Патруль часу

Гібралтарський водоспад

База Патруля мала проіснувати в добі Великого затоплення якусь сотню років, не більше. Протягом цього часу, окрім науковців і обслуговуючого персоналу, небагато людей мали затриматися тут надовго, тому база була невелика: будиночок і кілька службових прибудов, що майже цілком ховалися в доісторичному краєвиді.

Том Номура, опинившись за п’ять з половиною мільйонів років до свого народження на південному кінці Іберійського півострова, виявив, що місцевість тут ще урвистіша, ніж він пам’ятав. Круті пагорби пнулися на північ, доки не переходили в пасмо невисоких гір, що вимальовувалося на тлі неба, перетяте глибокими ущелинами, в яких залягли синяві тіні. Це був посушливий край: рясні, одначе короткотривалі дощі йшли тільки взимку, улітку ж річки перетворювалися на струмки або й зовсім пересихали, а трава жовкла під палючим сонцем. Дерева й кущі росли тут поодиноко: глід, мімоза, акація, сосна, алое, а довкола водойм — пальми, папороті, орхідеї.

Втім, тваринне життя було багате й розмаїте. У безхмарному небі увесь час ширяли яструби й стерв’ятники. Мільйонні стада травоїдних мішалися між собою, десятки різноманітних видів: смугасті, як зебри, низькорослі коники, примітивні носороги, схожі на окапі предки жираф, часом траплялися й кумедні слони або мастодонти з тонкою рудою шерстю й масивними бивнями. Водилися там і хижаки з падложерами: шаблезубі тигри та інші давні види великих кішок, гієни, а також полохливі мавпи, що жили на землі та іноді підводилися на задні лапи. Мурашники сягали шести футів заввишки. Свистіли бабаки.

Пахло пожухлою травою, палениною, сухим лайном і свіжим м’ясом. Коли здіймався вітер, він гудів, штовхав і задував в обличчя куряву й жарке повітря. Часто земля двигтіла від тупоту копит, галасували птахи, ревіли звірі. Уночі на землю різко спадала прохолода, а зірок було так багато, що ніхто особливо й не помічав незвичності сузір’їв.

Так усе було донедавна. І поки ще не відбулося великої зміни. Але вже чути було гуркіт води, який триватиме сто років. А коли він стихне, усе вже буде інакше.

Менс Еверард, примруживши очі, якусь хвилю дивився на Тома Номуру й Феліс-е-Реч, потім усміхнувся й промовив:

— Ні, дякую. Я сьогодні просто прогуляюся околицею. А ви розважайтеся.

Невже повіка цього кремезного, горбоносого, злегка припорошеного сивиною чоловіка ледь сіпнулася, підморгуючи Номурі? Том не був цього певен. Вони походили з одного округу, навіть з однієї країни. Еверард вступив до Патруля в Нью-Йорку 1954 року нашої ери, а Номура в Сан-Франциско 1972-го — різниця незначна. Усі незгоди, що випали на долю того покоління, були бульбашками на воді, порівняно з тим, що сталося раніше і станеться потім. А проте Номура щойно закінчив Академію і мав лише двадцять п’ять років життєвого ресурсу позаду себе. Еверард не казав, скільки років до його віку додали мандри світами й епохами, а через омолоджувальні процедури, які Патруль пропонував своїм працівникам, було неможливо здогадатися. Номура підозрював, що позачасовий агент прожив життя таке довге й насичене, що став більш чужим йому, ніж Феліс, яка народилася на два тисячоліття пізніше за них обох.

— Гаразд, беремося до роботи, — сказала вона.

Хай яка коротка була ця фраза, Номура подумав, що в устах Феліс темпоральна мова звучала музикою.

Вони зійшли з веранди й перетнули подвір’я. Кілька колег привіталися з ними, поглядаючи більше на дівчину. Номура добре розумів їх. Феліс була молода й висока, орлині риси її обличчя випромінювали силу, яку, одначе, пом’якшували великі зелені очі, рухливий рот і волосся, що сяяло золотисто-каштановим блиском, хоч і було обтяте над вухами. Звичний сірий комбінезон і грубі черевики не могли приховати ні її вродливої фігури, ні вигинистої ходи. Номура знав, що й сам мав непоганий вигляд: присадкувате, але гнучке тіло, вилицювате обличчя з правильними рисами, засмагла шкіра, — але поруч із Феліс він почувався сірим і непоказним.

