Патруль часу

Удень Ньєрда мандрувала разом з тюленями, китами й рибами, яких вона створила. З пальців своїх вона пускала за вітром мартинів і морське шумовиння. А на краю світу Ньєрдині доньки танцювали під її пісню, що викликала дощ із небес або змушувала хвилі ряхтіти світлом. Коли зі сходу насувала темрява, Ньєрда лягала на ложе й укривалася ніччю. Але часто вона підіймалася рано-вранці, задовго до сходу сонця, мала-бо пильнувати свого моря. На чолі її сяяла вранішня зоря.

Аж ось одного разу на морський берег приїхав Фрей.

— Ньєрдо! Озовися! — гукнув він.

Відповіддю йому був лише плескіт прибою. Тоді Фрей підніс до вуст свій ріг Кликун і подув у нього. Баклани з криками знялися зі шхер. Тоді він видобув меча й ударив плазом по боці бика Землетрясця, на якому сидів. Від ревища бика забили джерела й мертві королі попрокидалися у курганах.

Тоді Ньєрда прийшла до нього. Розгнівана, вона припливла на крижаній брилі, огорнута туманом, тримаючи в руці невід, яким ловила кораблі.

— Як ти насмілився потривожити мене? — жбурнула вона холодні й важкі, наче градини, слова.

— Я хочу взяти тебе за дружину, — відказав їй Фрей. — Твої перса, що сяють здаля, осліпили мене. Я відіслав свою сестру геть. Земля марніє, і вся рость сохне у полум’ї мого жадання.

Ньєрда розсміялася.

— Що можеш дати мені ти, чого немає у мого брата?

— Оселю під високим дахом, — відказав він, — жертвоприношення, тепле м’ясо на тарелях і гарячу кров у кубку, владу над сівбою і жнивом, над зачаттям, народженням і старістю.

— Щедрі дари, — визнала вона. — Та що коли я їх відкину?

— Тоді життя на землі загине й, гинучи, прокляне тебе, — застеріг він. — Стріли мої полетять до коней, запряжених у Колісницю Сонця, і вразять їх. Коли впаде охоплена полум’ям Колісниця, море закипить, а потім застигне від холоду ночі, яка не матиме світанку.

— Ні, — відказала вона, — бо спершу я нарину хвилями на твої володіння й затоплю їх.

Якийсь час вони мовчали.

— Обоє ми сильні, — мовила врешті Ньєрда. — Не руйнуймо світу, що лежить поміж нас. Я прийду до тебе оповесні зі своїм посагом — дощем, і ми разом ходитимемо землею, благословляючи її. Твоїм дарунком мені буде той бик, на якому ти сидиш.

— Цей дар надміру дорогий, — заперечив Фрей. — У бикові спочиває сила, що наповнює земне лоно. Він розкидає ворогів, б’є їх рогами й топче копитами, спустошує їхні поля. Гори тремтять під його ходою.

— Можеш лишити його на суходолі й користатися ним, як і донині, — відказала Ньєрда, — поки він не стане мені потрібен. Але бик буде мій, і врешті-решт я закличу його до себе назавжди. — Помовчавши ще яку хвилю, вона додала: — Щоосені я полишатиму тебе й повертатимуся до свого моря. Але щовесни приходитиму знову. Так буде цього року, і так буде щороку віднині.

— Я сподівався на більше, — мовив Фрей, — але гадаю, якщо ми не об’єднаємося, боги війни матимуться ще вільніше, ніж досі. Одначе судилося так, щоб було по-твоєму. Я чекатиму тебе, коли сонце поверне на північ.

— Я прийду до тебе райдугою, — пообіцяла Ньєрда.

Так було. І так є.

1

З фортечних валів Старого Табору[148] відкривався доволі похмурий краєвид. На сході виблискував обмілілий цьогоріч через посуху Рейн. Германці переправилися через нього без труднощів, тимчасом як судна з припасами для фортець на лівому березі часто сідали на мілину й, перш ніж встигали зрушитися, потрапляли до ворожих рук. Немовби навіть річки, давні охоронці імперії, покинули Рим. Пошерхле листя в лісах на тому березі й у перелісках на цьому вже буріло й починало опадати. Хліба на полях засохли ще до того, як війна перетворила їх не на болото, а на сірий порох, що під бронзовим небом укривав чорні згарища там, де колись стояли людські оселі.

Але тепер земля дала новий врожай: проросли драконові зуби — орди варварів. Кремезні світляві воїни громадилися довкола своїх ознак, принесених зі священних гаїв і кривавих обрядів, — паль або нош із черепами чи грубими різьбленнями ведмедя, кабана, зубра, тура, лося, оленя, рисі, вовка. Призахідне сонце палахкотіло на вістрях списів, умбонах щитів, подекуди на шоломі, ще рідше на кольчузі або кірасі, знятій з убитого легіонера. Більшість варварів ішли в бій без обладунку, в туніці й обтислих ногавицях або ж оголені до пояса, іноді в накинутих на плечі волохатих звіриних шкурах. Вони гарчали, гавкали, репетували, ревли, тупотіли — звуки, що скидалися на перекоти далекого грому, що наближався.

Насправді далекого. Вдивляючись у тіні, що пролягли до ворожого війська, Муній Луперк розгледів довге волосся, стягнуте у вузол на скроні або на тімені. Такі зачіски мали свеви, плем’я із самого осердя германських земель. Свевів було небагато, вочевидь, лише невеличкі ватаги подалися сюди за своїми ватажками-паливодами. Однак це свідчило, як далеко сягнув заклик Цивіліса.

Більшість варварів заплітали свої гриви в коси; декотрі фарбували їх у рудий колір або вкладали так, щоб вони стирчали на ґалльський манір. Це були батави, каннінефати, тунгри, фризи, бруктери та інші місцеві племена — особливо небезпечні, і то не так своєю чисельністю, як тим, що добре знали римську тактику. Ого! А онде загін тенктерів, що скакали на своїх куцих кониках так вправно, наче були кентаврами. Здійняті списи й знамена, до сідел приторочені бойові сокири — повстанська кіннота!

— Неспокійну сьогодні матимемо нічку, — промовив Луперк.

— Звідки ви знаєте, пане? — голос ординарця звучав не зовсім твердо.

Той був ще зовсім хлопчиком, Луперк поспіхом узяв його після того, як загинув досвідчений Рутілій. Коли п’ять тисяч солдатів і вдвічі або й втричі більша кількість цивільного супроводу змушені відступити з поля бою до найближчої фортеці, береш те, що є, особливо не перебираючи.

Луперк стенув плечима.

— З часом починаєш розуміти, що у них на думці.

Були й очевидні ознаки. За річкою, позаду стовпища чоловіків на цьому боці, зміївся дим над казанками й рожнами. Жінки й діти з околиці прийшли, щоб надихати воїнів на битву. Тепер вони знову затягли своє поспів’я. Поки Луперк слухав, воно ширилося, набирало сили — рване, зі стрижневим ритмом: ха-ба-да, ха-ба, ха-ба-да-да. Дедалі більше вух дослухалося до нього, дедалі більше хаос вихорився над табором.

— Не думаю, що Цивіліс захоче напасти, — сказав Алет. Луперк звільнив ветерана-центуріона від командування вцілілими рештками його підрозділу й призначив радником у свій штаб. Алет показав на частокіл, що стримів над земляними валами. — Він заплатив високу ціну за останні атаки.

Здуті, посинілі трупи валялися серед мішанини з вивалених нутрощів, скипілої крові, понівеченої зброї, уламків примітивних облогових щитів, під якими варвари намагалися штурмувати ворота. Де-не-де трупи лежали в рові. Із роззявлених ротів повивалювалися язики, які об’їдала мурашва й жуки. У багатьох ворони вже видзьобали очі. Кілька птахів досі бенкетували, наїдаючись перед настанням ночі. Носи вже призвичаїлися до смороду, який пом’якшувала вечірня прохолода, і лише коли подув вітру приносив його просто в обличчя, легіонери морщилися.

— Він може собі це дозволити, — відказав Луперк.

— І попри це, пане, він же не якийсь дурень чи невіглас, хіба ні? — стояв на своєму центуріон. — Він маршував з нами протягом двадцяти років чи й більше. Я чув, бував аж в Італії і вислужився до найвищого звання, яке тільки можна здобути в допоміжних військах. Він мусить знати, що в нас закінчується їжа й усе решта. Розумніше виморити нас голодом, ніж кидатися в атаку на регулярні війська з їхнім воєнним знаряддям.

— Правду кажеш, — погодився Луперк. — Наважуся припустити, що такими й були Цивілісові наміри після того, як йому не вдалося взяти фортецю приступом. Але ж ти знаєш: ці дикуни не будуть слухатися його так, як слухалися б римляни. — Криво посміхнувшись, він додав: — Хоча наші легіони останнім часом теж не надто дисципліновано себе поводять, правда?

Він уп’яв погляд в острівець спокою, довкола якого нуртували ворожі орди. Залізо зблискувало рівними рядами, де під штандартами своїх підрозділів відпочивали воїни; припнуті коні спокійно їли овес; щойно злагоджена з необробленої деревини, але міцна двоповерхова облогова башта стояла на колесах. Там розташувалися Клавдій Цивіліс, який раніше служив Риму, і його одноплеменці, що брали участь у походах і разом з ним вчилися військової справи.

— Германців знову щось розбурхало, — мовив легат. — Якісь новини, чиєсь підбурювання, чи примха, чи… чи щось інше. Хотів би я знати, що саме. Але повторюю: на нас чекає неспокійна ніч. Нумо готуватися.

Він першим спустився зі сторожової вежі. Унизу майже нічого не нагадувало про війну. За десятиліття від свого заснування Старий Табір розрісся, став чимось на кшталт поселення, у якому не всюди панував суворий армійський порядок. Тепер він був переповнений біженцями й залишками експедиційних військ. Але Луперк дав усьому лад: солдатів належним чином розквартирували й розставили на позиціях, цивільних приставили до корисної роботи чи принаймні прибрали з-під ніг, щоб не плуталися.

У сутінкових закутках панував спокій. На якусь хвилю Луперкові вуха перестали вловлювати дикунські наспіви. Думки легата полетіли далеко, через простір і час, через Альпи на південь по узбережжю блакитного-блакитного моря, до затоки біля величних гір, де затишно влаштувалося містечко, а в ньому — будинок, дворик з трояндами, Юлія, діти… Публій, мабуть, виріс, став зовсім дорослим, Луперкілла — вже молода пані, а Марк… чи має він і досі труднощі з читанням?.. Листи приходили так рідко, так нерегулярно. Як вони, його рідні, що роблять саме в цю годину там, у Помпеях?

«Облиш спогади. Тепер у тебе є нагальніші справи».

Луперк узявся до своїх обов’язків: оглядав, планував, давав вказівки.

Запала ніч. Довкола фортеці запалали величезні вогнища, біля яких бенкетували й упивалися германці, що награбували амфор з вином без ліку. Невдовзі чоловіки затягли своїх хрипких воєнних пісень. Десь позаду пронизливо, наче хижі птахи, скрикували жінки.

Один за одним, ватага за ватагою, варвари спиналися на ноги, хапали до рук зброю і кидалися на мури. У темряві їхні списи, стріли й метальні сокири розтинали тільки повітря. Римляни натомість добре бачили нападників у світлі їхніх же вогнищ. Дротики, пращі, катапульти нищили їхні лави, першими вибиваючи найпомітніших і найвідчайдушніших.

— Та це ж наче полювати на птахів у Єгипті, клянусь Геркулесом! — радісно вигукнув Алет.

— Цивіліс також це бачить, — зауважив Луперк.

Справді, за кілька годин снопи іскор шугнули вгору, блимнули й щезли, коцюби розкинули поліна й вуглі, а черевики й покривала загасили полум’я. Через ці застережні заходи германці, здавалося, знавісніли ще більше. Ніч була безмісячна, а зорі затягнуло імлою. Билися тепер майже наосліп, врукопаш: коли завдаєш удару, почувши якийсь шум або побачивши, що на тебе суне густіша темрява. Легіонери, однак, зберігали дисципліну. Вони кидали з мурів каміння й оббите залізом кілля так влучно, як тільки могли прицілитися. Коли гуркіт і метушня підказували їм, що нападники приставляють драбини, римляни відштовхували їх щитами, а потім метали вниз дротики. Тих, хто діставався нагору, зустрічали мечами.

Десь після півночі битва вщухла. На якийсь час запала майже тиша, не чути було навіть передсмертних стогонів. Германці, незважаючи на небезпеку, порозшукували й позабирали своїх поранених, а римлян при світлі каганців оглядали військові лікарі. Луперк знову піднявся на свій спостережний пост і став дослухатися. Невдовзі він почув чиюсь палку промову, потім крики, потім знову пісню смерті. Легат похитав головою.

— Вони повернуться, — зітхнув Луперк.

У перших променях світанку він побачив облогову башту, що поволі сунула до преторіанських воріт. Її штовхали кілька десятків воїнів, тимчасом як решта нетерпляче тупцювали позаду, а Цивілісів добірний загін чекав осторонь. Луперк мав досить часу, щоб оцінити становище, вирішити, що робити, розставити своїх людей на позиції і налаштувати оборонне знаряддя, яке на його наказ спорудили були солдати й біженці-ремісники.

Облогова башта наблизилася до воріт. Германці залізли в неї, розмахуючи мечами, жбурляючи дротики й каміння і готуючись кинутися на захисників. Легат віддав наказ. Римляни принесли на мури палиці й кілки і під прикриттям щитів і пращників заходилися відштовхувати облогову башту й гатити по ній. Так вони зупинили башту, а тоді взялися її руйнувати. Їхні товариші тим часом зробили вилазку й напали на ворога з обох боків.

Цивіліс послав на підмогу своїх ветеранів. Римські інженери висунули над мурами підйомну балку. Залізні щелепи на кінці ланцюга описали дугу й, стулившись на котромусь германцеві, висмикнули його. Натхненні успіхом, інженери перемістили противаги. Балка зробила півколо, щелепи роззявилися, і їхній бранець упав на землю всередині табору. Там на нього вже чекала обслуга бойової машини[149].

— Полонені! — закричав Луперк. — Мені потрібні полонені!

Підйомна балка сягала по здобич знову й знову. Це був повільний пристрій і незграбний, але водночас новий і незрозумілий для варварів, він пригнічував їхній бойовий дух. Луперк не знав, наскільки сильне сум’яття у ворожих лавах спричинило це знаряддя. Та цього, либонь, достеменно ніхто не міг сказати. Знищення облогової башти й злагоджена атака вишколеної піхоти й без того завдали варварам чималих прикрощів.

Муштровані війська б вистояли, оточили б римлян, які зробили вилазку і яких вони значно переважали числом, і вирубали б до ноги. Але ці ватаги варварів не мали загального командування, окремі ватажки командували лише тими, хто був коло них. Ніхто не знав, що діється на інших ділянках битви. Ті, хто опинився в смертельній скруті, так і не дочекалися підкріплення. Германці були втомлені після довгої безсонної ночі, чимало з них втратили багато крові, але ні їхні товариші, ні боги не прийшли їм на допомогу. Мужність зрадила їх, і вони побігли. Решта орди безладною лавиною кинулася за ними.

— Хіба ми не будемо їх переслідувати? — поцікавився ординарець.

— Це було б фатальною помилкою. — У Луперка промайнула здивована думка, чому він щось пояснює цьому хлопчакові, замість просто наказати стулити рота. — Вони не запанікували по-справжньому. Бачиш, зупиняються перед річкою. Вожді зберуть їх, а Цивіліс сяк-так поверне до тями. Утім, не думаю, що він дозволить собі ще такі спроби штурму. Він візьме нас в облогу.

«І намагатиметься схилити до зради своїх земляків, які є тут, серед нас, — подумки додав легат. — Але тепер принаймні я можу бодай трохи поспати».

Як же він втомився! Здавалося, голова його повна піску, а замість язика теліпається шкураток.

Та спершу на нього чекали обов’язки. Луперк спустився сходами й пройшов уздовж померію[150] до місця, де підйомна балка скидала свою здобич. Двоє лежали мертві: чи то опиралися надто затято, чи то обслуга перестаралася. Один стогнав і кволо корчився в пилюці. Ноги його не ворушилися: мабуть, зламаний хребет, краще відразу перерізати горло. Ще троє лежали зв’язані під наглядом вартових. Сьомий бранець, також зі зв’язаними зап’ястками й спутаними ногами, стояв прямо. Плечиста постать була споряджена в однострій когорти батавських допоміжних військ.

Луперк спинився перед ним.

— Що скажеш, солдате? — спокійно запитав він.

Губи германця ховалися в заростях бороди й вимовляли латинські слова з гортанним акцентом, але не тремтіли.

— Ви здобули полонених, але це все, що ви здобули.

Легіонер здійняв меч, та Луперк помахом руки спинив його.

— Стеж за своїм язиком, — порадив він бранцеві. — У мене до тебе й твоїх товаришів є кілька запитань. Допоможете мені, і з вами поведуться не так жорстко, як мали б.

— Я не зраджу свого володаря, хай що ви мені робитимете, — мовив батав. Він був такий виснажений, що ці викличні слова прозвучали безживно. — Нехай за свідків мені стануть Воєн, Донар і Тів.

«Їхні головні боги — Меркурій, Геркулес, Марс. Принаймні так ми, римляни, ототожнюємо їх. Та це не має значення. Думаю, він твердий у своєму слові і його не зламати тортурами. Але, звісно, треба спробувати. Може, його товариші виявляться не такими непохитними. Не те щоб я насправді сподівався, ніби комусь із них відомо щось корисне. Усе це марнування часу. Хоча… — легат загорівся слабким вогником надії. — Може, про це він захоче розповісти…»

— Гаразд, але скажи мені, який біс вами оволодів? Це ж божевілля — ось так іти на приступ. Цивіліс, мабуть, усе волосся видер собі на голові.

— Він не хотів цього допустити, — визнав бранець. — Але воїни зробилися некерованими, і він… ми… лише могли спробувати бодай якось організувати їх. — Батав по-вовчи вишкірився. — Може, тепер вони затямлять науку й візьмуться за справу як слід.

— Але що ж спричинило цей наступ?

Ураз голос полоненого піднісся, очі запалали.

— Ми вибрали хибну тактику, це правда, але слово було правдиве. І є правдиве. Воно прийшло від бруктерів, що приєдналися до нас. Воно прийшло від Веледи.

— Веледи? Хто така, ця Веледа?

— Віщунка. Вона закликала всі племена до повстання. Богиня повідала їй, що Рим приречений на загибель і перемога буде за нами. — Батав випростав плечі. — Роби зі мною що хочеш, римлянине. Ти згинеш, ти і вся твоя смердюча імперія.

2

У заключні десятиліття двадцятого століття за фасад амстердамському відділенню Патруля часу правила дрібна експортно-імпортна фірма. Її офіс зі складом розміщувалися в Індійському кварталі, де люди з екзотичною зовнішністю не привертали багато уваги.

Рано-вранці одного травневого дня в прихованій частині будівлі з’явився хроноцикл з Менсом Еверардом. Патрульному довелося зачекати якусь хвилину біля виходу, адже двері показали, що по той бік хтось проходить — очевидно, звичайний працівник компанії, якому не слід знати, що за стінною обшивкою ховається потайний хід. Відтак ключ спрацював, і двері відчинилися. Пристосування видалося Еверардові дещо незручним, але, мабуть, воно відповідало місцевим умовам.

Він розшукав директора фірми, який водночас керував усіма операціями Патруля в цьому куточку Європи. Обов’язки його зазвичай були рутинні — тою мірою, якою може бути рутинною робота, пов’язана з переміщеннями назад-вперед магістралями історії. Зрештою, це не було головне відділення просторово-часового округу. Досі навіть вважалося, що сектор, за яким воно наглядає, не надто важливий.

— Ми не чекали вас так рано, сер, — промовив заскочений зненацька Віллєм Тен Брінк. — Викликати агентку Флоріс?

— Ні, дякую, — відказав Еверард. — Я зустрінуся з нею пізніше, як домовлялися. Просто подумав, що не завадить трохи прогулятися містом. Я не був тут з… гм… 1952-го, коли провів тут кілька днів відпустки. Мені тоді сподобався Амстердам.

— Що ж, сподіваюся, ви приємно проведете час. Тут багато чого змінилося. Може, вам потрібен гід, чи машина, чи ще якась допомога? Ні? А як щодо приміщення для вашої зустрічі?

— Гадаю, немає потреби. У повідомленні агентки Флоріс сказано, що вона краще пояснить мені суть справи у себе вдома.

Попри очевидне розчарування співрозмовника, Еверард ані натяком не прохопився, про що йде мова. Справа була доволі дражлива, і зовсім не конче знати подробиці тим, кого вона безпосередньо не стосується і хто не працював поза своєю рідною епохою. До того ж Еверард не був певен, у чому саме полягала загроза.

Спорядившись картою, гаманцем, повним гульденів, і кількома практичними порадами, він вирушив на прогулянку. У крамниці він купив тютюну для своєї люльки і проїзний квиток на громадський транспорт. Патрульний не пройшов гіпнокурсу нідерландської мови, але кожен, з ким він спілкувався, чудово розмовляв англійською. Еверард гуляв без мети, куди несуть ноги.

Тридцять чотири роки — довгий строк. (На його світовій лінії, звісно, минуло більше. Менс вступив до Патруля, дістав статус позачасового агента, повештався крізь віки й епохи майже по всій планеті. Тепер Лондон Єлизавети Першої чи Пасаргади Кіра Великого стали йому ближчі, ніж вулиці, якими він простував сьогодні. Невже те літо справді було таке золоте? Чи то він сам просто був молодий і не обтяжений знанням?) Еверард замалим не побоювався того, що на нього тут чекає.

Наступні кілька годин його заспокоїли. Амстердам не перетворився на стічну канаву, як дехто про нього казав. Від майдану Дам до Центрального вокзалу місто кишіло неохайною молоддю, але Еверард не бачив, щоб хтось комусь створював зайві клопоти. На алейках, які відходили просто від вулиці Дамрак, можна було щонайприємніше побайдикувати в котрійсь кав’ярні чи маленькому барі з величезним вибором пива. Сексшопи містилися на доволі значній віддалі один від одного, розкидані поміж звичайних крамниць і надзвичайних книгарень. Коли Еверард узяв екскурсійний тур каналом і гід байдужісінько вказав йому на Квартал червоних ліхтарів, патрульний передусім побачив старовинні будинки, що ушляхетнювали всю стару частину міста. Його попереджали про кишенькових злодіїв, але всі застережні заходи виявилися зайвими. У Нью-Йорку Еверардові доводилося вдихати густіший смог, а в Ґрамерсі-парку — обходити більше собачого гівна, ніж у будь-якому житловому районі Амстердама. На ланч він зайшов до приємного ресторанчика, де добре готували вугрів. Міський музей американця розчарував — щодо сучасного мистецтва Еверард лишався закостенілим обивателем і чесно це визнавав, — а ось у Державному він забув про все на світі і, згубивши лік часу, ходив його залами аж до закриття.

Помалу наближався час іти до Флоріс. Годину Еверард призначив сам під час попередньої телефонної розмови. Флоріс не заперечувала. Польова агентка, фахівець другого класу, вона посідала доволі високе місце в ієрархії Патруля, та все ж не таке, щоб сперечатися з позачасовиком. У будь-якому разі година для зустрічі була цілком нормальна, тим паче, що до неї можна було переміститися з будь-якого моменту. Може, Флоріс так і зробила, перестрибнувши вперед відразу після сніданку.

Що ж до Еверарда, то цей перепочинок аж ніяк не приспав його пильності. Навпаки. До того ж, познайомившись хоча б трохи з рідним містом агентки, із тим середовищем, з якого вона походила, патрульний щось дізнався і про неї саму. В цьому була потреба. Можливо, їм доведеться тісно співпрацювати.

Еверард попростував пішки від парку Музеумплейн уздовж каналу Сінґельґрахт, а потім через парк Вондела. Вода блищала, листя й трава висвічували на сонці. Хлопчина у взятому на винайм човнику працював веслами, поглядаючи на дівчину, що сиділа перед ним; літня пара прогулювалася попідруч під деревами, старшими за них самих; вихором промчав гурт велосипедистів, сповнюючи довкілля криками і сміхом. Патрульний подумки повернувся до Аудекерк — Старої церкви, до тих, небачених поки що, картин Рембрандта… так, і Ван-Ґоґа, замислився про все те життя, що пульсує в місті сьогодні, пульсувало у минулому й пульсуватиме в майбутньому, про все те, що породило це життя й плекало його. Еверард знав: уся ця реальність — лише спектральне мерехтіння, дифракційні кільця на абстрактному й нестабільному просторі-часі, багатобарвне сяйво, яке щомиті може не просто щезнути, а стати таким, якого ніколи не існувало.

Ні! Не можна дозволяти собі так думати! Це лише заважатиме йому виконувати свої обов’язки, які полягали в усіх тих прагматичних і буденних діях, потрібних, щоб убезпечити існування цієї реальності. Еверард пришвидшив ходу.

Багатоквартирний будинок, який він шукав, стояв на тихій вуличці, один із ряду ошатних старовинних будиночків, зведених на початку двадцятого століття. Адресний довідник у під’їзді підказав, що Янне Флоріс мешкає на четвертому поверсі. Її професію було вказано доволі невизначено — «bestuurder», тобто «менеджер»: для місцевого загалу вона отримувала платню в компанії Тена Брінка.

Крім цього Еверардові було відомо лише те, що Флоріс — польова дослідниця Римської залізної доби[152], того періоду, коли до археологічних знахідок на території Північної Європи почали додаватися спорадичні письмові джерела. Він хотів був переглянути її особову справу — у певних межах Еверард мав такі повноваження, — адже ця доба не найлегша для будь-якої жінки, а тим паче для вченої з майбутнього. Але потім все ж передумав, принаймні доти, доки вони не поспілкуються. Нехай краще перше враження складеться під час особистої зустрічі. До того ж, можливо, не йдеться про справжню кризу. Може, розслідування не виявить нічого значного, лише якусь помилку чи непорозуміння, виправлення яких не потребуватиме жодних дій.

Еверард розшукав квартиру і натиснув на кнопку дзвінка. Флоріс відчинила. Якусь мить обоє стояли мовчки.

Чи вона теж була спантеличена побаченим? Може, вона очікувала, що позачасовий агент мав би справляти більше враження, ніж цей простакуватий здоровань зі зламаним носом і, попри все пережите, немов написаною на чолі провінційністю. Що ж до Еверарда, то він уже напевне не очікував такої приємної для очей картини, як ця висока білявка у скромній, однак елегантній сукні.

— Привіт, — врешті спромігся він вимовити англійською. — Я…

Жінка широко всміхнулася, показуючи великі зуби. Окрім очей мінливої бірюзової барви, риси її обличчя з кирпатим носом і густими бровами не були тими, які зазвичай називають вродливими, та Еверард замилувався ними. Стрункій же фігурі могла позаздрити сама Юнона.

— …Агент Еверард, — докінчила за нього жінка. — Для мене честь, сер. — Голос її був привітний, але не улесливий, і руку вона потисла, як рівна з рівним. — Прошу, заходьте.

Проходячи повз неї, Еверард зауважив, що Флоріс не молода. Вочевидь, їй довелося зазнати чимало всякого: довкола очей і губ лежала тоненька павутинка зморщок. Авжеж, щоб досягти такого становища в Патрулі, вона мусила витратити не один рік свого життєвого ресурсу, а омолоджувальні процедури не могли стерти всіх слідів.

Зайшовши до вітальні, патрульний роззирнувся. Кімната була просто й затишно умебльована, як і його власна, лише без пошарпаних, старих речей і сувенірів з інших епох. Може, Флоріс не хотіла щоразу пояснювати їхнє походження звичайним гостям — чи коханцям? На стінах він упізнав репродукцію Кейпового пейзажу та астрономічну світлину туманності Вуаль. Серед книжок у височенній шафі помітив Дікенса, Марка Твена, Томаса Манна, Толкіна. Нідерландські назви, до його сорому, нічого Еверардові не казали.

— Прошу, сідайте, — припросила Флоріс. — Можете курити, якщо хочете. Є кава, або ж за кілька хвилин буде готовий чай.

— Дякую, я б випив кави.

Еверард сів у крісло. Флоріс принесла з кухні кавник, чашки, вершки, цукор, поставила все це на кавовий столик і всілася навпроти патрульного на диван.

— Якою мовою бажаєте розмовляти, англійською чи темпоральною? — запитала вона.

Еверардові сподобався її підхід до справи — прямий, але не безцеремонний.

— Для початку англійською, — вирішив він. Мова патрульних мала граматику, що добре надавалася до опису переміщень у часі й пов’язаних із цим парадоксами, та коли йшлося про людську природу, вона була немічна, як загалом усі штучні мови. (Навряд чи есперантист, вдаривши себе молотком по пальцю, закричить: «Екскременто!») — Змалюйте мені в загальних рисах, у чому полягає проблема.

— А я думала, що ви вже прийдете підготований. Тут у мене є дещо, чого нема в офісі: світлини, всілякі дрібнички, які беруть на згадку зі своїх завдань, — речі, які не мають особливою цінності для науковців чи будь-кого іншого, але важливі як пам’ятка. Розумієте? — Еверард кивнув. — Що ж, тоді я, мабуть, дістану їх із шухляди, щоб ви краще пройнялися духом цієї доби, а мені вони допоможуть пригадати котресь спостереження, яке може виявитися корисним.

Еверард відсьорбнув з чашки. Кава була саме така, яка йому подобалася, — гаряча й міцна.

— Добра думка. Але ми поглянемо на них пізніше. Якщо є можливість, я хотів би спочатку почути про справу безпосередньо, з першоджерела. Точні деталі, науковий аналіз, повна картина — усе це матиме значення згодом.

«Інакше кажучи, я не інтелектуал, я — хлопчина з фермерської родини, що спершу став інженером, а потім копом».

— Але я ще не була на місці, — мовила Флоріс.

— Я знаю. Ніхто з патрульних ще не був, адже так? Ви, однак, обізнані з проблемою доволі докладно і, я певен, уже про неї багато міркували, пропускаючи крізь призму вашого досвіду й фахових знань. Тому, за відсутності очевидця, ви — найкращий варіант.

Еверард подався вперед.

— Гаразд, — мовив він, — ось що я можу вам сказати. Центральне керівництво попросило мене розслідувати одну справу. Вони отримали звіт про суперечність у Тацітових[153] хроніках, і це їх стурбувало. Події, як видається, стосуються центральної частини Нижніх країн у першому столітті нашої ери. Так випало, що це ваше поле діяльності, а ми з вами більш-менш сучасники… — «Хоча між датами наших народжень — ціле покоління, так?» —…тому мали б співпрацювати більш-менш успішно. Саме через це серед інших позачасовиків вони обрали мене. — Еверард вказав на «Девіда Копперфілда», прагнучи продемонструвати, що в них з Флоріс є ще щось спільне. — Баркіс має бажання[154]. Я майже відразу зателефонував Тенові Брінку і вам, а потім, не гаючи часу, прибув сюди й сам. Можливо, мені слід було спершу проштудіювати Таціта. Я читав його, звісно, але відтоді на моїй світовій лінії спливло чимало часу, і в мене доволі туманні спогади. Я таки переглянув його, але тільки поверхово, і він видався мені якимось заплутаним. Тож тепер ви розтлумачте мені все з самого початку. Якщо я й почую щось, що вже знаю, — невелика біда.

Флоріс усміхнулася.

— Ваші манери цілковито знезброюють, сер, — промуркотіла вона. — Ви це навмисне?

На якусь мить Еверард замислився, чи вона, бува, не кокетує з ним, але жінка посерйознішала й повела далі діловим, ледь не професорським тоном:

— Вам, певна річ, відомо, що Тацітові «Аннали» і «Історія» дійшли до пізніших століть неповними. Найдавніша копія «Історії», що збереглася, містить лише чотири книги з оригінальних дванадцяти. І ще частину п’ятої. І ця частина обривається саме на тих подіях, які нас і занепокоїли. Звісно, коли винайдуть подорожі в часі, до тої епохи вирушить експедиція й відшукає втрачені томи, адже вони вкрай потрібні. Таціт не найнадійніший хроніст, але він видатний стиліст, мораліст і — в деяких випадках — єдине вагоме письмове джерело.

Еверард кивнув.

— Атож. Перш ніж вирушити в минуле відновлювати картину того, що справді сталося, дослідники читають істориків, щоб мати уявлення, що шукати й чого остерігатися. — Він кахикнув. — Але що це я розповідаю вам про вашу роботу? Даруйте мені. Не заперечуєте, якщо я закурю люльку?

— Будь ласка, — неуважно відказала Флоріс і повела далі: — Так, усі томи «Історії», а також «Германія» були серед моїх головних порадників. Я виявила безліч деталей, що відрізняються від того, що він писав, але цього й слід було очікувати. В загальних рисах, а здебільшого й у подробицях, Тацітів опис великого повстання і його наслідків є правдивий.

Вона на мить замовкла, а відтак із затятою відвертістю додала:

— Ви ж розумієте, що не лише я проваджу такі дослідження. Аж ніяк. Багато інших працівників вивчають сотні років до і після мого періоду, на території від Росії до Ірландії. І є ще ті, хто збирає, порівнює та аналізує наші доповіді, і робота ця по-справжньому життєво важлива. Але так випало, що саме я працюю в тому регіоні, де тепер розміщені Нідерланди й прилеглі райони Бельгії та Німеччини, працюю в часі, коли кельтський вплив слабшав — після того як Рим завоював ґаллів, — а германські племена починали витворювати свою характерну культуру. До того ж ми не так багато дізналися, порівнюючи з тим, чого ще не знаємо. Нас занадто мало.

«Справді мало, — подумав Еверард. — Охороняти потрібно пів мільйона років чи й більше, і Патрулю вічно бракує персоналу, доводиться розпорошувати сили, вигадувати щось, іти на компроміси. Трохи нам допомагають учені, але більшість із них працює з цивілізаціями прийдешніх тисячоліть, і зацікавлення їхні часто надто далекі від наших цілей. І все ж ми мусимо виявляти приховану правду минулого, щоб бачити ті критичні точки, коли хід історії можна легко змінити… З погляду того, хто знає все-все, ти, Янне Флоріс, важиш, либонь, набагато більше для збереження тої реальності, що породила нас, ніж я».

Її сумовитий сміх вихопив його із задуми. Еверард був вдячний: ці думки раз по раз поверталися, щоб мордувати його.

— Я вдалася до професорського тону, еге ж? — вигукнула вона. — І виголошую таку очевидну банальщину! Прошу вас, повірте, зазвичай я говорю краще і по суті. Сьогодні я трохи нервую. — Веселість її щезла. Еверардові здалося, що Флоріс затремтіла. — Я не звикла до цього. Смерть — нехай, але забуття, порожнеча замість усього того, що я знала… — Риси її обличчя затверділи. Вона випросталася. — Вибачте.

Набивши люльку, Еверард чиркнув сірником, затягнувся й відчув у роті перший доторк гострого смаку.

— Ви достатньо сильна, ось побачите, — запевнив він її. — Ви це довели. Я хотів би почути про ваші польові дослідження.

— Пізніше. — Якусь хвилю вона дивилася вбік. Здавалося, немовби щось не давало їй спокою. Відтак Флоріс знову обернулася до нього й заговорила бадьоріше: — Три дні тому спеціальний агент мав зі мною довгу розмову. Дослідницька група дістала собі текст «Історії». Ви чули про це?

— Угу.

Хоч як нашвидку Еверарда ознайомили зі справою, про це йому сказали. Цілковита випадковість… Чи ні? (Причинно-наслідкові зв’язки можуть повертатися назад щонайхимернішими способами.) Соціологи, що вивчали Рим на початку другого століття нашої ери, раптом захотіли дізнатися, що вищі верстви суспільства думають про імператора Доміціана, який помер кілька десятиліть тому. Вони запам’ятали його як Сталіна своєї доби чи все ж вважали, що імператор зробив і щось корисне? Пізніші Тацітові праці красномовно описували його в негативному світлі. Дослідники вирішили, що легше позичити томи «Історії» з чиєїсь приватної книгозбірні й потайки скопіювати їх, ніж посилати запит за потрібною інформацією до майбутнього.

— Науковці помітили відмінності від стандартної версії, яку вони пам’ятали, — якщо тільки то була стандартна версія, — і порівняльний аналіз показав, що відмінності ці доволі суттєві.

— Так, і це не можуть бути помилки переписувачів, редагування автора чи будь-що інше, — наголосила Флоріс. — Розслідування підтвердило, що це не підробка, а автентична копія Тафтового рукопису. Версії відрізняються формулюваннями, чого й слід очікувати, коли вони ведуть до двох різних кінців, а ось сама хроніка, описувані події, розходяться лише в п’ятій книзі, саме в тому місці, де обривається та копія «Історії», що збереглася. Гадаєте, збіг?

