Патруль часу

1

Одного вечора в Нью-Йорку середини двадцятого століття Менс Еверард перевдягнувся у поношений домашній одяг і саме наливав собі випити, коли його перервав дзвінок у двері. Еверард лайнувся. Позаду були кілька днів виснажливої роботи, і він не потребував жодного іншого товариства, окрім як доктора Вотсона та його віднайдених оповідей[23].

Може, якось вдасться спекатися непроханого гостя? Менс почовгав до дверей і відчинив з насупленою міною:

— Привіт, — мовив він холодно.

Аж раптом йому здалося, ніби він потрапив на один із тих перших космічних кораблів, який щойно подолав земне тяжіння: Еверард стояв невагомий і безпомічний перед блиском зірок.

— Ой, — вихопилося в нього. — Я не чекав на тебе… Заходь.

Синтія Денісон на мить спинилась і глянула повз Еверарда на бар, над яким висів ахейський бронзовий шолом, прикрашений гребенем із кінської волосіні, і два перехрещені списи з тієї ж доби. Зброя тьмяно виблискувала й була неймовірно гарна. Синтія намагалася говорити твердим голосом, але той її підвів.

— Можеш мені чогось налити, Менсе? І то вже?

— Звісно.

Міцно стиснувши губи, він допоміг їй зняти пальто. Синтія зачинила двері й сіла на сучасну шведську канапу, таку саму охайну й практичну, як і зброя гомерівських часів. Понишпоривши в сумочці тремтячими руками, гостя дістала звідти пачку цигарок. Який час жінка з чоловіком не дивилися одне на одного.

— Досі віддаєш перевагу ірландському віскі з льодом? — запитав Еверард.

Його слова лунали немов звідкілясь здалеку, а руки, забувши всю отриману в Патрулі часу підготовку, не могли дати ради пляшкам і склянкам.

— Так, — відповіла вона. — То ти ще не забув…

Несподівано голосно клацнула її запальничка.

— Минуло лише кілька місяців, — сказав він, аби що-небудь сказати.

— Ентропійного часу. Звичайного, невикривленого, з добою, у якій двадцять чотири години, — вона видмухнула хмаринку диму й дивилася на неї. — Для мене минуло не набагато більше. Я ж перебувала в теперішньому часі майже постійно відтоді, як… як вийшла заміж. Лише вісім з половиною місяців за моїм біологічним виміром часу відтоді, як ми з Кітом… А для тебе, Менсе? Як багато часу збігло для тебе? Скільки років ти намотав, у скількох різних епохах побував відтоді, як був Кітові за дружбу?

Вона мала доволі високий, тонкий голос. Це була єдина вада, яку Еверард бачив у ній, хіба що комусь іще Синтія могла здатися замалою — ледве п’ять футів на зріст. Саме через голос її почуття ніколи не виявлялися на повну силу. Але Еверард бачив, що вона ледь стримується, щоб не заплакати.

Він простягнув їй віскі.

— До дна, — наказав патрульний. — Одним духом.

Синтія послухалась і ковтнула все, трохи закашлялася. Еверард знову наповнив її чарку, собі ж долив шотландського віскі з содовою. Відтак підсунув стілець і дістав з глибин свого побитого міллю халата люльку й тютюн. У нього досі тремтіли руки, але зовсім трішки, і він сподівався, що Синтія цього не помітить. Вона вчинила розумно, коли не вивалила відразу все, з чим прийшла: їм обом потрібен був час, щоб опанувати себе.

Тепер Еверард навіть наважився глянути на Синтію. Вона не змінилася. Її витончена фігурка, яку підкреслювала чорна сукня, була майже бездоганна. Золотаве, як сонячне проміння, волосся спадало на плечі; величезні блакитні очі сяяли з-під вигнутих дугою брів на обличчі з кирпатеньким носиком і завжди ледь розтуленими вустами. Макіяжу було небагато, тож важко було сказати напевно, чи плакала вона нещодавно. Але вигляд мала такий, ніби ось-ось заплаче.

Еверард узявся набивати люльку.

— Гаразд, Синтіє, — мовив він. — Розповіси мені?

Вона затремтіла. Зрештою витиснула з себе:

— Кіт. Він зник.

— Що? — Еверард випростався. — На завданні?

— Авжеж, де ще? Давній Іран. Він вирушив туди й досі не повернувся. Це було тиждень тому. — Вона поставила чарку на бильце канапи і сплела пальці докупи. — Звісно, Патруль шукав його. Я щойно сьогодні дізналася результати. Вони не можуть його знайти. Не знають навіть, що з ним сталося.

— Прокляття, — прошепотів Еверард.

— Кіт завжди… завжди вважав тебе своїм найкращим другом, — гарячково казала вона далі. — Ти не повіриш, як часто він про тебе згадував. Присягаюся, Менсе. Я знаю, ми давно не бачились, але ж тебе ніколи не було вдома і…

— Певна річ, — урвав він її. — Ти маєш мене за дитину? У мене були справи. До того ж ви тоді щойно побралися.

«Після того як я познайомив вас тої ночі під Мауна-Лоа і місяцем. Патруль часу не переймається званнями й посадами. І тому юній дівчині щойно з Академії, як-от Синтія Каннінґем, простій клеркині, прикріпленій до свого століття, ніяк не заборонено зустрічатися в неробочий час із заслуженим ветераном… як-от, я… так часто, як їм двом заманеться. І ніщо не заважає йому, використавши досвід і вміння бути своїм у кожній епосі, запросити її до Відня Штрауса на вальс або до Лондона Шекспіра на виставу в театрі. Або ж поблукати з нею по маленьких затишних барах Нью-Йорка Тома Лерера[24] чи побавитися в квача на сонячному гавайському пляжі за тисячу років до того, як туди дістанеться людина з каное. І його товаришеві патрульному також ніхто не забороняє приєднатися до них. А потім одружитися з нею. Певно, що так».

Еверард розкурив люльку. Коли його обличчя оповила димова завіса, він промовив:

— Розповідай із самого початку. Я не бачився з вами два чи три роки за своїм суб’єктивним часом, тому не знаю, над чим саме працював Кіт.

— Так довго? — здивовано перепитала Синтія. — Ти жодного разу навіть не взяв відпустки в нинішньому десятилітті? Ми справді дуже хотіли, щоб ти нас навідав.

— Досить уже вибачатися! — різко обірвав він її. — Якби хотів, то зайшов би.

Її тендітне, наче в ельфійки, личко скривилося, немов від ляпаса. Еверард знітився й перепросив:

— Вибач. Звичайно, я хотів зайти. Просто, як я сказав… ми, позачасові агенти, маємо до біса роботи, стрибаємо по всьому простору-часу туди-сюди, як блоха на пательні… Чорт! — Він спробував усміхнутися. — Ти ж мене знаєш, Синтіє. Я можу нагрубіянити, але це нічого не означає. У Давній Греції я спричинив виникнення легенди про Химеру. Мене знали як «дилайопода», дивну потвору з двома лівими ногами, що ростуть з рота.

Синтія покірно вигнула губи у слабкій усмішці й узяла з попільнички цигарку.

— А я досі лише клеркиня в «Енджиніринг Стадіз», — промовила вона. — Але завдяки цьому я підтримую тісний зв’язок з усіма відділеннями нашого округу, зокрема і з головним департаментом. І тому добре знаю, яких заходів ужито для пошуку Кіта… цього не досить! Вони просто кинули його напризволяще! Менсе, Кіт загине, якщо ти йому не допоможеш!

Вона замовкла, голос її тремтів. Щоб дати їй і собі ще трохи часу, Еверард став пригадувати життєвий шлях Кіта Денісона.

Народився 1927 року в Кембриджі, штат Массачусетс, у забезпеченій родині. У двадцять три роки здобув ступінь доктора історичних наук, блискуче захистивши дисертацію з археології. А до того він виграв чемпіонат коледжу з боксу й перетнув Атлантичний океан у тридцятифутовому кечі[25]. Мобілізований 1950 року, воював у Кореї з відвагою, що в будь-якій популярнішій війні здобула б йому чималу славу. Проте, щоб дізнатися все це, потрібно було зійтися з ним ближче. Поза роботою він міг розмовляти про загальні речі з притаманною йому іронією. Коли ж потрібно було виконати завдання, він виконував його без зайвих слів.

«Авжеж, — міркував Еверард. — Дівчина дісталася кращому з нас. Якби захотів, Кіт запросто міг стати позачасовиком. Але він, на відміну від мене, пустив тут глибоке коріння. Мабуть, він постійніший, ніж я».

Демобілізований у 1952 році, Денісон опинився без роботи. Тоді-то на нього й вийшов агент Патруля і запропонував приєднатися до них. Можливість мандрів у часі Кіт сприйняв легше, ніж більшість новобранців, адже мав гнучкий розум, та й, зрештою, був археологом. Пройшовши вишкіл, Денісон з радістю усвідомив, що його зацікавлення збігаються з потребами Патруля: він став фахівцем з протоісторії східних індоєвропейців, працівником з багатьох поглядів куди ціннішим за Еверарда.

Бо ж позачасовий агент сновигає туди-сюди магістралями часу, рятуючи тих, хто потрапив у скруту, арештовуючи порушників і оберігаючи тканину людських доль від пошкоджень. Але що він вдіяв би без історичних знань? За багато віків до появи перших ієрогліфів люди вже вели війни, мандрували, здійснювали відкриття і вчинки, наслідки яких відчутні по всьому континуумі. Патруль мусив знати їх. Відстежувати й описувати хід подій — ось у чому полягала робота фахівців-істориків.

«До того ж Кіт був мені другом».

Еверард вийняв люльку з рота.

— Гаразд, Синтіє, — промовив він. — Розкажи мені, що ж сталося.

2

Її тихий голос тепер був майже сухий — так вона себе опанувала.

— Кіт відстежував міграцію різноманітних арійських племен. Власне, ми про це не знаємо нічого певного. Потрібно починати від достеменно відомого моменту історії, а потім поступово посуватися назад у часі. Отож, цього разу Кіт мав намір вирушити до Ірану в 558 рік до нашої ери. Він казав, що це незадовго до кінця мідійського[26] періоду. Він збирався порозпитувати людей, вивчити їхні звичаї, а потім перейти до більш раннього етапу, і так далі… Але ти мав би це й сам добре знати, Менсе! Ти ж якось допомагав йому, ще до того, як ми познайомилися. Кіт часто згадував про ту вашу подорож.

— Нічого надзвичайного, — стенув плечима Еверард. — Я просто супроводжував його на випадок якоїсь халепи. Він тоді досліджував переселення одного доісторичного племені з-понад Дону до гір Гіндукушу. Ми видали себе за мандрівних мисливців, попросили вождя виявити нам гостинність і кілька тижнів подорожували з валкою возів. Було весело.

Він пригадав степ і неозоре шатро неба над головою, шалену гонитву за антилопою, бенкетування довкола вогнища й дівчину, чиє волосся пахло гірко-солодким димом. На якусь мить йому схотілося прожити життя й померти як звичайний член цього племені.

— Цього разу Кіт вирушив один, — вела далі Синтія. — У його відділенні — та, либонь, і в усьому Патрулі — завжди бракує фахівців. Так багато тисячоліть, за якими треба спостерігати, і так мало життєвого ресурсу, щоб це робити. Кіт і раніше вирушав сам на завдання. Я завжди боялася його відпускати, але він казав, що… що в одязі пастуха, в якого й украсти нічого, в Іранському нагір’ї йому… йому буде безпечніше, ніж на Бродвеї. Але цього разу так не сталося!

— Чи правильно я розумію, — квапливо мовив Еверард, — що він вирушив тиждень тому — так? — щоб зібрати інформацію, передати її до аналітичного центру свого відділення й повернутися назад того самого дня, що й відбув. — «Бо тільки сліпий йолоп може лишити тебе саму надовго й дозволити, щоб твоє життя проходило без нього». — Але не повернувся.

— Так. — Вона взяла ще одну цигарку й прикурила від недопалка першої. — Я відразу занепокоїлася, пішла до начальника. Він зробив мені послугу й послав запит до самого себе на тиждень уперед — тобто в сьогоднішній день. Надійшла відповідь, що Кіт не повернувся. В аналітичному центрі сказали, що до них він не приходив. Тоді ми надіслали запит до головного відділення околу з проханням перевірити їхні архівні записи. Надійшла відповідь, що… що Кіт зник без сліду й ніколи не повернувся.

Еверард дуже-дуже обережно кивнув.

— А тоді, певна річ, і почалося розслідування, згадки про яке містилися в архівах ГВО.

«Несталість часу спричиняє безліч парадоксів», — у тисячний раз подумав він.

Якщо зникала людина, ти не був зобов’язаний шукати її лише тому, що десь в архівах сказано, що ти це зробив. Але тільки так у тебе є шанс її знайти. Можна повернутися в минуле й змінити перебіг подій так, щоб зрештою таки знайти зниклого, і в такому разі архів «завжди» міститиме твій звіт про успішний результат пошуків, і лише ти один пам’ятатимеш «попередню» правду.

Усе це могло призвести до страшенної плутанини, тож не дивно, що Патруль непокоївся навіть через найменші зміни, які не впливали на загальну картину.

