Простір неспокою

Розділ 10 Принадність несподіванки

Влад таки зняв захист над базою, і Бруно зв’язався з “Шукачем” та з пілотом модуля, передав, яке спорядження необхідне рятувальникам на Тріасі. Після сніданку вони вже вивантажували із модуля, що прибув з орбіти, танк-лабораторію “Мастиф”.

Табір бази, розташований на рівному місці, займав площу з добрий гектар. З усіх боків його оточував ліс, хоч у смузі двохсот метрів від межі табору не росло жодного дерева.

— Ви навіщо дерева біля бази повирубували? — запитав у Влада Гнат.

— Мусили вирубати, — відповів той. — Мімікрозаври…

— Про мімікрозаврів ми начулися, — втрутився у розмову Томах. — Побачити б…

— Побачите… — якось загадково відповів Влад.

Танк легко зрушив з місця і, здіймаючи голубу куряву, запетляв між деревами. Станіслав, який вів машину, трохи загаявся і мало не налетів на одне з них. Влад запропонував:

— Може, я поведу? Я знаю місцевість…

Томах зиркнув на Богданова, і той ствердно кивнув. Влад упевнено надів на зап’ястя кільця біоманіпуляторів.

“Мастиф”, оминувши пасмо невисоких пагорбів, порослих лісом (дерева нагадували земні мангри: короткий товстий стовбур спирався на безліч ніг — коріння — і пускав угору пучок таких же рук — гілля, тож якби дерево можна було перевернути, воно ніскільки не змінило б свого вигляду), виїхав у річкову долину, проплив трохи по воді й вибрався на суходіл.

Береги річки густо поросли лишайником, що своїм кольором скидався на скипілу кров; серед цих товстих “ковдр” та “подушечок” де-не-де виднілися оранжеві язики полум’я.

— Квіти? — спитав Гнат у Влада, показуючи на вогні.

— Ми назвали їх полум’яниками, — озирнувшись, відповів той. — Гарні вони лише здалеку. Досить таку квітку зірвати, як вона почне виділяти жахливий сморід…

Не встиг Влад доказати, як найближче від “Мастифа” дерево раптом вирвало коріння з грунту і простерло до танка своє страпате гілля.

Влад зупинив машину і глянув на пасажирів. Ті завмерли.

“Дерево” обхопило танк з усіх боків, трясучи й розхитуючи.

Влад увімкнув захисне поле, і “дерево” сахнулося від машини, кинулося в річку, ревучи й завиваючи.

— Ось вам і мімікрозавр, — з посмішкою сказав Влад.

— Симпатичний, — буркнув Бруно.

“Мастиф” заглибився в ліс. Дерева стояли тут грубезні, діркасті й дуплаві. Світло-голубі при корінні, вони що вище, то більше темніли, а у верховітті були зовсім чорними. Під ними лежали чорні зморщені плоди з колючками.

— Каштани! — зраділо вигукнув Лихолєтов.

— Точно, — не обертаючись, потвердив Влад. — Ми їх так і нарекли: каштани Тріаса.

За півгодини Влад, розгублено роззираючись, зупинив машину біля “мангрів”.

Богданов поворушився в кріслі.

— Приїхали?

— Приїхати приїхали, тільки “дзеркал” чомусь не видно.

— А хіба тут не працюють ваші групи? — поцікавився Томах.

— Вже ні. Це місце ми покинули тиждень тому. Одне “дзеркало” було вмонтоване у стовбур лабіринтопода, — Влад показав на найбільше дерево. — А друге висіло просто в повітрі. А зараз — нічого.

— Завів, Іван Сусанін! І ми добрі: треба було зразу спитати, куди їдемо, а то тільки час згаяли.

— Але ж вони були, чесне слово! — Влад зашарівся.

— Ми віримо, — зітхнув Богданов. — Та річ у тім, що “дзеркала” з’являються лише там, де є люди. Ви пішли звідси, зникли й вони. Тепер “дзеркала”, мабуть, треба шука’ти десь поблизу бази, на новому місці. Доведеться повертатись. А де працюють ваші групи?

— У різних місцях. На нашому материку три: біологічна і дві — планетологи. На плато Спокою загубилися саме біологи. А на другому материку чотири групи: атмосферники, океанологи, біологи та планетоморфологи. Всі групи автономні, мають “Мастифи”, пересувні реактори та інструментальні бункери. До найближчої — сімдесят кілометрів.