«Як зовні, так і всередині, — думав він. — Ну як новоспеченому патрульному — навіть не агентові, а простому природознавцеві — освідчитися дівчині з аристократичного роду Першого матріархату?»

Безугавний гуркіт, який висів у повітрі навіть на цій віддалі від водоспаду, звучав Номурі, наче хоровий спів. Цікаво, йому здавалося чи він справді чув невпинний дрож землі, що віддавав у всьому його тілі?

Феліс відчинила гараж. Усередині стояло кілька часолетів, що трохи скидалися на двомісні безколісні мотоцикли, які рухалися на антигравітаційному рушії і могли здійснювати стрибки через кілька тисячоліть. (їх і їхніх водіїв доправили сюди вантажними часовими шатлами.) Часоліт Феліс був весь обвішаний записувальним приладдям. Томові не вдалося переконати її, що машина перевантажена, а якби він доповів про це, дівчина — він знав — ніколи б йому цього не пробачила. Тому Номура й запросив Еверарда — найстаршого за чином працівника Патруля серед усіх присутніх, хоча він і був тут лише у відпустці — приєднатися сьогодні до них, сподіваючись, що той помітить надмірний вантаж часолета дівчини й накаже передати частину помічникові.

Феліс застрибнула на сидіння.

— Рушаймо! — вигукнула вона. — Ранок скоро зістаріє.

Том сів на часоліт і торкнувся приладової панелі. Обидва вилетіли з гаража й полинули вгору. На висоті орлиного лету вони перейшли на горизонтальний рух і попрямували на південь, де ріка Океан вливалася до Середини світу.

Обрій по краях був постійно повитий клубами імли, що срібляним серпанком здіймалася у блакить. Якщо хтось підходив ближче, вона нависала над головою, наче ось-ось мала впасти. Трохи далі світ здригався від реву й закручувався сірою коловертю, яка гіркотою осідала на губах, тоді як вода, падаючи зі скелі, вимивала собі шлях у мулі. Цей холодний солоний туман був такий густий, що ним було небезпечно дихати довше, ніж кілька хвилин.

Високо згори краєвид був ще приголомшливіший. Перед очима поставав кінець геологічної епохи. Півтора мільйона років басейн Середземного моря лежав пустелею. Тепер Геркулесова брама розчинилася і крізь неї текли води Атлантики.

Розтинаючи повітря на часолеті, Номура дивився на захід, на неспокійне багатобарвне безмежжя, химерно посмуговане візерунками піни. Він бачив, як води ринули в западину, яка нещодавно утворилася між Європою і Африкою. Течії зіштовхувалися й вирували в біло-зеленому хаосі, що шаленів між небом і землею, ламав кручі, затоплював долини і на багато миль укривав берег ковдрою з піни. Породжений цими водами, сніжно-білий у своїй люті, ревучий потік, що мінився бузково-смарагдовими полисками, ставав височезною стіною між континентами. Бризки злинали догори, застилаючи паволокою води океану, що з гуркотом проривався вперед.

У хмарах водяного пилу перекинулися веселки. Тут, високо вгорі, ревисько водоспаду здавалося лише скреготом велетенських жорен. Номура чітко почув у навушниках голос Феліс, коли та спинила свій часоліт і підняла руку.

— Зачекай. Перш ніж ми рушимо далі, я хочу зробити ще кілька записів.

— Хіба їх у тебе замало? — запитав він.

— Як може бути забагато дива? — м’яко відповіла дівчина.

Серце Номури тенькнуло.

«Вона — не жінка-воїн, народжена командувати всіма, хто щаблем нижчий за неї. Незважаючи на її попереднє життя, вона не така. Вона відчуває і трепет, і красу — так, вона відчуває присутність Бога у його творінні… — він криво посміхнувся сам до себе. — Хотілося б, щоб так і було!»