— Наше відділення повідомило давньоіранський округ, і там вирядили групу дослідити місце пригоди, — замість Синтії розповідав далі Еверард. — Вони знали тільки приблизне місце, де Кіт збирався з’явитися, адже так? Я маю на увазі, що він не повідомив точних координат, бо не знав, де зможе сховати скутер. — Синтія кивнула. — Я ніяк не збагну одного: чому вони не знайшли його транспорту пізніше? Хай що сталося з Кітом, скутер мав би бути десь поблизу, у якійсь печері абощо. У патрульних є детектори. Рятувальна група мала б принаймні відшукати скутер, а потім посуватися назад у часі, щоб визначити, де Кіт.

Синтія так сильно затягнулася цигаркою, що аж позападали щоки.

— Патрульні намагалися, — відповіла вона. — Але, як мені сказали, це дика, гірська місцевість, і там дуже важко вести пошуки. Вони не знайшли нічого, жодного сліду. Може б, і знайшли, якби добре шукали, дуже добре — прочісували милю за милею, годину за годиною. Але вони не наважилися. Бачиш-но, саме цей округ — критично важливий. Містер Ґордон показував мені його аналіз. Я не надто розібралася в усіх тих позначеннях, але він сказав, що вкрай небезпечно втручатися в це століття.

Еверард накрив своєю великою долонею чашу люльки. Її тепло якимось чином заспокоювало. Він завжди нервував, коли йшлося про критично важливі епохи.

— Зрозуміло, — сказав він. — Вони не змогли провести такий ретельний пошук, як хотіли, тому що боялися потурбувати тамтешніх жителів, щоб ті, коли настане кризовий момент, не повелися інакше, ніж потрібно. Угу. А як щодо того, щоб перевдягнутися в місцеве вбрання й походити порозпитувати людей?

— Кілька фахівців намагалися. Вони провели в Давній Персії багато тижнів, за тамтешнім часом. Але не почули від місцевих бодай натяку. Ті племена такі дикі й недовірливі… може, вони боялися, що наші агенти — це шпигуни мідійського царя. Як я розумію, вони не задоволені його владою… Ні. Патрульні не змогли знайти жодного сліду. Та й у будь-якому разі нема підстав вважати, що порушився загальний хід історії. Вони вважають, що Кіт загинув, а його скутер якимось дивним чином зник. І хіба їх хвилює… — Зненацька Синтія схопилася з канапи й закричала: — Хіба їх турбує ще один труп у канаві?

Еверард теж підвівся, вона впала йому в обійми, і він дозволив їй виплакатися. Правда, патрульний не думав, що йому самому буде аж так кепсько. Він уже майже не згадував її — разів десять на день, не більше, — аж тут вона приходить, і тепер доведеться заново вчитися забувати.

— Хіба вони у цьому окрузі не можуть перенестися назад? — благала вона. — Хіба не може хтось стрибнути на тиждень назад і попередити його, сказати йому: не їдь? Хіба я так багато прошу? Що ж це за чудовиська придумали правила, які це забороняють?

— Їх придумали звичайні люди, — відказав Еверард. — Щойно ми почнемо гасати назад, щоб підправити власне минуле, то скоро так заплутаємося, що перестанемо всі існувати.

— Але ж за мільйон років, а то й більше… мали б бути винятки!

Еверард не відповів. Він знав, що винятки були. А ще він знав, що для Кіта Денісона винятку не буде. Патрульні — не святі, але вони не наважувалися нехтувати свої ж правила заради власних вигод. Вони сприймали втрати так, як і будь-яке військове формування, підносили келихи за загиблих і не переміщалися назад, щоб поглянути на них, коли ті ще були живі.

За якийсь час Синтія відсторонилася від нього, повернулася до свого віскі й одним духом допила його. Коли вона закинула голівку довкола її обличчя заметлялися золотаві кучері.

— Вибач, — мовила вона, дістала хустинку й витерла очі. — Мені шкода, що я розревілася.

— То нічого.

Вона втупилась очима в підлогу.

— Ти міг би спробувати допомогти Кітові. Звичайні агенти відступилися, але ти міг би спробувати.

Вона благала його, і Еверардові було нікуди подітися.

— Я міг би, — відповів він їй. — І в мене так само може нічого не вийти. Ті архівні записи, які є, свідчать, що я зазнаю невдачі, якщо спробую його розшукати. А на будь-які зміни в просторі-часі дивляться криво, навіть у такій простій справі.

— Для Кіта вона не проста.

— Знаєш, Синтіє, — пробурмотів він, — небагато жінок, які будь-коли жили на цьому світі, висловили б це так. Більшість сказали б, що ця справа непроста для мене.

Її очі зустрілися з його, і на якусь мить вона принишкла. Відтак прошепотіла:

— Вибач, Менсе. Я не думала… Я гадала, що за стільки часу, який минув для тебе, ти вже…

— Ти про що? — перейшов до оборони Еверард.

— Невже психологи Патруля нічим не можуть тобі допомогти? — запитала вона й знову опустила очі. — Я маю на увазі, вони ж ставлять нам психоблок, щоб ми не розповіли нікому про подорожі в часі… Я собі думаю, вони могли б звільнити людину від…

— Годі, — грубо урвав її Еверард.

Якусь хвилю він гриз мундштук люльки.

— Гаразд, — вимовив він нарешті. — Є в мене деякі міркування. Можливо, не все ще спробували. Якщо Кіта можна якось урятувати, ти побачиш його завтра, до полудня.

— Менсе, ти не міг би перекинути мене в завтрашній день? — Синтію почав бити дрож.

— Міг би, — відказав він, — та я цього не зроблю. У будь-якому разі тобі до завтра потрібно відпочити. Зараз я відвезу тебе додому й простежу, щоб ти випила снодійне. А потім повернуся сюди й добре все обміркую. — Він скривив губи в подобі усмішки. — Досить уже тремтіти, як осика на вітрі, добре? Я ж сказав тобі, мені треба подумати.

— Менсе… — Вона взяла його долоні в свої.

Він відчув раптовий приплив надії і прокляв себе за це.

З

Восени року 542 до Різдва Христового самотній вершник спустився з гір в долину річки Кур. Він їхав на рудому мерині, що розмірами переважав навіть більшість румаків місцевої кінноти. В інших місцях такий добрий кінь неодмінно привернув би увагу розбійників, але Великий цар навів такий лад у своїх володіннях, що, як казали, незаймана дівчина з мішком золота могла без перешкод перейти всю Персію. Це була одна з причин, через які Менс Еверард обрав саме цю дату, шістнадцять років по тому, як до цих країв мав прибути Кіт Денісон.

Іншою причиною було те, що він хотів потрапити сюди вже після того, як стихне все збурення, яке мандрівник у часі міг здійняти 558 року. Хай яка доля спіткала Кіта, про неї було легше дізнатися, підійшовши з тилу; в будь-якому разі, прямі методи не дали жодних результатів.

Нарешті, згідно з даними ахеменідського[27] округу, восени 542 року вперше з часу Кітового зникнення в державі запанував відносний спокій. Роки 558–553 були напружені: відносини між перським правителем Аншана Курушем (відомим історії як Кір) і його мідійським зверхником Астіагом псувалися дедалі більше, аж доки Кір не підняв повстання. Три роки імперію спустошувала громадянська війна. Зрештою перси взяли гору над своїми північними сусідами. Але радіти перемозі було ніколи: Кірові одразу ж довелося мати справу з виступами проти його влади і вторгненням туранських[28] племен. Йому потрібно було ще чотири роки, щоб уладнати це все й поширити свої володіння на схід. Сусідні держави занепокоїлися: Вавилон, Єгипет, Лідія і Спарта уклали союз, щоб знищити Перське царство. Очолив наступ 546 року цар Лідії Крез. Кір розбив лідійців і приєднав їхню країну до своєї імперії, але ті повстали, тож довелося підкорювати їх знову. Крім того, потрібно було розібратися з клопітними грецькими колоніями в Іонії, Карії та Лікії, і доки його воєначальники приборкували невпокорених на заході, сам Кір мусив воювати на сході, щоб відкинути від своїх кордонів диких кочівників, які інакше спалили б його міста.

Аж тепер цар мав хвилину перепочинку. Кілікія піддасться без бою, коли побачить, що в завойованих Персією землях урядують з такою людяністю й такою повагою до місцевих звичаїв, якої ще досі не знали у світі. Кір полишить східні походи на вельмож і візьметься зміцнювати свої завойовування. Лише 539 року почнеться війна, цього разу з Вавилоном, і до імперії приєднають Межиріччя. Тоді знову настануть спокійні часи, доки за Аральським морем не наберуть сили кочівники і Великий цар не піде на них у похід, назустріч своїй смерті.

Менс Еверард в’їжджав до Пасаргад, немов у весну надії.

Хоча ні, навряд чи будь-яка епоха заслуговувала на такі квітчасті порівняння. Патрульний їхав труськом уздовж полів, на яких селяни жали хліба й вантажили снопи на скрипучі нефарбовані підводи, і курява, що здіймалася зі стерновищ, виїдала йому очі. Розкошлані діти витріщалися на нього і смоктали пальці перед глиняними хатинами без вікон. Проскакав королівський посланець: сполохана курка, кудкудакаючи, заметалася на дорозі й потрапила коневі під копита. Клусом проїхав загін озброєних піками кіннотників. Воїни мали доволі мальовничий вигляд — шаровари, лускаті обладунки, шпичасті або пір’їсті шоломи, різнобарвні смугасті плащі, — однак були запилюжені, спітнілі й обмінювалися грубими жартами. За саманними мурами здіймалися величні палаци з розкішними садами — власність місцевих вельмож, але за тої економічної системи небагато хто міг дозволити собі такі маєтки. Пасаргади були майже типовим східним містом з покрученими багнистими вуличками й безликими халупами вздовж них, перехожими в засмальцьованих головних хустках і брудних широких одежах, галасливими продавцями на базарах, жебраками, що виставляли напоказ свої болячки, купцями, які вели за собою вервечки змарнілих верблюдів і нав’ючених понад усяку міру віслюків, собаками, що греблися в купах сміття, музикою, що линула з генделиків і скидалася на верещання кішки, яка вскочила до пралки, людьми, що розмахували руками, наче вітряки, і вергали прокльони, — звідки ж узялися ці всі казки про загадковий Схід?

— Подайте милостиню, володарю! Подайте заради Світла! Подайте, і Мітра[29] поблагословить вас своєю усмішкою!..

— Поглянь, добродію! Присягаюся батьковою бородою: ніколи ще руки майстра не творили нічого прекраснішого за цю вуздечку, яку я пропоную тобі, о найщасливіший з людей, за смішну ціну…

— Сюди, пане, сюди! Ви лише за чотири будинки від найкращого караван-сараю в усій Персії. Ба ні, в усьому світі! Наші матраци набито лебедячим пухом, мій батько подає вино, достойне вуст Деві[30], мати готує плов, слава про який дійшла до найдальших закутків світу, а мої сестри — це три зорі насолоди, доступні лише за…

Еверард не звертав уваги на юних закликачів, що гасали довкола нього. Один із них схопив його за ногу. Менс лайнувся й копнув хлопчину, але той лише безсоромно вишкірився. Патрульний сподівався уникнути ночівлі в заїзді. Хоч перси й пильнували чистоти ретельніше, ніж більшість народів їхньої доби, у них теж не бракувало комах-паразитів.

Еверард силкувався подолати відчуття беззахисності. Зазвичай патрульні намагалися приберегти якогось туза в рукаві: скажімо, сховати під плащем пістолет-паралізатор з тридцятого століття чи крихітний радіопередавач, щоб викликати захований просторово-часовий антигравітаційний скутер. Але не цього разу, коли Еверарда могли обшукати. Він був убраний греком: туніка, сандалії, довга вовняна накидка, меч при боці, шолом і щит, що висів на кінському крупі, — оце й усе. Лише сталь була набутком пізнішої доби. У разі халепи він не міг звернутися до місцевого відділення Патруля, бо ця відносно бідна й бурхлива перехідна доба не надто приваблювала міжчасову торгівлю — найближчий підрозділ Патруля розташовувався у Персеполісі в головному відділенні округу, віддаленому в майбутнє на ціле покоління.

Що далі просувався Еверард, то ширшали вулиці, базари рідшали, а будинки ставали чимраз більшими. Урешті-решт він виїхав на майдан, оточений чотирма палацами, за зовнішніми мурами яких видно було акуратно обрізані верхівки дерев. Вартові — щуплі, легко озброєні юнаки — сиділи під мурами навпочіпки, адже ще ніхто не вигадав постави «струнко». Проте, заледве Еверард наблизився, як вони посхоплювалися на ноги і про всяк випадок напнули луки. Він міг би просто проїхати далі й перетнути майдан, але патрульний завернув коня й привітався з вартовим, який, видавалося, був за старшого.

— Вітаю тебе, добродію, нехай сонце завжди яскраво світить над тобою. — Перська мова, якої він навчився за одну годину під гіпнозом, вільно злітала з його губ. — Я шукаю гостини в котрогось сановитого мужа, який мав би бажання послухати невигадливих оповідей про мої мандри до далеких земель.

— Нехай дні твої будуть численні, — відказав йому охоронець.