За годину рятувальники повернулися на базу, об’їхали її і виявили двоє “дзеркал”. Одне було сховане на стовбурі пологого лабіринтопода, друге — в перистому чагарнику.

Момма тільки мугикнув, вислухавши гостей, а його заступник Зотов не приховував задоволення: неподалік від табору працювати було зручніше й безпечніше.

Рятувальники вивантажили апаратуру і, розділившись на дві групи, заходилися досліджувати “дзеркала”.

До вечора першого дня стало відомо, що “дзеркала” точнісінько такі ж, як і на Шемалі. ТФ-трасери двічі фіксували відлуння хвильових передач: “дзеркала” справно передавали нагромаджену інформацію невідомому Оку. Однак визначити напрямок передач не вдалося, не допомогли ні розроблені спеціалістами методи ТФ-пеленгації, ні надчутливі датчики.

Гнат працював у парі з Бруно на трасерах: обидва добре розумілися на ТФ-апаратурі, знали її плюси й мінуси. Інші експерти техсектора під орудою Романенка вивчали фізичні властивості “дзеркал”, спектральний розподіл випромінювань і щільність полів біля цих об’єктів.

Відколи рятувальники повернулися на базу, горгони жодного разу не турбували їх, лише якось приповз мімікрозавр, але й той, ніби засоромившись свого грізного вигляду, поволікся в хащі.

— Моторошне затишшя, — наче аж скрушно мовив Влад до Богданова. — Вимерли ці звірюки, чи що? То носа не могли виткнути через усе це відьомське поріддя, а тепер тихо, як у вусі.

Богданов подивився на бузкове, з купками хмарин небо.

— Так, — кивнув він. — Дивно. Якщо не сказати більше.

А за кілька хвилин по тому, немов почувши цю розмову, з лісу вистрибнула горгона. Й одразу завила сирена сторожового автомата.

— Усі в танк! — наказав Влад, хапаючись за “універсал”.

До зони, захищеної енергозавісою, було всього метрів двісті п’ятдесят, але ніхто з рятувальників не зрушив з місця: бачили, що Богданов не збирається тікати.

— Спокійно, хлопці, я вас прикрию, — гукнув з танка Томах. — Тільки станьте ближче один до одного.

До них позадкував і Влад, виставивши короткий ствол зброї назустріч горгоні.

Тепер Гнат міг добре роздивитися незвичайну тварину. Тіло горгони не мало певної форми, воно скидалося на складчастий наплив лави, завбільшки з добру гору. Голови в звичайному розумінні цього слова не було, замість неї на тулубі випинався нарост з двома світлими трикутниками, напевне, очима. За розмірами звір перевищував усі живі створіння, що їх будь-коли бачили рятувальники.

Страховисько майже безшумно наблизилося до вкляклих людей. Якийсь час люди й тварина розглядали одне одного.

Несподівано з бази почувся сигнал, і з дверей ангара викотилася платформа, на якій височів плазмовий розрядник.

— Не стріляйте! — нестямно заволав Богданов. — Прошу, не стріляйте!

Але його чи не почули, чи не зрозуміли. Платформа виїхала на космодромне поле, з решітчастого кожуха розрядника вихопилася неяскрава синя блискавка і вп’ялася в бік горгони. Звір гойднувся всіма своїми брижами і наростами й кинувся до лісу, на ходу зачепивши танк Томаха.

Услід горгоні платформа викинула довгий хвіст прозоро-голубого вогню, в лісі гримнуло, і всіх накрила хвиля гуркоту, немов десь поблизу валилися скелі.

— Пронесло! — з полегкістю сказав Влад, ховаючи “універсал”.

— А що воно так грякало? — запитав його Бруно.

— Кричала горгона…

З протилежного боку галявини до них бігли Романенко та члени його групи.

— Хто скомандував стріляти? — стримуючи гнів, запитав Богданов.

— Я, звичайно, — підійшовши до розвідників, з олімпійським спокоєм сказав Момма. — Треба ж було її відігнати. Тільки плазмогармати тварюка й боїться, отож надалі неодмінно беріть цю надійну зброю з собою.

— Ви чули крик? — допитувався в нього Лихолєтов.

— Чув. Ну й що?

— А те, що немає крику без болю! Ви… Ви…

Гнат застережливо стиснув лікоть лікаря, і той замовк.

