Простір неспокою

Розділ 4 Дилеми

Під час тренування Гнат познайомився з усіма членами команди, хоч із багатьма вже зустрічався в іграх чемпіонатів Землі, щоправда, як супротивник. Обняв Гладишева, зрадівши його усмішці, мов теплому весняному ранку.

У Реброва була інша тактика тренувань, ніж у Солінда. Май давав завдання й незворушно спостерігав, як воно виконується.

Гнат двічі побував у залі електронного моделювання, відпрацьовуючи імітацію нападу з третього номера, і двічі на майданчику в нього нічого не вийшло.

Ребров за звичаєм промовчав, одначе після тренувальної гри відвів похмурого Гната вбік і сказав:

— Ви відволікаєтесь, Гнате, щось заважає вам працювати на повну силу. Точніше, не працювати, а думати. У вас якісь неприємності?

— Ні. По-моєму, ні…

Тренер вдавав, що все йде нормально, а може, і не вдавав, просто був певний себе.

— Бажання грати з повною віддачею у вас, бачу, є, але водночас воно блокується не менш сильним бажанням… яким — вам самому краще знати, я можу лише здогадуватись. І не засмучуйтесь, Гнате, у нас з вами все попереду.

Гнат з полегкістю провів очима Реброва, зустрів глузливий погляд Леона Хрустальова, та не надав йому значення. Був заклопотаний іншим.

Наступного дня він подзвонив Аларіці вранці, однак господарки вдома не виявилось, а домашній координатор не зміг відповісти, де вона. Не було її і в Інституті відеопластики, очевидно, чергувала в патрулі УАРС. Подумавши, Гнат подався на роботу.

У лабораторії зустрів Травицького. Той сидів у кріслі й роздивлявся на екрані проектора думок Гнатову конструкцію ТФ-антени. Обличчя в начальника бюро було якимсь дивним, неначе він хотів засміятись і заплакати водночас. Помітивши конструктора, кивком привітав його і розглядав так довго, що у Гната виникло відчуття непоправимої втрати, якоїсь трагедії, що сталася перед його приходом.

Травицький стер на екрані зображення, відтворив виведену Гнатом формулу ТФ-трансгресії і втупився в неї з тим же виразом обличчя. Потім сказав:

— Хлопчику мій, я не люблю гучних слів, як тобі відомо… Сядь на хвилину і послухай.

Гнат, стурбований його поведінкою, з тривогою глянув на витончену в’язь знаків і цифр формули, потім обережно сів на краєчку дивана.

— Я знав, що ти досвідчений конструктор, що ти оволодів кількома видами синектичних аналогій у конструюванні, але… даруй мені, я не помітив, що ти виріс у синектора вищого класу! Адже те, що ти зробив, можливе лише за умов використання всіх синектичних елементів! До речі, а сам ти зрозумів, до яких наслідків веде твоє відкриття?

— Зрозумів, учителю.

Травицький ураз посмутнів, став схожим на звичайного Травицького, що носить у собі чийсь біль, чи печаль, чи провину.

— Так, зізнаюся, це досить велике відкриття… — говорив він тихо, зовсім тихо. — Досить велике, щоб бути єдиним. Але, дай боже, аби я помилився!

Травицький раптом підвівся і повів Гната за собою. Вони вийшли в коридор, спустилися на нижній, підземний поверх інституту, де панували холод і синє світло, й підійшли до дверей з написом: “Запасник”. Двері поповзли вгору, і спантеличений Гнат ступив слідом за Травицьким у темряву.

Спалахнуло неяскраве жовте світло, впало на чисту сіру підлогу, купу ящиків обабіч проходу. Травицький повернув кудись ліворуч, проліз між штабелями балонів старих вакуумних екранів і став у кутку біля чудернацького пристрою — плоскої чотирикутної пластмасової дошки, що спиралася на масивну металеву станину з противагою і довгим суглобчастим важелем з лімбом.

— Що це за мотлох? — поцікавився Гнат, розглядаючи цю дивну конструкцію.

— Так званий кульман, — сказав Травицький шанобливо. — Пристрій для креслення на папері. Кульманами послуговувалися наші прадіди близько двохсот років тому.

— Але папір… аркуш має лише два виміри. Як же вони бачили об’єм?

— Вони креслили конструкції в ізометрії, а також у кількох проекціях: спереду, згори, збоку. Робили розрізи для пояснення.

— Так просто?!

— Просто й досить мудро, але… простота методу чи конструкції не завжди є достоїнство. Збагнув?

Гнат поміркував і зізнався:

— Не зовсім, учителю.

Травицький рушив до виходу. Біля дверей озирнувся на старий кульман і сказав:

— Подумай, навіщо ми зберегли у себе цей “мотлох”. Можливо, зрозумієш не зразу, не засмучуйсь. Свого часу переді мною теж ставили таке завдання, а зрозумів я все тільки через роки.

Відкриття, зроблене Гнатом на стику багатьох наук фізики простору, обговорювалося на черговому засіданні Технічної Ради Землі й породило зливу захоплених відгуків нефахівців з цих питань і хвилю зауважень та експериментальних перевірок формули всіма спеціалістами з ТФ-зв’язку.

Травицького викликав до себе голова Технічної Ради Хейдо Уессон з приводу присвоєння Гнатові Ромашину звання магістра технічних наук. Проти звання Травицький не заперечував, але просив зачекати з присвоєнням місяць-два. Уессон не став розпитувати начальника бюро про мотиви його прохання, хоч і, ясна річ, здивувався, почувши, що вони досить серйозні.

— Цей Ромашин — теоретик таймфага? — запитав він.