Еверард пригадав, що не можна пропонувати бакшиш: ці перси з Кірового клану були гордий і загартований народ — мисливці, пастухи та воїни. Усі вони розмовляли з тою сповненою самоповаги поштивістю, яка притаманна людям їхнього Гатунку в усі часи й епохи.

— Я служу Крезові Лідійському, підданцеві Великого царя. Він не відмовить у даху над головою…

— Меандрові з Афін, — підхопив Еверард.

Буцімто грецьке походження мало пояснити його кремезну статуру, світлу шкіру й коротке волосся. Хоча патрульному таки довелося приклеїти собі «вандейківську» борідку. Геродот був не перший грек-обходисвіт, тому афінянин не мав би видатися тут дивовижею. Водночас, за пів століття до Марафонської битви, тут ще досить рідко траплялися європейці й викликали цікавість.

Гукнули раба, той розшукав доморядника, який прислав іншого раба, щоб той провів чужоземця крізь браму. Сад за мурами, зелений і прохолодний, виправдав Еверардові сподівання. У цьому будинку можна було не боятися, що в нього щось украдуть. Їжа й питво будуть добрі, а Крез неодмінно сам захоче докладно побесідувати з гостем. «Нам фортунить, хлопче!» — заспокійливо мовив Еверард сам до себе, помився у приготованій для нього купелі, дозволив намастити себе пахощами й убрався в чистий одяг. До його скромно опорядженої кімнати з диваном і гарним краєвидом з вікна принесли фініки й вино. Бракувало хіба що сигари.

З досяжних речей, мається на увазі.

Звісно, якщо Кіта вже не врятувати…

— Прокляття, — пробурмотів Еверард. — Може, досить уже, га?

4

Після заходу сонця стало прохолодніше. Запалили світильники й роздмухали жарівні. Це був цілий ритуал, адже вогонь вважався священним. Раб упав ницьма перед Еверардом і повідомив, що вечеря готова. Патрульний пішов за рабом довгим коридором, стіни якого були вкриті сповненими бурхливої експресії фресками, що зображали Сонце й Бика Мітри, проминув двох списників і опинився у невеличкому, яскраво освітленому покої, де приємно курівся ладан, а підлога була встелена розкішними килимами. Два ложа були присунуті на еллінський лад до столу, заставленого нееллінськими золотими й срібними тарелями; у глибині приміщення напоготові стояли раби-прислужники, а з дверей, що вели до внутрішніх покоїв, долинала схожа на китайську бренькітлива музика.

Крез Лідійський милостиво кивнув головою. Колись він, мабуть, був вродливим чоловіком із правильними рисами обличчя, але, схоже, неабияк постарішав за ті кілька років, відтоді як утратив свою владу й багатство, що стало приказкою. Із сивуватою бородою і довгим волоссям, він був одягнутий у грецьку хламиду, але на перський манір користувався рум’янами.

— Звеселися[31], Меандре Афінянине! — мовив він по-грецькому й наставив обличчя для поцілунку.

Еверард торкнувся губами його щоки. Навіть попри те, що від Креза тхнуло часником, це було вельми ласкаво з його боку, адже таким чином він показував, що статус Меандра лише трохи нижчий за його власний.

— Звеселися, володарю! Дякую тобі за твою доброту.

— Не май за образу собі нашу вечерю на самоті, — мовив колишній цар. — Я лише подумав… — він завагався. — Я завжди вважав себе близьким до греків, тож ми з тобою зможемо порозмовляти до ладу…

— Мій пан чинить мені шану, на яку я не заслуговую.

Обмінявшись ще кількома належними в таких випадках люб’язностями, вони нарешті взялися до їжі. Еверард наплів приготовану заздалегідь байку про свої мандри. Час від часу Крез ставив йому те чи те бентежно гостре запитання, але кожен патрульний швидко вчиться уникати таких пасток.

— Далебі часи міняються, і тобі пощастило, що ти прибув на початку нової доби, — мовив Крез. — Ніколи ще світ не знав славетнішого царя, ніж… — І так далі.

Слова ці вочевидь призначалися для вух його придворних, що також були царськими шпигунами. А втім, вихваляння виявилися правдивими.

— Цар наш має ласку самих богів, — провадив далі Крез. — Якби я знав, що вони так його оберігають і що вся та історія про нього — правда, а не лише чергова легенда, як я тоді гадав, то ніколи б не насмілився виступити проти нього. Бо ж не може бути сумнівів: він — обраний.

Демонструючи свою грецьку вдачу, Еверард розводив вино водою, подумки шкодуючи, що не вибрав якогось прихильнішого до міцних напоїв народу.

— А що то за історія, мій пане? — запитав він. — Я чув лише, що Великий цар — син Камбіса, який тримав ці землі як підданець мідійського царя Астіага. А що ще?

Крез подався вперед. У непевному сяйві світильників очі його зблиснули, у них з’явився дивний вираз — діонісійська суміш страху й захвату воднораз. У Еверардовій епосі давно вже не траплялося такого погляду.

— Тож слухай і розкажи своїм краянам, — мовив він. — Астіаг видав свою доньку Майдану за Камбіса, бо ж знав, що перси ремствують під тяжким ярмом його влади, й хотів прив’язати їхніх вождів кревними путами до свого дому. Але Камбіс занедужав і ставав чимраз слабший. Якби він помер і владу в Аншані успадкував його малолітній син Кір, то правити б від його імені стали бунтівливі перські вельможі, нічим не зобов’язані Астіагові. До того всього сни провістили цареві Мідії, що Кір покладе край його владарюванню. Тоді Астіаг звелів своєму родичеві, Царевому Оку Аурвагаушу (Крез, що всі місцеві імена переінакшував на еллінський лад, вимовив «Гарпаг»), щоб той занапастив царевича. Попри супротив цариці Мандани, Гарпаг забрав дитину. Камбіс лежав надто хворий, щоб завадити, а Персія не готова була піднятися на повстання. Проте Гарпаг не наважився вбити царевича. Він підмінив його на мертвонародженого сина пастуха з гір, з якого взяв клятву мовчати. Мертве дитя загорнули в царські одежі й лишили на згір’ї. Перегодом закликали мідійських царедворців, які засвідчили, що наказ виконано. Дитину поховали, а наш пан Кір зростав пастушичем. Камбіс прожив ще двадцять років. Синів у нього більше не було, не було й сили, щоб помститися за смерть первістка. Коли він опинився на смертному ложі, не лишивши по собі наступника, якого перси визнали б за свого владаря, Астіаг знову занепокоївся. І тоді з’явився Кір, якого впізнали по багатьох знаках. Астіаг, шкодуючи про те, що вчинив раніше, привітав його й утвердив як Камбісового наступника. Протягом п’яти років Кір лишався його підданцем, але зрештою побачив, що тиранія мідян стає дедалі нестерпнішою. Гарпаг у Екбатані теж мав за що мститися: Астіаг страшно покарав його за непослух, примусивши з’їсти власного сина. Тож Гарпаг увійшов у змову з кількома мідійськими вельможами. Вони обрали Кіра собі за вождя, Персія повстала, і за три роки війни Кір зробився володарем обох народів. Відтоді, певна річ, він долучив ще багато земель до своїх володінь. Коли ще боги так ясно виявляли свою волю?

Якусь хвилю Еверард лише мовчки лежав на дивані. У садку холодний вітер сухо шурхотів осіннім листям.

— Це все правда? Не якісь вигадані плітки? — урешті запитав він.

— Відтоді як я живу при перському дворі, мені не раз підтверджували цю історію. У її правдивості мене запевняв сам Великий цар, а також Гарпаг та інші, хто безпосередньо брав у цьому участь.

Лідієць не міг брехати, якщо посилався на слова свого правителя: високородні перси були фанатично правдиві. І все ж за всі свої роки служби в Патрулі Еверард ніколи ще не чув нічого менш правдоподібного. Бо ж це був переказ Геродотової оповіді, яку з деякими змінами також можна було знайти в «Шах-наме»[32] і яка вочевидь була типовим геройським міфом. Подібні за своєю суттю легенди розповідали про Мойсея, Ромула, Сіґурда та ще багатьох великих людей. Не було жодної причини вважати, що в цьому міфі є бодай дещиця правди, жодної причини сумніватися в тому, що Кір виріс без усяких пригод у будинку свого батька, успадкував за правом народження його владу і підняв повстання зі звичних мотивів.

Одначе ця легенда мала наочних свідків, ладних заприсягтися в її правдивості!

Тут крилася якась загадка, і це нагадало Еверардові про мету його перебування тут. Висловивши належне у такому випадку зачудування, він повів бесіду, аж доки нарешті не трапилася нагода сказати:

— До мене дійшли чутки, що шістнадцять років тому до Пасаргад прибув чужинець, одягнутий як звичайний пастух, хоч насправді це був маг, який умів творити дива. Можливо, він помер тут. Чи мій ласкавий господар чув щось про це?

Еверард, напружившись, чекав на відповідь. Він ставив на те, що Кіта Денісона не вбили якісь дикі горяни, що він не загинув, упавши з кручі й скрутивши собі в’язи чи ще якимось подібним способом. Бо ж у такому разі його скутер виявили б десь неподалік патрульні, коли шукали Денісона. Можливо, вони прочісували цей терен не надто ретельно й проґавили його самого, але як їхні детектори могли недобачити Кітів часоліт?

Отже, міркував Еверард, сталося щось складніше. І якщо Кіт узагалі вижив, то мав би вийти сюди, до цивілізації.

— Шістнадцять років тому? — Крез посмикав себе за бороду. — Мене тоді тут ще не було. Та й знамень у цьому краї того року не бракувало, адже саме тоді Кір спустився з гір, щоб зайняти законно належний йому трон володаря Аншану. Ні, Меандре, я нічого про це не знаю.

— Я прагнув розшукати цю людину, — мовив Еверард, — тому що оракул… — І так далі.

— Порозпитуй серед слуг і містян, — порадив йому Крез. — А я запитаю при дворі. Ти ж лишишся тут на якийсь час, чи не так? Можливо, Великий цар сам забажає побачитися з тобою: його завжди цікавлять чужоземці.

Невдовзі їхня бесіда закінчилася. З доволі кислою міною Крез пояснив, що перси воліють рано лягати й рано вставати, і тому завтра на світанку він мусить бути в царському палаці. Раб провів Еверарда назад до покою, де на нього, звабливо всміхаючись, чекала вродлива дівчина. Патрульний на мить завагався, думаючи про свій рідний час, за двадцять чотири століття звідси. Але… до біса! Треба користатися з усіх благ, які посилають нам боги, адже вони ще ті скупердяї.

5

Невдовзі після сходу сонця на майдан виїхав загін вершників. Вони зупинили коней і стали гукати Меандра Афінянина. Еверард покинув сніданок, вийшов з дому і став, задерши голову, перед сірим жеребцем, на якому сидів бородатий чоловік із суворим, яструбиним обличчям — командир цих гвардійців, що називалися «безсмертні[33]». Довкола нетерпляче перебирали ногами неспокійні коні, маяли плащі й пір’я на шоломах, брязкотіло залізо, скрипіла шкіряна збруя, а ранкове сонце вигравало на блискучих кольчугах.

— Тебе кличе хіліарх, — гаркнув старший.

Це був перський титул, який означав командувача царської гвардії та Великого візира імперії.

Якусь хвилю Еверард стояв незрушно, зважуючи ситуацію. Усі його м’язи напружилися. Запрошення було не надто люб’язне, але навряд чи він міг відмовитися через нібито якісь нагальні справи.

— Слухаю і корюся, — мовив він. — Дозволь лише повернутися й узяти невеличкий подарунок, щоб віддячити за виявлену мені шану.

— Хіліарх наказав, щоб ти приїхав негайно. Ось кінь, сідай.

Лучник-вартовий підставив складені човником долоні, але Еверард заскочив у сідло самотужки — доволі корисне вміння в часи, коли люди ще не знали стремен. Старший схвально кивнув із тим самим суворим виразом обличчя, повернув коня й на чолі своїх людей рушив учвал через майдан, а потім угору широкою вулицею, обабіч якої стояли статуї сфінксів і будинки сановників. Алея не була такою велелюдною, як базарні вулички, але не бракувало вершників, колісниць, паланкінів і перехожих, які квапливо звільняли дорогу. «Безсмертні» ні на кого не зважали. Вони з гуркотом влетіли в розчахнуту перед ними палацову браму, обігнули, розкидаючи з-під копит жорству, газон на якому іскрилися водограї, і з брязкотом зупинилися біля західного крила будівлі.

Палац, побудований з пістряво розфарбованої цегли, здіймався на широкому вивищенні разом із кількома меншими спорудами. Ватажок загону зістрибнув з коня, коротким помахом руки наказав іти за собою і рушив мармуровими східцями. Еверард пішов за ним, оточений воїнами, які про всяк випадок прихопили із собою легкі бойові сокири, що були приторочені до їхніх сідел. Побачивши їх, хатні раби в тюрбанах і широких одежах падали ниць. Загін пройшов через червоно-жовту колонаду до оздобленої мозаїкою зали, чиєю красою у тих обставинах Еверард не мав настрою милуватися, і, минувши сторожу, опинився в покої, де стрункі колони підтримували зеленаво-блакитну склепінчасту стелю, а крізь арочні вікна линули пахощі пізніх троянд.

«Безсмертні» впали ниць. «Що добре для них, добре й для тебе, синку», — подумав Еверард і поцілував перський килим. Чоловік, що лежав на дивані, кивнув.

