Патруль часу

10 вересня 1987 року

«Чудова самотність». Авжеж, Кіплінг міг так сказати. Пригадую, як мурахи пробігли в мене по спині, коли я вперше почула ці його слова. Дядько Стів читав мені цей вірш[179]. Хоча відтоді минуло вже, мабуть, кільканадцять років, але вони діють на мене так само. Вірш, звичайно, про море й гори; але такими і є Галапагоси, Зачаровані острови.

Сьогодні мені потрібно бодай дещиці тієї самотності. Туристи здебільшого — веселі й приємні люди. Та все ж коли день у день водиш їх тими самими маршрутами, знову й знову відповідаючи на ті самі запитання, це таки починає тебе стомлювати. Але тепер туристів стало менше, моя літня робота незабаром скінчиться, і я повернуся додому, до Штатів, де почну вчитися в аспірантурі. Більше такої нагоди не трапиться.

— Вандо, люба!

Роберто вжив слово «querida», що могло означати значно більше. Але не конче. Поки я на мить замислююся над цим, він каже далі:

— Будь ласка, дозволь мені принаймні супроводжуватися тебе.

Хитаю головою.

— Мені шкода, мій друже. — Знову не зовсім точно: «amigo» теж годі перекласти однозначно. — Я ні на кого не серджуся. Аж ніяк. Я лише хочу кілька годин побути на самоті. Тобі хіба ніколи цього не хочеться?

Я кажу правду. Мої колеги-гіди — хороші люди. Я хотіла б, щоб ті приятельські стосунки, які в мене тут зав’язалися, збереглися. Так, звісно, і буде, якщо ми знову зберемося разом. Але певності в цьому немає. Може, я матиму змогу повернутися сюди наступного року, а може, й не матиму. Зрештою, може, мені вдасться здійснити свою мрію і приєднатися до персоналу дослідницької станції Чарльза Дарвіна, а може, й не вдасться: вони не беруть багато науковців, а тим часом якась нова мрія може нагодитися й захопити мене. Ця подорож човном ушістьох по архіпелагу і з дозволом на ночівлю в наметах цілком може стати кінцем того, що ми назвали «el companerismo», себто товариство. Одна-дві листівки на Різдво — ось і все, гадаю, що лишиться по ньому.

— Тобі потрібен захист, — продовжує далі Роберто у своєму драматичному стилі. — Той дивний чоловік, про якого нам казали, розпитував по всьому Пуерто-Айора про молоду біляву північноамериканку.

Дозволити Роберто мене супроводжувати? Я вагаюся. Він вродливий, веселий на вдачу та ще й джентльмен. Наші стосунки не можна назвати романом, але за ці кілька місяців ми доволі тісно зблизилися. Хоча Роберто ніколи мені цього не казав, та я знаю, як він сподівався, що ми станемо ще ближчими. Цьому було нелегко опиратися.

Але опиратися треба було, радше заради його ж добра, ніж мого. Не через національність Роберто. Як на мене, з усіх країн Латинської Америки Еквадор — це та, де янкі почуваються найкраще, майже як удома. За нашими стандартами там усе працює правильно. Кіто просто чарівне, і навіть Гуаякіль — потворне, задушене смогом, кипуче місто — скидається на Лос-Анджелес. А проте Еквадор — не Сполучені Штати, і якщо дивитися з цього боку, то в мене виникає багато складнощів, починаючи з того, що я досі не певна того, коли буду готова десь осісти, якщо взагалі колись буду.

Тому, сміючись, відповідаю:

— О так, мені розповідав на пошті сеньйор Фуентес. Бідолашний, він мав такий схвильований вигляд! Казав, що той незнайомець був дивно вдягнений, мав незвичний акцент і все таке інше. Хіба він досі не знає, які диваки часом сходять з круїзних лайнерів? І скільки білявок буває на Галапагосах? Сотень п’ять на рік?

— У кожному разі, — додає Дженніфер, — як цей таємний Вандин обожнювач дістанеться до неї? Уплав?

Нам відомо, що відтоді як ми полишили Санта-Крус, жоден корабель не причалював до Бартоломе; яхт поблизу нема, а тутешніх рибалок кожен упізнав би.

Роберто червоніє під засмагою — до слова, ми всі тут засмаглі. Я співчутливо поплескую його по руці й кажу до решти:

— Розважайтеся, хлопці й дівчата, пірнайте, плавайте під водою чи робіть що кому подобається. Я повернуся вчасно, щоб допомогти з вечерею.

Тоді швидко рушаю від бухти. Мені справді вкрай потрібно побути наодинці з цією чудернацькою, жорсткою і прекрасною природою.

Пірнаючи, я могла б розчинитися в ній. Вода тут прозора, наче скло, і шовковиста на дотик; раз по раз трапляються пінгвіни, що радше немовби летять у ній, а не пливуть; танець рибок схожий на феєрверк; морські водорості велично погойдуються, наче витанцьовують гулу[180]; а ще можна потоваришувати з морськими левами. Але інші пірнальники надто балакучі. І хай вони дуже милі люди, та я хочу спілкуватися лише з природою. Я не могла в цьому перед усіма зізнатися. Це прозвучало б надто пафосно, немовби я з «Ґрінпісу» або з Берклійської Народної Республіки[181].

Тепер, коли позаду лишилися білий черепашковий пісок і мангрові зарості, здається, ніби під ногами у мене сама випалена земля. Бартоломе, як і його побратими, — острів вулканічного походження, але на ньому майже немає родючого ґрунту. Вже починає припікати ранкове сонце, а на небі — ні хмаринки, щоб погамувати цей пал. Де-не-де стримлять хирляві чагарі й кущики трави, але й ті трапляються чимраз рідше, що ближче я підходжу до Піннакл-Рок[182]. Мої «адідаси» шепочуться про щось із темною лавою в палахкій тиші.

А втім… серед каміння й калюж, що лишилися після припливу, метушаться яскраві помаранчево-блакитні краби. Прямуючи в глиб острова, я помічаю ящірку — цей вид трапляється тільки тут. Я стою за крок від тваринки із синіми лапками: дурненька, замість шугнути навтьоки, просто дивиться на мене — наївне створіннячко. Перед очима пурхають зяблики. Це галапагоські зяблики, або ж в’юрки, ті самі, що допомогли Дарвінові збагнути, як з плином часу змінюються живі організми. У повітрі кружляє білий альбатрос. Ще вище за нього ширяє фрегат. Я беру бінокль, що висить у мене на шиї, і ловлю очима гордовиті обриси розпростертих у морі сонячного світла крил, роздивляюся роздвоєний хвіст, який скидається на дві шаблі з піратського прапора.

Тут немає стежок, якими я зазвичай воджу туристів і з яких не дозволяю їм сходити. Еквадорські закони щодо цього суворі. Попри вкрай обмежені ресурси, влада робить велику справу, намагаючись захистити й відновити довкілля. Я ступаю обережно, як і годиться біологині.

Я планую обійти довкола східного краю острівця, а потім стежиною зі східцями вибратися на центральну вершину, з якої розгортається приголомшливий краєвид на острів Сантьяґо й на безкрайню просторінь океану. Сьогодні все це належатиме тільки мені. Мабуть, саме там я і з’їм той перекус, який прихопила із собою. А пізніше, можливо, спущуся до бухти, скину із себе сорочку й джинси і з насолодою скупаюся на самоті, перш ніж повернути на захід.

Тільки будь обережною, дівчинко! Ти лише за якихось двадцять кілометрів нижче від екватора. Тутешнє сонце вимагає до себе серйозного ставлення. Я опускаю криси свого капелюха й зупиняюся, щоб ковтнути води з фляги.

Віддихуюся й роззираюся довкола. Я вже трохи піднялася схилом, і тепер, щоб вийти на стежку, потрібно спуститися. Пляжу й нашого табору не видно. Натомість я бачу безладні навали каміння, що простяглися аж до затоки Саллівана, сліпучо-блакитну воду й сірувате громаддя Пойнт-Мартінес, що здіймається над великим островом. Чи це не яструб там? Беру в руки бінокль.

Спалах у небі. Відблиск металу. Літак? Ні, не може бути. Уже нічого нема.

Спантеличена, опускаю бінокль. Я чимало чула про літаючі тарілки, чи то пак НЛО, висловлюючись не так зневажливо, але ніколи серйозно не сприймала ці чутки. Батькові вдалося прищепити нам здоровий скептицизм. Не дивно, адже він інженер-електронік. Ось дядько Стів — археолог, він значно більше мандрував і стверджує, що у світі багато всякого, чого ми не розуміємо. Думаю, я ніколи не дізнаюся, що саме бачила. Час рухатися далі.

Аж тут, немов нізвідки, раптовий подув вітру. М’яко вдаряє повітря. На мене падає тінь. Я підводжу очі догори.

Цього не може бути!

Футах у десяти наді мною без жодної опори безгучно висить щось на кшталт величезного мотоцикла, тільки без коліс та з іншими суттєвими відмінностями. Чоловік на передньому сидінні стискає щось, що має бути кермом. Я бачу незнайомця з неймовірною чіткістю. Кожна секунда тягнеться, наче вічність. Мене охоплює жах, якого я не відчувала відтоді, як у сімнадцять років під час зливи їхала гірською дорогою неподалік Біґ-Суру, і машину занесло.

Тоді мені вдалося викрутитися. А це ось видиво не щезає.

Чоловік, що сидить за кермом, середній на зріст, худорлявий, але плечистий. Смаглява шкіра, віспувате обличчя, гачкуватий ніс, чорне волосся спадає на вуха, борода й вуса підстрижені, але вже починають кошлатіти. На додаток до чудернацької машини — не менш чудернацьке вбрання. Чоботи з вислими халявами, зібгані коричневі панчохи, що визирають з-під коротких мішкуватих бриджів, вільна сорочка з довгими рукавами, схоже, шафранового кольору, поверх неї — брудно-сталевий нагрудний панцир, шолом, червоний плащ, шпага в піхвах на лівому стегні…

Немов із далекого далеку лунає голос:

— Ви сеньйорита Ванда Тамберлі?

Якимось чином це приводить мене до тями — тієї миті, коли я вже готова була заверещати. Хай що відбувається, я дам цьому раду. Зовсім не обов’язково впадати в істерику. Що це? Кошмар, марево? Не думаю. Сонце пече мені в спину, жаром віддає від скель, море неймовірно яскраве, і я можу перерахувати голки на он тому кактусі. Розіграш, фокус, психологічний експеримент? Видається малоймовірнішим за саму цю з’яву… Чоловік говорить кастильською іспанською, але з акцентом, якого я досі ніколи не чула.

— Хто ви? — насилу витискаю зі свого горла. — Що вам треба?

Губи його напружені. Зуби погані. Голос напівлютий-напіврозпачливий.

— Хутчіш! Я мушу знайти Ванду Тамберлі. Її дядькові Естевану загрожує жахлива небезпека.

— Це я, — вихоплюється з мого рота.

Чоловік уривчасто сміється. Його машина зненацька падає на мене. Утікати!

Він наздоганяє мене, перехиляється й обхоплює правою рукою за талію. Я відчуваю його сталеві м’язи. Нападник відриває мене від землі. Цьогоріч я відвідувала курси самооборони. Розчепіреними пальцями намагаюся штирхнути йому в очі. Але в незнайомця швидка реакція. Він відбиває мою руку вбік. Відтак щось перемикає на приладовій панелі. Враз ми переносимося кудись в інше місце.

3 червня 1533 року (за юліанським календарем)

Цього дня перуанці доправили до Каксамалки чергову партію скарбів, призначених для викупу з полону їхнього правителя. Луїс Ільдефонсо Кастелар-і-Морено побачив їх ще здалеку. Він саме муштрував свою кінноту і вже закінчував, адже сонце сідало за гірські вершини на заході. Тіні в долині видовжилися, блищала річка й золотавилися клуби пари, здіймаючись від гарячих джерел, що постачали воду до лазень Верховного інки. Південним шляхом тяглася вервечка лам і людей-носіїв, виснажених вантажем і дорогою. Тутешні жителі, які працювали в полях, спинилися, щоб подивитися на валку, відтак поспішно повернулися до роботи. Покірність була у них у крові, незважаючи на те, хто їхній володар.

— Ти за старшого, — наказав Кастелар своєму заступникові й пришпорив коня. Одразу за мурами містечка він натягнув повіддя і став чекати на валку.

Ліворуч вершник помітив якийсь рух. З проходу між двома тинькованими глиняними будинками під очеретяними стріхами вийшов чоловік. Він був високий; якби вони стали поруч, новоприбулий виявився б вищий за Кастелара дюйми на три, якщо не більше. Волосся довкола тонзури було такого самого попелясто-коричневого кольору, як і францисканська сутана, але на гострому світлому обличчі ані вік, ані віспа не лишили своїх слідів; усі зуби також були цілі. Хоча відтоді, як вони бачилися востаннє, минув не один тиждень і сталося чимало пригод, Кастелар пізнав брата Естевана Танакіля. Той теж пізнав вершника.

— Мої вітання, велебний отче, — мовив Кастелар.

— Нехай буде з тобою Господь, — відказав чернець і став поруч із конем.

Валка зі скарбами наблизилася до них і рушила далі. У місті почулися радісні вигуки.

— Ах, — задоволено промовив Кастелар, — чи не прекрасне видовище?

Не діставши відповіді, він поглянув униз. На обличчі францисканця відбивався біль.

— Щось не так? — запитав Кастелар.

Танакіль зітхнув.

— Нічого не можу із собою вдіяти. Я бачу, наскільки змучені ці люди, як сильно збиті їхні ноги. Я думаю про той віковічний набуток, який вони несуть, і про те, як його у них забрали.

Кастелар напружився.

— Ви засуджуєте нашого капітана?

«Дивний чоловік, це щонайменше, — подумав він. — Узяти хоча б його орден: майже всі ченці в цій експедиції — домініканці. Бог його зна, як Танакіль взагалі тут опинився і чим врешті заслужив довіру Франсіско Пісарро. Хоча цим останнім він завдячує, мабуть, своїй навченості й лагідній вдачі — рідкісним рисам у цьому товаристві».

— Ні-ні, звісно, ні, — відказав чернець. — Та все ж… — він не доказав.

Кастелар скривився. Йому здавалося, він знав, що відбувається у цій голові з поголеною маківкою. Він і сам не був певен у правильності того, що вони вчинили торік. Верховний інка Атауальпа прийняв іспанців з миром і дозволив їм розташуватися в Каксамалці. На їхнє запрошення він прибув до міста, щоб провадити перемови, але просто в паланкіні вскочив у засідку. Його почет постріляли й порубали сотнями, а він сам перетворився на бранця. Тепер на його заклик підданці збирали скарби по всій країні, щоб наповнити одну кімнату золотом, а другу — двічі сріблом. Такою була ціна свободи Атауальпи.

— Така воля Божа, — різко промовив Кастелар. — Ми принесли цим язичникам істинну віру. З їхнім правителем поводяться добре, хіба ні? З ним поруч навіть його дружини й слуги, які дбають за нього. Що ж до викупу, Христос… — він кахикнув, — чи святий Яків, як кожен добрий правитель, щедро винагороджує своїх воїнів.

Чернець звів погляд на вершника й стримано всміхнувся. Здавалося, він хоче зауважити, що проповідь — це не солдатська справа. Але тільки стенув плечима й промовив:

— Сьогодні ввечері побачимо, як щедро.

— Авжеж, побачимо. — Кастелар відчув полегшення, отримавши змогу уникнути суперечки. Колись він теж вивчав богослов’я й готувався до вступу в чернечий орден, але не був прийнятий туди через зв’язок з однією дівчиною. Потім під час війни з Францією записався до війська і врешті-решт вирушив за Пісарро до Нового Світу, сподіваючись, що там йому, молодшому синові збіднілого ідальго з Естремадури, вдасться надбати якісь статки. Одначе він зберіг повагу до людей у сутані. — Я чув, ви оглядаєте кожну партію скарбів, перш ніж вона потрапляє до сховища.

— Хтось мусить це робити, хтось, хто може розпізнати витвір мистецтва, а не бачить перед собою лише купу металу. Мені вдалося переконати в цьому нашого капітана та його капелана. Вчені при королівському дворі й у Церкві будуть раді, що бодай частка цих знань уціліла.

— Гм. — Кастелар посмикав бороду. — Але чому ви це робите вночі?

— Ви й про це чули?

— Я вже давно повернувся. Мої вуха повні чуток.

— Насмілюся зауважити, про вас чуток ходить чи не найбільше. Я й сам хотів би з вами докладно порозмовляти, адже той перехід, який здійснив ваш загін, — це справжній подвиг.

Перед Кастеларовими очима безладною процесією промайнули події минулих місяців. Ернандо Пісарро, брат їхнього капітана, повів загін сміливців на захід через «Кордильєри» — дивовижні велетенські гори з паморочливо-глибокими проваллями й бурхливими річками — і вийшов на узбережжя океану до міста Пачакамак і його таємничого храму з оракулом.

— Ми не домоглися значних успіхів, — промовив Кастелар. — Найбільшим нашим здобутком став індіанський воєначальник Чалкучіма. Тепер він тут, разом із Атауальпою, під нашим наглядом… Але ви збиралися розповісти мені, чому оглядаєте скарби лише після заходу сонця.

— Щоб не пробуджувати зайвої жадібності й незгоди, більшої за ту, що вже завдає нам прикрощів. Люди стають дедалі нетерплячішими, прагнуть якомога швидше поділити здобич. До того ж сатана найсильніший уночі. Я проказую молитви над речами, які були присвячені фальшивим богам.

Останній носій проплентався повз них і зник за міськими мурами.

— Мені хотілося б побачити скарби, — мовив Кастелар. У голові спалахнула раптова думка: «А чом би й ні?» — Я піду з вами.

— Що? — злякано перепитав Танакіль.

— Я не заважатиму вам. Просто подивлюся.

Ченцеві це вочевидь не сподобалося.

— Вам треба спершу отримати дозвіл.

— Навіщо? У мене достатньо високий чин. Мені ніхто не заборонить. Ви щось маєте проти? Я гадав, ви зрадієте товариству.

— Ви знудитеся. Як і всі інші. Ось чому я зазвичай працюю сам.

— Мені не звикати стояти на варті, — розсміявся Кастелар.

— Ну гаразд, доне Луїсе, коли вже ви так наполягаєте… — здався Танакіль. — Зустрінемося після повечірні біля Зміїного будинку, як його тут називають.

Над верхогір’ями яскраво сяяли незчисленні зорі, половина з них або й більше невідомі для європейського ока. Кастелара пройняв дрож, й іспанець щільніше загорнувся у плащ. Його дихання вихоплювалося парою, кроки дзвінко відлунювали по твердо втоптаних вулицях. Примарне в темряві, його зусібіч оточувало місто Каксамалка. Кастелар радів, що мав панцир, шолом і шпагу, хоч вони начебто й були тут непотрібні. Індіанці називали цю землю Тавантинсую, Чотири Чверті Світу, і назва ця для держави, що розмірами значно перевершувала Священну Римську імперію, видавалася чомусь більш підхожою, ніж Перу: ніхто навіть достеменно не знав, що означало це слово. Чи ж вони насправді підкорили її? Чи зможуть узагалі колись підкорити повністю цю країну разом з її народами та їхніми богами?

Такі думки не личать християнинові. Кастелар поквапився далі.

Побачивши вартових біля скарбівні, він дещо заспокоївся. Світло ліхтаря відбивалося від їхніх обладунків, пік, мушкетів. Це були ті залізні відчайдухи, що припливли з Панами, пройшли маршем через джунглі, болота й пустелі, розбили всіх ворогів і звели твердині. Жменька їх подолала гори, що сягають неба, захопила самого правителя язичників і наклала на них данину. Жоден чоловік чи демон не пройде повз них без дозволу і не зупинить їх, коли вони вирушать далі.

Вартові знали Кастелара й відсалютували йому. Брат Танакіль уже чекав на нього з ліхтарем у руці. Він повів кіннотника в будинок, надвірок якого був прикрашений різьбою у вигляді змії — такої, що, мабуть, жодному білому чоловікові не з’являлася в найжаскішому сновидді.

Будівля була велика, з багатьма кімнатами, зведена з кам’яних блоків, обтесаних і вкрай ретельно припасованих один до одного. Покрівля будинку, що раніше правив за палац, була дерев’яною. На входи іспанці поставили міцні двері, тоді як індіанцям вистачало очеретяних або полотняних завіс. Одні з таких дверей Танакіль зачинив за ними.

Тіні заполонили кутки й, спотворені, застрибали по рештках настінного розпису, який затерли ревні святі отці. Принесені сьогодні скарби лежали в передпокої. Кастелар побачив у глибині коридору блиск, і йому трохи запаморочилось у голові, коли він подумав, скільки благородного металу там уже скинуто.

Він пожирав очима ті скарби, що прибули сьогодні — й наразі мав удовольнитися цим. Люди Пісарро поспіхом порозв’язували пакунки, щоб упевнитися щодо вмісту, та так і покидали їх лежати. Завтра вони все зважать й докладуть до решти. Під Кастеларовими чоботами й Танакілевими сандаліями шаруділи мотузки й пакувальний матеріал.

Чернець поставив ліхтар на глиняну долівку й присів навпочіпки. Він підняв золоту чашу, підніс її до кволого світла, похитав головою і щось пробурмотів. На чаші була вм’ятина, фігурки, вилиті на ній, пошкодилися.

— Той, хто приймав цю річ, впустив її або вдарив носаком. — Невже в голосі Танакіля бриніла лють? — Дбають про витвори людських рук не більше, ніж тварини.

Кастеляр взяв у ченця чашу й зважив її на руці. «Не менше, ніж чверть фунта», — прикинув він і промовив:

— А навіщо про них дбати? Якщо все невдовзі піде на переплавку.

— Ваша правда, — з гіркотою погодився чернець. По якійсь хвилі додав: — Кілька предметів, які могли б зацікавити короля, будуть збережені. Я відбираю найкращі, сподіваючись, що Пісарро дослухається до мене й не переплавить їх. Але переважно він мене не слухає.

— Яка різниця? Все, що тут, однаково потворне.

У сірих очах ченця, які він звів на кіннотника, був докір.

— Я думав, що ви, можливо, трохи мудріший, більш здатний усвідомити, що… звеличувати Бога люди можуть багатьма способами, зокрема й через ту красу, яку творять своїми руками. Ви ж здобули освіту, хіба ні?

— Знаю латину. Читати, писати, рахувати. Трохи історії та астрономії. Але, боюся, з моєї голови багато що вивітрилося.

— А ще ви подорожували.

— Воював у Франції та Італії. Знаю кілька слів тими мовами.

— Здається, ви знаєте ще й мову кечуа.

— Ледь-ледь. Щоб тубільці не придурювалися чи не змовлялися просто перед тобою. — Кастелар відчув, що його м’яко допитують, промацуючи, і змінив тему: — Ви казали мені, що описуєте все? А де ж ваше перо й папір?

