Простір неспокою

Розділ 2 Поява “дзеркал”

О третій годині ночі Богданов підвівся з-за пульта обчислювача, зняв з голови контактор і кинув Станіславу Томаху, що сидів поруч у самих шортах:

— Порядок. Причина помилки в другому ряду комплексного змінного. Регімантас сподівався на свій геній математика і… навіть автомат не встиг би пройди всі етапи розв’язання задачі за той час, який лишався в нього до аварії.

— Я радий і не радий, — хрипко відповів Станіслав, теж встаючи і потягуючись. — Шкода, що так сталось, і добре, що тягар провини не лягає на працівників управління. Негарно, коли аварії трапляються наперекір усім вжитим заходам, але вже зовсім погано, коли вони трапляються з вини рятувальника, Може, поспимо тут? Все одно до ранку кіт наплакав…

— Ні. — Богданов надягнув сорочку. — Дружина непокоїтиметься. Я обіцяв, що буду сьогодні… себто, уже вчора ввечері.

— Тоді і я піду.

Станіслав зв’язався з диспетчером обчислювального центру, сповістив йому, що машина звільнилась, і не встиг вимкнути віом, як зображення в ньому змінилося: перед інспекторами виникла темна кімната, всередині якої вгадувалася розстелена постіль, а в світлому конусі передачі стояв молодий, міцної статури чоловік. Обличчя у нього було відкрите, трохи вилицювате, очі карі, губи великі, але пругкі. Псувала це обличчя лише нерішуча усмішка.

— Вибачте, що так пізно, — сказав, хвилюючись, юнак; це був Гнат. — Я шукав Станіслава, і мені дали цей телекс.

— Знайомтесь, — обернувся Томах до Богданова. — Це Гнат Ромашин, я казав тобі про нього. Конструктор ТФ-апаратури.

— Микита, — назвався Богданов і, розглядаючи Гната, подумав: красивий хлопець, однак чогось йому бракує… Впевненості, чи що?

— Власне, я зникаю, — провадив він далі, одягаючи куртку, — а ви поговоріть. О восьмій до мене, Славо.

— Якщо проснусь, — озвався Томах. — Ну, що нового, Гнате? Щось останнім часом я тебе рідко бачу. Де ти пропадаєш? Ти, здається, мав грати за Континентальний кубок? Вибач, що не зміг тобі подзвонити…

Подальшої розмови Богданов не чув. Вийшовши з обчислювального центру, він викликав швидколіт і, відчуваючи втому у всьому тілі, зробив кілька спеціальних гімнастичних вправ. Зтома відступила.

Світло в парку було вимкнуте, громаддя центру ледве вгадувалося на тлі нічного неба, але Богданов знав, який оманливий цей зовнішній спокій величезної будівлі, постійно увімкненої в безперервне пильнування аварійно-рятувальної служби, пов’язаної незримою мережею з десятками станцій, баз і патрулів УАРС, з відділами однієї з найширших — на жаль, це саме так — служб людства. Мільярди людей спокійні в своїх пошуках, устремліннях, експериментах, ризикованих діях саме тому, що УАРС — дійова, оперативна служба, роботу якої видно не завжди і не у всьому, але результативність не вимагає доказів. Скільки ж їх, тих, хто вдивляється в чорноту екранів, зелень індикаторів на пультах, хто мчить у патрульних машинах над Землею, в просторі, хто працює на всіх освоєних планетах. Скільки їх, близьких йому думкою ї серцем людей?

Богданов задер голову, споглядаючи сріблясту вуаль Чумацького Шляху, пробурмотів:

— Легіон!..

Підійшов швидколіт, змигнув оком індикатора, відкриваючи ковпак.

Богданов сів, і тут. же запищав зумер відео на руці. Над браслетом засвітився мініатюрний об’єм і відтворив важке обличчя Керрі Йоса, начальника відділу безпеки спецсектора УАРС. Богданов машинально зафіксував час — за десять хвилин четверта ночі, — перевів його на середньосонячнйй, вийшло: за десять шоста.

— Не спиш? — запитав Йос скрипучим голосом. — Щось я тебе погано бачу. Де ти?

— Щойно закінчив з Томахом цикл розрахунків по аварії на сто третьому супутнику. Ти мав рацію — Регімантас зробив помилку, не подавши сигнал в УАРС. Найближчий оперативний патруль міг устигнути, але…

— Я ж казав.

— Пам’ятаю. Я зараз вибрався з центру, в парку немає світла. Що сталося?

— Таймфагуйся в управління. Скільки тобі потрібно часу?

— Хвилин двадцять п’ять, якщо терміново.

— У нас не буває не терміново. До речі, в тебе немає знайомого спеціаліста з ТФ-зв’зку?

— Ні… а втім, зачекай. — Богданов згадав недавнє знайомство з Гнатом Ромашиним. — Є один спеціаліст, конструктор ТФ-апаратури.

— Теж непогано. Хапай його, хоч би де він був, і тягни в управління. Даю тобі для цього годину. Все.

Віом погас. Богданов якусь мить посидів, відчуваючи в серці холодок тривоги, потім викликав сто сімнадцяту кімнату обчислювального центру, звідки щойно вийшов. На щастя, Станіслав був ще там.

— Славо, тут таке діло: викликає Керрі, а що сталося, яе каже. Напевне, щось серйозне, інакше б він не став нас тривожити вночі. А ще йому потрібен спеціаліст з ТФ-зв’язку. Твій Гнат досвідчений інженер?

— Він інженер-синектор.[1]

Богданов з повагою прицмокнув язиком.

— Добре! Схарактеризуй його коротко.

— Тридцять один рік, майстер спорту з волейболу, неодружений. Батьків немає, загинули під час другої розвід-контакторської експедиції на Дзор. От і все, якщо коротко. Можу додати, що я його знаю з дитинства, мешкали в одному будинку.

— Добре, — повторив Богданов. — Викликай його негайно. Де він живе?

— Живе він близько, у Басовому, восьме коло Москви. Хвилин десять льоту до найближчого таймфагу. Але невже Керрі не знайшов фахівців у технічному секторі?

— Не знаю, мабуть, не знайшов. Дай координати управління своєму Гнатові й добирайся туди сам, а я на хвилину заскочу додому, попереджу дружину. Чує моє серце, звільнюся нескоро.

Богданов закрив ковпак ключем, якого має кожен працівник аварійно-рятувальної служби, і вимкнув обмежувач швидкості.

Гублячись у здогадах з приводу несподіваного виклику, Гнат у супроводі Томаха попростував до дверей і зупинився. Кабінет начальника відділу безпеки спецсектора УАРС являв собою в ці хвилини галявину в глибині тропічного лісу. Густо пахло зеленню, квітами, баговинням і ще чимось терпким і незнайомим, але дихалося легко й вільно, зовсім не так, як у справжньому тропічному лісі.

Томах сміливо рушив через усю “галявину” до групи людей, що обступили якусь прозоро-кришталеву кулю. Гнат завагався, хоча й розумів, що вся ця тропічна чарівність була ілюзією, створеною апаратурою відеопласту.

Один з тих, хто стояв біля кулі, обернувся, і одразу ліс довкола зник, а за ним і половина людей, лишилося троє; з’явилась обстановка кабінету: гнуті бурштинові стіни з іскрами в глибині, пульт відеоселектора, що висів над чорною безоднею підлоги, кришталево-прозора куля з роєм золотих бджіл усередині, сім крісел біля столу.

— Прошу сідати, — сказав господар кабінету.

На лобі в нього ніби сам по собі ворушився рожевуватий, ледь помітний косий рубець.

