Простір неспокою

Розділ 11 “Червона книга”

Те, що рятувальники побачили за стіною, не очікував побачити ніхто з них. Вони опинилися… на Землі!

Перед очима лежало поле нескошеного жита, ліворуч понад полем тягнувся ліс, охоплений осінньою пожежею, праворуч — поле палало насправді, і пасма чорно-білого диму пливли над путівцем навздогін приземкуватим потворним машинам у камуфляжних плямах.

Здалеку гримкотіло, зблискувало, іноді гучно бухкало, і Гнат здогадався, що там точиться бій.

— За мною! — різким, зчужілим голосом наказав Богданов, і вони побігли нагинці, переметнулися через пагорок і залягли в негустому вербняку за поваленим деревом.

У повітрі почулося виття, воно дедалі наростало — і над полем промайнула тінь допотопного літального апарата, знайомого за історичними хроніками.

Стрілянина за лісом посилювалася, приземкуваті машини з довгими жерлами гармат зупинилися на курній дорозі і розвернули башти до лісу. Невдовзі сюди ж підкотило кілька вантажівок, з яких почали вистрибувати на землю люди в мундирах.

— Хлопці, здається, перед нами війна, — стривожено мовив Томах.

— Усе, що ми бачимо, — урвав його Богданов, — то наша Земля. Хтось вирішив нагадати нам про криваве минуле нашої планети… Може, це й слушно…

— По-моєму, все ясно, — сказав Томах, вдивляючись у картину бою.

— Що тобі ясно?

— Ну, з цим ось, — Станіслав накреслив рукою у повітрі коло. — Нам показують частину людської історії, і, скажемо відверто, частину далеко не ідеальну. Неясно тільки — відеофільм це на зразок наших ілюзій відеоцластів чи матеріальне втілення?

— Я більш ніж певен, — сказав Богданов, — те, що ми бачимо — об’ємний сенсорний відеофільм. Причому вмикається він тільки тоді, коли є глядачі.

— Питання це спірне, — примирливо мовив Томах. — З висоти ми бачили, що квадрати не пустельно порожні, там є ланшафт, а якщо б так, як міркуєш ти, то й мозаїки цієї не потрібно: прилітають глядачі — вмикається фільм.

— Надто вже реальний цей фільм, — озвався лікар. Він уважно подивився на товаришів і раптом вигукнув: — Ні, ви тільки уявіть: планету розділено на тисячу квадратів, і в кожному своє життя!

— До того ж не просто життя, — підтримав його Станіслав, — а життя розумне. Вас це не спонукає до деяких висновків?

Гнат згадав фіолетову пустелю із згорілими айсбергами (про розум у звичному для нього уявленні там ніщо не нагадувало) і враз упіймав думку, що так настійно тікала від нього. Тисячі світів на планеті! Тисячі життів! Але життів неблагополучних, якщо судити з подій у трьох навмання взятих квадратах. Кунсткамера? Зібрання окремих прикладів розвитку, життя у всій галактиці? Чи навіть у багатьох галактиках?!

Невгамовний Томах схопився на ноги, пройшовся туди-сюди по випаленій хлібній ниві, здіймаючи хмарки попелу, і несподівано впав.

— Лягайте!

Попадали й інші, ще не збагнувши нічого, притиснулися до землі. Томах при’клав палець до губів і показав у той бік, звідки вони недавно прийшли. За ріденькими сизими пасмами диму Гнат побачив, як із знайомої їм порожнечі виходу (квадрат-тамбур) виповзло щось чудернацьке. Це щось карикатурно скидалось на людину: голова — куб, руки — паралелепіпеди, ноги й тулуб — теж куби. Ця мара хитнула головою — двічі вліво й двічі вправо, ніби роздивляючись, затим здійнялася в небо і зникла з очей.

— Хто це був? — спантеличено запитав лікар, підводячись і обтрушуючись.

— А ви не здогадались? — усміхнувся Богданов. — Глядач, як і ми з вами. Дивуюся, що ми не зіткнулися з ним раніше.

— З ним?

— Не з ним, то з іншим. Глядачів, очевидно, багато, якщо наші здогади вірогідні. Чи не для того нас перенесли сюди, щоб ми згадали, якими люди були… І чим усе кінчається для тих, хто з вогнем і мечем зазіхає на волелюбний, будівничий дух людини-творця.

Микита, не оглядаючись, рушив уперед. За ним — решта.