— У мене чудова пам’ять. Як ви зауважили, немає сенсу робити облік тих речей, які незабаром стануть злитками. Але треба подбати, щоб у них не збереглося жодного прокляття, жодного чаклунства…

Промовляючи це, Танакіль сортував і розкладав перед собою предмети: прикраси, тарелі, посудини, статуетки — безглуздо-чудернацькі в Кастеларових очах. Вишикувавши їх перед собою, чернець сягнув до торбинки, що висіла в нього на поясі, і дістав звідти якусь дивовижну річ. Кастелар нахилився й примружився, щоб краще роздивитися.

— Що це таке? — запитав він.

— Ковчег. Тут зберігається фаланга пальця святого Іполіта.

Кастелар перехрестився, але все ж придивився ближче.

— Ніколи такого не бачив.

Предмет був завбільшки з долоню, із заокругленими краями, чорний, зверху на ньому — викладений перламутром хрест, спереду — два скельця, що скидалися на лінзи.

— Рідкісна річ, — пояснив чернець. — Залишили маври, коли покидали Ґранаду. Церква благословила його і зробила вмістилищем святих мощей. Єпископ, який дав мені цей ковчег, стверджував, що він має особливу силу проти язичницької магії. Капітан Пісарро й брат Вальверде погодилися, що буде розумно й аж ніяк не зашкодить, якщо я кожен предмет з інкських скарбів піддам дії цієї святині.

Танакіль улаштувався на підлозі зручніше, взяв невеличку золоту фігурку якогось звіра й став обертати її у лівій руці перед скельцями ковчега, якого тримав у правій. Його губи безгучно ворушилися. Закінчивши, він відставив фігурку й узявся до наступної речі.

Кастелар переступав з ноги на ногу.

По якомусь часі Танакіль усміхнувся до нього й мовив:

— Я попереджав вас, що буде нудно. Це триватиме кілька годин. Тому краще йдіть спати, доне Луїсе.

Кастелар позіхнув.

— Думаю, ви праві. Дякую за люб’язність.

Свист повітря й глухий удар змусили його рвучко обернутися. На якусь мить Кастелар заціпенів, не вірячи своїм очам.

Біля стіни з’явився якийсь предмет — масивний, тьмяно-блискучий, мабуть, зі сталі, з парою держаків попереду й двома сідлами без стремені. Іспанець бачив усе чітко, бо передній вершник тримав кийок, що випромінював світло. На обох чоловіках було обтягуюче чорне вбрання. Їхні руки й обличчя різко контрастували з ним — білі, наче крейда, гладенькі, неприродні.

Брат Танакіль скочив на ноги й закричав. Закричав не іспанською.

За ту коротку мить, протягом якої це сталося, Кастелар встиг помітити здивування на обличчях прибульців. Чаклуни чи чорти з пекла, вони не всемогутні, сили їхні — ніщо перед Богом і Його святими. Кастелар вихопив шпагу й кинувся на них.

— Сант-Яґо[183] з нами! Вперед! — проревів він давній бойовий клич, з яким його предки виганяли маврів з Іспанії назад до Африки. «Треба зчинити такий галас, щоб почули вартові й…»

Передній вершник здійняв трубку. Щось зблиснуло. Кастелар провалився в небуття.

15 квітня 1610 року

«Мачу-Пікчу!» — миттєво впізнав Стівен Тамберлі, коли отямився. А тоді: — «Ні. Не зовсім. Місто не таке, яким я його знав. У якому я році?»

Він зіп’явся на ноги. Ясність у думках і відчуттях підказала, що його приголомшили електронним паралізатором, імовірно, моделі двадцять четвертого століття або пізніше. Нічого дивного. Ось що його вразило аж до живого, то це поява тих людей на машині, яку розроблять лише за кілька тисяч років після його народження.

Довкола здіймалися знайомі йому гірські вершини, повиті імлою, вкриті тропічною зеленню навіть на такій висоті — лише найвіддаленіші біліли сніговими шапками. У небі ширяв кондор. Золотаво-блакитний ранок затопив світлом каньйон річки Урубамби. Але внизу не було ні залізничної колії, ні станції. Єдина дорога, яку бачив тепер Тамберлі, була та, яку побудували ще інкські інженери.

Він стояв на платформі, яка похилим містком з’єднувалася з найвищою точкою на стіні, що височіла над ровом. Унизу розкинулося місто. Воно чіплялося за скелі, линуло в повітрі, утворене будівлями з кладеного насухо каменю, сходами, терасами, майданчиками — величне, як самі гори. Якщо бескиддя немов зійшли з картин китайських художників, то творіння будівничих могло б пасувати до середньовічної південної Франції, хоч і не цілком, бо було надто чужинницьким, надто сповненим свого особливого духу.

Віяв прохолодний вітерець. Його шум був єдиним звуком, який Тамберлі чув крізь гупання крові у скронях. У цитаделі не видно було жодного руху. Раптом, зі швидкістю, з якою працює мозок у критичній ситуації, Тамберлі усвідомив, що місто покинуте не так давно. Усе вже поросло травою і кущами, але що вони, що погода тільки-тільки почали свою руйнівну роботу. Це мало про що казало, адже до 1911 року, коли Гірам Бінґем відкриє це місце, було ще далеко. Однак Тамберлі помітив кілька майже цілих будівель з тих, які він пам’ятав зруйнованими або й узагалі не пам’ятав. Де-не-де виднілися рештки дерев’яних і солом’яних покрівель. А ще…

А ще Тамберлі був не сам. Поруч із ним сидів Луїс Кастелар, спантеличений вираз на обличчі іспанця поступався місцем лютому вищиру. Довкола юрмилися чоловіки й жінки, насторожено позираючи на них. Біля краю платформи стояв хроноцикл.

Насамперед Тамберлі усвідомив, що на нього наставили зброю. Тоді придивився до людей, що його оточували. Таких у своїх мандрах він ще ніколи не зустрічав. Сама чужинність робила їх подібними одне до одного. Їхні обличчя мали тонкі, немов різьблені, риси, високі вилиці, вузькі носи, великі очі. Попри темне, як вороняче крило, волосся, шкіра була алебастрово-біла, а очі — світлі. У чоловіків, схоже, зовсім не росли вуса й бороди. Усі високі, стрункі, зграбні. І чоловіки, і жінки одягнуті у вузькі комбінезони без видимих швів чи застібок, на ногах — м’які півчоботи того самого глянсово-чорного кольору. Більшість одягу було оздоблено срібними візерунками, подібними до східних орнаментів, а дехто ще мав на собі яскраві червоні, помаранчеві або жовті плащі. До широких поясів були припасовані кишені й кобури. Волосся спадало на плечі, перехоплене простою наголовною пов’язкою, візерунчастою стрічкою або діадемою, що зблискувала діамантами.

Їх було чоловік тридцять. Усі мали молодий — чи то непідвладний вікові? — вигляд. Тамберлі подумав, що, мабуть, ці люди мають за собою чимало років життєвого ресурсу. Це виявлялося як у гордовитій поставі, так і в настороженості, що прозирала поверх спокійного самовладання — своєю поведінкою вони скидалися на великих кішок.

Кастелар люто зиркав навсібіч. У нього забрали кинджал і шпагу, яка зблискувала в руках одного з незнайомців. Іспанець напружився, немовби готуючись до нападу. Тамберлі схопив його за руку.

— Заспокойтеся, доне Луїсе, — мовив він. — Це безнадійно. Закликайте на допомогу всіх святих, якщо хочете, тільки сидіть тихо.

Іспанець пробурчав щось, але послухався. Крізь рукав сорочки Тамберлі відчув, що Кастеларом аж трясе. Один із незнайомців промовив щось воркітливою і щебетливою мовою. Інший зробив знак, немовби закликаючи до мовчанки, і виступив наперед, рухаючись граційно, ніби текуча вода. Вочевидь, він був тут головним. Чоловік мав орлині риси обличчя й зелені очі. Повні губи кривилися в посмішці.

— Вітаю вас, неочікувані гості, — промовив він бездоганною темпоральною — мовою, яку зазвичай вживали патрульні, а також багато простих мандрівників у часі. Машина теж не відрізнялася від тих, якими користувалися в Патрулі, однак, поза всяким сумнівом, перед Стівеном стояв злочинець, ворог.

Тамберлі судомно втягнув повітря.

— Який… тепер рік? — пробелькотів він.

Краєм ока він помітив Кастеларову реакцію на те, що брат Танакіль заговорив невідомою мовою: здивування, страх, злість.

— За ґриґоріанським календарем, до якого, як я розумію, ви більше призвичаєні, сьогодні п’ятнадцяте квітня 1610 року, — відказав незнайомець. — Насмілюся припустити, ви упізнали місто, хоча вашому супутникові воно вочевидь невідоме.

«Звісно, невідоме, — промайнуло в голові у Тамберлі. — Місто, яке тубільці пізнішої доби назвали Мачу-Пікчу, заснував інка Пачакутек як священний притулок для „дів сонця[184]“. Воно втратило своє значення, коли осередком опору іспанцям стала Вількабамба. А невдовзі європейські завойовники захопили в полон і стратили Тупака Амару, останнього, хто носив титул Верховного інки до Андського відродження в двадцять другому столітті. Тож конкістадори так і не дізналися про існування цього міста, що простояло покинуте й забуте всіма, окрім кількох бідних селян, аж до 1911 року…»

Немов здалеку, до нього долинуло:

— А ще насмілюся припустити, що ви агент Патруля часу?

— А ви хто? — здушено запитав Тамберлі.

— Обговорімо наші справи у зручнішому для цього місці, — відказав чоловік. — Це лише майданчик, на який повернулися наші розвідники.

Чому? Адже хроноцикл з точністю до секунди й до сантиметра міг з’явитися будь-де й будь-коли в межах свого радіусу дії: від цього місця до навколоземної орбіти, від цієї миті до епохи динозаврів або — якщо переміщуватися в майбутнє — епохи данелліанців, хоч це й було заборонено. Тамберлі подумав, що зловмисники, мабуть, побудували цей посадковий майданчик на очах у всіх, щоб відлякувати місцевих індіанців від міста. Розповіді про таємничі появи і зникнення з плином часу, коли одне покоління змінюватиметься іншим, забудуться, але до Мачу-Пікчу й далі остерігатимуться наближатися.

Більшість роззяв розійшлися у якихось своїх справах. Четверо охоронців з паралізаторами в руках пішли за своїм старшим і бранцями. Один із чужинців прихопив із собою шпагу іспанця, мабуть, як сувенір. Спочатку містком, потім переходами й східцями вони спустилися вниз, до будівель міста. Мовчанка, наче грубою повстю, огортала їх, доки ватажок не промовив:

— Ваш товариш, вочевидь, простий солдат, який цілком випадково опинився разом із вами? — Коли американець ствердно кивнув, він додав: — Що ж, тоді ми його відокремимо, поки я з вами розмовлятиму. Яроне, Сарніре, ви знаєте мову цього чоловіка. Допитайте його. Поки що тільки психологічними методами.

Вони підійшли до комплексу будівель, який Тамберлі знав — якщо правильно пригадував — під назвою Імператорський квартал. За зовнішнім муром виявилося невеличке подвір’я, де було припарковано ще один хроноцикл. Замість дверей і дахів у будинках, які оточували дворик, мерехтіли райдужні завіси. Тамберлі впізнав силові щити — пробити їх можна було хіба ядерним вибухом.

— В ім’я Боже! — скрикнув Кастелар, коли його підштовхнули копняком. — Що відбувається? Скажіть мені, доки я не збожеволів!

— Заспокойтеся, доне Луїсе, заспокойтеся, — хутко відказав Тамберлі. — Ми в полоні. Ви бачили, на що здатна їхня зброя. Виконуйте їхні накази. Може, небо змилосердиться над нами, але самі ми тут безпорадні.

Іспанець зціпив зуби й пішов до меншої будівлі з тими двома, яким наказано було його допитати. Ватажок з рештою попрямували до найбільшої. Захисні бар’єри блимнули й зникли, пропускаючи обидві групи, а потім лишилися вимкненими, даючи змогу бачити каміння, небо, свободу. «Мабуть, щоб провітрити приміщення», — припустив Тамберлі: кімната, куди його завели, схоже, давно не використовувалася.

Вікон не було, але сонячне проміння, поєднуючись із сяйвом силової запони над їхніми головами, давало достатньо світла. На підлозі лежало темно-синє покриття, що злегка пружинило під ногами, немов живі м’язи. Два крісла й стіл мали майже звичну форму, а ось темний і блискучий матеріал, із якого їх було зроблено, Тамберлі бачив уперше. Також геть не відоме йому було призначення речей, які лежали на поличках чогось, що, мабуть, правило за шафу.

Обабіч виходу стали охоронці — чоловік і жінка, що не поступалася йому суворістю. Ватажок сів і запропонував Тамберлі зробити те саме. Крісло підлаштовувалося під форму його тіла, відгукуючись на кожен рух. Чужинець вказав на карафку й келихи, що стояли на столі. Ті були з муранського скла — венеційська робота приблизно цієї самої епохи, оцінив Тамберлі. Куплені? Вкрадені? Відібрані? Охоронець плавним рухом опинився біля столу й наповнив обидва келихи. Ватажок і Тамберлі взяли їх.

Усміхаючись, чужинець здійняв свій кубок і промурмотів:

— Ваше здоров’я.

Це мало означати: «Краще тобі робити те, що кажуть, якщо хочеш його зберегти».

Вино було терпке, схоже на «шаблі», і так тонізувало, що Тамберлі замислився, чи не додали до нього якихось стимуляторів. У майбутньому біохімія людини буде досконало вивчена.

— Що ж, — промовив ватажок. Голос його лишався м’яким. — Немає жодних сумнівів, що ви з Патруля. Ви тримали в руці голографічний записувач. А Патруль ніколи б не дозволив вештатися в такому критичному моменті якомусь мандрівникові з іншого часу, окрім свого агента.

Тамберлі перехопило горло. Язик перетворився на дерев’яний. Спрацював блок у його мозку, поставлений під час навчання в Академії Патруля часу: рефлекс, який не дозволяв виказати сторонній особі, що шляхами історії можна подорожувати вперед і назад.

— Е… е… я… — на чолі Стівена виступив холодний піт.

— Співчуваю. — «Це скидається радше на посміх». — Мені добре відомо про ваш психоблок. Але, наскільки я розумію, його дія не суперечить здоровому глузду. А що ми обоє мандрівники в часі, то ви можете вільно спілкуватися зі мною на цю тему, за винятком тих деталей, що їх Патруль бажає тримати в таємниці. Допоможе, якщо я відрекомендуюся? Меро Вараґан. Можливо, ви чули про мою расу. Ми відомі вам під назвою екзальтаціоністів.

Тамберлі пригадав достатньо, щоб жахнутися. «Тридцять перше тисячоліття… це було… буде… — Тільки темпоральна мова має відповідні дієслівні форми й часи, що надаються до опису таких ситуацій. — Це буде задовго до створення перших машин часу, однак обрані представники їхньої цивілізації знатимуть про подорожі в часі, подорожуватимуть самі, дехто долучиться до Патруля, як багато осіб з інших просторово-часових околів. Але… та доба мала своїх надлюдей, відчайдухів, створених методами генної інженерії для дослідження віддалених куточків космосу; їм стало тісно в межах їхньої цивілізації, яка для них була старша, ніж кам’яна доба для мене; вони повстали, зазнали поразки, змушені були втікати; однак встигли дізнатися велику таємницю про існування подорожей у часі. Якимось дивом їм вдалося захопити кілька машин часу, і „відтоді“ Патруль полює за ними, щоб вони не накоїли чогось невиправного, але мені нічого не відомо про звіти, які повідомляли б про їхнє затримання…»

— Я не можу сказати вам більше, ніж те, про що ви самі здогадалися, — заперечив Тамберлі. — Навіть якщо закатуєте мене до смерті, я не можу.

— Коли граєш у небезпечну гру, — відказав Меро Вараґан, — потрібно бути готовим до несподіваних ситуацій. Визнаю, ми не змогли передбачити, що застанемо вас у скарбниці. Думали, там нікого не буде вночі, тільки сторожа зовні. Втім, ми ніколи не скидали з рахунку імовірної зустрічі з Патрулем. Раоро, кірадекс.

Перш ніж Тамберлі встиг замислитися, що означає це слово, біля нього вже стояла жінка. Враз він збагнув її наміри, і його заполонив жах. Він спробував підвестися, ладен битися, пручатися, померти — будь-що, тільки не це.

Її паралізатор блимнув, настроєний так, щоб Тамберлі не знепритомнів. Його ноги підігнулись, і американець безвільно впав назад у крісло, яке обхопило його й не дало сповзти на підлогу.

Жінка підійшла до шафи й повернулася з якимось приладом — коробкою з під’єднаним до неї блискучим шоломом. Раора наділа півкулю американцеві на голову, а її пальці забігали по світних цятках — очевидно, це був пульт керування. У повітрі з’явилися якісь символи. Покази вимірювачів? Тіло Тамберлі, здавалося, опанувало гудіння. Воно дедалі посилювалося, аж доки американець розчинився в цьому гудінні й провалився у пітьму, з якої йшов цей звук.

Помалу Стівен виринав на поверхню. До нього повернувся контроль над м’язами, і він випрямився в кріслі. Однак тіло було цілковито розслаблене, наче після тривалого сну. Тамберлі немовби відокремився сам від себе, перетворився на стороннього, позбавленого емоцій спостерігача. А проте він був цілком притомний. Усі чуттєві деталі виступили наперед, загострилися: сморід брудної сутани й давно немитого тіла, холодне гірське повітря, що лине крізь дверний отвір, Глузлива посмішка Вараґана на Цезаревому профілі, Раора з приладом у руці, вага шолома, муха, яка сидить на стіні, немовби нагадуючи, що він такий самий смертний, як і вона.

Вараґан відхилився на спинку крісла, закинув ногу на ногу, склав кінці пальців докупи й промовив з химерною ввічливістю:

— Назвіть, будь ласка, ваше ім’я і походження.

— Стівен Джон Тамберлі. Народився в Сан-Франциско, штат Каліфорнія, Сполучені Штати Америки, двадцять третього червня 1937 року.

Він сказав цілковиту правду. Він не міг інакше. Чи то пак не могли його пам’ять, нерви, рот. Кірадекс був досконалим знаряддям допиту. Стівенові годі було навіть повністю усвідомити жах свого становища. Десь глибоко всередині нього щось відчайдушно репетувало, але свідомість його працювала, наче машина.

— А коли ви вступили до Патруля?

— У 1968 році.

Точнішої дати назвати він не міг: усе сталося поступово. Товариш по роботі познайомив зі своїми друзями, цікавими людьми, що, як згодом виявилося, промацували Тамберлі; зрештою він погодився пройти певні тести, буцімто для якогось психологічного дослідження; опісля йому розповіли про подорожі в часі й запропонували приєднатися до їхньої організації; Тамберлі радо пристав на пропозицію, у чому ніхто й не сумнівався. Нещодавно він розлучився з дружиною. Рішення далося б значно важче, якби йому постійно доводилося вести подвійне життя. Але й тоді — Тамберлі знав це — він би погодився, адже це давало змогу досліджувати світи, які доти були для нього лише руїнами, написами, черепками й кістками мерців.

— Який ваш статус в організації?

— Я не належу ні до силових, ні до рятувальних структур, ні до чогось іншого на кшталт цього. Я польовий історик. У рідному часі я був антропологом, працював серед індіанців кечуа, пізніше брав участь в археологічних дослідженнях у цьому регіоні. Це природним чином визначило вибір періоду іспанського завоювання Америки. Мені хотілося вивчати доколумбові цивілізації, але, звісна річ, це було неможливо. Я викликав би надто багато підозр.

— Зрозуміло. Як довго ви вже в Патрулі?

— Приблизно шістдесят років життєвого ресурсу.

Можна намотати цілі століття, стрибаючи вперед-назад у часі. Величезним бонусом роботи в Патрулі була можливість подовжити життя завдяки методам, що з’явилися в майбутньому. Певна річ, разом із цим приходив біль від того, що доводилося дивитися, як дорогі тобі люди старіють і помирають, ніколи не дізнавшись того, що знаєш ти. Щоб уникнути цього, ти з’являєшся в їхньому житті періодами — нехай думають, що ти багато подорожуєш, — і поступово зводиш контакти з ними нанівець. Бо ж їм не можна бачити, що роки до тебе милосердніші, ніж до них.

— Коли і звідки ви вирушили на це завдання?

— З Каліфорнії 1968 року.

Тамберлі підтримував свої давні стосунки довше, ніж більшість агентів. Він мав років дев’яносто життєвого ресурсу, біологічного віку — років тридцять, але постійний стрес і скорботи позначилися на його зовнішності, і в 1986 році Стівен цілком міг претендувати на п’ятдесят календарних років, хоча родичі й часто зауважували його молодий вигляд. Бог тому свідок: в житті патрульного поряд із пригодами не бракує і смутку. Надто багато доводиться всього бачити.

— Гм, поговорімо про це детальніше, — мовив Вараґан. — Спершу розкажіть мені про ваше завдання. Що саме ви робили в Кахамарці минулого століття?

«Пізніша назва міста», — відсторонено зауважив Тамберлі, тимчасом як його свідомість автоматично видала:

— Кажу ж: я польовий історик, що збирає інформацію про період іспанського завоювання Америки.

Він це робив не лише заради науки. Як міг Патруль підтримувати порядок на часових магістралях і охороняти від змін події людської історії, не знаючи, що це за події? Книжки часто помиляються, а багато ключових випадків узагалі не були задокументовані.

— Патруль влаштував мене під іменем Естевана Танакіля, ченця-францисканця, до експедиції Пісарро, коли той 1530 року знову вирушив із Іспанії до Америки. «До того, як Вальдзеемюллер наділив її цією назвою»[185]. — Я мав лише спостерігати і потай якомога більше записувати. «А ще намагався бодай трохи пом’якшити жорстокість цієї епохи». — Вам мусить бути відомо, що ці роки матимуть в історії велике значення — у майбутньому щодо мого рідного століття, у минулому — щодо вашого, — коли жителі Андського регіону відроджуватимуть свою історичну спадщину.

Вараґан кивнув.

— Авжеж, — мовив він невимушеним тоном. — Якби тут усе пішло інакше, то навіть двадцяте століття могло б уже бути геть інакшим. — Вараґан посміхнувся. — Припустімо, наприклад, що смерть Верховного інки Уайни Капака не спричинилася б до боротьби за трон між Атауальпою та його братом і держава інків не опинилася б у стані громадянської війни, коли прибула експедиція Пісарро. Ця жменька іспанських авантюристів навряд чи змогла б сама знищити могутню імперію. Завоювання Нового Світу вимагало би більше часу, більше ресурсів. А це вплинуло б на баланс сил у Європі, на яку напирали турки, тимчасом як Реформація руйнувала навіть ту позірну єдність, що існувала у християнському світі.