— Ні, конструктор ТФ-апаратури, — відповів Травицький.

— Неймовірно! Для виведення формули локальної трансгресії потрібна глибока обізнаність у галузі структури простору і ТФ-поля.

— Справді, випадок унікальний. Ромашин підійшов до суто теоретичного відкриття з протилежного боку — від конструкції, в той час як нормальним вважається зворотне — від теорії до конструкції. Що ж, іще у вузі він був відомий і як здібний математик, автор праць з підвищення інформаційної місткості ТФ-каналу.

— Тоді це прихований геній.

Млява усмішка торкнулася губ Травицького.

— Не геній, а талановитий творець. Один мій знайомий сказав би: не геній, але вже близький до божевілля. На жаль, Ромашин неврівноважений, метається, він — спортсмен високого класу, і, можливо, це заважає йому бути… генієм.

Уессон звів на співрозмовника спокійні ясні очі.

— А може, навпаки? Я думаю інакше: спорт аж ніяк не перешкоджає генію, якщо то, звичайно, геній. Спорт виховує людське в людині,’ мабуть, більше, ніж будь-яка наукова дисципліна.

Травицький, не бажаючи заперечувати, тільки плечима знизав, у нього була своя думка.

Після повернення з Рязані, де перебував управлінський апарат Технічної Ради, Травицький зібрав усіх працівників бюро і повідомив:

— Наш інститут буде головним розроблювачем нового типу ТФ-апаратури. Але не квапте час: ця формула поки що рай для теоретиків, а для експериментаторів і практиків — то суще пекло. Тому наші кращі математичні уми— Ільга, Гнат, Денис — займуться “приватними” висновками, а решта візьметься за деталізацію та вузлову проробку антени. Це зараз основне. Усвідомлюєте, яка тепер на вас відповідальність?

— Само собою… — почулися голоси.

— Тоді — до діла, — зітхнув Травицький. Він-бо знав, з якими труднощами доведеться зіткнутися працівникам бюро.

На долю Гната випало продовжувати пошук оптимального обсягу ТФ-передачі, що даватиме кожній людині можливість переміщуватися ТФ-каналами з будь-якої точки простору, не вдаючись до послуг транспорту. Всі інші конструктори почали працювати з енергетикою та автоматикою нових мікростанцій.

До кінця серпня ажіотаж навколо відкриття пішов на спад, природа не хотіла здавати свої позиції без бою. Всім було відомо, що механіка миттєвого переміщення в просторі наштовхується на здавна відомий у фізиці принцип невизначеності, за яким неможливо з граничною точністю визначити одночасно енергію тіла, імпульс і координати. Стаціонарний ТФ-зв’язок обходив цей закон тим, що переміщувані тіла жорстко “прив’язувались” до таймфагових ліній і, покидаючи передавач, фінішували в приймачі. Для індивідуального ж використання векторний зв’язок не годився, оскільки, образно кажучи, мандрівник, зникаючи в одному місці, не знав точно, коли й де він “вирине”: у повітрі, на землі чи під землею.

Гнат працював до знемоги, по шість-сім годин на день, двічі пропустив тренування, за що мав не вельми приємну розмову з Ребровим. З Аларікою бачився за цей час лише раз, та й то випадково — у театрі мініатюр, де вона була разом з Леоном Хрустальовим, гравцем збірної. Самовдоволена фізіономія Хрустальова відбила всяке бажання підійти, і Гнат подався, з театру, навіть не додивившись спектакль. Не думати про Аларіку він не міг, але якась дивна нудотна порожнеча в грудях після зустрічі надовго вивела його з рівноваги.

Якось після роботи, перед суботнім відпочинком, коли Гнат напівлежав у кріслі з контактором на голові, малюючи в об’ємі екрана тонкий дівочий профіль, до лабораторії, як завжди несподівано й безшумно, завітав Травицький.

— Мені дзвонив Май Ребров… — заявив він з порога.

Гнат поспіхом стер зображення, вимкнув машину і зняв контактор. Травицький дрібненькими кроками зміряв відстань від дверей до пульта комбайна і зупинився навпроти. Очі в нього були втомлені, працював начальник бюро багато і зморювався, певно, не менше від Гната.

— Ти пропускаєш тренування. Гнат понуро опустив голову.

— Ти гадав, що вивів формулу — і все? — У голосі Травицького забриніли холодні нотки. — А я ж тобі не випадково показував старовинний креслярський пристрій — кульман, пам’ятаєш? Не зрозумів ти натяку, на жаль. А натяк був цілком прозорий: для того щоб створити щось ьидатне з допомогою ось таких громіздких пристроїв, нашим предкам треба було мати терпіння! Розумієш? Терпіння! Проблема виявилася горішком твердішим, ніж здавалось, і, не розв’язавши її знаскоку, ти…

— Хіба я не працюю? — не витримав Гнат.

— Працюєш, — погодився Травицький. — Але як? Ти перестав бути синектором, ти тепер раб машини, її знань, і тільки! Ти вже не творець, а фанатик ідеї — хапаєшся за тисячі нових шляхів, і жодного не доводиш до кінця. Якщо так працюватимеш і надалі, я не дозволю тобі завантажувати обчислювач більше двох годин на день… А тепер слухай головне. Завтра ми злітаємо на Меркурій, де встановлюють нову антену, випробуємо апаратуру — і ти вільний. Даю тиждень на відпочинок, можеш за бажанням узяти два й три, зміни обстановку, враження, переживання, лети куди заманеться, хоч в іншу галактику, але не смій думати про теорію таймфага! Жодних спроб надіти на голову контактор! Колись зміна вражень допомогла тобі вивести геніальну формулу, можливо, це станеться ще раз. Взагалі, забороняю й гадку про роботу. Друге: якщо не хочеш, щоб я думав про тебе погано, — не пропускай тренувань. Ні на шкоду собі, ні на шкоду іншим, тим паче Реброву, котрий у тебе повірив. І третє: повернешся — гуртом штурмуватимемо нашу проблему, і тут твоє психічне здоров’я має бути на висоті. Запитання є?