— Не знаю, — відказав Еверард. — І краще ми цього питання не будемо поки що торкатися. Трохи моторошно, еге ж? — Він змусив себе відхилитися на спинку крісла, закинув ногу на ногу, допив каву й повільно видихнув цівку диму. — Чи не могли б ви коротко ознайомити мене з історією — з двома історіями? Не бійтеся повторити щось, що вам здається елементарним. Зізнаюся, я пам’ятаю лише те, що нідерландці й частина ґаллів повстали проти римського панування й добре пошматували імперію, поки їх не приборкали. Після того вони, а точніше їхні нащадки, стали мирними римськими підданими і зрештою отримали громадянство.

Відповідь була вичерпною:

— Таціт описує все доволі детально, і я — ми — переконалися, що загалом він передає історію цілком правдиво. Усе почалося з батавів, племені, яке жило на території сучасної Південної Голландії, між Рейном і Ваалом. Вони разом з деякими іншими племенами, що проживали у тому регіоні, офіційно не були приєднані до імперії, але змушені були платити данину. Усі племена постачали Римові солдатів, у так звані допоміжні війська, що служили разом з легіонерами й виходили на добру пенсію, незалежно від того, чи залишалися вони там, де закінчували службу, чи верталися на батьківщину. Але за часів Нерона Рим став вимагати дедалі більше. Наприклад, фризи щороку мали постачати певну кількість шкур для виробництва щитів. Але, замість шкур дрібної домашньої худоби, намісник тепер вимагав значно цупкіші й більші шкури диких турів чи зубрів, яких ставало дедалі менше, або ж їхній еквівалент у золоті. Це був грабіж.

Еверард посміхнувся лівою частиною обличчя.

— Оподаткування. Що ж, знайомо. Розповідайте далі.

Голос жінки набрав сили. Вона втупилася поглядом у простір перед себе, стиснуті кулаки лежали на колінах.

— Як ви, мабуть, пригадуєте, після повалення Нерона вибухнула громадянська війна — Рік трьох імператорів[155], Гальби, Отона, Вітеллія, а згодом ще й Веспасіана на Ближньому Сході, які, змагаючись між собою, спустошували імперію. Кожен збирав ті сили, які міг, будь-якого ґатунку, будь-де, будь-якими способами, зокрема й призовом до війська. Особливо страждали батави, коли бачили, як їхніх синів забирають на війну, яка для них нічого не значила. І не лише, щоб битися. Деякі римські урядовці мали хіть до гарних юнаків.

— Так. Поступися бодай трохи владі, і ось що вона робитиме людям. Тому-то батьки-засновники Сполучених Штатів прагнули обмежити повноваження федеральних органів. Дуже шкода, що їм це вдалося лише ненадовго. Вибачте, що перебив вас.

— Отож, була одна батавська родина, шляхетного походження, впливова, і рід свій вела від самих богів. Ця родина дала Римові чимало воїнів, а найвизначнішим серед них був чоловік, який узяв собі латинське ім’я Клавдій Цивіліс. Батави ж називали його, як нам вдалося дізнатися, Бурмунд. За свою довгу службу він відзначився в багатьох походах. І ось тепер Цивіліс закликав до зброї батавів і сусідні племена. Ви ж розумієте: це не був якийсь неотесаний мужлай.

— Авжеж. Наполовину цивілізований і, поза сумнівом, кмітливий, спостережливий чоловік.

— Він оголосив себе начебто прибічником Веспасіана й виступив проти Вітеллія. Тим, хто пішов за ним, Цивіліс сказав, що Веспасіан забезпечить їм справедливість. Таким чином германським підрозділам, хай би де вони перебували, легко було зігнорувати накази свого командування й приєднатися до Цивіліса. Повстанці здобули кілька значних перемог. Північно-східну Ґаллію охопила пожежа війни. Ґалльські допоміжні війська на чолі з Юлієм Классіком і Юлієм Тутором перейшли до Цивіліса й проголосили свою провінцію самостійною імперією. Пророчиця на ім’я Веледа з германського племені бруктерів провістила падіння Риму. Це надихнуло місцеве населення на подальшу героїчну боротьбу, метою якої також стала незалежна конфедерація.

«Як це все знайомо звучить для американця. У 1775 році ми піднялися на боротьбу за свої права, ще вважаючи себе англійцями. А потім одне потягнуло за собою друге…» — подумав Еверард, але промовчав.

Флоріс зітхнула.

— Зрештою Веспасіан взяв гору. Сам він затримався на Близькому Сході ще на кілька місяців — мав там багато справ, — але написав Цивілісу, вимагаючи покласти край воєнним діям. Цивіліс, звісно, відмовився. Відтак імператор призначив командувати північними арміями здібного воєначальника Петіллія Церіала. Тим часом ґалли й германські племена сварилися, не спроможні узгодити свої дії, і марнували ті можливості, які мали. Бачте, об’єднане командування було поза межею їхнього розуміння. Римляни розбили їх поодинці. Зрештою Цивіліс погодився зустрітися з Церіалом і обговорити умови миру. У Таціта це доволі ефектна сцена: міст через Ейссел, з якого заздалегідь прибрали середину, і два чоловіки, що стоять кожен на своєму кінці й розмовляють…

— Я пам’ятаю, — мовив Еверард. — На цьому рукопис закінчувався, доки не відновили решту. Як я пригадую, повстанці дістали цілком пристойну пропозицію і погодилися на неї.

Флоріс кивнула.

— Так. Кінець утисків, гарантії на майбутнє, амністія. Цивіліс повернувся до звичайного життя. Що ж до Веледи, Таціт про неї нічого не повідомляє, окрім того, що вона, схоже, допомагала укласти перемир’я. Хотілося б мені дізнатися, що з нею сталося далі.

— Маєте якісь ідеї?

— Лише здогадки. Якщо зайдете до музеїв у Лейдені або в Мідделбурзі, що на острові Валхерен, то побачите там кам’яні брили другого чи третього століття — вівтарі або обітні камені — з вирізьбленими на них латинськими написами… — Флоріс стенула плечима. — Та це, мабуть, не має значення. Історичний факт полягає в тому, що ті предки нідерландців стали провінційними римлянами й були цим цілком задоволені. — Очі її розширилися. Вона зіщулилася на краєчку канапи. — Полягав.

Запала мовчанка. Враз надвечірнє сонце й шум вуличного руху за вікнами здалися такими крихкими.

— Це за Тацітом-першим, так? — неголосно мовив Еверард по якійсь хвилі. — За тією версією, якою ми завжди користувалися і яку я вчора пробіг очима. Мені не все зрозуміло з Тацітом-другим. Про що там мовиться?

Флоріс відповіла так само тихо:

— Про те, що Цивіліс не здався, значною мірою тому, що Веледа виступала у своїх проповідях проти миру. Війна тривала ще один рік, поки племена не були цілковито підкорені. Цивіліс не захотів брати участі у тріумфі переможців і, щоб не їхати в кайданах до Рима, наклав на себе руки. Веледа втекла до германських земель, вільних від римського панування. Багато повстанців учинило так само. Наприкінці «Історії» Таціт-другий зауважує, що релігія диких германців зазнала змін відтоді, як він написав про них книжку. Дедалі більшої ваги набуває жіноче божество Нерта, яке він описав у своїй праці «Германія». Таціт прирівнює її до Персефони, Мінерви й Беллони.

Еверард потер підборіддя.

— Богині смерті, мудрості й війни, еге ж? Дивно. Аси, тобто боги-небожителі чоловічої статі, мали б уже давно відсунути на друге місце тих давніх хтонічних божеств… А що Таціт каже про події в самому Римі й деінде?

— Загалом те саме, що й у першій версії. Часто іншими фразами. Діалоги та низка епізодів теж відрізняються, але стародавні й середньовічні хроністи нерідко просто вигадували їх або ж переказували легенди, які могли значно відійти від справжніх подій. Ці відхилення не доводять, що історія змінилася.

— Хіба що для германських племен. Але тоді територія їхнього проживання була дикою пущею. Хай що там відбувалося протягом перших кількох десятиліть, це не мало б сильно зачепити розвинуті цивілізації. Хоча довгострокові наслідки…

— Вони не були значні, правда ж? — Голос жінки тремтів. — Ми досі тут, ми досі існуємо, адже так?

Еверард глибоко затягнувся люлькою.

— Поки що. І це «поки що» не має сенсу ні в англійській, ні в нідерландській, ні в будь-якій іншій мові. Але не поспішаймо переходити на темпоральну. Ми маємо аномалію, яку треба розслідувати. Наважуся припустити, що раніше — так, «раніше» теж не має сенсу — її просто не помічали через час виникнення. Майже вся увага зосереджена деінде. 69-й і 70-й роки від Різдва Христового. Це не лише роки повстання північних народів. І не лише період, коли Ґуан V[156] зміцнював панування Пізньої Хань, чи Сатавахани[157] завойовували Індію, чи Вологез І[158] боровся з власними повстанцями й загарбниками в Персії. (Я переглянув хроніки, перш ніж вирушити сюди. Нічого ніколи не відбувається без зв’язку з іншими подіями.) І не лише той час, коли Рим розшматовував сам себе на клапті, після того як легіонери зрозуміли, що імператорів можна саджати на престол не лише в столиці, а будь-де. Ні, це був час Юдейської війни. Саме вона затримала Веспасіана та його сина Тіта на Близькому Сході після їхньої перемоги над Вітеллієм. Повстання юдеїв, його криваве придушення, зруйнування Третього храму[159] — разом з усіма тими наслідками, які це мало для майбутнього, для юдаїзму, християнства, Римської імперії, Європи, цілого світу.

— Вузловий момент, так? — прошепотіла Флоріс.

Еверард повільно кивнув. Якимось чином йому вдавалося зберігати зовнішній спокій.

— Сили Патруля зосереджені на охороні Палестини. Можете собі уявити, які пристрасті вирують довкола тих подій протягом скількох століть. Фанатики й авантюристи, які прагнуть змінити те, що сталося в Єрусалимі; юрми дослідників, через яких зростає ймовірність фатальної помилки; сама ця ситуація — безліч причин, що ведуть до неї, і безліч наслідків, що виходять з неї… Не стверджуватиму, що розуміюся на фізичних процесах, але я цілком вірю тому, чого нас навчали: у такі моменти континуум особливо вразливий. Навіть так далеко, у варварській Германії, реальність нестабільна.

— Але що могло її порушити?

— Ось це ми і маємо з’ясувати. Може, хтось користується тим, що Патруль заклопотаний іншими справами. Може, випадковість, може… не знаю що. Мабуть, хіба що данелліанець спромігся б перелічити всі можливості. Наше завдання… — Еверард перевів дух. — Позаяк нема якогось малоймовірного, але заспокійливого пояснення, на кшталт підробки, отже, ці дві версії «Історії» — це… раннє попередження. Знак, брижі, що розійшлися на поверхні континууму від зміни, щось, що може мати наслідки, які змусять історію потекти іншим річищем, доки врешті ні ви, ні я, ні все, що довкола нас, ніколи не існуватиме — якщо тільки ми не зважимо на це попередження й не вживемо заходів, щоб ця зміна не відбулася… О Боже, перейдімо краще на темпоральну.

Флоріс уп’ялася поглядом у свою чашку.

— Це може зачекати? — ледь чутно запитала вона. — Мені треба поміркувати, звикнутися. Досі це для мене була лише теорія. Я провадила свою роботу, як… як дослідник з дев’ятнадцятого століття в африканських нетрях. Так, я мусила поводитися обачно, але мені казали, що не так легко порушити перебіг подій і все, що я роблю, звісно, у розумних межах, «завжди» буде частиною минулого. Сьогодні немов під моїми ногами розчахнулася земля.

— Я розумію.

«Як же добре я розумію. Друга Пунічна…»

— Звісно, ми маємо час.

«Час!»

— Зберіть думки докупи. — Щирість Еверардової усмішки здивувала його самого. — Мої теж трохи розкидані. Слухайте, чому б нам не розслабитися і просто собі поговорити на цю, чи на будь-яку іншу тему. Ходімо кудись вип’ємо, повечеряємо, познайомимося краще одне з одним. А завтра вже по-справжньому візьмемося за роботу.

— Дякую вам. — Вона провела рукою по тугих золотавих косах, обвитих довкола голови. Еверард пригадав, що давньогерманські жінки носили довге волосся. Немовби відчувши ту чарівну силу, якими люди по всьому світу наділяють волосся, Флоріс уже бадьоріше промовила:

— Так, завтра ми дамо раду.

3

Зима принесла дощі, сніг, потім знову дощі, якими батожив різкий вітер. Негода шаленіла аж до весни. Річки розбухли, оболоні й болота затопило. Люди вигрібали із засіків останнє зерно, забивали більше, ніж хотілося б, виснаженої худоби, частіше ходили на полювання й приносили здобичі менше, ніж зазвичай. Здавалося, після минулорічної посухи боги шукали нових способів дошкулити людям.

Стояла ясна, хоч і холодна ніч, коли бруктери зібрались у своєму святилищі. Може, це був добрий знак. Вітер гнав розпатлані хмари, примарно-білі поруч із повним місяцем, що линув поміж них. Де-не-де тьмяно миготіли зірки. Дерева в гаю здавалися темними безформними громаддями, лише на верхівках чітко окреслювалися голі гілки, що тяглися до неба. Їхнє порипування звучало наче невідома мова, якою дерева відповідали на сердите виття вітру.

Шуміло полум’я, червоними й жовтими омахами вихоплюючись із розпеченого до білого жару осердя. Іскри порскали вгору, щоб стати на мить подобою зірок, а потім згаснути. Світло вогнища ледве торкалося грубезних стовбурів довкола галявини, і здавалося, немовби вони ворушаться, неспокійні, як тіні. Полум’я відсвічувало на вістрях списів і в очах присутніх людей, вихоплювало з мороку їхні похмурі обличчя, але одразу й губилося в бородах і кошлатому вбранні.

Потойбіч багаття височіли ідоли, грубо витесані з цілих колод. Воєн, Тів і Донар стояли потріскані, сірі, порослі мохом і поганим грибом. Нерга була новіша; нещодавно пофарбована, вона блищала в місячному сяйві, вирізьблена вмілим рабом із південних земель. У миготливому світлі могло здатися, ніби статуя жива, ніби перед людьми — сама богиня. Вепра, що смажився на жару, вбили не так для інших богів, як для неї.

Їх, чоловіків, зібралося небагато, і серед них майже не було молоді. Всі, хто міг, пішли минулого літа за своїми вождями на той бік Рейну, щоб разом із Бурмундом Батавом битися проти римлян. Вони досі були там, і вдома за ними тяжко сумували. Вел-Ета закликала голів бруктерських родин зібратися цієї ночі тут, щоб принести жертви й вислухати її.

Повітря зашелестіло, вихоплюючись із вуст присутніх, коли вона виступила на світло. Вбрання її було місячно-біле, облямоване темним хутром, на грудях палало намисто з необробленого бурштину. Вітер колихав її спідницю, а плащ маяв, наче великі крила. Які ж думки таїлися під її каптуром? Віщунка здійняла руки, зблиснули золоті браслети, що, наче змії, оповили їх. Усі списи похилилися перед нею.

Гайдгін, що порався коло вепра, стояв найближче до вогню, окремо від інших. Він дістав ніж, підніс лезо до губ, а тоді знову вклав у піхви.

— Вітаємо тебе, наша велителько, — мовив він. — Дивися, як ти й наказала, сюди прийшли ті, хто промовляє від імені свого народу. Вони прагнуть почути те, що боги мають їм сказати твоїми вустами. Говори, коли твоя ласка.

Ета опустила руки. Голос її, хоч і негучний, пробивався крізь нічні звуки й діставався до кожного бруктера. Навіть більше, ніж у Гайдгіновому, у ньому чулося щось чужоземне, він здіймався й опадав, наче хвилі, що б’ються об далекий берег. Можливо, почасти саме тому до неї ставилися з таким святобливим трепетом.

— Слухайте ж мене, синове Брукта, важливі бо ті вісті, що їх я принесла! Меча здійнято, вовки й ворони ситі, відьми Нерги літають на волі. Слава героям! Та спершу скажу те, що ви знаєте. Коли я скликала вас сюди, єдиним моїм бажання було наснажити вас. Багато часу збігло, у домівках ваших оселився голод, а ворог досі не подоланий. Багато з вас дивуються, навіщо ми об’єдналися з нашими братами за річкою. Ми маємо помститися за ганьбу, але ярма на шиї у нас нема. Ми маємо разом побудувати королівство, але не побудуємо, якщо вони зазнають поразки. Так, ґалльські племена теж повстали, але надто мінливі вони на вдачу. Так, Бурмунд розбив убіїв, цих псів Риму, але римляни спустошили землі наших друзів, гугернів. Так, ми взяли в облогу Могунціак і Кастру Ветеру, але від мурів першої фортеці довелося відступити, а друга місяць за місяцем тримає оборону. Так, ми здобули чимало перемог на полі бою, але зазнавали ми й поразок, і втрати наші тяжкі. Тим-то я лише хотіла повторити свою обіцянку, яку дала вам: Рим упаде, кості його легіонерів усіють поля, а червоний півень заспіває на даху кожного римлянина — то буде помста Нерги. Нам лише треба битися далі. Але сьогодні — авжеж, із волі богині — до мене прискакав вістовець від самого Бурмунда. Кастра Ветера, Старий Табір нашого ворога, піддався. Легат Вокула, переможець битви під Могунціаком, мертвий, а Новезій, де він помер, також припинив опір. Колонія Аґриппіни, чванливе місто убіїв, просить миру. Нерга держить своє слово, синове Брукта, не майте сумніву. Вона виконає свою обіцянку повністю. Рим упаде!

Їхні крики здійнялися до неба.

Вона ще якийсь час промовляла до них, але не дуже довго, а потім тихо завершила:

— Коли нарешті ваші воїни повернуться додому, Нерга благословить їхні стегна, і вони стануть батьками дітей, які правитимуть світом. Тепер бенкетуйте перед богинею, а завтра принесіть надію вашим жінкам.

Вона здійняла руку. Знову чоловіки похилили перед нею списи. Віщунка взяла з вогнища головешку й, освітлюючи нею собі дорогу, зникла в темряві.

Гайдгін наказав зняти приношення з рожна. Смаженину покраяли на кусні й узялися поїдати соковите м’ясиво. Гайдгін, одначе, мовчав, поки інші один з-перед одного балакали про ті дивовижні новини, які їм принесла віщунка. На нього часто нападала така мовчанка. Бруктери вже звикли до цього. Їм вистачало того, що Гайдгін був вірник Вел-Ети, а крім того, й сам собою розумний, меткий ватажок. Був він худорлявий, з вузьким обличчям, сивими пасмами в чорній чуприні й коротко обтятою бородою.

Коли кості були кинуті на купу сміття, а вогонь став пригасати, Гайдгін від імені всіх попросив у богів доброї ночі. Чоловіки подалися до пристановища неподалік, де вони могли перепочити, перш ніж зранку вирушити в дорогу. Гайдгін пішов у інший бік. Смолоскип освітлював ледь помітну стежку, аж доки чоловік не вибрався з-під склепіння дерев на широку просіку. Там він кинув смолоскип, і той згас. Вітер гнав по небу примарні хмари, між якими над західним краєм лісу линув місяць.

Перед Гайдгіном горбилася хатина. На солом’яній стрісі біліла паморозь. Всередині, як йому було відомо, вздовж однієї стіни спала худоба, вздовж протилежної — люди серед свого начиння й припасів — зрештою, звична річ, окрім того, що ці люди служили Вел-Еті. За хатиною височіла її вежа з масивних, скріплених залізом колод, зведена для того, щоб віщунка могла лишатися на самоті зі своїми видивами. Гайдгін попрямував туди.

Шлях йому перепинив чоловік зі списом.

— Стій! — крикнув сторож. Потім, придивившись у місячному світлі, мовив: — О, це ви, мій володарю. Ви хочете переночувати?

— Ні, — відказав Гайдгін. — Незабаром світанок, а біля пристановища стоїть припнутий кінь, що довезе мене додому. Та спершу я хотів би поговорити з велителькою.

Сторож завагався.

— Ви ж не збираєтеся її будити?

— Я не думаю, що вона спить, — мовив Гайдгін.

Чоловікові не лишалося нічого, окрім як пропустити його.

Гайдгін постукав у двері вежі. Рабиня прокинулася й відсунула засув. Побачивши його, дівчина піднесла соснову скіпку до глиняного каганця, а потім нею запалила другий, який узяв Гайдгін. Драбиною він видерся до горішнього покою.

Як Гайдгін і очікував — бо вони вже віддавна знали одне одного, — Ета сиділа на своєму високому стільці, уп’явшись очима в тіні, які кидав її світильник. Великі, чудернацькі, вони колихалися поміж балками, скринями, шкурами й хутрами, чаклунським начинням і речами, привезеними з мандрівок. Було холодно, і віщунка горнулась у свій плащ, накинувши каптур на голову. Вона поглянула на Гайдгіна, і він побачив її огорнуте темрявою обличчя.

— Привіт! — тихо мовила вона.

У мерхлому світлі з її вуст вихопилася примарна хмаринка пари.

Гайдгін сів на підлогу, притулившись спиною до боковини ліжка.

— Тобі треба відпочити, — промовив він.

— Ти ж знаєш: саме тепер я не можу.

Він кивнув.

— І все ж тобі треба відпочити. Інакше ти себе виснажиш.

Йому здалося, що він помітив тінь усмішки на її вустах.

— Я так живу вже багато років, і досі тримаюся.

Гайдгін стенув плечима.

— Що ж, поспи тоді, коли зможеш.

— Цей сон однаково буде уривчастий.

— Про що ти думала?

— Про все, звісно, — стомлено відказала вона. — Що означають ці перемоги. Що нам робити далі.

Він зітхнув.

— Я так і гадав. Але навіщо? Усе ж ясно.

Сповнений тіней, каптур зібгався складками й розгладився, коли віщунка похитала головою.

— Ні, не ясно. Я розумію тебе, Гайдгіне. Римське військо впало нам до рук, і ти вважаєш, що ми повинні вчинити так, як чинили воїни в давнину. Віддати все богам. Перерізати горлянки, переламати зброю, потрощити вози, вкинути все в болото, щоб удовольнити Тіва.

— Славна буде жертва. Розігріє кров нашим людям.

— І розлютить римлян.

Гайдгін широко всміхнувся.

— Я знаю римлян краще за тебе, моя Ето.

Чи не здригнулася вона, наче від болю? Чоловік поквапився додати:

— Я хочу сказати, що як військовий вождь мав справу з ними і з їхніми посіпаками. Богиня небагато розповідає тобі про такі щоденні справи, правда? Римляни не схожі на нас. У них холодні, завбачливі голови…

— І тому ти так добре їх розумієш.

— Люди й справді кажуть, що я хитрий, — не знітившись, відповів він. — Тож скористаймося з мого розуму. Кажу тобі: вбивство римлян підніме племена й приведе до нас нових воїнів, а не підштовхне ворога до помсти. — Він споважнів. — Крім того, боги будуть задоволені. Вони запам’ятають.

— Я думала про це, — сказала йому віщунка. — Посланець каже, що Бурмунд має намір помилувати полонених…

Гайдгін заціпенів.

— Ха, — мовив він. — Он як… Зрозуміло, він же сам наполовину римлянин.

— А отже, знає їх краще за тебе. Він вважає, що нерозумно влаштовувати різанину. Це може розлютити римлян так, що вони кинуть проти нас усю свою міць, чого б це їм не коштуватиме в інших частинах імперії. — Ета здійняла руку. — Зачекай. Він знає також, чого — на нашу думку — можуть захотіти боги. Він надсилає мені полоненого римського ватажка.

Гайдгін випростався.

— Ну, хоч щось!

— Бурмунд переказує, що якщо треба, ми можемо вбити римлянина у святилищі, але радить не поспішати. Заручник, якого можна обміняти на щось значно цінніше… — На мить вона змовкла. — Я весь цей час подумки зверталася до Ньєрди. Бажає вона цієї крові чи ні? Богиня не дала мені знаку. Я гадаю, це означає — ні.

— Аси…

Ета, що сиділа над Гайдгіном, несподівано жорстко урвала його:

— Нехай Воєн і решта бурчать на Ньєрду, Нергу, коли їм так хочеться. Я служу їй. Полонений житиме.

Чоловік насуплено втупився у підлогу, кусаючи себе за губу.

— Ти знаєш, що я ворог Риму, і знаєш чому, — провадила віщунка далі. — Але всі ці розмови про те, щоб зруйнувати його… більше й більше розмов, тимчасом як війна стає дедалі виснажливішою… Я збагнула, що це лише порожні слова. Насправді це не богиня наказує мені промовляти їх, це я переконала себе, ніби вона хоче, щоб я їх промовила. Сьогодні ввечері я знову мусила казати те саме, інакше люди збентежилися б і похитнулись. Але ж чи справді ми можемо здобути щось більше, ніж вигнати римлян з цих земель?

— Чи можемо ми здобути бодай це, якщо занедбаємо богів? — вихопилося в Гайдгіна.

— А може, нам треба просто відмовитися від твоїх домагань влади і слави? — різко відказала Ета.

Чоловік зиркнув на неї.

— Я не стерпів би таких слів від когось іншого.

Віщунка підвелася зі стільця. Голос її зазвучав м’якше:

— Гайдгіне, давній друже, пробач мені. Я не хотіла тебе образити. Не можна, щоб у нас, у нас із тобою, пішло на нелад.

Він також підвівся.

— Я присягнув колись… що йтиму за тобою.

Вона взяла обидві його руки у свої.

— І йшов. Ти завжди був мені вірним супутником.

Вона відкинула голову назад, щоб поглянути на нього, каптур спав, і Гайдгін у світлі каганця побачив її обличчя. Тіні залягли в зморшках і підкреслили вилиці, але сховали нитки сивини у каштанових косах.

— Ми з тобою так багато пройшли.

— Але я не присягав, що сліпо коритимуся тобі, — пробурмотів чоловік.

Він і не корився. Часом кістьми лягав, не погоджуючись з її забаганками. А опісля доводив, що мав слушність.

— Так багато… — прошепотіла віщунка, немов не чуючи його слів. Карі очі втупилися у темряву за його спиною. — Чому ми зупинилися тут, на східному березі великої річки? Чи не тому, що нас виснажили роки й дороги? Нам слід було мандрувати далі, можливо, до батавів. Їхні землі виходять до моря.

— Бруктери радо прийняли нас. Вони зробили все, про що ти просила.

— О так. І я вдячна їм, була і є. Та одного дня постане єдине королівство, що об’єднуватиме всі племена, і я знову побачу, як зірка Ньєрди сяє над морем.

— Не бути такому королівству, доки ми не знекровимо Рим.

— Не говорімо про це. Нехай пізніше. А тепер згадаймо про щось приємне.

Вранішня зоря вже червонила крайнебо, коли Гайдгін попрощався з віщункою. На багнистому подвір’ї блищала роса. Чорною тінню він рушив через священний гай до пристановища й до свого коня. На Етиному чолі лежав спокій, вона лаштувалася до сну, але Гайдгінові пальці впиналися в руків’я ножа.

4

Кастра Ветера, Старий Табір, стояв на Рейні приблизно там, де в сучасній Еверардові й Флоріс Німеччині розмістилося місто Ксантен. Але на ту добу всі землі довкола були не Німеччиною, а Германією, що простяглася у верхній частині Європи від Північного моря до Балтійського й від річки Шельди до Вісли, а на півдні до Дунаю. Протягом наступних майже двох тисяч років на цій території постануть Швеція, Данія, Норвегія, Австрія, Швейцарія, Нідерланди, Німеччина. А поки це були дикі нетрища, які лише де-не-де перемежовувалися полями, пасовиськами, сельбищами й садибами, що належали племенам, які приходили й відходили, воюючи, мігруючи, перебуваючи в постійному русі.

На заході, там, де згодом будуть Франція, Бельгія, Люксембург і більша частина Рейнської області[160], проживали ґалли, споріднені з кельтами племена, які послуговувалися кельтською мовою. Маючи розвинутішу культуру й здібності до військової справи, вони панували над сусідніми племенами германців — хоча відмінності між ними ніколи не були істотними, а в прикордонних районах і зовсім розмивалися. Так тривало, доки ґаллів самих не підкорив Цезар. Це сталося не так давно, асиміляція ще не завершилася, і не у всіх померла пам’ять про колишню волю.

Здавалося, та сама гірка доля спіткає і їхніх східних сусідів, але, втративши три легіони в Тевтобурзькому лісі, Август вирішив провести кордон імперії по Рейну, а не по Ельбі, і лише кілька германських племен лишилися під владою Риму. Для найвіддаленіших із них, як-от батавів і фризів, завоювання це було ледь відчутне. Подібно до штатів Британської Індії, вони мали платити данину й загалом поводитися так, як того вимагав найближчий до них проконсул. Ці племена постачали чимало воїнів до допоміжних військ, спочатку добровольців, згодом за призовом. Саме вони першими підняли повстання, а пізніше до них приєдналися родичі зі сходу, тимчасом як на південному заході полум’я війни розпалили ґалли.

— Щодо полум’я… Я чув про віщунку, яка пророкує, нібито Рим згине у вогні, — мовив Юлій Классік. — Розкажи мені про неї.

Огрядне Бурмундове тіло нервово засовалося в сідлі.

— Цими словами вона привела до нашого табору бруктерів, тенктерів і хамавів, — визнав він із дещо меншим запалом, ніж можна було б очікувати. — Слава про неї перенеслася через річки й дісталася до нас. — Він глянув на Еверарда. — Ти також мав би чути про неї у своїх мандрах, адже, мабуть, відвідував ті самі місця, що й вона. Племена, у яких вона побувала, не забувають її. Їхні воїни приходять до нас, бо дізнаються, що вона тут, закликає до війни.

— Звісно, я чув про неї, — збрехав патрульний, — але не знаю, яким із цих розповідей вірити, а яким ні. Справді, розкажи більше.

Сидячи верхи на конях, вони втрьох чекали під сірим небом і холодним вітром неподалік дороги, що вела від Старого Табору. Це був військовий шлях, брукований і рівний, як стріла, що вів уздовж Рейну на південь до Колонії Аґриппіни. Римські легіони перебували тут багато років. Тепер їхні залишки, що утримували фортецю протягом осені й зими, тягнулися під вартою до Новезія, який піддався значно швидше.

Видовище було жалюгідне: обшарпані, брудні, худі, як тріска. Більшість із них пленталося з порожніми очима, навіть не намагаючись зберігати якийсь лад. Це були переважно ґалли, з регулярних і допоміжних військ. Вони склали зброю перед Імперією ґаллів і присягнули їй на вірність, як того домагалися намовляннями й улещуваннями Классікові речники. Хоча солдати однаково б не вистояли проти іще одного рішучого приступу, як робили це раз по раз на початку облоги. Останнім часом їм доводилося їсти траву, тарганів та іншу дрібноту, яку вдавалося спіймати.

Конвой був символічний — жменька їхніх земляків-ґаллів, нагодованих і добре споряджених, теж із солдатів, що раніше перекинулися до Классіка та його поплічників. Численніший загін пильнував запряжені волами вози, що тяглися позаду, навантажені воєнною здобиччю. Ці вартівники були германці — кілька ветеранів-легіонерів мали під своїм командуванням пущовиків, озброєних списами, бойовими сокирами й довгими мечами. Клавдій Цивіліс — або ж Бурмунд Батав — вочевидь не надто довіряв своїм кельтським спільникам.

Бурмунд супився. Це був дебелий чоловік з грубуватими рисами обличчя. Ліве око було сліпе, молочно-біле — наслідок давньої інфекції, а праве — холодно-блакитне. Відкинувшись від Риму, він відпустив каштанову, помережану сивиною бороду, а волосся, також необтяте, фарбував на варварський лад у рудий колір. На тулубі його, однак, брязкотіла кольчуга, на голові блищав римський шолом, а на поясі висів легіонерський меч, яким зручніше не рубати, а колоти.

— Потрібен цілий день, щоб розказати про Вел-Ету — Веледу, — мовив він. — До того ж я не певен, чи не накличе лиха ця розмова. Дивній богині служить ця віщунка.

— Вел-Ета! — почувся тихий голос у Еверардовій голові. — Отже, ось як її звати насправді. Латинською, природно, ім’я трохи змінилося… — Чоловіки використовували мову римлян, адже всі троє її знали.

Еверард, напружений до краю, аж здригнувся й несамохіть поглянув угору, але побачив лише хмари. Десь над ними на хроноциклі ширяла Янне Флоріс. Жінку непросто було привести до табору повстанців. Хоч він і зміг би якось пояснити її присутність, але було б дурістю так ризикувати — їхнє завдання і без того було небезпечне. До того ж Флоріс була кориснішою саме там, де тепер перебувала. Її сканери проникали крізь товщу хмар, нишпорили повсюди й показували їй зображення, за бажання збільшуючи його або роблячи чіткішим. Через електронні пристрої, вмонтовані в Еверардову декоративну наголовну пов’язку, Флоріс бачила й чула все те саме, що й він, тимчасом як її слова доносилися до патрульного завдяки кістковій провідності. У разі ж серйозних проблем вона могла його врятувати. Щоправда, агентка мусила б зробити це так, щоб не викликати збурення. Хтозна, як відреагували б ці люди — навіть найосвіченіші римляни вірили щонайменше в знаки, — а завдання патрульних полягало саме в тому, щоб не допустити зміни історії. Якщо нема змоги втрутитися потаємно, доводиться кидати напарника напризволяще.

— В будь-якому разі, — вів далі Бурмунд, який, вочевидь, хотів якомога швидше змінити тему, — її шаленство вщухає. Можливо, сама богиня хоче, щоб війна закінчилася. Який в ній сенс, якщо ми вже здобули те, заради чого її починали? — Його зітхання підхопив вітер. — Мене теж уже по саме нікуди втомила ця ворожнеча.

Классік прикусив губу. Він був невисокий чоловічок, і це, либонь, підживлювало ті амбіції, що вирували в ньому. Втім, орлиний профіль свідчив, як він стверджував, про королівське походження. На римській службі Классік командував кіннотою треверів, і саме в головному місті цього ґалльського племені, майбутньому Трирі, він та його спільники вперше змовилися використати повстання германців у своїх цілях.

— Нам треба здобути владу, — різко кинув він, — велич, багатство, славу.

— Ну, щодо мене, то я людина мирна, — піддавшись раптовому пориву, промовив Еверард. Коли вже він не міг зупинити того, що мало сьогодні статися, то мусив принаймні висловити протест, нехай навіть такий слабкий і даремний.

Він відчув недовіру у поглядах, що звернулися до нього. Треба її розвіяти. Знайшовся пацифіст! Таж він видає себе за гота, що прибув із тих країв, де одного дня постане Польща. Одним із численних синів Амаларіха, короля — а точніше, військового вождя — племені, яке проживало на тих землях, буцімто й був Еверард, а отже, його соціальний статус дозволяв вільно говорити з Бурмундом. Народившись надто пізно, щоб сподіватися на бодай якийсь вартий уваги спадок, він узявся до торгівлі бурштином і особисто супроводжував коштовний товар до Адріатики, де й навчився розмовляти латиною, хай і з акцентом. Зрештою він облишив торгівлю й вирушив на захід, маючи потяг до пригод і повіривши чуткам про ті статки, що їх нібито можна тут нажити. Крім того, він натякнув на певні клопоти вдома, які потребують кількох років, щоб трохи влягтися.

Історія була незвична, але цілком правдоподібна. Кремезний, грізний на вигляд чоловік, що не має із собою нічого цінного, цілком міг подорожувати один і жодного разу не наразитися на грабіжників. Навпаки, здебільшого люди його гостинно вітатимуть, вдячні за новини, оповіді й пісні, які порушують щоденне одноманіття. Клавдій Цивіліс радо прийняв мандрівника, коли той прибув до нього. Байдуже, мав Еверард розповісти щось корисне чи ні, він давав змогу Цивілісу бодай трохи відволіктися від довгої воєнної кампанії.

Однак ніхто б не повірив, що Еверард ніколи не брав участі в бою чи що він погано спить після того, як розрубав людину навпіл. Перш ніж його встигти прийняти за шпигуна, патрульний поквапився пояснити:

— О, я мав на своєму віку досить битв. І двобоїв також. Кожен, хто назве мене боягузом, ще до заходу сонця годуватиме круків. — Він зробив паузу. «У мене таке відчуття, що я можу достукатися до Бурмунда, змусити його трохи розкритися. Якщо ми хочемо з’ясувати, чому часовий потік розгалужується, і збагнути, який напрямок правильний, а який хибний для нас і всього світу, тоді нам потрібно зрозуміти, як мислить цей чоловік — ключова постать у цьому всьому». — Але я людина розсудлива. Краще торгувати, а не воювати, коли є така можливість.

