Патруль часу

372 рік

Двері відчинилися, і з присмерку ввірвався подув вітру. Вогнища, які горіли в жолобинах уздовж бенкетної зали, спалахнули з новою силою, полум’я кам’яних світильників захвилювалося, замаяло, а їдкий дим шугнув геть від отворів у стелі, крізь які мав виходити. У раптовому світлі заблищало залізо зброї, складеної біля дверей: вістря списів, леза бойових сокир, гарди мечів, умбони щитів. Чоловіки, що громадилися в просторій світлиці, і жінки, які підносили їм роги з елем, затихли й нашорошилися. Поміж неспокійних тіней немов заворушилися вирізьблені на стовпах постаті богів — однорукого Батька Тіваза, Донара Сокирника, Близнюків-Верхівців, — за ними ожили на обшитих дошками стінах зображення звірів і славетних героїв, загойдалися візерунки з переплетеного віття. «Гу-у-уі» — завив вітер, і виття його було холодне, як і він сам.

До зали увійшли Гатавульф і Солберн. Їхня мати Ульріка ступала поміж ними, і вираз, що застиг на її обличчі, був не менш лютий, ніж у синів. Усі троє зупинилися на мить, яка тим, хто чекав їхнього слова, здалася нестерпно довгою. Відтак Солберн зачинив двері, тимчасом як Гатавульф ступив уперед і здійняв правицю. У залі запала тиша, яку порушувало тільки тріскотіння вогню і схвильоване дихання людей.

Першим, однак, заговорив Алавін. Скочивши з лави, він вигукнув, тремтячи усім своїм тонким станом:

— Ми будемо мстити!

Голос йому зірвався, мав-бо Алавін лише п’ятнадцять зим.

Воїн, що сидів поруч, потягнув його за рукав і пробурчав:

— Сядь. Про це нам має повідати вождь.

Алавін натужно ковтнув, роззирнувся й підкорився.

Гатавульфів рот розійшовся в подобі усмішки, показавши зуби з-під русявої бороди. Він прийшов у цей світ дев’ятьма роками раніше за свого нетерплячого єдинокровного брата й чотирма — за рідного, Солберна, та видавався старшим за свій вік, і то не лише через високий зріст, широкі плечі й котячу манеру рухатись: ось уже п’ять років, відтоді як помер його батько Тарасмунд, Гатавульф верховодив своїми одноплеменцями й швидше за однолітків змужнів духом. Були, щоправда, й ті, хто шепотівся, ніби мати його, Ульріка, тримає сина в кулаку, та всякий, хто брав під сумнів його змужнілість, мусив стати з ним до двобою, з якого вийти на своїх двох у суперника молодого вождя надії було небагато.

— Атож, — мовив Гатавульф неголосно, хоча почули його навіть ті, хто сидів у найдальшому кутку зали. — Несіть вино, жінки. Пийте, мужі мої, кохайте своїх дружин і готуйте зброю. Друзі, які прибули, щоб запропонувати допомогу, прийміть мою найглибшу дяку, бо ж завтра на світанку ми вирушимо, щоб помститися вбивці моєї сестри.

— Германаріхові, — докинув Солберн.

Він був нижчий від Гатавульфа і мав темніше волосся. Солберну радше пасувало обробляти землю чи майструвати щось своїми руками, ніж воювати чи полювати, та навіть він виплюнув це ім’я з рота, наче яку гидь.

Готи скоріше зітхнули, ніж ахнули, тільки деякі жінки сахнулися або ж приступили ближче до своїх чоловіків, братів, батьків, наречених, за яких одного дня могли б віддатися. Кілька воїнів видали горлове, майже радісне гарчання. Інші спохмурніли.

Серед останніх був і Ліудеріс, той, що присадив Алавіна. Він став на лаву, щоб його бачили всі — кремезний, сивочолий, пошрамований вояка, Тарасмундів колишній найперший соратник, — і через силу запитав:

— Ти виступиш проти короля, якому присягав?

— Та присяга втратила силу, коли Германаріх наказав затоптати Свангільд кіньми, — відказав Гатавульф.

— Але він каже, що Рандвар посягав на його життя.

— Він каже! — крикнула Ульріка.

Вона виступила вперед, і миготливе непевне світло впало на неї. Це була ставна жінка з почасти сивим, почасти досі яскраво-рудим волоссям, заплетеним у скручені звоями коси, і обличчям, риси якого застигли у невблаганному, наче в самої Вірд[114], виразі. Накидка її була підбита дорогим хутром, сукня пошита зі східного шовку, а на шиї жевріло бурштинове намисто з північних земель — була ж бо Ульріка донькою короля, що віддалася за Тарасмунда, рід якого походив від бога.

Вона спинилася й, стиснувши кулаки, напустилась на Ліудеріса та інших:

— Добре хотів вчинити Рандвар Рудий, якщо надумав скинути Германаріха. Надто довго страждали готи від цього пса. Атож, я зву Германаріха псом, не гідним життя. І я не хочу чути, що він зробив нас могутніми, а володіння його сягають від Балтійського моря до Чорного. То його володіння — не наші, і вони не переживуть його. Згадайте краще за погибельні податі, за збезчещених жінок і дівчат, за землі, неправно захоплені, і людей, вигнаних з їхніх домівок, згадайте за чоловіків, потятих чи спалених живцем у своїх оселях лише через те, що наважилися мовити слово проти його свавілля. Згадайте, як він убив своїх небожів та їхні родини, коли не зміг заволодіти їхніми скарбами. Згадайте, як він наказав повісити Рандвара — без жодних доказів, лише на намову Сібіхо Маннфрітссона, цієї змії, що нашіптує королеві у вухо. Згадайте і запитайте себе ось про що: якби навіть Рандвар справді був ворогом Германаріхові, ворогом, якого зрадили, перш ніж він встиг завдати удару, щоб помститися за наругу, вчинену покревникам, — навіть якби так було, скажіть мені, за віщо загинула Свангільд? Лише за те, що була Рандварові дружиною? — Ульріка звела дух. — А ще вона була моєю і Тарасмундовою донькою, сестрою вашого вождя Гатавульфа та його брата Солберна. Вони — нащадки Водана, і вони відішлють Германаріха у позасвіття, де він буде її рабом!

— Велителько, ти пів дня розмовляла наодинці зі своїми синами, — мовив Ліудеріс. — Чия це воля, їхня чи твоя?

Гатавульф поклав руку на руків’я меча.

— Ти забагато собі дозволяєш, — гаркнув він.

— Я не мав лихого на думці… — почав був войовник.

— Земля плаче кров’ю Свангільд Прекрасної, — урвала його Ульріка. — То чи буде вона ще коли родити для нас, якщо ми не вмиємо її кров’ю вбивці?

Солберн, що лишався спокійнішим, промовив:

— Тервінги, вам добре відомо, що звада між королем та нашим племенем росте вже багато років. Інакше чому б ви прийшли до нас, коли почули, що сталося? Чи не гадаєте ви всі, що цим своїм чином Германаріх випробовує нашу звагу? Якщо ми тихо сидітимемо коло своїх вогнищ, якщо Георот прийме вергельд[115], який король зволить виплатити, Германаріх знатиме, що може чинити з нами все що завгодно.

Ліудеріс кивнув, склав руки на грудях і стримано відповів:

— Гаразд! Доки ця стара голова тримається на раменах, я з моїми синами будемо битися попліч вас у всіх ваших битвах. Але чи не надто ви з Гатавульфом квапитеся, чи не дієте необачно? Германаріх далебі сильний. Чи не краще буде вичекати, підготуватися, зібрати сусідні племена на підмогу, а тоді вдарити?

Гатавульф знову всміхнувся, цього разу тепліше, ніж допіру.

— Ми думали про це, — рівним голосом промовив він. — Якщо ми дамо собі час підготуватися, ми так само дамо час підготуватися королеві. До того ж я не вірю, що нам вдасться зібрати багато списів проти нього. Не тепер, коли біля узграниччя сновигають гуни, данники не хочуть платити данини, а римляни у війні готів один проти одного побачать можливість вторгнутися й загарбати всі наші землі. Поза тим, Германаріх не сидітиме, склавши руки, а скоро вирушить упокорювати тервінгів. Ні, ми мусимо напасти тепер, поки він нас не чекає, заскочити його зненацька, розбити надвірне військо — їх не набагато більше, ніж нас тут, — одним швидким, точним ударом убити Германаріха, а потому скликати фолькмот[116] і обрати нового, честивого короля.

Ліудеріс знову кивнув.

— Я сказав свою думку, ти сказав свою. На сьогодні досить казань. Завтра ми поїдемо до Германаріха.

Старий войовник сів.

— Це небезпечно, — мовила Ульріка. — У мене лишилося два сини, і завтра вони, може бути, вирушать назустріч своїй смерті. На все воля Вірд, тої, що визначає долі людей і богів. Та я радше побачу, як мої сини відважно гинуть у бою, ніж схиляють коліна перед убивцею їхньої сестри. З того не вийшло б нічого доброго.

Юний Алавін знову скочив з-за столу й вистрибнув на лаву. У його руці зблиснув кинджал.

— Ми не загинемо! — закричав він. — Загине Германаріх, а Гатавульф стане королем остготів!

По лавах, немов припливна хвиля, прокотився повільний рев.

Солберн Розважливий рушив залою. Люди розступилися перед ним. Під чоботами його шелестіли стеблини ситника, яким була встелена глиняна долівка.

— Я добре почув? Ти сказав «ми»? — запитав він серед загального збурення. — Ні, ти ще хлопчик. Ти лишишся вдома.

Вкриті пушком щоки юнака спалахнули червінню.

— Я достатньо дорослий, щоб боронити честь свого роду! — пронизливо скрикнув Алавін.

Ульріка заціпеніла на місці.

— Твого роду, байстря? — шмагонула вона злістю.

Гомін ущух. Чоловіки ніяково перезиралися. Негоже було під таку годину виплескувати задавнену злість. Це не віщувало нічого доброго. Алавінова мати, Ереліва, була не лише наложницею Тарасмунда, але і єдиною жінкою, про яку він по-справжньому дбав. Ульріка мало не навіч зловтішалася, коли всі діти, яких наложниця народила Тарасмундові, окрім первістка Алавіна, померли маленькими. Коли вождь сам пішов на той світ, Ерелівині друзі хутко віддали її за поселянина, який жив далеко від Георота. Алавін лишився, бо ж синові вождя не випадало інакше, та Ульріка повсякчас шпигала його.

Їхні погляди зітнулися в димному, сповненому тінями світлі вогнища.

— Так, мого роду! — вигукнув Алавін. — А Свангільд була й м-м-мені сестрою.

Від сорому, що язик його затнувся, хлопчина аж прикусив губу.

— Спокійно, спокійно. — Гатавульф знову здійняв руку. — Ти маєш право, хлопче, і добре чиниш, що домагаєшся його. Гаразд, завтра на світанку ти поїдеш з нами.

Вождь виклично глянув на Ульріку. Та не сказала нічого, лише скривила рот. Усі розуміли: вона сподівається, що юнак загине.

Гатавульф рушив до високого трону посеред зали.

— Досить суперечок! — пролунали його слова. — Цього вечора нумо веселитись! Та спершу, Анслауґ, — звернувся він до дружини, — ходи сядь коло мене, і ми разом вип’ємо Воданову чашу.

Затупотіли ноги, загримали по дереву кулаки, кинджали здійнялись, наче смолоскипи. Вкупі з чоловіками кричали й жінки:

— Слава! Слава! Слава!

Двері розчахнулися.

Що осінь була близько, то смеркало швидко, і за спиною прибульця була сама чорнота. Вітер, який шарпав його синій плащ, жбурнув досередини жмуток сухого листя й пронісся по залі, завиваючи й вихолоджуючи стіни. Готи обернулися побачити, хто прийшов, і затамували дихання, а ті, хто сидів, поквапилися встати. До них завітав Мандрівець.

Він височів над ними всіма, тримаючи списа, як патерицю, а не зброю, наче й зовсім не потребував його залізного вістря. Крисатий капелюх затіняв обличчя, але не міг приховати ні сивих, як вовче хутро, чуприни й бороди несподіваного гостя, ні блиску його очей. Мало хто з присутніх бачив його раніше, більшості не траплялося опинитися поруч, коли він з’являвся тут під час своїх нечастих візитів, та всі, однак, упізнали в ньому родоначальця своїх вождів.

Першою оговталася Ульріка.

— Вітаємо тебе, Мандрівче, й ласкаво просимо, — мовила вона. — Ти вшанував нашу оселю. Сідай лишень на високий трон, а я піднесу тобі ріг з вином.

— Ні, не ріг, а келих, римський келих, найкращий з тих, що ми маємо, — докинув Солберн.

Гатавульф розправив плечі й підійшов до Праотця.

— Ти відаєш, що готує доля, — промовив він. — Яке слово ти приніс нам?

— А ось яке, — відказав Мандрівець. Голос він мав глибокий, а слова вимовляв не так, як південні готи чи будь-хто, з ким тервінгам доводилося зустрічатися. Люди гадали, що його рідною мовою була мова богів. Сьогодні слова його були важкі, немовби горе обтяжувало їх. — Вам, Гатавульфе й Солберне, роковано мститися. Цього не змінити: такою є воля Вірд. Та Алавін з вами не піде.

Юнак поточився назад, побілів. Із горла його вихопився сухий схлип.

Мандрівець кинув погляд через усю залу й зупинив його на хлопцеві.

— Так треба, — повільно, слово за словом, мовив він далі. — Я не чиню тобі безчестя, коли кажу, що ти дорослий лише наполовину і помреш мужньо, але даремно. Усі чоловіки спершу були хлопчиками. Ось що я скажу: тобі випав тяжчий і незвичніший, ніж помста, жереб, і ти приймеш його заради добра того роду, що походить від матері батька твого батька, Йоріт… — Невже голос Мандрівця затремтів? — …і від мене. Скорися, Алавіне. Незабаром настане і твій час.

— Усе… буде… як ти накажеш, велителю, — витиснув Гатавульф зі зсудомленого горла. — Але що це значить для нас… тих, хто поїде мститися?

Мандрівець дивився на нього довгу хвилю, протягом якої в залі панувала мертва тиша, а відтак мовив:

— Ти ж не хочеш цього знати. Добре це слово чи лихе, ти не хочеш його знати.

Алавін опустився на лаву, обхопив голову руками й затремтів.

— Прощавайте! — сказав Мандрівець.

Він загорнувся у плащ, змахнув списом. Двері зачинилися, і він зник.

1935 рік

Я не перевдягався, доки часоліт не переніс мене крізь простір-час. Лише прибувши на замасковану під склад базу Патруля, я скинув із себе той одяг, що носили наприкінці четвертого століття нашої ери в басейні Дніпра, і вбрався в те, що підходило для Сполучених Штатів середини двадцятого століття.

Основна ідея — сорочки й штани для чоловіків, сукні для жінок — була однакова. А ось у дрібницях відмінностей було не злічити. Попри грубу тканину, готське вбрання було зручнішим за піджак із краваткою. Я склав його в багажник часолета разом з усяким спеціальним приладдям на кшталт невеликого пристрою, за допомогою якого я слухав знадвору, що відбувається в оселі вождя тервінгів. Спис не вміщався, тож я приторочив його збоку до машини. Якщо я кудись і вирушу на ній, то тільки назад до тої доби, якій і належить ця зброя.

Чергував сьогодні хлопчина, якому було трохи більше за двадцять — зовсім юний за теперішніми мірками, у багатьох інших епохах він був би вже поважним сім’янином. Я, схоже, викликав у нього ледве чи не побожне захоплення. Насправді ж моя робота в Патрулі часу така сама допоміжна, як і його. Я не маю жодного стосунку до контролю просторово-часових магістралей, порятунку мандрівників у часі чи ще чогось такого героїчного. Я лише вчений, щось на кшталт цього. Можливо, навіть краще сказати «дослідник». А втім, я можу мандрувати в часі за власним бажанням, на що він права не мав.

Коли я вийшов зі складського приміщення й опинився в непоказній конторі буцімто будівельної компанії, яка правила нам за прикриття в цьому місті у цьому часовому відтинку, черговий пильно глянув на мене й промовив:

— З поверненням додому, містере Фарнессе. Схоже, подорож була не з найлегших, так?

— Чого це ви так вирішили? — машинально запитав я.

— З виразу вашого обличчя, сер. З того, як ви рухаєтеся.

— Не було ніякої небезпеки, — обірвав я його.

Не маючи наміру обговорювати те, що сталося, з кимось, окрім Лорі — та й з нею, мабуть, не відразу, — я полишив контору й вийшов на вулицю.

Тут також була осінь. День видався свіжий і сонячний, один із тих, якими часто насолоджувалися нью-йоркці, доки в місті не стало неможливо жити. Цей рік передував рокові мого народження. Блискучі будівлі з бетону й скла підносилися високо-високо, аж у небесну блакить, де вітерець, що обціловував мене своїми холодними вустами, гнав кілька білих хмаринок. Машин було не дуже багато, і ледь чутний сморід викидних газів перебивали пахощі смажених каштанів з возиків, що почали прокидатися від літньої сплячки. Я вийшов на П’яту авеню й попрямував угору повз вітрини розкішних крамниць, минаючи по дорозі найвродливіших у світі жінок і щонайрозмаїтіший люд, який тільки є на нашій планеті.

Я сподівався, що доки дійду пішки додому, позбудуся бодай трохи того напруження й туги, що полонили мене. Місто може не лише спонукати, але й гоїти, правда ж? Ми з Лорі могли оселитися практично будь-де в минулому чи майбутньому, але обрали саме це місце.

Ні, звісно, все не зовсім так. Як і більшість подружніх пар, ми прагнули звити собі гніздечко у відносно звичному середовищі, де нам не довелося б учитися всьому з нуля й постійно триматися насторожі. Тридцяті роки — прекрасний час, якщо ти білий американець і в тебе все гаразд зі здоров’ям і грошима. Що ж до тих зручностей, яких бракувало, як-от кондиціонера, то його можна було непомітно встановити й, певна річ, не вмикати, коли до вас заходили гості, яким не судилося дізнатися про подорожі в часі. Щоправда, біля керма була Рузвельтова зграя, але республіка поки ще не перетворилася на корпоративну державу й політичні події не впливали на наше з Лорі особисте життя. Остаточний розпад цього суспільства стане швидким і незворотним процесом лише (на мою думку) після виборів 1964 року.

На Середньому Заході, де тепер моя мати виношувала мене, нам довелося б бути вкрай обережними, що неабияк дратувало б. Але нью-йоркці переважно були толерантні, принаймні їх не надто цікавило життя інших людей. Моя довга борода й волосся до пліч, яке я на базі заплітав у косичку, не привертало загальної уваги, хіба що малі хлопчаки коли-не-коли могли подражнитися: «Волохатий дідько! Волохатий дідько!» Власника будинку, сусідів та інших знайомих у цьому часі наша дивакуватість не бентежила, для них ми були професор германської філології на пенсії та його дружина. Власне кажучи, це навіть не було брехнею. Піша прогулянка мала мене трохи заспокоїти, повернути об’єктивне бачення, яке повинен мати кожен агент Патруля, щоб не збожеволіти від тих речей, свідком яких він іноді стає. Ми мусимо розуміти, що Паскалеві слова стосуються всіх нас, у будь-якому закутку простору-часу: «Хай якими веселими були перші акти, останній завжди трагічний. Трохи землі над віком труни, і все скінчено назавжди». Зрозуміти й прийняти цю думку всією своєю істотою, щоб жити з нею якщо не безтурботно, то бодай спокійно. Хай там як, а мої готи ще легко відбулися, порівнюючи, приміром, з мільйонами європейських євреїв і циган під час Другої світової війни, менше ніж за десять років, або ж із мільйонами жителів Радянського Союзу оце тепер.

То й що з того? Це ж мої готи! Їхні привиди юрмилися довкола мене, доки вулиця, будинки, люди з плоті й крові не перестали бути реальними, не перетворилися на напівзабутий сон.

Я пришвидшив крок, мало не наосліп кваплячись до того прихистку, який приготувала мені Лорі.

Ми з нею мешкали у величезній квартирі, вікна якої виходили на Центральний парк, де ми любили прогулюватися теплими вечорами. Портьє не мав потреби виконувати функції озброєної охорони. Сьогодні я образив його, недбало відповівши на привітання, але збагнув це лише в ліфті, коли вже було пізно. Я не міг стрибнути назад у часі й виправити прикре непорозуміння: це порушило б Першу директиву Патруля. Не те щоб така дрібничка могла загрожувати стабільності континууму: до певних меж він гнучкий, а наслідки змін зазвичай швидко згладжуються. Власне, виникає цікаве метафізичне питання: якою мірою мандрівник у часі відкриває минуле, а якою сам його створює? Кіт Шредінґера ховається не лише у своїй коробці, але й у історії. Однак Патруль часу існує для того, щоб міжчасові переміщення не порушили того ланцюжка подій, який приведе врешті до виникнення данелліанців, надлюдей, які заснували Патруль, коли в їхньому далекому минулому звичайні люди навчилися подорожувати в часі.

Я поринув думками в цю звичну царину, поки, наче в клітці, стояв у ліфті, і привиди трохи відступили, зробилися не такими настирливими. Проте коли я ступив до квартири, вони зайшли за мною.

У вітальні, вздовж стін якої вишикувалися полички з книжками, стояв запах скипидару. Тут, у тридцятих роках, Лорі — уже не та страшенно заклопотана професорська дружина, якою вона була в пізніших роках цього століття, — починала здобувати собі ім’я художниці. Коли їй запропонували роботу в Патрулі, вона відмовилася: їй бракувало фізичної сили, потрібної польовому агентові — що чоловікові, що, тим паче, жінці, — а рутинна робота в офісі чи архіві її не цікавила. Певна річ, відпустки ми проводили разом у вкрай екзотичних епохах.

Почувши, що я увійшов, вона вибігла назустріч зі своєї майстерні. Побачивши її, я трохи піднісся духом. У заляпаному фарбою робочому халаті й хустці, з-під якої вибивалося пасмо рудого волосся, Лорі була досі струнка, вигиниста й приваблива. Дрібні зморшки довкола її зелених очей стало видно тільки, коли вона підійшла ближче, щоб обійняти мене.

Наші тутешні знайомі заздрили мені: така чарівна дружина, та ще й набагато молодша за мене. Насправді ж різниця між нами була лише шість років. Я вступив до Патруля у сорокап’ятирічному віці і вже був передчасно посивілий, Лорі ж мала вигляд молодої дівчини. Антитанатні процедури, які забезпечує наша організація, сповільнювали старіння, але не могли повернути процес назад.

До того ж більшу частину свого життя Лорі провела у звичному часі, де одна хвилина має шістдесят секунд. Я ж, бувши польовим агентом, проживав дні, тижні або й місяці протягом того проміжку, що минав від ранку, коли ми прощалися, до обіду, коли я повертався додому, а Лорі тим часом, поки я не плутався під ногами, могла присвятити себе малюванню. Мій загальний вік наближався до ста років.

Іноді я почувався на цілу тисячу. Либонь, і виглядав так.

— Привіт, Карле, любий! — Її губи торкнулися моїх.

Я пригорнув її до себе. Замащу фарбою піджак? То й біс із ним! Трохи згодом Лорі відступила, узяла обидві мої долоні й зміряла мене пильним поглядом, що зазирнув аж у душу.

— Ця подорож завдала тобі болю, — стишивши голос, промовила вона.

— Я знав, що так буде, — втомлено відказав я.

— Але не знав, яким сильним буде цей біль… Ти довго пробув там?

— Ні. Пізніше я розповім тобі все детально. Мені пощастило. Я потрапив у ключовий момент, зробив, що мав зробити, і пішов. Кілька годин прихованого спостереження, кілька хвилин дії — і готово.

— Справді, можна сказати, пощастило. Тобі скоро повертатися?

— У тому часі — так, досить скоро. Але я хочу затриматися трохи тут, щоб… щоб відпочити, звикнутися з тим, що має статися… Ти потерпиш мою понуру пику тут тиждень або два?

— Коханий. — Вона повернулася у мої обійми.

— Мені однаково треба буде попрацювати зі своїми записами, — проказав я їй на вушко. — Але вечорами ми могли б сходити в ресторан, у театр, трохи розважитися.

— О, сподіваюся, ти справді будеш розважатися, а не вдавати веселощі заради мене.

— Згодом стане легше, — запевнив я її, а заразом і себе. — Я просто далі виконуватиму своє початкове завдання: записувати пісні й перекази, які вони складатимуть. Мені… мені лише треба спершу пройти через усе це.

— Точно треба?

— Так. Але не з дослідницькою метою, ні. Річ не зовсім в тому. Просто це мої люди. Мої. Розумієш?

Лорі міцніше обійняла мене. Вона розуміла.

Не знала вона лише того — і, дай Боже, ніколи не дізнається, подумав я з болем, — чому я так дбав про тих своїх нащадків. Лорі не ревнувала. Вона ніколи не дорікала мені тими днями, які я провів з Йоріт. Сміючись, вона казала, що нічого не втратила, натомість мені це дало змогу посісти в спільноті, яку я вивчав, становище, либонь, унікальне в історії моєї професії. Опісля дружина силкувалася, як могла, розрадити мене.

Але я так і не зміг змусити себе розповісти їй, що Йоріт була для мене не просто близьким другом, який, так сталося, виявився жінкою. Я не зміг зізнатися Лорі, що кохав ту, яка перетворилася на порох шістнадцять століть тому, так само, як її, і кохаю досі, і, мабуть, кохатиму до скону.

300 рік

Поселення Віннітара Убийтура стояло на урвистому березі Вісли. Довкола пагорка скупчилося з пів десятка хатин з хлівами, повітками, кухнею, ковальнею, броварнею та іншими господарськими прибудовами: Віннітарів бо рід давно замешкав був тут і вважався одним із наймогутніших серед тервінгів. На захід простягалися луки й орні землі. На сході, за річкою, досі стояла дика пуща, хоча чисельність племені зростала й поселення швидко розширювало свої межі.

Готи, мабуть, вирубали б увесь ліс до пня, якби дедалі більше їх не полишало цих місць. Неспокійний то був час. На шляхах чатували не лише банди розбійників: цілі племена, що підіймалися в дорогу з усім своїм скарбом, зустрічаючись, стиналися одне з одним. З далеких земель дійшла звістка, що римляни теж частенько гризуться поміж себе, тимчасом як могутня імперія, зведена їхніми дідами, підупадає на силі. І все ж небагато північан наважувалися на щось більше, ніж набіги уздовж римських кордонів. Але південні землі, що лежали просто за цими кордонами, — теплі, багаті, погано захищені, — вабили до себе не одного гота.

Віннітар лишався на місці. Через це йому доводилося майже стільки ж часу проводити в бою — найчастіше з вандалами, але іноді й з деякими готськими племенами, ґрейтунгами або тайфалами, — скільки й за плугом. Сини його, коли дійшли мужніх літ, почали прагнути змін.

Такі були справи, коли з’явився Карл.

Він прийшов взимку, коли мало хто мандрує, і люди особливо гостинно вітають подорожніх, які порушують одноманітний плин життя.

Спершу, помітивши незнайомця за милю від поселення, його взяли за блудягу-пройдисвіта, йшов-бо сам і пішо. Та готи знали, що їхній вождь однаково захоче побачити прибульця.

Легкою ходою той підійшов ближче, ступаючи замерзлими вибоїнами дороги й використовуючи списа замість патериці. Його синій плащ був єдиною яскравою плямою серед укритих снігом полів, голих дерев і похмурого неба. Собаки завалували й загарчали на нього, та незнайомець не виявив страху. Пізніше готи дізналися, що чоловік цей міг завдати смерті тому, хто нападе на нього. Тепер же вони заспокоїли псів і зустріли незнайомця, нараз пройнявшись до нього повагою: вбрання бо його було щонайкраще, анітрохи не запилюжене й не забруднене дорогою, а сам він вражав своєю поставою. Вищий за найвищого з них, незнайомець здіймався над ними — худий, але жилавий, сивобородий, але жвавий, наче парубок. Що ж довелося зріти його світлим очам?

Воїн ступив уперед, щоб привітати чужинця.

— Мені на ім’я Карл, — відказав той, коли його запитали, хто він, — нічого більше. — Я охочий погостювати у вас трохи.

Готські слова вільно видобувалися з його рота, але порядок їхній і закінчення часом були незвичними, а вимови такої тервінги не чули в жодній із говірок.

Віннітар чекав на гостя в домі, не личило бо вождю, як простому робітникові, вибігати надвір, щоб повитріщатися на чужоземця. Коли Карл увійшов, Віннітар промовив з високого трону, як того вимагав давній звичай його роду.

— Вітаю тебе, якщо ти прийшов з миром і правдою. Нехай Батько Тіваз оберігає тебе, а Мати Фрія[117] благословить.

— Дякую тобі, — відказав Карл. — Ти ласкаво привітав того, хто міг здатися тобі жебраком. Та я не жебрак, і, сподіваюся, цей дарунок буде гідним тебе.

Він сягнув до капшука на поясі, дістав звідти браслет і простягнув його Віннітарові. Готи, що юрмилися довкола них, вражено ахнули: масивне, вигадливої роботи наруччя було зі щирого золота й саджене самоцвітами.

Господар на превелику силу, та все ж зберіг спокій.

— Це дарунок, що його можна сподіватися від короля. Розділи зі мною трон, Карле. — Це було почесне місце. — Лишайся в нас так довго, як того забажаєш.

Вождь плеснув у долоні й гукнув:

— Гей, несіть-но нашому гостеві меду, та й мені теж, щоб я міг випити за його здоров’я! — Відтак, звернувшись до парубків, дівчат і дітей, що товпилися в світлиці, промовив: — А ви — до роботи! Після вечері ми всі почуємо те, що гість забажає нам повідати, а тепер, очевидь, він втомився.

