Патруль часу

І слонову кість, і мавп, і пав

Коли Соломон був на вершині своєї слави, а Перший Єрусалимський храм саме будувався, Менс Еверард прибув до Тира, міста пурпуру. І майже відразу наразився на небезпеку.

Сам собою цей факт значив небагато. Агент Патруля часу повинен бути готовий ризикувати своїм життям, надто коли він чи вона має богорівний статус позачасовика. Ті, кого шукав Еверард, могли зруйнувати всю реальність, і він прибув, щоб допомогти її врятувати.

Пополудні 950 року до Різдва Христового корабель, який віз патрульного, наближався до місця призначення. День був погідний: теплий і майже безвітряний. Зі згорнутими вітрилами судно йшло на веслах, що сплескували й порипували. Старший стерничий стояв біля моряків, які гребли подвійними стерновими веслами, і бив у барабан. Хвильки, що весело хлюпотіли довкола широкого сімдесятифутового корпуса корабля, відлискували блакиттю й закручували коловерті. Сонячне світло, що відбивалося від водної гладіні, сліпило очі й заважало як слід роздивитися інші кораблі, яких була сила-силенна, починаючи від видовжених бойових суден і закінчуючи схожими на ночви шлюпками. Більшість із них були фінікійські, хоча багато припливли з інших міст-держав цього народу. Не бракувало й чужоземних — філістимлянських, ассирійських, ахейських або навіть з дальших країв: до Тира стікалися торговці з усього відомого світу.

— Отож, Еборіксе, — добродушно звернувся до нього капітан Маґон, — ось вона, перед тобою, Цариця моря, прекрасна, як я й розповідав тобі, еге ж? Що ти скажеш про моє місто?

Капітан разом з пасажиром стояли на носі корабля, просто за різьбленою фігурою у вигляді риб’ячого хвоста, який закручувався вгору й назад, у напрямку до такої самої оздоби на кормі. До цієї фігури і до ґратчастого поруччя, яке йшло вздовж обох бортів корабля, був прив’язаний глиняний глек завбільшки мало не з людину. У ньому досі була олія: подорож із Сицилії минула так спокійно, що не виникло жодної потреби вгамовувати хвилі.

Еверард глянув на капітана. Типовий фінікієць: стрункий, смаглявий, з гачкуватим носом, великими, дещо звуженими очима, високими вилицями й охайною борідкою. Вбраний він був у червоно-жовтий каптан, на голові мав стіжкуватого капелюха, а на ногах — сандалії. Патрульний був значно вищий за нього. Знаючи, що впадатиме у вічі в будь-якій личині, Еверард вибрав собі роль кельта з Центральної Європи: бриджі, туніка, бронзовий меч і вислі вуса.

— Достоту дивовижне видовище, — дипломатично відповів патрульний із сильним акцентом.

Електронний курс навчання мови, який він пройшов у своєму часі в рідній Америці, міг зробити його фінікійську бездоганною, але тоді це не відповідало б образові. Еверард вирішив вдовольнитися рівнем, достатнім для вільного спілкування.

— Навіть дещо приголомшливе для простого мешканця диких нетрів.

Він знову спрямував погляд уперед. Направду, Тир справляв враження не менше, ніж Нью-Йорк, — якщо не більше, коли згадати, як багато і за який короткий проміжок часу вдалося здійснити цареві Гіраму, маючи лише засоби залізної доби, яка почалася не так уже й давно.

З правого борту здіймалися Ліванські гори, літнього, жовтувато-брунатного кольору, за винятком тих місць, де зеленіли фруктові садки чи гаї і мостилися села. Краєвид був багатший і привабливіший, ніж тоді, коли Еверард бачив його під час своїх майбутніх подорожей, ще перед тим, як вступив до Патруля.

Усу, старе місто, простягнулося вздовж берега. Окрім своїх розмірів, це було типове поселення своєї доби: прямокутні саманки з пласкими покрівлями, вузькі покручені вулички, де-не-де — яскраві фасади якогось храму чи палацу. З трьох боків Усу оточували зубчасті мури з бійницями й баштами. Переходи між товарними складами, що розмістилися вздовж пристані, давали змогу застосовувати їх як оборонні споруди. З височини поза межею зору до міста спускався акведук.

Нове місто, власне Тир — або ж, як називали його місцеві жителі, Сор, що означало «скеля» — розкинулося на острові, за пів милі від берега. Точніше, спершу воно містилося на двох шхерах, а потім уже люди забудували все між ними й довкола них. Згодом тиряни прорили наскрізний канал з півночі на південь, спорудили моли й хвилерізи, перетворивши всю місцину в незрівнянну гавань. Населення зростало, торгівля бурхливо розвивалася, і це все вкупі спричинило те, що будівлі невпинно пнулися вгору, ярус за ярусом, аж доки не стали здійматися над оборонними мурами, мовби невеличкі хмарочоси. Цегляні будинки, схоже, траплялися рідше, ніж із каменю або кедрового дерева. Там, де використовували глину й тиньк, стіни були прикрашені фресками або інкрустаціями з мушель. У східній частині міста Еверард помітив величезну показну споруду, яку король звів не для себе, а для громадських потреб. Маґонів корабель прямував до зовнішнього, південного, порту — або ж Египетської гавані, як називав її капітан. На пірсах метушилися люди: щось вантажили, розвантажували, приносили, відносили, ремонтували, споряджали, торгувалися, сперечалися, галасували, та, попри усю цю товкотнечу і безлад, якимось чином давали раду своїй роботі. Здоровила-вантажники, погоничі віслюків та інші робітники, як і моряки на забитих товаром палубах, носили тільки пов’язки на стегнах або вицвілі й латані-перелатані каптани. Проте на очі потрапляло й чимало яскравішого одягу, дехто хизувався коштовними фарбами, які тут виготовляли. Поміж чоловіками коли-не-коли траплялися й жінки, і здобуті заздалегідь знання підказували Еверардові, що не всі вони повії. Йому назустріч линули портові звуки: балачки, сміх, крики, ревіння ослів, іржання коней, тупіт ніг і копит, удари молота, скрип коліс і вантажних підйомників, бренькітлива музика. Життя клекотіло.

Але й на причепурену сцену з якого-небудь фільму на кшталт «Арабських ночей» це не було схоже. Еверард навіть з віддалі помітив жебраків — покалічених, сліпих, виснажених; він побачив, як батіг шмагонув раба, який працював надто повільно. В’ючним тваринам доводилося ще гірше. Повітря сповнювали запахи Давнього Сходу: пахло димом, лайном, тельбухами, потом, а ще дьогтем, прянощами й пряною смажениною. До всієї цієї суміші з материкової частини міста додавався сморід фарбарень і звалищ молюсків, із яких добували пурпур. Але корабель якийсь час вже рухався вздовж берега і щоразу приставав до нього на ночівлю, тож патрульний уже встиг звикнути до смороду.

До того ж він не брав близько до серця такі прикрощі. Еверардові мандри шляхами історії позбавили його гидливості й загартували до жорстокості людини й природи… загартували до певної міри. На свій час ці ханаанці — просвічений і щасливий народ. Власне кажучи, щасливіші, ніж переважна частина людства будь-де й будь-коли.

Еверардове завдання полягало в тому, щоб вони такими й лишилися.

Маґон знову заволодів його увагою.

— На жаль, є тут і такі, хто безсоромно ошукує недосвідчених новоприбульців. Мені б не хотілося, щоб це сталось із тобою, друже мій Еборіксе. Я заприязнився з тобою за час нашої подорожі й волів би, щоб у тебе зосталися добрі спогади про моє місто. Дозволь показати тобі заїжджий двір, який тримає мій свояк — брат молодшої дружини. За чесну ціну він надасть тобі чисту постелю й забезпечить надійне зберігання цінних речей.

— Складаю тобі вдяку, — відказав Еверард, — але на гадці я мав розшукати того суходольця, про якого розповідав тобі. Бо ж це через нього, як пригадуєш, я вирушив у цю подорож. — Він усміхнувся. — Звісно, якщо цей чоловік помер, чи переїхав кудись, чи ще щось таке, я залюбки скористаюся твоїм запрошенням.

Сказав він це лише для годиться. За час плавання в патрульного склалася думка, що Маґон — такий самий веселий користолюбець, як і будь-який інший мандрівний торговець, і не змарнує нагоди обідрати Еверарда як липку.

Якусь мить капітан дивився на нього. Навіть у своєму часі Еверард вважався високим на зріст, тут же він був справжнім велетнем. Горбкуватий ніс і важкі риси обличчя посилювали враження моці, яку він випромінював, а блакитні очі й темно-каштанове волосся свідчили про дику вдачу північних народів. Краще було не тиснути на Еборікса надто сильно.

Водночас у цьому багатонаціональному місці кельт не був якоюсь дивовижею. Сюди доправляли не тільки бурштин з Балтійського узбережжя, олово з Іберії, приправи з Аравії, тверда деревина з Африки, а подеколи й інші товари з іще дальших країв — разом із цим усім прибували й люди.

Коли Еверард домовлявся з капітаном за проїзд на кораблі, то розповів, що покинув свою гористу батьківщину, зазнавши поразки в родовій ворожнечі, і подався шукати долі на півдні. У своїх мандрах, щоб прогодуватися, він полював дичину або наймався на роботу, якщо ніхто не виявляв гостинності в обмін на його розповіді. Так він блукав світом, доки не опинився серед італійського племені умбрів, що були споріднені з кельтами. (Кельти тоді ще не заполонили всієї Європи аж до Атлантики — це станеться за три-чотири століття, коли вони познайомляться з залізом, — але вже здобули деякі землі поза долиною Дунаю, колискою їхнього народу.) Один із умбрів, який колись служив найманцем, розповів Еборіксові про ті можливості, які є в Ханаані, і навчив його фінікійської мови. Це й спонукало кельта вирушити на Сицилію, відшукати там бухту, до якої часто заходять фінікійські торгові кораблі, і сісти на один з них, оплативши проїзд надбаним добром. Як йому розповідали, у Тирі живе чоловік з його рідних країв, який, також наблукавшись по світу, осів тут і, ймовірно, допоможе землякові розпочати якусь прибуткову справу.

Уся ця зліплена з нісенітниць історія була ретельно розроблена фахівцями Патруля й слугувала не лише для задоволення цікавості фінікійців, але й гарантувала Еверардові безпечну подорож. Якби Маґон і його команда вирішили, що чужинець — самотній заблуда без жодних зв’язків, то могли б піддатися спокусі напасти на свого пасажира, доки той спав, зв’язати його і продати в рабство. А так подорож пройшла цікаво, ба навіть весело. Еверардові зрештою навіть сподобалися ці шельми.

І це подвоїло його бажання врятувати їх від загибелі.

Тирянин зітхнув.

— Як хочеш, — мовив він. — Якщо я стану тобі в пригоді, дім мій стоїть на вулиці Храму Анат[96], біля Сидонської гавані. — Капітан пожвавився. — У будь-якому разі, неодмінно навідайся до мене разом із твоїм добродійником. Ти, здається, згадував, що він має справу з торгівлею бурштином? Може, ми вигадаємо з ним якесь дільце… А тепер відступися вбік. Мені треба причалити. — І він став вигукувати команди впереміш із лайкою.

Моряки вправно підвели судно до причалу, пришвартувалися і кинули трап. Юрба підсунула ближче, люди горланили, розпитуючи про новини, пропонуючи свої послуги вантажників, вихваляючи на всі лади товари або промисел своїх господарів. Однак, ніхто не ступав на борт. Виключне право піднятися першим на корабель належало митникові. Перед ним, розштовхуючи натовп і, немов човен, лишаючи за собою кільватерний слід з лайки, щоправда, доволі добродушної, ішов охоронець у шоломі й лускатому обладунку, озброєний списом і коротким мечем. За митником дріботів діловод, який ніс вощану дощечку й стилос.

Еверард спустився до підпалубного приміщення по свої речі — два шкіряні клунки, які лежали між брилами італійського мармуру, основного вантажу корабля. Митник наказав розшморгнути їх. Там не виявилося нічого незвичного. Єдина мета цієї тривалої подорожі з Сицилії (замість того, щоб просто перестрибнути сюди в часі) полягала в тому, щоб видати патрульного за того, кого він із себе вдавав. Ворог майже напевне пильно стежить за всім, що відбувається, адже момент катастрофи був близько.

— Принаймні якийсь час ти зможеш себе забезпечувати, — кивнув сивуватою головою фінікійський митник, коли Еверард показав йому кілька невеличких бронзових злитків. Карбувати монети стануть лише за кілька століть, але за метал можна було виміняти все що завгодно. — Ти маєш розуміти: ми не можемо впустити того, кому одного дня, імовірно, доведеться стати грабіжником. А взагалі, — він з підозрою глянув на меч варвара, — з якою метою ти сюди прибув?

— Знайти чесну роботу, пане, як-от охороняти каравани. Я хочу відшукати Конора, торговця бурштином.

Існування цього кельта-тирянина було головною причиною, чому Еверард вибрав собі саме таку легенду. На цю думку його навів керівник місцевого відділення Патруля.

Митник нарешті вирішив.

— Гаразд, можеш зійти на берег. Зі зброєю. Пам’ятай, що злодіїв, розбійників, убивць ми розпинаємо. Якщо нічого не знайдеш, приходь до будинку найму Ітобаала біля Палацу суфетів. У нього завжди знайдеться поденна робота для таких здорованів, як ти. Успіхів.

І митник узявся залагоджувати свої справи з Маґоном. Еверард не поспішав іти, чекаючи на змогу попрощатися з капітаном. Перемовини просувалися швидко, невимушено, і мито, яке слід було заплатити товаром, виявилося помірним. Цей народ торговців давав собі раду без неповороткої бюрократії Єгипту чи Межиріччя.

Сказавши капітанові все, що хотів сказати, Еверард підхопив свої клунки за мотузки, обв’язані довкола них, і зійшов на берег. Довкола нього завирувала юрба, люди оглядали його, перемовляючись між собою. Спершу патрульний неабияк здивувався: ніхто не прохав милостині і не намагався продати йому якусь дрібничку — кілька несміливих спроб, та й усе. Невже це Близький Схід?

Але потім він пригадав: монет ще не винайшли. А в новоприбулого навряд чи знайдеться щось на дрібний обмін. Зазвичай — наприклад із власником заїжджого двору — укладали такі угоди: їжа й дах над головою за стільки-то металу або ж будь-чого вартісного, що в тебе є. Для менших покупок треба було від злитка відпилювати шматочок, якщо не вдавалося домовитися про іншу плату. (Еверардів обмінний фонд містив ще бурштин і перламутрові намистини.) Часом доводилося кликати посередника, який перетворював обмін на частину складної торговельної операції, яка охоплювала ще кількох людей. Якщо ж тобі хотілося подати комусь милостиню, слід було взяти трохи зерна або сушених фруктів і покласти до миски нужденному.

Невдовзі Еверард лишив позаду більшу частину юрби, яку переважно цікавила команда корабля. Патрульного проводжали тільки численні погляди та ще кілька цікавих до всього роззяв. Він попрямував причалом до відчиненої брами.

Зненацька чиясь рука смикнула його за рукав. Здригнувшись від несподіванки, Еверард мало не перечепився і поглянув униз.

Смаглявий хлопчина широко всміхнувся у відповідь. Років шістнадцяти, судячи з пуху на його щоках, але малий і щуплявий навіть за місцевими мірками. Босоногий, він мав на собі лише пошарпану брудну спідницю, з пояса якої звисала торбинка, але видавався спритним. Чорне кучеряве волосся, зібране у хвіст, гострі риси обличчя. А його усмішка та очі — великі левантійські[97] очі з довгими віями — були просто неперевершені.

— Вітаю тебе, пане, вітаю! — вигукнув хлопчак. — І зичу тобі здоров’я, сили й довгих літ життя! Ласкаво просимо до Тира! Куди ви прямуєте, пане, і що я можу зробити для вас?

Він не торохтів, а говорив повільно й чітко, сподіваючись, що чужинець його зрозуміє.

— Чого тобі треба, хлопче?

Почувши відповідь рідною мовою, юнак аж підстрибнув з радості.

— Зрозуміла річ, пане! Бути вашим провідником, вашим порадником, помічником і — авжеж — вашим захисником. Бо ж, на превеликий жаль, наше прекрасне в усьому іншому місто страждає від пройдисвітів, які тільки й чигають на недосвідченого прибульця. Вони якщо не облуплять вас до голої нитки — досить вам лише оком кліпнути, — то втелющать якусь негідь за таку ціну, що ви одразу з торбами підете по світу…

Він враз урвав свою мову, помітивши, що до них наближається якийсь шахраюватий на вигляд парубок. Хлопчина миттю став на його шляху, замахав кулаками, наче млин, і загорлав так швидко й пронизливо, що Еверардові вдалося розібрати лише кілька слів.

— … шакал вошивий!.. Я перший його побачив!.. Забирайся до того відходку, з якого виповз…

Парубок заціпенів. Рука його сягнула до ножа, що висів на перев’язі. Та ледве він це зробив, як хлопчина дістав з торбинки пращу й зарядив її каменем. Відтак нагнувся, примружився й став розмахувати шкіряним пасом. Його суперник сплюнув, пробурчав якусь лайку, розвернувся і з гордовитим виглядом пішов геть. З боку перехожих, які спостерігали за цією сценою, долинув сміх.

Хлопчина теж весело розсміявся й підбіг до Еверарда.

— Оце, пане, був чудовий приклад того, про що я вам казав, — радісно повідомив він. — Я цього негідника добре знаю. Він працює на свого батька — начебто батька, — який тримає заїжджий двір під вивіскою з голубим кальмаром. Якщо на вечерю там подадуть гнилий шматок козлячого хвоста, то вважайте, що вам ще пощастило. Єдина їхня повія, що ледве волочить ноги, — це розплідник хвороб. Матраци не розпадаються тільки тому, що блощиці тримаються за руки, а що ж до вина, то вони, мабуть, роблять його з кінської сечі. Кілька ковтків — і вам стане так зле, що ви й не помітите, як цей праотець тисячі гієн краде ваше добро, а якщо спробуєте поскаржитися, то він присягне всіма богами на світі, що ви його програли. Цьому пройдисвіту навіть пекло не страшне: того дня, коли світ його збудеться, там не схочуть ганьбитися й не впустять його. Ось від чого я врятував вас, мостивий пане!

Еверард відчув, як губи йому розходяться в усмішці.

— Тобі не здається, синку, що ти трохи перебільшуєш? — запитав він.

Хлопчина вдарив кулаком у свої хирляві груди.

— Не більше, ніж потрібно для того, щоб у вашого добродійства склалася правильна думка. Одразу видно, що ви людина з багатим досвідом, поціновувач усього найкращого і щедро віддячите за вірну службу. Благаю, дозвольте, я відведу вас до заїжджого двору або ж куди тільки скажете, і ви переконаєтеся самі, добре чи ні завів вас Пуммаїрам.

Еверард кивнув. Карта Тира міцно закарбувалася в його пам’яті, і провідника він не потребував. Утім, для мешканця лісної глушини було б цілком природно винайняти його. До того ж хлопчина не дозволить іншим набридати йому і, може, підкине кілька корисних порад.

— Гаразд, відведеш мене туди, куди я скажу. Твоє ім’я Пуммаїрам?

— Так, пане. — Хлопець не згадав свого батька, як то зазвичай робили називаючись, отже, найпевніше, його не знав. — Можу я запитати, як покірному слузі належить звертатися до свого вельможного пана?

— Не треба жодних титулів. Я Еборікс, син Манноха, з краю, що лежить за землями ахейців. — А оскільки ніхто із команди Маґонового корабля не міг його чути, то патрульний додав: — Я шукаю Закарбаала Сідонця, який заступає в цьому місті свій рід. — Це означало, що Закарбаал представляє у Тирі родинну фірму й порядкує її справами тут поміж візитами її кораблів. — Я чув, що його будинок на… е-е… вулиці Торговців. Можеш показати туди дорогу?

— Авжеж, авжеж. — Пуммаїрам узяв Еверардові клунки. — Прошу за мною.

Насправді зорієнтуватися було неважко. Як усі плановані міста, на відміну від тих, що розвивалися самі собою протягом століть, Тир мав більш-менш прямокутну забудову. Вулиці були бруковані й доволі широкі, зважаючи на ту невелику площу, яку мав острів. Бракувало хідників, але це не мало значення: в’ючні тварини за припортовою зоною були заборонені, окрім як на кількох головних магістралях, а люди не захаращували дороги сміттям. Не було, звісно, й дороговказів, але це також не мало значення, адже майже кожен радо відгукувався на прохання підказати напрямок: перекинувшись кількома словами з чужоземцем, можна й домовитись про якусь вигідну угоду.

Ліворуч і праворуч від Еверарда здіймалися прямовисні стіни, переважно без вікон. За ними містилися будинки з внутрішніми двориками, що пануватимуть у середземноморській архітектурі протягом наступного тисячоліття. Ці стіни захищали від морських вітрів і відбивали палюче сонячне проміння. Поміж ними відлунням гуляли голоси, перекочувалися густі запахи. І все ж Еверардові це місце сподобалося. Люди тут юрмилися навіть більше, ніж на пристані. Вони метушилися, штовхалися, розмахували руками, сміялися, торохтіли з шаленою швидкістю, співали й галасували. Носії, що згиналися під вагою тягарів, і паланкіни з багатими містянами прокладали собі дорогу поміж моряками, ремісниками, продавцями, поденними робітниками, домогосподарками, штукарями, чабанами й селянами з материка, іноземцями з усіх берегів Серединного моря — життя тут вирувало у всьому своєму розмаїтті. Хоча переважно вбрання було тьмяних відтінків, часто траплялися й барвисті шати, а власників що тих, що тих, здавалося, переповнювала енергія.

Уздовж стін простяглися купецькі ятки. Еверард не міг утриматися, щоб час від часу не підійти й не поглянути на крам, який вони пропонували. Славнозвісного пурпуру тут знайти не вдалося: украй дорогий барвник, якому судилося стати традиційним кольором монаршої влади, він був у попиті серед виробників одягу з усього світу. Проте не бракувало інших яскравих тканин, драпувань і килимів. Удосталь було різноманітних виробів зі скла — від намистин до склянок. Ще одна спеціалізація фінікійців, їхній винахід. Тут були дивовижні ювелірні прикраси й статуетки, часто різьблені зі слонової кістки або вилиті з коштовних металів: щодо художніх виробів, фінікійська культура не витворила нічого або майже нічого нового, але охоче й майстерно копіювала набутки інших народів. Амулети, талісмани, усілякі дрібнички, їжа, питво, кухонне начиння, зброя, інструменти, забавки, іграшки — товарам не було кінця-краю…

Еверард пригадав рядки з Біблії, в яких захоплено описувалося (буде описуватися) багатство Соломона, а також те, звідки він його дістав: «Бо цар мав на морі таршіські кораблі разом із кораблями Гірамовими. Раз на три роки приходили таршіські кораблі, що довозили золото, і срібло, і слонову кість, і мавп, і пав…[98]»

Пуммаїрам хутко уривав Еверардові розмови з яточниками й тягнув його далі.

— Дозвольте, я покажу вам, пане, де є справді добрий товар.

У тому місці, поза сумнівом, Пуммаїрамові призначалися комісійні, але, дідько його бери, треба ж було хлопчині з чогось жити, а жилося йому, схоже, не з медом.

Якийсь час вони простували вздовж каналу. Під сороміцьку пісню моряки тягли ним навантажений корабель. Начальство стояло на палубі й трималося з гідністю, належній діловим людям. Заможні фінікійці прагнули до помірності в усьому… в усьому, крім релігії: деякі з їхніх обрядів були достатньо оргіастичні, щоб компенсувати все решта.