— У майбутньому ти матимеш добрий зиск із торгівлі з нами, — виголосив Классік. — Імперія ґаллів… — він замислився. — А чом би й ні? Бурштин можна везти на захід і суходолом, і морем… Я про це поміркую, коли матиму час.

— Зачекайте, — урвав його Бурмунд. — У мене є справи.

Він пришпорив коня й поскакав від них.

Классік проводжав його настороженим поглядом. Батав під’їхав до колони полонених римлян. З ним саме порівнявся хвіст цієї сумної процесії. Бурмунд відвів убік чи не єдиного чоловіка, який ішов прямо й гордо, обгорнувши довкола свого схудлого тіла чисту й ошатну тогу, незважаючи на очевидну непрактичність такого одягу. Бурмунд нахилився до нього і щось сказав.

— Що це йому спало на думку? — пробурмотів Классік.

Одразу ж похопившись, він обернувся й сердито глипнув на Еверарда — мабуть, збагнув, що прибулець може почути зайве. Не слід показувати чужинцям незгоди між союзниками.

«Треба відвернути його увагу, інакше він може прогнати мене», — вирішив патрульний і промовив уголос:

— Імперія ґаллів, ти сказав? Ти маєш на увазі її як частину Римської імперії?

Відповідь Еверард знав наперед.

— Це незалежна держава всіх ґалльських племен. Її проголосив я. І я її імператор.

Еверард удав, ніби відповідним чином вражений почутим.

— Даруй мені, володарю! Я прибув сюди нещодавно й не чув про це.

Классік сардонічно посміхнувся. У ньому відчувалося щось більше, ніж просто марнославство.

— Власне кажучи, імперія, заснована нещодавно. Мине ще чимало часу, доки я зможу правити нею з трону, а не з сідла.

Классіка вдалося легко розбалакати. Хай цей гот, що прибився до них, і був неосвічений та маловпливовий, але все ж хтось, із ким можна поговорити, до того ж чоловік показний, який багато бачив, і ґаллові лестила його зацікавленість.

Классікові задуми вражали кожною подробицею і в будь-якому разі не були божевільними. Він хотів від’єднати Ґаллію від Риму й у такий спосіб відрізати Британію від імперії. З нечисленними залогами й бунтівливими жителями, острів невдовзі впав би йому до рук. Еверард бачив, що Классік сильно недооцінює міць і рішучість Риму. Нічого дивного. Він не міг знати, що громадянські війни закінчилися й відтепер ніщо не заважатиме Веспасіанові правити вмілою і твердою рукою.

— Але нам потрібні союзники, — визнав ґалл. — Цивіліс, схоже, вагається… — Він стулив рот, збагнувши, що знову сказав забагато. — Які твої наміри, Еверарде? — запитав він.

— Я лише мандрую, пане, — запевнив його патрульний. «Треба дібрати правильний тон, не покірливий і не надто гордий». — Ти виявив мені честь тим, що розповів про свої плани. Майбутня торгівля…

Классік відмахнувся й відвів погляд убік. На його обличчі з’явився жорсткий вираз. «Він розмірковує, він наближається до рішення, яке, мабуть, вже давно обдумує. І я можу здогадатися, що це за рішення». Еверардові за спиною сипонуло морозом.

Бурмунд завершив свою коротку розмову з римлянином і віддав наказ охоронцеві, який повів полоненого до грубої хижки-мазанки, одного з тих укриттів, що їх германці лаштували собі під час облоги. Бурмунд тим часом під’їхав до своєї надвірної варти — ватаги хвацьких хлопців, що неподалік гарцювали на конях, і звернувся до найменшого з них. Хлопчина покірно кивнув і теж поквапився до покинутого табору, наздогнавши римлянина та його вартівника. Там ще лишалося кілька германців, які мали наглядати за цивільним населенням фортеці. У них були запасні коні, припаси й усе можливе спорядження.

Бурмунд повернувся до своїх співрозмовників.

— У чому річ? — різко запитав його Классік.

— Це їхній легат, як я й гадав, — відказав Бурмунд. — Я вирішив, що надішлю котрогось римського ватажка Веледі. Ґутлаф, мій найшвидший вершник, поїде наперед, щоб повідомити її.

— Але навіщо?

— Я чув, мої люди ремствують, і знаю, що ті, хто лишився вдома, почуваються так само. Ми здобули чимало перемог, але зазнали й поразок, а війна тягнеться далі. Під Асцибургієм — скажу по правді — ми втратили цвіт нашого війська, а мене поранили, що надовго вибило мене з колії. До ворога ж підходять свіжі сили. Люди кажуть, давно вже час улаштувати богам кривавий бенкет, а ми саме захопили цілу купу ворогів. Треба, мовляв, убити їх, понищити їхню зброю й принести все в жертву богам. Тоді й переможемо.

Еверард почув, як над хмарами ахнула Флоріс.

— Якщо це вдовольнить твоїх прибічників, можеш убити полонених. — Здавалося, Классік навіть сам бажав би цього, хоча римляни й відучили ґаллів від людських жертвопринесень.

Бурмунд холодно глянув на нього своїм єдиним оком.

— Що? Ці ж римляни здалися тобі й присягнули на вірність! — Було очевидно, що Бурмундові такий хід речей не подобався і він змирився з ним лише тому, що мусив.

Классік знизав плечима.

— З них не буде користі, поки їх не відгодуєш, та й однаково вони ненадійні. Убий їх, якщо хочеш.

Бурмунд заціпенів.

— Не хочу. Крім того, це спонукає римлян до активніших дій. Нерозумно. — Він повагався. — Утім, на якусь поступку треба піти. Я пошлю Веледі цього сановника. Нехай вона сама вирішує, що з ним робити, і переконує людей у слушності свого рішення.

— Як знаєш. Ну, а в мене теж є свої справи. Бувайте.

Классік цмокнув до коня й поскакав у південному напрямку.

Невдовзі він обігнав вози й полонених, зменшився в далечині й зрештою зник там, де дорога вступала до густого лісу.

Еверард знав, що там стояли табором більшість германців. Декотрі лише недавно приєдналися до Бурмундового війська, інші місяцями облягали Кастру Ветеру, і їм уже остобісіли загиджені мазанки. Дерева хоча ще не вбралися в листя, та все ж забезпечували захист від вітру; ліс був чистий і живий, як у рідних краях; а у верховітті чулися голоси темних богів. Еверард утамував дрож.

Бурмунд, примружившись, спостерігав, як віддаляється його спільник.

— Цікаво мені знати які, — промовив він своєю рідною мовою. — Гм…

Мабуть, не чітко усвідомлена думка, а лише якесь невиразне передчуття змусило його розвернути коня й поскакати за чоловіком у тозі та його вартівником, махнувши рукою своїм особистим охоронцям. Ті поквапилися за своїм володарем. Еверард наважився приєднатися до них.

Гонець Ґутлаф вигулькнув з-посеред хатин на свіжому куцому конику, ведучи за собою ще трьох коней на зміну. Підскакавши до річки, він заїхав на пором, що чекав на нього. Пором рушив.

Наблизившись до легата, Еверард зміг добре його роздивитися. Смагляве й вродливе навіть попри зазнані незгоди обличчя свідчило про італійське походження. Скоряючись наказу, римлянин спинився і з античною безпристрасністю чекав на свою долю.

— Хочу сам подбати про цю справу, аби чого не сталося, — промовив Бурмунд і звернувся до ґалла-вартівника латиною: — Повертайся до своїх обов’язків.

Тоді гукнув до двох своїх воїнів:

— Сеферте, Гнефе! Я хочу, щоб ви допровадили цього чоловіка до бруктерів і передали його Вел-Еті. Ґутлаф щойно вирушив зі звісткою про це, але то нічого. Вам однаково доведеться їхати значно повільніше, інакше заженете римлянина в могилу: він геть безсилий.

Майже доброзичливо, Бурмунд звернувся до бранця латиною:

— Тебе відвезуть до святої жінки. Гадаю, тобі не заподіють лиха, якщо ти поводитимешся добре.

Воїни, яких назвав Бурмунд, з виразом побожної пошани поспішили до колишнього табору, щоб підготуватися до подорожі. У Еверардовій голові зазвучав тремтливий голос Флоріс:

— Ach, nie, de arme[161]… Це, мабуть, Муній Луперк. Ти знаєш, що з ним сталося?

Патрульний субвокалізував відповідь.

— Я знаю все, що станеться з усіма довкола мене.

— І ми нічого не можемо вдіяти?

— Анічогісінько. Це історія. Тримайся, Янне.

— Ти маєш похмурий вигляд, Еверарде, — звернувся до нього Бурмунд мовою германців.

— Я… втомився, — відказав патрульний.

Знання місцевої мови (як і готської, про всяк випадок) він уклав собі в голову, перш ніж вирушити з двадцятого століття. Мова була подібна до тої, якою він користувався в Британії приблизно за чотири століття в майбутньому, коли нащадки цих племен з узбережжя Північного моря завойовували її.

— Я теж, — пробурмотів Бурмунд. На якусь мить він здався неочікувано вразливим, і це викликало симпатію. — Що ти, що я здолали чималий шлях, правда? Відпочиньмо ж, поки є змога.

— Гадаю, твій шлях був важчий, — мовив Еверард.

— На самоті подорожувати легше, це правда. Та й земля липне до чобіт, коли від крові стає багном.

Еверард затремтів від збудження, передчуваючи успіх. Він сподівався на цю мить, працював заради неї відтоді, як прибув сюди два дні тому. Багато в чому германці були як діти — відверті, позбавлені будь-якого уявлення про особисте життя. На відміну від Юлія Классіка, який хотів лише продемонструвати свої честолюбні прагнення, Клавдій Цивіліс — Бурмунд — понад усе жадав поговорити зі співчутливим співрозмовником, полегшити душу перед кимось, кому від нього нічого не потрібно.

— Слухай уважно, Янне, — передав Еверард Флоріс. — Кажи, якщо тобі на думку спадуть якісь запитання.

За час короткої, але насиченої підготовки Еверард переконався, що вона добре знається на людях. Разом вони швидше збагнуть, відчують, що відбувається й до чого це все може привести.

— Добре, — схвильовано відказала вона. — Але думаю, з Классіка теж не варто спускати ока.

— Ти бився за Рим з юних літ, чи не так? — поцікавився Еверард германською.

Бурмунд коротко розсміявся.

— Твоя правда, а ще маршував, проходив вишкіл, прокладав дороги, жив у бараках, бився, грав у кості, блудив, напивався, хворів і помирав від нескінченної нудьги — одне слово, провадив звичне солдатське життя.

— Але я чув, що в тебе є дружина, діти, маєтності.

Бурмунд кивнув.

— Я не лише був у походах. Мені та моїм близьким кревникам пощастило більше, ніж простолюдцям. Бачиш-но, ми королівського роду, і Рим хотів, щоб ми не лише воювали, але й тримали у покорі свій народ. Нам швидко надали високі звання, дозволяли часто відлучатися в тривалі відпустки, коли наші війська розташовувалися в Нижній Германії[162]. Загалом, здебільшого вони там і стояли, доки не почалася колотнеча. Ми бували вдома, брали участь у фолькмотах, нахваляли Рим і, звісно, навідувалися до своїх родин. — Він сплюнув. — І ось як нам віддячили за нашу службу!

Спогади ринули рікою. Здирницькі дії Неронових чиновників дедалі більше розпалювали гнів серед підданих племен, вибухали заколоти, вбивали збирачів податків та іншу гидь. Цивіліса та його брата звинуватили у змові й арештували. Еверардові Бурмунд сказав, що вони лише протестували проти свавілля римлян, нехай і міцними словами. Братові відрубали голову. Цивіліса в кайданах відправили до Риму для дальшого розслідування, яке, поза сумнівом, супроводжувалося б тортурами й, мабуть, завершилося б розп’яттям. Але Нерона скинули, і провадження було зупинено. Ґальба, серед інших жестів доброї волі, помилував Цивіліса й відіслав його назад служити.

Дуже скоро Отон, своєю чергою, змістив Ґальбу, тимчасом як війська в Германії проголосили імператором Вітеллія, а в Єгипті — Веспасіана. Те, що Цивіліс своїм звільненням був зобов’язаний Ґальбі, мало не коштувало батаву нового ув’язнення. Але про це забули, коли Чотирнадцятий легіон разом із допоміжною когортою, якою командував Цивіліс, відкликали з території лінгонів.

Прагнучи зберегти під своєю владою Ґаллію, Вітеллій увів війська на землі треверів. Його солдати плюндрували й убивали в Діводурі, майбутньому Меці. (Це пояснювало, чому Классік, коли повстав, одразу ж дістав широку підтримку.) Чвари між батавами й регулярними військами могли призвести до катастрофи, але були вчасно подолані. Цивіліс відіграв головну роль у тому, щоб узяти ситуацію під контроль. Війська на чолі з Фабієм Валентом, їхнім командувачем, вирушили на південь, щоб допомогти Вітеллію в боротьбі проти Отона. Впродовж усього шляху Валент отримував від місцевих громад великі хабарі за те, що утримував солдатів від грабунків.

Коли він наказав батавам рушити до Нарбонської Ґаллії[163], щоб визволити обложені там війська, його легіонери здійняли бунт. Вони кричали, що лишаться без найхоробріших воїнів. Зрештою суперечку залагодили, і батави далі служили, як і раніше. Після того як Валент перетнув Альпи, надійшла звістка про чергову поразку їхніх спільників біля Плацентії, і війська знову збунтувалися, цього разу нарікаючи на бездіяльність командувача. Вони хотіли йти на допомогу.

Бурмунд реготнув горловим смішком.

— Він зробив нам таку ласку.

Від хатин-мазанок від’їхало двоє воїнів. Між ними був вбраний для подорожі римлянин. Позаду йшли змінні коні, нав’ючені провізією та спорядженням. Вершники спустилися до Рейну. Пором уже повернувся, і вони в’їхали на нього.

— Прибічники Отона спробували спинити нас біля річки По, — вів далі Бурмунд. — Тоді-то Валент і переконався, що легіонери мали рацію, коли не хотіли відпускати нас, германців. Ми перепливли на той берег, захопили опорну ділянку й утримували її, доки переправилася решта. Коли ми подолали річку, вороже військо не встояло й побігло. Жахлива була різанина під Бедріаком. Невдовзі по тому Отон заподіяв собі смерть. — Батав скривився. — Але Вітеллій не міг контролювати своє військо. Легіонери смерчем пронеслися по Італії. Я бачив дещо з того, що вони творили. Це було гидко. То ж не була ворожа країна, яку вони захопили, то була земля, яку вони мали б захищати. Хіба ні?

Мабуть, це було однією з причин того, що в Чотирнадцятому почалися гризня й заворушення. Ворожнеча між регулярними й допоміжними військами трохи не переросла у справжні битви. Цивіліс був серед тих командирів, хто намагався залагодити ситуацію. Новий імператор Вітеллій відправив легіонерів до Британії, а батавів долучив до своїх палацових військ.

— Але з цього теж не вийшло нічого доброго. Вітеллій не мав хисту до командування людьми. Мої солдати зледачіли, пиячили на посту, влаштовували бійки в бараках. Зрештою він повернув нас до Германії. Нічого іншого йому й не лишалося, якщо тільки він не хотів кровопролиття, під час якого цілком могла пролитися і його імператорська кров. Ми його терпіти не могли.

Пором, широкий пліт із колод, що рухався на веслах, перетнув річку. Вершники з’їхали з нього й зникли в гущавині лісу.

— Веспасіан тримав Африку й Азію, — розповідав далі Бурмунд. — Його воєначальник Прім висадився в Італії і написав до мене. Атож, на той час моє ім’я вже було відоме.

Бурмунд звернувся до своїх численних знайомих. Легкодухий легат-римлянин погодився. Люди вирушили зайняти перевали в Альпах, щоб прихильники Вітеллія серед ґаллів чи германців не змогли пройти на північ, тоді як італійці з іберійцями мали вдосталь своїх клопотів. Бурмунд скликав зібрання свого племені. Призов, який оголосив Вітеллій, став для них останньою краплею. Батави більше не збиралися терпіти над собою наруги. Вони закалатали мечами в щити й загукали.

Сусідні племена фризів і каннінефатів уже знали, що затівається. На їхніх фолькмотах чоловіків закликали ставати на боротьбу. Тунгрійська когорта покинула своє місце розташування й приєдналася до повстанців. Почувши такі вісті, германці з допоміжних військ, що прямували на південь до Віттелія, втекли зі служби.

Проти Бурмунда виступили два легіони. Він розбив їх і загнав рештки до Кастри Ветери. Перейшовши Рейн, він здобув перемогу в сутичці біля Бонни. Його посланці переконували захисників Старого Табору перейти на бік Веспасіана. Ті відмовилися. Саме тоді Бурмунд проголосив від’єднання і війну за свободу.

До його союзу долучилися Бруктери, тенктери й хамави. Він розсилав гінців по всіх усюдах Германії. З лісових нетрищ під його знамена стікалися ватаги шукачів пригод. Вел-Ета провістила загибель Риму.

— А тоді приєдналися ґалли, — мовив Бурмунд, — ті, яких вдалося підняти на повстання Классіку та його товаришам. Поки лише три племені… Що сталося?

Еверард здригнувся був від скрику, який почув тільки він.

— Нічого, — відказав він, — мені здалося, я побачив якийсь рух, але ні, я помилився. Втома дається взнаки.

— Вони вбивають їх у лісі, — захлиналася Флоріс. — Це жахливо. Ну чому, чому ми прибули сюди саме цього дня?

— Ти пам’ятаєш чому, — відказав він їй. — Не дивися туди.

Вони не могли витрачати роки на те, щоб з’ясувати всі деталі.

Патруль не міг дозволити собі змарнувати так багато життєвого ресурсу своїх працівників. Крім того, цей сегмент простору-часу був нестабільний: що менше прибульці з майбутнього переміщатимуться в ньому, то краще. Еверард вирішив навідатися до Цивіліса за кілька місяців до розгалуження в історії. Попередні розвідини показали, що до батавського керманича буде легше доступитися після взяття Кастри Ветери; до того ж існувала ймовірність зустрітися і з Классіком. Еверард і Флоріс сподівалися зібрати достатньо інформації й покинути цей час, перш ніж станеться те, що описував Таціт.

— Чи не Классік підлаштував це? — запитав Еверард.

— Можливо, але я не впевнена, — схлипнувши, відказала Флоріс. Патрульний її не засуджував. Він і сам не міг спокійно дивитися на кровопролиття, хоча й чимало бачив його на своєму віку. — Він там, серед германців, але дерева заважають мені бачити, а вітер — чути. Він знає їхню мову?

— Навряд чи, хіба зовсім трохи, як мені відомо. Але декотрі з германців розуміють латину…

— Твій дух десь далеко, Еверарде, — промовив Бурмунд.

— Я… у мене справді якесь недобре передчуття, — відказав патрульний.

«Не зайве натякнути йому, ніби я відун, що володіє даром передбачення. Пізніше може згодитися».

Бурмунд спохмурнів.

— У мене теж, тільки з більш приземлених причин. Мабуть, краще мені зібрати своїх вірних людей. Тримайся осторонь, Еверарде. Твій меч гострий, авжеж, але ти не маршував з легіонерами, а мені, схоже, потрібна буде сувора дисципліна. — Останнє слово було мовлене латиною.

Вершник, що чвалом вилетів з лісу, сповістив їх, що трапилося. Германці зненацька з криками наскочили на полонених. Дрібка охоронців-ґаллів кинулися врозтіч. Нападники вбивали беззбройних людей і нищили воєнну здобич. Боги дістали свою гекатомбу.

Еверард підозрював, що германців підбурив Классік. Це було нескладно зробити. Ґалл хотів скомпрометувати своїх спільників перед римлянами, щоб унеможливити будь-який сепаратний мир. Зважаючи на те, як лютився Бурмунд, батав поділяв цю підозру. Але що він міг вдіяти?

Він навіть не зумів спинити своїх варварів, коли ті, знавіснівши від крові, вибігли з лісу й ринули юрмою у Старий Табір. Всередині фортеці здійнялося полум’я. Лемент і зойки змішалися зі смородом паленої плоті.

Бурмунд насправді не надто вжахнувся. Таке в його світі не було дивиною. Його розлютили лише непокора й підступи за спиною, що призвели до цього всього.

— Я змушу їх відповісти перед військовою радою, — гарчав він. — Я спаплюжу їх дощенту. І на їхніх очах обітну волосся, знову на римський лад, і змию з нього фарбу. Нехай бачать, що я не жартую! А що ж до присягання на вірність Классіку та його імперії — якщо йому не сподобається те, що я про це думаю, нехай тільки наважиться здійняти зброю проти мене.

— Думаю, мені краще поїхати, — озвався Еверард. — Тут я лише плутатимусь під ногами. Може, ми ще колись зустрінемося.

Коли? В котрий із нещасливих днів, які в тебе попереду?

5

Лютий вітер гнав поперед себе низькі хмари, наче дим. Косі струмені дощу падали крізь неспокійне віття. Коні ступали, похиливши голови й розбризкуючи копитами воду в калюжах. Попереду їхав Сеферт. Гнеф, що вів на поводі в’ючаків, тримався позаду. Між ними, згорбившись під промоклим плащем, їхав римлянин. Зупиняючись, щоб поїсти чи відпочити, батави на мигах довідалися, що його звати Луперк.

З-за повороту вигулькнуло п’ятеро чоловіків, вочевидь бруктерів, бо подорожні вже досягли їхніх земель. Утім, поки що вони були в місцевості, де ніхто не проживав: германські племена часто оточували себе такими безлюдними смугами. Чоловік, який їхав попереду, був худорлявий, наче тхір, а волосся мав чорне, як вороняче крило, лише деякі пасма роки припорошили сивиною. У правій руці він стискав спис.

— Стійте! — крикнув він.

Сеферт натягнув повіддя.

— Ми прибули з миром. Наш володар Бурмунд послав нас до відунки Вел-Ети, — промовив він.

Чорнявий кивнув.

— Ми отримали звістку про це.

— Мабуть, зовсім нещодавно, адже ми виїхали відразу за гінцем, хоча й мусили рухатися повільніше.

— Так. Настав час діяти швидко. Я Гайдгін, син Відугада, перший помічник Вел-Ети.

— Я пам’ятаю тебе, — сказав Гнеф. — Ми зустрічалися, коли торік наш володар приїжджав до Вел-Ети. Що тобі від нас потрібно?

— Чоловіка, якого ви везете, — відказав їм Гайдгін. — Адже це він — той, кого Бурмунд віддає Вел-Еті, чи не так?

— Так, це він.

Зрозумівши, що говорять про нього, Луперк напружився. Він переводив погляд з одного обличчя на інше, тимчасом як довкола ґорґотали гортанні голоси.

— Вел-Ета, своєю чергою, віддає його богам, — сказав Гайдгін. — Я вирушив вам назустріч, щоб виконати її волю.

— Як? Не в священному місці? Без ритуалу? — здивувався Сеферт.

— Кажу ж тобі: треба поспішати. Кілька впливових мужів, якби дізналися про нього, воліли б лишити бранця живим, сподіваючись на викуп. Ми не можемо з ними сваритися. Однак боги гніваються. Погляньте довкола себе. — Гайдгін повів списом, вказуючи на змоклий, плакучий ліс.

Сеферт і Гнеф не могли йому опиратися. Бруктери переважали їх числом. Крім того всі знали, яким близьким цей чоловік був до відунки, відколи вони покинули свою далеку батьківщину.

— Будьте всі нам за свідків, що ми мали намір допровадити римлянина до самої Вел-Ети, але беремо ваші слова на віру, що така її воля — передати цього чоловіка вам, — промовив Сеферт.

Гнеф насупився.

— Кінчаймо з цим, — сказав він.

Вони, як і бруктери, зсіли з коней і показали Луперкові, щоб він вчинив так само. Бранцеві довелося допомогти, але тільки тому, що той досі був кволий і хитався від голоду. Коли йому зав’язали руки за спиною, а Гайдгін розмотав мотузку із зашморгом, очі римлянина розширилися і він різко втягнув повітря. Відтак опанував себе й став бурмотіти якісь слова, що, либонь, призначалися для його богів.

Гайдгін звів очі до неба.

— Батьку Воене, войовнику Тіве, Донаре-громобоє, почуйте мене, — повільно й ваговито промовив він. — Знайте: ця жертва, хай яка є, — це дарунок вам від Нерги. Знайте: вона ніколи не була вашим ворогом і ніколи не зазіхала на почесті, що належать вам. Хай останнім часом люди й давали вам менше, ніж раніше, але все, що отримувала Нерга, призначалося й для інших богів. Станьте знову на її бік, могутні боги, і пошліть нам перемогу!

Сеферт і Гнеф схопили римлянина попід руки. Гайдгін підступив до нього. Вістрям списа він накреслив на Луперковому чолі знак молота, а на грудях, розітнувши туніку, вирізав свастику. Порснула кров, разюче червона проти довколишньої сірості. Луперк не озвався ні звуком. Його підвели до ясена, який обрав Гайдгін, перекинули мотузку через гілку, наділи зашморг на шию.

— О Юліє! — з ніжністю в голосі вигукнув римлянин.

Двоє Гайдгінових людей підтягнули його вгору, тимчасом як решта били мечами в щити й завивали. Луперк сіпався в повітрі, доки Гайдгін не встромив знизу вверх у нього спис, через живіт у серце.

Коли решта зробили все, що слід було зробити, Гайдгін звернувся до Сеферта й Гнефа:

— Ходімте з нами. Будете гістьми в моїй оселі, а потім повернетеся до свого володаря Бурмунда.

— Що нам йому сказати? — запитав Гнеф.

— Правду, — відказав Гайдгін. — Розкажіть правду всьому війську. Нарешті боги, як у давнину, отримали свою справедливу частку. Тепер вони мають цілковито підтримати нас у війні.

Германці від’їхали. Довкола мерця замахав крилами крук, усівся на плече, дзьобнув, ковтнув. Підлетів ще один, потім ще один і ще один. Вітер, який гойдав тіло, розносив їхнє хрипке каркання.

6

Еверард дав Флоріс два дні, щоб вона відпочила вдома й відновила сили. Хоч і не тендітна дівчинка, вона була цивілізованою людиною, яка мала моральні принципи і якій довелося стати свідком жахливого видовища. На щастя, вона не знала особисто жодної з жертв: її хоча б не мордувало почуття провини, яке відчуває той, хто вижив.

— Якщо кошмари не відступлять, попроси допомогти психотехніків, — порадив Еверард. — Звісно, нам також треба все обміркувати, зважаючи на те, що ми побачили на власні очі, й виробити для себе програму дій.

Хоча патрульний і був загартованіший, він теж радів перепочинку, під час якого міг відійти від усього того, що бачив, чув і вловлював нюхом у Старому Таборі. Еверард нескінченними годинами блукав вулицями Амстердама, розкошуючи в добропристойності Нідерландів двадцятого століття. Решту часу він проводив на базі Патруля, де переглядав різноманітну інформацію, яка була в наявності і стосувалася історії, антропології, політики, фізичної географії, і робив собі в пам’яті гіпновідбиток того, що здавалося найважливішим.

Його попередня підготовка була доволі поверховою. Хоча й тепер він не здобув енциклопедичних знань. Їх просто не існувало. Рання історія германців приваблювала небагатьох дослідників, і ті були розпорошені на широкому часовому й просторовому проміжку. В інших епохах начебто діялось набагато більше цікавого й важливого. Майже не було надійної інформації. Окрім нього й Флоріс, ніхто не досліджував особистість Цивіліса. Вважалося, що його повстання не варте значного ризику, пов’язаного з польовими дослідженнями, адже його наслідком стала хіба що зміна на краще в ставленні Риму до кількох диких племен.

«А може, і немає ніяких інших наслідків, — думав Еверард. — Може, ці відмінності в текстах мають якесь цілком безневинне пояснення, яке проґавили експерти Патруля, і ми ганяємося за тінями. Насправді, у нас немає доказів, що хтось бавиться з історією. Що ж, нам у будь-якому разі потрібно дізнатися правду».

Третього дня він зателефонував Флоріс із готелю й запропонував повечеряти разом, як під час їхньої першої зустрічі.

— Розслабимося, побалакаємо про те, про се, нашої справи торкатися не будемо, хіба що зовсім трішки. А завтра вже все сплануємо. Гаразд?

На його прохання Флоріс сама вибрала ресторан, і ввечері вони там зустрілися.

В «Амброзії» готували карибсько-суринамські страви. Затишний заклад розміщувався на вулиці Стадгаудерскаде, у тихому районі біля Музеумплейн, просто над каналом. Після гарненької офіціантки до них підійшов ще й чорношкірий кухар, щоб бездоганною англійською обговорити їхні замовлення. Вино теж виявилося саме таким, яким і мало бути. Можливо, відчуття зникомості цього місця, яке разом із його теплом, світлом і смачною їжею було лише острівцем посеред безмежної темряви й щомиті могло канути в небуття, поглиблювало їхню насолоду.

— Я прогуляюся додому пішки, — сказала Флоріс, коли вони вже закінчували. — Вечір такий чудовий.

Вона мешкала за милю чи дві звідти.

— Тоді я проведу тебе, якщо не заперечуєш, — охоче зголосився Еверард.

Жінка всміхнулася. Її волосся сяяло на тлі присмерку у вікні, наче нагадування про сонячне світло.

— Дякую. Саме на це я й сподівалася.

Вони вийшли надвір, і їх огорнуло тепле вечірнє повітря. Пахло весною, бо дощ, який пройшов раніше, помив вулиці, а машин було небагато — їхній шум чувся десь оддалік. Каналом продиркотів моторний човен, лишаючи по собі блискучий кільватерний слід.

— Дякую, — повторила Флоріс. — Це було чарівно. Саме такий вечір і був мені потрібен, щоб збадьоритися.

— Що ж, це добре. — Еверард дістав із кишені кисет з тютюном і взявся набивати люльку. — Хоча я впевнений, що ти в будь-якому разі швидко б відійшла.

Вони повернули від каналу й пішли поміж фасадами старовинних будинків.

— Так, мені й раніше доводилося стикатися з жахливими речами, — погодилася вона. Той безтурботний настрій, який вони обоє старанно підтримували за вечерею, помалу щезав, хоча голос Флоріс лишався рівним, а обличчя — спокійним. — Щоправда, не в таких масштабах, але я бачила вбитих і поранених у битвах, бачила смертельні хвороби та… та інші жорстокі вироки долі.

Еверард кивнув.

— Так, на оцю нашу добу випало чимало пекельних злодіянь, але навряд чи більше, ніж на інші. Головна різниця в тому, що зараз люди прагнуть до кращого.

Флоріс зітхнула.

— Спершу це все було так романтично — побачити на власні очі, як жили в минулому. Але потім…

— Що ж, ти вибрала доволі жорстокий округ. І все ж найбільші жахіття тоді творилися в Римі.

Флоріс пильно глянула на нього.

— Не можу повірити, що ти зберіг ще якісь ілюзії щодо природженої шляхетності варварів. Я ось свої одразу втратила. Вони були точнісінько такі самі жорстокі. Лише менш ефективні.

Еверард чиркнув сірником і підніс його до люльки.

— Можна поцікавитися, чому ти вирішила досліджувати саме їх? Звісно, хтось повинен це робити, але ти зі своїми здібностями могла вибрати собі практично будь-яке суспільство.

Вона усміхнулася.

— Коли я закінчила Академію, мене намагалися відрадити. Один агент годинами розводився про те, як мені сподобається його Брабант. Він був милий, цей агент. Але я була вперта.

— Чому ж так?

— Що більше я про це думаю, то менше розумію, чому саме так вчинила. Часом здається, що… Так, якщо не заперечуєш, я б хотіла розповісти тобі.

Еверард подав їй зігнуту в лікті руку. Флоріс узяла його попідруч. Вона легко підлаштувалася під його ходу, але ступала м’якше. У вільній руці патрульний тримав крихітний вогник своєї люльки.

— Я із задоволенням послухаю, — мовив він. — Я не копирсався у твоїй особовій справі, з’ясував лише найпотрібніше, але мені, звісно, цікаво. Хоча в особових справах однаково не знайдеш усіх пояснень.

— Почалося все, мабуть, ще з моїх батьків. — Вона дивилася відсутнім поглядом кудись удалечінь, а між її бровами пролягла тоненька зморщечка. Вона говорила наче уві сні. — Я їхня єдина дитина, народилася 1950 року. — «І тепер на твоїй світовій лінії минуло значно більше років, ніж показує календар». — Мій батько ріс у тих краях, що тоді називалися Нідерландською Ост-Індією. Тобі відомо, що Джакарту заснували ми, нідерландці, і називали її Батавією? Батько був юнаком, коли спершу нацистська Німеччина вдерлася до Нідерландів, а згодом Японія захопила Південно-Східну Азію. Він був моряк, воював із ними у складі того флоту, який у нас ще лишався. Моя мати, яка жила в Нідерландах, тоді ще школярка, брала участь в Опорі, працювала в підпільній друкарні.

— Гідні люди, — пробурмотів Еверард.

— Батьки зустрілися після війни, побралися й осіли в Амстердамі. Вони досі живі, на пенсії. Батько покинув свій бізнес, мати — викладання історії, історії Нідерландів.

«Атож, — подумав патрульний, — і з кожного завдання ти повертаєшся того самого дня, що й відбула, бо не хочеш втрачати часу, поки можеш бачити їх живими, хоча вони достеменно так і не знають, де ти працюєш. Та ще й непокояться, либонь, бо нема онуків».

— Вони ніколи не вихвалялися своєю участю у війні. Але все моє життя було… було пов’язане?., так, пов’язане з нею і з усією історією моєї батьківщини. Патріотизм? Називай це як хочеш. Це мій народ. Що зробило його таким, який він є? Яке його коріння? Мене завжди цікавило наше походження, і в університеті я вчилася на археолога.

Еверардові це було відомо, як і те, що вона досягала трохи не чемпіонських результатів в легкій атлетиці і кілька разів ходила у важкі й доволі небезпечні туристичні походи. Це привернуло увагу рекрутера з Патруля часу, який запропонував Флоріс пройти тестування, а коли вона його пройшла, розповів правду про часові подорожі. Власне кажучи, Еверард опинився в Патрулі приблизно так само.

— І все ж, — мовив він, — ти вибрала те суспільство, в якому жінок сильно пригнічують.

Вона відповіла дещо різко.

— Хіба ти не бачив мого резюме, де сказано, що я дала собі раду? Тобі ж відомо, як у Патрулі можуть замаскувати зовнішність.

— Вибач. Не ображайся. Але маскування годиться хіба для коротких візитів.

У недалекому майбутньому такі речі, як вуса чи голос, можна буде підробити майже бездоганно. Грубий, широкий одяг з підбивкою, де треба, може приховати вигини жіночого тіла. Її могли виказати руки, але у Флоріс вони були якраз завеликі для жінки, а їхній тендітний вигляд і брак волосся можна було пояснити молодим віком.

— Але…

Запросто може виникнути потреба зняти одяг перед супутниками, приміром під час миття. Або обличчя, яке хоч-не-хоч лишиться ніжно-жіночим, викличе насмішку у варварів, і тоді доведеться битися. Хай як добре тренована жінка, у ситуації, коли заборонено використання високотехнологічної зброї, їй забракне м’язів і сили чоловіка.

— Так, його застосування обмежене, — визнала Флоріс. — Це мене завжди дратувало. Я навіть розмірковувала… — вона замовкла.

— Чи не змінити стать? — за пів хвилини м’яко докінчив Еверард.

Вона неохоче кивнула.

— Нема потреби міняти її назавжди, ти ж, мабуть, знаєш? — У майбутньому такі операції не потребували хірургічного втручання чи гормональних препаратів. Організм перебудовували на молекулярному рівні, починаючи від ДНК. — Звісно, це не так просто. І є сенс йти на таке для завдання, яке триватиме щонайменше рік.

Вона кинула на нього викличний погляд.

— А ти пішов би на це?

— Звісно, що ні! — вигукнув він. А тоді подумав: «Чи не занадто різко я відреагував? Чи не було це нетолерантно?» — Але не забувай: я народився в американській консервативній глибинці 1924 року.

Флоріс розсміялася й стиснула його передпліччя.

— Я дуже сумнівалася, що моє глибинне єство зміниться. Я стала б безнадійним гомосексуалістом, а в тому суспільстві це ще більша перешкода, ніж бути жінкою. Якою мені, тим паче, бути подобається.

Еверард вишкірився.

— Це неважко помітити.

«Охолонь, хлопче. Жодних особистих стосунків на роботі. Це може призвести до фатальних наслідків. Розумом я волів би, щоб вона була чоловіком».

У Флоріс, мабуть, були схожі думки, тому що вона немов відгородилася від нього мовчанням, і якийсь час вони йшли, не промовивши жодного слова. Однак ця мовчанка не була обтяжлива. Вони простували через парк, зелень довкола них розливала пахощі, світло ліхтарів падало крізь листя на доріжку, через що та робилася плямистою, коли Еверард знову заговорив:

— І попри все це, як я розумію, ти провела велике дослідження. Я не читав про нього у твоїй справі, сподіваючись, що ти сама розкажеш — так було б краще.

