Патруль часу

1

Йому геть не пасувало ім’я Джон Сандовал. Як не пасував він сам у штанах вільного крою і барвистій гавайській сорочці до мангеттенської квартири в середині двадцятого століття. Еверард звик до анахронізмів, але щоразу, коли дивився на це смагляве обличчя з гачкуватим носом, йому завжди бракувало бойового розфарбування, коня й рушниці, націленої на якогось блідолицього негідника.

— Гаразд, — мовив Еверард. — Китайці відкрили Америку. Це цікаво, але навіщо потрібні мої послуги?

— Якби ж я знав, — відказав Сандовал.

Його жилава постать, що стояла на шкурі білого ведмедя, яку Еверардові колись подарував Б’ярні Герйольфссон[45], обернулася до вікна. Обриси хмарочосів різко окреслювалися на тлі чистого неба; приглушений відстанню, сюди, нагору, долинав вуличний гамір. Сандовал то стискав, то розтискав руки, заклавши їх за спину.

— Мені наказали скооперуватися з якимось позачасовим агентом, перенестися з ним до минулого і вжити заходів, яких вимагатиме ситуація. — Він помовчав, а потім додав: — Тебе я знаю найкраще, тож… — Він замовк.

— Може, тобі ліпше взяти з собою ще одного індіанця? — запитав Еверард. — Бо ж у Америці тринадцятого століття я буду досить-таки вирізнятися з-поміж місцевих.

— То й краще. Справиш сильніше враження, загадковіше… Зрештою, робота не має бути надміру складною.

— Ага, — відповів Еверард. — Хіба у нас буває складна робота?

Він дістав з кишені свого поношеного до непристойності халата кисет із тютюном та люльку і став набивати її швидкими, нервовими рухами. Чи не найважча наука, яку Еверардові довелося опанувати, коли він тільки-тільки вступив до Патруля часу, полягала в тому, що жодне важливе завдання не потребує чисельної організаційної структури. Цей помилковий підхід був характерний для двадцятого століття, натомість давніші культури, як-от елліністичні Афіни або Японія періоду Камакура[46] — та й пізніші цивілізації, що подеколи виникали в історії, — зосереджувалися на розвитку й удосконаленні окремої особи. Один випускник Патрульної академії (споряджений, певна річ, приладами і зброєю майбутнього) міг рівноцінно замінити цілу бригаду.

Але, крім цього, такий підхід був також зумовлений тим, що надто малій кількості патрульних доводилося наглядати за багатьма тисячами років.

— У мене таке враження, — повільно мовив Еверард, — що тут не йдеться про звичайне виправлення чийогось позачасового втручання.

— Маєш рацію, — підтвердив Сандовал шорстким голосом. — Коли я доповів про те, що виявив, відділення Патруля в юаньському[47] окрузі провело ретельне розслідування. Мандрівники в часі не причетні. Хан Хубілай додумався до цього сам. Можливо, його надихнули розповіді Марко Поло про морські подорожі венеційців і арабів, але це історичний факт, навіть попри те, що Поло не згадує про нього у своїй книжці.

— Китайці мали давні традиції мореплавства, — промовив Еверард. — Тож тут немає нічого дивного. То як будемо діяти?

Він запалив люльку й глибоко затягнувся. Сандовал мовчав, тож Менс знову запитав:

— Як ти взагалі натрапив на цю експедицію? Це ж сталося не в землях навахо, адже ні?

— Я ж не обмежуюся вивченням лише свого племені, — відказав Сандовал. — У Патрулі працює надто мало індіанців, а гримувати людей інших рас — морочливо. Останнім часом я досліджував здебільшого міграцію атабасків.

Як і Кіт Денісон, він був фахівець-етнолог, що відстежував історію племен і народів, які не лишили по собі жодних письмових згадок. Завдяки цій роботі Патруль достеменно знав, які ж саме події має оберігати.

— Я працював уздовж східних схилів Каскадних гір, недалеко від озера Крейтер, — вів далі Сандовал. — Це землі індіанців лутуамі, але в мене були підстави вважати, що плем’я атабасків, слід якого я втратив, проходило саме там. Тубільці розповіли про загадкових чужинців, які прямують з півночі. Я подався поглянути на них і натрапив на загін монгольських вершників. Тоді я простежив, звідки вони прийшли, і виявив табір у гирлі річки Чегейліс, де кілька монголів, що лишилися, допомагали морякам-китайцям охороняти кораблі. Я прожогом помчав доповідати про це.

Еверард сів і пильно подивився на розмовника.

— Чи достатньо ретельно проведено слідство в Китаї? — запитав він. — Ти цілком певен, що не було позачасового втручання? Це може бути службова недбалість — знаєш, одна з тих ненавмисних помилок, наслідки яких стають очевидними лише через десятиліття.

— Коли я дістав це завдання, мені спало на думку те саме, — кивнув Сандовал. — І навіть більше: я вирушив просто до головного відділення в юанському окрузі — до Ханбалика, чи то Пекіна, як ти його називаєш. Там мені сказали, що перевірили час аж до Чингізхана, а просторово охопили навіть Індонезію. Виявилося, що з цим відкриттям Америки все гаразд, просто про нього менше знають, ніж, скажімо, про відкриття вікінгів та їхній Вінланд. Згідно з тим, що відомо при китайському дворі, експедиція ніколи не повернулася, і Хубілай вирішив, що не варто посилати другу. У хроніках імперії була згадка про неї, але її знищили під час повстання Червоних пов’язок, яке поклало край пануванню монголів у Китаї. А історіографи забули про цей випадок.

Еверард розмірковував далі. Зазвичай йому подобалася його робота, але з цим завданням щось було не так.

— Цю експедицію, — сказав він, — мабуть, спіткало якесь лихо. Нам би не завадило дізнатися, яке саме. Але навіщо тобі для стеження за ними потрібен позачасовий агент?

Сандовал обернувся від вікна. У Еверардовій голові знову промайнула думка, яким чужим був тут індіанець. Він народився 1930 року, воював у Кореї і, перш ніж вступити до Патруля, державним коштом як колишній військовий закінчив коледж, але дивним чином ніколи не належав до двадцятого століття.

«А ми всі хіба інакші? Хіба може міцно вкорінена у свою добу людина спокійно жити, знаючи, що зрештою чекає на її народ?»

— Моє завдання — не стежити! — вигукнув Сандовал. — Коли я доповів, наказ прийшов просто від данелліанців. Жодних пояснень, жодних виправдань, лише — влаштувати загибель експедиції. Самому змінити історію!

2

Рік Божий одна тисяча двісті вісімдесятий:

Воля хана Хубілая шириться паралелями й меридіанами; хан мріє про світову імперію, і при його дворі вітають кожного гостя, що приносить нові знання чи думки. Особливу прихильність Хубілай виявляє до молодого венеційського купця на ім’я Марко Поло. Однак не всі народи бажають жити під владою монголів. У тих поневолених землях, які мандрівний венецієць описував під спільною назвою «Катай»[48], починають зароджуватися таємні братства повстанців. Японія, де справжня влада належить родові Ходзьо, який стоїть за троном імператора, уже відбила першу навалу. Крім того, монгольська держава єдина хіба тільки в теорії. Руські князі збирають данину лише для Золотої Орди, у Багдаді ж сидить ільхан Абака[49].

Що ж до інших країн, то жалюгідні залишки Аббасидського халіфату[50] знайшли собі прихисток у Каїрі; у Делі порядкує Рабська династія[51]; папа римський — Миколай III; ґвельфи й ґібеліни роздирають Італію на шматки; німецький імператор — Рудольф I Габсбург, король Франції — Філіпп III Сміливий, Англією ж править Едуард I Довгоногий. У цей час живуть Данте Аліґ’єрі, Йоан Дунс Скот[52], Роджер Бекон і Томас Римач[53].

А в Північній Америці Менс Еверард і Джон Сандовал спинили коней на вершині довгого пагорба, щоб поглянути вниз.

— Уперше я побачив їх минулого тижня, — мовив індіанець. — Відтоді вони махнули чималий шмат дороги. Таким темпом за кілька місяців вони будуть у Мексиці, навіть попри те, що далі гориста місцевість.

— За монгольськими мірками, — відказав йому Еверард, — вони посуваються доволі повільно.

Він підніс до очей бінокль. Довкола нього буяв зеленню квітень. Навіть найвищі і найстаріші буки шелестіли веселим молодим листом. Рипіли сосни, які гойдав холодний і стрімкий вітер, що ніс із гір запах талого снігу. Зграї пташок, які поверталися з вирію до своїх домівок, були такі численні, що затьмарювали сонце. Біло-блакитні верхівки Каскадних гір на заході немов линули в небі, далекі й величні. На сході вкриті лісами й луками передгір’я скочувалися в долину, а там, за обрієм, простяглася прерія, що гримотіла під копитами бізонячих стад.

Еверард направив бінокль на експедицію. Монголи, розтягнувшись звивистою вервечкою, просувалися відкритим простором, намагаючись триматися берега невеликої річки. Було їх чоловік сімдесят, що їхали верхи на мишастих азійських кониках, коротконогих і довгошиїх. На поводі вели в’ючних і змінних коней. Еверард помітив кількох тубільних провідників, розпізнавши їх як за рисами обличчя й одягом, так і за тим, як незграбно вони трималися в сідлі. Однак найпильнішу увагу він зосередив на прибульцях.

— Багато жеребних кобилиць під поклажею, — пробурмотів він, наче сам до себе. — Мабуть, вони взяли на кораблі так багато коней, як тільки змогли, випускали їх розім’ятися й попастися під час кожної зупинки, а тепер просто в дорозі збільшують поголів’я. Ця порода витривала, для неї то завиграшки.

— Ті, що зосталися біля кораблів, також розводять коней, — повідомив Сандовал. — Я бачив.

— Що ще ти знаєш про цих людей?

