Простір неспокою

Розділ 3 Формула

Перед ранком йому приснився сон, нібито він складає іспит на сертифікат працівника аварійно-рятувальної служби і приймають цей іспит четверо: розважливий, діловитий Керрі Йос, стриманий Микита Богданов, похмурий Бассард і Аларіка… Подробиць сну Гнат не запам’ятав, лишилося відчуття якоїсь невдачі й тривоги, але тіло було легким, слухняним, хотілося дихати, рухатися, їсти і працювати, одне слово, жити.

Гнат повернув голову. Однієї із стін кімнати не було, замість неї відкривалася поросла сосновим бором рівнина, а вдалині над одним з пагорбів здіймалася голубувата піраміда, виблискуючи тисячею поляроїдних вікон, — сьогодні кімнатний координатор, підкоряючись неусвідомленим командам мозку в останні хвилини сну, видав проекцію з висоти на будівлю Інституту ТФ-зв’язку, і Гнат зрозумів, що знудьгувався за роботою, за своїм затишним конструкторським “акваріумом”, за сумною фізіономією Кирила Травицького.

Він одягнув костюм, зачинив двері квартири і піднявся на дах будинку. Там викликав кіб-таксі, хоча раніше, як правило, йшов пішки до найближчої зупинки циркулера.

Уже в повітрі, спохопившись, він спробував зв’язатись по відео з Томахом, одначе той не відгукнувся: або спав, або, навпаки, працював, а може, взагалі не був у цей час на Землі.

“Ні, мабуть, таки працює, — подумав Гнат. — У них там тепер багато проблем: “дзеркала”, зникнення вантажів, спостерігач… Та й просто оперативна робота — не позаздриш!.. Цікаво, чи задовольнила моя допомога УАРС? Тектуманідзе нібито задоволений, ну а Керрі Йос?.. І ще не забути б запитати у Славка, чи схожа емблема квартир’єрів на слід людини…

У третій розрахунковій лабораторії працювали двоє, чоловік і жінка, але його комбайн ніхто не зайняв.

“Чудово! Значить, Травицький на мене чекає. Де він, до речі?”

Автомат відшукав провідного конструктора в чиїйсь порожній лабораторії біля комбайна. Той підвів голову від пульта дисплея і погляд його потеплішав.

— Повернувся? Усе в нормі?

— У мене — так, у них — не знаю.

— У них — це в Управлінні рятувальників?

— У спецсекторі.

— Ну, коли в них усе в нормі — не та служба… Я запитував про тебе, але ти був далеко. Якщо все гаразд, берись до роботи. Темою твоєю ніхто не займався.

Гнат витримав його пильний і добрий погляд, тепла хвиля якоїсь сором’язливої ніжності увійшла в нього з тим поглядом і викликала таку ж ніжність і різь в очах — реакція на любов з боку цієї маленької, терплячої, чомусь завжди опечаленої людини. І раптом Гнат з докором подумав: чому він нічого, ну, нічогісінько не знає про Травицького? Може, Кирило пережив якесь горе, і воно мучить його досі? Може, у нього щось трапилося з сім’єю?.. Здавалось би, хто йому Гнат? Інженер-конструктор, підпорядкований по службі, стороння людина, яка приходить на роботу залежно від емоційного стану… Але ж ні! Чому ж тоді така ніжність в очах? І радість? Чому?..

— Викликай, коли знадоблюсь. — Травицький погасив усмішку, кивнув і заглибився в роботу.

Гнат вимкнув віом, поглянув на сусідів — вони напівлежали в кріслах, сховавши голови в сітках контакторів, тоді як екрани проекторів думки перед ними то вибухали потоком схем, то гасли, щоб спалахнути знову, і надягнув свій контактор. Так він сидів, аж поки на пульті спалахнуло червоне світлове табло: “Межа психонавантаження!” — спрацював таймер, і Гнат відключив його від машини. Зразу налягла втома, зашуміло у вухах, ніби дощ сипонув по сухому листю.