Невдоволена юрба розійшлася.

— Чому ти гадаєш, що я втомився? — запитав його Карл.

— До найближчої оселі, де ти міг провести ніч, дорога неблизька, — відказав Віннітар.

— Я не ночував у жодній оселі, — мовив Карл.

— Що?

— Ти однаково б дізнався про це. Я не хочу, щоб ти вважав мене за брехуна.

— Але ж… — Віннітар пильно глянув на нього, посмикав себе за вус і поволі промовив: — Ти не з наших країв, авжеж, ти примандрував іздалеку. Одначе одежа твоя чиста, а змінної ти не маєш із собою. Не маєш ані харчів, ані інших потрібних мандрівникові припасів. Хто ти? Звідкіля прибув і… як?

Карл відповів м’яким тоном, але ті, хто був поруч, почули, яка криця задзвеніла в його голосі:

— Я не про все можу розповісти. Та я даю тобі слово — і нехай Донар спопелить мене блискавицею, коли брешу, — що я не вигнанець, не ворог твоїм людям і не той, кого ти мав би соромитися під своїм дахом.

— Якщо честь вимагає, щоб ти зберігав свої таємниці, ніхто не буде вивідувати їх у тебе, — мовив Віннітар. — Але ж ти розумієш: ми не можемо не чудуватися… — він урвав свою мову і з помітною полегкістю вигукнув: — А, ось нарешті й мед! Тобі, як поважному гостеві, ріг піднесе моя жона Салваліндіс.

Карл поштиво привітав дружину вождя, та погляд його скосував на дівчину, що поруч підносила трунок Віннітарові. Струнка станом, вродлива, вона ступала, наче лань. Розпущене золотаве волосся облямовували прегарне личко, вуста несміло всміхалися, а великі очі немов увібрали всю блакить літнього неба.

Салваліндіс помітила його погляд.

— Це наша найстарша, — сказала вона Карпові. — Наша донька Йоріт.

1980 рік

Пройшовши базовий курс навчання в Академії Патруля, я повернувся до Лорі того самого дня, коли залишив її. Мені потрібно було трохи часу, щоб відпочити й перелаштуватися, адже коли з епохи олігоцену потрапляєш до університетського містечка в Пенсильванії, це дещо приголомшує. Крім того, ми мусили впорядкувати свої повсякденні справи. Мені, зокрема, треба було завершити академічний рік, перш ніж покинути університет заради «краще оплачуваної роботи за кордоном». Лорі ж тим часом подбала про те, щоб продати наш будинок і позбутися речей, які ми не збиралися брати з собою в те місце і той час, де мали облаштуватися.

Серце щеміло, коли доводилось прощатися з багатолітніми друзями. Ми обіцяли, що вряди-годи будемо навідуватися, хоча й знали, що візити ці будуть нечастими, доки зрештою не припиняться зовсім. Потреба брехати виснажувала страшенно. Врешті-решт, у наших друзів, мабуть, склалося враження, що моя нова посада, про яку я так туманно розповідаю, — це лише прикриття для роботи в ЦРУ.

Що ж, мене попереджали від самого початку, що життя агента Патруля часу — це суцільне розставання. Мені ще тільки належало дізнатися, що це насправді означає.

Одного дня, коли ми все ще обрубували канати, пролунав телефонний дзвінок.

— Професоре Фарнессе? Вас турбує Менс Еверард, позачасовий агент. Чи не могли би ми з вами зустрітися й поговорити, скажімо, в суботу або неділю?

Моє серце закалатало. Це був чи не найвищий статус, якого можна досягнути в Патрулі. Таких людей було обмаль на мільйон або й більше років, які оберігала наша організація. Зазвичай її працівники, власне патрульні, діяли у складі команди з чіткими завданнями і в межах одного просторово-часового округу, щоб досконало вивчити його. Позачасовий агент натомість міг вирушити будь-куди й робити фактично будь-що на свій розсуд. За свої дії він відповідав лише перед власним сумлінням, іншими позачасовиками й данелліанцями.

— Е-е, так, звісно, сер, — пробелькотів я. — Субота підійде. Ви прибудете сюди? Гарантую вам смачну вечерю.

— Дякую, та я волів би зустрітися у мене вдома — першого разу принаймні. Тут я маю напохваті потрібні теки, комп’ютер і все решта. Зустріньмося наодинці, гаразд? І не турбуйтеся замовляти собі рейс. Знайдіть лише якесь захищене від сторонніх очей місце, наприклад підвал. Вам видали локатор?.. Чудово, визначте координати й повідомте їх мені, а я підберу вас на своєму часолеті.

Пізніше я дізнався, що така поведінка була характерною рисою його вдачі. Дебелий, міцний на вигляд чоловік, що мав у своїх руках владу, яка й не снилася Цезареві або Чингізханові, він був з усіма вкрай послужливий.

Ми зустрілися, я сів на заднє сидіння, ми стрибнули — скоріше в просторі, ніж у часі, — і опинилися на базі Патруля в Нью-Йорку. Звідти ми пішки дісталися до Еверардової квартири. Йому не більше, ніж мені подобалися бруд, безлад і небезпека. Одначе він розумів, що йому потрібне якесь пристановище в двадцятому столітті, і звик до цього помешкання ще до того, як місто остаточно занепало.

— Я народився в тому самому штаті, що й ви, 1924 року, — пояснив Еверард. — У Патруль вступив, коли мені було тридцять. Тому я й вирішив, що саме мені слід поговорити з вами. У нас багато спільного, ми мали б зрозуміти один одного.

Щоб заспокоїтися, я ковтнув віскі з содовою, яке він мені запропонував, і обережно промовив:

— Я в цьому не впевнений, сер. Я чув дещо про вас у Академії. Схоже, у вас і до того, як ви приєдналися до Патруля, було насичене пригодами життя. А після… зайве й казати. Що ж до мене, я завжди був тихий і нудний домосида.

— Ну, це не зовсім правда. — Еверард глянув на аркуш паперу, який тримав у правій руці. Ліва стискала потерту бріарову люльку. Час від часу він то пихкав люлькою, то посьорбував зі своєї склянки. — Як мені підказують мої записи, за два роки в армії вам не довелося брати участі у воєнних діях, однак лише тому, що служили ви у час, який ми жартома називаємо мирним. Втім, ви завжди показували високі результати у стрільбі. Вдома вам не дуже-то й сиділося, ви постійно вибиралися в гори, каталися на лижах, ходили під вітрилом, плавали. У коледжі, попри худорляву статуру, ви грали в американський футбол і заслужили відзнаку. На магістратурі вашими хобі були фехтування й стрільба з лука. Ви доволі багато подорожували, і не завжди до безпечних і популярних місць. Тож, як на мене, пригоди ви любите достатньою мірою, щоб працювати у нас. Можливо, навіть занадто любите. Це одна з тих речей, про які я хотів би з вами поговорити.

Почуваючись ніяково, я роззирнувся по кімнаті. Розміщене на одному з горішніх поверхів, Еверардове помешкання було оазою чистоти й спокою. Майже всі стіни були заставлені книжковими шафками, окрім тих місць, де висіли три прегарні картини й два списи бронзової доби. Крім них єдиною, вочевидь сувенірною, річчю була розстелена на підлозі шкура полярного ведмедя, що, як розповів позачасовик, дісталася йому в Гренландії десятого століття.

— Ви прожили в шлюбі зі своєю дружиною ось уже двадцять три роки, — зауважив Еверард. — У наші дні це свідчить про сталість характеру.

В опорядкуванні кімнати не відчувалося жіночої руки. Певна річ, він міг тримати дружину — чи дружин — деінде.

— У вас немає дітей, — вів далі Еверард. — Гм, це, звісно, не моя справа, але ж вам відомо, чи не так, що, якби ви схотіли, наші медики могли б усунути будь-яку причину безпліддя, доки не настала менопауза? Пізня вагітність для них теж не проблема.

— Дякую, — відповів я. — Фаллопієві труби… Авжеж, мені відомо про таку можливість. Ми з Лорі обговорювали це: можливо, колись і скористаємося нею. Але ми подумали, що навряд чи буде розумно ставати батьками й одночасно починати нову роботу. — Я гмикнув. — Якщо лише для патрульного існує таке поняття, як одночасність.

— Відповідальний підхід. Мені це подобається. — Еверард кивнув.

— Навіщо ця розмова, сер? — наважився запитати я. — Адже мене запросили приєднатися до Патруля не лише на основі рекомендації Герберта Ґанца. Ваші… люди піддали мене цілій купі всіляких психотестів з далекого майбутнього, навіть не пояснивши, що й до чого.

Мені сказали, що йдеться про науковий експеримент. Я погодився, бо Ґанц попросив мене зробити послугу його другові. Це не була його царина: він, як і я, працював з германськими мовами й літературою. Ми познайомилися на науковій конференції, стали товаришами по чарці, а потім час від часу листувалися. Він захоплювався моїми працями про «Деор» і «Відсіт»[118], я ж — його дослідженням Готської Біблії[119].

Щоправда, тоді я, природно, і не здогадувався, що це дослідження його, адже воно було опубліковане в Берліні 1853 року. Невдовзі по тому Ґанцові запропонували вступити до Патруля, і врешті він під іншим іменем вирушив до майбутнього шукати талановитого науковця для своєї справи.

Еверард відхилився на спинку крісла. Його погляд з-понад люльки пильно вивчав мене.

— Авжеж, — мовив він, — прилади повідомили нам, що ви з дружиною заслуговуєте на довіру й обидвоє будете раді дізнатися правду. Але прилади не можуть оцінити, як ви надаєтеся до тої роботи, яку вам запропонували. Прошу, не ображайтеся. Не існує людей, які все вміють, а у вас складне завдання. Вам доведеться діяти самому, до того ж вкрай делікатно. — Він помовчав і додав: — Так, делікатно. Нехай готи й варвари, та це не значить, що вони дурні або що їм не можна завдати болю, як вам чи мені.

— Розумію, — відповів я. — Але ж послухайте, вам треба лише прочитати звіти, які я писатиму в майбутньому. Якщо вже з перших побачите, що я не даю ради із завданням — що ж, просто скажете мені сидіти вдома й вивчати книжки. Патрулю такі люди теж потрібні, хіба ні?

Еверард зітхнув.

— Я цікавився вашими звітами, і мені повідомили, що ви задовільно виконали — виконаєте — завдання. Але цього не досить. Ви не розумієте, бо не відчули самі, яку важку ношу завдав собі на плечі Патруль, як страшенно мало нас на всі роки людської історії. Ми не можемо досконало перевірити кожного польового агента, надто якщо він чи вона не коп, як я, а науковець, як ви, що досліджує добу, письмових відомостей про яку обмаль або й геть нема. — Він відсьорбнув зі своєї склянки. — Для цього Патруль і має науковий відділ. Щоб бодай трохи краще знати, які саме події треба оберігати від необережних мандрівників у часі.

— А хіба зміна, яка станеться в такому маловідомому відтинку часу, матиме якісь наслідки?

— Можливо, й матиме. За належного стану справ готи відіграють важливу роль, чи не так? Хто знає, як котрась подія в їхній ранній історії — перемога в битві чи поразка, порятунок чи загибель, народження чи ненародження певної людини — хто знає, які наслідки може мати ця подія і як ці наслідки виявляться в наступних поколіннях?

— Але ж реальні події мене навіть не стосуються, — заперечив я. — Моє завдання — допомогти відновити втрачені перекази й поеми, а також визначити, як вони змінювалися і як впливали на дальші творіння.

Еверард сумовито усміхнувся.

— Так, я знаю. Ґанців великий план. Патруль згодився на нього, бо це єдина шпарина, яку ми знайшли, щоб з’ясувати історію тої доби.

Він вихилив склянку й підвівся.

— Ще по одній? — запропонував. — А потім пообідаємо. Тим часом я хотів би, щоб ви розповіли мені докладно, у чому саме полягає ваш проект.

— Але ж ви, мабуть, уже говорили з Гербертом… себто з професором Ґанцом, — здивовано мовив я. — Е-е, так, дякую. Налийте мені ще одну.

— Звісно, — відказав Еверард, наповнюючи склянки. — Ви плануєте відновити германську літературу періоду Темних віків. Якщо «література» — правильний термін для того, що неписьменні спільноти попервах передавали тільки з уст в уста. Лише уривки цих переказів збереглися на папері, і вчені досі сперечаються, як сильно вони перекручені. Ґанц працює над… гм… епосом про Нібелунгів. Я не зовсім розумію, як до цього пасуєте ви. Адже ця історія відбувалася на Рейні, а ви збираєтеся на самотню прогулянку до Східної Європи четвертого століття.

Я розслабився скоріше завдяки його манері поведінки, ніж завдяки віскі.

— Я сподіваюся дослідити роль Германаріха, — сказав я йому. — Імовірно, вона не надто важлива, та вочевидь є певний зв’язок. До того ж його постать цікава сама собою.

— Германаріх? Що то за один? — Еверард подав мені склянку й усівся, приготувавшись слухати.

— Мабуть, мені варто зайти здалеку, — сказав я. — Як добре ви знайомі з циклом про Нібелунгів-Вельсунгів?

— Ну, я бачив опери Ваґнера з циклу «Перстень нібелунга». А ще, коли одного разу мав завдання в Скандинавії наприкінці періоду вікінгів, то чув оповідь про Сіґурда, який вбив дракона, розбудив валькірію, а потім усе спартачив.

— Це лише частина всієї історії, сер.

— Менс — якщо ти не проти, Карле.

— Е-е, так, дякую. Це честь для мене. — Щоб не видатися надто улесливим, я поквапився прибрати свого професорського тону: — Ісландська «Сага про Вельсунгів» була записана пізніше, ніж німецька «Пісня про Нібелунгів», але містить давнішу, наближенішу до першоджерела й довшу версію подій, про які також згадується в «Старшій» та «Молодшій Еддах»[120]. Ваґнер найбільше надихався цими джерелами. Ти, може, пригадуєш, що Сіґурда Вельсунга обманом змусили одружитися з Ґудрун із роду Гюкунгів замість валькірії Брунгільд. Це призвело до ворожнечі між жінками й, зрештою, до смерті Сіґурда. У німецькій «Пісні» ці персонажі мають імена Зіґфрід, Крімгільда Бурґундська і Брюнгільда Ізенштайнська, а язичницькі боги не з’являються зовсім — та це наразі для нас не важливо. В обидвох версіях що Ґудрун, що Крімгільда згодом виходять заміж за короля на ім’я Атлі, або Етцель, і це не хто інший, як Аттіла, вождь гунів. Після цього починаються значні відмінності. У «Пісні про Нібелунгів» Крімгільда, щоб помститися за вбивство Зіґфріда, заманює своїх братів до двору Етцеля і влаштовує так, щоб на них напали й убили. У цьому епізоді під іменем Дітріха Бернського з’являється Теодоріх Великий, король остготів, який підкорив усю Італію, хоча, згідно з історичними фактами, він жив на кілька поколінь пізніше за Аттілу. Його поплічник Гільдебранд, вражений підступністю й жорстокістю Крімгільди, вбиває її. Гільдебрандові, до речі, також присвячена балада[121], від тексту якої лишився тільки фрагмент. Герб Ґанц прагне відновити її, зокрема й через похідні твори. Бачиш, який це все заплутаний клубок анахронізмів?

— Аттіла, вождь гунів, так? — пробурмотів Еверард. — Не надто добрий чоловік. Але ж його шибайголови гарцювали Європою в середині п’ятого століття, а ти збираєшся до четвертого.

— Саме так. Дозволь, я розповім тобі ісландську версію. Атлі запросив до себе братів Ґудрун, бо прагнув заволодіти «золотом Рейну». Ґудрун намагалася попередити їх, але вони однаково прибули до короля, коли той присягнув, що не заподіє їм зла. Коли ж брати відмовилися віддати скарб або сказати, де він, Атлі наказав їх убити. Ґудрун поквиталася з ним за це. Вона закатрупила синів, яких народила йому, засмажила їхні серця й згодувала королеві. Пізніше вона зарізала Атлі вві сні, підпалила палац і втекла від гунів. Із собою вона забрала Свангільд, свою доньку від Сіґурда.

Еверард зосереджено насупив чоло. Розібратися в долях усіх цих персонажів було геть нелегко.

— Ґудрун потрапила до країни готів, — розповідав я далі. — Там вона знову вийшла заміж й народила двох синів, Гамдіра й Серлі. Короля готів що в «Сазі», що в «Еддах» звати Йормунреком, але немає жодних сумнівів, що це Германаріх, реальна, хоч і вкрита туманом, історична постать середини й кінця четвертого століття. Оповіді розходяться в тому, чи то він одружився зі Свангільд і безпідставно звинуватив її в невірності, чи то вона вийшла за когось іншого, кого король запідозрив у лихих намірах щодо себе й повісив. Так чи інакше, за наказом Йормунрека бідолашну Свангільд насмерть затоптали кіньми. На цей час сини Ґудрун, Гамдір і Серлі, вже виросли й стали чоловіками. Мати підбурила їх помститися за Свангільд. Вони поскакали до Йормунрека й по дорозі зустріли свого єдинокровного брата Ерпа, який зголосився їхати з ними. Однак брати його вбили, хоча й не зовсім зрозуміло, з якої саме причини. Я гадаю, що Ерп був сином їхнього батька від наложниці й між ними була ворожнеча. Брати дісталися Йормунрекової оселі й напали. Їх було тільки двоє, але, невразливі до заліза, вони рубали людей направо й наліво, дісталися до короля й тяжко його поранили. Однак, перш ніж вони встигли довершити справу, Гамдір прохопився, що завдати шкоди їм можуть тільки каменюки. Або ж, згідно з текстом саги, цю саму інформацію виказав Одін, який з’явився, прибравши подоби одноокого старця. Йормунрек наказав своїм воїнам, що лишилися, закидати братів камінням — так вони й загинули. На цьому розповідь закінчується.

— Похмура історійка, правда? — сказав Еверард. Якусь хвилю він обмірковував почуте. — Але мені здається, що цей останній епізод — Ґудрун у Готії — доліпили значно пізніше. Тут вже анахронізми геть відбились від рук.

— Звісно, — погодився я. — У фольклорі таке часто трапляється. Важлива історія притягує до себе другорядні. Навіть зовсім дріб’язкові. Наприклад, те, що людина, яка ненавидить дітей і собак, не може бути геть поганою, сказав не В. К. Філдс[122]. Ці слова належать комусь — я забув, кому саме, — хто представляв Філдса на бенкеті.

Еверард розсміявся.

— Тільки не кажи, що Патрулю треба відстежувати історію Голлівуду! — Він знову зробився серйозним. — Якщо ця невеличка кривава оповідка насправді не належить до нібелунгівського канону, чому ти хочеш її дослідити? Чому Ґанц хоче, щоб ти це зробив?

— Ну, ця історія дісталася до Скандинавії, де надихнула на створення кількох доволі добрих поем — якщо тільки це не були редакції якихось ранніх творів, — і причепилася до «Саги про Вельсунгів». Нас цікавить цей зв’язок і розвиток сюжету. До того ж Германаріх згадується і в інших джерелах, як-от кількох староанглійських баладах. Отже, він мусив фігурувати в багатьох легендах і бардівських піснях, які згодом були забуті. На той час він справді був могутнім володарем, хоча, вочевидь, не надто хорошою людиною. Втрачений Германаріхів цикл може бути такий самий важливий і визначний, як і всі ті твори, що дійшли до нас з півночі й заходу Європи, а його вплив на давньонімецьку літературу міг бути значний і найнесподіваніший.

— Ти збираєшся вирушити просто до королівського двору? Я б не радив цього робити, Карле. Надто багато польових агентів загинули через свою необережність.

— Ні-ні. Тоді сталося щось жахливе, що дало початок історіям, які далеко помандрували і зрештою навіть опинилися в хроніках. Я думаю, що зможу визначити часовий інтервал у межах десяти років, коли це сталося. Але спершу, перш ніж братися до цього епізоду, я маю намір ретельно ознайомитися з епохою.

— Гаразд. То який твій план?

— Я пройду гіпнокурс готської мови. Я вже можу нею читати, але мені треба вільно розмовляти готською, хоча, звісно, незвичний акцент лишиться. А до того ж я хочу вивчити ту дещицю, яку нам відомо про їхні звичаї, вірування тощо. Наші знання вкрай мізерні. На відміну від вестготів, остготи на той час були ще на самому краю зацікавленості римлян. Вони напевне значно відрізнялися від своїх нащадків, які згодом вирушили на захід. Тому я почну задовго до потрібної мені дати, думаю, приблизно з року трьохсотого. Познайомлюся з людьми, а потім буду навідуватися через певні проміжки часу й дізнаватися, що сталося, поки мене не було. Одне слово, відстежуватиму хід подій, що вестимуть саме до тої події, яка мене цікавить. Коли ж вона нарешті станеться, то не заскочить мене зненацька. Опісля ж я з’являтимуся час від часу то там, то тут, слухатиму поетів та оповідачів і записуватиму їх прихованим пристроєм.

Еверард насупився.

— Гм-гм, такі дії… та нехай, імовірні ускладнення ми можемо обговорити пізніше. Твої подорожі охоплюватимуть чималу географію, так?

— Так. Згідно з тими їхнім переказами, що потрапили до римських хронік, готи походять із теперішньої центральної Швеції. Та мені видається малоймовірним, що таке численне плем’я могло вийти з такої обмеженої території, навіть якщо взяти до уваги природний приріст. Можливо, готи, як руси в дев’ятому столітті, взяли собі звідти ватажків і державну організацію. На мою думку, більшість готів на початках проживали вздовж південного узбережжя Балтійського моря, це було найсхідніше з усіх германських племен. Хоча вони ніколи не були єдиним народом. Коли готи дісталися Західної Європи, то розділилися на остготів, які захопили Італію, і вестготів, що підкорили Іберію. До речі, вони досить непогано врядували цими краями, мабуть, найкраще за останні кілька століть. Зрештою завойовники самі були поглинуті місцевим населенням і розчинилися в ньому.

— А що було до того?

— У хроніках трапляється кілька туманних згадок про їхні племена. До 300 року готи вже впевнено осіли на берегах Вісли, у середній частині сучасної Польщі. Наприкінці століття остготи були вже в Україні, а вестготи — на північ від Дунаю, де проходив кордон з Римською імперією. Велике переселення відбувається протягом кількох поколінь: схоже, готи нарешті остаточно покинули північні території, куди на зміну їм прийшли слов’янські племена. Германаріх був остгот, тому я збираюся подорожувати тими землями, де проживали саме вони.

— Зухвала мета, — із сумнівом у голосі мовив Еверард. — Особливо як для новенького.

— Наберуся досвіду в процесі, так, Менсе? Ти ж сам казав, що Патрулю бракує людей. Крім того, я здобуду багато потрібних вам знань.

Еверард усміхнувся.

— Авжеж, здобудеш. — Він підвівся й додав: — Допивай і ходімо обідати. Нам доведеться перевдягнутися, але воно того варте. Я знаю один місцевий салун у дев’яностих роках дев’ятнадцятого століття, де, щоб привабити відвідувачів, годують розкішними обідами задарма.

300–302 роки

Зима відступала неохоче, раз по раз повертаючись із сильним вітром, снігом і крижаним дощем. Однак цьогоріч мешканцям поселення на березі Вісли, а згодом і їхнім сусідам, було легше зносити її понурість. Разом з ними був Карл.

Спершу таємниця, що оповивала його, у багатьох породжувала страх, та згодом готи переконалися, що Карл прийшов до них не з лихом. Святобливий трепет, який вони відчували до нього, не зменшувався, а скоріше навпаки — зростав. Віннітар одразу заявив, що негоже такому гостеві спати на лаві, як простому воїнові, і поступився йому своїм ложем. Він запропонував Карлові вибрати рабиню, щоб та зігрівала йому постелю, але чужинець увічливо відмовився. Він споживав їжу й питво, мився й ходив до відходку, але люди шепотілися, що, можливо, усе це йому було непотрібно, можливо, він лише вдавав смертного.

Розмовляв Карл м’яким і приязним, хоча й дещо погордливим тоном. Він міг посміятися, пожартувати, розповісти якусь кумедну історію. Він ходив пішо або їздив верхи в гурті що на лови, що на відвідини до сусіднього поселення; брав участь і в принесенні жертв богам, і в учтах, які йшли після цього. Він змагався в стрільбі з лука й боротьбі, доки не стало зрозуміло, що ніхто не може взяти над ним гору. Коли він грав у бабки або настільні забавки, то не завжди вигравав, але ішов поголос, що він це робить задля того, щоб не лякати людей своїм чаклунством. Він бесідував із кожним, чи то з Віннітаром, чи то з найупослідженішим рабом, чи то з малям, яке заледве зіп’ялося на ноги, усіх уважно вислуховував, і навіть сам прагнув розбалакати їх. Ласкаво поводився зі слугами й тваринами.

Але його внутрішнє «я» лишалося схованим від усіх.

Не те щоб він був понурий і замкнутий у собі, ні. Як ні від кого іншого від нього іскрило словами й музикою. Він завжди жадібно слухав їхні пісні, легенди, прислів’я та все решта, але й у боргу не лишався, бо ж, здавалося, він знає геть усе, немов не одне людське життя мандрував по світу.

Він оповідав про могутній і неспокійний Рим, про правителя Діоклетіана, його війни й суворі закони. Він відповідав на запитання про нового бога, того, що з хрестом, — до готів дійшли чутки про нього від купців і рабів, яких продавали тут, на півночі. Він розказував про запеклих ворогів Риму, персів, і про дива, які ті творили. Щовечора оповідь його бігла далі й повертала на південь, до земель, де завжди спекотно, де люди мають чорну шкіру й де блукають хижаки, родичі рисі, але завбільшки з ведмедя. Вугіллям на дерев’яних дощечках він малював їм інших звірів, і готи голосними вигуками висловлювали своє здивування: бо ж супроти слона і тур, і навіть кінь троля здавалися чимось несуттєвим! Аж на краю східних земель, повідав Карл, лежить королівство більше, давніше й дивовижніше, ніж Рим чи Персія. Жителі його мали шкіру барви світлого бурштину, а їхні очі мовби косували. Щоб захиститися від диких племен з півночі, які турбували їх наскоками, вони звели стіну, довгу, наче пасмо гір, і з-за цього оборонного муру завдавали ударів у відповідь. Тим-то гуни й прийшли на захід. Плем’я, що розбило аланів, а тепер діймало готів, у розкосих очах Китаю було лише набродом. На цьому весь цей обшир не закінчувався. Якщо подорожувати на захід і перетнути римські володіння, що називаються Ґаллією, то вийдеш до Світового моря, про яке готи чули у своїх переказах. А якщо сісти на корабель — більший за ті, що ходять річками, — і пливти ген-ген далеко, то потрапиш до країни мудрих і багатих мая…

Оповідав Карл також про чоловіків і жінок та їхні діяння — про дужого Самсона, прекрасну й нещасливу Дейрдре[123], про мисливця Крокетта[124]…

Йоріт, Віннітарова донька, забувала, що вже відданиця, сідала на долівку разом із дітьми коло Карлових ніг і слухала, тимчасом як полум’я вогнища відбивалося в її очах, перетворюючи їх на два маленькі сонця.

Карл не завжди був з ними. Часто він казав, що мусить побути на самоті, і йшов з поселення. Якось, попри те, що Карл заборонив ходити за ним, один зухвалий хлопчисько крадькома вистежив його. Повернувся хлопець білий як крейда і, тремтячи всім тілом, пробелькотів, що сивобородий пішов у Тівазів бір. Готи насмілювалися заходити туди лише на свято Зимового сонцевороту, коли приносили під темними соснами три криваві жертви — коня, собаку й раба, — щоб Упокорювач Вовка прогнав холод і темряву. Батько висік хлопчину, і після того ніхто не говорив про це на людях. Якщо боги дозволяють це чужинцеві, краще не допитуватися чому.

За кілька днів Карл повертався, у свіжому вбранні і з подарунками. На перший погляд дрібнички, вони, проте, були безцінні: що ніж із незвично довгим сталевим лезом, що шаль із блискучої чужоземної тканини, що люстро, краще за вилощену мідь або чисту гладінь озера — скарби прибували й прибували, аж доки в поселенні не зосталося жодної людини, чи то чоловіка, чи то жінки, будь-якого стану, яка б не дістала принаймні одного. Карл на запитання відповідав лише: «Я знаю творців».

Весна помалу просувалася на північ: сніги танули, бруньки розпускалися в листячко й квіти, річка розливалася гомінким повноводдям. Пташки, що квапилися додому, сповнювали небо криками й лопотінням крил. В оборах на ще нетвердих ніжках вибрикували ягнята, телята, лошата. Люди виходили на подвір’я, мружачись проти сліпучого сонця; провітрювали свої оселі, одіж і душі. Королева Весни на запряженому волами візку, довкола якого танцювали юнаки і юнки з вінками на голові, возила від садиби до садиби образ Фрії, щоб богиня благословила оранку й сівбу. Кров нуртувала в жилах.

Карл так само покидав поселення, але тепер повертався того самого дня. Вони з Йоріт дедалі більше часу проводили разом: гуляли в лісі, походжали квітучими луками якнайдалі від сторонніх очей. Йоріт немов снила увіч. Її мати Салваліндіс докоряла дівчині за неподобну поведінку — невже Йоріт байдуже до свого доброго імені? — доки Віннітар не заспокоїв дружину. Вождь мав на думці своє. Що ж до братів Йоріт, то вони паленіли від гордості.

Кінець кінцем Салваліндіс відвела доньку вбік. Вони зайшли до господарського приміщення, де жінки збиралися, щоб ткати й шити, коли не було іншої праці. Тепер праця була, тому мати й донька стояли в півсутіні самі. Салваліндіс приперла Йоріт до широких, обтяжених каменем кросен, немовби хотіла перепинити шлях до втечі, і запитала навпрямець:

— Ти частіше байдикуєш із тим Карлом, ніж буваєш удома. Він брав тебе?

