Простір неспокою

Розділ 5 Цунамі

Томах прибув на базу о десятій нуль-нуль за середньосонячним часом. Ліфт стрімко виніс його на верхній горизонт гігантської будівлі до входу в зал оперативного управління і зв’язку із секторами УАРС.

Станіслав пройшов до рядів головних пультів, над якими мерехтіли віоми оперативного зв’язку з іншими центрами УАРС, з патрулями, зі станціями СПАС на Землі, на інших планетах і в космосі.

Біля пультів відеоселекторів уже юрмилися начальники інших відділів, керівники оперативних рятувальних груп, начальники секторів. Був тут і Керрі Йос і Владибор Дикушин, начальник другого сектора, якому підлягала служба безпеки космічних сполучень Сонячної системи.

— Ну, що? — стиха запитав Томах у Керрі Йоса.

— Йде інформпошук, — відповів заклопотаний Керрі, — Антипротонне випромінювання само по собі не виникає. Зробили запит у служби Сонця, можливо, хромосферний спалах?..

— Навряд, — підійшов до них такий же заклопотаний Богданов. — Як правило, про спалахи на Сонці попереджають заздалегідь. Тут щось інше. До речі, як тобі інтуїція Грєхова? Тебе він теж розбудив?

— Аякже. Мій тезко не втратив форми, але й він не зміг би сказати, звідкіля в квадраті Трикутника антипротони. Щось багато сьогодні тут народу, твоя робота?

— Я зразу дав тривогу першого ступеня по управлінню і подзвонив Дикушину. Думаю, що це правильно…

Раптом людський натовп біля панорамного, на всю стіну, віома, зарухався. Хтось вивів оперативний зв’язок на загальні підсилювачі, й під склепінням залу пролунав спотворений відставаннями голос:

— Підійти до обсерваторії не можу! Захист не витримав… Радіація понад усякі норми!

— Що з обсерваторією? — гучно, на весь зал, запитав Дикушин.

— Обсерваторії як такої не існує, бачу частину відсіку забезпечення і блок антен, усе інше — хмара радіоактивного пилу!

— Повертайся! — наказав Дикушин. — До тебе зараз підійде “панцирник”, це його справа. Візьми ще один модуль і прочеши трасу за вектором Трикутника, може, хтось лишився живим.

Начальник сектора обернувся до людей, що обступили його.

— Закінчили пошук? Що це таке?

— Це космотрон-колайдер, — відповів один з операторів. — Три години тому там почався експеримент з антипротонним накачуванням. На виклики ніхто не відповідає… а за даними вимірів, випромінювання, яке знищило обсерваторію, повністю збігається з характеристиками космотрона.

Дикушин слухав незворушно, тільки розкосі очі його перетворилися на вузенькі щілини, ніби він намагався розгледіти щось за стінами залу.

— Зв’яжіться з науковим центром, потрібні точні дані максимального пучка: швидкість, маса, градієнт ослаблення, радіант розходження.

— Уже все відомо, — подав голос з третього ряду пультів чоловік у плетеній безрукавці. — Якщо промінь зачепить Марс, він здере з нього атмосферу й перетворить планету на гладеньку більярдну кулю!

Запала мертва тиша. Всі погляди були спрямовані на Дикушина. Той мовчки підійшов до свого пульта і сів у крісло.

— Увага! Патрулю УАРС зон Юпітера, поясу астероїдів, Марса і вільного простору — підготувати засоби для перехоплення антипротонного пучка!

Дикушин рвучко повернув голову до оператора зліва.

— Розрахунок координат точки перехоплення, негайно!

— Час підходу?

— Година, година десять.

— Прийнято.

— Готовність до старту — десять хвилин! — говорив начальник сектора у мікрофон. — Системі перехоплення протягом п’яти хвилин розрахувати ефективний екран! Де начальник марсіанської зони? — обернувся він.

Із-за спин вийшов вайлуватий Савін.

— Які господарства зачепить антипротонний промінь?

— Зараз… — Савін подумав. — Коридор входу розвідкораблів, — почав він перелічувати, — потім СПАС-сім, робочу зону заводу безгравітаційного лиття… що іще? Сектор вантажо-пасажирського сполучення. Це, мабуть, найсерйозніше з усього.

