Простір неспокою

Розділ 6 Старий завод

— Друзі! — помітно хвилюючись, говорив зовсім юний диктор. — У програмі Центрального інформбачення врочисте виключення очисних автоматичних установок Тихоокеанського поясу! Наші відеокамери встановлені…

Гнат вимкнув інформ. Настрій був поганенький — і не стільки через останні події, скільки через думки про Аларіку. Він зіскочив з дивана, походив з кутка в куток по кімнаті й знову сів.

Що робити? Поговорити з нею начистоту? Про що? Сказати: “Аларіко, я працюю в управлінні, що тобі ще треба?” А таки справді, що їй треба?

Гнат рішучі набрав телекс Аларіки.

З’явилось її миле втомлене обличчя.

— Здрастуй, — сказав він.

— Здрастуй, — відповіла вона рівним голоеом.

— Я хочу тебе бачити, Ріко.

— Вже бачиш.

— Не по відео.

— Ти впевнений, що хочеш цього?.. На жаль, я сьогодні зайнята. У Мая день народження.

— Тоді завтра. Я хочу повести тебе на екскурсію. На завод.

— На завод?! — Аларіка засміялася. — Ну й фантазія у тебе!

— Це не зовсім завод, мовби пам’ятник заводу. Йому вже років двісті, і він не працює, законсервований. Я часто прилітаю туди, допомагає думати.

— Ти впевнений, що це буде цікаво?

— Інакше не запрошував би.

— Що ж, вважай, що ти мене переконав. Завтра я до твоїх послуг.

…Швидколіт спікірував униз, майнули обіч якісь конструкції і зникли за старим тополиним гаєм, Гнат хвацько посадив машину на галявину біля зарослої вербняком і лозою просіки. Там, куди сягала’просіка, виднілися якісь будівлі сірого кольору, чотири великих конуси з металічних ферм та плит, високі закіптюжені димарі й мачти.

Аларіка, з цікавістю роззираючись, обійшла галявину, нагнулася.

— Дивно… Чому тут не росте трава?

— Тому що під нами не земля, а бетонний майданчик. Цьому бетону вже два сторіччя, бачиш, як потемнів.

Гнат подав Аларіці руку і повів за собою до просіки, оминаючи кущі й молоді тополі. За кілька хвилин вони опинилися перед високою сіро-коричневою, в іржавих патьоках стіною одного з корпусів заводу.

У повітрі стояв незнищенний запах іржавого заліза, мазуту, асфальту й вугілля — весь комплекс заводських запахів двадцятого віку, хоч підприємство не працювало щонайменше півтора сторіччя, відтоді, як стали до ладу заводи метричної реплікації, винесені в космос. Ясна річ, людина використовувала метали й тепер, і далеко більшою мірою, але, по-перше, сучасні металургійні заводи-автомати нічим не нагадували колишні (це були самостійні комплекси з видобутку й переробки руд, установлені безпосередньо в місцях видобутку), а по-друге, метали вийшли з побуту людей — у космос, під землю, в лабораторії; їх замінили полімери й активні композитні матеріали.

Гнат і Аларіка повільно рушили вздовж заводської стіни, переступаючи або обходячи труби, що тягнулися з бетонних колодязів, зазираючи в розчахнуті двері. Потім ступили на територію цеху. Цех був довгий, може, з кілометр, і в міру того, як очі звикали до його напівтемряви (світло сонця ледве просочувалося крізь запилені ряди вікон), проступали обриси машин, конструкцій, круглі туші ковшів для розливу сталі, ґратчасті прольоти кранів, колони виливниць.

— Холодно тут… і страшно.

— Не бійся. Нікого тут нема. Тільки ти та я… — сказав Гнат, обнімаючи Аларіку за плечі.

Його голос лунко злітав під високе склепіння цеху.

Вони підійшли до однієї з конструкцій заввишки два десятки метрів, складеної з металевих швелерів, величезних циліндрів, труб, східців, загородок і настилів.

— Мартен, — пояснив Гнат, — для виплавлення сталі.

Аларіка глянула вгору і смикнула його за рукав.

— А це, над нами?

— Це мостовий кран, бачиш гаки? На них начіплювали ківш і подавали розплавлену сталь до інших установок цеху.