Дівчина зашарілася й, сплівши руки, опустила погляд.

— Ні, — ледь чутно мовила вона. — Він міг би, якби захотів. Я б радо… Та ми лише трималися за руки, кілька разів поцілувалися і… і…

— І що?

— Розмовляли. Співали пісень. Сміялися. Були серйозні. О мамо, він зовсім не відлюдькуватий. Зі мною він такий добрий, такий милий, як… як жоден чоловік, якого я знаю. Він говорить зі мною так, наче бачить у мені людину, що здатна думати, а не лише бути дружиною…

Салваліндіс підібгала губи.

— Я ось ніколи не переставала думати, відтоді як віддалася. Твій батько, либонь, бачить у Карлові могутнього спільника. Та я бачу в ньому безрідного приблуду, може й чаклуна, та без коріння, без жодного коріння. Що здобуде наш рід від союзу з ним? Подарунки? Розповіді про далекі краї? Яка з них користь, коли нападуть вороги? Що він лишить своїм синам? Що завадить йому кинути тебе, коли врода твоя зів’яне? Дівчинко, ти дурна.

Йоріт стисла кулачки, тупнула ногою і скрикнула крізь сльози, що виступили скоріше від люті, ніж від розпачу:

— Припни язика, стара ґерґеро! — І враз відсахнулася, нажахана не менше за Салваліндіс.

— То так ти кажеш до матері? — вражено мовила та. — Він і справді чаклун, який наклав на тебе чари. Викинь ту брошку, яку він тобі дав, викинь її в річку, чуєш мене?

Вона обернулася й вийшла. Спідниці її сердито шурхотіли.

Йоріт заплакала, але матері не послухалася.

А невдовзі все перемінилося.

Того дня, коли дощ сік, наче батогами, а Донар гримотів по небу на своїй колісниці й кресав сокирою сліпучі блискавки, до Віннітарової осади примчав гінець. Він хилився в сідлі, а кінь його зі знемоги мало не падав. Проте чоловік здобувся на силі, щоб високо здійняти руку зі стрілою і пронизливо вигукнути до тих, хто, брьохаючи багнюкою, вийшов йому назустріч:

— Війна! Вандали йдуть!

Коли його припровадили до світлиці, він мовив перед Віннітаром:

— Я приніс тобі слово від мого батька, Ефлі з Долу Оленячих Рогів. Йому розповів про все одноплеменець Даґалайфа Невітассона. Мужеві тому вдалося вирятуватися з різанини біля Лосячого Броду й остерегти нас. Та ми вже й самі помітили були на крайнебі жарево від пожеж.

— Отже, їх дві ватаги. Може, й більше, — пробурмотів Віннітар. — Цьогоріч вони рано вибралися й прийшли великою силою.

— Вони покинули свої поля несіяними? — запитав один із його синів.

Віннітар гучно зітхнув.

— Вони мають більше робочих рук, ніж потребують. Опріч того, я чув, що їхній король Гільдерік підбив під свою владу всі клани. Значить, військо вони виставлять більше, ніж раніше, і рухатиметься воно швидше за нас і впорядкованіше. Атож, Гільдерік, либонь, намірився витурити нас із цих земель, щоб розширити своє королівство.

— Що будемо чинити? — запитав міцний, наче криця, старий воїн.

— Скличемо сусідів, усіх, кого встигнемо, того ж Ефлі, якщо на нього ще не напали. Зберемося біля Скелі Близнюків-Верхівців, як у минулі часи. Можливо, якщо об’єднаємося, військо вандалів не буде надто численним для нас.

Карл засовався на своєму місці.

— А що станеться з вашими домівками? — запитав він. — Вандали можуть непомітно обійти вас і напасти на незахищені поселення.

Решти він не доказав: хати будуть сплюндровані й спалені, молодих жінок поженуть у рабство, усіх інших виріжуть.

— Нам доведеться ризикнути. Інакше нас усіх переб’ють поодинці. — Віннітар замовк. Танцювали довгі омахи полум’я. Надворі завивав вітер, стукотів по стінах дощ. Очі вождя шукали погляд Карла. — У нас немає ні шолома, ні кольчуги, що прийшлися б тобі до міри. Може, ти добудеш їх собі там, звідки приносиш подарунки?

Чужинець наче заціпенів. Риси на його обличчі загострилися.

Віннітар понурив плечі.

— Що ж, це не твоя битва, еге ж? — він зітхнув. — Ти не тервінг.

— Карле, о Карле! — вихопилася з-поміж жінок Йоріт.

Протягом якоїсь хвилі, що, здавалося, ніколи не закінчиться, дівчина й сивочолий чоловік дивилися одне на одного, а відтак Карл стенувся й мовив до Віннітара:

— Не май страху. Я не полишу своїх друзів у біді. Але ви маєте чинити так, як я скажу, слухатися моїх порад, хоч би й не розуміли їх. Чи пристаєте ви на це?

Ніхто схвально не загукав. Лише глухий гомін здійнявся, немов вітер пронісся тьмяною залою.

Віннітар набрався зваги.

— Гаразд, — мовив він. — Нехай гінці везуть стрілу війни далі. Ми ж будемо бенкетувати.

Що відбувалося наступними кількома тижнями, того опісля ніхто достеменно не міг переказати. Чоловіки вирушили на війну, отаборилися, воювали, потім повернулися додому — або не повернулися. Ті, що повернулися — а таких була більшість, — розповідали дивовижні історії про списника в синьому плащі, який гасав по небу верхи на коні, що конем не був. Розповідали про страхітних почвар, які нападали на вандалів, про моторошне сяйво в темряві й про той сліпий жах, що обіймав ворогів, які кидали зброю й з лементом утікали. Розповідали про те, як невідь-чому готам завжди вдавалося перестріти ватаги вандалів, перш ніж ті підходили до котрогось готського поселення. Через брак здобичі один клан за іншим відпадав від Гільдерікового війська й вертав додому. Розповідали про перемогу.

Їхні вожді могли повідати не набагато більше. Куди рухатися, чого чекати, який лад дати військові — усе це їм казав Мандрівець. Це він, швидший за вітер, попереджав готські племена й скликав їх на війну, це він привів на підмогу ґрейтунгів, тайфалів і амалінгів, це він упокорив серця бундючних вождів і змусив їх битися пліч-о-пліч.

За кілька поколінь ці — такі дивні — історії забулися. А точніше — розчинилися серед давніших переказів такого штибу. Аси, вани[125], тролі, чаклуни, примари — хіба ж ці істоти не беруть раз по раз участь у людських чварах? Важило те, що готи у верхів’ях Вісли тепер могли сподіватися років на десять миру. Думки їхні снували коло врожаю або чогось іншого, що їх цікавило в житті.

А ось Карл повернувся до Йоріт героєм.

Він не міг узяти її за дружину, бо не мав відомої іншим рідні. Однак чоловіки, які могли собі це дозволити, завжди тримали коханок: готи не бачили в цьому сорому, якщо чоловік міг забезпечити жінку й дітей. До того ж Карл не був простим робітником, чи воїном, чи королем. Салваліндіс сама привела до нього Йоріт, коли після учти, на якій обмінювалися багатьма розкішними подарунками, він чекав у прибраному квітами горішньому покої.

На Віннітарів наказ готи зрубали на тому березі дерева, переправили їх через річку й звели для Карла і Йоріт добрий дім. Карл здивував робітників, коли зажадав собі окрему спочивальню. Крім того, у будинку була ще одна кімната, яку він завжди замикав і заходив туди тільки сам. Він не затримувався там надовго й більше не навідувався до Тівазового бору.

Поміж себе чоловіки гомоніли, що Карл надто вже впадає коло Йоріт. Закохані часто обмінювалися поглядами або йшли гуляти наодинці, наче жовторотий юнак з дівчинкою-рабинею. А втім… Йоріт виявилася непоганою господинею, а насміхатися в очі над Карлом не насмілювався ніхто.

Більшість обов’язків, які мав виконувати господар, він поклав на слугу. Однак речі, потрібні для господарства, або гроші, щоб їх купити, добував сам. А ще Карл зробився неабияким купцем. Роки миру не були роками застою. Аж ніяк. Значно побільшало мандрівних торговців, що привозили бурштин, хутра, мед, лій з півночі, вино, тканини, скляні, металеві й гончарні вироби з півдня й заходу. Карл гостинно приймав усіх подорожніх, завжди радий зустрітися з кимось новим. Він відвідував ярмарки, ходив на фолькмоти.

На фолькмотах він лише дивився й слухав, адже не був членом племені, але ввечері брав участь у жвавому обговоренні, коли готи збиралися за кухлем меду, яким він їх частував.

Однак чоловіки чудувалися, та й жінки також. Пройшов поголос, нібито сивого, хоча й дужого тілом чоловіка, якого ніхто раніше не знав, часто бачили серед інших готських племен…

Можливо, саме через ці його відлуки з дому Йоріт не відразу зайшла у тяж. А може, через те, що була вона ще досить юна, адже мала тільки шістнадцять зим, коли прийшла до його ложа. Хай там як, але минув рік, перш ніж стало помітно, що вона при надії.

Хоч вона часто почувалася зле, Йоріт аж світилася від радості. Карлова поведінка знову стала дивною: здавалося, він хвилюється не так за дитя, що його носила Йоріт, як за неї саму. Він навіть стежив за тим, що вона їла: годував її всілякими чужоземними фруктами, хай яка пора року стояла надворі, і заборонив присолювати їжу так багато, як вона звикла. Йоріт радо корилася й казала, що так він виявляє свою любов до неї.

Тим часом життя — і смерть — ішли своїм звичаєм. На похоронах і поминах ніхто не наважувався розмовляти з Карлом невимушено: він був надто близький до незвіданого. З іншого боку, голови родів були вкрай здивовані, коли він відмовився від честі бути тим, хто мав злягти з наступною Королевою Весною.

Але пригадавши все те, що він зробив для них і що робив далі, йому це пробачили.

Теплінь, жнива, холоднеча, відродження, і знову літо. Настав час Йоріт народжувати.

Родиво було довге й важке. Вона мужньо зносила біль, але обличчя повитух були похмурі.

Карл хотів бути з Йоріт, та ельфам це не сподобалося б: у такий час чоловікові не можна бачити породіллю. Досить уже й того, що він наполіг на нечуваній чистоті. Повитухам лишалося тільки сподіватися, що він не відбіг розуму.

Карл чекав у головному покої. Коли прийшли гості, він виставив мед і пиво, як велів звичай, але в розмові був небагатослівний.

З настанням ночі гості пішли, але Карл не ліг спати, а лишився сам сидіти в темряві до світанку. Час від часу до нього виходила котрась із повитух, щоб розказати, як іде родиво. У сяйві світильника, який вона тримала в руці, жінка бачила, що Карл раз по раз позирає на ті двері, які він тримав замкнутими.

Надвечір другого дня повитуха вчергове вийшла зі спочивальні. Друзі, що прийшли навідати Карла, стихли. Зі згортка, який вона тримала на руках, почувся плач. Віннітар скрикнув. Карл підвівся, ніздрі його побіліли.

Жінка опустилася перед ним, розгорнула укривало й поклала на глиняну підлогу до батькових ніг хлопчика: досі в крові, він завзято дриготів ніжками, розмахував ручками й кричав. Тепер батько мав узяти дитину на руки, інакше повитуха віднесла б її в ліс і кинула на пожертя вовкам. Карл навіть не глянув, чи хлопчик не має якихось вад. Він підхопив крихітне тільце й прохрипів:

— Йоріт, як Йоріт?

— Слабка, — відповіла повитуха. — Іди до неї, якщо бажаєш.

Карл віддав їй сина й поквапився до спочивальні. Інші жінки, які були там, розступилися. Він нахилився до Йоріт. Вона була бліда, очі позападали, обличчя вкривав холодний піт. Та коли побачила свого чоловіка, кволо потягнулася до нього, а губи її розійшлись у примарній подобі усмішки.

— Даґоберт, — прошепотіла вона.

Цим ім’ям, що здавна пробувало в їхньому роді, вона бажала назвати хлопчика.

— Даґоберт, так, — тихо мовив Карл. І, хоч, на думку інших, не годилося так чинити, схилився над Йоріт і поцілував її.

Вона стулила повіки й важко опустилася на солом’яний матрац.

— Дякую тобі, — прошептала ледь-ледь чутно. — Я народила сина від бога.

— Ні…

Раптом Йоріт здригнулася. Якусь хвилю вона притискала руку до свого чола. Її очі знову розплющилися. Зіниці були розширені й нерухомі. Тіло зробилося млявим, немов без кісток. Дихання хрипіло в грудях.

Карл випростався, рвучко обернувся й кинувся зі спочивальні. Діставши ключа, він відімкнув свою кімнату й увірвався туди, захряснувши за собою двері.

Салваліндіс підійшла до доньки.

— Вона помирає, — навпрямки мовила дружина вождя. — Чи можна його чародійством врятувати Йоріт? Чи належить це робити?

Двері до забороненої кімнати знову розчахнулися. Карл, що вибіг звідти разом з іще кимось, забув їх зачинити. Готи помітили всередині якийсь залізний предмет. Дехто пригадав того коня, на якому сидів той, хто носився по небу над бойовищами. Люди збилися докупи, хто схопився за обереги, хто став креслити в повітрі охоронні знаки.

Карла супроводжувала жінка, вбрана, утім, як чоловік: у штани й туніку, що мінилися всіма барвами райдуги. Такого обличчя, як у неї, готи ще ніколи не бачили: широке й вилицювате, як у гуна, але з коротким носом, золотаво-мідяною шкірою і прямим синяво-чорним волоссям. У руці жінка тримала якусь скриньку.

Обоє поквапилися до спочивальні.

— Гетьте звідси! Усі! — заревів Карл, виганяючи готських жінок, наче вітер, що жене листя перед бурею.

Він також вийшов за ними і аж тепер зачинив двері до кімнати, де стояв його залізний кінь. Коли він обернувся до людей, що всі дивилися на нього, ті відсахнулись.

— Не бійтеся, — глухо мовив він. — Тут немає лиха. Я привіз відунку, щоб вона допомогла Йоріт.

Якийсь час всі вони мовчки стояли в сутіні, що густішала.

Незнайомка вийшла зі спочивальні й дала Карлові знак підійти. Щось у виразі її обличчя змусило його застогнати. Він приступив до неї на хитких ногах, жінка взяла його за лікоть і завела до спочивальні, де запала глибока тиша.

За якусь хвилю готи почули голоси: його, сповнений шаленства й муки, і її, заспокійливий, але беззаперечний. Мови, якою вони говорили, ніхто не розумів.

Коли вони разом вийшли, Карл, здавалося, постарів на багато років.

— Йоріт відійшла, — мовив він до інших. — Я опустив їй повіки. Підготуй похорон і помин, Віннітаре. Я повернуся до цього часу.

Він і відунка зайшли до потайної кімнати. На руках повитухи зайшовся плачем Даґоберт.

2319 рік

По допомогу я кинувся був до Нью-Йорка тридцятих років двадцятого століття, бо знав тамтешню базу та її персонал. Молодий черговий спробував був здійняти галас через порушення правил, та мені вдалося вгамувати його погрозами. Він надіслав терміновий запит на висококваліфікованого лікаря. Відгукнулася Мендоса Квейфей, хоча ми з нею не були знайомі. Поставивши лише кілька запитань, що стосувалися справи, вона сіла до мене на часоліт, і ми поквапилися назад до готів. Опісля, одначе, вона наполягла, щоб ми вирушили до її шпиталю на Місяці в двадцять четвертому столітті. Я був не в тому стані, щоб сперечатися.

Вона змусила мене прийняти гарячу, наче окріп, ванну, а потім відіслала до ліжка. Натягнувши на голову електронний шолом, я поринув у тривалий сон.

Прокинувшись, я одягнув чистий одяг, з’їв, що мені принесли (що саме — я не зауважив), після чого мене провели до її кабінету. Лікарка, що чекала на мене за величезним столом, махнувши рукою, запросила сідати. Якийсь час ми мовчали.

Уникаючи її погляду, я озирався довкола. Штучна сила тяжіння, завдяки якій моя вага лишалася на звичному рівні, аж ніяк не додавала цьому місцю домашнього затишку. Хоча тут було по-своєму гарно. Ледь чутно пахло трояндами й свіжоскошеною травою. На підлозі лежав килим густо-фіолетової барви, на якому мерехтіли яскраві зірочки. Стіни мінилися ніжними кольорами. З великого вікна — якщо це було вікно — відкривався краєвид на величні гори. В далечінь тяглася подзьобана кратерами місячна поверхня, а в чорному небі панувала Земля, майже вповні. Загубившись поглядом у цьому неймовірно прекрасному біло-блакитному вировинні, я втратив відчуття реальності. А дві тисячі років тому на Землі втратила життя Йоріт.

— Ну, агенте Фарнессе, — врешті промовила Мендоса темпоральною мовою, якою спілкувалися між собою патрульні. — Як ви себе почуваєте?

— Трохи ошелешений, але з ясною головою, — промимрив я. — Та ні. Я почуваюся убивцею.

— Вам слід було дати спокій тій дитині.

Я змусив себе зосередити на лікарці увагу й відповів:

— Вона не була дитиною. Не була в її суспільстві й не була б у багатьох інших, що існували впродовж людської історії. Наші стосунки допомогли мені здобути довіру її одноплеменців, а отже, сприяли моїй роботі. Але, повірте мені, це не був холодний розрахунок з мого боку. Ми кохали одне одного.

— А що думає стосовно цього ваша дружина? Чи ви їй ніколи нічого не розповідали?

Я був надто виснажений, щоб обуритися тим, що іншим разом могло б видатися мені втручанням в особисте життя.

— Розповідав. Я… я запитував її, чи вона не проти. Вона обміркувала все й вирішила, що ні. Ми провели нашу молодість у шістдесятих і сімдесятих роках двадцятого століття, не забувайте… Але ви, мабуть, не чули про той період — це був час сексуальної революції.

Мендоса похмуро посміхнулася.

— Смаки приходять і відходять.

— Ми з дружиною лишалися моногамними, але не через принцип, а радше тому, що не мали потреби в інших стосунках. Слухайте, я постійно навідуюся до неї. Я кохаю її, справді кохаю.

— А вона, вочевидь, вирішила краще не втручатися у ваші середньовічні шури-мури? — рубонула Мендоса.

Мені заболіло.

— Це не так! Кажу ж вам, я кохав Йоріт, цю готську дівчину, я кохав її теж. — Від горя мені стислося горло. — Ви справді не могли нічого вдіяти, щоб урятувати її?

Мендоса похитала головою. Руки її спокійно лежали на столі. Голос пом’якшився.

— Я ж вам уже казала. Якщо хочете, можу розказати детальніше. Прилади — не буду пояснювати, як вони працюють, це неважливо — показали аневризму передньої мозкової артерії. Усе було не так серйозно, щоб виявлятися в симптомах, але напруження, викликане довгими й тяжкими першими пологами, призвело до розриву судини. Після такої завданої мозку шкоди не надто гарна ідея повернути її до життя.

— І ви не могли виправити цієї шкоди?

— Ну, ми могли б перенести тіло в майбутнє, перезапустити серце й легені й застосувати метод нейронного клонування, щоб створити людину, яка була б схожа на цю дівчину, але вона мусила б пізнавати світ майже спочатку. Наша медична служба не проводить таких операцій, агенте Фарнессе. Не тому, що нам бракує співчуття. Просто в нас і без цього надто багато викликів від патрульних і їхніх… справжніх родин. Якщо ми бодай раз зробимо виняток, нас завалять такими проханнями. А ви однаково не повернули б собі коханої, розумієте? Вона не повернула б сама себе.

Я зібрав докупи всю силу волі, яка в мене ще лишилася.

— Припустімо, ми перенеслися б у минуле, коли вона була вагітна, — мовив я. — Ми могли б привезти її сюди, вилікувати ту артерію, стерти спогади про подорож у часі й повернути її… до здорового життя.

— Це промовляють ваші нездійсненні надії. Патруль не змінює минулого. Він оберігає його.

Я глибше вгруз у крісло, яке, міняючи свою форму відповідно до обрисів мого тіла, марно намагалося зробити так, щоб я почувався зручно.

— Не картайте себе надто сильно, — мовила Мендоса лагідніше. — Ви ж не могли цього знати. Якби дівчина вийшла за когось іншого, а вона неодмінно вийшла б, то все закінчилося б так само. У мене склалося враження, що з вами її життя було щасливішим, ніж у більшості жінок її доби. — Відтак голос знову зробився жорстким. — Та собі ви завдали рани, що ще не скоро загоїться. Ніколи, якщо тільки ви не знайдете в собі сил опиратися щонайбільшій спокусі — повертатися назад у часі до тих років, коли ваша кохана була жива, бачити її, бути з нею. Це суворо заборонено, і не лише через ризик для ріки часу, який становлять такі мандрівки. Ви занапастите свою душу, ба навіть свій розум. А ви нам потрібні. Ви потрібні своїй дружині.

— Так, — лише й спромігся я із себе вичавити.

— Вам і без того буде важко спостерігати за тим, що чекає на ваших нащадків. Мабуть, слід було б вас усунути від цього завдання.

— Не треба. Будь ласка.

— Чому ні? — напосіла вона на мене.

— Бо я… я не можу покинути їх… вийде, наче Йоріт жила й померла даремно.

— Вирішувати буде ваше начальство. Сувору догану дістанете, це щонайменше, бо ж ви наблизилися до самого краю чорної діри. Можливо, ви більше ніколи не матимете такої свободи дій. — Мендоса замовкла, відвела очі, потерла підборіддя й пробурмотіла: — Якщо не виникне потреби вжити певних заходів, щоб відновити рівновагу… Але то вже не моя парафія.

Її погляд знову зупинився на моєму страдницькому обличчі. Зненацька вона перехилилася через стіл, немов потягнувшись до мене, і промовила:

— Слухайте-но, Карле Фарнессе! Мене будуть запитувати, що я думаю про вашу ситуацію. Саме тому я привезла вас сюди і саме тому маю намір протримати тут тиждень-другий — мені потрібно краще вас зрозуміти. Але я вже бачу — адже ваш випадок, мій друже, аж ніяк не унікальний за мільйон років діяльності Патруля! — я вже бачу, що ви порядна людина, яка, може, й схибила, та зробила це переважно через брак досвіду. Таке траплялося, трапляється і траплятиметься, знову й знову. Самотність, попри проведені вдома відпустки, і попри спілкування з колегами. Збентеження, попри весь попередній вишкіл. Культурний шок, людський шок. Ви стали свідком того, що вам здавалося злиднями, бідністю, брудом, неуцтвом, непотрібною трагедією, навіть гірше — безсердечністю, жорстокістю, несправедливістю, безглуздим убивством… Усе це не могло не завдати вам болю. Ви мусили переконати себе, що ваші готи — не гірші за вас, лише трохи інакші; мусили дістатися до їхньої сутності, що лежить під цими відмінностями. А потім ви мусили спробувати допомогти, і якщо десь по дорозі ви зненацька натрапили на двері, за якими таїлося щось прекрасне, щось дороге… Авжеж, дії багатьох мандрівників у часі, зокрема й патрульних, неминуче приводять до зв’язків, часом близьких. Зазвичай це не становить загрози. Далекі предки, нехай навіть ключової особи, не мають значення. Континуум викривляється, але з часом відновлюється. Якщо не перевищено межі його піддатливості — що ж, тоді запитання, змінили ці дрібні вчинки майбутнє чи «завжди» були його частиною, не має ні відповіді, ні сенсу. Не винуватьте себе, Фарнессе, — закінчила вона тихо. — І мені б хотілося, щоб ви почали вже відходити від свого горя. Ви польовий агент Патруля часу, і це не остання ваша жалоба.

302–330 роки

Карл дотримав слова. Мовчазний, як камінь, зіпершись на списа, він стояв і дивився, як одноплеменці кладуть Йоріт у землю й насипають над нею курган. Після цього він разом з Віннітаром ушанували її пам’ять поминальною учтою, на яку скликали сусідів з усієї околиці і яка тривала три дні. Карл говорив тільки тоді, коли до нього зверталися; відповідав доволі ввічливо, хоч, як і завжди, дещо згорда. Хай він і не прагнув пригасити веселощі, та учта минула тихіше, ніж зазвичай.

Коли гості розійшлися і Карл лишився біля вогнища наодинці з Віннітаром, він промовив до вождя:

— Завтра я теж піду. Відтепер ви нечасто мене бачитимете.

— То ти здійснив те, заради чого приходив?

— Ні, ще ні.

Віннітар не допитувався, що саме мав здійснити його гість. Карл зітхнув і додав:

— Поки є на те воля Вірд, я пильнуватиму за твоїм родом. Та це не триватиме довго.

Удосвіта він попрощався й пішов. Невдовзі Мандрівець зник за завісою густого й холодного туману, що висів над землею.

Наступними роками множилися всілякі чутки. Декотрим здавалося, ніби в сутіні вони бачили, як висока постать, немов крізь двері, заходила до кургану Йоріт. Інші ж стверджували, що Карл виводить за руку свою кохану на прогулянки. Помалу він втрачав людські риси в пам’яті готів.

Дід з бабою взяли Даґоберта до себе, підшукали йому годувальницю й виховували як власного сина. Попри незвичного батька, ніхто не уникав хлопчика й не занедбував його виховання. Навпаки, одноплеменці прагнули його дружби й прихильності, адже вважалося, що йому належить звершити великі діла — а для цього він мав навчитися гідного поводження, а також умінь воїна, мисливця й господаря. Діти богів траплялися й раніше: чоловіки ставали героями, жінки пишалися мудрістю і вродою, але всі вони були, попри своє походження, смертними.

Минуло три роки, і Карл ненадовго навідався до хлопчика. Дивлячись на сина, він пробурмотів:

— Як же він схожий на свою матір!

— На виду, атож, — погодився Віннітар, — але мужеських чеснот йому не бракує. Це вже помітно, Карле.

Ніхто, крім вождя, уже не насмілювався називати Мандрівця цим іменем — ані тим, що, як гадали готи, було правильне. За кухлем меду він прохав їх розповісти, які нові легенди й пісні вони чули, і готи розповідали. Він запитував, звідки ці пісні, і готи називали йому того чи того барда. Мандрівець казав, що навідається до них. Так він і робив згодом, і співці пишалися виявленою до них його увагою. Сам він, як і раніше, розповідав історії, від яких перехоплювало дух. Проте цього разу він погостював недовго й не повертався протягом багатьох років.

Тим часом Даґоберт ріс, як із води, і вигнався в жвавого парубка, веселого й гожого загального улюбленця. Коли йому вийшло дванадцять зим, він вирушив разом з двома своїми названими братами, Віннітаровими старшими синами, на південь з ватагою торговців. Вони перезимували на чужині, а повернулися по весні, переповнені враженнями від побаченого. На південь звідси лежали землі вільні, багаті й просторі — хоч бери їх просто зараз. Омивав їх Дніпро, проти якого Вісла здавалася потічком. Північні долини поросли густим лісом, зате на південь розпростерлися безкрайні пасовиська для худоби, поля, що немов наречена, чекали на ратая з плугом. До того ж хто сидітиме на тих землях, триматиме в руках торговельні шляхи через порти Чорного моря.

Поки що туди переселилося небагато готів. А ось західні племена, ті після тривалого переходу осіли на землях північніше від Дунаю, на кордоні з Римською імперією, де торгівля мала би йти доволі активно. Але, з іншого боку, якби дійшло до війни — римляни досі лишалися грізним супротивником, а надто якщо покладуть край своїм внутрішнім чварам.

Дніпро ж плинув на безпечній віддалі від Римської імперії. Правда, з півночі прийшли герули[126] й оселилися уздовж узбережжя Азовського моря — ці племена, безперечно, могли завдати клопоту. Але через свою дикість вони зневажали броню й бойовий лад, а тому перемогти їх буде легше, ніж вандалів. Правда й те, що на північ і схід від герулів кочували гуни, вершники й скотарі, схожі на тролів своєю потворністю, неохайністю й жадобою крові. Подейкували, що вони найлютіші воїни у світі. Що ж, тим більше слави їх здолати, якщо вони нападуть. А здолати їх готському союзу до снаги, адже гуни роз’єднані на клани й племена, які охочіше ворогувати поміж себе, аніж набігати на городища й поселення.

Даґоберт запалився бажання вирушити туди, його названі брати теж були охочі до того. Віннітар, однак, закликав до обачності. Перш ніж рушати в дорогу, вороття з якої не буде, потрібно більше довідатися. До того ж, коли настане час, переселятися потрібно не кількома родинами, які будуть легкою здобиччю для розбійників, а всім гуртом. Так видавалося, що невдовзі це стане можливим.

Були ж бо то дні, коли Ґеберіх із племені ґрейтунгів об’єднував під своєю владою східних готів. Одних він завоював і схилив до покори, інших переконав піддатися погрозами або обіцянками. Серед останніх були й тервінги, які того року, коли Даґобертові сповнилося п’ятнадцять, визнали Ґеберіха за свого короля.

Це означало, що вони мали платити йому данину (не надто обтяжливу), давати воїнів, коли він того забажає (якщо тільки не була пора сіяти або збирати врожай), і додержувати законів, які ухвалював Великий фолькмот для всього королівства. Натомість тепер можна було не остерігатися нападу готських племен, які також приєдналися до королівства Ґеберіха, а вкупі з ними воювати проти спільних ворогів. Торгівля процвітала. Щороку тервінги надсилали своїх представників на Великий фолькмот, де ті висловлювали думку племені й голосували.

Даґоберт відважно бився у війнах короля, а поміж тим мандрував на південь з купецькими валками як ватажок їхньої охорони. Він багато де побував і багато чого дізнався.