— Це ваша мета? — Тамберлі невиразно усвідомлював, що мав би відчувати лють, жах — будь-що, тільки не апатію. Та йому було майже нецікаво, що він почує у відповідь.

— Можливо, — насмішкувато відказав Вараґан. — А втім, люди, які виявили вас, були тільки розвідниками, що мали підготувати значно скромнішу операцію, а саме переміщення викупу за Атауальпу сюди. Хоча, звісно, така подія сама собою може призвести до вкрай неприємних наслідків. — Він розсміявся. — Натомість допоможе зберегти ці безцінні витвори мистецтва. Ви ж задовольнялися тільки тим, що робили з них голограми для прийдешніх поколінь.

— Для всього людства, — автоматично проказав Тамберлі.

— Ну, не для всього, а тільки для того, якому дозволено насолоджуватися плодами часових подорожей під пильним оком Патруля.

— Перемістити скарби… сюди? — промимрив Тамберлі. — У цей рік?

— Тимчасово. Ми розташувалися в цьому місці, тому що тут зручна база. — Вараґан насупився. — У нашому рідному околі від Патруля нікуди не сховаєшся. Пихаті свині! — Заспокоївшись, він повів далі: — Мачу-Пікчу нині таке ізольоване, що його не торкнуться значним чином жодні зміни в недалекому минулому, наприклад така дрібничка, як незбагненне зникнення викупу за Атауальпу, що станеться одної ночі. Але, щоб відшукати вас, Тамберлі, ваші колеги докладуть усіх зусиль. Вони схопляться за найменшу зачіпку, яку зможуть знайти. Нам треба дізнатися цю інформацію тепер, щоб передбачити їхні дії.

«Я мав би жахнутися аж до дна душі. Їм цілковито байдуже до наслідків… петлі на світових лініях, темпоральні вихори — вони ризикують знищити все майбутнє… Ні, не ризикують. Вони цілком свідомо прагнуть цього. Але я не відчуваю жаху. Та штука, що стискає мені череп, пригнічує всі людські почуття».

Вараґан подався вперед.

— Тому пропоную поговорити про ваше особисте життя, — мовив він. — Що ви вважаєте своєю домівкою? Яку родину маєте, друзів, знайомих?

Запитання швидко стали гострими як бритва. Тамберлі лише дивився й слухав, як майстерний допитувач видобував з нього одну подробицю за іншою. Коли щось особливо зацікавлювало Вараґана, він не зупинявся, доки не витягував усе до останку. Друга дружина Тамберлі мала б бути в безпеці: вона теж працює в Патрулі. Перша вийшла вдруге заміж і зникла з його життя. Але — о Боже! — брат Білл, його дружина… Тамберлі чув своє ж зізнання в тому, що небога для нього — немов рідна донька…

У дверному отворі потемніло. Досередини ввірвався Луїс Кастелар.

Блиснула шпага. Охоронець зігнувся вдвоє, упав і засіпався на підлозі. З горла, з якого вже не міг видобутися крик, червоним струменем ринула кров.

Раора кинула пульт керування кірадексом і схопилася за паралізатор, але Кастелар уже був біля неї. Лівою рукою він зацідив їй у підборіддя. Жінка поточилася, осіла на підлогу й, приголомшена, витріщилася на іспанця. Шпага його ще дзвеніла, коли Раора падала на підлогу. Вараґан схопився з крісла. Неймовірно спритний, він ухилився від удару, який мав би розполовинити його. Але приміщення було надто вузьке, щоб прослизнути до виходу. Кастелар зробив випад. Вараґан схопився за живіт. Кров зацебеніла йому поміж пальцями. Він прихилився до стіни й закричав.

Кастелар не став марнувати часу на те, щоб його прикінчити. Іспанець зірвав шолом з голови Тамберлі. Прилад з глухим стуком упав на підлогу. Повнота почуттів повернулася до американця — немов промінь сонця, що увірвався в його свідомість.

— Витягни нас звідси! — скреготнув Кастеларів крик. — Той чародійський кінь стоїть надворі…

Тамберлі, хитаючись, підвівся з крісла. Ноги ледве тримали його. Кастелар вільною рукою підтримав американця. Затинаючись, вони вибралися на подвір’я. Там чекав хроноцикл. Тамберлі виліз на переднє сидіння, Кастелар скочив на заднє. У брамі показався чоловік у чорному. Він щось закричав і сягнув по зброю.

Тамберлі вдарив по приладовій панелі.

11 травня 2937 року до Різдва Христового

Мачу-Пікчу щез. Довкола них нуртував вітер. У кількох сотнях футів унизу простяглася поросла буйнотрав’ям і деревами долина річки. Вдалині зблискував океан.

Хроноцикл падав. Повітря ревіло у вухах. Пальці намагалися намацати вмикач антигравітатора. Нарешті двигун прокинувся, падіння припинилося. Тамберлі плавно й безгучно посадив машину на землю.

Його почало трусити. Зір заслало темними клаптями.

Напад минув. Тамберлі усвідомив, що Кастелар стоїть біля нього, і відчув вістря шпаги біля свого горла.

— Злазь, — наказав іспанець. — Рухайся повільно. Руки підніми догори. Ти не чернець. Я думаю, ти чаклун, якого треба спалити. Зараз ми все з’ясуємо.

3 листопада 1885 року

Двоколісний кеб привіз Менса Еверарда від контори компанії «Делгаузі енд Робертс, Імпортерз» — яка також була лондонським осередком Патруля в цьому окрузі — до будинку на Йорк-плейс. Крізь густий жовтуватий туман він піднявся на ґанок і повернув ручку дверного дзвоника. Служниця впустила Еверарда до оббитого дерев’яними панелями передпокою. Він простягнув їй свою візитівку. За хвилину дівчина повернулася й повідомила, що місіс Тамберлі радо його прийме. Патрульний залишив капелюха й пальто на вішаку й пішов за служницею. Опаленню не вдавалося вигнати з будинку всю вогкість і холод, тож Еверард чи не вперше зрадів, що вдягнутий як вікторіанський джентльмен. Зазвичай таке вбрання видавалося йому страшенно незручним. У всьому ж іншому загалом це була чудова доба для життя, якщо в тебе є гроші, міцне здоров’я і ти можеш зійти за англосакса-протестанта.

Вітальня виявилася приємно опорядкованою кімнатою з газовим освітленням, силою-силенною книжок і помірною кількістю всіляких дрібничок. У каміні рівним полум’ям горіло вугілля. Біля домашнього вогнища стояла Гелен Тамберлі, немов потребувала тої розради, яку воно могло дати. Це була невисока на зріст рудувата білявка; довга сукня вишукано підкреслювала її стан, якому, поза сумнівом, багато хто заздрив. Вікторіанська англійська звучала в її вустах, наче музика. Голос її, однак, дещо тремтів.

— Вітаю вас, містере Еверарде. Сідайте, будь ласка. Пригостити вас чаєм?

— Ні, дякую, мем. Хіба що ви теж приєднаєтеся. — Він не намагався приховати свого американського акценту. — Невдовзі до нас має долучитися ще один чоловік. Може, поп’ємо чаю після розмови з ним?

— Так, звісно. — Кивком голови вона відпустила покоївку. Та вийшла, лишивши двері відчиненими. Гелен Тамберлі рушила з місця, щоб зачинити їх. — Сподіваюся, це не надто шокує Дженкінс, — промовила вона зі змученою усмішкою.

— Наважуся припустити, що вона вже дещо звикла до певних дивацтв у цьому домі, — сказав Еверард, підтримуючи прагнення жінки зберігати самовладання.

— Ну, ми намагаємося надміру не вирізнятися. Люди здатні миритися з певною ексцентричністю. Якби ми вдавали із себе представників вищої верстви, а не заможних буржуа, нам пробачили би будь-що. Але тоді нам довелося б занадто часто бувати на людях. — Жінка ступила кілька кроків по килиму й стала перед Еверардом, стиснувши опущені руки в кулачки. — Годі про це! — розпачливо вигукнула вона. — Адже ви з Патруля? Позачасовий агент, я не помиляюся? Це через Стівена? Звісно, через нього. Кажіть вже.

Не боячись, що їх можуть підслухати, Еверард і далі послуговувався англійською мовою, що для місіс Тамберлі мала би бути приємнішою за темпоральну.

— Так, через Стівена. Але ми ще самі нічого достеменно не знаємо. Він зник. Не відзвітувався. Мабуть, ви пригадуєте, що він мав би опинитися в Лімі наприкінці 1535 року, кілька місяців по тому, як її заснував Пісарро. У нас там є осередок. Завдяки обережному розпитуванню ми виявили, що брат Естеван Танакіль два роки тому таємничим чином щез у Кахамарці. Зауважте: щез, а не загинув унаслідок якогось нещасливого випадку, бійки абощо. — Похмурим тоном патрульний додав: — Простіше простого.

— Отже, він може бути живий? — скрикнула місіс Тамберлі.

— Надія є. Але я не можу вам нічого обіцяти, окрім того, що Патруль докладе всіх своїх бісових зусиль… о, пробачте мені.

Жінка розсміялася ламким сміхом.

— Усе гаразд. Ви ж зі Стівенового округу, де ніхто не добирає слів?

— Ну так. Ваш чоловік, як і я, народився й виріс у Сполучених Штатах Америки середини двадцятого століття. Саме тому мені доручили проводити це розслідування. Спільне походження може підкинути якусь корисну думку.

— Отже, вам доручили… — пробурмотіла вона. — Ніхто не дає наказів позачасовикові. Ніхто, крім данелліанців.

— Це не зовсім так, — ніяковіючи, відказав він.

Часом його бентежив власний статус — Еверард не був прикріплений до жодного конкретного округу, мав право працювати в будь-якій країні й будь-якій епосі, де в цьому виникала потреба, і ухвалювати рішення на власний розсуд. За своєю вдачею Менс був людина проста й негорда.

— Дякую, що взялися за цю справу, — промовила місіс Тамберлі й швидко закліпала, силкуючись стримати сльози. — Прошу вас, сідайте. Можете курити, якщо хочете. Ви впевнені, що не бажаєте чаю з печивом чи, може, трохи бренді?

— Може, пізніше. Дякую. Але я скористаюся вашим дозволом і закурю люльку.

Еверард дочекався, поки жінка сіла біля каміна, а тоді влаштувався у кріслі напроти, в якому, мабуть, полюбляв сидіти Стівен. Між ними танцювали блакитні відблиски полум’я каміну.

— У мене було кілька схожих справ у минулому — себто у минулому за моїм виміром часу, — обережно почав він. — Насамперед бажано дізнатися про розшукувану особу якомога більше. А це означає поспілкуватися з близькими їй людьми. Тому я й прийшов сьогодні трохи раніше, щоб з вами познайомитися. Незабаром прибуде агент, який працював на місці, і розповість нам, що він з’ясував. Сподіваюся, ви не заперечуєте?

— О, ні, звісно, не заперечую. — Вона набрала повітря. — Але поясніть, будь ласка, ось що. Мені завжди було це важко зрозуміти, навіть коли я думаю темпоральною мовою. Мій батько викладав фізику в Кембриджському університеті, і важко знехтувати тою суворою логікою причини й наслідку, яку я завдяки йому добре затямила. Стівен… якимось чином опинився у скрутному становищі в Перу шістнадцятого століття. Можливо, Патруль має змогу його врятувати, можливо, ні. Але в будь-якому разі… Патруль знатиме результат. В архіві буде звіт. Хіба ви не можете одразу його прочитати? Або перестрибнути вперед у часі й запитати себе самого? Чому ми повинні проходити через це все?

Хай чого навчив її батько, таке запитання можна було пояснити хіба лише надмірним хвилюванням місіс Тамберлі, адже вона також пройшла навчання в Академії Патруля часу, що розміщувалася в олігоценовій епосі — задовго до того, як з’явилося людство та його історія, в яку можна було втрутитися. Але Еверардові й на думку не спадало засуджувати жінку. Навпаки, він оцінив ту силу духу, завдяки якій місіс Тамберлі вдавалося підтримувати видимий спокій. Та й, зрештою, на своїй роботі вона не мала справи з парадоксами й небезпеками нестабільного часу. Тамберлі також на них не наражався — він був простим спостерігачем, хай і під прикриттям, — аж доки парадокси й небезпеки несподівано самі натрапили на нього.

— Вам має бути відомо, що це заборонено, — м’яким тоном відказав американець. — Причинно-наслідкові петлі запросто можуть перетворитися на темпоральні вихори. Найменша з небезпек, яка нам загрожує, — це анулювання нашої спроби. Та й у будь-якому разі вона виявилася б марною. Ці архівні записи містили б звіт про події, які ніколи не відбулися. Лишень подумайте, як на наших діях позначилося б те, що ми вважали б знанням про майбутнє. Але ні, ми маємо виконувати нашу роботу, якомога неухильніше дотримуючись причинно-наслідкового зв’язку, щоб наш успіх чи поразка були реальними.

«Бо реальність умовна. Вона — наче танець хвиль на воді. Досить імовірнісним хвилям первинного квантового хаосу змінити свій ритм, і зненацька весь цей візерунок з брижів і шумовиння щезає, перетворюється на інший. Навіть у двадцятому столітті фізики мали лише невиразне уявлення про це явище. Однак тільки після винайдення подорожей у часі цей факт став очевидною частиною людського життя. Потрапивши в минуле, ти перетворюєш його на своє теперішнє. У тебе та сама свобода волі, що й завжди. Ти нічим особливо не обмежуєш своїх дій. І неминуче впливаєш на те, що відбувається. Зазвичай наслідки непомітні. Просторово-часовий континуум можна порівняти із сіткою з пружних ґумових стрічок, які відновлюють свою форму після дії збурювальної сили. Справді, зазвичай ти є частиною цього минулого. Чоловік, що подорожував із Пісарро й називав себе братом Танакілем, справді існував. Це „завжди“ була правда, а те, що ця людина народилася в пізнішому столітті, не відіграє значної ролі. Дрібні анахронічні вчинки, які він може скоїти, не важливі: якщо вони й привернуть чиюсь увагу, то швидко зітруться з пам’яті. Чи викликають такі незначні зміни тривале збурювання реальності — це філософське питання. Втім, деякі вчинки мають значення. Що коли якийсь божевільний вирушить до п’ятого століття й озброїть кулеметами вождя гунів Аттілу? Це очевидні загрози, і від них доволі легко захиститися. Але бувають і складніші випадки… Більшовицька революція 1917 року мало не захлинулася. Лише енергія та геній Леніна допомогли довести її до кінця. Що коли тобі вирушити в дев’ятнадцяте століття й тишком, нікому не шкодячи, запобігти зустрічі Ленінових батьків? Хай би чим стала Російська імперія, це вже не був би Радянський Союз, і наслідки цього поширилися б на всю подальшу історію. Ти не зникнеш, адже перебуватимеш у минулому щодо зміни, але, повернувшись у майбутнє, застанеш зовсім інакший світ — світ, у якому ти, цілком можливо, ніколи не народився. Ти існуватимеш як наслідок без причини завдяки тій анархічній силі, що лежить в основі існування. Коли було споруджено першу машину часу, з’явилися данелліанці, надлюди з далекого майбутнього. Вони запровадили правила подорожей у часі й заснували Патруль, що мав забезпечити дотримання цих правил. Як і звичайна поліція, ми здебільшого допомагаємо людям, що не мають наміру порушувати закон: рятуємо їх, коли можемо, зі скрути, надаємо ту допомогу жертвам історії, на яку тільки зважуємося. Але головне наше завдання — охороняти й зберігати історію людства, адже вона врешті-решт приведе до появи славетних данелліанців».

— Пробачте, — мовила Гелен Тамберлі. — Я така дурепа! Але я так… непокоюся. Стівен планував відлучитися лише на три дні. Шість років для нього, три дні для мене. Йому потрібен був цей час, щоб знову призвичаїтися до мого округу. Він хотів поблукати інкогніто, згадати вікторіанські звичаї, щоб через неуважність не зробити чогось, що здивувало б слуг чи наших тутешніх друзів. А вже минув цілий тиждень! — Вона закусила губу. — Пробачте. Я далі верзу дурниці, так?

— Аж ніяк. — Еверард дістав люльку й кисет з тютюном. Беручи близько до серця душевний біль цієї жінки, він відчував, що йому потрібно дещо заспокоїтися. — Люблячі пари, такі, як ваша, викликають у мене, старого одинака, почуття заздрості. Але повернімося до справи. Так буде краще для нас обох. Ви англійка, і це ваше рідне століття, чи не так?

Жінка кивнула.

— Я народилася в Кембриджі 1856 року. У сімнадцять я осиротіла. Батьки лишили мені скромні засоби до існування, я вивчала класичні мови, стала такою собі «синьою панчохою». Зрештою мені запропонували долучитися до Патруля. Зі Стівеном я познайомилася в Академії. Попри різницю у віці — що, дякувати Богу, не має для нас значення, — ми… сподобалися одне одному й одружилися після закінчення Академії. Стівен вважав, що мені не сподобається його рідна епоха. — Гелен Тамберлі скривилася. — Я навідалась до неї — він виявився правим. Що ж до Стівена, він почувався… почувається тут, у цьому часі, щасливим. Для всіх інших він — американець, що працює в торговельній фірмі. Я теж ходжу на роботу, часом працюю дома. Звісно, тут це незвично, щоб жінка цікавилася наукою, але в цьому немає нічого надзвичайного. Уже невдовзі, лише за кілька років, Марія Склодовська — мадам Кюрі — вступить до Сорбонни.

— А ще тутешні люди не пхають носа до чужих справ, на відміну від жителів моєї епохи. — Еверард зосереджено набивав свою бріарову люльку. — Гм, наважуся припустити, що ви двоє проводите більше часу разом, ніж це зазвичай роблять цими днями чоловік і жінка.

— О так! — Її запал було боляче чути. — Починаючи з відпусток, як у цій добі, так і в інших. Ми просто закохалися в давню Японію, були там уже кілька разів. — Еверард зробив висновок, що ця країна тоді була достатньо ізольована, з малим населенням, простодушним і невченим, якщо Патруль дозволяв відвідувати її чужинцям, чия інакшість так впадала у вічі. — Ми навчилися їхніх ремесел, як-от гончарства. Ця попільничка, що коло вас, — це Стівенова робота… — жінка затнулася.

Еверард квапливо поставив наступне запитання:

— А ваша спеціалізація — Давня Греція?

Працівник Патруля, що зустрів його на базі, не знав достеменно.

— Іонійські колонії, переважно в сьомому й шостому століттях до нашої ери, — Гелен Тамберлі зітхнула. — Іронія в тому, що Патруль не може дозволити мені там з’являтися, жінці нордичного типу. — Вона спробувала опанувати себе. — Але, як я сказала, ми бачили багато інших чудових місць. — «Належним чином споряджені, ретельно проінструктовані». — Ні, мені аж ніяк не випадає нарікати. — Витримка їй зрадила. — Якщо Стівен… якщо ви повернете його додому… як ви думаєте, вдасться переконати його осісти й проводити дослідження на місці, як я?

У тиші, яка запала, голосно чиркнув Еверардів сірник. Тримаючи в долоні шорсткий дерев’яний цибух, американець відчув язиком клубок тютюнового диму.

— Не варто на це сподіватися, — мовив він. — До того ж украй мало добрих польових істориків. Узагалі украй мало добрих фахівців. Ви, мабуть, навіть не уявляєте, як нам у Патрулі бракує персоналу. Такі, як ви, уможливлюють роботу таких, як Стівен. І як я. Зазвичай ми щасливо повертаємося додому.

Робота в Патрулі точно не була нерозсудною бравадою. Усе ґрунтувалося на точних знаннях. Інформацію переважно збирали агенти на кшталт Стіва, але їм також потрібна була старанна праця таких, як Гелен, що аналізували звіти. Приміром, спостерігачі в Іонії постачали незрівнянно більше інформації, ніж містилося в хроніках та інших історичних джерелах, які збереглися в дев’ятнадцятому столітті; але спостерігачі не могли виконувати ту роботу, яку виконувала Гелен: збирала всі дані докупи, тлумачила їх, упорядковувала й готувала короткі витяги з порадами для наступних відвідин.

— Одного дня він мусить перейти на безпечнішу роботу. — Жінка почервоніла. — Я не хочу мати дітей, поки він цього не зробить.

— О, я впевнений: свого часу він перейде на адміністративну посаду, — відказав Еверард. «Якщо ми його врятуємо». — Зрештою Стівен набуде так багато досвіду, що нам невигідно стане залишати його й далі на цій роботі. Натомість він скеровуватиме зусилля нових людей. Мабуть, для цього йому кілька десятиліть доведеться пожити в тогочасних іспанських колоніях. Було б найкраще, якби ви змогли приєднатися до нього.

— Це буде така пригода! Я б змогла пристосуватися. Ми й не планували провести все життя у вікторіанській Англії.

— І ви відкинули Америку двадцятого століття. Гм, а як щодо Стівенової рідні в тому часі?

— Він походить з давньої каліфорнійської родини, що має далекий зв’язок із Перу. Його прадід був капітан корабля, він одружився з дівчиною в Лімі й привіз молоду дружину до себе додому. Можливо, через це Стівен зацікавився історією давнього Перу. Думаю, вам відомо, що він став антропологом, а пізніше взявся до археологічних досліджень у цій країні. У Сан-Франциско живе його брат, одружений. Перший шлюб Стівена завершився розлученням. Це сталося — станеться — 1968 року, незадовго до того, як він вступив до Патруля. Після цього Стівен покинув викладацьку діяльність: він повідомив усім, що отримав грант від певної наукової установи, який дає змогу проводити незалежні дослідження. Цим він і пояснював свої часті й тривалі відлучення. Він досі тримає там невеличке житло, щоб підтримувати зв’язок зі своїми родичами й друзями і наразі не має наміру зникати повністю з їхнього життя. Зрештою йому таки доведеться, і Стівен це знає, але… — жінка усміхнулася. — Він казав, що хоче побачити, як його улюблена небога вийде заміж і народить дитину. Йому хочеться побути двоюрідним дідусем.

Еверард знехтував плутаниною в часах дієслів: це було неминуче, коли про такі речі розмовляли будь-якою іншою мовою, крім темпоральної.

— Улюблена небога, еге ж? — пробурмотів він. — Такі люди часто бувають корисні: зазвичай вони багато знають, охоче про все розповідають, і розпитування не викликає в них підозр. Що вам відомо про цю небогу?

— Її звати Ванда, вона народилася 1965 року. Коли Стівен згадував про неї востаннє, він казав, що Ванда вивчає… е-е… біологію в університеті, що називається Стенфордський. Власне кажучи, він запланував вирушити на це своє останнє завдання не з Лондона, а з Каліфорнії, щоб побачитися там зі своїми рідними в… саме так… у 1986 році.

