Простір неспокою

Розділ 1 Гра

У м’якій фіолетовій напівтемряві обличчя її мовби світилося зсередини рожевим світлом і незвичайним видавався його овал у чорній хвилі важкого волосся, Дивним було лице, нерухомим, лише один вираз застиг на ньому — вираз безнадійності. Можливо, темінь очей приховувала і біль її, і сльози, але слова були різкими, рішучими и чужими. Нещадні слова, від яких холодом повіяло в повітрі… І Гнат мовив якось байдуже, аби припинити цю розмову, аби на душі їй полегшало (він ще не усвідомив остаточно, не хотів усвідомити, що вона йде від нього), аби тягар провини — та й чи була вона винною? — ліг на них обох:

— Гаразд, більше не будемо про це.

Аларіка зітхнула з полегкістю, підвела голову й знову опустила — тепер уже вибачливо. І було в цьому жести те, чого Гнат ніяк не міг збагнути, — невпевненість.

Мовчання зависло в кімнаті, гнітюче, напружене. Чому так сталося? Чому? Десять років дитячої дружби, десятки суперечок і примирень — завдяки друзям (обоє були вперті й горді) і кохання… Кохання? Виходить, не було кохання?

— Даруй мені. — Він насилу ворухнув губами. — Я, певно, від природи інфантильний і тому не збагну, що відбувається. Поясни, зрештою, це що — так серйозно?

Аларіка судорожно кивнула. На слова не стачило сил, а ще боялася, що її рішучість згасне зовсім і ця агонія кохання, яку він не хоче помічати, триватиме довго-довго…

— Я тебе завжди погано розумів, — провадив далі Гнат, усе ще на щось сподіваючись. — Мабуть, я надто повільне дорослішаю… І все ж… ось який парадокс — я тобі не вірю!

Якусь мить він вдивлявся в її обличчя, що нараз стало чужим і далеким. Рвучко підвівся.

— Тоді прощавай… Що ж іще кажуть у таких випадках? Хай щастить!

Попрямував до дверей. І тільки коли вони зачинилися, відчув у грудях дивну порожнечу, холодну, як крижаний грот, і зрозумів, що це справді серйозно, серйозніше не буває, і йому до болю запраглося кинутися назад, упасти біля її ніг — і нехай навіть не бачити її, тільки знати, що вона поруч, тільки відчувати її тепло, її дихання. Але назад не можна було, мур там виріс, товстий мур з двох слів: “Кохаю іншого…”

Хтось пройшов коридором.

Гнат розплющив очі…

Провинно усміхнувся, все ще перебуваючи в полоні спогадів. Поруч за пультом обчислювача стояв Травицький і дивився на екран проектора думок, перебираючи пухкенькі пальчики на грудях. На екрані було вписане обличчя Аларіки.

— Прошу вибачення, — пробурмотів Гнат, стираючи зображення. — Замислився…

Травицький сумно покивав.

— Я не дивуюся. Звик. У тебе, здається, завтра відповідальний матч?

— Фінал Кубка континентів, — сказав Гнат, не підводячи голови. “І навіщо я сьогодні прийшов сюди? — подумав він. — Все одно від мене користі мало. У Травицького й так клопоту вистачає. Треба ж, розмріявся з контактором на голові! Намалював Аларіку… Чому я згадав про неї? Згідно з усіма нормами псих-моделістів я маю зараз думати про гру. А на Аларіку, виходить, заборони немає. Слабак ти ще, Ромашин, конструкторе, спортсмене, й так далі…”

— Іди відпочивай, — порадив Травицький. — Цю конструкцію, — він кивнув на екран, — списую лише за рахунок твого хвилювання. На твоєму місці я злітав би кудись у музей історії.

Вийшов. Маленький, кругленький, заклопотаний. Начальник конструкторського бюро, кращий спеціаліст Інституту ТФ-зв’язку, де розроблялася таймфагова апаратура-система миттєвої передачі людей на космічні відстані.

Гнат зняв з голови контактор, постояв біля пульта, розмірковуючи про свої взаємини з людьми, котрі розуміли його більше, ніж він сам себе. Начальник бюро Кирило Травицький… людина, яка виростила з Гната конструктора-функціонала… яка ніколи не висловлювала невдоволення його нескінченними захопленнями, його примхами… волейболом. Хоча волейбол не захоплення, не примха, це життєво важлива потреба, без якої слово “спорт” позбавлене змісту. Як їх сполучити — роботу в інституті, що вимагає постійних занять, і великий спорт, що вимагає повної самовіддачі? Як поєднати непоєднуване?