— Славо, — наказав тихо Богданов Томаху, — візьми Януша й Романенка, проскочте до найближчої стоянки планетологів, поговоріть з розвідниками. Одне слово, шукайте “дзеркала”.

— Куди це вони? — здивовано спитав Влад, проводжаючи поглядом танк. — Небезпечно ж!

Йому ніхто не відповів.

Увечері наприкінці третьої доби перебування на планеті група рятувальників зібралася в кают-компанії бази. Ділилися враженнями дня.

— Нічого не чути про зниклу групу? — запитав Томах Гната.

— Чому ж? Живі, слава богу. Їх завалило в одній з печер, ледве вибралися на поверхню.

— Знайшли що-небудь?

— Новий вид тварин. Схожі на двопалих кротів.

— Нападів не було?

— Не цікавився.

— Даремно. А то б звернув би увагу на одну дивну річ…

У цю мить до кімнати, широко ступаючи, зайшов Момма. З офіційно-холодним виразом на обличчі зупинився перед Богдановим:

— Хто вам дав право знімати енергозавісу навколо бази?

Балачки стихли, всі глянули на Момму. Микита нерозуміюче знизав плечима.

— А хіба я вас не попереджав?

— Щось не пам’ятаю…

— По-моєму, нема сенсу вмикати завісу в нічний час. Над базою є аеросторож, він подасть сигнал тривоги, коли виникне небезпека. До того ж з’ясувалися деякі цікаві обставини.

— Мене не цікавлять обставини, які не входять у компетенцію начальника експедиції. За безпеку експедиції відповідаю я, і ваші міркування, ваші аргументи… — Момма підвищив голос. — Надалі попрошу без мого дозволу не міняти внутрішній розпорядок бази.

Богданов дістав з кишені куртки білий прямокутник.

— Ось мій сертифікат офіціала УАРС.

— Можете його сховати… Тут командую я, і тільки я маю право скасовувати власні розпорядження.

— Ваші розпорядження я не скасовую, просто захист ночами вимикали, як було передбачено давнішою програмою. А єдиноначальність керівника експедиції поширюється до певних меж. Я не був готовий до сьогоднішньої розмови, та коли ви вже почали, то вислухайте. Право виносити рішення, що стосуються, до речі, не лише дотримання режиму роботу та необхідного ступеня безпеки, а й виконання норм екоетики, мають і ваші заступники. Чому ж тоді жодна з вимог заступника з екоетики Дарія не тільки не записана до журналу розпоряджень, а й взагалі не виконується? Чому Дарій, місце якого тут, на планеті, перебуває на борту корабля? І останнє: чому ви заохочуєте, підтримуєте конфліктну ситуацію експедиції з тваринним світом Тріаса?

Момма стиснув губи так, що вони витягнулись у вузеньку лінію.

— Відповідаю по порядку. Перше: вимоги мого заступника з екоетики, йдучи врозріз із дійсністю, згубно відбиваються на графіку робіт і тому, природно, не виконуються. Друге: Дарій як спеціаліст на базі дорівнює нулю. Кажучи відверто, він просто заважає… всім. І третє: конфліктну ситуацію з фауною Тріаса створено не нами — ми змушені захищатись, і тільки. Ви задоволені відповідями?

Богданов заперечливо похитав головою, дивлячись на Момму з якимось співчуттям.

— У мене є ще запитання. Як ви гадаєте, чого на нас, я маю на увазі загін рятувальників, за три доби не вчинено жодного нападу?

— Випадковість. Причому щаслива випадковість…

— Гаразд, нехай буде випадковість. Тоді чого на базу теж не було нападу? Адже я зняв захист дві доби тому.

— Я не ксенобіолог. У психології та інстинктах горгон нехай розбираються спеціалісти.

— Правильно, спеціалісти, — погодився Богданов. — А головний спеціаліст у цьому, між іншим, ваш заступник Дарій. Слухати його, одначе, ви не стали, як не слухали й молодих біологів з групи Шеміса, котрі запропонували провести експеримент — припинити стрілянину й подивитися, що з цього вийде. Ну, як же, це ж могло порушити план, затверджений за сто світлових літ на Землі. А ось іще задачка: мій заступник Станіслав Томах три доби провів далеко від бази, зустрів гурт горгон і цілий “гай” мімікрозаврів, виходив до них у скафандрі і без зброї. І що б ви думали?..