— Мені варто було б поспілкуватися з нею.

Пролунав стукіт у двері.

— Прошу, — гукнула жінка.

Зайшла покоївка.

— Вас хоче бачити якийсь чоловік, місіс, — оголосила вона. — Каже, його звати містер Басскейс. — Із крижаним осудом додала: — Цей джентльмен — кольоровий.

— Це агент Патруля, — прошепотів Еверард до господині. — Раніше, ніж я очікував.

— Нехай заходить, — наказала місіс Тамберлі.

Хуліо Васкез і справді мав незвичний для цього місця вигляд: невисокий на зріст, присадкуватий, бронзовошкірий, чорноволосий, з широким обличчям і гачкуватим носом. Майже чистокровний уродженець Анд, хоча, як було відомо Еверардові, народився в двадцять другому столітті. А втім, цей район мав би дещо звикнути до появи екзотичних відвідувачів. Окрім того, що Лондон був центром імперії, яка охоплювала весь світ, то ще й через Йорк-плейс проходила Бейкер-стріт.

Гелен Тамберлі гостинно зустріла нового гостя й цього разу таки звеліла подати чай. Патруль вилікував її від притаманного вікторіанській епосі расизму. Хоч-не-хоч довелося перейти на темпоральну мову, бо ж господиня дому не знала іспанської (або кечуа), а англійська в житті Васкеса не відігравала значної ролі ні до початку його роботи в Патрулі, ні після, тож агент вивчив лише кілька основних фраз.

— Мені дуже мало вдалося з’ясувати, — почав він. — Завдання було вкрай непросте, зважаючи ще й на його нагальність. Для іспанців — я лише ще один індіанець. Як мені підійти до котрогось із них, не кажучи вже про те, щоб розпитувати їх? Мене могли відшмагати за зухвальство або й убити, довго не думаючи.

— Авжеж, конкістадори були збіговиськом добрячих су… добрячих недолюдків, — докинув Еверард. — Як я пригадую, коли зібрали викуп, Пісарро так і не відпустив Атауальпу. Навіть більше, він поставив його перед так званим судом з цілою купою сфабрикованих звинувачень і присудив до смертної кари. До спалення на вогнищі, чи не так?

— Коли Атауальпа охрестився, покарання було пом’якшене на задушення, — уточнив Васкес. — Опісля чимало іспанців, зокрема й сам Пісарро, відчували через це щось на кшталт докорів сумління. Вони боялися, що якби відпустили Атауальпу, той підняв би повстання проти них. Як пізніше вчинив Манко, їхній маріонетковий Верховний інка. — Агент помовчав, а тоді додав: — Авжеж, іспанське завоювання Америки було жахливе: убивства, пограбування, поневолення. Але, друзі мої, ви вивчали історію за англійськими підручниками, а Іспанія протягом кількох століть була суперником Англії. Пропаганда тягнеться ще з часів того конфлікту. Насправді ж іспанці, попри інквізицію і все решта, були не гірші за будь-яку іншу тогочасну націю, навіть кращі за багатьох. Дехто, як, зокрема, сам Кортес і навіть Торквемада, намагався запровадити певні обмежені права для місцевого населення, яке — не варто забувати — уціліло на переважній території Латинської Америки, на землях своїх предків, тимчасом як англійці, разом зі своїми послідовниками — янкі й канадцями, майже повністю очистили Північну Америку від індіанців.

— Туше! — криво посміхнувшись, сказав Еверард.

— Прошу вас, — прошепотіла Гелен Тамберлі.

— Даруйте мені, сеньйоро. — Васкес, сидячи, уклонився їй. — Я не мав наміру завдавати вам прикрощів, а лише прагнув пояснити, чому мені так мало вдалося дізнатися. Видається, що якось уночі брат Танакіль разом із одним воїном зайшли до будинку, де зберігалися скарби. Коли наступного ранку чернець зі своїм супутником не вийшли зі скарбівні, вартові стривожилися й відчинили двері. Усередині нікого не було, хоча всі виходи охоронялися. Поповзли всілякі неймовірні чутки. Усе це я почув від індіанців, але і їх я не мав змоги докладно розпитати. Не забувайте, поміж них я теж чужинець, а самі вони рідко подорожують. Завдяки тому зрушенню, що саме відбувається там, мені вдалося зліпити сяку-таку історію, що пояснювала б, як я потрапив до міста, але якби моєю особою серйозно зацікавилися б, ця легенда не витримала б жодної перевірки.

Еверард запахкав люлькою.

— Гм, — не виймаючи її з рота, процідив патрульний. — Як я розумію, Тамберлі, що видавав себе за ченця, мав доступ до кожної нової партії скарбів, щоб читати над ними молитви абощо. Насправді ж він робив голограми з мистецьких речей, щоб майбутні покоління могли ними помилуватися. Але що то за військовий?

Васкес знизав плечима.

— Мені розповіли, що його ім’я — Луїс Кастелар і що він кавалерійський офіцер, який відзначився в цій кампанії. Дехто стверджував, що цей Кастелар, мабуть, замислив украсти скарби, але інші казали, що такий шляхетний лицар, як він, ніколи б такого не вчинив, що вже й казати про добросердого брата Танакіля. Пісарро щонайретельніше допитав сторожу, але, як мені сказали, у нього не виникло сумнівів щодо їхньої чесності. Скарби-то, врешті-решт, лишилися на місці. Коли я покидав той округ, була поширена думка, що це справа рук чаклунів. Людей починала охоплювати істерія. А це може мати вкрай неприємні наслідки.

— Яких немає в історії, яку ми знаємо, — заскреготів зубами Еверард. — Наскільки критичний саме цей відрізок простору-часу?

— Загалом іспанське завоювання Америки — безперечно, дуже важлива подія, одна з ключових у світовій історії. Саме цей конкретний епізод — хто зна. Ми не перестали існувати, хоча й перебуваємо щодо нього в майбутньому.

— Та це не означає, що не можемо перестати, — різко відказав Еверард. «Просто підемо в небуття, ми й увесь той світ, що нас породив. Абсолютний кінець, жахливіший, ніж смерть». — Патруль зосередить усі свої вільні сили на цьому кількаденному чи кількатижневому відтинку. І діятиме вкрай обережно, — додав він, звертаючись до Гелен Тамберлі. — Але що ж могло статися? У вас є якісь здогадки, агенте Васкесе?

— Є одна непевна, — відказав той. — Я підозрюю, що хтось хотів за допомогою машини часу викрасти викуп.

— Еге ж, це може бути. Одним із завдань Тамберлі було пильнувати за розвитком подій і повідомляти Патруль у разі чогось незвичного.

— Як він міг це зробити, поки не повернувся в майбутнє? — здивувалася жінка.

— Він лишав записані повідомлення в контейнерах, які мали вигляд звичайного каміння, але випускали гамма-промені, щоб їх можна було знайти, — пояснив Еверард. — Ми перевірили домовлені схованки, але не виявили нічого, окрім коротких стандартних повідомлень про свої справи.

— Для цього розслідування мене відкликали з мого основного завдання, — вів далі свою розповідь Васкес. — Я працював на покоління раніше, коли правив Уайна Капак, батько Атауальпи й Уаскара. Неможливо вивчати іспанське завоювання без розуміння тої великої і складної цивілізації, яку знищили конкістадори. — Імперії, що сягала від Еквадору далеко вглиб Чилі й від Тихоокеанского узбережжя до верхів’їв Амазонки. — І… видається, що при дворі цього правителя 1524 року, приблизно за рік до його смерті, з’явилися якісь чужинці. Вони були схожі на європейців, і їх ними й вважали: у державі інків уже ширилися чутки про людей, що прибули здалеку. По якомусь часі прибульці щезли. Ніхто не знав, куди і як. Але перед тим як мене викликали в майбутнє, я довідався, що вони намагалися переконати Уайну не давати Атауальпі багато влади, яка згодом дозволить йому виступити проти Уаскара. Вони зазнали невдачі: старий інка був упертий. Але важливо вже те, що таку спробу було здійснено, чи не так?

Еверард присвиснув.

— Ще б пак! Вам не вдалося дізнатися чогось, що підказало б нам, хто ці таємничі візитери?

— Ні, нічого вартого уваги. У всьому цьому окрузі вкрай важко працювати. — Васкес криво посміхнувся. — Захищаючи іспанців і стверджуючи, що за мірками шістнадцятого століття вони не були такими вже чудовиськами, я мушу сказати ще ось що: імперію інків населяли аж ніяк не миролюбні й безневинні люди. Їхня держава розширювала свої кордони, загарбуючи всі території, які тільки могла. І устрій її був тоталітарний: вона керувала життям людини аж до найменшої дрібнички. Хоча виявляла й ласку: тих, хто підкорювався правилам, забезпечувала всім потрібним. Та горе тим, хто виявляв незгоду. Навіть вельможі не мали будь-якої найменшої свободи. Нею насолоджувався тільки Верховний інка, бог-імператор. Розумієте тепер, які труднощі постають перед чужинцем, нехай навіть він належить до тої самої раси? У Каксамалці я казав усім, що мене послали повідомити чиновників про стан справ у моєму регіоні. Такій байці ніколи б не повірили, якби Пісарро не порушив звичного ладу імперії. А так, хоч вона й спрацювала, я мусив удовольнитися лише плітками з других чи третіх вуст.

Еверард кивнув. Як практично кожна подія в історії, іспанське завоювання Америки не було ані абсолютним злом, ані абсолютним добром. Кортес щонайменше поклав край кривавому звичаю — людським жертвопринесенням у ацтеків, а Пісарро приніс на ті землі поняття про права й гідність кожної людини. Обидва завойовники мали союзників серед індіанців, що приєдналися до них, бо мали до цього вагомі підстави.

Одначе не справа патрульного моралізувати. Його обов’язок — оберігати те, що є, від початку й до кінця історії, і завжди стояти поруч зі своїми товаришами.

— Давайте поговоримо про наші дії: що може нам бодай чимось бути корисним, — запропонував він. — Місіс Тамберлі, ми не покинемо вашого чоловіка напризволяще. Не знаю, чи нам вдасться його врятувати, але ми напевне докладемо до цього всіх зусиль.

Дженкінс подала чай.

30 жовтня 1986 року

Містер Еверард дивує мене. Його листи, а потім телефонні дзвінки з Нью-Йорка були ввічливі й, сказати б, інтелектуальні. І ось він стоїть переді мною: здоровило зі зламаним носом. Скільки йому років? Сорок? Важко сказати. Я певна, він чимало повештався по світу.

Та вигляд не має значення. (Він міг би виявитися збіса сексуальним, якби справа повернула в цей бік. Але вона не поверне. Що, поза сумнівом, тільки на краще, хай йому чорт.) Говорить він м’яким тоном, з тою самою старомодною ввічливістю, яка була в його листах.

Тиснемо одне одному руки.

— Радий знайомству, міс Тамберлі. — У нього низький голос. — Дякую, що прийшли.

Ми у вестибюлі одного з готелів середмістя.

— Ну, я не могла не прийти. Це ж стосується мого єдиного улюбленого дядечка, чи не так? — відповідаю я.

Містер Еверард киває.

— Я хотів би ґрунтовно з вами поговорити. Е-е… чи не буде з мого боку надто зухвало, якщо я запропоную вам чогось випити? Чи, може, повечеряти? Бо я буду змушений завдати вам трохи клопоту.

Будь обережна.

— Дякую, але не поспішаймо. Саме тепер, по правді сказати, я надто накручена. Можливо, ми просто прогуляємося?

— Чом би й ні? День просто чудовий, а я вже багато років не був у Пало-Альто. Підемо до університету й поблукаємо там довкола?

Погода справді розкішна: ще не почалися дощі, стоїть бабине літо. Якщо так триватиме й далі, з’явиться смог. Наразі ж небо над головою чисте, а сонячне світло щедро заливає все довкола. Евкаліпти в університетському містечку сріблисті, ніжно-зелені, пахучі. Незважаючи на обставини нашої зустрічі (щось сталося з дядьком Стівом?), я не можу стримати свого захоплення: це ж треба, поруч зі мною справжній живий детектив!

Повертаємо вулицею ліворуч.

— То що вам потрібно, містере Еверарде?

— Як я й сказав: поговорити з вами. Я хотів би, щоб ви докладно розповіли мені про доктора Тамберлі. Допомогти може будь-яка дрібниця, яку ви згадаєте.

Добре, що та наукова установа турбується про дядечка й найняла цього чоловіка. Зрештою, це природно: вони вклали гроші в дядька Стіва. Він проводить у Південній Америці якесь дослідження, про яке майже нічого не розповідає. Мабуть, готується написати сенсаційну книжку. У якій обов’язково подякує цій установі. Допоможе виправдати податкові пільги. Ні, мені не слід так думати. Дешевий цинізм — для невігласів.

— А чому саме зі мною? Я маю на увазі: мій батько — його брат. Він знає про дядька Стіва значно більше.

— Можливо. Я збираюся навідатися до нього й вашої матері. Але за інформацією, яка у мене є, доктор Тамберлі відчував до вас особливу прихильність. І я майже певен, що він розповів вам про себе якусь деталь — зовсім незначну, яка вам не видається надто важливою, — але ця деталь може допомогти мені зрозуміти його вдачу, підказати, куди він подівся.

Ковтаю клубок, що підступає до горла. Пів року минуло, а від дядька немає навіть звісточки.

— А в тій науковій установі, на яку він працює, нічого не знають?

— Ви вже запитували мене про це, — нагадує містер Еверард. — Ваш дядько завжди діяв самостійно. Це була його умова, коли він погодився на пропозицію фінансування. Доктор Тамберлі збирався працювати в Андах, але це практично все, що нам відомо. Анди — величезна територія. Поліція тих кількох країн, де міг би опинитися ваш дядько, не змогла повідомити нічого корисного.

Це важко вимовити. Мелодрама. Та все ж…

— Ви підозрюєте, що він… утік з грошима?

— Ми не знаємо, міс Тамберлі. Сподіваємося, що ні. Можливо, він погнався за надто примарним шансом і… У кожному разі моє завдання — спробувати його зрозуміти. — Містер Еверард усміхається, обличчя його береться зморшками. — А для цього, на мою думку, треба спочатку зрозуміти людей, з якими він близький.

— Він завжди був, знаєте, такий собі потайний, доволі відлюдькуватий.

— Із вами, однак, робився трохи відвертіший, правда? Не заперечуєте, якщо я для початку поставлю кілька запитань, які стосуються вас самої?

— Ні, але не обіцяю, що відповім на всі.

— Нічого надто особистого. Отже, ви навчаєтеся на останньому курсі в Стенфорді, правильно? Яка ваша спеціалізація?

— Біологія.

— Це таке саме широке поняття, як фізика, хіба ні?

А він не дурень.

— Ну, мене здебільшого цікавлять еволюційні процеси. Можливо, візьмуся за палеонтологію.

— Тобто ви плануєте навчатися в аспірантурі?

— Так, звичайно. Докторський ступінь — це пропуск у світ науки.

— Ви більше схожі на спортсменку, ніж на вчену, якщо дозволите зауважити.

— Звісно — теніс, туризм… Я люблю прогулянки на природі, а пошуки скам’янілих решток — це ще й чудовий спосіб заробити. — Щось мене наче спонукає додати: — Я вже маю роботу на літо. Працюватиму гідом на Галапагоських островах. Справжній «Загублений світ». — Раптом очі починають пекти, перед ними все пливе. — Мене туди влаштував дядько Стів. У нього є якісь друзі в Еквадорі.

— Звучить пречудово. А як у вас справи з іспанською?

— Досить непогано. Раніше ми родиною часто проводили відпустки в Мексиці. Я й досі час від часу там буваю, а ще я подорожувала Південною Америкою.

З ним навдивовижу просто розмовляти. «Комфортний, як старі розношені черевики», — сказав би мій батько. Ми посиділи на лавці в університетському парку, потім випили пива в студентському клубі, і зрештою містер Еверард таки вмовив мене піти на вечерю. Нічого вигадливого, нічого романтичного. Та однаково заради цього варто було пропустити навчання. Я розповіла йому силу-силенну всього.

Дивно, як мало він примудрився розказати про себе.

Я розумію це, коли він бажає мені «на добраніч» перед під’їздом моєї багатоповерхівки.

— Ви мені неабияк допомогли, міс Тамберлі. Можливо, більше, ніж гадаєте. Завтра я навідаюсь до ваших батьків. А тоді, мабуть, повернуся до Нью-Йорка. Ось, тримайте. — Він дістає гаманець і виймає звідти невеличкий білий прямокутник. — Моя візитівка. Якби щось іще спало вам на думку, прошу, зателефонуйте мені негайно. — Обличчя його вкрай серйозне. — Або якщо станеться щось бодай трохи дивне. Будь ласка. Ця справа може виявитися доволі небезпечною.

Невже дядько Стів пов’язаний із ЦРУ? Враз вечір вже не видається таким приємним.

— Добре. На добраніч, містере Еверарде.

Я хапаю візитівку й поспішно кидаюся до дверей.

11 травня 2937 року до Різдва Христового

— Коли я побачив, що вони втратили пильність і стали близько один до одного, — розповідав Кастелар, — я подумки закликав на допомогу святого Якова й кинувся на них. Першого вдарив ногою в горло, і він упав на підлогу. Потім обернувся й рубонув другого під ніс. Ось так! — Іспанець продемонстрував швидкий жорстокий удар ребром долоні, знизу вгору. — Той теж упав. Тоді я схопив свою шпагу, прикінчив їх обох і побіг по тебе.

Його тон був майже недбалий. У приголомшеному й затуманеному мозку Тамберлі промайнула думка, що екзальтаціоністи припустилися поширеної помилки: недооцінили людини з минулої епохи. Цьому іспанцеві не було відомо практично нічого з того, що знали вони, але голова його працювала не гірше за їхні. До цього додалася жорстокість, виплекана століттями воєн — не безособових високотехнологічних конфліктів, а середньовічних битв, коли дивишся ворогові в очі й власного рукою завдаєш йому смертельного удару.

— І ти зовсім не боявся їхнього… чаклунства? — пробурмотів Тамберлі.

Кастелар похитав головою.

— Я знав, що зі мною Господь Бог. — Він перехрестився й зітхнув. — Я вчинив дурницю, що не забрав їхньої зброї. Більше я так не помилюся.

Попри спеку, Стівена Тамберлі всипало морозом.

Він сидів, згорбившись у високій траві під полуденним сонцем. Над ним, виблискуючи металевим обладунком, нависав Кастелар. Іспанець тримав руку на ефесі шпаги, а ноги розставив, наче колос. Хроноцикл стояв за кілька кроків від них. Віддалік річка несла свої води до моря, якого не було видно, але яке мало б лежати миль за двадцять-тридцять звідси, судячи з того блиску, який Тамберлі помітив згори. Пальми, черимої[186] та інша рослинність свідчили про те, що він «досі» в тропіках Південної Америки. Він невиразно пригадував, що натиснув на часовий активатор сильніше, ніж на просторовий.

Скочити на ноги, дістатися до хроноцикла швидше за іспанця й утекти? Неможливо. Якби Тамберлі був у кращій формі, то можливо й спробував би. Як і більшість польових агентів, він володів бойовими мистецтвами. Це могло б дати йому перевагу проти сильнішого, але менш умілого суперника. (Кожен тогочасний кіннотник проводив усе своє життя в умовах такої фізичної активності, що олімпійський чемпіон проти нього видався б здихляком.) Але тепер американець був надто кволий — і тілом, і духом. Після того як Кастелар зняв з його голови кірадекс, до Тамберлі повернулася його воля, але з неї поки що було небагато користі. Він почувався виснаженим, у синапсах був пісок, повіки здавалися свинцевими, а під черепом гуляв протяг.

Кастелар люто зиркнув на нього згори донизу.

— Досить плутати словами, чаклуне! — скрикнув він. — Це я ставитиму тобі запитання.

«Мовчати? Але тоді він мене вб’є… — знесилено розмірковував Тамберлі. — Спершу, мабуть, катуватиме, щоб примусити відповідати. Проте в такому разі він тут застрягне і нікому не завдасть шкоди… Ні. Він напевне спробує сам увімкнути хроноцикл. Той цілком може вибухнути, але якщо все ж не вибухне? Що тоді? Ні, смерть — тільки на той випадок, коли побачу, що не залишається іншого виходу…»

Він звів очі, побачив у небі темний силует орла й важко промовив:

— Я не чаклун. Просто в мене є знання про всілякі науки й пристосування, про які тобі нічого не відомо. Індіанці вважали, що наші мушкетери володіють блискавками. А річ була лише в поросі. Стрілка компаса завжди показує на північ, але ж не завдяки чарам. — «Хоч ти й не розумієш принципу його роботи?» — Те саме й зі зброєю, що паралізує, але не ранить, і з пристроями, що переносять через час і простір.

Кастелар кивнув.

— Я так і думав, — повільно промовив він. — Ті охоронці, яких я вбив, прохопилися кількома словами про щось таке.

«А в нього не качан капусти на в’язах! Можливо, він навіть якоюсь мірою геній. Так, пригадую, якось він казав, що, коли вчився на священника, зачитувався історіями про Амадіса Ґальського, тими художніми вигадками, що збуджували уяву його сучасників. А іншого разу виявилося, що він на диво тонко розуміється на ісламі».

Кастелар напружився.

— Кажи тоді, що тут відбувається? — зажадав він. — Хто ти насправді й чому видаєш себе за ченця?

Тамберлі спробував зібрати думки докупи. Захисного бар’єру більше не було. Кірадекс стер психологічне блокування, і тепер нічого не стримувало американця від того, щоб розповісти про подорожі в часі й про існування Патруля. Нічого, крім почуття обов’язку.

Треба якось узяти під контроль цю жахливу ситуацію. Якби він перепочив, якби його тіло й розум відновилися від шоку, якого зазнали, Тамберлі мав би непогані шанси перехитрувати Кастелара. Хай який меткий на розум, іспанець був би ошелешений почутим про невідомі йому речі. Але тепер Тамберлі був ледве живий. А Кастелар відчував його слабкість і тиснув на нього, розумно й безжально.

— Відповідай не гаючись! Та без своїх хитрих вивертів. Кажи правду!

Він трохи витягнув шпагу з піхов і сховав її назад.

— Розповідь буде довга-предовга, доне Луїсе…

Чобіт іспанця вгатив Тамберлі по ребрах. Той упав і лишився лежати, хапаючи ротом повітря. На нього хвилями накочувався біль. Немов гуркіт грому, до нього донісся голос Кастелара:

— Ну ж бо! Кажи!

Тамберлі насилу підвівся й сів, згорбившись перед невблаганністю.

