Простір неспокою

Розділ 13 Оглянься вперед

Кирило Травицький загинув, так і не встигнувши сповістити, що він хотів довести своїм експериментом. Майже усі в управлінні вважали, що він загинув безглуздо, і тільки Богданов, Томах і Гнат були іншої думки, хоч і не мали доказів. Єдиний відомий факт: за завданням Травицького фахівці змонтували пересувну ТФ-камеру, але для чого вона знадобилася, не знав ніхто.

— Ясно як божий день: він хотів під час експерименту бути в ТФ-камері, — сказав після триденного розгляду нещасного випадку Томах на короткій нараді в керівника УАРС. — У камері була апаратура синхронізації пуску.

— Але як це перевірити? — буркнув Спенсер. — Так чи інакше, а конкретний винуватець загибелі Травицького — ваш відділ.

— Ми не знімаємо з себе провини, — блимнув почервонілими очима Керрі Йос. — Та, на жаль, Кирило не залишив жодних записів, які б відкрили нам його наміри, і що він мав перевірити — невідомо.

— А я думаю — чи випадковість це? — мовив Богданов, косуючи на Томаха. — Що як знову втрутилось Око?

Він, мабуть, згадав зникнення брата.

— Око не може бути байдужим, — похитав головою Керрі Йос. — У цьому випадку воно діяло б далеко рішучіше. Зникнення Василя Богданова, звісна річ, якось пов’язане з появою Ока, але в цій події багато загадкового й випадкового. Те ж саме можна сказати й про загибель Травицького. Між іншим, не завадило б перевірити характеристики змонтованої за його вказівкою ТФ-камери.

— А що це нам дасть?

— Не знаю. — Керрі потер пучкою шрамик на лобі. — Може, й нічого. Очі часом бувають сліпі, треба шукати серцем…

“Може, й нічого… — подумав за ним і Гнат. — І все-таки, що хотів перевірити Кирило? Нову конструкцію камери? Ціною життя? Безглуздя!.. Він або погано розраховував час на шляху до камери, або його просто затримали, от і не встиг долетіти. Але мета, мета?

Експеримент в Австралії пройшов вдало… якби не смерть Травицького. ТФ-промінь пронизав галактику і вихопився за її кордони, антени спіймали відбитий сигнал рід згустків матерії, що трапилися на шляху променя, і вчені засіли за нові розрахунки, з нетерпінням очікуючи великого вибуху на Тритоні.

Частота таймфага… нестандартна частота… Кирило не залишив записів щодо цього… не залишив…”

Гнат раптом згадав, як на місці загибелі Травицького один з лікарів сунув йому в руку якийсь плоский предмет — коробочку. Де ця коробочка? Може, в кишені? З досадою поморщився: костюм інший. Той, старий, місячної давності, вже, здається, в утилізаторі. Але не міг же він не перевірити кишені, перш ніж кинути костюм туди…

Вдома він понишпорив у шафі і намацав у кишені куртки жовту коробочку. Там щось торохтіло. Відкривши, побачив кристал домашнього відео. Гарячково налаштував відеопроектор і вставив молочно-білий циліндр в отвір копіра. На відеопласті з’явилося зображення кімнати, в якій біля пульта обчислювача сидів живий Травицький і розмовляв сам з собою.

— Кириле! — глухо мовив Гнат. — А всі гадали, що ти не лишив записів…

“Отже, проблема не розв’язується трансгресивно, — сказав Травицький, дивлячись кудись поперед себе. — Можливо, вона взагалі не розв’язується з позицій нашої фізики. Ти розберися Гнате, ти зможеш…”

Гнат скам’янів. Травицький, мертвий Травицький, звертався до нього, живого. Ніби знав, що Гнат перший почує його.

“Тепер далі. — Кирило змінив позу, поклав руку на пульт. — Експеримент необхідний, це безперечно, але я боюся, що мала потужність вибуху дасть якісно інші характеристики ТФ-поля. По-перше, бідність спектра і, можливо, навіть відсутність гармонік, на яких працюють таймфаги дальнього зв’язку. По-друге, варто ще раз наголосити, що ТФ-поле не має нічого спільного з матеріальним силовим полені, це властивість простору, пов’язана з його топологією. І по-третє… — Травицький звів очі, і в Гната до болю стиснулося серце. — По-третє, як знати — чи не скористається ще хто-небудь у галактиці частотами таймфагової мережі, які збудяться під час великого вибуху. Адже ми збираємося — не багато й не мало — струсонути всю ТФ-метрику простору…”

Зображення затяглося кольоровим туманом. Ледь чутно клацнув замок копіра, запис скінчився.