Біля вирви, в центрі якої при їхньому наближенні спалахнуло в повітрі червоне кружало, Богданов зупинився.

— Спробуємо дострибнути? — з сумнівом мовив Лихолєтов.

— Ні. Щось ми випускаємо з уваги. Світ цей не безконечний, як може здаватись, і ми це знаємо. Межа його тут… Богданов пройшов ліворуч од вирви, постать його дивно загойдалась і… якась невидима сила повернула її раптом на сто вісімдесят градусів.

— Так! Пересвідчилися: стіна на місці. Може, ми просто не вміємо користуватися входом?

— Давайте накажемо йому… — Гнат не встиг докінчити фрази, як світляне кружало згасло і виникло вже поряд з вирвою.

— Молодець, — похвалив Томах Гната.

— Але ж я ще нічого не…

— А нічого й не треба. Досить того, що ти про це подумав. Як бачимо, і тут автоматика думконаказу, хіба що чутливіша за нашу.

…Стали на знайоме чорне дно колодязя й очима — в модуль.

— Той, квадратний, виліз звідси, — висловив лікар загальну думку.

— Глядач він, напевне, підкований, не рівня нам, то що йому чужа машина? Подивився і гайнув далі у своїх справах. А куди нам тепер? — Томах повільно, нога за ногою, обійшов модуль. — Додому?

— Але як? — вихопилось у Гната.

— Стартуємо? — повернувся до Богданова Томах. — Головне — на орбіту, а там видно буде… Якщо наш повелитель закинув нас сюди не з нашої волі, то він поверне й назад.

З колодязя-тамбура вийшли на висоті тридцять кілометрів. Звідси планета скидалася на кольоровий стільник. Пролетіли над зеленим квадратом, потім над голубувато-фіолетовим, за ним починався зовсім сірий, голий і рівний, як стіл. Траплялися квадрати білі, й чорні, й червоні, а над жовтим Богданов навіть пригальмував модуль — у цьому квадраті теж точилася війна: видно було, як армади незвичайних на вигляд машин методично винищували одна одну.

— Та-а-ак. Усе правильно, — поворушився за пультом Богданов.

— Що значить правильно? — обурено хитнув головою лікар. — Як на мене, то все тут неправильно й навіть жахливо! Немов зумисне зібрано колекцію воєн!..

— І ти такої думки? — запитав Станіслав у Гната.

— Та як тобі сказати… Ти мені якось розповідав, ща в двадцятому столітті була так звана “Червона книга”, в яку записували всі види земних тварин і рослин на межі вимирання…

— Була така книга, вона й нині є як цікавий документ споживацького ставлення до природи. Ну й що?

— Мені здається, що вся ця планета — “Червона книга” гинучих цивілізацій нашої галактики. Так, саме цивілізацій. Адже ми (я маю на увазі людство) з великими труднощами вилікувалися від страшної хвороби — капіталізму; війни — тільки видима сторона цієї недуги. Ось і… — Гнат зустрівся з уважним поглядом Богданова і затнувся.

— Приймай вітання, Ромашин, — кивнув Гнатові Микита. — Я дійшов майже такого ж висновку, але ти краще все це сформулював. “Червона книга” галактики… Перелік цивілізацій, котрі потребують термінової охорони генофонду чи, іншими словами, цивілізацій, котрі перебувають на обліку в якійсь вищій інстанції галактики…

Рятувальники ще не встигли визначитися в просторі, як раптова темінь упала на модуль, напливла в тіло й обірвала свідомість. Невидимий господар “Червоної книги” повернув їх назад, до людей. Він показав усе, що хотів показати.

Коли Гнат опритомнів, у рубці було темно, лише на пульті горіли два зелених вогники та над люком світився напис: “Блокування”.

Модуль стояв на чомусь твердому.

Гнат намацав пальцями сенсор вмикання борт-координатора.

— Прискорення нуль, тяжіння одиниця, повітря придатне для дихання, індекс безпеки Д-нуль, скафандри для виходу не обов’язкові.

— Що там? — почувся за спиною голос Томаха.

— Скафандри не обов’язкові, — озирнувся Гнат. — Здається, ми на Землі…

Він зняв скафандр, відкрив люк. У кабіну ринуло світло з коридора, що оперізував рубку кільцем.

— Знову ТФ-стрибок без підготовки, — буркнув Станіслав. — У стаціонарних таймфагах нічого не відчуваєш, а тут як лупне по всьому тілу… Куди це нас занесло? Невже й справді на Землю?