— Так, я вдавав з себе ченця, але не мав якихось злих намірів проти християнської віри. — Він закашлявся. — Так було потрібно. Розумієш, десь є лиходії, які теж мають такі пристрої. Того разу вони хотіли пограбувати вашу скарбівню, а натомість забрали нас двох…

Допит тривав. Навчався Кастелар, мабуть, у домініканців, ордену, що провадив іспанську інквізицію. А може, просто звик мати справу з полоненими на війнах. Спершу Тамберлі хотів приховати те, що стосувалося подорожей у часі, але чи то сам якось прохопився, чи то Кастелар витрусив це з нього. Іспанець учепився за його необережне слово, наче мисливський собака за слід. Просто дивовижно, як швидко він схопив суть справи. Звісно, про теорію не йшлося. Тамберлі й сам мав украй приблизне уявлення про те, на що спромоглася наука за багато тисячоліть після його рідної епохи. Ідея про єдність часу й простору збила Кастелара з пантелику, але він, вилаявшись, відкинув її і перейшов до практичних питань. Він збагнув, що пристрій може літати, може зависати в повітрі, а може на бажання пілота миттєво переноситися будь-куди й у будь-який час.

Мабуть, реакція іспанця була цілком природна. Навіть освічені люди шістнадцятого століття вірили в дива, себто в догми християнства, юдаїзму й мусульманства. А ще вони жили в добу революційних відкриттів, винаходів, нових думок. Іспанці, зокрема, захоплювалися казками про лицарів і чаклунів — захоплюватимуться, доки Сервантес своїми кпинами не вилікує їх від цього. Жоден учений ніколи не розповідав Кастеларові, що подорожі в минуле фізично неможливі, жоден філософ не наводив йому причин вважати такі подорожі безглуздям з погляду логіки. Тож конкістадор прийняв їх як простий факт.

Він, схоже, не переймався тим, що зміни в минулому загрожують знищити майбутнє. Або ж не захотів зв’язувати собі цим руки.

— Господь подбає про світ, — оголосив він і взявся з’ясовувати, як користуватися машиною.

Кастелар хутко уявив собі галеони, що курсують між епохами, і запалився цією картиною. Щоправда, його не цікавив той справді цінний вантаж, який ці галеони могли б перевозити: артефакти давніх цивілізацій, втрачені вірші Сапфо, виступ найвидатнішого гамелану[187], який будь-коли грав в історії, тривимірні зображення витворів мистецтва, які переплавлять для викупу за імператора… Іспанець мав на думці рубіни, рабів, а насамперед зброю. Йому видавалося цілком очевидним те, що королі в майбутньому намагатимуться впорядкувати рух таких караванів, а розбійники — їх пограбувати.

— Отже, ти шпигував для свого сеньйора, а його вороги пробралися вночі до скарбівні, щоб пограбувати її, і здивувалися, коли застали там нас. Але Божою ласкою ми знову вільні, — промовив він. — І що ж далі?

Сонце хилилося за обрій. Від спраги американцю несамовито дерло в горлі. Голова, здавалося, ось-ось лусне, а кістки розпадуться. Перед очима все пливло. Кастелар присів перед ним навпочіпки, невтомний і страшний.

— Як це що? Ми… нам треба повернутися… до моїх товаришів, — прохрипів Тамберлі. — Вони щедро тебе винагородять і… повернуть до Каксамалки.

— Повернуть? Та невже? — Іспанець по-вовчому вишкірився. — І скільки ж вони мені заплатять? До того ж я не певен, чи ти кажеш правду, Танакілю. Єдине, що не викликає сумніву, це те, що Господь дав мені в руки знаряддя, яке я повинен використати на Його славу і на славу мого народу.

Тамберлі почувався так, наче кожне слово, що падало на нього протягом останніх годин, було ударом кулака.

— То що ти збираєшся робити?

Кастелар погладив бороду.

— Гадаю, спершу… — пробурмотів він, примруживши очі. — Так, безперечно… спершу ти навчиш мене керувати цим конем. — Він скочив на ноги. — Встати!

Іспанцю довелося мало не волочити свого бранця до хроноцикла.

«Треба брехати, треба тягнути час, у найгіршому разі відмовитися відповідати й гідно зустріти смерть». Тамберлі не міг. Його здолали втома, біль, спрага і голод. Він був фізично не здатний на опір.

Кастелар схилився над ним, пильно стежачи за кожним його рухом, готовий за найменшої підозри кинутися на бранця, але Тамберлі наче отупів і навіть не намагався обдурити його.

Американець поглянув на приладову панель між руків’ями керма. Викликав дату. Хроноцикл фіксував кожне переміщення в континуумі. Так, вони опинилися в далекому минулому, у тридцятому столітті до Різдва Христового.

— До Різдва Христового, — видихнув Кастелар. — Авжеж, я можу вирушити до мого Господа, коли він ходив по цій землі, і впасти перед ним на коліна…

Цієї миті релігійного екстазу здоровий чоловік міг би вирубати іспанця ударом карате. Тамберлі ж лише незграбно впав на сидіння й потягнувся рукою до активатора. Кастелар віджбурнув його, наче лантух з борошном. Американець лежав напівпритомний на землі, доки вістря шпаги не змусило його знову зіп’ястися на ноги.

На екрані світилася карта. Місцевість — недалеко від узбережжя, яке одного дня стане південним Еквадором. На Кастеларову вимогу Тамберлі змусив зображення світу обертатися. Конкістадор затримав погляд над Середземноморським регіоном.

— Знищити невірних, — бурмотів він. — Відвоювати Святу землю.

За допомогою карти, що показувала будь-який район Землі в якому завгодно масштабі, керувати переміщенням у просторі змогла б і дитина. Принаймні тоді, коли досить приблизних координат. Кастелар розумно погодився, що без достатньої практики краще поки утриматися від таких фігур найвищого пілотажу, як-то поява в замкненій скарбівні. Щойно іспанець опанував постарабські цифри — на це йому вистачило кількох хвилин, — часові налаштування також перестали бути для нього складними.

Керування мусило бути просте, адже в мандрівника могла виникнути потреба поспіхом втекти з якогось місця або часу. Літати на антигравітаційному рушію, як не дивно, вимагало більшого вміння. Кастелар примусив Тамберлі показати йому, як керувати хроноциклом, а тоді, готуючись до спробного польоту, наказав сісти позаду.

— Якщо я впаду, ти впадеш також, — нагадав він.

Тамберлі хотів би, щоб так і сталося. Спершу ними кидало й хитало, і він мало не випав із сидіння, але Кастелар швидко вирівняв машину й радісно розсміявся. Він спробував стрибнути в часі й повернувся назад на півдня. Ураз сонце стало високо, а на екрані сканера іспанець побачив збільшене зображення себе й Тамберлі внизу, у долині. Це його вразило. Кастелар поспішно скочив уперед, до вечірнього сонця. Перемістившись у просторі, він на якусь хвилю завис над землею, де тепер нікого не було, а відтак важко посадив хроноцикл.

Вони злізли.

— Хвала Господу! — скрикнув Кастелар. — Немає краю Його дивам і милостям!

— Прошу тебе, — став благати Тамберлі, — ходімо до річки. Я помираю від спраги.

— Нап’єшся трохи пізніше, — відповів іспанець. — Тут нема ні їжі, ні вогню. Нам треба знайти краще місце.

— Де? — простогнав Тамберлі.

— Я думав над цим, — мовив Кастелар. — Вирушити до твого короля — ні, так я віддам себе в його руки. Він забере цей пристрій, що може принести дуже багато користі християнській вірі. Повернутися до Каксамалки, у ту саму ніч? Ні, не відразу. Там доведеться мати справу з цими піратами. А якщо не з ними, то з моїм славним капітаном Пісарро. Хай як я його поважаю, але можуть виникнути труднощі. А ось якщо я повернуся з непереможною зброєю, він дослухається до моїх слів.

З мороку, в який занурювалася свідомість Тамберлі, зринула думка про те, що конкістадори, ще повністю не підкоривши індіанців Перу, уже почали воювати між собою.

— Ти кажеш, що народився майже за дві тисячі років після Господа нашого Ісуса Христа, — вів далі Кастелар. — Твоя доба на якийсь час може стати непоганим прихистком. Ти все там знаєш. А дива її не мали б мене надто спантеличити — якщо, як ти стверджуєш, це відкриття було здійснене значно пізніше. — Тамберлі усвідомив, що іспанець і гадки не має про автомобілі, літаки, хмарочоси, телебачення… Втім, Кастелар був обережний, наче дикий звір. — Але спершу я хотів би причалити до якоїсь тихої гавані, де буде мало несподіванок, а там уже роззирнутися й вирішити, що робити далі. А якби знайти ще когось, чиї слова я міг би порівняти з твоїми… — Раптом він вибухнув: — Ти чув мене. Кажи! Ти мусиш знати таку людину!

Із заходу довгими золотавими променями лилося світло. Птахи поверталися на ніч до гнізд у темних кронах дерев. У річці блищала вода — вода! Кастелар знову вдався до фізичної сили. До цього він був мастак.

Ванда… вона має бути на Галапагосах у 1987 році, а острови ці достатньо тихі… Наразити її на небезпеку — це гірше, ніж порушити правила Патруля: однаково кірадекс зламав Стівенів блок. Але ця дівчина розумна й винахідлива, майже така сама дужа, як і будь-який чоловік. Вона не зрадить свого бідолашного побитого дядька. Розкішна білявка — її врода відверне увагу Кастелара, який не очікуватиме підступу від якоїсь там жінки. А разом Стівенові та його небозі вдасться щось вигадати…

Згодом він не раз і не два проклинав себе за це рішення. А втім, людина, що, скімлячи й затинаючись, відповідала на запитання іспанського воїна, вже не була Стівеном Тамберлі.

Карти й координати островів, на які до 1535 року не ступала нога жодної людини; їхній опис; пояснення, що там робить дівчина (Кастелар здивувався, але потім пригадав амазонок із середньовічних романів); відомості про неї саму, а також те, що, найпевніше, вона здебільшого буде з друзями, але наприкінці захоче прогулятися сама, — запитання хитрого хижацького розуму витягли з Тамберлі геть усе.

Посутеніло. Швидко, як то буває в тропіках, присмерк перейшов у ніч. На небі заблимали зорі. Десь завив ягуар.

— Ти молодець, Танакілю, — Кастелар задоволено розсміявся. — Хай розказав ти мені все й не з власної волі, та все ж заслужив свій перепочинок.

— Можна мені піти напитися?

Іти він уже й не здужає, доведеться повзти.

— Як хочеш. Але не відходь далеко, щоб я потім міг тебе знайти. Інакше, боюся, ти загинеш у цій дикій місцині.

Тамберлі пройняв переляк. Він випростався, сидячи в траві.

— Що? Хіба ми не покинемо це місце разом?

— Ні-ні. Я поки що не вельми довіряю тобі, мій друже. Я полечу без тебе й побачу, що можу зробити сам. Потім — усе в руках Божих. Побачимося, коли я повернуся за тобою. Наразі ж бувай!

Сяйво зірок блищало на шоломі й нагрудному панцирі. Іспанський лицар підійшов до машини часу. Сів на неї. Пальці лягли на світні прилади керування.

— Сант-Яґо з нами! Вперед! — пролунав вигук.

Хроноцикл здійнявся на кілька ярдів у повітря. Потім почувся ляск, і машина з іспанцем зникла.

12 травня 2937 року до Різдва Христового

Тамберлі прокинувся на світанку. Він лежав на вологому березі річки. Легкий вітерець шарудів очеретом, дзюрчала й плюскотіла вода. Ніздрі виповнювалися пахощами трав.

У нього боліло все тіло, а голод глибоко вп’явся своїми пазурами. Але голова була ясна, учорашнє отупіння від кірадекса й подальших тортур минуло. Тамберлі знову міг мислити, знову був людиною. Американець зіп’явся на закляклі ноги і якусь хвилю стояв, вдихаючи прохолодне повітря.

Над ним розкинулося блідо-блакитне небо: ані хмаринки, лише зграя ворон з карканням пролетіла й зникла. Кастелар не повернувся. Може, йому потрібен ще час. Його збентежило, коли учора він побачив сам себе згори. А можливо, він взагалі не повернеться. Іспанець міг загинути в майбутньому або просто вирішити, що несправжній чернець не вартий того, щоб про нього клопотатися.

«Важко сказати. Але я можу зробити так, щоб він мене ніколи не знайшов. Я буду вільний».

Тамберлі вирушив у путь. Він кволий, але якщо ощадливо витрачатиме сили, то, йдучи вздовж річки, зможе дістатися моря. Цілком імовірно, що в гирлі буде людське поселення. Люди вже давно перебралися з Азії до Америки. Вони будуть примітивні, але, найпевніше, гостинні. Завдяки своїм умінням він міг би стати серед них важливою особою.

Опісля ж… Він мав одну ідею.

22 липня 1435 року

Чоловік пускає мене. До землі — кілька дюймів. Я втрачаю рівновагу й падаю. Схоплююся на ноги. Задкую. Зупиняюся. Дивлюся.

Незнайомець далі сидить у сідлі й усміхається. Крізь стугін крові у вухах я чую:

— Не лякайтеся, сеньйорито. Прошу вибачення за таке грубе поводження, та інакше не виходило. Тепер ми самі й можемо поговорити.

Самі! Я роззираюся довкола. Ми недалеко від узбережжя. Ті обриси на тлі неба — це має бути Академічна затока біля дослідницької станції Дарвіна. Тільки куди ж поділася станція? А дорога до Пуерто-Айора? Зарості дерев матасарно й пало-санто, кущики трави, поміж ними де-не-де кактуси. Пустка! Попіл на місці вогнища. Господи Боже! Велетенський панцир, обгризені кістки: цей чоловік убив галапагоську черепаху!

— Прошу вас, не намагайтеся втекти, — каже він. — Мені просто доведеться вас наздогнати. Повірте мені, ваша честь у безпеці. У більшій безпеці, ніж деінде. Бо ж ми на цих островах самі-самісінькі, як Адам і Єва перед гріхопадінням.

У горлі пересохло, язик важкий.

— Хто ви? Що діється?

Чоловік злазить зі своєї машини. Ввічливо вклоняється.

— Дон Луїс Ільдефонсо Кастелар-і-Морено, з Барракоти в Кастилії, донедавна учасник експедиції капітана Франсіско Пісарро в Перу, до ваших послуг, сеньйорито.

Він збожеволів чи я? Чи весь світ? Я знову загадуюсь: може, мені це сниться, може, я вдарилася головою, у мене гарячка, я марю? Вочевидь, ні. Довкола мене рослини, які я знаю. Вони нікуди не зникли. Сонце перемістилося на небосхилі, і повітря вже не таке тепле, але запахи, що йдуть від розпеченої землі, такі, як завжди. Сюрчить коник. Змахуючи крилами, повз мене пролітає голуба чапля. Невже все це відбувається насправді?

— Сядьте, — пропонує чоловік. — Ви спантеличені. Хочете води? — Ніби щоб мене заспокоїти, додає: — Я захопив її із собою. Тут нічого нема. Але якщо ви чогось забажаєте — лише скажіть.

Я киваю, роблю, як він радить. Чоловік піднімає із землі посудину, ставить її так, щоб я змогла дотягтися, й одразу відступає. Аби не наполохати маленьку дівчинку. Це відро, рожеве, надтріснуте згори — користуватися можна, але навряд чи варте того, щоб тримати його в себе. Мабуть, хтось викинув, а цей чоловік підібрав. Навіть у тих халупах у селищі пластик геть не цінується.

Пластик.

Останній штрих. Злий жарт. Зовсім не смішно, їй-богу. Однаково я сміюся. Аж задихаюся. Підвиваю.

— Заспокойтеся, сеньйорито. Кажу вам: якщо будете поводитися розсудливо, вам нічого боятися. Я оберігатиму вас.

Але ж свиня! Я не якась ультрафеміністка, але коли викрадач починає тобою опікуватися — це вже занадто. Сміх ущухає, западає тиша. Підводжуся. Розминаю м’язи. Вони трохи тремтять.

Попри все, страх кудись зникає. Замість нього з’являється холодна лють. Водночас я сприймаю все чіткіше, ніж будь-коли. Ось він стоїть переді мною, і я бачу його так виразно, як у спалаху блискавки. Не надто високий, худорлявий, але я пам’ятаю, які сильні в нього руки. Обличчям справді схожий на іспанця, риси суто європейські, шкіра засмагла трохи не до чорноти. Вбрання навпаки — зблякло, латане, неохайне, фарбоване рослинними барвниками. Брудне. Сам він також давно не мився. Від нього пахне, але не тхне, запах скоріше природний. Гребенястий шолом із захистом для шиї, потьмяніла кіраса. На металі бачу подряпини. Сліди битв? На лівому боці висить шпага. На правому — піхви для кинджала. Що кинджала нема, то іспанець, мабуть, убив черепаху шпагою і нею ж зладив рожен. Для вогнища наламав сухого гілля. Онде лежить лучкове веретено, щоб добувати вогонь, тятива — із сухожилка. Отже, цей чоловік тут уже давно.

Шепочу:

— Де ми?

— На іншому острові того самого архіпелагу. Ви знаєте його як Санта-Крус. Себто знатимете через п’ятсот років. Тепер ми за сто років до його відкриття.

Дихай повільно й глибоко. Серце, не вистрибуй з грудей. Я теж перечитала досить наукової фантастики. Подорожі в часі й усе таке. Але іспанський конкістадор!

— З якого ви часу?

— Я вже казав вам. Приблизно за сто років від цього дня я подорожував разом з братами Пісарро, й ми скинули короля-язичника Перу.

— Не може бути. Тоді я б не могла вас розуміти.

Помиляєшся, Вандо, могла б. Я пригадала. Дядько Стів одного разу розповідав мені, що якби я зустріла англійця родом із шістнадцятого століття, то мені б довелося докласти чимало зусиль, щоб зрозуміти його. Правопис не дуже змінився (зміниться), а ось вимова — геть інакша. Іспанська ж мова — більш стала.

Дядько Стів!

Охолонь. Говори спокійно. Ні, не можу. Треба принаймні дивитися цьому чоловікові просто в очі.

— Ви згадували про мого родича щойно перед тим, як… грубо схопили мене.

— Я чинив лише те, у чому була потреба. — Його голос звучить обурено. — Так, якщо ви справді Ванда Тамберлі, я знайомий із братом вашого батька. — Він придивляється до мене, наче кішка до мишачої нірки. — Серед нас він називав себе Естеваном Танакілем.

Дядько Стів — теж мандрівник у часі? Світ йде обертом — нічого не можу вдіяти з собою.

Намагаюся опанувати себе. Дон Луїс Як-Там-Далі бачить, що я збентежена. А може, заздалегідь знав, що так буде. Мені здається, він свідомо прагне порушити мою рівновагу. Чоловік мовить:

— Я сказав, що ваш дядько в небезпеці. Це правда. Він мій заручник. Я лишив його в безлюдному місці, де він скоро помре від голоду, якщо раніше його не роздеруть дикі звірі. І викуп за нього мусите дати ви.

22 травня 1987 року

Мить. Ми перенеслися. Немов удар у сонячне сплетіння. Я мало не падаю. Хапаюся за нього, ховаю обличчя в грубу тканину його плаща.

Заспокойся, дівчинко. Іспанець попереджав тебе про це… переміщення. Сам він охоплений святобливим трепетом і квапливо бурмоче:

— Ave Maria gratiae plena[188]…

Тут, у небесах, холодно. Ні місяця, ні зірок. Лише вогники літаків — блим, блим, блим.

Півострів Сан-Франциско — неймовірний, неначе галактика, що розпростерлася під нами. Білі, жовті, червоні, зелені, блакитні осяйні кровоносні судини — сліди машин, що їдуть із Сан-Хосе до Сан-Франциско. Чорне громаддя ліворуч, де здіймаються гори. Праворуч мерехтлива темрява затоки, перетята вогнистими смугами мостів. На дальньому березі гронами іскор палахкотять містечка. Близько десятої вечора, п’ятниця.

Як часто я бачила цю картину раніше? Хіба з ілюмінатора літака. Але верхи на просторово-часовому мотоциклі, позаду чоловіка, який народився майже п’ять століть тому, — це геть інша справа.

Мій супутник чудово володіє собою. У нього просто-таки лев’яча відвага. Хоча лев ніколи не кинеться сторчголов у невідоме, як вчинили ці хлопці, коли Колумб показав їм новий світ, який можна було грабувати.

— Це що, королівство феї Морґани? — видихає він.

— Ні, це моя домівка. А вогні, що ви бачите — це лампи. Лампи на вулицях, у будинках, на… на возах. Вони, ці вози, рухаються самі, без коней. А онде летючий корабель. Але він не може перестрибувати з місця на місця, з року в рік, як ця штука.

Якби я була супервумен, то не вибовкала б своєму викрадачеві всієї правди. Я б згодувала йому якусь байку, скористалася б його невіглаством, щоб якимось чином заманити в пастку. Тільки яким — ось у чому питання. Я — лише я, а ось він — справжній супермен або дуже близько до цього. Результат природного добору своєї епохи. Якщо чоловік не був міцний тілом, він просто не доживав того віку, коли міг мати дітей. Селянин міг бути дурний — можливо, навіть краще, якщо був — але не офіцер кавалерії, адже тоді не існувало Пентагону, який би за нього планував усі його кроки. До того ж ті кілька годин допиту на острові Санта-Крус (на який першою з жінок ступила я, Ванда Мей Тамберлі) висотали мої сили. Іспанець не торкнувся мене й пальцем, лише тиснув і тиснув, доки зрештою не зламав мого опору. Я думаю, що наразі краще допомагати йому. Інакше він запросто припуститься якоїсь хиби й уб’є нас обох, а дядько Стівен лишиться в безвиході.

— Я думав, лише домівки святих можуть бути осяяні таким блиском, — шепоче Луїс.

Міста, які він досі знав, поринали в темряву, коли наставала ніч. Щоб знайти дорогу, потрібен був ліхтар. У добре впоряджених містах посеред вулиць без хідників було покладене каміння, по якому можна було переступати, не брьохаючи по вуха в кінському лайні та інших нечистотах.

Луїс згадує про справу.

— Ми можемо непомітно спуститися?

— Якщо будемо обережні. Рухайтеся помалу й дотримуйтеся моїх вказівок.

Я впізнаю університетське містечко Стенфорду — найменш освітлений клаптик. Нахиляюся вперед до іспанця, лівою рукою тримаючись за його плащ. Сидіння сконструйовано відмінно: можна утримуватися самими колінами. Падати, утім, буде довго. Простягаю руку повз нього й показую:

— Он туди.

Машина нахиляється вперед і плавно йде вниз. Мій ніс наповнюється Луїсовим запахом. Як я вже зауважила: запах не відразливий, а скоріше гострий, чоловічий.