Зрештою, саме Феліс доручили записати мультисенсорною апаратурою водоспад від самого його початку аж до того дня, коли за сто років водойма буде заповнена й море спокійно плескотітиме там, де одного дня плаватиме Одіссей. Їй доведеться витратити на це завдання місяці свого життєвого ресурсу. («І мого, будь ласка, мого!») Кожному працівникові Патруля хотілось побачити цю дивовижу на власні очі, самому відчути її велич, адже жага до пригод була мало не головною умовою для їхньої роботи. Однак не всі патрульні могли вирушити у таке далеке минуле: у завузькому часовому проміжку створилася б тиснява. Більшості доведеться вдовольнятися чужим посередництвом. Їхнє начальство не обрало б для цього завдання когось, хто не є справжнім митцем, який має прожити цю подію для інших і передати їм свої враження. Номура пригадав, як він здивувався, коли його призначили допомагати Феліс. Невже Патруль, який страждав на постійний кадровий голод, міг дозволити собі тримати митців?

Після того як він відповів на загадкове оголошення, пройшов кілька дивних тестів і дізнався про міжчасові мандрівки, Номура поцікавився, чи застосовують у Патрулі поліціянтів і рятувальників, і йому відповіли, що так, зазвичай застосовують. Він бачив потребу в клерках і адміністративному персоналі, у прикріплених до певної епохи агентах, в історіографах, антропологах і, звісно ж, у природознавцях, як-от він. За ті кілька тижнів, що вони працювали разом, Феліс переконала його, що митці не менш важливі. Людина живе не самим лише хлібом, і не зброєю, паперовою роботою, наукою чи самою рутиною.

Феліс заховала своє приладдя.

— Гайда! — гукнула вона.

Коли, лишивши позаду свого помічника, дівчина майнула на схід, сонячний промінь упав на її волосся, і воно заблищало, наче розтоплене золото. Номура безмовно потягнувся за нею.

Дно Середземного моря лежало на десять тисяч футів нижче від рівня океану. Майже весь цей перепад потік долав протокою завширшки п’ятдесят миль. Нею вливалося десять тисяч кубічних миль води за рік — сто водоспадів Вікторія або тисяча Ніагар.

Така була статистика. А дійсність — це ревище білої, оповитої шумовинням стихії, що розсувала землю і струшувала горами. Люди могли побачити, почути, понюхати, торкнутися, спробувати на смак це диво, але вони не могли його осягнути.

Далі канал ширшав, вода влягалася, ставала зелено-чорною. Імла рідшала, і показувалися острови, схожі на кораблі, об корму яких розбивалися велетенські хвилі. Життя могло знову пустити коріння на їхніх берегах. Втім, ще до кінця століття більшість цих островів буде розмито, а значна кількість рослин і тварин зникнуть, не переживши зміни клімату. Бо ж ця подія закінчить епоху міоцену, і на Землі почнеться пліоцен.

Вони неслися далі, але шум не слабшав, а навпаки, посилювався. Хоча потік тут був спокійніший, попереду чулося басовите гуркотіння, що наростало, аж доки все небо не гуділо, як велетенський мідний дзвін. Номура впізнав ріг, сточений залишок якого одного дня дістане назву Гібралтар. Недалеко від того місця водоспад у двадцять миль завширшки ринув униз з висоти, що дорівнювала майже половині загального перепаду.

З моторошною легкістю океанічні води спадали з уступу, склисто-зелені на тлі темнуватих скель і темно-брунатної трави суходолу. Угорі водоспад палахкотів під сонячним промінням, а внизу невпинні вітри гойдали ще одну хмару водяного пилу. Далі вода розливалася блакитним плесом, озером, з якого розтікалися річки, що проривали каньйони, сягаючи чимраз далі у випалену землю блискучих солончаків, піщаних смерчів і мерехтливого марева, землю, яку згодом перетворять на морське дно.

Вода гула, кипіла й нуртувала.

Феліс знову зупинила свій часоліт. Номура підлетів до неї. Вони висіли високо над землею, а холодний вітер гудів довкола них.

— Сьогодні, — мовила до нього дівчина, — я спробую передати всю велич водоспаду. Я пролечу, записуючи все, над потоком аж до місця падіння, а потім пірну вниз.