Вулиця Крамарів відходила від цього водного шляху. Доволі довга, вона була забудована масивними спорудами, що правили за склади, контори й житлові будинки. І, попри те, що дальнім кінцем вулиця виходила на велелюдний проспект, тут було тихо: ані яток, що тулилися б до високих гарячих від сонця стін, ані юрб перехожих. Капітани й власники кораблів приходили сюди за припасами, купці — щоб провести торгові перемови. Був тут і невеличкий храм, присвячений Таніт[99], Володарці хвиль. Обабіч входу до храму височіли два моноліти. Дітлахи, мабуть, із родин, що мешкали на цій вулиці, — хлопчики і дівчатка, голі або майже голі — гасали довкруж, а за ним з веселим гавкотом ганяла худа дворняга.

Перед входом до тінистого провулку, підтягнувши коліна до підборіддя, сидів жебрак. Біля його босих ніг стояла миска. Він був закутаний у каптан, а обличчя ховалося під каптуром. Еверард помітив на його очах пов’язку. Бідолаха був сліпий: очні хвороби були одним із численних проклять, через які давній світ, зрештою, здавався не таким уже й привабливим… Пуммаїрам проскочив повз жебрака й кинувся до чоловіка у жрецькому вбранні, що виходив із храму.

— Агов! Пане! Ваша велебносте! — загукав він. — Чи не зволите підказати, де оселя Закарбаала Сидонця? Мій хазяїн бажає відвідати його…

Еверард, який знав відповідь, прискорив ходу, щоб наздогнати свого провідника.

Жебрак підвівся й лівою рукою зірвав пов’язку, під якою виявилося худорляве обличчя з густою бородою і парою зрячих очей, які, поза сумнівом, увесь час крізь клапоть тканини спостерігали за тим, що відбувається довкола. У його правицю з просторого рукава ковзнуло щось блискуче.

Пістолет!

Рефлекс відкинув Еверарда вбік. Ліве плече пронизав біль. Звуковий паралізатор, збагнув патрульний, зброя з майбутньої щодо його рідного часу епохи, безшумна, безвідбійна. Якби цей невидимий промінь поцілив йому в голову чи серце, Еверард був би вже мертвий без жодної подряпини на ньому.

Подітися нікуди — тільки вперед.

— А-а-а! — заревів він і, вихопивши меч, і різкими зиґзаґами кинувся в атаку.

Жебрак посміхнувся, відступив, ретельно прицілився.

Бац! Нападник з криком похитнувся, випустив зброю й схопився за бік. Пущений із Пуммаїрамової пращі камінь покотився по бруківці.

Діти з вереском порснули врозтіч. Жрець розважливо повернувся до храму. Незнайомець обернувся й побіг. За якусь хвилю він уже зник у провулку. Еверард кинувся за ним, але надто повільно. Поранення не було серйозне, але якийсь час страшенно боліло. Мало не непритомніючи, захеканий патрульний зупинився перед поворотом і, дивлячись у порожній провулок перед собою, прохрипів англійською:

— Утік… А щоб тобі…

До нього підскочив Пуммаїрам і заходився стурбовано обмацувати Еверардове тіло.

— Ви поранені, мій пане? Ваш слуга може чимось вам допомогти? Ох, лихо-лишенько! Я не мав часу ні добре прицілитися, ні кинути камінь як слід, інакше та собака вже злизувала б з бруківки мізки злодіюги.

— І все ж… ти… зробив усе дуже добре.

Еверард тяжко відсапував. Сила й упевненість поверталися, біль відступав. Він досі живий. Сьогодні йому пощастило.

Втім, робота не могла чекати. Підібравши пістолет, він поклав руку на плече Пуммаїрамові й поглянув йому просто у вічі.

— Що ти бачив, хлопче? Що, на твою думку, щойно сталося?

— Ну, я… я… — меткий, наче ласка, хлопчина миттю зметикував. — Мені видалося, що жебрак — хоча цей чоловік навряд чи був жебраком — загрожував життю мого пана якимось талісманом, чари якого завдали-таки моєму панові болю. Нехай же весь гнів богів паде на голову того, хто прагне погасити світло всесвіту! Та, звісно, його злодійство не спромоглося переважити відваги мого пана, — Пуммаїрамів голос стишився до конфіденційного шепоту, — чиї таємниці надійно замкнуті в грудях його шанобливого слуги.

— Звісно, — гмикнув Еверард. — Адже про такі речі не можна говорити. Коли проста людина стане розводитися про них, на неї нападе параліч, глухота й геморой. Ти зробив усе добре, Пуме.

«І, можливо, врятував мені життя», — подумав патрульний, нахиляючись, щоб розв’язати клунок, який упав на землю.

— Ось, тримай. Хоч це й невелика віддяка, та за цей злиток ти зможеш придбати собі щось до смаку. Але перш ніж чкурнеш гуляти, скажи мені: ти дізнався, де потрібний мені будинок?

Коли з нагальними справами було покінчено, біль і приголомшення від нападу трохи вляглися, а радість від того, що він лишився живий, розвіялася, Еверарда опанували похмурі думки. Попри всі старанно розроблені застережні заходи, його маскування було викрите вже за годину після прибуття. Вороги не лише взяли під нагляд базу Патруля, але й якимось чином їхній агент миттєво збагнув, що на вулицю зайшов не простий мандрівник, і, не вагаючись ні секунди, спробував його вбити.

Вочевидь, завдання було не з простих. І на кону лежало куди більше, ніж цього хотілося Еверардові: спершу існування Тира, а згодом — і доля всього світу.

Закарбаал провів гостя до своїх внутрішніх покоїв, тоді зачинив двері і замкнув їх на засув. Обернувшись, він простягнув Еверардові руку жестом, характерним для західної цивілізації.

— Ласкаво просимо, — промовив він темпоральною, мовою Патруля часу. — Моє ім’я, як ви, мабуть, пригадуєте, Хаїм Зорах. Дозвольте відрекомендувати вам мою дружину Яель.

Обоє мали левантійську зовнішність і були вбрані як ханаанці, але тут, за замкненими дверима, де їх не бачили ні працівники контори, ні домашня прислуга, змінився весь їхній вигляд: постава, хода, вираз обличчя, тон голосу. Еверард здогадався б, що вони родом із двадцятого століття, навіть якби не знав цього. Патрульний відчув полегкість, немовби з моря повіяло свіжим вітерцем.

Він назвався й додав:

— Я той позачасовий агент, якого ви викликали.

Очі Яель Зорах розширилися.

— О, яка честь! Ви… ви перший позачасовий агент, якого я зустрічаю. Усі, хто досі провадив розслідування, були тільки фахівцями з цієї епохи.

Еверард скривився.

— Боюся, я ще не здійснив нічого, вартого вашого захвату.

Він розповів про свою подорож і ту прикру пригоду, яка сталася наприкінці. Яель запропонувала патрульному знеболювальне, проте він запевнив, що вже почувається цілком добре, після чого її чоловік дістав дещо цікавіше — пляшку шотландського віскі, і невдовзі розмова стала зовсім невимушеною.

Крісла, в яких вони сиділи, були зручні, майже такі самі, як і в їхньому рідному столітті, — розкіш для цієї доби, але, зрештою, Закарбаал вважався заможним чоловіком, який має доступ до будь-якого заморського краму. У всьому іншому, за мірками майбутнього, помешкання було облаштовано скромно, хоча фрески, драпування, світильники й меблі були дібрані зі смаком.

У кімнаті панували сутінь і прохолода: вікно, яке виходило в невеличкий, оточений мурами садок, було запнуте, щоб захиститися від денної спеки.

— Чому б нам трохи не розслабитися й не познайомитися краще, перш ніж ми візьмемося до роботи? — запропонував Еверард.

Зорах насупився.

— Ви здатні розслабитися одразу після того, як вас мало не вбили?

Його дружина всміхнулася.

— Думаю, саме це йому тепер і потрібно, любий, — промуркотіла вона. — Та й нам не завадить. Загроза зачекає трохи. Вона ж поки чекає, хіба ні?

Еверард дістав із торбинки на поясі ті кілька анахронічних речей, які дозволив собі взяти в цю епоху і якими досі користувався лише на самоті: люльку, тютюн і запальничку. Зорах трохи заспокоївся, гмикнув і взяв собі цигарки зі скриньки, яка замикалася і де він тримав усілякі такі забаганки. У його мові з’явився бруклінський акцент.

— Ви американець, адже так, агенте Еверарде?

— Так. Вступив до Патруля 1954 року.

Скільки років його життєвого ресурсу минуло «відтоді», як він відповів на оголошення, пройшов тестування й дізнався про організацію, яка пильнує за переміщеннями в часі? Він уже не лічив їх. Та це особливо й не важило, адже Еверард, як і його колеги, мав змогу проходити процедури, які запобігали старінню.

— Е-е… мені видалося, що ви обоє ізраїльтяни?

— Ви не помилилися, — підтвердив Зорах. — Власне кажучи, в Ізраїлі народилася Яель. Я ж іммігрував після того, як протягом нетривалого часу брав там участь в археологічних розкопах і зустрів її. Це сталося в 1971 році. За чотири роки нам запропонували вступити до Патруля.

— Дозвольте запитати, як це сталося?

— На нас вийшли агенти, поставили кілька запитань, зрештою розказали правду. Певна річ, ми схопилися руками й ногами за таку можливість. Тут часто буває важко й самотньо — хоча вдвічі самотнішим почуваєшся, коли приїжджаєш у відпустку додому й не можеш навіть давнім друзям і колегам розповісти, де ми працюємо, — але робота ця неймовірно захоплива. — Зорах поморщився. Мова його стала невиразною. — До того ж саме це місце, воно для нас особливо важливе. Ми не лише підтримуємо базу Патруля й ведемо торгові справи для її прикриття — час від часу нам вдається допомагати місцевим жителям. Принаймні ми намагаємося робити все, що можемо, але так, щоб ні в кого не виникло підозр. Бодай якесь, хай і невеличке, відшкодування за те… за те, що наш народ чинитиме тут через багато віків.

Еверард кивнув. Ця схема була йому відома. Більшість польових агентів були, як ці двоє, фахівцями з певного періоду, уся служба яких проходила в одному-єдиному просторово-часовому округу. Інакше й бути не могло, адже, щоб забезпечити потреби Патруля, належало дуже ретельно вивчити епоху. Як же зручно було б мати працівників з місцевих жителів! Але до вісімнадцятого століття нашої ери (а в багатьох частинах світу й пізніше) таке траплялося вкрай рідко. Як людина, яка не народилася в науково-індустріальному суспільстві, могла осягнути ідею хоча б автоматичних апаратів? Що вже казати про машини, які вмить переносили тебе з місця на місце, з одного року до іншого. Поодинокі генії, звісно, могли, але більшість таких геніїв, яких можна було ідентифікувати, застовпили за собою місце в історії, і ніхто б не наважився розповісти їм про подорожі в часі, щоб не спричинити змін…

— Ну, так, — погодився Еверард. — У певному сенсі такому вільному оперативнику, як я, легше. Родинні пари або ж самі жінки здебільшого… Не майте за надмірну цікавість, але як ви даєте раду з дітьми?

— О, у нас їх двоє, вдома, у Тель-Авіві, — відказала Яель Зорах. — Ми плануємо свої повернення так, щоб не відлучатися від них довше, ніж на кілька днів їхнього життя, — вона зітхнула. — Звісно, це так незвично — адже для нас минають цілі місяці. — Просяявши, вона додала: — Але коли вони підростуть, то приєднаються до Патруля. Наш регіональний рекрутер уже опитував їх і сказав, що з них будуть чудові працівники.

«А якщо ні? — подумав Еверард. — Ви зможете спокійно дивитися, як вони старіють, страждають від усього того лиха, яке випаде на їхню долю, і зрештою помирають, тимчасом як ви лишатиметеся молодими тілом?» Така перспектива не один раз відлякувала його від шлюбу.

— Мені здається, агент Еверард має на увазі дітей тут, у Тирі, — сказав Хаїм Зорах. — Перед тим як вирушити з Сидона — як і ви, ми сіли на корабель, щоб не викликати зайвих підозр, — ми таємно купили в работорговця двох немовлят, узяли їх із собою і видаємо тут за своїх. Ми зробимо все, що зможемо, щоб вони мали якнайкраще життя. — Він, одначе, не згадував, що насправді виховувати цих дітей, найімовірніше, будуть слуги: названі батьки не спроможуться вділити їм багато любові. — Це потрібно, щоб не видаватися диваками. Якщо лоно моєї дружини більше не родить, що ж, таке нещастя часто трапляється. Мені дорікають, звісно, чому я не беру другої дружини або принаймні наложниці, але загалом фінікійці не пхають носа до чужих справ.

— То вам вони подобаються? — поцікавився Еверард.

— Авжеж, загалом подобаються. У нас тут чудові друзі. Це й на краще, зважаючи на важливість цього вузлового моменту.

Еверард насупився й запахкав люлькою, яка розжарилася й приємно гріла руку, наче крихітна пічка.

— Ви впевнені, що цей період такий важливий?

Подружжя Зорахів здивувалося.

— Звісно! — відказала Яель. — Ми це знаємо. Хіба вам не пояснили?

— І так, і ні, — мовив Еверард, ретельно добираючи слова. — Після того, як мене попросили взятися за цю справу і я погодився, мені напхали голову всілякою інформацією про цей округ. І, мабуть, перестаралися: за деревами стало важко побачити ліс. Втім, мій досвід підказує, що до початку завдання краще уникати остаточних узагальнень. Інакше може бути важко за лісом побачити дерева, так би мовити. Я сподівався, що коли опинюся на Сицилії і сяду на корабель до Тира, в мене буде вдосталь вільного часу, щоб перетравити інформацію і скласти свою думку. Одначе не так сталося, як гадалося: капітан і його команда страшенно мною зацікавилися, і всю свою увагу мені довелося спрямувати на те, щоб відповідати на їхні, часто доволі гострі, запитання і не ляпнути нічого зайвого. — Помовчавши, він повів далі: — Певна річ, роль Фінікії загалом і Тира зокрема в єврейській історії очевидна. Це місто справило найбільший цивілізаційний вплив на державу, яку цар Давид збудував з Ізраїлю, Юдеї та Єрусалима, і швидко стало її головним торговельним партнером і вікном у зовнішній світ. Тепер дружбу свого батька з Гірамом підтримує Соломон. Тиряни постачають йому більшу частину матеріалів для будівництва Храму та інших, менш відомих споруд. Мало не всі досвідчені майстри, що працюють на будівництві, — фінікійці. Вони вирушатимуть з євреями у спільні дослідницькі й торговельні подорожі. Вони дадуть в борг Соломонові безліч усього — розрахуватися з ними він зможе, лише віддавши їм кілька десятків своїх сіл… з усіма, не відразу помітними, довгостроковими наслідками, які матиме ця подія. Зв’язки між двома народами дедалі міцнішатимуть. Фінікійські звичаї, уявлення, вірування проникатимуть — на добро чи на лихо — до сусіднього царства: сам Соломон приноситиме жертви їхнім богам. Ягве стане єдиним Господом євреїв, лише коли вони змушені будуть звернутися до нього у Вавилонському полоні, щоб зберегти власну ідентичність, яку вже втратили десять їхніх племен. А перед тим цар Ізраїлю Ахав візьме собі за дружину тирську царівну Єзавель. Та лиха пам’ять, що зосталася по них, незаслужена: політика, яку вони намагалися проводити — укладання союзів з іншими державами й релігійна терпимість, — могла б урятувати державу від загибелі. Та, на жаль, вони зіткнулися з фанатичним пророком Іллею — «божевільним муллою з Галаадських гір», як пізніше назве його Тревор-Роупер[100]. А тим часом, якби фінікійське язичництво не підстьобувало шаленства пророків, хто зна, чи вдалося б їм створити віру, яка протриває тисячоліття й перебудує весь світ?

— О так, — мовив Хаїм. — Свята земля аж кишить відвідувачами. У єрусалимському відділенні не проштовхнутися, вони ледве дають собі раду. До нас заглядають куди рідше, переважно науковці з інших епох, торговці витворами мистецтва тощо. Іноді багаті туристи. І все ж, пане агенте, я стверджую, що саме це місто, Тир, є справжнім вузловим пунктом цієї епохи. Схоже, наші супротивники теж дійшли до такого висновку, так? — додав він жорстким тоном.

Еверардові враз стало все очевидно. Саме через те, що в очах людей майбутнього слава Єрусалима затьмарювала славу Тира, ця станція мала значно менше працівників, а отже, була вкрай вразливою. Якщо коріння прийдешнього дня справді тут, і якщо це коріння обрубають…

Перед його очима промайнули факти, ніби він їх раніше і не знав.

Коли, через багато років після рідного Еверардові століття, люди сконструювали першу машину часу, із ще віддаленішого майбутнього прибули надлюди, данелліанці, щоб організувати поліцейський контроль на часових магістралях. Патруль часу збирав знання, забезпечував управління, допомагав мандрівникам у часі, які потрапляли в скрутне становище, затримував порушників. Однак уся ця корисна діяльність була лише похідною від його справжньої функції — оберігати існування данелліанців. Людина не позбувається свободи волі лише тому, що потрапила в минуле. Вона й далі може впливати на перебіг подій. Правда, щоб змінити історію, має бути дуже сильний поштовх. Незначні коливання незабаром згладжуються. Приміром, за кілька поколінь не матиме жодного відчутного значення, довго житиме чи помре молодим якийсь пересічний чоловік, досягне він успіху чи ні. Але якщо цим чоловіком виявиться, скажімо, Салманасар[101], Чингізхан, Олівер Кромвель, Володимир Ленін, Гаутама Будда, Кон Фуцзи, Павло з Тарса, Мухаммад ібн Абдалла, Арістотель, Галілей, Ньютон чи Айнштайн — змінить їхнє життя, прибульцю з майбутнього, і, хоча з тобою нічого не станеться, люди, які народили тебе на світ, перестануть існувати — ніколи не існуватимуть. Попереду буде цілковито інакша Земля, а ти зі своїми спогадами станеш прикладом порушення причинно-наслідкового зв’язку, свідченням первинного хаосу, що лежить в основі світобудови.

Еверардові на своїй світовій лінії вже доводилося зупиняти шаленців або дурнів, перш ніж вони створять таке безладдя. Це траплялося не надто часто: зрештою, організації, які володіли секретом подорожей у часі, зазвичай ретельно підбирали своїх агентів. Однак за мільйон чи й більше років помилок було не уникнути.

А отже, й злочинів.

Еверард поволі промовив:

— Перш ніж заглибитися у деталі справи…

— Яких у нас із заячий хвіст, — пробурмотів Хаїм Зорах.

— …я б хотів зрозуміти мотивацію цих зловмисників. Чому вони вибрали собі за жертву саме Тир? Я маю на увазі, окрім його зв’язків з Ізраїлем.

— Ну, — мовив Зорах, — розгляньмо для початку майбутні політичні події. Гірам стане наймогутнішим царем у Ханаані, і ця могутність переживе його. Тир вистоїть проти ассирійців з усіма наслідками, що випливають з цього. Його морська торгівля пошириться аж до Британії. Тир заснує колонії, головною з яких стане Карфаген. — (Еверард стиснув губи. Він уже мав нагоду переконатися, занадто добре переконатися, як багато Карфаген важить в історії.) — Місто підкориться Перській імперії, однак зробить це, вважайте, добровільно й, окрім усього іншого, надасть більшу частину свого флоту персам, коли ті підуть війною на Грецію. Спроба виявиться невдалою, але якби грекам не довелося мати справи з перською загрозою, хто зна, що сталося б з нашим світом? Врешті-решт, Тир впаде перед Александром Македонським, але тільки після багатомісячної облоги, і ця затримка великого завойовника теж матиме певні наслідки, які годі прорахувати. Тим часом Тир, по суті, провідне фінікійське місто-держава, стане на передовій лінії поширення фінікійських ідей в усьому світі. Так, навіть і в Греції. Релігійні культи Афродіти, Адоніса, Геракла та інших мають фінікійське походження. А ще ж є алфавіт — винахід фінікійців. Ще є ті знання про Європу, Африку й Азію, які фінікійські мореплавці привезуть із собою додому. Ще є досягнення в кораблебудуванні й навігації. — Зорах говорив, дедалі більше запалюючись. — Але насамперед я хотів би сказати про те, що, як на мене, саме у Фінікії зародилася демократія, повага до гідності й прав людини. Фінікійці не розробили якихось теорій щодо цього: філософія, як і мистецтво, ніколи не буде їхньою сильною стороною. Але їхнім ідеалом став мандрівний торговець, підприємець і першопроходець — людина, що не залежить ні від кого і вирішує за себе сама. Тут, у Тирі, Гірам — не бог-цар, традиційний для Єгипту чи східних монархій. Так, він успадкував свій трон від батька, але по суті він лише головує над суфетами — радою з обраних можновладців, які затверджують усі його важливі рішення. Власне кажучи, Тир доволі схожий на середньовічну Венеційську республіку в період її розквіту. Авжеж, нам бракує наукового персоналу, щоб відслідкувати весь процес крок за кроком. Та я переконаний, що греки розвинули свої демократичні інститути під сильним впливом фінікійців, переважно тирян — а звідки ваша чи моя країна взяли ці ідеї, якщо не від греків?

Кулак Зораха вдарив по бильцю крісла. Другою рукою він підніс до рота склянку з віскі, щоб добряче до неї прикластися.

— Ось що прознали ці чорти! — вигукнув він. — Вони взяли Тир у заручники, адже це однаково, що приставити пістолет до скроні всьому людству!

Діставши голокуб, Зорах показав Еверардові, що станеться за рік.

Він зафільмував усе мінікамерою — молекулярним записувальним пристроєм з двадцять другого століття, замаскованим під самоцвіт на каблучці. (Минула форма дієслова погано надавалася до того, щоб описати те, як Хаїм стрибав вперед і назад у часі. Відповідні форми містила тільки граматика темпоральної мови.) Зорах хоч і не був ні жерцем, ні прислужником, але як мирянин, який робив щедрі пожертви богині, щоб та сприяла його торговим справам, дістав доступ до місця події.

Вибух відбувся (відбудеться) на цій самій вулиці, у невеличкому храмі Таніт. Уночі він нікому не завдав шкоди, але зруйнував внутрішнє святилище. Міняючи кут огляду, Еверард роздивлявся потріскані й почорнілі стіни, уламки жертовника й ідола, розкидані реліквії та коштовності, покорчені шматки металу. Знетямлені від жаху, жерці намагалися втихомирити гнів божества молитвами й підношеннями — як у храмі, так і в усіх інших місцях Тира, які вважалися священними.

Патрульний вибрав на голограмі фрагмент зображення і збільшив його. Вибух розніс на шматки той пристрій, який доправив бомбу, але навіть за цими шматками можна було його безпомилково визначити. У храмі матеріалізувався й тої ж миті вибухнув стандартний двомісний часоліт — сила-силенна таких курсує часовими магістралями.

— Коли ніхто не дивився, я зібрав трохи пилу й обвуглених решток, які потім надіслав у майбутнє на аналіз, — сказав Зорах. — З лабораторії надійшла відповідь, що вибухівка хімічна, називається фульгурит-Б.

Еверард кивнув.

— Мені відома ця речовина. Вона з’явилася невдовзі після нашого з вами рідного часового відтинку й широко застосовувалася протягом досить тривалого періоду. Тому неважко роздобути фульгурит-Б у потрібній кількості — набагато легше, ніж радіоактивні ізотопи, — а відстежити його походження майже неможливо. Хоча тут і не треба багато вибухівки… Гадаю, вам не вдалося перехопити машину?

Зорах похитав головою.

— Ні. Точніше сказати, агентам Патруля не вдалося. Вони повернулися до вибуху, встановили усілякі прилади, які тільки можна було приховати, але… Усе відбувається надто швидко.

Еверард потер підборіддя. Щетина добряче відросла й стала на дотик м’якою: не надто зручно було голитися бронзовою бритвою, та ще й без мила. В американця промайнула думка, що навіть колючі щоки були б звичнішими й приємнішими.

Було цілком зрозуміло, що сталося. З якогось невідомого місця у просторі-часі на автопілоті надіслали часоліт із бомбою. Увімкнення двигуна активувало детонатор, тож бомба прибула сюди, уже почавши вибухати. Момент прибуття агентам Патруля вдалося визначити, але вони нічого не могли вдіяти, щоб запобігти вибуху.