— Я тобі вже розповів усе, що знав. А це навіть менше від того, що ти сам щойно побачив! Є ще той запис про експедицію, який певний час зберігався у Хубілаєвих хроніках. Але, як ти пам’ятаєш, там лише побіжно згадується про чотири кораблі, які під командуванням нойона[54] Токтая і вченого Лі Тайцзуна вирушили, щоб дослідити острови, які лежать за Японією.

Еверард неуважно кивнув. Немає сенсу сидіти тут і всоте пережовувати те саме. Так вони лише відтягували той момент, коли треба було братися до справи.

Сандовал прочистив горло.

— Я досі вагаюся, чи слід нам спускатися туди вдвох, — мовив він. — Може, ти лишишся в резерві на випадок, якщо почнуться якісь ускладнення?

— Комплекс героя? — підсміхнувся Еверард. — Ні, краще ходімо разом. Я не думаю, що вони завдадуть нам якихось проблем. Принаймні поки що. Ці хлопці надто розумні, щоб починати сварку без причини. З індіанцями ж вони порозумілися, чи не так? А ми з тобою здамося їм узагалі чимось невідомим… Але я б не відмовився перед цим хильнути.

— Ага. І після також!

Обоє дістали із саков півгалонові фляги й приклалися до них. Шотландське віскі обпекло Еверардові горло й зігріло кров. Він цмокнув на коня, і обоє патрульних з’їхали з пагорба.

Повітря розітнув різкий свист. Їх помітили. Вони далі так само спокійно рухалися назустріч голові монгольської валки. Кілька вершників обігнули їх з флангів, тримаючи напоготові короткі тугі луки, але не стали затримувати.

«Гадаю, ми маємо не надто загрозливий вигляд», — подумав Еверард. На ньому, як і на Сандовалі, був одяг двадцятого століття: мисливська куртка й капелюх, що мали захищати від вітру й дощу. Вбрання його, однак, було далеко не таке елегантне, як пошиті на замовлення брендові речі індіанця. Про людське око обоє мали кинджали, а про всяк випадок — автоматичні пістолети Маузера й паралізатори з тридцятого століття.

Загін вершників зупинився так дисципліновано, наче був єдиним організмом. Під’їжджаючи, Еверард пильно розглядав їх. Перед тим як вирушити на завдання, він протягом приблизно години прослухав повний електронний курс про мову, історію, рівень технології, правила поведінки й етичні норми монголів, китайців і навіть місцевих індіанців. Але ніколи раніше він не бачив цих людей зблизька.

Зовнішністю вони не вражали: присадкуваті, кривоногі, з рідкими борідками й пласкими, широкими обличчями, які блищали на сонці, змащені лоєм. Усі були добре споряджені, на собі мали чоботи, штани, шкіряний пластинчастий обладунок з полив’яною оздобою і стіжкуваті сталеві шоломи з гостряком або плюмажем на вершку. Озброєні були кривими шаблями, кинджалами, списами й композитними луками. Один із вершників, що їхали на чолі колони, тримав переплетений золотом бунчук із хвостів яка. Своїми вузенькими темними позбавленими емоцій очима монголи стежили за наближенням патрульних.

Ватажка було неважко пізнати. Він їхав у передовому загоні, у нього за плечима маяв подертий шовковий плащ. Очільник експедиції був трохи дебеліший за своїх воїнів, а обличчя мав навіть жорсткіше, з рудуватою борідкою і мало не римським носом. Провідник-індіанець побік нього, витріщався на незнайомців і щулився позаду, але нойон Токтай тримався на своєму чільному місці, міряючи Еверарда незмигним хижим поглядом.

— Вітаю, — гукнув він, коли незнайомці під’їхали так близько, що могли вже його почути. — Які духи провадять вас?

Він говорив лутуамійським наріччям (пізніше воно стане кламатською мовою[55]) із жахливим акцентом.

Еверард відповів бездоганною гавкучою монгольською:

— Вітаю тебе, Токтаю, сину Бату! Ми прибули з миром, коли буде на те воля Тенґрі[56].

Цей його хід справив враження. Еверард помітив, як монголи потяглися до оберегів і стали креслити в повітрі знаки проти лихого ока. Але чоловік, що сидів на коні ліворуч від Токтая, вочевидь навчений самоконтролю, швидко опанував себе.

— Ага, — сказав він, — отже, люди із Західних земель також дісталися цього краю. Ми про це не знали.

Еверард поглянув на нього. Той був вищий за монголів, мав майже білу шкіру, витончені риси обличчя і пещені руки. Хоч одягнутий подібно до решти вершників, він не мав зброї. Чоловікові на вигляд було більше років, ніж нойонові, — близько п’ятдесяти. Еверард поклонився в сідлі й звернувся до нього північнокитайською:

— Вельмишановний Лі Тайцзуне! Мені прикро, що моя негідна особа має суперечити вашій велебності, але ми прибули з великого ханства, що лежить ген на південь.

— До нас дійшли чутки про ваше ханство, — відказав учений, який так і не зміг повністю приховати свого хвилювання. — Навіть тут, далеко на півночі, розповідають про багату й прекрасну країну. Ми шукаємо її, щоб переказати вашому ханові вітання від кагана[57] Хубілая, сина Толуя, онука Чингіза, що під ногами його лежить увесь світ.

— Ми чули про кагана, — відказав Еверард, — а також про халіфа, папу римського, імператора та інших, дрібніших, монархів. — Він мусив ретельно добирати слів — так, щоб відверто не зневажити правителя Китаю, але водночас тонко поставити його на місце. — Натомість про нас відомо мало, бо ж володар наш не шукає зовнішнього світу й не хоче, щоб цей світ шукав його. Дозвольте мені відрекомендувати свою недостойну особу. Мене звати Еверард. Попри свій вигляд, я не росіянин і не мешканець Західних земель. Я належу до вартових кордону.

Нехай поламають голову, що це означає.

— Ти прибув з невеликим почтом, — різко кинув Токтай.

— А більшого й не треба, — щонайм’якшим голосом відказав Еверард.

— І ви далеко заїхали від дому, — ввернув Лі.

— Не далі, ніж були б ви, шановні панове, у киргизьких степах.

Токтай ляснув долонею по руків’ї шаблі. Погляд його був холодний і насторожений.

— Ходімо тоді, — мовив він. — Вітаю вас як послів. Станьмо табором і послухаймо слово вашого хана.

З

Сонце хилилося за верхівки західних гір, снігові шапки яких у його промінні здавалися тьмяним сріблом. Тіні в долині видовжилися, ліс потемнів, але простора лука немовби ще яскравіше виблискувала зеленню. Первісна глибинна тиша наче підсилювала кожен звук: клекотіння річки на порогах, перестук сокир, форкання коней, що поскубували високу траву. У повітрі ледь пахло димом від багаття.

Монголи вочевидь були спантеличені появою гостей і такою ранньою зупинкою на ночівлю. Їхні обличчя лишалися непорушні, наче витесані з дерева, але очі раз по раз косилися на Еверарда й Сандовала, а губи бурмотіли слова різноманітних молитов — здебільшого язичницьких, але чути було й буддистські, і мусульманські, і несторіанські. Це, однак, не завадило їм зі звичною вправністю отаборитися, поставити чати, подбати про коней і приготувати все потрібне для вечері. А проте Еверардові гадалося, що вони поводяться мовчазніше, ніж мали б. Знання, вкладене йому до голови гіпновчителем, стверджувало, що монголи зазвичай життєрадісні й балакучі.

Він сидів, схрестивши ноги, у шатрі. Поруч колом сиділи Сандовал, Токтай і Лі Тайцзун. На землі лежали килимки, а на жарівні стояв казанок з гарячим чаєм. На весь табір монголи напнули лише цей намет, імовірно, єдиний, який везли із собою власне для таких церемоніальних випадків. Токтай власноруч налив у чашу кумис і подав її Еверардові. Той відпив трохи, голосно сьорбаючи, як велів етикет, і передав чашу далі. Йому доводилося куштувати й гірше питво, ніж зброджене кобиляче молоко, але він був радий, коли ритуал закінчився й усі перейшли до чаю.

Монгольський ватажок заговорив. На відміну від свого помічника-китайця, Токтаєві не вдавалося зберігати тон рівним, і в його голосі раз по раз прохоплювалося мимовільне роздратування: як це чужинець, не припавши до землі, насмілюється наближатися до посланця кагана? Втім, слова були ввічливі:

— А тепер нехай наші гості повідають, із яким доручення вони прибули від свого хана. Чи не назвете нам спершу його ім’я?

— Його ім’я заборонено вимовляти, — відповів Еверард. — А про ханство до вас дійшов лише слабкий поголос. Про могутність нашого правителя, нойоне, ви можете судити з того, що він вислав так далеко лише нас двох і що нам вистачило по одному коневі на кожного.

Токтай гмикнув.

— Коні у вас добрі, ось тільки не знаю, як вони себе показали б у степу. Довго ви їхали сюди?

— Не довше, ніж один день, нойоне. Ми маємо певні засоби. — Еверард поліз до кишені куртки й дістав звідти два невеличкі пакунки, обгорнуті подарунковим папером. — Наш повелитель наказав ушанувати володарів із Китаю цими скромними дарунками на знак своєї поваги.

Поки знімали обгортку, Сандовал нахилився до товариша й прошепотів англійською:

— Поглянь на їхні пики, Менсе. Ми з тобою дали маху.

— А то чому ж?

— Цим блискучим целофаном і всіма іншими штучками можна вразити хіба що дикуна на кшталт Токтая. Але ти зверни увагу на Лі. Його цивілізація плекала мистецтво каліграфії, ще коли предки Пола Бонвіта[58] розмальовували себе синім. Його думка про наш смак опустилася нижче плінтуса.

Еверард ледь помітно стенув плечима.

— Що ж, він має рацію, хіба ні?