Якимось дивом нечасті відвідини його батька завжди припадали на той час, коли Даґоберт був удома. Мандрівець наділяв сина багатими дарунками й мудрими радами, але розмова між ними не ладилася. Що міг сказати юнак такому, як Карл?

Даґоберт приніс жертви у святині, яку побудував Віннітар на місці, де колись стояв будинок, у якому народився хлопець. Той дім Віннітар спалив, щоб та, чий курган височів оддалік, мала де мешкати в позасвітті. Хоч як це було дивно, та Мандрівець заборонив криваві жертви в цій святині, дозволивши приносити лише перші плоди землі. Згодом розповідали, що яблука, вкинуті у вогонь перед кам’яним вівтарем, перетворилися на Яблука життя.

Коли Даґоберт став на порі, Віннітар підшукав йому добру дружину. Нею стала Валубурґ, дівчина дужа й миловида, донька Оптаріса з Долу Оленячих Рогів, другої наймогутнішої людини серед тервінгів. Мандрівець ушанував весілля сина своєю присутністю.

Був він і тоді, коли Валубурґ народила первістка, якого назвали Тарасмундом. Того ж року і в короля Ґеберіха народився перший син, який дожив до мужніх літ — Германаріх.

Валубурґ малася добре й народжувала своєму чоловікові здорових дітей. Але Даґоберт не відав спокою. Люди казали, що це через батькову кров у його жилах і що він чує вічний поклик вітру з краю землі. Повернувшись із чергової мандрівки на південь, Даґоберт приніс звістку, що римський правитель на ім’я Константин урешті подолав усіх своїх суперників і став володарем цілої імперії.

Може бути, саме це підштовхнуло Ґеберіха, хоча король і раніше діяв рішуче. Він витратив ще кілька років на згуртовування східних готів, відтак закликав їх на війну і рушив на вандалів, щоб покласти край надокучливим набігам.

Даґоберт тим часом твердо поклав собі переселитися на південь. Мандрівець сказав йому, що рішення це розумне: сама доля призначила той край готам, а якщо він дістанеться туди серед перших, то буде мати, з чого вибрати собі найкращі землі. Даґоберт знову й знову розмовляв про це з іншими поселянами, заможними й не дуже, знав-бо, що дід має рацію: іти треба великою силою. Та коли принесли стрілу війни, він не міг укрити себе безчестям і не відгукнутися на заклик короля. Тож Даґоберт вирушив на війну з вандалами на чолі сотні з чимось воїнів.

То була люта січа, яка закінчилась пишною учтою для вовків і вороняччя. Сам король вандалів Візімар наклав у ній головою. Полягли і старші Віннітарові сини, які сподівалися податися на південь разом із Даґобертом. Він же лишився живий, не був навіть серйозно поранений, а своєю звагою зажив собі гучної слави. Були такі, хто казав, буцімто Мандрівець оберігав його на полі бою, вражаючи списом ворогів, але Даґоберт заперечував. «Мій батько приходив до мене, так, але тільки в ніч проти вирішальної битви. Ми говорили про багато дивних речей. Я попросив його не уймати мені честі й не битися за мене, а він відповів, що на те немає волі Вірд».

Закінчилося все тим, що вандалів було вщент розбито, і ті змушені були покинути свої землі. Поблукавши кілька років за Дунаєм, небезпечні, але збідачені, вони випрохали в імператора Константина дозволу перейти на його землі. Бувши не від того, щоб дістати собі нових воїнів, які вартуватимуть його кордони, імператор дозволив вандалам оселитися в Паннонії[127].

Тим часом Даґоберт завдяки своєму походженню, шлюбові й здобутій славі зробився ватажком тервінгів. За якийсь час, потрібний для приготувань, він повів їх на південь.

Сподівання були такі райдужні, що мало готів зосталося на колишньому місці, але серед цих небагатьох були старі Віннітар і Салваліндіс.

Коли рипучі вози пересельців щезли з очей, до цих двох востаннє навідався Мандрівець і був ласкавий з ними заради того, що було, і заради тої, що спала вічним сном на березі Вісли.

1980 рік

Мене чихвостили на всі заставки за безвідповідальність і не усунули від завдання передусім через наполягання Герберта Ґанца, який стверджував, що мене ніким замінити. Але докоряв мені не Менс Еверард. Той мав свої причини утриматися від різких слів. Зрештою ці причини з’ясувалися, як і те, що Менс ретельно вивчав мої звіти.

Між четвертим століттям і двадцятим спливло близько двох років мого життєвого ресурсу відтоді, як я втратив Йоріт. Горе притлумилося, перетворилося на глуху тугу (якби ж вона мала бодай трохи більше того життя, яке так любила і яке робила прекрасним!), але коли-не-коли здіймалося на повну силу й знову приголомшувало мене. Лорі ненав’язливо допомагала мені змиритися з утратою. Ніколи раніше я не усвідомлював, яка вона дивовижна людина.

Я був у відпустці вдома, у Нью-Йорку 1932 року, коли зателефонував Еверард і запропонував знову зустрітися.

— Треба обговорити кілька питань, — сказав він. — Потеревенимо кілька годин, а потім прогуляємося. З твоєю дружиною, звісно. Ви коли-небудь бачили Лолу Монтес[128] у розквіті її слави? Я маю квитки. Париж, 1843-й.

У Еверардовому часі була зима. За вікнами його кімнати падав густий сніг: здавалося, ми з ним опинилися в печері непорушної білості. Еверард налив мені пуншу й поцікавився, яка музика мені подобається. Ми зійшлися на мелодіях кото[129]. Грав японський середньовічний музикант, імені якого хроніки не зберегли, але який був найкращий з усіх, що коли-небудь жили на землі. Подорожі в часі хай і приносять біль, але мають і свої переваги.

Еверард ретельно набив люльку й запалив її.

— У своїх звітах ти жодного разу не згадав про свої стосунки з Йоріт, — промовив він майже недбалим тоном. — Усе виявилося лише тоді, коли ти звернувся по допомогу до Мендоси. Чому?

— Це… це особисте, — відказав я. — Я не вважав, що це мало б стосуватися ще когось. Звісно, нас попереджали про такі речі в Академії, але насправді це не заборонено правилами.

Я дивився на його похилену темноволосу голову й раптом чомусь подумав, що він, мабуть, прочитав усе, що я напишу у своїх звітах. Цей чоловік знав моє майбутнє, на відміну від мене, якому ще треба було його прожити. Дуже рідко порушували правило, яке забороняло агентам довідуватися про свою долю: причинно-наслідкова петля — це найменш неприємна річ, яка внаслідок цього могла статися.

— Я не маю наміру повторювати всі ті докори, які ти вже чув, — мовив Еверард. — Власне, між нами кажучи, мені здається, що координатор Абдулла перейшов через край, коли картав тебе за аморальність. Агенту-оперативнику потрібна певна свобода дій, щоб успішно виконати своє завдання, і багато хто наважувався й на гірші речі.

Якусь хвилю він зосереджено розкурював люльку, а потім продовжив, ховаючись за сизуватою завісою диму:

— Однак мені хотілося б поставити тобі кілька запитань. Скоріше, щоб побачити твою реакцію, ніж порозмовляти про глибоко філософські підстави твоїх дій — хоча, визнаю, це мене також цікавить. Бачиш-но, можливо, щодо цього я міг би дати тобі кілька корисних методичних порад. Я сам не вчений, але достатньо потинявся по історії, в минулому та навіть і в майбутньому.

— Авжеж, — погодився я, відчуваючи до свого розмовника велетенську повагу.

— Гаразд, почнімо тоді з найочевиднішого. Дещо раніше ти втрутився у війну між готами й вандалами. Що тобою керувало?

— Я вже відповідав слідчій комісії на це запитання, сер… тобто, Менсе. Певна річ, я нікого не вбивав, адже моєму життю нічого не загрожувало. Я допомагав зібрати військо, забезпечував розвіддані, лякав ворога — літав над ними на антиграві, створював ілюзії, стріляв інфразвуком. Коли вже на те пішло, налякавши їх і змусивши втікати, я врятував не одне життя з обох таборів. Але головна причина полягала в тому, що я витратив чимало зусиль — і ресурсів Патруля, — щоб облаштувати базу в тому суспільстві, яке збирався досліджувати, а вандали могли звести всі ці зусилля нанівець.

— Ти не боявся, що своїми діями спричиниш зміну в майбутньому?

— Ні, не боявся. Так, перш ніж діяти, мені, мабуть, слід було ретельніше обміркувати все, порадитися з фахівцями. Але все це було схоже на класичний приклад з підручника. Вандали готували хай і масштабний, але цілком звичний набіг. Жодні історичні джерела його не фіксують, а отже, немає значення, хто переміг би… хіба що для окремих людей, які були важливі для мого завдання й для мене особисто. Що ж до життя тих людей — і того роду, який я започаткував у минулому, — це лише незначні статистичні коливання в загальному генофонді, які незабаром згладяться.

Еверард насупився.

— Ти годуєш мене стандартними відмовками, Карле, як і слідчу комісію. Вони тобі там допомогли, але сьогодні на них не сподівайся. Я хочу, щоб ти затямив собі, добре-предобре затямив: дійсність ніколи цілком не підкоряється правилам з підручника, а іноді й взагалі не підкоряється.

— Здається, я починаю це розуміти. — Моє каяття було щирим. — Розуміти завдяки тим людям, за життям яких я там спостерігаю. Ми не маємо права вирішувати їхню долю, адже так?

Еверард усміхнувся. Я став почувати себе вільніше й приклався до склянки з пуншем.

— Гаразд. Облишмо загальні питання й перейдімо до твоїх конкретних дій. Ось, приміром, ти дав готам речі, яких без тебе вони ніколи б не мали. Матеріальні предмети — то пусте: вони або зіржавіють, або згниють, або швидко загубляться. Але що робити зі знаннями про світ і розповідями про інші культури?

— Мені ж треба було якось зацікавити їх своєю особою, хіба ні? Інакше навіщо вони стали б пригадувати для мене свої давні перекази?

— Гм, ну гаразд. А що коли твої розповіді потраплять у їхній фольклор і змінять власне те, що ти вивчаєш?

Я дозволив собі усміхнутися.

— Не змінять. Цього разу я заздалегідь провів-таки психосоціальне дослідження й керувався його результатами. Виявляється, що суспільства такого ґатунку мають дуже вибіркову колективну пам’ять. Не забувай: вони неписьменні й живуть у світі, в якому дива вважаються звичним явищем. Те, що я розповів їм, скажімо, про римлян, лише додалося до інформації, яку вони мали від мандрівників. Ті подробиці незабаром розчиняться у їхніх туманних уявленнях про Рим. Що ж до екзотичніших оповідок, то хтось на кшталт Кухуліна[130] для них — лише ще один рокований на загибель герой, адже таких історій вони чули десятки. А імперія Хань[131] — лише ще одна казкова країна десь на краю землі. Мої слухачі були вражені тої миті, коли чули ці оповіді. Але пізніше вони перекажуть їх іншим людям, а ті ототожнять усе зі своїми легендами, які вже існують.

Еверард кивнув.

— Гм-гм. — Якусь хвилю він пахкав люлькою, а потім несподівано запитав: — А як щодо тебе самого? Ти не якийсь жмуток слів. Ти конкретна особа, загадкова особа, яка раз по раз з’являється серед них і з’являтиметься ще протягом кількох поколінь. Ти збираєшся стати в їхніх очах богом?

Це було важке запитання, і я чимало часу готувався до нього. Сьорбнувши ще пуншу, який гарячим струменем пробіг по горлу й зігрів шлунок, я відповів, повільно добираючи слів:

— Так, боюся, що так. Не те щоб я мав такий намір чи хотів цього, але, схоже, це вже сталося.

Еверард ледве чи поворухнувся. Лінькувато, наче лев, він протягнув:

— І ти стверджуєш, що це не спричинить змін в історії?

— Ні, не спричинить. Послухай мене уважно, будь ласка. Я ніколи не заявляв, нібито я бог, ніколи не вимагав для себе божественних почестей або ще чого. І не збираюся цього робити. Усе вийшло само собою. Природно, що я прийшов до готів сам, одягнений, як подорожній, але не жебрак. Я мав із собою списа — це звична зброя людини, яка мандрує пішо. Я народився в двадцятому столітті, а тому вищий на зріст за людей із четвертого, навіть якщо це представники нордичного типу. Волосся й борода у мене сиві. Я розповідав історії, описував далекі краї, літав у повітрі й завдавав жаху ворогам — і з цим нічого вже не вдієш. Але я не створював, повторюю, не створював нового бога. Я лише вписався в образ того, якому вони вже віддавна поклонялися, і з плином часу — за покоління, може, два — готи стануть вважати, що я і є він.

— І як звати цього бога?

— Водан — серед готів. У західних германців він звався Вотан, в англійців — Воден, у фризів — Боне тощо. Найвідоміша ж пізня скандинавська версія його імені — Одін.

Мене спантеличило те, що Еверард здивувався. Хоча, звісно, ті звіти, які я писав для патрульних, були куди менш детальні, ніж мої доповіді Ґанцові.

— Постривай-но! Одін? Але ж він був одноокий і верховодив іншими богами. А це ж не про тебе… Чи таки про тебе?

— Ні, не про мене. — Як приємно було знову відчути себе наче перед студентською аудиторією. — Ти кажеш про еддичного Одіна, бога вікінгів. Але він належить до іншої доби, яка настане за кілька століть і за сотні миль звідти на північний захід. Для моїх готів верховода над іншими богами, як ти висловився, — це Тіваз, що походить із давнього індоєвропейського пантеону разом з іншими асами, які протиставлялися первобутнім хтонічним божествам, як-от ванам. Римляни ототожнювали його з Марсом, адже Тіваз також був богом війни. Але, крім цього, він мав ще багато інших обов’язків. Римляни гадали, що Донар, якого скандинави називали Тором, відповідає їхньому Юпітерові, бо також владарює над громами й блискавками. Але готи вважали його сином Тіваза. Із Воданом, якого римляни прирівнювали до Меркурія, та сама історія.

— Отже, міфологія з часом еволюціонує, так? — запитав Еверард.

— Саме так, — відповів я. — Тіваз змалів і перетворився на Тюра з Асґарда. У людській пам’яті про нього лишилося тільки те, що він втратив руку, коли приборкував Вовка, який згодом знищить увесь світ. А саме слово «тюр» давньоскандинавською означає «бог». Водан, або ж Одін, тим часом набував дедалі більшої ваги, аж доки зробився батьком богів і людей. Я думаю — хоча це питання ще треба дослідити, — я думаю, це сталося тому, що скандинави зробилися вкрай войовничими. Цілком природно, що серед військової аристократії поширився культ психопомпа[132], який завдяки фінському впливу ще й набув шаманістичних рис. Адже Одін доправляв їх до Вальгалли. Поза тим, найпопулярніший він був у Данії та, можливо, Швеції. У Норвегії та її колонії, Ісландії, більше шанували Тора.

— Неймовірно, — видихнув Еверард. — Забракне цілого життя, щоб дізнатися про все те, чого ми ще не знаємо… Гаразд, розкажи мені тоді про того твого Водана зі Східної Європи четвертого століття.

— У нього поки ще обидва ока, — взявся пояснювати я. — Але він уже має капелюха, плаща й списа, який використовує як патерицю. Бачиш, він — Мандрівець. Ось чому римляни вважали, що це той самий Меркурій, лише під іншим іменем, на кшталт грецького бога Гермеса. Усе це сягає корінням у найдавніші індоєвропейські легенди й перекази. Далекі відголоски можна знайти в Індії, Персії, у кельтських і слов’янських міфах, але ці останні в письмових джерелах відображені навіть гірше. З часом моє дослідження… Та байдуже. Водана-Меркурія-Гермеса називають Мандрівцем, бо він — бог вітру й тому стає заступником подорожніх і торговців. Багато блукаючи по світу, він мусив чимало довідатися, і його починають також пов’язувати з мудрістю, поезією… і чародійством. Ці ознаки поєдналися з уявленням про мерців, що скачуть верхи на нічному вітрі, — поєдналися, щоб зробити його психопомпом, провідником душ на той світ.

Еверард видув кілечко диму й провів його поглядом, наче в ньому ховався якийсь символ.

— Схоже, ти прилучився до могутньої постаті, — глухо мовив він.

— Так, — погодився я. — Але повторюю: у мене не було такого наміру. Коли вже на те пішло, це значно ускладнює моє завдання. Я, звісно, буду обережний. Але… міф вже існує. Вже розповідають безліч історій про появи Водана серед людей. Більшість із них вигадані, лише деякі відображають події, що справді сталися. То хіба не однаково?

Еверард добряче затягнувся.

— Не знаю. Попри те, що вивчав увесь цей епізод, я не знаю. Можливо, справді однаково. І все ж я навчився обережно ставитися до архетипів. Вони мають більше сили, ніж людська наука будь-коли могла спостерігати. Саме тому я розпитую тебе про речі, які для мене мали б бути очевидними. Насправді ж вони геть не очевидні.

Еверард навіть не стенув, а ледь-ледь поворушив плечима.

— Що ж, — пробурчав він, — забудьмо про метафізику. Ще кілька практичних питань, а потім беремо твою дружину й мою супутницю — і гайда розважатися.

337 рік

Січа лютувала увесь день. Гуни раз по раз накочувалися на готські лави, наче буряні хвилі, що розбиваються об скелі. Стріли їхні затьмарили небо, списи готів опустилися, затріпотіли стяги, застугоніла земля під копитами коней, коли вершники учвал кинулися в черговий наступ. Готи, що билися пішо, стояли в шерегах непохитно, виставивши вперед піки. Зблиснула криця готових до бою мечів, сокир і топорів[133], забриніли тятиви, полетіло каміння з пращ, загучали сурми. Коли ворожі лави зітнулися, верескливим бойовим покликам гунів відповіли дужі горлові крики.

Опісля воїни рубались, кололи, задихались, пітніли, вбивали, помирали. Людські ноги й кінські копита чавили тих, хто падав, ламали їм огруддя, утоптували в криваве місиво. Криця дзвеніла об шоломи, з брязкотом вдаряла по кольчугах, з глухим стуком опускалася на дерев’яні щити й нагрудні обладунки з гартованої шкури. Коні з пробитим горлом чи підтятими жижками з пронизливим іржанням валилися додолу. Поранені воїни гарчали, силкуючись уразити ворога, зчепитися з ним у сутичці. Мало хто тямив, кого рубає він і хто рубає його. Шаленство охопило всіх, затягнуло в себе, закрутило в чорній коловерті.

Гунам вдалося-таки прорвати стрій. Заревівши від радості, вони спрямували коней у пролом, щоб обійти ворога й посікти його ззаду. Та де не взявся свіжий загін готів, що наскочив на них, і тепер вершники опинилися в пастці. Небагатьом пощастило врятуватися. Коли б не ця хитрість, гунські ватажки, які бачили, що атака захлинулася, вже давно сурмили б відступ. Ці кіннотники були добре вимуштрувані: вони відкотилися на віддаль лету стріли, і якийсь час обидві раті віддихувалися, угамовували спрагу, поралися біля поранених, люто зиркали здалеку на ворогів.

На зеленавому небокраї сідало криваво-червоне сонце. Його проміння ряхтіло у водах річки, ковзало по чорних крилах галичі, що кружляла над бойовиськом. Порослими сріблястою травою схилами пролягли довгі тіні, затопили долини, перемінили острівці лісу на шматки безформної чорноти. Холодний вітер шугав над просяклою кров’ю землею, куйовдив волосся мерцям, що лежали покосами, і насвистував, наче кликав їх пробудитися.

Загуркотіли барабани. Гуни вишикувалися, востаннє загупала сурма, востаннє вершники помчали в наступ.

Хай якими знеможеними були готи, вони відкинули нападників і косили ворогів сотнями. Даґоберт добре наставив свою пастку. Ледве прознавши про набіг гунів, що палили, вбивали, грабували й ґвалтували, він скликав одноплеменців під одне знамено. Не лише тервінги, але й інші готські племена пішли за ним. Даґоберт заманив гунів у цей видолинок, що вів до Дніпра, де ворожа кіннота була обмежена в рухах. Основна сила готів ринула з обох схилів, перепиняючи гунам шлях до відступу.

Даґобертів невеликий круглий щит був посічений на скалки, шолом — пом’ятий, кольчуга — порубана, меч — пощерблений, а тіло — збите на суцільний синець. Та він стояв на чолі готських лав, а над ним майорів його стяг. Коли почався бій, Даґоберт рухався, наче рись.

Перед ним здибився велетенський кінь. У сідлі сидів вершник: низький на зріст, але широкий у плечах, вбраний у смердючі шкури під подобою обладунку; на виголеній голові теліпалася косичка, рідкувата борідка заплетена надвоє, плескате обличчя спотворене шрамами.

Гун замахнувся одноручною сокирою. Даґоберт відскочив з-під копит і завдав удару. Його клинок зустрівся зі зброєю ворога. Задзвеніла криця, у присмерку сипонули іскри. Даґоберт розмахнувся мечем ще раз і рубонув вершника по стегну. Коли б лезо його досі було гострим, гун попрощався б із ногою. А так лише зацебеніла кров, ворог заверещав і вдарив у відповідь, влучивши готові по шолому. Даґоберт похитнувся. Він устояв на ногах, але круговерть битви вже кудись потягла його супротивника.

Зненацька інший вершник угородив досі приголомшеному Даґобертові спис між шиєю і плечем. Побачивши, як противник осідає, гун кинувся в пролом, що утворився в готській лаві. Уже падаючи, Даґоберт замахнувся мечем і поцілив гунові в руку, вибивши спис. Готський воїн поруч із Даґобертом рубонув топором. Гун упав навзнак. Кінь поволік за собою мертве тіло.

Нараз бій ущух. Розбиті, нажахані, ті гуни, що вціліли, кинулися навтьоки. Відступали не організовано, гуртом, а бігли без ладу, поодинці.

— За ними, — прохрипів, лежачи на землі, Даґоберт. — Не дайте їм утекти — помстіться за наших мертвих, убезпечте нашу землю…

Кволою рукою він ляснув по нозі свого стягоношу. Той побіг зі знаменом уперед, готи кинулися за ним, убиваючи без жалю. Небагато гунів повернулося того дня додому, небагато.

Даґоберт приклав долоню до шиї. Вістря списа влучило справа. Із рани струменіла кров. Гуркіт битви віддалявся. Стало чути стогони поранених людей і коней, крячання круків, що низько кружляли над полем бою. Але помалу й ці звуки почали для нього стихати. Даґобертові очі шукали останнього відблиску сонця.

Повітря замерехтіло й задрижало. З’явився Мандрівець.

Він зістрибнув зі свого дивоглядного коня, упав навколішки в багно, приклав долоні до рани свого сина.

— Батьку, — прошепотів Даґоберт, захлинаючись кров’ю, що наповнювала його рот.

Обличчя, яке йому запам’яталося суворим і відчуженим, спотворила мука.

— Я не міг врятувати… не мав права… вони не дозволили… — бурмотів Мандрівець.

— Ми… перемогли?

— Так. Ми позбулися гунів на багато років. Завдяки тобі.

Гот усміхнувся.

— Це добре. А тепер забери мене, батьку…

Доки смерть не прийшла по Даґоберта, а після цього іще протягом довгого часу Карл тримав сина на своїх руках.

1933

— О, Лорі!

— Заспокойся, милий. Так мусило статися.

— Мій син, мій син!

— Ходи сюди. Поплач, не стидайся сліз, поплач.

— Він був таким молодим, Лорі!

— І, попри те, дорослим чоловіком. Ти ж не покинеш його дітей, твоїх онуків?

— Ні, ніколи. Але що я можу вдіяти? Скажи мені: що я можу зробити для них? Вони приречені. Н-н-нащадки Йоріт загинуть. Я не маю права цього змінити. Як же мені допомогти їм?

— Ми подумаємо про це, коханий, але пізніше. Спершу відпочинь, заспокойся, поспи.

337–344 роки

Тарасмундові йшла тринадцята зима, коли загинув його батько. Попри це, поховавши Даґоберта й насипавши над ним високий курган, тервінги проголосили хлопчину вождем. Хай і був він ще зовсім юний, та обіцяв вирости у доброго ватажка, а представника будь-якого іншого роду над собою тервінги мати не бажали.

Опріч того, після битви на Дніпрі готи не чекали небезпеки в найближчому майбутньому. Вони розгромили союз кількох гунських племен. Решта не наважаться нападати на готів, не наважаться й герули. Війна, найпевніше, буде нескоро, а якщо й буде, то не захисна, а завойовницька під проводом короля Ґеберіха. Тарасмунд матиме вдосталь часу, щоб увійти в літа і розум. Та й хіба не буде прихильний до нього Водан, хіба не допоможе своїми радами?

Його мати Валубурґ віддалася вдруге, за чоловіка на ім’я Ансґар. Він був нижчого за неї стану, але заможний, тямущий і не жадібний до влади. Доки Тарасмунд не дійшов віку, вони обоє давали лад своїм землям і мудро правували тервінгами. Коли вони й затрималися трохи при владі, перш ніж відійти до спокійного життя, то лише на Тарасмундове прохання. Йому не сиділося вдома — так уже повелося в його роді — і бажалося мандрів.

Тервінги не мали нічого проти, бо ж тими днями у світі відбувалося багато змін, а вождь, щоб дати їм раду, повинен знати, про що йдеться.

У Римі все знову було спокійно, хоча перед смертю Константин розділив імперію на Східну та Західну. За осідок правителів для східної частини він обрав місто Візантій, перейменувавши його на свою честь. Столиця швидко розрослася й розбагатіла. Після кількох сутичок, у яких їм завдали добрячої прочуханки, вестготи уклали договір з Римом, і торгівля через Дунай пожвавилася.

Константин оголосив Христа єдиним богом в імперії. Речники цієї віри діставалися щораз далі, і щораз більше готів дослухалися до їхніх слів. Тим, хто тримався Тіваза й Фрії, це вельми не подобалося. І річ була не лише в тому, що давні боги могли розгніватися на невдячних людей і заподіяти їм чимало лиха. Нова віра давала Константинополю змогу накинути свою владу, навіть не видобуваючи меча з піхов. Християни стверджували, що спасіння душі важливіше за все решта; до того ж, з практичного погляду, краще бути всередині імперії, ніж зовні. Що рік, то ворожнеча між двома таборами наростала.

Новий лад повільно доходив до остготів, які жили віддалік. Християни, з якими вони зустрічалися, переважно були раби, привезені із західних земель. В Ольвії була церква, куди навідувалися римські торговці: дерев’яна й маленька, вона видавалася геть жалюгідною супроти давніх мармурових храмів, нехай і гуляла тепер луна їхніми порожніми залами. Однак з розвитком торгівлі християни стали діставатися углиб готських земель. Декотрі з них були священники. Де-не-де вільні жінки, а часом і чоловіки, приймали хрест.

Тервінги не хотіли мати з тим нічого спільного. Вони, як і всі східні готи, трималися своїх богів. Розлогі лани давали щедрий врожай; торгівля з Північчю й Півднем процвітала; тервінгам надходила їхня частина данини, яку король збирав із підкореного люду.

Валубурґ і Ансґар звели нову оселю, гідну того, щоб у ній мешкав Даґобертів син. Будинок стояв на правому березі Дніпра, на узвишші, яке здіймалося над блискотливим плесом річки, над оболонями й нивами, які брижилися від вітру, над пралісом, де гніздилася така сила-силенна птахів, що могла затьмарити сонце. На фронтонах будинку дибилися на задні лапи різьблені дракони; над дверима виблискували позолочені роги лосів і турів, а на стовпах усередині були викарбувані образи богів, усіх, крім Водана, який мав багато опоряджене святилище неподалік. Довкола виросли господарські будівлі й менші хатини, аж доки осада не перетворилася на велике поселення, в якому вирувало життя: чоловіки, жінки, діти, коні, собаки, вози, зброя, розмови, сміх, пісні, тупотіння кроків по бруківці, стукіт молотків, скрегіт пилки, рипіння коліс, потріскування вогню, клятьба, а вряди-годи й чийсь плач. На воді, під накриттям, гойдався човен, коли не плавав далекими краями, а до причалу часто приставали судна, що несли річкою дивовижний товар.

Оселю назвали Георот, бо Мандрівець, криво посміхаючись, сказав, що так звався один славетний палац у північних землях[134]. Він і далі приходив раз у кілька років на два-три дні, щоб почути те, що було нового послухати.

Темно-русявий Тарасмунд удався дебелішим за свого батька, з грубішими рисами обличчя й тяжчий на вдачу. То не вадить, гадали тервінги. Нехай замолоду угамує свою жагу до мандрів і набереться знань — як він те й робив, — а потому осяде й розсудливо правуватиме ними. Вони відчували, що невдовзі потребуватимуть твердої руки. Ішов поголос про короля, який згуртовує гунів так само, як це раніше з остготами вчинив Ґеберіх. А чутки, які приходили з півночі, з батьківщини тервінгів, стверджували, що Ґеберіхів син і ймовірний наступник, Германаріх, — владний і жорстокий. До того ж подейкували, начебто королівський двір невдовзі переїде на південь, з боліт і мочарів до цих сонячних земель, де тепер жила більшість його підданців. Тервінги прагнули ватажка, який зміг би обстояти їхні права.

В останню подорож, яка тривала три роки, Тарасмунд вирушив, коли мав сімнадцять зим. Він переплив Чорне море й дістався самого Константинополя. Звідти човен повернувся без нього — це були єдині новини про Тарасмунда, які дійшли до його одноплеменців. Та вони не мали страху за свого вождя, адже Мандрівець пообіцяв супроводжувати онука протягом усього шляху.