Кілька хвилин Гнат сидів непорушно, потім вийняв кристал відеозапису, одягнувся і вийшов з дому.

До Інституту ТФ-зв’язку він потрапив через годину, коли вже повечоріло. У знайомій лабораторії горіло світло, а на колишньому Гнатовому місці працював незнайомий опасистий чоловік у блакитному костюмі, що кидав виклик м’якому кольоровому комфорту кімнати.

Привітавшись і трохи повагавшись, Ромашин сів за пульт свого комбайна.

Спочатку Гнат пройшовся по етапах обчислення ТФ-вибуху, що забрало півтори години часу й силу-силенну енергії. Довелося вдатися до тонізуючих препаратів, хоч їх вживання під час роботи і заборонялося інструкцією. Результат обчислення нічим не різнився від попередніх висновків, та, власне, іншого Гнат і не чекав.

“Проблема не розв’язується трансгресивно”, — повторив він подумки слова Травицького. — Може, я проходжу повз вирішення, не помічаючи його? Всі характеристики вибуху розраховані з точністю до сорокового знака, частоти полів визначені, з Тритоном нічого не станеться, хіба що пробіжить п’ятибальна хвиля “тритонотрусу”… Що ж іще?

Спектр частот, — згадав він. — Кирило натякав про спектр частот, на яких працюють наші стаціонарні таймфаги… Що він хотів сказати? Струс усієї ТФ-метрики…”

Що хотів перевірити Травицький, здійснюючи експеримент в Австралії? Кирило летів до камери таймфага, щоб дізнатись, як впливає ударна ТФ-хвиля на стан каналів під час ТФ-передачі на частоті вибуху! Він вирішив випробувати дію хвилі на собі й… не встиг! Навіщо він летів? Хіба не можна було встановити в камері регістратори?!

Двічі під час роботи спрацьовував автомат психонавантаження, і двічі Гнат вимикав його, поки не заблокував намертво.

О другій годині ночі він тремтливими руками зняв контактор і зморено відкинувся на спинку крісла. Точно так сидів у цьому ж кріслі місяць тому Кирило Травицький, але Гнат того не знав. Минуло півгодини, перш ніж крізь стихаюче гудіння крові до мозку пробилися сторонні звуки. Гнат прислухався і збагнув, що то сигнал вхідного автомата. Хтось просив дозволу ввійти.

Гнат через силу підвівся й відчинив двері. Перед ним стояла Аларіка.

— Ти тут! О господи! — притиснулася до нього і міцно обняла за шию.

— Як ти мене знайшла?

— Думала, з тобою щось сталося… раптом заболіло серце… Цілий місяць ти не дзвонив, і я зрозуміла — тобі потрібна допомога, але просити її ти не…

— Не зміг би, — мовив Гнат і поцілував її в щоку. — В мене горе, Ріко, загинув Травицький…

— Я знаю… Але ж ти не винен.

— Може, й не винен. А все-таки… Він наштовхнув мене на одну думку!..

І цієї миті у Гната в мозку зринуло тривожне: “Тритон! Експеримент небезпечний! Мерщій в управління!..”

Він ступив крок, але ноги були як мотузяні. Гнат заточився і мало не впав. Перелякана Аларіка допомогла йому добратися до крісла, і він одразу потягнувся рукою до пульта зв’язку.

Кілька хвилин пішло на марні розшуки Керрі Йоса, потім Гнат згадав, що найлегше ж подзвонити диспетчеру відділу, і викликав чергового. Керрі Йос і Станіслав Томах мали тепер бути на Тритоні, і додзвонитися до них можна було тільки через спецканал рятувальної служби.

Спалахнув віом і перетворив лабораторію на диспетчерський пункт.

— Слухаю вас, — підвела голову статечна жінка-диспетчер з великими уважними очима.

Гнат назвав себе, коротко виклав своє прохання, і жінка зв’язалася з Тритоном.

— На Тритоні нікого з керівників експерименту “Галактичне просвічування” немає, — сказала вона, вислухавши відповіді абонентів. — Усі зараз на борту крейсера “Великий”. А Керрі Йос годину тому вилетів на Землю…

— Я-а-ак на Землю? — збентежено вигукнув Гнат. — Навіщо?..

Диспетчер із співчуттям поглянув на його розгублене обличчя, збираючись вимкнути зв’язок.