— Проблема! — пробурмотів Гнат, ховаючи контактор у нішу під пультом.

“Сьогодні я і справді загальмований, не позначилося б це на грі. Треба розворушитись… як тоді, п’ять років тому…”

…Кроки стихли. Гнат розплющив очі і швидко рушив од дверей. Ступати було боляче, як босому по битому склу” але він пройшов порожнім коридором до таймфага медцентру Далекого Сходу, де Аларіка працювала лікарем-універсалом швидкої допомоги.

На станції не гаявся. Пряма лінія сполучення з Москвою була зайнята, і він вирішив таймфагуватися. на Марс, а звідти додому — так сильно кортіло втекти з цього проклятого місця! Одначе на другій ТФ-станції Марсу Гнат затримався майже на добу. Просто зі станції він пішов у гори, в один з найменш досліджених куточків Країни Огигу. Душевний біль вимагав виходу, якихось відчайдушних дій, і він у молодечому запалі подався на гребінь виступу Огигу, через дикі скелі, над прірвами і бескиддям.

На зовсім лисому вершечку однієї з гір він раптом упав на коліна й закричав. Повітря Марсу, повітря, створене’ тут людьми століття тому, озвалося гучним зітханням і довго шуміло, як океанський прибій, поки не вмовкла луна. Сонце зайшло за зламаний пруг обрію…

Назад він спускався шість годин…

Гнат опам’ятався, пройшовся кімнатою, злегка торкаючись пальцями шорстких голубих стін, гладенької поверхні апаратури сусідніх конструкторських комбайнів — співробітники лабораторії давно закінчили роботу, І комбайни на якийсь час осиротіли.

Пам’ять… Пам’ять — єдиний місток, що сполучає минуле із сучасним і майбутнім. Тендітний, нематеріальний місток, по якому можна йти лише в один бік — від минулого часу. Можливо, це й необхідно? Недаром хтось у давнину сказав: “Усе буде так, як має бути, навіть якщо буде інакше”. І все ж іноді смертельно хочеться вернутися назад, з усім своїм набутим досвідом, умінням, зробити все інакше, краще й правильніше….

Увечері наступного дня Гнат посадив швидколіт у парку біля центрального спортивного комплексу “Росія”, майже в центрі Москви. Багато світових чемпіонатів Землі та зустрічей збірних команд Сонячної системи з ігрових видів спорту проходило в залах і на майданчиках цього комплексу.

Гнат бігцем попростував алеєю до службового входу величної будівлі, дізнався в автоінформатора шифр приміщення, де тренувалися збірні Російських рівнин з волейболу, і за три хвилини з’явився в просторій кімнаті психо-масажу.

Кімната неначе без стелі — такою сильною була ілюзія голубого неба. Низькі, безформні крісла схожі на купки хмарок.

Його зустріли хором жартівливих зауважень і докорів. Гнат хутко роздягнувся, сів у вільне крісло й одразу відчув, як мимоволі напружилися м’язи тіла, почастішало, дихання. А втім, звичайна “передстартова лихоманка”, чи, як споконвіку кажуть спортсмени всіх рангів, — “мандраж”.

— Точний, як бог часу, — похвалив його Івар Гладишев, показуючи великий палець. — Я засперечався, що ти прийдеш останнім, і виграв.

— Що наше життя — гра! — удавано смиренно зітхнув Павлов, який програв парі. — Спізнюється той, хто не боїться вилетіти з команди. Тому я завжди приходжу раніше…

Вони сміялися, сипали жартами, Гнат також сміявся разом з усіма, щось розповідав, але він добре знав, бачив, що за всіма цими розмовами у них на думці одне: попереду — гра! І кожен помалу готував себе до головного, до виходу на майданчик… Хоча до початку гри ще лишалося добрих півтори години…

СолІнд з’явився непомітно. Він стояв і похмуро дивився на пустунів, покусуючи травинку, ждав, поки всі вгомоняться. Потім тихо сказав:

— Зараз там грають японці й збірна Європи. Рахунок два-один.

— Японці? — поцікавився Павлов.

— Що японці? — в тон йому запитав Солінд.

Усі засміялися.

— Ну, виграють?

— Ні,

Настала тиша. Павлов присвиснув.

— Це як же розуміти?

— А ось так. Європейці в ударі. Зденек Рослонець прострілює блок під найгострішим кутом. Японці нічого не можуть з ним удіяти. І хоча ви в Європи виграли, сьогодні вам довелося б сутужно.