Гнат, відчуваючи незручність, пройшов слідом за Томахом і сів поруч. Одного з тих, хто прибув раніше, Микиту Богданова, він упізнав, хоча той був одягнений інакше. Тепер можна було розгледіти його краще. Заступник начальника відділу був худорлявий, середнього зросту, рухався повільно, дивлячись на все і всіх пронизливими очима ясновидця. Другого ж, так само, як і начальника відділу, Гнат бачив уперше. Поки Керрі Йос розмовляв з кимось по віому, Гнат, освоюючись зі своїм новим становищем, став вивчати керівника одного з найлегендарніших секторів Управління аварійно-рятувальної служби.

Керрі Йос був невисокий, з плечима різної висоти; обличчя важке, з масивним підборіддям, близько посадженими чи то сірими, чи то карими очима; ніс картоплиною, великі прямі губи. “Красенем його не назвеш, — подумав Гнат. — На когось він мені здається схожим?.. На кого?..”

Станіслав, очевидно, зрозумів його стан, гмукнув і зашепотів щось на вухо Богданову. Той ледь помітно усміхнувся й підморгнув Гнатові, від чого він знову відчув себе ніяково: як-не-як до спецсектора його запрошували вперше.

Керрі Йос закінчив розмову ї вичікувально дивився на присутніх.

— Давайте знайомитися. Мене звати Керрі, я начальник відділу безпеки спецсектора.

— Це Гнат Ромашин, — відрекомендував Гната Томах. — З ним ми знайомі давно.

— Я теж устиг познайомитися, — мовив Богданов.

— Бассард, — коротко назвав себе четвертий — незнайомець.

— Гнат — конструктор ТФ-апаратури і майстер спорту з волейболу планетарного класу.

— Добре, — з повагою сказав Керрі Йос. — Дуже добре. У нас буде час познайомитися ближче, а зараз — до діла. Викликав я вас ось з якої причини: три дні тому до системи зірки Садальмелек було здійснено ТФ-посил транспорту з вантажем. На фініш транспорт не прибув.

У кімнаті стало зовсім тихо.

— Другий випадок, — ледь чутно мовив Богданов.

— Справді, другий, але головне — обидва сталися в діаметрально протилежних точках простору. Ви пам’ятаєте перший випадок — не прийшов ТФ-посил до Гамми Суїнберна. Середній радіус стаціонарного ТФ-зв’язку п’ятдесят парсеків. До Садальмелека — сто десять. Перша і друга проміжні станції просигналізували, що вантаж пройшов, але на фініші не появився. Те ж саме було, коли вантаж посилали до системи Суїнберна: до Гамми Суїнберна сто вісімдесят парсеків, усі три проміжні станції дали “добро”, і… вантаж до місця призначення не прибув!

— Можливо, транспортники зірвалися з траси? — спитав Бассард, поворушивши кошлатими бровами. — Адже був випадок…

— Ні, — похитав головою Гнат. — Внаслідок зриву летять і самі ТФ-станції — вибухають генератори поля. Тут же у вас станції відпрацювали нормально… — Він замовк і недовірливо поглянув на Керрі Йоса. — Але ж це нонсенс! Для прийому ТФ-передачї потрібен як мінімум ТФ-приймач! Інакше просто не може бути!

— Отак! — сухо сказав Йос. — Тоді десь є ТФ-приймач, установлений… — Він знову зробив паузу. — Установлений не людьми.

Тишу, яка запала, порушив Богданові

— Накладок немає?

Керрі йос, ледь примружившись, покосував на нього.

— Технічний відділ, на відміну від нашого, помиляється рідко. Експерти перетрусили всі ТФ-станції в контрольованому нами регіоні космосу, вантажі зникли безслідно. Але якщо вірити словам Ромашина… — начальник відділу затнувся, — не ображайтеся, Гнате, це просто невдалий зворот мови. Я хотів сказати: виходячи з вашої інформації, слід зробити висновок, що вантажі пішли до чужих станцій.

— Тепер зрозуміло. — Богданов перезирнувся з Томахом. — Значить, ми вийшли на передові пости чужої цивілізації. Так?

— Це вам і належить з’ясувати, — сказав Керрі, і було в звичайності його тону щось таке, від чого Гнат відчув у душі тривогу й невпевненість.

До нього лише зараз дійшов зміст слів “чужа цивілізація”.

— Я запросив вас, Гнате, ось чому, — вів далі начальник відділу. — Експерти сектора зараз у роз’їздах, а ви досвідчений фахівець з ТФ-зв’язку. Чи не могли б ви допомогти нам у цій справі? Доведеться, звичайно, на деякий час покинути Землю.

Гната не здивувало запитання, він чекав на нього, і все ж відповісти зразу було нелегко, думки розбіглися.

— Ви знаєте… загалом-то, фахівець я… Ось якщо начальник бюро Травицький…

— На жаль, часу на переговори в нас немає, та й немолодий уже Кирило Травицький, такі неспокійні подорожі йому не під силу. У вас є інші причини для відмови?

— Та н-ні, причин, власне… тренування в збірній, хіба що, — пробурмотів Гнат. — Тренер буде невдоволений…

— Тренера я беру на себе, — сказав Томах. — Із форми ти не вийдеш, запевняю. До речі, а на скільки, справді, розраховане твоє відрядження?

— На тиждень, — подумавши, відповів Бассард. — Можливо, на два або на три.

— Цілком конкретно, — усміхнувся Томах. — Плюс-мінус рік.

— Згодні? — Керрі Йос лишався серйозним, спокійним, і Гнат нараз здогадався, на кого він схожий, точніше, звідки в нього оці знайомі риси: стриманість, спокій, внутрішня сила, готовність до дії, швидкість оцінки співрозмовника.

Ці риси були притаманні й Томаху, і Богданову, і, мабуть, усім працівникам аварійно-рятувальної служби, і відбивали вони не випадкове явище, а домінанту характеру, стан душі й тіла.

— Згоден, — відповів Гнат хрипко.

— Дякую. Тоді сніданок, збирання і — в дорогу. Славо, потурбуйся про все необхідне. Старт “Тіртханкара” за три години.

— Ходімо, — буденним тоном сказав Томах і підвівся.

Це була його звична робота.

Вони вийшли в коридор, залитий яскравим сонячним світлом.

— Славо, — сказав Гнат. — Навіщо такий поспіх? Зачекали б експертів з техцентру і спокійно взялися б перевіряти ці ваші проміжні ТФ-станції…

— А чужа цивілізація? — нагадав Томах. — Ми відкрили поки що лише одну цивілізацію, дослідивши двісті сорок зірок, — цивілізацію Дзора. Одначе й та не досягла космічного рівня. А тут, схоже, вона принаймні не поступиться перед нашою! Зрозумів? Нам не можна не поспішати.

— Робота ж у тебе — не позаздриш! Добровольці, крок уперед, так? А хто такий Бассард?

— Що, не сподобався?

— Як тобі сказати… похмурий якийсь, непропорційний. І недоброзичливий.

— Гм, у спостережливості тобі не відмовиш. Генрі Бассард — начальник другого сектора УАРС, того самого, який відповідає за безпеку системи Садальмелека і всього сузір’я Водолія. Ну, бог з ним, з другим сектором, ще матимеш нагоду познайомитися з Бассардом ближче. Я помітив твою міну, коли ти оцінював нашого Керрі. А як він тобі?