Згодом Тарасмунд та його люди мали так багато цікавих історії, що могли розповідати їх вечорами аж до кінця своїх днів. Після відвідин Нового Рима[135] — міста незліченних див і неймовірних подій — вони рушили далі суходолом, перетнули римську провінцію Мезію і дісталися Дунаю. На тому березі річки вони опинилися серед вестготів і пробули в них рік. На цьому наполіг Мандрівець, який казав, що Тарасмунд має заприязнитися з ними.

І справді: сталося так, що юнак зустрів там Ульріку, доньку короля Атанаріха. Цей могутній чоловік досі шанував давніх богів, а Мандрівець часом навідувався і до його країв. Атанаріх був радий зав’язати спілку з родом вождів східних готів. Що ж до молодих, вони припали одне одному до вподоби. Щоправда, Ульріка була гордовита й крута на вдачу, але мала стати доброю господинею, народити чоловікові здорових дітей і бути йому підпорою.

Домовилися так: Тарасмунд повернеться додому, відбудеться обмін подарунками й заставами, а десь за рік наречена прибуде до нього.

Перш ніж попрощатися, Мандрівець провів у Геороті лише одну ніч. Про нього Тарасмунд і його супутники розповідали тільки те, що в подорожі він провадив їх мудро, хоч і раз по раз зникав на якийсь час. Мандрівець був для них надто загадковим, щоб теревенити про нього.

Але одного разу, багато років потому, Тарасмунд сказав Ереліві, що лежала поруч нього: «Я відкрив йому серце. Він бажав цього й вислухав мене. Мені здалося, немовби в ньому одночасно живуть любов і біль».

1858 рік

На відміну від більшості агентів рангу вищого, ніж звичайний службовець, Герберт Ґанц не облишив свого рідного часу. Залучений до Патруля в середньому віці, переконаний одинак, він волів лишатися «паном професором» у Берлінському університеті Фрідріха-Вільгельма[136]. Зазвичай Ґанц повертався з подорожей у часі за п’ять хвилин після відбуття, щоб далі провадити своє впорядковане, дещо високочоле академічне існування. Власне кажучи, навідувався він здебільшого до розкішно облаштованих кабінетів майбутнього й майже ніколи до того відтинку ранньо-германської історії, який досліджував.

— Та доба не підходить такому мирному старому вченому, як я, — відповів він, коли якось я поцікавився про причини такої поведінки. — Так само як я не підходжу тій добі. Я лише виставлю себе на сміх, заслужу зневагу, викличу підозру; можливо, мене навіть уб’ють. Ні, моя справа — це наука, систематизація, аналіз, висунення гіпотез. Я волію насолоджуватися життям у тому часі, який мені до вподоби. На жаль, дуже швидко він закінчиться. Авжеж, перед тим як західна цивілізація візьметься за самознищення, мені доведеться зістарити свою зовнішність і симулювати власну смерть… Що далі? Хто зна… Треба поміркувати над цим. Можливо, просто почну все спочатку в іншому місці: exempli gratia[137] у постнаполеонівському Бонні чи Гайдельберзі.

Він почувався зобов’язаним гостинно приймати польових агентів, якщо вони прибували до нього особисто. Уже вп’яте за час нашого знайомства він почастував мене достоту ґарґантюанським обідом, після якого ми подрімали, а потім прогулялися по бульвару Унтер-ден-Лінден. До Ґанцового дому ми поверталися в літніх сутінках. Дерева розливали пахощі, цокотіли копита запряжених в екіпажі коней, чоловіки піднімали циліндри, вітаючись зі знайомими дамами, у садку, де квітли троянди і линуло солов’їне щебетання. Час від часу прусський офіцер в однострої минав нас, але вочевидь на його плечах ще не лежав тягар майбутнього.

Ганців будинок був просторий, хоча книжки й антикварні дрібнички створювали враження тісноти. Професор провів мене до бібліотеки й покалатав у дзвоник, викликаючи служницю. Та прийшла, вбрана в шелестку чорну сукню, білі чепець і фартух.

— Принеси нам кави й тістечок, — загадав він. — І прихопи пляшку коньяку з келишками. Після цього прошу нас не турбувати.

Коли служниця вийшла, професор статечно опустився на канапу.

— Емма — хороша дівчина, — зауважив він, протираючи своє пенсне. Медики Патруля могли запросто покращити його зір, але Ґанцу було б складно пояснити, чому він більше не потребує окулярів. Зрештою він сам відмовився, заявивши, що це не має великого значення. — З бідної селянської родини — вони розмножуються швидко, — зітхнув він, — та природа життя полягає в тому, що воно виходить з берегів, чи не так? Я цікавлюся нею. Лише як опікун, запевняю тебе. За три роки вона покине службу в мене, бо вийде заміж за приємного молодого чоловіка. Я забезпечу її скромним посагом — начебто як весільний дарунок — і стану хрещеним батьком її первістка. — Його рум’яне повновиде обличчя спохмурніло. — Вона помре в сорок один рік від туберкульозу. — Ґанц провів рукою по своїй голомозій маківці. — Мені не дозволили їй допомогти, окрім хіба що забезпечити ліками, які полегшать страждання. Ми, працівники Патруля, не маємо права впадати в жалобу, та ще й заздалегідь. Жаль і почуття провини мені слід приберегти для бідолашних братів Ґрімм, моїх друзів і колег, які ніколи не дізнаються правди. Життя ж Емми краще, ніж більшість людей будь-коли матимуть.

Я не відповів йому. Тепер, коли ми були наодинці, мені нетерпеливилося якомога швидше ввімкнути той пристрій, який я приніс у валізі. (У цьому часі я вдавав із себе британського вченого, що прибув із візитом. Для цього я навіть навчився говорити з характерним для англійців акцентом. Американець викликав би надто багато запитань про індіанців і рабство.) Коли ми з Тарасмундом гостювали у вестготів, я зустрівся з Ульфілою. Я записав нашу зустріч, як то робив завжди, коли траплялася подія, що становила особливу цікавість для нашого дослідження. Ґанц, певна річ, захоче поглянути на головного константинопольського місіонера, апостола готів, чий переклад Біблії до появи подорожей у часі фактично був єдиним джерелом знань про їхню мову.

З’явилася голограма, і враз уся кімната — люстра, книжкові шафи, тогочасні меблі в стилі, відомому мені як ампір, погруддя, обрамлені гравюри й олійні картини, фаянсовий посуд, шпалери з китайським візерунком, завіси каштанового кольору — усе перетворилося на таємничу темряву довкола багаття. Відчужено я дивився на самого себе — на Мандрівця.

(Записувальні пристрої крихітні й працюють на молекулярному рівні, автоматично фільмуючи все довкола. Мій записувач — один із кількох, які я прихопив із собою, — був схований у списі, який я прихилив до дерева. Прагнучи зустрітися з Ульфілою у неформальному, так би мовити, оточенні, я спланував маршрут таким чином, щоб перетнутися з ним, коли і моя, і його ватаги подорожували землями, які римляни, поки не пішли звідти, називали Дакією і які в мій час відомі як Румунія. Після взаємних запевнень у мирних намірах мої остготи та його візантійці напнули намети й розділили хліб-сіль.)

Лісову галявину темною стіною обступали дерева. Дим від вогнища здіймався вгору й застилав зорі. Раз по раз пугукала сова. Ніч була тепла, але на траві вже виблискувала холодна роса. Чоловіки, окрім нас із Ульфілою, схрестивши ноги, сиділи біля вогню. Місіонер у проповідницькому запалі був підвівся, а я не міг допустити перед іншими, щоб він вивищувався наді мною. Ті дивилися на нас, слухали й крадькома креслили в повітрі знаки сокири або хреста.

Вульфіла, як його звали насправді, попри своє «вовче» ім’я[138], був невисокий на зріст, але кремезний, із м’ясистим носом, який він успадкував від своїх каппадокійських предків, узятих готами в полон під час набігу в 264 році. Згідно з договором 332 року він вирушив до Константинополя як заручник і як посланець. Зрештою до вестготів він повернувся вже місіонером. Віру, яку він проповідував, Нікейський собор не підтримав — Ульфіла тримався аскетичного вчення Арія[139], яке було відкинуте як єресь. Попри це він ішов у авангарді християнського воїнства, провіщаючи новий день.

— …Ні, не личить нам просто обмінятися історіями про свої мандри, — сказав священник. — Як відокремити-бо їх від нашої віри? — Голос його був м’який і розважливий, а погляд, якого він не спускав з мене, — гострий. — Ти не звичайний чоловік, Карле. Я бачу це ясно в тобі і в очах твоїх супутників. Не візьми за образу, якщо я запитаю тебе: ти така сама людина, як ми?

— Я не злий дух, — відповів я.

Чи то справді був я, що височів над готським місіонером, — худорлявий, сивий, загорнутий у плащ, приречений на знання майбутнього й упокорений перед цим знанням? Невже та постать у вітряній пітьмі — це справді я? Цього вечора, за півтори тисячі років після тої ночі, мені здавалося, немовби то був хтось інший, може, справжній Водан, вічний блукалець.

— Тоді ти не злякаєшся стати зі мною до суперечки, — палко вигукнув Ульфіла.

— Який у цьому сенс, священнику? Тобі добре відомо, що готи не тримаються Книги. Вони шанують Христа в його землях, вони часто так чинять. А ось ти ніколи не вшанував Тіваза в його володіннях.

— Ні, бо Господь заборонив нам шанувати інших богів, опріч нього. Ми повинні молитися лише Богові-Отцю. Синові ж слід віддавати належну повагу, авжеж, але природа Христа… — і Ульфіла заходився проповідувати.

Це не було гучне пустослів’я. Місіонер добре знався на справі. Він говорив спокійно, розважливо, ба навіть з гумором; не вагаючись, звертався до язичницьких образів, але не намагався викласти більше, ніж базові основи свого вчення, відразу відводячи розмову в інший бік. Я бачив, як мої люди замислено кивають. Аріанство більше пасувало їхнім звичаям і вдачі, ніж католицизм, про який їм однаково нічого не відомо. Саме цю форму християнства врешті-решт приймуть усі готи, що згодом спричинить не одне століття клопотів.

Я не надто добре показав себе. Але ж як я міг щиро захищати язичництво, у яке не вірив і яке поступово занепадало? З іншого боку, коли вже так міркувати, захищати Христа я теж не міг…

У 1858 році мої очі шукали Тарасмундове юне обличчя, на якому проступало так багато милих рис Йоріт…

— А як просувається літературне дослідження? — запитав Ґанц, коли запис закінчився.

— Непогано, — відказав я, втікаючи від важких думок до роботи. — Кілька нових віршів, рядки з яких, вочевидь, пізніше перетворилися на рядки з «Відсіта» й «Вальтере». Якщо бути точнішим, вони з’явилися з часу битви на березі Дніпра… — Серце защеміло, але я дістав нотатки, аудіо- та відеозаписи й повів розповідь далі.

344–347 роки

Того самого року, коли Тарасмунд повернувся до Георота і взяв до своїх рук провід над тервінгами, Ґеберіх помер в осідку своїх прабатьків у Високих Татрах. Королем остготів став його син Германаріх.

Наприкінці наступного року до Тарасмунда з великим і багатим почтом прибула його наречена Ульріка, донька короля вестготів Атанаріха. Весілля їхнє запам’яталося надовго: учта тривала цілий тиждень; наїдки, напитки, дарунки, розваги й молодецькі ігрища — сотням гостей не бракувало нічого.

На прохання онука Мандрівець сам благословив молодих і при світлі смолоскипів привів Ульріку до горішнього покою, де на неї чекав наречений.

Були й такі — не з племені тервінгів, — хто шепотівся, буцімто Тарасмунд поводиться зарозуміло, наче уявив себе чимось більшим, ніж простий данник свого короля.

Невдовзі після весілля молодий вождь мав вирушити в похід. Герули напали на готське узграниччя, і щоб відкинути їх, а разом і спустошити ворожі землі, довелося провоювати цілу зиму. Ледве війна скінчилася, як наспіла звістка, що Германаріх скликає до себе всіх готських вождів.

Зустріч виявилася корисною. Були погоджені задуми майбутніх завоювань та інші важливі речі. Германаріх перебирався з усім своїм двором на південь, де проживала більшість його народу. З королем вирушило багато його ґрейтунгів, вождів племен та їхніх воїнів. Барди не шкодували слів, щоб оспівати той славетний переїзд, і невдовзі Мандрівець зміг почути їхні нові творіння.

Тим-то минуло чимало часу, перш ніж Ульріка увійшла в тяж. Одначе, коли Тарасмунд повернувся до неї, то хутко наповнив їй лоно, і то як слід. Ульріка казала жінкам, що дитина, звичайно, буде мужеської статі й у майбутньому заживе слави не меншої, ніж його предки.

Вона народила сина зимової ночі — одні казали, що родиво минулося легко, інші переконували, що Ульріка насміхалася над болем. Георот святкував. Щасливий батько розіслав усім запросини на учту з нагоди йменин.

То була бажана зміна в одноманітній понурості зими, яку порушувало хіба що свято Йоль[140]. Люди стікалися до Георота звідусіль. Серед них були й такі, що мали на меті перемовитися кількома словами з Тарасмундом наодинці. Вони тримали злість на короля Германаріха.

Світлицю було оздоблено вічнозеленим віттям, плетивом, лощеним металом, римським склом. Хоча й надворі, над засніженими полями, ще панував день, у довгій залі палали світильники. Убрані в найкращі свої одежі найперші мужі племені разом зі своїми жонами оточили колом трон, на якому в колисці лежало дитя. Простіший люд, діти й собаки громадилися вздовж стін. Солодкий запах сосни й медового трунку насичував повітря й туманив голови присутнім.

Тарасмунд виступив уперед. У його руках була священна сокира, яку належало тримати над сином, прохаючи Донарового благословення. Поруч Ульріка несла глек з водою із джерела Фрії. Ніхто не бачив раніше, щоб такі обряди чинили для когось іншого, окрім як для первістка з королівського дому.

— Ми зібралися… — почав був Тарасмунд і раптом урвався. Усі погляди обернулися до дверей, і залою, наче хвиля, прокотився гомін. — О, я сподівався! Вітаємо тебе!

Постукуючи списом об долівку, Мандрівець неспішно підійшов до колиски й нахилив сиву голову над дитиною.

— Наречи його йменням, велителю! — попросив Тарасмунд.

— Яке це має бути ймення?

— Імення з роду його матері, щоб ще міцніше пов’язати нас із західними готами, — Гатавульф.

Мандрівець ураз завмер і тривалий час стояв непорушно. Нарешті він підвів голову. Криси капелюха кидали тінь на його обличчя.

— Гатавульф, — промовив він упівголоса, немовби сам до себе. — Авжеж, тепер я розумію. — І трохи голосніше додав: — Така воля Вірд. Отже, так тому й бути. Я наречу його цим іменням.

1934 рік

Я вийшов з нью-йоркської бази в холодні й ранні грудневі сутінки й пішки попрямував додому. Прикрашені святковими вогнями вітрини магазинів спокушали різдвяними подарунками, але покупців було небагато. На вітряних перехрестях цигикали щось музиканти «Армії Спасіння»[141], теленькали дзвіночками Санта-Клауси, збираючи пожертви на доброчинність, а сумні продавці пропонували купити те чи те. У готів не траплялося Великої депресії, подумав я. Хоча й втрачати їм було не так багато. Матеріальних цінностей — то точно. Духовних — хто знає. Про це не мені судити, хоча я чимало набачився в людській історії, а скільки ще доведеться побачити…

Лорі почула мої кроки на сходовому майданчику й відчинила двері. Ми узгодили день мого повернення заздалегідь, щоб зустрітися, коли вона приїде з Чикаго, де відбувалася виставка її картин. Дружина міцно мене обійняла.

Ми зайшли досередини, і її радість пригасла. Ставши посеред вітальні, вона стиснула обидві мої долоні, якусь хвилю мовчки дивилася на мене, а тоді тихо запитала:

— Що негаразд цього разу?

— Те, що я мав би передбачити, — відказав я похмуро, відчуваючи на серці тягар. — Як твоя виставка?

— Добре, — діловито відповіла вона. — Власне кажучи, дві картини вдалося продати за чималеньку суму. — І знову стурбовано додала: — Та не про це мова. Сідай, я принесу тобі чогось випити. Господи, ти маєш такий вигляд, наче тебе добряче відлупцювали.

— Зі мною все гаразд. Немає потреби клопотатися біля мене.

— А може, я відчуваю таку потребу. Ти ніколи про це не думав? — Лорі посадила мене в моє улюблене крісло. Я тяжко сів і втупився у вікно. У гарячковому танку на підвіконні, на порозі ночі, мерехтіли вуличні вогні. З радіоприймача линув різдвяний спів: «О мале місто Віфлеєм…»[142]

— Роззуйся! — гукнула Лорі з кухні.

Я так і зробив і лише тоді відчув, що справді повернувся додому. Неначе той гот, що знімає з пояса піхви з мечем.

Лорі принесла дві склянки віскі з лимоном. Перш ніж сісти навпроти, вона притулилася губами до мого чола.

— Я рада, що ти вдома, — промовила вона. — Завжди рада.

Ми піднесли келихи й надпили.

Вона терпляче чекала, доки я буду готовий розповісти.

Я випалив одним духом:

— Гамдір народився.

— Хто?

— Гамдір. Він і його брат Серлі загинуть, коли намагатимуться помститися за сестру.

— Я знаю, — прошепотіла вона. — О Карле, милий!

— Первісток Тарасмунда й Ульріки. Насправді його ім’я Гатавульф, але неважко простежити, як за кілька століть на півночі воно зміниться на Гамдір. А наступного сина вони хочуть назвати Солберном. Час теж збігається. Ці двоє будуть молодими хлопцями… були… коли… — Я не міг говорити далі.

Лорі потягнулася до мене й торкнулася рукою. Відтак рішучим тоном промовила:

— Ти не мусиш проходити через усе це, Карле.

— Що? — Від здивування я на якусь мить навіть забув про біль. — Певно, що мушу. Це моя робота, мій обов’язок.

— Твоя робота — дослідити, що лягло в основу пісень і переказів. А не відстежувати те, що відбувалося насправді. Перестрибни в майбутнє, любий. Нехай… Нехай, коли ти знову повернешся туди, Гатавульф уже буде мертвий.

— Ні!

Я усвідомив, що кричу. Відтак зробив чималий пекучий ковток скотчу, змусив себе поглянути дружині просто в очі й промовив рівним голосом:

— Я думав про це. Повір мені, я думав. Але не можу. Я не можу покинути їх.

— Але допомогти їм ти також не можеш. Усе визначено наперед.

— Ми не знаємо достеменно, що станеться… сталося. Може, мені вдасться… Ні, Лорі, прошу тебе, не кажи більше нічого.

Вона зітхнула.

— Що ж, я розумію. Ти був із ними протягом цілих поколінь, бачив, як вони народжувалися, жили, страждали й помирали. Але для тебе минуло не так багато часу.

«Для тебе спогади про Йоріт ще не вицвіли», — мабуть, подумала вона, але не сказала.

— Гаразд, Карле, роби, що мусиш. Поки мусиш.

Мені бракувало слів, щоб відповісти: я відчував, як боляче їй самій.

Лорі всміхнулася ламкою усмішкою.

— Але ж тепер ти у відпустці, — сказала вона. — Відклади свою роботу. Я вчора купила невеличку ялинку. Може, ми разом вберемо її, після того як я зготую смачнючу вечерю?

«Мир на землі, людям добро Всеблагий цар шле із небес…»

348–366 роки

Атанаріх, король західних готів, ненавидів Христа. Він міцно тримався богів своїх предків і побоювався церкви, яку вважав підступним поплічником Римської імперії. «Дайте їй лишень час підточити нас, — казав він, — і не зглянетесь, як будете гнути коліна перед римськими правителями». Тим-то він підбурював людей проти церковників, відмовляв родичам убитих християн, коли ті приходили правити вергельд, і зрештою проштовхнув на Великому фолькмоті закон, який дозволяв безкарно вбивати християн. Якби спалахнули пристрасті, їх винищили б усіх. Так собі думав король. Зі свого боку, хрещені готи, яких на той час уже було немало, гуртувалися докупи й казали, що їхня доля в руках Господа Саваота.

Єпископ Ульфіла назвав їх нерозумними. «Авжеж, мученики стають святими, — погодився він, — але тільки завдяки живим вірянам Слово Боже пробуває на цьому світі». Він домігся від імператора Констанція дозволу для своєї пастви переселитися до Мезії[143]. Переправивши християн через Дунай, Ульфіла допоміг їм оселитися біля підніжжя Гемських гір[144], де вони згодом стали мирними пастухами й хліборобами.

Коли звістка про це дісталася Георота, Ульріка голосно розсміялася:

— Отже, батько нарешті позбувся їх!

Та радість її була передчасною. Наступні тридцять з лишком років Ульфіла ретельно обробляв свій виноградник. За ним на південь пішли не всі вестготи-християни. Дехто лишився, серед них і вожді, достатньо сильні, щоб захистити себе й своїх одноплеменців. Вожді ці вітали в себе місіонерів, старання яких приносили добрі плоди. Переслідування з боку Атанаріха змусили християн шукати собі власного ватажка. Вони знайшли його в особі Фрітіґерна, також представника королівського роду. Хоча до відвертої війни ніколи не доходило, сутичок між двома таборами не бракувало. Молодший, а невдовзі й багатший за свого суперника через прихильність до нього римських торговців, Фрітіґерн з роками навернув до Христа чимало західних готів — ті переходили до нової віри хоча б тому, що це обіцяло зиск у майбутньому.

Остготів усе це майже не зачепило. Серед них також зростала кількість християн, але повільно й без непотрібних клопотів. Королю Германаріху було байдуже що до богів будь-якого штибу, що до того світу. Він прагнув загарбати якомога більше на цьому.

Його війни переорали Східну Європу вздовж і впоперек. За кілька років жорстоких походів він розбив герулів. Ті, хто не схотів підкоритися, переселилися на захід і приєдналися до племен, які мали таку саму назву. Далі Германаріх напав на естів і венедів[145]: ті стали для нього легкою здобиччю. Не наситившись, він повів своє військо на північ, за межі тих країв, на які його батько наклав данину. Врешті його владу визнали всі землі від Ельби до гирла Дніпра.

У цих походах Тарасмунд зажив собі слави й чималого багатства. Одначе йому не подобалося жорстке управління короля. На фолькмотах він часто говорив не лише від свого племені, але й від інших, обстоюючи їхні давні права. Германаріху тоді, хай і неохоче, доводилося поступатися. На ту пору тервінги були надто могутні — чи то він сам не досить могутній, — щоб сваритися з ними. До того ж багато готів побоялися б здійняти меча проти роду, дивний засновник якого досі час від часу навідувався до своїх нащадків.

Мандрівець прибув, коли нарікали йменням третього сина Тарасмунда й Ульріки, Солберна. Другий помер у колисці, але Солберн, як і його старший брат, ріс дужий і ладний. Четвертою народилася дівчинка, яку назвали Свангільд. На її учту Мандрівець також завітав, але ненадовго й після того не з’являвся багато років. Свангільд виросла вродлива на вид, весела й добра на вдачу.

Ульріка, з великими проміжками, народила ще трьох дітей, але ніхто з них довго не прожив. Тарасмунд рідко бував удома: він воював, торгував, радився з достойниками, порядкував тервінгами в їхніх щоденних справах. Коли ж повертався, то радніше проводив ночі з Ерелівою, наложницею, яку взяв невдовзі після народження Свангільд.

Вона не була рабинею, не була й низького роду, доводилася-бо донькою заможному поселянинові, а з материного боку походила від Віннітара й Салваліндіс. Тарасмунд зустрів її, коли своїм щорічним звичаєм об’їжджав одноплеменців, щоб дізнатися про їхні радості й турботи. Він загостився в домі Ерелівиного батька й багато часу проводив з нею. Опісля від Тарасмунда прибули посланці, запрошуючи Ереліву до нього. Вони привезли її батькам багаті дарунки, а також запевнення, що Тарасмунд берегтиме честь дівчини, а родини відтепер єднатиме міцний зв’язок. Від таких пропозицій нелегко відмовитися, а що дівчина сама бажала цього, то за кілька днів вирушила з Тарасмундовими людьми.

Вождь дотримав свого слова й оточив її ласкою і турботою. Коли вона народила йому сина, Алавіна, він справив йому таку саму щедру учту, як і для Гатавульфа й Солберна. У Ереліви знайшлося ще кілька дітей, але всіх їх малими забрала хвороба. Тарасмунд, проте, не перестав дбати за неї.

Ульріка лютилася. Не через те, що її чоловік мав другу жінку. Так чинили більшість готів, що могли собі це дозволити, і це була аж ніяк не перша його коханка. Дружину вождя бісило те місце, яке посіла Ереліва, — друге після неї в господі й перше в Тарасмундовому серці. Ульріка була надто горда, щоб починати війну, яку їй було не виграти, але почуттів своїх вона не приховувала. Вона охолола до Тарасмунда, навіть коли він приходив до її ліжка. Зрештою він став робити це дедалі рідше, та й то лише тому, що сподівався мати більше дітей.

Під час тривалих Тарасмундових відлук Ульріка аж із себе пнулася, щоб допекти Ереліві й ушпигнути її. Дівчина червоніла, але зносила все мовчки. Вона здобула собі друзів. А ось владна Ульріка лишилася на самоті й через це дедалі більше опікала своїх синів, які зробилися дуже близькі з нею.

Попри це, юнаки вони були завзяті й швидко опановували все, що випадало тямити чоловікові. Хай куди вони приходили, усюди їх радо вітали. Були різні: Гатавульф — запальний, Солберн — більш задумливий, та поєднувала їх щира приязнь. Що ж до їхньої сестри Свангільд, усі тервінги — серед них і Ереліва з Алавіном — любили її.

Цими роками Мандрівець навідувався вкрай рідко, і гостини його були короткі. Люди через це ставилися до нього з іще більшим побожним острахом, ніж раніше. Коли його висока постать з’являлася на пагорбі, чоловіки сурмили в роги, а з Георота виїжджав загін вершників, щоб привітати його й супроводити. Тепер він був навіть ще мовчазніший, ніж досі. Немовби якесь потаємне горе гнітило його. Запитати, однак, про причини цієї зажури ніхто не наважувався. Найвиразніше виявлялася вона, коли поруч була Свангільд: чи то проходила повз, вражаючи своєю ще зовсім юною вродою, чи то підносила гостеві кубок із вином, схвильована й горда, що мати довірила їй цю честь, чи то сиділа разом з іншими юнаками і юнками коло його ніг і слухала дивовижні оповіді й мудрі прислів’я. Одного разу, зітхнувши, Мандрівець сказав її батькові: «Вона так схожа на свою прабабусю!» Загартований воїн здригнувся: скільки ж це часу минуло, відколи померла та жінка?

Під час однієї з попередніх гостин Мандрівець був неабияк здивований. Відтоді як він востаннє сюди навідувався, до Георота прийшла Ереліва й народила сина. Боязко вона принесла дитину, щоб показати її Праотцеві. Той довго сидів мовчки, аж урешті запитав:

— Як його звати?

— Алавін, велителю, — відказала вона.

— Алавін! — Мандрівець приклав руку до чола. — Алавін? — Ще за якусь мить він ледь чутно додав: — А тебе — Ереліва. Ереліва… Ерп… Авжеж, можливо, саме так тебе запам’ятають, голубко.

Ніхто не зрозумів, що означали його слова.

Роки летіли. Могутність короля Германаріха росла, а з нею росли і його жадібність та жорстокість.

Мандрівець прийшов знову до готів, коли королеві, як і Тарасмундові, минала сорокова зима. Ті, хто зустрів його, були похмурі на виду й небагатомовні. У Геороті роїлося озброєними людьми. Насуплений Тарасмунд зрадів гостеві.

— Прабатьку й велителю, ти, хто колись вигнав вандалів із наших давніх земель, скажи, ти прийшов нам на допомогу?

Мандрівець завмер, наче витесаний з каменю.

— Буде краще, якщо ти розкажеш мені із самого початку, про що йдеться, — врешті мовив він.

— Щоб ми ще раз прояснили це у своїх головах? Але ми вже добре все обміркували. Та гаразд… якщо така твоя воля. — Тарасмунд замислився. — Треба тільки ще по декого послати.

На Тарасмундів наказ прийшла дивна пара. Ліудеріс, кремезний сивий воїн, був перший вірник вождя. Він управляв землями свого пана й командував його воїнами, коли сам Тарасмунд був у від’їзді. Другий був рудоволосий юнак років п’ятнадцяти, безбородий, але дужий на вигляд. Зелені очі його палали люттю вже дорослого мужа. Тарасмунд назвав його Рандваром, сином Ґутріка. Він був ґрейтунг, не тервінг.

Учотирьох вони усамітнилися в горішньому покої, де могли розмовляти без сторонніх вух. Короткий зимовий день добігав кінця. У приміщенні горіли світильники, жарівні давали сяке-таке тепло, хоча чоловіки сиділи закутані в хутра, а дихання їхнє вихоплювалося в холодну півсутінь білою парою. Покій був багато уряджений: римські стільці, стіл з перламутровою мозаїкою, гобелени на стінах, різьблені віконниці. Слуги принесли карафу з вином і скляні келихи. Знизу, крізь дубову підлогу, долинав шум: там вирувало життя. Мандрівцеві син і онук добре подбали за свій рід.

Одначе Тарасмунд супився, совався на місці, запускав п’ятірню в нечесане каштанове волосся й коротко стрижену бороду, перш ніж обернутися до гостя й хрипко промовити:

— Ми поїдемо до короля, п’ять сотень мужів. Його останній злочин стерпіти не можна. Ми матимемо справедливу відплату за вбивство, а якщо ні — над його палацом заспіває червоний півень.

Він мав на увазі пожежу — повстання, війну готів проти готів, повалення, смерть.

Чи смикнувся бодай м’яз на Мандрівцевому обличчі — того ніхто не міг сказати напевне. Ворушилися тільки тіні в глибоких зморшках, коли полум’я світильників колихалося й пітьма підкрадалася ближче.