— Погано! Судячи з розрахунку, коридор входу промінь уже зачепив, за півгодини настане черга СПАС-сім, а тоді піде така мішанина споруд!..

Савін промовчав, він нічим не міг допомогти керівникові сектора.

— Скільки часу ти даєш на монтаж екрана для променя? — підійшов до Дикушина Керрі Йос.

— Годину. Точніше, хвилин п’ятдесят, враховуючи час виходу в точку установлення. Це максимум того, що я можу дати. І якщо вони не встигнуть… уявляєш силу удару сонячного протуберанця?!

— Ти, здається, казав, що на шляху променя СПАС-сім?

— Ну?

Керрі почухав перенісся.

— На СПАСах, мені пам’ятається, є власні реактори…

— Є. Ну й що?

— Можна висадити СПАС назустріч променю. Вибух утворить контрхвилю енергії…

Дикушин не дав йому докінчити, в нього не було часу ні на аналіз пропозицій, ні на подяку за поміч.

— Терміновий зв’язок із сьомою станцією!

Тільки Богданов помітив, як раптом зблід Станіслав Томах.

— Ти чого? — запитав він пошепки.

— На СПАС-сім зараз Гнат Ромашин… — так само ледь чутно відповів Томах.

Антени вловили ще один сигнал SOS, і Хрустальов нагримав на Рафаеля, який у хвилюванні переплутав бланк-відповіді. Гнат спробував був запропонувати свою допомогу, але його попросили вийти із залу й не заважати, і він сумовито визнав усю безглуздість свого становища.

Зненацька перед ним розкрився об’єм аварійного віом-зв’язку, в ньому появився знайомий Гнатові зі слів Томаха зал оперативного управління УАРС. На передньому плані ряди пультів, над одним з них навис високий чоловік у білій формі офіціала УАРС, з жорстким обличчям і примруженими очима. Гнат не зразу впізнав у ньому одного з мисливців, з якими він зустрівся в лісі на березі Західної Двіни.

Хрустальов орієнтувався миттєво: він тут же завчено відрапортував про вжиті заходи, чим викликав мимовільне пожвавлення в групі рятувальників усіх рангів, що стояли за спиною Дикушина.

— Чудово, — сухо сказав начальник сектора, не виявляючи здивування присутністю там Гната. — Слухайте наказ. Екіпажу негайно покинути станцію на резервному модулі! Старшому зміни переорієнтувати командні ланцюжки станції і бути готовими до спрямованого вибуху реактора. Все!

— Але навіщо?.. — не втямив Хрустальов.

— Поясніть йому, — кинув Дикушин через плече і відійшов до другого пульта.

— Вибух реактора утворить контрхвилю енергії, — сказав Керрі Йос, який стояв найближче до віома. — Ця хвиля, за розрахунками, послабить щільність антипротонного пучка разів у десять.

— Ясно, — Хрустальов говорив так, ніби йому щось заважало. — Але, на жаль, я не молектронник. Я не знаю схем командних ланцюжків…

— Візьми з бригади обслуговування першого-ліпшого механіка, — втрутився Томах. — Він переорієнтує ланцюжки так, як ми скажемо. Мерщій, у нас майже немає часу. Промінь виходить на вас.

Хрустальов потягнувся до мікрофона внутрішнього зв’язку, але Гнат випередив його:

— Не треба шукати механіка, я зроблю. Давайте схему.

Томах якось дивно глянув на його обличчя у віомі, і Гнат зрозумів це по-своєму:

— Не хвилюйтесь, я справлюсь.

— З чого ти взяв, що я хвилююсь? — буркнув Станіслав і одвернувся.

Дикушин натиснув кілька клавішів на панелі селектора і чітко, карбуючи слова, сказав:

— Увага! Екстрене повідомлення всім ТФ-станціям розпізнавальної мережі УАРС! Кораблям у квадраті Трикутника залишити зону і негайно прибути в порти призначення! Уряду і Технічній Раді Марса вжити заходів для евакуації прикордонних зон по вектору Трикутника. Термін евакуації — дві години! Патрулю УАРС розпочати монтаж поглинаючого екрана!