Вони вийшли, під прозорий купол центрального транспортного розподільника бази, звідкіля раз по раз стартували з естакад автоматичні вантажольоти та патрульні кораблі й куди прибували такі ж керовані апарати. Станіслав біля стойки з номером “один” натиснув на кілька кнопок, і тут же в утворену в підлозі прогалину ковзнула зализана триметрова голка швидкольота з крихітною кабінкою на її тупому кінці.

— Сідай. Ну, і як? — повторив запитання Томах.

— Цілком нормальний… я хотів сказати, звичайний. — Гнат опустився на сидіння.

Станіслав втиснувся поруч: обидва були широкоплечі, м’язисті, хоч Гнат увесь — поривання, рух, а Станіслав — незворушне хиже очікування.

— Нормальний! — пирхнув Томах. — Звичайний! Та він просидів розвідником на Дзорі майже три роки! Після отієї горезвісної розвід-контакторської експедиції, під час якої загинули твої батьки. Саме тоді й організували роботу спеціалістів Інституту позаземних культур.

Станіслав розповідав ще щось, але Гнат його не чув. Він згадував, як до них доДому прийшла ціла делегація працівників Управління і Комісії з контактів, щоб повідомити про загибель батька й матері, і як він не повірив цьому, і що було потім, у кошмарах порожніх кімнат. Грізний Дзор, планета, фізично майже аналогічна Землі… Два материки, дві держави з військовою диктатурою, що не бажають ніяких контактів, відвертий антагонізм, становище на межі війни. Перша відкрита поза Землею цивілізація… І три роки розвідки в цьому пеклі!..

— Так, — затерплими губами вимовив Гнат. — Три роки на Дзорі — це багато!.. Куди ми тепер?

Томах пошкодував, що завів мову про Дзор.

— У їдальню. Я, наприклад, голодний. Після сніданку буде час попрощатися. Тобі є з ким?

— Не знаю, — пррбурмотів Гнат, згадуючи раптом усмішку Аларіки. — Хіба що з Травицьким?

На пульті швидкольота блимнув зелений вогник, і їх кинуло в сонячне світло.

Керрі Йос підвів Богданова до освітленої зсередини кришталевої кулі — об’ємної моделі другої спіралі Галактики, так “ваного Рукава Стрільця, до якого входила і зірка-карлик Сонце.

— Є ще одна проблема, — сказав Йос. — Тривожніша, ніж усі інші. Система Золотоволосої, планета Рицар…

— Дзор — мовою аборигенів, — уточнив Бассард.

— Так, Дзор. Над планетою літають три наші орбітальні станції, одна заселена, дві резервні, законсервовані. Вчора звідти надійшов сигнал: обидві резервні станції відкриті, хтось там побував.

— Ого! — сказав Богданов. — Цікаво. А з персоналу робочої станції ніхто не міг туди забратися?

— Це виключено. Раз на півроку до станції вирушає зміна техніків для проведення профілактичних робіт, ось Ця зміна і виявила на станціях сліди чиєїсь присутності. Захист станцій не пробитий, діє, одначе сліди там є.

— Наскільки я пам’ятаю, у цих станцій багатошарова ізоляція плюс ТФ-екран.

Керрі мовчки відшукав на кулі зірку, про яку вони говорили, доторкнувся в цьому місці кінчиком щупа: куля озвалася тихим дзвоном.

— Але крізь ТФ-екран не може проникнути жодне матеріальне тіло!

— Ми не можемо! — похмуро, з притиском сказав Керрі Йос. — Ми! А вони, значить, можуть.

— Хто вони? Не ідзорити ж…

— Усі ці повідомлення ще не завадило б перевірити, — вагомо вирік Бассард. — Особисто я сумніваюся в їх істинності. Наслідити в станціях могли й самі техніки.

— Сто сорок три парсеки, — пробурчав Керрі Йос. — До Садальмелека сто десять, до Гамми Суїнберна сто вісімдесят, а до Золотоволосої з її Рицарем — Дзором сто сорок три. І всі три зірки в різних секторах, і всі три — на межі дослідженої нами зони. Про що це говорить?

— Не знаю, — помовчавши, сказав Богданов.’

— І я поки що не знаю. А коли не знає відділ безпеки…

— Значить, треба оголошувати “Шторм” по управлінню!

— Ну, “Шторм” не “Шторм”, а хоча б ступінь “А”: готовність службі спостереження за простором, посилення патрульного забезпечення, косморозвідці перейти на форму “Екстра”.

— Чи не зарано? — Бассард скептично скривив губи. — Ви уявляєте наслідки тривоги?

Вони глянули один на одного, три чоловіки, які знають ціну випадковостям.

— Ну, Керрі, що ж ти… — дозволив собі усміхнутися Богданов. — Нас же тридцять мільярдів!

— Заспокоїв, — сумовито похитав головою начальник відділу. — Справді, нас тридцять мільярдів, з них двадцять п’ять на Землі, решта в Системі та на інших зірках. І я подумав: а чи не забагато це для інших зірок?

Бассард поворушив бровами.

— Що ти хочеш цим сказати?

Керрі Йос зиркнув на браслет відео, у квадратику якого проступили цифри часу, і знизав плечима. Мовляв, розумій, як знаєш.

“Тіртханкар”, черговий крейсер УАРС — двокілометровий циліндр, увінчаний гребенем генераторів розгону, вийшов із власного ТФ-коридора в мегаметрі від дрейфуючої у вільному просторі ретрансляційної ТФ-станції. До найближчої зірки було трохи менше семи парсеків, мізерність щільності космічного поля тут відчувалася з особливою гостротою, тому здавалося, що станція давно покинута і не функціонує — дуже вже неефективний мала вона вигляд на тлі зіркового пилу Батиєвої Дороги, як звали Чумацький Шлях древні монголи. Саме з цієї станції і пішов у невідомому напрямку транспорт з вантажем перед тим, як диспетчери на Історії, другій планеті Садальмелека, куди адресувався вантаж, спохопившись, розгублено доповідали на Землю, щодо Садальмелека долинуло тільки хвильове відлуння передачі, а сам вантаж щез у невідомості.

Станція була автоматичною, точнісінько такою ж, як і всі проміжні ретранслятори, що посилювали стаціонарний ТФ-тунель між станціями Сонячної системи і планетами інших зірок.

Обслуговуючий персонал з’являвся тут раз у два роки — для профілактичних оглядів силових агрегатів і настроювання дубль-систем. Але зараз на ній не було жодної живої душі. Складалася вона з двох десятикілометрових решіток, що створювали приймально-передавальний об’єм, двох еміттерних воронок та енергоспоживачів, які скидалися на крила доісторичного птаха.

Прибульців у першу чергу цікавив відсік управління, що приліпився до торця однієї з воронок.

Гнатові було цікаво блукати в лабіринтах енерговловлювачів та антен, які обснували кілометрові тіла еміттерів, порівнювати інженерні вирішення спеціалістів Землі майже двадцятирічної давності із сучасними. Разом з ним блукав по станції і Богданов, ставлячи іноді такі ділові запитання, що Гнат тільки дивувався і якось поцікавився, чи не працював інспектор коли-небудь в інституті ТФ-зв’язку.

— Не довелося, — гасячи усмішкою пронизливий вогонь в очах, відповів Богданов. — Проте мене завжди приваблювала ТФ-теорія і втілення її у життя. Адже від ТФ-транспорту — один крок до переміщення в просторі зусиллям думки, а це моя мрія.

— Чому? — здивувався Гнат.