— Розкажіть мені, що саме він учинив, — звелів Мандрівець.

Тарасмунд коротко кивнув Рандварові.

— Розкажи йому, хлопче, те, що розказав нам.

Юнак натужно ковтнув. Лють потлумила ніяковість, яку він відчував перед Мандрівцем. Рандварів кулак раз по раз ударяв по коліну, тимчасом як хлопець схвильовано почав свою розповідь.

— Нехай же буде тобі відомо, велителю — хоча, гадаю, ти це вже знаєш, — що король Германаріх мав двох небожів, Ембріку й Фрітлу. Вони були синами його брата Аюльфа, що загинув у війні з англами на півночі. Ембріка й Фрітла й самі були добрі войовники. Два роки тому тут, на півдні, вони повели військо на східні землі проти аланів, спільників гунів. Додому повернулися з багатою здобиччю, бо натрапили на місце, де гуни тримали дань, яку збирали з багатьох земель. Германаріх дочувся про те і правом короля зажадав ті багатства собі. Небожі не погодилися, ходили ж бо в похід лише своїми силами. Тоді Германаріх запросив їх до себе обговорити справу. Брати поїхали, та спершу надійно заховали скарби. Хоч король і заприсягся, що не завдасть їм кривди, та коли вони прибули, наказав їх схопити. Коли ті відмовилися сказати, де скарби, Германаріх спершу катував їх, а потім наказав стратити. Опісля він послав своїх прислужників обшукати оселі братів. Прислужники нічого не знайшли, та жорстоко помстилися: спалили домівки Аюльфових синів, вирізали їхні родини. Щоб навчити покірності, заявив король. Велителю мій, — скрикнув Рандвар, — чи ж по праву таке чинити?

— Так уже ведеться в королів, — немов саме залізо промовляло устами Мандрівця. — А який стосунок це має до тебе?

— Мій… мій батько, що помер молодим, був також Аюльфів син. Мене виховали дядько Ембріка та його дружина. Я був далеко на ловах, а коли повернувся, від дому лишилася тільки купа попелу. Люди повідали мені, що Германаріхові посіпаки вчинили з моєю названою матір’ю, перш ніж перерізати їй горло. Вона… була кревницею Тарасмундові, тож я й подався сюди.

Хлопчина осів і, тамуючи схлипування, вихилив свій келих з вином.

— Атож, — тяжко промовив Тарасмунд. — Матасвента доводилась мені сестрою в перших. Ти ж знаєш: родовиті сім’ї часто укладають шлюби між собою. Рандвар є мені дальшою ріднею, але в нас обох тече та кров, що була пролита. До того ж йому відомо, де скарби: їх затоплено в певному місці у Дніпрі. Добре, що Вірд відіслала його з дому саме тоді й врятувала від полонення. З тим золотом король став би надміру могутній.

Ліудеріс похитав головою.

— Я не розумію, — пробурмотів він. — Після всього, що почув, я й досі не розумію. Чому Германаріх так поводиться? Чи він одержимий злим духом? Чи лише стратився глузду?

— Гадаю, ні те, ні те, — відказав Тарасмунд. — Гадаю, значною мірою це його радник Сібіхо — навіть не гот, а вандал, що служить Германаріхові, — нашіптує тому на вухо лихі поради. А Германаріх завжди був охочий слухати таких порад, це правда. — Він звернувся до Мандрівця: — Роками він збільшує подать, яку ми маємо платити, роками забирає до свого ліжка вільних жінок — байдуже, хочуть вони того чи ні, роками всяко знущається над людом. Я думаю, він хоче зламати волю тих вождів, які насмілюються йому опиратися. Якщо ми попустимо йому цей злочин, то попустимо й наступні.

Мандрівець кивнув.

— Авжеж, твоя правда. Крім цього, я додав би, що Германаріх заздрить владі римського імператора і прагне й собі такої над остготами. А ще він, либонь, чув, що у вестготів Фрітіґерн піднімається проти Атанаріха. Германаріх має намір знешкодити будь-якого суперника у своєму королівстві.

— Ми поїдемо вимагати справедливості, — мовив Тарасмунд. — Він повинен заплатити подвійний верґельд і перед Великим фолькмотом заприсягтися на Тівазовому Камені, що надалі триматиметься давніх звичаїв і законів. Інакше я підніму проти нього всіх готів.

— У нього багато прибічників, — остеріг Мандрівець. — Деякі лишаться з ним через присягу, яку йому дали, деякі — через жадібність або страх, деякі — бо вважають, що готам потрібен сильний король, який зможе захистити кордони тепер, коли гуни гуртуються й, наче та змія, ладні вжалити.

— Так, але ж не конче Германаріх має бути тим королем! — вихопилося в Рандвара.

Тарасмунд з надією у голосі промовив:

— Велителю, ти, хто завдав поразки вандалам, ти станеш зі своїм родом знову?

Тяжка туга виповнювала відповідь Мандрівця.

— Я… не можу стинатися у ваших битвах. На це немає волі Вірд.

Тарасмунд німував протягом якогось часу. Потім він запитав:

— Ти хоча б поїдеш із нами? Король напевне дослухається до тебе.

Цього разу Мандрівець не відповідав ще довше, аж доки нарешті витиснув із себе:

— Гаразд, я спробую допомогти. Але я нічого не обіцяю. Чуєте мене? Я нічого не обіцяю.

Так він вирушив опліч з Тарасмундом та іншими на чолі їхнього загону.

Германаріх мав осідки по всьому королівству. Разом зі своїм надвірним військом, радниками й слугами він переїздив від одного до іншого. Пройшла звістка, що невдовзі після вбивства небожів він зухвало перебрався до пристановища, яке лежало за три дні кінського бігу від Георота.

Не надто веселі були ці три дні. Сніг, що вкривав поля, взявся кіркою, яка ламалася під копитами коней. Блякло-сірі хмари низько нависали над головою, вогке повітря немовби загусло. Хатини під стріхами тулилися докупи. Дерева стояли голі, лише під віттям ялин заліг густий морок. Розмовляли мало, а пісень і взагалі не заводили, навіть довкола багаття, перед тим як поснути. Одначе, коли вони наблизилися до мети своєї подорожі, Тарасмунд засурмив у ріг, і вершники пустили коней чвалом. Під стукіт копит по бруківці й іржання коней тервінги в’їхали у королівський двір. Надвірна варта, що не поступалася їм кількістю, вишикувалася перед палацом. Вістря списів блищали, хоча стяги й були опущені.

— Ми хочемо говорити з вашим хазяїном, — загорлав вождь тервінгів.

Це була навмисна образа: Тарасмундові слова натякали, що Германаріхові люди — не вільні, що їх прирівнюють до псів, яких тримають на повідку, або до римлян. Старший надвірник почервонів від люті й гукнув у відповідь:

— Кілька можуть пройти, але решта має спершу відступити.

— Відступіть, — тихо наказав Тарасмунд Ліудерісові.

Старий вояка пробурчав уголос:

— Гаразд, ми відступимо, коли ви вже так перелякалися, але недалеко й будемо напоготові, доки не переконаємося, що нашим вождям не загрожує зрада.

— Ми прибули тільки поговорити, — поспішно додав Мандрівець.

Він, Тарасмунд і Рандвар зіскочили з коней. Воротарі розступилися перед ними, і вони зайшли досередини палацу. На лавах сиділо багато воїнів, проти звичаю, озброєних. Біля східної стіни, оточений придворними, на троні дожидав їх Германаріх.

Король мав могутню поставу й тримався прямо. Чорні пасма й борода заступом облямовували суворе зморшкувате обличчя. Одягнений він був у розкішні шати, на чолі й на зап’ястках грало відблисками вогню масивне золоте обруччя. Вбрання його було з чужоземних фарбованих тканин, лямоване хутром куниці й горностая. У руці король тримав винний келих, не зі скла — з ограненого кришталю, а на його пальцях іскрилися рубіни.

Він мовчки чекав, доки троє втомлених дорогою, заболочених прибульців підійдуть до трону. Ще якийсь час він супився на них, а тоді мовив:

— Ти прибув у незвичному товаристві, Тарасмунде.

— Тобі відомо, хто ці люди, — відказав вождь тервінгів, — і навіщо ми прийшли до тебе.

Кістлявий чоловічок з блідо-попелястим обличчям по праву руку короля — вандал Сібіхо — зашепотів щось Германаріхові на вухо. Той кивнув.

— Тоді сідайте, — мовив король. — Будемо їсти-пити.

— Ні, — відказав йому Тарасмунд. — Ми не приймемо від тебе хліба-солі, доки ти не замиришся з нами.

— Ти зухвалий понад міру!

Мандрівець здійняв свого списа. Запала тиша, тільки омахи вогню, здавалося, затріскотіли гучніше.

— Вияви мудрість, королю, і вислухай цього чоловіка, — промовив він. — Твоя земля стікає кров’ю. Промий рану й приклади цілющого зілля, доки вона не загноїлася.

Германаріх поглянув на нього й відповів:

— Я не терплю насмішок, старче. Я вислухаю, якщо він пильнуватиме свого язика. Чого тобі треба, Тарасмунде? Кажи, та тільки коротко.

Це було наче ляпас. Тервінг мусив тричі сковтнути слину, перш ніж виголосив свої вимоги.

— Я здогадувався, що ти зажадаєш чогось такого, — сказав Германаріх. — Нехай же буде тобі відомо, що Ембріка й Фрітла прийняли заслужену кару, приховали-бо від свого короля те, що правом належало йому. Крадії та присяголомці — поза законом. Але я великодушний. Я заплачу верґельд за їхні родини й домівки… після того, як мені віддадуть скарб.

— Що? — скрикнув Рандвар. — Та як ти смієш таке казати, вбивце?

Королівські воїни невдоволено загомоніли. Тарасмунд заспокійливо поклав руку хлопчині на плече й промовив до Германаріха:

— Ми вимагаємо подвійний верґельд як визнання того зла, яке ти вчинив. Якщо приймемо менше, то ущербимо собі честь. Що ж до скарбів, то вирішувати Великому фолькмоту. Хай яким буде його рішення, ми всі повинні підкоритися йому.

— Я не збираюся торгуватись, — крижаним тоном відказав Германаріх. — Погоджуйтеся на мою пропозицію і забирайтеся або не погоджуйтесь і забирайтесь, доки не пошкодували про своє нахабство.

Мандрівець виступив уперед. Знову він здійняв списа, закликаючи до тиші. Тінь від капелюха падала йому на обличчя, яке від цього робилося ще більш несьогосвітнім; синій плащ спадав за плечима, немов два крила.

— Послухайте мене, — мовив він. — Боги справедливі. Вони карають тих, хто зневажає закони й гнобить беззахисних. Послухай мене, Германаріху! Послухай, доки не пізно, доки королівство твоє не роздерли на шматки.

У залі здійнявся гомін. Люди заворушилися, стали креслити в повітрі знаки, стискали руків’я мечів, немовби це додавало їм упевненості, закочували до стелі очі, що блищали білками в димному півмороці. Говорив-бо Мандрівець.

Сібіхо смикнув короля за рукав і зашепотів щось. Германаріх кивнув. Він подався вперед, штрикнув пальцем, наче кинджалом, у бік Мандрівця й промовив так гучно, що аж під кроквами пішла гуляти луна.

— Колись було, ти гостював у мене, старче. Не випадає тобі мені погрожувати. І немудрий ти — хай що там базікають про тебе діти, старі баби й несповна розуму діди, — ти немудрий, якщо думаєш, ніби я боюся тебе. Кажуть, ти сам Водан? То й що з того? Не вірю я ні в яких химерних богів, а вірю тільки у свою силу.

Він скочив на ноги й вихопив із піхов меча.

— Зітнімось у бою, старий пройдисвіте! — вигукнув він. — Тут і тепер! Ставай до герцю, і я перерубаю того твого списа навпіл, а тебе самого, як поганого пса, вижену геть звідси!

Мандрівець не поворухнувся, лише спис трохи затремтів у його руці.

— Немає на те волі Вірд, — трохи не пошепки відказав він. — Та я попереджаю тебе, щонайсуворіше попереджаю: заради всіх готів замирися з цими людьми, яких ти покривдив.

— Я замирюся, — посміхнувся Германаріх, — якщо замиряться вони. Ти чув моє слово, Тарасмунде. Ти пристаєш на нього?

Тервінг силкувався опанувати себе, тимчасом як Рандвар щирився, немов загнаний вовк, Мандрівець завмер, наче кам’яний бовван, а Сібіхо єхидно посміхався з лавиці.

— Ні, — прохрипів Тарасмунд. — Я не можу.

— Тоді забирайтеся, усі ви, доки я не наказав палицями загнати вас до своєї буди!

Рандвар вихопив меча. Тарасмунд і Ліудеріс сягнули по свої; звідусіль заблискотіло залізо.

Мандрівець вигукнув:

— Ми підемо! Але тільки заради добра готів. А ти подумай, королю, подумай як слід, поки ти ще король.

Він потягнув своїх супутників до виходу. Германаріх зареготав. Регіт його переслідував їх аж до дверей.

1935 рік

Ми з Лорі гуляли в Центральному парку. Буйний березневий вітер гасав довкола нас. Де-не-де ще лишилися острівці снігу, але в багатьох місцях уже починала зеленіти трава. На кущах і деревах бубнявіли пуп’янки. За гіллям блищали свіжовимиті дощем хмарочоси, які здіймались у блакитну височінь, де кілька хмаринок влаштовували регату. Морозець був саме такий, щоб розігнати кров.

Та я, загубившись думками у тій, давноминулій, зимі, мало що помічав. Дружина стиснула мою руку.

— Тобі не слід було, Карле.

Я відчув, що вона намагається розділити зі мною біль настільки, наскільки може.

— А що мені було робити? — відказав я, виринаючи з пітьми, що оповила мої думки. — Тарасмунд попросив мене піти з ним, я ж казав тобі. Як я міг відмовити йому? Відмовити й далі спати спокійно?

— А тепер ти спокійно спиш? — миттю зреагувала вона. — Ну гаразд, нехай заспокоїв ти їх своєю присутністю — може, в цьому нічого страшного й немає, допустимо, — але ж ти втрутився. Ти намагався запобігти конфліктові.

— Блаженні миротворці — так мене вчили в недільній школі.

— Цього зіткнення не уникнути. Хіба ні? Про нього ж розповідають ті легенди й поеми, заради вивчення яких ти й повернувся в минуле.

Я стенув плечима.

— Легенди. Поеми. А скільки в них правди? Ну так, історії відомо, як закінчив Германаріх. Але ж чи справді Свангільд, Гатавульф, Солберн померли так, як розповідає сага? Коли щось таке й сталося — якщо тільки це не вигадка пізніших століть, яку хроністи взяли за правду, — хіба ж це все мало статися неодмінно з ними? — Я прочистив задерев’яніле горло. — Моя робота полягає в тому, щоб дізнатися, що відбулося насправді, які саме події треба охороняти від зміни Патрулю часу.

— Милий, милий, — зітхнула вона, — ти надто усім переймаєшся. Це викривлює твої судження. Подумай. Я думала, я багато думала. Звісно, я не була там, але, можливо, завдяки цьому я бачу все з іншого погляду, з якого ти… ти вирішив не дивитися. Усе, про що ти повідомляв у своїх звітах, свідчить, що події прямують до одного-єдиного кінця. Якби ти, як бог, міг схилити короля до замирення, тобі це, певна річ, вдалося б. Проте такого розвитку подій континуум не передбачає.

— Але ж континуум гнучкий! Що можуть змінити життя кількох варварів?

— Ти верзеш дурниці, Карле, і сам це добре знаєш. Я… часто лежу ночами без сну й хвилююся за тебе. Ти надто близько підійшов до забороненого. Можливо, ти навіть уже перетнув межу.

— Часові лінії пристосуються до змін. Вони завжди пристосовуються.

— Якби це було так, навіщо тоді потрібен Патруль часу? Невже ти не розумієш, який ризик береш на себе?

Я розумів. Я змусив себе поглянути правді у вічі. Вузлові події стаються, і тоді має значення, як упадуть гральні кості. І часто буває нелегко розпізнати таку подію.

Наче труп на поверхню води, у пам’яті сплинув приклад, який в Академії викладач наводив для новобранців із мого просторово-часового околу.

Друга світова війна спричинилася до величезних наслідків. Насамперед, після неї Радянський Союз узяв під свій контроль половину Європи. (Ядерна зброя — наслідок непрямий; принципи її були вже відомі, і вона однаково з’явилася б приблизно в тому часі.) Урешті-решт, та військово-політична ситуація призвела до подій, які вплинули на долю людства на століття вперед — а отже, і назавжди, адже ті століття мали свої вузлові події.

І, попри це, Вінстон Черчілль мав рацію, коли назвав військові зіткнення 1939–1945 років «непотрібною війною». Авжеж, значною мірою вона вибухнула через слабкість західних демократій. Та їм би нічого не загрожувало, якби Німеччина не опинилася під владою нацистів. А цей політичний рух, з якого попервах насміхалися, ще коли він був нечисленний, і який згодом уряд Веймарської республіки переслідував (хоч і недостатньо жорстко), — цей рух ніколи б не прийшов до влади в країні Баха й Ґете, якби не темний геній Адольфа Гітлера. Батько ж Гітлера, що народився під іменем Алоїс Шикльґрубер, був позашлюбний син австрійського буржуа і його служниці…

Але якщо завадити цій інтрижці, що можна запросто зробити, нікому не зашкодивши, то весь хід історії відтоді зміниться. І тоді світ, скажімо 1935 року, буде уже інакший. Можливо, кращий, ніж попередній (не у всьому й ненадовго), а можливо, й гірший. Я цілком можу собі уявити, наприклад, що люди так ніколи й не полетять у космос. Або ж зроблять це занадто пізно, щоб урятувати виснажену Землю. Ось чого я не можу уявити, то це того, що внаслідок зміни постане щаслива утопія.

Ось так. Якщо в часи Римської імперії через мене станеться значна зміна, я існуватиму й далі, та коли повернуся до цього року, увесь мій світ зникне. І Лорі разом з ним.

— Я… я б не сказав, що беру на себе ризик, — заперечив я. — Начальство читає мої звіти, де все правдиво описано. Мені дадуть знати, якщо я зіб’юся на манівці.

Правдиво? А хіба ні? У звітах я розповідав, що бачу або роблю, і хоч виклад мій був сухий, але я не брехав і нічого не приховував. Показового ж вияву емоцій і не вимагалося, адже так? І навряд чи від мене очікували, щоб я повідомляв про кожну-кожнісіньку дрібничку, так? Однаково це неможливо.

Я набрав у груди повітря.

— Слухай, — мовив я, — мені чудово відоме моє місце. Я лише простий філолог. Але там, де я можу допомогти — нікому не нашкодивши, — хіба не повинен я допомогти?

— Повинен, Карле.

Якусь хвилю ми йшли мовчки. Ураз Лорі вигукнула:

— Агов, чоловіче, ти ж у відпустці, пам’ятаєш? Ми з тобою маємо відпочивати й насолоджуватися життям. Я навіть дещо придумала. Ось послухай лишень.

Я бачив сльози в очах Лорі й щосили намагався підіграти тій веселості, якою вона їх маскувала.

366–372 роки

Тарасмунд повів своїх людей назад до Георота, де вони розійшлися по домівках. Мандрівець теж став прощатися.

— Не дій поспішно, — порадив він. — Вичікуй. Хто знає, що може статися.

— Гадаю, ти знаєш, — відказав Тарасмунд.

— Я не бог.

— Це я чую від тебе не вперше, але більше ти мені нічого не кажеш. То хто ти?

— Я не можу цього виявити. Та коли твій рід щось мені винен за мою допомогу протягом усіх цих років, я правлю свій борг тепер: пообіцяй, що не квапитимешся й поводитимешся обачно.

Тарасмунд кивнув.

— Я не маю іншої ради. Щоб зібрати достатньо людей у спілку, проти якої Германаріх не вистоїть, потрібні час і зусилля. Більшість були б раді відсидітися вдома, сподіваючись, що лихо мине їх і завітає до когось іншого. Король тим часом навряд чи наважиться виступити проти мене, доки не буде готовий. Мені треба випередити його, та я знаю, що повільним кроком чоловік дійде далі, ніж добіжить.

Мандрівець стиснув його руку, хотів, здавалося, щось сказати, але тільки швидко закліпав очима, обернувся й пішов геть. Тарасмунд глянув востаннє на високу постать свого гостя в плащі, капелюсі й зі списом, яка спускалася зимовою дорогою в долину.

Рандвар оселився в Ґеороті — живе нагадування про вчинене зло. Однак він був молодий і сповнений життя, щоб гнітити серце надто довго. Невдовзі вони з Гатавульфом і Солберном зробилися нерозлучними друзями, разом полювали, вправлялися, змагалися між собою й усіляко розважались. А ще Рандвар часто бачився з їхньою сестрою Свангільд.

Весняне рівнодення принесло з собою тепло, проліски, бруньки й листочки. Протягом холодних місяців Тарасмунд багато їздив до чільників тервінгів та інших племен, щоб переговорити з ними наодинці. Навесні він повернувся додому й заходився коло роботи на своїх землях. Щоночі ж вони з Ерелівою дарували втіху одне одному.

Настав день, коли Тарасмунд радісно вигукнув:

— Ми орали й сіяли, прибирали й лагодили, допомагали нашій худобі отелитися й виганяли її на пасовиська. Відпочиньмо ж якусь хвилю по роботі! Завтра ми вирушаємо на лови.

Того дня він перед усіма поцілував Ереліву, скочив у сідло й повів своїх людей. Валували собаки, іржали коні, тупотіли копита, ревли мисливські роги. Там, де дорога повертала за гайок і ховалася з очей, Тарасмунд обернувся й помахав коханій.

Коли того вечора вона побачила його знову, він був закривавленим мерцем.

Чоловіки, що принесли його додому на ношах із плаща, прив’язаного до двох списів, понуро розповіли, що сталося. Вступивши до лісу, що починався за кілька миль від поселення, вони напали на слід вепра й пішли по ньому. Минуло чимало часу, доки вони нагнали звіра, величезного, зі сріблястою щетиною та іклами, наче криві кинджали. Тарасмунд радісно закричав. Та вепр був дужий не лише тілом, а й духом. Поки одні мисливці зіскакували з коней, а інші намагалися його роздражнити, він напав сам. Тарасмундів кінь пронизливо заіржав і повалився на землю з розпанаханим черевом, потягнувши за собою вождя. Вепр побачив Тарасмунда й насів на нього, шматуючи іклами й несамовито рохкаючи. Кров ринула струменем.

Хоча мисливці скоро вбили-таки лютого дика, вони бурмотіли, що це, либонь, демон або ж зачаклований звір, якого наслав Германаріх чи його лукавий дорадник Сібіхо. Хай там як, а Тарасмундові рани були надто глибокі, щоб можна було зупинити кровотечу. Вождь лише й встиг, що потиснути руки синам.

У Тарасмундовому домі та менших хатинах жінки голосили по небіжчикові, усі, крім Ульріки, що немов скам’яніла, та Ереліви, яка плакала на самоті.

Перша, як і належало дружині, обмила тіло й приготувала його до поховання, а друзі другої тим часом поспішно вивезли її і невдовзі видали за вдівця-поселянина, дітям якого потрібна була мати і який жив достатньо далеко від Георота. Хоча й мавши лише десять зим віку, її син Алавін виявив мужність і лишився. Гатавульф, Солберн і Свангільд оберігали його від найдошкульніших нападок Ульріки, чим зажили його безмірної любові.

Тим часом звістка про смерть їхнього батька розлетілася по околиці. Люди стікалися до Георота, де Ульріка віддавала останню шану своєму чоловікові. Багато вбране тіло вождя принесли з льодовні, де його зберігали. Ліудеріс очолив воїнів, які поклали Тарасмунда до поховальної рубленої комори разом із мечем, списом, щитом, шоломом, кільчатим панциром і купами золота, срібла, бурштину, скла й римських монет. Гатавульф, тепер голова роду, зарізав коня й собаку, що мали супроводжувати його батька в дорозі до того світу. У святилищі Водана гуготіло полум’я, тимчасом як чоловіки насипали над могилою високий курган. Опісля вони кілька разів об’їхали верхи довкола нього, вдаряючи мечами в щити й по-вовчому завиваючи.

Помин тривав три дні. Останнього дня прийшов Мандрівець.

Гатавульф поступився йому троном, Ульріка піднесла келих з вином. У тиші, яка запала в мерехтливій сутіні зали, гість випив за небіжчика, за Матір Фрію і за добробут дому. Опріч цього, він майже нічого не сказав, лише перегодом підкликав до себе Ульріку й прошепотів щось до неї, після чого обоє полишили залу й усамітнилися на жіночій половині.

За відчиненими вікнами спадав синяво-сірий присмерк, усередині ж було вже геть потемки. У холодному повітрі стояв запах прілого листя й вогкої землі, долинав соловейків щебет, але для Ульріки все це було чимось далеким, наче несправжнім. Якусь хвилю вона дивилася на ткацький верстат, де білів недокінчений клапоть полотна.

— Що далі тче нам Вірд? — глухо запитала вона.

— Саван, — відповів Мандрівець. — Якщо ти не переставиш човник на інший лад.

Вона обернулася.

— Я? — у голосі її вчувалася гірка насмішка. — Але ж я лише жінка. Тервінгами править мій син Гатавульф.

— Авжеж. Твій син. Він юний і бачив світу менше, ніж батько у його віці. А ти, Ульріка, Атанаріхова донька, Тарасмундова дружина, маєш і знання, і силу, і терплячість, якої мусять учитися всі жінки. Якщо захочеш, ти зможеш дати Гатавульфові мудру раду. А він… він звик дослухатися до тебе.

— А що коли я віддамся вдруге? Його гордість зведе між нами стіну.

— Чомусь мені здається, що не віддасися.

Ульріка втупилася поглядом у сутінки за вікном.

— Але я не прагну цього, аж ніяк. З мене досить. — Жінка знову обернулася й глянула на затінене обличчя бесідника. — Ти просиш мене зостатися тут, аби впливати на Гатавульфа та його брата. І що ж мені їм казати, Мандрівче?

— Слова мудрості. Тобі тяжко буде проковтнути власну гордість і відмовитися від помсти Германаріхові. Гатавульфові буде ще тяжче. Але ти, Ульріко, звісно, розумієш, що, без Тарасмунда на чолі, повстання матиме лише один кінець. Поясни своїм синам, що коли вони не замиряться з королем, цей рід приречений.

Ульріка довго мовчала. Нарешті вона промовила:

— Твоя правда. Я спробую їх переконати. — І знову вона глянула на Мандрівця, намагаючись відшукати його очі в дедалі густішій темряві. — Але я зроблю це лише з потреби — не зі свого бажання. Якщо колись нам трапиться нагода завдати Германаріхові лиха, я буду першою, хто закличе до цього. І ми ніколи не схилимо голови перед цим тролем і не зноситимемо покірно нові кривди від нього. — Її слова били, наче яструб, що падає на здобич. — Тобі це відомо. У жилах моїх синів тече твоя кров.

— Я сказав те, що мусив сказати, — зітхнув Мандрівець. — Тепер ти роби те, що можеш зробити.

Вони повернулися на учту. Наступного ранку Мандрівець пішов.

Ульріка, хоч і згнітивши серце, та дослухалася до його ради. Нелегко було переконати Гатавульфа і Солберна. Брати волали про честь та свої добрі імена. Ульріка мовила їм, що хоробрість — це не те саме, що нерозсудливість. Молодим і недосвідченим у верховодстві, їм марно сподіватися намовити достатньо готів на заколот проти короля. Ліудеріс, якого вона закликала, знехотя підтримав її. Ульріка сказала синам, що вони не мають права занапастити свій рід.

Натомість, переконувала вона, потрібно домовитися. Нехай Великий фолькмот розгляне їхню справу, і якщо король погодиться з його ухвалою, їм також слід прийняти її. Ті, кому заподіяно лихо, були їм не надто близькі кревники; їхні спадкоємці матимуть більше користі від верґельду, ніж від чиєїсь помсти; багато і вождів, і простих поселян будуть раді, що Тарасмундові сини не стали розколювати королівство, і пізніше ставитимуться до них з повагою.

— Ти пригадуєш, чого побоювався батько? — запитав Гатавульф. — Якщо ми піддамося, Германаріх гнобитиме нас іще дужче.

Ульріка підібгала вуста.

— Хіба я кажу, що ви маєте йому це дозволити? — відповіла вона. — Ні ж бо! Нехай лише спробує, і, присягаюся Вовком, якого упокорив Тіваз, Германаріх матиме бій! Але я гадаю, він надто хитрий для цього. Він утримається.

— Доки не здобудеться на силі, щоб здолати нас.

— Це забере не один рік, а ми, звісно, тим часом нишком громадитимемо власні сили. Ви молоді, не забувайте про це. Якщо нічого надзвичайного не станеться, ви переживете його. Однак, можливо, довго чекати й не доведеться. Коли король зістаріє…

Так Ульріка уговтувала їх днями й тижнями, аж доки сини не піддалися її намовлянням.

Розлючений Рандвар назвав їх боягузливими зрадниками. Трохи-трохи не дійшло до бійки. Свангільд кинулася поміж братами й Рандваром.

— Ви ж друзі! — вигукнула вона.

Юнакам не лишалося нічого іншого, як, побурчавши, сяк-так утихомиритися.

Опісля Свангільд узялася далі втішати Рандвара. Вони прогулювалися разом стежкою, уздовж якої росла ожина. Дерева шелестіли листям і ловили сонячне світло, щебетали пташки. Волосся дівчини спадало хвилею золота, очі на гожому личку були великі, небесно-блакитні, а рухалася Свангільд граційно, наче лань.