Чи могла йому запобігти якась досконаліша за їхню технологія — як-от данелліанська? Еверард подумав, що можна було б завчасно установити прилад, здатний згенерувати потужне силове поле, яке стримало б вибух. Однак цього не сталося, а отже, мабуть, це неможливо. Хоча, найімовірніше, данелліанці не втручалися, бо шкоду вже заподіяно: мабуть, диверсанти спробують знову, і тоді така гра в кота й мишки сама собою могла непоправно спотворити континуум… Еверард здригнувся й різко запитав:

— Як пояснюватимуть це самі тиряни?

— У них не буде однозначного пояснення, — відказала Яель Зорах. — Не забувайте, їхнє світосприйняття відрізняється від нашого. На їхню думку, світ не підкоряється цілковито законам природи, він мінливий і сповнений магії.

«А по суті-то вони мають рацію, хіба ні?»

Еверарда ще дужче пройняв холод.

— Якщо більше нічого такого не станеться, пристрасті вгамуються, — повела жінка далі. — Хроніки, що зафіксували цю подію, загубляться; та й фінікійці не надто полюбляють вести хроніки. Вони думатимуть, що хтось вчинив щось погане і через це з небес вдарила блискавка. А може, це й не провина людей, може, це якась сварка богів. Тож ніхто не стане офірним цапом. За покоління чи два цей випадок забудеться, хіба що, можливо, увійде в якомусь вигляді до народних переказів.

— Це якщо вимагачі не висадять у повітря ще щось більше, — прогарчав Хаїм Зорах.

— До речі, не завадить поглянути на їхнє послання з вимогами, — мовив Еверард.

— У нас тільки копія. Оригінал відіслано до майбутнього на дослідження.

— Авжеж, мені це відомо. Я читав звіт з лабораторії. Чорнило із сепії на сувої папірусу — тут жодних зачіпок. Знайдене під вашими дверима, мабуть, скинуте зі ще одного часолета-безпілотника, що пронісся крізь простір-час.

— Не мабуть, а точно, — виправив його Зорах. — Тої ночі агенти встановили прилади й зафіксували часолет. Він з’явився приблизно на мілісекунду. Патрульні могли б спробувати затримати його, але яка з того користь? Навряд чи зловмисники лишили нам у ньому підказки. До того ж це спричинило б чимало шуму — сусіди неодмінно вийшли б подивитися, що коїться.

Він дістав послання й простягнув його Еверардові. Той уже був ознайомився з текстом, коли готувався до завдання, але мав надію, що рукописний варіант щось йому підкаже.

Написано було тогочасним очеретяним пером, яким зловмисник володів досить вміло. (Отже, він добре знався на цій добі, але то було очевидно й раніше.) Літери — друковані, не писані, але подекуди з кучерявими хвостиками. Мова — темпоральна.

Принаймні не було лицемірного розпатякування про всілякі народні армії національного визволення на кшталт тих, що діяли в другій половині рідного Еверардового століття й викликали в нього огиду. Ці хлопці не приховували своїх лихих намірів. Якщо тільки, звісно, це не було хитрістю, щоб ретельніше замести сліди…

Знову Еверард похмуро кивнув. Його супротивники були хитрі. Погроза вбити чи викрасти когось — скажімо, самого царя Гірама — була б дріб’язковою, якщо не порожньою. Патруль просто приставив би до цієї особи охоронців. А якби зловмисникам навіть удався їхній задум, патрульні могли б повернутися назад у часі і влаштувати так, щоб у потрібний момент жертва опинилася в іншому місці. І тоді цей напад «ніколи» не відбудеться. Звісно, довелося б ризикувати, чого дуже не любили патрульні, і, у найкращому разі, витратити купу зусиль, щоб унеможливити зміну майбутнього через саму рятувальну операцію. Та хай там як, а Патруль міг діяти і діяв би.

А ось як пересунути в безпечне місце острів з будівлями? Припустімо, можна спробувати евакуювати людей. Але ж місто лишиться. Зрештою, воно не таке вже й велике, — не має значення, яку велетенську роль воно відіграє в історії, — на приблизно сто сорока акрах розміщувалося двадцять п’ять тисяч населення. Кілька тонн потужної вибухівки перетворить його на руїни. Навіть не потрібно цілковитого спустошення. Після такого вияву надприродного гніву сюди ніхто більше не повернеться. Тир загине, стане містом-привидом, а всі прийдешні віки й тисячоліття, усі люди з їхніми долями, їхніми цивілізаціями, яким це місто допомогло з’явитися на світ, — усі вони щезнуть, не стануть навіть привидами.

Еверарда знову пройняв дрож. «І не кажіть мені тепер, що не існує абсолютного зла, — подумав він. — От же ж тварюки…» Він змусив себе читати далі:

Коли цей пристрій ще тільки розробляли, у період Третього Технологічного відродження, Патруль таємно з’явився до його творців, хоча ті й жили до того, як його було засновано. Відтоді використання трансмутатора було суворо обмежене, а інформація про те, що він існує, — не кажучи вже про технологію виготовлення, — засекречена. Авжеж, здатність перетворити будь-який матеріальний предмет, навіть купу піску, на будь-який інший, як-от коштовний камінь, машину чи живу істоту, могла б принести роду людському необмежені блага. Але проблема полягала в тому, що так само легко можна було виготовляти в необмеженій кількості зброю, отруту чи радіоактивні елементи…

Теж розумно. Послання не міг випадково перехопити хтось із місцевих, водночас висока електронна активність у районі Кремнієвої долини не давала змоги відстежити приймач.

Без підпису.

— Інформації не передадуть, адже ні? — тихо запитала Яель.

У півсутіні кімнати її мерехтливі очі здавалися величезними.

«У неї там діти, — пригадав Еверард. — Вони щезнуть з усім їхнім світом».

— Ні, не передадуть, — відказав він.

— І все ж наша реальність існує! — вихопилося в Хаїма. — Ви ж прибули сюди з майбутнього, після 1980 року. Отже, нам вдалося затримати злочинців.

Еверардове зітхання, здавалося, відгукнулося болем у його грудях.

— Вам добре відомо, що це не так, — відказав він невиразним голосом. — Квантова природа континууму… Якщо Тир вибухне, ми залишимося тут, але наші предки, ваші діти, усе, що ми знаємо, зникне. Історія буде геть інакшою. І доволі сумнівно, чи зможуть залишки Патруля якось відвернути катастрофу й повернути все, як було. Я б сказав: малоймовірно.

— Що ж тоді здобудуть злочинці? — хрипким, аж скреготливим голосом запитав Хаїм.

Еверард знизав плечима.

— Якесь дике задоволення, мабуть. Спокуса зіграти роль Бога дрімає навіть у найкращих із нас, хіба ні? А спокуса зіграти роль сатани недалеко від цього відійшла. До того ж самі вони не зникнуть, заховаються в якійсь добі перед катастрофою. У них з’явиться чудова можливість стати володарями майбутнього, у якому їм буде нікому протистояти, окрім жалюгідних решток Патруля. Щонайменше, ці негідники дістануть море задоволення від самої лише спроби.

«Іноді мене самого дратують усі ці обмеження:

— Крім того, — додав він, — може статися й так, що данелліанці скасують своє рішення й накажуть нам видати таємницю. Я повернуся додому і виявлю, що в моєму світі сталася зміна, зовсім дрібна, яка ледь зачіпає двадцяте століття й ні на що важливе не впливає.

— А інші століття? — видихнула жінка.

— Отож. Ми маємо слово зловмисників, що вони обмежаться планетами в далекому майбутньому й поза Сонячною системою. Закладаюся на що завгодно: слово це ламаного гроша не варте. Зважаючи на можливості, які дає їм трансмутатор, чого б це вони мали дотримати своєї обіцянки й не чіпати Землю? Вона завжди лишатиметься домівкою людства, і я не бачу, як Патруль зможе їх зупинити.

— Хто ж вони? — прошепотів Хаїм. — У вас є якісь здогадки?

Еверард ковтнув віскі й затягнувся люлькою, немовби хотів, щоб тепло проникло йому аж усередину й зігріло душу.

— Зарано робити висновки на підставі того, що сталося на моїй світовій лінії чи вашій. Гм… Очевидно, що вони з далекого майбутнього, але до Ери єдності, що передувала данелліанцям. За багато тисячоліть витік інформації про трансмутатор був неминучий. Вочевидь, хтось дізнався достатньо, щоб чітко уявити собі, що це за штука і на що вона здатна. Цей хтось та його приятелі — поза сумнівом, безрідні відчайдухи, яким начхати на те, що своїми діями вони можуть знищити суспільство, яке їх породило, знищити разом з усіма, кого вони знали. Але я не думаю, що це, скажімо, нелдоріанці. Уся операція надто складна. Це ж скільки життєвого ресурсу, скільки зусиль довелося їм затратити, щоб так добре вивчити фінікійський округ і визначити, що власне він — вузловий! Мозок, який це все організував, має належати генію. Та водночас є в ньому щось пустотливе. Ви зауважили дату передачі — п’ятниця, тринадцяте? Так само й вибух, влаштований за два кроки від вашого будинку. Modus operandi[103] й те, що мене впізнали, наводять на думку про… Меро Вараґана.

— Про кого?

Еверард не відповів. Він бурмотів, звертаючись скоріше до самого себе:

— Може бути, може бути. Не те щоб це знання дуже допомогло. Їхня банда добре підготувалася: облаштувались, звісно, у часі, що передує нинішньому дню — авжеж, їм потрібна була інформаційна база, що покриває не один рік. А цьому відділенню бракує персоналу. Як, зрештою, і всьому Патрулю, хай йому біс!

«Хай якими довговічними є агенти, рано чи пізно на всіх нас чекає смерть. І ми не повернемося в часі, щоб запобігти загибелі наших товаришів, щоб побачити їх знову, доки вони ще живі, бо це спричинить часове звихрення, яке може перерости в гігантський вихор; а якщо й не переросте, то щонайменше надто жорстоко нас пошарпає».

— Можна зафіксувати прибуття й відбуття часолетів, якщо знати, куди націлювати прилади. Мабуть, саме так зловмисники й виявили цю базу Патруля. А може, вони вивчали її щоденно під виглядом простих відвідувачів. Або ж прибули до цієї епохи в якомусь іншому місці, а сюди дісталися звичайним способом, нічим зовнішньо не відрізняючись від численних сьогочасних жителів, — як це намагався зробити і я. Ми не можемо обшукати кожен закуток місцевого простору-часу. Нам бракує людей, а крім того, ми побоюємося збурення, яке може спричинити така діяльність. Ні, Хаїме, Яель, нам треба самим знайти якісь підказки, звузити зону пошуку. Та як? І з чого ж мені почати?

Що маскування його розкрили, то Еверард пристав на пропозицію Зораха облаштуватися в гостьовій кімнаті. Тут він почуватиметься зручніше, ніж на заїжджому дворі, і буде напохваті все приладдя, яке йому може знадобитися. Втім, у такому разі він опиниться поза повсякденним життям міста.

— Я влаштую вам зустріч із царем, — пообіцяв господар. — Це буде зовсім неважко: він чудова людина й неодмінно зацікавиться такою дивовижею, як ви. — Зорах коротко засміявся. — Тож буде цілком природно, якщо Закарбаал Сідонець, якому потрібно розвивати дружні стосунки з тирянами, повідомить царя про можливість зустрітися з вами.

— Добре, — відказав Еверард. — Мені теж буде цікаво з ним поговорити. Можливо, він навіть чимось нам допоможе. А тим часом, гм, у нас ще лишилося кілька годин до заходу сонця. Я, мабуть, пройдуся містом, спробую його відчути, напасти на слід, якщо поталанить.

Зорах нахмурився.

— Напасти можуть саме на вас. Убивця зачаївся десь поблизу, я певен.

Еверард знизав плечима.

— Я ризикну. І нехай тим, хто пошкодує про нашу зустріч, буде він. Позичте мені пістолет, будь-ласка. Звуковий.

Він встановив потужність на рівень, достатній для того, щоб паралізувати людину, але не вбити. Живий полонений став би найбажанішим подарунком. Що противнику про це було відомо також, то Еверард серйозно не сподівався ще одного замаху на своє життя — принаймні сьогодні.

— Візьміть і бластер, — наполіг Зорах. — Я б не здивувався, якби вони напали на вас з повітря. Підведуть скутер до того місця й часу, в якому ви будете, зависнуть на антигравітаторі й розстріляють, ага? Адже їм, на відміну від нас, байдуже, помітять їх місцеві чи ні.

Еверард прилаштував кобуру з енергопістолетом на пояс. На другому боці вже висів паралізатор. Фінікієць, який помітить їх, подумає, що це якісь обереги абощо. До того ж Еверардів плащ прикривав їх.

— Дуже сумніваюся, що моя особа варта таких великих зусиль і ризику, — мовив він.

— Одного разу вони вже вирішили, що варта, так? Як узагалі цей чоловік впізнав вас?

— Мабуть, у нього був мій опис. Меро Вараґан збагнув би, що на це завдання могли відправити лише кількох позачасовиків, серед них і мене. І це дедалі більше переконує, що саме за усім цим стоїть він. Якщо я маю рацію, то наш супротивник підлий і хитрий.

— Завжди будьте на людях, — попрохала Яель. — І поверніться, перш ніж стемніє. Тут нечасто трапляються тяжкі злочини, але на вулицях немає освітлення, вночі вони майже безлюдні, і ви станете легкою здобиччю.

Еверард уявив, як уночі вистежує того, хто за ним полює, але вирішив не провокувати такої ситуації без крайньої на те потреби.

— Гаразд, я повернуся до вечері. Мені цікаво, на що схожа тирська їжа — не корабельний пайок, а та, якою харчуються на суходолі.

Жінка стримано всміхнулася.

— Боюся, нічого надзвичайного. Місцеві жителі не гурмани. Втім, я навчила нашого кухаря кільком рецептам з майбутнього. Як щодо фаршированої риби на початок?

Коли Еверард вийшов на вулицю, тіні трохи видовжилися, а повітря стало прохолоднішим. Проспектами, що перетинали вулицю Крамарів, далі сновигав люд, але не більше, ніж раніше. Тир і Усу стояли біля води, а тому тут не так сильно відчувалася нестерпна пообідня спека, яка змушувала до сієсти в багатьох інших країнах. Та й жоден справжній фінікієць не став би витрачати на сон години, протягом яких міг щось заробити.

— Пане! — продзвенів радісний голос.

«Та це ж той проноза з пристані!»

— Вітаю… е-е… Пуммаїраме, — мовив Еверард. Хлопчина, що сидів навпочіпки, скочив на ноги. — Чого ти чекаєш?

Тендітна смаглява фігурка схилилася в низькому поклоні, але в очах і губах веселощів було не менше, ніж шанобливості.

— Чого ж іще, коли не палко бажаної можливості знову прислужитися вашій світлості?

Патрульний зупинився й почухав потилицю. Хлопчак був страшенно моторний, він, можливо, урятував Еверардові життя, але…

— Вибач, але мені більше не потрібна твоя допомога.

— О пане, ви жартуєте! Дивіться: я сміюся, вражений вашою дотепністю! Я — провідник, ознайомлювач, оборонець від ошуканців і… набагато небезпечніших осіб… Невже такий великодушний пан, як ви, відмовить горопашному юнакові у задоволенні бути поруч, скористатися плодами вашої мудрості й надбати спогадів, які не забудуться навіть за багато-багато років по слідуванню за вашими найяснішими стопами?

Хоча слова були улесливими, як і годилося в цьому суспільстві, але інтонація — аж ніяк. Пуммаїрам забавлявся, і Еверард бачив це. Безперечно, юному тирянинові також було цікаво, і він хотів заробити ще й якусь копійчину. Дивлячись на високого чужинця, хлопчина мало не тремтів від очікування.

Урешті Еверард вирішив.

— Гаразд, шельмо, ти переміг, — промовив він і усміхнувся, коли Пуммаїрам закричав і затанцював з радості. Зрештою, не так уже й погано мати такого супутника. Хіба Еверардовою метою не було пізнати місто якомога глибше, а не лише оглянути визначні місця? — А тепер скажи, як же саме, на твою думку, ти можеш мені прислужитися?

Хлопчина замислився, схиливши голову набік і підперши пальцем підборіддя.

— Залежить від того, чого бажає мій пан. Якщо він має тут справи, то якого ґатунку і з ким? Якщо прагне розваг — те саме запитання. Моєму панові досить лише сказати слово.

— Гм-гм…

«А чому б не викласти йому все, звісно, в межах дозволеного. Якщо він не впорається, я завжди зможу звільнити його. Хоча, здається мені, він учепиться за цю роботу, наче кліщ».

— Тоді слухай мене, Пуме. У мене справді є в Тирі важливі справи. Можливо, вони стосуються навіть суфетів і самого царя. Ти ж бачив, як мене намагався зупинити чаклун. Так, ти допоміг мені, але таке може статися знову, і хтозна, чи наступного разу мені так само поталанить. Я не можу розповісти тобі всього, але, думаю, ти розумієш, як важливо мені дізнатися якомога більше, зустрітися з усілякими людьми. Що ти мені порадиш? Може, якусь Наливайку, де я пригостив би всіх?

Жвавий, наче живе срібло, Пум ураз зробився серйозним. Насупившись, він на якусь хвилю втупився у простір, після чого ляснув пальцями й захихотів:

— Знаю! Високоповажний пане, найкраще, що я можу запропонувати на початок — це відвідати Головний храм Ашерат.

— Що? — Еверард, здивований, узявся перебирати засвоєну ним інформацію.

Ашерат, яку Біблія назве Астартою, була дружина бога-опікуна Тира Мелькарта, якого також називали Баал-Мелек-Карт-Сор — «Володар міста Сор»… Могутня богиня, що дарує родючість людині, тварині й землі, жінка-воїн, яка одного разу кинула виклик самому пеклу, щоб повернути коханого з мертвих, морська володарка, одним із утілень якої могла бути Таніт… Саме так, у Вавилоні її звали Іштар, а до грецького світу вона увійде як Афродіта…

— Авжеж моєму велемудрому панові відомо, що чужоземному відвідувачеві — тим паче відвідувачеві такому поважному, як він, — було б вельми необачно не засвідчити пошани богині, щоб вона осяяла своєю усмішкою його справи. Правду кажучи, якщо жерці прознають про цей ваш огріх, вони можуть постати проти вас. Посланці з Єрусалима мали через це чималий клопіт. Крім того, хіба це не добре діло — звільнити дівчину від неволі й туги? — Пум скоса глянув на Еверарда, підморгнув йому й підштовхнув ліктем. — Це ще й приємна розвага.

Патрульний нарешті пригадав і на якусь мить спантеличився. Як багато інших тогочасних семітських племен, фінікійці вимагали від кожної вільнонародженої жінки принести свою цноту в жертву богині — така собі ритуальна проституція. Доки чоловік не купить її прихильності, жінка не може вийти заміж. У цьому звичаї не було розпусти — своїм корінням він сягав страхів і ритуалів родючості кам’яної доби. А поза тим, звісно, принаджував заможних мандрівників і чужоземних відвідувачів.

— Сподіваюся, там, звідки родом мій пан, це не заборонено? — занепокоєно поцікавився хлопець.

— Е-е… та ні, не заборонено.

— Чудово! — Пум схопив Еверарда за лікоть і потягнув за собою. — Якщо мій пан дозволить своєму слузі його супроводжувати, то я, цілком імовірно, зможу підказати, з ким йому буде корисно познайомитися. Дозволю собі покірно нагадати, що я знаю тут усі ходи й виходи, очі тримаю розплющеними, а вуха нашорошеними. І вони цілковито до послуг мого пана.

Еверард усміхнувся кутиком рота й рушив уперед. А чом би й ні? Сказати по щирості, після своєї тривалої морської подорожі йому збіса хотілося жінки. До того ж це була правда: відвідавши цей священний бордель, він не скористається дівчиною, а зробить їй послугу. А може, навіть дізнається щось корисне…

«Але спершу треба з’ясувати, чи можна довіритися моєму провідникові».

— Розкажи мені щось про себе, Пуме. Адже ми, можливо, будемо разом протягом кількох днів, якщо не більше.

Вони вийшли на широкий проспект і тепер пробиралися крізь юрмище люду, який штовхався, галасував і тхнув потом.

— Мені мало є про що розказати, вельможний пане. Аннали бідняків недовгі й прості.

Еверарда насторожила ця фраза, немовби взята з «Елегії, написаної на сільському цвинтарі» Томаса Ґрея[104]. Але коли хлопець став розповідати про себе, патрульний зрозумів, що у випадку Пума це твердження хибне.

Батька свого він не знав, хоч і припускав, що ним міг бути хтось із матросів чи робітників, які вчащали до певної низькосортної нічліжки, коли Тир ще будувався, і мали змогу оплатити розвагу з прислужницею. Пум ріс, наче цуценя у виводку, хапаючи все, що тільки можна було вхопити. Ледве зіп’явшись на ноги, він шукав поживу по смітниках і, як підозрював Еверард, крав — крутився, як міг, щоб заробити місцевий еквівалент грошей. А втім, ще в дитячому віці він став служкою у припортовому храмі відносно незначного бога Баала-Хаммона[105] (Еверард пригадав напівзруйновані церкви в міських нетрищах Америки двадцятого століття). Жрець цього храму, що колись був ученим чоловіком, став плохий і спився. Пум навчався в нього правильної мови та збирав інші знання, як вивірка збирає жолуді, доки старий не помер. Його респектабельніший наступник виставив непутящого служку за двері. Попри це, Пум і далі вибудовував широке коло знайомств, які сягали навіть палацу: царські слуги часто навідувалися до порту, шукаючи дешевих розваг… Досі надто юний, щоб очолити інших, хлопчина заробляв на харч, як лише міг, і те, що він дожив до цього дня, уже було неабияким досягненням.

«Так, — подумав Еверард, — здається, мені пощастило. Хоча б трохи».

Храми Мелькарта й Ашерат стояли один навпроти одного на людній площі посередині міста. Перший був більший за розміром, натомість другий справляв значно сильніше враження. Портик із багатьма яскраво розфарбованими колонами, що вивершувались вигадливими капітелями, вів на мощений плитами внутрішній дворик, де стояв великий мідний казан із водою для ритуального обмивання. Сам храм здіймався в дальньому кінці дворика — прямокутна будівля, облицьована каменем, мармуром, гранітом, яшмою. Обабіч входу, підносячись аж над дахом, височіли два блискучі стовпи. (У Храмі Соломона, зведеному за зразком тирського, такі стовпи матимуть назви Яхін і Боаз.) Усередині, пригадав Еверард, мала бути головна зала для відвідувачів, а за нею — святилище.

Частина юрби з площі перетікала до дворика, де розбивалася на групки. Чоловіки, припустив Еверард, просто шукали тихе місце, щоб обговорити свої справи, або ще для чогось. Жінок було більше — переважно домогосподарки, які несли на своїх обернутих хустками головах усіляку поклажу. Вони, мабуть, перервали свої закупи й зазирнули сюди, щоб швиденько помолитися й трохи попліткувати. Хоча служителями богині були чоловіки, жінок тут завжди радо вітали.

Еверарда супроводжували цікаві погляди, коли він ішов за Пумом до храму. Патрульному стало ніяково, і він аж засоромився. У затінку біля відчинених дверей за столом сидів жрець. Якби не райдужна хламида й срібний кулон у формі фалічного символу, чоловік нічим не відрізнявся б від мирянина. Волосся й борода його були акуратно підстрижені, обличчя — жваве з орлиними рисами.

Пум став перед ним і вагомо промовив:

— Вітання, святче! Мій володар і я бажаємо вшанувати богиню кохання.

Жрець жестом виявив своє благословення.

— Гідний хвали вчинок! Чужоземець платить подвійну ціну. — Очі його зблиснули цікавістю. — А звідки ви прибули, високошановний чужинцю?