— Вмикайте світло, — попросив Лихолетов. — У мене в аптечці є тонізуючі голки, не бозна-який засіб, але від струсів допомагає.

Подальшої розмови Гнат не чув. Стрибнувши із зовнішнього люка на землю, він не втримався на ногах, перевернувся через голову і влетів обличчям у кущ. Відповз трохи назад і підвівся. Над ним висіло фіолетово-чорне із золотистим шарфом Чумацького Шляху небо, знайомі сузір’я приязно підморгували з високості, пахло зеленню, вологим піском і смолою; поряд з брилою модуля шелестіло на деревах листя, знайомо скрикнув птах; і Гнат щасливо усміхнувся: він був на Землі.

У рубці його зустріли запитанням:

— Де ми?

— Здається, це Південна Америка, точніше — північ її. Добре видно Південний Хрест, та й запах специфічний — сельва.

Микита набрав шифр спецсектора УАРС. Над пультом спалахнув віом: стрепенувся черговий американського філіалу і, набравши поважного вигляду, проказав:

— Слухаю, сорок третій південної тропічної.

— Дайте прямий канал з начальником відділу безпеки центрального бюро Керрі Йосом.

Черговий завагався.

— Час у них пізній… Щось термінове? Богданов кивнув.

— Дві дев’ятки.

Черговий мовчки зв’язався з Європою і зник з віома. За дві хвилини на його місці появився невдоволений, насуплений Керрі Йос.

Угледівши усмішку Богданова, він від несподіванки замружився і труснув головою. Впевнившись, що це не сон, що бачить своїх працівників наяв, прокричав:

— Номер! Де ви зараз?

— В Америці, десь біля дельти Амазонки.

— А ми вас шукаємо на Тріасі, мобілізували весь загін Момми!

— Скільки часу ми були відсутні? Керрі гмукнув.

— Хіба ви самі не знаєте? Ну й діла!.. П’ятнадцять діб! Два тижні я тут собі місця не знаходжу!.’. А втім, то все дурниці Самі зумієте добратися чи підкинути транспорт?

— Доберемось. Ось трохи оклигаємо — і доберемось. Тільки дай відбій на Тріасі, нехай припиняють пошук.

— Дам неодмінно, — Керрі вимкнув канал зв’язку.

Розвиднялося.

Перед тим як відлетіти, Гнат ще раз вийшов з модуля, аби подивитися, куди вони сіли вночі.

Корабель стояв на рівному майданчику, що з усіх боків був оточений чотириярусним лісом. У першому ярусі, заввишки близько трьох метрів, росли папороть і фікус, плелися ліани, а над ними здіймалися гігантські сейби з могутнім корінням, яке подекуди здибило, проламало сіру бетонну поверхню майданчика.

Нічною ямою виявився ідеально круглий колодязь діаметром близько чотирьох метрів і невідомо якої глибини. Трохи збоку в бетоні виднілося заглиблення, а в ньому — випуклий іржавий щит з викарбуваною шестикутною зіркою в центрі.

Гнат посмикав ручку люка — не піддається, прикинув вік майданчика: десь років понад двісті… До нього підійшов Томах:

— Ми чекаємо. Що ти тут знайшов?

— Бетон… Усе старе, занедбане… Треба б археологів викликати, це в їхній компетенції.

— Навіщо археологів? Я здогадуюся, що це таке… Бачиш — он іще один колодязь… Колодязі — то пускові установки. А весь майданчик — давня ракетна база. Ти ж вивчав у школі: колись імперіалісти понатикали їх по всій Землі — щоб залякувати й погрожувати іншим… Мало того, що нам показали “Червону книгу”, то ще й перенесли в таке місце, якб досить промовисто нагадує про оті гірші сторінки людської історії.

Керрі Йос ждав їх у відділі. Разом з ним у кабінеті були Норман Спенсер, Генрі Бассард, Морозов і Тектуманідзе, який ще на порозі кинувся їх обнімати.

— Розповідайте, — коротко сказав Керрі Йос після привітання.

— Хвилинку! — Богданов дістав касети з відеозаписом, зробленим на планеті-мозаїці, і вставив у проектор.

— Справді цікаво! — мовив Керрі по закінченні демонстрування. — “Червона книга галактики”!.. І все це ви пов’язуєте з так званим Оком? Які у вас докази?

— На жаль, ніяких, — відповів Богданов. — Є лише гіпотези… та інтуїція.