Гнат відкинувся в кріслі, мимохіть спостерігши, що в лабораторії він сам: сусіди — Леонід Угловський та Лія Бексултанова, очевидно, виконали свої завдання і пішли.

“Скільки ж часу я працював?.. Гм, всього-на-всього дві години з чвертю… і так стомився! Чи моє рішення варте того?!

На екрані дисплея красувалося його творіння — антена міжзоряного таймфагового зв’язку. Тільки тепер замість двох паралельних решіток вона мала вигляд тонкої голки з парасолькоподібним вушком. Згідно з формулою, виведеною Гнатом, така антена виграє в потужності і дозволяє перекидати будь-яку масу на будь-які відстані без проміжних станцій! І то ще не все: у формулі було потенційне рішення, від якого буквально перехоплювало подих, але проаналізувати його у Гната вже не вистачило сил.

Він записав формулу в пам’ять машини і стер зображення антени на екрані, тоді увімкнув стандартний сигнал: “Обчислювач вільний”.

А власна пам’ять усе ще опиралася вимкненню з роботи, все ще перебирала етапи конструювання, і в Гнатовій уяві пропливали низки хитромудрих конструкцій, багатоповерхові формули різних станів вакууму, поки, зрештою, не лишилося одне видіння: крізь космос, як промінь світла, летить людина у вогненному комбінезоні з маленьким диском на пояску — це все, що зосталося від громаддя ТФ-станцій, умістившись у кількох кубічних сантиметрах! ТФ-блок… ТФ-блочок замість ТФ-станції…

— Завтра, завтра… — пробурмотів Гнат, підвівшись і виходячи з лабораторії. — Доброго потрошку…

Він не помітив, як із сусідньої кімнати вийшов Травицький і провів його довгим поглядом, в якому було більше тривоги, аніж подиву…

Удома Гнат прийняв душ, скинувши інтелектуальну втому, і йому закортіло в спортзал. Але поки що лише перевалило за полудень, та й чи було сьогодні тренування, він не знав. Довелося набирати телекс спорткомітету і довідуватися про розклад тренувань збірної Землі. З’ясувалося, що тренування проходять у спортзалах комплексу “Перемога” в Ленінграді через день, починаючи з понеділка, а сьогодні був четвер.

Гнат засмутився, потім вирішив побачитись по відео з друзями і тим піднести тонус. Однак і тут на нього чекала невдача: І вар а Гладишева не було вдома, як і його дружини. Солінда теж відшукати не вдалося, автомат сповістив, що той полетів кудись до зовнішніх планет і не лишив координат. Гната це здивувало — Солінд рідко покидав межі Землі, та й то тільки в тих випадках, коли відбувалися міжпланетні змагання і першості світу, як за традицією називалися першості Сонячної системи.

У задумі Гнат вибрав у пеналі музфонду кристал із записом і вставив у приймач. Кімнату заповнив дзвінкий пульсуючий ритм, у який вплітався тонкий людський голос. Звук був об’ємним, м’яким і озивався у всьому тілі “хвилями насолоди”, але слухати їх одному не хотілося. І взагалі нічого не хотілось, і до людей особливо не вабило, і проводити час на самоті не бажалося.

І тут йому спало на думку зв’язатися з Аларікою. А чого б і ні? Що в цьому особливого? Колишній експерт УАРС хоче дізнатися, як здоров’я колишньої співробітниці, і взагалі…

Гнат усміхнувся, але думка вже працювала, а разом з нею і серце, і він, зрештою, вирішив замість відеовізиту побачити Аларіку наяву. Хутко набрав телекс диспетчера інформаційного сектора УАРС, який дав йому Станіслав, і запитав, де можна знайти Аларіку Консолату, лікаря БМТ-патруля.

— Ваші координати? — пожвавішав диспетчер.

— Мої? — розгубився Гнат і збагнув: — А-а… виклик приватний, не турбуйтеся, нічого у мене не трапилося.