— Підведися й слухай, — промовив він. — Принесіть грекові подушку.

Воїни стали довкола Еверарда. Нубієць поквапився покласти подушку перед диваном господаря, і несправжній грек сів на неї, схрестивши ноги. У роті йому пересохло.

Хіліарх, якого, як він пригадував, Крез назвав Гарпагом, подався вперед. На тлі тигрової шкури, що вкривала диван, і розкішної червоної хламиди, що огортала його сухорляву постать, мідієць мав пристаркуватий вигляд. Довге, сталевого кольору волосся спадало аж на плечі, а смагляве обличчя з горбкуватим носом було пооране зморшками. Однак очі, що вивчали незнайомця, були жваві й проникливі.

— Отже, — мовив він перською з різким північноіранським акцентом, — ти той чоловік з Афін. Достойний Крез сьогодні вранці розповів мені про твоє прибуття до Пасаргад, а також згадав про твої розпитування. Це може стосуватися безпеки держави, а тому я маю знати достеменно, чого ти шукаєш. — Він погладив бороду рукою, на пальцях якої зблиснули самоцвіти, і холодно посміхнувся. — Можливо, я навіть допоможу тобі, якщо твої пошуки нічим нам не шкодять.

Хіліарх старанно уникав традиційних форм привітання, не запропонував почастунку і жодним іншим способом не надав Меандрові напівсвященного статусу гостя. Це був допит.

— Що ти бажаєш знати, пане? — запитав Еверард.

Він здогадувався, що саме того цікавить, і з тривогою чекав на відповідь.

— Ти шукаєш мага, перевдягненого пастухом, який прийшов до Пасаргад шістнадцять літ тому й творив дива. — Напруження спотворило хіліархів голос. — Навіщо він тобі і що ще ти чув про це? Не барися, щоб вигадати якусь брехню, — відповідай негайно!

— Великий пане! — мовив Еверард. — Дельфійський оракул повідав, що доля всміхнеться мені, якщо я дізнаюся, що сталося з пастухом, який увійшов до столиці персів… е-е… третього року першої тиранії Пісістрата. Це все, що мені відомо. Пан знає, які темні пророцтва оракула.

— Гм, гм… — Худорлявого Гарпагового обличчя торкнувся страх, і мідієць накреслив у повітрі знак хреста, мітраїстський символ сонця. Відтак різко запитав: — Що ти довідався відтоді?

— Нічого, великий пане. Ніхто не міг мені сказати…

— Ти брешеш! — скрикнув Гарпаг. — Усі греки — брехуни. Стережися: ти вплутався до нечестивої справи! З ким іще ти розмовляв про це?

Еверард помітив, що хіліархові губи сіпає нервовий тик. У нього самого все тремтіло всередині. Він наштовхнувся на якусь таємницю, яку Гарпаг вважав давно похованою, таку важливу, що нічого не важив навіть ризик конфлікту з Крезом, якого звичай зобов’язував захищати свого гостя. А найкращим способом змусити замовкнути в усі часи був кинджал… звісно, після того, як диба й кліщі витягнуть із чужинця все, що він знає… «Але що ж саме в дідька лисого я знаю?»

— Ні з ким, пане, — хрипким голосом відказав патрульний. — До вчорашньої ночі ніхто не чув про це, ніхто, крім оракула й Бога Сонця, який промовляє вустами оракула і який послав мене сюди.

Гарпаг різко втягнув повітря, заскочений зненацька посиланням на божественного заступника, але потім буквально на очах випростав плечі й рішуче мовив:

— Ми маємо лише твоє слово, слово грека, що тебе послав оракул… і що ти не шпигун, який прибув вивідати державні таємниці. Навіть якщо сам бог послав тебе сюди, то, можливо, він зробив це для того, щоб тебе покарали за твої гріхи. Ми поговоримо про це пізніше. — Він кивнув до начальника сторожі: — Киньте його до в’язниці! Іменем царя.

Цар!

Еверарда осяяло. Він схопився на ноги.

— Так, царя! — закричав він. — Бог сказав мені… буде знамення… а тоді я повинен нести його слово до царя персів!

— Хапайте його! — загорлав Гарпаг.

Сторожа кинулася виконувати наказ. Еверард відскочив назад, горлаючи на весь голос, що мусить побачити царя Кіра. Нехай навіть арештують його. Чутки однаково дістануться престолу, і тоді… Два воїни зі здійнятими сокирами приперли його до стіни. Решта натискали ззаду. Поверх їхніх шоломів Еверард побачив, що Гарпаг звівся на дивані.

— Виведіть його й відрубайте йому голову, — наказав мідієць.

— Пане, — заперечив начальник сторожі, — він закликав до царя.

— Щоб навести чари! Тепер я знаю, хто це! Зогаків[34] син, Аріманів[35] посланець! Убити його!

— Ні, зачекайте, — закричав Еверард. — Хіба ви не бачите? Ось зрадник, який хоче завадити мені донести послання цареві… Відпусти мене, покидьку!

Чиясь рука схопила його за праве плече. Патрульний ладен був посидіти кілька годин за ґратами, доки великий татко не почує про те, що сталося, і не витягне його звідти, але справа повернула на інакше. Лівим боковим він роз’юшив найближчому воїнові носа. Той позадкував. Еверард вихопив у нього сокиру, розвернувся й відбив удар нападника зліва.

«Безсмертні» кинулися в атаку. Еверардова сокира брязнула об залізо, патрульний замахнувся й розтрощив комусь кісточки пальців. Навичками бою він переважав більшість цих людей, але у нього не було ані жодного шансу здолати їх усіх. Біля обличчя просвистіла чиясь сокира. Ухиляючись від націленого в голову удару, Еверард пірнув за колону; полетіли уламки. У рядах нападників з’явився просвіт: патрульному вдалося приголомшити ударом одного з воїнів. Чоловік у лускатому обладунку з гуркотом повалився на підлогу, Менс перестрибнув через нього й опинився на вільному місці під банею стелі. Гарпаг швидко підбіг до нього, витягуючи з-під хламиди шаблю: старий сучий син не був боягузом. Еверард розвернувся так, щоб хіліарх опинився між ним і сторожею. Сокира й шабля з брязкотом зітнулися. Еверард намагався триматися якомога ближче до супротивника, щоб перси не змогли кидати в нього сокирами, але ті стали обходити його, щоб зайти з тилу. Прокляття, сьогодні може загинути ще один патрульний…

— Припинити бійку! Усім впасти ниць! Цар іде!

Тричі пролунав сурмовий голос. «Безсмертні» завмерли на місці, уп’явшись очима в оповісника, чоловіка велетенського зросту в пурпуровому вбранні, що стояв у дверях, а потім попадали обличчям у килим. Гарпаг випустив шаблю з рук. Еверард ледь-ледь не розчерепив йому голову, але вчасно схаменувся, почувши поквапні кроки воїнів у коридорі, і також кинув свою зброю на підлогу. Якусь мить, відсапуючи, вони з хіліархом дивилися один на одного.

— Він почув… і прийшов… одразу, — видихнув Еверард.

Мідієць припав до підлоги, наче кіт, і зашипів у відповідь:

— Начувайся! Я стежитиму за тобою. Якщо ти труїтимеш йому розум, для тебе теж знайдеться отрута. Або кинджал…

— Цар! Цар! — загукав оповісник.

Еверард простягнувся на підлозі поруч із Гарпагом.

До кімнати увійшов загін «безсмертних», які стали у два ряди, утворивши прохід до дивана. Туди кинувся камергер, щоб застелити ложе спеціальним покривалом. Відтак широким, пружним кроком увійшов сам Кір у шатах, що маяли довкола його постаті. За ним ішли кілька царедворців, гартованих мужів, що мали право носити зброю перед царем, а також раб, майстер церемоній, який заломлював руки у хвості процесії, бо не мав часу розіслати килим чи покликати музик.

Голос царя розітнув тишу.

— Що сталося? Де чужинець, що закликав до мене?

Еверард наважився поглянути на нього. Кір був високий, плечистий і стрункий; на вигляд старший, ніж можна було припустити з розповіді Креза («Йому тепер сорок сім років», — здригнувшись, усвідомив Еверард), але завдяки шістнадцятьом рокам війни та ловів його тіло не закостеніло. Він мав вузьке смагляве обличчя з карими очима, шрамом від шаблі на лівій вилиці, прямим носом і повними губами. Чорне, ледь присипане сивиною волосся було зачесане назад, а борода — підстрижена коротше, ніж заведено було в персів. Одягнутий він був так просто, як тільки дозволяв його статус.

— Де той чужинець, про якого мене звістив раб?

— Це я, Великий царю, — відказав Еверард.

— Підведися й назви своє ім’я.

Еверард встав і тихо промовив:

— Привіт, Кіте.

6

Мармурову альтанку буйно заплела виноградна лоза, за якою майже не видно було лучників, що стояли довкола. Кіт Денісон важко опустився на лавку, втупився в помережану тінями від листя підлогу й, криво усміхнувшись, мовив:

— Принаймні можемо не боятися чужих вух. Англійської ще ніхто не знає. — З акценту чути було, що він давно не розмовляв рідною мовою. По хвилі Кіт мовив: — Часом мені здається, що найтяжче в цій ситуації — те, що я ні хвилини не можу побути на самоті. Єдине, що можна зробити, — це вигнати усіх зі своєї кімнати, але вони однаково стовбичать за дверима, під вікнами, охороняють, підслуховують. Сподіваюся, їхні вірнопіддані душі смажитимуться в пеклі!

— Що таке приватне життя, теж поки що ніхто не знає, — нагадав йому Еверард. — А в таких важливих персон, як ти, його й поготів ніколи не було.

Денісон звів утомлене обличчя.

— Я все хочу запитати, як там Синтія, — мовив він, — але для неї, певна річ, минуло — мине — не так багато часу. Тиждень, мабуть. Ти часом не прихопив із собою цигарок?

— Лишив їх у скутері, — відказав Еверард. — Я думав, що в мене буде достатньо клопоту і без того, щоб пояснювати, що це таке. Я ж навіть і гадки не мав, що ти тут усім верховодиш.

— Я й сам цього не сподівався. — Денісон стенув плечима. — Триклята фантастика. Часові парадокси…

— То що ж сталося?

Денісон потер очі й зітхнув.

— Мене затягнуло в механізм цієї епохи. Знаєш, іноді все те, що було раніше, видається мені нереальним, наче сон. Чи справді колись існували такі речі, як християнство, контрапунктна музика, Білль про права? Не кажучи вже про всіх тих людей, яких я знав. Ти теж, Менсе, немов щось чужорідне тут. Я все чекаю, що ось-ось прокинуся… Що ж, спробую пригадати… Тобі відомо, яка тут була ситуація? Мідійський і перський народи споріднені дуже близько — як з расового, так і з культурного погляду, але тоді домінували мідійці, що перейняли від ассирійців чимало звичок, які не надто подобалися персам. Ми здебільшого скотарі й вільні хлібороби, і, певна річ, несправедливо, що ми лишалися підданцями… — Денісон закліпав. — Ось тобі й маєш, знову! Чому я кажу «ми»? Хай там як, у Персії було неспокійно. Двадцять років перед тим мідійський цар Астіаг наказав умертвити маленького царевича Кіра, але тепер шкодував про це, тому що Кірів батько помирав, а чвари через престолонаступництво могли перерости в громадянську війну. Тоді-то тут у горах і з’явився я. Щоб знайти добру схованку для скутера, мені довелося трохи пострибати в часі й у просторі, переміщаючись уперед-назад то на кілька днів, то на кілька миль. Саме тому — частково тому — патрульні пізніше не змогли відстежити мій скутер. Зрештою, я таки заховав його в печері й вирушив пішки, але відразу ж ускочив у халепу. Щоб знеохотити персів бунтувати, Астіаг направив до того регіону мідійське військо. Один з їхніх розвідників помітив мене, простежив, звідки я вийшов, і я й незчувся, як мене схопили й стали допитувати, що то я ховаю в печері. Вони вирішили, що я чародій і неабияк перелякалися, але ще більше вони боялися показати свій страх. Природно, чутка про мене поширилася зі швидкістю лісової пожежі як у війську, так і серед місцевих мешканців. Невдовзі вся околиця знала про дивовижну появу чужинця. Командував військом сам Гарпаг, хитрий і корисливий бісів син, якого ще світ не бачив. Він подумав, що я можу стати йому в пригоді. Гарпаг наказав мені змусити мого бронзового коня рухатися, але сісти на нього не дозволив. Мені, однак, вдалося настроїти скутер, щоб він вирушив подорожувати часом у автономному режимі, і тому його не знайшла пошукова група. Він побув у цьому столітті лише кілька годин, а потім, мабуть, вирушив аж до початку часу.

— Добра робота, — похвалив його Еверард.

— О, я пам’ятав, що правила забороняють нам анахронізм. — Кітові губи скривилися. — Але я сподівався, що мене врятує Патруль. Знав би я, що ні, то навряд чи лишався б таким слухняним, готовим до самопожертви патрульним. Я тримався б свого скутера, грав би в Гарпагові ігри й чекав на слушну нагоду врятуватися самому.