Момма скривив губи.

— Вони, звісно, не напали, чи не так? Нічого собі експеримент! По-моєму, висновок тут тільки підтверджує правила.

Богданов немов не помічав ущипливих слів Момми.

— У біофізиків є таке поняття: емоціональне випромінювання. Кожна людина випромінює цілу низку біохвиль, у тому числі й хвилі страху та зла, а також протилежні їм хвилі довіри й приязні. Виявляється, горгони гостро реагують на ці випромінювання, відчувають їх.

Микита на хвилю замовк, потім провадив далі:

— Кажу про це не задля ефектного аргументу в суперечці. Це відкрили ваші ж товариші з груп Шеміса і Старикова, тільки ви проігнорували факти. Експертам УАРС довелося попрацювати, щоб устигнути перевірити всю нагромаджену інформацію і вловити зв’язок між випромінюванням нашого з вами мозку та поведінкою горгон.

— Мабуть, ваші експерти однаково компетентні з усіх питань фізики й біології, — висунув голову з-за спини Зотов.

І при цьому кинув оком на Момму. Гнат зрозумів цей побіжний погляд: Зотов перестраховувався. Йому ж іще довго працювати з начальником, і ризикувати він не хотів.

— Так, експерти технічного відділу УАРС професіонали не лише з відшукування помилок у технічних системах, — сухо відповів Богданов.

— І все ж я не второпав, — знизав плечима Момма. — Ви, значить, знайшли спосіб, як рятуватися від горгон?

— Ви здогадливі… Коли горгони перестали нападати на базу?

— Ну, перед вашим прибуттям…

— Дуже добре. А коли ваш резерв (оті вісім чоловік) вирушив з бази шукати групу Шеміса?

Момма замислився, тінь розгубленості лягла на його ще недавно таке самовпевнене обличчя.

— Теж перед нашим прибуттям, — відповів сам собі Богданов. — Але на цей загін при переході на плато Спокою було п’ять нападів горгон та мімікрозаврів, а на базу — жодного! Ми підрахували: того потоку негативних емоцій, що його випромінювали в таборі дев’ятеро чоловік, було недостатньо, щоб пробити енергозавісу. Звідси й утихомирення, заспокоєння горгон. Ці повзучі гори напрочуд чутливі до всіх біополів. То основна їхня зброя в боротьбі за існування: аби прогодувати себе, вони повинні відчути здобич задовго до того, як здобич відчує їх; замаскуватися ж так, як це роблять мімікрозаври, горгони неспроможні. Певне, вони належать до вимираючого класу; як свідчать біологи, на планеті виявлено всього одинадцять стад горгон, з них сім — на вашому материку, і в кожному стаді близько двох десятків тварин. Двісті двадцять горгон на всю планету! А ви ведете з ними справжню війну! “Мисливці на бізонів”…

Богданов пригладив долонею чуба і провадив далі:

— Ви можете запитати: чому горгони не напали на нашу групу, коли ми тільки-но приземлилися? Відповідь проста: ми не випромінювали страху і зла! І не випромінюємо зараз, тому й припинилися напади на базу, хоч захист і вимкнуто. А почуття, чи, якщо хочете, інстинкт, який змусив тварин звернути увагу на людину, не що інше, як допитливість! А ви тут з перших кроків сприйняли це як вияв агресивності, гатите з усіх стволів по не таких уже й дурних створіннях.

“Дурниця”, — промовляв погляд Момми, але вголос він цього не сказав.

— Хвацько! — кинув репліку Зотов. — Хвацько ви підвели базу! Одначе дозволю собі засумніватися в деяких ваших висновках. Дуже вже швидко у вас виходить: прийшов, побачив, переміг! Фактичного ж матеріалу у вас майже немає: Я маю на увазі матеріал опрацьований, а не ті фантазії, якими вас напхали наші хлопці-молодці…

— Справді, фактів у нас мало, — мовив Богданов, — тим-то й треба все перевірити. Але я ще не згадав про головний наш доказ. Судячи з ситуації на Тріасі, “дзеркала”, до яких ви ставитеся так байдуже, з’являються саме в тих місцях, де людина свідомо чи несвідомо переступає межу дозволеного, чітко визначену нормами екоетики. Вдумайтеся в це слово: екоетика! Глобальна відповідальність людини за все живе! А ви — плазмові розрядники, лазери, “універсали”!..