З гаків звисав залізний ланцюг, Гнат відштовхнув його від себе, почувся металевий скрип. Аларіка зіщулилася.

— У мене таке відчуття, ніби за нами хтось стежить.

Гнат розсміявся, заспокоїв її:

— Нікого тут немає. Завод, як правило, відвідують тільки екскурсії, тоді буває гамірно. А зараз…

Він замовк. Угорі під стелею майнула якась тінь. Гнат хвилю прислухався до густої тиші цеху, відчуваючи тремтливий лікоть Аларіки.

— Під дахом гніздяться птахи, оце й усе…

Він пригорнув Аларіку до себе, поцілував у губи, тоді гарячково почав обсипати поцілунками плечі, шию, руки, поки вона силоміць не відштовхнула його.

— Ні!.. — і ще тихіше: — Ні, Гнате, не треба…

Він стояв, похиливши голову, і з усіх кутків гігантського приміщення відлунювало: ні, ні, ні… Вони вийшли із сутіні цеху надвір.

— А все-таки на волі веселіше. — Аларіка на повні груди вдихнула повітря. — Було дуже цікаво! Я ніколи не бачила старих заводів. Знаєш, він не такий уже й маленький.

— Ми побачили всього один цех, а їх на підприємстві близько десятка. Та це далеко не найбільший з відомих заводів.

Раптом Гнат спантеличено зупинився.

Від торця цеху починався пустир, порослий травою і бур’янами. Гнат не раз проходив тут, але ніколи не бачив на території пустиря яскраво-синіх контейнерів, на яких стояла емблема космічних колоністів: схрещені серп і кирка в обрамленні пшеничних колосків.

Гнат обійшов кілька контейнерів, принюхався: незнайомий якийсь запах, точніше, знайомий, але чужий. Чужий цьому лісу й старому заводові.

— Мабуть, збираються щось будувати, — висловила припущення Аларіка, не розуміючи його збентеження. — От вантаж і скинули.

— Що, ж тут можна споруджувати? Територія заводу не підлягає забудові. Та й емблема у будівельників інша… Не подобається мені все це.

Сонце сіло за ліс. З півночі насувалася темна, набухла дощем хмара.

Аларіка нетерпляче переступала з ноги на ногу.

— Ходімо, Гнате, — мовила вже незадоволено. — Звернися в інформцентр, вони тобі все пояснять.

— І справді, — погодився Гнат. — Ну, біжімо, а то попадемо під зливу.

Він провів рукою по шерехатій поверхні одного з контейнерів і враз аж здригнувся, побачивши на бічній стінці ще один знак: слід босої людської ноги з ледве помітною щербинкою біля пальців. Щербинка скидалася на силует метелика: Гнат бачив цей знак, не схожий на жодну з емблем космічних служб людства, за десятки парсеків од Землі… Опам’ятався лише тоді, коли Аларіка, не розуміючи, чого він гається, вперлася своїми маленькими кулачками йому в спину, штовхаючи до швидкольота.

Узявшись за руки, вони побігли, так і не зустрівши ніде жодної живої душі, хоч неподалік, за кілька кілометрів, вирувало життя великого міста над Дніпром.

Наступного дня Гнат згадав про знахідку на території старого заводу, зв’язався з інформаційною службою міста на Дніпрі і спробував щось довідатися про контейнери. Оператори інформцентру провели регіональний пошук, але він нічого не дав: за жодною організацією контейнери не значилися.

Тоді Гнат розшукав Станіслава Томаха й обережно натякнув йому про свою знахідку. Той сприйняв звістку серйозно.

— Яка, кажеш, там була емблема? — запитав він, суплячи вилинялі брови.

— Серп, кирка і колосся.

Про те, що він бачив ще один знак — людський слід, Гнат поки що не сказав, вирішив показати його на місці.

— Так, це емблема наших космічних колоністів. Дивно… Ну гаразд, Дякую за сигнал, я взнаю і подзвоню. Або краще подзвони після чергування сам.

— Добре, — кивнув Гнат і посмутнів. — Завтра наші грають на першість Системи, перша зустріч із збірною Місяця…

— Отакої! — здивувався Томах. — Ти кажеш так, наче сам не граєш.

— Граю, але… розумієш, не хочу. Не хочу! Перегорів? Чи вже вік?..