Вимкнувши селектор, Дикушин звернувся до мовчазної групи рятувальників:

— Усіх, хто не бере участі в операції, прошу повернутися до виконання своїх безпосередніх обов’язків. Вам, Савін, доведеться допомогти загонам евакуації. Головне — не допустити паніки! Зрозуміло?

Савін кивнув на знак згоди і зник. Почали розходитися рятувальники, лишилися тільки чергові оператори, диспетчери та інженери командного комплексу.

— А ви чого ще тут? — запитав раптом Дикушин, угледівши Томаха і Богданова.

— Там наш товариш, — Станіслав кивнув на віом зв’язку із СПАС-сім. — Ми зачекаємо.

Дикушин ворухнув кам’яними жовнами.

— Я гадав, він теж черговий СПАСу… Розхлебтаємо цю кашу, я з вас спитаю, чому він опинився на станції. Дайте прямий зв’язок з Радою, — кивок у бік операторів.

— Я уже в курсі, — появився у залі відеопривид заступника голови ВКР Чеслава Пршибила. — Причини катастрофи?

— Невідомі. Розслідуванням причин займається спец-сектор, але це має бути щось надзвичайне! Космотрон був захищений од усіх можливих випадковостей.

— Значить, не від усіх, — у задумі мовив Пршибил.

У нього була дивна манера сильно мружитися, надто коли хвилювався.

Дикушин глянув на Томаха, що підступив ближче. Пршибил помітив його, привітався і знову звернувся л° начальника сектора:

— Жертви?.

— Вісім чоловік — прискорювач, — сказав Дикушин, опустивши очі, — і шість — обсерваторія “Полюс”.

— Яка жахлива ціна! — прошепотів Пршибил.

— Я перевірю відсіки, — гукнув на ходу Хрустальов. — І заразом прихоплю скафандри…

— Давай, — відказав Гнат, залізаючи в нутро пульта з лазерною насадкою для перепаювання БС-модулів. Перед ним світилася схема перебудови ланцюжків управління реактором станції, передана з бази, і він зрідка кидав на неї погляд, з’єднуючи блоки і перепаюючи кристалопереходи.

— Промінь вийшов прямо на вас, — сповістив Томах, який замінив Дикушина біля віома. — Діаметр променя близько двохсот кілометрів, радіант розходження дві секунди дуги.

— Знаю, — лунко відповів динамік голосом Гната. — Скільки часу в нашому розпорядженні?

— Вісімнадцять-двадцять хвилин.

— Встигну, лишилося зблокувати вузли й запустити зовнішню програму. Все інше дороблять автомати.

Томах не відповів, нервово потер підборіддя.

— Монтажники завершили перше кільце екрана, лишилося ще два.

Гнат, відірвавшись од роботи, глянув на чорний диск над центральним пультом.

— Я вже бачу промінь: хвостата зірка по осі локатора… Красиво!

І в цей час підлога центру управління СПАС здибилася, нахилилася, лункий гул вирвався з надр станції. Гнат звалився з пульта на підлогу й ухопився за стойку крісла.

— Що там у вас? Що сталося? — донісся згасаючий голос Томаха.

Екран віома взявся райдужними плямами, головного залу УАРС майже не було видно.

Віоми згодом прояснилися, хоч голос Томаха лишався таким же кволим, глухим, неначе він говорив з-під землі.

— Скажи нарешті, що сталося? Чого мовчиш?

— Не знаю, — розгублено відповів Ромашин, підводячись. — Крен якийсь…

— Запитай координатора станції, зелений клавіш зліва од ручки крісла.

Гнат знайшов клавіш, натиснув і спитав:

— Що трапилося?

— Аварійний старт запасного модуля, — з готовністю доповів безбарвний голос. — Зруйновано другий і третій причальні відсіки, відірвано перехідний бімер.

Гнат здивовано витріщився на Станіслава, ще не усвідомлюючи наслідків цієї аварії.

— Де старший зміни? Де Хрустальов?

Гнат оглянувся на люк.

— Він пішов перевірити відсіки… взяти скафандри…

— Патрульний модуль до мене! — гукнув Томах до операторів, вибігаючи із залу. — Стартовий коридор другої земної бази! За хвилину прибуду до вікна виходу.

Тим часом Дикушин говорив Гнатові:

— Завершуйте роботу, надягніть скафандр і спробуйте вибратися із станції через аварійний колодязь.