Гнат, увібравши голову в плечі, боявся зустрітися очима з керівником бюро.

— Ні.

— Тоді до завтра.

Травицький трохи постояв поруч, посмутнілий, добрий, як завжди, і вийшов.

Гнат пом’яв обличчя долонями і скорчив міну своєму відображенню в дзеркалі.

— Довго ще ти збираєшся дорослішати, телепню?..

Завод був величезний. Зона сонячних конденсаторів, що складали його верхній ярус, займала площу двісті п’ятдесят тисяч квадратних кілометрів. Середній ярус — зона трансформаторів енергії, а в нижньому, основному, зосереджувалися перетворювачі та реактори синтезу, де створювали МК — мініколапсари, які слугували джерелом енергії для кораблів космічного флоту людства.

Гнат стояв на оглядовій башті заводу, на висоті триста метрів над поверхнею Меркурія, і невідривно дивився на гігантський розпечений тунель Сонця, просвердлений у зеніті: саме тунель — таким уявлялося світило крізь світлофільтри і захисний екран вежі.

Завод працював автоматично, одначе в шести оглядових баштах над територією підприємства два десятки чоловік стежили за станом горішньої зони сонячних конденсаторів, ще шестеро чергували в централі управління заводу. Крім того, цілодобово були на варті зміни механіків, інженерів ядерного захисту і бригади ремонту енергоустановок.

— Завод уже оглянув? — спитав Травицький.

— Та так, місцями… Без супроводу ходити територією заборонено, а тут — самі бачите — не до нас.

— Ну, на Меркурії й, окрім МК-заводів, багато цікавого. Хочеш, можу поговорити з кимось із старожилів, і тобі покажуть усе, навіть знамениту Сіру Колону на плато Спеки.

Гнат подумав і заперечливо похитав головою.

— У мене є справи на Землі… якщо ви не проти, Травицький розвів руками.

— Ради бога. До речі, зайди, будь ласка, в інститут і забери в моєму столі голубу касету, там розрахунки каналу. Післязавтра о десятій за середньосонячним часом зустрінемося в головного інженера, знайдеш? Це майже під нами, на другому горизонті.

— Хто з вас Кирило Травицький? — обернувся до них один з операторів. — Меркурій-дослідницький на зв’язку.

Травицький подріботів до пульта. Гнат провів йога поглядом і, відчуваючи неприємний осад на душі, ступив до дверей. Експеримент з новою ТФ-антеною, формулу якої він розрахував, чомусь перестав його цікавити. З одного боку, результат експерименту не міг не турбувати Гната, а з другого — не задовольняв сам процес підготовки цього експерименту, занадто довгий і одноманітний, звідси й настрій: Гнат відчував у собі роздвоєність і досаду невідомо на кого.

На Землю Ромашин потрапив за годину через таймфаг Венери. До інституту зайшов пізно, забрав з кабінету Травицького кристали касет і не став затримуватися в лабораторії.

Йому раптом запраглося негайно побачити Аларіку, причому не в робочій обстановці, а вдома, несподівано для неї самої, без попередження.

Зі своєї квартири Гнат зв’язався з довідковою Далекого Сходу, з’ясовуючи адресу Реброва. Він уже знав, що Аларіка й після загибелі чоловіка жила в родині Ребрових разом з дружиною Мая і його дорослою донькою. Потім подзвонив у Місячний Інститут відеопластики та в УАРС, упевнився, що Аларіки там немає, отже, був шанс застати її в домашній обстановці.

Швидколіт доставив його до першої московської станції таймфага, а звідти Гнат за якусь хвилю опинився в Хабаровську. Дістатися ж Симушира виявилося не так просто: рейсові магнітоплани літали рідко й повільно, а чекати він не захотів. Спочатку попутним транспортом дістався Південно-Сахалінська, рідного міста Станіслава Томаха; заходити до приятеля, одначе, не став, треба було б пояснити свою появу тут, а цього зробити він якраз би й не зміг. Згодом швидкольотом метеослужби Гнат прибув на Ітуруп, найбільший острів Курильської гряди, і лише там пересів на швидколіт місцевих ліній до Симушира, який завдяки фантазії когось із предків Мая Реброва став домівкою цієї сім’ї.

Домівка Ребрових ховалася за деревами. На лужку біля будинку стояли три швидкольоти, четвертий повільно знижувався неподалік. Із відхилених дверей, що кидали сніп білого світла на терасу, виглянув незнайомий чоловік і спитав:

— Ви до кого?

— До Реброва.

— Я Ребров.

— Мені потрібен інший…

— Інший, значить. А який саме? Тут сьогодні багато Ребрових.

— Хто там, Глібе? — почувся з передпокою знайомий голос, і на терасу вийшов Май Ребров. — А, Ромашин… Це до мене. Проходь, Гнате.

— Вибачте, Май, — мовив Гнат, — можу я бачити Аларіку?

— А її… — Ребров умовк, добираючи слова, і по паузі докінчив: — На жаль, немає вдома. Вона біля моря. Сьогодні день пам’яті Сергія.