Він уже кілька разів заводив мову про нього, але Флоріс завжди уникала розмови на цю тему. Для неї це було нескладно, адже у них була ціла купа інших справ.

Еверард почув і побачив, як вона зітхнула.

— Так, мені слід тобі розказати, — погодилася вона. — Ти мусиш знати, який у мене є досвід роботи. Це довга історія, але, думаю, я можу почати її. — Вона завагалася. — Тепер я почуваюся з тобою набагато простіше. Спершу я страшенно боялася працювати з позачасовиком.

— Ти добре приховувала свій страх, — протягнув він, пихнувши люлькою.

— Коли працюєш у польових умовах, вчишся приховувати свої емоції, так? Але сьогодні я можу говорити вільно. Ти… ти з тих чоловіків, з якими затишно.

Еверард промовчав, не знаючи, що на це відповісти.

— Я прожила п’ятнадцять років з фризами, — сказала вона.

Патрульний ледве встиг спіймати люльку, перш ніж вона впала на тротуар.

— Що?

— З 22 до 37 року нашої ери, — серйозним тоном провадила вона далі. — Патрулю потрібні були докладні знання, а не просто нарис про життя на далекому західному краї германських племен у той період, коли кельтський вплив почав замінюватися римським. Особливо їх цікавили заворушення, які сталися в племенах після вбивства Армінія[164]. Потенційні наслідки могли бути доволі значними.

— Але нічого підозрілого не виявлено, правда? Тимчасом як Цивіліс, на якого, думали, можна було не зважати… Що ж, у Патрулі працюють люди, які теж помиляються. І, звісна річ, детальний опис типової германської спільноти цінний з багатьох поглядів. Розповідай далі, будь ласка.

— Колеги допомогли мені там влаштуватися. Я вдавала із себе молоду жінку з племені хазуаріїв, що овдовіла після нападу херусків. Вона буцімто втекла на землі фризів із сяким-таким добром і двома слугами свого чоловіка, які зберегли їй вірність. Голова поселення, до якого ми прийшли, великодушно нас прийняв. Я принесла із собою не лише новини, але й золото; до того ж для них священні закони гостинності.

«Не зайвим виявилося й те, що ти була — є — збіса вродлива».

— Невдовзі я вийшла заміж за його молодшого сина, — провадила далі Флоріс рішучим діловим тоном. — Мої «слуги» попросили дозволу вирушити «на пошуки пригод», і більше про них ніхто не чув. Усі вирішили, що їх спіткало якесь лихо. У ті часи не бракувало способів знайти собі кінець!

— І що далі? — Еверард дивився на її профіль. Під копицею золотого волосся на тлі навколишніх сутінків він, здавалося, зійшов з картин Вермера.

— То були тяжкі роки. Я часто сумувала за домом, іноді впадала у розпач. Але тоді я нагадувала собі, як багато нового дізнаюся про цілий світ звичаїв, вірувань, знань і навичок людей. Я дуже прихилилася до них. Вони на свій грубий лад були добросерді — у ставленні до одноплеменців, я маю на увазі, — а мій Ґарульф і я… ми стали близькими. Я народила йому двох дітей і потай подбала, щоб вони вижили. Він, природно, сподівався мати ще, але про те, щоб цього не сталося, я також подбала — жінки часто робилися безплідними. — Губи її вигнулися в сумній посмішці. — Тоді Ґарульф прижив собі ще дітей з робітницею. Ми з нею порозумілися, вона визнавала першість за мною і… Та це не має значення. Це була звична, загальноприйнята ситуація, яка не кидала на мене ганьби. Крім того… я знала, що одного дня покину їх.

— Як це сталося? — тихо запитав Еверард.

Її голос зробився невиразним.

— Ґарульф помер. Полював на зубра, і звір підняв його на роги. Я горювала по ньому, але ця смерть усе для мене спростила. Я б уже давно пішла, щезла, як мої помічники, якби не він і наші діти — хлопчики чотирнадцяти й дванадцяти років, майже чоловіки за тогочасними мірками. Тепер про їхній добробут могли подбати Ґарульфові брати.

Еверард кивнув. Він уже знав, що для давніх германців стосунки між дядьком і небожем були дуже важливі. Зокрема, серед трагедій, які довелося зазнати Бурмунду-Цивілісу, був розрив із сином його сестри, який воював і загинув у лавах римської армії.

— І все одно важко було їх покидати, — докінчила Флоріс. — Я сказала, що йду від них на якийсь час, щоб оплакати Ґарульфа на самоті, і лишила їх гадати до кінця віку, що ж зі мною сталося.

«А ти гадаєш і, поза сумнівом, завжди гадатимеш, що сталося з ними, — подумав Еверард. — Якщо тільки не простежила потайки все їхнє життя аж до смерті. Але мені здається, ти достатньо розумна, щоб цього не робити. Така вже плата за сповнену пригод і огорнуту романтичним ореолом службу в Патрулі часу».

Флоріс натужно ковтнула — чи не кілька сльозин? — і повела далі із силуваною веселістю:

— Уяви лишень, скільки омолоджувальних процедур мені довелося пройти, коли я повернулася! А гарячі ванни, електричне світло, книжки, телебачення, літаки — все-все!

— І не в останню чергу — знову рівні права, — додав Еверард.

— Так, так. Жінки там мали високий соціальний статус і більше свободи, ніж матимуть згодом аж до дев’ятнадцятого століття, але все ж — так.

— Схоже, Веледа була винятком, і то не просто винятком — чоловіки скорялися її волі.

— Це інше. Вона говорила від імені богів.

«Це ще нам треба перевірити».

— Ту роботу я завершила кілька років тому на своїй світовій лінії, — сказала Флоріс. — Наступні мої завдання були не такими значними. Аж дотепер.

Еверард закусив мундштук.

— Гм-гм, проблема статі таки лишається. Мені б не хотілося марудитися з маскування, хіба, може, на короткий час. Забагато обмежень.

Флоріс зупинилася. Йому теж довелося спинитися. Вони стояли під ліхтарем, у світлі якого очі жінки зблискували, наче в кішки. Вона дещо голосніше промовила:

— Я не хочу лише висіти в небі й стежити за тобою, агенте Еверарде. Не хочу й не буду.

Повз прошурхотів велосипедист, ковзнув по них поглядом і поїхав собі далі.

— Було б корисно мати тебе поруч, на землі, — визнав Еверард. — Але не постійно. Погодься, краще, коли хтось лишається в резерві. Але коли почнеться справжня детективна робота, тоді ти з твоїм досвідом… Питання тільки в тому, як нам це зробити?

Змінивши гнівний тон на збуджений, вона кинулася розвивати свій успіх:

— Я буду твоєю дружиною. Або наложницею, або служницею, або ще кимось — залежно від обставин. Для германців немає нічого дивного в тому, що жінка супроводжує чоловіка в подорожі.

«Прокляття! Невже в мене палають вуха?»

— Ми не можемо дозволити собі ускладнити стосунки між нами.

Вона твердо подивилася йому в очі.

— А от щодо цього я не хвилююся, сер. Адже ви справжній професіонал і джентльмен.

— Що ж, дякую, — промовив він з полегшенням. — Думаю, я зможу контролювати свою поведінку.

«Якщо ти зможеш контролювати свою!»

7

Весна несподівано затопила землю, наче повінь. Тепло та чимраз довший день погнали листя в ріст. Заяріла молода трава. Небо заполонив щебет і лопотіння крил. На пасовиськах вибрикували ягнята, телята, лошата. Люди видобувалися з мороку хатин, із диму й смороду зими. Вони мружилися від яскравого світла, вдихали солодкі запахи й бралися до роботи, готуючись до літа.

Вони ще відчували голод після торішнього злиденного врожаю. Більшість чоловіків вирушили за Рейн на війну, і вже було зрозуміло, що небагато з них повернуться додому. Ета й Гайдгін досі носили холод у своїх серцях.

Вони прогулювалися її землями, не помічаючи ні сонячного світла, ні свіжого вітерцю. Робітники, що працювали на її полях, бачили, як вона йшла, але не наважувалися ні привітати її, ні звернутися із запитаннями. Хоча на заході листя дерев блищало під сонячним проміння, божелісся ген на сході здавалося темним, немовби тінь від Вел-Етиної башти сягала аж туди.

— Я гніваюсь на тебе, — мовила віщунка. — Мені слід було б відіслати тебе геть.

— Ето, — голос його захрип, а кісточки пальців, що стискали ратище списа, побіліли, — я вчинив те, що мав вчинити. Було зрозуміло, що ти помилуєш того римлянина. Аси ж і без того озлобилися на нас.

— Так базікають лише дурні.

— Тоді більшість племені — дурні. Ето, я знаюся з ними так, як ти не можеш, бо я чоловік — лише чоловік, а не обранець богині. Люди розповідають мені те, що не наважилися б сказати тобі прямо. — Якусь хвилю Гайдгін добирав слова. — Нерга бере надто багато з того, що раніше призначалося богам-небожителям. Я добре тямлю, чим ти і я завдячуємо їй, але для бруктерів усе інакше, а, крім того, асам ми з тобою також заборгували. Якщо ми не замиримося з ними, вони відберуть у нас перемогу. Я прочитав це з зірок, з погоди, з лету круків, з кісток, на яких ворожу. А коли б навіть я помилявся — що з того? У людських серцях оселився страх, і він справжній. Люди почнуть подаватися в бою, і ворог розіб’є їх. А тепер я твоїм іменем віддав асам того чоловіка, не якого-небудь раба, а військового вождя. Нехай звістка про це розійдеться, і ти побачиш, як у воїнів народиться нова надія!

Етин погляд устромився в нього, наче меч.

— Ха, невже ти гадаєш, що одна твоя невеличка жертва щось для них важить? Тож знай: доки тебе не було, до мене прискакав ще один вістовий від Бурмунда. Його люди вбили всіх полонених і зруйнували дощенту Кастру Ветеру. Вони переситили своїх богів.

Спис у Гайдгіновій руці здригнувся, відтак обличчя чоловіка прибрало непроникного виразу. Спливали хвилини. Нарешті він повільно промовив:

— Я не міг такого передбачити. Але це добре.

— Ні, не добре. Бурмунд розлючений. Він знає, що тепер воля римлян зміцніє. А ти позбавив мене бранця, який міг стати для нас містком.

Гайдгін зціпив зуби.

— Я не міг знати, — пробурмотів він. — Однаково, яка користь від одного чоловіка?

— І, схоже, я більше не можу на тебе покластися, — похмуро провадила Ета. — А я думала відправити тебе замість себе до Колонії.

Здивований, він повернув голову й пильно поглянув на неї. Високі вилиці, довгий прямий ніс, повні губи, очі, що дивилися вперед — не на нього.

— До Колонії?

— Бурмунд у своєму посланні повідомив також про те, що з Кастри Ветери він іде на Колонію Аґриппіни. Він вважає, що обложенці можуть піддатися. Але щойно до них дійде звістка про вчинену різанину — а вона дійде швидше за Бурмунда, — римляни подумають: а навіщо піддаватися? Коли немає чого втрачати, чому б не битися затято, сподіваючись на допомогу? Бурмунд хоче, щоб я наклала прокляття — нищівний гнів Нерги — на кожного, хто порушить умови припинення опору.

До Гайдгіна повернулася його звична кмітливість, і він заспокоївся.

— Гм, он як… — Він погладив бороду вільною рукою. — Так, це може на них вплинути. Вони мусять знати про тебе. Убії — германці, хоч і звуть себе римлянами. Якщо твою запоруку виголосити гучно перед Бурмундовим військом недалеко від мурів, де захисники зможуть бачити й чути…

— Хто її тепер виголосить?

— Ти сама?

— Навряд чи.

Він кивнув.

— Авжеж, слушно. Тобі краще триматися осторонь. Тебе мало хто бачив, окрім бруктерів. А легенда завжди викликає більше пошани, ніж людина з плоті й крові.

Вона розсміялася вовчим сміхом.

— Людина з плоті й крові повинна їсти, пити, спати, справляти потреби, вона може захворіти й напевне втомлюється.

Її голос стих. Ета похилила голову.

— Я дуже втомилася, — прошепотіла вона. — Мені краще побути б на самоті.

— Мабуть, це мудро, — мовив Гайдгін. — Атож. Повертайся до своєї башти й усамітнись там на якийсь час. Дай зрозуміти, що ти розмірковуєш, твориш чари, прикликаєш богиню до себе. А я понесу твоє слово у світ.

Віщунка випросталася.

— Я так і гадала, — різко кинула вона. — Але як я можу тобі довіряти після того, що ти вчинив?

— Можеш. Я присягну. — Гайдгін на мить затнувся. — Якщо тих років, що ми провели разом, тобі не досить. — Враз у його голосі зазвучала самоповага: — Ти ж розумієш, що у тебе немає кращого речника. Я не лише перший серед твоїх послідовників, але й сам вождь. Люди дослухаються до мене.

Віщунка довго мовчала. Вони проходили повз обору, де стояв бик, Тівів звір, із могутніми рогами, здійнятими до сонця. Нарешті вона запитала:

— Ти перекажеш мої слова без викривлень і дбатимеш, щоб їхній зміст було донесено?

Гайдгін майстерно подав свою відповідь:

— Мені боляче, що ти не довіряєш мені, Ето.

Тоді вона глянула на нього. Її очі вкрилися поволокою.

— Усі ці роки, милий давній друже…

Вони спинилися тут-таки, на багнистій стежці, що вела через молоде буйнотрав’я.

— Якби ти лише дозволила, я став би для тебе чимось більшим, ніж друг, — промовив він.

— Ти ж знаєш, що я не могла. І ти завжди поважав це моє рішення. Хіба ж можу я не пробачити тобі? Нехай буде так, їдь до Колонії замість мене.

Гайдгінове обличчя набуло суворого виразу.

— Я поїду туди, поїду, куди ти мене пошлеш, щоб служити тобі всіма своїми силами, якщо тільки ти не зажадаєш від мене порушити ту клятву, яку я дав на Ейні.

— Це… — На її обличчі спалахнув рум’янець й одразу погас. — Це було так давно.

— А мені здається, ніби я промовляв її вчора. Жодного миру з римлянами. Воювати з ними до кінця своїх днів, а після смерті переслідувати їх дорогою до позасвіття.

— Ньєрда може звільнити тебе від цієї клятви.

— Я сам ніколи не зможу звільнити себе від неї. — Важкі, наче удари молота, слова падали на Вел-Ету. — Або прожени мене від себе негайно, назавжди, або присягнися, що не проситимеш мене замиритися з Римом.

Віщунка похитала головою.

— Я не можу цього зробити. Якщо вони запропонують нам, нашим одноплеменцям, всім нашим людям свободу…

Він обміркував її слова, перш ніж неохоче відповісти:

— Що ж, коли вони запропонують — бери. Гадаю, ти муситимеш це зробити.

— Сама Ньєрда хотіла б цього. Вона — не кровожерний ас.

— Гм, колись ти казала інакше, — посміхнувся Гайдгін. — Я не сподіваюся, що римляни спокійно відпустять західні племена разом з їхніми податями. Та якщо це станеться, я втечу, зберу всіх, хто піде за мною, і вчинятиму набіги на римські землі, доки не поляжу під мечами легіонерів.

— Нехай ніколи цього не станеться! — вигукнула вона.

Гайдгін поклав руки їй на плечі.

— Заприсягнися мені — заприсягнися перед Ньєрдою, — що закликатимеш до війни, поки римляни не покинуть цих земель або… або, принаймні, поки я не помру. Якщо заприсягнешся, я робитиму все, що ти забажаєш, навіть якщо доведеться дарувати життя полоненим римлянам.

— Нехай буде так, якщо ти цього хочеш, — зітхнула Ета. Вона відступила на крок від нього й додала владним тоном: — Ходімо ж тоді до святилища, змішаймо нашу кров із землею, а слова з повітрям, щоб зміцнити цю клятву. Я хочу, щоб ти завтра вирушив до Бурмунда. Час наступає нам на п’яти.

8

Колись місто називалося Оппідум Убіорум, точніше сказати, так його називали римляни. Загалом германці не будували міст, але убії, що проживали на лівому березі Рейну, перебували під сильним ґалльським впливом. Невдовзі після Цезаревих завоювань вони ввійшли до складу Римської імперії і, на відміну від більшості своїх краян, були цим задоволені: торгували, вчилися, відкривали для себе інші краї. За Клавдієвого правління місто стало римською колонією і було названо на честь дружини імператора. Убії охоче латинізувалися й навіть змінили власну назву на аґриппінці. Місто розросталося. Згодом воно зватиметься Кельн — Колонь, як вимовлятимуть англійці й французи, — але це буде в далекому майбутньому.

А того дня довкола його масивних, зведених на римський лад мурів усе вирувало. Від численних багать здіймався дим, над шкуряними наметами маяли знамена варварів, на землі лежали хутра й накривала, де спали ті, хто ночував просто неба. Іржали й били копитами коні. Мукали корови, бекали вівці у своїх плетених оборах, де чекали на ту годину, коли підуть на харч війську. Чоловіки сновигали туди-сюди — дикі воїни з того боку річки, ґалльський набрід з цього. Спокійніше поводилися озброєні поселяни з Батавії та сусідніх земель; дисципліновано трималися Цивілісові та Классікові ветерани. Осторонь збилися в купу занепалі духом легіонери, яких пригнали сюди з Новезія. Дорогою вони зазнавали такого глуму, що зрештою їхня кіннота послала все до дідька, зреклася присяги на вірність Імперії ґаллів і поскакала на південь, щоб знову приєднатися до римських військ.

Біля річки окремо стояли кілька наметів. Жоден з повстанців без потреби не наважувався до них близько підходити, а коли все ж підходили, то поводилися дуже тихо. По чотирьох кутах на чатах стояли озброєні бруктери, але тільки як почесна варта. Найкращою охороною був сніп жита на високій жердині з прив’язаними до нього кількома торішніми яблуками, сухими й зморхлими. Це був знак Нерги.

— Звідки ви прийшли? — запитав Еверард.

Гайдгін пильно глянув на нього й процідив крізь зуби:

— Якщо ти, як стверджуєш, примандрував сюди зі сходу, то мав би знати. Ангріварії пам’ятають Вел-Ету, пам’ятають її і лангобарди, і лемовії, та й інші племена. Невже ніхто з них ніколи не розповідав тобі про неї?

— Вона була в них багато років тому…

— Мені відомо, що вони пам’ятають Вел-Ету, адже до нас доходять звістки про них від купців, мандрівників і тих воїнів, які прибувають останнім часом до Бурмунда.

Тінь від хмари накрила грубу лавку перед Гайдгіновим шатром, на якій сиділи чоловіки. Затінивши обличчя германця, вона немов загострила його проникливий погляд. Вітер приніс клуб диму й брязкіт заліза.

— Хто ти насправді, Еверарде, і чого тобі треба тут, серед нас?

«Розумний сучий син, ще й фанатик до всього», — збагнув патрульний і квапливо промовив:

— Я саме хотів сказати, що мене здивувало те, як довго її ім’я живе серед далеких племен багато років по тому, як вона була в них.

— Гм. — Гайдгін трохи розслабився. Правою рукою, яка потягнулася була до руків’я меча, він щільніше запнув від вітру чорний плащ. — Цікаво, а чому ти вв’язався за Бурмундом, якщо не хочеш ставати під його знамена?

— Я вже розповідав тобі, володарю.

Еверард не присягав на вірність Гайдгінові, а тому й не мусив так його титулувати, але трохи лестощів не зашкодить. Та й, коли на те пішло, Гайдгін справді зажив ваги серед бруктерів — військовий вождь із землями й маєтностями, одружений з представницею знатної родини, а понад те ще й довірений і постійний речник Веледи.

— Я розшукав Бурмунда в Кастрі Ветері, бо чув про його славу й хотів дізнатися, що відбувається в цих краях. Я рушив далі, але дорогою почув, що сюди має прибути відунка. Я сподівався з нею зустрітися або хоча б побачити й почути її.

Бурмунд, який радо привітав Еверарда, пояснив, що провісниця прислала замість себе свого представника. Батав, одначе, був надто заклопотаний, щоб виявити належну гостинність. Тож, маючи таку нагоду, Еверард вирішив сам розшукати Гайдгіна. Гот був надто незвичний гість, щоб відмовити йому, але розмова їхня не в’язалася: Гайдгін то думав про щось своє, то зненацька в нього прокидалася підозріливість.

— Вона повернулася до своєї вежі, щоб побути наодинці з богинею, — відказав він, палаючи вірою.

Еверард кивнув.

— Бурмунд сказав мені те саме. Я чув учора твою промову перед міською брамою. Мій пане, навіщо нам переорювати зоране поле? Я лише хотів дізнатися, звідки ви походите, ти і богочестива Вел-Ета? Звідки ви почали свої мандри й чому?

— Ми походимо з альварингів, — відказав Гайдгін. — Мабуть, більшість цих воїнів ще не народилися, коли ми покинули рідні краї. Чому? Її покликала богиня. — Натхненний тон змінився різким: — Але в мене є важливіші справи, ніж просвічувати чужинця. Якщо ти залишишся з нами, Еверарде, то почуєш більше, і, можливо, ми з тобою ще поговоримо. Сьогодні ж мушу з тобою попрощатися.

Вони підвелися.

— Дякую за той час, що ти приділив мені, володарю, — промовив патрульний. — Одного дня я повернуся до свого племені. Якщо ти чи твої люди колись завітаєте до готів, вас завжди гостинно приймуть.

Гайдгін не оминув увагою цю звичайну ввічливість.

— Може, й завітаємо, — відказав він. — Ми — посланці Нерги. Та спершу нам треба перемогти у війні. Бувай здоровий.

Еверард пройшов крізь довколишній шарварок до загону біля Цивілісової ставки й забрав своїх коней, яких лишав там. Це були кудлаті германські коники, і коли патрульний їхав верхи, його ноги ледь не торкалися землі. Але, зрештою, він вирізнявся зростом навіть серед цих людей, а вони вельми здивувалися б, якби Еверард не мав коней для себе і свого добра. Він вирушив на північ. Колонія Аґриппіни лишилася позаду й невдовзі зникла з очей.

Вечірнє сонце золотило річку. Пагорби були майже такі, якими Еверард їх пригадував зі свого рідного часу, але місцевість довкола лежала сплюндрована: поля поросли бур’яном, будинки стояли зруйновані. То тут, то там виднілися кістки, подекуди людські. Кілька місяців тому Цивіліс пройшовся тут вогнем і мечем.

Пустка була Еверардові на руку. Попри це, він дочекався темряви й лише тоді мовив до Флоріс:

— Добре, опускай ваговоз.

Ніхто не мав бачити, як Еверард зникає, а транспорт, який міг забрати коней, був помітніший, ніж звичайний хроноцикл. Флоріс дистанційно надіслала вантажний шатл, патрульний завів коней на борт і миттєво перенісся в просторі до їхнього табору. За якусь хвилю напарниця приєдналася до нього.

Вони могли б повернутися до комфортного Амстердама, але це означало б зайву витрату життєвого ресурсу: не на переміщення між епохами, а на переїзди від бази Патруля й назад, на скидання й одягання варварського одягу, а найбільше, либонь, на те, щоб постійно перелаштовувати спосіб мислення. Краще вже оселитися тут, на цій давній землі, і зблизитися не лише з її населенням, але й з природою. Природа — незайманий праліс, таїнства дня й ночі, літа й зими, гроз і зірок, буяння й смерті — виповнювали цей край і душі тутешніх людей. Доки не ввійдеш у цей ліс і не дозволиш йому ввійти в тебе, не можна по-справжньому зрозуміти їх, відчути те, що відчувають вони.

Місце для табору вибрала Флоріс — віддалений пагорб, що здіймався над безкрайніми хащами. Мало який мисливець міг колись бачити його, а на голу вершину, цілком імовірно, ніхто ніколи й не видирався. Північна Європа була тоді дуже мало населена: плем’я, що налічувало п’ятдесят тисяч осіб, вважалося великим і проживало на широченній території. Інша планета могла здатися менш чужою цьому краю, ніж те, що буде тут у двадцятому столітті.

Два одномісні намети стояли поруч, освітлені м’яким сяйвом, а від кухонної системи — приладу, який з’явиться в майбутньому відносно їхньої з Флоріс доби, — линув апетитний запах. Попри це Еверард, припнувши своїх коней біля коней напарниці, розпалив вогнище з приготованих заздалегідь дров. Вони поїли в замисленому мовчанні, а тоді вимкнули лампу. Кухонна система, що нечутно чистила сама себе, стала ще однією тінню. Не домовляючись, вони сіли на траву біля багаття, немовби якесь внутрішнє чуття підказало їм, що саме так слід зробити.

Довкола блукав прохолодний вітерець. Раз по раз пугукала сова, тихо, немов запитувала пророцтва в оракула. Верховіття дерев хвилювалося і виблискувало, наче море під зоряним небом. Над їхніми головами простяглася на північ срібляста стьожка Молочного Шляху, а вище світилася Велика Ведмедиця, яку люди тут знали як Віз Небесного Отця. «А як називають це сузір’я на Етиній батьківщині? — подумав Еверард. — Де б не була ця батьківщина. Якщо навіть Янне не знає, хто такі альваринги, то навряд чи хтось у Патрулі взагалі чув про них».

Він розпалив люльку. Багаття затріщало, дмухнуло йому в обличчя димом, вихопило з темряви обличчя Флоріс, миготливим сяйвом стікаючи по розпущених косах і міцних вилицях.

— Думаю, нам треба шукати в минулому, — промовив він.

Флоріс кивнула.

— Ці останні кілька днів підтверджують Таціта, чи не так?

Протягом цього часу вони змушені були працювати, як і раніше: Еверард перебував серед учасників подій на землі, а Флоріс спостерігала з неба. Проте її роль була не менш активна, ніж його. Патрульний був обмежений своїм найближчим колом спілкування, його ж напарниця стежила за широкою територією, а потім, надвечір, розсилала мініатюрних роботів-шпигунів, щоб ті непомітно пробиралися до визначених заздалегідь будинків і передавали все, що там відбувається.

Вони чимало дізналися. У сенаті Колонії усвідомлювали, що їхнє становище безнадійне, і розмірковували, чи зможуть домогтися не надто обтяжливих умов капітуляції і чи буде ця угода дотримуватися. Плем’я тенктерів, що проживало навпроти, по той бік Рейну, надіслало своїх посланців, пропонуючи об’єднатися в незалежний від Риму союз. Серед їхніх умов була вимога зруйнувати дощенту міські мури. Колонія відкинула цю пропозицію й погодилася лише на вільну спілку й безперешкодний перетин річки тільки вдень — доки між сторонами не виникне більше довіри. Посередниками такої угоди мали б стати Цивіліс і Веледа. Тенктери погодилися. Саме в цей час і прибули Цивіліс-Бурмунд і Классік.

Классік з радістю — й немалою — віддав би Колонію на розграбування. Бурмунд опирався. Серед інших причин було й те, що в місті тримали його сина, узятого в заручники торік у той непевний період, коли Бурмунд начебто воював за імператорський престол для Веспасіана. Попри все те, що відтоді сталося, з хлопцем поводилися добре, і Бурмунд заповзявся його повернути. Вплив Веледи міг уможливити мирну угоду.

Так і сталося.

— Так, — мовив Еверард. — Думаю, подальші події також відбуватимуться згідно з Тацітовою хронікою.

Колонія піддасться, не зазнає шкоди й приєднається до повстанців. Однак місто візьме нових заручників — Бурмундових дружину й сестру і Классікову доньку. Те, що вони обоє поставили на кін так багато, говорило не лише про принципи реальної політики чи важливість цієї угоди; це говорило про Веледину владу.

(«Скільки дивізій у Папи Римського?» — бувало, насміхався Сталін. Наступники його дізнаються, що це не має жодного значення. Люди, врешті-решт, живуть здебільшого своїми мріями і помирають заради них.)

— Ну, ми ще не досягли точки розгалуження, — без потреби нагадала Флоріс. — Ми лише досліджуємо події, які їй передували.

— І чимдалі, то більше переконуємося, що ключ до всього — Веледа. Як думаєш, могли б ми — тобто, мабуть, ти — прийти просто до неї і познайомитися?

Флоріс похитала головою.

— Не думаю. А надто тепер, коли вона усамітнилася. Можливо, у неї емоційна криза. Або релігійна. Втручання може призвести до… до будь-чого.

— Угу. — Якусь хвилю Еверард попахкував люлькою. — Релігія… Янне, ти чула вчорашню Гайдгінову промову перед військом?

— Частково. Я знала, що ти там і все записуєш.

— Ти не американка. І в тобі мало що лишилося від твоїх предків-кальвіністів. Підозрюю, ти не цілком усвідомлюєш, що він робить.

Жінка простягнула руки до вогню й чекала.

— Я ще не чув такої запальної проповіді, як Гайдгінова, що погрожувала б усіма карами пекла й вічним прокляттям і наганяла б на присутніх стільки страху перед божим гнівом, — сказав Еверард. — І це було збіса дієво. Більше не буде звірств, як у Кастрі Ветері.

Флоріс здригнулася.

— Сподіваюся.

— Але… загальний підхід… Як я розумію, для класичного світу це не дивина. Тим паче відтоді, як євреї розселилися по всьому Середземномор’ю. Старозавітні пророки вплинули навіть на язичників. Але тут, серед північан — хіба не мав би промовець закликати до чоловічої гордості слухачів? Чи принаймні до зобов’язання тримати дану обіцянку?

— Так, звісно. Їхні боги жорстокі, але загалом, сказати б, толерантні. Через це вони, себто люди, і будуть у майбутньому сприйнятливі до християнських місіонерів.

— Веледа, схоже, б’є в те саме незахищене місце, — замислено мовив Еверард, — за шість чи сім сотень років до того, як у ці краї дістанеться перший християнський місіонер.

— Веледа, — пробурмотіла Флоріс. — Вел-Ета. Ета-Чужинка, Ета-Незнайомка. Вона пронесла своє послання через усю Германію. Таціт-другий стверджує, що після поразки Цивіліса вона понесе його назад — і віра германців зазнає змін… Так, я теж думаю, що нам треба вирушити її слідами в минуле, туди, де почався її шлях.

9

Тяглися місяці, повільно перемелюючи Бурмундову перемогу.

Згодом Таціт запише, як це відбувалося: сум’яття й помилки, нелад і зради — тимчасом як сили римлян невпинно зростали. Уже тоді багато чого потьмяніло в людській пам’яті чи й стерлося з неї, і давно був забутий той чи той воїн, що дивився, як з його рани витікає життя. Подробиці, що таки збереглися, є доволі цікаві, але здебільшого не обов’язкові для розуміння кінцевого результату. Вистачить і короткого нарису.

Попервах Бурмундові і далі щастило. Він зайняв землі суніціїв і набрав серед цього племені чимало рекрутів. На річці Мозель він завдав поразки загону германців — прихильників імперії, частину взяв до свого війська, а решту з їхнім ватажком погнав на південь.

Це було великою помилкою. Поки він пробивався крізь бельгійські ліси, Классік байдикував, а Тутор з фатальною неквапливістю займав оборону на Рейні і в Альпах. Двадцять перший легіон скористався цим і вдерся в Ґаллію. Там він об’єднався з допоміжними військами, зокрема з кіннотою під проводом Юлія Бриґантіка, Цивілісового небожа й затятого ворога. Тутора розбили, його тревери розбіглися. Перед тим спроба підбити на повстання секванів зазнала цілковитої невдачі, і римські підрозділи стали прибувати з Італії, Іспанії, Британії.

На чолі всіх сил імперії тепер стояв Петіллій Церіал. Зазнавши дев’ять років тому в Британії поразки від Боудіки[165], цей Веспасіанів родич виправився, відігравши значну роль у відвоюванні Рима у вітелліанців. Біля Могунціака, майбутнього Майнца, він відіслав ґалльських новобранців додому, оголосивши, що в його легіонах досить людей. Цим вчинком Церіал практично завершив утихомирення Ґаллії.

Після цього він увійшов до Авґусти Треверорум, майбутнього Трира, міста Классіка й Тутора, де зародилося ґалльське повстання. Церіал оголосив загальну амністію і прийняв назад до римського війська ті підрозділи, що були полишили його. Звернувшись до зібрання треверів і лінгонів, він чітко пояснив, що дальшим опором вони нічого не здобудуть, а втратити можуть усе.

Бурмунд і Классік перегрупували свої пошарпані сили, за винятком тої значної частини, яку Церіал затиснув у пастці. Вони послали до нього гінця з пропозицією стати імператором Ґаллії, якщо він приєднається до них. Церіал просто переслав листа до Рима.

Зайнятий політичним аспектом війни, він виявився не дуже готовий до наступу повстанців, які в запеклій битві захопили міст через Мозель. Церіал особисто повів людей в атаку, щоб відбити його. Згуртувавши свої когорти, коли ворог був уже в його таборі, він наскочив на варварів, заклопотаних грабунком, і погнав їх навтьоки.

Північніше на Рейні аґриппінці — себто убії — проти своєї волі уклали були угоду з Бурмундом. Тепер вони зненацька вирізали германську залогу й звернулися до Церіала по допомогу. Той прискореним маршем поквапився визволяти місто.

Попри деякі незначні поразки, Церіал змусив капітулювати нервіїв і тунгрів. Коли свіжі легіони подвоїли його сили, він рушив на вирішальний бій з Бурмундом. У дводенній битві біля Старого Табору з допомогою батава-дезертира, який показав римлянам дорогу для обхідного маневру, Церіал розбив германців. Війна там би й закінчилася, якби римляни мали кораблі напохваті, щоб не дати германцям утекти за Рейн.

Дізнавшись про поразку, ті ватажки треверських повстанців, які ще боролися, також відступили за річку. Бурмунд повернувся на острів батавів і якийсь час разом із залишками своїх людей вів партизанську війну. Серед тих, кого вони вбили, був і Бриґантік. Але вони не могли довго утримувати свою територію. Люта сутичка звела лицем до лиця Бурмунда й Церіала. Германця, що силкувався згуртувати своїх воїнів, які подалися під натиском, впізнали. Довкола нього засвистіли стріли й списи, він ледве врятувався, зіскочивши з коня й перепливши річку. Човни забрали Классіка й Тутора, які відтоді були тільки занепалими духом нахлібниками.

Із Церіалом трапилася одна неприємність. Після огляду зимових квартир для легіонерів у Новезії та Бонні він зі своїм флотом повертався Рейном униз по течії. Германські розвідники зі своїх сховків помітили, що самовпевненість римлян переросла в недбальство. Повстанці зібрали кілька сильних ватаг і хмарної ночі напали. Ті, хто вдерлися до римського табору, перетнули наметові мотузки й перебили людей, що спали всередині. Їхні товариші тим часом зачепили гаками кілька кораблів і відтягли їх. Великою здобиччю стала преторіанська трирема, на якій мав ночувати Церіал. Так випало, що тої ночі він був в іншому місці — казали, з котроюсь убійкою, — і прибіг трохи причмелений і напівголий.

Був то лише раптовий і короткий наскок. Головним його наслідком, поза сумнівом, стало те, що римляни швидко набралися розуму. Германці відтягли захоплену трирему річкою Ліппе й передали її Веледі.

Хай якою незначною була ця невдача римського війська, її пізніше могли взяти за лихий знак. Церіал просувався далі в землі германців. Ніхто не міг чинити йому опір. Але й Церіалу ніяк не вдавалося зійтися з ворогом у вирішальній битві. Рим більше не міг надсилати йому підмоги. Постачання припасів зробилося недостатнім і нерегулярним. А тим часом на його війська насувалася північна зима.

10

60 рік н. е.

Узгір’ями на схід від Рейнської долини тяглася багатотисячна валка. Більша частина пагорбів поросла густоліссям, і дорога крізь нього була небагато краща від звіриних стежок. Коні, воли, чоловіки напружували всі сили, тягнучи вози: скрипіли колеса, тріщали зарості, з хрипом виривалося дихання. Люди здебільшого пленталися пішки, отупілі від голоду й знемоги.

На віддалі двох-трьох миль Еверард і Флоріс спостерігали з узвишшя, як валка перетинає безлісу, порослу травою смугу. Ручні далекогляди наближали картину на відстань витягнутої руки. Агенти могли б скористатися й звуковими підсилювачами, але навіть дивитися на це було важко.

Попереду їхав ще стрункий сивочолий чоловік. За ним зблискували кольчуги й вістря списів — то йшла його надвірна варта. Це був єдиний блиск довкола, а на обличчях під шоломами не спостерігалося жодної радості. Позаду них хлопчаки поганяли тих кількох сухоребрих корів, овець і свиней, які ще лишилися. Де-не-де на возах стояли плетені клітки з курми чи гусьми. За черствим хлібом або рідкісним шматком в’яленого м’яса пильнували ретельніше, ніж за клунками з одежею, робочим знаряддям та іншими пожитками — навіть грубий дерев’яний ідол, що, безглуздо сяючи позолотою, їхав на своєму возі, не привертав до себе такої уваги. Яка ампсіваріям була користь з богів?