— Тільки не занадто близько, — застеріг він.

— Я знаю, що мені робити, — наїжачилася дівчина.

— Е-е, я… я ж не намагаюся командувати тобою абощо. — «Куди мені? Хто я? Плебей, чоловік…» — Я лише прошу тебе… прошу про послугу… — Номурі самому аж неприємно стало через свою незграбну мову. — Будь ласка, будь обережною, гаразд? Я хочу сказати, ти для мене дуже важлива.

Її усмішка осліпила його. Дівчина нахилилася до нього, скільки давав змоги пасок безпеки, і взяла помічника за руку.

— Дякую тобі, Томе, — мовила вона й по якійсь хвилі серйозно додала: — Завдяки таким чоловікам, як ти, я розумію, що неправильно в добі, з якої я родом.

Вона часто розмовляла з ним привітно, власне кажучи, майже завжди. Коли б вона була грубою солдаткою, він не думав би про неї безсонними ночами, незважаючи на всю її вроду. Номура думав, що він і закохався у Феліс, мабуть, тоді, коли вперше зауважив, як старанно вона намагається ставитися до нього як до рівні. Їй, майже такому самому новачку в Патрулі, як і Номура, це було нелегко — не легше, ніж будь-якому чоловікові з інших епох повірити — повірити в глибині душі, по-справжньому, — що Феліс здатна на все те, що й вони, і що це правильно, коли вона застосовує свої здібності на повну.

Дівчина не могла довго зберігати серйозного настрою.

— Гайда! — гукнула вона. — Поквапся! Ще років двадцять, і цього водоспаду вже не буде!

Її машина рвонула вперед. Том опустив захисне забрало свого шолома й рушив за нею, навантажений записувальною плівкою, акумуляторами та іншим допоміжним приладдям. «Будь обережною! — благав він. — О, будь обережною, кохана!»

Феліс значно випередила його. Здавалося, це комета чи бабка, яскрава й стрімка, мчить до прямовисної водної безодні в милю завглибшки. Гуркіт дужчав у Томовій голові, доки не заполонив її всю, немовби настав кінець світу.

За кілька ярдів над поверхнею води Феліс спрямувала часоліт у прірву. Голова її схилилася над коробкою з кнопками й шкалами, а пальці бігали, настроюючи апаратуру; кермувала вона лише колінами. На Номуровому екрані почав осідати солоний водяний пил. Том увімкнув автоматичне очищення. Його шарпнув турбулентний потік, часоліт нахилився. Вуха були захищені від шуму, але не від перепаду тиску, і барабанні перетинки пройняв різкий біль.

Він майже наздогнав Феліс, коли її часоліт немов сказився. Номура побачив, як машину завертіло дзиґою, як вона впала у зелений безмір, що поглинув її разом із дівчиною. Власного крику у гуркоті водоспаду він не почув.

Номура вдавив перемикач швидкості й шугнув за Феліс. Мабуть, лише сліпий інстинкт змусив Тома останньої миті повернути, перш ніж потік захопив і його. Дівчина зникла з очей. Лишилися тільки стіна води, хмари бризок унизу, байдужа спокійна блакить угорі, гуркіт, що затиснув його у своїй пащеці, немов хотів розчавити, холод, вогкість і волога на губах, солона, наче сльози.

Том полетів по допомогу.

Надворі палав жаром полудень. Побляклий краєвид здавався нерухомим і безживним, лише в небі кружляв стерв’ятник. Усе німувало, окрім далекого водоспаду.

Стукіт у двері зірвав Номуру з ліжка. Серце одразу закалатало, як навіжене.

— Заходьте, — прохрипів він. — Прошу, заходьте.

До кімнати зайшов Еверард. Попри кондиціонер, на його сорочці темніли плями поту. Похиливши плечі, він гриз мундштук незапаленої люльки.

— Які новини? — Номура благально глянув на нього.

— Як я й боявся. Нічого. Вона так і не повернулася до своєї епохи.

Номура опустився в крісло і втупився очима перед себе.

— Ви впевнені?

Еверард сів на ліжко, що заскрипіло під його вагою.