— На інтуїції не побудуєш ні теорії, ні плану подальших робіт, — втрутився Бассард.

— І все ж збігів надто багато, і всі вони дуже промовисті. Ще одне свідчення того, що космічна експансія людства комусь не до душі. Точніше, не комусь, а саме Оку.

— Гаразд, нехай буде по-вашому, нас притримують. Але дозвольте запитати — чому? З якої речі? — Бассард тицьнув перед собою пальцем у повітря. — І чому саме тепер, коли ми покінчили на Землі з антагонізмом у планетарному масштабі, коли соціальна гілка еволюції досягла, зрештою, своєї вершини?

— Тому що ми, на жаль (і я вже про це казав не раз), продовжуємо експорт байдужості, — мовив Томах. — Тільки якщо раніше, два сторіччя тому, все це було локально, в межах Землі, то тепер зачепили й космос…

— Поясніть докладніше, — попросив Спенсер, який досі мовчав.

— Будь ласка: Чи давно ми погодилися з тим, що космос — не звалище відходів нашої технології?

Бассард спохмурнів.

— Сказано сильно. Ми давно використовуємо безвідходну технологію.

— Помиляєтесь! У Сонячній системі — так, використовуємо, бо це наш дім. Але безвідходна технологія із замкнутими циклами водо-, повітря— та енергопостачання дуже дорога, і ми застосовуємо її далеко не на всіх планетах обжитої зони космосу. Приклади? Шемалі, Історія, Гамма Суїнберна…

— Але ж це… — спохопився Морозов. — Прошу вибачення, що перебив…

— Ви зрозуміли правильно. Саме на тих планетах, де не все гаразд з чистотою досліджень, і з’явилось Око. А порушення екоетики? Адже випадок з експедицією Момми не поодинокий! Давайте подивимося на себе збоку. Якими нас бачить Око? Що ми встигли зробити великого за двісті років з часу виходу в космос? Як на мене, найбільше-це те, що подекуди виправили свої помилки! Чи ні? Я читав твори письменників-футурологів минулого. В одному з них писалося, що всесвіт починає боротися з людством, щоб зберегти себе, щоб залишитися таким, яким він є. Щось надпесимістичне! Мати народжує дитя в надії, що воно, підрісши, буде піклуватися про неї, любити, цінувати. Ми, людство, — дитя всесвіту, дитя, природи. Чому ж ми нерідко забуваємо про неї? Забуваємо настільки, що пробуджується, за висловом Гната Ромашина, “глобальна совість всесвіту”, голос якої ми й чуємо не завжди. Тож давайте частіше згадувати уроки історії, краще прогнозувати наслідки своїх дій, щоб надії і сподівання Матері збулися. Інакше!… Людина-руйнівник — як це звучить? А мабуть, саме такими постаємо ми в очах Ока!

— Вибирав би висловлення, — з кислою міною промовив Бассард. — З експедицією Момми треба ще розібратися, а то ми полюбляємо чіпляти ярлики. Порушив інструкцію — хижак! Посилив вимогливість — егоїст!

Богданов і Йос перезирнулися.

— У Станіславових словах, звичайно, чимало патетики, — сказав Морозов, підморгнувши Томаху, — але багато в чому його міркування справедливі. Отже, Керрі, на вашу думку, немає приводу для тривоги?

— Приводу нема, і він водночас є, — подумавши, сказав Керрі Йос. — Поза сумнівом, людству зовні ніщо не загрожує. Тому приводу для тривоги такого масштабу немає. Око в делікатній формі попередило нас про згубність перенесення минулого досвіду насильства над природою, згубність експорту байдужості, кажучи словами Томаха. Тут привід для тривоги вже є. Він — у нас самих, у нашому ставленні до всього, чого торкається людська рука.

— Схоластика, — сердито кинув Бассард. — Психологічні етюди. Може, і немає ніякого Ока, а всі ці ваші “вияви його діяльності” не що інше, як непізнані явища неживої природи, фантазія якої, на відміну від нашої, безмежна.

— Таке вже висловлювалось, — відповів Томах. — Мені більше подобається ідея глобального галактичного поля совісті. Все, що ми, люди, робимо, відбувається в космосі і зворотним зв’язком повертається до нас у вигляді тих самих “психологічних етюдів”, про які ви так зневажливо відгукнулися; повертається як нагадування: не можна бути байдужим до наслідків своїх дій і вчинків, дуже часто ми втрачаємо найцінніші якості душі; не можна бути байдужим до чужого болю, бо тоді в кінцевому підсумку ми стаємо байдужими до самих себе.