— Постривайте, — благав Гнат. — Тоді викличте Станіслава Томаха або Микиту Богданова, вони на крейсері…

Однак ні Томаха, ні Богданова на “Великому” теж не виявилося.

— Може, вас з’єднати з керівником експерименту, — перейнялася тривогою Ромашина диспетчер.

Гнат глянув на годинник: до початку експерименту лишалося трохи більше двох годин.

— Спробуйте, будь ласка, — хрипко мовив він і відкашлявся. — Хоча… ні, дякую, краще з’єднайте з ким-небудь з відповідальних за безпеку від управління.

Віом змигнув і зображення в ньому змінилося: замість круглого, приміщення диспетчерського пункту перед Гнатом відкрився трикутний командний зал крейсера “Великий”. Біля центрального пульта координатора команд стояла група людей, серед яких Ромашин упізнав Дикушина і всюдисущого Генрі Бассарда у формі офіціала УАРС. Певне, він тут і був офіціальним представником управління.

Бассард у відповідь на виклик з подивом глянув на диспетчера центру і підступив ближче до відеокамери.

— У вас до мене справа? — запитав він з притиском на останньому слові.

— До всіх, — хрипко проказав Гнат. — І до вас теж. Річ у тім, що я зробив нові обчислення ТФ-вибуху, врахувавши деякі сумніви… точніше, рекомендації Кирила Травицького. Експеримент проводити не можна, він небезпечний, і небезпечний насамперед не нам, а…

— Про що ви?! — перебив Гната Бассард. — Розрахунки вибуху зроблені давно, їх перевіряли спеціалісти, і ваші нові обчислення на основі “деяких сумнівів”… Погодьтеся, що говорити тепер, небезпечний чи ні запланований вибух… Та й самі ви визнаєте, що він загрожує не нам. А кому?

— Іншим… Іншим розумним істотам.

— Іншим? А хіба є докази, що інші існують? — запитав Бассард знущальним тоном.

— Не блазнюйте! Ми були на “Червоній книзі”…

— З цією вашою “Червоною книгою” ще треба розібратись. Я казав і не побоюся сказати знову, що то — міраж, фата моргана, чуєте? До речі, а яке нам діло до інших розумних істот? Експеримент не загрожує навіть Тритону, а ви оплакуєте всю галактику!

— В попередніх обчисленнях вибуху не враховано фазових переходів…

— Даруйте, мене ждуть. І повірте, ми зробили все необхідне для безпеки Системи. — Бассард повернувся до Гната спиною і через плече кинув: — Вас, здається, теж ждуть?

Кров ударила Гнатові в голову, стиснулися кулаки, але зусиллям волі він стримав себе. Отямився від голосу диспетчера. Жінка дивилася на нього з віома і щось говорила.

— Що? — не зрозумів її Гнат.

— Зв’язок у ТФ-діапазоні припиняю, — повторила диспетчер. — Наказано перейти на світловий і радіо. Вибачте…

Віом згас.

Гнат безпорадно глянув на Аларіку, що стояла поруч. Аларіка ніжно, як це вміють робити тільки жінки, провела рукою по його щоці.

З пульта пролунав тритональний сигнал загальної уваги. Гнат машинально ввімкнув віом.

— Передаємо оголошення, — сказав диктор Центрального інформбачення. — У зв’язку з проведенням експерименту на супутнику Нептуна Тритоні, пасажирські лінії таймфагів не працюватимуть з четвертої до шостої години за середньосонячним часом. Повторюю…

Гнат кинув погляд на відеобраслет: йшла четверта година ночі за московським часом.

“Це ж тепер я навіть зі Спенсером не встигну зв’язатитися. — Ромашина знову огорнув неспокій. — Особливо якщо він не на Землі…”

— Що ж робити? — запитав Гнат уголос.

— Треба летіти в управління, — рішуче мовила Аларіка, збагнувши всю складність ситуації. — Звідти ти зможеш потрапити на Тритон за розпорядженням Спесера.

— На Тритон — так, але не на крейсер “Великий”, а саме звідти керують експериментом. Може, додзвонимося…

— Ти ж чув, ТФ-зв’язок відключено, а радіозв’язок неоперативний. Ми ще встигнемо добратися до найближчої стоянки швидкольотів. Дорогою щось придумаємо…

Швидколіт злинув у нічне небо. Гнат відключив обмежувач швидкості, й апарат зразу подолав звуковий бар’єр, недозволений для машин цього класу.

У відділенні загальнотранспортної інспекції диспетчер почув сигнал контрольного супутника, схопився за голову й оголосив тривогу в повітряному коридорі, де з’явився порушник.