Диспетчер напустив на обличчя суворості (хлопцю виповнилося від сили двадцять років, певне, стажер) і з хвилину щось шукав на пульті селектора. Затим сухо продиктував адресу Аларіки й відключився.

— Інститут відеопластики… — пробурмотів збитий з пантелику Гнат. — До чого тут відеопластика?

Диспетчер не став пояснювати, що робить Аларіка на Місяці, в Геоградському інституті відеопластики, а запитувати його повторно не хотілося. Гнат знічев’я бродив кімнатами, прибрав на кухні і, затримавшись на порозі, сумовито подумав: “Правду казали мислителі минулого, ми ніколи не буваємо у себе вдома, ми завжди перебуваємо десь… І все ж дім для нас — частка нас самих, тільки для одного він дорівнює розмірам кімнати, а для другого — всієї Землі, а є мабуть, і такі, для кого дім — космос… Дивно, але мене чомусь вабить додому саме сюди, де я виріс, а не в іншу географічну точку, де я мав би таку ж саму квартиру… Свого роду атавізм1? Чи відімре він колись, чи Земля для всіх нас — дім космічного масштабу?”

Музика у кімнаті стихла, й Гнат зачинив за собою двері, покидаючи дім, як доброго й ласкавого друга, якому належало провести до ночі час у самотині.

Сьома ТФ-станція на Місяці була розташована на західному узбережжі Моря Ясності, а Геоград виріс на сході, в кратері Лемоньє, тому Гнатові довелося брати на стоянці вакуумщільний — здатний літати у безповітряному просторі — швидколіт і впродовж п’ятнадцяти хвилин польоту терпіти скупі “зручності” рейсу. Але цей транспорт він вибрав сам, щоб роздивитися згори древнє обличчя природного супутника Землі.

За останнє півсторіччя неодноразово висувалися проекти заселення Місяця й утворення тут атмосфери, як на Марсі, одначе ідеальні умови спостережень за космосом для астрономів і лікувальної профілактики для медиків щоразу брали гору над економічним ефектом розрахунків у проектах, і Місяць донині залишався таким, яким був тисячі й мільйони років тому: пропалений сонцем, висушений холодом простору, безводний і безатмосферний. Але мертвим його назвати вже не можна було. Око вихоплювало з висоти гігантські чаші та параболоїди антен радіотелескопів, склополя надземних оранжерей, пересувні вежі селенологів, прозорі куполи медцентрів, будинків відпочинку і лабораторій різноманітного призначення, яким слабке притягання цієї планети було вигідніше, ніж земне.

Невдовзі швидколіт, підкоряючись командам спільного для цього сектора Місяця центру автоматичного управління транспортом, плавно пішов донизу, і Гнат побачив п’ятдесятикілометровий кратер Лемоньє, всередині якого сріблом блищав широкий десятикілометровий конус Геограда. За кратером здіймалися пориті, всіяні кратерами гори Тавр, але Гнат не встиг як слід їх розгледіти. Швидколіт пірнув до конуса, що стрімко зростав, на пульті блимнув червоний вогник — апарат минув силовий приймач-вікно в оболонці Геограда, майнули осторонь якісь конструкції, і швидколіт майже без поштовху зупинився.

Гнат зафіксував час і поспішив до кабіни циркулера.

Притягання у Геограді з восьмої години “ранку” до четвертої “дня” встановлювалося таким, як земне, — людський організм вимагав свою звичну порцію притягання, зате з четвертої починався час відпочинку, коли захоплююче почуття легкості додавало снаги й радості кожній людині. Гнат не раз бував на супутнику Землі, сам відчув це й давно зрозумів, чому ВКР — Вища Координаційна Рада Землі — не дає згоди на технізацію планети: вона була потрібна в основному як база відпочинку, а моральний бік справи тут відігравав головну роль.