Гнат гарячково взявся до роботи. Через три хвилини закінчив паяти, відкинув лазерну насадку і хутко склав блоки пульта. За сигналом з бази перевірив проходження команд, скоригував станцію за останніми даними патрульних кораблів і підключив автоматику реактора до перебудованого на дистанційне управління пульта.

— Все! — видихнув він, витираючи спітнілий лоб долонею. — Що далі?

Начальник сектора підняв руку, закликаючи стривожених людей. біля пульта дотримуватись тиші, обернувся до Гната.

— У вас є інший вихід. Станція має коригуючі двигуни: третя секція пульта, голуба панель. Інструкція в ніші під пультом. Досить двох-трьох імпульсів на межі тяги, щоб вийти з-під удару.

— А заводи? — Гнат зціпив зуби, щоб ніхто не помітив, як він хвилюється. — А супутники?

— Заводи, напевне, ми втратимо, — сказав Дикушин. — Але до супутників промінь не дійде. Що ви гаєтесь?! — раптом гримнув він. — Виконуйте наказ! Геройство виявити закортіло?!

Гнат похитав головою. Він уже не міг міняти своє рішення, не дозволяло самолюбство.

— Не роби дурниць, Гнате, — сказав Богданов, який досі мовчав. — Відводь станцію.

— Ні. Треба знайти Хрустальова, потім чекатиму Томаха на виході аварійного колодязя. Може, встигну…

Страшно було ступити лише перший крок, що вів його від пульта, від порятунку, але Гнат цей крок зробив.

У коридорі він наштовхнувся на Леона Хрустальова! Це було так несподівано, що Гнат скрикнув. Начальник зміни СПАС стояв на колінах під коридорною стіною і силкувався, очевидно, звестися на ноги. Лице його було закривавлене, руки зранені, й ніщо в ньому не нагадувало того спортивного юнака, який десять хвилин тому побіг по скафандри.

— Що з тобою?! — вигукнув Гнат, присідаючи навпочіпки.

Хрустальов судорожно вхопився за простягнуту руку, прошепотів розквашеними губами: “Це я винен…” — і звалився на бік.

Гнат підхопив Леона на руки і підбігцем подався до боксу зі скафандрами. Він не знав, у чому вина Хрустальова, але був радий, що не довелося шукати його по всій станції. До цього почуття додалися тепер і тривога за товариша, і бажання будь-що встигнути добігти до аварійного колодязя.

Орієнтуючись за світними червоними дороговказами в коридорах, Ромашин знайшов бокс з аварійним спорядженням, вибрав найпростіші вакуумскафандри, ледве втиснув в один з них непритомного Хрустальова і вліз у скафандр сам.

Тут і знайшов їх Станіслав Томах.

Гнат не пам’ятав, як опинився в модулі, нервове потрясіння було таке сильне, що він поринув у забуття.

Томах відстикував модуль. від станції, яка мала такий вигляд, ніби якийсь велетень відкусив зубами шматок її диска і рвонув апарат так, що прискорення пробило навіть протиінерційний захист. Невдовзі позаду корабля, що мчав у космічну безодню, спалахнула красива голубувата іірочка, розпливлася парасолькою чистого смарагдового полум’я — то вибухнув реактор СПАС-сім. А ще за мить на цьому місці спалахнув світло-райдужний шлейф, схожий на слід вітрильника у світній воді: це антипротонний промінь пройшов через енергетичну перешкоду, створену вибухом станції. Він химерно спінився, викинувши довкола себе струмені світла, схожі на пір’я невідомого птаха, залишив по собі танучу зеленувату хмарку і полинув, ослаблений, туди, де люди приготували йому супротивника, перемогти якого йому було вже не під силу.

Томах пригальмував модуль, дав у ефір відбій тривоги і раптом, погрозивши кулаком невідомо куди, радісно закричав:

— Що, взяли?! Взяли?!

Комплекс будівель Вищої Координаційної Ради розташувався біля впадання в Оку її лівої притоки При, в краю неозорих лісів, спокійних рік, численних озер, заплавних луків і боліт. Край цей, один з найдавніших і найкрасивіших заповідних місць, мав назву Мещера і лежав на рязанській землі.