— Невже ти завжди мусиш бути в скорботі? — запитала вона. — Сьогодні ж такий чудовий день!

— Але ж ті, хто… хто виховав мене, лежать невідомщені, — пробурмотів він.

— Певна річ, вони знають, що ти подбаєш про це, щойно матимеш змогу, а поки можуть і почекати — вони ж бо мають часу до кінця світу, хіба ні? Ти здобудеш собі ім’я, і люди, коли промовлятимуть його, згадуватимуть і їхні. Лише зачекай і побачиш… Дивись! Дивись! Які метелики! Немов вечірня заграва зійшла з неба!

Хоча Рандвар ніколи більше не був до кінця щирим із Гатавульфом і Солберном, він доволі добре ладнав з ними. Урешті-решт, вони ж були братами Свангільд.

З Георота до королівського двору вирядили вдатних на м’яку мову посланців. Германаріх здивував їх, поступившись більше, ніж досі: наче відчув, що після Тарасмундової смерті може дозволити собі бути поблажливішим. Платити подвійний верґельд король відмовився, адже це означало б визнати свою провину. Одначе він згодився на те, щоб долю скарбу вирішував наступний Великий фолькмот, якщо ті, кому відомо, де воно, привезуть його на зібрання.

Так і домовилися. Поки йшли перемови, Гатавульф, на пораду Ульріки, розіслав посланців і до інших вождів; їздив і сам розмовляти з ними. Так тривало до осіннього рівнодення, після якого відбувся фолькмот.

На ньому король зажадав скарб собі. За давнім звичаєм, стверджував він, усе цінне, що васал здобував, воюючи на службі свого пана, мало йти тому панові, а той уже ділив здобич і обдаровував тих, хто на це заслуговує, або тих, чиєї прихильності він потребує. Інакше кожен воїн дбатиме тільки за себе, жадібність переважить прагнення слави, і військо впаде на силі: свари за наживу роздеруть його лави. Ембріка й Фрітла добре це знали, та вирішили знехтувати закон.

Опісля слово взяли промовці, яких підібрала Ульріка. Король здивувався. Він не очікував, що їх буде так багато. По-різному, всі вони висловлювали ту саму думку. Авжеж, гуни та їхні спільники алани — вороги готам. Але Германаріх того року з ними не воював. У похід проти них Ембріка й Фрітла вирушили самі й для себе, так само, як могли б вирушити, приміром, у купецьку подорож. Вони чесно здобули скарб, і той по праву належав їм.

Суперечка була довга й гаряча і велася як на раді, так і довкола шатер, напнутих у полі. То було не лише питання закону, йшлося про те, чия візьме гору. Слова Ульріки, вкладені в уста її синів та їхніх посланців, переконали чимало готів, що навіть тепер, коли Тарасмунда вже нема — саме тому, що Тарасмунда вже нема, — короля краще приборкати.

Погоджувалися — або ж наважувалися визнати, що погоджуються, — не всі. Тому зрештою готи ухвалили розділити здобич на три рівні частини: одну — Германаріхові й по одній — синам Ембріки й Фрітли. А що люди короля вбили їх, то дві третини скарбу перейшло до годованця Ембріки Рандвара. За одну ніч той зробився багатієм.

Германаріх поїхав зі зборів розлючений і мовчазний. Ніхто довго не наважувався заговорити з ним. Сібіхо перший набрався сміливості. Він відвів короля вбік, і вони розмовляли кілька годин. Про що вони говорили, того ніхто не чув, але після цієї розмови Германаріх повеселішав.

Коли звістка про це дісталася Георота, Рандвар пробурмотів, що коли ласиця задоволена, це віщує лихо всім пташкам. А втім, кінець року минув спокійно.

Наступного літа, яке також було мирне, сталася дивна річ. На західному шляху, як то зазвичай, з’явився Мандрівець. Ліудеріс із почтом виїхав йому назустріч, щоб привітати й супроводити до Георота.

— Як мається Тарасмунд і його кревні? — запитав прибулець.

— Що? — сторопів Ліудеріс. — Тарасмунд мертвий, велителю. Хіба ти забув? Ти ж сам пив поховальний ель.

Сивочолий похилився на спис, наче приголомшений тяжким ударом. Зненацька іншим здалося, що день став не таким теплим і сонячним, яким був раніше.

— Справді, — нарешті промовив Мандрівець, ледь-ледь чутним голосом. — Я обмовився.

Він пересмикнув плечима, поглянув на вершників і додав, уже голосніше й швидше:

— Надто багато клопотів маю на своїй думці. Даруйте мені, та, гадаю, цього разу я не зможу у вас погостювати. Переказуйте мої вітання. Я навідаюся згодом.

Мандрівець рвучко обернувся й попрямував у той бік, звідки прийшов.

Чоловіки, дивлячись йому вслід, дивувалися й креслили в повітрі знаки, що відвертали лихо. Якийсь час перегодом один пастух, повернувшись додому, розповів, що Мандрівець перестрів його на луці й довго розпитував про Тарасмундову смерть. Ніхто не знав, що це віщує, лише служниця-християнка переконувала: це знак, що давні боги слабшають і занепадають.

Попри це, коли Мандрівець восени повернувся, Тарасмундові сини привітали його з шанобою. Вони не наважилися запитати, що завадило йому зайти минулого разу. Тим часом Мандрівець був привітніший, ніж зазвичай, і замість одного-двох днів провів у Геороті два тижні. Всі помітили, як багато уваги він приділяє юним Свангільд і Алавінові.

Але серйозні розмови Мандрівець провадив, звісно, з Гатавульфом і Солберном. Він настійливо радив комусь із них, а то й обом, вирушити наступного року в подорож до західних країв, як то свого часу вчинив їхній батько.

— Вам буде корисно побачити римські землі й підтримати дружбу з вашою ріднею серед вестготів, — сказав він. — Я й сам би міг супроводжувати вас, допомагати радами і бути тлумачем.

— Боюся, ми не можемо, — важко зітхнувши, відказав Гатавульф. — Принаймні не тепер. Гуни набирають дедалі більше сили й нахабства. Вони знову плюндрують наше узграниччя. Хай як нам не до вподоби король Германаріх, та він має рацію, що закликає до війни прийдешнього літа. Ми із Солберном не забаримося відгукнутися.

— Не забаримося, — підтвердив його брат. — І це не лише питання честі. Поки що король утримується від ворожих дій, та це не таємниця, що він нас не любить. Якщо ми заживемо собі неслави боягузів чи лінюхів, а згодом Германаріх нам загрожуватиме, хто тоді стане опліч нас?

Мандрівець, здавалося, засмутився більше, ніж можна було очікувати. Урешті він сказав:

— Що ж, Алавінові буде дванадцять — він надто юний, щоб вирушити в похід разом з вами, але вже достатньо дорослий, щоб подорожувати зі мною. Нехай він піде.

Брати дозволили, і Алавін аж нетямився з радості. Споглядаючи, як він ходить колесом, Мандрівець похитав головою і пробурмотів:

— Як він схожий на Йоріт! Та, зрештою, це й не дивно: він походить від неї що з батькового боку, що з материного.

Обернувшись до Гатавульфа, він різко запитав:

— Ти і Солберн добре ладнаєте з ним?

— Звісно. А чого ж! — спантеличено відказав вождь. — Він славний хлопець.

— Ви з ним не сваритеся?

— Хіба що іноді, коли до цього доводить його запальна вдача. — Гатавульф погладив свою ще юнацьку шовковисту борідку. — Авжеж, наша мати дихає злом на нього. Вона завжди плекала проти нього образу. Та хай там що базікають усякі дурні, вона не тримає своїх синів на повідці. Якщо ради її видаються нам мудрими, ми до них дослухаємося. А як ні, то й ні.

— Бережіть старанно ту доброту, яку маєте поміж себе. — Мандрівець, здавалося, не радив чи наказував, а благав. — Вона так рідко трапляється на цьому світі.

Він дотримав слова й повернувся навесні. Гатавульф спорядив Алавіна в дорогу, забезпечив кіньми, супутниками, золотом, а також шкурами на торгівлю. Мандрівець показав цінні дари, які приніс і які мали допомогти їм порозумітися в далеких землях. Вирушаючи в путь, він міцно обійняв обох братів та їхню сестру Свангільд.

Ті довго стояли й проводжали очима валку. Алавін здавався таким маленьким, а його розмаяне волосся — таким блискучим проти сивочолої постаті в синьому плащі поруч із ним. Брати не висловили вголос того, що спало їм на думку: як сильно нагадує ця картина те, що Водан — бог, який забирає із собою душі померлих.

А втім, минув рік, і всі повернулися живі-здорові. Алавін витягнувся, голос його став грубіший, і хлопець аж палахкотів, розповідаючи про все те, що він бачив, чув чи робив.

Гатафульф і Солберн мали новини не такі приємні. Війна з гунами минулого літа не була переможною. Степовики, що завдяки своєму вмінню їздити верхи й використанню стремен завжди були лютими воїнами-кіннотниками, тепер ще й навчилися слухатися наказів тямущих ватажків. Вони не перемогли готів у жодній з битв, а проте завдали їм тяжких втрат, і сказати, що гуни програли, також не можна було. Виголодніле, виснажене підступними наскоками Германаріхове військо врешті-решт змушене було без здобичі плентатися додому безкрайніми степами. Цьогоріч король уже не вибереться в новий похід: він просто не зможе.

Тому люди, щоб відволіктися від тяжких думок, залюбки слухали Алавіна, збираючись щовечора за кухлем елю. Його оповіді про казкові римські землі розбурхували уяву. Часом, однак, Гатавульф і Солберн супилися, Рандвар і Свангільд здивовано перезиралися, а Ульріка сердито чмихала. Чому Мандрівець обрав саме такий шлях?

Він не повів своїх людей спершу морем до Константинополя, як тоді, коли подорожував з Тарасмундом. Натомість цього разу вони подалися суходолом до вестготів, у яких гостювали кілька місяців. Тервінги засвідчили свою повагу язичникові Атанаріху, але частіше бували при дворі християнина Фрітіґерна. Справді-бо, останній був не лише молодший за свого суперника, але й мав тепер більше підданців, тимчасом як Атанаріх далі переслідував християн на землях, що лишалися під його владою.

Діставши нарешті дозвіл перетнути кордон з імперією, тервінги переправилися через Дунай і опинилися в Мезії, де знову затрималися серед хрещених готів, яких там оселив Ульфіла. Мандрівець заохочував Алавіна, щоб той шукав собі приятелів і серед них. Згодом вони відвідали-таки Константинополь, але ненадовго. Більшість того часу Мандрівець провів, пояснюючи юнакові римський уклад життя. Пізньої осені вони знову подалися на північ і перезимували при дворі Фрітіґерна. Вестгот хотів охрестити їх, і Алавін мало не піддався після величних церков та інших див, які побачив на берегах Золотого Рогу[146], та зрештою все ж ввічливо відмовився, пояснивши, що не хоче сварки з братами. Фрітіґерн не образився й лише відказав: «Нехай скоро настане той день, коли для тебе все переміниться». Навесні дороги підсохли, і Мандрівець привів юнака та його супутників додому. Після чого полишив Георот.

Того літа Гатавульф узяв за дружину Анслауґ, доньку вождя тайфалів, хоча Германаріх і намагався завадити цьому союзові.

Невдовзі по тому Рандвар розшукав Гатавульфа й попрохав його про розмову наодинці. Вони засідлали коней і поїхали пасовиськами. День був вітряний, і рудувато-брунатна трава довкола шерехтіла й брижилася. У незглибимій височині вітер гнав сліпучо-білі хмарини, а ті кидали тіні, що гасали навзаводи по землі. Корови червоної масті паслися в розпорошених стадах. З-під копит пурхали куріпки й перепілки, над головами ширяв яструб. Свіжий вітерець ніс запахи рості й випаленої сонцем землі.

— Здається, я знаю, чого ти хочеш, — мовив здогадливий Гатавульф.

Рандвар провів рукою по кучмі рудого волосся.

— Так. Я хочу взяти за дружину Свангільд.

— Гм. Вона, схоже, завжди рада твоєму товариству.

— Ми будемо разом! — скрикнув Рандвар, але відразу стримав себе. — Для тебе це добра злука. Я багатий, а в землях ґрейтунгів лежать перелогом широкі поля й чекають на мене.

Гатавульф насупився.

— Це далеко від Георота. А тут ми можемо стати проти ворога гуртом.

— Багато тамтешніх готів радо привітають мене. Ти не втратиш товариша — ти здобудеш спільника.

Гатавульф, одначе, вагався, аж доки в Рандвара не вихопилося:

— Це станеться, так чи інак. Наші серця прагнуть цього. Краще тобі не опиратися волі Вірд.

— Ти завжди був поквапливий, — промовив вождь хоч і доброзичливо, та голос його був обтяжений неспокоєм. — Ти віриш, що самих лише почуттів між чоловіком і жінкою досить для міцного шлюбу, — і це говорить про твою нерозважливість. Хто зна, яких дурниць ти накоїш, якщо тебе зоставити без нагляду.

Рандвар спаленів. Та перш ніж він встиг розлютитися, Гатавульф поклав руку товаришеві на плече й мовив далі, дещо сумовито всміхаючись:

— Я не хотів тебе образити. Я лише хочу, щоб ти подумав двічі. Знаю, це не твоя звичка, та однаково прошу спробувати. Заради Свангільд.

Рандвар прикусив язика, довівши, що вміє стримуватися.

Коли вони повернулися, Свангільд вибігла на подвір’я, обхопила братове коліно й палко защебетала, звівши обличчя догори:

— О, Гатавульфе, усе гаразд, правда? Правда ж? Ти погодився, так? Я знаю, погодився! О, я ще ніколи не була такою щасливою!

Закінчилося все бучною весільною учтою, яку справили в Геороті тої осені. Свангільд лише трохи засмутилася тим, що не було Мандрівця. Вона гадала, він прийде поблагословити її з чоловіком — інакше й бути не могло! Хіба ж не був він Хранителем їхнього роду?

Рандвар тим часом вирядив людей до своїх земель на сході. Там, на місці спаленої оселі Ембріки, вони звели новий будинок і опорядкували його як слід. Молоде подружжя перебралося туди в чудовому товаристві. Свангільд перенесла через поріг вічнозелене віття, щоб прикликати на дім благословення Фрії, Рандвар улаштував гостину для сусідів, і так вони осіли на новому місці.

Однак невдовзі, хоч як кохав свою молоду дружину, господар став часто відлучатися з дому. Він об’їжджав землі ґрейтунгів, знайомився з поселянами. Якщо чоловік здавався йому вартим довіри, Рандвар відводив його вбік і заводив з ним мову, і мова ця була не про худобу, не про торгівлю й навіть не про гунів.

Одного похмурого дня перед сонцеворотом, коли на замерзлу землю падав рідкий лапатий сніг, на подвір’ї завалували собаки. Рандвар узяв спис, що стояв біля одвірка, і вийшов поглянути, кого до них принесло. Його супроводжували два дужі робітники, також озброєні. Та коли Рандвар побачив високу постать, що заходила до двору, то опустив зброю і вигукнув:

— Вітаю! Ласкаво просимо!

Зрозумівши, що жодної небезпеки немає, Свангільд також поспішила надвір. Її очі, пов’язане хусткою волосся й біла сукня, що облягала гнучкий стан, були єдиними острівцями яскравості довкола.

— О, Мандрівче! Любий Мандрівче! — радісно скрикнула вона. — Ласкаво просимо до господи!

Гість підійшов ближче, і Свангільд, побачивши його затінене капелюхом обличчя, притисла долоні до вуст.

— Ти сповнений скорботи, — прошепотіла вона. — Адже так? Що сталося?

— Пробач мені, — слова його були важкі, наче каміння. — Дещо я мушу тримати в таємниці. Я не прийшов на твоє весілля, щоб не затьмарювати його своїм смутком. А тепер… Рандваре, я здолав нелегку дорогу. Дозволь, я трохи відпочину, а потім ми поговоримо. Випиймо чогось гарячого й пригадаймо минулі часи.

Того вечора, коли хтось затягнув баладу про останній похід на гунів, колишній вогник цікавості, здавалося, зблиснув у Мандрівцевих очах. У відповідь він повідав багато нових історій, хоч і з меншим запалом, ніж раніше, — немовби силував себе до того.

Свангільд щасливо зітхнула.

— Не можу дочекатися, коли мої діти сидітимуть з нами і слухатимуть тебе, — мовила вона, хоча ще навіть не була при надії. Мандрівець здригнувся, наче від болю, і дівчину взяв страх.

Наступного дня гість відвів Рандвара вбік і пробалакав з ним наодинці кілька годин. Пізніше ґрейтунг сказав дружині:

— Він знову й знову застерігав мене, нагадував, як ненавидить нас Германаріх. Тут ми — у королівських землях, казав він, сили наші хиткі, а блиск багатства привертає заздрісні погляди. Він хоче, щоб ми покинули домівку і якомога швидше переселилися аж ген кудись до західних готів. Звісно, я на це не піду. Хай би ким був Мандрівець, справедливість і честь могутніші. Йому відомо, що я вже приохочую людей об’єднатися проти короля, чинити спротив його самоправству й, за потреби, стати до бою. Мандрівець сказав, що врешті-решт король про це довідається і що мої дії — це божевілля.

— І що ти йому відповів на це? — з острахом запитала Свангільд.

— Та що? Сказав, що вільні готи мають право висловлювати свої думки одне одному. А ще я сказав, що моїх названих батьків досі не відомщено. Якщо боги не хочуть чинити справедливості, мусять люди.

— Ти б дослухався до нього. Йому відомо більше, ніж будь-коли буде нам.

— Ну, я ж не збираюся діяти необачно. Я чекатиму на нагоду. Може, й не доведеться довго чекати. Якщо дочасно йдуть у засвіти такі добрі люди, як Тарасмунд, то чому б не ґиґнути такому лиходієві, як Германаріх? Ні, моя кохана, ми ніколи не покинемо цієї землі, що належить нашим ще не народженим дітям. А отже, нам треба приготуватися її боронити, правда?

Рандвар притягнув Свангільд до себе.

— Ходи сюди, — засміявся він. — Почнімо з дітей.

Мандрівець марно намагався переконати його і по кількох днях став прощатися.

— Коли ми побачимо тебе знову? — запитала Свангільд, стоячи на порозі.

— Я думаю… — він завагався. — Я не можу… О дівчино, що так схожа на Йоріт! — він обійняв її, поцілував і поквапливо пішов геть. Приголомшені люди почули, що він плаче.

Але до тервінгів Мандрівець повернувся твердим як криця. Наступними місяцями він пробув у них довго — як у Геороті, так і серед звичайних поселян, робітників, мандрівних торговців, корабельників.

Хоч як тервінги шанували його, та їм було важко погодитися з тим, до чого він їх намовляв. Мандрівець хотів, щоб вони налагодили тісніші зв’язки із західними землями. Не лише щоб мати зиск із жвавої торгівлі. Якщо сюди прийде лихо — скажімо, від гунів, — тервінги матимуть куди податися. Він переконував їх вирядити наступного літа людей з товарами до Фрітіґерна, який забезпечить їм охорону; тримати напоготові човни, вози, спорядження, харчі; довідатися якомога більше про землі, що лежали між ними та їхніми західними родичами, і про те, як безпечно їх перейти.

Остготи лише здивовано перемовлялися. Вони сумнівалися, що торгівля між такими віддаленими краями швидко ростиме, а отже, й не бажали ризикувати своєю землею чи майном. Про те ж, щоб покинути домівки, не могло бути й мови. Повірити словам Мандрівця? Хто він узагалі такий? Його називають богом, і він давненько вже навідується сюди, але сам Мандрівець нічого не розповідає про себе. Він може бути тролем, чорнокнижником чи — як сказали б християни — дияволом, посланим зводити людей зі шляху. Або він може бути звичайним старим дідуганом, який почав зсуватися з глузду.

Але він не відступав. Дехто все ж дослухався до його слів, і декого, з молоді, йому вдалося запалити. Першим серед них був Алавін із Георота, тимчасом як Гатавульф вагався, а Солберн не надто прихильно ставився до переселення.

Мандрівець сновигав туди й сюди, бесідував, планував, наказував. До осіннього рівнодення в загальних обрисах він уже домігся того, чого прагнув. Золото й товари разом із людьми, які мали все це доправити, уже були на заході, у Фрітіґерновому осідку. Наступного року туди мав вирушити Алавін, якому, попри молодість, доручили домовитися про розширення торгівлі. Якби виникла така потреба, мешканці Георота та багатьох інших поселень могли знятися з місць і вирушити в дорогу, не витрачаючи багато часу на приготування.

— Ти поклав на нас так багато сил, — сказав Гатавульф Мандрівцеві перед тим, як той покинув Георот. — Якщо ти з асів, отже, вони теж втомлюються.

— Так, — зітхнув Мандрівець. — Вони також загинуть у руїнах цього світу.

— Але це, певна річ, станеться не скоро.

— Світи руйнувалися один за одним, синку, у минулих роках і тисячоліттях і руйнуватимуться у прийдешніх. Я зробив для вас усе, що міг.

Зайшла Гатавульфова дружина Анслауґ, щоб і собі попрощатися. До грудей вона пригортала свого первістка. Мандрівець довго дивився на дитя.

— Ось він, завтрашній день, — прошепотів він.

Ніхто не зрозумів його слів, і невдовзі Мандрівець, спираючись на свій спис, пішов дорогою, по якій холодний вітер гнав нещодавно опале листя.

А незабаром до Георота прийшла страшна звістка.

Король Германаріх оголосив, що збирається вчинити набіг на гунів. Це не мала бути справдешня війна, та, що минулого разу закінчилася так безславно, тому король не скликав ополчення, а взяв лише своє надвірне військо — кілька сотень воїнів, яких добре знав і які були вірні своєму господареві. Гуни знову спустошували прикордоння. Германаріх провчить їх. Швидким, навальним ударом його загін щонайменше понищить багато їхньої худоби, а якщо пощастить, то заскочить зненацька два-три гунські стійбища. Почувши про задум короля, готи збудливо кивали головами. Нехай круки на сході трохи відгодуються, а ті брудні степові волоцюги забираються назад до тих країв, де прабатьки виродили їх.

Та коли військо зібралося, Германаріх не повів його аж так далеко. Несподівано королівські ратники опинилися перед Рандваровою садибою, тимчасом як будинки його друзів палали від небокраю до небокраю.

Битва була недовгою, надто велику бо силу привів король проти непідготованого молодого ґрейтунга. Рандварові зв’язали за спиною руки й виштовхали на подвір’я. Обличчя йому запеклося кров’ю. Він убив трьох із тих, що напали на нього, але вони мали наказ брати його живцем, тож орудували палицями й ратищами, доки Рандвар не впав.

Вечір був холодний, вогкий. Пронизливий вітер шарпав ошмаття диму, що здіймався над руйновищем. Догоряло призахідне сонце. На брукованому подвір’ї лежали трупи кількох захисників. Перед Германаріхом, що сидів на коні, двоє ратників міцно тримали онімілу Свангільд. Вона немов не тямила, що відбувається, немов усе довкола було несправжнє, усе, крім дитини у її животі.

Перед очі короля привели Рандвара. Германаріх поглянув згори вниз на свого бранця.

— Що маєш сказати в оборону себе?

— Що не нападав покрадьки на того, хто не заподіяв мені жодного зла, — Рандвар тяжко повертав язиком, але зранену голову тримав високо.

— Он як? — Германаріх запустив п’ятірню в бороду, що вже сивіла. — А годиться хіба замишляти лихе на свого володаря? Годиться підкрадатися нишком, щоб підступно вкусити ззаду?

— Я… нічого такого не робив… я лише дбав про честь і свободу… готів… — Із Рандварового пересохлого горла не могло більше видобутися ні слова.

— Зрадник! — скрикнув Германаріх і взявся виголошувати довгу промову.

Рандвар стояв, понурившись, і, вочевидь, майже не слухав.

Помітивши це, Германаріх замовк.

— Годі, — сказав король. — Повісити його й лишити воронам, як на те заслуговує кожен злодій.

Свангільд зойкнула й запручалася. Рандвар глянув на неї каламутними очима, відтак обернувся до короля й мовив:

— Якщо ти повісиш мене, я вирушу до свого прабатька Водана. Він… помститься…

Германаріх розмахнувся ногою і копнув Рандвара в обличчя.

— Закінчуйте з ним!

Королівські ратники перекинули мотузку через сіноспуск, що стримів зі стодоли, накинули зашморг бранцеві на шию, підтягнули вгору й прив’язали другий кінець. Рандвар довго борсався, доки нарешті затих, гойдаючись на вітрі.

— Авжеж, Мандрівець із тобою поквитається! — заволала Свангільд. — Я проклинаю тебе вдовиним прокляттям, убивце, і закликаю Водана помститися тобі! Мандрівче, вкинь його до найхолоднішої печери в позасвітті!

Ґрейтунги здригнулися, схопилися за обереги й стали креслити в повітрі охоронні знаки. Германаріх сам наче занепокоївся. Але Сібіхо, що сидів на коні поруч із ним, прогавкав:

— Вона кличе свого пращура-чаклуна? Не лишаймо її живою! Нехай земля очиститься від тої крові, що тече в жилах цієї відьми.

— Правду мовиш, — скоряючись раптовому пориву, погодився Германаріх і віддав наказ.

Страх більше, ніж будь-що інше, змусив воїнів поквапитися. Ті, хто тримав Свангільд, взялися лупцювати її, доки вона не впала, а потім ногами виштовхали її на середину подвір’я. Приголомшена дівчина лежала на бруківці. Вершники скупчилися довкола неї, підганяючи коней, що іржали й дибилися. Коли вони відступили, там не лишилося нічого, окрім червоного місива й білих уламків кісток. Настала ніч. Германаріх повів воїнів бенкетувати до Рандварової світлиці. Уранці вони знайшли скарби й забрали їх із собою. Мотузка порипувала, коли мертвий Рандвар колихався над тим, що зосталося від Свангільд.

Такі ось звістки дійшли до Георота. Мертвих поспішно поховали. Грейтунги не наважилися на щось більше, хоча були серед них і такі, що, як і всі тервінги, палали жагою помсти.

Горе і лють пойняли братів Свангільд. Ульріка трималася холодніше й замкнулася в собі. Та коли тервінги стали сходитися до них з усіх усюд і постало питання, що робити, вона відвела синів убік, і вони радилися, доки не запала сповнена тривоги ніч.

Троє, вони увійшли до зали й повідомили, що вирішили. Найкраще завдати удару у відповідь негайно. Так, король чекатиме нападу і якийсь час триматиме варту біля себе. Та, якщо вірити самовидцям, людей у нього не набагато більше, ніж зібралося того вечора в Геороті. Раптовий наскок сміливців міг звести нанівець ту невеличку перевагу. Чекати ж означало дати Германаріхові той час, якого він потребував і на який, поза сумнівом, сподівався, — час, щоб знищити кожного східного гота, який хотів бути вільним.

Чоловіки схвальними вигуками підтримали це рішення. Разом із ними кричав і Алавін. Та раптом двері відчинилися, і до зали зайшов Мандрівець. Він суворо наказав наймолодшому Тарасмундовому синові лишатися в Геороті й знову зник у вітряній ночі.

На світанку безстрашні Гатавульф і Солберн у супроводі своїх людей вирушили в дорогу.

1935

Я втік додому, до Лорі. Однак наступного дня, коли після довгої прогулянки я повернувся до нашої квартири, на мене чекала не вона. Натомість із мого фотеля підвівся Менс Еверард. У кімнаті висіла завіса їдкого диму з його люльки.

— Що?.. — тільки й спромігся я вимовити.

Еверард підступив ближче. Я відчував, як підлога відгукується на його кроки. Такий самий високий, як і я, але ширший у плечах, він, здавалося, нависав наді мною. Обличчя його не виражало жодних емоцій. Вікно за спиною обрамляло Еверардів силует на тлі неба.

— З Лорі все гаразд, — промовив він, наче робот. — Я просто попросив її залишити нас наодинці. Тобі буде тяжко й без того, щоб іще бачити, як вона страждає.

Він узяв мене за лікоть.

— Сідай, Карле. Я бачу, з тебе всі соки вичавили. Мабуть, взяв собі відпустку, так?

Я важко опустився в крісло й втупився у килим під ногами.

— Вимушено, — промимрив я. — Звісно, я доведу все до кінця, але спершу… О Господи, як це було жахливо…

— Відпустка зачекає.

— Що? — я звів очі на Еверарда. Він височів наді мною, затуляючи світло, розставивши ноги, впершись кулаками в боки. — Кажу ж тобі: я не можу.

— Зможеш, — суворо промовив він. — Ти повернешся зі мною на базу. Негайно. У тебе була одна ніч сну. Це все, що ти можеш собі дозволити, доки не закінчиться ця історія. Заспокійливих тобі теж не можна. Ти повинен відчути все, що станеться, відчути аж до живих печінок. Тобі треба бути повністю зосередженим. Крім того, біль — це найкращий спосіб затямити науку назавжди. І що важливіше, мабуть: якщо ти не пропустиш того болю крізь себе, як це передбачила природа, ти ніколи його не позбавишся. Він мордуватиме тебе, ти перетворишся на загнану людину. Патруль заслуговує на краще. Лорі заслуговує на краще. І навіть ти сам заслуговуєш на краще.

— Про що ти? — запитав я, тимчасом як жах хвилею здіймався довкола мене.

— Ти мусиш закінчити те, що почав. Що швидше ти це зробиш, то краще, краще насамперед для тебе самого. Яка це буде відпустка, коли ти знатимеш, що в тебе лишилася незавершена справа? Це знищить тебе. Ні, спершу виконай свій обов’язок, а коли матимеш його позаду на своїй світовій лінії, тоді можеш відпочивати й відновлювати сили.

Я похитав головою, не заперечливо, а лише зачудовано.