Усе б скінчилося щасливо, Якби Гнат не змінив горизонт — за звичкою рятувальника обрав найкоротший шлях до північного таймфага міста. Саме в цю хвилину після профілактичних робіт запустили один з орбітальних ліфтів. Ромашин не помітив у повітрі попереджувальних знаків, а коли попереду виріс світловий стовп, було вже пізно…

Патрульний автомат інспекції, який ішов на перехоплення порушника, встиг застосувати червону завісу, але на такій відстані компенсуюче силове поле лише трохи послабило силу удару. Швидколіт врізався в захисне поле ліфта (треба було йти на автоматі!” — майнула думка), тріснув і розлетівся прозорими бризками ковпак кабіни, скрикнула Аларіка, і на Гната впала ніч…

Опритомнів від болю і, ще не розплющивши очей, згадав катастрофу й крик Аларіки. Сперся на лікті, роздивився. Він лежав на схилі пагорба, а за кілька кроків, напівнакрита зім’ятим сидінням, під нерівною стіною кущів скорчилась Аларіка. Поодаль горів швидколіт, і на мокру від недавнього дощу траву, на бліде нерухоме обличчя жінки лягали оранжеві відблиски полум’я.

Гнат звівся на ноги, застогнавши від болю в спині, дошкутильгав до Аларіки і, відкинувши зім’яте сидіння, опустився на коліна.

— Ріко! — підклав їй під голову свої долоні. — Що з тобою, Ріко? Ну, не мовчи!..

Хтось доторкнувся до його плеча, Гнат озирнувся і побачив… Керрі Йоса.

— Ви?! Тут? А я шукаю вас… Аларіка — бачите?..

— Бачу. — Керрі Йос присів навпопічки біля жінки, намацуючи пульс у неї на зап’ясті, і запитав: — Навіщо ж ти шукав мене?

— Експеримент на Тритоні… але ось Аларіка!..

— З хвилини на хвилину прибуде швидка. Допоможи…

Удвох вони поклали Аларіку зручніше, вона застогнала, і Гнат ледве не закричав від радості: жива!

— Ну, експеримент — і що? — знову спитав Керрі Йос.

— Його треба негайно зупинити! Він небезпечний! — Гнат проковтнув у горлі давучий клубок.

— Ясніше, будь ласка, і коротше. — Керрі випростався, витер носовичком спітнілий лоб.

— ТФ-вибух дасть гармоніки частот вищого порядку — аж до світлового бар’єра, — пересилюючи млість, сказав Гнат. Потім благально зазирнув начальнику відділу безпеки в очі: — Де ж швидка? Я боюся за Аларіку!

— Не хвилюйся. У неї шок, але, думаю, нічого страшного. Ти сказав усе?

Гнат сів, винувато всміхнувся.

— Вибачте… Я перевантажив мозок роботою, а тут ще це. Проґавив попереджувальну зону ліфта. Вибачте… Що я казав? А… Отже, вибух на Тритоні збурить ТФ-поле на всіх частотах, а це значить, що таймфаги, які працюють, можуть під час вибуху розлетітися вщент. Щоправда, потужність збурюючої хвилі на тих частотах, що їх використовують наші таймфаги, мала, серйозних наслідків не буде, однак…

— Правильно, я передбачив це, ми виконаємо таймфаги на час експерименту.

— Це ще не все. Травицький подав думку: інші цивілізації в галактиці можуть використати в своїх ТФ-системах саме той діапазон, на який падає основна потужність вибуху.

— Припущення — не факт.

— Є і факти. Коли ми досліджували “дзеркала” на Шемалі, одне з них передало імпульс на тій самій частоті. Але головне — люли наш модуль після відвідання “Червоної книги” дослідили експерти, з’ясувалося, що він зазнав багатовекторного ТФ-резонансу якраз на небезпечних частотах! Чи можна після цього ризикувати? Адже вибух, хай йому чорт, рознесе ТФ-метрику на шматки, загинуть десятки тисяч розумних істот!.. — Гнат здригнувся від однієї цієї думки. — Я багато передумав після експерименту в Австралії. Микита мав слушність: треба підрахувати не те, що нам, людям, дадуть зірки, а що в кінцевому підсумку принесемо зіркам ми.

— Та-ак! — протягнув Керрі Йос, підносячи до очей браслет відео. — До вибуху близько години, але експеримент уже почався. Ти повідомив про свої висновки на крейсер?