Їхнє перешіптування не лишилося непоміченим. Токтай скинув на них підозріливим поглядом, але потім повернувся до свого подарунка, кишенькового ліхтарика, демонстрація можливостей якого супроводжувалася здивованими вигуками. Спершу нойон трохи побоювався, навіть пробурмотів якусь охоронну примову, але потім згадав, що монголові не можна боятися нічого, крім грому, опанував себе й невдовзі тішився, як дитина. Найкращим дарунком для вченого-конфуціанця Лі мала б стати книжка — збірка світлин «Рід людський»[59], різноманіття якої, а також незнайома техніка ілюстрації могли справити на китайця враження. Лі розсипав подяки, але Еверард сумнівався, чи справді книжка його вразила. У Патрулі швидко довідуєшся, що гострий розум трапляється незалежно від рівня технологічного розвитку.

Тепер належало прийняти подарунки у відповідь: чудовий китайський меч і в’язку шкурок морської видри з тихоокеанського узбережжя. Лише по якомусь часі розмова знову перейшла до справ, і Сандовалові вдалося повернути її так, щоб першими про себе розповідали господарі.

— Коли ви так багато знаєте, — почав Токтай, — то вам також мусить бути відомо, що наше вторгнення в Японію кілька років тому зазнало невдачі.

— Такою була воля богів, — з придворною згідливістю докинув Лі.

— Дурниці! — обурився Токтай. — Не воля богів, а дурість людей, ти, мабуть, хотів сказати. Нас було надто мало, ми нічого не знали про те далеке й бурхливе море, в яке нас послали. Та дарма! Одного дня ми ще туди повернемося.

Еверард із сумом подумав, що далебі так, вони повернуться, і тайфун знову розтрощить їхній флот і потопить бозна-скільки молодих чоловіків. Але не став перебивати Токтая.

— Каган зрозумів, що нам треба дізнатися більше про острови. Можливо, заснувати поселення десь на північ від Хоккайдо. Крім того, до нас давно доходили чутки про землі на далекому заході. Час від часу їх бачили рибалки, яких вітром відносило в море; торговці з Сибіру розповідали про протоку і край, що лежить за нею. Каган спорядив чотири кораблі з китайськими матросами й наказав мені взяти сотню монгольських воїнів і розвідати ті землі.

Еверард кивнув. Він не здивувався: китайці сотні років плавали на своїх джонках, декотрі з них могли вміщувати до тисячі пасажирів. Щоправда, ці судна не мали таких мореплавних якостей, які здобудуть згодом завдяки португальському впливу, а їхніх капітанів ніколи надто не вабили океанічні простори, а тим паче холодні північні води. Та все ж були деякі китайські мореплавці, що переймали торговельні навички — якщо не від батьків, то від заблудлих до Китаю корейців і формозян[60], — і мусили мати якісь знання щонайменше про Курили.

— Ми проминули один за одним два ланцюги островів, — розповідав далі Токтай. — Острови були майже голі, але коли-не-коли ми приставали до берега, випускали коней попастися і розпитували тубільців. Одному Тенґрі відомо, як ми намучилися з тими розпитуваннями! Було таке, що доводилося спілкуватися шістьма мовами! Одначе ми таки дізналися, що далі лежать дві великі землі — Сибір і ще одна, які сходяться на півночі так близько, що люди перепливають з одної на другу в човнах з моржевої шкури, а взимку іноді переходять по кризі. Урешті-решт ми дісталися до цієї нової землі. Просторого краю, вкритого лісами, багатого на дичину й тюленів. Але надто дощовитого. Нашими кораблями ніби можна було пливти далі, тож ми так і зробили, більш-менш тримаючись берега.

Еверард уявив собі карту. Якщо йти спочатку вздовж Курильських островів, а потім Алеутських, то земля завжди буде недалеко. Монголам пощастило уникнути кораблетрощі, яка була серйозною загрозою, а завдяки малій усадці їхні джонки могли стати на якір навіть біля цих скелястих островів. До того ж їм допомагала течія, ведучи практично найкоротшим курсом. Перш ніж збагнув, що сталося, Токтай відкрив Аляску. Що далі монголи просувалися вздовж берега на південь, то гостиннішою робилася місцевість. Вони проминули затоку П’юджет-Саунд і вийшли просто до річки Чегейліс. Мабуть, індіанці попередили про небезпеку пливти далі через гирло Колумбії, а пізніше вони ж допомогли вершникам з кіньми переправитися через велику річку на плотах.

— Ми стали табором, коли рік уже йшов на спад, — вів далі монгол. — Тамтешні племена відсталі, але приязно настроєні. Вони забезпечували нас їжею, жінками й допомагали в усьому, що ми просили. Навзамін наші моряки показали їм нові способи риболовлі й будівництва човнів. Ми там перезимували, вивчили кілька місцевих мов і зробили кілька вилазок у глиб країни. Всюди ми чули про безкрайні ліси й рівнини, де землю покривають стада диких биків. Ми бачили вже достатньо, щоб повірити цим розповідям. Я ще ніколи не бував у такій багатющій землі. — Його очі хижо, як у тигра, зблиснули. — І так мало мешканців, які навіть не знають заліза.

— Нойоне, — застережливо прошепотів Лі й ледь помітно кивнув головою у бік патрульних. Токтай одразу стулив рота.

Лі обернувся до Еверарда й промовив:

— До нас також дійшли чутки про золоте ханство далеко на півдні. Ми вирішили, що наш обов’язок — перевірити їх, а заразом і дослідити землі, що лежать на дорозі до цього ханства. Ми не сподівалися, що нам випаде честь зустрітися з вашими велебностями.

— Це нам випала честь зустрічі з вами, — поштиво відповів Еверард, а потім, прибравши щонайсерйознішого виразу, промовив: — Наш володар Золотої імперії, ім’я якого не вільно вимовляти, послав нас із наміром виявити свої дружні почуття до вас. Він несказанно засмутився б, якби вас спіткало нещастя. Ми приїхали, щоб застерегти вас.

— Що? — Токтай сів рівно. М’язиста рука потягнулася до шаблі, якої, зважаючи на етикет, він не мав із собою. — Про що в біса йдеться?

— Власне, що про біса, нойоне. Хоч яким привітним видається цей край, на ньому лежить прокляття. Повідай шановному Токтаю про нього, мій брате.

За справу взявся пишномовніший Сандовал. Він склав свою байку так, щоб зіграти на тих забобонах, яких досі не позбулися напівцивілізовані монголи, і водночас не викликати недовіри у китайця. Насправді, пояснив Сандовал, на півдні є два великі ханства. Те, з якого вони прибули, лежить значно далі, а на північний схід від нього розкинулася країна їхніх недругів, з головною фортецею посеред рівнини. Обидві держави володіють могутньою зброєю, її можна назвати чаклунством, можна — досягненнями техніки, як кому забажається. Північна імперія — погані хлопці — вважає всі ці землі своїми й не потерпить на них жодних чужинців. Її розвідники, поза сумнівом, невдовзі виявлять монголів і знищать їх ударами блискавок. Доброзичливе південне ханство — хороші хлопці — не здатне забезпечити їм захист, а може лише відрядити посланців, щоб ті попередили монголів і порадили їм повернути додому.

— Чому ж тубільці нічого не розповідали нам про ці дві могутні держави? — запитав кмітливий Лі.

— Чи ж усі малі племена в бірманських джунглях чули про кагана? — відказав Сандовал.

— Я лише чужинець і невіглас, — мовив Лі. — Даруйте мені, та я не збагну, про яку нездоланну зброю ви кажете?

«Ще ніколи мене не називали брехуном так ввічливо», — подумав Еверард. А вголос промовив:

— Я можу показати вам, якщо нойон має тварину, яку не шкода вбити.

Токтай замислився. Його обличчя могло здатися витесаним з каменю, коли б не краплини поту, що його вкривали. Нойон ляснув у долоні й щось наказав вартовому, який зазирнув до шатра. Потому вони розмовляли про те, про се, намагаючись заповнити дедалі густішу мовчанку.

Час тягнувся нескінченно довго. Нарешті прийшов воїн і повідомив, що двоє вершників заарканили оленя. Чи влаштує така тварина нойона? Влаштує. Першим із шатра вийшов Токтай і повів їх, протискаючись крізь щільне й гомінке юрмисько людей. Еверард ішов за ним, шкодуючи про те, що мав зробити. Приладнавши до свого «маузера» приклад, він запитав Сандовала:

— Може, ти хочеш?

— Боже збав.

Оленя, а точніше оленицю, привели до табору. Тварина, на шиї якої була мотузка з кінської волосіні, стояла на березі річки і тремтіла. У променях сонця, яке ледь торкнулося західних вершин, вона здавалася бронзовою. Очі дивилися на Еверарда зі сліпою сумирністю. Він махнув монголам, щоб відійшли, і прицілився. Оленицю вбило першим же пострілом, але патрульний не переставав стріляти, аж доки кулі не перетворили труп на криваве місиво.

Коли він опустив нарешті зброю, у повітрі зависло напруження. Еверард обвів очима цих кремезних кривоногих людей, поглянув на їхні пласкі, стримано-похмурі обличчя, з надзвичайною виразністю відчув різкий запах поту, коней і диму. Йому здалося, наче він справді та надприродна істота, якою тепер мали його бачити монголи.

— Це найслабша наша зброя, — сказав він. — Душа, видерта таким способом із тіла, ніколи не знайде дороги додому.

Він обернувся й пішов геть. Сандовал рушив за ним. Їхні коні були припнуті неподалік, збруя лежала поруч. Мовчки вони засідлали коней, скочили в сідла й поскакали до лісу.

4

Дмухнув вітер, і вогнище розгорілося дужче. Уміла рука розклала його ощадливо, тож лише тепер вогонь освітив два обличчя, вихопивши з мороку обриси брів, носів і вилиць, зблиснувши в очах. Згодом полум’я пригасло, лишилися тільки червоно-блакитні язички, що потріскували над розжареним до білого вугіллям. Чоловіків знову оповила темрява.

