Ресторан на краю Всесвіту

РОЗДІЛ 24

– Е-е, капітане...

– Так, Номере Перший?

– У мене тут рапорт від Номера Другого.

– О, лишенько...

У верхній частині зорельоту з капітанського містка Капітан споглядав нескінченні обшири космосу з ледь помітним роздратуванням. З місця під широким кулястим куполом, де він спочивав, перед ним і над ним відкривалася неосяжна картина небозводу, посеред якого мандрували і вони, – і ця картина помітно збідніла за час подорожі. Повернувшись і кинувши погляд назад, понад об’ємним завширшки з дві милі корпусом корабля, він міг би побачити набагато щільніше скупчення зірок, які тягнулися за кораблем мало не суцільним шлейфом. Так виглядав центр Галактики, звідкіля почалася їхня мандрівка.

А летіли вони вже купу літ із шаленою швидкістю. Зараз він уже й не пригадає, з якою саме. Здається, вона наближалася до швидкості чогось там або ж була втричі більшою ніж це щось, як там його. Однаково, аж дух перехоплює. Він втупився в яскравий небосхил за кормою корабля, наче намагаючись щось відшукати там очима. Так повторювалося кожних кілька хвилин, але він ніколи так і не побачив того, чого шукав поглядом.

Втім, він і не дуже переймався. Науковці свого часу дуже наполягали, що усе відбуватиметься – комар носа не підточить – за умови, якщо ніхто не панікуватиме і кожен виконуватиме свою роботу належним чином.

Він не панікував. Як на нього, то усе йшло прекрасно. Він торкнувся спини великою намиленою губкою. І тут згадав, що почувався щойно трохи роздратованим через щось. Але про що ж ішлося? Легеньке покашлювання привернуло його увагу до того, що його перший помічник все ще стоїть поруч із ним.

Хороший хлопець цей Номер Перший. Скажімо, не найкращий, та й має клопіт із зав’язуванням шнурків на черевиках, проте з нього цілком путній помічник. Капітан не був з тих, хто дозволить собі жартома копнути когось, хто саме намагається зав’язати шнурки на черевиках, дарма, що це забирає у нього доволі часу. Не те, що цей відразливий Номер Другий, що снує по всьому кораблі, натирає до блиску ґудзики і щогодини преться доповідати: “Корабель продовжує летіти, капітане”, “Ми дотримуємося курсу, капітане”, “Рівень кисню в нормі, капітане”. “Та облиште”, – незмінно відповідав капітан. Ага, ось воно, саме це його й роздратувало. Він подивився на Номера Першого.

– Так, капітане, він щось там кричав про полонених...

Капітан обміркував почуте. Скидалося на нісенітницю, але він ніколи не ставав на перепоні своїм підлеглим.

– Що ж, можливо якийсь час він почуватиметься щасливим, – сказав він. – Йому завжди бракувало полонених.

Форд Префект і Артур Дент чвалали безконечно довгими коридорами корабля. Номер Другий гордо простував за ними, кидаючи вряди-годи застереження про зайві рухи чи спроби щось вимудрувати. Здавалося, вони вже минули принаймні милю все тих же гессенських гобеленів. Нарешті вони добралися до великих сталевих дверей, які відсунулися, коли Номер Другий прокричав якусь команду.

Вони зайшли.

Форда Префекта і Артура Дента зовсім не вразив сферичний купол п’ятдесяти футів у діаметрі над капітанським містком, через який можна було спостерігати яскраве зоряне поле – не він був найпримітнішою особливістю рубки управління: для тих, котрі мали нагоду пообідати у ресторані на краю Всесвіту, такі дива були банальними. Не стала для них дивовижею і гора приладів, нагромаджених під вигнутою стіною. Як на Артура, то він звик саме до такого традиційного зображення внутрішнього вигляду космічних кораблів у кінофільмах. А Фордові зореліт видався ну геть застарілим: це тільки підтвердило його підозри, що з демонстраційного корабля “Небезпечної зони” вони потрапили принаймні на мільйон, якщо не на два мільйони років ближче до свого власного часу.

А отетеріли вони, побачивши ванну.

Ванна стояла на шестифутовому п’єдесталі з грубо обтесаної брили діаманту чистої води і відзначалася такою помпезністю у стилі бароко, яку можна зустріти хіба що у Максімегалонському музеї витворів хворої уяви.

Замість того, щоб у північну пору добропристойно поховати у невідомій могилі кишкоподібні хитросплетіння водопровідних труб, їх оздобили золотим листом; а крани і пристосування для душу своїм виглядом примусили б здригнутися навіть готичну горгулью.