— Тоді сама по собі відімре рятувальна служба, кожен з нас зможе прийти на допомогу іншому, хоч би як далеко той перебував. Щоправда, тут виникає ще одна проблема — не фізична, а морально-етична. Контроль думкою над миттєвим переміщенням у просторі встановити можна, а перейматись чужим болем, страхом, бідою ми ще не навчилися.

— Для цього треба весь час відчувати людей поруч, подумки відчувати, емоційно, сприймати їхні бажання й устремління. По-моєму, це вже інші якості, інша енергетика тіла, фізичні характеристики. Чи залишиться тоді від людини щось людське?

— Залишиться, — повеселішав Богданов. — Доброта й прагнення до щастя. Хіба не так?

На огляд станції пішло два умовних дні, хоча Гнатові допомагала бригада крейсера під орудою Станіслава Томаха. До кінця цього строку Гнат перейнявся симпатією і повагою до Богданова. Мовчазний і суперечливо-спокійний — за оцінкою Гната — заступник начальника відділу безпеки був не лише знавцем своєї справи і дотепним співрозмовником, а й тактовною, стриманою людиною, в чому і виявилася двоїстість його натури. З миттєвої реакції на будь-який жест і погляд, він мав бути дуже рухливим, неспокійним, метушливим, насправді ж богданівська витримка увійшла в приказку, таким самовладанням не відзначався навіть залізний Томах, і це дивувало Гната і змушувало самого ставитися до себе вимогливіше.

Увечері наступного дня, повертаючись із чергових відвідин з Богдановим на станцію, Гнат, піддаючись скоріше інстинкту, аніж свідомому наміру, завернув раптом до невеликого залу відпочинку крейсера, звідкіля в коридор долинали звуки музики. Хтось, очевидно, забув зачинити двері, і Гнат, перш ніж увійти, якусь хвилю розмірковував, що потягло його сюди.

У залі панував червонуватий напівморок. Тут було порожньо, лише у віддаленому кутку, де мерехтіло створене відеопластом багаття, хтось сидів за столиком, поклавши голову на схрещені пальці рук.

Музика стихла. Той, що сидів, підняв руку, поворушив пальцями — залунала нова мелодія. Гнат здригнувся. Це була старовинна атонія “Знак біди”. Мелодія напівзабутих літ, що нагадувала про гіркоту втрат. Вона завжди викликала у Гната лірично-сумний настрій. А що таке настрій? Клімат серця. І клімат серця у Гната після розриву з Аларікою довго мав дощовий характер. Звідки ж тут оця мелодія?..

На душі стало так щемко, що Гнат прикусив губу, — відсутньо дивився на тріпотіння оранжевих омахів полум’я.

Музика урвалась, людина за столом підвелася і тут же розтанула у напівмороці. Гнат раптом Із забобонним острахом збагнув — жінка! Він не вірив ні в збіги, ні в містику, ні в передчуття, однак цього разу відчув у собі такий владний поклик серця, що не роздумуючи ступив до залу.

Жінка повернула голову… Він не помилився: то була Аларіка.

— Це ти, — сказала вона низьким спокійним голосом, ніби вони розійшлися годину тому, ніби не розділяв їх океан часу глибиною в п’ять років. — Не гадала, що зустріну тебе серед рятувальників.

— Я всього лише експерт ТФ-апаратури і то тимчасово. — Голос у нього виявився таким же спокійним, і він усміхнувся про себе; в глибинах пам’яті ворухнулася надія, але то була така ефемерна її тінь, що здоровий глузд легко розправився з нею. І все-ж… не вмерла в душі папам’ять серця… — Я теж не сподівався зустріти тебе на крейсері.

— Я, як і раніше, лікар-універсаліст, тільки працюю тепер в УАРС. Так сталося, що моє чергування збіглося з експедицією “Тіртханкара”.

— Чому ж я не бачив тебе з часу старту?

— Ти був зайнятий і… хоча, кажу неправду. Просто не хотіла, щоб ти мене бачив.

— Що ж змінилося сьогодні? На крейсері такого типу можна прожити рік і не зустрітися.

Аларіка відвернулася до віому. Тріпотливе полум’я штучного багаття робило її профіль загадковим, як у статуї древньої богині.

— Мені розповідав про тебе друг мого чоловіка Микита Богданов… А я захотіла… перевірити.

— Розповідав Богданов? Друг чоловіка? — запитання прозвучало недостатньо природно і спокійно.

Він наказав собі бути стриманішим, але в груди знову хлюпнуло хвилею смутку, і Гнат нараз уявив Аларіку в обіймах її чоловіка — абстрактної постаті, схожої на Мая Реброва. Це протверезило.

— Так, вони певний час працювали разом, — Аларіка лишалася незворушною. — Адже він теж був рятувальником. А ти все там же?

Щоки у Гната спалахнули. Запитання було як незаслужений ляпас.

— Так, усе там же, — підтвердив він майже весело. — І, як раніше, граю у волейбол, ти ж сама могла впевнитись. Я спортсмен настрою, як сказав Ребров. Я вразливий і самолюбивий, і не осуджую себе за це. Кожен з нас п’ять років тому вирішив по-своєму: під впливом емоцій — я, під тиском невідомого мені розрахунку — ти…

— Я… — повторила вона в задумі. — Тобі не здається, що ти досить часто вживаєш займенник “я”?

— Можливо, але ми не про це. Ти тоді мені ясно сказала, що спорт — це несерйозно, це на рік, на два, поки молодий і недосвідчений і на вершині успіху. Неправильно! Моя вершина ще попереду і з висоти п’яти літ, відколи ми не бачились, я можу лише повторити свої слова: волейбол, спорт — це на все життя! Тому що в кожному з нас живе дух змагання, а для мене волейбол — не просто гра для себе й для глядачів, це передусім школа життя, де є все: радість перемоги й гіркота поразки, шаленство атаки, і гнів від помилки, і напруженість думки, і дія, в якій викладаєшся весь, до кінця! — Гнат зупинився, перевів подих. — Ти бач, я завжди захоплююся. І в цьому я не змінився.

Вона мовчала, згадуючи, як уперше зустріла Сергія Реброва.

Того вечора Гнат, на свою біду, запросив її на зустріч з друзями — було свято Відкритих Кордонів, він обіцяв познайомити її з легендарними асами аварійно-рятувальної служби. Урочистості були в розпалі, коли Гнат на хвилю залишив її одну — помітив когось із знайомих, І в цей час до залу ввійшов Ребров.

Він не був ні особливо широкоплечим з-поміж цих дужих хлопців, ні особливо вродливим. І все ж вона миттєво вирізнила його з юрми, так і не збагнувши тоді, чим же він змусив привернути до себе увагу. Лиш потім, через кілька днів, після двох зустрічей з ним — він тоді теж запримітив її одразу, — вона зрозуміла чим: Сергій Ребров був урівноважений у всіх відношеннях. Такого самовладання, міцних переконань і впевненості в собі, як у нього, Аларіка не зустрічала ні в кого із своїх попередніх знайомих, і це вирішило її долю, а заразом — і долю Гната…

— Прощавай, — сказав Гнат, ступивши крок до дверей. — На добраніч.

— Стривай. — Вона підійшла до столика, багаття згасло, спалахнуло біле світло.

Мружачись від зміни освітлення, вони розглядали одне одного. Звичайно ж, п’ять років наклали на них свій відбиток: він став мужнішим, хоча губи все ще приховували слід нерішучості, вона — жіночнішою… але чи вродливішою?

— До побачення, — уже вільніше вимовив він. — Ти мені дуже допомогла сьогодні, дякую. Ти ще хочеш щось сказати?