Гнат відчув, як запашіло в нього обличчя, і він, затинаючись, пробелькотів:

— Вибачте, я не знав… до побачення…

— До побачення, — стримано відповів Май Ребров і зайшов у дім, однак двері за собою не зачинив.

Гнат збіг з тераси, уражений до глибини душі холодністю тренера, злий на себе, на Реброва, на весь світ і, лиш опинившись на причалі, перевів подих.

Хвилі налягали на причал, уперто силкуючись зрушити його з місця, але розбивалися самі, сіяли густий водяний пил на чорний граніт молу. Підставивши обличчя бризкам, Гнат трохи постояв, усе ще переживаючи невдале рандеву з Ребровим, витер лице долонею і сказав невідомо кому:

— Ми ще побачимо!..

Він вийшов з освітленої зони причалу, намацав ногами якусь стежину й рушив до центру селища.

— Коли це сталося? — запитав Микита Богданов, трохи блідіший, ніж звичайно.

— Учора вранці, — стомлено відповів Йос.

Дві години тому каналом УАРС надійшло повідомлення із Дзора про зникнення одного з розвідників-спостерігачів на поверхні планети, Василя Богданова. У визначений час Василь не вийшов на зв’язок з базою, і для такого професіонала, як він, це було щось незрозуміле.

Томах мимоволі порівняв цю пригоду з недавніми подіями: появою “дзеркала”, пропажею вантажів і, головне, з проникненням у наглухо закапсульовані космостанції над Дзором. Чи не є це ланки одного ланцюга?

— І ніяких припущень? — спитав він невесело.

Начальник відділу безпеки похитав головою.

— Ніяких. Несправність апаратури зв’язку відпадає, ситуаційна неможливість подати сигнал теж — уже другу добу він мовчить, пропустив три сеанси.

— Хто веде розслідування? — поцікавився Богданов.

Зовні він був незворушний, тільки біля губ пролягли скорботні зморшки.

— Поки що Шалва Тектуманідзе, але що він може зробити звідти, з орбіти? А інших розвідників у цьому регіоні планети в нас немає, та й завантажені вони по горло своїми справами. Треба посилати нового соціоексперта чи хоча б спостерігача.

— Я готовий, — вихопилося в Томаха.

— Ні, — коротко відповів Йос, але так твердо, що Томах зрозумів — у начальника відділу визріло своє рішення.

— Часу на навчання у нас, на жаль, немає, — неквапом вирік Богданов. — Інакше я б запропонував новенького. Рон Клітгорд, інспектор транспорту нашого сектора. Його добре знає Дикушин.

— Кандидатура Владибора у мене не викликає сумніву. — Керрі Йос підвівся, ступив до Томаха і поклав йому на плече руку. — Та й ваш друг Гнат Рома’шин підійшов би тут за всіма статтями. Але, повторюю, часу на навчання у нас таки справді немає, тому доведеться посилати професіонала, відривати його від роботи. Славка я не пошлю, на вас і без того повисла справа Ока. То кого ж?

— Треба подумати, — сказав Станіслав. — Але ідея взяти Гната…

— Що, не підходить?

— Чому ж, підходить. Просто я думав… чи не рано? Ви ж пам’ятаєте відкриття, пов’язане з його іменем? Він талановитий конструктор і до того ж спортсмен високого класу…

— Еге ж, самі достоїнства. — Керрі дозволив собі пожартувати. — Саме це мені й імпонує, особливо те, що він спортсмен. Хтось із вас знає його фізичні дані?

— Я знаю, — сказав Томах, — не раз масажував його. Може, трохи запальний, але чудово розвинутий, реакція феноменального типу плюс смак до ризику.

— Останнє, очевидно, зайве, — пробубонів Керрі. — Я б волів, щоб цей смак не розвивався за експонентом.

— У Василя теж була реакція феноменального типу і відчуття небезпеки, — нагадав Богданов.

Начальник відділу в задумі пройшовся кабінетом і сказав:

— Поміркуйте до вечора, потім поговоримо. Сподіваюсь, ви усвідомлюєте важливість майбутнього завдання. Дуже вже схоже на те, що хтось недавно почав спостерігати нас, людство, спостерігати ще несміливо, на далеких підступах до нашого центру.

— Як ми Дзор? — уточнив Богданов.

Керрі Йос кинув гострий погляд на свого заступника.

— Аналогія є, проте різниця між нашим і їхнім спостереженням значно більша, ніж схожість.

— Авжеж, — погодився Томах. — При тих можливостях, які демонструє Око, — пригадайте розпечатані станції над Дзором, — він міг би стежити за нами, не відриваючись, дуже довго. У мене створилося враження, що відкрився він зумисне. Навіщо?

— Мені теж хотілося б знати, — докинув Керрі Йос. — На це запитання відповідати поки що нікому.

— А чи не перестраховуємося ми? — мовив Богданов. — Чи не видаємо бажане за дійсне? Вам не здається, що надто вже штучні наші побудови? Всі три випадки: “дзеркала”, пропажа вантажів і розпечатання станцій можуть бути ще невідомими нам проявами сліпої природи і загалом не пов’язані одне з одним.

— Можуть, — погодився Керрі Йос. — Але якщо сто років тому вчені для всіх космічних явищ шукали природні пояснення, то ми зобов’язані шукати неприродні, бо за цим стоїть контакт з розумними істотами, про яких ми нічого не знаємо! Для того й створено УАРС, організацію, яка відповідає за безпеку цивілізації, за те, щоб іншим людям контакт не загрожував бідою. Непереконливо?