Еверард вказав пальцем на старого.

— Той чоловік на чолі валки, — промовив він. — Як гадаєш, це їхній вождь, Бойокал?

— Принаймні так Таціт записав його ім’я, — відказала Флоріс. — Авжеж, це він. Небагато людей у цьому окрузі доживають до такого віку. — Із сумом у голосі вона додала: — Мені здається, він і сам шкодує про це.

— А також про те, що більшість свого життя провів на службі у Риму. Це правда.

Молода жінка, мало не дівчинка, ледве пересувала ноги з немовлям на руках. Дитина плакала, тулячись до оголеної груді, в якій більше не було молока. Германець середніх літ, імовірно, батько дівчини, спираючись на спис як на ціпок, вільною рукою допомагав молодій матері, коли та затиналася. Вочевидь, її чоловік загинув на їхньому шляху, за десятки чи сотні миль звідси.

Еверард засовався в сідлі.

— Їдьмо, — різко промовив він. — До місця зібрання ще чималий шмат дороги, так? Чому ти повела нас цим шляхом?

— Я подумала, що нам слід поглянути на це зблизька, — пояснила Флоріс. — Так, мене також переслідуватиме ця картина. Але тенктери були безпосередніми учасниками цієї події. І нам треба добре знати, про що йдеться, якщо ми хочемо зрозуміти їхнє і Веледине ставлення до неї, а також їхнє ставлення до Веледи.

— М’буть. — Еверард цмокнув до коня, потягнув за повіддя запасного, який наразі віз його скромний багаж, і рушив униз схилом. — Хоча співчуття — неабияка дивовижа в цьому столітті. Найближча спільнота, де його заохочували, проживає в Палестині, але незабаром її розвіє вітром по всьому світу.

«І таким чином рознесе по всій імперії насіння юдаїзму, з якого зійде християнство. Тож не дивно, що чвари й смерті на півночі стануть лише короткою приміткою в книзі історії».

— Тут дуже сильна вірність своєму родові, — нагадала йому Флоріс, — а перед загрозою Риму в західних германців починає зароджуватися почуття кревності, що сягає за межі окремого племені.

«Угу, — пригадав Еверард, — і ти підозрюєш, що Веледа доклалася до цього. Саме тому ми й простежуємо крізь час її шлях у зворотному напрямку — намагаємося збагнути, що вона значить для історії».

Вони знову в’їхали в ліс. Пишне, по-літньому зелене склепіння здіймалося над стежкою, обабіч якої стіною ставав підлісок. Сонячне світло пробивалося крізь листя й бризками розплескувалося по моховинню й тінистим закуткам. По гіллі вогняними кометами шугали вивірки. Пташиний щебет і пахощі квітів впліталися в незглибимий спокій, що панував довкола. Природа вже поглинула й перетравила страждання племені ампсіваріїв.

Між ними та Еверардом простягнулася ниточка співчуття, немов та блискотлива павутина, що колихалася між віттям ліщини. Йому потрібно буде чимало проїхати, перш ніж вона натягнеться й обірветься. І марно казати собі, що він нікого з них не знав і що всі вони померли за вісімнадцять сотень років до його народження. Вони були тут, тепер, такі самі справжні, як ті біженці, що трохи східніше від цих місць на його очах утікали на захід 1945 року. Але, на відміну від тих, ці переселенці не дістануть допомоги й підтримки.

Вочевидь, Таціт у загальних рисах правильно описав події. Хавки вигнали ампсіваріїв з рідних домівок, загарбавши їхні землі. Людей ставало надто багато, щоб поля їхніх предків, з тогочасними методами хліборобства, могли їх прогодувати. Перенаселення — поняття відносне, таке саме давнє, як голод і війна, до яких воно призводить, і таке саме незнищенне. Переможене плем’я вирушило до пониззя Рейну. Вони знали, що там лежать чималі вільні території, попередніх жителів яких вигнали римляни. Вони мали намір приберегти ці землі для військових потреб і розселення відставних легіонерів. Два фризькі племені вже намагалися оселитися тут. Їм наказали забиратися геть, а коли ті вперлися, їх вигнали силою, багатьох убивши, а ще більше відправивши на невольничі ринки. Але ампсіварії були вірними союзниками. Бойокала навіть ув’язнили, коли сорок років тому відмовився підтримати повстання Армінія. Пізніше він служив під проводом Тіберія і Германіка, аж доки вийшов у відставку й зробився вождем свого племені. Звісно, думав він, Рим дозволить йому та його вигнанцям прихилити тут голови.

Рим не дозволив. Намагаючись уникнути клопоту, легат сам-на-сам запропонував Бойокалові маєтність для нього та його родини. Вождь відмовився від хабаря:

— Ми не маємо землі, щоб жити, але не щоб померти.

Він повів своє плем’я угору річкою до тенктерів. Перед великим зібранням він закликав їх, бруктерів і всі інші племена, що потерпали від сусідства з імперією, приєднатися до нього й оголосити Римові війну.

Поки вони розводили шумовиння псевдодемократичних суперечок, легат переправив свої легіони через Рейн і став погрожувати винищити всіх, якщо прибульців не виженуть. Тим часом з Верхньої Германії[166] на північ вирушила друга армія і зайшла бруктерам у тил. Затиснуті в лещата, тенктери переконали своїх гостей покинути їх.

«Тільки не треба фарисейства. Сполучені Штати у В’єтнамі вчинять ще гіршу зраду, маючи значно менше виправдань».

Стежка розширилася до подоби вузької, поритої коліями дороги, яку проклали ноги, копита і колеса. Еверард і Флоріс кілька годин рухалися над її спусками і підйомами. Флоріс заздалегідь спланувала їхній шлях — непомітно спостерігаючи з височини, користуючись допомогою своїх крихітних дронів, застосовуючи метод проб і помилок, терпляче складаючи докупи клаптики ймовірно важливих спостережень. Чоловікові й жінці подорожувати без супроводу було трохи небезпечно, навіть не зважаючи на те, що розбійницькі напади не були у звичаї тенктерів. Проте агенти Патруля мусили прибути звичним способом, і потрібно було, щоб усі це бачили. У разі нападу вони могли скористатися для самозахисту пістолетами-паралізаторами, якщо тільки довкола не буде купи свідків, чиї розповіді могли б суттєво вплинути на це суспільство.

Поки що не виникало труднощів. Дедалі більше з’являлося подорожніх, що простували в тому напрямку, що й патрульні. Усі були чоловіки, усі здавалися заклопотаними чи стурбованими, усі малоговіркі. Виняток становив дебелий хлопчина з пивним черевом, що назвався Ґундікаром. Він їхав поруч із незвичною парою і без угаву теревенив, випромінюючи невиправну веселість. У дев’ятнадцятому чи двадцятому столітті, подумав Еверард, він був би заможним бакалійником або пекарем і щодня вчащав би до місцевої пивнички.

— І як це ви двоє дісталися сюди цілими й неушкодженими?

Патрульний згодував йому заздалегідь приготовану історію.

— Ой, чи ж так, мій друже? Я з племені ревдигнів, що живуть на північ від Ельби, чув про таких? Возив товари на південь… Між гермундурами й хаттами війна… На нас напали, з цілої валки лише я, здається, і вижив, а з усього добра боги зоставили мені цю дрібку начиння… Жінка лишилася вдовою, кревників більше не має, то й пристала радо до мене… Тепер пробиваємося додому вздовж Рейну і морського узбережжя, сподіваємось, більше не зустрінемо недругів… Чули про відунку зі сходу, що має промовляти до вас, тенктерів…

— Ех, правду кажеш, тяжкі настали часи, — зітхнув Ґундікар. — За річкою убії он теж потерпають через великі пожежі. — Він просяяв. — Мабуть, це їх так боги покарали за те, що лижуть римлянам халяви. Може, незабаром лихо впаде на весь той набрід.

— То ви будете битися, коли легіони прийдуть на ваші землі?

— Ну, тепер це було б нерозумно, ми не готові, та й ось-ось косовиця… Але мені не соромно зізнатися, що я ридма ридав, так мені шкода було тих бідолах-безхатьків. Нехай Мати виявить до них свою ласку! Сподіваюся, провидиця Ета повідає нам майбутнє і скаже, коли ми зможемо виправити цю кривду. А в тій погорілій Колонії, мабуть, було б чим поживитися, га?

Розмовляла переважно Флоріс. У прикордонних спільнотах жінка зазвичай має повагу, коли не цілковиту рівність у правах. Вона порядкує всім, коли чоловік полишає їхній віддалений від решти осідок. Саме вона керує обороною, якщо нападають ворожі сусіди, вікінги, чи індіанці. Германські народи навіть більше за греків чи євреїв вірили віщункам — жінкам-провісницям, яким боги дали силу й знання майбутнього і які були для племені кимось на кшталт шаманів. Слава Ети бігла далеко поперед неї, і Гундікар був охочий з кимось про це попліткувати.

— Ні, ніхто не знає, звідки вона родом. Сюди вона прийшла від херусків, і я чув, що доти якийсь час жила з лангобардами… Я думаю, що ця її богиня, Нерга, з ванів — не з асів… якщо тільки це не ще одне ім’я для матері Фрікки. І все ж… кажуть, Нерга страшна у гніві, наче сам Тів. Щось там ще пов’язано із зіркою і морем, але я не тямлю, що до чого, ми тут далеко від моря… Вона прибула до нас невдовзі після того, як пішли римляни. Гостює у короля. А він закликав людей, щоб прийшли й послухали її. Мабуть, це вона так схотіла. Їй важко відмовити…

Флоріс підохочувала його розповідати далі. Що більше він розкаже, то легше їй буде спланувати їхній наступний крок. Зустрічі з самою Етою агентам Патруля краще було уникати. Доки вони не дізнаються більше про неї і про ті сили, які вона випускала на волю, відкрито втручатися було б божевіллям.

Надвечір вони прибули до розчищеної долини з полями й пасовиськами — головного маєтку короля. Той у самій своїй суті був великим землевласником і не цурався працювати в полі разом зі своїми поселянами, наймитами й рабами. Він головував у раді, очолював великі сезонні жертвопринесення, верховодив на війні, але закон і звичаї зв’язували його так само, як і будь-кого іншого. Його норовливі підданці, коли їм цього забажалося б, могли запросто скинути його або змусити підкоритися їхній волі; а будь-який представник королівського роду мав стільки прав на престол, скільки міг зібрати війська на свою підтримку. «Не дивно, що ці германці не можуть здолати Риму, — міркував Еверард. — І ніколи не зможуть. Коли вже за справу візьмуться їхні нащадки — готи, вандали, бурґунди, лангобарди, сакси та інші, — перемога не буде їхньою заслугою, імперія впаде сама собою, розвалившись ізсередини. А перед цим вона завдасть їм ще одної поразки — духовної, коли наверне до християнства, і таким чином нова західна цивілізація народиться там, де й стара, класична, — у Середземномор’ї, а не на Рейні чи на узбережжі, яке омивається сірими хвилями Північного моря».

Ця думка промайнула на споді його свідомості, лише повторюючи все те, що він добре знав, і зникла, коли Еверард зосередив свою увагу на тому, що лежало у них попереду.

Король і його надвірники мешкали в довгому рубленому домі під солом’яною стріхою. Повітки, хліви, кілька халабуд, де спали раби й найупослідженіші слуги, разом з іншими прибудовами утворювали квадрат. Ген за садибою здіймався священний праліс, святилище, де боги приймали підношення і являли свої знаки. Більшість прибулих напинали намети на луці перед королівською господою. Неподалік на великих багаттях смажилися телята й поросята, тимчасом як слуги розносили всім пиво в рогах або дерев’яних кухлях. Володар мусив бути щедрим і гостинним, щоб підтримувати своє добре ім’я: від цього цілком могло залежати його життя.

Еверард і Флоріс, бажаючи привертати якомога менше уваги, розташувалися на краю табору й змішалися з юрбою. Пробравшись між будівлями, вони зазирнули на подвір’я. Грубо бруковане, тепер воно було заповнене кіньми тих важливих гостей, які мали ночувати в королівському домі. Стояли на подвір’ї і четверо білих волів коло буди, яку вони, вочевидь, тягнули. Буда була надзвичайна, майстерно виготовлена й вигадливо різьблена. Спереду — місце для візниці, позаду — боковини без вікон під ґонтовим дахом.

— Фургон, — пробурмотів Еверард. — Мабуть, Веледи. Цікаво, вона й спить у ньому, коли подорожує?

— Не сумнівайся, — відповіла Флоріс. — Їй треба підтримувати повагу до себе й загадковість. Підозрюю, ідол богині там само, всередині.

— Гм-гм, Ґундікар згадував про кількох чоловіків, що супроводжують її. Якщо племена шанують її так, як це видається, то їй ні до чого озброєна варта, хоча, з іншого боку, це справляє враження, а крім того, хтось же має виконувати дрібну повсякденну роботу. Втім, статус її помічників і їх самих робить доволі поважними особами: мабуть, ночують в оселі короля разом із його воєначальниками і місцевими вождями. Вона теж, як думаєш?

— Звісно, що ні. Вона, та й буде лежати на лавці серед купи чоловіків, які хропуть? Веледа або спить у своєму фургоні, або король виділив їй якесь окреме приміщення.

— Але як же вона цього домагається? Що їй дає таку владу?

— Це ми й намагаємося з’ясувати.

Сонце ковзнуло за верхівки дерев на заході. Долину стали заповнювати сутінки. Вітер війнув холодом. Тепер, коли гості наситилися, він ніс запахи диму й лісових хащів. Раби підтримували багаття, полум’я здіймалось угору, гуготіло, плювалося іскрами. Над головами присутніх, поспішаючи до своїх гнізд, змахували крилами ворони й шугали ластівки, немовби викреслюючи мінливі руни на небі, яке на сході набрало пурпурової барви, а на заході — холодно-зеленої. Замерехтіла вечірня зоря.

Засурмили роги. З королівського дому вийшов гурт воїнів, минув подвір’я й зупинився на втоптаному майданчику зовні. В останніх променях сонця блищали вістря списів. Попереду йшов чоловік у пишно оздобленій туніці, його руки обвивало золоте спіральне обруччя. Це був король. Огорнутим у сутінь натовпом прошелестіло зітхання, потім усі стихли і стали чекати. Еверардове серце закалатало в грудях.

Король промовляв голосно, поважним тоном. Еверард подумав, що в глибині душі той сам був приголомшений. До нас іздалеку, казав король, прибула Ета, про дива якої всі чули і яка хоче провістити тенктерам. На знак пошани до неї і до богині, що подорожувала разом з віщункою, він повелів найближчим жителям переказати про її прибуття своїм сусідам, а ті — далі, по всіх його володіннях. Настали тривожні часи, і потрібно ретельно зважувати всі знамення, які посилають боги. Король попередив, що Етині слова можуть боляче вразити, і закликав сприйняти їх мужньо, як зносять біль, коли треба вправити зламану кістку, подумати над їхнім значенням і над тим, що можна або треба зробити.

Король відступив убік. Дві жінки — можливо, його дружини — принесли високий стілець на трьох ніжках. Віщунка вийшла наперед і сіла на нього.

Еверард силкувався роздивитися її в непевному світлі вогнищ. Як шкода, що не можна було скористатися далекоглядами! Ета здивувала патрульного. Він майже очікував побачити загорнуту в лахи стару відьму. Віщунка, натомість, була ошатно вбрана: у довгий, з короткими рукавами балахон із простої білої вовни, блакитну накидку з хутряною облямівкою, скріплену позолоченою бронзовою брошкою, черевики з тонкої шкіри. Голова непокрита, як у дівчини, але довге каштанове волосся було заплетене в коси, а не розпущене, і пов’язане стрічкою зі зміїної шкіри. Висока, гарної статури, хоч і худорлява, вона рухалася дещо незграбно, немовби її тіло й вона сама не були одним цілим. На видовженому вродливому, наче різьбленому, обличчі ясніли великі очі. Коли нона розтулила рот, бездоганні зуби зблиснули білістю.

«Яка ж вона молода! — подумав Еверард. — Хоча ні. Думаю, років тридцять п’ять. Тут це поважний вік. Вона могла вже бути бабцею, але, як розповідають, ніколи не виходила заміж».

Його очі на якусь мить ковзнули вбік від віщунки, і враз Еверард упізнав чоловіка, що стояв коло неї, темноволосий, похмурий, в темному одязі. «Гайдгін. Звісно, він. На десять років молодший, ніж тоді, коли я вперше його зустрів. Хоча цієї різниці й не помітно, а, точніше сказати, він уже має вигляд того старшого чоловіка».

Ета заговорила. Вона не робила жодних жестів, її руки нерухомо лежали на колінах, а голос, хрипке контральто, лишався тихим. Однак його було добре чути, і була в ньому сталь і зимові вітри.

— Слухайте мене, слухайте уважно, — промовила вона, здійнявши очі до вечірньої зорі над їхніми головами. — Високого роду й низького, сповнені сил і ті, що однією ногою стоять у могилі, приречені на смерть, ті, що дивляться в незвідане сміливо, і ті, що бояться своєї долі, — я прошу вас усіх: почуйте мене. Коли життя втрачено, усе, що залишиться по вас і ваших синах, — це добра слава. Відважний чин не помре, а житиме вічно в людській пам’яті — імена ж легкодухів укриє вічна ніч і порожнеча! Зрадники не дістануть від богів нічого доброго; нічого, крім гніву, не слід сподіватися й ледарям. Хто боїться битися, той втратить свободу і плазуватиме на колінах, щоб підібрати плісняві крихти, а діти його терпітимуть неволю й зневагу. Жінки його безпорадно голоситимуть, коли їх тягтимуть до лупанару. Такі знегоди чекатимуть на нього. Чи ж не краще, щоб дім його згорів, поки він, як герой, нищитиме ворогів, доки не впаде нескорений і не вирушить на небеса? Копита в небі гримотять громами. Б’ють блискавиці вогняними списами. Земля вся дрижить від гніву. Море вдаряє хвилями об береги. Нерга не терпітиме більше наруги. Сповнена люті, вона їде, щоб знищити Рим, боги війни опліч неї, а за ними вовки й ворони.

Ета нагадала про всі ті приниження, яких вони зазнали, про все відібране в них майно, про мертвих, що лежать невідомщені. Крижаними словами віщунка шмагала тенктерів за те, що піддалися загарбникам і покинули в скруті покревників, які звернулися були до них по допомогу. Атож, тенктери начебто не мали вибору, але насправді вони таки вибрали — вибрали ганьбу. Хай скільки жертв приносять вони у святилищах, це їм не поверне честі. Незчисленними бідами — ось чим заплатять вони. І вергельд цей збере Рим.

— Але світанок настане. Чекайте на нього й будьте готові, коли зійде криваве сонце.

Згодом, переглядаючи аудіовізуальний запис і обмірковуючи його, Еверард і Флоріс знову відчули силу слова віщунки. Тоді вона трохи-трохи не захопила і їх, упокорила й схвилювала, як ту юрбу, що, здійнявши зброю, кричала, коли Ета верталася до королівського будинку.

— Вона цілковито переконана в тому, що каже, — мовила Флоріс.

— Навіть більше, — відповів Еверард. — Вона має хист, силу, а справжнє лідерство завжди позначене доторком таємничості, чогось надлюдського… Крім того, мені здається, що потік часу сам несе її…

— …на північ до бруктерів, де вона осяде, а потім…

Що ж до ампсіваріїв, вони блукали роками, іноді знаходили пристановище, іноді їх гнали геть, аж доки, як пише Таціт, «усю їхню молодь вбили у чужих землях, а тих, хто не здужав битися, переможці поділили між собою як воєнну здобич».

Зі сходу, лишаючи позаду вранішню зорю, у світ цей в’їхали аси. З-під коліс їхніх возів, які гуркотали так, що двигтіли гори, вихоплювалися іскри й шугали по небу. За кіньми їхніми тягнувся чорний згар. Стріли їхні затьмарювали сонце, а погук бойових рогів пробуджував у людях кривавий шал.

Проти зайд виступили вани. Попереду верхи на бику їхав Фрог із Живим Мечем у руці. Вітер шмагав море, доки збурені хвилі не здійнялися аж до місяця, і той утік з небосхилу. Над хвилями на своєму кораблі прибула Нерда. У правій руці вона тримала Деревну Сокиру, якою кермувала замість весла, а з лівої спускала орлів, що кричали, били й шматували. На чолі її, наче білий жар, пломеніла зоря.

Так боги воювали між собою, а тим часом йотуни з крайніх півночі й півдня споглядали й казали поміж себе, що ця війна розчистить для них дорогу. Але Вотанові птахи це побачили й попередили його. Мімова голова почула й остерегла Фрога. Тоді боги оголосили перемир’я, обмінялися заручниками й провели раду.

Уклавши мир, вони поділили світ між собою і справили весілля: ас із ваном — батько з матір’ю, чаклун із дружиною — і ван із асом — мисливиця з майстром, відьма з воїном. Іменем того, кого вони повісили, іменем тої, кого втопили, власною кров’ю, яку змішали, вони заприсяглися зберігати мир аж до Дня загибелі.

Відтак боги звели стіни для свого захисту — дерев’яний частокіл на півночі й високий кам’яний мур на півдні — і стали правити у своїх володіннях над усім, що підкоряється Закону.

Але один із асів, Леоказ Шахрай, наполовину йотун, не міг угамуватися. Він жалкував за колишніми часами беззаконня і вважав, що тепер його мають за ніщо. Зрештою він вислизнув непоміченим і вирушив на південь, до кам’яного муру. Там він наслав на вартового сон, забрав зі схованки ключ і пробрався до Залізної країни. Там Леоказ домовився з її володарями: діставши від них спис, що звався Убивця Літа, він віддав їм того ключа.

Так Залізним велетам відчинилися двері до земного світу, їхні війська наринули, несучи із собою рабство і смерть. Першим їхніх звірств зазнав захід, і сонце часто сідало в озера крові.

Однак велет Гоад вирушив на північ, маючи на меті досягнути Крижаної країни й укласти союз із йотунами, що жили там. На своєму шляху він чинив усе, що хотів: забирав з пасовиськ корів; розкидав будинки, шукаючи поживи; сіяв пожежі й убивав людей заради розваги. По собі він лишав руйновища.

Велет вийшов на берег моря й помітив удалині Нерду. Богиня сиділа на шхері й, ні про що не здогадуючись, розчісувала волосся. Пасма її сяяли, наче золото, а перса були, наче сніг, коли на ньому лежать блакитні тіні. Гоад запалав хіттю. Тихо, як ніч, попри свою величінь, велет підкрався до богині, перебрів узмор’я й накинувся на неї. Коли Нерда запручалася, він ударив її головою об камінь і приголомшив. Там, у прибої, він учинив ґвалт над нею.

Хоч і був відплив, але вода здійнялася над рифом, щоб приховати наругу. Через це багато кораблів розбилося об скелі, а моряків їхніх забрали хвилі. Та це не могло загасити люті й утопити горе Нерди.

Отямившись із диким криком, вона побачила, що знову сама. На крилах шторму богиня кинулася до своєї домівки за вечірнім сонцем.

— Куди він пішов? — закричала вона.

— Ми не знаємо, — заплакали її доньки, — знаємо тільки, що він пішов від моря.

— Помста наздожене його, — промовила Нерда.

Вона повернулася на суходіл і вирушила до оселі, яку ділила з Фрогом, щоб попросити в нього допомоги. Але була весна, і Фрог подався пробуджувати життя — вона теж мала супроводжувати його. Тим-то не могла Нерда зажадати собі бика Землетрясця, як було домовлено.

Тоді вона закликала до себе найстаршого сина й обернула його на велетенського чорного жеребця. Сівши на нього верхи, Нерда вирушила до Асгейму. Вотан дав їй свій несхибний спис, а Тіваз — Шолом Жаху, і богиня поспішила Гоадовим слідом. Нужденний то був рік, коли вона покинула Фрога й море.

Гоад почув, що Нерда їде по нього. Він видерся на гору й здійняв свою палицю, готуючись до битви. Упала ніч. Зійшов місяць. У його сяйві вдалині Гоад побачив спис, шолом і лиховісного жеребця. Відвага покинула його, і велет кинувся втікати на захід. Він біг так швидко, що Нерда ледве тримала його в полі зору.

Гоад добіг до своїх побратимів, Залізних велетів, і став благати їх допомогти. Щит до щита, велети стали лавою перед ним. Нерда метнула спис понад їхніми головами й прохромила ним свого ворога. Кров його затопила долини.

Нерда подалася додому, досі сповнена гніву на Фрога через порушену обіцянку.

— Я братиму бика, коли схочу, — мовила вона, — і ти тяжко шкодуватимеш про нього, коли настане День загибелі.

Фрог теж лютився на неї через те, що Нерда вчинила з їхнім сином. Вони розійшлися.

Проти Зимового сонцевороту богиня породила дев’ятеро синів — Гоадове випліддя — й обернула їх на псів, таких самих чорних, як і її кінь.

Тонар Громовик приїхав до її оселі.

— Фрог полишив сестру, а ти — брата, щоб бути вам разом, — мовив він. — Якщо ви не зійдетеся, життя загине що на землі, що в морі. Чим тоді годуватися богам?

Тим-то оповесні Нерда повернулася до чоловіка, та неохоче, і восени знову пішла від нього. Відтоді так діється щороку.

— Леоказ зламав нашу клятву, — мовив до неї Вотан. — Відтепер у світі ніколи не буде миру. Нам всім дуже потрібен мій спис.

— Я відшукаю й поверну тобі списа, — відказала Нерда, — якщо ти пообіцяєш знову дати мені його, а Тіваз — свій шолом, коли я виїду на полювання.

Потік крові відніс спис у море. Довго Нерда мандрувала в його пошуках. Багато розповідали про дивну жінку, що приходила то до одного краю, то до іншого. Тим, хто гостинно приймав її, вона віддячувала: зцілювала рани, зараджувала їхньому лихові, провіщала майбутнє. Вона і тепер посилає жінок мандрувати по світу й чинити так, як чинила вона, її ім’ям і на її веління. Врешті-решт вона знайшла спис, що плив під вечірньою зорею.

Проте її не полишає мстивість. Коли старий рік повертає на новий, та й у будь-який інший час, коли її серце холоне на згадку про кривду, Нерда виїжджає на полювання. На коні, зі зграєю собак, списом у руці й шоломом на голові, вона мчить разом із нічним вітром, налітає на Залізних велетів, жене геть примари лиходіїв, несе біди на голови ворогів тих, хто шанує її. Лячно почути в небі всю цю гуркотнечу — гук мисливського рога, стукіт копит, завивання собак — звуки Дикого полювання. Однак чоловіки, що здіймуть зброю проти тих, кого ненавидить Нерда, матимуть її суворе благословення.

11

49 рік н. е.

На захід від Ельби, південніше від того місця, де одного дня постане Гамбург, простяглася земля лангобардів. За кілька століть їхні нащадки захоплять Північну Італію, заснують королівство, що стане відомим як Лангобардське, і цим завершать переселення, яке триватиме кілька поколінь. Наразі ж вони — лише одне з германських племен, хоча й доволі могутнє, яке завдало римлянам у Тевтобурзькому лісі чимало важких ударів. Згодом їхні сокири допомогли сусідам-херускам обрати собі короля. Заможні й гордовиті, лангобарди вели торгівлю й розносили вісті від Рейну до Вісли, від кімврів у Ютландії до квадів на Дунаї. Флоріс вирішила, що їм з Еверардом не вдасться просто так приїхати й назватися нужденними подорожніми з тих чи тих країв. Так можна було вчинити в сімдесятих чи шістдесятих роках у племенах на західному прикордонні, пов’язаних ворожими, підданськими чи мирними стосунками з Римом більше, ніж зі східняками. Надто великий був ризик помилитися.

Але тут ось уже два роки проживала Ета. І саме тут мав лежати ще один ключ до таємниці її походження, а крім того, це була можливість глибше дослідити вплив віщунки на ті племена, через які пролягав її шлях.

На щастя для агентів — хоч це було й не дивно, — серед лангобардів, подібно, як Флоріс серед фризів, проживав етнограф. Патрулю потрібна була інформація про Центральну Європу в першому столітті нашої ери, і це було чи не найкраще місце для спостережень.

Йене Ульструп облаштувався тут дванадцять років тому. Він розповів, нібито його звати Домар, а прибув він з тої місцевості, яка в майбутньому стане околицями міста Берген у Норвегії, — справжньої terra incognita[167] для прив’язаних до суходолу лангобардів. Буцімто ворожнеча між родинами змусила податися його у вигнання. Він переправився до Ютландії: південні скандинави на той час уже вміли будувати доволі великі судна. Звідти Домар мандрував на своїх двох, розплачуючись за гостину піснями й віршами. За звичаєм, король віддячив за кілька підлесливих віршиків золотом і запрошенням залишитися. Домар уклав гроші в торгівлю, напрочуд швидко збив чималі статки і з часом надбав власне господарство. Його торговельні справи і природне для барда прагнення пізнати світ пояснювали його часті й тривалі відлучення. Багато подорожей він справді здійснював до тогочасних країв, хоча й міг полегшити собі дорогу хроноциклом.

Відійшовши до місця, де його ніхто не міг побачити, Ульструп викликав зі схованки машину часу. За мить, але водночас на кілька днів раніше, він був у таборі Еверарда й Флоріс. Вони розташувалися північніше, на незаселеній смужці землі — у двадцятому столітті її б назвали демілітаризованою зоною — між лангобардами й хавками.

З кручі, яку затуляли дерева, вони дивилися вниз на широку річку, що текла між берегами насиченої зеленої барви. Шурхотів очерет, кумкали жаби, полисками срібла скидалася риба, незчисленними метушливими зграями літали водоплавні птахи, часом біля протилежного берега, де жили суарини, пропливав човник.

— Ми трохи зануримося в природу цього краю, — сказала була Флоріс. — А не пурхатимемо з місця на місце, як безтілесні духи.

Вони скочили на ноги, коли прибув їхній колега. Стрункий, з волоссям кольору піску, Ульструп, як і вони, був одягнений на варварський лад. Це, звісно, не означало, що він з’явився перед ними, загорнутий у ведмежі шкури. На етнографі була сорочка, куртка й штани — все з добротного полотна, уміло пошите і зі смаком гаптоване візерунками. Золотар, який виготовив брошку, що сяяла у нього під горлом, навряд чи керувався елліністичними канонами, та, попри це, діло своє добре тямив. Ульструпове волосся було зачесане й зав’язане у вузол на правому боці, вуса підстрижені, але підборіддя їжачилося щетиною: тутешні леза значно поступалися «Жиллетту».

— Що вам вдалося довідатися? — вигукнула Флоріс.

Ульструп усміхнувся, і стало помітно, який він стомлений.

— Одразу й не розповісти, — відказав етнограф.

— Дай людині віддихатися, — промовив Еверард. — Прошу, сідайте сюди, — він вказав на вкриту мохом колоду. — Хочете кави? Чуєте, як пахне? Свіжа.

— Кава, — з насолодою протягнув Ульструп. — Як же часто вона мені сниться!

«Дивно, — промайнула в Еверарда думка, — що ми троє послуговуємося тут англійською мовою двадцятого століття. Хоча ні, не дивно. Адже він також наш сучасник, так? А англійська протягом якогось часу відіграватиме таку саму роль, що й латина тепер. Лише не так довго».

Вони зовсім трохи поговорили про те, про се, а тоді Ульструп споважнів. Його погляд, що зупинився на колегах, був схожий на погляд звіра, який втрапив до пастки. Він промовив, обережно добираючи слова:

— Так, я думаю, ви маєте рацію. Це щось незвичайне. Визнаю: мене лякають імовірні наслідки, у мене немає ні досвіду зі змінною реальністю, ні відповідної компетенції. Як я казав вам раніше, до мене доходили чутки про мандрівну чи то віщунку, чи то відьму, чи то казна-кого, але я не надавав цьому значення. Такі персонажі не те щоб типові для цього суспільства, але й не є чимось надзвичайним. Мене більше турбувала теперішня внутрішньоплемінна чвара в херусків, і я, чесно кажучи, обурився, коли ви зажадали від мене розвідати про цю чужинку. Прошу мене вибачити, агенте Флоріс, позачасовий агенте Еверарде. Я побачив її, послухав її промови, поспілкувався з багатьма людьми. Моя дружина-лангобардка переповіла мені, що жінки говорять поміж себе. Ви казали про той значний вплив, який Ета чинитиме на західні племена. Підозрюю, ви навіть не здогадуєтесь, який сильний цей вплив уже тут і як швидко він міцніє. Вона приїхала на простому возі. Я чув, його їй дали лемовії після того, як вона прийшла до них пішки. Звідси Ета поїде в розкішному фургоні, виготовленому за велінням короля й запряженому його найкращими волами. Вона прибула в супроводі чотирьох чоловіків. Відбуде — з дюжиною. Вона могла б мати значно більше — і жінок теж, — але, виявивши розумну практичність, вибрала саме цих людей і обмежилася ними. Гадаю, так вчинити їй порадив Гайдгін, про якого ви розповідали… Та це не так важливо. Я бачив, як горді молоді воїни благали, щоб Ета дозволила їм усе покинути й піти за нею як слуги. Я бачив, як їхні губи тремтіли, а очі наливалися слізьми, коли вона їм відмовила.

— Як їй це вдається? — прошепотів Еверард.

— Вона несе міф, — промовила Флоріс. — Чи не так?

Ульструп здивовано кивнув.

— Як ви здогадалися?

— Я чула її промову в майбутньому і добре знаю, що може справити вплив на фризів. Вони не мали б аж надто відрізнятися від своїх східних родичів.

— Маєте рацію. Мабуть, різниця між ними не більша за різницю між сучасними нам німцями й нідерландцями. Звісно, Ета не несе цілковито нової релігії. Це поза язичницьким світоглядом. Власне кажучи, мені видається, що її ідеї еволюціонують у дорозі. Вона ж навіть не вигадує нового божества. Її богиню знають більшість германських племен. Тут її називають Нерда. Якоюсь мірою вона відповідає Нерті, культ якої описував Таціт. Пригадуєте?

Еверард кивнув. У «Германії» розповідалося про критий віз, яким по германських землях возили зображення богині. Тоді припинялися війни, і наставав час для святкувань та обрядів родючості. Після цього богиня поверталася до свого священного лісу — ідола несли до відлюдного озера, де його обмивали раби, яких одразу ж по тому топили. Ніхто не запитував: «Що ж це за образ, який дозволено бачити тільки очам приречених на смерть?»

— Доволі жорстока богиня, — промовив Еверард.

Неоязичники його рідної доби не згадували про Нерту у своїх казках про часи доісторичного матріархату, коли всі були милі й добрі.

— Саме їхнє життя доволі жорстоке, — зауважила Флоріс.

В Ульструпові прокинувся вчений:

— Це, вочевидь, одна з фігур місцевого хтонічного пантеону — так званих ванів, — сказав він. — Їхній культ виник ще до того, як у цих краях з’явилися індоєвропейці, які принесли із собою своїх типово войовничих небесних богів-чоловіків — асів. Туманні згадки про сутичку двох культур збереглися у міфах про війну між двома расами богів, яка зрештою закінчилася мирним договором і шлюбами. Нерта — або Нерда — поки що жіноче божество. За кілька століть воно стане чоловічим — еддичним богом Ньйордом, батьком Фреї і Фрея. Наразі ж Фрей — її чоловік. Ньйорд буде морський бог, тоді як Нерта, хоч і пов’язана з морем, але також є богинею родючості.

Флоріс торкнулася Еверардової руки.

— Ти враз якось посмутнів, — тихо промовила вона.

Він стенувся.

— Вибачте. Я задумався про інше. Мені саме пригадався один випадок, якому ще тільки належить статись у готів, пов’язаний з їхніми богами. Але то буде лише незначне скаламучення в потоці часу, яке вдасться легко виправити, хоча й воно дорого коштуватиме людям, яких стосуватиметься. Наша ситуація відрізняється від тієї. Не знаю як, але нутром відчуваю, що відрізняється.

Флоріс звернулася до Ульструпа:

— То що проповідує Ета? — запитала вона.

Етнограф здригнувся.

— «Проповідує»? Моторошне слово. Язичники не проповідують — принаймні язичники-германці, — а християнство на цей час лише переслідувана єврейська єресь. Ні, Ета не відкидає Вотана й решту богів. Вона просто розповідає нові історії про Нерду та її могутність. Але суть цих розповідей аж ніяк не проста. А запал і красномовство… справді дають змогу назвати їх проповідями. Досі ці племена нічого такого не чули. Вони… не мають імунітету. Саме тому багато германців так охоче приймуть християнство, коли сюди дістануться місіонери. — Немовби захищаючись, він став говорити сухіше. — Звісно, для навернення до християнства існуватимуть і політичні та економічні причини, які, безперечно, й будуть вирішальними у більшості випадків. Ета не пропонує нічого такого, якщо не брати до уваги її ненависть до Риму й пророцтв про його загибель.