Порожній циркулер (у Геограді, як і всюди на Місяці та Землі, любили ходити пішки, транспортом користувалися рідко, лише в тих випадках, коли хтось кудись поспішав) доставив Гната до Інституту відеопластики, невисокої будівлі, спорудженої в стилі “мангровий ліс”.

Автоінформатор сповістив йому місцезнаходження кімнати сто п’ять, де зараз перебувала Аларіка Консолата, і за кілька хвилин, пройшовши два коридори й нікого в них не зустрівши, Гнат стояв перед білим прямокутником дверей із зеленим колом номера й розмірковував — увійти зразу чи спершу подзвонити. Йому дуже захотілося піти звідси, перспектива непрошеного гостя була не вельми привабливою, та й власна вигадка з цією зустріччю перестала здаватися щасливою знахідкою. Поки він вагався, двері несподівано й нечутно відхилились, і йому мимоволі довелося увійти.

Здавалося, він вийшов на сніговий схил однієї із земних гір! Сліпуче блиснув язик льодовика під сонцем, біле снігове поле впиралось у темно-зелений гребінь хвойного лісу… Але не це зупинило Гната; просто перед ним на крижаному тлі льодовика чорнів отвір печери, у отворі плив зірчастий серпанок, і по цьому серпанку йшла жінка в сліпучо-білому платті… Це була Аларіка!..

Раптом панорама засніжених гір щезла, з’явилася обстановка модельної відеомайстерні, що оздобленням нагадувала конструкторську лабораторію: вмонтовані у стіни екрани проекторів думки, крісла, обвиті ажурними конструкціями, апаратні стойки, відеопроектори, підставки для голографічних скульптур, музичні прилади… Але не зник чорний, як вхід у пекло, отвір і жінка в білому платті, яка ступала по зорях… Вона дивилася на гостя суворо, немовби запитувала, чого він сюди з’явився.

Почувся тихий низький сміх.

Гнат озирнувся і побачив ще одну Аларіку, тільки одягнену інакше — в голубу кофтинку, таку ж спідницю з чорною торочкою.

Жінка знову тихо засміялася.

— Що, подобається? Гнат кивнув.

— Відеопласт?

— Атож. Робота одного з наших дипломантів конкурсу “Життя в космосі”, він чомусь вирішив узяти мене за прототип. Щоправда, він каже — робота незавершена… — Аларіка підійшла до пульта, провела рукою” над датчиком програм, і об’ємна відеокартина розбилася на вогненні скалки.

— До речі, як ти мене знайшов? Певне, через диспетчера, хоча не розумію, чому він дав мої координати сторонній людині.

Це “сторонній” боляче кольнуло Гната, і він навіть етупив до дверей, проте Аларіка його випередила:

— Проходь, коли завітав, сідай. Ще кілька хвилин, і ти б мене не застав. Що сталося?

Гнат сів навпроти, намагаючись не дивитися на спокійне вродливе обличчя жінки.

— Нічого. Просто закортіло тебе побачити. Якщо ти поспішаєш, то я, мабуть, піду.

Вона похитала головою, відверто розглядаючи його.

— Не поспішаю. Просто на сьогодні свою роботу закінчила.

Помовчали. Гнат перестав подумки лаяти себе, розглядав Аларіку.

— Ти неодружений? — нарешті поспитала вона, вдовольнившись розгляданням.

— Ні.

— І не був одружений?

— Не був. — Він усміхнувся. — Не через тебе…

— Вірю.

Знову помовчали. Потім Гнат обвів поглядом кімнату.

— Чому ти тут?

— Тому, що я, окрім усього іншого, художник-відеопластик. Рік тому скінчила Ленінградський інститут естетики.

— Я не знав.

— Ти багато чого не знав. Приміром…

— Що твій чоловік, Сергій Ребров, два роки тому…

— Не треба про це, я не те хотіла сказати. Його смерть мало що змінює.

Гнат змусив себе промовчати. Аларіка силкувалася вдавати з себе незалежну й щасливу, але не варто було опускатися до словесних спростувань її неправоти. П’ять років тому він занадто багато говорив… І все-таки яка ж вона вродлива! І недоступна.