— Гаразд, нехай я помиляюсь. — В її словах почулися нотки впертості. — Але й ти в одному помилився. П’ять років тому мною керував не розрахунок, а кохання. Я любила Сергія.

Гнат уклонився і вийшов, несучи в серці гіркоту й сум’яття. Але йому тепер, хоч як дивно, стало легше. Аларіка змінилася, однак змінився й він…

На третій день Гнат уже міг викласти свої міркування керівництву експедиції.

Командний зал крейсера був невеликий, але завдяки відеопласту створювалася ілюзія, ніби освітлений квадрат підлоги з кріслами і столом завис у порожнечі космосу.

Гнат із зусиллям відірвав погляд од пильного ока якоїсь далекої голубої зірки й обернувся до рятувальників, що розсілися в кріслах.

— Автоматика станції у повному порядку, — почав він, відчуваючи незвичну боязкість і хвилювання: як експерту йому ще не доводилося виступати, — Це, мабуть, і не підлягало сумніву, надійність станцій подібного типу практично дорівнює одиниці. Щоб змінити параметри хоча б одного ланцюга, необхідно знищити всю станцію, а то не так просто. Станція працює нормально, в усякому разі, наші депеші Земля одержує, як і ми відповіді звідтіля. Потрібен експеримент з передачею вантажу на Садальмелек, тільки тоді можна буде з упевненістю сказати про ефективність лінії. Ось, власне, і все.

— Висновок зрозумілий, — мовив начальник експедиції Шалва Тектуманідзе. Зодягнений у простору білу сорочку з шнурівкою, — компенсаційний костюм, рятувальника він чомусь не полюбляв, хоч той був зручний і розрахований на всі випадки життя, — сухий, жилавий, чорновусий і чорнобровий, він мав вигляд гостя, подорожнього, який випадково забрів до хижки, а опинився в технічно досконалому палаці. — Але дозвольте запитання, — вів далі Тектуманідзе. — Чи можна запеленгувати приймальну станцію, якщо при передачі вантаж знову зірветься з траси Садальмелека?

— Ні, — поміркувавши, відповів Гнат. — Під час збудження ТФ-поля при передачі будь-якого повідомлення чи вантажу в просторові створюється хвильова луна, але тут ми стикаємося одразу з двома нерозв’язаними проблемами. Перша — принцип невизначеності: чим довша і якісніша передача, тим луна слабкіша і більша помилка у визначенні координат передавача. Друга — апаратури для точної пеленгації ТФ-передач не існує, досі вона була не потрібна. Звичайний ТФ-приймач, як і величезні трасери, не підходить. Річ у тім, що ТФ-поле — це не енергетичне поле в нашому розумінні, а властивість простору…

Гнат замовк, інтуїтивно збагнувши, що пояснення ці зайві: хоча його й слухали, але за ледь вловимими ознаками можна було зрозуміти-людей цікавило інше.

— Ще запитання, — втрутився Томах. — Чи небезпечний такий експеримент для працівників кінцевих станцій на Землі й на Історії?

— Дати гарантії, ясна річ, важко, але конструктори давно перейшли від техніки безпеки до створення безпечної техніки. При найменшій загрозі життю людей спрацьовують автомати захисту.

— Сказано досить оптимістично, — буркнув хтось із команди крейсера, — одначе, хоч би що там було, трапляються і з безпечною технікою аварії.

Гнат стенув плечима і промовчав.

Через кілька годин провели експериментальний запуск вантажу із Землі на Історію. Вантаж — генератори кисню — Пройшов спокійно, без будь-яких ексцесів. Кілька годин підряд Гнат з допомогою бортінженерів крейсера ганяв Трасу між Землею і станцією: канал ТФ-передачі в обидва боки працював бездоганно.

— Відсутність результату — теж результат, — утішив Томах Богданова, коли вони, стомлені, повернулися на крейсер.

— Але ж перший вантаж зник, — мовив той мляво. — Куди? Хто його прийняв?

— Хтось прийняв. Треба просто обстежити всі зірки цього регіону в радіусі п’ятдесяти парсеків — це межа для прямого ТФ-зв’язку.

— Геніально! В радіусі п’ятдесяти парсеків близько тисячі зірок!

— Ну, і що ж, — не здавався Станіслав, — тоді ми надішлемо повідомлення по всій галактиці — поверніть, мовляв, наші вантажі!

Богданов мимоволі усміхнувся.

— Хіба що.

— Я пожартував.

— А я ні. Ідея варта уваги. До речі, від усього вашого копирсання на станції у мене лишилося відчуття, ніби ми щось таки не врахували.

— У мене склалося таке саме враження.

— Може, є сенс іще раз перевірити лінію з Землею? Але чи буде результат?

— Перевіримо, що нам лишається робити. Твоя думка про Гната?

— Непоганий хлопець. Щоправда, витримки малувато, але це діло наживне, з часом із нього міг би вийти…

— Ну-ну, доказуй…

— Що доказувати? Я ж тебе знаю, не даремно ж ти загострюєш на ньому увагу?

— Так. — Томах споважнів. — Витримка, справді, діло наживне, а він, як на мене, знахідка для служби, тільки не знає про це. Що ти скажеш?

— Поживемо — побачимо. Найперш треба одержати його згоду, а я не бачу, щоб він хотів кидати свою роботу в КБ Травицького.

Через дві доби “Тіртханкар” підходив до другої ТФ-станції, з якої не дійшов вантаж до планет зірки Гамма Суїнберна. Але й там на людей чекало розчарування: станція діяла в межах норми, жодних слідів втручання сторонніх сил у її роботу не виявилося. Передавши на Землю невтішну інформацію, Тектуманідзе несподівано одержав наказ прямувати до Кохабу — Бети Малої Ведмедиці, біля якої на планеті Шемалі почала недавно працювати перша дослідницька, “квартир’єрська”, як її називали, експедиція.

Двісті дев’яносто парсеків — сто вісімдесят до Сонця і сто десять од Сонця до Кохабу. — “Тіртханкар” подолав за дві доби.

Ще через добу карантину Гнат ступив на поверхню Шемалі, трохи приголомшений надлишком вражень та астрономічними відстанями, що їх подолав усупереч своїм бажанням. Його вже перестала дивувати шалена щедрість Землі щодо забезпечення крейсерів аварійно-рятувальної служби енергією, бо він зрозумів — робиться все це заради тієї ж Землі, заради її повелителів, які покинули свою колиску й заглибилися в безмежжя космосу.

Навколо Шемалі оберталася одна базова станція, на якій нещодавно почався монтаж стаціонарного таймфага. Із введенням його в дію доставка наукових матеріалів на Землю стала зовсім простою операцією, попри величезні відстані в десятки парсеків.

Під час карантину Гнат познайомився з монтажниками, котрі, як і він, були випускниками Рязанського інституту ТФ-зв’язку, і допоміг їм у калібруванні головної антени.

Спуск на планету відбувся стандартно, як і повернення на Землю з її орбітальних лабораторій, оранжерей і космодромів, — каналом орбітального ліфта, який сполучав станцію з приймальним пунктом на планеті. Єдине, що відрізняло тут операцію спуску, — це одягання компенсаційного костюма.

Гната запросили в циліндричний бокс, на хвилину підключили до блоку медико-біологічної ізометрії, щоб заміряти фізичні та фізіологічні параметри тіла, всунули в рот мундштук, наділи на очі телескопічні окуляри, а на вуха аудіофони й увіпхнули майже голого у ванну, заповнену густою чорною масою. З ванни Гнат виліз у чорному трико, що облягало тіло від голови до п’ят. У такому вбранні рятувальникам належало перебувати на планеті невизначеннй чає, відведений для здійснення нового завдання — якого, про це знав поки що лише Тектуманідзе.