— Чому? — здивувався повновидий, наївний, як п’ятирічне хлоп’я, Павлов, що перероджувався лише під час гри — ставав хитрим і мудрим, мов змій. — Хіба ж ми погано грали?

Солінд у задумі посмикав себе за мочку вуха.

— Грали ви добре. Але дуже вже самовпевнено, сьогодні так грати вам не дадуть. Зрозуміли мене? Ну, гаразд. Готові? Зараз масаж, потім розминка у півнорми. В стартовій шістці вийдуть Івар, Віталій, Сергій, Гнат…

Зал був повен, незважаючи на те, що зустрічі розиграшу Кубка континентів з волейболу транслювало центральне інфррмбачення Землі по всій Системі. У Гната раптом спітніли долоні, і він машинально тер їх об майку. Пробігши очима передні ряди уболівальників, Гнат зустрів погляд дівчини, яка з цікавістю розглядала майданчик ї гравців. Дівчина була схожа на Аларіку… А втім, це ж вона сама! Тут?! У залі?!

Серце стрибнуло донизу, хвиля гарячої крові ударила в лице… Яким чином Аларіка, що завжди ставилася до волейболу, сґюрту взагалі, з упередженням, опинилася в залі на змаганнях? Аларіка… Той самий овал смаглявогб тонкого обличчя, вигин брів, чіткий малюнок губ…

Гнат дивився на неї лише мить, але цього було досить, щоб воскресити в пам’яті минулі зустрічі…

Залунала сирена, і команди вишикувалися.

— Фінальна зустріч з волейболу на Кубок континентів! — почувся в залі голос судді-інформатора. — Зустрічаються збірні Північної Америки і Російських рівнин.

— Ну, орли! — мовив Гладишев, коли команди обмінялися привітаннями і було розіграно подачу. — Наш майданчик. Залишаємося?

— Залишаємося, — поспіхом кинув Гнат.

Аларіка сиділа навпроти їхнього майданчика…

Перший сет вони програли з рахунком одинадцять-п’ятнадцять.

Зал гудів. Гнат глянув на Аларіку. Дівчина, сміючись, щось говорила сусідові праворуч, кремезному, з довгий, і вузьким обличчям. “Років сорок п’ять — п’ятдесят”, — прикинув Гнат, і зненацька до нього дійшло, що він усе ще думає про Аларіку, що її присутність заважає йому грати так, як він може. “І чого я так рознервувався? Невже щось зосталось у серці від колишнього? Ні, з Аларікою покінчено раз і назавжди… Що я знаю про неї? Вона не одна, ось і все. І досить про, це!..”

Його команда, програвши дві перші партії, виграла наступні три.

У коридорі Гната наздогнав Солінд, якусь хвилю йшов поруч мовчки, а потім сказав з несподіваною осмутою:

— Ти грав здорово, Гнате! Я не знаю іншого такого гравця в жодній збірній Системи, Одначе ти здатен на більше, хто-хто, а я бачу.

Гнат зціпив зуби.

— Але?.. Я добре чую “але”.

Солінд зупинився.

— Ніякого “але” немає, просто… не забувай, що перемоги роблять нас щасливішими, а поразки — людянішими. Теза не нова, проте вона и досі не застаріла. — Тренер легенько підштовхнув Гната в спину. — Ти зрозумієш це згодом. Ну, йди.

Гнат не збагнув до кінця суті тренерових натяків, лише набагато пізніше усвідомив їхній справжній зміст. Зараз же він тільки кивнув і повернув до роздягальні. А біля її дверей Гладишев, усміхаючись, підвів до. нього трьох:

— Це до тебе.

Високий, довгобразий чоловік у куртці і чорних штанях блиснув чіпкими очима, кинув коротко: “Вибачте, — і подав руку, — Май Ребров”.

Гнат лише тепер упізнав його — це був тренер збірної Землі з волейболу. А поруч — Аларіка! Невже він — її чоловік?! Чи, може, оцей, другий її супутник?

Збентеження не зразу полишило Гната. Він ще раз пережив миттєве відчуття втрати й заздрості до незнайомих людей, які знали Аларіку, напевне, давно, і йому знову здалося, що не було між ними п’яти років часу й простору, а був тільки дивний сон, і досить лише струснути головою, як Аларіка засміється і подасть руку…

Він помітив глузливі іскорки в очах дівчини, отямився і назвався.

Молодий супутник Реброва, нижчий від нього на голову, мовив холодно:

— Леон.

— Аларіка, — сказала дівчина, тонко вловивши Гнатове вагання.

