраном і спостерігаєш, як усе виповзає з дірки і по спіралі рухається вгору і заповнює ванну. Тепер розумієш?

– Ти хочеш сказати, що так утворювався Всесвіт, правда? – запитав Артур.

– Ні, – відповів Форд, – але це дуже хороший спосіб приємно провести час.

Він потягся за келихом.

– Де мій келих? – запитав він.

– Він на долівці.

– Он як.

Нахилившись разом із кріслом, щоб знайти бокал, Форд зіткнувся з маленьким офіціантом, котрий саме підходив до їхнього столика з переносним телефоном у руці.

Форд вибачився перед офіціантом, пояснивши, що він впився як хлющ.

Офіціант у свою чергу сказав, що усе гаразд і що він чудово усе розуміє.

Форд подякував офіціантові за його толерантність, спробував пригладити свого чуба, але промахнувся на шість дюймів і, не втримавши рівноваги, сповз під стіл.

– Це ви містер Зафод Бібльброкс? – запитав офіціант.

– Еге ж, а що? – обізвався Зафод, відірвавшись від третього біфштекса.

– До вас телефонують.

– Що ви сказали?

– Дзвінок до вас, сер.

– До мене? Сюди? Але кому відомо, що я тут?

Один з його мізків гарячково шукав відповідь. Інший безтурботно втішався їжею, яку Зафод не перестав напихати до рота.

– Вибачте, але я продовжуватиму, ви не проти? – сказала голова, яка їла, і продовжила набивати рота.

Тепер його розшукувало стільки людей, що він уже збився з рахунку. Йому не слід було так виклично поводити себе. “Але чорт забирай, чому власне не слід було, – подумав він. – Хіба можна веселитися, коли ніхто не бачить цього?”

– Може, тут хтось дав знати у Галактичну поліцію, – сказала Тріліан. – Усі бачили тебе, коли ми заходили.

– Ти хочеш сказати, що вони збираються арештувати мене по телефону? – здивувався Зафод. – Цілком можливо. Я стаю дуже небезпечним, коли мене заганяють у глухий кут.

– Еге ж, почувся голос з-під столу, – ти так швидко розвалюєшся прямо на очах, що треба ховатися від шрапнелі.

– Гей, а це що таке, день страшного суду? – відрубав Зафод.

– То ми ще й це побачимо сьогодні? – знервовано запитав Артур.

– Я не поспішаю, – пробурмотів Зафод. – О’кей, то хто там такий на зв’язку? – він торкнув ногою Форда. – Гей, вилазь, хлопче, – сказав він йому, – можливо, ти мені будеш потрібен.

– Особисто я, – сказав офіціант, – не знайомий із металевим джентльменом, про якого ми говоримо, сер...

– Металевим?

– Так, сер.

– Ви сказали, металевий?

– Так, сер. Я сказав, що я особисто не знайомий з металевим джентльменом, про якого йде мова...

– О’кей, продовжуйте.

– Але мені відомо, що він чекав вашого повернення уже багато тисячоліть.

Здається, у поспіху ви залишили тут дещо.

– Залишили тут? – перепитав Зафод. – А вам не здається дивним? Ми щойно тут з’явилися.

– Саме так, сер, – вперто стояв на своєму офіціант, – але перш ніж з’явитися тут, вам довелося, наскільки я розумію, залишити це місце.

Зафод зробив спробу збагнути ці слова однією головою, а потім іншою.

– То ви кажете, – сказав він, – що перш ніж прибути сюди, ми вже встигли тут побувати? “Ну й вечір”, – подумки зітхнув офіціант.

– Цілком правильно, сер, – сказав він.

– Ви б краще застрахували вашого психоаналітика від безробіття, друже, – порадив Зафод.

– Ні, зачекайте хвильку, – вигукнув Форд; знову з’явившись над поверхнею столу, – що ви маєте на увазі, коли говорите “тут” і “сюди”?

– Якщо бути абсолютно точним, то другу планету зоряної системи Жаби.

– Але ж ми залишили її щойно, – запротестував Зафод. – Ми вирушили звідти у напрямку до ресторану на краю Всесвіту.

– Так, сер, – відповів офіціант, відчуваючи, що він уже на фінішній прямій і нарешті зможе розтлумачити їм усе, – його збудували на рештках цієї планети.

– О, – здогадався Артур, – тобто ми здійснили подорож у часі, а не в просторі.

– Послухай, ти, недорозвинута мавпо, – обірвав його Зафод, – чи не пора тобі стулити пельку? Артур спалахнув.

– Можеш зіграти своїми головами в футбола, чотириокий, – порадив він Зафодові. – Для чогось іншого вони не годяться.

– Заждіть, заждіть, – офіціант стримав Зафода, – ваша мавпа усе зрозуміла правильно, сер.

Артур настільки розлютився, що йому аж заціпило, і він не знайшовся, що відповісти, і тільки промимрив щось нерозбірливе.

– Ви плигнули вперед на... як мені здається, на п’ятсот сімдесят шість мільйонів років, але залишилися на попередньому місці, – пояснив офіціант.