Гнат з цікавістю освоював дивовижний одяг. Він анітрохи не сковував рухи, був легким і викликав незбагненне відчуття сили. Томах, схожий, як і решта, на чорта, посміюючись, пояснив:

— Костюм слугує водночас і екзоскелетом, що побільшує будь-яке мускульне зусилля.

За словами інспектора, костюм витримував постріл із “універсала”, температуру до тисячі градусів, служив кондиціонером і видаляв усі відходи метаболізму тіла.

— Здорово! — вигукнув із захватом Гнат. — А з чого він виготовлений? Що за матеріал?

Вони вже входили в галерею станції, звідки починався трьохсоткілометровий тунель до поверхні планети, що видавався прозорою голубуватою трубою. Труба впиралася в шар зміїстих хмар і зникала в їх зелено-сірій каламуті.

— Матеріал? — перепитав Станіслав. — Та найпростіший — колонія мікроорганізмів. Не відставай, підемо в парі, решта уже внизу.

Ошелешений Гнат помацав на собі “колонію мікроорганізмів”.

— Оце так костюм! А чому він чорний? Не могли пофарбувати в різні кольори?

— По-перше, тому що мікроорганізми поглинають сонячне світло і майже всі різновиди радіацій, а по-друге, будь-який барвник для них — продукт харчування.

— Тепер зрозуміло. Одне лиш не втямлю — навіщо вони нам узагалі? Адже Шемалі — планета земного типу…..

— Земного, та не зовсім. Що ти причепився до мене зі своїм мундиром? Не подобається, попроси легкий скафандр, а в цивільному тебе вниз ніхто не пустить, планету ще не проіндексовано за шкалою безпеки.

Якийсь час вони мовчки йшли галереєю, врешті Гнат запитав:

— А як це — в цивільному? Ти казав, не пустять у цивільному…

Томах зайшовся сміхом.

— Ох і зануда ти, Ромашин! У “цивільному” — це із словникового запасу трьохсотрічної давності. Історію ти теж вивчав у школі, мав би знати…

У кінці галереї вони надягли вакуум-маски, увійшли в білий циліндр кабіни ліфта з цифрою “десять” на дверцятах, автомат-ліфтер відрахував десять секунд у зворотному порядку, і м’яка, але владна лапа жбурнула кабіну з начинкою в тунель, що конусом сходився в неймовірній далині.

Політ тривав рівно шість хвилин. Певне, аби не травмувати мандрівників ефектом падіння у безодню планети, стіни кабіни лишалися непрозорими під час польоту, ї Гнат не побачив Шемалі з різної висоти.

Пролунав попереджувальний сигнал автомата, та ж сама м’яка лапа без зусиль упіймала кабіну і майже ніжно внесла в приймальний зал ліфта. Дверцята змістилися вгору, і рятувальники вийшли з приміщення ліфта в шемаліанський день.

Гнат спинився, вражений довколишнім пейзажем.

На Шемалі панували два кольори: чорний і жовтий. Чорний — грунт, пологі схили гір, скелясті вершини, жовтий — каламутне небо з яскравими прожилками, ліс і група якихось будівель явно земного походження. З часом Гнат розібрався у відтінках шемаліанського ландшафту, а спершу своєрідність контрасту-чорне із золотим — буквально приголомшила його.

Наздогнавши Томаха, він спитав:

— Славо, мені ніхто так і не пояснив, чому, ми тут?

— Мені теж, — озвався Томах. — Потерпи, експерте. Між іншим, експертові УАРС слід бути витриманим, упевненим і багатозначно мовчазним. Хоча, з іншого боку, рятувальники теж люди і можуть…

— Помилятися, — підхопив Гнат.

Томах обернувся, нерозуміюче глянув на нього.

— Ні, сумніватися. Тільки не помилятися.

Вони увійшли в найближчу будівлю, що височіла серед жовтих куполів дослідницької експедиції, і, поминувши тамбур, опинилися в круглому приміщенні, просторому, затишному, зі “справжнім” сонячним світлом, що лилося з “небес” — уся стеля слугувала фоном відеопласта, завдяки чому здавалося, ніби дах купола зрізаний і всередину заглядає веселе земне сонце.

Тут була кают-компанія і водночас командний пункт експедиції: за напівпрозорою перегородкою, що поділяла приміщення на дві майже рівні частини, виднілися силуети якихось апаратів, пультів з миготливими індикаторами та віомами. Друга половина площі приміщення була заставлена елегантними столиками і стільцями, а під стіною ліворуч стояли поряд автобар і кухонний універсальнуй автомат, модель “Комфорт-Б” на п’ятдесят персон.

Кают-компанія майже порожня: за двома зсунутими столиками розташувалися гості з “Тіртханкара” і господарі, хоча хто з них є хто — зрозуміти важко, зодягнені всі вони в чорні костюми. Гнат, придивившись, упізнав лише Богданова і Тектуманідзе — по очах. Інші були йому незнайомі. Один з них, широкий, громіздкий, устав з-за столу й пішов назустріч новоприбулим.

— Прошу, дорогі гості, прошу. Давайте знайомитися? Тарас Вернигора.

— Ну, мене ти маєш пам’ятати, — сказав Томах. — Рік тому разом відвідували спортивну секцію.

— Ромашин, — назвався Гнат, подав руку й мовби потрапив під прес.

— Гнат — наш експерт, — сказав Тектуманідзе, хоча це було не зовсім так.

— А я начальник експедиції, — сказав Вернигора. — Тепер про справу. Експедиція в нас квартир’єрська, дослідницька група малочисельна, в її складі всього двадцять вісім осіб, а будівельний загін майже у вісім разів більший. Ви, мабуть, бачили з повітря деякі наші споруди, маю на увазі завершені, решта — лише починають зводитися. План забудови великий, і експедиція відчуває потребу і в людях, і в техніці, особливо в техніці. І тут маєш — вантаж із Землі не надходить!

— Не зрозумів! — здивувався Томах.

— Поки ми досліджували причини зникнення вантажів на Історії, точно такий випадок трапився і тут, — пояснив Богданов. — Дві доби тому.

— Он воно що!..

— Але це ще не все, — вів далі Вернигора. — До зникнення вантажу, точніше, до того, як із Землі нам сказали, що вантаж пішов до нас, ми помітили “дзеркала”. Не надали їм особливого значення. Можливо, “дзеркала” якимось чином пов’язані з пропажею?

— Про “дзеркала” ми знаємо стільки ж, скільки й ви, — сказав Тектуманідзе. — Із Землі надійшла ТФ-грама про чудеса на Шемалі, і ось м’и тут. До речі, який вантаж мав до вас прибути?

— В основному обладнання тераформістів: комбайни для ґрунтових і гірських прохідок, плазмові різаки, апаратура об’ємного вибуху і так далі.

— Ясно.

Вернигора помовчав, збираючись з думками.