— Чого ж, — буркнув Томах. — Нас переконувати не треба. Хто з Ради працює зараз по “дзеркалах”?

Керрі сів у своє крісло.

— Генрі Бассард.

Томах і Богданов перезирнулись.

— А ви гадаєте, даремно я вас тут лякаю? Думка Генрі, між іншим, цілком збігається з твоєю, Микито. Словом, ось що.” З розшуками Василя я впораюся сам. А вам даю два дні на архіви — пошукайте інформацію розвідників про всі явища, схожі з “дзеркалами” та іншими нашими загадками. Потім зійдемося, виробимо тактику і стратегію пошукових груп. А оскільки працювати їм випаде у прикордонних районах контрольованої нами зони космосу, то питанню відбору, психологічним якостям пошуковців приділити особливу увагу. Все зрозуміло?

— Еге ж… — іронічно мовив Томах. — Звичайна річ: піди туди, не знаю куди…

Гната Томах застав удома заглибленим, судячи з виразу обличчя, у не зовсім приємні роздуми.

— Де це ти був? Я тебе розшукую вже другий тиждень, — не відповідаючи на привітання, накинувся на нього Ромашин.

— Робота, — відбивався Станіслав. — Я був там, куди відео не дістає.

— Знову таємниці…

— Заздриш? Якщо хочеш, переходь до нас.

— Ким? — невесело усміхнувся Гнат. — Експертом?

— Можеш і експертом, але краще інспектором на оперативну роботу.

Гнат, погасивши усмішку, недовірливо глянув на Томаха.

— Жартуєш?

— Цілком серйозно.

— Кажи, що там у вас сталося?

— Хіба по мені видно, що у нас щось сталося?

— Загалом… ні, але я відчуваю…

— Ти не відповів на мою пропозицію.

— Ти теж — на моє запитання. Станіслав спохмурнів.

— На Дзорі зник наш спостерігач Василь Богданов, брат Микити.

— Як це зник? — скинувся Гнат.

— Не вийшов на зв’язок. У тому районі, як тобі, мабуть, відомо, у нас немає спостерігачів, і тепер доведеться когось відряджати туди на пошуки розвідника. А час не стоїть. А втім, то наш клопіт. — Томах наголосив на слові “наш”. — Хоча скоро він може стати й твоїм. Я розумію, моя пропозиція для тебе несподівана, тому не поспішай з відповіддю. Усе зваж і проаналізуй. Дозволю нагадати, що не кожного запрошують працювати в управління. І ще: УАРС — це організація, для роботи в якій треба мати покликання, а робота вимагає стільки сил, уміння, самовіддачі, дисципліни, життя, зрештою! — що не дай боже тобі погодитись і не витримати! Не пам’ятаю, хто сказав, що робота без морального виправдання — безглуздя чи ще гірше — жорстока необхідність, але знаю, що сказано це про рятувальників.

Гнат знизав плечима.

— Мене можеш не переконувати, я згоден. Тим більше що останнім часом я не дістаю задоволення від своєї конструкторської праці…

Томах застережливо підняв руку.

— Головне, не поспішай… Час покаже.

Станіслав підійшов до панелі домашнього координатора і в ніші під стінним віомом побачив мініатюрний відеопласт: гори, язик льодовика, снігове поле і в чорній пащі печери жінка в осяйному білому платті. Аларіка…

— Звідки це в тебе?

— Що? — перепитав Гнат, підходячи до приятеля. — А-а… Це вона мені подарувала, сама.

— Он як? Цікаво!

Гнат став навпроти Станіслава і через силу, не дивлячись на нього, запитав:

— Ти знав Сергія Реброва?

— Знав.

— А чому ж не сказав мені, що він загинув?

— Навіщо? Хіба це щось змінило б?

Гнат підвів голову й докірливо глянув Томаху в очі.

— Напевне, змінило б.

— А я думаю інакше. Ти марно все це затіяв. Якби я не знав тебе, то міг би припустити, що збунтувалося твоє самолюбство. Але ж не могло воно мовчати стільки літ? Ти ж нічогісінько не знав про Аларіку! Так? І не прагнув дізнатися, хоч це мене завжди дивувало. Що ж змінилося? Випадкова зустріч збудила колишні почуття? А смерть Сергія розв’язала руки? Не завдавай нового болю Аларіці, вона цього не заслужила.

— Постараюсь, — стримуючи себе, процідив крізь зуби Гнат. — Ти зі мною так ще ніколи не говорив.

— Тому що, по-моєму, ти був щасливий. Чи, висловлюючись інакше, був певний правильності своєї лінії життя.

— А тепер не певний?

— Тепер — ні. А це мене і лякає, І тішить. І якщо все пояснюється тільки впливом Аларіки — це погано.

— Погано? — Гнат нерозуміюче закліпав і сів на краєчок дивана. — Хоча, твоя правда, погано. Останнім часом щось дивне зі мною коїться. І Ребров помітив… і я сам відчуваю, іноді зриваюсь, ніби не спрацьовує щось усередині, якийсь вимикач у нервовій системі. 1 тоді я або розгублююся: загальмовуються реакції, зникає точність рухів — у грі це особливо помітно, або, навпаки, переоцінюю свої можливості, буваю грубим і злим… а це вже, сам розумієш, явний перебір.

— Перебір, — погодився Томах. — Один мудрець казав: “Недобір ближче до впевненості, ніж перебір. Останній виправдати набагато важче”. Тобі треба змінити режим роботи, бодай на деякий час. Можна також пройти курс гіпноіндукційного навіювання, хоча гіпнопрофілактику приписують, як правило, натурам із слабкими нервами. До речі, в мене народилась одна ідея. Ти бував коли-небудь на СПАСах?