— Ага. Щойно прибуло повідомлення в поштовій капсулі. «Відповідаючи на Ваш запит» і так далі, «повідомляємо, що після гібралтарського завдання агентка Феліс-е-Реч не повернулася на базу рідного округу». Ніяких інших згадок про дівчину в них нема.

— У жодній епосі?

— Ніхто не відстежує всіх переміщень агентів у часі й просторі, хіба, може, данелліанці.

— Запитайте їх!

— Думаєш, вони дадуть відповідь? — різко кинув йому Еверард. — Вони, надлюди з далекого майбутнього, засновники й найвищі очільники Патруля часу? — Рука, що лежала на його коліні, стиснулася в кулак. — Тільки не кажи мені, що ми, прості смертні, могли б дізнатися більше, якби захотіли. Ти цікавився своїм майбутнім, синку? Ми не хочемо, і край.

Позачасовик трохи заспокоївся. Вертячи люльку в руках, він уже спокійніше промовив:

— Якщо ми живемо достатньо довго, то бачимо смерть тих, хто нам дорогий. Це доля всіх людей, і патрульні не виняток. Та мені шкода, що вона спіткала тебе так рано.

— Чхати на мене! — вигукнув Номура. — Як щодо неї?

— Авжеж… Я міркував над твоїм звітом. Моя думка, що біля водоспаду повітряні течії вкрай підступні. Чого й слід було чекати, поза всяким сумнівом. Перевантаженим часолетом керувати важче, ніж зазвичай. Повітряна яма, вихор — хай що то було, воно несподівано захопило її і жбурнуло в потік.

Пальці Номури то стискались, то розтискалися.

— Я мав наглядати за нею.

Еверард похитав головою.

— Не картай себе. Ти був лише її помічником. Вона мала бути обачнішою.

— Але… хай йому чорт, ми ж досі можемо її врятувати! Невже ви цього не дозволите? — мало не закричав Номура.

— Ні слова більше, — остеріг його Еверард. — Забудь про це.

«І ніколи не кажи, що кілька патрульних могли б повернутися в часі, захопити її силовими променями й витягнути з безодні. Або що я міг би попередити її та себе самого. Цього не сталося, а отже, цього не станеться. Цього не повинно статися. Бо минуле робиться нестабільним, щойно ми за допомогою машин часу перетворюємо його на своє теперішнє. А коли смертна людина здобуває собі таку владу, де вона зупиниться? Спочатку ми врятуємо вродливу дівчину, потім — Лінкольна, а тим часом хтось інший захоче допомогти конфедератам виграти громадянську війну… Ні, лише Богові можна довірити владу над часом. Патруль існує для того, щоб оберігати реальність. І зґвалтувати його засади для патрульного однаково, що зґвалтувати рідну матір».

— Пробачте мені, — пробурмотів Номура.

— Усе гаразд, Томе.

— Ні, я… я подумав… коли вона зникла просто в мене на очах, я відразу ж подумав, що ми могли б організувати рятувальну групу, яка повернулася б у цю мить і підхопила її…

— Цілком природна думка для новачка. Розум нелегко відучити від давніх звичок. Але ми не організували рятувальної групи — це факт. Та й навряд чи нам би це дозволили. Надто небезпечно. Ми не можемо ризикувати життям інших людей. Тим паче, коли з архівних записів випливає, що будь-яка спроба порятунку приречена на невдачу.

— Немає жодного способу якось це обійти?

Еверард зітхнув.

— Мені не спадає на думку жодного. Змирися з долею, Томе. — Він завагався. — Можу я… можемо ми щось зробити для тебе?

— Ні, нічого, — вихопився хрип із Номурового горла. — Хіба що на якийсь час залишити мене самого.

— Звісно. — Позачасовик підвівся. — Ти не єдиний, кому її бракуватиме, — додав він і вийшов.

Коли за Еверардом зачинилися двері, Томові здалося, що гуркіт водоспаду посилився, здалося, що він перемелює все довкола. Номура втупився очима в порожнечу. Сонце пройшло зеніт і поволі хилилося на захід.

«Мені слід було самому полетіти за нею, одразу ж.

І ризикнути життям.