— Втомився від космічних мандрів? Усе ж незаплановані заходи. Як тобі видалася робота рятувальника?

— По-моєму, одноманітна й стомлива.

Аларіка знову засміялася знайомим грудним сміхом. Давно він не чув цього сміху — вічність!

— Специфіка роботи спецсектора. Ця робота не так помітна, як робота лінійних рятувальних відділів. Сподіваюсь, із спортивної форми не вийшов? Адже ти завжди так опікувався своєю формою…

Знайомі шпильки, знайомі інтонації… Все повертається на кола свої… А чи все?

— З форми я, звичайно, вийшов, усе-таки пропустив стільки тренувань. Надолужу.

— Надолужиш. Май казав, що ти пікер.

— Хто-хто?

— Пікер, це його власний словотвір, означає — спортсмен, який залежить од збігу піків форми: фізичної, емоційної, інтелектуальної.

Гнат з цікавістю поглянув на Аларіку.

— Май — це Ребров? На жаль, він мені сказав, що це негативна якість для спортсмена і її треба позбуватися.

— А хіба в тебе інша думка? Тепер уже розсміявся він.

— Ого! Ти опускаєшся до розмови про спорт! Це явний прогрес! До речі, твоя поява тоді в залі під час гри була для мене настільки несподіваною, що я мало не зійшов з дистанції.

На мить обличчя Аларіки стало холодним, чужим. Тільки на мить. Вона відвернулась і мовила своїм низьким контральто, зовсім спокійно, як про дрібничку:

— Просто Сергій думав про спорт так само, як і ти, хоча в нього була інша мета в житті.

— Цікаво. — Гнат гмукнув. — Ти знаєш, яка в мене мета? Яка ж вона?

Аларіка підвелася, пройшлася кімнатою, торкаючись рукою апаратури. Гнат мимохіть милувався її поставою і не встиг одвести погляду: жінка подивилася йому в очі.

— Просто жити. Це твоя мета. Чи не так? Не запевняй мене у зворотному, не повірю, хоч і була б рада… — Вона замовкла й знову сіла навпроти. — Я б зрозуміла тебе, якби ти прагнув стати великим спортсменом чи великим конструктором. Честолюбства немає тільки у дурнів і мертвих. Але просто жити… Вибач, не розумію.

Гнат думав над словами Аларіки й гамував інтуїцію, яка підказувала йому найказковіші варіанти подальших зустрічей з нею. Одначе тверезий глузд бачив усе в іншому світлі.

— Ти, мабуть, маєш рацію, — неквапно сказав Гнат за хвилю. — Не у всьому, звісно. Честолюбство в мене, між іншим, є. Кажуть, я непоганий спортсмен і талановитий конструктор… Не знаю, як щодо таланту, але я справді чогось вартий. І все ж це не те, по-твоєму… Так? Дай мені подумати. Можливо, я тебе зрозумію.

— Подумай. — Аларіка кивнула, в її очах майнуло здивування.

Але Гнат дуже добре знав ці очі, щоб помилитись у висновках. І все ж п’ять років — не могли вони не змінити її хоч би в малому?..

— Що б ти хотів подивитись у нас? — Вона зиркнула на браслет відео, який показував місячний час.

— Якщо не заперечуєш, запиши мені на мій відео ту картину, де ти йдеш по льодовику.

— Ну, якщо ти хочеш…

Гнат зняв браслет і віддав Аларіці. Та встановила його в нішу копіра, покрутила лімб настройки.

— От і все, тримай. Тільки… навіщо він тобі?

— Відповідати не обов’язково? — промимрив Гнат, надіваючи браслет. — Дякую. Колись давно, коли було винайдено фотографію, казали, що відімре мистецтво живопису. З винайденням голографії твердили, що відімре мистецтво скульптури… Я не великий знавець мистецтва відеопластики, але цей твій портрет, по-моєму, справжній шедевр.