— СПАСи? А-а… ці, станції аварійних… — пробурмотів Гнат, міркуючи” кого Станіслав має на увазі під “натурами зі слабкими нервами”.

— СПАСи — це станції прийому аварійних сигналів.

— Не доводилося.

— Я тобі влаштую екскурсію, не пошкодуєш.

— Ти вважаєш, мені це необхідно?

— Переконаний — для зміни вражень. Почну знайомити тебе зі специфікою роботи УАРС. Тим більше що тобі доведеться попрацювати у нас.

По Гнатовому обличчю ковзнула тінь.

— Це називається вербуванням. Томах тихо засміявся.

— А ти, бачу, пам’ятаєш, що означає цей древній термін. Наш шеф відгукнувся про тебе надзвичайно похвально і просив мене провести серед тебе роботу, спрямовану на з’ясування твого ставлення до аварійно-рятувальної служби… А якщо серйозно, Керрі пропонує тобі взяти участь в операції “Око”, яку ти, власне, вже почав — як еіхсперт. Між іншим, у мене таке відчуття, що ця операція нг зовсім безпечна.

Гнат довго мовчав. Нарешті запитав:

— А коли я не погоджуся?

— Погодишся, — відповів Томах. — Інакше я перекваліфікуюсь на конструктора одягу.

Модуль ковзнув повз велетенське “вухо” антени СПАСу і м’яко ввійшов стиковим вузлом в одну з причальних ніш станції.

— Давно обіцяють встановити на СПАСі таймфаги, — сказав Томах, тиснучи руку пілотові, — та все ніяк не зберуться. От і доводиться вдаватись до ваших послуг.

Він першим ступив на естакаду, і ескалатор виніс їх у кільцевий коридор станції, що оперізував її “мозок” — зал управління та автоматики.

— У них саме зміна, — поглянув на годинник Томах, безшумно ступаючи по матово-білій, ніби порцеляновій, підлозі коридора. — Ми не заважатимемо.

Зал виявився не круглим і не таким уже й великим, як очікувалося, судячи з радіуса вигину коридора: він був трикутним. Усі три стіни — панорамні віоми, пульт управління розміщувався в тупому куті трикутника, і над ним було вмонтовано в стіни похилу чорну плиту екрана пеленгатора з хрестом візира по центру.

Біля пульта стояли три крісла. На двох з них сиділи старший черговий та його помічник, третє було запасне.

При вході до залу кволо дзенькнув попереджувальний дзвінок, і чоловіки біля пульта, зодягнені в сріблясті комбінезони рятувальників просторової служби, оглянулись. Гнат з подивом упізнав у старшому зміни Леона Хрустальова, напарника по збірній. Той, у свою чергу, був здивований не менш і реагував одразу…

— Чому тут сторонні? — з наголосом на останньому слові запитав він.

— Ну-ну, я вже сторонній, — добродушно всміхнувся Томах, підходячи до пульта. — Знайомтеся, хлопці, це Гнат, конструктор і, — він підморгнув Ромашину, — кандидат у рятувальники. В мене до вас прохання: нехай він отут послухає космос разом з вами. Заважати не буде, хлопець він терплячий. Згодні?

— Я проти, — заперечив Хрустальов. — За інструкцією, під час чергування в залі управління не повинні перебувати сторонні особи, навіть якщо вони спортсмени екстра-класу і кандидати в рятувальники.

Гнат спалахнув: од Хрустальова він такого не сподівався.

Томах уважно глянув на обох,

— Ви що, знайомі?

— Тепер усі знайомі, — знехотя відказав Леон.

— По збірній, — уточнив Гнат.

— Нехай залишається, — втрутився помічник Хрустальова, чорнявий вродливий юнак. — Якщо начальство дозволяє, можна зробити й виняток. Мене звати Рафаель. — Він першим подав Гнатові руку й усміхнувся.

Хрустальов демонстративно відвернувся.

— Що ви не поділили? — шепнув Томах на вухо Ромашину.

Той знизав плечима, хоч і здогадувався про причини такого до себе ставлення колеги по збірній: Аларіка… Гнат не раз зустрічав її у товаристві Хрустальова…

— Ну гаразд. — Томах поглянув на годинник. — Мені час, а ви заберете його на “материк” після зміни.

Гнат, відчуваючи незручність, і злість, і бажання якось примиритися з Леоном, неначе він був винен перед ним, сів у вільне крісло і став розглядати панель поперед себе.

— Візьміть контактор, — підказав йому Рафаель. — На нього сходяться канали прослуховування всіх діапазонів електромагнітного випромінювання і ТФ-спектра. Наша станція розрахована в основному на ТФ-діапазон. Загалом — космос “слухають” автомати, автоматика на СПАСах потужна, проте бувають ситуації, коли благання допомогти може почути й запеленгувати лише людина.

— Менше слів, — буркнув Хрустальов. — Не на спектаклі.

Гнат мовчки дістав з ніші ажурну корону з трьома виводами світлокабеля і підігнав її за розміром голови.

— Перевірка, — кинув Хрустальов, зиркнувши скоса в його бік.

Рафаель увімкнув апаратуру.

Двісті років він плив довкіл Сонця по гігантському колу діаметром сто мільярдів кілометрів, безмовний, холодний, як подих смерті, і сам — смерть! Двісті років витратив він на один виток довкіл Сонця, вдивляючись у пітьму, бездумними “очима” фотоелементів, обмацуючи простір щупальцями локаторів, ловив у перехрестя візирних позначок астероїди, ядра комет (і тоді на короткий час пробуджувався його кристалічний “мозок”, порівнюючи одержані дані з тими, які закладені в ньому) і летів далі, запрограмований нести загибель усьому, що не відповідало на його радіозапит.