Починаю захоплюватися Луїсом. Герой, можна сказати. Потайки навіть бажаю, щоб йому вдалася ця зухвала витівка.

Агов, дівчинко! Це пастка. Ти ж чула про людей, яких викрадали, навіть катували, а вони потім симпатизували своїм кривдникам. Дивись, не стань другою Петті Герст[189].

І все ж, хай йому грець, те, що вчинив Луїс, — це просто фантастика. Цей чоловік такий самий розумний, як і відважний. Так, зберися з думками. Поки ви розтинаєте повітря, спробуй відновити в пам’яті, що він казав тобі, що ти бачила, про що здогадалася.

Це важко. Луїс сам визнав, що заплутався. Передусім він тримається віри в Святу Трійцю і войовничих святих. Він або досягне успіху, присвятить усі перемоги їм і стане могутнішим за імператора Священної Римської імперії, або загине й піде до раю: всі гріхи йому пробачать, адже він воював на славу Церкви. Католицької церкви.

Подорожі в часі існують. Є якась «guarda del tiempo»[190], і дядько Стів працює на неї. (О, дядьку Стіве, коли ми сміялися й теревенили з тобою, коли вирушали на родинні пікніки, коли дивилися телевізор, коли грали в шахи чи в теніс, ти весь той час приховував це від мене.) Якісь бандити чи пірати також гасають шляхами історії — не надто приємно про таке дізнатися, правда? Луїс утік від них, захопив цю машину й викрав мене для своїх шалених цілей.

Як він на мене вийшов? Витягнув інформацію з дядька Стіва. Боюся навіть уявити як, хоча Луїс запевняє, що не завдав йому серйозної шкоди. Потім іспанець перенісся на Галапагоси, отаборився на островах задовго до того, як їх було відкрито. Здійснив кілька розвідувальних вилазок до двадцятого століття, а саме до 1987 року. Луїс знав, що я буду на островах приблизно в цей час, а я — єдина людина, яку він міг сподіватися… використати.

Його табір розміщувався у дендропарку за станцією Дарвіна. Він міг безпечно лишати там машину часу на кілька годин, насамперед рано-вранці або ввечері. Сам він тим часом, знявши обладунок, ішов до міста або блукав околицями. У своєму вбранні Луїс мав кумедний вигляд, але був обережний і підходив тільки до місцевих роботяг, які звикли до дивакуватих туристів. До когось підлещувався, когось залякував, а може, й підкуповував. Гроші, як мені видалося, він крав. Не соромлячись. Хай там як, а кілька разів, уміло порозпитувавши людей через розумні проміжки часу, Луїс з’ясував дещо про цю епоху. З’ясував дещо про мене. Дізнавшись про мою з друзями прощальну подорож і її приблизний маршрут, він завис високо в небі, де ми не могли його побачити, спостерігав через той збільшувальний екран, який потім показав мені, вичікував на слушну нагоду, а тоді ринув униз. І ось я його полонена.

Луїс вчинить це все в майбутньому, у вересні. А тепер у нас вікенд перед Днем пам’яті[191]. Іспанець зажадав, щоб я привела його до себе додому в той час, коли ніхто — а насамперед я — нас не потурбує. (Цікаво, як це: зустріти саму себе?) Тепер я в Сан-Франциско, разом із татом, мамою та Сюзі. Завтра ми вирушимо до Йосемітського парку й повернемося лише в понеділок увечері.

Ми з ним будемо самі в моїй квартирі. Сусідів-студентів нікого нема: я знаю, що вони всі також роз’їхалися на вихідні.

Що ж, мені лишається сподіватися, що він і надалі «шануватиме мою честь». Іспанець, щоправда, вже обурився моїм вбранням і сказав, що я вдягаюсь, як чоловік або як «una puta»[192]. Добре, що мені вистачило розуму вдати ображену й відповісти йому, що там, звідки я родом, всі порядні сеньйорити вбираються саме так. Він начебто вибачився. Сказав, що я біла жінка, хоч і єретичка. Почуття індіанок до уваги, звісно, не беруться.

Що він далі робитиме? Чого хоче від мене? Я не знаю. Може, він і сам цього ще не певен. Якби в мене з’явилася така сама нагода, як би вчинила я? Як повелася б, діставши владу, як у бога? Важко зберігати розважливість, маючи під руками цю приладову панель.

— Поверніть праворуч. А тепер не поспішайте.

Ми пролетіли над Юніверсіті-авеню, перетнули Міддлфілд. Онде Плаза, а ось і моя вулиця. Ми на місці.

— Стоп.

Ми зупиняємося. Я дивлюся через Луїсове плече на прямокутну будівлю, футів десять під нами й футів двадцять попереду. Темні вікна відблискують вогнями вулиці.

— Я мешкаю на горішньому поверсі.

— Ця колісниця поміститься у вашій оселі?

Натужно ковтаю слину.

— Ну так, у найбільшій кімнаті. Кілька футів… — «Скільки саме, чорт забирай?» — Приблизно три фути за цими вікнами біля самого рогу будинку.

Я припускаю, що іспанський фут його доби не надто відрізняється від англійського моєї.

Очевидно, що ні. Іспанець нахиляється вперед, вдивляється, оцінює. Серце шалено калатає в грудях. Мене проймає піт. Луїс має намір здійснити квантовий стрибок крізь простір (ні, не крізь простір — довкола нього?) і з’явитися в моїй вітальні. А що коли ми опинимося в тому місці, де вже щось є?

Луїс експериментував на Галапагосах. Скільки ж мужності для цього потрібно! Він дійшов до певних висновків і намагався пояснити їх мені. Як я розумію, мовою двадцятого століття це звучало б так: ви переміщуєтеся від однієї точки з певними просторово-часовими координатами до другої. Можливо, це відбувається крізь так звані «червоточини» — невиразно пригадую статті в «Саєнтіфік Амерікан», «Саєнс Ньюз», «Аналог», — і на якусь мить ваші розміри стають рівними нулю. Відтак ви розширюєтеся до свого природного об’єму й витискаєте з місця прибуття молекули будь-якої матерії, до прикладу, повітря. Луїс виявив, що коли на шляху опиняються малі предмети, вони відштовхуються вбік. У разі ж великих тіл машина часу разом з вами прибуває на місце поруч із тим, куди ви цілилися. Мабуть, відбувається взаємне зміщення. Дія дорівнює протидії. Правильно, сер Ісаак?

Однак не все так просто. Що як Луїс припуститься серйозної помилки і ми опинимося там, де тепер стіна. Дерев’яний каркас, що тріскається і ламається, цвяхи, що роздирають моє тіло, шматки гіпсу й тиньку, що летять, наче гарматні ядра… А потім падіння з десяти- чи дванадцятифутової висоти на цій важкій штуковині.

— Святий Якове, не покинь нас, — молиться іспанець. Я відчуваю його рухи. Ф-фух!

Ми у моїй вітальні, зависли за кілька дюймів над підлогою. Луїс саджає машину. Ми прибули.

За вікном тьмяно жевріють вуличні вогні. Злажу з сидіння. Ноги підгинаються. Ступаю, але відразу спиняюся: іспанець, наче лещатами, стискає моє передпліччя.

— Стій на місці! — наказує він.

— Я лише хотіла зробити світліше.

— Я мушу пересвідчитися в цьому, сеньйорито.

Він іде разом зі мною. Коли я клацаю вмикачем і яскраве світло заливає кімнату, іспанець ахає. Пальці його боляче впинаються мені в тіло.

— Овва!

Він відпускає мене й роздивляється довкола.

Він міг би бачити електричні лампочки на Санта-Крусі. Але Пуерто-Айора — бідне містечко, і я не думаю, що він зазирав до помешкань персоналу станції. Намагаюся поглянути на це його очима. Важко. Я сприймаю це все як належне. Що ж насправді бачить цей чоловік, такий чужий тут?

Часовий мотоцикл займає більшу частину приміщення. Загромаджує прохід до робочого столу, канапи, шафки з телевізором і стелажа з книжками. Два стільці перекинуто. У четвертій стіні — двері до невеликого передпокою. Ліворуч — ванна й ніша для хатнього начиння, праворуч — спальня й ніша для одягу, наприкінці коридору — кухня. Двері туди зачинені. Тісна комірчина! Та б’юсь об заклад, у шістнадцятому столітті таке житло могли собі дозволити тільки заможні купці й вище.

— Так багато книжок? — миттю дивується він. — Ви ж не духовна особа.

А тим часом книжок у мене не більше сотні, разом із підручниками. Ґутенберґ був же до Колумба, хіба ні?

— Але як незугарно вони оправлені!

Здається, це допомогло йому повернути впевненість. Гадаю, у його часи книжки все ще були рідкістю й коштували дорого. І не існувало книжок у м’якій обкладинці.

Глянувши на кілька журналів, Луїс хитає головою: мабуть, малюнки на обкладинках видаються йому надто крикливими.

— Покажіть мені свою оселю! — Голос його знову різкий.

Я показую, намагаючись якнайкраще все пояснити. У Пуерто-Айора він уже бачив — побачить — водогінні крани й туалети зі змивом.

— Як би я хотіла помитися! — зітхаю.

Не треба мені вашого раю, доне Луїсе, лишіть його собі, мені ж дайте можливість стати під гарячий душ і вдягнути чистий одяг.

— Прошу, мийтеся, якщо хочете. Але це має відбуватися в мене на очах, як і все інше, що ви робите.

— Що? Навіть… гм… навіть це?

Він ніяковіє, але не поступається.

— Мені прикро, сеньйорито. Я відверну обличчя, але мушу стежити, щоб ви не вдалися до якогось підступу. Бо мені видається, що у вас відважна душа, а, поза тим, ви володієте таємничими пристроями, призначення яких я не збагну.

Ага. Якби ж то я ховала револьвер сорок п’ятого калібру в у спідній білизні! А тим часом мені насилу вдається переконати Луїса, що вертикальний пилотяг — це не гармата. Іспанець змушує мене волочити пилотяг у вітальню й там показувати, як він працює. Усмішка робить його обличчя людянішим.

— Я надаю перевагу хатній робітниці, — каже він. — Вона хоч не виє, як скажений вовк.

Ми лишаємо пилотяг і повертаємося до передпокою. У кухні, що править мені й за їдальню, його вражає газова плитка з підпальником. Кажу йому:

— Мені потрібен сендвіч — це така їжа — і пиво. А як щодо вас? Ви ж протягом кількох днів не мали у роті нічого, крім теплуватої водички й напівсирого черепашачого м’яса.

— Ви пропонуєте мені свою гостинність? — Голос його звучить здивовано.

— Можна й так сказати.

Він зважує.

— Ні. Дякую, але совість не дозволяє мені розділити з вами хліб-сіль.

Кумедно: це так зворушливо.

— А ви старомодний, так? Це ж на ваші часи — якщо пам’ять мене не зраджує — припав розквіт Борджіа[193]? Чи то було раніше? Гаразд, домовмося, що ми противники, які сіли за стіл переговорів.

Іспанець схиляє голову, знімає шолом і кладе його на стільницю.

— Ви дуже люб’язна, сеньйорито.

Перекусивши, я наберуся сил, і, можливо, мені вдасться знезброїти іспанця. Я можу бути привабливою, коли захочу. Треба вивідати в нього якомога більше. І триматися насторожі. Хай йому чорт! Попри все напруження, це збіса захоплива пригода!

Луїс спостерігає, як я вмикаю кавоварку. Зацікавлюється, коли відчиняю холодильник, лякається, коли гучно відкорковую дві бляшанки з пивом. Сьорбаю з першої і простягаю іспанцеві.

— Не отруєно, бачите? Сідайте.

Він сідає за стіл. Я тим часом пораюсь із хлібом, сиром та всім решта.

— Дивний напій, — каже Луїс.

Пиво, звісно, уже існувало в його часи, але вочевидь відрізнялося від нашого.

— У мене є вино, якщо бажаєте.

— Ні, мені потрібна ясна голова.

Від каліфорнійського пива не захмеліє навіть кошеня. Кепсько.

— Розкажіть мені більше про себе, сеньйорито Вандо.

— Якщо ви розповісте про себе, доне Луїсе.

Я подаю на стіл. Ми розмовляємо. Що за життя у нього було! Моє йому так само видається дивовижним. Зрештою, я жінка. На його погляд, я мала б присвятити себе дітям, хатньому господарству й молитвам. Якщо тільки я не королева Ізабелла… Припни язика. Нехай і далі недооцінює тебе.

Щоб утвердити його в такій думці, потрібне вміння. Я не звикла кліпати віями й заохочувати чоловіка розповідати, який він молодець. Хоча, якщо виникає потреба, — можу. Іноді лише так можна не допустити, щоб побачення не перетворилося на двобій. Ніколи вдруге не зустрічаюся з такими хлопцями. Мені потрібен той, хто бачить у мені рівню.

Луїс, утім, не з покидьків. Як і обіцяв, він не зазіхає на мою честь. Бездоганно ввічливий. Непохитний, але ввічливий. Убивця, расист, фанатик. Людина слова, безстрашний, ладний померти за свого короля чи товариша. Мріє про славу Карла Великого. Короткі ніжні спогади про матір, бідну й горду, що лишилася в Іспанії. Почуття гумору начисто відсутнє, але палкий романтик.

Дивлюся на годинник. Майже північ. Боже милий! Невже ми так засиділися?

— Чого ви хочете, доне Луїсе?

— Дістати зброю вашої доби.

Голос рівний. На вустах — усмішка. Він бачить, що я приголомшена.

— Ви здивовані, сеньйорито? Чого ж іще мені тут прагнути? Я не хочу тут лишатися. Згори ваш світ, може, й схожий на Ворота раю, але, думаю, внизу, на землі, де тисячі цих возів несуться й ревуть, як демони, він ближчий до пекла. Чужі люди, чужа мова, чужі звичаї. Єресь і срамота повсюди, хіба ні? Пробачте. Я вірю, що, попри це вбрання, ви честива. Але ж ви невірниця! Видима річ, адже ви відкидаєте Божі закони, які вказують жінці на належне їй місце. — Він хитає головою. — Ні, я повернуся до свого часу й до своєї країни. Повернуся добре озброєний.

Я нажахана.

— Чим озброєний?

Він смикає себе за бороду.

— Я міркував над цим. З тих ваших возів користі буде мало або й зовсім жодної там, де для них немає ні доріг, ні палива. До того ж проти мого відважного Флоріо — чи цієї захопленої колісниці — вони просто незграбні чортопхайки. А ось ваша вогнепальна зброя мала б випереджати наші мушкети й гармати такою мірою, якою вони випереджають списи й луки індіанців. Так, ручна вогнепальна зброя — це було б найкраще.

— Але… але в мене нема жодної зброї. І я не можу її дістати.

— Ви знаєте, який вона має вигляд і де її зберігають. На військових складах, наприклад. Наступними днями мені доведеться розпитати вас ще багато про що. А потім… що ж, у мене є засіб пробратися непоміченим повз усі замки й засуви й забрати із собою все, що мені потрібно.

Це правда. Його задум може вдатися. У нього буду я, спершу як джерело інформації, потім як провідниця. Цього годі уникнути, хіба героїчно змусити його мене вбити. Але тоді він знайде собі іншого помічника, а дядько Стів залишиться назавжди у тому місці — у тому часі, — де іспанець його покинув.

— Як… як ви збираєтеся… застосувати цю зброю?

Луїс урочисто промовляє:

— Врешті-решт я очолю армії імператора й поведу їх до перемоги. Відкину турків. Викорчую на півночі лютеранський заколот, про який доходять чутки. Упокорю французів і англійців. Здійсню останній Хрестовий похід. — Він зводить дух. — Але спершу мені треба довершити завоювання Нового світу і здобути владу. Я не жадаю слави більше за інших. Але Господь обрав мене для цього.

Мій розум силкується осягнути те божевілля, яке настане, якщо бодай щось із задуманого здійсниться.

— Але тоді нічого цього, що довкола нас, не існуватиме! Я ніколи не народжуся!

Іспанець хреститься.

— На все воля Божа. Але якщо ви вірно служитимете мені, я заберу вас із собою і подбаю про ваш добробут.

Ага. Я вже зрозуміла, який добробут у жінки в Іспанії шістнадцятого століття. Це якщо я взагалі народжуся. Адже моїх батьків не існуватиме, чи не так? Не маю навіть гадки. Я переконана лише в одному: Луїс грається із силами, масштабів яких не уявляє ні він, ні я, ні будь-хто, окрім хіба що тої Варти часу. Він наче та дитина, що бавиться на сніговому схилі, з якого щомиті може зійти лавина…

Варта часу! Той чоловік на прізвище Еверард, з яким я бачилася торік. Чому він розпитував про дядька Стіва? Та тому, що Стівен Тамберлі насправді не працював на жодну наукову установу. Він працював на Варту часу.

Серед їхніх обов’язків мусить бути запобігання таким катастрофам. Еверард дав мені свою візитівку. На ній телефонний номер. Куди ж я поклала цей клаптик картону? Сьогодні доля всього світу залежить від нього.

— Спершу мені треба дізнатися, що сталося в Перу після того, як я… покинув його, — каже Луїс. — А тоді я поміркую, як усе покращити. Розкажіть мені.

Я здригаюся. Намагаюся струсити із себе відчуття якогось кошмару. Придумати, що робити.

— Я не можу. Звідки мені знати? Це відбувалося понад чотириста років тому.

Привид із цього далекого минулого — із плоті й крові, м’язистий, пітнявий — сидить навпроти мене, між нами — брудні тарілки, чашки з-під кави й пивні бляшанки.

Ураз шибає думка.

Говори тихо й стримано. Очей не підводь.

— Звісно, ми маємо книжки з історії. І бібліотеки, куди кожен може зайти. Я піду й дізнаюся.

Він коротко сміється.

— А ви сміливі, сеньйорито. Одначе вам не можна покидати це помешкання. Я спущу вас із очей, доки не буду певен, що контролюю ситуацію. Коли ж я лишатиму вас, щоб оглянути околиці, поспати абощо, то повертатимусь тої самої хвилини, що й відбув. Не ставайте посередині приміщення.

Машина часу з’являється в тому самому місці, де я стою. Бум! Ні, мабуть, вона посунеться вбік на кілька дюймів. Мене ж відкине до стіни. Можна ні за що ні про що переламати кістки.

— Ну, я м-можу поговорити з кимось, хто знається на історії. У нас є… пристрої… завдяки яким можна відправляти мову дротами, далеко-далеко. Один такий стоїть у великій кімнаті.

— А як я знатиму, з ким ви розмовляєте і про що, коли ви говоритимете своєю англійською мовою? Кажу вам: у жодному разі навіть не думайте торкнутися до цього пристрою.

Він не знає, як виглядає телефон, але я не зможу скористатися своїм апаратом, бо іспанець одразу ж про все здогадається.

Ворожість зникає. Він говорить цілком щиро:

— Благаю вас, сеньйорито, зрозумійте: у мене немає лихих намірів. Я чиню те, що мушу чинити. Заради моїх товаришів, моєї країни, моєї церкви. Чи досить у вас мудрості — і співчуття — прийняти це? Я знаю, що ви освічені. Чи немає тут у вас книжки, яка могла б нам допомогти? Майте на увазі, хай що станеться, я не зречуся своєї священної місії. Лише від вас залежить, щоб під час цього не постраждали ті, кого ви любите.

Радісне збудження вщухає разом із надією. Я відчуваю, що страшенно втомилася. Болить кожна клітина мого тіла. Зроблю, як він каже. Може, після цього він дозволить мені поспати. Хай який кошмар мені насниться, він не може бути жахливіший за цю дійсність.

Енциклопедія. Та, яку мені кілька років тому подарувала на день народження сестра Сюзі, приречена на небуття, якщо Іспанія підкорить усю Європу, Близький Схід і обидві Америки.

Мене проймає крижаний дрож. Я згадала! Я кинула Еверардову візитівку в шухляду стола, горішню ліву, де зберігаю всяку всячину. Телефон стоїть просто над нею, біля друкарської машинки.

— Сеньйорито, ви тремтите.

— Хіба немає причини? — Підводжуся. — Ходімо. — Немов холодний вітер пронісся й звіяв мою втому. — У мене справді є одна чи дві книжки з потрібною інформацією.

Він іде за мною. Наче тінь, тінь, що має вагу.

Ми біля столу.

— Стривайте! Що вам треба в цій шухляді?

Я ніколи не вміла добре брехати. Не обертаючи обличчя, кажу очікувано тремтливим голосом:

— Ви ж бачите, як тут багато книжок. Мені треба звіритися з їхнім переліком, щоб знайти потрібні хроніки. Дивіться. Тут нема схованої аркебузи.

Рвучко висовую шухляду. Луїс хапає мене за зап’ясток. Стою незрушно, поки він порпається всередині й заспокоюється. З-поміж усякого дріб’язку вигулькнула візитівка. Моє серце завмирає.

— Прошу вибачення, сеньйорито. Не давайте мені приводів до підозри, і мені не доведеться бути з вами грубим.

Перевертаю візитівку лицевим боком догори. Буцімто випадково. Знову читаю: Менсон Еверард, адреса в середмісті Мангеттена, номер телефону… номер телефону. Вбиваю його собі в пам’ять. Нишпорю в шухляді. Що ж можна видати за бібліотечний каталог? О, моє автострахування. Я діставала його після тої незначної аварії кілька місяців тому — ні, минулого місяця, у квітні — і «досі» не поклала назад до сейфа. Вдаю, ніби вивчаю його.

— Ага, ось воно.

Гаразд, тепер я знаю, як покликати на допомогу. Бракує тільки нагоди. Не проґав її.

Пропихаюся повз часовий мотоцикл до книжкової шафки. Луїс не відступає ні на крок. Беру том енциклопедії — від «Пан» до «Полька». Гортаю його. Іспанець заглядає мені через плече. Вигукує, коли пізнає заголовок «Перу». Читати він уміє. Хоча й не знає англійської.

Перекладаю. Рання історія. Експедиція Пісарро до Тумбеса, тяжкі випробування, зрештою повернення до Іспанії і пошуки підтримки.

— Так, так, я чув про це, багато чув.

У 1530 році експедиція до Панами, 1531-го — до Тумбеса.

— Я був разом з ним.

Бої. Невеличкий загін здійснює героїчний перехід через гори. Пісарро вступає до Кахамарки, захоплює Верховного інку, вимагає за нього викуп.

— А потім? Що потім?

Суд і страта Атауальпи.

— Це погано. Що ж, я певен, мій капітан змушений був так вчинити.