— З північних берегів моря, — відказав Еверард.

— Авжеж, авжеж, це зрозуміло, але ж землі там просторі й недізнані. Може, ви з краю самих Морських людей? — Жрець показав на стільчик, такий самий, як той, на якому сидів. — Прошу вас, сядьте, мостивий пане, перепочиньте яку хвильку й дозвольте мені почастувати вас вином.

Пум, розчарований затримкою, якийсь час нервово вертівся довкола них, а тоді опустився навпочіпки під колоною і став чекати з похмурим виглядом. Еверард ледь не годину розмовляв із жерцем. Підходили інші люди, слухали, а то й самі приєднувалися до розмови.

Так могло й цілий день тривати. Еверард дізнався багато нового — імовірно, нічого такого, що б йому згодилося, але хто знає, та й, у будь-якому разі, йому приємно було потеревенити. На землю його повернула згадка про сонце, яке вже опустилося за дах портика. Еверард пригадав попередження Яель Зорах, кахикнув і скрушно промовив:

— Хоч як це прикро, друзі мої, та час біжить, і мені вже треба йти. Та спершу я мушу виявити свою пошану богині…

Пум просяяв, а жрець розсміявся:

— Атож, — мовив він, — після такого довгого плавання, полум’я Ашерат має палати неабияк гаряче. Що ж, добровільна пожертва становить пів шекеля[106] срібла, або можна заплатити товаром на ту саму вартість. Звісно, багатим і вельможним вільно лишити й більше.

Еверард щедро розплатився чималим бруском металу. Жрець повторив жест благословення й видав йому та Пумові по невеличкому кружальцю зі слонової кістки, прикрашеному досить відвертими різьбленнями.

— Заходьте, діти мої, шукайте ту, якій схочете вчинити добро, а коли знайдете, киньте це кружальце їй на коліна. О, і ще одне… ви ж розумієте, чи не так, шановний Еборіксе, що зі священних покоїв вам потрібно буде кудись відвести вашу обраницю? Завтра вона поверне жетон і дістане благословення. Якщо ви не маєте власного житла поблизу, то можете податися до мого родича Ганнона, що здає чисті кімнати за помірну ціну. Його двір — просто на вулиці Продавців фініків…

Пум стрілою увірвався всередину. Еверард пішов за ним з більшою, як йому хотілося сподіватися, статечністю. Його нещодавні розмовники вигукували всілякі побажання сороміцького характеру. Це була частина церемонії, такі собі магічні примовляння.

Зала була простора, і світла каганців бракувало, щоб розігнати сутінь, яка тут панувала. Воно лише час від часу вихоплювало з темряви химерний настінний розпис, золоті листки, інкрустації з напівкоштовного каміння. У дальньому кінці мерехтів позолотою образ богині, яка простягнула руки зі співчуттям, що якимось дивом виявлялося, навіть попри доволі грубе виконання скульптури. Еверард відчував пахощі мирри й бразолії, чув безладні шерехи й шепотіння.

Коли його зіниці розширилися, патрульний розгледів жінок. Мабуть, загалом близько сотні, вони сиділи на стільчиках уздовж стін, праворуч і ліворуч. Їхній одяг був щонайрізноманітнішим: від убрань з тонкого лляного полотна до пошарпаного вовняного дрантя. Одні горбилися, інші дивилися кудись порожніми очима, деякі робили заохочувальні знаки, такі сміливі, які лише дозволяли правила, але більшість дівчат дивилися на чоловіків, що проходили повз них, сором’язливо й сумно. День був звичайний, о цій порі було небагато відвідувачів. Еверард начебто помітив трьох чи чотирьох моряків — мабуть, у відпускній на березі, — гладкого купця й кількох молодих жевжиків. Поводилися вони стримано: хай там як, а це був справжній храм.

Пульс прискорився.

«Чорт забирай! — роздратовано подумав патрульний. — Що за лихо? У мене ж було вже чимало жінок».

Нараз його смуток торкнувся: «Але тільки дві з них — незаймані».

Він ішов уздовж рядів, роздивляючись, розмірковуючи, уникаючи поглядів. Пум розшукав його і смикнув за рукав.

— Осяйний володарю, — пошепки мовив юнак, — ваш слуга, можливо, знайшов те, що вам потрібно.

— Що?

Еверард дозволив відтягти себе на середину зали, де ніхто не міг почути їхнього перешіптування.

— Володар розуміє, що такий син злигоднів, як я, досі ніколи не мав нагоди побувати в цих стінах, — посипалися з Пума слова. — Але, як я розповідав уже раніше, мої знайомства справді сягають аж царського палацу. Мені відомо про одну дівчину, яка, коли їй дозволяють робота й місяць, приходить сюди ось уже третій рік, і все чекає. Її звати Сараї, вона з роду чабанів-горян. Завдяки дядькові, що служить у палацовій варті, вона дістала роботу на царській кухні, спершу посудомийницею, але тепер допомагає головному домоврядникові. Вона сьогодні тут. Оскільки мій володар прагне налагодити зв’язки такого ґатунку…

Спантеличений, Еверард рушив за своїм провідником. Коли вони зупинилися, патрульний натужно сковтнув. Та, що впівголоса відповіла на Пумове вітання, була низенька й товста, з великим носом — негарна жінка, яка давно вже стала на порі. Однак погляд, що його вона звела на патрульного, був ясний і небоязкий.

— Чи не хотіли б ви звільнити мене? — тихо запитала вона. — Я молитимусь за вас до кінця своїх днів.

Перш ніж передумати, Еверард кинув жетон у її поділ.

Собі Пум підшукав красуню, яка сьогодні вперше прийшла до храму й була заручена з нащадком знатного роду. Дівчина вкрай засмутилася, коли її вибрав такий голодранець. Що ж, це вже її проблеми. І, можливо, Пумові, хоча Еверард в цьому сумнівався.

Кімнати в Ганноновому заїжджому дворі були геть крихітні, з усього умеблювання — лише солом’яний матрац на підлозі. Крізь вузесенькі вікна, що виходили у внутрішній дворик, просякала тоненька цівка вечірнього світла, а також дим, запахи з вулиці й кухні, гомін людських голосів, тужливі звуки кістяної флейти. Еверард запнув очеретяну завісу, що правила за двері, й обернувся до своєї супутниці.

Дівчина, немов безладна купа одягу, опустилася перед ним на коліна.

— Я не знаю ні вашого імені, ані краю, володарю, — промовила вона тихим і не цілком твердим голосом. — Чи не бажали б ви назватися вашій служниці?

— Звісно, чому б ні? — Він повідомив їй своє вигадане ім’я. — А ти Сараї з Расіл-Аїн?

— Це той голоштанько привів володаря до мене? — Вона схилила голову. — Пробачте, я не хотіла вас образити, я не подумала…

Він наважився відкинути хустку з її голови й погладити волосся. Хоч і жорстке, воно було густе й пишне — найпривабливіша риса її зовнішності.

— Я не образився. Слухай-но, чому б нам не познайомитися краще? Може, вип’ємо келих-другий вина, перш ніж… Що скажеш?

Дівчина лише роззявила рота від подиву. Еверард вийшов з кімнати, розшукав хазяїна й наказав принести вина.

Коли незабаром вони сиділи поруч на підлозі й Еверард обійняв її за плечі, дівчина заговорила вільніше. Фінікійці не надто переймалися особистим життям одне одного. До того ж, хоча жінки тут мали більше поваги й незалежності, ніж у більшості тогочасних суспільств, навіть незначною люб’язністю з боку чоловіка можна було багато чого досягти.

— …Ні, я ще не заручена, Еборіксе. Я подалася до міста, бо мій батько бідує і мусить ще годувати моїх численних братів і сестер, а в нашому селищі ніхто, схоже, не збирався просити моєї руки для свого сина. Може, ви маєте когось на прикметі? — Той, хто позбавляв цноти дівчину, сам не мав права взяти її за дружину. Власне кажучи, навіть її запитання порушувало закон, що забороняв попередні домовленості, наприклад з другом. — Я досягла непоганого становища в палаці — може, посада моя й невисока, але по суті це так. Я маю певну владу над слугами, постачальниками, штукарями. Я навіть призбирала собі посаг, невеликий, та все ж… може, богиня нарешті всміхнеться мені після цієї пожертви…

— Мені шкода, — зі співчуттям промовив він. — Я тут чужинець.

Він зрозумів — принаймні йому здалося, що зрозумів. Дівчина відчайдушно прагнула вийти заміж: не так для того, щоб нарешті надбати собі чоловіка й покласти край тим погано прихованим зневазі й підозріливості, з якими ставилися до незаміжніх, як для того, щоб мати дітей. Для цих людей не було гіршої долі, ніж померти бездітними — це немов двічі зійти в могилу… Витримка зрадила їй, і дівчина розплакалася, поклавши голову Еверардові на груди.

Сутеніло. Еверард вирішив забути про страхи Яель (а також — тут він посміхнувся — про роздратування нетерплячого Пума) і нікуди не поспішати. Він поведеться з Сараї по-людському, тому що вона і є людина, дочекається темряви, а там уже йому допоможе уява. А потім він проведе дівчину додому.

Подружжя Зорахів були вкрай засмучені й стривожені через те, що їхній гість повернувся пізно вночі. Він не розповів їм, що робив, а вони й не розпитували. Урешті-решт, вони були агентами на місці, здібними працівниками, які давали раду важкій роботі, часто сповненій несподіванок, але аж ніяк не детективами.

Еверард відчував, що мусить якось вибачитися перед господарями за зіпсуту вечерю, адже учта мала бути неабияка. Зазвичай головна трапеза відбувалася в середині дня, а ввечері фінікійці задовольнялися легким перекусом. Причина — тьмяне світло каганців, при якому було доволі непросто зготувати щось вишукане.

Попри це, технічні досягнення цього народу заслуговували на захоплення. Після сніданку, теж доволі скромного — сочевиця, приготована із зеленою цибулею, і сухарі, — Хаїм поміж іншим згадав про водогінні споруди фінікійців. Резервуари для збору дощової води працювали добре, але їх було недостатньо. Гірам не хотів, щоб Тир залежав від постачання питної води з Усу або ж був з’єднаний з великою землею довгим акведуком, що міг би прислужитися ворогові як міст. Як і сидонці раніше, його люди працювали над тим, щоб добувати прісну воду з джерел на морському дні.

Крім того, звісно ж, не можна було не захоплюватися тими знаннями, уміннями й майстерністю, які фінікійці накопичили в царині фарбарства й виробництва скла, не згадуючи вже про кораблі, які хоч і були не надто міцними на вигляд, та невдовзі дістануться аж до берегів Британії…

— У нашому столітті хтось назвав Фінікію Пурпуровою імперією, — замислено мовив Еверард. — Аж цікаво: може, Меро Вараґан нерівно дихає до цього кольору? Бо ж хіба Гадсон[107] не назвав Уругвай Пурпуровою країною? — У патрульного вихопився сухий смішок. — Та ні, це безглуздя. У барвнику мурексових молюсків зазвичай більше червоного відтінку, ніж синього. До того ж, коли ми з ним уперше зіткнулися, Вараґан облагоджував свої брудні справи значно північніше від Уругваю. Та й зараз у мене немає доказів, що він причетний до цієї справи, — мені це підказує лише чуття.

— А що тоді сталося? — запитала Яель, кинувши на нього погляд через стіл, залитий сонячним світлом, що падало навскіс із прочинених до внутрішнього дворика дверей.

— Тепер це вже не має значення.

— Ви впевнені? — наполіг Хаїм. — А може, ваш колишній досвід нагадає вам про щось, що може стати ключем до розгадки. У будь-якому разі, ми тут неабияк зголодніли за новинами з інших епох.

— А надто за такими дивовижними пригодами, як ваші, — додала Яель.

Еверард криво посміхнувся.

— Як сказав ще один письменник, «пригода — це коли хтось інший за тисячі миль від тебе має до лиха клопоту[108]», — мовив він. — А коли ставки такі високі, як тепер, стає геть невесело. — Патрульний помовчав. — Та зрештою, чому б не розповісти вам цю історію, щоправда, лише в загальних рисах, бо передумови її вкрай заплутані. Слуга більше не заходитиме? Якщо ні, я б хотів запалити люльку. І скажіть-но, в тому горщику лишилося ще трохи цієї чудової нелегальної кави?

Еверард зручно влаштувався, насолодився клубами тютюнового диму на язику й відчув, як приємне після нічної прохолоди денне тепло зігріває його кістки.

— Мене направили до Південної Америки, а точніше, до регіону Колумбії, у кінець 1826 року. Тамтешні патріоти під проводом Сімона Болівара скинули іспанське ярмо, але перед ними постало багато клопотів. Зокрема, й тривога, пов’язана із самим Визволителем, якого конституція Болівії наділяла надзвичайними повноваженнями й призначала пожиттєвим президентом. Його поплічники стали замислюватися, а чи не збирається він перетворитися в нового Наполеона й підбити під свою руку всі новоутворені республіки. Командувач військами у Венесуелі, що на той час входила до складу Колумбії, або ж Нової Ґранади, як вона тоді називалася, здійняв повстання. Не те щоб цей Хосе Паес був такий уже безкорисливий борець за справедливість — насправді, він ще той сучий син. Але пропустимо подробиці. Я й сам уже їх добре не пригадую. Суть у тому, що Болівар, який родом був із Венесуели, пройшов маршем від Ліми до Боготи. Цей похід він здійснив лише за кілька місяців, що на ті часи по тій місцевості було швидко. Прибувши, він запровадив воєнний стан, прибрав повну владу до своїх рук і рушив далі вглиб Венесуели проти Паеса. Кровопролиття ставало дедалі жорстокішим. Тим часом агенти Патруля, що стежать за історією, виявили ознаки, що тут не все кошерно (е-е… даруйте мені). Болівар поводився зовсім не як самовідданий гуманіст, яким його здебільшого описували біографи. Він завів собі друга з… звідкілясь, якому цілковито довіряв. Іноді поради цього чоловіка були просто блискучі. Однак здавалося, що він може перетворитися на Боліварового злого генія. А біографи про нього навіть словом не згадували… Я опинився серед тих позачасових оперативників, яким доручено було дослідити цю справу. Мене залучили, бо якийсь час, ще до того, як почув про Патруль, я тинявся тими краями і мав певне уявлення, що слід робити. Мені ніколи не вдалося б видати себе за латиноамериканця, але я цілком міг бути янкі, найманцем, який почасти палко підтримує визвольний рух, почасти сподівається заробити на ньому трохи грошей, а головне, хоч і достатньою мірою мачо, але позбавлений тої зарозумілості, що відштовхнула б від нього цих гордих людей. Розслідування було довге й загалом доволі нудне. Повірте мені, друзі, дев’яносто дев’ять відсотків оперативної роботи — це терпляче збирання нецікавої інформації, яка зазвичай не стосується справи. До того ж ти постійно або женешся, як навіжений, або сидиш і чекаєш. Скажу тільки, що мені вдалося пробратися до Боліварового оточення, завести знайомства, підкупити декого й дізнатися все що потрібно. Зрештою сумнівів не лишилося: цей Бласко Лопес невідомого походження прибув із майбутнього. Я викликав групу захоплення, і ми вдерлися до його будинку в Боготі. Більшість із тих, кого ми затримали, були невинні місцеві, найняті слугами, але їхні розповіді виявилися корисними. Коханка, що супроводжувала Лопеса, була його спільницею. Вона розказала нам значно більше, натомість отримавши обіцянку всіляких вигод на планеті вигнання. Проте самому ватажкові вдалося вирватися від нас і втекти. Один вершник, що прямував до Кордильєри-Орієнталь, гірського хребта, який здіймався за містом — один чоловік, що нічим не відрізнявся від десятків тисяч справжніх креолів, — ми не могли погнатися за ним на бісових часолетах, адже тоді нас запросто могли б помітити. Хто зна, до яких наслідків це призвело б? Часовий потік і так зробився нестабільним через дії зловмисників… Я засідлав коня, узяв із собою ще кількох на переміну, прихопив трохи в’яленого м’яса й вітамінних піґулок і поскакав у погоню.

Вітер глухо завивав на згір’ях. Трава й рідкі низькорослі чагарі тремтіли під його крижаними повівами. Далі вгорі починалися голі кручі. Праворуч, ліворуч, позаду в холодну голубінь неба спиналися гірські шпилі. Виглядаючи чиюсь смерть, у височині кружляв кондор. Снігові шапки на вершинах гір зблискували в промінні призахідного сонця.

Пролунав мушкетний постріл. Звук долинув здаля, схожий більше на сухий тріск, та луна підхопила його й понесла. Еверард почув дзижчання кулі. Близько! Патрульний пригнувся в сідлі й підострожив коня.

«Невже Вараґан сподівається поцілити в мене з такої відстані? — промайнула думка. — Навряд чи. Навіщо ж тоді стріляє? Сподівається затримати? Якщо так, він мене не набагато випередить — яка йому з цього користь? Що ж у нього на думці?»

Ворог досі був на пів милі попереду, але Еверард бачив, як знесилений Вараґанів кінь, хитаючись, ледве перебирає ногами. Патрульний напав на слід не відразу: довелося витратити якийсь час, розпитуючи батраків і пастухів, чи не траплявся їм чоловік із такими й такими прикметами. Та втікач мав лише одного коня й мусив щадити його, щоб не загнати. Коли Еверард узяв слід, треноване око чіпко вхопилося за нього, й темп гонитви зріс.

Відомо було, що Вараґан має з собою лише мушкет. Щойно патрульний з’явився в полі його зору, утікач став доволі щедро витрачати порох і кулі. Проте він швидко перезаряджав і влучно стріляв, що справді трохи затримувало переслідувача. Але ж де він сподівався заховатися у цій пустинній місцевості? Як видавалося, Вараґан прямував до одного певного стрімчака. Ця скеля привертала увагу не лише своєю висотою, але й незвичною формою, скидаючись на замкову башту. Одначе, вона не була фортецею. Якщо Вараґан заховається за нею, Еверард використає бластер, щоб обвалити розтоплене каміння на голову ворога.

Може, утікач не знав, що у патрульного є така зброя? Ні, це неможливо. Авжеж, Вараґан був виродком, але не дурнем.

Еверард опустив криси капелюха й щільніше закутався в пончо, ховаючись від холодного вітру. Поки що не було сенсу діставати бластер, але, немов керуючись якимось інстинктом, його ліва рука потягнулася до крем’яного пістоля й шаблі, що висіли при боці. Цю зброю він носив переважно для того, щоб краще відповідати своєму образові й викликати більше поваги в місцевих жителів, але тяжкість її дивним чином заспокоювала.

Після чергової зупинки й пострілу Вараґан рушив далі вгору, цього разу навіть не затримуючись, щоб перезарядити мушкета. Еверард пустив коня легким чвалом і ще більше скоротив відстань між ними. Він тримався сторожко — не нервував, але постійно був насторожі, готовий відхилитися вбік або ж навіть зістрибнути з коня й сховатися за ним. Але нічого несподіваного не відбувалося, перехід через цю холодну пустку тривав і далі. Може, Вараґан витратив увесь свій порох? «Не втрачай пильності, старий». Чахла альпійська рослинність закінчилася, лише між брилами виднілися зелені жмутки, і копита лунко зацокотіли по каменю.

Вараґан зупинився перед стрімчаком, до якого прямував, і завмер у сідлі, чекаючи на свого переслідувача. Мушкет був у чохлі, а руки втікач поклав на сідельну луку. Його виснажений до краю кінь тремтів і хитався, похиливши голову, а з його боків і гриви крижаний вітер здував клапті піни.

Еверард дістав енергопістолет і попрямував до втікача. Позаду заіржав змінний кінь. Вараґан далі чекав.

За три ярди до нього Еверард зупинився й гукнув темпоральною:

— Меро Вараґан, це Патруль часу! Тебе арештовано!

Чоловік усміхнувся.

— Ви маєте перевагу наді мною, — відказав він несподівано м’яким тоном. — Чи не будете такі люб’язні назвати своє ім’я і походження?

— Е-е… позачасовий агент Менсон Еверард, народжений у Сполучених Штатах Америки близько ста років за плином часу. Та це не стосується справи. Ти вирушаєш зі мною. Залишайся на місці, доки я не викличу часоліт. Попереджаю: один підозріливий рух — і я стрілятиму. Ти надто небезпечний, щоб з тобою панькатися.

Вараґан добродушно усміхнувся.

— Невже? Як багато ви знаєте про мене, агенте Еверарде, — чи думаєте, що знаєте, — щоб виправдати такі жорстокі заходи?

— Ну, коли хтось лупить по мені з мушкета, у мене немає підстав вважати його хорошою людиною.

— А може, мені здалося, що ви розбійник — із тих, які тиняються цими високогір’ями? У якому злочині мене звинувачують?

Еверардова вільна рука зупинилася на півдорозі до кишені, де лежав невеличкий комунікатор. Протягом якоїсь хвилі патрульний, немов зачарований, мружачись від вітру, роздивлявся свого супротивника.

Меро Вараґан сидів рівно, випроставши широкі плечі, і через це здавався вищим, ніж був насправді. Чорне волосся метлялося довкола блідого лиця, білості якого не порушили ні сонце, ні негода. Ані натяку на щетину. Обличчя могло б належати молодому Цезареві, коли б не надто тонкі риси, немов із-під різця скульптора. Очі були великі й зелені, а усміхнені губи — вишнево-червоні. Усе його вбрання, аж до чобіт і плаща, який маяв за плечима, було чорне зі срібною облямівкою, і на тлі схожої на башту скелі він видавався Еверардові подібним до Дракули.

Голос його, одначе, лишався м’яким:

— Ваші колеги, вочевидь, витягнули деяку інформацію з моїх. Дозволю собі припустити, що в дорозі ви тримали з ними зв’язок, а отже, знаєте наші імена й дещо про наше походження…

«Тридцять перше століття. Вигнанці, які опинилися поза законом після невдалої спроби екзальтаціоністів скинути тягар цивілізації, що для них була старіша, ніж доба раннього палеоліту для мене. Перебуваючи при владі, заволоділи машинами часу, їхнє генетичне походження… Ніцше, може, й зрозумів би. Я ж ніколи не зможу».

— …Але що ви знаєте про справжню мету нашого перебування тут?

— Ви збиралися змінити історію, — відказав Еверард. — Ми ледве встигли завадити вам. І тепер перед Патрулем ще багато копіткої роботи, щоб відновити первинний хід подій. Навіщо ви це робили? Як можна бути таким… таким себелюбивим?

— Гадаю, «егоїстичним» — точніше слово, — посміхнувся Вараґан. — Влада еґо, нескута воля… Але поміркуймо. Хіба так уже й погано було б, якби Сімон Болівар заснував у Іспанській Америці справжню імперію замість збориська сварливих держав-наступників? Ця імперія була б просвіченою, прогресивною. Уявіть лишень, скількох страждань і смертей вдалося б уникнути.

— Замовкни! — Еверард відчув, як у ньому закипає гнів. — Тобі не гірше за мене відомо, що це неможливо. Боліварові бракувало людей, бракувало доріг для постачання провіанту, бракувало підтримки. Хоча для багатьох він герой, але багато інших його люто ненавидять, як-от перуанці, коли він відокремив Болівію. На смертному ложі Болівар плакатиме й казатиме, що всі його намагання побудувати стабільне суспільство були тільки спробою «зорати море». Якщо ти мав намір об’єднати бодай частину континенту, тобі слід було вирушити в інше місце на кілька років раніше.

— Справді?

— Атож. Була одна-єдина можливість. Я вивчав ситуацію. У 1821 році Сан-Мартін вів переговори з іспанцями в Перу. Тоді він бавився з ідеєю заснувати монархію під владою когось на кшталт дона Карлоса, брата короля Фердинанда. До складу держави могли б увійти території Болівії та Еквадору, а пізніше, можливо, й Чилі та Аргентини. Такий союз мав би переваги, яких було позбавлене Боліварове внутрішньоматерикове об’єднання. Але навіщо тобі, негіднику, я все це розповідаю? Ти ж мав би й сам добре підготуватися. Хіба щоб довести: я знаю, що ти брешеш…

— Якою ж тоді, на вашу думку, була моя справжня мета?