Еверард якусь хвилю похмуро дивився на розмовника. Кіт змінився, подумав він, не тільки став старший — роки, проведені поміж чужими, лишили на ньому глибшу відзнаку, ніж йому здавалося.

— Якби ти вчинив щось, що могло змінити майбутнє, — нагадав Еверард, — ти ризикував би існуванням Синтії.

— Так, так, правда. Пригадую: я думав про це… тоді… Як давно, здається, це було!

Денісон нахилився вперед, поклавши руки на коліна, і втупився в зелену заслону, що огортала альтанку.

— Гарпаг, звісно, нетямився з люті, — розповідав він далі млявим голосом. — Я вже думав, що він мене вб’є. Мене вивели, зв’язали, немов на страту. Але, як я тобі казав, поголос уже пішов, і що далі, то більшої сили він набирав. Гарпаг побачив у цьому ще кращу можливість для себе. Він дав мені вибір: або підіграти йому, або підставити горло під ніж. Що мені лишалося робити? До того ж тут не йшлося про зміну майбутнього: я невдовзі побачив, що граю роль, яку історія вже написала. Бачиш-но, Гарпаг підкупив одного пастуха, щоб той підтвердив його байку, і представив мене Кіром, сином Камбіса.

Еверард, який очікував цього, кивнув і запитав:

— А навіщо це було йому?

— На той час він хотів лише зміцнити владу мідійців. Цілковито підконтрольний йому цар у Аншані змушений буде зберігати вірність Астіагові й тримати персів у покорі. Мене втягли у все це, а я був такий приголомшений, що не міг нічого вдіяти, окрім як виконувати його накази. Я досі сподівався, що з хвилини на хвилину з’являться патрульні на часолеті й врятують мене з цієї халепи. Нам неабияк допомогло те, що всі ці іранські аристократи так сліпо схиляються перед ідеєю правди: небагато хто запідозрив, що я збрехав, коли присягнув, що є Кіром. Хоча, мені здається, Астіаг заплющив очі на деякі невідповідності. Він жахливо покарав Гарпага за те, що той не вбив Кіра, як було наказано, — навіть попри те, що тепер Кір виявився потрібним. Подвійна іронія в тому, що двома десятиліттями раніше Гарпаг насправді виконав наказ! Що ж до мене, то протягом наступних п’яти років я відчував дедалі більшу огиду до Астіага. Тепер, озираючись назад, я бачу, що він був не такий уже й пекельний виплодок, просто типовий східний монарх давнього світу, але важко дійти такого висновку, коли мусиш дивитися, як катують людей. Отож, Гарпаг, який хотів помститися, підготував повстання й запропонував мені його очолити. Я погодився. — Денісон криво посміхнувся. — Урешті-решт, я був Кір Великий і мав виконати своє призначення. Спершу нам довелося сутужно, мідійці раз по раз нас громили, але знаєш що, Менсе? Я збагнув, що мені це подобається. Війна тут зовсім не схожа на ті жалюгідні битви у двадцятому столітті, коли ти сидиш в окопі й чекаєш, коли ж нарешті закінчиться ворожий обстріл. О, звісно, вона й тут жахлива, надто для простих солдатів, надто, коли спалахують епідемії, а вони тут завжди спалахують. Але коли настає час битви, то, їй-богу, ти б’єшся! Б’єшся власноруч! Я навіть виявив у собі хист до цього. Ми утнули кілька розкішних штук. — Денісон просто оживав на очах. — Ось, наприклад, як тоді, коли нас переважала лідійська кіннота. Ми поставили в авангард наших в’ючних верблюдів, за ними піхоту, а тоді вже коней. Крезові шкапи почули верблюдячий дух і кинулися врозтіч. Мабуть, біжать ще й досі. Ми його вибили до ноги!

Кіт різко урвав розповідь і якийсь час мовчки дивився Еверардові в очі, покусуючи губу.

— Вибач. Я постійно забуваю. Часом я згадую, що там, удома, не був убивцею… згадую після битви, коли бачу перед собою розкидані тіла вбитих, а надто поранених. Але я не міг інакше, Менсе! Я мусив битися! Спершу було повстання. Як ти гадаєш, довго я протягнув би, якби відмовився взяти участь у Гарпаговій задумці? А потім мені довелося захищати царство. Я не просив нападати на нас ні лідійців, ні східних варварів. Ти бачив колись місто, сплюндроване туранцями, Менсе? Тут або ми, або вони, але коли ми когось завойовуємо, то не заковуємо їх у кайдани, вони зберігають свої землі, звичаї і… Заради Мітри, Менсе! Хіба міг я вчинити інакше?

Еверард сидів, слухаючи, як у саду на вітерці шелестить листя. Нарешті він промовив:

— Ні, не міг. Я тебе розумію. Сподіваюся, тобі не було надто самотньо.

— Я звик, — обережно відказав Денісон. — Гарпаг, звісно, ще той пройдисвіт, але з ним цікаво. Крез виявився цілком непоганим чоловіком. Маг[36] Кобад оригінально мислить, до того ж він тут єдиний, хто наважується вигравати у мене в шахи. А ще є учти, лови, жінки… — він виклично глянув на розмовника. — Атож, жінки. Ти очікував від мене іншого?

— Ні, — відказав Еверард. — Шістнадцять років — тривалий час.

— Кассандана, моя старша дружина, — це справжня винагорода за ті негаразди, що їх я зазнав тут. Але ж Синтія… Господи Боже, Менсе!

Денісон підхопився і поклав руки Еверардові на плечі. Міцні пальці, звиклі за півтора десятка років до сокири, лука й вуздечки, до болю впилися в тіло.

— Як ти збираєшся витягнути мене звідси? — голосно вигукнув цар Персії.

7

Еверард теж підвівся й підійшов до стіни альтанки. Засунувши великі пальці за пояс і похиливши голову, він крізь кам’яне мереживо дивився в сад.

— Я не бачу жодного способу, — відповів він.

Денісон ударив кулаком по долоні.

— Цього я й боявся. Що рік, то більше мене опановував страх: навіть якщо Патруль і знайде мене колись, то… Але ти маєш мені допомогти!

— Кажу ж тобі: я не можу! — Еверардів голос надломився. Патрульний далі стояв спиною до співрозмовника. — Зваж усе сам. Хоча, я певен, ти вже робив це неодноразово. Ти не який-небудь вошивий варварський вождьок, доля якого за сотню років уже нічого не важитиме. Ти Кір Великий, засновник Перської імперії, ключова фігура в ключовому окрузі. Якщо зникне Кір, зникне й усе наше майбутнє! Не буде ніякого двадцятого століття, і Синтії також не буде!

— Ти певен цього? — благально запитав чоловік за його спиною.

— Перш ніж перенестися сюди, я ретельно проштудіював усі факти, — крізь зціплені зуби промовив Еверард. — Перестань сам себе дурити. Ми упереджені до персів, бо вони колись ворогували з греками, а наша культура стоїть на підвалинах елліністичної. Але перси такі самі важливі! Це щонайменше! Ти на власні очі бачив, як повстала їхня імперія. Звісно, за твоїми мірками вони жорстокі, але вся доба така, і греки анітрохи не кращі. Авжеж, вони не знають демократії, але ж не можна дорікати персам за те, що вони не дійшли до цього європейського винаходу, який не вписується у їхній світогляд. Важливим натомість є ось що: перси були першими завойовниками, які намагалися поважати підкорені народи й замиряти їх; які дотримувалися законів, що їх самі запроваджували; за яких мир запанував на величезній території, достатній для того, щоб налагодити сталий зв’язок із Далеким Сходом; які створили життєздатну світову релігію — зороастризм, — не обмежену одним народом чи місцевістю. Можливо, ти не знаєш, але багато християнських обрядів мають мітраїстичне походження. Повір мені: багато. Не кажучи вже про юдаїзм, який ти, Кір Великий, маєш особисто врятувати. Пригадуєш? Ти заволодієш Вавилоном і дозволиш тим євреям, які зберегли свою національну ідентичність, повернутися на батьківщину. Якби не ти, їх поглинули б інші народи й вони розчинилися б у загальному тлумі, як перед тим десять інших колін Ізраїлевих[37]. Навіть у часи свого занепаду Перська імперія буде такою собі ливарною формою для прийдешніх цивілізацій. У чому ж бо полягала більшість завоювань Александра Македонського? Він просто перебрав усі колишні володіння персів і таким чином поширив елліністичну культуру на увесь відомий світ! Наступниками Перської імперії будуть такі держави, як Понтійське царство, Парфія, Персія Фірдоусі, Омара Хаяма й Гафіза, відомий нам Іран і той Іран, що постане в майбутньому, після двадцятого століття…

Еверард рвучко обернувся.

— Якщо ти все кинеш, — мовив він, — я цілком можу собі уявити, як за три тисячі років люди й далі будуватимуть зикурати[38] й ворожитимуть на тваринячих нутрощах… гасатимуть лісами Європи… а Америку досі не відкрито…

Денісон понурився.

— Еге ж, — відказав він. — Я так і думав.

Якийсь час він ходив туди-сюди, заклавши руки за спину. Його смагляве обличчя, здавалося, старішало щохвилини.

— Ще тринадцять років, — пробурмотів він, немовби сам до себе. — За тринадцять років я загину в битві з кочівниками. Не знаю, як саме. Так чи інакше, обставини приведуть мене до цього. Чому б ні? Адже приводили до всього того, що я хоч-не-хоч, а робив… Я знаю, що мій син Камбіс, попри всі намагання виховати його правильно, виявиться садистом і нікудишнім царем, і рятувати імперію доведеться Дарію… О Боже! — Він затулив обличчя широким рукавом. — Вибач. Я ненавиджу сам себе жаліти, але нічого не можу із собою вдіяти.

Еверард сів, уникаючи дивитися на Денісона й лише слухаючи його хрипке, уривчасте дихання.

Нарешті цар наповнив вином два келихи, сів на лавку поруч з Еверардом і сухо сказав:

— Вибач. Зі мною вже все гаразд. І я ще не здався.

— Можу повідомити головне відділення про твою проблему, — з ноткою сумного сарказму мовив Еверард.

Денісон вторував йому:

— Дякую, друзяко. Я добре пам’ятаю, як там ставляться до нас. Ми для них ті, ким можна пожертвувати. Вони заборонять відвідувати ці часи протягом Кірового життя, щоб мене ніщо не спокушало, і надішлють ввічливого листа, у якому зазначать, що я самовладний монарх цивілізованого народу й володію в необмежених кількостях палацами, рабами, винницями, кухарями, наложницями, штукарями й мисливськими угіддями. То на що ж мені скаржитися? Ні, Менсе, цю справу ми маємо владнати вдвох, тільки я і ти.

Еверард стиснув кулаки так сильно, що нігті аж уп’ялися в долоні.

— Ти розумієш, у яке становище ставиш мене, Кіте? — запитав він.

— Я лише прошу тебе подумати над цією проблемою… і, Аріман тебе вхопи, ти це зробиш!

Залізні пальці знову стиснули Еверардове плече: володар Сходу віддавав наказ. «Колишній Кіт ніколи б не дозволив собі такого тону, — подумав патрульний, спалахуючи гнівом. — Якщо ти ніколи не повернешся додому, і Синтія дізнається… Вона могла б прибути сюди, до тебе: ще одна чужинка в царському гаремі не вплине на хід історії. Але якщо я спершу доповім головному відділенню, доповім, що проблему неможливо розв’язати — а це, поза сумнівом, так і є… що ж, тоді часові подорожі впродовж Кірового правління заборонять і вона не зможе приєднатися до тебе».

— Я й сам багато разів думав про це, — спокійніше мовив Денісон. — І не гірше за тебе розумію всі складнощі. Але слухай, я можу показати тобі печеру, де протягом тих кількох годин був мій скутер. Ти міг би переміститися до тої миті, коли я там з’явлюся, і попередити мене.

— Ні, — відказав Еверард. — Про це не може бути й мови. Причини дві. По-перше, правила — розумні правила — забороняють нам таке. За інакших обставин, можливо б, зробили виняток, але є причина номер два: ти — Кір. Ніхто не піде на те, щоб стерти все наше майбутнє заради одного чоловіка.

«Пішов би я на це заради одної жінки? Не впевнений. Сподіваюся, не пішов би… Синтії не потрібно знати подробиць. Так буде краще для неї самої. Я можу скористатися своїм статусом позачасового агента, щоб не дати інформації поширитися на нижчі щаблі. Розповім їй лише те, що Кіта неможливо врятувати і що він загинув за обставин, які змусили нас закрити цей період для мандрів у часі. Синтія, звісно, трохи пожуриться, але вона надто молода, щоб носити жалобу вічно… Авжеж, це ницо. Але хіба правильніше дозволити їй прибути сюди, де її вважатимуть за рабиню, а вона змушена буде ділити свого чоловіка з десятком цариць, від яких він не може відмовитися з політичних міркувань. Чи не краще для неї забути й почати все з чистого аркуша, серед своїх?»