Краще було б загинути разом із нею.

Ні. Це безглуздя. Дві смерті не повернуть життя. Я не зміг би її врятувати. У мене не було ні потрібного спорядження, ні… Здоровий глузд підказував вирушити по допомогу.

Тільки допомога не надійшла — байдуже, люди мені відмовили в ній чи доля, — і Феліс загинула. Потік жбурнув її в безодню — вона ще встигла злякатися за мить до того, як знепритомніла, — а потім розчавив її, розшматував і розкидав її кістки по дну моря, яким я в юності ходитиму під вітрилом, не знаючи ні про існування Патруля, ні про те, що колись жила така собі Феліс. О Боже, нехай мій прах змішається з її — через п’ять з половиною мільйонів років від цієї страшної години!»

Пролунав далекий гуркіт, неначе гарматна канонада, який струсонув землю і всю будівлю. Мабуть, вода підточила берег, і частина його впала в потік. Феліс напевне схотіла б зафільмувати таке видовище.

— Схотіла б? — скрикнув Номура й підхопився з крісла. Підлога досі дрижала під його ногами. — Вона це зробить!

Йому слід було порадитися з Еверардом, але він боявся — може, й дарма, бо керували ним горе й недосвідченість, — що позачасовик заборонить Номурі летіти й одразу відішле його в майбутнє.

Йому слід було відпочити кілька днів, але він боявся, що своєю поведінкою викаже себе. Піґулка стимулятора замінить відпочинок.

Йому слід було подати офіційну заявку на використання силового тягача, а не потай провозити пристрій у багажнику.

Коли він виводив часоліт із гаража, патрульний, що побачив його, запитав, куди Номура прямує.

— Прокатаюся трохи, — відказав Том.

Колега співчутливо кивнув. Може, він і не здогадувався про його кохання, але й без того завжди тяжко втратити товариша по роботі. Номура завбачливо рушив на північ і лише тоді, коли його вже не могли помітити з бази, розвернувся до мореспаду.

Ні ліворуч, ні праворуч не було видно берегів. Тут, на висоті, нижчій, ніж половина цієї кручі з зеленого скла, сама кривизна Землі ховала від Номури краї потоку. Тоді він пірнув у хмару шумовиння, і його оповила білість, каламутна й жалка.

Лицевий щиток лишався чистий, але зір його туманила водяна мла, крізь розриви якої він бачив лише неосяжну стіну води, що височіла над ним. Шолом убезпечував вуха від гуркоту, але не міг захистити від вібрації, яка проймала все тіло: цокотіли зуби, калатало серце, дрижали кістки. Повітряні потоки вирували й шарпали часоліт, Номура щосили намагався зберегти над ним контроль.

І віднайти саме ту мить…

Він стрибав у часі вперед-назад, підкручував верньєри й клацав головним перемикачем. Він бачив власні розмиті обриси й пильно вдивлявся крізь імлу вгору, знову й знову, аж доки нараз не опинився саме в тій хвилі.

Високо вгорі мерехтіли дві однакові постаті на часолетах… Номура побачив, як одну з них вдарило об товщу води, захопило потоком і потягнуло вниз, тимчасом як друга метлялася довкола й невдовзі полетіла геть. Пілот не бачив Номури, що ховався в холодній солоній імлі. Його присутність не зафіксовано в жодних бісових архівах.

Том кинувся вперед, але голови не втрачав. Якщо треба, він терпляче кружлятиме тут ціле життя, вичікуючи на потрібну мить. Страх смерті, навіть думка про те, що Феліс може бути вже мертвою, коли він знайде її, були чимось на кшталт напівзабутого сну. Ним оволоділи стихії. Він став згустком летючої волі.

Номура завис у повітрі на відстані ярду від водяної стіни. Вихори, що жбурнули у воду Феліс, намагалися схопити і його, але він був готовий до цього й, вчасно ухиляючись, повертався знову й знову — повертався як у просторі, так і в часі, внаслідок чого два десятки Номур кружляли довкола водоспаду, виглядаючи ті кілька секунд, коли Феліс могла бути ще жива.

Він не зважав на численні копії себе самого. Це були лише стадії, які він уже пройшов або які йому ще належало пройти. ОСЬ!