Еверард був не проти. Він покрутив у руках свою люльку, потім міцно затиснув її зубами й глибоко затягнувся, але не відчув полегшення. Коли він заговорив, вітер, що шелестів у темних верховіттях дерев, майже заглушив його слова, але патрульного це не турбувало.

Поблизу лежали спальні мішки, відпочивали коні, стояв скутер — обладнаний антигравітаційним рушієм пристрій для переміщення в просторі-часі, — на якому вони й дісталися сюди. Окрім них, довкола на багато миль ні душі; далекі людські вогнища, такі, як їхнє, були крихітні й самотні, як зорі у всесвіті. Десь вив вовк.

— Думаю, — мовив Еверард, — кожен коп час від часу почуває себе негідником. Досі ти був лише спостерігачем, Джеку. Часто буває важко змиритися із такими, як у мене, завданнями, що вимагають активного втручання.

— Ага.

Сандовал поводився ще стриманіше, ніж його приятель. За весь час після вечері він заледве чи й поворухнувся.

— А тепер це. Коли доводиться усувати наслідки позачасового втручання, ти принаймні можеш вважати, що відновлюєш первісний хід подій. — Еверард пихнув люлькою. — Тільки не нагадуй мені, що слово «первісний» у цьому контексті не має жодного сенсу. Його завдання заспокоювати.

— Угу.

— Але коли начальство, ці наші любі данелліанські надлюди, наказують утрутитися нам… Відомо, що Токтай зі своїми людьми ніколи не повернеться до Китаю. Навіщо тобі чи мені докладати до цього руку? Я не буду заперечувати, коли вони натраплять на ворожих індіанців або загинуть ще від чогось іншого. Принаймні тою мірою, якою не заперечую проти будь-якого схожого випадку в тій триклятій різанині, яка називається історією людства.

— Нам не потрібно їх убивати. Лише змусити повернути назад. Твоєї сьогоднішньої показової стрільби для цього мало б вистачити.

— Ага. Повернуть вони назад… і що далі? Імовірно, загинуть у морі. Подорож додому для їхніх примітивних корабликів, призначених передусім для річок, не буде легкою прогулянкою: на них чекають бурі, тумани, зустрічні течії, скелі. І через нас вони вийдуть у море саме тепер! Якби ми не втрутилися, вони б вирушили додому пізніше, коли умови для подорожі були б інакшими… Чому ми повинні стати винуватцями їхньої загибелі?

— А вони навіть могли б щасливо дістатися Китаю, — пробурмотів Сандовал.

— Що? — Еверард аж здригнувся.

— Зважаючи на те, що казав Токтай, я впевнений: він збирається повертатися верхи, а не на кораблях. Як він правильно здогадався, Берінгову протоку нескладно перетнути, алеути постійно це роблять. Менсе, боюся, не досить просто завернути монголів.

— Але ж вони ніколи не повернуться додому! Ми це знаємо!

— Припустимо, що таки повернуться. — Сандовал став говорити дещо голосніше й значно швидше. Нічний вітер шумів, перекриваючи його слова. — Пофантазуймо трохи. Припустимо, Токтай далі рухатиметься на південний схід. Важко сказати, що може його зупинити. Його люди можуть здобувати собі харч по дорозі, навіть у пустелі, і робити це успішніше, ніж Коронадо[61] чи будь-хто з тих першовідкривачів. Йому зосталося не так багато, щоб дістатися індіанців пуебло, рільничих племен неолітичної культури на високому щаблі розвитку. Це заохотить його ще дужче. До серпня Токтай уже буде в Мексиці, яка нині така сама багата, як була… буде за Кортеса. І як здобич навіть ще принадніша: ацтеки й тольтеки досі вирішують, хто головний, а купа довколишніх племен радо підтримають прибульців що проти одних, що проти других. Як ти пригадуєш, якщо читав Діаса[62], вогнепальна зброя іспанців не була… не буде визначальним чинником. Індивідуально монголи переважають індіанців так само, як пізніше їх будуть переважати іспанці… Але я не думаю, що Токтай відразу ж кинеться в бійку. Він, безперечно, буде вкрай поштивий, перезимує, дізнається все, що зможе. Наступного року він повернеться на північ, вирушить додому й доповість Хубілаєві, що найбагатший на світі, сповнений золотом край лише чекає, щоб його завоювали!

— А що там інші індіанці? — запитав Еверард. — Я мало знаю про них.

— Нова імперія мая перебуває в зеніті свого розквіту. Міцний горішок, але вартий того, щоб його розколоти. Думаю, коли монголи утвердяться в Мексиці, далі їх уже буде не спинити. У Перу тепер панує культура навіть розвинутіша, ніж за Пісарро, але з нижчим рівнем організації. Племена кечуа та аймара, так звані інки, поки що лише одна з кількох потужних народностей. А крім того, ще ж є земля! Лишень уяви собі, на що монголи перетворять Великі рівнини!

— Я не думаю, що вони кинуться сюди ордами, — промовив Еверард. Щось у Сандовалевому голосі непокоїло його, викликало спротив. — Їм довелося б подолати величезні простори Сибіру й Аляски.

— Долалися й більші перешкоди. Але я не маю на увазі, що вони ринуть сюди всі одразу. Можливо, для масового переселення їм, як і європейцям, потрібні будуть кілька століть. Можу собі уявити, як протягом якогось часу низка кланів і племен осяде вздовж західного узбережжя Північної Америки. Мексика і Юкатан будуть поглинуті або ж — що ймовірніше — стануть ханствами. Що більше зростатиме населення й прибуватимуть нові переселенці, то далі на схід просуватимуться скотарські племена. Не забувай, що менш ніж за сто років династію Юань скинуть з престолу. У монголів з’явиться додаткова причина, щоб кудись забратися з Азії. За ними сюди прийдуть і китайці — по землю для обробітку й по свою частку золота.

— Не ображайся, — м’яко втрутився Еверард, — але мені здається, що кому-кому, але не тобі бажати швидшого завоювання Америки.

— Це буде інакше завоювання, — відказав Сандовал. — Мене не турбує доля ацтеків: якщо почитаєш про них, то погодишся, що Кортес зробив Мексиці послугу. Іншим, не таким жорстоким, племенам теж буде сутужно — якийсь час. А все ж монголи не такі вже й нелюди. Хіба ні? Ми упереджені до них через вплив західної цивілізації, але забуваємо, скільки вбивств і тортур в ті самі часи залюбки чинили і європейці. Насправді монголи схожі на давніх римлян. Як і римляни, вони винищують тих, хто їм опирається, але поважають права тих, хто скоряється, забезпечують їм військовий захист і розумне управління. Вони мають таку саму, як римляни, національну вдачу — позбавлену уяви, не схильну до творчості, — але з певним трепетом і заздрістю дивляться на справжні цивілізації. Тій нікчемній Римській імперії ніколи й не снилася та величезна територія, яку на цю мить об’єднує Pax Mongolica[63] і таким чином заохочує різноманітні народи до контактів між собою, які сприяють появі нових думок. Що ж до індіанців, не забувай: монголи — скотарі. Тут не буде тої нерозв’язної суперечки між мисливцем і фермером, яка змусила білу людину винищити індіанців. До того ж у монголів немає расових упереджень. Після недовгого спротиву пересічний навахо, черокі, семінола, алгонкін, чіппева, дакота радо підкориться й приєднається до монголів. Чому б ні? Індіанці дістануть коней, овець, корів, навчаться ткацтва й роботі з металами. Вони переважатимуть завойовників числом, і це забезпечить їм більш-менш рівні права, а не такі, які вони матимуть із білими фермерами в добу промислового розвитку. А ще ж, як я вже казав, будуть китайці, які допоможуть перемішатися всій цій різнорідній масі, цивілізуючи її, навчаючи… Господи, Менсе! Коли Колумб дістанеться сюди, він зустріне-таки Великого хана! Сахем-хана[64] — володаря наймогутнішого народу на землі!

Сандовал замовк. Вітер гойдав над ними гілля, яке скрипіло, наче шибениця. Перш ніж щось сказати, Еверард довго дивився в ніч:

— Так, це могло б статися. Вочевидь, нам довелося б лишитися в цьому часі, доки не мине критичний момент. Наш світ перестав би існувати. Ніколи б не існував.

— Не такий уже й прекрасний цей наш світ, — немов у сні, відгукнувся Сандовал.

— Подумай… про своїх батьків. Вони б ніколи не народилися.

— Вони тулились у напівзруйнованій хижі. Одного разу я бачив, як батько плаче, бо не міг купити нам зимові черевики. А мати померла від туберкульозу.

Еверард сидів незрушно. Сандовал стрепенувся і скочив на ноги з удаваним хрипким сміхом.

— Що це я тут намолов? Усе це лише вигадки, Менсе. Нумо закруглятися. Я перший постою на варті.

Еверард погодився, але ще довго лежав без сну.

5

Скутер перестрибнув на два дні вперед і тепер ширяв у височині, невидимий неозброєним оком. Розріджене повітря довкола проймало різким холодом. Еверард здригнувся, настроюючи електронний телескоп. Навіть за максимального збільшення караван здавався лише крихітними цятками, що тягнулися ланцюжком через зелене безмежжя. Але на цей час у Західній півкулі не могло бути інших вершників.

Менс обернувся на сидінні до свого товариша.

— І що тепер?

На широкому обличчі Сандовала не можна було нічого прочитати.

— Що ж, коли наша демонстрація зброї не спрацювала…

— Авжеж, не спрацювала! Я ладен заприсягтися, що вони рухаються на південь удвічі швидше, ніж досі. Але ж чому?

— Щоб відповісти тобі, Менсе, мені треба куди краще знати їх як особистостей. Але загалом ідеться, мабуть, про те, що ми кинули виклик їхній сміливості. У такому войовничому суспільстві, як їхнє, відчайдушність і відвага — єдині справжні чесноти… то ж чи могли вони зробити щось інше, окрім як рухатися далі на південь? Якби вони відступили перед погрозою, то не змогли б із цим далі жити.