— Угу, — погодився Денісон. — Я згадав про цю можливість, лише щоб відкинути її. Але ж мусить бути ще якийсь спосіб. Слухай, Менсе, та ситуація, що потягнула за собою все решта, постала шістнадцять років тому не через людську примху, а лише за логікою подій. Припустімо, я не з’явився б тоді. Хіба Гарпаг не знайшов би собі іншого псевдо-Кіра? І хто саме став би царем, не має значення. Поведінка іншого Кіра відрізнялася б від моєї мільйоном щоденних дрібниць. Це природно. Але якщо він не був би цілковитим ідіотом чи маніяком, а достатньо здібною і порядною людиною — сподіваюсь, ти не заперечуватимеш, що в моєму випадку це так і є, — то у всіх важливих епізодах, що потраплять до підручників історії, діяв би так само, як я. Тобі це відомо не гірше, ніж мені. Окрім як у критичних точках, час завжди повертається до своєї первинної форми. Минають дні чи роки, і незначні розбіжності стираються — це негативний зворотний зв’язок. Позитивний зворотний зв’язок виникає лише в ключових моментах, коли наслідки від зміни минулого, замість зникати, нагромаджуються з плином часу. Тобі ж це відомо!

— Авжеж, відомо, — відказав Еверард. — Але зважаючи на те, що я почув від тебе, твоя поява в тій печері якраз і була саме тим ключовим моментом. Саме вона наштовхнула Гарпага на думку про Кіра. Не було б цього… Що ж, цілком можна уявити собі, як занепала Мідійська імперія розвалюється, можливо, підпадає під владу Лідії або туранців, бо ж перси не матимуть потрібного їм вождя, який міг би царювати над ними за божественним правом свого народження… Ні, я не наближуся до того моменту в печері, хіба що мені це дозволить данелліанець.

Денісон глянув на нього поверх піднятої чаші, потім опустив її, не відриваючи очей від Еверарда. Обличчя його застигло, перетворилося на чуже. Нарешті він промовив, дуже м’яко:

— Ти не хочеш, щоб я повернувся, адже так?

Еверард зірвався з лавки. Келих випав йому з рук і з дзенькотом покотився по підлозі. Вино, що розлилося, було схоже на кров.

— Замовкни! — скрикнув патрульний.

Денісон кивнув.

— Я тут цар, — промовив він. — Досить мені пальцем ворухнути, і сторожа порубає тебе на шматки.

— Страшенно оригінальний спосіб здобути мою допомогу, — загарчав Еверард.

Денісон здригнувся. Якусь хвилю він сидів незрушно, а потім сказав:

— Вибач. Ти собі навіть уявити не можеш, який це удар… Авжеж, авжеж, моє життя тут було не таким уже й поганим, а коли тебе всі вважають мало не богом, це зрештою починає дедалі більше подобатися. Мабуть, саме тому за тринадцять років я стану до тої битви за Яксартом[39]; я не зможу інакше, коли очі всіх цих молодих левів будуть прикуті до мене. Хай йому біс, може, воно й справді того варте! — Обличчя його викривив напівусміх. — Деякі з моїх дівчат — це щось надзвичайне. А ще в мене є Кассандана. Я зробив її старшою дружиною, тому що вона чимось скидається на Синтію. Так, мабуть, тому. Важко сказати, коли минуло так багато часу. Двадцяте століття здається мені нереальним. А добрий кінь — куди більша втіха, ніж спортивний автомобіль… І я знаю: те, що я роблю тут, — потрібне, а небагато кому дано таке знання… Вибач, що накричав на тебе. Я впевнений: ти допоміг би, якби міг. А що ти не можеш і я не звинувачую тебе в цьому, то й не мусиш почуватися винним переді мною.

— Припини, — простогнав Еверард.

Йому здавалося, ніби у нього в голові шестерні, що крутяться в порожнечі. На стелі він бачив зображення юнака, який убиває бика. Бик символізував Сонце й Людину водночас. За колонами й виноградною запоною з напнутими луками в руках крокували охоронці в лускатих, як шкіра дракона, обладунках; обличчя їхні були наче вирізьблені з дерева. Видно було звідси й те крило палацу, де містився гарем. Сотні, а то й тисячі юних дівчат вважали себе щасливими, чекаючи на можливість задовольнити бажання свого царя. За міськими мурами розкинулися лани, де селяни готували жертву Матері-Землі, якій поклонялися тут задовго перед приходом аріїв, ще в передсвітанковій сутіні часів. Над мурами, немов линучи в небеса, здіймалися гори, де блукали вовки, леви, вепри й демони. Усе тут було надто чужим. Еверард гадав, що достатньо загартований до будь-якої чужинності, але тепер йому раптом захотілося втекти, сховатися у своєму столітті, серед свого народу, сховатися й забути про все.

— Мені треба порадитися з колегами, — обережно промовив він. — Ми детально перевіримо увесь період. Десь може трапитися бічна колія, на яку можна перевести потяг часу. Сам… Сам я не впораюся, Кіте. Я стрибну в майбутнє і пораджуся, гаразд? Якщо ми щось придумаємо, я повернуся… повернуся сьогодні ж увечері.

— А де твій скутер? — запитав Денісон.

Еверард невизначено махнув рукою.

— У горах.

Денісон погладив бороду.

— А точніше не скажеш, еге ж? Що ж, розумно. Я не впевнений, чи довірився б сам собі, якби знав, де машина часу.

— Я не мав цього на увазі! — скрикнув Еверард.

— Байдуже, не переймайся. Не сварімося через це. — Денісон зітхнув. — Звісно, вирушай додому, поміркуй, що можна вдіяти. Тобі потрібна охорона?

— Радше ні. Вона ж не обов’язкова, правда?

— Ні. У нас тут безпечніше, ніж у Центральному парку Нью-Йорка.

— Це ще ні про що не свідчить. — Еверард простягнув руку. — Нехай тільки віддадуть мого коня. Дуже не хотілося б його втрачати: він спеціально привчений до подорожей у часі. — Їхні погляди зустрілися. — Я повернуся. Особисто. Не залежно від того, яким буде рішення.

— Авжеж, Менсе, — мовив Денісон.

Вони разом вийшли з альтанки й виконали всі необхідні формальності, повідомивши сторожу й брамників. Денісон показав патрульному палацовий покій, де мав чекати на нього щоночі протягом наступного тижня. Врешті Еверард поцілував цареві чобіт, а коли його царська величність відбула, скочив на коня й поволі подався геть крізь палацову браму.

Він почувався геть спустошеним. Тут і справді було нічим зарадити, а він пообіцяв повернутися й особисто повідомити вирок цареві.

8

Надвечір Еверард їхав згір’ями, де похмурі кедри нависали над дзюркітливими прохолодними струмками, а бічна дорога, на яку він був звернув, перетворилася на вибоїстий путівець, що пнувся вгору. Попри доволі посушливий клімат, у тогочасному Ірані ще лишалося кілька таких лісів. Утомлений кінь ледь ступав. Треба, мабуть, знайти хатину якогось пастуха й попроситися на ночівлю, щоб дати тварині перепочити. Але ні, місяць буде вповні, Еверард, якщо треба, йтиме пішки, щоб дістатися скутера ще до сходу сонця. Навряд чи сьогодні вночі він зможе спати.

Хоча галявина, вкрита високою прив’ялою травою і стиглими ягодами, надила-таки до відпочинку. У саквах лежала їжа й бурдюк з вином, а шлунок його був порожнім від рання. Патрульний цмокнув на коня і з’їхав з дороги.

Щось привернуло його увагу. Далеко внизу промені призахідного сонця висвітлили хмарку куряви, яка росла на очах. «Кілька вершників, — припустив Еверард, — що мчать наввипередки з чортом». Цареві посланці? Але чому саме в ці краї? Еверард знепокоївся. Він надів підшоломник, поверх нього застебнув шолом, повісив на руку щит і порухав коротким мечем у піхвах. Вершники, мабуть, проскочать з криками повз нього, але…

Тепер він, бачив, що їх було восьмеро. Коней мали добрих, а останній вершник вів на поводі зміну. Попри це, тварини були геть зморені: піт струмками стікав по запилюжених боках, а гриви поприставали до ший. Отже, скачуть вони уже довго. Вершники були пристойно вбрані: традиційні білі шаровари, сорочки, чоботи, плащі й високі капелюхи без крисів — не придворні, не професійні військові, але й не розбійники. Озброєні були шаблями, луками й арканами.

Зненацька Еверард упізнав сивобородого чоловіка, що скакав на чолі загону. «Гарпаг!» — спалахнуло в голові.

А ще крізь вихор куряви він побачив, що переслідувачі, навіть як для давніх іранців, мали вигляд неабияких зарізяк.

— Ох-хо-хо, — упівголоса мовив Еверард. — Зараз почнеться забава.

Його мозок шалено запрацював. Не було часу, щоб лякатися, — лише на те, щоб думати. У Гарпага могла бути тільки одна причина для такої скаженої гонитви в горах — схопити грека Меандра. Звісно: при дворі, переповненому шпигунами й базікалами, Гарпаг за якусь годину вже знав, що цар розмовляв невідомою мовою з чужинцем як з рівнею, а потім відпустив його на північ. Трохи більше часу хіліархові потрібно було, щоб вигадати якийсь привід полишити палац, зібрати своїх особистих воїнів і кинутися навздогін. Навіщо? Бо в цих горах колись уже був з’явився «Кір», верхи на пристрої, яким Гарпаг жадав заволодіти. Мідієць не був дурнем: мабуть, його так і не вдовольнили Кітові ухильні пояснення. Чому б колись не з’явитися ще одному магові з батьківщини царя? І цього разу дивна штука уже так легко не вислизне з Гарпагових рук.

Еверард більше не гаяв часу. Переслідувачі були за якихось сто ярдів від нього. Патрульний бачив, як з-під кошлатих брів зблискують хіліархові очі. Еверард пришпорив коня й помчав навпростець через луку.

— Стій! — загукав позаду знайомий голос. — Стій, греку!

Змучений Еверардів кінь біг труськом. Кедри кидали на них довгі тіні.

— Стій, будемо стріляти!.. Стій!.. Стріляйте!.. Тільки не вбивати! Цільтесь у коня!

На узлісся Еверард зістрибнув із сідла. Почулося сердите дзижчання, а потім десятків два глухих ударів. Кінь пронизливо заіржав. Еверард озирнувся і побачив, що бідолашна тварина впала на коліна. Вони за це заплатять, їй-богу! Але він був один, а їх восьмеро. Еверард помчав під захист дерев. Повз його ліве плече просвистіла стріла й увігналася у стовбур.

Він біг, пригинаючись, петляючи у прохолодних духмяних сутінках. Низькі гілки раз по раз шмагали його по обличчю. Шкода, що підлісок недосить густий — Еверард міг би застосувати кілька корисних для втікача алгонкінських[40] штучок, але добре вже бодай те, що на м’якому ґрунті його кроки були нечутні. Персів не було видно. Вони спробували переслідувати його верхи, майже навмання. Тріск гілок і гучна лайка, що розітнули повітря, свідчили про те, що спроба виявилася не надто вдалою.

Ще якась хвиля, і вони спішаться. Еверард нашорошив вуха. Десь віддалік ледь чутно дзюркотіла вода… Він рушив у тому напрямку і став підійматися крутим кам’янистим схилом. Його переслідувачі — не якісь безпорадні містяни, думав він. Принаймні декотрі з них напевне мали бути горянами, що здатні з найменших ознак визначити, де саме він пройшов. Потрібно збити їх зі сліду: тоді Еверард зміг би зачаїтися до того часу, поки Гарпаг не буде змушений повернутися до своїх обов’язків при дворі. У горлі дерло від натужного дихання. Позаду почулися різкі голоси — перси щось вирішили, але Еверард не розібрав слів. Надто далеко. Та й у голові надто гучно стугоніла кров.

Якщо Гарпаг скомандував стріляти в царевого гостя, отже, не мав наміру дозволити йому розповісти про цей напад цареві. План був очевидний: схопити чужинця, катувати, доки той не розповість, де його пристрій і як ним користуватися, а тоді вчинити останню ласку — ніж під горло. «Прокляття, — думав Еверард поміж гупанням свого серця, — я провалив завдання так, що про цей випадок тепер можна писати в підручнику. Як приклад того, що не повинен робити патрульний. І першим пунктом там буде: не забивати собі голову чужою жінкою наскільки, щоб забути про найелементарніші застережні заходи».

Він вийшов на високий вологий берег. Унизу, торуючи шлях у долину, дзюрчав струмок. Еверарда вистежать до цього місця, але потім їм доведеться гадати, в який бік він побрів… А й справді, куди податися?.. Послизаючись на холодній глині, Еверард став спускатися до струмка. Він вирішив іти проти течії. Так він швидше дістанеться до скутера, а Гарпаг, найпевніше, подумає, що втікач спробує повернутися під опіку царя.

Еверард збивав об каміння ноги, які дерев’яніли в крижаній воді. По обидва береги стіною здіймалися дерева, а над головою, наче стеля, тяглася вузька смужка синього неба, яке швидко темнішало. У височині ширяв орел. Ставало дедалі холодніше. Але принаймні в одному йому пощастило: струмок звивався, наче скажена змія, і невдовзі Еверард, ковзаючи й спотикаючись, зник за вигином, і його вже не можна було побачити з того місця, де він увійшов у воду. «Пройду милю-другу, — думав він, — а там, може, трапиться низька гілка. Схоплюся за неї і вилізу, не лишивши слідів». Хвилини тяглися повільно.