Темний невиразний силует у глибині потоку пронісся повз нього на шляху до своєї загибелі. Номура повернув умикач. Промінь тягача захопив другу машину. Томів часоліт захитало й потягнуло до води: бракувало потужності, щоб упоратися зі стихією.

Вода мало-мало не поглинула його, коли надійшла допомога. Два часолети, три, чотири — спільним зусиллям вони витягли машину Феліс із водоспаду. Тіло дівчини безсило обвисло на пасах безпеки. Том не кинувся відразу до неї. Спершу він посунувся в часі на ті кілька митей назад, а потім ще раз і ще раз, щоб урятувати її і себе самого.

Коли нарешті вони залишилися самі серед туману й шаленства стихії, а Феліс була вільна й лежала в нього на руках, Номура ладен був пропалити дірку в небі, аби тільки швидше опинитися на суходолі, де він міг би подбати за кохану. Але дівчина поворухнулася, кліпнула, розплющила очі й по якійсь хвилі всміхнулася до нього. І тоді Том заплакав. Поруч із ними без угаву ревів океан.

Про захід сонця, до якого перестрибнув Номура, також не згадували жодні архіви. Усе довкола стало золотим. Водоспад, мабуть, теж палав золотом. Пісня його линула під вечірньою зорею.

Спершись на узголів’я ліжка, Феліс підклала подушку під спину, сіла, й заявила Еверардові:

— Якщо ви звинуватите його в порушенні ваших правил чи ще в якійсь дурниці, яку вигадали чоловіки, я теж кину ваш клятий Патруль!

— О ні! — Позачасовик здійняв долоню, немовби захищаючись. — Ви мене не так зрозуміли. Я лише хотів сказати, що ми опинилися в дещо дражливому становищі.

— Чому це? — запитав Номура. Він сидів у кріслі й тримав Феліс за руку. — Мені ніхто не забороняв цієї спроби, адже ж ні? Зрештою, усі агенти мають берегти своє, таке цінне для Патруля, життя. Хіба не випливає з цього, що порятунок життя іншого агента виправданий?

— Так. Звісно. — Еверард пройшовся кімнатою. Його кроки загупали по підлозі, перекриваючи розмірений гуркіт водоспаду. — Переможців не судять, навіть в організаціях з куди суворішими правилами, ніж наша. Власне кажучи, Томе, та ініціатива, яку ти виявив сьогодні, обіцяє тобі непогане майбутнє в Патрулі, повір мені. — Він усміхнувся одним кутиком рота, в іншому тримаючи люльку. — Ви маєте пробачити такому старому солдатові, як я, за те, що так легко готовий був здатися. Занадто багато я бачив випадків, коли уже нічим не можна було допомогти, — спохмурнівши, додав він, а тоді перестав ходити й обернувся до них обох. — Але не можна лишати справу незавершеною. Річ у тому, що згідно з архівними записами її відділу агентка Феліс-е-Реч ніколи не повернулася зі свого завдання.

Їхні пальці переплелися міцніше.

Еверард усміхнувся до них — нехай і змучена, та це була усмішка — і мовив далі:

— Не лякайтеся. Томе, раніше ти запитував, чому ми — звичайні люди принаймні — не відслідковуємо ретельніше переміщення наших агентів. Тепер ти розумієш чому? Феліс-е-Реч ніколи більше не зареєструвалася у своєму відділенні. Звісно, вона могла відвідувати рідну епоху, але ми не запитуємо, що агенти роблять під час відпустки. — Він відітхнув. — Що стосується її подальшої роботи в Патрулі, то коли б вона забажала перевестися до іншого відділення й отримати нове ім’я, що ж, будь-який працівник достатньо високого рангу може це затвердити. Наприклад, я. Ми не закручуємо гайок у Патрулі. Інакше не можна.

Номура зрозумів і здригнувся.

Феліс повернула його до дійсності.

— Але ж ким я можу стати? — запитала вона.

Том не довго думав над відповіддю.

— Ну, — мовив він, напівжартома-напівсерйозно. — Як ти ставишся до того, щоб стати місіс Томас Номура?