Ще пролітаючи над ним, Богданов милувався вбранням соснових борів, дібров по долинах річки і просторих луків, поки з жалем не констатував, що дуже довго перебував поза природою, не переймався її ритмом, чистотою і спокоєм, давно не скидав утоми з допомогою її цілющого дихання і, можливо, саме тому перестав останнім часом думати про Землю як про дім. Звичайно, давалося взнаки ще й те, що сім’я його жила на Марсі: батько, мати, син, — але це не могло бути виправданням йому самому, незважаючи на гарячу прихильність п’ятого покоління колоністів Марса до своєї планети, покоління, до якого належав і сам Богданов.

Але Земля… Чи не стає симптоматичним відчуженість у переселенців від усього земного? Чи просто Земля, образно кажучи, поступово розширюється на всю Сонячну систему?

Про це міркував Богданов, йдучи за керівниками двох організацій, що відповідали за спокій людства. Попереду крокував Керрі Йос, трохи оддалік — Дикушин, Чеслав Пршибил та Іван Морозов, керівник спецсектора — живе втілення бога скорботи. Богданову випадало часто зустрічатися з Морозовим у відділі, і завжди його прикро вражало те відчуття нещастя, яким віяло від усієї постаті начальника сектора. Він був молодий, невисокий і непомітний у натовпі, і лиш страдницький вираз обличчя надовго вкарбовувався в пам’ять. Люди, котрі вперше бачили його, розгублено шукали причини лиха, що звалилося на цього чоловіка.

За деревами іноді миготіли сріблясті споруди, нагадуючи про свою причетність до творінь рук людських, і Богданов вряди-годи зупиняв на них погляд, дивуючись, що ліс навкіл не доглянутий, а дикий.

Над головою раптом скрикнув птах, залопотіли невидимі крила. Першою реакцією Богданова було впасти на землю, м’язи вже напружились, та він лише глибоко зітхнув і хитнув головою. “Запрацювався з технікою! Навіть на пташиний зойк реагую не по-людськи… Кому потрібен такий професіоналізм? Якщо на найменший шерех реагувати, як рятувальник в операції, — чи надовго тебе вистачить, інспекторе?”

Пршибил, який ішов попереду, зупинився біля старих пеньків.

— Сідайте хто де, поговоримо. Думаю, апаратура нам не знадобиться. Що ж усе-таки сталося на СПАС-сім під час катастрофи?

— А що там сталося? — запитанням на запитання відповів Дикушин і сів на траву.

— Я маю на увазі гтарт модуля без екіпажу.

— А-а, це… — Дикушин приліг на лікоть, щось обмірковуючи. Замість нього відповів Богданов.

— Безглузда історія. Старшому зміни навіщось забаглося увімкнути в модулі системи автономної безпеки, і модуль, природно, стартував… Питання, як на мене, непросте, бо я не бачу в поясненні Хрустальова необхідної доказовості.

— Тільки не залазь у хащі соціальної психології, — сказав Дикушин; обличчя його не було видно з трави. — Через цю недбалість, чи як її там назвати, могли загинути обидва, та й зірвалась би ретельно підготовлена операція по висадженню станції. Між іншим, мені так ніхто й не пояснив, як на СПАСі опинився Ромашин.

— Гнат — друг Томаха, — сказав Керрі Йос. — Славко готує його в кандидати на оперативника. Догану за самочинні дії він уже одержав. Колеги, хочу сповістити вас, що причини катастрофи на космотроні відомі, проте вони настільки незвичайні, що я і наполіг зустрітися тут.

— Ніби не можна було зібратися по зв’язку, — буркнув Дикушин. — Граємось у таємничість, як діти…

— Хотів би просто гратись, — зітхнув Керрі Йос. — Так от, космотрон вибухнув тому, що його атакував ракетний катер — вершина військово-космічної техніки двохсотлітньої давності.

Дикушин мовчки підвівся і втупився в Керрі, Чеслав Пршибил перестав розтирати в долонях листочки брусниці й також допитливо глянув на керівника відділу безпеки.

— Як ти сказав? Ракетний катер?!