«Ну гаразд, — міркував він, — дістанусь я до скутера, повернуся у свій час і попрошу начальство допомогти. Я збіса добре знаю, що мені відмовлять. Чому б не пожертвувати однією людиною, щоб убезпечити власне існування й існування всього, що їм небайдуже? А отже, Кіт застряг тут ще на тринадцять років, доки варвари не вб’ють його. Але Синтія за тринадцять років буде ще молодою, і після кошмарного життя у вигнанні з думкою про невідворотну загибель чоловіка вона лишиться відрізаною від нас, чужинкою у періоді, забороненому для часових мандрів, сама-самісінька при заляканому дворі навіженого Камбіса II… Ні, я повинен приховати від неї правду, утримати її вдома. Нехай думає, що Кіт мертвий. Він сам хотів би, щоб я так вчинив. А за рік-два вона знову буде щасливою: я зміг би навчити її бути щасливою».

Еверард ішов, уже не зважаючи на те, як боляче ступати по камінню його взутим у сандалії на тонкій підошві ногам, на те, як він раз по раз заточується і як голосно шумить вода. Аж тут, за черговим поворотом річки, він побачив двох персів.

Вони брели у воді вниз за течією. Вочевидь спіймати Еверарда було важливіше, ніж священна заборона сквернити води річки. Ще двоє ішли верхом, уздовж обох берегів, продираючись поміж дерев. Один із них був Гарпаг. Довгі шаблі зі свистом вилетіли з піхов.

— Стій! — закричав хіліарх. — Стій, греку! Здавайся!

Еверард закам’янів. Вода дзюрчала довкола його ніг. Ті двоє, що брьохали йому назустріч, видавалися примарами: у цій глибокій тінистій западині їхні темні обличчя розмивалися так, що він бачив лише білі одежі й мерехтливі клинки шабель. Приголомшений, він збагнув: переслідувачі знайшли його слід, що вів у струмок, і розділилися — половина побігла за плином води, половина — проти, берегом долаючи відстань значно швидше, ніж Еверард — річищем струмка. Обігнавши його, вони розвернулися й рушили в зворотному напрямку, уже повільніше, адже йшли, повторюючи всі річкові закрути, але натомість певні, що здобич нікуди від них не подінеться.

— Брати живцем! — нагадав Гарпаг. — Якщо доведеться можете покалічити його, але беріть живцем.

Еверард обернувся до того берега, на якому стояв хіліарх.

— Що ж, гад, ти сам напросився, — просичав він по-англійськи.

Ті двоє, що йшли струмком, з криком кинулися до нього.

Один перечепився й упав долілиць. Воїн з протилежного берега спустився до води, з’їхавши зі схилу просто на сідницях.

Глинистий берег був слизький. Еверард, спираючись на щит, поліз нагору. Гарпаг уже підійшов до того місця й спокійно чекав на нього. Коли патрульний опинився поруч, клинок старого вельможі рубонув його згори. Еверард крутнув головою і прийняв удар на шолом. Той задзвенів, лезо ковзнуло по лицьовій пластині й зачепило праве плече, але не сильно. Еверардові лише трохи запекло, а потім йому було не до того, щоб перейматися своїми відчуттями.

Він не сподівався перемогти. Але він змусить нападників убити його, та ще й дорого заплатити за цей привілей.

Еверард видобувся на траву й ледве встиг підняти щит, щоб захистити обличчя, а наступний удар, що цілив йому в ноги, підбив коротким мечем. Шабля мідійця зі свистом розтинала повітря, але, як доведе історія кількома поколіннями пізніше, у близькому бою легкоозброєний азіат не мав жодного шансу проти гопліта[41]. «Їй-богу, — подумав Еверард, — були б у мене кіраса й поножі, я міг би дати раду всім чотирьом». Він вміло використовував свій великий щит, приймаючи на нього всі удари й випади супротивника і невідступно силкуючись прослизнути під довшим хіліарховим клинком, щоб завдати Гарпагові удару в незахищений живіт.

Хіліарх напружено посміхнувся в розкошлану сиву бороду й відступив, вочевидь намагаючись виграти час. Це йому вдалося. Решта троє уже видерлися на берег і з криком кинулися на Еверарда. Їхня атака була безладною. Неперевершені бійці поодинці, перси так ніколи й не навчилися тій європейській загальній дисципліні, об яку пізніше скрутили собі в’язи під Марафоном і Гавгамелами. Але тепер, один проти чотирьох, без обладунків, Еверард ледве чи міг сподіватися на успіх.

Він став спиною до дерева. Перший перс необачно наблизився до нього, його шабля брязнула об грецький щит. З-за подовгастої бронзової заслони вилетів Еверардів клинок і з відчутним опором ввійшов у м’якоть тіла. Патрульний, що знав це відчуття з досвіду минулих днів, висмикнув меч і швидко відступив убік. Перс осів на землю, життя витікало з нього разом із кров’ю. Збагнувши, що йому кінець, воїн коротко застогнав і звів обличчя до неба.

Його товариші вже насідали на Еверарда, по одному з кожного боку. Низьке гілля не давало персам змоги скористатися арканами, тож їм довелося ставати до близького бою. Патрульний відбив щитом клинок зліва, відкривши правий бік. Але що його наказали не вбивати, то можна було собі це дозволити. Перс, який нападав справа, рубонув Еверарда по ногах. Американець підскочив, і шабля просвистіла під ним. Нападник зліва також штрикнув низько. Еверард відчув тупий біль і побачив устромлене в литку лезо. Він відсмикнув ногу. Промінь призахідного сонця продерся крізь густу глицю й торкнувся крові, що нестерпно заблищала червоним. Менс відчув, як підігнулася поранена нога.

— Так, ось так! — гукав Гарпаг, що спостерігав за боєм з відстані десяти футів. — Рубайте його!

Еверард загарчав з-понад щита:

— Нікчемний шакал! Йому самому бракує сміливості після того, як утік від мене, підібгавши хвоста! Ось який у вас ватажок, перси!

Слова ці були добре розраховані. Атака на коротку мить зупинилася, і Еверардові під’юджування посипалися знову.

— Коли вже ви, перси, маєте бути мідійськими псами, — прохрипів він, — то хіба не могли вибрати собі мідійця, який є справжнім чоловіком, а не цього боягуза, що зрадив свого царя, а тепер втікає від одного-єдиного грека?

Навіть у краю, що лежить близько до Заходу, і навіть у ту давню епоху жоден східний чоловік не міг дозволити собі так втратити обличчя. До того ж Гарпаг не був боягузом: Еверард добре знав, якими безпідставними були слова. Хіліарх виплюнув лайку й кинувся на «грека». Його очі люто зблиснули на запалому обличчі з гачкуватим носом. Патрульний боком, накульгуючи, рушив йому назустріч. Два перси вагалися ще якусь хвилю. Цього вистачило, щоб Еверард з Гарпагом зітнулися. Шабля мідійця здійнялася й опустилась, відскочила від грецького шолома й щита і змією ковзнула вбік, готуючись завдати наступного удару по ногах. Вільна біла туніка маяла перед Еверардовими очима. Американець нахилився вперед й устромив меча Гарпагові в живіт.

Потім висмикнув зброю, перед тим жорстоко провернувши її, як то роблять професіонали, щоб із певністю завдати смертельної рани, крутнувся на правій нозі й прийняв удар на щит. Якусь хвилю вони люто рубалися з персом. Краєм ока Еверард побачив, як другий воїн обходить його, щоб напасти з тилу. «Що ж, — відсторонено подумав він, — я вбив єдину людину, що могла бути небезпечною для Синтії…»

— Стійте! Зупиніться!

Голос звучав ледь чутно, тихіше за жебоніння гірського струмка, але воїни відступили й опустили зброю. Навіть смертельно поранений перс відвів очі від неба.

Гарпаг, у калюжі власної крові, силкувався сісти. Обличчя його посіріло.

— Ні… Зупиніться, — прошелестів він. — Стривайте. Це не випадково. Мітра б не дозволив мене вразити, якби…

Владним, попри свій стан, жестом він підкликав до себе Еверарда. Патрульний кинув меча, пошкутильгав до Гарпага й опустився навколішки біля нього. Мідієць осунувся йому на руки.

— Ти прибув з батьківщини царя, — прохрипів він, вихаркуючи кров на бороду. — Не заперечуй. Але знай… Аурвагауш, син Хшаяварші… не зрадник. — Худорляве тіло владно напружилося, немов наказуючи смерті зачекати. — Мені відомо, що за царевим прибуттям стоять сили — світла чи темряви, я до нинішнього дня не знаю… Я використав їх, я використав його, не для своєї користі, а тому, що присягнув на вірність своєму цареві, Астіагові, а йому потрібен був… Кір, інакше державу б розшарпало на шматки. Опісля Астіаг своїм нелюдським вчинком звільнив мене від присяги. Але я зоставався мідійцем. Я бачив у Кірі єдину надію — найкращу надію — для Мідії. Бо ж він був добрим царем і для нас — нас у його царстві шанують майже так само, як і персів… Чи розумієш ти, прибульцю з царевого краю? — хіліарх повів потьмянілими очима, намагаючись зустрітися поглядом з Еверардом, але на це йому не стало сили. — Я хотів схопити тебе, випитати на тортурах, де твій повіз і як ним користуватися, а потім убити… це правда… але не для свого блага. Для блага держави. Я боявся, що ти забереш нашого царя з собою: я знаю, він прагне повернутися додому. Що тоді буде з нами? Вияви милосердя, бо ж і тобі воно знадобиться.

— Не турбуйся, — відказав Еверард. — Цар лишиться.

— Добре, — зітхнув Гарпаг. — Я вірю, що ти кажеш правду… Я не смію думати інакше… Отже, я спокутував свою провину? — занепокоєно запитав він ледве чутним голосом. — Провину за вбивство, яке я вчинив з наказу мого колишнього царя, — за те, що поклав безпомічне дитя на згір’ї і дивився, як воно помирає, — скажи, о земляче нашого царя, спокутував я за це? Адже саме смерть того царевича мало не перетворила наш край на руїну… але ж я знайшов іншого Кіра! Я врятував нас! То чи спокутував я свою провину?

— Так, ти спокутував, — відповів Еверард і замислився, чи має він право давати таке прощення.

Гарпаг склепив очі.

— Тоді залиш мене, — голос його прозвучав, як слабке відлуння наказу.

Еверард поклав його на землю й зашкандибав геть. Два перси опустилися навколішки біля свого володаря, щоб провести належний обряд. Смертельно поранений повернувся до споглядання неба. Еверард сів під деревом, відірвав смужку тканини від свого плаща й узявся перев’язувати рани. Нозі потрібна професійна допомога. Він мусить якось дістатися до скутера. Це буде нелегко, але він упорається, а тоді лікар Патруля полагодить його за кілька годин, застосувавши медицину, ще не відому в Еверардовій епосі. Доведеться податися до відділення в якомусь малопомітному окрузі, тому що в двадцятому столітті потрібно буде відповідати на багато запитань.

А цього Еверард не може собі дозволити. Якщо начальство дізнається, що він збирається вчинити, то, найпевніше, заборонять йому й думати про таке.

Рішення прийшло не зненацька, як спалах блискавки, скоріш це було вистраждане розуміння того, що на підсвідомому рівні Еверард, мабуть, уже давно знав. Він прихилився до стовбура, зводячи дух. Надійшли решта чотири перси, їм розповіли, що сталося. Усі вони поводилися так, наче тут не було Еверарда, і лише подеколи кидали на нього погляди, у яких страх боровся з почуттям власної гідності, і потай креслили охоронні знаки проти злих духів. Вони підняли тіла свого мертвого командира й товариша, що мав ось-ось померти, і понесли їх через ліс. Темрява густішала. Десь запугукала сова.

9

Великий цар сів у ліжку: за запиналом почувся якийсь шум.

Невидима в пітьмі, ворухнулася цариця Кассандана. Тонкі пальці торкнулися його лиця.

— Що сталося, о сонце неба мого? — запитала вона.

— Не знаю. — Він понишпорив під подушкою, де завжди лежав його меч. — Та хвилюватися нічого.

Долоня ковзнула по його грудях.

— Ні, щось таки сталося, — прошепотіла цариця, зненацька затремтівши. — Твоє серце гупає, немов барабан війни.

— Лишайся тут.

Цар підвівся і відкинув запону.

З темно-фіолетового неба на підлогу крізь арочні вікна лилося місячне сяйво, що аж сліпило, відбиваючись у бронзовому люстрі. Доторк нічного повітря до голої шкіри був холодним.

Немов ще одна тінь, до покою заплив темний металевий предмет. Чоловік, що сидів верхи на ньому, тримався за ручки керма й раз по раз торкався приладової панелі. Предмет безгучно опустився на килим, і кремезний чоловік у грецькій туніці й шоломі зістрибнув з нього.

— Кіте, — видихнув він.

— Менсе! — Денісон виступив у місячне світло. — Ти повернувся!

— Та невже? — насмішкувато чмихнув Еверард. — Як гадаєш, нас може хтось почути? Здається, мене ніхто не помітив. Я матеріалізувався просто над дахом, а потім повільно спустився сюди на антиграві.

— За дверима сторожа, — сказав Денісон. — Але вони не ввійдуть, доки я не вдарю в он той гонг або закричу.

— Добре. Одягни щось на себе.