— Намагався, проте… Там Бассард… Він не захотів мене зрозуміти.

Керрі якусь мить розмірковував, затим повернув кільце відео. В мініатюрному об’ємі передачі з’явилося обличчя головного диспетчера центру.

— Сигнал “Шторм” по всіх секторах УАРС! — наказав Керрі Йос. — Вимкнути і заблокувати не тільки пасажирські ТФ-лінії, а й лінії зв’язку та контролю, крім спецканалу! Системі СПАС на час експерименту відключити від прослуховування ТФ-діапазон, одразу після експерименту перейти на вищі регістри частот! Черговим патрулям перевірити ТФ-станції; вивести весь обслуговуючий персонал з апаратних на лініях, що з’єднують далекі зоряні системи!

Диспетчер дивився на Йоса, розкривши рота.

— Та ви що, Керрі? Відключивши ТФ-станції, ми мінімум на півроку перервемо сполучення в Системі! Щоб запустити канали, треба…

— Я знаю. Тому й не блокую станції зоряних систем, а тільки внутрісистемні таймфаги. Записав? — знову звернувся він до диспетчера. — Виконуй!

— Я зобов’язаний доповісти Спенсеру…

— Доповідай, але якнайшвидше. Хвилин за десять я зв’яжуся з ним.

Диспетчер мотнув головою, немов пробуджуючись зі сну, і відключився.

Керрі Йос повернувся до Гната, який усе ще сидів на землі. Аларіка глибоко зітхнула, і обидва водночас глянули на неї.

— Я побуду біля неї, — тихо мовив Керрі. — А ти бери мій швидколіт. Таймфагом ще встигнеш добратися до Австралійської бази. Там пересядеш на “Шукач”…

— Навіщо? — звів на нього почервонілі очі Гнат. — Легше зв’язатися з крейсером, вам повірять більше, ніж мені.

— Пізно. Таймер уже спрацював, і за годину реакція ТФ-ініціації досягне, кажучи словами спеціалістів, критичної межі. Зупинити експеримент можна, лише знищивши пускову автоматику чи… не знаю, що ще, про це ти подумаєш сам. І тільки ти одразу зможеш визначити, що треба робити на місці. Іншим потрібно ще пояснювати.

Керрі дістав з кишені куртки золотий значок, на якому було’зображено людину, що затуляє голову руками, і подав Гнату.

— Це сертифікат офіціала УАРС за сигналом “Шторм”. Візьми. Покажеш командирові “Шукача”. Карт-бланш на спецрейс візьмеш у сейфі в рубці крейсера, шифр на зворотному боці значка. Треба встигнути на Тритон і зупинити вибух. Роби що хочеш, але встигни! І повернись! Це наказ!

Гнат узяв значок, підвівся і скорчився від болю.

— Що таке? — з тривогою запитав Керрі.

— Спина… Нічого, мине…

Гнат поцілував Аларіку і попрямував до швидкольота Йоса. Оглянувся, на мить зупинився. Його обличчя відбило душевну муку. Керрі заспокійливо кивнув:

— Не хвилюйся за неї, синку. Все буде гаразд. Хай тобі щастить!

Подумки він уже бачив, як стартує з полігона потужний зореліт, беручи курс на Тритон, як тисячі, десятки тисяч людей уклякли біля віомів зв’язку, на станціях СПАС, готові на перший поклик кинутися на допомогу.

“Нелегко тобі доведеться, хлопче, — зітхнув він. — Але найважчий крок ти вже зробив — подумав про інших. Не про себе — про інших розумних істот! І, отже, подумав про майбутнє! А це дуже непросто — пам’ятати про інших, не знаючи, хто вони й де…”

“А чи не час втрутитися?” — почувся раптом у свідомості негучний голос.

“Ні, — подумки відповів Керрі. — Я й так уже втрутився. Він устигне…”

“Хочеш сказати, що контроль більше не потрібен?”

“Не контроль — спостереження. Вони зрозуміли натяк, я бачу. Але ще довго вони шукатимуть контакту з Оком. Доти, доки не пересвідчаться, що Око — це вони самі, тільки на десять тисяч років старші”.

“І все-таки зникати тобі рано. Довго ще людський слід буде для нас знаком особливої уваги, знаком біди, поки вони, наші предки й твої сучасники, не навчаться уважно дивитися собі під ноги…” — Голос виплив із свідомості й загубився в шумах зоряного вітру.

Керрі Йос, примружившись, дивився в нічне небо Землі.

— Вони навчаться, — прошепотів він. — Неодмінно навчаться.