Уже відійшли в небуття ті, чий злий геній створив його, зникли з лексикону людей Землі слова “війна” і “гонка озброєнь”, а він усе плив довкіл Сонця, механічний безумець, один з автоматичних апаратів, запущених колись у космос натхненниками й організаторами політичного шантажу, тероризму, геноциду, оповісниками “локальних” і “зоряних” воєн, носіями горезвісного “вільного способу життя”, останніми представниками капіталізму, осатанілими від страху і своїх кривавих замірів.

І ось у супутника знову прокинулась “пам’ять”. На його погрожувальний сигнал: “Дайте позивний!” — відповіді не було. І тоді ракетний супутник-убивця ввімкнув усі свої бойові системи, за хвилину перевірив боєготовність відсіків, визначив точні координати — і пролунав залп. Дванадцять ядерних ракет типу “Хорор” помчали до об’єкта, несучи в своєму череві смерть вагою тисяча двісті мегатонн…

А цим об’єктом був космотрон, найбільший з прискорю вачів елементарних часток Сонячної системи. Автомати його захисту були запрограмовані лише на захист від метеорних атак і дрібних болідів, тому стрімке наближення штучних тіл не пробудило в їх “мозку” тривожних асоціацій. Ще гіршим було те, що на космотроні йшов експеримент.

Ракети “Хорор” вийшли у розрахункові точки й вибухнули. Захисне поле космотрона луснуло, як мильна булька, спопеліли в безжальному ядерному вогні численні прибудови комплексу, потекли силові секції прискорювача, щезло керуюче поле і… надщільний потік антипротонів, помножений на величезну швидкість, близьку до швидкості світла, вдарив по дотичній, знищуючи все, що не зруйнував ракетний вибух. П’ятсоткілометрове кільце космотрона, спалахнувши перлистим світлом, випарилося майже миттєво. Лавина шаленої енергії, яку можна порівняти хіба що з сонячним протуберанцем (але невидима), ринула в напрямку марсіанської житлової зони…

Ромашин відкинувся в кріслі, демонстративно не звертаючи уваги на Хрустальова, і в цей час той увімкнув систему стеження. Щільна завіса глухоти раптово прорвалась, і Гнатові здалося, що він потрапив до глибокого колодязя, наповненого гулом, свистами різної тональності, скрипами, писками, бурмотінням, зітханням і шерхотом морського прибою… Це була велика “тиша” космосу!

Потім, через годину-півтори, Гнат звик до цієї тиші і навіть навчився відрізняти радіошуми від таймфагового відлуння, породженого вибухами далеких квазарів, але перше враження було саме таким: стрімке падіння в неспокійну безодню, від чого злегка паморочилося в голові й затуманювало думки.

— СПАС-сім, чергування розпочав Хрустальов.

— Рапорт прийнято, — почулося з динаміка на пульті. — У вашому розпорядженні патрульна група Денеші. Спокійного чергування.

Хрустальов перевірив зв’язок з відсіками станції, кинув погляд на Гната й попросив помічника погасити світло в залі. Протягом чотирьох годин їм належало вслухатися в “шепіт зірок”.

А тим часом, поки йшов переклик оперативних груп патрулів-рятувальників, готових прийти на допомогу кожному, хто подасть сигнал біди, жахлива радіоактивна лавина блискавично долала космічні простори, наближаючись до густозаселеного людьми району Сонячної системи…

О дев’ятій годині тридцять другій хвилині за середньосонячним часом у диспетчерській фобоській станції ТФ-зв’язку, підпорядкованій розпізнавальній мережі УАРС, пролунав вимогливий гудок: станцію викликала обсерваторія “Полюс”, розташована за десять астрономічних одиниць від Сонця, над полюсом екліптики. Автомати обсерваторії зафіксували в напрямку Альфи Трикутника спалах світла незвичайного спектра, і завідувач обсерваторії попросив звірити свої спостереження із спостереженнями обсерваторій системи СПАС сонячного поясу.

Старший диспетчер перезирнувся з операторами і зафіксував час: таймфаг доносить вісті практично миттєво, спалах же світла мав досягти орбіти Марса лише через тринадцять хвилин.

— “Полюс”, повторіть інформацію і дайте точні координати спалаху, — наполягав диспетчер. — Що вас непокоїть? І чому для перевірки вам знадобилася система СПАС?

Обсерваторія мовчала. Двічі, й тричі, й уп’яте повторив виклик оператор, однак відповіді так і не було.

— Дивина! — губився в здогадах диспетчер, колишній працівник аварійного патруля. — Чого б йому мовчати? І чого б йому взагалі зчиняти тривогу? Що він там побачив у сузір’ї Трикутника? Доведеться потурбувати декого з давніх знайомих, не подобається мені все це…

І він зв’язався з відділом УАРС на Землі.

Станіслав збирався лягати спати, коли пролунав сигнал виклику. Віконце універсального годинника, заховане в товщу стіни, показало дев’яту годину тридцять сім хвилин за середньосонячним часом, на Сахаліні ж, де жила родина Томахів, наставала дванадцята ночі.

“Гнат ще сидить на СПАСі, — подумалося Станіславу. — Нічого, думаю, це йому буде корисно… Хто ж дзвонить?”

Поглянувши на дружину — чи не прокинулась? — він пройшов у іншу кімнату й увімкнув віом.

— Слухаю.