Похід на Куско. Експедиція Альмаґро до Чилі. Пісарро засновує Ліму. Манко, його маріонетковий Верховний інка, втікає й підіймає народ на боротьбу із загарбниками. З початку лютого 1536 року Куско в облозі, аж доки не повертається Альмаґро й не звільняє місто у квітні 1537-го. Обидва табори тим часом виявляють відчайдушну відвагу по всій країні. Після того як іспанці важкою ціною здобувають перемогу, індіанці не припиняють боротьби, тепер уже партизанськими методами, а брати Пісарро сваряться з Альмаґро. У 1538 році між ними відбувається вирішальна битва. Альмаґро зазнає поразки, його страчують. Друзі Альмаґро та його син від індіанки розлючені; вони організовують змову й 26 червня 1541 року в Лімі вбивають Франсіско Пісарро.

— Ні! Присягаюся тілом Христовим, цього не буде!

Карл V надсилає нового губернатора, той бере владу у свої руки, розбиває угруповання сина Альмаґро і стинає голову молодому заколотникові.

— Який жах! Християнин проти християнина. Ні, щойно почнуться негаразди, командування повинен узяти сильний чоловік — це ясно.

Луїс вихоплює шпагу. Якого біса? Налякана, я впускаю книжку й відступаю повз машину часу до свого столу. Іспанець падає на коліна. Бере шпагу за клинок і здіймає її, наче хрест. Гартованими негодою щоками течуть сльози, зникаючи в чорнющій бороді.

— Господи Всемогутній, свята Мати Божа, — схлипує він. — Не покиньте слуги вашого.

Ось вона, нагода! На роздуми немає часу.

Хапаю пилотяг. Розмахуюся. Укляклий навколішках іспанець чує якийсь шум, він обертається й готується скочити на ноги. Кий із вертикального пилотяга нікудишній — він важкий і незграбний. Вкладаю в удар усю силу, що маю в руках і плечах. Перехилившись через часовий мотоцикл, опускаю кінець із двигуном на непокриту голову іспанця.

Той важко падає. Кров цебенить, наче потік якогось навіженого неонового світла червоної барви. На Луїсовій голові — рвана рана. Я його вирубила? Не витрачаю часу, щоб перевірити. Жбурляю пилотяг на нього й кидаюся до телефону.

Дзижчання в слухавці. Номер? Аби тільки не помилитися. Натискаю на кнопки: клац-клац-клац. Луїс стогне. Спинається рачки. Клац-клац.

Гудок.

Знову гудок. І знову. Луїс хапається за поличку, намагається звестися на ноги.

У слухавці — голос, який я запам’ятала:

— Вітаю. Це автовідповідач Менса Еверарда.

О Боже, ні!

Луїс трясе головою, витирає кров, що заливає очі. Він весь перемащений кров’ю, вона юшить, неймовірно яскрава, її неймовірно багато.

— Вибачте, тепер я не можу підійти до телефону. Будь ласка, залиште повідомлення, і я зв’яжуся з вами, щойно буде можливість.

Луїс стоїть, прихилившись до стіни, руки його мляво звисають, але очі люто блимають.

— Отже, — бурмоче він, — зрада.

— Починайте казати, коли почуєте звуковий сигнал. Дякую.

Іспанець нахиляється, підбирає шпагу, рушає до мене. Непевною, але невблаганною ходою.

Кричу в слухавку:

— Ванда Тамберлі. Пало-Альто. Мандрівник у часі. — Який сьогодні день, чорт забирай, який день? — П’ятниця вечір, перед Днем пам’яті. Допоможіть!

Вістря шпаги торкається мого горла.

— Кидай цю штуку, — гарчить іспанець. Я кидаю слухавку. Він припирає мене до столу. — Мені слід було б убити тебе за це. Може, саме так я і вчиню.

Або ж забуде про свої моральні принципи щодо моєї честі й…

Принаймні я лишила Еверардові підказку, адже ж лишила?

Вжух! Друга машина часу з’являється над першою. Люди, які сидять на ній аж під стелею, прихиляють голови.

Луїс скрикує. Квапливо задкує, вилазить на сидіння своєї машини, не випускаючи шпаги з руки. Пальці другої руки бігають по приладовій панелі. Еверард скутий у рухах. Я бачу в руці у нього пістолет. Але — вжух! Луїс щезає.

Еверард опускається.

Перед очима все кружляє, пливе, тьмянішає. Я ще ніколи не зомлівала. Якби мені бодай хвильку посидіти…

23 травня 1987 року

Вона вийшла в коридор у блакитному купальному халаті поверх піжами. Обтягуючий одяг підкреслював її гнучкий стан, пасуючи до кольору очей. Сонячні промені, що лилися в західне вікно, золотили її волосся.

Дівчина закліпала.

— Ого, уже день, — пробурмотіла вона. — Як довго я спала?

Еверард підвівся з канапи, де сидів, читаючи якусь з її книжок.

— Близько чотирнадцяти годин, здається, — відказав він. — Вам потрібно було відпочити. З поверненням.

Ванда озирнулася довкола. У кімнаті вже не було ні хроноцикла, ні плям крові.

— Після того як моя напарниця вклала вас до ліжка, ми з нею роздобули потрібні засоби і все якомога ретельніше прибрали, — пояснив Еверард. — Вона вже відлетіла. Не було потреби нам обом тут товктися. Звісно, хтось мусив про всяк випадок лишитися вас охороняти. Огляньте, будь ласка, помешкання: чи все як слід. Не можна, щоб та, більш рання, Ванда повернулася й помітила сліди безладу. Вона ж, зрештою, нічого не помітила, чи не так?

Дівчина зітхнула.

— Анічогісінько.

— Ми мусимо запобігати таким парадоксам. Ситуація й без того заплутана.

«І небезпечна, — подумав Еверард. — Страшенно небезпечна. Треба підбадьорити дівчину».

— Агов, я певен, ви зголодніли.

Йому сподобалося, як вона розсміялася.

— Можу з’їсти цілого вола, а до нього ще порцію смаженої картоплі і яблучний пиріг на десерт.

— Я взяв на себе сміливість завантажити холодильник продуктами і теж під’їв би разом з вами, якщо не заперечуєте.

— Заперечую? Спробуйте лишень відмовитися!

На кухні він наполіг, щоб Ванда сіла, а сам заходився готувати перекус.

— Я доволі непогано даю собі раду зі стейком і салатом. Ви пройшли через справжнє пекло. Більшість на вашому місці розгубилися б.

— Дякую, — прийняла вона похвалу.

Протягом якоїсь хвилі чути було тільки, як Еверард кришить салат. Тоді, пильно дивлячись на нього, Ванда запитала:

— Ви з Варти часу, правда?

— Що? — Він озирнувся. — Так. Тільки ми називаємося Патруль часу. — Еверард помовчав і додав: — Сторонні не мають знати про подорожі в часі. Ми не можемо нікому нічого розповідати без дозволу. А дозвіл можуть дати тільки тоді, коли є вагомі підстави. У вашому випадку вони вочевидь є. Адже вам однаково вже про це відомо. До того ж у мене є право самостійно вирішувати, як діяти в таких випадках. Тому я не буду від вас нічого приховувати, міс Тамберлі.

— Чудово. Як ви мене знайшли? Я була в розпачі, коли попала на автовідповідач.

— Ви просто ще не звикли до переміщень у часі. Подумайте лишень. Щойно я прослухав ваше повідомлення, то відразу вирушив по вас. Ми зависли за вікном, побачили, що той чоловік погрожує вам, і застрибнули всередину. На жаль, було надто тісно, і я не встиг вистрілити, перш ніж він утік.

— А чому ви не з’явилися раніше?

— Щоб позбавити вас кількох неприємних годин? Пробачте. Я розповім вам пізніше, як небезпечно змінювати минуле.

Дівчина насупилася.

— Я вже трохи знаю про це.

— Гм, мабуть, так, знаєте. Слухайте, нам не конче це обговорювати, поки ви остаточно не відновитеся. Відпочиньте кілька днів, щоб оклигати від цього струсу.

Вона гордовито повела головою.

— Дякую, у цьому немає потреби. Я ціла й неушкоджена, голодна й аж палаю від цікавості. А ще турбуюся за дядечка… Ні, я справді не хотіла б відкладати цієї розмови, будь ласка.

— А ви міцний горішок! Гаразд. Але спершу розкажіть мені про свої пригоди. Не поспішайте. Я часто перебиватиму вас запитаннями. Патрулю потрібно знати все. Ви собі навіть не уявляєте, як потрібно.

— А світ уявляє?

Дівчина затремтіла, натужно ковтнула, стиснула пальцями край столу і взялася розповідати. Вони ще не закінчили їсти, коли Еверард вже випитав усі подробиці.

Нахмурившись, він мовив:

— Так, це дуже погано. Було б значно гірше, якби ви не виявилися такою мужньою і винахідливою, міс Тамберлі.

Дівчина зашарілася.

— Будь ласка, називайте мене Вандою.

Еверард силувано всміхнувся:

— Гаразд. Тоді ви мене — Менсом. Я виріс у Середній Америці двадцятих-тридцятих років. Зосталися манери, які мені ще тоді прищепили. Але я не заперечую, якщо ви хочете звертатися на ім’я.

Ванда подивилася на нього довгим поглядом.

— Атож, ви лишилися тим самим ввічливим провінціалом, так? Блукали часами й епохами, але проґавили ті соціальні зміни, що сталися у вас на батьківщині.

«Розумна, — подумав Еверард. — І вродлива, без зайвої тендітності».

Враз дівчина стривожилася.

— То що ж із моїм дядьком?

Еверард поморщився.

— Мені шкода. Іспанець сказав вам тільки те, що лишив Стіва Тамберлі на тому самому континенті, але в далекому минулому. Ані точного місця, ані дати він не повідомив.

— Але ж ви маєте… час, щоб провести пошуки.

Патрульний похитав головою.

— Хоч як мені прикро це казати, та не маємо. На це можуть піти тисячі людино-років. У нас їх нема. Сили Патруля надто розпорошені. Нас ледве вистачає, щоб упоратися зі своїми рутинними завданнями, ми насилу даємо раду таким ось, як ця, надзвичайним ситуаціям. Ми маємо лише обмежений ресурс людино-років, бо рано чи пізно кожен агент помре або постаріє так, що не зможе працювати, розумієте? Тут події вийшли з-під нашого контролю. Нам потрібні будуть усі сили, які тільки зможе виділити Патруль, щоб виправити становище… якщо нам це взагалі вдасться.

— Може, Луїс сам повернеться за дядьком?

— Може. Але, думаю, він не буде цього робити. Іспанець тепер переймається важливішими для нього справами. Затаївся десь, доки не загоїться рана, а тоді… — Еверард дивився повз неї. — Міцний, розумний, безжальний і відчайдушний чоловік, що має у своїх руках машину часу. Він може з’явитися будь-де, у будь-якому році. Важко навіть уявити ту шкоду, шкоду, яку він може накоїти.

— Дядько Стів…

— Можливо, йому вдасться самому виплутатися. Не знаю, що саме, але йому може щось спасти на думку, якщо він живий. Стівен Тамберлі сильний і кмітливий. Тепер я розумію, чому ви його улюблениця.

Ванда змахнула сльозину.

— Чорт, я не буду ревти! Може, пізніше… може, пізніше ми знайдемо якусь зачіпку. А тим часом м-мій стейк холоне.

Вона накинулася на м’ясо, наче на ворога.

Еверард теж узявся до їжі. Дивним чином мовчанка більше не гнітила, і між ними виникло почуття товариськості. По якомусь часі дівчина, заспокоївшись, запитала:

— Розкажете мені все?

— Хіба в загальних рисах, — погодився патрульний. — Навіть у такому разі для цього нам потрібно буде кілька годин.

…За якийсь час Ванда сиділа на канапі з широко розплющеними очима, а Еверард ходив перед нею туди-сюди. Його кулак час від часу вдаряв у долоню.

— Це все загрожує кінцем світу, — казав він. — Але ситуація не безнадійна. Вандо, хай що сталося або станеться зі Стівеном Тамберлі, віє не марно прожив своє життя. Через Кастелара він передав вам дві назви: «екзальтаціоністи» і «Мачу-Пікчу». Хоча не думаю, що Кастелар розповів би це все сам, якби не ваша кмітливість — та ще й виявлена за таких обставин, — яка змусила іспанця розказати те, що він знав.

— Цього дуже мало, — заперечила дівчина.

— Бомба теж може бути малою, доки не вибухне. Слухайте, при нагоді я розповім вам більше про екзальтаціоністів, та якщо коротко: це банда шаленців із доволі далекого майбутнього. Поза законом у власному окрузі, вони викрали кілька машин часу й щезли без сліду в просторово-часовому безмірі. Нам доводилося раніше — я маю на увазі, «раніше» на моїй життєвій лінії — мати справу з наслідками їхніх злочинів, але їм завжди вдавалося від нас вислизнути. А тепер завдяки вам ми знаємо, що вони в Мачу-Пікчу. Як відомо, індіанці покинули місто лише після того, як іспанці остаточно придушили їхній опір. Із розповіді Кастелара стає зрозуміло, що відразу по тому екзальтаціоністи облаштували там свою базу. Цієї інформації досить, щоб наші розвідники з’ясували точну дату. Наш агент «уже» повідомляв про те, що за кілька років до прибуття Пісарро при дворі Верховного інки з’явилися якісь чужинці. Як видається, вони намагалися, хоч і невдало, вплинути на намір старого правителя наділити владою свого сина Атауальпу — рішення, яке призвело до громадянської війни й вимостило шлях для жменьки завойовників. Зважаючи на те, що ви мені розповіли, я переконаний: це були екзальтаціоністи, які прагнули змінити історію. Коли їхній план не спрацював, вони вирішили принаймні викрасти викуп за Атауальпу. Наслідок буде достатньо руйнівний і дасть їм змогу чинити подальші злодійства.

— Навіщо? — прошепотіла дівчина.

— Як навіщо? Щоб знищити все майбутнє. Стати повелителями спочатку Америки, а потім і всього світу. Ніколи не буде ні вас, ні мене, ні Сполучених Штатів, ні данелліанського майбутнього, ні Патруля часу… якщо, звісно, негідники не організують свій, що оберігатиме спотворену історію, яку вони витворять. Хоча не думаю, що вони довго протрималися б біля керма. Таке себелюбство зазвичай обертається проти тих, хто на нього страждає. Міжчасові битви, хаос змін… не знаю, як багато може витримати матерія простору-часу.

Ванда зблідла, а потім присвиснула.

— Боже правий, Менсе!

Патрульний перестав ходити, схилився над дівчиною, торкнувся її підборіддя, щоб вона звела обличчя, і запитав, криво посміхаючись:

— Ну як це — знати, що ви, можливо, врятували всесвіт?

15 квітня 1610 року

Космічний корабель зовні був чорний, інакше з Землі він здався б зіркою, яка стрімко проноситься по небосхилу перед сходом або після заходу сонця, і привернув би увагу зловмисників, давши знати, що за ними стежать. Однак зсередини великі секції стінок були прозорі, і зореліт виповнювало світло. Коли Еверард прибув, вони саме пролітали над денною півкулею, і планета широко розкинулася під ними — біло-блакитне вировиння довкола червонястих клаптиків суходолу.

Еверардів хроноцикл з’явився в приймальному відсіку. Патрульний одразу зіскочив з нього і не став зупинятися, щоб помилуватись видовищем, як то він часто робив раніше. Гравітатор забезпечував звичну силу тяжіння під ногами. Еверард поквапився до кабіни пілотів, де на нього вже чекали троє знайомих агентів, роки народження яких розділяло не одне століття.

— Схоже, ми зафіксували потрібний момент, — промовила Умфандума, щойно він зайшов. — Ось запис.

Відео записали на іншому зорельоті, одному з тих, що спостерігали за Мачу-Пікчу, і передали сюди, на флагманський корабель. Еверард прибув, щойно отримав повідомлення, надіслане крізь час і простір. Зображення показувало події, що сталися кілька хвилин тому. Зняте з надпотужним збільшенням, воно було розмите після того, як світло пройшло крізь атмосферу. Утім, коли Еверард зупинив запис і придивився, він помітив металічний відблиск на голові й тулубі чоловіка. Цей чоловік і ще один підводилися на ноги. Поруч стояв хроноцикл на платформі, з якої розгортався краєвид на величне вимерле місто внизу й гори довкола нього. Поблизу юрмилися одягнені в чорне люди.

Еверард кивнув.

— Це воно. Ми не знаємо точно, коли Кастелар втече на свободу, але, думаю, це станеться протягом наступних двох-трьох годин. Нам треба завдати удару екзальтаціоністам одразу після цього.

«Не раніше, адже цього не сталося. Ми не можемо дозволити собі порушити послідовність навіть цих, заборонених, подій. А наші вороги дозволяють собі все. Саме тому ми повинні їх знищити».

Умфандума насупилася.

— Це буде непросто, — мовила вона. — Екзальтаціоністи завжди тримають у повітрі один обладнаний детекторами хроноцикл. Я впевнена: вони готові втікати за першої тривоги.

— Угу. Але в них замало скутерів, щоб забрати відразу всіх. Їм доведеться робити кілька заходів. Або, що ймовірніше, кинути напризволяще тих, кому не пощастить опинитися близько до засобів пересування. Нам не потрібно буде багато людей. Давайте готуватися.

Протягом наступної години зореліт заповнили бойові хроноцикли з патрульними. Навсібіч шугали вузькоспрямовані промені передавачів. Еверард обмірковував план операції, роздавав вказівки.

А потім він мусив чекати сигналу, намагаючись вгамувати нерви. Патрульний подумав про Ванду Тамберлі: це допомогло.

— Уперед!

Він застрибнув на сидіння. Стрілець Тецуо Мотонобу вже був на місці. Еверардові пальці забігали по приладовій панелі.

Вони зависли в безкрайній блакиті. Вдалині кружляв кондор. Під ними розгортався гірський краєвид, величний лабіринт насиченої зеленої барви, окрім тих місць, де на вершинах виблискував сніг, а в ущелинах залягли тіні. А ось Мачу-Пікчу, величне творіння з каменю. Хто зна, чого б досягла цивілізація, яка збудувала це місто, якби доля не прирекла її на загибель.

І знову Еверард не мав часу на зачудування. За кілька ярдів від них ширяв вартовий екзальтаціоністів. Патрульний чітко бачив чоловіка в розрідженому, пронизаному яскравим сонячним промінням повітрі. Екзальтаціоніст сторопів з несподіванки, але відразу з лютим виразом на обличчі схопився за зброю. Мотонобу вистрілив з енергопістолета. Палахнула блискавка, торохнув грім. Охоплений полум’ям чоловік випав з сидіння й, наче Люцифер, полетів униз, лишаючи за собою шлейф диму. Хроноцикл, втративши керування, забовтався в повітрі.

«Про нього подбаємо пізніше. Униз!»

Еверард не стрибнув крізь простір. Він хотів бачити загальну картину бою. Хроноцикл ринувся у піке, довкола невидимого силового екрана заревів вітер. Перед очима стрімко виростали будівлі.

Патрульні вже накрили ворога вогнем. Спалахи пекельних кольорів літали повсюди. Коли Еверард дістався туди, битва закінчилася.

…Вечір золотив небосхил на заході. Із долин виповзала ніч, видираючись дедалі вище мурами Мачу-Пікчу. Було прохолодно й тихо.

Еверард вийшов з будинку, де допитували екзальтаціоністів. Зовні стояли два агенти.

— Збирайте решту, виводьте полонених, готуйтеся повертатися на базу, — утомлено сказав він.

— Вдалося щось дізнатися, сер? — запитав Мотонобу.

Еверард стенув плечима.

— Щось вдалося. Наші фахівці, звісно, витягнуть з них більше, хоча я сумніваюся, що це нам чимось допоможе. Я знайшов одного, який готовий з нами співпрацювати за обіцянку влаштувати йому зручні умови на планеті вигнання. Та є проблема: він не знає того, що мені потрібно.

— Куди… в який час утекли ті, кому пощастило врятуватися?

Еверард кивнув.

— Їхній ватажок на ім’я Меро Вараґан дістав важке поранення від Кастелара. Кілька його людей саме збиралися доправити його на лікування до місця, яке було відоме тільки йому. Коли ми напали, вони вже були готові рушати. Вдалося втекти ще трьом.

Еверард випростався.

— Що ж, — промовив він, — ми досягли того успіху, на який могли сподіватися. Більшість угрупування вбито або затримано. Ті кілька, що врятувалися, найпевніше, розбіглися хто куди. Вони, мабуть, ніколи не знайдуть одне одного. Їхню організацію знищено.

— Якби тільки прибути сюди раніше, — у голосі Мотонобу було чути жаль, — ми б улаштували пастку як слід і виловили б їх усіх.

— Ми не могли прибути раніше, тому що ми цього не зробили, — різко відповів Еверард. — Ми служимо закону, чи ти забув?

— Ні, сер, не забув. Але ще я пам’ятаю про того навіженого іспанця й про безлад, який він може влаштувати. Як ми збираємося вистежити його, доки… доки не пізно?

Еверард нічого не відповів, лише обернувся до майданчика, на якому стояли припарковані хроноцикли. На сході на гребені гори проти неба чорніла Брама Сонця.

24 травня 1987 року

Ванда відчинила двері, щойно він постукав.

— Привіт! — вигукнула вона, мало не задихаючись від хвилювання. — Як ви? Як усе пройшло?

— Якось пройшло, — відповів він.

Дівчина взяла його за обидві руки й лагідним голосом промовила:

— Я так хвилювалася за вас, Менсе.

Йому було неабияк приємно чути такі слова.

— О, я добре бережу свою шкуру. А операція… ми захопили більшість злочинців без жодних втрат з нашого боку. У Мачу-Пікчу знову чисто.

«Було чисто. Три століття місто провело, покинуте у своїй самотності. А тепер там скрізь галасують туристи. Але не справа патрульного про це судити. Він має бути загартований до такого, якщо збирається працювати з історією людства».

— Це ж чудово! — Ванда поривчасто обійняла його. Він пригорнув її у відповідь. Трохи зніяковівши, вони відступили одне від одного.

— Якби ви прийшли на десять хвилин раніше, то не застали б мене, — сказала дівчина. — Я не могла сидіти без діла й пішла на прогулянку, довгу-предовгу.

— Я ж наказав вам не полишати цього місця! — жахнувшись, скрикнув Еверард. — Ви досі в небезпеці. Тут ми встановили пристрій, що попередить про будь-якого незваного гостя, але ми не можемо ходити за вами по п’ятах. Прокляття, дівчино, Кастелар досі на свободі!

Ванда, скопиливши носика, поглянула на нього.

— То краще мені дертися на стіни від нудьги? Навіщо йому знову мене переслідувати?

— Ви єдина, з ким він спілкувався у двадцятому столітті. Ви можете вивести нас на нього. Або ж він так думає.

Дівчина посерйознішала.

— Власне кажучи, я таки можу.

— Га? Що ви маєте на увазі?

Вона потягнула його за руку. «Які ж у неї теплі долоні!»

— Заспокойтеся! Ходімо, я пригощу вас пивом, і ми поговоримо. Поки я гуляла, у моїй голові проясніло. Я стала згадувати все, що сталося, але тепер уже мені не заважали страх і… і невідомість. Так, мені здається, я можу сказати, куди вирушить Луїс.