Денісон випустив з рук меча. Якусь мить він заціпеніло стояв, а відтак у нього вихопилося:

— Ти знайшов вихід?

— Можливо. — Еверард відвів очі й забарабанив пальцями по контрольній панелі. — Слухай-но, Кіте, — урешті промовив він. — У мене є ідея, вона може спрацювати, а може й не спрацювати. Мені потрібна твоя допомога. Якщо нам усе вдасться, ти зможеш потрапити додому. Начальство опиниться перед доконаним фактом і заплющить очі на порушення правил. Але якщо ми зазнаємо невдачі, тобі доведеться повернутися сюди, в цю саму ніч, і доживати свого віку як Кір Великий. Ти зможеш?

Денісон здригнувся, і то не від холоду.

— Думаю, що так, — дуже тихо відповів він.

— Я сильніший за тебе, — прямо сказав Еверард. — І зброя буде лише в мене. Якщо доведеться, я притягну тебе сюди силоміць. Прошу тебе, не потрібно мене змушувати до цього.

Денісон глибоко вдихнув повітря.

— Не змушу.

— Тоді сподіваймося, що норни[42] будуть до нас прихильні. Ну ж бо, одягайся. Я поясню все по дорозі. Попрощайся з цим роком, і покладай надію, що прощаєшся назавжди, бо, якщо моя задумка вигорить, ні ти, ні будь-хто інший його таким уже ніколи не побачить.

Денісон, який уже був обернувся до купи одягу, скинутого в кутку, де його до світання мав забрати раб, ураз зупинився:

— Що? — запитав він.

— Ми спробуємо переписати історію, — відказав Еверард. — А може, відновити її в тому вигляді, в якому вона була від самого початку. Я не знаю. Ну ж бо, поквапся!

— Але ж…

— Хутчіш, Кіте, хутчіш! Ти розумієш, що цієї самої миті я з розтятою ногою плентаю через гори, що я повернувся того самого дня, якого залишив тебе, щоб виграти тобі трохи зайвого часу? Мерщій, ворушися!

Денісон зважився. Обличчя його ховалося в темряві, але голос, дарма що дуже тихий, прозвучав чітко:

— Мені потрібно де з ким попрощатися.

— З ким?

— З Кассанданою. Вона була мені за дружину тут… Господи, аж чотирнадцять років! Народила мені трьох дітей, доглядала мене, коли я двічі лежав у пропасниці, сотні разів рятувала від розпачу, а якось, коли мідійці підступили до наших мурів, повела за собою пасаргадських жінок, щоб ті піднесли наш дух, і ми перемогли… Дай мені п’ять хвилин, Менсе.

— Гаразд, гаразд. Але коли послати за нею євнуха, ми згаємо багато часу…

— Вона тут.

Денісон зник за запиналом ложа.

Еверард якусь мить стояв, наче громом вдарений. «Ти чекав на мене сьогодні вночі, — подумав він, — і сподівався, що я зможу повернути тебе до Синтії. Тому ти послав за Кассанданою».

Він так міцно стиснув руків’я меча, що аж пальці заболіли, а тоді дорікнув собі: «Замовкни вже, Еверарде! Ти, пихатий самовдоволений вишкребку».

Незабаром Денісон повернувся. Без жодних слів одягнувся й заліз на заднє сидіння скутера. Еверард здійснив миттєвий стрибок крізь простір: кімната зникла, внизу під ними лежали скупані в місячному сяйві пагорби. Холодний поривчастий вітер шарпав їх у нічному небі.

— А тепер — до Екбатани. — Еверард увімкнув освітлення панелі й узявся настроювати прилади згідно із записами в планшеті.

— Ек… а, ти маєш на увазі Гаґматану? Колишню столицю Мідії? — голос Денісона звучав здивовано. — Але ж тепер це лише літня резиденція.

— Я маю на увазі Екбатану тридцять шість років тому, — відказав Еверард.

— Тобто?

— Дивися: усі історики майбутнього переконані, що розповідь про Кірове дитинство, переказана Геродотом і персами, — чистісінької води вигадка. Що ж, можливо, вони й мають рацію. Можливо, всі твої тутешні пригоди — один із тих незначних вибриків простору-часу, які Патруль намагається усувати.

— Розумію, — поволі проказав Денісон.

— Гадаю, як васал Астіага ти мав би часто бувати при його дворі. Будеш моїм провідником. Старий сучий син потрібен нам особисто, бажано — сам-один і вночі.

— Шістнадцять років — немалий час, — мовив Денісон.

— Га?

— Якщо ти однаково збираєшся міняти минуле, чому забирати мене саме тепер? Знайди мене, коли я був Кіром лише рік. Я вже досить добре знав Екбатану, але…

— Вибач, але ні. Я не можу. Ми й так ходимо по тонкій кризі. Один Бог знає, до чого може призвести поява вторинної петлі у світових лініях[43]. Навіть якщо нам це вдасться, Патруль зашле нас на планету вигнання лише за те, що ми пішли на такий ризик.

— Що ж… гаразд. Я розумію.

— До того ж, — додав Еверард, — ти не самовбивця. Ти справді хочеш, щоб твоє теперішнє «я» ніколи не існувало? Задумайся на хвилинку, що означає твоя пропозиція.

Він закінчив настроювати скутер. Чоловік за його спиною здригнувся.

— Великий Мітра! — мовив Денісон. — Твоя правда. Забудьмо про це.

— Тоді рушаймо! — Еверард натиснув на головний перемикач.

Скутер завис над оточеним мурами містом посеред незнайомої рівнини. Попри те, що ця ніч також була місячна, місто здавалося лише чорним безладним нагромадженням каміння. Еверард сягнув рукою до багажних сумок.

— Ось, — мовив він. — Одягнімо ці костюми. Я попросив хлопців з відділення доби середнього Мохенджо-Даро[44] пристосувати їх до наших потреб. Їм у себе теж доводиться часто так маскуватися.

Вітер засвистів у темряві, коли часоліт почав знижуватися. Денісон простягнув руку за Еверардовою спиною і вказав:

— Он там палац. Царська спочивальня нагорі, у східному крилі…

Будівля була масивніша, незграбніша за свою перську наступницю в Пасаргадах. Еверард помітив в осінньому саду двох білих крилатих биків, ассирійський спадок. Зауваживши, що вікна завузькі, він лайнувся й скерував скутер до найближчих дверей. Двоє вартових на конях здійняли голови й зарепетували від ляку, побачивши, що несеться на них з неба. Коні стали дибки й скинули своїх вершників. Скутер розніс двері на друзки. Ще одне диво не змінить історії, особливо в часи, коли в дива вірили так само ревно, як у рідному Еверардовому столітті — у вітаміни, і то не відомо, хто мав більше підстав вірити. Запалені світильники вели їх коридором, де з вереском розбігалися нажахані раби й сторожа. Діставшись царської спальні, Еверард видобув меча й став гатити руків’ям у двері.

— Твій вихід, Кіте, — мовив він. — Ти знаєш мідійське наріччя.

— Відчиняй, Астіагу! — заревів Денісон. — Відчиняй вісникам Ахурамазди!

Чоловік за дверима, дещо здивувавши Еверарда, підкорився. Астіаг був не менш хоробрий, ніж більшість його підданих. Але коли цар — присадкуватий, середніх літ чоловік із жорстким обличчям — побачив на залізному троні, що висів у повітрі, двох істот в осяйних шатах, із кружалами світла довкола голів і крилами за спиною, що фонтанували сяйвом, він упав ницьма.

Еверард слухав, як Денісон громовим голосом віщає в найкращому стилі майданних пророків, послуговуючись говіркою, яку патрульний не надто добре розумів.

— О негідне вмістище гріха! Гнів небес упав на твою голову! Чи ти гадав, що твої нікчемні думки, які таїш ти в темряві, що їх породила, можуть сховатися від Ока Дня? Чи ти гадав, що всемогутній Ахурамазда допустить той мерзенний учинок, який ти замислив?..

Далі Еверард не дослухався, поринувши у свої думки. Гарпаг, мабуть, був у цьому самому місті, у розквіті сил і ще не пригнічений почуттям провини. Тепер йому ніколи не доведеться брати на себе цей тягар. Не доведеться класти дитину на згір’я, а потім, схилившись на спис, чекати, доки стихне її плач і тільце перестане сіпатися. Пізніше він повстане проти Астіага з інших причин і стане Кіровим хіліархом, але не помре на руках у ворога після бою в лісі примар, а якийсь перс, чийого імені Еверард не знав, також уникне грецького меча й повільного сповзання в порожнечу.

«А проте спогад про двох людей, яких я вбив, закарбувався в моєму мозку; на моїй нозі — тонкий білий шрам; Кіту Денісону сорок сім, і він навчився думати, як цар».

— …Тож хай тобі буде відомо, Астіагу: дитині цій, Кірові, виявили ласку небеса. І небеса милостиві: тебе попереджено. Але якщо ти заплямуєш свою душу безневинною кров’ю, то не відмиєшся ніколи. Облиш Кіра, нехай він зростає в Аншані. Інакше горітимеш вічно з Аріманом! Ти почув волю Мітри!

Астіаг лежав плазом і бився головою об підлогу.

— Забираймося звідси, — сказав Денісон англійською.

Еверард переніс їх у гори Персії на тридцять шість років уперед. Місячне світло падало на струмок і кедри вздовж дороги. Було холодно, десь вив вовк.

Патрульний посадив скутер, зліз і заходився знімати костюм. Бородате Кітове обличчя показалося з-під маски, із дивним відчуженим виразом на ньому.

— Я оце думаю, — промовив Денісон. Голос його майже розтанув у безгомінні, що панувало в горах. — Я оце думаю, чи не занадто ми налякали Астіага. Історія стверджує, що він три роки воював з Кіром, коли перси повстали.

— Завжди можна вирушити до моменту перед початком тої війни й організувати видіння, яке спонукає його до опору, — відказав Еверард, силкуючись зберігати тверезість мислення, бо ж довкола нього кружляли привиди. — Але я не думаю, що в цьому буде потреба. Він не чіпатиме малого царевича, але коли його васал збунтується, цар лютуватиме так, що знехтує це видіння, яке на той час здаватиметься йому сном. До того ж його вельможі-мідійці, які боятимуться втратити свій вплив, не дозволять йому поступитися троном без боротьби. Але це можна перевірити. У день зимового сонцестояння цар очолює святкову процесію, чи не так?

— Точно. Мерщій туди.

Враз над ними спалахнуло сонце: вони опинилися над Пасаргадами. Заховавши скутер, вони вирушили пішки — двоє прочан з-посеред безлічі інших, які стікалися до міста, щоб відсвяткувати народження Мітри. По дорозі вони розпитували про останні події, пояснюючи, що тривалий час пробули в чужих краях. Відповіді їх задовольнили: навіть найменші дрібниці, не відображені в хроніках, збігалися з тим, що пам’ятав Денісон.

Нарешті вони опинилися в багатотисячному натовпі під морозяно-блакитним небом і вітали царя, Кіра Великого, що їхав верхи повз них разом зі своїми найближчими сановниками — Кобадом, Крезом і Гарпагом, за якими йшли жерці й уся гордість і пишнота Персії.

— Він молодший за мене, — прошепотів Денісон. — Проте він і мав би бути молодший. І трохи нижчий… а обличчям зовсім не схожий на мене, правда?.. Але він буде добрим царем.

— Хочеш лишитися на забаву? — запитав Еверард.

Денісон щільніше загорнувся в плащ. Був дошкульний холод.

— Ні, — відказав він. — Повертаймося додому. Я і так провів тут багато часу. Навіть якщо цього ніколи не було.

— Угу. — Як на успішного рятівника, Еверард мав занадто похмурий вигляд. — Цього ніколи не було.

10

Кіт Денісон вийшов із ліфта у своєму будинку в Нью-Йорку. Дещо збентежений, він усвідомив, що не пам’ятає цього місця. Він не зміг навіть пригадати номера своєї квартири, і довелося заглядати в довідник. Деталі, деталі. Денісон силкувався вгамувати дрож.

Синтія відчинила двері, перш ніж він простягнув руку до них.

— Кіте! — вигукнула вона, трохи чи не здивовано.

Він не знайшов інших слів, окрім як:

— Менс попередив тебе про мене, чи не так? Він обіцяв, що попередить.

— Так. Це не має значення. Я просто не думала, що ти так сильно змінився. Але це теж не має значення. О, мій любий!

Вона затягла його всередину, зачинила двері й пригорнулася до нього.

Денісон озирнувся довкола. Він уже й забув, як тут тісно. До того ж йому ніколи не подобалося, як Синтія облаштувала квартиру, хоч тоді він не став сперечатися.

Поступатися жінці, ба навіть запитувати її думки — йому доведеться вчитися цього заново. І це буде нелегко.

Синтія підставила мокре від сліз обличчя для поцілунку. Хіба такий у неї був вигляд? Денісон не пам’ятав… він не пам’ятав. Після стількох років він пригадував тільки, що вона була маленька й світловолоса. Він прожив із нею лише кілька місяців, а Кассандана називала його своєю вранішньою зорею, народила йому трьох дітей і чотирнадцять років виконувала будь-які його забаганки.

— Ох, Кіте, нарешті ти вдома, — промовив високий тонкий голос.

«Вдома! — подумав він. — О Господи!»