— Якби твої слова чув Григорій, творець портрета, він був би радий.

Гнатові стало жарко й незатишно, хоч йому здавалося, що він давно навчився не розгублюватися за будь-яких обставин.

— Над чим працюєш? — запитав він, відчуваючи, як кудись вислизає нитка взаєморозуміння, що з’єднувала їх кілька хвилин тому. — І як тобі вдається поєднувати роботу лікаря швидкої допомоги і художника?

— А як ти поєднуєш спорт і роботу конструктора?

— Не знаю, — усміхнувся Гнат…

“Розумниця!” — подумав він. — Як давно ми не розмовляли в такому ключі! Невинний обмін словами… який потягнув за собою серйозні наслідки. На жаль, п’ять років тому я не побачив за її зовнішністю серйозності вдумливої жінки… а тепер пізно!”

— І все-таки? Не думав, що твої шкільні та інститутські досліди з об’ємними картинками стануть таким сильним захопленням.

— Я теж не думала, то все Сергій… — Вона прикусила губу. — А займаюсь я практичною відеопластикою, а не тим, чим бажалося б. Як тепер кажуть: естетичним оформленням замкнутих площин. Створюю інтер’єри для робочих кабінетів, кімнат відпочинку, кают-компаній для космольотів далекої розвідки і так далі. Не можна сказати, що рутина, одначе… — Аларіка махнула рукою і враз пожвавішала. — Зате у вільний час ми займаємося вільною творчістю. Нині моїх колег цікавлять дві теми: одна — моделювання почуттєвого сприйняття світу, описаного в стародавніх художніх творах, друга — порівняльний пошук homo sine ira et studio — людини середньої, що жила в різні епохи. Я веду другу тему, й уже вдалося дещо розкопати. Ми з Вітторіо (це наш інженер-відеомоделіст) провели порівняльний аналіз історичних хронік і збережених художніх полотен великих майстрів минулих століть, аж до сімнадцятого. Глибше спуститися поки що не пощастило, дані про фізичне обличчя наших пращурів стають надміру скупими. До того ж справа ускладнюється яскраво вираженими національними особливостями народів, розмаїттям типів облич і методів роботи художників.

— У такому випадку ваша “людина середня” — фікція, — скептично мовив Гнат. — Навряд чи змішування типів дасть потрібне вирішення.

— На щастя, вихід знайшовся — жінка, — усміхнулась Аларіка. — Жінка — мірило краси й досконалості в усі епохи. Як кажуть індійські тантри: “Жінка — пальці природи і коштовні камінці світу”.

— Але фізичне обличчя людини змінюється дуже повільно, впродовж сотень тисячоліть, а ви хочете побачити зміни через сотні років…

— Воно так, зміни в будові людського тіла майже не помітні, зате зміни в людській моралі значно разючіші, і наш метод визначення “людини середньої” — це ставлення до неї згідно з нормами моралі кожного століття.

— Тепер ясно. І що ж вийшло?

Аларіка увімкнула ряд темних екранів, схожих на стінні ніші, в них заклубочилась імла й розтанула, лишивши “живі” постаті людей.

— Це вісімнадцяте сторіччя. Ліворуч — узаконений, середній тип жінки європеоїдної групи, праворуч — зображення ідеалу в працях великих художників цього сторіччя: Рафаеля, Рубенса, Ван Дейка, Кареджо та інших.

— Я не скажу, що ідеал у даному випадку кращий… — гмукнув Гнат, роздивившись обох жінок у дивовижному вбранні. — Чи у мене немає смаку?

Аларіка похитала головою.

— Зачекай, подивимось далі.

Віоми погасли, затим спалахнули знову.

— Це вже дев’ятнадцяте сторіччя.

Гнат звів брови. У правому об’ємі відеопроектора він спостеріг знайомі риси “Дівчинки за столом” Жана Батіста Грьоза. Цей портрет він бачив у Станіслава Томаха вдома.