У кают-компанії запала тиша, порушувана тільки тоненьким писком пульта біля незрячої стіни віома.

Вранці наступного дня, що народжувався в сірому, студеному тумані, Богданов першим рейсом відіслав на крейсер непотрібну більше техніку та групу експертів на чолі з Бруно. Другим рейсом вирушали четверо: Богданов, Томах, Гнат і лікар Лихолєтов, задоволений тим, що його допомога нікому не знадобилася.

Жодне з “дзеркал” взяти з собою не вдалося: на ранок їх просто не стало.

Модуль голубою стрілою полинув у синьо-фіолетові хмари. А потім рятувальникам здалося, що він на повній швидкості наштовхнувся на кам’яний мур: удар струсонув рубку, і людей огорнула пронизливо холодна пітьма…

…Гнат підвів важку голову й роззирнувся. На його почуд, усі в модулі сиділи на своїх місцях, рубка була цілісінькою, пульт, як і раніше, вигравав спокійно жовто-зеленою гамою індикаторних вогнів, а в оглядовому віомі стрімко збільшувалась у розмірах незнайома планета.

— Нічого не розумію, — почувся кволий голос Томаха. — Тіло ніби пропустили крізь якусь молотарку… Всі живі? Куди ми падаємо? — Станіслав повернувся до Богданова.

— Не знаю, — незворушно відповів той.

— Як це — не знаю? Вмикай двигун — і подалі від цього негостинного Тріаса! Бува, не з диноптером ми зіткнулися? Я від поштовху на хвилину навіть знепритомнів…

— По-перше, з часу “поштовху” минула не хвилина, а півтори години, а по-друге, ми не над Тріасом.

— А де ж?

— Мені лиш відомо, що ми потрапили в чийсь ТФ-коридор, звідси — удар і непритомність, — сказав Богданов, знімаючи з голови контактор. — Вийшли з коридора вже тут, і тепер нас ведуть силовим променем. Двигун модуля не вмикається…

Всі четверо розглядали у віомі поверхню незнайомої планети, покреслену на різноколірні однакові квадрати. Кожен квадрат згори скидався на ретельно оброблене поле. Правда, одне з полів тут же розпалося на гори й долини, оповиті хвилястою габою…

Модуль провалився вниз на кілька десятків кілометрів. Підлога й стеля помінялися місцями, машину двічі сіпнуло, і вона міцно стала на дно дивовижного чотиригранного колодязя з різноколірними стінами, що сягали хтозна-якої висоти. Ці стіни пропускали світла саме стільки, скільки треба, щоб не напружувати зір, а дно було таким темним, що, здавалося, його немає зовсім.

Коли пасажири модуля трохи оговтались, Томах попросив Богданова ще раз спробувати увімкнути двигун.

Микита надів контактор і тут же зняв.

— Команди проходять! Можемо стартувати хоч зараз.

— То як? Може…

— Не думаю, що це найкращий вихід у нашому становищі. Нас посадили тут зумисне й чекають, що ми вчинимо, як поведемось.

— Тоді вийдемо, роздивимося. Цікаво ж, куди нас занесло.

За кілька хвилин, уточнивши характеристики атмосфери невідомої планети й надягнувши скафандри, вони ступили на чорне, як свіжий асфальт, дно колодязя.

Гнат тупнув ногою: дно (воно набрало форми квадрата, кожна сторона якого — зелена, яскраво-зелена, фіолетова і біла — дорівнювали десь близько ста метрам) пружинило й поглинало звук. Торкнув рукою стіну. Рука вільно пройшла крізь неї, неначе крізь туман, а Гнат відчув у пальцях тепло.

— Що там? — підійшов Богданов.

— Порожнеча. Ніякого опору. Тільки гріє… Таку ж властивість мали й інші стіни.

Побродивши по чорному майданчику, рятувальники зібралися біля модуля.

— Варто ризикнути пройти крізь одну із стін, — запропонував Томах. — По-моєму, речовина чи поле — з чого вона там складається? — нешкідливі.

— Але чого стіни різного кольору? — завагався Лихолєтов.

— Різноколірні, бо виходять, очевидно, на різні квадрати “мозаїки”, — кашлянув у кулак Богданов. — Пам’ятаєте, який калейдоскопічний вигляд мала планета з висоти? Нас заарканили на стику кількох таких квадратів; цей колодязь, мабуть, своєрідний тамбур.