— Автомат з ядерним боєзапасом. Його знайшли випадково, коли очищали зону, заражену радіоактивним пилом, від антипротонного променя. Точніше, знайшли залишки апарата: зробивши залп, він, певне, не встиг далеко відійти, і промінь знищив більшу його частину. Кілька днів експерти крутили в руках ці уламки, ну, а висновок ви чули.

— Так, жахливі наслідки! — порушив мовчання Морозов. — На моїй пам’яті це другий випадок такого роду.

— А перший? — поцікавився Пршибил.

— Вибух туристського теплохода в Японському морі.

— Пам’ятаю, — кивнув Керрі Йос. — Якісь мерзотники майже двісті років тому залишили в печерах скель Ліанкур самонавідну торпедну установку з ядерними боєголовками… Спадщина, що й казати, страхітлива! До чого небезпечних форм може набирати байдужість, якщо нам і досі доводиться розплачуватися за її наслідки!

— Чому байдужість? — втрутився Дикушин. — По-моєму, тут доречне інше слово: злоба. Або ненависть.

— Ні, дорогий Владе, — заперечив йому Керрі Йос. — Злоба і ненависть — це просто синоніми байдужості, так буде найправильніше. Досить згадати вражаючу байдужість тих, хто жив у милулі сторіччя, щодо забруднення навколишнього середовища. Наслідки цього ми теж досі відчуваємо. Ще й сьогодні працюють очисні установки в океанах!

— Двадцять першого цього місяця відбудеться врочисте вимкнення установок у Тихому океані, — сказав Пршибил. — Очевидно, цей день оголосять святом.

— Святом Пам’яті Помилок! — спалахнув Дикушин. — Пусте це, виходить, ми святкуватимемо усвідомлення людиною своєї глупоти і недалекоглядності.

— Не згоден, — почувся голос Морозова. — Чому б людству та не згадувати ціну власних помилок? У тому числі й ціну байдужості. Керрі справедливо каже: досі ми спостерігаємо рецидиви байдужості, і наша справа — лікувати цю хворобу, щоб вона не сягала космічних масштабів. Уявити важко, що може накоїти в наш час одна людина, озброєна технічною могутністю цивілізації! Однак ми справді відходимо від теми нашої зустрічі; розв’язання соціальних і психологічних, моральних і етичних проблем — обов’язок відповідних органів ВКР, чи не так? — обернувся Морозов до Пршибила.

— Мені це відомо, — відповів той. — Але я не став би ділити функції так категорично, ми — і ВКР і УАРС — однаковою мірою відповідаємо за людство, за людину як елемент суспільства і за людину як особистість.

Морозов кивнув, погоджуючись.

— Тепер ще одне повідомлення, — промовив Керрі Йос після невеличкої паузи. — Поки що ми розв’язали, сказати б, “сімейну біду”, але є і проблеми зовнішні, й отут не все так ясно та просто. Микито, введи їх у курс справи, розкажи все, що відомо про так звані “дзеркала”.

Томах ступив слідом за Богдановим до кабінету начальника відділу і зупинився. Керрі Йос стояв біля стола-пульта і кашляв. З нутрощів пульта, як з печі, валив синій гіркий дим.

Апаратура інженерно-технічного забезпечення, очевидно, автоматично вимкнулась, і в кабінеті, крім стола і кількох крісел, нічого не було.

Керрі Йос угледів прибульців, витер засльозені очі.

— Слабкострумові системи!.. — пробурчав він. — Це називається слабкострумові системи! Замкнуло десь, а де, один дідько знає! Проходьте, чого стали. Прошу. сідати.

— Викликати техніка? — запропонував Богданов.

— Прийде сам, повинна спрацювати лінія аварійного оповіщення. А поки що не будемо гаяти час. Хто доповідатиме перший?

— Підготовку інспектора для розшуку Василя Богданова на Дзорі завершено, — почав Микита Богданов. — Шалва зараз зайнятий з ним контрактивною перевіркою на виживання.

— Рон Клітгорд… Як він тримається?

— Нормально, хоч трохи й хизується.

— Ви пропонували Ромашину стати рятувальником?

— Пропонували.

— А чи не квапимося ми? Я чув, він зробив якесь відкриття в галузі ТФ-зв’язку.

— Вивів формулу ТФ-трансгресії, за що здббув ступінь магістра технічних наук.