Еверард потер підборіддя.

— Отже, вона сама винайшла проповідь, ще й пронизану релігійним запалом? — запитав він. — Як? Чому?

— Це ми мусимо з’ясувати, — відказала Флоріс.

— Що це за нові міфи? — поцікавився Еверард.

Ульструп, наморщивши чоло, уп’явся поглядом удалечінь.

— Багато часу забере переказувати все, що я дізнався. І, як ви розумієте, в Ети немає чіткої теологічної системи — її уявлення ще в зародковому стані. До того ж я сумніваюся, що чув усе — чи то з її вуст, чи то з чужих. І, звісно, я не знаю того, що з’явиться з часом. Однак… вона не каже про це прямо — можливо, сама цього не усвідомлює, — але Ета перетворює свою богиню на постать щонайменше таку саму могутню, таку саму… всеохопну, як решта божеств. Нерда не те щоб зазіхає на Вотанову владу над мертвими, але вона теж приймає їх у своїй оселі, теж веде їх на Дике полювання. Вона стає божеством війни, як Тіваз, і тою, кому призначено знищити Рим. Як Тонар, вона панує над стихіями, погодою, штормами, а також морем, ріками, озерами — усією водою. Місяць теж належить їй…

— Геката, — пробурмотів Еверард.

— Однак вона зберігає за собою давню владу над усяким життям і народженням, — докінчив Ульструп. — Жінки, що помирають під час пологів, вирушають просто до неї, як загиблі у битві воїни — до еддичного Одіна.

— Жінкам це має подобатися, — докинула Флоріс.

— Авжеж, авжеж, — погодився Ульструп. — Не те щоб у них виникла окрема віра — таємні культи й секти такого ґатунку невідомі германцям, — але Нерда викликає в них особливу шану.

Еверард заходив туди-сюди по видолинку, ударяючи кулаком у долоню.

— Звісно, — мовив він. — Це було важливою складовою успіху християнства — що на півдні, що на півночі. Воно давало жінкам більше, ніж будь-який язичницький культ, навіть культ Великої Матері. Чоловіків своїх їм годі було навернути, але вони точно могли вплинути на дітей.

— А ще в людей бувають видіння. — Ульструп глянув на Флоріс. — У вас на думці той самий імовірний розвиток подій, що і в мене?

— Так, — відповіла вона не зовсім упевнено. — Це могло статися. Таціт-другий… Після поразки Цивіліса Веледа повернеться до непідкорених германських племен зі своїм посланням, і нова релігія пошириться серед варварів… Вона могла б рости й розвиватися після смерті віщунки, не маючи жодної серйозної конкуренції. Вона не стала б монотеїстичною релігією або чимось на кшталт цього. Але Нерда перетворилася б на верховну постать, довкола якої згуртувалися б усі решта. Духовно ця богиня могла дати германцям так само — або майже так само — багато, як Ісус. Мало хто тоді приєднався б до християнської церкви.

— Тим паче якщо для цього бракуватиме політичних причин, — додав Еверард. — Я спостерігав за процесом християнізації серед вікінгів Скандинавії. Хрещення стало для них пропуском до цивілізації з усіма її економічними й культурними перевагами. Але занепала Західна Римська імперія і близько не виглядатиме так привабливо, Візантія ж буде надто далеко.

— Ваша правда, — мовив Ульструп. — Можна цілком припустити, що віра в Нерту закладе підвалини й стане осердям германської цивілізації — не збіговиська варварів, а саме цивілізації, хоч і бурхливої, — яка матиме достатньо внутрішнього багатства, щоб опиратися християнству, подібно до Персії з її зороастризмом. Вони й тепер уже не дикуни з лісу, правда ж? Вони знають про інші краї, взаємодіють з ними. Коли лангобарди втрутилися в династичні чвари херусків, вони повернули короля, скинутого через те, що його підтримували й посадовили на престол римляни. І не можна сказати, що лангобардів використали: насправді це був макіавеллівський хід. Щороку зростає торгівля з півднем. Римські або ґалло-римські кораблі деколи допливають аж до Скандинавії. Археологи нашого часу називатимуть цю епоху Римською залізною добою, після якої настане Германська. Справді-бо, вони, ці варвари, вчаться. Вони поглинають усе те, що їм здається корисним. І з цього не випливає, що їх самих обов’язково поглинуть. — І закінчив упалим голосом: — Але якщо не поглинуть, майбутнє зміниться. Нашого двадцятого століття ніколи не існуватиме.

— Саме цьому ми й намагаємося запобігти, — різко відказав Еверард.

Запала мовчанка. Вітер гойдав листям, що тихо шелестіло, сонячні блискітки вигравали на неспокійній річковій воді. Панувала така утихомиреність, що все довкола здавалося несправжнім.

— Але перш ніж ми зможемо виправити це відхилення, нам потрібно з’ясувати, як воно почалося, — промовив Еверард. — Вам вдалося дізнатися, звідки походить Веледа?

— Боюся, що ні, — визнав Ульструп. — Погане сполучення, величезні дикі простори… Ета не хоче говорити про своє минуле, її помічник Гайдгін теж. Можливо, за двадцять один рік він почуватиметься спокійніше, коли в розмові з вами згадає цих таємничих альварингів. Але навіть тоді, думаю, було б небезпечно розпитувати його про подробиці. Тепер з них обох не витягнути й слова. А втім, я чув, що вперше Ета з’явилася серед ругіїв на балтійському узбережжі років п’ять або шість тому — непевні згадки не дають змоги визначити точніше. Кажуть, вона прибула на кораблі, як і належить пророчиці морської богині. На мою думку, це, а також її акцент вказують на скандинавське походження. Мені прикро, що я більше нічим не можу вам допомогти.

— Цього достатньо, — відповів Еверард. — Ви добре попрацювали, друже. Запасемося терпінням і приладами, може, порозпитуємо трохи — і визначимо місце й час її прибуття.

— А тоді… — Флоріс недоказала й утупила погляд за річку, за ліс, на північний схід у напрямку невидного морського берега.

12

43 рік н. е.

Ліворуч і праворуч, скільки сягало око, простяглося узбережжя. Пісок здіймався порослими жорсткою травою дюнами. На темнішій смузі, нижче від верхньої лінії прибою, валялися розкидані водорості, мушлі, кістки риб і птахів. Кілька мартинів ширяли на вітрі. Холодний і вогкий, він свистів і ніс із собою смак солі й запахи морських глибин. Хвилі омивали берег нижче лінії прибою, з сичанням відкочувалися назад і набігали знову, щоразу трохи вище. Далі від берега вони набирали на силі, з глухим гулом здіймали над сталево-сірими водами свої білі гребені й неслися до обрію, що так само губився десь посеред неба. Воно, це небо, немовби тиснуло на світ, безбарвне, як і море. По ньому сунули темні клапті хмар. На заході йшов дощ.

На суходолі круг невеличких озер хиталася осока, її зелень була єдиною яскравою барвою довкола. Удалині чорнів ліс. Крізь мочарі до берега пробивалася річечка. Місцеві жителі, вочевидь, використовували її, щоб спускати на воду свої човни, якщо мали якісь. Їхнє сільце лежало за милю від берега — кілька хатин-мазанок, що горбилися під дереновими покрівлями. З відтулин ішов дим, а більше нічого не рухалося.

Зненацька картину пожвавив корабель. Справжній красень, довгий і стрункий, обшитий унапуск, із загнутими високими носом і кормою, — хоч і без щогл, він стрімко біг по воді, рухаючись завдяки п’ятнадцятьом парам весел. Нехай шторми й здерли з нього майже всю червону фарбу, дубовий корпус лишався міцним. Під монотонні вигуки стерничого команда вивела корабель на мілину, потім моряки позістрибували у воду й підтягнули судно на берег.

Еверард пішов їм назустріч. Люди з корабля чекали на нього, тримаючись насторожі. Коли патрульний наблизився, вони побачили, що він сам. Еверард підійшов ще ближче й устромив ратище списа в пісок.

— Вітаю! — гукнув він.

Сивий пошрамований чоловік — очевидно, капітан — запитав його:

— Ти з тих хатин?

Говірку його було б важко зрозуміти, якби Еверард і Флоріс не мали її гіпновідбитку. (Власне кажучи, відбиток був із данської, тої, якою вона стане за чотири століття, — нічого ближчого до потрібної мови не виявилося. На щастя, ранні нордичні мови повільно мінялися. Втім, агенти не могли сподіватися зійти ані за місцевих, ані за земляків тих, хто прибув на кораблі.)

— Ні, я подорожній. Прямував до того поселення в пошуку ночівлі, але помітив вас і вирішив собі спершу вислухати вашу історію. Вона має бути цікавіша за все те, що можуть розказати тутешні селяни-домосиди. Мене звати Маринг.

Зазвичай патрульний сказав би просто «Еверард»: його прізвище звучало як ім’я у кількох германських балачках. Але в майбутньому він скористається ним, коли зустрінеться з Гайдгіном, з яким сподівався поспілкуватися ще сьогодні. Еверард не міг дозволити, щоб той пізніше його впізнав — це був би ще один зсув у реальності з непередбачуваними наслідками. «Марингом», ім’ям, характерним для південного германця, йому порадила назватися Флоріс. Вона також допомогла йому прилаштувати довгу світлу перуку, фальшиву бороду, та ще й величезний ніс-бульбину, який забиратиме на себе всю увагу. Цього мало вистачити, зважаючи на те, як з роками тьмяніють людські спогади.

Моряк широко усміхнувся, і обличчя його взялося зморшками.

— А я Ваґніо, син Тутевара, з осади Гар’ю, що в землях альварингів. Звідки прибув ти?

— Здалеку.

Патрульний вказав великим пальцем позад себе, у бік поселення.

— Сидять за своїми стінами, еге? Бояться вас?

Ваґніо стенув плечима.

— Мабуть, думають, що ми морські розбійники. Воно й не дивно. Кораблі сюди не ходять. Ми висадилися тільки…

Еверард уже це знав. Вони з Флоріс простежили за кораблем з хроноциклів, коли виявили, що лише на цьому одному з усіх, які вони перевірили, є жінка. Перестрибнувши в майбутнє, агенти дізналися, де корабель пристане до берега, і повернулися назад, щоб Еверард зміг його зустріти. Флоріс лишилася над хмарами. Було б надто клопітно пояснювати її присутність.

— …щоб стати на ночівлю, — закінчив Ваґніо, — і запастися вранці прісною водою. А потім попливемо вздовж берега до англів з товаром для великого ярмарку, який у них відбувається о цій порі року. А цей люд… захочуть, нехай приходять до нас, а ні — то лишимо їх у спокої. З них то і взяти нічого.

— А самих їх? Продати на невільничому ринку? — запитання було огидне Еверарду, але цілком природне для цієї доби.

— Ні, вони дременуть урозтіч, ледве побачать, що ми йдемо по них, і розженуть всю свою худобу. Тому й хати свої поставили там, де поставили. — Ваґніо примружив око. — А ти, мабуть, із суходільців, якщо не відаєш про це.

— Так, з маркоманів. — Це плем’я проживало достатньо далеко, приблизно там, де лежатиме західна Чехословаччина. — А ви? Чи не зі Сканії[168]?

— Ні. Альваринги оселяють половину острова неподалік від Геатського узбережжя[169]. Лишайся з нами на ніч, Марингу, і ми обміняємося оповідками… На що ти так дивишся?

Довкола них юрмилися охочі до новин моряки. Переважно високі й світловолосі, вони затуляли патрульному корабель. Аж тут двоє моряків, застоявшись, посунулися, і Еверард побачив, як з носа корабля на берег зістрибнув стрункий юнак. Тоді здійняв руки й допоміг зійти на суходіл жінці. Веледі.

Помилки бути не могло. «Я пізнав би це обличчя, ці очі навіть на дні океану, над яким володарює її богиня». Але яка ж вона юна тепер! Дівча-підліток, тоненька, немов лозина. Вітер метляв розпущені каштанові коси, лопотів довгою, до щиколоток, спідницею. Еверардові здалося, що на відстані десяти-п’ятнадцяти ярдів він побачив… Що ж він побачив? Погляд, який шукав щось поза цим місцем, губи, які раптом затремтіли чи, може, прошепотіли щось? Горе, втрату, мрію? Еверард цього не знав.

Певна річ, Веледа не виявила до нього жодної цікавості, як він і сподівався. Патрульний сумнівався, чи вона взагалі бодай глянула на нього. Бліде обличчя відвернулося в інший бік. Дівчина сказала кілька слів своєму чорнявому супутникові, і вони пішли від корабля вздовж берега.

— А, на неї, — збагнув Ваґніо й дещо напружився. — Дивні вони, ці двоє.

— Хто вони? — запитав Еверард.

Теж природне запитання, адже тоді мало хто чув, щоб жінка перетинала море інакше, як полонянка. Пізніше переселенці з Фризії та Ютландії перевезуть свої родини до Британії, але це станеться лише за кілька століть.

Хіба що скандинавські жінки почали плавати на кораблях так рано… Еверардові про це нічого не було відомо. Північна Європа тих часів була дуже погано досліджена. У Патрулі вважали, що до Великого переселення народів тамтешні події не можуть справляти сильного впливу на решту світу. Ось вам і сюрприз.

— Ета, донька Главаґаста, і Гайдгін, син Відугада, — відказав Ваґніо. Еверард зауважив, що її ім’я моряк назвав першим. — Вони заплатили за місце на кораблі, але пливуть не для того, щоб торгувати разом з нами. Власне, ярмарок її зовсім не цікавить, вона хоче, щоб ми висадили її — їх — десь по дорозі. Де саме, вона ще не сказала.

— Нумо краще готуватися до ночівлі, капітане, — пробурчав якийсь чоловік. Інші на це схвально загомоніли.

До сутінків залишалося ще досить часу, а дощ начебто не мав повернути в цей бік. «Моряки не хочуть говорити про неї, — збагнув Еверард. — Вони нічого не мають проти неї, я певен, але так, вона дивна».

Ваґніо хутко пристав на пропозицію своєї команди.

Еверард запропонував допомогти облаштувати табір. Ввічливо — бо ж статус гостя священний — капітан висловив сумнів, що суходолець може бути їм у цьому корисним. Тож Еверард попрямував у тому напрямку, куди пішли Ета з Гайдгіном.

Патрульний побачив, що вони зупинилися далеко попереду. Схоже, про щось сперечалися. Вона змахнула рукою, на диво владним жестом, як для такої тендітної дівчини. Гайдгін розвернувся й рушив назад швидкими широкими кроками. Ета пішла далі.

— Ось слушна нагода, — субвокалізував Еверард. — Може, вдасться розбалакати хлопчину.

— Тільки обережно, — відказала Флоріс. — Здається, він чимось засмучений.

— Ага. Але однаково треба спробувати, чи не так?

Замість того, щоб відстежити маршрут корабля назад у часі, вони влаштували цю зустріч, бо не наважувалися наосліп втрутитися в те, що могло бути джерелом нестабільності. Нічого не знаючи про події, які дали хід майбутньому, Еверард і Флоріс наражалися на небезпеку їх скасувати. Тут агенти сподівалися з мінімальним ризиком з’ясувати щось заздалегідь.

Гайдгін рвучко спинився, похмуро дивлячись на незнайомця. Теж підліток, може, на рік чи два старший за Ету. У цій добі він уже вважався дорослим, але досі був незграбним, остаточно не сформованим, а обличчя з гострими рисами вкривав тільки пушок. Хлопець був одягнений у вадмал[170], від якого на вологому повітрі різко тхнуло, і чоботи з білими розводами від солі. На боці висів меч.

— Здоров, — приязно звернувся до нього Еверард. Патрульний лише зовні був спокійний: на потилиці в нього аж сироти повиступали.

— Вітаю, — буркнув Гайдгін. Така непривітність, що вважалася нормальною для молодиків його віку в Америці двадцятого століття, тут могла спричинитися до чималих клопотів. — Чого тобі? — Він замовк, а потім грубо додав: — Не йди за нею. Вона хоче побути на самоті.

— Це безпечно для неї? — Ще одне природне запитання.

— Вона далеко не піде й повернеться, перш ніж настане ніч. До того ж… — Знову Гайдгін замовк. Він наче боровся сам із собою. Еверард гадав, що юнацьке бажання здаватися важливим і загадковим візьме гору над обережністю. Однак фраза, яку він почув, мало не лякала своєю щирістю: — Той, хто образить її, зазнає страждань, гірших за смерть. Вона — обраниця богині.

Невже справді раптом дмухнув холодніший вітер?

— То ти її добре знаєш?

— Я… подорожую з нею.

— Куди?

— А тобі що до того? — спалахнув Гайдгін. — Дай мені спокій.

— Та годі тобі, друже, вгамуйся, — промовив Еверард. Часом бути великим і дорослим неабияк допомагає. — Мені лише цікаво, я ж бо з чужих земель. Я б радо послухав більше про… Ету — так, здається, корабельник назвав її. А ти, мабуть, Гайдгін?

У хлопцеві прокинулася цікавість, і він трохи розслабився.

— А ти хто? Ми ще коли підпливали, помітили тебе.

— Я мандрівник, Маринг з маркоманів. Ви, мабуть, і не чули про моє плем’я. Сьогодні ввечері я розповім вам свою історію.

— Куди ти прямуєш?

— Куди веде доля.

На мить Гайдгін завмер. Хлюпотів невеличкий прибій. Квилив мартин.

— Може, ти посланий? — видихнув юнак.

Серце Еверардові мало не вистрибнуло з грудей, однак він змусив себе промовити звичним тоном:

— Хто ж міг мене послати й навіщо?

— Дивися сам, — вихопилося в Гайдгіна. — Ета прямує туди, куди наказує їй Ньєрда, снами й знаками. Тепер вона гадає, що ми маємо саме тут покинути корабель і рушити далі суходолом. Я намагався переконати її, що це бідний край, де поселення розкидані далеко одне від одного, а на дорогах можуть чигати розбійники. Але вона… — Хлопець натужно ковтнув. Його супутницю мала б захищати богиня. Віра боролася в ньому зі здоровим глуздом і знайшла компроміс. — Якби з нами пішов ще один воїн…

— О, пречудово! — почувся радісний голос Флоріс.

— Не знаю, як добре мені вдасться роль посланця долі, — попередив її Еверард.

— Принаймні ти зможеш втягнути його в розмову.

— Гаразд, спробую.

Він мовив до Гайдгіна:

— Для мене твої слова геть несподівані, ти ж розумієш. Але ми можемо це обговорити. У мене на цю мить нема жодних справ, а в тебе? Ходімо, прогуляємося, а тим часом ти розкажеш мені про себе й про Ету.

Хлопчина втупив погляд собі під ноги. Він кусав губу, червонів, бліднув і знову червонів.

— Це не так просто, як ти гадаєш, — витиснув він із себе.

— І все ж, перш ніж присягати на вірність, мені треба бодай щось знати, так? — Еверард поплескав пониклого хлопця по плечу. — Не поспішай, заспокойся, але розкажи мені всю вашу історію.

— Ета… Вона має… Вона вирішуватиме…

— Хто ж вона така, що ти, чоловік, чекаєш на її слово? — «Вияви повагу». — Може, вона, ця дівчина, провісниця? Велика б то була річ.

Гайдгін підвів очі. Він тремтів.

— Так, і навіть більше. Перед нею з’явилася богиня, і тепер Ета належить їй і повинна нести по всьому світу слово про лють Ньєрди.

— Що? І на кого ж богиня так розгнівалася?

— На людей Ромабургу.

— Чому? Що вони накоїли? — «У цих-то місцях, таких далеких від Риму».

— Вони… вони… Ні, я не можу сказати, це святотатство. Дочекайся зустрічі з нею. Вона розповість тобі те, що вважатиме за потрібне.

— Ти забагато від мене просиш, — цілком слушно заперечив Еверард, як вчинив би кожен практичний найманець. — Ти нічого не кажеш про те, що з вами сталося, ні про те, куди ви прямуєте й чому, але хочеш, щоб я, ризикуючи своїм життям, охороняв дівчину, яка може пробудити хіть у будь-якому волоцюзі й жадобу наживи в будь-якому работорговці…

Гайдгін скрикнув. Зблиснув меч, вихоплений з піхов.

— Та як ти смієш!

Клинок зі свистом розітнув повітря.

Еверарда врятували натреновані рефлекси. Він встиг виставити ратище списа навскоси так, щоб відбити удар. Залізо глибоко ввігналось у дерево, але висушений ясен витримав і не переламався. Гайдгін замахнувся мечем знову. Еверард застосував спис як квотерстаф[171]. «Аби лише не вбити його: він живий у майбутньому та й, у будь-якому разі, це ще тільки дитина…» Почувся глухий удар по голові, який приголомшив би Гайдгіна, якби ратище не переломилося. А так хлопець тільки похитнувся.

— Та заспокойся ти, шаленцю! — загорлав Еверард. У голові гуділо від тривоги й люті. «Що в біса відбувається?» — То тобі потрібен охоронець для твоєї дівчини чи ні?

Гайдгін, завиваючи, кинувся на нього. Цей удар меча був слабкий, і патрульний легко від нього ухилився. Відкинувши уламок списа, Еверард підступив ближче, схопив Гайдгіна за туніку, взяв його на стегно й швиргонув футів на шість від себе.

Юнак зіп’явся на ноги і став намацувати кинджал на поясі. «Треба з цим закінчувати». Еверард завдав удару карате в сонячне сплетіння. Упівсили. Гайдгін зігнувся навпіл і впав, хапаючи ротом повітря. Патрульний присів коло нього, щоб пересвідчитися, чи не заподіяв надто серйозної шкоди і чи хлопчина не вдавиться блювотою.

— Wat drommel… Що відбувається? — перелякано вигукнула Флоріс.

Еверард випростався.

— Не знаю, — тоскно відказав він. — Схоже, я мимоволі зачепив його за оголений нерв. Мабуть, хлопчину кілька днів чи й тижнів мордували понурі думки, ось він і перенервував. Не забувай, він зовсім юний. Якісь мої слова або дії спровокували цей нервовий зрив. А в цьому суспільстві, як ти знаєш, серед чоловіків він може набувати форми бойового шалу.

— Не думаю, що… що ти зможеш… якось виправити становище.

— Ні, не зможу. Тим паче, коли все таке ненадійне. — Еверард оглянув берег. Етина постать — маленька цятка тріпотливої темряви — пливла далі в прибережній імлі, наполовину розчинившись у ній. Занурена у свої мрії, чи жахіття, чи бозна-що, вона не помітила бійки. — Мені краще забиратися звідси. Морякам повідомлю, що розгубився — а це не далеко від істини, так? — але не схотів ані різати йому горлянки, поки він у безпорадному стані, ані давати йому нагоду перерізати мою пізніше, ані возитися з примиренням. Мені нема до нього жодного діла, скажу я, та й піду собі геть.

Він підібрав вістря списа, як вчинив би Маринг-маркоман, і вирушив до корабля. «Вони будуть розчаровані, — подумав Еверард, криво посміхаючись. — Чутки з дальніх країв — неабияка цінність. Що ж, зате мені не доведеться переказувати ту хитромудру байку, яку ми склали».

— Тоді ми можемо вирушати просто на Еланд, — промовила Флоріс без емоцій у голосі.

— Куди?

— На Етину батьківщину. З капітанових слів її можна безпомилково визначити. Це довгий вузький острів біля Балтійського узбережжя Швеції. Навпроти нього згодом буде побудоване місто Кальмар. Одного разу я провела на Еланді відпустку. — Голос її зробився мрійливим. — Там було — буде — доволі гарно. Повсюди старі вітряки, давні кургани, затишні села, а на кожному виступі — маяк підноситься над водою, де гойдаються човники… Але то буде лише в майбутньому.

— Я б і сам радо відвідав таке місце, — мовив Еверард. — У майбутньому.

«Можливо. Залежить від того, які у мене залишаться після цього візиту спогади про те, що було дев’ятнадцятьма століттями раніше».

Еверард поплентався піщаним берегом.

13

Главаґаст, син Унвода, був королем альварингів. Його дружину звали Ґодагільд. Вони жили в Лайкіані, найбільшому поселенні їхнього племені, що налічувало понад два десятки будинків і було огороджене стіною, мурованою насухо. Довкола осади розляглося вересове пустище, де хіба тільки вівці могли знайти собі харч. Натомість ворогові годі було наскочити на поселення зненацька: його помітили б здалеку. До східного краю острова йти було близько, не набагато далі й до західного, де здіймався будівельний ліс. На південь від Лайкіана невдовзі починалися добрі пасовиська й орні землі, що тяглися аж до берега.

Колись альварингам належав увесь Ейн, аж доки з великої землі не переправилися геати й протягом кількох поколінь не оволоділи його багатшою північною половиною. Урешті-решт альварингам вдалося-таки зупинити їхній наступ. Багато хто серед геатів казав, що південна частина не варта того, щоб за неї воювати; їхні ж супротивники стверджували, що ворога посів страх перед гнівом Ньєрди. Альваринги досі шанували її так само, як асів, якщо не більше, тоді як геати навесні приносили богині в жертву лише одну корову. Хай там як, але відтоді два племені більше торгували, ніж воювали.

Серед обох племен були люди, що возили морем товари на обмін аж до ругіїв на півдні й англів на заході. Ейнські геати також щороку влаштовували ярмарок у Каупавікській гавані, що принаджував до себе купців з багатьох земель. Альваринги привозили на нього свої вироби з вовни, солену рибу, шкури тюленів і морських котиків, ворвань, пух і пір’я, бурштин, який викидало на берег штормом. Час від часу котрийсь юний альваринг приєднувався до команди чужоземного судна. Якщо лишався живий, то повертався додому з оповідями про дивні краї.

У Главаґаста й Ґодагільд троє дітей померло немовлятами. Тоді король поклявся: якщо Ньєрда збереже від смерті тих, що народяться згодом, коли в першого чи першої з них зміняться всі молочні зуби, він віддасть богині чоловіка — не двох рабів, зазвичай старих і хворих, яких вона отримувала, коли посилала своє благословення нивам, а здорового й молодого. Народилася дівчинка. Главаґаст назвав її Ета, себто Клятва, щоб нагадати богині про свою обітницю. Невдовзі пішли й сини, яких король так чекав.

Коли настав час, він спорядив корабель, взяв воїнів і вирушив через протоку. Щоб не розбурхувати материкових геатів, Главаґаст минув їх і поплив ген на північ, де наскочив на табір скридфенів. З узятих у полон чоловіків він вибрав одного й убив у священному лісі Ньєрди. Решту бранців продав у Каупавіку. Більше Главаґаст не ходив у набіги, адже був м’яким і схильним до роздумів.

Може, через таку історію свого народження, а може, через те, що мала тільки братів, Ета виростала тихою і заглибленою в себе. Вона мала друзів серед сільської дітлашні, однак нікого близького, а коли вони разом гралися, Ета завжди опинялася осторонь. Дівчинка швидко вчилася всякій роботі й старанно її виконувала, але найкраще їй вдавалося те, що вона могла робити сама, як-от ткати. Рідко траплялося, щоб вона базікала й хихотіла з подружками.

Втім, коли вона починала говорити, дівчата її слухали. Згодом приєднувалися і хлопці, а іноді й дорослі: Ета вміла вигадувати історії. З часом вони ставали дедалі цікавішими, коли дівчинка, майже як скальди, почала вплітати в них вірші. В історіях цих оповідалося про мандрівників, прекрасних дів, чаклунів, відьом, тварин, що розмовляли, морський люд, про землі далеко за морем, де могло будь-що статися. Часто в оповідях з’являлася Ньєрда — порадниця або рятівниця. Спершу Главаґаст побоювався, що богиня може розгніватися, але не відбувалося нічого лихого, тож він цього не забороняв. Урешті-решт, його донька мала певний зв’язок з Ньєрдою.

У селищі Ета ніколи не бувала наодинці. Ніхто ніколи не бував. Будинки тиснулися стіна до стіни. У кожному по один бік ішли стійла для коней чи корів (яких, щоправда, не всі мали), по другий — лежаки для людей. Коло дверей (щоб мати більше світла під час роботи) стояли обтяжені каменем ткацькі верстати, у дальньому кутку — стіл і ослін, а посередині — відгороджене глиняним заслоном місце для вогнища. Харчі й хатнє начиння звисали з балок або лежали на них. Двері виходили на подвір’я, де довкола криниці вільно ходили свині, вівці, свійська птиця й сухоребрі пси. Життя збивалося докупи, балакаючи, сміючись, співаючи, плачучи, мукаючи, іржучи, рохкаючи, бекаючи, кудкудакаючи, гавкаючи. Стукотіли копита, рипіли колеса возів, гупав по ковадлу молот. Лежачи в темряві на солом’яній лежанці під овечою шкурою поміж теплих запахів тварин, гною, сіна й попелу, можна було почути, як вередує немовля, аж доки мати не дасть йому цицьки, як, сопучи й постогнуючи, вовтузяться мати з батьком, як надворі собаки виють на місяць, як стукотить дощ, як вітер то шелестить, то завиває, то реве… або цей дивний далекий звук… що це?… нічний крук, троль чи, може, мрець, що вибрався зі своєї могили?

Так багато було всього, за чим могла спостерігати маленька дівчинка, коли була вільна: приїзди й від’їзди; парування й роди; тяжка праця й легковажні пустощі; умілі руки, що дають форму дереву, кістці, шкурі, металу, каменю; свята, коли люди приносять богам жертви і влаштовують учти… Коли дорослішаєш, тебе беруть із собою, і ти бачиш, як повз тебе проїжджає повіз Ньєрди, накритий, щоб ніхто не узрів її лику. На тобі плетениця з омели, і ти кидаєш торішні квіти на шляху богині, і співаєш своїм тоненьким голоском. Ти відчуваєш радість і оновлення, але також і святобливий трепет разом із невимовленим глибоким страхом…

Ета зростала. Поступово отримувала нові доручення, що відводили її чимраз далі від поселення. Дівчинка збирала сухий хмиз на розпал, синячник і марену для фарб, ягоди й цвіт, коли на них наспівала пора. Пізніше вона стала ходити з гуртом до лісу по горіхи й до берега моря по мушлі. Ще пізніше, спершу з кошиком для колосків, а за рік чи два із серпом у руках, Ета допомагала збирати врожай на південних полях. Хлопчаки випасали череду, а дівчата приносили їм полуденок і часто затримувалися з ними майже на весь довгий-предовгий літній день. Окрім як під час коротких клопітних періодів, люди не мали куди поспішати. І не боялися нічого, крім хвороб, лихих чарів, істот ночі й гніву богів. На Ейні не водилися ні вовки, ні ведмеді, а грабіжники не навідувалися до цього бідного клаптика землі так давно, як сягала людська пам’ять.

Ета дедалі більше перетворювалася з дитини на дівчину і вже могла сама гуляти по вересових пустищем, забрідаючи вглиб так далеко, як хотіла. Зазвичай її прогулянки закінчувалися на березі моря, де, зачарована видовищем, вона могла сісти й забути про все на світі, аж доки надвечірні тіні й бриз не починали смикати її за рукав, нагадуючи, що час повертатися додому. З вапнякової кручі на західному березі Ета бачила велику землю, імлисту в далечині; з піщаного східного краю — тільки воду. Цього було досить. Досить за будь-якої погоди. Хвилі танцювали, синіші за небо, зі сніжно-білими стрічками шумовиння на плечах, а над ними хуртовиною кружляли зграї мартинів. Хвилі котилися, важкі, сіро-зелені; їхні гриви маяли на вітрі, а навальні удари об берег віддавалися в усьому її тілі. Хвилі здіймалися, бушували, ревіли, насичували повітря гірким водяним пилом. Хвилі простилали доріжку з розтопленого золота від Ети аж до низько завислого сонця, вони брижилися перед дощем і квапливо лопотіли йому у відповідь, вони загорталися в туман і шепотіли, невидимі, про щось незвідане. Ньєрда була серед них, грізна й зичлива водночас. Їй належали водорості й викинутий на берег бурштин, їй належали риби, морські птахи, тюлені, велетенські кити й кораблі. Їй належали паростки всього живого на землі, коли вона сходила на берег до свого Фрея: її море обіймало їх, леліяло, тужило за їхньою смертю взимку й пробуджувало до життя навесні. Геть маленька поміж всього цього, належала їй і дівчинка, яку Ньєрда зберегла на цьому світі.

Отож, Ета росла й ставала молодою дівчиною, високою, сором’язливою, дещо незграбною, яка мала дар слова, коли говорила не про буденність. Вона багато розмірковувала про незвичайне й багато часу ходила замріяною, а коли зоставалася наодинці, могла зненацька розплакатися, сама достоту не розуміючи чому. Ніхто не уникав її, але ніхто й не шукав її товариства, адже вона перестала розповідати свої історії, а крім того, щось дивне було в Главаґастовій доньці. І дедалі більше це виявлялося після того, як померла її мати, а батько взяв собі нову дружину. Вони не надто ладнали між собою, Ета і її мачуха. Подейкували, що дівчина часто приходить на могилу Ґодагільд.

Аж одного дня місцевий юнак побачив Ету, коли вона проходила повз нього. Над вересовим пустищем дув сильний вітер, і її розпущене каштанове волосся маяло, сповнене сонячного сяйва. Юнак, якому доти ніколи не бракувало відваги, відчув, як йому перехопило горло, а серце затріпотіло в грудях. Чимало часу минуло, перш ніж він спромігся промовити до неї слово. Дівчина опустила очі, і він ледве почув, що вона відповіла. По якомусь часі, утім, вони звикли одне до одного й більше так не ніяковіли.

Юнак цей був Гайдгін, син Відугада. Худорлявий чорнявий хлопчина, не надто охочий до розваг, але гострий на розум, дужий і спритний, удатний до зброї, ватажок у своєму гурті, хоча дехто й ненавидів його за бундючність. Ніхто, однак, не наважувався глузувати з нього через Ету.

Побачивши, до чого все йде, Главаґаст і Відугад зустрілися, щоб побалакати. Вони дійшли згоди, що така злука між їхніми родинами є бажана, але з весіллям поспішати не слід. Першу місячну кров Ета мала лише торік; підлітки могли розсваритися, а нещасливе подружжя — це клопоти для всіх. Почекаймо, а там буде видно. А тим часом випиймо по келиху елю за щасливе вирішення справи.

Минула зима разом з дощем, снігом, непроглядною пітьмою і нічними жахами, повернулося сонце й настав святковий день, посвітліло небо, розтанув сніг, окотились овечки, набубнявіли бруньки на деревах. Весна принесла листя й лопотіння крил перелітних птахів; Ньєрда зійшла на берег; чоловіки й жінки злягались у полях, де невдовзі будуть орати й сіяти. Сонячний Повіз здіймався дедалі вище й дедалі уповільнював свій біг, буяла зелень, блискали й гуркотіли над вересовими пустищами грімниці, вдалечині над морем ряхтіли веселки.

Настала пора ярмарку в Каупавіку. Альваринги готували товари й лаштувалися в дорогу. Від садиби до садиби летіла схвильована чутка: цьогоріч на торг прибув корабель із краю ген за землями англів і кімврів, із королівства римлян, Ромабурґу.

Ніхто не знав нічого певного про це королівство. Лежало воно десь далеко на півдні, але воїни його, наче сарана, поїдали одну землю за іншою. Із того королівства сюди просочувалися майстерно виготовлені речі: скляні й срібні посудини, металеві диски з ликами на них, маленькі фігурки, такі неймовірно досконалі, що здавалися живими. Потік товарів ширшав, і щороку на Ейн їх потрапляло дедалі більше. І ось тепер римські купці нарешті самі дісталися до країни геатів! Ті, хто лишався в Лайкіані, заздрісними очима дивилися на своїх одноплеменців, що вирушали на ярмарок.

Майже не маючи повсякденної роботи, вони втішалися байдикуванням. Ніщо не віщувало лиха того дня, седмицею пізніше, коли Ета й Гайдгін вирушили на західний берег.

Розлого розпростерлося вересове пустище, а коли поселення зникло з очей, краєвид зробився геть безлюдним, безлісим і пласким, тим-то більшу частину світу забирало небо. У безкрайній блакиті на паморочливій висоті линули сліпучо-білі хмарини. Сонце лило на землю світло й тепло. Серед тьмавого вересу палахкотіли червоним маки, жовтів дрік. Ета й Гайдгін сіли трохи перепочити й відчули терпкий запах шпергелю. Тишу порушувало лиш гудіння бджіл і пісня жайворона на сході. Раптом затріпотіли крила, і просто над їхніми головами спурхнула куріпка. Вони подивилися одне одному в очі й голосно розсміялися над власним зачудуванням. Вони йшли, тримаючись за руки, не більше — цнота була у звичаї їхнього народу, а Гайдгін сам почувався охоронцем крихкої святині.