Височіючи у центрі капітанського містка зорельота, ванна була тут зовсім не на своєму місці, і Номер Другий підходив до неї з насупленим обличчям людини, яку зовсім непотрібно переконувати у цьому.

– Насмілююсь доповісти, капітане, – гаркнув він крізь зціплені зуби: дуже важкий трюк, але у нього було досить часу для самовдосконалення.

Над краєм потворної ванни з’явилося широке добродушне обличчя і така ж добродушно-пухкенька рука у мильній піні.

– А, це ви, Номере Другий, – сказав капітан, привітно помахуючи губкою, – як вам ведеться?

Номер Другий витягнувся струною що було сили, наче намагаючись перевершити самого себе.

– Я привів двох полонених, яких виявив у морозильній камері номер сім, сер! – продзявкав він.

Артур і Форд збентежено прокашлялися.

– Е-е... добридень, – привіталися вони.

Капітан відповів їм сяючою посмішкою. Отож Номер Другий справді захопив двох бранців. “Молодець, – подумав капітан, – приємно, що хлопчина займається тим, до чого найбільш вдатний”.

– О, привіт вам, – сказав він їм. – Вибачайте, що я не підводжуся. Я тут ванну приймаю нашвидкоруч. Що ж, усім джинан тонікс. Зазирни-но до холодильника, Номере Перший.

– Слухаюсь, сер.

Дивна річ, та ще й така, що ніхто не знає, наскільки серйозно потрібно до неї ставитися, але справа в тому, що приблизно 85 відсотків відомих світів Галактики, примітивні вони чи високорозвинені, винайшли напій, який називається джинан тонікс, або джи-Н-Н-Т-Н-ікс, або ж джинонд-о-нікс, і ще тисячі інших різновидів однієї і тієї ж фонетичної конструкції. Самі напої дуже відрізняються один від одного: від сіволвіанського “чінантомнігзу”, який є звичайнісінькою водою, що її подають підігрітою до температури ледь вищої за кімнатну, до гаграканського “джин-ентоніксу”, який і бика запросто звалить з ніг. І окрім того, що їхні назви звучать подібно, ці напої об’єднує та особливість, що усі вони були винайдені й отримали свої назви ще до того, як ті світи, з яких вони походять, вийшли на контакт з іншими космічними цивілізаціями.

Який висновок можна зробити з цього факту? Він існує сам по собі, окремо від інших явищ. Що ж стосується всіляких теорій структурної лінгвістики, то він не вкладається в жодну з них. І все-таки постійно нагадує про себе. Сивочолі лінгвісти лютяться, коли молоді структурні лінгвісти беруться за цю проблему. Молодих структурних лінгвістів вона неабияк збуджує, і ті просиджують ночі за столом, переконані, що наблизилися до чогось особливо важливого, і, врешті-решт, самі передчасно перетворюються на старих структурних лінгвістів, дратуючись на саму згадку про молоде покоління. Структурна лінгвістика – наука сумна і невесела, а її адепти ніколи не жили в мирі між собою і багато з них проводять надто багато вечорів, намагаючись втопити свої проблеми у їжі з водою. Номер Другий стояв перед ванною капітана і тремтів від розчарування.

– Невже ви не хочете допитати полонених, сер? – застогнав він.

Капітан спантеличено видивився на нього.

– На якого біси мені це робити? – запитав він.

– Щоб отримати від них інформацію, сер! Щоб дізнатися, чому вони тут з’явилися!

– О, ні, ні, ні, – сказав капітан. – Я гадаю, вони просто завітали на келишок джинан тоніксу, правда?

– Але ж, сер, вони мої бранці! Я повинен допитати їх.

Капітан поглянув на них з сумнівом в очах.

– Ну, гаразд, – сказав він, – якщо тобі так хочеться. Запитай, чого б вони бажали випити.

В очах Номера Другого з’явилися лиховісні вогники. Він поволі підійшов до Форда Префекта і Артура Дента.

– Ну що, мерзотники, – загарчав він, – заброди... – тицьнув Фордові під ребра свою рушницю системи “Тут тобі й смерть”.

– Не дратуйся, Номере Другий, – спокійним тоном зробив зауваження капітан.

– Чого бажаєте випити? – заверещав Номер Другий.

– Як на мене, то непогано було б скуштувати джинан тоніксу, – відповів Форд. – А ти, Артуре? Артур розгублено заблимав очима.