— Вік твій тут ні до чого. Першість ти повинен зіграти, а там подивимося, звідкіля оця твоя хандра. До речі, тебе шукала Аларіка.

— Шукала Ала… — Гнат завмер. — То чого ж ти мовчав?! Коли?

— Сьогодні вранці. — Томах пильно глянув на Гната. — В цій справі ти теж гравець, чи це всерйоз? Я до того, що жінка вона незвичайна…

— Йшов би ти, Славо!.. — буркнув Гнат. — Подалі!

— Ага, спасибі. Вже йду…

І зображення Станіслава розтануло.

На одинадцяту ранку в малому залі олімпійського комплексу було призначено тренування, але Гнат прибув туди майже на годину раніше, щоб трохи звикнути до передгрозової атмосфери майбутніх змагань. На його подив, майже вся команда була вже тут. Івар Гладишев показував хлопцям свої знамениті голографічні слайди підводного світу Юпітера. Гнат бачив їх, тому тихенько вийшов з кімнати психомасажу до порожнього залу, замислившись над тією таїною притягальності, яка приховується в кожній грі. Людина вигадала безліч ігор, кожна з них знаходила своїх прихильників і кожна була для гравців не лише засобом розваги, а й поштовхом до злету думки, інтелектуального напруження, породжувала в людині жагу самовираження, прагнення до самовдосконалення, підносячи її до рівня творця. Адже гра — це моделювання тієї ситуації, з якою ми нерідко стикаємося в житті, і хіба шукання правильного вирішення ігрової ситуації — не творчість?..

Заглиблений у свої роздуми, Гнат не помітив, як до залу увійшов Хрустальов, засунувши руки в кишені, став під стіною.

— Привіт, — гукнув задерикувато.

— А, це ти… Привіт.

Хрустальов підійшов ближче і заступив Ромашину дорогу.

— Ну?.. Хочеш щось сказати? — запитав Гнат.

— Маю честь попередити вас: не стійте у мене на шляху! — пишномовно вирік Леон.

Ромашин здивовано звів брови.

— По-моєму, це ти стоїш у мене на шляху…

— Ти що, справді не втямив нічого? Я кажу про Аларіку, — підвищив голос Хрустальов.

— А-а… — протягнув Гнат, втрачаючи інтерес до розмови. — Ну, це несерйозно. Навіть у часи минулі суперника не умовляли звернути з дороги…

— Я пожартував. — Хрустальов обм’як, зітхнув. — Хоча… невчасно ти появився на сцені. Хист у тебе якийсь особливий, чи що? Розумієш, я знаю Аларіку вже понад два роки… а тут прийшов ти і все зруйнував…

— Може, не я, а хтось інший?

Хрустальов безнадійно махнув рукою.

— Я ж не сліпий. Спершу я тебе ненавидів… навіть зрадів тоді на СПАСі, що загинемо обидва… Пробач мені, дурневі! А потім зрозумів, що справа не в мені…

— У ній самій.

— Так, на жаль. Тільки не думай, що мені нікому поплакатись, окрім тебе. Їй-богу, був би я сміливішим, відлупцював би тебе, як Сидорову козу! Гаразд, живи!

Гнат розреготався.

— Ну, спасибі.

— Друзями ми, напевне, не станемо, — провадив далі Леон, — але принаймні будьмо хоча б щирими.

Гнат потиснув простягнуту руку і провів Хрустальова поглядом. “Як за одну мить може змінитися думка про людину. Леон, виявляється, непоганий хлопець. Ось тільки в наших з Аларікою стосунках не розібрався зовсім. Усе таке хитке, розпливчасте… Що ж за людина був Сергій Ребров, коли він для Аларіки й досі еталон?.. Цікаво, навіщо вона мене шукала?..”

Швидколіт безшумно опустився поряд з контейнерами. Томах відсунув прозорий ковпак і першим стрибнув на землю.

Біля контейнерів уже стояли швидкольоти оперативної служби УАРС, технічного сектора управління, юрмилися люди.

Назустріч Томаху ступив цибатий, гостроносий, з ріденькою сивиною старий у формі експерта першого рангу.

— Матеріал стінок контейнерів деформаційно несталий, — сказав він хриплувато. — Враження таке, ніби контейнери випробували тривекторний ТФ-резонанс.