Аларіка помітила його подив.

— Тобі знайома ця композиція?

— Жан Батіст Грьоз, “Дівчинка за столом”.

— Правильно! — Аларіка була вражена його обізнаністю в мистецтві. — Хоч і не зовсім. Ми сумістили два прототипи; один — “Дівчинка за столом” Грьоза, другий — “Дівчинка з віялом” Ренуара. Я не знала, що ти знавець живопису дев’ятнадцятого сторіччя.

— Який там знавець… Ну, а як же в нашу освічену добу?

Аларіка збентежилась.

— Розумієш, з нашою добою все просто і все складно. Середній тип вибрати легше, тим більше що людство поступово наближається до єдиної раси, а от ідеал… Ну, про це ми поговоримо якось іншим разом. Мені пора.

Гнат підвівся.

— Тоді до зустрічі.

— До зустрічі, конструкторе. — Аларіка подала йому руку, хотіла ще щось сказати, але передумала.

Удома він десь із півгодини слухав новини космоцентру, які передавалися каналом всесвітнього інформбачення. Спробував викликати Томаха, але незворушний голос домашнього координатора сповістив, що Станіслав не з’являвся. Кіб-секретар відділу, куди насмілився подзвонити Гнат, лише натякнув, що інспектор Томах на завданні. Яке завдання, де його виконує Станіслав — секретар не знав або не мав права повідомляти.

Гнат знову засумував, тоді згадав пораду Травицького і вирішив, аби розвіяти легку меланхолію, відаідати один з улюблених куточків природи. Цього разу вибрав Центральний заповідник, розташований у північно-західній частині Середньоросійської височини, на водорозділі Волги і Західної Двіни. Відколи загинули батько й мати, уродженці цих місць, Гнат не бував тут.

Центрально-лісовий заповідник — царство ялин, беріз, липи, клена, в’яза і ясена. Ліси Підмосков’я здебільшого березові й соснові, заповідний же ліс напрочуд розмаїтий.

Вимкнувши пояс генграва, Гнат з тріском удерся в хащу горобини і жимолості й рушив навпростець через гнучкі кущі ліщини. Напившись із джерела, довго вибирався на знайому галявину, ледь був не забрів у болото, поросле, недозрілою ще журавлиною, а коли добувся-таки на галявину, оточену березами й вільхами, завмер з несподіванки. В центрі біло-рожевої від конюшини поляни, підім’явши під себе волоті іван-чаю та медунки, лежала рись і дивилася на людину прозоро-жовтими очима, зрідка ворушачи китичками вух.

Коли Гнат ступив крок уперед, рись підвелася, не зводячи погляду з людини. Так вони й стояли кілька хвилин, оцінюючи одне одного, як зненацька з протилежного боку галявини, з-за підліска блиснув тоненький голубий язичок. Рись, нявкнувши, підстрибнула, впала у траву й завмерла.

Занімівши від гніву, Гнат дивився, як з-за дерев вийшли на галявину двоє в зелених маскувальних костюмах і попрошкували до нього. Один був молодий, білявий, але темний од засмаги, сяяв усмішкою, хоч Гнат не назвав би її в цю хвилину ані доброю, ані веселою. Другий був набагато старший, теж смаглявий, в руках він тримав бінокль. Молодий на, ходу закидав за плече ремінь електрокарабіна.

— Взагалі-то, ходити одному тут небезпечно, — замість привітання зауважив молодий мисливець, підходячи й розглядаючи рись. — Мисливська зона. А чудовий екземпляр, Владе. — Він випростався. — Як ви сюди потрапили?

— Дозвольте подивитися ваш карабін, — також замість привітання ввічливо попросив Гнат.

Білявий здивовано глянув на супутника і з деяким ваганням подав карабін.

— Не доводилося бачити раніше?

— Доводилося, — сказав Гнат, примірився й одним ударом об землю відламав прозору трубу ствола.

— Та ви що? — із загрозливим подивом вигукнув молодий незнайомець, кинувшись до нього. — З глузду з’їхали?