– Що? Ну, я... так, – відповів він.

– З льодом чи без?! – проревів Номер Другий.

– О, з льодом, якщо можна, – сказав Форд.

– А лимон?!!

– Так, будь ласка, – відповів Форд, – а чи немає у вас часом маленьких тістечок? Знаєте, такі з сиром?

– Тут я задаю запитання!!! – визвірився Номер Другий.

Він ледь не луснув від люті.

– Гм, Номере Другий... – м’яко втрутився капітан.

– Слухаю, сер!

– Трохи охолонь, добре? Будь хорошим хлопчиком. Я ж приймаю ванну, щоб розслабитися.

Очі у Номера Другого звузилися і перетворилися на, як їх називають представники Громил, Убивць і К., на колючі щілини. Як бачиться, основне тут полягає в тому, щоб справити на опонента враження, що ви або загубили окуляри, або ось-ось не втримаєтеся і вас з ніг звалить сон. Але й досі залишається незрозумілим, чому такий вираз обличчя викликає переляк. Він наблизився до капітана, він (Номер Другий) міцно стиснув губи.

І знову ж таки, цікаво було б дізнатися, чому такий вигляд говорить про войовничі наміри. Якщо, мандруючи джунглями Траалю, вам би трапилося наткнутися на легендарну Хижу Блощицю, то у вас були б усі підстави дякувати небу, що щелепи її пащеки міцно стиснуті, а не, як це буває набагато частіше, широко відкриті, демонструючи густі заслинені ікла.

– Якщо мені буде дозволено нагадати, сер, – засичав Номер Другий до капітана, – то ви не виходите з цієї ванни уже три роки поспіль! – Випустивши свою останню стрілу, Номер Другий розвернувся на п’ятах і гордо попрямував у куток, щоб там перед дзеркалом повправлятися кидати пронизливі погляди.

Капітан зручніше вмостився у ванні і несміливо усміхнувся Фордові Префекту.

– Знаєте, при такій праці, як моя, доводиться дбати про відпочинок, – сказав він.

Форд поволі опустив руки. Жодної реакції. Артур теж опустив руки.

Ступаючи поволі і обережно, Форд наблизився до п’єдесталу, на якому стояла ванна. Він торкнувся до нього рукою.

– Красива річ, – збрехав він.

Хотів би він знати, чи можна усміхнутися. Поволі і обережно він усміхнувся. Небезпеки не було.

– Гм... – звернувся він до капітана.

– Так? – сказав капітан.

– Мені цікаво, – сказав Форд, – чи можна мені поцікавитися, у чому насправді полягає ваша робота?

Чиясь рука лягла йому на плече. Він різко повернувся.

То був перший помічник капітана.

– Ваші напої, – сказав він.

– О, спасибі, – подякував Форд. Він і Артур взяли до рук чарки. Артур зробив маленький ковток і був здивований, коли виявилося, що напій на смак нагадує віскі з содовою.

– Тобто я хочу сказати, що я не міг не помітити, – сказав Форд, потягуючи з чарки і собі, – трупи. У морозильній камері.

– Трупи? – перепитав здивований капітан.

Форд помовчав і замислився. Ніколи не приймай нічого на віру, подумав він. Чи може бути так, що капітан навіть не підозрює, що у нього на борту п’ятнадцять мільйонів трупів?

Капітан привітно закивав йому. Крім того Фордові здалося, що той бавиться гумовою качечкою.

Форд роззирнувся навколо. Номер Другий час від часу зиркав на нього в дзеркало: його очі ні на мить не зупинялися. А перший офіцер просто стояв собі поруч, тримаючи в руках тацю з напоями і великодушно усміхався.

– Ви сказали трупи? – ще раз перепитав капітан.

Форд облизав губи.

– Так, – сказав він, – я маю на увазі усіх тих мертвих стерилізаторів телефонів і бухгалтерів, які, як вам відомо, знаходяться внизу, у морозильній камері.

Капітан здивовано подивився на нього. Потім він закинув голову і засміявся.

– О, та вони не мертві, – сказав він, – Боже мій, ні, ні, вони просто заморожені. Колись вони оживуть.

Форд зробив те, що з ним трапляється дуже рідко. Він закліпав очима від здивування.

Артур, здається, уже виходив із стану остовпіння.

– Тобто там у вас повний відсік морожених перукарів? – запитав він.