— Спасибі, Бруно, — мовив Станіслав. — Уже перевірили вміст контейнерів?

— Так, звичайно. Обладнання тераформістів: комплекти для гірничо-підривних робіт, генератори плазми й таке інше.

Томах обернувся до Богданова.

— Безперечно, це зниклі вантажі, ті, що для Садальмелека. Збігається все до дрібниць. А чого вони опинилися на Землі — хоч убий, не збагну!

— Комплекти для гірничо-підривних робіт… — поволі проказав Богданов. — Такий же вантаж посилали на Шемалі і в систему Суїнберна.

— Несподіваний висновок напрошується. Треба б дізнатися в центрі далекої розвідки, чи не пропадали у них такі вантажі?

— Далека розвідка не використовує комплекти для гірничо-підривних робіт і обладнання тераформістів, але запитати їх можна. Між іншим, контейнери виявив Гнат. Таланить же хлопцю на відкриття…

— Він запрошував мене на ігри чемпіонату Системи, завтра перший матч. Не бажаєш піти заради цікавості? Все ж гравець він першокласний, та й гра сама по собі красива, не пошкодуєш.

Богданов завагався.

— Навряд чи вдасться вибратися, але на всяк випадок нагадай завтра. Я б пішов тільки тому, що Гнат гратиме на такому рівні, можливо, востаннє… То тепер куди — в далеку розвідку чи зразу у відділ?

— Треба взнати, що нового у Тектуманідзе, потім уже до себе у відділ. По-моєму, Керрі невдоволений тим, що справа посувається повільно.

— Ми в цьому не винні. Надто вже розсіяна потрібна інформація, та й склад оперативних груп обмежений. Щодо Гната, то ти маєш слушність в одному: його допомога нам би ой як знадобилася.

До них знову підійшов схожий на журавля експерт техсектора.

— Скоро кінчаємо, докладні дані аналізу матиме сьогодні ввечері.

— Гаразд, Бруно, — кивнув Богданов. — Я викликав бригаду транспортного забезпечення, вона доставить контейнери за призначенням. Дякуємо.

— Нема за що, — буркнув Бруно, потоптався і додав: — Ваш стажер виявив на контейнерах цікаву деталь, хочете подивитись?

Він підвів інспекторів до одного з контейнерів.

— Ось…

Богданов помацав пальцями викарбуване в стінці заглиблення, схоже на слід босої ноги людини, нагнувся.

— Це? — Він якусь мить розглядав слід. — А знаєте, я десь уже його бачив…

— Ну й що? — знизав плечима Станіслав. — Знак якоїсь фірми, мабуть.

— Ні-ні, я бачив щось подібне, і зовсім недавно. — Богданов наморщив лоба, замислився. — Ні, не пам’ятаю, — сказав з досадою. — Але що бачив, це точно. Загалом форма справді цікава.

Експерт докірливо глянув на нього.

— Ех ви, спостерігачі! Справа не у формі, хоч і вона змушує задуматися. Весь фокус у тому, що ми не знаємо, яким способом зроблено це заглиблення. Матеріал стінок контейнерів — порошок з магнієвим каркасом, ви розумієте? Магнітні лінії гладенькі, в них неможливо зробити заглиблення.

Бруно знову обвів поглядом принишклих інспекторів і махнув рукою.

— Потім докумекаєте, наше діло надіслати у відділ ззедення з результатами аналізів та нашими висновками.

Уже коли швидколіт злинув у небо і пустир з контейнерами став маленькою латочкою на жовто-зеленому килимі землі, Богданов ляснув себе по лобі:

— Я згадав, де бачив такий знак. На Шемалі у квартир’єрів…

Станіслав здивовано присвиснув.

У відділі на них чекало повідомлення від Тектуманідзе, одержане через канал спецсектора.

— Про вовка помовка, — сказав Томах, вислухавши рапорт чергового по відділу. — Що ж, послухаємо, чим Шалва нас порадує…

Інспектор увімкнув відеозапис.