— Це очевидно. Змусити Болівара погнатися за недосяжним. Окрім того що воїн, він ще й ідеаліст, мрійник. Якщо він переоцінить свої сили, увесь цей регіон порине в хаос, який цілком може поширитися на решту Південної Америки. І тоді тобі й випаде нагода захопити владу!

Вараґан стенув плечима — наче кіт-перевертень.

— Принаймні, — мовив він, — ви мусите визнати, що така імперія мала би певну темну велич.

Зненацька в повітрі з’явився часоліт і завис за двадцять футів над ними. Його пілот посміхнувся й націлив на Еверарда зброю. Сидячи в сідлі, Меро Вараґан помахав рукою самому собі — прибульцеві з іншого часу.

Згодом Еверард так і не зміг достеменно пригадати, як усе сталося. Якимось чином йому вдалося звільнитися від стремен і зіскочити на землю. Пронизливо заіржав кінь, уражений енергетичним розрядом. Запахло димом і палениною. Але не встигла вбита тварина повалитися на землю, як патрульний з-за неї вистрілив у відповідь.

Ворожий часоліт, мабуть, ухилився. Еверард відскочив з-під мертвої туші, не перестаючи стріляти вгору і вбік. Вараґан теж зістрибнув з коня й заховався за скелю. Повітря з тріском розтинали блискавки енергорозрядів. Еверард вільною рукою вихопив з кишені комунікатор і натиснув кнопку екстреного виклику.

Часоліт опустився за скелю. Почувся ляскіт, з яким повітря втягується на спорожніле місце, а відтак вітер доніс різкий запах озону.

З’явилася машина Патруля. Але було запізно. Меро Вараґан уже забрав попереднього себе самого до невідомої точки в просторі-часі.

Важко зітхнувши, Еверард кивнув.

— Атож, — завершив він. — Такий був його план, і він, зараза, спрацював! Дістатися до якогось помітного об’єкта на місцевості й зазначити точний час на годиннику. Таким способом пізніше на своїй світовій лінії він знав, куди й коли треба повернутися, щоб урятувати самого себе.

Подружжя Зорахів неабияк вразила ця розповідь.

— Але ж… але ж така причинно-наслідкова петля… — затинаючись, пробурмотів Хаїм. — Невже він не усвідомлював небезпеки?

— Безперечно, усвідомлював, зокрема й те, що через свої дії взагалі міг перестати існувати, — відповів Еверард. — Та, зрештою, він ладен знищити ціле майбутнє лише для того, щоб замінити його варіантом історії, в якому міг би високо піднестися. Він геть позбавлений страху, відчайдух до самого мозку кісток. Верхівка екзальтаціоністів уся така, це вбудовано в їхні гени.

Патрульний зітхнув.

— Відданість і дружба — це також не їхні чесноти. Вараґан і ті його спільники, яких він покинув, навіть не спробували врятувати тих, кого ми спіймали. Вони просто втекли. «Відтоді» ми чекали на їхню нову появу, і ця витівка в храмі цілком у їхньому дусі. Та, звісно, — знову ж таки через небезпеку часової петлі — я не можу стрибнути у майбутнє й прочитати звіт, який напишу після закінчення цієї справи. Якщо лише «закінчення» буде у справи, а не в мене.

Яель торкнулася його руки.

— Я переконана: ви переможете, Менсе, — сказала вона. — А що сталося далі в Південній Америці?

— У Південній Америці? Щойно Болівар перестав діставати погані поради, підступності яких він не бачив, — щойно це припинилося, Визволитель повернувся до своєї звичної поведінки, — відказав Еверард. — Він уклав мирний договір з Паесом і оголосив загальну амністію. Згодом на його долю випало ще чимало труднощів, але він дав їм раду, уміло й гуманними методами, і зумів захистити як інтереси свого народу, так і його культуру. Коли Болівар помер, від величезного статку, який він успадкував, не лишилося майже нічого, бо за все життя він не взяв для себе жодного сентаво з державних грошей. Чудовий правитель, людство небагато знало таких. Один із них, як я бачу, — Гірам. Але тепер і його правління під загрозою через те, що якийсь чорт знову зірвався з ланцюга.

Коли Еверард вийшов надвір, там на нього, звісна річ, чекав Пум. Хлопчина метнувся йому назустріч.

— Куди мій славетний володар воліє піти сьогодні? — проспівав він. — Дозвольте вашому слузі супроводжувати вас, куди б ви не прямували. Може, володар бажає навідатися до Конора, торговця бурштином?

— Що? — патрульний приголомшено витріщився на хлопчака. — Чого це ти вирішив, що в мене можуть бути якісь справи з… з цією особою?

Пум глянув на свого хазяїна, але йому не вдалося замаскувати шанобливістю хитрий вираз обличчя.

— Хіба мій володар не казав про такий свій намір на Маґоновому кораблі?

— А тобі звідки про це відомо? — гаркнув Еверард.

— Таж я просто розшукав матросів з корабля, завів розмову й витягнув з них те, що вони пам’ятають. Ваш смиренний слуга аж ніяк не хотів вивідувати нічого, що йому не належить знати. Якщо я переступив межу дозволеного, припадаю до ваших ніг і прошу мені пробачити. Я мав на меті лише більше дізнатися про наміри мого пана, щоб поміркувати, як найкраще допомогти йому. — Пум аж сяяв непослабною зухвалістю.

— Он як. Зрозуміло. — Еверард смикнув себе за вус і роззирнувся: їхню розмову ніхто не міг почути. — Що ж, тоді тобі слід знати, що я лише вдавав, ніби прибув до торговця бурштином. Насправді мене привели сюди зовсім інші справи.

«Як ти й сам, либонь, уже здогадався з того, що я попрямував просто до Закарбаала й лишився ночувати в нього», — подумки додав він. Далеко не вперше черговий випадок нагадував йому, що люди будь-якої епохи можуть мати такий самий гострий розум, як і будь-хто з майбутнього.

— О так, авжеж! І, поза жодним сумнівом, справи щонайважливіші. На вустах вашого слуги печать мовчання.

— Ти ж розумієш, що мої наміри жодним чином не ворожі? Сидон і Тир — друзі. Скажімо так: я і ще дехто прагнемо організувати велике спільне діло.

— Щоб збільшити торгівлю з народом мого пана? Але ж тоді вам треба-таки навідатися до вашого земляка Конора, хіба ні?

— Ні! — Еверард усвідомив, що кричить. Угамувавши роздратування, він мовив: — Конор мені не земляк. Принаймні не тою мірою, якою Маґон тобі. У мого народу нема єдиної країни. Певно, ми з Конором один одного навіть не зрозуміємо, бо розмовлятимемо різними мовами.

Найпевніше, так і сталося б. Еверард і без того мав нести чималий багаж знань про Фінікію, щоб іще забивати собі голову інформацією про кельтів. Електронний вчитель підготував його лише до того, щоб — як сподівався патрульний — зійти за кельта серед людей, не знайомих близько з цим народом.

— Ось що у мене на думці, — мовив Еверард. — Сьогодні я хочу лише прогулятися по місту, тимчасом як Закарбаал спробує влаштувати мені аудієнцію в царя. — Він усміхнувся. — І тут, певна річ, я цілком покладаюся на тебе, хлопче.

Пум дзвінко розсміявся й сплеснув у долоні.

— Який же мудрий мій володар! А як надійде вечір, нехай він сам вирішить, чи дістав задоволення й ті знання, що їх він шукає, чи ні. І тоді, можливо, пан у своїй щедрості покладе за доцільне винагородити свого провідника.

Еверард вишкірився.

— Що ж, влаштуй тоді мені першокласну екскурсію.

Пум удавано зніяковів.

— А може, ми спершу зазирнемо на вулицю Кравців? Учора я взяв на себе сміливість замовити там собі нове вбрання, яке вже має бути готове. Ціну його не подужати бідному юнакові, попри ту щедрість, яку вже виявив мій володар, адже, окрім дорогої тканини, мені треба заплатити ще й за швидкість пошиття. Адже хіба личить супутникові такого вельможного володаря ходити в цьому дранті?

Еверард тяжко зітхнув, хоча насправді не мав нічого проти.

— Я бачу, куди ти хилиш. Добре бачу! Не годиться, щоб ти сам купував собі одяг — це принижує мою гідність як твого господаря, еге ж? Що ж, ходімо, і я придбаю тобі багатобарвне вбрання.

Гірам був не надто схожий на більшість своїх підданців. Цар був вищий на зріст, мав світліший колір обличчя, рудувате волосся й бороду, сірі очі й прямий ніс. Зовнішністю він скидався на людей «народів моря» — піратів-переселенців з Криту і Європи, чи навіть з далекої півночі, варварів, що кілька століть тому вчиняли напади на Єгипет і зрештою стали основними предками філістимлян. Менша частина «народів моря» осіла в Лівані й Сирії і породичалася з деякими племенами бедуїнів, які й собі цікавилися мореплавством. Із цього союзу й виникли фінікійці. А кров завойовників досі проявлялася в зовнішності місцевої знаті.

Соломонів палац, яким так хизуватиметься Біблія, буде лише зменшеною подобою тих хоромів, у яких мешкав Гірам. А втім, вбирався цар зазвичай просто: у білий лляний каптан з пурпуровою облямівкою й сандалії з м’якої шкіри. Золота стрічка на голові й масивна каблучка з рубіном правили за ознаки царської влади. Поводився Гірам також просто й невимушено. Середнього віку, він здавався молодшим і був досі сповнений сили й енергії.

Вони сиділи з Еверардом у просторому, вишукано облаштованому покої, що виходив на оточений мурами садок зі ставком, у якому плавали рибки. Килим на підлозі був солом’яний, зате розмальований гарними візерунками. Фрески на тинькованих стінах — робота художника з Вавилону — зображали дерева, квіти й крилатих химер. Між чоловіками стояв низький столик з гебану, інкрустований перламутром. На столі — скляні чаші з нерозведеним вином і тарелі з фруктами, хлібом, сиром, солодощами. Навколішках біля них сиділа вродлива дівчина в прозорому вбранні і перебирала пальцями струни ліри. Трохи віддалік чекали наказів двоє слуг-чоловіків.

— Ти — цілковита загадка, Еборіксе, — пробурмотів Гірам.

— Авжеж. Та в мене й на думці не було приховувати щось від вашої величності, — обережно відповів Еверард. Щоб убити його, охоронцям досить одного царевого слова. Це, щоправда, було малоймовірно: статус гостя священний. Одначе якщо він роздратує царя, уся його справа опиниться під загрозою. — І якщо не можу роз’яснити деякі речі, то лише тому, що мені бракує знань про них. І мені не хотілося б висувати необгрунтовані звинувачення проти будь-кого в разі, якщо моя інформація виявиться хибною.

Гірам склав пальці містком і насупився.

— І все ж ти стверджуєш, що приніс звістку про небезпеку. А це суперечить тому, що ти розповідав іншим людям. Щось не схожий ти на того прямодушного воїна, за якого себе видаєш.

Еверард роблено всміхнувся.

— Моєму велемудрому володареві добре відомо, що неосвічений чужинець із дикого племені не має бути неодмінно дурнем. Я визнаю, що раніше дещо приховував правду. Я мусив… Але ж так звичайно чинить будь-який тирський купець, коли веде перемови. Хіба ні?

Гірам розсміявся й розслабився.

— Кажи далі. Якщо ти й шахрай, то принаймні шахрай потішний.

Психологи Патруля сумлінно попрацювали над Еверардовою байкою. Вона не могла переконати відразу, але цього й не треба було. Ніхто не хотів спонукати царя до поквапних дій, які могли б змінити відому історію. Водночас розповідь мала бути достатньо правдоподібною, щоб Гірам згодився посприяти розслідуванню, заради якого Еверард насправді й прибув сюди.

— Тоді нехай буде тобі відомо, о володарю, що батько мій був вождем племені в гірському краї, який лежить далеко за морем. — Мовилося про Гальштатський регіон в Австрії.

Еборікс розповів про те, що багато кельтів, що разом з «народами моря» вдерлися до Єгипту, після нищівної поразки, якої 1149 року до нашої ери завдав цим протовікінгам Рамзес III, повернулися на батьківщину. Їхні нащадки підтримували сякі-такі зв’язки, переважно через Бурштиновий шлях, з нащадками тих кельтів, що оселилися в Ханаані з дозволу переможного фараона. Однак давні честолюбні прагнення не було забуто: кельтське плем’я завжди мало добру колективну пам’ять. Точилися балачки про нове велике вторгнення в Середземномор’я. Ці мрії набрали сили після того, як до Греції по руїнах Мікенської цивілізації хвиля за хвилею ринули орди варварів, сіючи хаос від Адріатики аж до Анатолії.

Еборіксові стало відомо про шпигунів, які були посланцями від царів філістимлянських міст-держав. Дружелюбність Тира до євреїв не сприяла прихильному ставленню з боку філістимлян, а багатство фінікійців, певна річ, посилювало спокусу. Плани виспівали повільно, нерівномірно, упродовж не одного покоління. Еборікс сам не був певен, як далеко зайшли приготування до того, щоб привести на південь армію кельтських авантюристів.

Він чесно зізнався Гірамові, що сам зі своїми одноплемінниками збирався приєднатися до цього війська. Проте ворожнеча між кланами завершилася поразкою і вбивством його батька. Еборіксові ж ледве вдалося уникнути смерті. Прагнучи помститися, а також поправити свої статки, він вирушив сюди, сподіваючись, що Тир, вдячний за попередження, надасть йому принаймні засоби, щоб винайняти солдат і з їхньою допомогою повернути собі владу.

— Ти не надав мені жодних доказів, — поволі промовив цар. — Нічого, окрім твоїх слів.

Еверард кивнув.

— Мій володар бачить зірко, як Ра, Сокіл Єгипту. Та чи ж не визнав я раніше, що можу помилятися, що насправді може й не бути жодної реальної загрози, а все це — лише метушня й порожня балаканина хвалькуватих мавп? І все ж я закликаю мого володаря, щоб він наказав допильнувати цієї справи якомога ретельніше — зайві заходи безпеки не завадять. І тут можу прислужитися я, ваш покірний слуга. Я знаю не лише свій народ та його звичаї: протягом своїх мандрів я зустрічав багато всіляких племен, побував і в цивілізованих країнах. Я можу взяти цей слід краще за будь-якого вивідувача.

Гірам посмикав себе за бороду.

— Можливо. Така змова мала б охоплювати не лише купку диких горян і філістимлянських можновладців. Тут мусили б діяти люди з багатьох країв… Але чужинці прибувають і відбувають, наче мандрівний вітер. Кому ж до снаги вистежити вітер?

Еверардове серце тенькнуло. Саме до цього він і підводив усю розмову.

— Ваша величносте, я багато міркував над цим, і боги послали мені кілька думок. Мені гадається, що насамперед шукати треба не звичайних торговців, капітанів чи моряків, а чужинців із тих земель, де тиряни бувають рідко або й узагалі не бувають, чужинців, чиї запитання часто не стосуються торгівлі й виходять за межі простої цікавості. Вони прагнутимуть вивідати все і для цього намагатимуться пробратися як до верхів, так і до низів. Чи мій володар не пригадує когось такого?

Гірам похитав головою.

— Ні, нікого, хто поводився б так незвично. А я неодмінно почув би про таких чужинців і захотів би зустрітися з ними. Моїм помічникам добре відомо, що я завжди спраглий до нових знань і свіжих звісток. — Цар видав короткий смішок. — Про це свідчить хоча б те, що я забажав зустрітися з тобою.

Еверард проковтнув своє розчарування. На смак воно виявилося гірким. «Але й не слід було очікувати, що ворог діятиме неприховано тепер, напередодні удару. Вони знають, що Патруль шукатиме їх. Ні, вони провели всю підготовчу роботу, зібрали докладну інформацію про Фінікію та її вразливі місця раніше. Можливо, значно раніше».

— Володарю, — мовив він, — якщо загроза справді існує, то вона зародилася вже давно. Чи смію я просити вашу величність подумати ще раз? Цар у своїй безмежній мудрості може пригадати щось із років давноминулих.

Гірам опустив погляд і замислився. Еверардову шкіру поколював піт. Патрульний насилу змусив себе сидіти нерухомо. Нарешті він почув м’який голос:

— Що ж, наприкінці правління мого славетного батька, царя Абібаала, протягом якогось часу в нього справді гостювали чужоземці, про яких ішов чималий поголос. Вони прибули з країни, про яку ми нічого не знали… Шукачі мудрості з Далекого Сходу, так вони казали про себе… Як же звалася їхня країна? Шиан? Ні, мабуть, ні. — Гірам зітхнув. — Спогади тьмяніють. А надто спогади про те, що тобі самому лише розповідали.

— То мій володар сам з ними не зустрічався?

— Ні, мене тоді не було в Тирі. Протягом кількох років я подорожував нашими віддаленими землями та чужими краями, готував себе до трону. А тепер Абібаал спить разом зі своїми прабатьками. Як, боюся, і майже всі, хто міг бачити цих людей.

Еверард стримав зітхання й спробував розслабитися. Слід був туманний, непевний, але це був слід. На що ж інше він очікував? Що ворог залишить про себе згадку, викарбувану в камені?

Тут ніхто не вів щоденників і не зберігав листів, ніхто не нумерував років, як то робитимуть пізніші цивілізації. Годі було дізнатися достеменно, коли Абібаал приймав своїх охочих до знань гостей. Добре, якщо поталанить відшукати одного чи двох, хто пам’ятатиме їх як слід. Гірам правив уже два десятиліття, а тривалість життя тоді була не надто довгою.

«І, попри це, треба спробувати. Це одна-єдина зачіпка, яка в мене є. Якщо, звісно, вона не хибна. Це могли бути правдиві дослідники, як-от сучасники фінікійців з Китаю династії Чжоу».[109]

Еверард кахикнув.

— Чи подарує мій володар дозвіл своєму слузі порозпитувати в палаці й у місті? Мені гадається, що простолюд вільніше почуватиметься з таким простим чоловіком, як я, і говоритиме відвертіше, ніж скутий святобливим трепетом перед вашою величністю.

Гірам усміхнувся.

— Як для «простого» чоловіка, Еборіксе, ти надто меткий на язик. Одначе… гаразд, ти можеш спробувати. Тим часом погостюй у мене разом зі своїм юним пахолком, якого я помітив зовні. Ми ще з тобою побесідуємо. Хай що, а бесідник ти неабиякий.

Коли споночіло, хлопчик-служка провів Еверарда й Пума до їхніх покоїв.

— Благородний гість їстиме з начальниками сторожі й іншими службовцями рівноважного становища, — запобігливим тоном пояснив служка. — Його супутника радо вітатимуть за столом для вільнонароджених слуг. Якщо забажаєте будь-чого, досить лише повідомити старшого слугу або домоврядника: щедрість його величності не має меж.

Еверард вирішив надміру не випробовувати цю щедрість. Двірський люд більше переймався своїм суспільним статусом, ніж звичайні тиряни, — що, поза сумнівом, посилювалося присутністю багатьох рабів, — але Гірам, мабуть, не цурався ощадливості.

Утім, коли патрульний зайшов до своєї кімнати, то виявив, що цар — турботливий господар. Мабуть, Гірам дав вказівки після їхньої бесіди, поки гостям показували палац і частували їх легкою вечерею.

У просторому, добре опорядкованому покої горіло кілька світильників. Вікно з віконницями виходило на подвір’я, де росли квіти й гранатові дерева. Двері були масивні, дерев’яні, на бронзових завісах. Ще одні відкривалися в суміжну комірку, де місця вистачало на солом’яну підстилку і нічний горщик, — там мав спати Пум.

Еверард зупинився. М’яке світло падало на килим, завіси, стіл, стільці, кедрову скриню, подвійне ліжко. Тіні ворухнулися: молода дівчина підвелася й стала навколішки.

— Чи панові потрібно ще чогось? — запитав служка. — Коли ні, дозвольте недостойному побажати вам доброї ночі.

Він уклонився й покинув їх.

У Пума зі свистом вихопилося зітхання.

— Яка ж красуня, володарю!

Еверардові щоки спалахнули.

— Угу. І тобі на добраніч, хлопче.

— Вельможний володарю…

— На добраніч, я сказав.

Пум закотив очі до стелі, підкреслено знизав плечима й поплентався до своєї комірчини. Двері за ним захряснулися.

— Устань, голубко, — тихо промовив Еверард. — Не бійся. Я тебе не скривджу.

Дівчина послухалась і підвелася, склавши руки на грудях і смиренно опустивши голову. Вона була висока, як для цієї доби, струнка, гарна станом. Крізь тоненьке плаття просвічувалася світла шкіра. Рудувато-брунатне волосся було вільно зібране на потилиці. Мало не ніяковіючи, патрульний торкнувся пальцем її підборіддя. Дівчина звела личко, і Еверард побачив перед собою блакитні очі, кирпатенький ніс, повні губи й звабливий розсип ластовиння.

— Хто ти? — запитав він. Горло йому перехопило наче обручем.

— Ваша служниця, яку прислали, щоб подбати про вас, пане. — Вона говорила зі співучим іноземним акцентом. — Чого ви бажаєте?

— Я… я запитав, хто ти. Твоє ім’я, твій народ.

— Тут мене називають Плешті, пане.

— Тому що не можуть вимовити твоє справжнє ім’я. Ладен побожитися, що це так. Не можуть або навіть не намагаються. То як тебе звати насправді?

Дівчина сковтнула слину, в очах її зблиснули сльози.

— Колись мене звали Бронвен, — прошепотіла вона.

Еверард кивнув, немовби сам до себе. Розглянувшись, він побачив на столі глечики з вином і водою, вазу з фруктами й чашу. Патрульний узяв дівчину за руку, маленьку й ніжну.

— Сядьмо, — запропонував він. — Почастуймося, пізнаймо одне одного краще. Ми можемо пити вдвох з тої он чаші.

Дівчина затремтіла й сахнулася від нього. Смуток знову торкнувся його, але Еверард змусив себе всміхнутися.

— Не лякайся, Бронвен. Я не збираюся тебе кривдити. Я лише хочу, щоб ми потоваришували. Бачиш-но, люба, мені здається, що ми з тобою одноплеменці.

Дівчина втамувала схлипування, випростала плечі й натужно ковтнула.

— Мій володар подібний до б-бога у своїй доброті. Як я зможу віддячити йому?

Еверард підвів її до столу, посадив, налив вина. Невдовзі Бронвен уже розповідала свою історію.

Усе було цілком звично. Хоча її уявлення про географію були туманні, патрульний дійшов висновку, що дівчина належала до котрогось із кельтських племен, яке мігрувало на південь зі своєї прабатьківщини на Дунаї. Бронвен зростала в селищі на північному березі Адріатичного моря, а батько її був заможний поселянин — якщо примітивні набутки бронзової доби можна вважати багатством.

Вона не рахувала дні народження «до», ні роки неволі «після», але Еверард вирішив, що їй мало бути близько тринадцяти, коли років десять тому прибули тиряни. Вони припливли на одному кораблі, сміливо просуваючись на північ у пошуках нових можливостей для торгівлі. Фінікійці стали табором на березі й узялися на мигах торгувати. Очевидно, зрештою вони вирішили, що сюди немає за чим вертатися, бо, коли відпливали, то забрали із собою кількох дітей, які прийшли до корабля подивитися на дивовижних чужинців. Серед них була й Бронвен.

Тиряни не ґвалтували полонянок, до них, як і до чоловіків-рабів, ставилися без зайвої жорстокості. Незайманка в доброму стані коштувала на невільничому ринку надто великі гроші. Еверард мусив визнати, що навіть не міг назвати моряків лиходіями. Вони просто вчинили те, що вважалося природною річчю в стародавньому світі, та й ще протягом тривалого відтинку історії.