Гнат жбурнув розбитий карабін на землю, повернувся і мовчки рушив до лісу. Білявий наздогнав його, схопив за плече, несподівано боляче здавив сухожилля.

— Яке ви мали право?

— Облиш його, Роне, — глухуватим голосом сказав старший. — Якщо він так вчинив, значить, вважав, що має гаа це право.

Гнат відчув у його словах докір і, обернувшись, похмуро буркнув:

— Хто вам дозволив стріляти в заповіднику?

— Стріляти! — пирхнув молодий. — Чуєте, Владе? Та хто ви такий?

— До речі, відносно заповідної зони. — Старший нагнувся, помацав рись за ніс і випростався. — ВКР підписала вердикт від дев’ятнадцятого червня, в якому оголошено заповідною зоною всю Землю. Тож переваг заповідника тепер не має жоден район земної кулі, точніше, мають усі. А щодо стрільби… рись паралізована, і тільки. І в нас є мисливське посвідчення. Вас влаштовують мої пояснення?

— Це до справи уже не стосується. — Молодий заспокоївся і заклопотано оглядав карабін. — Треба ж, пополювали! Нерви треба лікувати, юначе! — По його тонких губах ковзнула посмішка. — Близьке знайомство з цією кицькою, не минулося б для вас просто так, то тільки в давніх романах писали, що в майбутньому хижі звірі стануть ручними… Між іншим, усе-таки хто ви такий?

— А ви? — в тон йому запитав Гнат, відчуваючи на собі пильний погляд старшого.

— Я Рон Клітгорд, старший інспектор відділу загальнотранспортної інспекції, а мій друг, Владибор Дикушин, керівник першого сектора УАРС. Член Ради, до речі… Гнат мимохіть глянув на старшого.

— Мене звати Гнат Ромашин. Конструктор Інституту ТФ-зв’язку.

— І майстер спорту з волейболу планетарного класу, — докинув Дикушин без посмішки.

На його молодого супутника це не справило ніякого враження.

— Що ж, — сказав він, — не вельми приємне знайомство, і винуватець усього — випадок…

— Може й, так, — мовив Гнат і стримано додав: — Спасибі за добре ставлення до кицьки, як ви зволили висловитись, але вона вже пробуджується, і, думаю, вам ліпше відійти від неї. Рисі не люблять, коли їм завдають болю.

Махнувши рукою, він увімкнув генграв і полого злетів у небо, мов підхоплене вітром насіння кульбаби. Стрімкий політ не вгамував розбурхані інцидентом думки.

“Гаразд, — нарешті підвів риску. — Нехай я погарячкував, але стріляти в красу, в тварину, яка не може відповісти тим же, — жорстоко! Мисливці!.. Не щезло, виявляється, це плем’я узаконених убивць, воно тішиться стріляниною в беззахисних створінь, лоскоче нерви удаваною небезпекою і приємним ризиком… Ніби ніколи не було страхітливих століть воєн і безглуздого знищення тисяч рідкісних звірів, ніби пам’ять людства коротка й не тривожить сумління, коли перші мисливці виходять у ліси нововідкритих планет…”

Виголошуючи подумки цю гнівну промову, Гнат мало не пролетів світлий вокзал транспортного вузла на околиці Вологди. Отямившись, дав собі слово розшукати у ВКР відомство по відновленню екологічних ресурсів і взнати там ціну мисливству. “Хто знає, може, я все ж переборщив? — закрався сумнів. — Мав рацію цей білявий Клітгорд, ніхто не давав мені повноважень судді, і перше поривання далеко не завжди схвальне. І ще він має рацію в тому, що я занадто збуджуюся. Це не єдина, але найбільша моя вада… після любові до солодкого. Тут його думка збігається з думкою Реброва, а я йому вірю більше, ніж собі. Хто б мені зараз допоміг розібратися у всьому, так це Славко Томах. Куди він запропастився?..”