– Авжеж, – відповів капітан. – їх там мільйони. Перукарі, втомлені життям телевізійні продюсери, страхувальні агенти, працівники відділу кадрів, охоронці, відповідальні за підтримку зв’язків із громадськістю, консультанти з питань менеджменту і ще безліч різних професій. Ми збираємося колонізувати якусь планету. Форд ледь-ледь похитнувся.

– Дух захоплює, правда? – сказав капітан.

– Як? Невже з цими людьми? – здивувався Артур.

– Ах, ви мене тільки правильно зрозумійте, – сказав капітан. – Наш зореліт тільки один з багатьох кораблів Флоту Ковчега. Наш корабель – це Ковчег Б, розумієте? Вибачте, ви б не могли напустити трохи гарячої води для мене?

Артур виконав його прохання, і у ванні завирував водоспад пінистої рожевої води. Капітан зітхнув від задоволення.

– Велике спасибі, мій дорогий друже. Пригощайтеся, будь ласка, напоями.

Форд перехилив у себе келишка, узяв пляшку з таці першого помічника і знову наповнив чарку по вінця.

– А що таке, – запитав він, – корабель Б і що таке Ковчег?

– А ось усе це, – відповів капітан, весело розбризкуючи гумовою качечкою навколо себе пінисту воду.

– Так, – мовив Форд, – але ж...

– Гаразд, щоб ви знали, сталося ось що, – сказав капітан. – Наша планета, зоряна система, з якої ми вирушили, була, так би мовити, приречена.

– Приречена?

– О, саме так. Отож усім і спало на думку: спакуємо усе населення на гігантські зорельоти і рушимо до якоїсь іншої планети. Переповівши усю історію кількома словами, він відкинувся у ванні і задоволено застогнав.

– Ви маєте на увазі менш приречену планету? – спробував підказати Артур.

– Що ви сказали, дорогий друже?

– Менш приречену планету. На якій ви збиралися оселитися.

– Так, збираємося на ній оселитися. Отож, розумієте, вирішили збудувати три кораблі, три космічні Ковчеги, і... Я вам ще не набрид своїми розповідями?

– Ні, ні, – переконливо сказав Форд, – вони захоплюючі.

– А це дуже приємно, – вголос розмірковував капітан, – коли вряди-годи є з ким перекинутися кількома словами.

Номер Другий окинув пронизливим поглядом приміщення і його неспокійні очі знову прикипіли до дзеркала, наче пара мух, яких на хвилю зігнали з улюбленого шматка тухлого м’яса місячної давнини.

– Біда таких тривалих мандрівок, як наша, – продовжував капітан, – у тому, що врешті-решт ви починаєте дуже багато розмовляти з самим собою, що дуже нудно, бо в половині випадків вам відомо, що казатимете далі.

– Тільки у половині випадків? – здивувався Артур.

Капітан замислився на якусь мить.

– Так, на мою думку, приблизно у половині випадків. Так чи інакше... ой, а де ж мило? – він помацав рукою навколо себе і нарешті виловив слизький брусок.

– Угу, отож так або інакше, – продовжував він, – ідея полягала в тому, що на першому кораблі, на кораблі А, у подорож вирушать усі видатні керівники, науковці, знані митці, тобто усі, у кого є якісь досягнення. А на третьому кораблі, на кораблі В, вирушать усі, хто виконує якусь конкретну роботу, те чи се, а на кораблі Б – це вже ми – полетять усі інші, тобто, як би це краще сказати, посередники.

На його обличчі засяяла щаслива усмішка.

– І нас відправили першими, – закінчив він і став наспівувати під ніс мелодію під плюскіт води у ванні.

Ця простенька мелодія для ванни, яку спеціально для капітана написав один з найвідоміших на його планеті авторів чисельних шлягерів (зараз він спав у тридцять шостому відсіку на відстані приблизно дев’ятсот ярдів від капітанського містка) нагодилася якраз до речі, щоб заповнити напружену тишу. Форд і Артур переступали з ноги на ногу і з усіх сил намагалися не зустрічатися поглядами.

– Гм... – обізвався за хвилю Артур, – а що ж було негаразд з вашою планетою?

– Ну, вона була приречена, як я і сказав раніше, – відповів капітан. – Здається, вона мала впасти на сонце, чи щось таке. А може, це місяць мав зіткнутися з нею. Щось схоже на це. Хоч як там було, але перед нами постала жахлива перспектива.

– Авжеж, – несподівано обізвався перший помічник каштана, – я гадаю, що планету чекало вторгнення велетенського рою двадцятифутових хижих бджіл. Хіба не так?