Бассард посміхнувся,

— Ти, Станіславе, зі своєю “теорією байдужості” стаєш в управлінні притчею во язиціх.

— А знаєте, Генрі, — сказав Спенсер і теж посміхнувся, — я з вами не погоджусь. Чи добре ви уявляєте, які будуть наслідки, коли ми неправильно оцінюватимемо події?

Керівник УАРС попросив, щоб його інформували про всі новини, і зник. А за ним — і Бассард.

— Глобальні проблеми треба розв’язувати на свіжу голову, — сказав Керрі Йос, звертаючись до рятувальників. — У вас ціла доба для відпочинку. Завтра хлопці з відділу Шалви зроблять машинний аналіз привезених вами записів, а через пару днів повернеться “Тіртханкар” і привезе відомості про “дзеркала” на планетах Суїнберна. Після цього топтатимемо стежку до ВКР зі своїми висновками і рекомендаціями. Та-а-ак… — раптом у задумі промовив він. — Хотів би я побувати на вашій “Червоній книзі”! Знати б, де, біля якої зірки обертається ця планета. А може, вона десь тут, поряд?..

— Ти в медцентр? — запитав Станіслав у Гната, коли dони вийшли з кабінету.

— Не знаю, — пробурмотів той. — Можливо… Боюсь я туди йти, Славо.

— Отакої! Ех ти, куряча голова. — Томах поплескав його по плечу. — Боїшся — не ходи.

— А ти б пішов? — Гнат спідлоба глянув на друга.

— Я? — Станіслав зупинився, наче вагався — казати чи ні, і вирік: — Я б не упустив свого шансу ще п’ять років тому. Не ображайся, але це правда. Ну, бувай.

— Я не ображаюсь. — Гнат опустив голову, потер лоб. — Постривай, є ще запитання. До Керрі я посоромився з ним звертатися. Ми погодилися, що проникнення людини в далекий космос починає пригальмовувати Око, чи не так? Але якщо воно таке сильне й всюдисуще, а ми такі легковажні й бездумні, чому ж воно, образно кажучи, не зачинить двері космосу перед нашим носом?

Станіслав якусь хвилю розмірковував, потім м’яко обняв Гната за плечі.

— Напевне, воно покладається на нас. Вірить, що ми самі виправимо свої помилки.

Невдовзі Гнат навідав удома Івара Гладишева. Той саме збирався кудись: за московським часом була десята ранку.

— Які новини, сім’янине? — сказав Гнат, заходячи до квартири. — Де Кіра?

Гладишев сів на один з кубів піномеблів, розкиданих по кімнаті, допитливо подивився на Ромашина, потім жестом запросив його теж сісти.

— А ти, відколи ми не бачилися, змужнів. А моя Кіра в Рязані з сином. Відпочиває після пологів.

— У тебе син?! Вітаю! Скільки ж йому?

— Два місяці. Ось фото.

На столі стояв об’ємний знімок малюка.

— Богатир!

— А ти як думав! — Івар жартівливо випнув груди. — Бери приклад з мене. Що ж до новин, то в тебе їх, напевне, більше. Поділишся, сподіваюсь? А в нас… Солінд запитує про тебе іноді, цікавиться. Завітав би до нього чи принаймні подзвонив. Що іще? З команди пішов Леон Хрустальов. Кажуть, він взагалі кинув великий спорт, хоча точно не знаю… Скоро виступатимемо в розиграші Призу Весни… Оце, мабуть, і все.

— А Ребров?

— Що Ребров?

— Як і раніше, тренер збірної?

Гладишев якось дивно глянув на Гната.

— Хіба ти не знаєш?

— Ні… — стривожився Ромашин. — А що я повинен знати?

— Реброва затверджено начальником першої міжгалактичної експедиції.

Гнатові з несподіванки аж мову відібрало. Гладишеа розсміявся.

— Для тебе це новина? Дивно. Вже більше двох тижнів, як оголосили склад експедиції. Чи, може, ти здивований, чому затвердили саме його?

— Н-н-і… хоча, чесно кажучи…

— Тоді ти просто погано знаєш Мая. Він не тільки тренер збірної з волейболу, а й видатний соціолог, доктор ксенопсихології Інституту позаземних культур.

Гнат був украй здивований. Ні Солінд, ні Томах, ні Аларіка не говорили йому про це. Івар підвівся.