— Але ж монголи не ідіоти! Вони здійснили всі свої завоювання не завдяки грубій силі, а значно кращому розумінню воєнних принципів. Токтай мав би відступити, доповісти імператорові й спорядити більшу експедицію.

— Це можуть зробити його люди, які зосталися з кораблями, — зауважив Сандовал. — Тепер, коли я про це подумав, то розумію, як сильно ми недооцінили Токтая. Він, мабуть, визначив якийсь певний термін, імовірно до початку наступного року. Якщо доти він не повернеться, кораблі мають вирушити додому. А коли натрапить по дорозі на щось цікаве, як-от на нас, то може вирядити індіанця з листом до базового табору.

Еверард кивнув. Патрульному спало на думку, що під час цього завдання його постійно квапили, не даючи часу спланувати все як слід. Звідси й невдача. Але якою була частка провини в цьому Джона Сандовала з його підсвідомою нехіттю? По якійсь хвилі Еверард промовив:

— Можливо, вони навіть щось запідозрили. Монголи завжди добре зналися на психологічній війні.

— Може бути. То який наш наступний крок?

«Налетіти на них згори, жахнути кілька разів з енергогармати сорок першого століття, встановленої на цьому хроноциклі, та й усе… Боже! Мене зашлють на планету вигнання, перш ніж я утну щось таке. Є межі, які не можна перетинати».

— Влаштуємо виставу, яка справить більше враження, — запропонував Еверард.

— А що, як і вона нічого не дасть?

— Не каркай! Спробуємо, а тобі побачимо.

— Я оце подумав… — Вітер заглушував Сандовалеві слова. — А чом би просто не скасувати експедиції? Повернутися на кілька років назад і переконати хана Хубілая, що недоцільно посилати дослідників на схід. Тоді нічого цього не сталося б.

— Тобі ж відомо, що правила Патруля забороняють нам змінювати хід історії.

— А що тоді, по-твоєму, ми тут з тобою робимо?

— Виконуємо особливе доручення найвищого керівництва. Можливо, це потрібно, щоб усунути втручання деінде, в якомусь іншому часі. Звідкіля мені знати? Я лише проміжний щабель еволюції. Данелліанці живуть за мільйон років від нас і володіють такими здібностями, про які я навіть гадки не маю.

— Вождь завжди має рацію, так? — пробурмотів Сандовал.

Еверард зціпив зуби.

— У будь-якому разі, — мовив він, — те, що відбувається при дворі хана Хубілая, наймогутнішої людини на світі, важливіше, ніж будь-які події тут, в Америці. Ти мене вплутав у цю пропащу справу, тож тепер я тут за старшого. Нам наказали змусити цих людей відмовитися від дальших досліджень території. Нас не обходить, що станеться потім. Не дістануться вони додому — що ж, не ми будемо безпосередньою причиною того. Так само як людина не є вбивцею, якщо запросила когось на вечерю, а з ним по дорозі стався смертельний випадок.

— Досить вже базікати й берімося до роботи, — різко урвав його Сандовал.

Еверард плавно скерував скутер уперед.

— Бачиш той пагорок? — показав він по якійсь хвилі. — Токтай буде його минати, але, я думаю, сьогодні він стане на ночівлю за якихось кілька миль від нього, он на тій галявинці біля струмка. Але їм буде чудово видно пагорб. Влаштуймо там для них виставу.

— Якісь феєрверки? Нам доведеться вигадати щось надзвичайне. Китайцям відомий порох. У них навіть є бойові ракети.

— Маленькі. Я знаю. Коли я готувався до цього завдання, то прихопив із собою один багатофункціональний пристрій на випадок, якщо перша спроба виявиться невдалою.

Вершина пагорка була увінчана рідким сосновим гайком. Еверард посадив скутер посеред дерев і заходився вивантажувати якісь коробки з місткого багажника. Сандовал мовчки допомагав. Навчені коні спокійно вийшли із спеціального контейнера, в якому їх перевозили, і стали скубти траву на схилі.

По якомусь часі індіанець порушив мовчанку.

— Працювати невідомо над чим — це не моє. Що ти надумав?

Еверард поплескав по невеличкому, уже наполовину зібраному пристрою.

— Перероблено із системи контролю погоди, якою користуватимуться в майбутньому, в добу Холодних століть. Розподільник потенціалів. Може виробляти такі пекельні блискавки з громом, яких ти ще не бачив.

— Гм… найбільша слабкість монголів. — Сандовал враз усміхнувся. — Ти переміг. Можна розслабитися й насолоджуватися видовищем.

— Приготуй вечерю, гаразд? Доки я тут закінчу збирати цю штуку. Тільки, звісно, не запалюй вогню. Ми ж не хочемо, щоб монголи помітили звичайний димок від вогнища… Ага, у мене ж є ще проектор міражів. Якщо ти перевдягнешся й накинеш на голову каптур або замаскуєшся якось інакше, щоб тебе не впізнали, я намалюю твою подобу з милю завбільшки, велетенську й страшну, як смерть.

— А як щодо трансляційного підсилювача звуку? Танці і наспіви індіанців навахо можуть нагнати чималого страху, якщо не знаєш, що це просто ритуальна церемонія.

— Влаштуємо!

День хилився до вечора. Під соснами залягли тіні; повітря було прохолодне, насичене різкими запахами. Еверард нарешті закінчив роботу й тепер, наминаючи сендвіч, спостерігав у бінокль за тим, як передовий загін монголів вибирає для ночівлі саме те місце, яке він і передбачив. Під’їхало ще кілька вершників з упольованою вдень дичиною й заходилися готувати вечерю. Решта підтягнулися до заходу сонця, без зайвої метушні виставили чати й узялися до їжі. Вочевидь, Токтай поспішав, намагаючись використати кожну хвилину світлового дня. У сутінках, що спадали, Еверард розгледів чатових на конях і з луками напоготові. Хоч як патрульний намагався не падати духом, йому це не вдавалося: він протистояв людям, які змусили тремтіти увесь світ.

Над засніженими вершинами засяяли перші зірки. Час було братися до роботи.

— Ти припнув коней, Джеку? Вони можуть перелякатися. Я певен монгольські перелякаються! Гаразд, починаймо.

Еверард клацнув умикачем і присів навпочіпки перед тьмяно підсвітленою контрольною панеллю апарата.

Спершу між землею і небом замерехтіло слабеньке блакитне сяйво. Потім шугнули блискавки; розчахуючи дерева, один за одним зажахтіли гіллясті спалахи; згір’я задвиготіли від гуркоту грому. Далі Еверард випустив кульові блискавки, вогняні сфери, що вирували й підстрибували в повітрі, а потім, лишаючи за собою хвости з іскор, неслися до табору монголів, над яким вибухали, аж доки небо не стало здаватися розпеченим до білого жару.

Оглухлий і наполовину осліплий, Еверард ледве спромігся створити екран із флюоресцентного іонізованого повітря. Величезні криваво-червоні й кремово-білі полотнища розгорнулися немов полярне сяйво й засичали поміж безупинного гуркоту грому. Сандовал виступив наперед. Він уже роздягнувся до пояса і за допомогою глини розмалював тіло предковічними візерунками; його обличчя, хоч і відкрите, було перемащене землею й викривлене так, що Еверард сам не впізнав би свого товариша. Пристрій відсканував індіанця й видав змінений образ, що вималювався на тлі сполохів, — велетенська, вища за гори, постать, човгаючи ногами, посувалася від крайнеба до крайнеба в дивному танці, завиваючи пронизливим фальцетом, який заглушав гуркотіння грому.

Еверард зіщулився у відблисках примарного світла, його пальці на панелі керування немов задерев’яніли. Його самого опосів первісний жах: танець пробудив у ньому давно забуті інстинкти.

«Господи Боже! Якщо й це не змусить їх повернути…»

Еверард отямився й поглянув на годинник. Минуло пів години… нехай ще хвилин п’ятнадцять подивляться на виставу, поки все поступово вщухне… До світанку вони напевне лишаться в таборі: монголи надто дисципліновані, щоб розбігтися поночі хто куди. На кілька годин треба зачаїтися, а потім завдати вирішального удару по їхніх нервах, спаливши електричним розрядом дерево просто біля їхнього табору… Еверард махнув Сандовалеві, щоб той закінчував. Індіанець сів, засапавшись більше, ніж, здавалося, варті були його зусилля.

Коли гуркіт стих, Еверард промовив:

— Чудовий виступ, Джеку.

Власний голос видався йому чужим і деренчливим.

— Скільки вже років я цього не робив! — пробурмотів Сандовал.

Він чиркнув сірником — звук, що пролунав посеред тиші, змусив їх здригнутися. Маленький вогник на мить освітив міцно стулені губи індіанця. Сандовал загасив сірник, і тепер жеврів лише кінчик його цигарки.

— Жоден із моїх знайомих у резервації не сприймав цих танців серйозно, — по якійсь хвилі знову мовив він. — Кілька старих індіанців навчали нас, хлопчаків. Вони хотіли, щоб ми зберегли давній звичай, щоб не забували свого коріння. Але ми переважно хотіли лише заробити якусь копійку, витанцьовуючи перед туристами.

Запала довга мовчанка. Еверард вимкнув проектор. У пітьмі лише жаринка Сандовалевої цигарки то пригасала, то знову спалахувала, неначе крихітний червоний Алголь[65].

— Перед туристами! — повторив індіанець, а за кілька хвилин додав: — Сьогодні, коли я танцював, у мене була мета. А це щось та й значить. Я ніколи не почувався так раніше.

Еверард мовчав.

Раптом заіржав один з коней, що кидався, коли був на прив’язі під час «вистави» й досі ще не заспокоївся.

Еверард підвів голову, але довкола була сама лише ніч.