Ребров узяв Гната під руку і відвів убік:

— Ви, мабуть, здогадуєтеся, чого я сюди завітав. Я знаю вас уже два роки… Так-так, не дивуйтеся, два роки. Солінд мій друг, і тому я знаю все про гравців Російських рівнин. Починали ви…

— У “Буревіснику”.

— Так, у “Буревіснику”, потім друга молодіжна збірна континенту, потім перша… Ви спортсмен настрою. Для спортсмена екстра-класу, яким ви, безперечно, є, це велика вада. І, незважаючи на це, я запрошую вас до збірної Землі. По-перше, тому, що коли пік форми збігається у вас із піком настрою, ви здатні на чудову віддачу. По-друге, вірю: ми з вами зможемо усунути вашу ваду. Звичайно, моя думка ще не рішення Земного спорткомітету, але й вона досить вагома. У вас буде тиждень відпочинку, у вівторок наступного тижня, будь ласка, на тренування.

— Але Валентин… — почав Гнат.

Ребров усміхнувся.

— Солінд знає. Він виховав не одного видатного спортсмена. Я вірю у вас, інакше не було б цієї розмови. Від вас залежить перетворити мою віру на впевненість. Ну, до зустрічі.

Ребров по-дружньому стиснув плече Гната і підморгнув. Коли всі троє рушили, Гнат, опустивши голову, постояв з хвилину в задумі й не помітив, що Аларіка на повороті коридора озирнулась і кинула на нього такий же задумливий погляд.

Позаду почулися голоси, кроки — поверталися гравці, й він поспішив до своїх.

— Я радий, що ти пройшов Реброва, — сказав Гладишев, зазираючи в замислене обличчя Гната.

Вони стояли на верхньому оглядовому майданчику спортивного комплексу, шпиль якого піднісся на шістсот метрів над рівнем зеленого океану — над панорамою Москви двадцять третього сторіччя. Смарагдові хвилі гаїв, парків і заповідників не могли приховати білих шатрищ, площин і полірованого пластику будівель, але перше, що згори впадало в очі, — це соковита буйна зелень лісового масиву. І вже потім у цій зелені починали блищати перлини будівель.

“Із розв’язанням проблеми транспорту зникла й проблема міст”, — згадав Гнат чиюсь фразу, не слухаючи приятеля. Поглянув на недалекий силует Останкінської вежі — музею телебачення двадцять першого сторіччя, і обернувся до Івара.

— Мені чомусь жаль Солінда. Хоч ми й не йдемо від нього назавжди, та все ж у душі якийсь смуток…

— Ребров дуже схожий на Валентина.

— Хіба? По-моєму, вони зовсім різні. Солінд сухий і шорсткий, як вітер пустелі, а Ребров твердий і холодний, як північний камінь.

— О, заговорив, наче поет. Вони різняться лише зовні. В обох одна спільна риса, яка зближує їх більше, аніж зблизили б кровні узи. Це їхня непохитна впевненість у тому, що домінанта людини — доброта. Саме тому вони такі вимогливі до себе й до інших.

У Гладишева пискнув зумер відео, він повернув руку браслетом догори і над сірим квадратиком приймача зображень виникла мініатюрна голограма обличчя дружини.

— Я вже давно звільнилась, Іве, — сказала вона сердито. — Гру твою не бачила, можеш хвалитися скільки завгодно, але вдома!

Гладишев провинно глянув на приятеля.

— Яз Гнатом, Кіро. Буду за півгодини… Зайдеш до нас, Гнаде?

— Ні, — Гнат заперечливо похитав головою. — Я до себе. Треба дещо обміркувати на завтра.

— Надумаєшся — будемо тобі раді, — сказала Кіра, жартівливо погрозила чоловікові пальцем; і зображення зникло.

— Я пішов, — сказав Гладишев. — Щасливо тобі! Прилітай, не забувай нас.

Він усміхнувся своєю звичайною доброю усмішкою і рушив до ліфта. Гнат стояв на місці, неуважно крутив у руках браслет свого відео. Потім раптом рвонувся вперед, гукаючи:

— Іваре, зачекай! Вони знову зійшлися.

— Я забув запитати… Ти знайомий з… ну, словом, з Аларікою?

— Я знайомий з двома Аларіками.

— З тією, що була із Ребровим?..

— А-а-а, — Гладишев лукаво примружився. — Аларіка Консолата. Це дружина брата Мая Реброва. До речі, я здивований її присутністю на матчі. Наскільки мені відомо, вона терпіти не може волейбол.