— Але, наскільки мені відомо, він не зміг довести роботу до кінця.

“Ого! — подумав Станіслав. — Ну й обізнаність у Керрі!”

Вголос же мовив:

— Не зміг — не те слово. Просто наша земна математика поки що неспроможна осягнути всю глибину цієї проблеми. Не доросла. Гнат не захотів працювати над локальними завданнями, не охопивши всієї проблеми зразу.

— Максималізм найвищої міри! Мені це не дуже-то подобається. А що за проблема? Кажи ясніше, я не ТФ-фізик.

— У формулі Ромашина — під цією назвою вона й увійде в наукову інформатуру — закладено потенційну можливість переміщення на наддалекі відстані без великих ТФ-станцій.

— Ага, цікаво! Здібний хлопець. Можливо, йому місце не в спецсекторі, а, скажімо, в технічному центрі управління?

— Я пропонував йому альтернативу, але він обрав наш відділ.

— За правилами йому треба б пройти стажування.

— Звичайно, що він і робить. Програму стажування я склав особисто. Випадок на СПАСі, мені здається, якоюсь мірою допоміг йому визначитися. Робота в Інституті ТФ-зв’язку, та й спортивні досягнення, давалися Ромашину легко, це й породило його кредо ковзання по життю. А він самолюбивий і, спізнавши смак боротьби, багато чого доб’ється. В нашій же роботі боротьби вистачає: з часом, з простором, з обставинами, з самим собою врешті. До того ж у нього є особиста мета.

— Звучить інтригуюче.

— Ні, все просто — кохання. Хоч для нього якраз усе дуже непросто. Та коли він виграє і цю битву — бути йому…

— Ким же?

— Директором управління.

Керрі Йос, гмукнувши, поглянув на Богданова.

— Твоя думка?

— Славкові видніше, — зауважив Микита. — Поживемо — побачимо. Я, наприклад, жодного разу не бачив Гната у грі, а Славко з таким захватом розповідає про нього як волейболіста, що розпалив у мені цікавість.

— Незабаром чемпіонат Системи, я тебе поведу, — пообіцяв Томах.

— Добре. — Керрі Йос склав руки на грудях. — Ми відхилилися від теми. Що іще?

— Проведено інформаційний пошук, — робив Богданов свою коротеньку доповідь. — За всю історію таймфага вантажі зникали чотири рази: два нам відомі, третій — двадцятирічної давності історія з рятувальним шлюпом і четвертий — на самому початку експлуатації таймфагових ліній.

— Уточнили, які саме вантажі не дійшли за призначенням?

— В усіх випадках, крім другого, зникло обладнання тераформістів: тунелепрохідники, лазерні комбайни, автомати гравітаційного вибуху, плазморізи і таке інше.

Помовчали.

— Факт цікавий, — мовив Керрі Йос.

— Точніше, насторожуючий, — уточнив Богданов. — Але поки що це інформація для роздумів, не більше. З висновками зачекаємо. По “дзеркалах” відомості зібрати важко, і хоч багато що зроблено, наші запити в головні інформатори і банки даних ВКР, Академії наук та архів управління поки що, як то кажуть, залишаються відкритими. Єдина удача — щось схоже на “дзеркала” спостерігалося на Марсі близько ста років тому в ущелині Мрії, район Малого Лаокоонового Вузла.

— Я був там, — відповів Томах на запитальний погляд начальника відділу. — Зараз там нічого немає, маю на увазі “дзеркала”, а взагалі ущелина Мрії — найкрасивіше місце марсіанських оазів. Добре, що пращури додумалися не чіпати ландшафти ущелини. У зв’язку з чим у мене виникла думка провести один експеримент.

— Славко багатий на божевільні ідеї, — серйозно мовив Богданов. — Хоча, не буду заперечувати, деякі з них ефективні. Сьогодні, приміром, він запропонував пошукати на Землі “дзеркала” серед НЛО.

— Що-що? — перепитав Керрі Йос.

— НЛО — непізнаних літаючих об’єктів. Ці НЛО приголомшили Землю три сторіччя тому. Перші відомості про них з’явилися ще в дев’ятнадцятому столітті, найбільше суперечливої інформації припадає на двадцяте, ну а в двадцять першому — закономірний спад.