— Я десь помилився? Де? Я ж регулярно звітував. Якщо я знову зайшов за межі дозволеного, чому ніхто не навідався до мене й не пояснив цього?

— Саме це я тепер і роблю, Карле. — У його голосі почулося співчуття.

Еверард сів навпроти мене й узявся набивати люльку.

— Причинно-наслідкові петлі часто бувають дуже підступні, — мовив він.

Попри м’який тон, його слова вразили мене й остаточно привели до тями. Він кивнув.

— Атож. У нас тут петля. Мандрівник у часі стає причиною тих самих подій, які він вирушив досліджувати чи щось іще з ними робити.

— Але ж… не може бути… — запротестував я. — Як, Менсе? Я ж не забув правил. Я ніколи їх не забував, ніколи й ніде. Так, звісно, я став частиною минулого, але частиною, що вписувалася в те, що вже існувало. Ми ж розмовляли з тобою про це, і… і я виправив ті помилки, яких припускався.

Еверард клацнув запальничкою. Я аж здригнувся від несподіваного звуку.

— Кажу ж: петлі можуть бути дуже підступними, — повторив він. — Я докладніше ознайомився з твоїм випадком: мене непокоїло відчуття, що щось тут не так. Я не лише перечитав твої звіти, які, до речі, цілком задовільні, але неповні. Хоча тут мало твоєї провини. Навіть якби ти мав більше досвіду, то, мабуть, прогледів би ймовірні наслідки, тому що був тісно пов’язаний з подіями. Мені ж довелося зануритися з головою у ту добу й проштудіювати її вздовж і впоперек, знову й знову, аж доки нарешті я все збагнув.

Він глибоко затягнувся люлькою.

— Технічні деталі справи можемо знехтувати, — повів він далі. — Суть полягає в тому, що твій Мандрівець став постаттю куди значнішою, ніж ти це усвідомлюєш. Видається, що чимало поем, переказів, легенд, які століттями передавалися з вуст в уста, змінювалися, перехрещувалися, впливали на життя людей, — чимало з них завдячують йому своїм виникненням. Не міфічному Воданові, а людині, яка фізично була присутня там, себто тобі.

Я вже бачив, що він хилить до цього, і приготував відповідь.

— Цей ризик був прорахований ще від початку. Таке трапляється. Це не катастрофа, якщо виникає такий зворотний зв’язок. Завдання нашої команди — відстежити фольклор, усний і писемний. Що надихнуло на його створення — не має значення для дослідження. Як і для подальшої історії… байдуже, жив протягом якогось часу чи ні той чоловік, що його певні особи взяли за одного зі своїх богів… якщо чоловік цей не зловживає своїм становищем. — Я завагався. — Хіба не так?

Еверард зруйнував мою кволу надію.

— Не обов’язково. Не у твоєму випадку, це точно. Розумієш, причинно-наслідкова петля, яка зароджується, завжди небезпечна. Вона може викликати резонанс, і зміни в історії стануть множитися катастрофічно. Єдиний спосіб не допустити цього — замкнути петлю. Змій Уроборос[147], що кусає себе за хвіст, не може пожерти більше нічого.

— Але… Менсе, я ж відпустив Гатавульфа й Солберна на смерть… Так, визнаю, я намагався запобігти цьому: гадав, що загалом для людства це не має жодного значення. Але мені не вдалося. Навіть у такій дрібниці континуум непіддатливий.

— Звідки ти знаєш, що тобі не вдалося? З’являючись серед своїх нащадків протягом кількох поколінь, ти зробив більше, ніж просто передав їм свої гени. Присутність Водана підбадьорювала їх, спонукала на великі вчинки. І ось тепер результат вирішальної битви з Германаріхом видається дуже непевним. Якщо повсталі віритимуть, що Водан на їхньому боці, то цілком можуть узяти гору.

— Що? Ти маєш на увазі… О, Менсе!

— Цього не повинно статися, — мовив він.

Нестерпний біль наринув ще сильніше.

— А чому ні? За кілька десятиліть, а тим паче за півтори тисячі років нікому не буде діла до того, хто переміг.

— Та ні, тобі й твоїм колегам буде діло, — співчутливим, однак невблаганним голосом промовив він. — Ти вирушив у минуле, щоб дослідити, звідки бере початок конкретний переказ про Гамдіра й Серлі, пригадуєш? А ще ж є ті, хто складав «Едди», творив саги і бозна-скільки усних оповідачів — усіх їх торкнеться зміна, нехай і злегка, але загальний підсумок може виявитися значним. Однак головна проблема полягає в тому, що Германаріх — це історична особа, помітна постать своєї доби. Те, коли він помер і як, зафіксовано історією. А події, що сталися відразу по його смерті, струсонули світ. Ні, це не легенькі брижі на поверхні річки. Це могутній вир, що зароджується. Ми мусимо його спинити, і єдиний спосіб це зробити — завершити причинно-наслідкову петлю, замкнути коло.

Я вимовив — не горлом, не язиком — самими лише губами безглузде, непотрібне:

— Як?

Бверард виголосив присуд:

— Ти собі навіть не уявляєш, як мені шкода, Карле. Та в «Сазі про Вельсунгів» розповідається, що Гамдір і Серлі майже перемогли, коли невідь-чому з’явився Одін і зрадив їх. Це був ти, Карле. Не хто інший, як ти.

372

Лише недавно споночіло, і ледь щербатий місяць ще не встиг підбитися вгору. Зорі кидали тьмаве світло на пагорби і байраки, де залягли тіні. Каміння починало блищати росою. Було холодно й тихо — лише барабанний дріб багатьох кінських копит стугонів у повітрі. Здіймаючись і спадаючи, наче хвилі в розбурханому морі, зблискували наконеччя списів і шоломи.

Король Германаріх бенкетував разом із синами й більшістю воїнів у найпросторіших своїх палатах. Полум’я жахтіло, сичало й потріскувало в жолобинах.

Крізь димову запону жевріло сяйво світильників. Оленячі роги, хутра, гобелени на стінах, різьблені образи на стовпах, здавалося, рухалися разом із тінями. На зап’ястках і шиях блищало золото, дзвеніли келихи, горланили охриплі голоси. Довкола столів сновигали, прислужуючи, раби. Над головами бенкетарів на кроквах, під гребенем даху, зачаївся морок.

Германаріх і радий був би веселитися, та йому набридав Сібіхо:

— Володарю, нам не слід марнувати часу. Так, виступити відверто проти вождя тервінгів було б небезпечно, але ми можемо негайно взятися за те, щоб підточити його становище серед одноплеменців.

— Завтра, завтра, — відмахнувся від нього король. — Невже ти ніколи не втомлюєшся плести підступи? Сьогоднішню ніч я приберіг для тої ласої рабині, яку купив…

Знадвору загучали роги. З присінку до зали ввалився вартівник. У нього було закривавлене обличчя.

— Ворог… напав… — Його крик потонув у багатоголосому ревінні.

— Такої години? — зойкнув Сібіхо. — І зненацька? Вони, мабуть, загнали коней, щоб прискакати сюди… Авжеж, і вбивали на шляху кожного, хто міг попередити нас…

Воїни посхоплювалися з лав і кинулися по зброю і обладунки, які були скинуті в передпокої. Зчинилося стовпище. Розляглася лайка, замолотили кулаки. Ті, що були споряджені (Германаріх завжди тримав біля себе кілька десятків вартових при повному озброєнні), оточили короля і його наближених.

На подвір’ї королівські ратники платили життями за те, щоб їхні товариші всередині встигли підготуватися. Нападники налягали на них великим числом, пробиваючи собі шлях. Із гуркотом опускалися сокири, дзвеніли мечі, впиналися глибоко в тіло кинджали й списи. Тиснява була така, що мертві якийсь час іще трималися на ногах, а ті поранені, що падали, більше не підводилися.

Могутній молодий воїн, що бився попереду, кричав:

— Водан із нами! Водан! Водан! Хаа!

Меч його сіяв смерть.

Нашвидкуруч озброївшись, захисники зайняли оборону перед вхідними дверима. Молодий могутній воїн перший наскочив на них. Праворуч і ліворуч билися його соратники, які рубали, кололи, били й штовхали. Вони проломили стрій оборонців і розшматували його.

Коли передній загін пробився до головної зали, королівські ратники, які не встигли вбратися в обладунки, поточилися назад. Нападники спинилися, віддихуючись, а їхній очільник гукнув:

— Зачекаймо на решту!

Битва всередині відразу стихла, хоча надворі лютувала далі.

Германаріх скочив на трон і глянув поверх шоломів своїх охоронців. Навіть у мерехтливій пітьмі він побачив, хто стоїть біля дверей.

— Гатавульфе Тарасмундссоне, яке нове лиходійство ти замислив? — крикнув він через усю світлицю.

Тервінг здійняв свій закривавлений меч.

— Ми прийшли, щоб очистити землю від тебе, — дзвінко гукнув він у відповідь.

— Стережися. Боги ненавидять зрадників.

— Атож, — втрутився Солберн, що стояв опліч брата, — цієї ночі Водан прийде по тебе, праволомцю, і лиха та оселя, до якої він тебе забере.

Досередини вдерлося ще більше нападників. Ліудеріс вишикував їх у пошарпану лаву.

— Уперед! — загорлав Гагавульф.

Германаріх давав накази своїм людям. Більшості бракувало чи шолома, чи кольчуги, чи щита, чи меча. Але кожен мав принаймні кинджал. Тервінги також не мали на собі багато заліза. Вони переважно були поселяни, які могли дозволити собі хіба що металеву каску й обладунок з твердої шкури і які бували в битвах лише тоді, коли король скликав ополчення. Ті ж, кого зібрав Германаріх, були професійними воїнами: вони могли мати господарство, човен тощо, але передусім жили воєнною справою. Вони були добре вимуштрувані й уміли стояти пліч-о-пліч зі своїми побратимами.

Королівські ратники схопилися за козла й стільниці й затулилися ними. Ті, хто мав сокири й відступив перед нападом, рубали палиці своїм товаришам з підпор і дерев’яної оббивки стін. Окрім ножів, за зброю правили й оленячі роги, зірвані зі стіни, і гостряк пивного рога, і обламаний римський келих, і вихоплене з вогнища поліно. Меч і сокира не надто надавалися в такій битві, коли тіло притиснуте до тіла, товариш заважає товаришеві, усі тиснуть, спотикаються й послизаються на крові й поті. Зі списів і топорів користі також було небагато: лише закуті в панцир оборонці, що стояли на лавах перед троном, могли бити й колоти тервінгів згори.

Битва стала безладною, сліпою, наче лють неприборканого Вовка.

Та все ж Гатавульф, Солберн та їхні найкращі мужі пробивали собі дорогу. Вони тиснули, напирали, сікли, рубали й кололи посеред ревища і вереску, брязкоту й гупання, просуваючись вперед і вперед, наче вихор, що змітає все на своєму шляху, — аж доки не дісталися своєї цілі.

Щит проти щита, клинок проти клинка вони зітнулися з королівськими надвірниками. Германаріх не бився в передній лаві, однак, не ховаючись, сміливо стояв на своєму троні, розмахуючи списом. Час від часу він стинався поглядом з Гатавульфом чи Солберном, і тоді кожен ненависно шкірився.

Старий Ліудеріс був тим, хто пробив стрій оборонців. З його стегна й передпліччя цебеніла кров, але сокира тервінга трощила направо й наліво. Він дістався аж до лав і розчерепив голову Сібіхо.

— Однією змією менше, — помираючи, прохрипів старий войовник.

Гатавульф і Солберн переступили через його тіло. Германаріхів син кинувся перед батька. Солберн зітнув хлопчака. Гатавульф ударив мечем. Ратище Германаріхового списа переломилося навпіл. Гатавульф ударив знову. Король поточився назад, до стіни. Перетята правиця безвладно повисла вздовж тіла. Солберн рубонув ізнизу й підтяв королеві ліву ногу. Германаріх скрутився, далі шкірячи зуби. Брати здійняли клинки для смертельного удару. Їхні споборники захищали спини ватажків від решток королівської варти.

Аж тут хтось з’явився.

Битва вщухла, але не відразу, а так, як розходяться брижі на воді від кинутого каменя. Люди стояли, роззявивши рота й витріщивши очі. У неспокійній півтемряві, яка через тисняву здавалася ще густішою, вони ледве-ледве бачили, що зависло в повітрі над королівським троном.

На скелетуватому коні, кістки якого були із заліза, сидів високий сивобородий чоловік. Капелюх і плащ не давали змоги роздивитися його як слід. У правиці чоловік тримав спис. Його вістря, здійняте над усієї іншою зброєю й чітко окреслене в пітьмі під дахом, зловило відблиск вогню. Знамення? Передвісник лиха?

Гатавульф і Солберн опустили мечі.

— Праотче, — видихнув старший брат, порушуючи тишу, яка так раптово запала. — Ти прибув нам на підмогу?

Гримкий нелюдський голос виголосив безжальну відповідь:

— Братове, надійшла ваша загибель. Прийміть мужньо те, що вам роковано, і ймення ваші житимуть у віках. Германаріху, твій час іще не настав. Накажи своїм людям обійти тервінгів і вдарити на них ззаду. Нехай діється з вами всіма воля Вірд!

І він щез.

Гатавульф і Солберн стояли, немов громом ударені.

Скалічений і закривавлений Германаріх спромігся, проте, закричати:

— Слухайте! Ті, хто б’ється з ворогом, тримайтеся! Решта обійдіть їх через задні двері! Слухайте слово Водана!

Першими отямилися його охоронці. Радісно закричавши, вони напосіли на ворога. Приголомшені й нажахані тервінги відступили, і битва завирувала знову. Солберн лишився позаду, розкинувшись під високим троном у калюжі крові.

Королівські воїни кинулися надвір через невеличкий задній вихід і оббігли будинок. Більшість тервінгів були всередині, тож ґрейтунги, переважаючи числом, швидко здолали тих, хто лишимся на подвір’ї. А що не мали кращої зброї, то видирали із землі брукове каміння й кидали ним. Місяць уже зійшов і давав достатньо світла.

Далі ратники з ревом зачистили передпокої. Озброївшись, вони тиснули на ворога ззаду і спереду.

Жорстока й запекла була січа. Тервінги, знаючи, що смерті не уникнути, билися до загину. Гатавульф сам нагромадив перед собою стіну з убитих ворогів. Коли він упав, небагато лишилося ґрейтунгів, щоб порадіти з цього.

Не було б серед них і короля, якби його люди швидко не перев’язали йому рани. Вони винесли Германаріха, ледь притомного, з палат, у яких відтоді мешкали самі тільки мертві.

1935

— О Лорі! Лорі!

372 рік

Ранок приніс дощ. Вітер завивав і періщив зливою, застилаючи все довкола поселення непроглядною завісою, аж здавалося, ніби решта світу лежить у руїнах. Холодні й важкі, наче град, краплини барабанили по дахах спустілого Георота.

У порожній залі темрява була немовби ще густіша. Палали вогнища, горіли світильники, та сяйво їхнє не могло розігнати тіней. Повітря було вологе.

Посередині зали стояли троє. Розмова їхня була не та, яку провадять сидячи. З вуст їм вихоплювалися примарно-білі хмаринки пари.

— Загинули? — отупіло перепитав Алавін. — Усі до одного?

Мандрівець кивнув.

— Так, загинули, — повторив він. — Хоча в оселях ґрейтунгів скорботи буде не менше. Германаріх живий, але покалічений у руку й ногу і втратив двох синів.

Ульріка гостро глянула на нього.

— Якщо це сталося минулої ночі, — мовила вона, — жоден земний кінь не приніс би тебе до нас із цією новиною.

— Тобі відомо, хто я, — відказав Мандрівець.

— Невже? — Вона простягнула до нього руки із зігнутими, наче кігті, пальцями. Голос її зірвався на вереск: — Якщо ти справді Водан, то він — нікчемний бог, який не зміг чи не схотів допомогти моїм синам у притузі.

— Тихше, тихше, — попросив її Алавін, кидаючи збентежений погляд на Мандрівця.

Той лише м’яко сказав:

— Я сумую разом із вами. Та волю Вірд ніхто не владен змінити. Коли чутки про те, що сталося, дійдуть сюди, можливо, будуть розповідати, буцімто я був там і навіть урятував Германаріха. Знайте ж, що проти часу безсилі навіть боги. Я вчинив те, що я приречений вчинити. Пам’ятайте: зустрівши кінець, який їм було призначено, Гатавульф і Солберн захистили честь свого роду й укрили свої ймення славою, яка не потьмяніє, доки житиме їхнє плем’я.

— Але Германаріх досі топче землю, — відрубала Ульріка. — Алавіне, обов’язок мститися тепер переходить до тебе.

— Ні! — відказав Мандрівець. — Алавін має важливіше завдання. Він повинен врятувати кров роду, дати йому нове життя. Ось чому я прийшов до вас.

Мандрівець обернувся до юнака, що дивився на нього широко розплющеними очима.

— Алавіне, — мовив він далі, — мені відомо прийдешнє, і тягар цей тяжкий. Та іноді мені вдається використати свої знання, щоб відвернути лихо. Слухай мене уважно, бо це востаннє, коли ти чуєш мене.

— Мандрівче, ні! — скрикнув Алавін. Повітря сичанням вихопилося в Ульріки крізь стиснуті зуби.

Сивочолий здійняв вільну від списа руку.

— Незабаром настане зима, — мовив він, — та за нею прийдуть весна й літо. Листя облетіло з дерева твого роду, але в коренях його дрімає сила, і воно зазеленіє знову — якщо сокира не зрубає його. Поквапся. Хай Германаріх і поранений, він прагнутиме раз і назавжди покінчити з твоїм непокірним родом. Ти не збереш такої сили, як він. Якщо лишишся тут, загинеш. Подумай. У тебе все готово, щоб вирушити на захід, а вестготи приймуть вас радо, тим паче, що цьогоріч Атанаріх зазнав поразки від гунів на Дністрі і йому потрібні нові надійні люди. За кілька днів ти вже можеш бути в дорозі. Коли Германаріхові прислужники прийдуть сюди, то знайдуть лише згарище на місці Георота, адже ти підпалиш його, щоб не лишати на поталу королю й ушанувати пам’ять своїх загиблих братів. Ти не втікатимеш, ні. Ти вирушиш у нові землі, щоб там викувати міцне майбутнє. Алавіне, тепер ти відповідаєш за кров твоїх прабатьків. Бережи її.

Обличчя Ульріки спотворила лють.

— Авжеж, гарно стелиш, як завжди, — тремтячи, вигукнула вона. — Не слухай його лукавих слів, Алавіне. Стій на своєму. Помстися за моїх синів — за Тарасмундових синів.

Юнак натужно сковтнув.

— Ти насправді хочеш… щоб я пішов… коли вбивця Свангільд, Рандвара, Гатавульфа й Солберна… коли їхній убивця живий? — затинаючись, звернувся він до Мандрівця.

— Тобі не можна тут лишатися, — суворо відказав той. — Якщо лишишся, то віддаси останнє життя, що походить від твого батька, — віддаси королеві, разом із життями Гатавульфового сина, його дружини й твоєї матері. Немає безчестя у тому, щоб відступити, коли ворог переважає.

— Т-так… я міг би найняти військо у вестготів…

— Не буде потреби. Послухай мене. За три роки ти почуєш звістку про Германаріха, яка втішить тебе. Кара богів спостигне його. Даю тобі слово.

— Чого воно варте, твоє слово? — зневажливо кинула Ульріка.

Алавін набрав побільше повітря, розправив плечі, якусь хвилю постояв так, а тоді ваговито промовив:

— Мовчи, мачухо. Я чоловік у цьому домі. Ми вчинимо так, як радить Мандрівець.

Та за мить у ньому знову озвався хлопчик:

— Але ж, велителю, прабатьку! Невже ми більше ніколи тебе не побачимо? Не покидай нас!

— Я мушу, — відказав Сивочолий. — Так треба для вашого блага. — І несподівано додав: — Атож, краще мені піти негайно. На все вам добре! Прощавайте!

Він рушив через сповнену тінями залу й вийшов за двері, у дощ і вітер.

43 рік

Патруль тримав у кількох місцях, розкиданих по епохах, бази відпочинку для своїх працівників. Одним із таких місць були Гаваї до прибуття полінезійців. Хоча курорт цей існував протягом кількох тисяч років, ми з Лорі вважали себе щасливцями, коли вдалося забронювати там котедж на один місяць. Правду кажучи, ми підозрювали, що Менс Еверард заради нас натиснув на деякі свої важелі.

Утім, він ані словом не прохопився про це, коли наприкінці нашої відпустки навідався до нас. Менс був невимушено люб’язний, ходив з нами на пікнік, серфив, а потім віддав належне вечері, яку приготувала Лорі. Лише після цього він заговорив про те, що лежало позаду й попереду на наших світових лініях.

Ми сиділи на терасі, що прилягала до будинку.

Прохолодна синява сутінь збиралася в садку, лягала на розбуялий довкола ліс. На сході берег стрімко уривався в море, що мінилося, наче живе срібло; на заході вечірня зоря мерехтіла над Мауна-Кеа. Жебонів потічок. Це місце зцілювало душі.

— Отже, ти готовий повернутися? — поцікавився Еверард.

— Так, — відповів я. — І тепер уже буде значно легше. Підґрунтя закладено, основну інформацію зібрано й опрацьовано. Мені потрібно буде лише записати пісні й перекази в тому вигляді, в якому вони виникли, і простежити, як вони змінювалися.

— Лише! — вигукнула Лорі, добротливо кепкуючи, і заспокійливо накрила мою долоню своєю. — Що ж, принаймні ти оговтався від свого горя.

— Ти впевнений у цьому, Карле? — стишивши голос, запитав Еверард.

Відповідаючи йому, я був спокійний.

— Так. Певна річ, зі мною назавжди лишаться болючі спомини, але така вже людська доля. Мені є пригадати і багато чого доброго, і тепер я знову здатен це робити.

— Ти, звісно, розумієш, що більше не можна так перейматися, як раніше? Це хвороба багатьох із нас. — Невже його голос ледь помітно затремтів? Еверард швидко провадив далі: — Коли таке трапляється, людина мусить перехворіти й одужати.

— Розумію, — підказав я і гмикнув. — А хіба тобі ще не відомо, зрозумів я чи ні?

Еверард пихнув люлькою.

— Не зовсім. Оскільки решта твоєї роботи відбудеться без нетипових для польового агента ускладнень, я не став витрачати свого життєвого ресурсу й ресурсів Патруля на подальше розслідування. Я прибув сюди не в офіційних справах — лише як друг, що просто хоче дізнатися, як ти. Можеш не казати мені нічого, про що тобі хотілося б промовчати.

— Ах ти ж старий добродушний ведмедю, — всміхнулася до нього Лорі.

Я почувався не надто впевнено, але ковток коктейлю «Ром колінз» мене заспокоїв.

— Що ж, я розкажу все, що тобі цікаво, — почав я. — З Алавіном усе буде гаразд — я подбав за це.

Еверард нашорошився.

— Як? — запитав він.

— Не хвилюйся, Менсе. Я діяв обережно, здебільшого не напряму. Щоразу ховався під іншою маскою. Кілька разів він бачив мене, але не впізнав. — Я провів рукою по гладенько, на римський манер, виголеному підборіддю. Волосся я теж підстриг коротко, а за потреби патрульний має доступ до щонайдосконаліших маскувальних технологій. — Так, Мандрівець пішов на спочинок.

— Це добре. — Еверард розслабився й відхилився на спинку крісла. — То що ж стало з тим хлопцем?

— З Алавіном? Він повів досить таки значну ватагу готів, серед них і свою матір Ереліву разом з її родиною, на захід, де приєднався до Фрітіґерна. — (Він поведе їх, за три століття, проте належним чином висловити такі часові відношення можна було тільки темпоральною мовою.) — Там до нього поставилися прихильно, а надто після того, як він охрестився. Уже через це, як ти розумієш, Мандрівцеві потрібно було щезнути. Як міг християнин мати щось спільне з язичницьким богом?

— Гм… Цікаво, а він пізніше згадував про нього?

— Як мені видається, він не надто розводився про мене. Звісно, якщо його нащадки — а він вдало одружився, — якщо його нащадки зберегли якісь перекази, то, мабуть, вважали мене якимось духом, що тиняється десь на їхній прабатьківщині.

— Прабатьківщині? А, так, звісно. То Алавін більше ніколи не повернувся до України, так?

— Ні, навряд чи. Змалювати тобі події тих років?

— Так, будь ласка. Я трохи вивчав ту добу, коли працював над твоєю справою, але не цікавився пізнішими деталями. До того ж після цього на моїй світовій лінії спливло вже чимало часу.

«І чимало всякого тобі довелося зазнати», — подумав я, а вголос сказав:

— Отож, 374 року Фрітіґернові підданці з дозволу імператора перетнули Дунай й осіли у Фракії. Невдовзі й Атанаріх переселився до Трансильванії. Натиск гунів ставав надто сильним. Протягом кількох років римські урядовці гнобили й визискували готів — інакше кажучи, правили ними. Зрештою готи вирішили, що з них годі, і повстали. Запозичивши від гунів ідею кінного війська, вони розвинули її й організували власну, важку, кавалерію, яка в битві під Адріанополем 378 року знесла римське військо. Алавін, до речі, відзначився в тій битві, і звідти почався його шлях до того високого становища, якого він згодом досягнув. 381 року новий імператор, Феодосій, уклав мир із готами, і більшість їхніх воїнів вступили на римську службу як федерати, себто союзники. Далі — нові конфлікти, битви, міграції, адже відбувалося Велике переселення народів. Підсумовуючи історію мого Алавіна, скажу, що після бурхливого, але довгого і загалом щасливого життя він помер у королівстві, яке вестготи заснували в південній Ґаллії. Його нащадки відіграли провідну роль у формуванні іспанської нації. Отож, як бачиш, я можу спокійно покинути цю родину й повернутися до роботи.

Рука Лорі міцно стиснула мою.

Сутінки переходили в ніч. На небі загорілися зорі. Жар в Еверардовій люльці червонясто блимав, наче маленька зірка. Сам патрульний здавався темним громаддям, горою, що здіймалася проти західного небокраю.

— Атож, — замислено мовив він, — начебто щось таке пригадую. Але ти розповідаєш про вестготів. А остготи, Алавінові земляки? Вони ж завоювали Італію, чи не так?

— Так, але це було згодом, — відказав я. — Спершу їм довелося зазнати жахливих поневірянь. — Я замовк. Слова, які я мав сказати, ятрили ще не цілком загоєну рану. — Мандрівець не збрехав. Свангільд було відомщено.

374 рік

Германаріх самотньо сидів під зоряним небом. Голосив вітер. Здалеку долинало вовче виття.

Вісті гінців схвилювали його людей, і він не зміг довго терпіти їхнє нажахане шепотіння. Король наказав двом воїнам допомогти йому дістатися сходами на плаский дах укріплення. Вони посадовили його на лаву біля парапету і накинули на згорблені плечі хутряний плащ.

— Ідіть! — гаркнув він, і воїни, у серцях яких оселився страх, поквапилися геть.

Германаріх дивився, як на заході догоряло сонце, тимчасом як на сході громадилися синяво-чорні грозові хмари. Вони покрили вже добру чверть неба. Раз по раз між ними шугали блискавки.

Над ранок буря буде вже тут. Поки ж прибув лише її передвісник, вітер, по-зимовому холодний посеред літа. Де небо було ще чисте, міріади крихітних зірок сяяли чужим, безжальним світлом. Германаріх намагався відвести погляд від Воданового Воза, що кружляв довкола вічно зверненого на північ Тівазового Ока, але сузір’я Мандрівця немов притягувало його.

— Я не шанував вас, боги, — пробурмотів король. — Вірив лише у власні сили. Ви ж виявилися куди підступніші й жорстокіші, ніж я гадав.

Він сидів, могутній володар, кривий на руку й ногу, не здатний нічого вдіяти, коли почув про те, що ворог переправився через річку й розчавив копитами військо, яке повинне було його спинити. Германаріх мав би міркувати, що робити далі, роздавати накази, гуртувати свій народ. Під мудрим проводом вони ще могли дати ворогові відсіч. Але в голові у короля було порожньо.

Та ні, не порожньо. Його череп — ці кістяні палати — заповнювали мертві воїни, мужі, які полягли в бою з Гатавульфом і Солберном, цвіт західних готів. Були б вони цими днями живі, вони б відкинули гунів разом з Германаріхом на чолі. Але Германаріх теж помер, у тій самій кривавій битві. Лишився тільки каліка, якому постійний біль підточував розум.

Він не міг зробити для свого королівства нічого кращого, окрім як передати його старшому із живих синів, покладаючи надію, що той буде достойніший і зможе перемогти гунів. Германаріх вишкірив зуби до зірок. Він добре знав, яка оманлива ця надія. На остготів чекала поразка, плюндрування, різанина, полон. Якщо вони й здобудуть знову свободу, то станеться це, коли він, Германаріх, уже давно перетвориться на порох.

Він? О, яким це було б щастям! Чи ж лише його плоть? Що чекає на нього по той бік темряви?

Король дістав кинджал. Лезо клинка зблиснуло в сяйві зірок і спалахах блискавиць. Якусь хвилю воно тремтіло в Германаріховій руці. Щось бубонів вітер.

— Годі! — скрикнув король.

Відгорнувши бороду, він приклав лезо до шиї з правого боку. Очі, немов самохіть, знову здійнялися до Воза. Щось біле маяло там, клаптик хмарини — чи Свангільд, що їде поруч з Мандрівцем? Германаріх зібрався на всій тій відвазі, яка йому ще лишилася. Він натиснув лезом і потягнув.

Кров ринула з перетятої горлянки. Король осунувся й повалився на дах. Останнє, що почув Германаріх, був грім. Він звучав, як тупіт гунських коней, що несли на захід темряву.