— Логічно, — підтримав його Томах.

— Що ж, власне, чекає на нас там, за стінами?.. — Микита розмовляв ніби сам з собою.

За чверть години, екіпіровані так, ніби їм належало витримати одразу з десяток природних катаклізмів (у своїх гостроверхих, непрозорих” шоломах, з горбами генераторів поля за плечима вони були вуглуваті й незграбні), рятувальники перевірили автоматику скафандрів і знову спустилися трапом на чорне дно “тамбура”, вибираючи, яку стіну таранити.

— Можна, я першим? — благально глянув на Богданова Гнат, і не встиг той вимовити слово, як він ступив у хистку фіолетову запону.

По всьому тілу розлилася м’яка тепла хвиля, ніби він поринув у літепло.

— Усе нормально, йду далі, — наче вже з-за куліс висунув Ромашин із стіни голову і знову щез.

Перед Гнатом лежала чорна рівнина з розкиданими де-не-де по ній білими, як сніг, брилами. Над рівниною нависло похмуре фіолетове небо з трьома яскристими синіми зорями, чиє проміння викрешувало на брилах сліпучо-голубі іскри. До обрію тягнулися якісь темні масиви, чи то гори, чи то ліс — світла трьох зірок не вистачало, аби роздивитися все як слід. Дрібно-дрібно двигтів грунт і звідкілясь долинав глухий рокіт, неначе за обрієм вивергався вулкан.

Оскільки притягання тут майже вдвічі переважало земне, довелося вмикати генератор поля: він вивільнив тіло з-під преса сили тяжіння…

У цю хвилину Гнат оглянувся і, вражений, завмер на місці. Позаду лежала та ж сама рівнина, але стіни вже не було… Поруч виросла чиясь постать і озвалася голосом Богданова:

— Наступного разу за такі фокуси каратиму!

За Микитою з’явився Томах і сказав:

— Що, не дуже тут затишно, хлопці.

Богданов ступив два кроки вперед.

— Ага. А я був уже засумнівався… — Він показав на тонке світне кільце. — Це вихід. Тепер порядок…

Рівнина тяглася за обрій, моторошно пустельна, випалена, засипана чи то попелом, чи сажею, і лиш поодинокі білі брили, схожі на айсберги, відбивали своїми гранями холодне світло зірок.

— Усе як на Шемалі, — буркнув Гнат.

— Все, та не все, — заперечив Богданов. — Кольорова гама тут не та. Враження таке, ніби хтось загасив пекло…

— Ой чи загасив? Температура грунту плюс двісті сорок за Цельсієм.

— Тоді оті брили не лід і не сніг.

Помовчали.

— Не подобається мені тут! — сказав стурбовано Томах. — Не знаю чому, але не подобається.

Гната теж охопило гнітюче передчуття тривоги.

І тут справді-таки щось сталося. Гнат не збагнув одразу, що просто припинилося двигтіння грунту і вщух глухий рокіт — єдиний звук о цій чи то нічній, чи то денній порі на планеті.

— Не забудьте про зйомку, — попередив Богданов, поправляючи об’єктив відеокамери, вмонтованої в скафандр. — І запам’ятайте оте кільце… На випадок… ускладнень.

— Гадаєш, доведеться тікати?

— Хтозна. Давайте пройдемося трохи, до найближчого айсберга, чи що, і повернемося.

Вони рушили до брили завбільшки з шестиповерховий будинок. Та не встигли зробити й сотні кроків, як зненацька з-за обрію зметнулася дугою довга іскра і спалахнула в небі сліпучим голубим факелом. Усі предмети на рівнині виступили чітко й рельєфно, кинувши від себе вугільно-чорні тіні. Лише загадкові масиви так і лишилися невиразно бовваніти, неначе застиглі клуби диму.

З-за горизонту вихопилася ще одна іскра, потім ще. І тієї ж миті з димоподібних мас вихлюпнулися ручаї рідкого полум’я і, звиваючись, стрімко попливли до білих айсбергів.

По нервах людей ніби щось ударило — сильно, боляче.

Ручаї досягли брил, і ті раптом заворушилися, почали тріскатись, огортатися білою парою.

— Ходімо назад, — скомандував Богданов. — Інакше ризикуємо стати мішенями.

Мовби у відповідь на його слова із густої пітьми, окантованої далеким фіолетовим світінням небосхилу, вихопився сріблястий струмок і побіг до рятувальників.