Їхня дорога обігнула берегові кручі, що простяглися від нив на північ, і вивела крізь лісок до узбережжя. Трава, всіяна дикими квітами, наче зорями, росла аж попри саму воду. Хвильки хлюпотіли серед каміння, яке віками обточувалося, мінились та іскрилися далі від берега. На тому боці протоки темною тінню на обрії виднілася велика земля. Неподалік на камені сушили крила на вітрі баклани. Пролетів лелека, білий символ удачі й добробуту.

Гайдгіну раптом перехопило дух. Палець його здійнявся, вказуючи на щось.

— Дивися! — скрикнув він.

Ета, примружившись від яскравого блиску хвиль, глянула на північ. Голос її затремтів:

— Що це?

— Корабель, — відказав юнак, — і він пливе сюди. Великий-великий корабель.

— Не може бути. Оце, що над ним…

— Я чув про такі штуки. Люди, які бували в інших краях, часом бачили такі пристосування. Вони ловлять вітер, і той штовхає корабель уперед. Це мусить бути римський корабель, Ето. Він прямує додому з Каупавіка, і ми прийшли саме вчасно, щоб побачити його.

Зачаровані, вони дивилися, забувши про все на світі. Дивоглядний корабель, ковзаючи по хвилях, ішов зовсім поруч. Чорний із золотою облямівкою, він був не довший за велике судно північних народів, але значно ширший, із округлим черевом, у якому міг перевозити незліченні скарби. Корабель мав високу палубу, на ній стояли люди. Здавалося, їх сила-силенна, досить, щоб відборонитися від будь-яких розбійників. Ніс корабля велично вигинався вгору й назад, тимчасом як на кормі здіймалася різьблена шия велетенського лебедя. Посередині між ними містилося дерев’яне приміщення. Не весла рухали це судно. На велетенській палі з поперечиною надимався широченний клапоть полотна. Корабель ішов безгучно, розтинаючи носом хвилі й лишаючи за двома лопатями керма вировиння піни.

— Певно, вони улюбленці Ньєрди, — видихнула Ета.

— Тепер я розумію, як вони підкорили собі пів світу, — схвильовано промовив Гайдгін. — Хто може їм опиратися?

Корабель змінив курс і наблизився до берега. Юнак і дівчина побачили, що команда вдивляється в їхній бік. Почулися далекі вигуки.

— Поглянь! Я… мені здається, вони справді дивляться на нас, — затинаючись, промовила Ета. — Що їм потрібно?

— Може… хочуть, щоб я приєднався до них, — відказав Гайдгін. — Я чув від мандрівників, які бували в західних краях, що римляни набирають до свого війська місцевих жителів, якщо їм бракує людей через хвороби або ще щось…

Ета вражено поглянула на нього.

— Ти пішов би з ними?

— Ні, ніколи! — Її пальці міцно стиснули його долоню. Він стиснув у відповідь. — Та однаково, вислухаймо їх, якщо вони пристануть-таки до берега. Може, їм потрібно щось інше, і вони добре заплатять за допомогу. — Було видно, як на його шиї пульсує жилка.

У воду з плескотом занурилося те, що, мабуть, було якорем, хоча замість каменя до кінця линви був прикріплений гак. На іншій линві опустилася шлюпка. Моряки підтягнули її до борту й скинули мотузяну драбину. Кілька людей злізли по ній і посідали на лавицях. Їхні товариші подали їм весла. Один чоловік підвівся й показав гарний плащ, який взяв із собою.

— Він усміхається й махає до нас, — мовив Гайдгін. — Авжеж, вони чогось хочуть і сподіваються, що ми їм допоможемо.

— Яке прекрасне це вбрання, — прошепотіла Ета. — Мабуть, таку накидку вдягає Ньєрда, коли йде на гостину до інших богів.

— Може, ще до заходу сонця вона стане твоєю.

— О, я не смію думати про таке.

— Агов, там! — закричав чоловік у шлюпці.

Він був найвищий серед усіх і світловолосий — поза всяким сумнівом, тлумач, родом германець. Решта були різномастою збираниною — хто також світлявий, хто темніший за Гайдгіна. Воно й не дивно — римляни ж бо мали під собою чимало народів. Усі були вдягнені в туніки до колін, а ноги в них були голі. Ета спаленіла й відвела погляд від корабля: на палубі більшість ходили взагалі без одягу.

— Не бійтеся, — гукнув германець. — Ми маємо до вас справу.

Гайдгін також почервонів.

— Альваринги не знають, що таке страх, — крикнув він у відповідь. Голос його зірвався, і він ще більше залився рум’янцем.

Римляни гребли до берега. Юнак і дівчина чекали, кров стугоніла їм у скронях. Шлюпка пристала, один з моряків вистрибнув і прив’язав її. Той, що мав накидку, повів римлян угору берегом. З його обличчя не сходила усмішка.

Гайдгін міцно стиснув свого списа.

— Ето, — промовив він. — Щось мені не подобається їхній вигляд. Думаю, буде розумніше триматися від них далі…

Та вже було запізно. Ватажок вигукнув наказ. Його люди кинулися вперед, і перш ніж Гайдгін встиг здійняти свою зброю, за ратище вхопилися чужі руки. Хтось зайшов йому за спину й борецьким хватом стиснув руки. Гайдгін з криком пручався. Його вдарили по потилиці короткою палицею, на яку він не звернув уваги — нападники не мали зброї, крім ножів. Уміло завданий удар, серйозно не зашкодивши, приголомшив юнака. Він осів на землю, і його зв’язали.

Ета кинулася тікати. Один з моряків схопив її за волосся. Підбігли ще двоє і жбурнули її на траву. Дівчина кричала й пручалася. Ще двоє притисли їй ноги. Ватажок опустився навколішки між її розведеними стегнами. Він посміхався. З кутика його рота текла слина. Римлянин задер їй спідницю.

— Тролі, лайно собаче, я вас уб’ю, — кволо шаленів Гайдгін крізь біль, що розколював йому череп. — Присягаюся всіма богами війни, що допоки я живий, ви назавжди будете моїми ворогами. Ваш Ромабурґ згорить…

Ніхто його не слухав. Римляни робили свою справу там, де лежала притиснута до землі Ета.

14

43 рік н. е.

Було нескладно відстежити маршрут Ваґніо у зворотному напрямку, до моменту відбуття корабля з Еланду. Уміння й наполегливість патрульних допомогли їм виявити, що хлопець і дівчина прийшли до капітана додому з поселення, яке лежало миль за двадцять на південь. Але що сталося перед цим? Варто було б обережно порозпитувати місцевих, але спершу Еверард і Флоріс хотіли оглянути з повітря кілька попередніх місяців. Що більше інформації вони зберуть заздалегідь, то краще. Ваґніо міг і не чути про якусь подію, як-от про вбивство, якому родина не дала розголосу. Або ж він і його люди могли не схотіти розповідати все чужоземцям. Або ж Еверард міг просто не встигнути розпитати про все, перш ніж обставини змусили його покинути табір на березі.

Лишивши ваговіз і коней у схованці, агенти вирушили кожен на своєму часолеті. План пошуків полягав у стрибках від точки до точки в наперед визначеній просторово-часовій сітці. В разі якби помітили щось незвичне, вони спостерігали б за цим так пильно і так довго, скільки потрібно. Такий метод не гарантував успіху, але це було краще, ніж нічого, а їхній життєвий ресурс був не безмежний, щоб його тут витрачати.

На висоті одної милі над поселенням вони перемайнули від вогнищ літнього сонцевороту на кілька тижнів уперед і зависли в неозорій блакиті. Повітря було розріджене й холодне. Перед очима агентів розкинулася широка панорама: залите сонячним сяйвом Балтійське море, пагорби й ліси Швеції на заході, вузька смуга Еланда з латками вересових пустищ, трав’яних лук, лісів, скель, піску — мине ще багато темних століть, доки з’являться всі ці географічні назви.

Еверард повів сканером довкола й враз заціпенів.

— Он там! — вигукнув він у мікрофон біля горла. — На сьомій годині — бачиш?

Флоріс аж присвиснула.

— Бачу. Римський корабель, так? Заякорився біля берега. — І замислено додала: — Найімовірніше, ґалло-римський. Скоріше з Бордо чи Булоні, ніж з котрогось середземноморського порту. Ти ж знаєш, римляни ніколи не мали постійних і прямих торговельних відносин зі Скандинавією, але в письмових джерелах згадується про кілька офіційних візитів і про те, що зрідка купці подорожували аж до Данії і далі, щоб оминути довгий ланцюжок посередників. Надто, коли йшлося про бурштин.

— Це може якось стосуватися нашої справи. Треба перевірити. — Еверард збільшив зображення.

Флоріс зробила це раніше за нього й скрикнула.

— О Боже! — здушено вигукнув Еверард.

Флоріс шугнула вниз, зі свистом розтинаючи повітря.

— Стій! Не роби дурниць! — загорлав Еверард. — Повернися!

Напарниця не зважала на нього, не зважала на шум у вухах, не зважала ні на що, крім тої картини, яку бачила перед собою. Її крик летів за нею, немов крик розгніваної валькірії або яструба, що каменем падає на свою жертву. Еверард вгатив кулаком по приладовій панелі, вилаявся й, безпорадний щось удіяти, з похмурим виразом полетів за Флоріс, хоча й повільніше. Він зупинився на висоті кількох сотень футів, тримаючись так, щоб сонце було в нього за спиною.

Чоловіки, які з’юрмилися, щоб поспостерігати за видовищем, або дочекатися своєї черги, почули. Вони звели голови й побачили Коня Смерті, що нісся на них. Римляни заверещали й кинулися врозтіч на всі боки. Той, що лежав на дівчині, відірвався від неї, звівся на коліна й вихопив ніж. Може, мав намір убити її, а може, це був лише захисний рефлекс. Байдуже. Сапфірово-синій енергопромінь ударив його просто в рот. Ґвалтівник скоцюрбився в ногах Ети. Крізь дірку на потилиці димів мозок.

Флоріс розвернула хроноцикл. Тримаючись на висоті людського зросту, вона вистрілила в найближчого до неї римлянина й поцілила йому в живіт. Чоловік зойкнув і, впавши на траву, задриґав у повітрі руками й ногами — наче перевернутий жук, здалося Еверардові. Флоріс погналася за наступним і підстрелила його чисто. Після цього спинилася й на якусь хвилю нерухомо завмерла на сидінні. По обличчі її стікав, змішуючись зі сльозами, піт, такий самий холодний, як і її руки.

Жінка судомно втягнула повітря. Відтак сховала пістолет і плавно опустилася біля Ети.

«Що зроблено, те зроблено», — наче дзвін, гучала в Еверардовій голові думка. Він швидко зважив можливі варіанти. Вцілілі моряки у сліпій паніці втікали хто вздовж берега, хто до лісу. Двоє, що зберегли якусь крихту здорового глузду, кинулись уплав до корабля, де також здійнявся переполох. Патрульний прикусив губу, аж потекла кров.

— Гаразд, — промовив він уголос беземоційним тоном.

Стрибаючи крізь простір, точними пострілами він вбив усіх, хто висадився на берег. Потім нарешті позбавив страждань пораненого. «Навряд чи Янне зумисне залишила його живим. Вона просто забула». Еверард повернувся на висоту п’ятдесяти футів і завис там, стежачи сканером і підсилювачем звуку за тим, що відбувалося внизу.

Ета сіла. В очах у неї було порожньо, але вона схопилася за свою спідницю й обсмикнула її, ховаючи стегна в кривавих патьоках. Звиваючись, до неї повз зв’язаний Гайдгін.

— Ето, Ето… — стогнав він. Коли хроноцикл опустився між ними, юнак спинився. — О богине, меснице…

Флоріс зіскочила із сидіння й, опустившись навколішки біля Ети, обійняла дівчину.

— Усе скінчилося, люба, — схлипнула вона. — З тобою все буде добре. Такого більше не повториться, ніколи. Ти тепер вільна.

— Ньєрдо, — почула Флоріс. — Мати всього сущого, ти прийшла.

— Немає сенсу заперечувати свою божественність, — прозвучало в приймачі Еверардове бурчання. — Вшивайся звідти до біса, поки все не стало ще гірше.

— Ні, — відказала жінка. — Ти не розумієш. Я мушу її бодай трохи втішити.

Еверард занімів. Команда корабля гарячково ставила вітрила й підіймала якір.

— Розв’яжи мене, — благав Гайдгін. — Пусти мене до неї.

— Здається, я таки розумію, — промовив Еверард. — Поквапся там, гаразд?

Ета потроху приходила до тями, але її карі очі були сповнені несьогосвітнього блиску.

— Що ти хочеш від мене, Ньєрдо? — прошепотіла вона. — Я належу тобі. Завжди належала.

— Знищ римлян, усіх! — вигукнув Гайдгін. — Я заплачу тобі своїм життям, якщо забажаєш.

«Бідолашний хлопчина, — подумав Еверард. — Твоє життя і без того в наших руках, і забрати його ми можемо, коли нам заманеться. Але мабуть, не варто мені очікувати від тебе розважливих дій саме тепер, правда ж? Та й будь-коли, як на те вже пішло. Тобі бракує наукових знань постхристиянської Західної Європи. Для тебе боги реальні, і найперший твій обов’язок — це помста за завдану кривду».

Флоріс гладила розкуйовджене волосся. Вільною рукою вона пригортала до себе пропахле потом, тремтливе, тендітне тіло дівчини.

— Я хочу лише, щоб у тебе було все добре, щоб ти була щаслива, — сказала вона. — Я люблю тебе.

— Ти врятувала мене, — затинаючись промовила Ета, — тому що… тому що я мушу… Що я мушу?

— Послухай мене, Флоріс, заради всього святого, — крізь зуби проказав Еверард. — Час вискочив з паза, і сьогодні його вже не направити. Ти не зможеш. Забарися ще трохи, і я присягаюся тобі, що вже ніколи не буде Таціта-першого, а може, навіть і другого. Ми не належимо до цих подій, і тому майбутнє в небезпеці. Облиш їх!

Його напарниця враз немов заціпеніла.

— Тебе щось турбує, Ньєрдо? — наче дитина, запитала Ета. — Що може турбувати тебе, богиню? Може, те, що римляни оскверняють твій світ?

Флоріс заплющила очі, розплющила їх і відпустила дівчину.

— Це… це… через твоє горе, люба, — промовила вона й, підводячись, додала: — Лишайся здорова. Лишайся смілива, вільна від страху й смутку. Ми ще зустрінемося. — Відтак звернулася до Еверарда: — Розв’язати Гайдгіна?

— Не треба. Ета візьме ніж і перетне мотузки. Він допоможе їй дістатися до поселення.

— Слушно кажеш. Це їм обом піде на користь, еге ж? Бодай трішечки.

Флоріс сіла на хроноцикл.

— Думаю, нам краще здійнятися вгору, замість просто зникнути, — мовив Еверард. — Рушаймо.

Він востаннє глянув униз, немовби відчуваючи, як ті двоє все дивляться й не можуть відірвати очей від неба. Напнувши вітрила, корабель у морі, прямував на захід. Недолічившись кількох пар рук і, без сумніву, щонайменше двох-трьох старшин, він міг і не доплисти додому. Якщо ж допливе, моряки могли розповісти свою історію, а могли й не розповісти. Навряд чи багато хто їм повірить. Вони вчинили б розумніше, якби вигадали якесь правдоподібніше пояснення. Звісно, будь-яку історію можуть сприйняти за вигадку — спробу приховати бунт. У такому разі на них чекає неприємна смерть. Може, замість вертати додому, вони вирішать пошукати щастя серед германців, хоча перспективи їхні поганенькі. Знаючи, що їхня доля не вплине на майбутнє, Еверард вирішив, що йому на неї начхати.

15

70 рік н. е.

Сонце щойно сіло за обрій, хмари на заході були золотаво-червоні, на сході ж небо дедалі темнішало, тимчасом як ніч припливною хвилею накочувалася на лісову пущу. Денне світло ще затрималося на безлісій маківці пагорба в Центральній Германії, але на траві вже пролягли тіні, а тепло височувалося зі спокійного повітря.

Доглянувши коней, Янне Флоріс присіла навпочіпки біля почорнілої латки перед двома однаковими наметами й узялася готувати дрова для багаття. Трохи, поколотих і складених, лишилося з минулого разу, коли агенти Патруля використовували це місце для свого табору, — кілька днів тому, якщо рахувати за обертами планети довкола своєї осі. Повів вітру й глухий звук змусили її звестися на ноги. Еверард зістрибнув зі свого часолета.

— Чому ти… я чекала на тебе раніше, — мало не ніяковим голосом промовила Флоріс.

Він стенув своїми кремезними плечима.

— Я подумав, що поки ти поратимешся у таборі, я владнаю свої справи, — відказав патрульний. — А вечір — логічний час для повернення. Я не голодний, хіба щось трохи перехоплю, а ось спати буду без просипу. Страшенно втомлений. А ти?

Флоріс підвела погляд.

— Ні, я ще не хочу спати. Я надто напружена. — Натужно ковтнувши, вона змусила себе поглянути йому в вічі. — Де ти був? Коли ми прибули сюди, ти тільки й сказав мені, щоб чекала, а сам кудись подався.

— Так, справді. Вибач, я не подумав. Мені здалося, це очевидно.

— Я думала, що таке моє покарання.

Він замотав головою енергійніше, ніж можна було очікувати з його слів:

— Ради Бога, ні. Власне кажучи, я б радше навпаки волів уникнути розмови. Що я робив? Скочив назад на Еланд, коли стемніло… того самого дня. Діти вже пішли, довкола нікого не було, як я й сподівався. Я повантажив трупи один за одним, відвіз далеко в море і там потопив. Не надто весела робота. Тобі не було сенсу брати в ній участь.

Флоріс витріщилася на нього.

— Але навіщо?

— Невже не зрозуміло? — різко кинув він. — Подумай лишень. Причина та сама, через яку я перестріляв усіх тих покидьків, до яких ти не дісталася: мінімізувати вплив на місцеве населення, адже в нас і без того забагато змінних чинників. Наважуся припустити, що вони більш-менш повірять Еті й Гайдгінові, адже ці люди живуть у світі, де повно богів, тролів і магії. А ось речові докази або підтвердження незацікавлених свідків подіяли б на них значно сильніше, ніж не надто правдоподібна недоладна розповідь.

— Тепер розумію. — Вона сплела пальці докупи. — Я діяла нерозумно й непрофесійно, так? Мене не готували до таких завдань, але це, звісно, не виправдання. Мені дуже шкода.

— Ну, ти заскочила мене зненацька, — пробурчав Еверард. — Коли ти рвонула вниз, я на секунду сторопів. А потім — що мені лишалося робити? Певна річ, я не міг ще більше заплутати причинно-наслідкові зв’язки, не міг дозволити Гайдгінові побачити моє обличчя, щоб він не пізнав мене в Колонії цього року. Стрибнути в назад у майбутнє, замаскуватися інакше, ніж того разу на березі, і повернутися тої самої хвилини? Теж ні. Нічого доброго б із того не вийшло, це лише погіршило б справу, якби смертні побачили сварку між богами. Мені лишалося тільки підіграти тобі.

— Мені шкода, — у розпачі промовила вона. — Я нічого не могла із собою вдіяти. Там була Ета, Веледа, яку я бачила в лангобардів… жодна жінка не справляла на мене більшого враження… я знала її… але тут це була юна дівчинка, а ті тварюки…

— Звісно. Скажена лють разом зі співчуттям, що переповнює все твоє єство.

Флоріс випросталася. Її руки стиснулися в кулаки, вона глянула прямо на Еверарда і сказала:

— Я пояснюю, а не прошу пробачення. Я готова беззаперечно прийняти будь-яке покарання, яке Патруль вирішить застосувати до мене.

Еверард кілька секунд стояв мовчки, тоді криво посміхнувся й відповів:

— Не буде жодного покарання, якщо далі ти працюватимеш фахово й сумлінно. А я в цьому переконаний. Як залучений до цієї справи позачасовий агент, я маю право виносити свій присуд. Отож, тебе не будуть карати.

Флоріс часто закліпала, протерла зап’ястком очі й мовила тремтливим голосом:

— Ти до мене дуже добрий. Те, що ми працюємо разом…

— Агов, не думай про мене так погано! — запротестував він. — Авжеж, ти чудова напарниця, але я не дозволив би цій обставині вплинути на моє рішення… Хіба що трішки. Тут важить те, що ти виявила себе першокласним оперативником, а таких Патрулю завжди бракує. А найголовніше те, що це, власне кажучи, не твоя провина.

— Що? — спантеличено перепитала Флоріс. — Я ж дозволила почуттям узяти гору…

— За обставин, коли тебе важко звинувачувати в цьому. Я не певен, чи сам діяв би інакше, хіба що, може, трохи обачніше: але я не жінка. Мене не турбує, що довелося вбити тих покидьків. Я не отримав від цього задоволення, тим паче, що вони не мали проти мене жодного шансу. Але позаяк це треба було зробити, погані сни мене не мучитимуть. — Еверард на хвилю замовк. — Знаєш, коли я ще був молодий і зелений, до того, як вступив до Патруля, то вважав, що за зґвалтування має бути смертна кара, поки одна жінка не зауважила, що тоді ґвалтівник не матиме причини лишити жертву живою. Але мої почуття лишилися тими самими. Якщо я добре пригадую, у твоїх Нідерландах двадцятого століття проблему вирішують цивілізовано-холоднокровним шляхом — кастрацією.

— І все ж я…

— Облиш уже себе катувати. Ти ж не м’якотіла дівчинка. Відкладімо емоції вбік і поміркуймо про те, що сталося, з погляду Патруля. Просто послухай. Цілком очевидно — думаю, ти з цим згодна, — що то були морські торговці, які завершили свої справи на Еланді (якщо взагалі мали там якісь справи) і, ймовірно, прямували додому. Так сталося, що на тому пустельному березі вони помітили Ету й Гайдгіна і вирішили скористатися нагодою. Таке нерідко траплялося в стародавньому світі. Може, вони не планували повертатися на Еланд, може, вели справи з іншим племенем (з повітря мені видалося, що острів розділений), а може, думали, що ніхто не дізнається. У будь-якому разі, вони схопили дітей. Якби ми не втрутилися, вони забрали б Гайдгіна, щоб продати його в рабство. Ету також, якщо тільки не скалічили б її так, що наприкінці лишалося б хіба, заради розваги, перерізати їй горло. Ось що було б. Випадок, подібний до тисяч інших, що не мають значення ні для кого, крім самих жертв, які невдовзі гинуть, пропадають і про них навіки забувають.

Флоріс схрестила руки, досі стиснуті в кулаки, на грудях. В очах її зблиснуло останнє світло дня.

— Натомість…

Еверард кивнув.

— Так. Натомість з’явилися ми. Нам доведеться розшукати її рідне поселення, навідатися до нього за кілька років після того, як Ета його вже покинула, обережно порозпитувати, познайомитися з її одноплеменцями. Тоді, можливо, ми зрозуміємо, як маленька бідолашна Ета стала грізною Веледою.

Флоріс насупилася.

— Мені здається, я розумію. У… у загальних рисах. Я можу уявити себе на її місці. Думаю, Ета була кмітливіша й чуйніша за більшість своїх одноплеменців, набожніша, якщо так можна сказати про язичницю. На неї впав увесь той жах: переляк, сором, розпач; те брутальне насильство розчавило не лише її тіло, але й дух. Аж тут з’являється справжня богиня, вбиває негідників і приголублює Ету. Із дна пекла — до вершини слави… Але потім, потім! Та скверна, те почуття, що тебе збезчестили, ніколи остаточно не покидає жінки, Менсе. А їй ще гірше, адже в Германській залізній добі кров і лоно священні для роду, а перелюб дружини карається щонайжорстокішою смертю. Гадаю, одноплеменці не звинувачуватимуть її за те, чому вона не могла запобігти, але на ній лишиться немовби тавро, а елемент надприродного викликатиме, мабуть, скоріше страх, ніж пошану. Язичницькі боги підступні, часто жорстокі. Я не здивуюся, якщо Ета й Гайдгін не наважилися розповісти про все. Можливо, вони взагалі нічого не сказали, і це теж мордуватиме їх.

Еверардові страшенно хотілося закурити люльку, але він вирішив, що не варто саме тепер іти до часолета, щоб дістати її з багажника. Флоріс зараз дуже вразлива. «Вона ніколи раніше не називала мене на ім’я, адже ми завжди так ретельно уникали ускладнень у стосунках. Думаю, вона навіть не помітила цього».

— Можливо, твоя правда, — погодився він. — А проте надприродне втручання відбулося. Завдяки йому вони лишилися живі й вільні. Може, тіло Ети й збезчещене, але не душа. Навіщось вона виявилася потрібна богині. Мабуть, у неї особливе призначення, мабуть, вона обрана для чогось великого. Тільки ж для чого? Ну, а коли Гайдгін, сповнений чоловічої мстивості, постійно торочитиме їй… В умовах її суспільства це має сенс: їй призначено нести погибель Риму.

— На своєму далекому й тихому острові вона не могла нічого вдіяти, — докінчила думку Флоріс. — І не могла більше жити, як раніше. Ета подалася на захід, переконана, що богиня оберігає її. Гайдгін вирушив разом із нею. Обоє вони нашкребли достатньо товарів, щоб оплатити переправу морем. Те, що вони бачили й чули в дорозі про вчинки римлян, лише підживлювало їхню ненависть і переконання в правильності своєї місії. Але, я думаю, попри все, попри те, що це так рідко трапляється в цьому суспільстві, я думаю, що Гайдгін кохав її.

— Підозрюю, кохає й досі. Дивовижно, але й цілком очевидно, що Ета ніколи не ділила з ним ліжка.

— Це можна зрозуміти, — зітхнула Флоріс. — Вона після того, що їй довелося зазнати… А він щонайменше просто не міг змусити себе зазіхнути на обраницю богині. Я чула, у бруктерів він має дружину й дітей.

— Угу. Отже, за іронією долі, наше розслідування причин збурення в просторі-часі виявилося цією причиною. Насправді такий взаємозв’язок трапляється аж ніяк не вперше. І це ще одна підстава не винуватити себе, Янне. Причинно-наслідкова петля часто є дуже потужною й підступною. Наше завдання — не дозволити їй перетворитися на причинно-наслідковий вихор. Ми маємо запобігти тим подіям, що ведуть до Таціта-другого, і водночас не порушити тих, що описані Тацітом-першим.

— Як? — розпачливо запитала Флоріс. — Як ми наважимося знову втрутитися? Може, звернутися по допомогу до… данелліанців?

Еверард ледь-ледь усміхнувся.

— Гм, мені наше становище не видається аж таким безнадійним. Ти ж знаєш, від нас очікують, що ми впораємося самі з усім, з чим можемо, щоб заощадити життєвий ресурс інших агентів. По-перше, як я вже згадував, мені видається корисним побути якийсь час на Еланді, дослідити середовище, в якому зростала Ета. Потім ми повернемося до цього року, до батавів і римлян, і… є в мене деякі міркування, але спершу я маю ґрунтовно обговорити їх з тобою: твоя роль буде життєво важлива, байдуже, як ми вирішимо діяти.

— Я зроблю все, що зможу.

Якусь хвилю вони стояли мовчки. Повітря холоднішало. Схилами пагорба здіймалася ніч. Призахідні кольори вигоріли й зробилися сірими. Угорі зайнялася вечірня зоря.

Еверард почув уривчасте дихання. У сутінках він побачив, що Флоріс тремтить, обхопивши себе руками.

— Що сталося, Янне? — запитав він, уже здогадуючись.

Вона глянула кудись у темряву.

— Усі ці смерті і біль, втрати і горе…

— Це норма історії.

— Я знаю, знаю, але… Я думала, що мене загартувало життя з фризами, але сьогодні, у моєму сьогодні, я вбила людей і… і я не зможу спокійно заснути…

Еверард підступив ближче, поклав руки їй на плечі, прошепотів щось заспокійливе. Флоріс обернулася й рвучко обійняла його. Що йому лишалося, як не відповісти тим самим? Коли вона звела до нього своє обличчя, що йому лишалося, як не поцілувати її?

Вона палко відповіла. Вуста її були солоні на смак.

— О Менсе, так, так, будь ласка! Хіба тобі самому не хочеться забутися цієї ночі?

16

З незримого неба мжичка сіялася на вже наполовину затоплену дощами землю. Погляд швидко губився в довколишній сірості: одноманітні поля, зблякла трава, голі дерева, що гойдались на вітрі, залишки спаленого будинку, що розчинились у полуденній сутіні. Одяг не рятував від вологого холоду. Північний вітер, завиваючи, ніс запах боліт, моря й зими, яка йшла від полюса.

Еверард згорбився в сідлі, загорнувшись якомога щільніше у плащ. З каптура повз його обличчя скрапувала вода. Кінські копита чвакали, переступаючи в глибокій, аж по бабки, багнюці. А це ж була під’їзна дорога до головної садиби маєтку.

Будівля бовваніла попереду. У дещо зміненому середземноморському стилі, з череп’яним дахом, тинькований, цей будинок звів Бурмунд, коли був ще Цивілісом, союзником і воєначальником Риму. Дружина господарювала, діти наповнювали сміхом дім, який тепер правив за ставку Петіллію Церіалу.

У портику стояли двоє вартових. Коли патрульний, під’їхавши до сходів, напнув повіддя, вони, як і прибрамна сторожа раніше, запитали, хто він і чого йому треба.

— Я Еверард Гот, — відказав він. — Ваш командувач чекає на мене.

Один солдат запитливо глянув на свого товариша. Той кивнув.

— Я отримав вказівки щодо тебе, — мовив він. — Власне кажучи, я супроводжував попереднього гінця.

Невже він хапався за останні залишки пихи й важливості? Солдат шморгав носом і чхав. А тим першим, мабуть, в останню хвилину замінили офіцера, який зліг у лихоманці й цокотів зубами в бараку для хворих. Хоча вартові, схоже, були ґалльського племені, обоє мали доволі жалюгідний вигляд. Обладунки потьмяніли, «спідниці» промокли, на руках повиступали сироти, а запалі щоки свідчили про урізані пайки.

— Проходь, — сказав другий легіонер. — Ми покличемо конюха, він заведе до стайні твого коня.

Еверард зайшов до темного атріуму, де раб узяв у нього плащ і кинджал. Кілька чоловіків, що сиділи там, зсутулившись, — штаб, який не мав ніякої роботи, — глипнули на прибульця, і в їхніх очах начебто спалахнув слабкий вогник надії. Нагодився ад’ютант, який провів гостя до кімнати в південному крилі. Він постукав у двері, почув сердите «заходь», відчинив двері й оголосив:

— Пане, прибув германський посланець.

— Нехай проходить, — гримнув голос. — Лиши нас самих, але, про всяк випадок, стій за дверима.

Еверард зайшов. Двері за ним зачинилися. Крізь вітражне вікно сочилося кволе світло. Довкола в підсвічниках горіли свічки. Лойові, а не воскові, вони чаділи і смерділи. У кутках громадилися тіні й повзли через стіл, на якому лежали розкидані папірусні сувої з донесеннями. Ще в приміщенні були два стільці й скриня, мабуть, з одягом на зміну. На стіні висіли одне біля одного короткий меч і піхви. Жарівня з деревним вугіллям зігрівала кімнату, але повітря через це стояло важке.

Церіал сидів за столом. Він мав на собі саму лише туніку й сандалії: дебелий чоловік з суворим квадратним обличчям, чисто виголеним, через що помітнішими ставали глибокі зморшки. Очі його зміряли прибулого з голови до ніг.

— То ти Еверард Гот? — замість привітання запитав він. — Посередник сказав, що ти розмовляєш латиною. Сподіваюся, він не збрехав.

— Не збрехав.

«Це буде нелегко, — подумав патрульний. — Мені не пасує перед ним плазувати, але інакше Церіал може вирішити, що я надто пихатий, а він не потерпить зухвальства від якогось проклятого Юпітером тубільця. Мабуть, нерви у нього, як і в усіх, розшарпані до краю».

— Ви виявили ласку, а також мудрість, коли погодився прийняти мене.

— Ну, правду кажучи, тепер я ладен вислухати навіть християнина, якщо в того буде путня пропозиція. Якщо ж вона виявиться не вартою уваги, я принаймні потішу себе, коли розіпну його.

Еверард удав, ніби не розуміє, про що мова.

— Юдейська секта, — пробурчав Церіал. — Чув про юдеїв? Ще одна зграя невдячних заколотників. Але твоє плем’я проживає далеко на сході. Якого Тартара ти виконуєш доручення в цих місцях?

— Я думав, це вже пояснили вам. Я не ворог ані вам, ані Цивілісу. Я бував і в імперії, і в різних частинах Германії. Трохи знаю Цивіліса, трохи краще кількох менших вождів. Вони довірили мені говорити від їхнього імені, адже я людина стороння, проти якої ви нічого не маєте. Крім того, я знаю римські звичаї, а отже, зможу передати їм ваші слова неспотвореними. Що ж до мене самого, я торговець і мені хотілося б провадити справи в цих краях. Я сподіваюся мати зиск із миру, а також із тутешніх вождів.

Переконати повстанців було не так просто, але й не набагато складніше. Насправді вони знесиліли й охололи до боротьби. Гота могли б допустити до римського командувача, і з цього могла б вийти бодай якась користь, тимчасом як вже годі було погіршити справи. Посланці передали пропозицію, і германців здивувала та легкість, з якою римляни її прийняли. Втім, Еверард цього очікував. Завдяки Таціту і своїм спостереженням з повітря йому краще за повстанців було відомо, у якому скрутному становищі перебувають римляни.

— Це я знаю! — гаркнув Церіал. — Мені не сказали тільки про твій зиск у цій справі. Гаразд, ми поговоримо. Але попереджаю: будеш просторікувати, я сам вижену тебе звідси копняками. Сідай. Хоча ні, спершу налий нам вина. Вино — це єдине, що рятує в цьому жаб’ячому болоті.

Еверард наповнив два срібні кубки з вишуканої скляної карафки. Стілець, на який він сів, також був гарний, а напій — приємний на смак, хоча, як на Еверарда, трохи засолодкий. Усе, що тут було, належало Цивілісу. Цивілізації.

«Я ніколи не захоплювався римлянами, але треба визнати, що, крім работоргівлі, податкових відкупників і садистських ігрищ, вони принесли-таки й багато іншого. Мир, процвітання, відсутність кордонів — це не триває довго, але коли припливна хвиля відкочується, серед уламків вона залишає після себе розкидані книги, технології, вірування, ідеї, спогади про те, що колись було, — матеріал, який наступні покоління мають цінувати й берегти, щоб на ньому будувати нову цивілізацію. А серед спогадів були й ті, що нагадували: життя, нехай і на короткий час, не було самою лише боротьбою за виживання».

— Отже, германці готові здатися? — запитав Церіал.

— Я прошу у вас вибачення, якщо ми дали привід до неправильного тлумачення наших намірів. Ми не дуже добре володіємо латиною.

Церіал грюкнув по столу кулаком.

— Я ж сказав тобі: перестань ходити довкола або вимітайся геть! Судячи з того, як ти поводишся, мабуть, ведеш свій рід від Меркурія. Я родич імператорові, але ми з ним — прості солдати, які виконують свій тяжкий обов’язок. Поки самі, ми з тобою можемо говорити відверто.

Еверард наважився вишкіритися.

— Як забажаєте, командувачу. Насмілюся сказати, що ви не дуже помилилися щодо наших намірів. То чому б нам не перейти просто до справи? Вожді, що послали мене, не вдягнуть на шию ярмо й не дадуть закувати себе в ланцюги для тріумфу римлян. Але вони також прагнуть покласти край цій війні.

— Їм ще вистачає нахабства висувати умови? Які в них лишилися засоби, щоб воювати далі? Ми навіть більше не бачимо ворожих військ. Остання варта згадки спроба Цивіліса — це напад на наші кораблі минулої осені. Він не завдав мені клопотів, ні, але я неабияк здивувався: він, виявляється, ще на щось здатний. Це йому, звісно, нічого не дало, і Цивіліс відступив за Рейн. Відтоді ми нищимо його рідний край.

— Я бачу. Як бачу й те, що ви пошкодували його маєтність.

Церіал вибухнув реготом.

— Певно, що пошкодував. Щоб убити клин між ним і рештою. Нехай замисляться, чому вони мають лити кров і помирати заради його добробуту. Я знаю, що вони ситі війною по саму зав’язку. Ти прибув не від Цивіліса, а від групи племінних вождів.

«Це правда. А ти, чоловіче, кмітливий».

— Послання йдуть довго. До того ж ми, германці, звикли діяти незалежно ні від кого. Та це не значить, що мене послали зрадити Цивіліса.

Церіал надпив зі свого келиха, з брязкотом поставив його на стіл і промовив:

— Гаразд, послухаймо. Що мені пропонують?