— Ти нічого не чув, Джеку?

В очі йому вдарив промінь ліхтарика.

Якусь мить Еверард лише сліпо витріщався. Відтак, лайнувшись, скочив на рівні, сягаючи рукою по пістолет-паралізатор. З-за дерева до нього кинулася тінь і вдарила в ребра. Еверард поточився назад. Паралізатор нарешті опинився в його руці, і патрульний вистрілив навмання.

Промінь ліхтарика знову занишпорив довкола. Еверард мигцем побачив Сандовала. Індіанець не встиг надягнути одяг, де лишилася його зброя, і тепер змушений був тільки ухилятися від монгольської шаблі. Нападник замірився знову, і тоді Сандовал вдався до дзюдо, якого навчали в Патрулі. Він упав на коліно; неповороткий монгол, що звик воювати в сідлі, махнув шаблею, схибив і наштрикнувся животом на виставлене плече індіанця. Сандовал відразу ж випростався й знизу ребром долоні вдарив монгола у підборіддя, а коли голова в шоломі відкинулася назад, рубонув по кадику, вихопив шаблю у її власника, обернувся й відбив удар ззаду.

Чийсь крикливий голос, перекриваючи вереск монголів, віддавав накази. Еверард відступив. Одного нападника йому вдалося-таки оглушити пострілом з паралізатора, але ще декілька перегородили йому дорогу до скутера. Він обернувся їм назустріч, аж тут на плечі патрульному хтось накинув аркан і затягнув його одним вправним рухом. Еверард упав, на нього відразу ж навалилося четверо. Він ще встиг побачити, як з пів десятка монголів луплять Сандовала по голові ратищами списів, а потім йому вже було не до того, щоб роззиратися. Двічі йому вдавалося зіп’ястися на ноги, але у нього вже не було паралізатора, а «маузера» витягнули з кобури: ці коротуни й самі непогано володіли бойовим мистецтвом явара[66]. Вони потягли патрульного по землі, завдаючи ударів кулаками, носаками чобіт і руків’ями кинджалів. Еверард так і не знепритомнів, але врешті-решт йому стало просто байдуже.

6

Токтай згорнув табір ще перед світанком. Коли визирнуло сонце, монгольський загін, розтягнувшись звивистою вервечкою, уже пробирався поміж острівцями дерев, якими поросла широка долина. Місцевість робилася рівнинною і засушливою, гори по праву руку відступали чимраз далі, засніжених вершин ставало менше, а їхні примарні обриси було ледь видно на тлі зблідлого неба.

Витривалі монгольські коники невтомно бігли клусом уперед — лише стукотіли копита, рипіла й подзенькувала збруя. Обернувшись назад, Еверард побачив валку як єдине ціле: здіймалися й опускалися списи, на вітрі майоріли стяги, плюмажі й плащі, а з-під шоломів визирали брунатні вузькоокі обличчя; де-не-де виднілися химерно розмальовані панцирі. Ніхто не розмовляв, а з виразу облич годі було щось прочитати.

Голова була немов набита піском. Еверардові лишили вільними руки, натомість ноги прив’язали до стремен, і мотузка муляла тіло. Його також роздягнули догола — цілком розумна пересторога, адже хто зна, яку зброю він може ховати в одязі, — і дали йому монгольську одежу, яка виявилася абсурдно малою. Довелося розпороти шви сорочки, щоб патрульний хоч якось зміг натягнути її на себе.

Проектор і скутер лишилися на пагорбі. Токтай не схотів мати справи з такими могутніми речами. Йому навіть довелося нагримати на кількох своїх переляканих воїнів, щоб ті забрали із собою дивних чужинських коней, які тепер бігли серед в’ючних кобилиць, засідлані, із згорнутими спальними мішками, але без вершників.

Почувся швидкий тупіт копит. Один із лучників, які пильнували Еверарда, щось пробурчав і відвів коня вбік. На його місце під’їхав Лі Тайцзун.

Патрульний похмуро глянув на нього.

— То як? — запитав він.

— Боюся, ваш друг більше ніколи не прокинеться, — відказав китаєць. — Я влаштував його трохи зручніше.

«Прив’язав непритомного до саморобних нош між двома кіньми… Авжеж, це струс мозку від тих учорашніх ударів по голові. У шпиталі Патруля його швидко поставили б на ноги. Але найближче відділення в Ханбалику, і я не думаю, що Токтай дозволить мені повернутися до скутера й скористатися радіозв’язком. Джон Сандовал помре тут, за шістсот п’ятдесят років до свого народження».

Еверард поглянув у холодні карі очі, які дивилися на нього зацікавлено, навіть зі співчуттям, але водночас відчужено. Патрульний знав, що нема сенсу благати: тут видавалися нісенітницею доводи, які були логічними в його суспільстві, але він все одно мусив спробувати.

— Невже ти не можеш пояснити Токтаю, яке лихо він накличе на себе й усіх своїх людей?

Лі пригладив свою роздвоєну борідку.

— Цілком очевидно, поважаний пане, що ваш народ володіє недоступними нам знаннями, — мовив він. — Але що з того? Дикуни… — Він скинув швидким поглядом на Еверардових охоронців, але ті, вочевидь, не розуміли китайської часів династії Сун[67], мови, якою послуговувався вчений. — …захопили безліч держав, які переважали їх у всьому, крім мистецтва війни. Тепер ми знаємо, що ви… е-е… покривили проти істини, коли розказували про ворожу імперію поблизу цих місць. Якщо ваш хан не має причин нас боятися, навіщо йому тоді намагатися залякати нас брехнею?

Еверард, обережно добираючи слів, промовив:

— Наш славетний володар ненавидить кровопролиття. Але якщо ви його змусите завдати удару…

— Я вас прошу… — Лі, здавалося, мало не образився. Він змахнув тендітною рукою, немов відганяючи комаху. — Токтаєві можете розповідати все, що хочете, — я не втручатимусь. Мене не засмутить, якщо доведеться повернутися додому: я вирушив сюди лише з волі імператора. Але коли ми розмовляємо з вами віч-на-віч, давайте не принижувати розумові здібності один одного. Хіба ви не бачите, достойний пане, що немає такої погрози, якою можна було б залякати цих людей? Смерть вони зневажають; будь-які, навіть щонайтяжчі, тортури зрештою лише вб’ють їх; навіть найжахливіше каліцтво нічого не значить для людини, яка ладна прокусити собі язик і померти. Токтай вважає, що навіки вкриє себе ганьбою, якщо поверне назад тепер, коли натомість має змогу прославитись у віках й здобути незліченні багатства.

Еверард зітхнув. Вочевидь його принизливе поневолення виявилося поворотним моментом. Монголи ледь-ледь не розбіглися, коли побачили виставу з блискавками й громом. Багато з них поприпадало до землі й скавуліло (відтоді вони поводитимуться ще агресивніше, щоб решта забули про їхню ганебну поведінку). Токтай звелів атакувати джерело небесного вогню, керуючись як страхом, так і бажанням кинути виклик; послухалась його лише якась дещиця людей і коней. Частково причиною нападу став також Лі: учений і скептик, обізнаний з усілякими хитрощами й дивовижами піротехніки, він підохотив Токтая напасти, перш ніж їх самих знищить удар блискавки.

«А вся річ у тому, синку, що ми недооцінили цих людей. Потрібно було взяти із собою фахівця, який інтуїтивно відчував би найтонші грані їхньої вдачі. Але ні, ми вирішили, що досить буде напхати собі голову голими фактами. І що тепер? Патруль врешті-решт надішле рятувальну експедицію, але за день-два Джек помре… — Еверард поглянув на кам’яне обличчя воїна, що їхав ліворуч. — Цілком імовірно, я теж. Вони досі на межі й радо скрутять мені в’язи».

Навіть якщо він виживе (а це малоймовірно) і дочекається, поки його врятує Патруль, — як дивитися в очі товаришам? Вважається, що позачасовий агент з усіма належними йому за рангом привілеями мав би дати собі раду в кожній ситуації без сторонньої допомоги. І не ризикувати життям цінних працівників.

— Тож я щиро раджу вам більше не вдаватися до обману.

— Що? — Еверард обернувся до Лі.

— Ви ж розумієте — чи не так? — що наші провідники-тубільці всі втекли? І що ви маєте їх заступити? Щоправда, ми сподіваємося невдовзі зустрітися з іншими племенами, налагодити відносини…

Еверард кивнув. У голові пульсував біль, а сонячне світло різало очі. Його не дивувало таке жваве просування монголів теренами, жителі яких розмовляли десятками різних мов. Якщо не надто перейматися граматикою, кількох годин цілком досить, щоб опанувати кілька основних слів і жестів, а потім можна днями й тижнями вдосконалювати свої знання з найнятими тубільцями.

— …і брати провідників від одного племені до іншого, як ми досі це робили, — закінчив Лі. — Якщо ви поведете нас у неправильному керунку, ми скоро це зрозуміємо. І тоді Токтай покарає вас геть нецивілізованим способом. Натомість вірна служба буде винагороджена. Ви можете навіть сподіватися на високу посаду при місцевому дворі — після того як ми завоюємо ці землі.

Еверард завмер у сідлі. Ця кинута між іншим похвальба немов висадила в повітря його мозок.

Досі він гадав, що Патруль надішле ще одну групу. Вочевидь, щось має завадити Токтаю повернутися додому. Але хіба це такий уже й доконаний факт? Хіба їм із Сандовалем наказали б втрутитися в хід історії, якби — якимось парадоксальним чином, чого не могла збагнути Еверардова логіка двадцятого століття, — саме в цій точці не існувало непевності, нестабільності континуума.

Сто чортів! А що як ця експедиція монголів закінчиться успіхом? Можливо, те Американське ханство, про яке Сандовал не смів думати, існуватиме… в реальному майбутньому?