— Не зупинятися, — наказав Богданов. — Мерщій на пагорб!

Троє вмить опинилися біля виходу — червоне кільце справно вказало дорогу до тамбура.

Богданов терпляче дочекався, поки струмок перетне ті кількасот метрів від своєї хмароподібної оселі до людей, ввімкнув прожектор. Яскравий’ клин світла впав на струмок, і той різко уповільнив свій плин. Микита вимкнув прожектор, трохи зачекав і знову ввімкнув.

Струмок наче сахнувся назад і зненацька спалахнув по-справжньому! Все навколо осяялось мерехтливим світлом. У бурому диму пролунали два глухих удари, заколивався грунт, і люди побачили, як з пітьми на них спочатку повільно, потім дедалі швидше покотився безформний вал. Біль у голові посилився, по нервах ніби стьобнули батогом!

— Микито! — крикнув Томах, але Богданов не став очікувати нових сюрпризів і метнувся назад.

Усі побігли за ним. Перевели дух лише на матово-чорній поверхні колодязя, в центрі якого затишно світилась габаритними вогнями башта модуля.

— Тиша і спокій. — відсапавшись, сказав Томах.

У рубці роздяглися, мовчки поїли, пильно поглядаючи один на одного.

— Що далі? — спитав нарешті Богданов за звичкою скоріше сам себе, аніж інших. — Ми надто мало побачили…

— Що правда, то правда, — погодився Томах. — І щось зрозуміти з отого побаченого важко.

— Треба знову йти, — озвався Лихолєтов, хоч було видно, що нікуди йти йому не хочеться.

— Доведеться, — кивнув Богданов.

— Тільки тепер напрямок вибиратиму я, — рубонув долонею повітря Станіслав.

Вони знову надягнули важкі балахони, загодя промацавши ефір у радіодіапазоні антенами модуля. Але в ефірі було порожньо й тихо, динаміки лиш кволо потріскували— нечисленні іони проривалися крізь товщу атмосфери.

— Я пропоную сюди… — Томах став біля темно-зеленої стіни.

Богданов не заперечував, і рятувальники майже одночасно ступили в малахітову перегородку, що відділяла тамбур від квадрата. Вони вже розпізнали особливості калейдоскопічної планети: кожен квадрат її мозаїки, очевидно, являв собою обмежений силовими завісами район з різко відмінними від сусідніх життєвими умовами. Люди опинилися в улоговині, всіяній чорними кулями з шипами. Посередині улоговини виднілося чи то озеро, чи то болото: важка, схожа на ртуть рідина по краях була затягнена іржаво-зеленою плівкою.

Чверть години поверхня озера була спокійною, а потім раптом з нього почали виповзати якісь дивовижні гігантські черв’яки, кожен завдовжки з десяток метрів. Судячи з напрямку їхнього руху, наміри цих огидливих створінь були видимо агресивними, і Микита подав рятувальникам знак повертатися. Знайоме яскраво-червоне кільце виходу так само правило людям за орієнтир, і незабаром вони вже стояли на чорній підлозі колодязя, обляпані в зелену твань з голови до ніг.

— Усім митися, — розпорядився Богданов. — Потім ще раз спробуємо…

— Навіщо? Що це дасть? — буркнув Томах. — Неприхильна до нас доля…

— А ми її прихилимо. Треба ж таки дошукатися причини, чого нас закинуто сюди. Чи, може, тобі вже все відомо?

— Що ні, то ні. В одному квадраті мало не згоріли, в другому… — і, не договоривши, Станіслав безнадійно махнув рукою.

Гнатові нараз здалося, що він знайшов розгадку їхньої появи на планеті-“мозаїці”, але думка промайнула і зникла, зосталося лиш почуття досади й жалю.

Переодягатися не стали, тільки почистили в коридорних фільтрах модуля скафандри. Поспішали: на огляд решти двох квадратів відпустили собі півгодини.

— Білий чи зелений? — запитав Богданов у рятувальників, коли вони вже зійшли з модуля на дно колодязя.

— Мене чомусь тягне в зелений, — зізнався Томах. — Погляньте: стіна ця світліша від тієї, крізь яку ми вийшли перед цим.

Богданов кивнув, і люди сміливо ступили у нову запону, не відаючи, який сюрприз піднесе їм Його Величність Випадок.