— Чому закономірний?

— Бо інформація про ці об’єкти, як правило, бездоказова, спекулятивна. Словом, дута сенсація…

— Тоді в чому ж цінність ідеї?

— У тому, що з десятків тисяч “достовірних” випадків появи НЛО можна вибрати близько десятка таких, у яких вони справді не пояснені навіть з наукової точки зору нашого сторіччя.

— Це нічого не доводить. Можливо, через сто літ чи навіть менше й ці ваші “справді” непояснювані явища легко пояснить наука того часу. І все ж ідея досить цікава. Які ж випадки ви відібрали?

— Найцікавіші з них — трикутні “дзеркала”.

— “Дзеркала”?

— Саме так. Появу цих “дзеркальних” НЛО зафіксовано в тисяча дев’ятсот сорок п’ятому році над Японією, а в тисяча дев’ятсот вісімдесят другому — над Китаєм після випробувань ядерного пристрою, в тисяча дев’ятсот дев’яносто другому — на території Сполучених Штатів Америки, в тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомому — на Місяці. Всього відомо п’ять випадків. Природно, тоді не було такої апаратури аналізу, як тепер, і характеристики об’єктів збіднені. Але тут потрібна думка фахівця, можливо, деякі параметри “дзеркал” характерні й для наших. Пошук не закінчено, і хто знає, може, в минулому знайдуться нові сліди. От тільки — чиї?

— Так, негусто. — Йос характерним жестом пригладив рубець на брові. — Головне, чого ми не знаємо, — це які наслідки несе поява “дзеркал”, з чим пов’язані загадкові пропажі вантажів… Та й зникнення Василя я зараховую до розряду тих же таємничих подій… Поки ми не з’ясуємо все це, забудьте про спокійний сон. За тиждень, двадцять дев’ятого, проведемо закриту нараду сектора, до того часу ви повинні бути готові прийняти тривогу за формою “Шторм”.

— Ого! — вигукнув Богданов. — Спецсектору буде дано “Шторм”?

Здивувався Микита не випадково. За формою “Шторм” уся повнота влади над діяльністю УАРС, гігантської захисної системи людства, відгалуження якої тягнулося в простір на десятки парсеків, до інших зірок, зосереджувалася в руках одного сектора чи відділу. На пам’яті Богданова ще жодного разу не застосовували форму “Шторм”, навіть у недавніх подіях, пов’язаних з вибухом космотрона.

— А ти думав, проблема дріб’язкова? — примружився Керрі Йос. — Ні, колего, якщо вдуматися, то ми стоїмо на порозі кардинальних подій. Земля контролює зону простору діаметром усього близько двохсот парсеків. У цій зоні виявлено тільки дві цивілізації: нашу й ідзорську. Так? І якщо “дзеркала” — суть знаряддя чужого розуму, то легкість їх появи і всюдисущість ставить творців таких апаратів на сходинку вище від нас, а то навіть і н? на одну. Розгадати сенс усіх їхніх дій — значить визначити стратегію людства в безпосередньому контакті. Зрозуміло? Звідси й “Шторм”. А втім, його буде дано, мабуть, не всьому спецсектору, а лише нашому відділу громадської безпеки. Я знаю, вже багато років ми не маємо такого навантаження, як інші відділи сектора, що ж, настав час. Тільки не думайте, що я радий цьому, навпаки, я б утішався, якби й надалі відділ безпеки не мав роботи, тим паче в глибокому космосі; Слово “тривога” у спецсекторі звучить інакше, ніж в інших секторах: там рятувальники ведуть боротьбу з природними явищами, а ми змушені стикатися з розумом, частіше зі своїм власним, рідше з чужим. Тим важчий тягар відповідальності, тим вища мета, тим більше спитають з нас, якщо трапиться помилка. Керрі замовк, у його очах стояв смуток.

— Все, хлопці. Є запитання? — Він хотів додати: “по суті”, — але утримався.

— Ти нам сказав не все, — почувся голос Богданова.

Йос затримав на ньому погляд.

— На сьогодні я сказав усе.

Богданов кивнув і підвівся.

— Ходімо, Славо.

Начальник відділу провів їх очима і подумав, що Богданов цілком міг би замінити його на посту головного координатора відділу.