Знудьгувавшись од чекання, молодий диспетчер стрепенувся й одним подихом випалив:

— Вибачте, Станіславе, щойно одержано повідомлення з Фобоса. Обсерваторія “Полюс” зафіксувала яскравий спалах з незвичайним спектром у квадраті Трикутника з галактичними координатами: плюс двадцять три сорок сім, мінус дев’ятнадцять тридцять дев’ять. Але більше на виклики не відповідає.

— Сигнал SOS?

— Ні, диспетчер фобоської станції сигналу тривоги не приймав.

— Тоді чому ви звертаєтесь до мене? Є відділ контролю…

— Диспетчер просив знайти вас особисто.

— Он як? — Томах зметнув брови. — Хто ж цей диспетчер?

— Станіслав Грєхов.

— Грєхов? — Томах замислився, очі його посуворішали. — Цікаво… А що СПАСи?

— Планетарні й станції простору всіх поясів “відчувають вакуум”.

“Відчувати вакуум” на жаргоні рятувальників означало — не чути нічого.

— Цікаво, — повторив Томах, подумки прощаючись з відпочинком. — Зв’яжіться з Богдановим і повідомте всі СПАСи внутрішньої зони про спалах. Я буду за півгодини.

— Богданова вже попереджено, — відповів диспетчер. — Він сказав, що все це дуже схоже на ознаки цунамі… Що він хотів цим сказати, я не знаю.

Томах вимкнув зв’язок, досадуючи на недосвідченість і балакучість молодого чергового, і повторив про себе: “Ознаки цунамі… Що ж тут незрозумілого?”

Він мерщій вивів з ангара швидколіт, зірвав, як колись Богданов, обмежувач швидкості й увімкнув форсаж.

Станіславу треба було перетнути Татарську протоку і досягти Хабаровська, біля якого розміщувалася одна з поки що небагатьох ТФ-станцій Приморського краю. Швидколіт устиг подолати приблизно половину цієї відстані, коли на крихітній панелі автоводія спалахнув червоний вогник і задзижчав попереджувальний сигнал.

Томах натиснув на важілець, і в кабіну швидкольота увірвався сердитий чоловічий голос:

— Борт ікс, висота сто, швидкість три одиниці, ви порушили режим повітряного сполучення! Негайно покиньте чужий коридор! Борт ікс, висота сто, швидкість три одиниці, негайно покиньте чужий коридор! Відповідайте по сьомому каналу контрольному сто три. Якщо за хвилину не покинете транспортний коридор, буду змушений застосувати “червону завісу!”

“Це ж мені! — здогадався Томах. — Чорт! Як же я не попередив нікого!..”

— Контрольний сто три, — квапливо проказав він у мікрофон. — Я борт сорок два сахалінського відомства УАРС, заступник начальника відділу безпеки Томах. Звільніть горизонт до Хабаровська! В небезпеці життя людей!

Після трисекундного мовчання той же голос, скоріше строгий, аніж сердитий, відгукнувся:

— Борт сорок два, горизонт середньотоннажного транспорту на висоті сто до Хабаровська звільнено. До таймфага триста два кілометри, візьміть на півтора градуса вліво по курсу. Бажаю удачі!

Станіслав подякував незнайомому йому інспекторові транспорту.

До таймфага залишалося летіти близько шести хвилин…

У залі панувала звична на чергуванні тиша. Гнат крадькома зиркнув на годинник: до кінця роботи ще година з хвилинами. Що ж, доведеться “продовжувати чергування” і слухати, слухати, слухати розмірене дихання космосу, вічне дихання, народжене виникненням і загибеллю зірок, кипінням ядер галактик, криками колапсарів і безплотним дощем реліктових випромінювань; і ждати в цьому хаосі інших звуків — благання допомогти, і почути, і зрозуміти, і визначити, чий це поклик і де той, хто кличе…

Раптом Гнат уловив у звуковій каші якийсь сторонній, чужорідний звук, навіть не звук — тінь його. І тієї ж миті досвідченіші чергові відреагували на цей звук кожен по-своєму: Хрустальов зайнявся автоматом пеленга, а Рафаель дав сигнал тривоги по відсіках. З-під пульта почулися гудок і голос автомата:

— Сигнал SOS! Квадрат Трикутника, координати: плюс двадцять три градуси галактичної довготи, мінус дев’ятнадцять галактичної широти.

Станція нашорошила всі свої дивовижні “вуха”, орієнтуючи їх на визначений квадрат простору, і зусилля автоматів не були марними: динаміки донесли до людей передачу, адресовану тільки станціям СПАС, оснащеним найчутливішою з усієї апаратури, яку міг винайти технічний геній людства наприкінці двадцять третього століття.

Рафаель підключив дешифратор.

— Говорить “Полюс”, антипротонна атака… говорить “Полюс”, антипротонна атака… говорить “Полюс”, антипро…

Передавав кібер, у тому сумніву не було, і голос його поступово слабшав, поки не згас зовсім.

— Патруль, на старт! — вигукнув Хрустальов. — Сигнал SOS, квадрат Трикутника, радіант три секунди дуги. Обсерваторія “Полюс”, антипротонна атака. Люди, очевидно, загинули, сигнал передає робот. Подбайте про захист!

— Зрозумів, стартую, — лаконічно відповів старший патруля.

— Звідки там антипротони? — пробурчав Рафаель.

— Запитай що-небудь легше, — сказав Хрустальов. — Ми відпрацювали все, що змогли, решта — справа патруля. Як ти гадаєш, потрапимо до зведення по управлінню?

Рафаель перехопив косий погляд Гната і мовчки знизав плечима.