Зважаючи на обставини, Бронвен, можна сказати, пощастило. Її придбали для царського палацу — не для гарему (хоча цар кілька разів і навідував її, так би мовити, неофіційно), а для того, щоб Гірам давав її до користання тим своїм гостям, яким виявляв особливу прихильність. Чоловіки рідко були з нею навмисно жорстокими. Однак її ніколи не полишав біль — біль, спричинений становищем невільниці серед чужинців.

А ще тривогою за своїх дітей. За роки неволі Бронвен народила чотирьох, двоє з них померли ще немовлятами — не так уже й погано, особливо коли взяти до уваги, що вони не забрали в неї багато сил і здоров’я. Двійко, що вижили, були досі малі. Дівчинка, коли досягне статевої дійшлості, мабуть, також стане наложницею, якщо тільки її не віддадуть до борделю. (Рабині не проходили ритуалу позбавлення цноти в храмі. Кому яке діло до їхньої долі?) Хлопчика, коли він дійде віку, ймовірно, каструють: вихований при дворі, він буде вдалою кандидатурою на євнуха.

Що ж до Бронвен, то коли її врода змарніє, жінку приставлять до роботи. А що вона не навчена ніякому ремеслу, як-от ткацтво, то найпевніше закінчить посудомийницею або мукомелею.

Усе це Еверардові довелося витягати з неї маленькими шматочками, одну прикру подробицю за іншою. Дівчина не бідкалася, не благала про допомогу. Така була її доля, і край. Американцеві пригадалися слова, які за кілька століть Фукідід напише про трагічний воєнний похід афінян, останні учасники якого доживали днів у копальнях Сицилії: «Чоловіки зробили те, що могли, і тепер зносили те, що мусили знести».

Жінок це теж стосується. Особливо жінок. Еверард замислився, чи в нього знайшлося б стільки мужності, як у Бронвен. Навряд чи.

Про себе патрульний розповів небагато. Ледве він уникнув зустрічі з одним представником кельтського племені, як йому накинули, так би мовити, іншого, і Еверард відчував, що краще тримати язика на припоні.

Однак, врешті-решт, Бронвен глянула на нього, розпашіла, і сказала, злегка плутаючи захмелілим язиком:

— Ох, Еборіксе… — Решти він не зумів розібрати.

— Боюся, моя говірка занадто відрізняється від твоєї, голубко, — відказав він.

Дівчина перейшла на фінікійську:

— Еборіксе, це так великодушно з боку Ашерат, що вона привела мене до тебе, хай скільки часу вона дарує нам. Це так прекрасно. А тепер, милий володарю, дозволь твоїй служниці дати й тобі трохи втіхи…

Вона підвелася, обійшла столик і сіла йому на коліна, тепла, м’яка.

Еверард уже встиг порадитися зі своїм сумлінням. Якщо він не зробить того, що від нього очікують, цар про це неодмінно довідається. Гірам може сприйняти це за образу або ж замислитися, що не так з його гостем. Бронвен буде збентежена, теж образиться і, може, навіть матиме через нього неприємності. А крім того, вона вродлива, а Еверард так давно не мав жінки. Бідолашну Сараї навряд чи слід брати до уваги.

І він пригорнув Бронвен до себе.

Розумна, спостережлива, чутлива, вона чудово знала, як задовольнити чоловікові бажання. Патрульний не сподівався більш як на один раз, але вона змінила його наміри, і то неодноразово. Схоже, її пристрасть також не була удаваною. Мабуть, Еверард був першим чоловіком, який намагався задовольнити і її бажання. Після другого заходу вона уривчасто прошепотіла йому на вухо:

— Я… не народжувала… ось уже три роки. Я так молю богиню, щоб вона відкрила моє лоно для тебе, Еборіксе, о Еборіксе…

Він не став нагадувати їй, що кожна її дитина також буде рабом або рабинею.

А перш ніж заснути, Бронвен пробурмотіла ще дещо. Еверард подумав, що ці слова, може, й не злетіли б з її губ, якби свідомість дівчини не була вже затьмарена сном.

— Сьогодні ми були однією плоттю, мій володарю, і, сподіваюся, будемо ще не раз. Та знай: мені відомо, що ми не одноплеменці.

— Що?

Його пройняв крижаний холод. Він рвучко сів.

Бронвен пригорнулася до нього.

— Лягай, серденько. Ніколи-ніколи я не викажу тебе. Але… Я доволі добре пам’ятаю рідний дім, пам’ятаю багато дрібниць, і не вірю, що гірські кельти так відрізняються від кельтів, які живуть біля моря… Та не хвилюйся, твоя таємниця в безпеці. Чому це Бронвен, Браннохова донька, мала б зрадити єдину людину, яка за ці роки виявила про неї турботу? Спи, мій таємничий коханий, спи солодко в моїх обіймах.

На світанку, раз по раз перепрошуючи й лестячи, Еверарда розбудив слуга й повів його до гарячої купелі. Мило з’явиться лише в майбутньому, але губка й пемза відтерли шкіру від бруду, а потім слуга зробив йому масаж, натерши тіло ароматичними оліями, і вправно поголив. Відтак Еверард долучився до начальників сторожі на скромний сніданок і жваву бесіду.

— Я сьогодні маю вільний від служби день, — мовив один із чоловіків. — Ми могли б переправитися до Усу, і я показав би тобі місто. Що скажеш, друже Еборіксе? А пізніше, якщо ще не стемніє, можна проїхатися за міські мури.

Еверард не був певен, малась на увазі спина віслюка чи швидша, але менш зручна бойова колісниця. Коні на ту пору були здебільшого тягловими тваринами, надто цінними, щоб їздити на них верхи, окрім як у битві чи під час пишних процесій.

— Дуже дякую, — відказав патрульний. — Та спершу я маю побачитися з жінкою на ім’я Сараї. Вона домоврядникова помічниця.

Військовик здійняв брови.

— Отакої, — посміхнувся він. — То ви, північани, надаєте перевагу нечупарним служницям перед царевими вибраницями?

«Це не палац, а якесь село з пліткарями, — подумав Еверард. — Треба негайно відновити свою репутацію». Він випростався, скинув холодним поглядом через стіл і процідив крізь зуби:

— Я тут на веління царя, щоб провадити розслідування, суть якого сторонніх не стосується. Це тобі зрозуміло, хлопче?

— Авжеж, авжеж! Я лише пожартував, вельможний володарю. Зачекайте, я розшукаю когось, хто знає, де вона. — І чоловік підвівся з-за столу.

Еверарда провели до суміжної з їдальнею кімнати, де він лишився сам на кілька хвилин, протягом яких розмірковував над чуттям, яке підказувало йому, що треба поспішати. Теоретично він мав стільки часу, скільки потрібно: завжди можна повернутися назад у часі, слід лише потурбуватися, щоб його ніколи не побачили поруч із самим собою. На практиці ж це був ризик, прийнятний лише в крайньому разі. Окрім того, що створювалася причинно-наслідкова петля, яка могла вийти з-під контролю, існувала небезпека змінити щось у звичному ході подій. Що тривалішою і заплутанішою ставала операція, то більше зростала ймовірність такої зміни. До того ж патрульному не давало спокою цілком природне бажання якомога швидше покінчити зі своєю роботою і надійно закріпити існування світу, який породив його.

Присадкувата постать розсунула дверне запинало. Перед Еверардом на коліна опустилася Сараї.

— Ваша обожнювачка чекає на повеління свого володаря, — мовила вона злегка тремтливим голосом.

— Підведися, — відказав Еверард. — І не хвилюйся. Я лише хочу поставити тобі кілька запитань.

Вона закліпала віями і спаленіла аж до кінчика свого довгого носа.

— Хай чого забажає мій володар, та, що завдячує йому так багато, докладе всіх зусиль, щоб задовольнити його волю.

Еверард зрозумів, що дівчина не плазує перед ним і не кокетує. Не напрошується й не чекає від нього нічого. Принісши свою жертву богині, кожна благочестива фінікійка далі вважалася цнотливою. Сараї просто почувала до нього щиру, боязку вдячність. Еверарда це зворушило.

— Не хвилюйся, — повторив він. — Нехай нічого не перешкоджає твоїм думкам. На цареве доручення я шукаю відомості про людей, які гостювали в його батька, наприкінці правління славного Абібаала.

Очі дівчини розширилися.

— Пане, але ж я тоді тільки-тільки народилася.

— Я знаю. А як щодо решти слуг? Ти мусиш їх усіх знати. Може, серед них ще лишилися ті, хто служив у той час. Ти могла би порозпитувати серед них?

Сараї на знак покори торкнулася брів, губ і грудей.

— Якщо такою є воля мого пана…

Еверард переказав їй ту дещицю, яку знав сам. Сараї стурбовано замислилася.

— Боюся… боюся, з цього не буде пуття, — мовила вона. — Мій володар мусить розуміти, як багато важить для нас прибуття іноземців. Якби з’явився хтось такий незвичний, то слуги б говорили про це до кінця своїх днів. — Вона невесело всміхнулася. — Зрештою, у нас, тих, хто служить у палаці, не так вже й багато новин. Ми знову й знову пережовуємо старі плітки. Думаю, якби серед слуг хтось пам’ятав цих чужинців, я б уже почула про них.

Еверард подумки вилаявся кількома мовами. «Схоже, щоб щось винюхати, доведеться самому повертатися на двадцять з гаком років назад до Усу. Дарма що існує значна небезпека: ворог може виявити мою машину часу й насторожитися або навіть убити мене».

— Ну, — здавленим голосом мовив він, — ти все ж порозпитуй, гаразд? Якщо нічого не дізнаєшся, це не буде твоя провина.

— Ні, — зітхнула вона, — але це буде мій смуток, ласкавий володарю.

І, перш ніж піти, вона ще раз опустилася перед ним навколішки.

Еверард приєднався до свого нового знайомого. Патрульний не надто сподівався, що знайде сьогодні на материку якусь зачіпку, але прогулянка принаймні мала б зняти напругу.

Коли вони повернулися на острів, сонце вже сідало. Над морем слався тонкий серпанок, і в розсіяному світлі високі тирські мури здавалися золотими, майже нереальними — немов ельфійський замок, який щомиті може щезнути в небуття. Опинившись на березі, Еверард побачив, що більшість мешканців міста вже розійшлися по домівках. Військовий попрощався з ним і пішов до своєї родини, а патрульний вирушив до палацу вулицями, які після денної метушні здавалися примарними.

Біля палацової брами стояла темна постать, на яку вартові не зважали. Утім, коли наблизився Еверард, вони схопилися на ноги і здійняли списи, готуючись перевіряти, хто йде. Тут іще й не думали про те, щоб стояти «струнко» на варті. Жіноча постать поквапилася до Еверарда. Коли вона схилила коліно, патрульний упізнав Сараї.

Серце в нього підстрибнуло.

— Що таке? — вихопилося в нього.

— Володарю, я майже весь день чекала на ваше повернення, бо мені здалося, що вам хотілося б почути від мене новини.

Вона, мабуть, передала комусь свої палацові обов’язки й чекала його година за годиною на розжареній вулиці.

— Ти… ти щось дізналася?

— Може бути, володарю. А може, це лише нічого не варта дрібниця. Хотіла б я, щоб це було щось важливе.

— Та кажи вже! Заради… заради Мелькарта!

— Заради вас, володарю, заради вас, адже це ви попросили про послугу у вашої служниці. — Сараї вдихнула. Вона подивилася Еверардові в очі й більше не відводила погляду. Голос її зміцнів, зробився діловим: — Як я й боялася, ніхто зі старих слуг не мав потрібних володарю відомостей. Вони або ще не служили, або якщо й служили, то не в палаці, а деінде — на полях, у літній резиденції чи ще десь. Двоє чи троє сказали, що колись начебто щось таке чули, але не змогли пригадати нічого, окрім того, що мені вже розповідав володар. Мене взяв розпач, аж тут мені спало на думку податися до святині Ашерат. Я помолилася богині й попрохала виявити ласку до мого володаря, який служив їй через мене, тоді як жоден інший чоловік не хотів цього робити протягом довгого часу. І, о диво! Богиня — хвала їй — відгукнулася! Я пригадала, що підконюший на ім’я Джантін-гаму має батька, який ще живий і який раніше працював у палаці. Я розшукала Джантін-гаму, він відвів мене до Бомількара — і справді: Бомількар може розповісти про тих чужинців.

— То це ж… це ж чудово! — вигукнув Еверард. — Якби не ти, я сам би цього ніколи не дізнався!

— Тепер я молюся, щоб Бомількар справді допоміг моєму володарю, — тихо промовила вона, — тому, хто був такий ласкавий до негарної жінки з гір. Ходімо, я відведу вас.

Як шанобливий син, Джантін-гаму виділив своєму батькові окремий куток в однокімнатному помешканні, де жив разом із дружиною і двома дітьми, які ще залежали від батьків. Світло єдиного каганця вихоплювало з-поміж чудернацьких тіней солом’яні матраци, ослінчики, глиняні глечики, жарівню — вбоге хатнє начиння. Жінка приготувала їжу в спільній з іншими мешканцями кухні, потім принесла її сюди. У кімнаті стояла задуха, повітря було немов масне. Уся родина сиділа навпочіпки, спостерігаючи, як Еверард розпитує Бомількара.

Старий був геть безволосий, окрім кількох білих пелехів бороди, беззубий, напівглухий, покручений і покорчений артритом, з молочно-білими від катаракти очима. (Років йому мало бути близько шістдесяти. Ото була б несподіванка для всіх тих прихильників повернення до природи в Америці двадцятого століття!) Старий сидів на ослоні, згорбившись, стискаючи немічними руками ціпок. Проте голова в нього працювала добре, а розум намагався вихопитися назовні з тої руїни, в якій був ув’язнений, — наче рослина, що пнеться до сонця.

— Еге ж, еге ж, я бачу їх перед собою так добре, наче це було вчора. Якби ж то я так пам’ятав те, що справді сталося вчора… Хоча нічого й не сталося, тепер нічого більше не стається… Семеро їх було, вони сказали, що припливли з хеттського узбережжя. Ну, а молодому Матінбаалові стало цікаво, авжеж, то він і спустився до порту й порозпитував, але так і не знайшов капітана, який привіз цих людей. Що ж, може, то був корабель, який відразу поплив далі, до Філістії або Єгипту… Себе вони називали «Сінім»[110], казали, що прибули з країв сонячного сходу за тисячі й тисячі ліг звідси, щоб привезти назад своєму цареві розповідь про світ. Розмовляли вони фінікійською досить добре, хоч і з чужинським притиском, якого я ніколи не чув… Були вищі, ніж наші люди, добре збудовані; ходили, наче дикі кішки, поводилися так само закрадливо і, гадаю, були такі самі небезпечні, якщо їх роздратувати. Борід не мали. Не тому, що голили їх: обличчя їхні були безволосі, як у жінок. Але євнухами не були: дівкам, яких приставили до них, скоро понадувало животи, хе-хе. Очі мали світлі, а шкіру — білішу навіть, ніж у золотоволосих ахейців, а ось їхнє волосся було пряме й чорне, як вороняче крило… Було в них щось непевне, щось чаклунське, і я чув розповіді про химерні речі, які вони показували цареві. Хай там як, але кривди вони нікому не чинили, тільки розпитували багато, еге ж, розпитували про кожну дрібничку в Усу, про плани забудови Тира. Царя вони прихилили до себе, той наказав, щоб їх пускали всюди — чи то до святилища, чи то до будинку торговця — і розказували всі найпотаємніші секрети… Згодом я часто замислювався, чи не це накликало на їхні голови гнів богів.

«Чорт! — пройняла Еверарда навальна думка. — Це майже напевне вони, мої вороги. Авжеж, вони, екзальтаціоністи, Вараґанова банда. „Сінім“ — китайці? Оманний маневр у разі, якщо Патруль візьме їхній слід? Ні, думаю, ні. Мабуть, вони просто використали цю назву, щоб мати для Абібаала та його двору готову історію. Вони ж навіть не потурбувалися приховати свою появу. Як і в Південній Америці, Вараґан, мабуть, був певен, що перехитрує тугодумів з Патруля. Так воно, може, й сталося б, якби не Сараї. Хоча я поки ще недалеко просунувся по сліду».

— А що з ними сталося? — запитав він.

— Сумна історія, — зітхнув старий, — якщо тільки це не було карою за якийсь їхній хибний учинок, як-то проникнення до найбільшої святині храму. — Бомількар прицмокнув язиком і похитав головою. — За кілька тижнів вони попросили дозволу покинути Тир. Наближалася зима, більшість кораблів уже не ходили, але чужинці не послухалися ради й переконали одного відчайдушного капітана за велику плату відвезти їх на Кіпр. Я сам пішов на пристань, щоб подивитися, як вони відпливають, авжеж пішов. День був холодний, вітряний. По небу бігли важкі хмари, а я дивився, як корабель зменшується вдалині, аж доки він геть не зник у тумані. Дорогою назад щось змусило мене зайти до храму Таніт і наповнити світильник олією — не за них, розумієте, а за всіх бідолашних моряків, на чиїх плечах лежить добробут Тира.

Еверард ледве стримав себе, щоб не струснути спорохніле тіло старого.

— А потім? Що сталося потім?

— Передчуття мене не зрадило. Мої передчуття ніколи мене не зраджують, еге ж, Джантін-гаму? Ніколи. Мені слід було стати жерцем, але надто вже багато хлопчаків намагалося зайняти ті кілька вільних місць служок, які були… Ага, так. Того дня знявся шторм. Корабель пішов на дно. Ніхто не врятувався. Я чув про це, авжеж чув, бо всіх нас, видима річ, цікавило, що сталося з чужинцями. На скелі, туди, де тепер стоїть наше місто, викинуло носову фігуру корабля і ще якісь його уламки.

— Але… стривай-но, старче… ти впевнений, що всі потонули?

— Ну, побожитися — не побожусь. Думаю, хтось і міг вчепитися за дошку, його так само могло винести на берег деінде, він міг непомічений добутися додому. Кого в палаці хвилює доля звичайного моряка? Але корабель затонув — це точно. І ті чужинці, бо ж якби вони повернулися, ми про це довідалися б, еге ж?

Еверард гарячково розмірковував: «Зловмисники могли прибути сюди просто на машині часу. Бази Патруля з приладами, які могли б їх виявити, тоді ще навіть не було. (Ми не здатні забезпечити патрульними кожну мить кожного тисячоліття людської історії. Найкраще, що ми можемо зробити, — це за потреби посилати агентів уперед і назад зі станцій, які маємо, у межах одного округу.) Проте якщо ці негідники не хотіли спричинити сенсації, яка б надовго запам’яталася, то мусили відбути з Тира способом, звичним у той час — чи то морем, чи то суходолом. Але перш ніж відплисти, вони, певна річ, перевірили, якою буде погода. Не надто міцні, судна тої доби майже ніколи не плавали взимку. А може, це все-таки хибний слід? Може, Бомількарова пам’ять не така ясна, як стверджує старий? Може, ці відвідувачі прибули з котроїсь із тих випадкових і недовговічних маленьких держав, які історія і археологія згодом просто випустять з уваги, а науковці, що подорожують у часі, відкриватимуть їх здебільшого випадково? До прикладу, це могло бути якесь загублене в Анатолійських горах місто-держава, що перейняло знання від хеттів і представники знаті якого одружувалися тільки поміж себе, що призвело до характерної зовнішності… З іншого боку, звісно, кораблетроща може бути способом заплутати сліди. І це пояснює, чому ворожі агенти навіть не потурбувалися змінити зовнішність, щоб виглядати схожими на китайців. Як же це все з’ясувати, перш ніж Тир вибухне?»

— Коли це сталося, Бомількаре? — якомога м’якше запитав Еверард.

— Та кажу ж тобі, — відповів старий, — за правління царя Абібаала, коли я служив у його палаці в Усу.

Еверард гостро відчував дратівливу присутність родини Бомількара. Їхні очі були прикуті до нього. Він чув їхнє дихання. Каганець згасав, тіні густішали, швидко почало холодати.

— Чи не міг би ти сказати точніше? — допитувався патрульний. — Ти не пам’ятаєш, який саме рік Абібаалового правління це був?

— Ні. Ні, не пам’ятаю. І якихось прикметних подій теж не пригадую. Ось хай лише подумаю… Коли ж це сталося? Два чи три роки по тому, як капітан Рібаді привіз ті незліченні скарби з… з… куди ж це він плавав? Кудись за Таршиш[111]… Ні, напевно, пізніше… Моя перша дружина померла під час пологів невдовзі після відбуття тих чужинців, це я пам’ятаю. Минуло кілька років, перш ніж я зміг влаштувати другий шлюб, а доти довелося перебуватися з повіями, хе-хе… — Зненацька, як то властиво старечому віку, Бомількарів настрій змінився. З очей чоловіка потекли сльози. — І моя друга дружина, моя Батбаал, теж померла, від лихоманки… Геть утратила тяму, не впізнавала мене… Не мордуйте мене, мій володарю, не мордуйте, лишіть мене у спокої і пітьмі, і нехай боги благословлять вас.

«Більше я тут нічого не дізнаюся. Та й чи дізнався щось?»

Перш ніж піти, Еверард лишив Джантін-гаму шматок металу, завдяки якому його сім’я зможе собі щось придбати. Кілька переваг стародавній світ таки мав над двадцятим століттям: тут принаймні не було податків на прибуток і на подарунки.

Еверард повернувся до палацу, коли після заходу сонця минуло вже кілька годин. За місцевими мірками час був пізній. Вартові піднесли скіпки, мружачись, розглядали його, потім покликали старшого. Зрештою Еборікса впізнали й пропустили з вибаченнями. Вартовим був приємніший його доброзичливий сміх, ніж якби він дав їм щедрі чайові.

Хоча насправді Еверардові було геть не до сміху. Стиснувши губи, він пройшов за слугою, що ніс світильник, до свого покою.

Бронвен спала на ліжку. Догоряв самотній вогник. Еверард роздягнувся й хвилини дві-три стояв, дивлячись у миготливій сутіні на дівчину Розпущене волосся жевріло, розкинувшись по подушці. Рука поверх укривала, не затуляла оголені молоді перса. Однак дивився Еверард на її лице. Який же невинний, дитячий, вразливий вигляд вона мала навіть тепер, після всього того лиха, якого зазнала.

«Якби тільки… Ні. Поки що ми, можливо, трохи закохані. Але це не триватиме довго: ми не зможемо бути разом душею, хіба що лише тілом. Надто багато століть роз’єднують нас. Але що ж буде з нею?»

Еверард опустився на ліжко, маючи намір просто заснути, та Бронвен прокинулася. Раби швидко вчаться спати сторожко. Дівчина вся аж розквітла втіхою.

— Мій володарю! Вітаю тебе, стократ вітаю!

Вони обійнялися. Проте Еверардові захотілося порозмовляти з нею.

— Як минув твій день? — прошепотів він, притискаючи губи до теплого місця за вушком.

— Що? Я… о володарю… — Вона вочевидь не сподівалася такого запитання. — Мій день минув добре, певна річ, бо твої солодкі чари не закінчувалися. Ми довго теревенили з твоїм слугою Пуммаїрамом. — Вона засміялася. — Чарівний проноза, еге ж? Деякі його запитання були аж надто влучні, але не бійся, мій володарю: я відмовилася відповідати на них, і він одразу відступився. Пізніше я пішла з покою, сказала слугам, де мене можна буде знайти, якщо мій володар повернеться, і другу половину дня провела в дитячій кімнаті з моїми дітьми. Вони такі милі. — Вона не наважилася запитати, чи не хотів би він їх побачити.

— Гм. — Одна думка муляла Еверардові. — А що весь цей час робив Пум?

«Не уявляю, щоб цей вертихвіст просидів сиднем цілісінький день».

— Мені це невідомо. Я, щоправда, бачила його двічі в палацових коридорах, але подумала, що він виконує доручення, які лишив йому мій володар… Володарю?

Стурбована, Бронвен сіла в ліжку, коли Еверард кинувся до Пумової комірки й розчахнув двері. Хлопця всередині не було. Куди ж у біса він подівся?