— Славо і Микито, моє вам шанування, — сказав Тектуманідзе. Мовби заздалегідь знав, що саме вони першими слухатимуть його повідомлення. — Я дещо розкопав по вашій лінії. Керрі натякнув, що ви продовжуєте роботу з “дзеркалами”. Перше: мої експерти мало не до гвинтика розібрали другу станцію над Дзором, ту саму резервну, на якій гостював хтось невідомий. Слідів — жодних, якщо за ці сліди не вважати відсутність програм у бортовому комп’ютері. Таке враження, ніби записи на фероголках стерли. Як це можна здійснити без порушення структури ферокристалів — я не знаю. Експерти також. Крім того, виявлено один незвичайний знак, я покажу його згодом Друге: перед тим, як зникнути… вибач, Микито, — Тектуманідзе глянув просто в розтвор відеокамери; очі в нього були почервонілі й ніби налиті слізьми.

Томах крадькома зиркнув на Богданова, але в того лише випнулися жовна і звузились очі.

— Перед тим, як зникнути, — вів далі Тектуманідзе, — Василь намагався реалізувати ідею глобальної гіпнообробки Дзора. На його замовлення постачальники доставили у важкодоступний гірський район планети гіпногенератор — проґавили служби контролю наслідків. Своїми руками він склав випромінювачі й мав намір увімкнути генератор. На думку Василя, — ми знайшли його інформ, — щоб запобігти війні на Дзорі, найліпше провести превентивне лікування від агресивності гіпнонавіюванням. Утішусь, якщо вам знадобиться ця інформація. Тепер демонструю знак, викарбуваний на панелі головного пульта розпечатаної станції. — Шалва показав голографічний знімок панелі, на якій інспектори побачили знайомий контур сліду босої ноги. — Між іншим, на корпусі генератора і на кобурі у Василя, — пам’ятаєте, він, як і всі офіцери Дзора, носив пістолет, — викарбувано той самий знак. У мене все, до зв’язку.

Тектуманідзе кволо помахав рукою, і запис закінчився.

— Втомився Шалва, — по паузі мовив Томах, хоча сказати хотів зовсім інше.

— Помітно, — погодився Богданов, теж думаючи про інше. — Що ж робитимемо? Слід цей, думається, перевершить і наші “дзеркала”! Чи не так?.. На кобурі, на генераторі, на пульті станції, на контейнерах і, врешті, на базі Шемалі — один і той же знак! Не тільки в далекому космосі, а й на Землі. Розумієш, чим це пахне? Адже той знак…

— Знак Ока, — докінчив Томах. — Ти це хотів сказати? Можливо, він і ще десь є, а ми проґавили?

— Але що він означає? Хто його ставить? Навіщо?.. Мене оце мучить думка: а що як між усім цим — ідеєю Василя, слідом та іншими явищами є зв’язок?

Томах помовчав, знічев’я переставляючи предмети на столі.

— Не виключено. Шалва теж подумав про це, інакше не став би квапитися з повідомленням. Виходить, комусь було вигідне зникнення Василя… Кому? Аборигенам Дзора?

Богданов похитав головою.

— У такому разі наших спостерігачів на Дзорі було б давно розсекречено, а це малоймовірно. Ні, ідзорити тут ні до чого.

— Тоді це таки справді Око. Йому не подобається, що ми дедалі активніше втручаємося в життя нашого зіркового регіону. Не можу збагнути — чому.

— А я можу. Він хоче змусити нас частіше “оглядатися вперед”, а то людство ще не вийшло з віку примхливого дитинства, котре всупереч волі вихователів робить те, чого не треба робити, і вже намагається диктувати свою волю. От Око й попереджає нас, що слід примхливого дитинчати на клумбі з квітами — не краще, що воно може залишити після себе.

— Далі не кажи, мораль твоєї тиради ясна навіть мені. І все ж доведеться зайнятися цим слідом серйозно.

— Я і не казав, що ми сидітимемо склавши руки. Доведеться просити помочі у Керрі, оперативних груп у відділі не вистачає. Я спробую підсумувати рові дані й дам їх машинам— для, аналізу й пошуку аналогій, а ти повизбируй відомості про це по планетах Системи. Землю теж не завадило б потрусити, звернися в Інститут історії Землі, в Академію, наук — нехай допоможуть знайти сліди і “дзеркала” в документах архівів.

— Буде зроблено, — зітхнув Томах. — Щось у мене після звістки Шалви фантазія розігралася. Відчуття таке, наче і мене хтось збирається викрасти…