— Залишишся у нас? Вибач, я на годину відлучуся по роботі, я ж, як тобі відомо, наладник-енергетик. Зачекаєш?

— Увечері забіжу, зараз ніколи.

— Ну, як знаєш. До речі, якщо ти шукаєш Аларіку, — Гладишев сказав це вже на ходу, — вона, найімовірніше, в Центрі підготовки експедиції далекої розвідки.

Незабаром Гнат уже виходив із таймфага у кратері Аристарх на Місяці, де розміщувався Центр підготовки зоряних експедицій.

Йому сказали, що художник-відеопластик з оформлення замкнутих просторів Аларіка Консолата на третьому горизонті, в кімнаті відеопластичних композицій.

Відчинивши двері цієї кімнати, Гнат опинився в осінньому лісі. Ледве помітна стежка вилася поміж деревами, що стояли стіною: стрункі сосни і ялини, могутні берези, клени й осика з оксамитною корою. Обіч стежки росли кущі ожини. Гнат мимоволі простягнув до них руку, і з гілок та листя на нього впали великі дощові краплі.

На галявині біля дискових пультів порпалися два чоловіки в зелених комбінезонах. Біля них стояла Аларіка. Очевидно, регулювали відеопласти.

— Ріко! — він назвав її так, як не називав дуже давно, ще з дитинства. — Ріко, я по тебе…

Аларіка здригнулась, повільно рушила до Гната, очі її сяяли від радості.

У цю мить почулось легеньке покашлювання, до них простував Май Ребров.

— Радий тебе бачити, Ромашин, — мовив він до зніяковілого Гната. — І, як видно, не лише я.

Аларіка глянула на Реброва.

— Він не винен, Май.

— Яке я маю право когось звинувачувати?

— Маєш, але тільки мене. Я дала йому привід сподіватися.

— І що ж?

— Не знаю.

Гнат узяв себе в руки і втрутився в розмову.

— Вибачте, Май. Я знаю, що ви любили брата. Сергій був справжньою людиною… — слова були якісь безпорадні, і він замовк.

Ребров дивився на нього важким поглядом і ніби розмірковував, як з ним учинити

— Річ не в тім, що він мій брат… Але він кохав її! Розумієш, хлопче?! І я люблю її, і моя дружина, і діти. А ти?

— Май! — сердито мовила Аларіка.

Ребров лиш плечем повів.

Гнат витримав його погляд і сказав:

— І я кохаю її! Хіба що зрозумів це зовсім недавно… До побачення, Ріко. Бувайте, Май.

Ребров затримав його.

— Постривай. Як тобі сказати… Я відлітаю, відлітаю надовго, а ти зостаєшся. Що ти збираєшся робити?

— Май! — знову сказала Аларіка.

— Що робити? Жити. Разом з нею. Я хочу, щоб вона стала моєю дружиною.

— Це буде непросто.

— Знаю.

Щось тоскне й розпачливе з’явилося на обличчі Реброва, але тут же воно набрало свого звичайного — скам’янілого-виразу.

— Що ж, удачі! Хоч я і не впевнений у тому, що вибір Аларіки правильний. Я їй уже казав про це, коли вона стала дружиною Сергія, кажу ще раз.

— Ну, Май! — утретє з досадою мовила Аларіка.

— Але чому? — холодно запитав Гнат, уже здогадуючись, до чого хилить Ребров.

— Тому, що ти вже не конструктор ТФ-апаратури і не спортсмен, ти — рятувальник. І значить, твій основний дім — база рятувальників, і її, Аларіки, щастя — сумнівне чекання щастя, а для цього вам обом треба мати неабиякий запас терпіння. За неї я спокійний.

— Я зрозумів, — невесело мовив Гнат.

— Йди, — молитовно глянула на нього Аларіка. — Я знайду тебе…

Коли він вийшов, Ребров стояв якийсь час мовчки, потім несподівано запитав:

— Ти любиш його?

Аларіка вимкнула апаратуру і, впавши на груди Реброву, розридалася.

— Не знаю, я нічого…. не знаю… Дайте мені час розібратися самій… Ти відлітаєш, і ніхто, ніхто… не порадите… і Сергій… і Сергій теж…

— Нічого, нічого, — бурмотів Ребров, погладжуючи її тремтливі плечі. — Сергій би зрозумів тебе…

З-за дерев на них спантеличено дивилися колеги Аларіки.