Можливо, нічого й не сталося. Однак слуга, який вскочив у халепу, міг завдати чималих прикрощів своєму хазяїнові. Еверард стояв на холодній підлозі, поринувши у похмурі думки, коли відчув, як жіночі руки обвили його стан. Бронвен притулилися щокою до його спини й проворкотіла:

— Мій володар дуже втомився? Якщо так, дозволь твоїй служниці заспівати тобі колискову її батьківщини. Якщо ж ні…

«А біс із ними, цими тривогами! Зачекають». І, викинувши з голови неспокійні думки, він обернувся до Бронвен.

Коли Еверард прокинувся, хлопця досі не було. Обережні розпитування виявили, що напередодні Пум провів не одну годину, розмовляючи з багатьма слугами. Всі вони казали, що хлопчина допитливий і цікавий. Потім він кудись повіявся, і відтоді ніхто його більше не бачив.

«Мабуть, знудився і гайнув розтринькувати свою платню по пивничках і борделях. Шкода. Хоч і шалапут, та мені він здався гідним довіри. Я навіть думав зробити для нього щось, що дало б йому шанс на краще життя. Ну й нехай. Мені й без нього є про що турбуватися».

Попередивши, що його не буде, Еверард пішов у місто. Коли слуга впустив його до Закарбаалового будинку, назустріч вийшла Яель Зорах. Фінікійські сукня й зачіска дуже їй личили, але патрульний був надто заклопотаний, щоб помітити це. На обличчі жінки малювалася така сама напруга.

— Сюди, — незвично коротко мовила вона й повела його до внутрішніх покоїв.

Її чоловік розмовляв за столом з незнайомцем, який мав грубуваті риси обличчя й густу бороду. Його вбрання помітно відрізнялося від місцевого чоловічого одягу.

— Менсе! — вигукнув Хаїм. — Як добре, що ви прийшли! Я вже гадав, чи не послати по вас. — Він перейшов на темпоральну мову. — Дозвольте представити вам Епсилона Кортена, очільника єрусалимської бази. Пане Кортене, це Менсон Еверард, позачасовий агент.

Чоловік по-військовому рвучко звівся й чітко відсалютував.

— Це честь для мене, сер, — привітався він.

Втім, його ранг був не набагато нижчий за Еверардів. Кортен відповідав за міжчасову активність на єврейських землях у період між народженням Давида й падінням Юдейського царства. Тир, може, і був важливіший для історії в довгостроковому плані, та йому ніколи не привернути й десятої частини тих відвідувачів з майбутнього, що прибували до Єрусалима та його околиць. З того, яку посаду обіймав Кортен, Еверард миттю зрозумів, що це і людина дії, і неабиякий науковець.

— Я звелю Ганаї принести щось перекусити, а потім накажу прислузі не заходити сюди й нікого не пускати, — запропонувала Яель.

Ці кілька хвилин Еверард і Кортен використали, щоб познайомитися. Останній народився в двадцять дев’ятому столітті в Новій Ідумеї на Марсі. Хоч він і не вихвалявся, та з його розповіді Еверард зрозумів, що рекрутерів Патруля зацікавив Кортенів комп’ютерний аналіз ранніх семітських текстів, а також подвиги під час Другої астероїдної війни. Кортена перевірили, запропонували пройти тестування, яке показало його придатність до служби, повідомили про існування Патруля, прийняли до своїх лав, де він засвоїв потрібні навички, — звична процедура. Незвичними були вимоги до його роботи, значною мірою навіть вищі, ніж до Еверардової.

— Ви ж розумієте, що ситуація ця особливо тривожна для мого відділення, — промовив він, коли всі четверо, усамітнившись, розсілися за столом. — Якщо Тир буде зруйнований, за кілька десятиліть у Європі з’являться перші помітні наслідки, у решті світу — за кілька століть, а в обох Америках чи Австралазії — навіть тисячоліть. А ось для Соломонового царства катастрофа настане негайно. Без Гірамової підтримки та його авторитету Соломон, найпевніше, не зможе довго втримувати свої племена разом. Філістимляни ж, без Тира, що стримував їх, не баритимуться з відплатою євреям. Віра в єдиного бога Ягве, юдаїзм, поки ще нова й слабка, досі напів’язичницька. Згідно з моїми висновками, вона також не збережеться. Ягве скотиться до рівня ще одного божка в несформованому й мінливому пантеоні.

— А з ним щезне й добрий шмат класичної цивілізації, — докинув Еверард. — Юдаїзм впливав що на філософію римлян і греків елліністичного періоду, що на тогочасні події. Певна річ, християнства не буде, а отже, й західної цивілізації, чи Візантії, чи будь-кого з їхніх наступників. І хто зна, що постане натомість.

Еверард подумав про ще один альтернативний світ, який він допоміг знищити, і знову відчув той біль, що ятритиме йому душу до кінця життя.

— Так, звісно, — нетерпляче сказав Кортен. — Річ у тому, що ресурси Патруля вкрай обмежені та ще й розпорошені по всьому континуумі, який має багато не менш важливих вузлових точок. Я не думаю, що Патрулю слід кидати всі свої сили на порятунок Тира. Якщо це станеться і ми програємо, тоді все втрачено: шансів відновити історію у нас практично не залишиться. Ні, краще облаштувати міцну резервну базу в Єрусалимі — укомплектовану персоналом, з чіткою організацією і планами, — яка буде готова мінімізувати негативні наслідки там. Що менше постраждає Соломонове царство, то слабшим буде вихор змін. А це дасть нам більше шансів пригасити його остаточно.

— Тобто ви… ви пропонуєте скинути Тир з рахунку? — збентежено запитала Яель.

— Ні, певно, що ні. Та я хочу, щоб ми застрахувалися від його втрати.

— Це вже значить бавитися з історією. — Голос Хаїма тремтів.

— Я знаю. Та надзвичайні ситуації потребують надзвичайних заходів. Я прибув сюди, щоб спершу обговорити це з вами, але прошу вас мати на увазі, що я збираюся домогтися схвалення цього плану дій у найвищих інстанціях. — Кортен обернувся до Еверарда. — Сер, я шкодую через потребу ще більше скоротити ті мізерні засоби, які у вас є, але я глибоко переконаний, що ми мусимо це зробити.

— Вони не мізерні, — пробурчав американець. — Їх, вважайте, зовсім нема.

«Після проведеного попереднього розслідування Патруль, крім мене, сюди нікого не надсилав. Це значить, що данелліанці знають про мій майбутній успіх? Чи що вони погодяться з Кортеном… навіть у тому, що Тир „уже“ приречений? Якщо я зазнаю невдачі… якщо загину…»

Він випростався, сягнув до мішечка по люльку з тютюном і промовив:

— Пані та панове, щоб не перетворювати нашу дискусію на змагання, хто кого перекричить, обміркуймо все як розумні люди. Насамперед слід звернутися до тих неспростовних фактів, які ми маємо, і розглянути їх. Не те щоб я зібрав їх багато, але все ж…

Суперечка тривала кілька годин. Було вже пополудні, коли Яель запропонувала їм перерватися на обід.

— Дякую, але, думаю, мені краще повернутися до палацу, — сказав Еверард. — А то ще Гірам подумає, ніби я байдикую за його рахунок. Завтра я зазирну до вас знову, гаразд?

Насправді ж він просто не мав апетиту до тої важкої їжі, яку фінікійці зазвичай споживали на обід, — смаженого ягняти абощо. Еверард радше перекусив би окрайцем хліба й шматком козячого сиру в якійсь харчевні, розмірковуючи тим часом над своїми новими клопотами. (І знову ж таки — подяка новітнім технологіям! Без генетично розроблених захисних мікроорганізмів, яких медики Патруля підселили до його шлунку, він ніколи б не наважився торкнутися місцевої їжі, хіба тільки чогось смаженого-пересмаженого. А щеплення проти всіх тих хвороб, які накочувалися на людство й відступали протягом століть, уже давно б перевантажили його імунну систему).

Патрульний потис усім руки, як то заведено в двадцятому столітті. Мав Кортен рацію чи ні, та людина він був приємна, тямуща і прагнув лише добра. Еверард вийшов на затихлу вулицю під пекучим сонцем.

Там на нього чекав Пум. Цього разу він скочив на ноги не так хутко, як раніше. На юному худорлявому обличчі застиг вираз незвичної серйозності.

— Володарю — тихо мовив він, — ми можемо поговорити наодинці?

Вони знайшли пивничку, де, крім них, нікого більше не було. Власне кажучи, цей заклад був просто дашком, який захищав від сонця невеличкий майданчик, де лежали подушки. Відвідувачі сідали на них, схрестивши ноги, а власник виносив з дому глиняні чаші з вином. Абияк поторгуваншись, Еверард розплатився з ним намистинами. Вулиця, частину якої окупувала ця Наливайка, роїлася від гомінкого люду, та о цій порі всі були переважно заклопотані своїми справами. Лише коли прохолодні тіні ляжуть між будинками, ці люди прийдуть сюди, щоб відпочити, — принаймні ті, хто може собі це дозволити.

Еверард відсьорбнув розведеного кислого напою і скривився. Він дотримувався думки, що до сімнадцятого століття нашої ери люди нічого не тямили у вині. Що ж до пива, тут усе було ще сумніше. Та менше з тим.

— Кажи, синку, — мовив він. — Тільки не треба марно витрачати слова й час: не називай мене сяйвом всесвіту й не пропонуй впасти мені до ніг. Де ти був?

Пум натужно ковтнув, затремтів і подався вперед.

— О мій повелителю, — почав він, і його голос зірвався на підлітковий фальцет, — ваш слуга насмілився багато взяти на себе. Якщо я завинив, лайте мене, бийте мене, накажіть відбатожити — воля ваша. Та ніколи, благаю вас, ніколи не подумайте, що я прагнув чогось іншого, ніж вашого блага. Єдине моє бажання — служити вам по змозі своїх скромних здібностей. — Короткий усміх промайнув по його обличчі. — Адже ви так добре платите! — Але до хлопця відразу ж повернулася розважливість: — Ви могутній володар, на службі у вас я міг би досягти успіху. Та для цього мені треба показати, що я гідний бути вашим слугою! Принести торби чи відвести до будинку втіх може кожен тюхтій. А що ж, окрім цього, зробити Пуммаїрамові такого, щоб мій володар схотів лишити його собі за слугу? Що ж потрібно моєму володареві? Чого він хоче? Володарю, ви бажаєте видавати себе за неосвіченого дикуна, але я від самого початку знав, що за цією маскою ховається щось геть інше. Проте, звісно, ви ж не звіритеся вуличному хлопчиську, якого випадково зустріли. А не знаючи, хто ви, як мені здогадатись, чим я можу прислужитися?

«Атож, — подумав Еверард, — коли перебиваєшся, як Пум, з хліба на воду, то мусиш виробити гостру інтуїцію, інакше не втримаєшся на поверхні».

— Я не гніваюся, — м’яко промовив він. — Але скажи мені, де ти пропадав?

Пумові великі карі очі зустрілися з Еверардовими. Хлопець не відвів погляду, дивлячись на хазяїна майже як рівний на рівного.

— Я наважився порозпитувати про мого володаря. Повсякчас був обережний, ніколи ані словом не зрадив своїх намірів, нікому не дав здогадатись, наскільки важливо те, що він чи вона мені розповіли. Як доказ цього: чи хтось почав ставитися до вас підозріливо, мій володарю?

— Гм… та ні… не більше, ніж можна було б сподіватися. І з ким ти розмовляв про мене?

— Насамперед з чарівливою Плешті, чи то Борон-у-вен. — Пум здійняв долоню. — Володарю! Вона не промовила жодного слова, яке б ви не схвалили. Але я все прочитав з виразу її обличчя, з її рухів, коли ставив певні запитання. Не більше цього. Іноді вона відмовлялася відповідати, і це теж мені дещо сказало. Її тіло не вміє зберігати таємниці. Хіба ж це її провина?

— Ні.

«Крім того, я не здивувався б, дізнавшись, що тої ночі ти прочинив двері зі своєї комірки й підслуховував. То й нехай. Байдуже».

— Ось так мені стало відомо, що ви не кельтського племені. Та це не було для мене несподіванкою, адже я вже здогадувався про це. Бачте, я впевнений, що в бою мій пан вселяє жах у своїх ворогів, та з жінками він ніжний, наче мати зі своїм дитям. Хіба схоже це на напівдикого волоцюгу?

Еверард сумовито розсміявся. Туше! Під час попередніх завдань патрульному теж іноді доводилося чути, що він недостатньо грубий, але висновків із цього досі ніхто не робив.

Підбадьорений, Пум поквапився розповісти решту:

— Я не втомлюватиму мого володаря подробицями. Слуги завжди спостерігають за господарями й люблять попліткувати про них. Можливо, я трішки й ошукав Сараї. Що я служу у вас, то вона не побачила причини, щоб прогнати мене. Не те щоб я її напряму запитав. Це було б нерозумно, та й в цьому не виникало жодної потреби. Я цілком задовольнився тим, що вона спрямувала мене до оселі Джантін-гаму — вони там ще й досі не заспокоїлися після ваших вчорашніх відвідин. Ось так я й довідався, що саме шукає мій володар. — Хлопчина аж роздувся від гордості. — А лише цього, осяйний пане, вашому слузі й треба було. Я поквапився до гавані й заходився нишпорити. І на, маєш!

Усередині Еверарда все завирувало.

— Що ти знайшов? — мало не скрикнув він.

— Що ж іще, — відказав Пум, — як не чоловіка, який врятувався від кораблетрощі й нападу демонів?

Ґісконові на вигляд було років сорок п’ять. Невисокий, проте жилавий. Побите негодою сповнене життя обличчя, як у лускунчика. За роки, проведені на морі, він пройшов шлях від палубного матроса до старшого стерничого, роботи кваліфікованої й добре оплачуваної. За ті ж самі роки його приятелям набридло слухати розповідь про його незвичайну пригоду. Однаково вони вважали її лише черговою морською байкою.

Еверард оцінив, яке фантастичне розслідування провів Пум, щоб вийти на цього чоловіка. Хлопчина підсідав у пивничках до моряків, розговорював їх і вивідував, хто які історії розповідає. Самому Еверардові це нізащо не вдалося б: до чужинця, а тим паче царського гостя, ставилися б із підозрою. Як усі розсудливі люди в усі часи, пересічні фінікійці намагалися триматися якомога далі від владодержців.

Еверардові неабияк пощастило, що посеред мореплавного сезону Ґіскон виявився вдома. А втім, той уже мав достатню вислугу років і заощадив достатньо грошей, щоб не поневірятися в довгих плаваннях, важких і небезпечних. Корабель його тепер ходив тільки до Єгипту, а в перерві між рейсами стояв у гавані.

Зручно вмостившись у кріслі, Ґіскон приймав гостей у своєму охайному п’ятиповерховому помешканні. Поки він охоче розповідав свою історію, дві його дружини розносили легкі закуски й напої. Вікно виходило на подвір’я, де між глиняними стінами сусідських будинків на мотузках висіла білизна. У кімнаті, одначе, повівав приємний вітерець, а сонячне проміння падало на численні сувеніри, що їх Ґіскон привіз зі своїх подорожей: крихітного вавилонського херувима, сирінгу[112] з Греції, фаянсового гіпопотама з берегів Нілу, іберійський амулет, бронзовий кинджал у формі листка з північних земель… Еверард подарував мореплавцеві чималий виливок золота, і Ґіскон відразу зробився куди балакучішим.

— Атож, — мовив він. — Дивна то була плавба, авжеж дивна. Пора року лиха, ось-ось рівнодення, а тут ці «Сінім», що прибули невідь-звідки й приносять із собою нещастя, як усі казали. Але ми були молоді — вся команда, від капітана до останнього юнги. Ми вирішили зазимувати на Кіпрі: вино там міцне, а дівчата — ласкаві. Заплатили нам ці «Сінім» добре, авжеж добре. За таку кількість металу ми ладні були спуститися в пекло й дати дулю самій кирпатій свашці. Відтоді я став мудрішим, та не скажу, що щасливішим, аж ніяк. Я й досі жвавий, але зуби вже кришаться, і повірте, друзі мої, молодим мені велося краще. — Він накреслив довкола себе знак-оберіг. — Ті бідолахи, що пішли на дно, — нехай їхні тіні спочивають у мирі. — Поглянувши на Пума, він додав: — Один із них був достоту схожий на тебе, юначе. Я навіть перелякався, їй-богу, коли побачив тебе. Начебто Адіятоном його звали. Здається, так. Може, то був твій дід?

Пум стенув плечима, мовляв: звідки йому знати.

— Я приніс жертви за всіх них, авжеж приніс, — вів далі Ґіскон, — як і за свій порятунок. Ніколи не забувай про друзів і завжди виплачуй борги, і тоді й боги допоможуть тобі в хвилину скрути. Мені ось допомогли. Сходити на кораблі до Кіпру — діло неабияке, це щонайменше. Табором не станеш, ночувати доводиться у відкритому морі, і то не одну ніч, коли вітри лихі. А того разу… того разу й поготів! Ледве земля щезла з очей, як знялася буря, і дарма що ми вилили на хвилі всю олію, нам це мало допомогло. Весла на воду й тримати ніс корабля до хвилі, тільки так! Нехай дихання забиває і жили на руках рвуться, але треба гребти. Темно, наче у свині в череві, вітер виє, дощ січе, корабель гойдає і кидає, а сіль виїдає очі й печуть потріскані губи… І як його гребти влад, коли за вітром не чути навіть барабана стерничого? Аж тут дивлюся, а на містку стоїть старший цих «Сінім», плащ ляскотить довкола нього, а він наставив обличчя вітрові й регоче, регоче! Не знаю, чи то він був такий сміливий, чи то не тямив гаразд небезпеки, чи то знався на морі краще за мене. Пізніше, коли я обмірковував все у світлі так тяжко здобутих знань, то дійшов висновку, що дрібка удачі — і ми подолали б шторм. Корабель був міцний, а моряки своє діло знали. Проте боги — чи то демони — вирішили собі інакше. Зненацька тріск, блиск! Мене трохи не осліпило. Я випустив весло з рук, та й не тільки я один. Якось ще примудрився схопити його знову, перш ніж воно вислизнуло б між кочетами. Мабуть, це і врятувало мені зір, тому що коли палахнуло вдруге, я не дивився вгору. Атож, нас ударило блискавкою. Двічі. Я не чув грому, та, можливо, його заглушило ревіння моря й виття вітру. Коли сліпуче сяйво перед моїми очима трохи розсіялося, я побачив, що наша щогла палає, наче смолоскип. Корабель пошкодило, і він ледве тримався на воді. Мене усього, від голови аж до дупи, пройняла дрож, коли море розламувало корабель піді мною. Але тої миті я на це ледве чи й зважав. Бо ж у мерехтливому, рваному світлі я помітив у небі якісь штуки, подібні до он того крилатого бика, але великі, як справжній бик, і блискучі, наче вилиті з металу. Верхи на них сиділи люди. Штуки ці ринули вниз… А потім корабель розпався на шматки. Я опинився у воді й тримався за весло. Поруч ще кілька людей чіплялися за уламки. Але те шаленство з нами ще не покінчило. Блискавка вдарила просто в бідолашного Гурамаабі, мого товариша по пляшці ще з дитячих літ. Його, мабуть, убило на місці. Я ж пірнув під воду й затримав дихання, скільки стало змоги. Коли зрештою довелося висунути ніс із-під води, щоб ковтнути повітря, на поверхні довкола мене нікого не було видно. Натомість у височині шугала зграя цих драконів, чи колісниць, чи біс їх знає, чим вони там були, а поміж ними лютувало полум’я. Я пірнув знову під воду. Думаю, по якомусь часі вони подалися до того потойбіччя, з якого прилетіли, але тоді мене це вже мало турбувало: я був надто заклопотаний порятунком власного життя. Урешті-решт я таки добувся берега. Пережите здавалося чимось нереальним, божевільним маренням. Може, це і був сон. Я не знаю. Знаю тільки, що я єдиний з того корабля, хто повернувся. Хвала Таніт, еге ж, дівчатка? — спогади не зіпсули Ґісконові настрою, і він ущипнув найближчу до нього дружину за сідницю.

Гостям довелося слухати моряка ще кілька годин, перш ніж Еверард, у якого, попри вино, пересохло в горлі від хвилювання, зміг запитати:

— Ти пам’ятаєш, коли це точно сталося? Скільки років тому?

— А чого ж? Звісно, пам’ятаю, — відказав Ґіскон. — Рівно два десятки й шість років тому, за п’ятнадцять днів до осіннього рівнодення або дуже близько до цього. — Він змахнув рукою. — Запитаєте, звідки я це знаю? Я — як той єгипетський жрець, що має точний календар, бо мусить знати, коли щороку його річка виходить із берегів, а коли повертається в них. Мореплавець, який не стежить за календарем, навряд чи доживе до старості. А ви знаєте, що за Стовпами Мелькарта море так само, як і Ніл, здіймається й опадає, але двічі на день? Якщо плаваєш у тих краях, треба добре пильнувати, коли це відбувається. Але по-справжньому шанувати лічбу днів мене навчили ті ж таки «Сінім». Я саме був разом з капітаном, коли вони торгувалися з ним за оплату й усе повторювали, якого саме дня ми маємо відчалити — переконували його, розумієте? Я послухав та й подумав собі, що в запам’ятовуванні днів може бути якийсь зиск, і вирішив, що буду далі так робити. Тоді я ще не тямив ні читати, ні писати, але став відзначати все незвичне, що сталося за рік. Я тримав усі ці події в пам’яті за порядком і, коли треба, міг відлічити по них назад. Отож, сталося це між тим роком, коли я плавав до берегів Червоних скель, і тим, коли я підчепив вавилонську хворобу…

Еверард і Пум вийшли з Ґісконового дому й рушили від Сидонської гавані до царського палацу вулицею Линварів, яку потрохи оповивали сутінь і тиша.

— Я бачу, мій володар збирається на силі, — по якійсь хвилі пробурмотів хлопчина.

Патрульний неуважно кивнув. У голові його, наче той шторм, вирували думки.

Вараґанів план тепер видавався йому зрозумілим. (Еверард уже майже не мав сумнівів, що все це — справа рук Меро Вараґана, який замислив черговий мерзенний злочин.) Двадцять шість років тому з невідомого місця в просторі-часі, де була його схованка, він прибув з шістьма своїми людьми до околиць Усу. Мабуть, інші спільники привезли їх на часолетах, висадили й миттєво зникли. Патрулю годі було сподіватися перехопити їх за такий короткий проміжок, коли не відомі ні точне місце, ні час. Вараґан та його посіпаки ввійшли пішки до міста і втерлися в довіру до царя Абібаала.

Та зробили вони це, найпевніше, вже після вибуху в храмі, надсилання записки з ультиматумом і, можливо, замаху на Еверарда — «після» з погляду їхніх світових ліній, їхньої черговості подій. Знайти таку ціль, як храм, неважко; підготувати вбивцю — так само. Наукові книжки про Тир доступні кожному. Перша витівка, схоже, переконала Вараґана в здійсненності всього його задуму. Зваживши, що витрачений життєвий ресурс і зусилля варті того, він вирушив за детальними відомостями, тими, які рідко потрапляють до книжок, але які потрібні йому, щоб напевне знищити це суспільство.

Дізнавшись при дворі Абібаала стільки, скільки треба, Вараґан та його спільники покинули місто звичним для цього часу способом, щоб не спричиняти серед тирян чуток, які поширювалися б, довго зберігалися б у людській пам’яті й зрештою б навели Патруль на слід. З тої самої причини зловмисники хотіли, щоб їх вважали загиблими.

Звідси й дата відбуття, на якій вони так наполягали: мабуть, розвідувальний політ виявив, що того дня має несподівано знятися буря. Ті члени банди, які повинні були їх підібрати, знищили енергопроменями корабель і вбили свідків. Якби випадково не прогледіли Ґіскона, то б майже повністю замели свої сліди. Власне кажучи, без допомоги Сараї Еверард, найімовірніше, ніколи б не почув про цих людей «Сінім», які начебто нещасливо загинули в морі.