Номер Другий різко повернувся до них. Його очі виблискували пронизливими блискавками, що досягається тільки в результаті тривалих тренувань, яким він віддавав весь свій вільний час.

– Мені говорили зовсім інше! – зашипів він. – Мій командир сказав мені, що планета перебувала у безпосередній загрозі, що її проковтне велетенський зоряний козеріг-мутант!

– Та невже... – сказав Форд Префект.

– Саме так! Велетенська істота родом із самого пекла, з подібними до мечів гострими іклами завдовжки десять тисяч миль, з подихом, від якого закипають океани, з клешнями, які можуть вирвати з корінням цілі континенти, з тисячами очей, які горять наче сонця, із заслиненими щелепами завширшки мільйон миль. Така потвора, яку ви ніколи... ніколи...

– І вони постаралися відправити усіх вас першими, так? – поцікавився Артур.

– Авжеж, саме так, – сказав капітан, – усі говорили, і це було дуже гарно з їхнього боку, що дуже важливо для підтримання духу знати, що вони прибудуть на планету, де можна буде зробити гарну зачіску і де телефони стерильно чисті.

– Еге ж, – погодився Форд, – як на мене, це дуже важливо. А як інші зорельоти, гм... вони полетіли вслід за нами, так?

Капітан не поспішав з відповіддю. Він розвернувся у ванні і кинув погляд понад велетенським корпусом корабля у бік яскравого центру Галактики. Він примружився, заглядаючи у безмежну пустоту.

– Що ж, досить дивно, що ви запитуєте про це, – сказав він і, повернувшись до Форда Префекта, дозволив собі ледь нахмурити брови, – бо, що особливо цікаво, за останні п’ять років, відколи ми вирушили в дорогу, не отримали від них ані знаку... Однак вони повинні бути десь позаду нас.

Він знову кинув погляд у безмежний космос.

Форд теж уважно подивився на екран і наморщив чоло.

– Якщо тільки, звичайно, – обережно промовив він, – їх не проковтнув козеріг...

– А, так... – відповів капітан. У його голосі почулися нотки сумнівів, – козеріг... – Його погляд бездумно ковзнув по нагромадженню приладів і комп’ютерів, які вишикувалися вздовж стін капітанського містка. Вони невинно підморгували йому у відповідь. Він втупився поглядом у зорі, але жодна з них не стала відповідати йому. Він перевів погляд на своїх першого і другого помічників, але ті, здавалося, занурилися у власні думки. Нарешті повернувся обличчям до Форда Префекта, який підняв брови у німому запитанні.

– Ви знаєте, досить дивна річ, – нарешті вимовив капітан, – але зараз, коли я розповів вам цю історію... Номере Перший, вам вона не здається дивною?

Номер Перший пробурмотів щось собі під ніс.

– Що ж, – сказав Форд. – Я бачу, що при бажанні вам є про що побалакати. Отож дякуємо за випивку, і якщо б ви могли, скажімо, підкинути нас до найближчої найзручнішої для вас планети...

– Знаєте, з цим трішечки важкувато, – сказав капітан, – бо нам визначили траєкторію ще до того, як ми вирушили з Голгафрінчама, я гадаю, не в останню чергу через те, що у мене не все гаразд із розрахунками...

– Ви хочете сказати, що ми застрягли на вашому кораблі надовго? – вигукнув Форд, несподівано втративши весь свій спокій через цю плутанину. – Коли ви повинні дістатися до планети, яку маєте намір колонізувати?

– О, ми вже майже на місці, – сказав капітан. – У будь-яку мить. Мені дійсно мабуть пора вибиратися з ванни. Хоча я не розумію, чому відмовлятися від неї, якщо вона мені подобається?

– То ми дійсно приземлимося через хвилину? – запитав Артур.

– Ну, не зовсім приземлимося, бо приземлятися – то не зовсім те... е-е...

– Ви на що натякаєте? – роздратовано запитав його Форд.

– Розумієте, – сказав капітан, обережно підбираючи слова, – наскільки я пам’ятаю, мені здається, що запрограмовано падіння на планету.

– Падіння? – Форд і Артур вигукнули разом.

– О, так, – сказав капітан, – так, здається, планувалося. Говорили про якусь дуже серйозну причину, та, на жаль, ніяк не можу згадати, про яку. Йшлося про... е-е...

Форд не втримався і вибухнув.

– Та ви ж просто вантаж нікому не потрібних пришелепуватих бевзів! – закричав він.

– Ось воно, саме так, – засяяв капітан, – це було причиною.