Еверард неначе прикипів до місця. Серце загупало в грудях.

— Як?

Блакитні очі пильно вивчали його.

— Я добре пізнала цього чоловіка, — тихо промовила дівчина. — Наші стосунки не можна назвати близькими, але, поки тривали, вони були досить насичені. Луїс не чудовисько. За нашими мірками він жорстокий, але він дитя своєї доби. Честолюбний і жадібний, проте в душі — мандрівний лицар. Я понишпорила у своїй пам’яті, перебрала все, хвилина за хвилиною. Наче стояла збоку й спостерігала за нами обома. І я побачила, як він відреагував, коли дізнався про те, що індіанці повстануть і візьмуть в облогу братів Пісарро в Куско, і про ті негаразди, які стануться після того. Якщо він з’явиться зненацька, немов завдяки якимсь чарам, і зніме облогу, то одразу здобуде високе становище в іспанському війську. Але, що важливіше за будь-які розрахунки, він просто мусить бути там, Менсе. Його кличе обов’язок.

6 лютого 1536 року (за юліанським календарем)

Над горами сходило сонце, столиця імперії інків палала. Наче метеори, летіли вогняні стріли й каміння, загорнуте в просякнуту олією бавовну. Горіли стріхи й дерев’яні покрівлі. За кам’яними мурами було справжнє пекло. Полум’я ревіло й здіймалося до неба, іскри сипали дощем, вітер гнав густі клуби диму. Вода в річках потьмяніла від кіптяви. Скрізь розлягалося дудніння мушель і вереск людей. Десятками тисяч індіанці облягли Куско, немов клекітлива брунатна хвиля, над якою підносилися стяги вождів, пір’яні гребені, мідні бойові сокири й списи з мідними вістрями. Хвиля вдаряла об нещільні лави іспанців, розбивалася, вирувала, захлиналася кров’ю й безладно відкочувалася назад, щоб по якомусь часі знову ринути на приступ.

Кастелар з’явився над цитаделлю, яка з північного боку нависала над битвою. Він кинув погляд на могутні мури, які заполонили тубільці, і на якусь мить йому захотілося шугнути вниз і вбивати, вбивати, вбивати. Але ні, онде б’ються його товариші. Стиснувши руків’я шпаги в правій руці, кермуючи лівою, він полетів їм на підмогу.

Йому не вдалося привезти з майбутнього рушниці — то й що? Клинок його гострий, рука тверда, а над непокритою головою розпростер крила архангел війни. Попри це, треба бути обачним. Ворог міг зачаїтися в небі або ж вигулькнути нізвідки. Кастелар мусить бути готовий стрибнути крізь час, втекти від переслідувачів, а потім повернутися, щоб стрімко вдаряти знову й знову, наче вовк, що шматує лося.

Іспанець пронісся над центральним майданом, де велика будівля палала, наче смолоскип. Вулицею скакали вершники. Їхні сталеві обладунки блищали, маяли стяги. Кіннотники лаштувалися до вилазки з міста, у саму гущу ворожої орди.

Кастелар миттю вирішив, що буде робити. Він зверне вбік, зачекає кілька хвилин, доки вершники розпочнуть бій, а тоді вдарить сам. Побачивши такого орла помсти на своєму боці, іспанці зрозуміють, що Бог їх почув, і прорубають дорогу крізь ряди охопленого панікою ворога.

Хтось угледів, як він пролетів над ними. Кастелар помітив здійняті догори обличчя, почув крики. Відтак коні пішли учвал, почувся громовий стукіт копит і залунало басовите:

— Сант-Яґо з нами! Вперед!

Кастелар пролетів над південними мурами міста, заклав віраж і приготувався до атаки. Тепер, коли він добре знав цю машину, вона чудово слухалася його — румак-вітер, на якому іспанець в’їде до звільненого Єрусалима, а врешті… врешті, можливо, постане перед Спасителем, коли той ходив по землі.

А-а-а!

Поруч із ним з’явилася ще одна летюча машина, на ній — два вершники. Кастеларові пальці вп’ялися в прилади керування. Ураз нестерпний біль пронизав його.

— Мати Божа, змилосердься!

Його мертвий кінь полетів у порожнечу. Принаймні Кастелар загине в бою. Нехай сили сатани й узяли над ним гору, та їм не здолати Браму раю, що відчинена для Христового воїна.

Його душа шугнула геть, у ніч.

24 травня 1987 року

— Пастка спрацювала майже бездоганно, — доповів Еверардові Карлос Наварро. — Ми помітили його з космосу, увімкнули електромагнітний генератор і стрибнули так, щоб опинитися біля Кастелара. Його хроноцикл потрапив у поле генератора, й іспанець дістав сильний удар електричним струмом. Електроніка на хроноциклі також вийшла з ладу. Але це ви знаєте. Для певності ми вистрілили в Кастелара з паралізатора й підхопили його в повітрі, перш ніж він упав на землю. Тим часом підлетів ваговіз, підібрав пошкоджений хроноцикл і зник звідти. Уся операція забрала менше ніж дві хвилини. Думаю, нас помітили, але в загальному сум’ятті бою за такий короткий час навряд чи хтось щось зрозумів.

— Добра робота, — похвалив Еверард, відхилившись на спинку свого старого потертого крісла.

Вони розмовляли в його нью-йоркській квартирі, затишній, зокрема, й завдяки кільком сувенірам: над баром висіли шолом і два списи з бронзової доби, а на підлозі лежала шкура білого ведмедя з Гренландії часів вікінгів — речі, що не викликали надто багато запитань у сторонніх людей, але пробуджували в Еверарда приємні спогади.

Він не брав участі у цій операції. Не було сенсу витрачати життєвий ресурс позачасового агента. Не було жодної небезпеки, хіба що Кастелар виявився б надто швидким і втік від патрульних. Але цьому завадила електромагнітна пастка.

— До речі, — мовив Еверард, — ваша операція — це частина історії. — Він показав на том Прескотта[194], що лежав скраю стола біля нього. — Я саме читав про це. Іспанські хроніки описують появу Діви Марії над охопленим вогнем палацом інки Віракочі, де пізніше звели церкву, а на полі бою буцімто з’явився святий Яків і підбадьорював війська. Вважається, що це лише релігійна легенда або ж свідчення істеричної галюцинації, але… та дарма. Як там полонений?

— Коли я виходив від нього, він спав під транквілізаторами, — відказав Наварро. — Опіки загояться без шрамів. Що з ним буде?

— Залежить під низки обставин. — Еверард узяв із попільнички люльку й розпалив її. — Насамперед нас цікавить доля Стівена Тамберлі. Вам відомо про його історію?

— Так. — Спохмурнів Наварро. — На жаль — хоч це й було неминуче, — електричний струм стер молекулярну пам’ять хроноцикла про те, куди й до якого часу він переміщувався. Кастелара попередньо допитали під кірадексом — ми знали, що ви захочете дізнатися про це, — але він не пригадує ні дати, ні місця, де лишив Тамберлі, тільки те, що це було кілька тисяч років тому на тихоокеанському узбережжі Південної Америки. Він знав, що зможе довідатися точну дату з хроноцикла, хоча й сумнівався, що вона йому буде потрібна, а тому й не завдавав собі клопоту запам’ятовувати координати.

Еверард зітхнув.

— Цього я й боявся. Бідолашна Ванда.

— Перепрошую?

— Не зважайте. — Еверард затягнувся люлькою, щоб заспокоїтися. — Ви можете йти. Прогуляйтеся містом, розважтеся.

— А ви не хочете пройтися зі мною? — невпевнено запитав Наварро.

Еверард похитав головою.

— Я почекаю тут якийсь час. Навряд чи Тамберлі вдалося знайти спосіб самостійно урятуватися. Але якщо все ж вдалося, його спершу привезуть на одну з наших баз для короткого звіту. Запит покаже, що я залучений до його справи, і мене повідомлять. Але, звісна річ, цього не могло статися раніше, поки ми не закінчили цю роботу так, як закінчили. Можливо, мені невдовзі подзвонять.

— Зрозуміло. Дякую вам. До побачення.

Наварро пішов. Еверард знову всівся у крісло. В кімнату просочувалися сутінки, але він не вмикав світла. Він хотів просто посидіти й подумати, сподіваючись на краще.

18 серпня 2930 року до Різдва Христового

Там, де ріка зустрічається з морем, юрмилися глиняні хатки. Лише дві довбанки-каное лежали, витягнуті на берег, адже цієї спокійної днини рибалки вийшли в море. Більшість жінок теж залишили поселення й подалися обробляти невеличкі клаптики землі на краю мангрового болота, де вирощували гарбузи, кабачки, картоплю й бавовник. Повільно тягнувся димок від общинного вогнища, за яким завжди пильнував хтось зі старих. Решта жінок і літніх чоловіків поралися по своїх хатніх справах, тоді як малі діти доглядали за ще меншими. Поселяни мали на собі короткі спідниці з переплетених волокон, а також оздоби з мушель, зубів і пір’я. Люди сміялися й гомоніли.

Гончар сидів, схрестивши ноги, на порозі своєї оселі. Сьогодні він не виліплював горщиків чи мисок і не випалював їх. Натомість лише дивився у простір і мовчав. Він часто так поводив себе відтоді, як навчився тутешньої мови й почав виробляти дивовижний посуд. Таке вміння заслуговує на повагу. Гончар був добрий на вдачу, але іноді на нього нападав цей дивний настрій. Може, він вигадував якийсь новий гарний виріб, а може, спілкувався з духами. Цей чоловік вочевидь був не такий, як усі: височенний, блідолиций, зі світлими очима й волоссям і густющою поростю на обличчі. Від сонця, що дошкуляло йому сильніше, ніж іншим, він ховався під каптуром. У хатині його жінка товкла в ступці насіння диких злаків. Двоє їхніх малих дітей спали.

Враз здійнялися крики. Показалася юрба рільників. Люди, що лишались у поселенні, поквапилися дізнатись, що ж відбувається. Гончар підвівся й рушив за ними.

Уздовж берега річки йшов незнайомець. До поселення часто навідувалися чужинці, переважно з товарами на торгівлю, але цього чоловіка ніхто раніше не бачив. Зовнішністю він був доволі схожий на поселян, хіба що м’язистіший. А ось вбрання його помітно відрізнялося. На боці висіли піхви, з яких визирало щось тверде й блискуче.

Звідки ж міг з’явитися цей чоловік? Мисливці мали б помітити його ще кілька днів тому, якби незнайомець прийшов у долину пішки… Жінки вереснули, коли чужинець привітався. Найстарші чоловіки знаками наказали їм відійти назад і відповіли на вітання як слід.

Підійшов гончар.

Тривалий час Тамберлі й дослідник мовчки стояли й пильно вивчали один одного. «Він тої самої раси, що й місцеві». Дивно, як спокійно Стівен думав про це тепер, коли нарешті здійснилася мета всіх його старань. «Так і мало бути. Краще, щоб не виникало зайвих запитань, навіть у головах людей примітивної кам’яної доби. Цікаво, як він збирається пояснити наявність у нього такої зброї?»

Дослідник кивнув.

— На щось таке я й сподівався, — сказав він темпоральною, повільно вимовляючи слова. — Ви мене розумієте?

Тамберлі вже призабув цю мову. Утім…

— Так, розумію. Вітаю. Ви той, на кого я чекав ось уже… сім років, здається.

— Мене звати Гільєм Сіснерос. Народився в тридцятому столітті, але живу в Універсаріумі Галли.

«Періоді, коли подорожі в часі вже відкрито, і їх можна здійснювати не ховаючись».

— А я Стівен Тамберлі, з двадцятого століття, польовий історик Патруля.

Сіснерос розсміявся.

— Гадаю, нам слід потиснути один одному руки.

Поселяни ошелешено дивилися на них.

— Ви застрягли тут, так? — Сіснерос міг би й не запитувати.

— Так. Треба повідомити Патруль. Ви доправите мене на базу?

— Звісно. Я сховав свій хроноцикл кілометрів за десять проти течії. — Сіснерос завагався. — Я збирався видати себе за мандрівника й пожити якийсь час із цими людьми, щоб розгадати одну археологічну загадку. Я підозрюю, що ви і є відповіддю на неї.

— Так, — відказав Тамберлі. — Коли я зрозумів, що втрапив у біду, з якої самотужки не виплутаюся, то згадав про вироби вальдівської культури[195].

Найдавніша відома його рідній епосі кераміка західної півкулі. Майже повністю повторює гончарні вироби тогочасної культури Дзьомон у давній Японії. Загальноприйняте пояснення було таке: якогось рибальського човника пронесло через увесь Тихий океан і прибило аж до берегів Південної Америки, де його команда знайшла собі притулок і навчила тубільців гончарного ремесла. Не надто правдоподібна версія. Рибалкам потрібно було подолати понад вісім тисяч морських миль і вижити; та ще й мало так статися, щоб ці чоловіки володіли складними вміннями, які в їхньому суспільстві були жіночою цариною.

— Тож я став виробляти давньояпонську кераміку. Лишилося тільки чекати, доки прибуде хтось із майбутнього, щоб довідатися, у чому річ.

Він навіть не дуже-то й порушив правила Патруля. Коли потрібно, вони могли бути гнучкими, а, зважаючи на обставини, його повернення було важливе.

— Ви виявили неабияку винахідливість, — промовив Сіснерос. — Як вам тут жилося?

— Вони милі люди, — відповів Тамберлі.

«Боляче буде прощатися з Аруною і малюками. Якби я був святий, то ніколи б не пристав на пропозицію її батька взяти Аруну за дружину. Але ці роки очікування тяглися так довго, і я не знав, чи вони взагалі коли-небудь закінчаться. Родина сумуватиме за мною, але завдяки тій повазі, яку я заслужив, Аруна невдовзі матиме нового чоловіка — доброго годувальника, можливо, це буде Уламамо, — і вони житимуть так само добре й щасливо, як і будь-хто з племені. А це, на свій скромний лад, краще, ніж доля багатьох людей, які житимуть багато років по тому».

Він так і не зміг остаточно позбутися сумнівів та почуття провини і знав, що ніколи їх не позбудеться, але в душі ворухнулася радість. «Я повертаюся додому».

25 травня 1987 року

М’яке світло. Вишукана порцеляна, срібне столове начиння, скляні келихи. Не знаю, чи «В Ерні» — найкращий ресторан у Сан-Франциско (це як кому до смаку), але він точно входить до першої десятки. Щоправда, Менс каже, що хотів би звозити мене в минуле, в сімдесяті роки двадцятого століття, до того, як власники «Мінґей-Я»[196] відійшли від справ.

Менс підіймає келих із хересом.

— За майбутнє, — каже він.

Я підіймаю свій.

— І за минуле.

Ми цокаємся. Дивовижний напій.

— Тепер можемо порозмовляти.

Коли він усміхається, обличчя його береться зморшками і стає куди привабливішим.

— Вибачте, що ми не зробили цього раніше, окрім хіба тої телефонної розмови, коли я подзвонив і повідомив, що з вашим дядьком усе гаразд, а також запросив вас на вечерю. Але останнім часом, щоб довести цю справу до кінця, я стрибав туди-сюди, наче блоха на пательні.

Треба його піддражнити.

— А хіба ви не могли завершити свої справи, а потім повернутися назад на кілька годин, щоб я не мордувалася так довго?

Він серйознішає. О, скільки невимовленого смутку бринить у його голосі!

— Ні, це було б украй небезпечно. Нам у Патрулі не заборонені подорожі з особистих мотивів, але тільки коли вони не заплутують подій.

— Агов, Менсе, таж я пожартувала. — Сягаю через столик і поплескую його по руці. — Натомість я маю розкішну вечерю, чи не так?

А ще я вдягнула розкішну сукню й зробила собі модну зачіску.

— Ви її заслужили, — каже він з полегшенням, більшим, ніж очікуєш від здорованя, який сходив усю просторово-часову реальність із кінця в кінець.

Годі про це. Принаймні поки що. Надто багато треба розпитати.

— То як там дядько Стів? Ви сказали, що він врятувався, але не сказали, де він.

Менс усміхається.

— Хіба це важливо? Звітує на нашій базі десь і колись. Перш ніж повернутися до обов’язків, він проведе довгу відпустку зі своєю дружиною, що чекає на нього в Лондоні. Я впевнений, що він навідається і до вас, і до решти своїх родичів. Майте терпіння.

— А… потім?

— Потім нам потрібно завершити справи так, щоб уся часова структура лишилася незмінною. Ми помістимо брата Естевана Танакіля та дона Луїса Кастелара в ту скарбівню в Кахамарці 1533 року, за хвилину чи дві після того, як екзальтаціоністи їх викрадуть. Вони вийдуть звідти, та й усе.

Я суплюся.

— Гм, раніше ви казали, що сторожа занепокоїлася, зазирнула всередину і нікого не знайшла. Це викликало неабиякий сполох. Хіба це можна змінити?

Менс аж сяє.

— Розумна дівчинка! Чудове запитання. Так, у тому випадку, коли минуле спотворено, Патруль скасовує події, які спричинила зміна. Ми, так би мовити, відновлюємо «первісну» історію. Принаймні до тої міри, до якої це можливо.

— Гаразд, а Луїс? Що з ним? Після всього того, що сталося.

Дивно, як сильно мене турбує його доля.

Менс відсьорбує вина, потім крутить келих між пальцями, вдивляючись у бурштиновий напій.

— Ми розмірковували над тим, чи не запропонувати йому приєднатися до Патруля, але життєві цінності Кастелара несумісні з нашими. Йому поставлять психоблок від розголошення таємниці. Саме собою це нешкідливо, просто він не зможе нікому нічого розказати про подорожі в часі. Якщо Кастелар намагатиметься — а він намагатиметься, — йому стискатиме горло, а язик не слухатиметься. Невдовзі він облишить ці спроби.

Хитаю головою.

— Для нього це — жахлива кара.

Менс лишається спокійний. Він наче та гора: схили поросли маленькими сором’язливими квіточками, а під ними — камінь.

— Ви воліли б, щоб ми його вбили? Чи стерли всю пам’ять і перетворили на ідіота? Попри всі ті клопоти, яких він нам завдав, ми не тримаємо на нього зла.

— Зате він тримає!

— Угу. Але він не зможе напасти на вашого дядька в скарбівні, бо чернець одразу відчинить двері й скаже сторожі, що закінчив свою роботу. Проте лишати брата Танакіля в Кахамарці було б нерозумно. Вранці він піде за місто, щоб прогулятися й подумати на самоті, і більше його ніхто ніколи не побачить. Солдатам буде шкода його, такого доброго чоловіка. Вони шукатимуть, але марно, і зрештою вирішать, що брата Танакіля спіткало якесь лихо. Дон Луїс скаже, що йому нічого не відомо. — Манс зітхає. — Прикро, але доведеться припинити проект голографічного збереження тих пам’яток. Хоча, може, комусь пощастить дістатися до них, коли вони ще будуть на своїх належних місцях. Щоб стежити за подальшою діяльністю Пісарро, ми будемо впроваджувати нових агентів. Ваш дядько отримає нове призначення. Цілком можливо, він обере адміністративну роботу, як того хоче його дружина.

Я відсьорбую з келиха.

— А що станеться… сталося з Луїсом?

Менс пильно дивиться на мене.

— А він вам не байдужий, так?

Відчуваю, як палають щоки.

— У мене немає до нього ніяких, ну, знаєте, романтичних почуттів. Я не в’яну по ньому. Просто це людина, з якою мені довелося зустрітися.

Менс знову усміхається.

— Зрозуміло. Що ж, це якраз одна з тих справ, якими я сьогодні займався. Про всяк випадок ми пильнуватимемо дона Луїса Кастелара до кінця його днів. Він швидко пристосується. Далі служитиме під проводом Пісарро, відзначиться під час облоги Куско і в битві проти Альмаґро. — З якоюсь притлумленою в собі гіркотою Менс каже далі: — Зрештою, коли завойовники розділять країну, Кастелар стане великим землевласником. До речі, він буде одним із тих небагатьох іспанців, які намагалися забезпечити індіанцям відносно справедливі умови. Пізніше, коли помре його дружина, він одягне сутану й закінчить життя ченцем. Він матиме дітей, нащадкам яких непогано вестиметься. Серед них буде дівчина, що вийде за капітана корабля з Північної Америки. Так, Вандо, чоловік, з яким ви мали цю пригоду, — ваш пращур.

Отакої!

За хвилинку оговтуюсь.

— Оце так подорожі в часі!

Крізь віки й покоління.

Нам слід би вже поглянути в меню. Але…

Заспокойся, серце моє[197], чи як там звучить та дурнувата фраза. Я подаюся вперед. Дивним чином мені не страшно, погляд мого розмовника підбадьорює. Та все ж слова не йдуть у мене з язика, а з-за спини бере морозом.

— А щ-що буде зі мною, Менсе? Адже я теж знаю вашу таємницю.

— Авжеж, — каже він лагідно. — Спершу ви запитали про інших. По-моєму, це так типово для вас. Що ж, ви також маєте роль, яку треба дограти. Ми повернемо вас на Галапагоси кількома хвилинами пізніше, одягнену так само, як і тоді. Ви знову приєднаєтеся до своїх друзів, завершите прощальну прогулянку й полетите з Балтри до того бедламу, що зветься Гуаякільський міжнародний аеропорт, а звідти вже додому, до Каліфорнії.

А потім? Що потім?

— Далі все залежить від вашого рішення, — мовить він. — Ви можете погодитися на психоблок. Річ не в тому, що ми вам не довіряємо, але правила є правила. Повторюю, це безболісно і нічим не зашкодить. Я цілковито певен, що ви ніколи з власної волі нас не зрадите, а отже, практично не відчуватимете цього психологічного бар’єру. Ви житимете далі своїм життям у двадцятому столітті. А наодинці з дядьком Стівом зможете говорити без жодних обмежень.

М’язи напинаються, кров кидається в обличчя.

— А у мене є вибір?

— Звісно. Ви можете сама стати мандрівницею в часі. Ви будете цінною працівницею.

Неймовірно! Я? Але я на це сподівалася. І все ж…

— Я… я не впевнена, чи з мене вийде добра патрульна.

— Мабуть, не вийде, — чую по той бік сяйва, що засліплює мене. — У вас надто незалежна вдача. Але Патруль піклується як про історичні часи, так і про доісторичні й потребує для роботи в польових умовах фахівців, що добре знаються на довкіллі. Як ви ставитеся до того, щоб працювати палеонтологинею, але з живими тваринами?

Гаразд, гаразд, не личить пристойній дівчині так поводитися. Але я вистрибую з-за столика й порушую добропристойну тишу ресторану бойовим вигуком. Менс регоче.

Мамути, печерні ведмеді й птахи додо. Ой божечки!