Вараґан зі своєї бази ще «раніше» надіслав агентів, щоб не спускати з ока тирського відділення Патруля, адже наближався час демонстраційної атаки. Якщо такому головорізові вдасться впізнати й убити одного чи кількох позачасових агентів, яких Патруль має небагато й вельми цінує, — чудово! Це лише збільшить імовірність, що екзальтаціоністи дістануть те, чого прагнуть — чи то трансмутатор матерії, чи то знищення данелліанського майбутнього. Еверард гадав, що Вараґанові байдуже, що саме. І те, і те задовольнить його жагу до влади й дасть підстави зловтішатися.

Але Еверард таки його вистежив. Можна спускати гончаків Патруля… «Ось тільки чи варто?»

Він пожував свого кельтського вуса і недоречно подумав, з яким задоволенням зголить цей бісів лишайник, коли закінчиться операція. «А чи вона закінчиться?»

Переважити Вараґана людьми і зброєю ще не означало перехитрити його. План зловмисника мав вбудований запобіжник, який неможливо було оминути.

Проблема полягала в тому, що у фінікійців не було ні годинників, ні точного навігаційного приладдя. Ґіскон не міг визначити часу кораблетрощі точніше, ніж із похибкою в тиждень чи два, як не знав достеменно й місця, де це сталося. А отже, не знав цього й Еверард.

Звісно, Патруль запросто міг з’ясувати день, а курс на Кіпр був добре відомий. Але щоб дістати точнішу інформацію, треба вести спостереження з повітря, чи не так? А у ворога напевне є детектори, які його попередять. І пілоти, які мають потопити корабель і забрати Вараґанову групу, прибудуть уже готовими до бою. Їм, щоб виконати своє завдання, потрібно лише кілька хвилин, а потім вони безслідно зникнуть.

Навіть гірше. Вони можуть змінити цю частину свого плану: дочекатися сприятливішої нагоди, щоб забрати своїх спільників, або ж, що ще гірше, зробити це раніше, до того, як корабель відпливе. У кожному разі Ґіскон позбудеться всіх тих спогадів, які щойно вислухав Еверард. Сліду, який патрульний виявив із такими труднощами, ніколи не існуватиме. Імовірно, для історії довгострокові наслідки цього будуть дріб’язкові, та коли починаєш бавитися з подіями, ніхто не дасть гарантії.

З тих самих причин — знищення доказів і можливе збурення в континуумі — Патруль не міг зіграти на випередження. Приміром, опуститися на корабель і арештувати його пасажирів до того, як розпочнеться буря й налетять екзальтаціоністи.

«Схоже, що єдиний спосіб затримати їх — це з’явитися саме там, де будуть вони, у тому короткому проміжку — хвилин п’ять чи й менше, — коли пілоти візьмуться за свою брудну справу. Але як же вистежити їх так, щоб не сполохати?»

— Мені здається, — мовив Пум, — що мій володар готується стати до дивного бою, в якому його ворогами будуть чародії.

«Невже він бачить мене наскрізь?»

— Можливо, — відказав Еверард. — Та спершу я добре винагороджу тебе, адже допомога твоя була неоціненна.

Юнак вчепився за його рукав.

— Володарю, — став благати він, — дозвольте вашому слузі піти за вами.

Здивований, Еверард завмер на півкроці.

— Що?

— Я не хочу розлучатися з моїм володарем! — вигукнув Пум. У його очах забриніли сльози й скотилися по щоках. — Краще загинути поруч з вами — атож, нехай краще демони вкинуть мене в пекло, — ніж повернутися до того тарганячого життя, з якого ви мене витягнули. Скажіть лише, що я маю робити. Ви ж знаєте, я швидко вчуся. Я не злякаюся. Ви зробили мене чоловіком!

«Їй-богу, цього разу я вірю, що його запал щирий. Та, звісно, про це не може й бути мови. Чи може?»

Еверарда немов ударило громом, а Пум стрибав довкола нього, сміючись і плачучи водночас.

— Мій володар зробить це, мій володар візьме мене з собою!

«І може, може, коли все закінчиться, якщо він залишиться живий, ми матимемо цінний здобуток».

— Небезпека буде велика, — повільно проказав Еверард. — Навіть більше, я очікую подій, які змусять загартованих воїнів утікати з криками. А перед цим тобі доведеться набути знань, яких не збагнути навіть мудрецям цього світу.

— Випробуйте мене, мій володарю, — відповів Пум несподівано спокійним голосом.

— Випробую! Ходімо! — І Еверард рушив так швидко, що Пумові довелося мало не бігти за ним.

Щоб навчити Пума основ, треба кілька днів — звісно, якщо хлопчина взагалі зможе осягнути ці знання. Кілька днів — не біда. Однаково потрібен якийсь час, щоб зібрати необхідну інформацію й організувати оперативну групу. До того ж усі ці дні й ночі поруч буде Бронвен. Еверард не знав, чи лишиться він сам живий. То чому б не насолодитися тою втіхою, яка трапилася на його шляху, і не спробувати поділитися нею?

Капітан Баалрам вагався.

— Навіщо мені брати на корабель твого сина? — запитав він. — У мене й без нього повна команда, є і два юнги. А цей у море ніколи не ходив, малий і худий.

— Він сильніший, ніж здається, — відказав чоловік, який назвався Адіятоновим батьком. (За чверть століття він зватиме себе Закарбаалом.) — Ти пересвідчишся, що він тямущий і старанний хлопчина. Що ж до досвіду, то кожен починає з нуля, хіба не так? Послухай мене, капітане. Я дуже хочу, щоб хлопець став торговцем, і задля цього я радо… зроблю так, щоб ти особисто також мав зиск.

— Що ж, — Баалрам усміхнувся й погладив бороду, — тоді це зовсім інша річ. Скільки ти готовий заплатити за навчання твого сина?

Адіятон (який за чверть століття, коли не буде потреби приховувати своє справжнє ім’я, зватиметься Пуммаїрамом) мав радісний вигляд. Усередині ж він тремтів, бо бачив перед собою людину, яка невдовзі мала померти.

Високо в небі, звідти, де зачаївся загін Патруля, шторм здавався синяво-чорним гірським пасмом, що простягнулося на північному видноколі. У всі інші боки, заокруглюючись вигином планети, розпростерлося сріблясто-сапфірове море. Лише де-не-де острови розривали блискучу гладінь, та ще на сході темніла лінія сирійського узбережжя. На заході низьке сонце здавалося таким самим холодним, як і синява довкола нього. Вітер свистів у Еверардових вухах.

Патрульний кутався в теплу куртку на передньому сидінні. Заднє було порожнє, як і приблизно в половини з двадцяти часолетів, що зависли поруч у небі. Їхні пілоти сподівалися везти арештованих.

Решта були бойовими машинами, під броньованою шкаралупою яких чекав свого часу вбивчий вогонь. Сонячне проміння відбивалося від металевого панцира.

«Прокляття! — думав Еверард. — Я вже замерз. Як довго ще? Може, щось пішло не так? Може, Пума викрили, або відмовило обладнання, або ще щось?»

Приймач, прикріплений до керма, запищав і замигав червоним. Патрульний видихнув — білу хмарку пари підхопив і розвіяв вітер. Попри всі ті роки, які він провів вистежуючи таких злочинців, Еверард мусив натужно ковтнути, перш ніж уривчасто кинути в горловий мікрофон:

— Командир групи сигнал отримав. Станції тріангуляції — доповідайте.

Десь унизу, над потрощеним кораблем і спіненим морем, з’явилися вороги й почали свою лиху роботу. Та Пум сягнув рукою під одяг і натиснув кнопку на крихітному радіопередавачеві.

Радіо. Екзальтаціоністи не чекатимуть чогось такого примітивного. Принаймні Еверард на це сподівався.

«А тепер, Пуме, синку, ти ж зможеш знайти собі сховок, потурбуватися про себе так, як тобі казали?» Страх стиснув своїми пальцями горлянку патрульного. У нього, звісно, були сини в різних часах і епохах, але саме тепер більше, ніж будь-коли, він почувався батьком.

У навушниках затріскотіли слова. Далі цифри. За сотню миль звідси прилади визначили точну позицію корабля, що гинув. Годинники відрахували першу частку секунди по прийнятті сигналу.

— Гаразд, — мовив Еверард. — Розрахуйте просторові координати для кожного часолета відповідно до нашого плану. Бійці — чекайте на вказівки.

Це забрало ще кілька хвилин. Еверард відчув, як його виповнює холодний спокій. Його загін уже вступив у бій, який цієї самої миті точився там, унизу. Нехай здійсниться воля норн[113]!

Надійшли потрібні розрахунки.

— Усі готові? — гукнув патрульний. — Вперед!

Еверард налаштував верньєри й клацнув важелем головного рушія. Машина стрибнула крізь простір, назад у часі, до того моменту, коли Пум дав сигнал.

Вітер шаленів. Часолетом трясло й кидало в його антигравітаційному полі. За п’ятдесят ярдів унизу ревіли чорні в довколишньому мороці хвилі, з яких зривалися брудно-сірі клапті піни. Неподалік палав гігантський смолоскип: скажений вітер лише роздмухував полум’я, що охопило щоглу. Просмолені уламки дерева горіли й падали у воду, зникаючи в хмарах пари. Корабель розвалювався на шматки.

Еверард опустив на очі оптичні посилювачі зору. Картина відразу стала чіткою. Він побачив, що його люди прибули саме туди, куди й планувалося, і оточили з пів десятка ворожих часолетів, які зависли над хвилями.

Та вони не встигли завадити негідникам розпочати бійню. Ті, щойно з’явившись, відразу ж атакували корабель. Не знаючи напевне, де саме буде кожен ворожий часоліт, але здогадуючись, що всі негідники будуть озброєні до зубів, Еверард мусив наказати своїй групі з’явитися на віддалі, щоб оцінити ситуацію, перш ніж убивці їх помітять.

А помітили їх уже за якусь мить.

— В атаку! — заревів Еверард, хоч у цьому й не було потреби. Його залізний кінь рвонув уперед.

Пітьму розітнув біло-блакитний промінь пекельного вогню. Виписуючи в повітрі зиґзаґи, Еверард відчув жар, гострий запах озону, почув тріск повітря — його ледь-ледь не зачепив постріл. Самого променя він не бачив, бо захисні окуляри автоматично блокували сяйво, яке могло осліпити.

Еверард не стріляв у відповідь, хоча дістав бластер. Це була не його робота. Небо раз у раз розпанахували вогненні блискавки. Вони відображались у воді, і здавалося, море теж палає.

Затримати живими ворожих пілотів було заледве чи можливо. Еверардові стрільці дістали наказ знищувати їх одразу, доки лиходії не збагнули, що вони в меншості, й не щезли в просторі-часі. Патрульні з вільним заднім сидінням мали полонити тих членів банди, які були на кораблі.

Еверард не сподівався відшукати їх серед уламків корабля, які, розкидані, гойдалися на хвилях, хоча, звісно, про всяк випадок треба буде перевірити. Найпевніше, негідники плаватимуть у морі самі по собі. Вони, звісна річ, вжили застережних заходів і під фінікійськими каптанами мали самонадувні рятувальні жилети.

Однак Пум не міг цього зробити. Бувши юнгою, він мав би дивний вигляд, якби носив на собі якийсь іще одяг, крім пов’язки на стегнах. А в пов’язці сховати можна було хіба що передавач — нічого більше. Еверард заздалегідь подбав про те, щоб хлопчина навчився плавати.

Проте багато фінікійських моряків не вміли. Патрульний помітив одного, що чіплявся за дошку, і трохи-трохи не кинувся на допомогу. Але ні, не можна! Баалрам і його матроси потонули — всі, крім Ґіскона, чий порятунок виявився зовсім не випадковим: атака Патруля не дала змоги екзальтаціоністам вистежити його, коли він дрейфував, чіпляючись за своє весло. На щастя, Ґісконові вистачило сил протриматися, доки хвилі не винесли його на берег. Що ж до решти, то його друзі, його товариші по плаванню, усі вони загинули, а їхня рідня оплакала їх — і протягом кількох наступних тисячоліть такою буде доля мандрівників у морі… а опісля мандрівників у космосі, мандрівників у часі… Принаймні ці чоловіки віддали свої життя за те, щоб жив їхній народ і незчисленні мільярди людей майбутнього.

Щоправда, розрада була невелика.

Покращеним зором Еверард помітив ще одну голову над хвилями. Так, помилки бути не може — чоловік гойдався на воді, наче поплавець. Ворог, якого треба схопити. Еверард шугнув униз. Чоловік поглянув угору з піни й вировиння. Його рот скривився від злості. Над водою здійнялася рука, що тримала енергопістолет.

Еверард вистрілив перший. Ударив тонкий промінь. Крик чоловіка загубився серед шаленства бурі, як і його зброя. Ворог нажахано витріщився на обвуглену плоть і оголену кістку власного зап’ястка.

Еверард не відчував до нього жодної жалості. Але й не хотів убивати цього негідника. Живі полонені завдяки безболісному, нешкідливому й всеохопному психодопиту могли привести до лігвищ інших лиходіїв, які цікавили Патруль.

Еверард опустив часоліт. Двигун машини застугонів, утримуючи її на місці, дарма що хвилі билися в її боки, а крижаний вітер шарпав і завивав. Міцно стиснувши ногами корпус, Еверард перехилився, схопив напівпритомного чоловіка, витягнув його й кинув на ніс часолета. «Ось так, а тепер вгору!»

Цілковита випадковість — через це, однак, не менш приємна, — що саме він, Менс Еверард, виявився тим агентом Патруля, який схопив Меро Вараґана.

Еверардова група потребувала спокійного місця, щоб оцінити ситуацію, перш ніж повертатися до майбутнього. Вони вибрали безлюдний острівець в Егейському морі. З блакитних вод, спокій який порушували тільки сонячні блищики й піна, здіймалися білі скелі. Мартини, що теж аж сяяли білістю, літали довкола, криками колошкаючи дрімливу тишу. Поміж брил пнулися вгору чагарі, листя яких випускало на сонці різкий запах. Удалині маячіло вітрило. Хто зна, може, на тому кораблі плив Одіссей.

Патрульні зібралися на нараду. Ніхто не загинув, лише кілька чоловік були поранені. Їм упорснули знеболювальні й протишокові препарати, далі ж відновлюватися бійці мали в шпиталі. Збили чотири часолети екзальтаціоністів, три машини втекли, але за ними неодмінно будуть полювати. Тих лиходіїв, що були на кораблі, всіх захопили.

Один з патрульних, відстеживши сигнал передавача, витягнув з моря Пуммаїрама.

— Чудова робота! — вигукнув Еверард і міцно обійняв хлопця.

Вони сиділи на лавці в Єгипетській гавані. Тут, як, зрештою, і будь-де, можна було усамітнитися: всі довкола були надто заклопотані, щоб підслуховувати, — і невдовзі пульс міста більше не турбував ані Еверарда, ані Пума. Однак самі вони привертали увагу. Щоб відзначити перемогу, вони трохи гульнули, і Еверард купив їм обом каптани з найкращого й найбарвистішого сукна, гідні того, щоб їх носили царі, якими патрульний з хлопцем себе й відчували. Самому Еверардові було байдуже до одягу — він міг знадобитися, хіба щоб справити належне враження, коли надійде час прощатися з Гірамом та його двором, — а ось Пум був у захваті.

Причал переповнювали звичні звуки: ляпання босих ніг, стукіт копит, гримотіння перекочуваних бочок. З Офіру через Синай прийшов корабель, і докери вивантажували його коштовний товар. Блищали проти сонця їхні вкриті потом м’язисті тіла. Моряки відпочивали під навісом найближчої Наливайки, де під звуки флейти й маленького барабана танцювала дівчина. Вони пили, грали в азартні ігри, реготали, чванилися й обмінювались байками про далекі країни. Продавець із тацею вихваляв зацукровані фрукти. Повз проїхав запряжений віслюком навантажений візок. Мелькартів жрець у пишних шатах провадив бесіду з аскетичним на вигляд чужоземцем, що слугував Озірісу. Двоє рудоволосих ахейців, схожих на піратів, бундючно походжали довкола. Довгобородий воїн з Єрусалима й охоронець сановника-філістимлянця, який прибув з візитом до Тира, кидали один на одного люті погляди, але мир, що панував у місті Гірама, утримував їхні мечі в піхвах. За чорношкірим чоловіком у леопардовій шкурі й зі страусовим пір’ям на голові бігла зграя фінікійської дітлашні. Тримаючи патерицю, наче спис, поважно виступав ассирієць. Веселі й захмелілі, плутали ногами попідруч анатолієць і білявий північанин… У повітрі пахло фарбою, лайном, димом, дьогтем, але також сандаловим деревом, миррою, прянощами й солоними бризками.

Минуть століття, і зрештою все це відійде, як відходить все у цьому світі. Та спершу як бурхливо буятиме тут життя! Яким багатим буде його спадок!

— Я не хочу, — сказав Еверард, — щоб ти заносився надто високо… — Він підсміхнувся. — Наче ти колись ніс себе низько… У будь-якому разі, Пуме, ти неабияка знахідка. Ми не лише врятували Тир, але ще й здобули тебе.

Юнак, незвично зніяковілий, дивився перед себе.

— Ви казали мені про це, володарю, коли вчили мене. Про те, що мало хто в цій епосі здатен збагнути подорожі крізь час і дива завтрашнього дня. Розповідати їм марно, адже вони лише спантеличаться й перелякаються. — Він підпер долонями підборіддя, на якому пробивався пушок. — Можливо, я інакший тому, що завжди був сам. Ніхто не надав чіткої форми моїм думкам, і вони не встигли затверднути. — Відтак він радісно додав: — У такому разі хвала богам, хай ким вони є, за те, що прирекли мене на таке життя. Адже саме воно підготувало мене до життя нового, разом із моїм володарем.

— Ну, це не зовсім так, — відказав Еверард. — Ми з тобою будемо нечасто бачитися.

— Що? — вражено скрикнув Пум. — Чому? Ваш слуга завинив перед вами, о мій повелителю?

— Анітрохи. — Еверард поплескав хлопчину по худорлявому плечу. — Навпаки. Але моя робота — це робота блукальця. Тебе ж ми хочемо зробити агентом на місці, тут, у твоїй рідній країні, яку ти знаєш вздовж і впоперек, — жодному іноземцеві на кшталт мене чи Хаїма та Яель Зорахів ніколи так її не пізнати. Не турбуйся. Робота буде цікава. І тобі доведеться виявити всі свої вміння, все, на що ти здатен.

Пум голосно зітхнув. А потім сяйнув білозубою усмішкою.

— Що ж, нехай буде так, володарю! Щиро кажучи, мене трохи лякала думка, що доведеться все життя подорожувати серед чужинців. — Ураз голос його посмутнішав. — Ви ж будете до мене навідуватися?

— Звісно, коли-не-коли буду. Або ж, якщо схочеш, ти сам зможеш приєднатися до мене в якомусь цікавому місці в майбутньому, коли матимеш відпустку. У нас, патрульних, робота тяжка, часом небезпечна, але й відпочиваємо ми нівроку. — Еверард помовчав, а потім додав: — Певна річ, спершу тобі треба буде вчитися й тренуватися, щоб здобути всі ті знання й уміння, яких тобі бракує. Ти вирушиш до Академії, місця в іншому часі й просторі. Там ти проведеш кілька років, і роки ці не будуть легкими, хоча, думаю, загалом тобі там неабияк сподобається. Урешті-решт ти повернешся до Тира в цей самий рік, навіть у цей самий місяць, і візьмешся до виконання своїх обов’язків.

— Я вже буду дорослим?

— Саме так. Власне кажучи, в Академії ти набудеш не лише знань, а й зросту і ваги. Тобі доведеться змінити особу, але це буде нескладно влаштувати. Ім’я можна залишити: воно досить поширене. Ти станеш моряком Пуммаїрамом, який кілька років тому вирушив у плавання юним матросом, зробив статок на торгівлі, а тепер збирається придбати собі корабель, щоб розпочати власну справу. Ти не привертатимеш надміру уваги: це зашкодило б нашим намірам. Будеш просто заможним і шанованим підданцем царя Гірама.

Хлопчина сплеснув руками.

— Добродійство мого володаря вражає!

— Не поспішай, це ще не все, — відказав Еверард. — У мене є певні повноваження в таких випадках, як цей, чинити на власний розсуд, і я маю намір подбати ще про деякі аспекти твого життя. Коли ти осядеш, тебе не матимуть за поважного чоловіка, доки ти не одружишся. Що ж, візьмеш собі за дружину Сараї.

Пум зойкнув і збентежено подивився на Еверарда.

Патрульний розсміявся.

— Та годі тобі! — мовив він. — Вона, звісно, не красуня, але й не потвора якась. Ми їй багато чим завдячуємо. Вона віддана, розумна, знає всі входи й виходи в палаці й іще чимало всього корисного. Авжеж, Сараї ніколи не дізнається, хто ти насправді. Вона буде просто дружиною капітана Пуммаїрама й матір’ю його дітей. Якщо в неї і виникнуть запитання, гадаю, їй вистачить розсудливості, щоб не ставити їх. — Суворішим голосом він додав: — Ти добре до неї ставитимешся. Затямив?

— Е-е… теє-то… — Пумів погляд забігав і спинився на танцівниці. Фінікійські чоловіки жили за не надто суворими стандартами, а в Тирі будинків утіхи не бракувало. — Гаразд, володарю.

Еверард плеснув хлопця по коліні.

— Я прочитав твої думки, синку. Проте, можливо, тобі й не захочеться шукати втіхи на стороні. Що скажеш, якщо твоєю другою дружиною стане Бронвен?

Дивитися на враженого Пума було справжнісіньке задоволення.

Еверард посерйознішав.

— Перед від’їздом, — пояснив він, — я маю намір піднести Гірамові подарунок, щось незвичне й приголомшливе, на кшталт золотого злитка. Патруль має необмежені статки, і ми можемо досить вільно ними користуватися. Щоб не завдати собі сорому, Гірам не зможе мені ні в чому відмовити. Я попрошу в нього рабиню Бронвен та її дітей. Коли вони будуть моїми, я офіційно відпущу їх на волю й забезпечу дівчину посагом. Я вже розпитував її. Якщо буде вільною тут, у Тирі, вона не захоче повертатися на батьківщину, де довелося б ділити хату-мазанку з десятком-півтора одноплеменців. Але щоб лишитися тут, вона мусить знайти собі чоловіка, а своїм дітям — названого батька. Як щодо тебе?

— Я… я хотів би… а вона? — Пум то червонів, то блід.

Еверард кивнув.

— Я пообіцяв їй, що знайду для неї гідного чоловіка.

«Вона засмутилася. Однак у цій епосі, як і в більшості інших, практичність бере гору над романтикою. Пізніше Пумові, мабуть, буде тяжко спостерігати, як його сім’я старіє, тимчасом як він лише вдаватиме старість. Але завдяки можливості подорожувати в часі він матиме їх поруч себе протягом багатьох десятиліть свого життя, та й, зрештою, Пум не такий чутливий на вдачу, як американці. Усе має бути добре. Жінки, безперечно, потоваришують і спільно вестимуть господарство капітана Пуммаїрама».

— Тоді… о мій повелителю!

Юнак скочив на рівні й заходив козирем.

— Спокійно, спокійно, — усміхнувся Еверард. — Пам’ятай, спливе не один рік твого часу, перш ніж ти посядеш своє місце. Чого ж ти зволікаєш? Біжи до Закарбаалового будинку й зголосися до Зорахів. Вони подбають про тебе напочатку.

«Що ж до мене… мені потрібно буде ще кілька днів, щоб завершити своє перебування в палаці належним і правдоподібним чином. Тим часом Бронвен і я…» — Еверард сумовито зітхнув.

Пум уже побіг. Миготіли п’яти, маяли поли каптана — пролаза з пурпурової пристані мчав на зустріч з долею, яку він куватиме для себе сам.