У просторі-часі бувають виверти й розриви. Світові лінії можуть затягуватися в петлі й обриватися, внаслідок чого речі й події втрачають свої причини, стають безсенсовними незначними збуреннями, які швидко згасають і йдуть в небуття. Подібно як піде у небуття Менс Еверард, що застряг у минулому з мертвим Джоном Сандовалем, агент, якого ніколи не було, посланий Патрулем часу з майбутнього, якого ніколи не існувало.

7

Просуваючись далі тим самим нещадним темпом, надвечір загін опинився у місцевості, що поросла драпачем і полином. Схили пагорбів були стрімкі й брунатні; з-під копит клубочилася курява; поодинокі сріблясто-зелені кущі, коли їх торкалися, поширювали в повітрі солодкавий запах, але більше користі з них не було.

Еверард допоміг покласти Сандовала на землю. Очі індіанця були заплющені, запале обличчя пашіло жаром. Часом він кидався й бурмотів щось. Еверард змочив шматину й вичавив трохи води над потрісканими губами товариша, але нічим більше не міг йому допомогти.

Влаштовуючись на постій, монголи поводилися веселіше, ніж минулого разу. Вони подолали двох могутніх чаклунів і не зазнали після цього жодного нападу — висновки напрошувалися самі. Чоловіки робили свої справи, жваво перемовляючись, а після скромної вечері розв’язали бурдюки з кумисом.

Еверард лишався разом із Сандовалем, майже посередині табору. Його вартували двоє охоронців, що сиділи за кілька кроків від нього з напнутими луками, але не обзивалися ані словом. Час від часу хтось із них підводився, щоб підкинути хмизу в невеличке вогнище. Невдовзі затихли і їхні товариші. Навіть таких гартованих воїнів, як вони, зморила втома: люди загорнулися у свої ковдри й поснули, тільки чатові, у яких злипалися очі, об’їжджали табір. Багаття помалу догоряли, зоставляючи по собі лише жаринки вугілля, тимчасом як на небі запалювалися зірки, а десь оддалік дзявкотів койот. Еверард прикрив Сандовала, щоб захистити його від холоду: у кволому світлі вогнища було видно паморозь, якою взялися листочки полину. Патрульний закутався в плащ, шкодуючи, що монголи не віддали йому люльки.

Під чиїмись кроками захрустіла суха земля. Еверардові охоронці схопилися за стріли. У світло вогнища вступив Токтай, у накидці, з непокритою головою. Охоронці низько схилилися перед ним і відступили в тінь.

Токтай зупинився. Еверард звів очі, потім опустив їх знову. Нойон якусь хвилю дивився на Сандовала. Нарешті, мало не лагідним голосом, промовив:

— Не думаю, що твій друг доживе до ще одного заходу сонця.

Еверард щось буркнув.

— У тебе є ліки, які могли б йому допомогти? — запитав Токтай. — У ваших саквах чимало всіляких дивних речей.

— У мене є засіб проти зараження, є проти болю, — несамохіть відказав Еверард. — Але в нього проламаний череп, його треба відвезти до вмілих лікарів.

Токтай присів і простягнув руки до вогню.

— Мені шкода, але в нас тут нема цілителя.

— Ти міг би нас відпустити, — ні на що не сподіваючись, промовив Еверард. — Моя колісниця, яка лишилася на місці вчорашнього табору, за мить доправила б його туди, де йому допоможуть.

— Ти знаєш, що я не можу цього зробити, — гмикнув Токтай. Його жаль до смертельно пораненого розвіявся, наче й не було. — Зрештою, Ебураре, це ти все почав.

Патрульний нічого не відповів: монгол казав правду.

— Я не тримаю на тебе зла, — мовив далі Токтай. — Правду кажучи, я й досі хочу, щоб ми стали друзями. Інакше я б зупинився на кілька днів і витягнув із тебе все, що тобі відомо.

— Спробуй лишень! — спалахнув Еверард.

— Думаю, моя спроба буде вдалою, адже йдеться про людину, яка возить із собою ліки проти болю. — Токтай по-вовчому вишкірився. — Але ти можеш згодитися мені як заручник або ще якось. І мені подобається твоя зухвалість. Я навіть скажу тобі, що думаю. Я думаю, що ти зовсім не з того південного ханства. Мабуть, ти хитрий пройдисвіт, один із невеликого гурту шаманів. Ви тримаєте південного хана у своїх руках або сподіваєтеся на це і не бажаєте, щоб у ваші справи втручалися чужинці. — Токтай сплюнув у вогнище. — Є багато давніх переказів такого штибу, де герой зрештою завжди перемагає злого чаклуна. Чому б мені не стати цим героєм?

Еверард зітхнув.

— Незабаром ти дізнаєшся чому, нойоне, — відказав він і замислився, чи не дарма бадьориться.

— Он як. — Токтай плеснув його по спині. — Може, розкажеш мені бодай щось? Між нами немає кревної ворожнечі. Нумо, будьмо друзями.

Еверард вказав на Сандовала.

— Шкода твого друга, — мовив Токтай. — Але він опирався воїнам кагана. Ну ж бо, Ебураре, випиймо краще разом. Я пошлю за бурдюком.

Патрульний скривився.

— Цим ти мене не задобриш.

— То твій народ не любить кумису? Боюся, більше в нас нічого нема. Вино ми вже давно випили.

— Ти міг би дозволити мені хильнути віскі. — Еверард знову глянув на Сандовала, потім втупився в нічну темряву, відчуваючи, як холод заповзає до нього всередину. — О Господи, мені оце тепер не завадив би ковток віскі!

— Чого ковток?

— Нашого напою. Він у саквах.

— Що ж… — Токтай завагався. — Гаразд. Ходімо по твоє віскі.

Охоронці пішли за своїм ватажком і його бранцем, які пробиралися крізь чагарник і поміж сплячих воїнів до купи спорядження, яке пильнували інші вартові. Один із них запалив від вогнища галузку, щоб присвітити Еверардові. М’язи на спині в патрульного напружилися: на нього націлилися натягнуті аж до вістря стріли. Однак він присів і став обережно перебирати свої речі, намагаючись не рухатися надто різко. Знайшовши обидві фляжки з шотландським віскі, він повернувся на своє місце.

Токтай сів навпроти нього, з іншого боку багаття, і став спостерігати за Еверардом. Той линув трохи напою у закрутку й одним духом вихилив її.

— Дивно пахне, — зауважив монгол.

— Покуштуй, — піддавшись пориву, простягнув йому флягу патрульний.

Це була звичайна реакція на самотність. Токтай був не такою вже й поганою людиною. Принаймні за мірками його часу. А коли поруч помирає твій напарник, то вип’єш і з самим дідьком, аби лише відігнати прикрі думки. Монгол підозріливо понюхав, глянув на Еверарда, завагався, а тоді, бравуючи, підніс баклажку до губ.

— У-у-ух!

Еверард зірвався й ледве встиг підхопити флягу, перш ніж із неї все вилилося. Токтай хапав ротом повітря й відпльовувався. Один вартовий наклав стрілу на тятиву, другий підскочив до Еверарда й дужою рукою схопив його за плече. Зблиснула здійнята шабля.

— Це не отрута! — закричав патрульний. — Просто напій надто міцний для нього. Ось дивіться, я сам зараз ще вип’ю.

Токтай махнув охоронцям, щоб опустили зброю, і вп’явся в Еверарда очима, що сльозили.

— Із чого ви це робите? — задихаючись, витиснув він із себе. — З драконячої крові?

— З ячменю. — Еверард не мав настрою пояснювати, що таке дистиляція. Він налив собі ще. — Пий далі своє кобиляче молоко.

Токтай прицмокнув.

— А гріє добряче, еге ж? Як перець. — Він простягнув брудну руку. — Дай ще.

Еверард кілька секунд сидів нерухомо.

— Ну? — прогарчав Токтай.

Патрульний похитав головою.

— Кажу ж тобі: цей напій заміцний для монголів.

— Що? Слухайно-но сюди, ти, білопикий плюгавцю…

— Добре, ти сам цього захотів. Я тебе чесно попередив, твої люди — свідки, що назавтра тобі буде зле.

Токтай приклався до фляжчини, відригнув і віддав віскі Еверардові.

— Казна-що! Першого разу я просто не був готовий. Тепер пий ти.

Еверард не поспішав. Токтай дедалі більше нетерпеливився.

— Чого зволікаєш? Дай мені другу баклажку!

— Добре. Ти тут головний. Але прошу, не намагайся пити зі мною нарівні. Ти не зможеш.

— Що ти таке кажеш — не зможу? Та я в Каракорумі якось перепив двадцятьох. І не цих твоїх слабкодухих китайців — усі були монголами. — Токтай добряче хильнув.

Еверард посьорбував остережливо. Хоча, крім печіння у стравоході, нічого не відчував. Патрульний був надто напружений, щоб захмеліти. Раптом він побачив можливість урятуватися.

— Холодна ніч, — мовив він і простягнув фляжку охоронцю, що стояв ближче до нього. — Ковтніть трохи, хлопці, щоб зігрітися.

Токтай підвів уже дещо каламутні очі.

— Добре питво, — похвалив він. — Занадто добре для…

Він схаменувся й не доказав. Хоч яка жорстока й самовладна була Монгольська імперія, ватажки порівну ділилися всім з найостаннішими із своїх підлеглих.

Воїн, скинувши на свого володаря докірливим поглядом, схопив баклажку й узявся пити.

— Агов, обережніше! — застеріг Еверард. — Воно б’є в голову.

— А мені нічого не б’є в голову. — Токтай влив у себе чергову порцію. — Я тверезий, як бонза[68]. — Він здійняв палець і помахав ним. — Ось що значить бути монголом. Монголи занадто міцні, щоб упитися.

— Ти хвалишся чи скаржишся? — запитав Еверард.

Перший охоронець відхекався, знову став на варті й передав баклагу товаришеві. Токтай учергове підніс свою фляжку до губ.