— Ми поставили табір на Шемалі два місяці тому. Зараз, звичайно, тут майже нікого немає, дослідники розбрелися по всіх материках планети, будівельники й тераформісти встигли побудувати собі стаціонарне селище, і база, по суті, перетворилася на пункт обслуговування загонів, тим паче що ліфт від орбітального таймфага також спущено сюди. І все було б гаразд, якби, не інцидент з вантажем. А тут ще ці “дзеркала”. — Начальник експедиції знову зробив паузу, чекаючи на запитання, і, не діждавшись їх, заговорив далі: — Уявіть, що на скелі, повз яку проходили раніше десятки разів, раптом починає відбивати світло одна з пласких граней! Як дзеркало! Це тим паче вражає, бо колір скель тут — самі бачили — чорний або темно-коричневий. Природно, ми зацікавилися цим явищем, виявили ще кілька “дзеркал” у різних місцях, стали вивчати і… зчинилася паніка з вантажем. А найцікавіше те, що “дзеркала” здатні переміщатися. Тобто бачити їх у момент переміщення ніхто не бачив, але досить групі змінити місце базування чи роботи, як на новому місці незабаром з’являється “дзеркало”. А на старому — зникає.

— Не дуже воно й вражає, — промовив Томах. — Схоже, ви відкрили нове фізичне явище — і тільки. З чим і вітаю. Хіба мало дивовижного в природі?

— Хай живе скептицизм! Так, чи що?

— Ні, але я не бачу причини, через яку нас погнали за тридев’ять земель.

— Славо, ти просто не поінформований, — втрутився Богданов. — Річ у тім, що і на Історії, яка обертається навколо Садальмелека, виявлено “дзеркала”.

— Он як? Чому ж тоді ми не висадили десант на Садальмелеку, а одразу рушили сюди?

— “Дзеркала” на Садальмелеку досліджують зараз інші групи відділу, — сказав Тектуманідзе. — Коли надійшов наказ рухатися до Шемалі, ще не було відомо празникнення вантажу. А тепер зрозуміло, що “дзеркала” з’явилися не просто так і нам доведеться зайнятися ними впритул. Фізичні параметри “дзеркал” замірювали?

Вернигора стрепенувся: питали його.

— Так, звичайно. Одне з них зовсім поряд з базою, на Венері — це скеля така. — Начальник експедиції підвівся, жестом запросив усіх за собою. — Не дивуйтеся, скелі на Шемалі — одне з чудес світу! Форми їх настільки розмаїті й дивовижні, що хлопці вже не раз доповідали мені про знахідки “руїн міст”. Ходімо, покажу вам “дзеркало”. Захопіть генграви, а то пішки ходити тут не вельми приємно.

Рятувальники цийшли з приміщення, пірнувши у похмуре “підземелля” шемаліанського ландшафту, такі ж похмуро чорні в своїх костюмах, як і довколишні скелі, немовби вони споконвіку належали цьому світові й могли в ньому розчинитися безслідно.

І тут Гнат зрозумів причину свого невдоволення тим, що костюми збуджують похмурі асоціації. Недарма великі відеописьменники сучасності звертали увагу на моральний аспект космічної експансії людства, і в зв’язку з цим Гнат згадав тему однієї з відеоповістей: “Чи завжди людина несе із собою добро?” Факт — повинна! А ось чи несе?.. Адже в пошуках нових сировинних та енергетичних ресурсів вона іноді не замислюється над побічними явищами, тому доводиться відновлювати екологічну рівновагу мало не в масштабах планети, як це було сторіччя тому із Землею. Інших прикладів Гнат не знав і вирішив при нагоді розпитати про це Томаха, не відаючи, що своїм розпитуванням дає поштовх до розв’язання глобальної проблеми, перші ознаки якої — зникнення вантажів і появу “дзеркал” — вони лише почали вивчати.

Він озирнувся назад, по-новому вдивляючись у розташування базового табору експедиції, і нараз помітив над входом у приміщення, з якого вийшов, викарбуваний у золотистому матеріалі купола знак — мініатюрний слід босої ноги людини. Слід був ніби зіпсований — біля пальців виднілася чи то вм’ятина, чи то горбочок — Гнат не розгледів. Він зупинився, ще не зовсім упевнений, що бачить цей знак не вперше, і згадав: точнісінько такий же знак було майстерно вкарбовано у панель пульта на ретрансляційній ТФ-станції.

— Чого став? — гукнув йому Богданов. — Не лови гав, експерте!

Один за одним люди піднімались у повітря, і Томах, стартувавши останнім, весело прокричав:

Місяць був тоді уповні

В ніч Іванову, купальську -

Кавалькада чортівні

Пронеслась міжгір’ям духів.[2]

Табір лишився позаду, наблизився ланцюг скель, які справді-таки скидались на, руїни. Вернигора круто спікірував до однієї із скель і став на товстий килим моху коричнево-червоного кольору. Решта приземлилася поряд, з цікавістю роззираючись.

“Дзеркало” являло собою триметрову площину, відполіровану так, що вона відбивала світло не гірше за справжнє металеве дзеркало. Постаті людей у ньому жахливо викривлювалися, хоч поверхня “дзеркала” на око здавалася зовсім рівною.

— Ось такі пироги, — сказав Вернигора, розводячи могутніми руками; його двійник у “дзеркалі” теж розвів руками, але вивернутими в ліктях. — Із фізичних параметрів, що відрізняють це місце від інших, слід відзначити слабку магнітну аномалію, та ще, певне, мікрохвильовий фон. Усі матеріали я вам видам у таборі. Ну, подивилися?

— А звідсіля ж чудово видно весь табір! — заявив раптом Томах з дивною інтонацією.

Він був єдиний, хто не подавсь одразу до “дзеркала”, а спочатку обійшов майданчик довкіл.

— Можливо, — стенув плечима начальник експедиції. — Ніколи над цим не замислювався.

Він підійшов до Станіслава і приклав руку дашком до лоба.

— Гм, справді… Ну й що?

Томах оглянувся на Богданова.

— Не знаю… нічого певного, просто видалося дивним. Гнате, тобі яка знадобиться апаратура? Я допоможу з контрольними вимірами.

— Уся що є, — резонно зауважив Гнат, до пуття ще не знаючи, що саме доведеться вимірювати.

— Забезпечимо, — запевнив супутник Вернигори. — Хоча ми самі тут усе обнюхали до камінчика.

— Між іншим, — Вернигора підняв з майданчика уламок каменя. — Це знаменита шемаліанська порода псевдонікс. Дивіться…

Він з розмйху вдарив каменем об виступ скелі, і камінь розпався. Начальник експедиції підняв кілька уламків і подав рятувальникам. У місцях відколу шматки мінилися фіолетовим та червоним, і кожен з них був схожий на незавершену скульптуру — дивовижні фігурки людей, звірів, птахів, виробів рук людських!

— Що це? — запитав Тектуманідзе, розглядаючи одну з фігурок. — Як ти це робиш? Фокус?

— Зовсім ні. Це так звана спонтанна асиметрія кристалізації породи. Явище надрідкісне, якщо не єдине у своєму роді. Але псевдонікс не остання визначна особливість планети, тут багато роботи і для ксенобіологів, і ботаніків, і зооморфологів. Нам пощастило, що ми тут перші. Планета, мені здається, підпадає під статтю естетичних ресурсів людства, перспективних, як зона відпочинку.

За півгодини, поблукавши по скелях, рятувальники повернулися до табору, сповнені вражень від химерних ландшафтів Шемалі, розмірковуючи про її дивовижні особливості.

Гнат продиктував черговому бортінженерові “Тіртханкара” список необхідної апаратури, якої не виявилось у гостинних господарів, і в очікуванні її прибуття вирішив ще трохи побродити околицями табору. Томах з Богдановим відбули на генгравах у невідомому напрямку, а Тектуманідзе повернувся на корабель.

Біля табору Гнат, на свій подив, зустрів Аларіку. Розмова не клеїлась: Аларіка явно воліла усамітнитись, а він так гостро відчув це її бажання, що своєчасно прикусив язика, готового завести куди завгодно. У погляді Аларіки засвітилася вдячність, вона оцінила його стриманість. Вони розійшлися врізнобіч, хоча Гнатові, як ніколи, хотілося багато що розказати й багато що почути у відповідь.