“Мені це теж відомо”, — подумав Гнат, однак промовчав,

— Її телексу не знаю, — провадив далі Гладишев, — але напевне, його знає Ребров.

— А чому в неї інше прізвище?

— Сергій Ребров загинув два роки тому під час; ліквідації аварії на підводній фермі.

Гнат нерозуміюче втупився в Гладишева.

— Загинув? Ребров загинув? Чоловік Аларіки… Значить, вона тепер самотня?

— Ну, цьчого я не знаю… Що, зачепило? Подзвони їй. — Івар засміявся і помахав рукою. — Гаразд, бувай. А телекс Мая Реброва: три одиниці сорок сім тринадцять ес бе. Він живе десь на Курилах, точної адреси, на жаль, не знаю.

Гнат постояв з хвилину, мружачись від сонця, зітхнув глибоко, записав телекс і теж поспішив до ліфта.

Пізно ввечері він вимкнув у кімнаті освітлення, походив з кутка в куток у пітьмі, потім задивився в оксамитову гладінь неба. Зринула в пам’яті розмова з тренером, коли Гнат був ще у другій збірній Російських рівнин.

“Ти чудовий конструктор, я чув це від Травицького, — сказав Солінд. — Але ти ще здібніший волейболіст. Я далекий від того, щоб вважати волейбол короною спорту, як і Кирило Травицький од того, щоб вважати діяльність конструктора ТФ-апаратури вершиною творчої роботи. Але колись випаде тобі вибирати…”

— Вибирати, — вголос повторив Гнат.

Він не хотів вибирати. Хотів бути і конструктором, і гравцем, спортсменом вищого класу, і не бачив причин кинути і те, й те заняття. Так, сучасний волейбол вимагав таких навантажень і забирав стільки часу, що багато хто з гравців міг займатися лише спортом і нічим іншим; творчим, шукаючим, але спортом. А Гнатові ставало тоскно, коли він три дні1 підряд не надягав на голову контактор і не “занурювався думкою” в глибінь чергової проблеми, відчуваючи при цьому незбагненне задоволення, що знімає будь-яку фізичну втому.

Вибирати… НІ, цей час іще не минув, і дай боже, щоб він не минув зовсім. З другого боку, Гнат розумів, що якби Травицький чи Солінд були настійливіші, то вибір зміг уже відбутися, причому не на користь того, хто пропонує.

Гнат помилувався небом і сів перед віомом.

Стіна кімнати щезла, і перед ним виникла інша кімната, майже така сама, як і в нього: одна стіна в чашечках кристалобібліотеки, біля другої стіл, два крісла, з третьої виросло ліжко, четверта — суцільне вікно у ранній ранок.

“У них уже. розвидняється? Ага, стривай. Івар же казав, що живуть Реброви на Курилах…”

Просто перед Гнатом сидів Май Ребров І вичікувально дивився на нього, нічим не виказуючи свого здивування чи нетерпіння. Гнат відчув, що червоніє.

— Доброго ранку.

— Доброго вечора.

— Вибачте, що турбую… я, власне…

— Хочете поділитися думками про минулу першість?

— Та… н-ні! Дайте мені, будь ласка, телекс Аларіки, — бухнув Гнат відверто.

Ребров продиктував номер і знову глянув на Гната, все такий же рівний і спокійний, з плавними й точними рухами.

— Все?

Гнат кивнув і одразу віом став білим, як молоко, — Ребров вимкнув канал зв’язку зі свого боку.

— Х-ху! — з полегкістю зітхнув Гнат і засміявся, — Кремінь, а не людина! Нічим його не здивуєш! Але ж і я нахаба! Для чого мені її телекс? Що я їй скажу? Аларіко, привіт, як життя? Не забула, як ми з тобою?.. Тьху! Що б вона відповіла на моє запитання? П’ять років — і ні голосу її, ні зображення, тільки дедалі рідше й рідше, і бурхливіше— сплески спогадів у сумбурних снах на світанку, коли явина переплутується з маренням і ятрить душу рана в пам’яті… Й уже два роки вона без чоловіка!.. Чорт! Яке мені до цього діло. Все було з’ясовано п’ять років тому, часу достатньо, щоб вилікувати будь-кого! Але чого раптом барометр настрою повернув стрілку на поділку “Чекання”? Чого так нестерпно хочеться побачити Аларіку, поговорити?..

Гнат пошкріб щоку й набрав телекс Томаха. Це була єдина людина, з котрою він міг дозволити собі бути таким, яким він є у своїх очах, з яким можна поділитися горем, радістю, сумнівами чи тривогами.