— А-а-а-а! — Він вибалушив очі, немов пугач. — Добре! Гаразд, час уже спати. Віддайте йому його питво, — звернувся він до охоронців.

Еверардові стиснулося горло, але він спромігся-таки насмішкувато кинути:

— Дякую, я ще вип’ю. Я радий, що ти знаєш, коли треба спинитися.

— Що ти верзеш? — Токтай блимнув на нього. — Монголові ніколи не буває забагато. — І він узявся цмулити знову. Друга фляжка повернулася до першого вартового, і той, поки не пізно, поспішно приклався до неї.

Еверард, тремтячи, перевів подих. Його план таки міг спрацювати. Таки міг.

Токтай звик до пиятик. Поза жодними сумнівами, він та його люди могли, не п’яніючи, пити кумис, вино, ель, мед, квас і те легеньке пиво, що його помилково називали рисовим вином, — усі спиртні напої, що існували в тій добі. Коли відчували, що вже досить, вони бажали надобраніч і йшли на твердих ногах спати. Вся біда була в тому, що жоден зброджений напій не може бути міцнішим за двадцять чотири градуси — побічні продукти бродіння зупиняють процес, — а в тринадцятому столітті вміст алкоголю в більшості спиртних напоїв не переважав п’яти відсотків, і вживали ці напої переважно з поживною їжею.

Зовсім інша річ шотландське віскі. Якщо його пити як пиво чи навіть як вино, твої справи кепські. Ти й не зглядишся, як утратиш здатність розуміти, що відбувається, а невдовзі й притомність.

Еверард простягнув руку за фляжкою, яку тримав один з охоронців.

— Віддай мені! — сказав він. — Ти все вип’єш!

Воїн глумливо посміхнувся, зробив чималий ковток і передав фляжку товаришеві. Еверард звівся й незграбно спробував її відібрати. Вартовий штурхнув його в живіт. Патрульний беркицьнув навзнак, і монголи вибухнули реготом, мало не падаючи один одного. За такий вдалий жарт потрібно було випити.

Коли Токтай вимкнувся, це помітив лише Еверард. Нойон, що сидів, схрестивши ноги, просто осунувся на землю. У світлі вогню було видно дурнуватий усміх на його обличчі. Еверард сидів навпочіпки, його м’язи були напнуті, наче сталеві линви.

За кілька хвилин настала черга одного з охоронців. Він захитався, став рачки й узявся вивергати із себе всю вечерю. Другий вартівник обернувся, кліпаючи осовіло й силкуючись намацати руків’я шаблі.

— Що… що таке? — пробелькотів він. — Що ти нам дав? Отруту?

Еверард вирішив діяти.

Він перестрибнув через вогнище й повалився на Токтая, перш ніж вартовий збагнув, що відбувається. Монгол скрикнув і, затинаючись, кинувся до бранця. Патрульний вихопив Токтаєву шаблю з піхов і скочив на ноги. Воїн здійняв свого клинка. Еверардові не хотілося вбивати, вважай, безпорадну людину, тому він зблизився з охоронцем, відбив його шаблю вбік і зацідив кулаком. Монгол упав на коліна, проблювався й заснув.

Еверард кинувся втікати. У темряві зарухалися монголи, залунали голоси. Почувся тупіт копит: один із кінних чатових під’їжджав, щоб поглянути, у чому річ. Хтось вийняв із майже погаслого вогнища головешку й узявся розмахувати нею, доки та не запалала. Еверард упав долілиць і притиснувся до землі.

Повз кущ, за яким він сховався, пронісся воїн і щез у густій темряві. Позаду пролунав крик — кулеметна черга прокльонів. Отже, знайшли нойона.

Еверард підвівся й кинувся бігти.

Сторожа, як зазвичай, пильнувала стриножених коней на пасовиську. Табун здавався темною плямою на сіро-білій рівнині, що розляглася під усіяним колючими зірками небом. Еверард побачив, що на нього несеться чвалом один із вартових.

— Що сталося? — почувся гавкучий голос.

— Напад на табір! — голосно вереснув Еверард.

Йому потрібно було виграти час, щоб вершник не пізнав його й не випустив стріли. Патрульний пригнувся: перед очима монгола була лише якась згорблена й закутана в плащ постать. Вершник спинив коня, здійнявши хмару куряви. Еверард підскочив до нього.

Перш ніж вартовий упізнав його, йому вдалося схопити коня за вуздечку. Монгол закричав, вихопив шаблю й махнув нею зверху вниз. Але Еверард був ліворуч від нього й легко відбив незграбний удар. Рубонувши у відповідь, він відчув, що клинок ввійшов у тіло. Переляканий кінь здійнявся дибки. Вершник вилетів із сідла, покотився по землі, але підхопився, хитаючись і горлаючи. Еверард уже вставив ногу в широке кругле стремено. Монгол дибуляв до нього; кров, що текла з рани на нозі, у темряві здавалася чорною. Еверард заскочив у сідло й плазом шаблі вдарив коня по крупі.

Він поскакав до табуна. Інший вершник кинувся йому навперейми. Еверард пригнувся. Над головою продзижчала стріла. Викрадений коник кидав задом, намагаючись позбутися незвично тяжкого їздця. Еверардові довелося витратити якусь хвилю на те, щоб приборкати коня. За цей час лучник міг би дістати втікача, якби зблизився й зійшовся врукопаш. Але монгол за звичкою промчав повз нього, стріляючи на скаку з лука. Потемки він ні разу не влучив, а перш ніж зміг розвернутися, Еверард уже зник у нічній темряві.

Розмотавши приторочений до сідла аркан, патрульний увігнався в наполоханий табун. Він заарканив найближчого коника, який, на щастя, не став опиратися, потім, нахилившись, перетнув шаблею пута й поскакав геть, ведучи на поводі зміну. Він виїхав з протилежного боку табуна й попрямував на північ.

«Погоня буде запеклою, а отже — довгою, — зринула неприємна думка. — Треба збити їх зі сліду, інакше вони кінець кінцем мене наздоженуть. Якщо я добре пам’ятаю карту цієї місцевості, на північний захід звідси мають лежати лавові поля».

Еверард озирнувся. Поки що за ним ніхто не гнався. Їм потрібен буде якийсь час, щоб організувати погоню. Хоча…

Небо розітнули тонкі блискавиці. У повітрі загриміло. Патрульний похолов, і то не через нічний холод. Він стишив біг коня. Тепер можна не поспішати. Ці блискавки означали, що Менс Еверард повернувся до патрульного скутера й перемістився на південь у просторі й назад у часі, щоб потрапити саме в цю мить.

«Зіграно на межі правил», — подумав він. Приписи Патруля не схвалювали такої ось допомоги самому собі. Надто велика небезпека, що утвориться замкнена причиново-наслідкова петля або минуле переплутається з майбутнім.

«Але цього разу мені минеться. Навіть без догани. Бо ж я не себе рятуватиму, а Джека Сандовала. Я вже звільнився. Погоні можу позбутися в горах, які я знаю, а монголи ні. Стрибок у часі потрібен лише для того, щоб урятувати товаришеві життя. До того ж, — з дедалі більшою гіркотою в душі думав він, — чим було все це наше завдання, коли не намаганням майбутнього повернутися назад, щоб створити своє власне минуле? Якби не ми, монголи цілком могли б завоювати Америку, і тоді нікого з нас не існувало б».

Чорне неозоре небо було ясне-яснісіньке: рідко коли побачиш на ньому стільки зірок. Велика Ведмедиця сяяла над вкритою памороззю землею; у нічному безгомінні лунко стукотіли копита. Еверард ще ніколи не почувався таким самотнім.

— А що ж я роблю цієї миті там, у таборі? — запитав він уголос.

Відповідь прийшла до нього, і він трохи розслабився, підлаштувався під ритм бігу коней і взявся долати милю за милею. Еверард якомога швидше прагнув покінчити із цим. Те, що він мав зробити, виявилося не таким вже й страшним, як він боявся.

Токтай і Лі Тайцзун ніколи не повернулися до Китаю. Але не тому, що загинули в морі чи в лісах, а тому, що з неба спустився чаклун і блискавками перебив усіх їхніх коней, а також попалив і понищив кораблі в гирлі річки. Жоден моряк-китаєць не ризикне вийти в ці підступні води на тих недоладних суденцях, які можна тут збудувати; жоден монгол не повірить у можливість дістатися додому пішки. Мабуть, її і справді не було, цієї можливості. Учасники експедиції лишаться в Америці, візьмуть собі за дружин індіанок і проживуть до кінця своїх днів тут. Чинуки, тлінкіти, нутка, усі індіанські племена, що шанують традицію потлача[69], з їхніми великими морськими каное, вігвамами, мідними виробами, хутрами, тканинами й гоноровитістю… що ж, монгольський нойон, ба навіть і вчений-конфуціанець могли прожити менш щасливе й менш корисне життя, ніж те, завдяки якому виникла така народність.

Еверард кивнув, немовби погоджуючись сам із собою. Годі про це. Не надто важко було змиритися з потребою завадити кровожерним Токтаєвим амбіціям. Значно важче було усвідомити гірку правду про Патруль часу, який став Менсові родиною, батьківщиною і сенсом існування. Ті надлюди, що жили в далекому майбутньому, виявилися не такими вже й ідеалістами. Вони не просто оберігали визначений, імовірно, божественною волею хід історії, який привів до їхньої появи. Вони також втручалися в події то там, то тут, щоб створити власне минуле… Не запитуй, чи існував колись «первісний» стан речей. Не замислюйся над цим. Споглядай на вибоїстий шлях, який лежить перед людством, і втішай себе тим, що, хоч у деяких місцях він міг бути кращий, зате в інших — міг бути й гірший.

— Можливо, ця гра й нечесна, — промовив Еверард, — та іншої ради нема.

Серед безмежжя морозно-білого краю голос патрульного пролунав так гучно, що більше він не промовив ні слова. Він цмокнув на коня, і той помчав його на північ.