Він усміхнувся. Його переповнювало приємне почуття, що він нарешті домігся свого, незважаючи на те, що його шанси, здавалося, були дуже мізерними.

– Ось воно що! – вигукнув Зафод. – Я зрозумів. Я наказав комп’ютерові знайти найближче місце, де можна пообідати. Він зрозумів команду дослівно. П’ятсот сімдесят шість мільйонів років в один чи в інший бік, але з місця ми навіть не зрушили. Чиста робота.

Усі погодилися, що, хай йому грець, але вийшло непогано.

.– Але хто ж тоді телефонує мені? – сказав Зафод.

– А що сталося з Марвіном? – запитала Тріліан.

Зафод взявся за голови.

– Параноїдальний андроїд! Я ж його залишив на другій планеті системи Жаби.

– Коли це було?

– Ну, можна припустити, що п’ятсот сімдесят шість мільйонів років тому, – сказав Зафод. – Гей, ти, тарілчаний капітане, подай-но мені цей теревенізатор.

Очі в офіціанта від здивування полізли на лоба.

– Вибачте, сер?

– Телефон, друже, – сказав Зафод, забираючи трубку в того з рук. – Ну, хлопці, ви ще такі зелені, що я дивуюся, як це вам щастить залишатися живими і неушкодженими.

– Маєте рацію, сер.

– Агов, Марвіне, це ти? – сказав Зафод у трубку. – Як ся маєш, хлопче?

Настала невеличка пауза, після якої почувся слабенький голос.

– Гадаю, варто вам повідомити, що я дуже пригнічений, – сказав він.

Щоб краще було чути, Зафод прикрив трубку долонею.

– Це Марвін, – почулося з того кінця.

– Привіт, Марвіне, – гукнув він у трубку, – ми тут чудово розважаємося.

Наїдки, напої, трохи лаємося, а Всесвіт тим часом летить під три чорти. Де тебе можна знайти?

Знову пауза.

– Знаєте, тільки не треба вдавати, що ви цікавитеся мною, – нарешті промовив Марвін. – Я прекрасно розумію, що я всього-на-всього робот-слуга.

– Гаразд, гаразд, – сказав Зафод, – але де ти зараз є?

– “Ввімкни передню тягу, Марвіне”, – наказують вони мені, – “відчини шлюз номер три, Марвіне”, “чи не міг би ти, Марвіне, підняти з долівки той папірець?” Чи міг би я підняти папірець! Це вони наказують мені, у кого мозок не менший за цілу планету...

– Егеж, егеж, – у голосі Зафода заледве чи можна було вловити бодай натяк на співчуття.

– Але я уже звик до зневажливого ставлення, – бубонів Марвін. – Я можу навіть піти і вилити собі на голову відро води, якщо побажаєте. Чи не хочете ви, щоб я вилив собі на голову відро води? У мене воно напохваті. Зачекайте хвилинку.

– Агов, Марвіне... – вставив слово Зафод, але вже було надто пізно. З трубки почулося дивне калатання і плюскіт води.

– Що він каже? – запитала Тріліан.

– Нічого, – відповів Зафод, – він просто зателефонував, щоб вилити перед нами душу.

– Ну ось, – почувся голос Марвіна, який знову повернувся до телефону. Навіть було чути, як з нього стікає вода. – Я сподіваюся, тепер ви задоволені...

– Еге ж, – перебив його Зафод, – а тепер, будь ласка, скажи, де ти є?.

– Я на стоянці, – відповів Марвін.

– На стоянці? – запитав Зафод. – Що ти там робиш?

– Я ставлю зорельоти на стоянку. Що ж іще можна робити на стоянці?

– Гаразд, далеко не відходь. Ми вже йдемо до тебе.

У наступну мить Зафод уже зірвався на рівні ноги, кинув трубку і залишив підпис на рахунку – “Хотблек Дезіато”.

– Рухаймося, – сказав він, – Марвін на стоянці. Ходімо вниз до нього.

– Що, він робить на стоянці? – запитав Артур.

– Доглядає за транспортом. Що ж іще, недотепо?

– А як же кінець Всесвіту? Ми ж не побачимо основного.

– Я уже усе бачив. Мотлох, – недбало кинув Зафод, – просто йикилев хубив, та й по всьому.

– Що, що?

– Великий вибух, але навпаки. Ходімо, ну ж бо, рухайтеся.

Мало хто з присутніх звернув на них увагу, коли вони пробиралися між столиками до виходу. Усі погляди були прикуті до жахів, що діялися на небі.

– Зараз можна спостерігати ефектне явище, – коментував Макс, – якщо уважно придивитися, то у лівому верхньому кутку на небі можна побачити, як закипає зоряна система Гастроміл і перетворюється на ультрафіолетове випромінювання. Є тут хто із зоряної системи Гастроміл? Десь ззаду почулося кілька несміливих вигуків.

– Що ж, – на обличчі Макса розпливалася сяюча усмішка, – уже надто пізно хвилюватися, чи не залишили ви, бува, праску ввімкненою.