Щоб відновити втрачену душевну рівновагу, Гнат змусив тіло працювати фізично — видерся на вал древньої морени, перетвореної вивітрюванням на стіну бастіону з баштами та бійницями, і тут виявив ще одне “дзеркало”, Згадавши заувагу Станіслава, він кинув погляд на табір, і дивна підозра зародилася в мозку — з цієї точки табір теж проглядався пречудово!

Гнат сперся рукою об камінь і невидюще втупився в якесь хирляве створіння, що повзло з-під ніг під захист кам’яного виступу. “Цікаво! Розвиваючи Славкову думку, “дзеркала” можна уявити як пристрій для стеження! Але кому це потрібно — стежити за табором? Аборигенам? Дурниця! Планету ж вважають необжитою… Тоді кому?”

Гнат поморщився, а підозра все міцніла, перетворювалася на впевненість: “Не дурниця, не дурниця! Недарма і Шалва пов’язав події — вантажі й “дзеркала”, і Земля теж, отже, випадки вже не поодинокі! Попервах на Історії, тепер на Шемалі… А може, це збіг? З чого б це у мене раптом розігралася уява? Як там казав Славко: експерт має бути витриманим і багатозначно мовчазним… якщо нічого сказати”.

Він осміхнувся, ступив крок і… шарпнувся вбік: повзуче кошлате створіння раптом підскочило, плюнуло чимось жовтим і так дико закричало, що з хвилину звідусіль чулося каркаюче відлуння.

Створіння, мовби нічого й не було, поповзло геть, не зводячи із завмерлої людини кілька пар очей-намистинок.

— Ого! — сказав Гнат і ввічливо підняв капелюха. — Прошу вибачення, серї Я вас, здається, налякав? Але і ви у боргу не залишилися. Ми квити.

Сміючись, він повернув назад, перестрибуючи з каменя на камінь, спустився до підніжжя “кріпосної стіни”, ще раз глянув у “дзеркало”, яке незворушно відбивало, жовте полум’я неба, і поспішив до табору.

Три дні провів Гнат біля таємничих “дзеркал”. Йому допомагали Томах та інженери “Тіртханкара”, мовчазні хлопці, які розуміли один одного з напівпогляду.

Наприкінці другої доби зненацька спрацював один з малих ТФ-трасерів, які застосовувалися на космольотах для визначення координат виходу корабля з ТФ-каналу. Гнат наполіг узяти два апарати скоріше з упертості, аніж необхідності, все-таки таймфагова апаратура була його уподобанням, і ось один з цих трасерів подав червоний сигнал.

Гнат спершу не повірив своїм очам, але гудок, що пролунав слідом за цим, змусив його кинутися до піраміди трасера.

— Відлуння! — розгублено мовив він, помітивши запитальний погляд Томаха. — Трасер виявив хвильове відлуння у просторі! Хтось десь тут, поряд, щойно провів сеанс ТФ-зв’язку!

— Точно, — сказав один з інженерів, підходячи до трасера і нахиляючись над плечем Гната. — Трасер виявив таймфаговий слід, ще тепленький…

— Ну й що? — сказав Томах. — “Тіртханкар” передав на Землю ТФ-граму… Або Вернигора розмовляв із Землею…

Гнат заперечливо похитав головою.

— Частота наших каналів ТФ-зв’язку лежить далеко від прийнятого відлуння. Та й потужність невелика… До речі, чомусь не спрацював другий трасер. Дивно…

— Нічого дивного, — сказав інженер. — Діапазон частот другого приладу на порядок менший, ви ж бачите клас. Ми використовуємо його тільки для визначення фону і грубого орієнтування в евклідовому просторі.

Гнат згадав свої дивні припущення, і серце знову тривожно стиснулося. Він побіжно переглянув дані, одержані з допомогою численних датчиків, вимірювачів полів та іншої апаратури і вирішив поговорити з Томахом. Але Станіслав сам підійшов до нього, якимсь незбагненним чуттям уловивши його сум’яття: обличчя людей ховалися під масками, і Гнатової міміки він бачити не міг.

— Щось трапилося?

Гнат мимоволі поглянув на блискуче “дзеркало”.

— Відійдемо, — Томах відвів його вбік. — Ти зрозумів, що “дзеркало” — спостерігач?

— А ти звідки це знаєш?

— Ну, здогадатися було неважко, а от довести — складніше.

— Чому? Є ж підтвердження.

— Хвильове відлуння, яке виявив трасер?

— Еге ж. Ніколи не думав, що таке можливе! Тоді виходить, що “дзеркала” — це таймфагові станції з неактивним виходом, іншими словами — пасивні передавачі зображень. Вони не мають енергосистем, але досить їх опромінити векторним ТФ-полем, як вони зразу ж віддають нагромаджену інформацію.

Станіслав оглянувся на помічників, що засперечались, і зітхнув.

— Учися дивуватися спокійно, експерте. Так, “дзеркала”, очевидно, це пристрої для стеження. Але чиї? На Шемалі немає інтелекту, як і на Історії, між іншим. — Томах замислився. — Ти не ображайся, у твоїй компетентності ніхто не сумнівається, однак… чи не помиляєшся ти?

Гнат усміхнувся, намагаючись відповісти, що ображатися тут нічого й треба буде не раз перевірити нові властивості “дзеркал”, але Томах знову якимсь шостим чуттям відгадав його думки й вдячно стиснув руку.

— А ми тебе недаремно-таки взяли, їй-богу! Допоміг ти нам здорово! Та все ж постарайся перевірити свої висновки, га?

— Чекатимемо на відлуння, — сказав Гнат. Йому, правду кажучи, давно остобісіли похмурі пейзажі Шемалі, що пригнічували психіку, праглося швидше на Землю, пірнути у звичну атмосферу клопотів, тренувань і творчого пошуку в ТФ-інституті, але вголос він цього не сказав.

“Тіртханкар” повернувся на Землю лише через два тижні після розгадки таємниці “дзеркал”. Повторні вимірювання полів навколо них, а також в околицях планети, підтвердили Гнатову гіпотезу — “дзеркала” виявилися не чим іншим, як своєрідними системами стеження, встановленими невідомо ким і невідомо з якою метою. Точніше, можна було здогадатися, що мета цих невідомих допитливців, яких нарекли збірною назвою Око, — спостереження за діями дослідницьких груп на Історії та Шемалі (“дзеркала” на Історії вивчали справжні експерти УАРС, про це Гнат довідався від Томаха вже на Землі), але чи так це насправді — ніхто з певністю не міг знати. На жаль, запеленгувати передачі з “дзеркал” не вдалося: по-перше, тому, що чутливість апаратури була набагато нижчою, ніж вимагалося, по-друге, “дзеркала” незабаром зникли, спочатку на Шемалі, потім на Історії. Як вони утворювалися— чи то виростали, як живі істоти, чи то передавалися по ТФ-каналу з планет Ока, фізики встановити не змогли. Але спецвідділу УАРС іхя обставина на перешкоді не стала, і полетіли в усі кінці контрольованого космосу, на периферію досліджуваної зони ТФ-депеші про дивні явиґца в прикордонних її шарах, на передньому краї незвіданого, де з’являлися поки що лише земні розвідкораблі, й напружилася в сторожкому мовчанні, чутливо вслухаючись у поля сили-силенної непізнаних просторів, гігантська захисна система людської цивілізації…