— Мир, як я вже казав, — виголосив Еверард. — Чи можете ви відкинути таку пропозицію? Ви в такому самому скрутному становищі, як і вони. Стверджуєте, що більше не бачите ворожих військ? Це тому, що ви більше не просуваєтеся вперед. Ви загрузли в спустошеному дощенту краю, де кожна дорога — багновище, а ваші легіонери мерзнуть, мокнуть, голодують, хворіють і слабнуть. Ваше постачання жахливе, і воно не стане кращим доти, доки держава не оклигає від громадянської війни, а це триватиме довше, ніж ви можете дозволити собі чекати. — «Хотів би я процитувати той відомий рядок зі Стейнбека про мух, які захопили липкий папір»[172]. — А тим часом Бурмунд, себто Цивіліс, набирає нове військо в Германії. Ви можете зазнати поразки, Церіале, як Вар зазнав поразки в Тевтобурзькому лісі, і з тими самими довгостроковими наслідками. Краще замиритися, доки є така можливість. Я достатньо прямо висловився?

Римлянин спалахнув і стиснув руки в кулаки.

— Не лише прямо, але й зухвало. Ми не зробимо такого подарунка заколотникам. Ми не можемо.

Еверард пом’якшив тон.

— Ті… від чийого імені я говорю… вважають, що ви вже достатньо покарали їх. Хіба ви не досягнете своєї мети, якщо батави та інші племена повернуться до васальної залежності, а їхні спільники за Рейном заспокояться? Взамін вони просять лише те, що винні своїм людям. Жодної децимації[173], жодного рабства, жодних полонених для тріумфальних в’їздів чи боїв на аренах. Натомість — амністія всім, зокрема й Цивілісові. Повернути ті племінні землі, які захоплено. Покласти край зловживанням, які, власне, й спричинили повстання. Це означає передусім помірні податі, місцеве самоврядування, дозвіл на торгівлю й більше жодних примусових призовів до війська. За умови, що на це все погодитеся, ви знову матимете стільки добровольців, скільки Римові буде потрібно.

— Чималий набір вимог, — промовив Церіал. — У мене немає таких повноважень.

«Ага, тобто ти не проти розглянути ці вимоги».

Еверарда пройняло радісне збудження. Він нахилився вперед.

— Командувачу, ви з дому Веспасіана, Веспасіана, за якого воював і Цивіліс. Імператор дослухається до вас. Усі кажуть, що він практичний чоловік, якому важлива не порожня слава, а щоб усе працювало як слід. Сенат… сенат дослухається до імператора. Якщо захочете, якщо докладете зусиль, командувачу, ви зможете проштовхнути цей договір. Вас будуть згадувати не як Вара, а як Германіка.

Примруживши око, Церіал глянув на нього з-за столу.

— Як на варвара, ти збіса обізнаний, — промовив він.

— Я багато де був, володарю, — відповів Еверард.

«Авжеж, багато-багато де, по всьому світу побував, по яких тільки століттях не пострибав! А нещодавно навідався до того місця, звідки прийшли твої найприкріші біди, Церіале».

Як давно, здається, була та ідилія на Еланді. Та ні, на Ейні! Двадцять п’ять календарних років тому. Главаґаст, і Відугад, і більшість тих, хто так гостинно їх прийняв, були, найпевніше, вже мертві, кістки їхні — у землі, а імена згадувалися дедалі рідше. Разом з ними підійшли біль і збентеження, що лишилися після вчинку їхніх дітей, яких покликала в путь недовідома причина. Але для Еверарда минув заледве місяць відтоді, як він і Флоріс попрощалися з Лайкіаном. Чоловік і дружина, мандрівники з далекого півдня, які разом з кіньми переправилися морем і захотіли на якийсь час напнути намет поблизу приязного поселення… Незвична, а отже, захоплива подія — і люди ставали балакучішими, ніж будь-коли у своєму житті. Але були й години, проведені удвох в наметі або просто неба, на літньому вересовищі… Втім, опісля обоє мусили з головою поринути в роботу.

— До того ж у мене є зв’язки, — промовив Еверард.

«Історичні архіви, бази даних, великі координувальні комп’ютери, фахівці Патруля часу. Знання того, що саме ця конфігурація умов має потужний негативний зворотний зв’язок. Ми визначили випадковий чинник, який може спровокувати лавину змін. Тепер наше завдання — пригнітити його».

— Гм, — сказав Церіал. — Я хотів би детальніше почути твою історію. — Він кахикнув. — Але це іншим разом. Сьогодні ми зосередимося на справі. Так, я й справді хочу витягнути своїх людей з цього болота.

«А мені цей чоловік починає подобатися. Скидається чимось на Джорджа Паттона[174]. Так, ми з ним можемо знайти спільну мову».

Церіал проказав, зважуючи кожне слово:

— Скажи вождям ось що, і нехай вони передадуть мої слова Цивілісові. Я бачу одну велику перепону. Ти згадував про германців за Рейном. Я не можу погодитися на те, що він хоче, і відвести легіони, тимчасом як племена за річкою тільки й чекають, щоб їм свиснули й знову закликали на війну.

— Цивіліс цього не робитиме, запевняю вас, — мовив Еверард. — Якщо запропоновані умови будуть дотримані, він здобуває те, заради чого боровся, чи принаймні прийнятний компроміс. Хто ж іще може розпочати нову війну?

Церіал склав рот у жорстку складку.

— Веледа.

— Віщунка бруктерів?

— Відьма. Знаєш, я навіть розмірковував, чи не завдати удару по ним лише для того, щоб захопити її. Але вона щезла б десь у лісах.

— А якби якимось чином вам вдалося задумане, це було б однаково, що схопити в руки осине гніздо.

Церіал кивнув.

— Кожен шаленець від Рейну до Свебського моря схопився б за зброю. — Він мав на увазі Балтійське море, і він мав рацію. — Але ще гірше — для моїх онуків, якщо не для мене, — дозволити їй і далі виплескувати свою отруту. — Римлянин зітхнув. — Якби не вона, уся ця буча могла б ущухнути. А так…

— Я думаю, — з притиском мовив Еверард, — якщо Цивілісові та його спільникам пообіцяють гідні умови, ми зможемо вмовити її закликати до миру.

Церіал витріщився на нього.

— Ти серйозно?

— Спробуйте, — сказав Еверард. — Проведіть із нею перемови так само, як і з ватажками-чоловіками. Я згоден бути посередником між вами.

Церіал похитав головою.

— Ми не можемо лишити її на волі. Надто небезпечно. Її не можна спускати з очей.

— Але й чіпати її теж не можна.

Церіал закліпав, а потім реготнув.

— Ха! Я бачу, куди ти хилиш. У тебе хист до балачки, Еверарде. Твоя правда, якщо ми арештуємо її абощо, то, найпевніше, отримаємо нове повстання. Але що, коли вона сама його спровокує? Як ми можемо бути певні, що вона поводитиметься слухняно?

— Поводитиметься, щойно помириться з Римом.

— Але чого варте її слово? Я знаю варварів. Мінливі, наче погода. — Римлянину, вочевидь, або не спадало на думку, або було байдуже, що такими словами він може образити посланця. — З того, що мені відомо, вона служить богині війни. А якщо Веледа візьме собі в голову, що ця її Беллона знову прагне крові? У нас буде ще одна Боудіка.

«Твоє болюче місце, еге ж?»

Еверард сьорбнув вина. Горлом заструменіла тепла солодкавість, викликаючи спогади про літо, про південні краї, відганяючи думки про негоду за вікном.

— Спробуйте, — повторив він. — Що ви втратите, якщо обміняєтеся з нею посланнями? Я думаю, ми можемо досягнути угоди, яка всіх влаштує.

Чи то через забобони, чи то висловлюючись образно, Церіал відповів неочікувано тихо:

— Усе залежатиме від богині, так?

17

Над лісом догоряло сонце, що рано хилилося до заходу. На тлі вечірньої заграви галуззя дерев здавалося чорними кістками. Під зеленавим небом, холодним, як і вітер, що зі свистом вихорився над землею, каламутним багрянцем відсвічували калюжі на полях і пасовиськах. Пролетіла зграя ворон. Ще якийсь час по тому, як самих птахів поглинув присмерк, чулося їхнє хрипке каркання.

Робітник, що переносив сіно з копиці до комори, здригнувся, і то не лише через вечірній холод: він побачив, як повз нього пройшла Вел-Ета. Велителька не була лиха з людьми, хоч і трималася відсторонено, але ж вона близька до Могутніх і тепер поверталася зі святилища. Що вона чула там, що казала? Уже багато місяців сюди ніхто не приїжджав, щоб порадитися з нею, як то раніше часто траплялося. Удень вона блукала своїми землями або сиділа під деревом, розмірковуючи про щось на самоті. Такою, вочевидь, була її воля, але чому? Навіть для бруктерів настали похмурі часи. Багато їхніх одноплеменців повернулися додому з батавських чи фризьких земель із розповідями про біди й нещастя, яких їм довелося зазнати, а багато й зовсім не повернулися. Невже боги відвертаються від своєї провісниці? Робітник пробурмотів оберег від лиха і прискорив ходу.

Жінка підійшла до своєї вежі, що темним громаддям бовваніла перед нею. Воїн на варті відсалютував їй списом. Вел-Ета кивнула й відчинила двері. У кімнаті перед невеликим вогнищем, схрестивши ноги й стуливши докупи долоні, сиділи раб і рабиня. Шукаючи вихід, дим клубочився у приміщенні й виїдав очі. До цієї, тьмяної у світлі двох каганців, пелени домішувалося дихання хлопця й дівчини. Вони скочили на ноги.

— Чи моя велителька бажає їсти або пити? — запитав парубок.

Вел-Ета похитала головою.

— Я піду спати, — відказала вона.

— Ми охоронятимемо ваш сон, — промовила дівчина.

У цьому не було потреби, адже, крім Гайдгіна, ніхто не наважився б непроханим видертися драбиною до її спочивальні, але рабиня була новенька. Вона дала своїй велительці один із каганців, і Вел-Ета піднялася до себе.

Крізь вікно, затягнуте ретельно вишкрябаним бичачим пухирем, соталися рештки денного світла. Палахкотіло жовте полум’я. Попри це в горішній кімнаті вже залягла сутінь, і речі здавалися тролями, що зачаїлися в ній. Не бажаючи ще лягати до ліжка, провісниця поставила каганець на поличку й, щільно загорнувшись у накидку, сіла на свій високий триногий відунський стілець. Її погляд перебігав мерехтливими тінями.

Раптом їй в обличчя дмухнув подув вітру. Підлога застогнала під несподіваним тягарем. Ета відскочила назад. Стілець з гуркотом покотився по дощаному помосту. У віщунки перехопило дух.

М’яке сяйво лилося від кулі над рогатою з’явою, що постала перед Етиними очима. Фреїв бик у залізному обладунку і з двома сідлами на спині! А на ньому — богиня, що забрала бика у свого чоловіка!

— Ньєрдо, о Ньєрдо…

Янне Флоріс злізла з хроноцикла й прибрала якомога величнішого вигляду. Минулого разу, заскочена подіями зненацька, вона була одягнена, як будь-яка германка залізної доби. Тоді це не мало значення, але в Етиній пам’яті, поза сумнівом, закарбувався набагато величніший образ, тому до цього візиту Флоріс підготувала належне вбрання. Її фалдована сукня виблискувала білістю, на поясі палахкотіли самоцвіти, срібна пектораль мала візерунок рибальської сітки, а у волоссі, заплетеному в дві бурштинові коси, сяяла діадема.

— Не бійся, — промовила Флоріс мовою, якою Ета розмовляла в дитинстві. — Говори тихо. Я повернулася до тебе, як і обіцяла.

Ета випросталася, притиснула руки до грудей, натужно ковтнула раз чи двічі. Очі здавалися величезними на тонкому, із загостреними рисами, обличчі. Каптур спав, і світло вихопило сиві пасма, що сріблились у волоссі. На кілька секунд віщунка затамувала подих. Потім, навдивовижу швидко, її опанував спокій — смиренність, нехай і більше стоїчна, ніж екзальтована, — жінка була готова прийняти те, що судилося.

— Я завжди знала, що ти повернешся, — мовила вона. — Я готова йти, — і додала пошепки: — Давно готова.

— Йти? Куди йти? — запитала Флоріс.

— У позасвіття. Ти забереш мене до темряви й спокою. — Вона стривожилася. — Хіба ні?

Флоріс напружилась.

— Те, що я хочу від тебе, важче за смерть, — зітхнула вона.

Ета трохи помовчала, перш ніж відповісти:

— Як забажаєш. Я звикла до страждань.

— Я не завдам тобі кривди! — вихопилося у Флоріс. Повернувши собі належну поважність, вона додала: — Ти багато років служила мені.

Ета кивнула.

— Бо ти повернула мені життя.

Флоріс не змогла стримати зітхання.

— Скалічене й понівечене, боюся.

Голос віщунки пожвавішав.

— Ти врятувала мене неспроста, я знаю. Ти врятувала мене задля інших, хіба ні? Задля всіх жінок, яких ґвалтують, чоловіків, яких убивають, дітей, яких забирають у матерів, вільних людей, яких заковують у кайдани. Я повинна була закликати їх помститися Римові. Адже так?

— Ти вже не впевнена?

На її віях зблиснули сльози.

— Якщо я помилялася, Ньєрдо, чому ти не зупинила мене?

— Ти не помилялася. Але послухай мене, дитя. — Флоріс простягнула руки. Немовби й справді маленька дівчинка, Ета взяла їх у свої долоні, холодні й злегка тремкі. Флоріс набрала у груди повітря. Полилися величні слова:

— Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час плакати й час реготати, час ридати і час танцювати, час розкидати каміння і час каміння громадити, час обіймати і час ухилятись від обіймів, час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати, час дерти і час зашивати, час мовчати і час говорити, час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру[175]!

Ета побожно дивилася на неї.

— Я чую тебе, богине.

— Це давня мудрість, Ето. Слухай же далі. Ти добре попрацювала й засіяла ниву для мене, як я й хотіла. Але роботу твою ще не завершено. Тепер потрібно зібрати врожай.

— Як?

— Завдяки завзяттю, яке ти пробудила в них, західні племена воюватимуть за свої права, аж доки римляни нарешті піддадуться й погодяться повернути загарбане. Але вони, римляни, досі бояться Веледи. Поки ти можеш знову гукнути до повстання проти них, вони не наважаться відвести війська. Настав час тобі від мого імені закликати до миру.

Етині очі спалахнули захватом.

— І вони заберуться звідси? Ми їх позбудемося?

— Ні. Вони лишать своїх намісників у племенах і збиратимуть данину, як і збирали. Але, — поспішно додала Флоріс, — вони чинитимуть по справедливості, а жителі по цей бік Рейну теж виграють від торгівлі й дотримання законів.

Ета кліпнула й нестямно замотала головою, обхопивши її скарлюченими пальцями.

— Не буде справжньої свободи? Не буде відплати? Богине, я не можу…

— Така є моя воля. Корися їй, — наказала Флоріс і знову пом’якшила голос: — А для тебе, дитя моє, буде нагорода — нова оселя, спокійне й затишне місце, де ти дбатимеш про мою божницю, яка відтепер стане святилищем миру.

— Ні. Ти… ти мала б знати… — затинаючись, промовила Ета. — Я поклялася…

— Про що? — скрикнула Флоріс і за мить додала: — Розкажи мені, я… хочу, щоб ти прояснила все сама для себе.

Тремтяча, виснажена жінка, що стояла перед нею, повернула собі рівновагу. На Етину долю випало чимало загроз і жахіть, тож віщунці вдалося подолати збентеження. По хвилі вона промовило, трохи сумовито:

— Навряд чи я взагалі колись себе розуміла… — Замисленість зникла з її голосу. — Гайдгін і я… він змусив мене присягнути, що доки він живий і доки римляни лишаються на германських землях, я ніколи не замирюся з ними. Ми змішали нашу кров у священному лісі перед богами. Хіба тебе там не було?

Флоріс насупилася.

— Він не мав права.

— Він… закликав до асів…

Флоріс удавано гордовито проказала:

— Асам я дам раду. Ти вільна від цієї клятви.

— Гайдгін ніколи… Усі ці роки він був вірний мені. — Ета вагалася. — Ти хочеш, щоб я прогнала його, як собаку? Бо ж він ніколи не закінчить війни з римлянами, хоч би й інші люди чи ви, боги, замирилися з ними.

— Скажи йому, що виконуєш мою волю.

— Я не знаю, не знаю! — з її горла вихопився крик. Ета опустилася на підлогу й сховала обличчя в колінах, які обхопила руками. Її плечі тремтіли.

Флоріс звела очі догори. Покрівельні балки й крокви губились у пітьмі. Світла у вікні більше не було, і до кімнати помалу вповзав холод. Завивав вітер.

— Боюся, у нас тут кризова ситуація, — субвокалізувала вона. — Вірність — це найвища чеснота для цих людей. Я не впевнена, що Ета зможе примусити себе порушити цю клятву. Або ж якщо зробить це, то зламається сама.

— І тоді буде мало на що здатна, — пролунав англійською у її голові Еверардів голос, — а нам потрібен її авторитет, щоб ця мирна угода запрацювала. Крім того, бідолашна виснажена жінка…

— Ми повинні змусити Гайдгіна звільнити її від клятви. Сподіваюся, він дослухається до мене. Де він тепер?

— Саме перевіряю. У себе вдома. — Нещодавно вони поставили в нього «жучка». — Гм, так випало, що в нього тепер Бурмунд, який об’їжджає вождів за Рейном. Я підшукаю тобі інший день.

— Ні, постривай. Може, нам, навпаки, пощастило… — «Або ж світові лінії натягуються, прагнучи повернутися до природного стану». — Якщо Бурмунд намагається підняти племена до ще однієї спроби…

— Не думаю, що варто влаштовувати йому богоявлення. Невідомо, як він на це відреагує.

— Звісно, ні. Я не маю на увазі, що звернуся до нього напряму. Та коли він побачить, що непримиренний Гайдгін зненацька перемінив думку…

— Що ж… гаразд. Однаково всі наші дії ризиковані, тож я покладаюся на твоє рішення, Янне.

— Тсс!

Ета звела погляд. Сльози залишили слід на її щоках, але вона вже втамувала ридання.

— Що я можу зробити? — безбарвним голосом запитала віщунка.

Флоріс підійшла до неї, нахилилася, знову простягнула руки. Вона допомогла Еті підвестися, обійняла її і постояла так якусь хвилю, віддаючи тепло свого тіла. Врешті відступивши, Флоріс мовила:

— У тебе чиста душа, Ето. Тобі не треба зраджувати друга. Ми разом прийдемо до Гайдгіна й поговоримо з ним. Він повинен зрозуміти.

Зачудування й страх змішалися в Етиному голосі:

— Ми обоє?

— Чи це розумно? — запитав Еверард. — Гм, мабуть, так, це допоможе, якщо вона буде з тобою.

— Кохання може мати не меншу силу, ніж релігія, Менсе, — відказала Флоріс і мовила до Ети: — Ходи, сідай позаду мене й міцно тримайся за мій пояс.

— Священний бик, — видихнула Ета. — Чи кінь до позасвіття?

— Ні, — відповіла Флоріс. — Я ж казала тобі: дорога твоя важча, ніж на той світ.

18

Вогнище палахкотіло й потріскувало у жолобині посеред Гайдгінової оселі. Дим не йшов одразу у відтулину, а застилав імлою повітря, роблячи його ядучим. Полум’я ледь-ледь гріло. Його червоне світло боролося з темрявою, яка чіплялася за стовпи й балки, кидало сполохи на обличчя чоловіків на лавах і жінок, які підносили їм напої. Більшість сиділи мовчки. Хоча дім Гайдгіна не поступався пишнотою багатьом королівським палатам, та всі знали, що радості в ньому менше, ніж у хатині простого поселянина. Цього ж вечора її не було зовсім. Надворі пронизливо завивав вітер у дедалі густіших сутінках.

— З цього не буде нічого, крім зради, — сердито пробурчав Гайдгін.

Бурмунд, що сидів коло нього, поволі похитав сивуватою головою. Полум’я мерехтіло кривавими відблисками на молочній білості його сліпого ока.

— Хто зна, — проказав він. — Цей Еверард — дивний чоловік. Може, йому щось і вдасться.

— Найкраща відповідь, яку він або будь-хто може принести нам від римлян, — це відмова. Хай що вони запропонують, усе призведе до нашої погибелі. Тобі не слід було дозволяти йому їхати.

— А як я міг зупинити його? Він перебалакав з вождями племен, і вони послали його. Кажу ж тобі: я нічого про це не знав і дізнався лише нещодавно, уже коли об’їжджав вождів.

Гайдгін скривив губи.

— Як вони насмілилися!

— Вони мають право, — понурі слова Бурмунда тяжко падали додолу. — Вони не порушили клятви лише тим, що зайшли в перемови з ворогом. І тепер я думаю, що якби знав про це раніше, то не намагався б їх зупинити. Їм вже набридла війна. Може, Еверардові вдасться дати їм надію. Я теж смертельно втомився.

— Я був кращої думки про тебе, — зневажливо посміхнувся Гайдгін.

Бурмунд не виявив гніву: все ж побратим Вел-Ети стояв майже так високо, як і він сам.

— Тобі легко казати, — терпляче промовив батав. — Твою родину не розшматувала війна. Син моєї сестри поліг у битві проти мене. Моя дружина й інша сестра — заручники в Колонії, я навіть не знаю, чи вони ще живі. Мій рідний край спустошено. — Він утупився в ріг із вином. — Чи закінчили зі мною боги?

Гайдгін сидів прямий, наче спис.

— Тільки якщо ти піддасися, — промовив він. — Я ж не піддамся ніколи.

Пролунав стукіт у двері. Чоловік, що сидів найближче, взяв сокиру і пішов відчиняти. До зали увірвався порив вітру, полум’я застрибало, сипонуло іскрами. Досередини ступила обрамлена мороком постать.

Гайдгін скочив на ноги.

— Ето! — скрикнув він і кинувся до неї.

— Велителько, — прошепотів Бурмунд.

Чоловіки загомоніли, звелися з лав.

З відкинутим назад каптуром Ета йшла вздовж жолобини з вогнищем. Усі помітили, яка віщунка напружена й бліда і як її очі дивляться немовби повз присутніх.

— Як… як ти дісталася сюди? — затинаючись, запитав Гайдгін. Дивно було бачити його, завжди незворушного, таким враженим, і страх оселився в серці у кожного. — Навіщо?

Віщунка спинилася.

— Мені треба поговорити з тобою наодинці, — промовила вона. Доля бриніла в її тихому голосі. — Іди за мною. Тільки ти.

— Але… ти… що…

— Іди за мною, Гайдгіне. Надійшли важливі вісті. Ви, усі решта, чекайте на них.

Вел-Ета обернулася й рушила до виходу.

Гайдгін, наче сновида, пішов за нею. Коло дверей його рука немов самохіть вихопила спис із купи зброї, складеної біля стіни. Разом вони вийшли в темряву. Один із чоловіків, тремтячи, обережно підступив до дверей, щоб зачинити їх.

— Ні, не бери на засув, — наказав йому Бурмунд. — Ми чекатимемо тут, як звеліла Вел-Ета, доки вона не повернеться або доки не настане ранок.

Угорі тьмяно блимали перші зірки. Безформними тінями припали до землі будівлі. Першою йшла Ета. Вони минули подвір’я і вийшли на вільний майданчик за ним. Зів’яла трава й побрижені вітром калюжі були ледве помітні. Неподалік, на межі видимого простору, височів могутній дуб, під яким Гайдгін приносив жертви асам. З-за нього лилося рівне біле світло. Гайдгін завмер на місці. З його горла вихопився хрип.

— Сьогодні ти мусиш бути хоробрим, — промовила Ета. — Там богиня.

— Ньєрда… вона… повернулася?

— Так, вона з’явилася в моїй вежі, а звідти перенесла мене сюди. Ходімо.

Ета рішуче попрямувала далі. Її плащ маяв на вітрі, що тріпав незаплетеним волоссям довкола високо здійнятої голови. Гайдгін міцніше стиснув ратище списа і рушив за віщункою.

Сяйво вихоплювало з темряви покручене гілля дуба, що розкинулося навсібіч. Вітер шарудів галуззям. Під ногами чвакав опалий мокрий лист. Ета й Гайдгін обійшли стовбур і побачили ту, що стояла поруч закутого в залізо чи то бика, чи то коня.

— Богине, — простогнав Гайдгін. Він припав на одне коліно й схилив голову. Та коли підвівся, на обличчі чоловіка був рішучий вираз. Якщо його спис і тремтів, то лише від тої нестямної радості, яка рвалася з його грудей.

— Ти поведеш нас до останнього бою?

Флоріс поглянула на нього. Він стояв перед нею — худий, чорнявий, у темному вбранні, з обличчям, на якому лишили свій слід роки поневірянь, і волоссям, яке вони посріблили. Над його головою зблискувало залізне вістря списа. У світлі ліхтаря на Ету падала Гайдгінова тінь.

— Ні, — мовила Флоріс. — Час війни минув.

Він із шумом видихнув:

— Римляни мертві? Ти їх усіх знищила?

Ета здригнулася, наче від болю.

— Вони живі, — відказала Флоріс. — І твій народ також житиме. Надто багато загинуло в кожному племені, і серед римлян також. Вони погодяться на мир.

Гайдгінова ліва рука приєдналася до правиці, що стискала ратище.

— Я не погоджуся. Ніколи, — прохрипів він. — Богиня чула мою клятву, яку я дав на березі. Коли вони втікатимуть, я гнатимуся за ними. Я не дам їм спокою ні вдень, ні вночі… Чи маю присвячувати тобі їхні смерті, Ньєрдо?

— Римляни не втікатимуть. Вони лишаться. Але вони повернуть племенам їхні права. Цього досить.

Немов ударений громом, Гайдгін струснув головою. Цілу хвилину він переводив вражений погляд з однієї жінки на другу, перш ніж прошепотіти:

— Богине, Ето, ви обоє їх зрадили? Я не можу в це повірити.

Здавалося, він і не помітив, як Ета крізь вітряний морок потягнулася до нього. Голос її благав:

— Батави й інші — вони ж не нашого племені. Ми достатньо для них зробили.

— Кажу тобі: умови будуть гідні, — мовила Флоріс. — Вашу роботу закінчено. Ви здобули те, що задовольнить самого Бурмунда. Але Веледа мусить оголосити, що цього миру бажають боги і що люди повинні скласти зброю.

— Я… ти… ми заприсяглися, Ето. — Гайдгін здавався спантеличеним. — Що ти ніколи не замиришся з римлянами, доки вони не підуть або доки я живий. Ми поклялися. Ми змішали нашу кров із землею.

— Ти звільниш Ету від цієї клятви, — наказала Флоріс, — як це вже зробила я.

— Не можу. І не буду. — Переповнені болем слова зненацька шмагонули Ету: — Ти вже забула, як вони зробили тебе своєю сучкою? Ти більше не дбаєш про свою честь?

Ета упала на коліна й здійняла руки, немов захищаючись. Її рот широко розкрився.

— Ні! — заголосила вона. — Не треба, ні, ні!

Флоріс підступила до чоловіка. У темряві над ними Еверард націлив паралізатор.

— Годі! — промовила вона. — Чи ти вовк, щоб рвати зубами ту, кого кохаєш?

Гайдгінова рука шарпнула одежу й оголила груди.

— Любов, ненависть… Я чоловік. Я поклявся перед асами.

— Чини, як хочеш, — промовила Флоріс. — Але не мордуй мою Ету. Не забувай, ти зобов’язаний мені життям.

Гайдгін похилився. Тінь його падала на Ету, що припавши до списа, скорчилася біля ніг альваринга. Вітер дув довкола них, і дерево скрипіло, як шибениця.

Тоді Гайдгін розсміявся, розправив плечі й поглянув просто в очі Флоріс.

— Ти кажеш правду, богине, — мовив він. — Гаразд, я звільню її від клятви.

Він опустив спис, узяв його обома руками під вістрям і встромив собі в шию, а тоді, як мечем, одним різким рухом перетяв горло.

Флоріс зойкнула, але її заглушив Етин крик. Гайдгін повалився на землю. Зблискуючи чорнотою, хлинула кров. Тіло рефлекторно здригалося, хапаючи пальцями траву.

— Стій! — вигукнув Еверард. — Не намагайся його врятувати. Це бісова культура воїнів — у нього не було іншого виходу.

Флоріс не переймалася тим, щоб субвокалізувати відповідь. Чому б богині не відспівати душу померлого на невідомій мові?

— Але ж це жахливо…

— Так. Але подумай, подумай про всіх тих, хто не загине, якщо нам вдасться зробити все правильно.

— А нам вдасться? Тепер? Що подумає Бурмунд?

— Нехай мізкує. Накажи Еті не відповідати на жодні запитання про те, що сталося. Її несподівана поява тут, за багато миль від свого осідку… цей чоловік, що не хотів покласти край війні, мертвий… Веледа, що закликає до миру… Таємничість додасть переконливості, хоча, думаю, люди дійдуть до очевидних висновків, і це теж неабияк допоможе.

Гайдгін затих і немовби змалів. Земля вбирала кров, що розтікалася довкола нього.

— Спершу треба допомогти Еті, — відказала Флоріс.

Вона підійшла до віщунки, що вже підвелася й стояла, заціпенівши. Її сукня і плащ були в крові. Не зважаючи на це, Флоріс оповила її руками.

— Ти вільна, — прошепотіла вона. — Він дав тобі свободу, пожертвувавши власним життям. Цінуй її.

— Так, — відказала Ета, втупивши погляд у темряву.

— Тепер ти можеш закликати до миру на цих землях. Ти повинна закликати.

— Так.

Флоріс не відпускала її, намагаючись віддати якомога більше тепла.

— Скажи мені як, — попрохала Ета. — Скажи мені, що говорити. Світ спорожнів.

— О моя дитино, — Флоріс шепотіла, дихаючи в присипані сивиною коси. — Будь добра серцем. Я обіцяла тобі нову оселю, нову надію. Хочеш почути про неї? Вона на острові, рівнинному й зеленому, що омивається зусібіч морем.

Життя заворушилося в Еті.

— Дякую тобі. Ти така ласкава. Я зроблю все, що зможу… в ім’я Ньєрди.

— А тепер ходімо, — запропонувала Флоріс. — Я перенесу тебе назад до вежі. Поспи. А як прокинешся, розішли звістку, що хочеш звернутися до королів і вождів. Коли ж вони зберуться перед тобою, перекажи їм слово миру.

19

Свіжовпалий сніг покрив згарища, на місці яких колись були людські оселі. Там, де темно-зелене віття ялівцю затримало його на собі, він сліпив очі незайманою білістю. Сонце, що низько зависло на південному небокраї, кидало на сніг небесно-блакитні тіні від дерев. Тонкий лід на річці скреснув після ночі, хоча й тримався ще кіркою по прибережних заростях сухого очерету, тоді як окремі крижини спроквола несло течією на північ. Темна смуга на східному обрії позначала край дикої пущі.

Бурмунд зі своїми людьми їхав на захід. Копита приглушено тупотіли по промерзлій землі, поновлюючи колії на дорозі. Дихання парою вихоплювалося з ніздрів і памороззю осідало на бородах. Морозно поблискувало залізо. Вершники мало розмовляли. Закутані у вадмал і хутро, вони виїхали з лісу і наблизилися до річки.

Перед ними стримів оцупок дерев’яного мосту. За ним із води визирали палі. На протилежному березі лишилася така сама частина. Робітники, що розібрали середину мосту приєдналися до вишикуваних на тому боці легіонерів. Римлян, як і германців, було небагато. Їхні обладунки вилискували на світлі, але «спідниці», плащі, панчохи та інший одяг були обшарпані й брудні. Пір’я на шоломах командирів поникло.

Бурмунд напнув повіддя, зіскочив з коня і ступив на міст. Чоботи глухо загупали по дошках. Церіал уже чекав на нього. Це був дружній жест, бо про перемови попросив саме Бурмунд, хоча це й не мало великого значення, адже було цілком зрозуміло, що вони відбудуться.

Дійшовши до краю своєї частини мосту, Бурмунд зупинився. Двоє кремезних чоловіків, яких розділяло кільканадцять футів холодного зимового повітря, дивилися один на одного. Унизу, прямуючи до моря, клекотала річка.

Римлянин, що доти стояв, склавши руки на грудях, здійняв правицю.

— Вітаю тебе, Цивілісе, — промовив він. Голос його, призвичаєний до промов перед військом, легко подолав відстань.

— Вітаю тебе, Церіале, — на такий самий лад відповів йому Бурмунд.

— Ти хочеш обговорити умови миру, — сказав Церіал. — Це важко робити зі зрадником.

Він промовив ці слова сухим, діловим тоном, як вступ до їхньої розмови. Бурмунд прийняв правила гри.

— Але я не зрадник, — ваговито заперечив він латиною.

Відтак зауважив, що зустрічається з посланцем не Вітеллія: Церіал був представником Веспасіана. Бурмунд Батав — чи то пак Клавдій Цивіліс — узявся перелічувати ті послуги, які протягом років учинив Римові та його новому імператорові.

Мисливець на ім’я Ґутерій часто ходив у пущу на полювання, бо він був бідний, а його поля не давали багатого врожаю. Одного вітряного осіннього дня, озброївшись луком і списом, він подався до лісу. Ґутерій не замахувався на велику дичину, що стала нечисленною і полохливою. Він збирався поставити на ніч пастку на зайця чи вивірку, а самому тим часом поблукати трохи по хащах, сподіваючись підбити тетерука абощо. Утім, якби йому навернулося щось краще, мисливець був готовий до того.

Його дорога лежала довкола затоки. Хвилі несамовито билися об скелі й бурунилися білим шумовинням, попри те, що в частково захищеній від штормів бухті був відплив. По піщаному березі шкандибала якась стара жінка й низько нахилялася, вишукуючи яку-небудь поживу: розтулені черепашки мідій, дохлу, але ще не надто зіпсуту рибу. Беззуба, з покрученими немічними пальцями, вона рухалася так, наче кожен крок завдавав їй болю. Пронизливий вітер шарпав її лахміття.

— Добридень, бабусю, — привітався Ґутерій. — Як тобі ведеться?

— Геть погано, — відказала стара. — Боюся, якщо не знайду чого під’їсти, то й додому не доплентаюся.

— Що ж, це було б геть кепсько, — мовив Ґутерій і дістав зі своєї торбинки шматок хліба й кусень сиру, які прихопив із собою. — Візьми половину.

— У тебе добре серце, — тремтливим голосом проказала стара.

— Я пам’ятаю свою матір, — пояснив мисливець. — А цим учинком вшановую Негаленнію.

— А чи не міг би ти віддати мені все? — попрохала незнайомка. — Ти молодий, сильний.

— Ні, мені треба берегти силу, щоб годувати жінку й дітей, — відказав Ґутерій. — Бери, що даю, і будь вдячна за це.

— Я вдячна, — промовила стара. — І ти матимеш винагороду. Але за те, що пожалкував віддати все, спершу доведеться зазнати тобі лиха.

— Замовкни! — скрикнув Ґутерій і поквапився геть від слів, які віщували недобре.

Діставшись лісу, він рушив стежкою, яку добре знав. Зненацька з-за кущів вистрибнув олень, сніжно-білий красень, завбільшки мало не з лося. Роги його розкинулися, наче гілля старого дуба.

— Го-го! — закричав Ґутерій.

Він метнув списа, однак схибив. Олень не кинувся навтьоки. Тварина стояла перед ним — невиразна пляма серед лісових тіней. Мисливець поклав стрілу на лук, напнув його й вистрілив. Ледве тенькнула тятива, олень схопився з місця. Одначе біг він не швидше за людину, а Ґутерій ніде довкола не бачив своєї стріли. Він подумав, що, мабуть, влучив і тепер зможе загнати поранену здобич. Підібравши списа, мисливець кинувся навздогін.

Гонитва все тривала, заводячи чоловіка дедалі глибше в дикі нетрища. Олень увесь час білів попереду. Невідь-чому Ґутерій не втомлювався, не засапувався — він гнав без спочину, захмелілий від бігу, не тямлячи себе, забувши про все на світі, крім погоні.

Сонце зайшло. Запали сутінки. Щойно смеркло, олень наддав швидкості й зник. Поміж деревами дуднів вітер. Зморений втомою, голодом і спрагою, Ґутерій нарешті спинився й збагнув, що заблукав. «Невже та відьма справді мене прокляла?» — подумав він. Його пройняв страх, холодніший за близьку вже ніч. Мисливець загорнувся в ковдру, яку мав із собою, і аж до самого світання пролежав, не склепивши очей.

Увесь наступний день він блукав лісом, марно силкуючись віднайти якусь знайому ознаку. І справді дивні і моторошні були ті нетрі, в які його занесло. Жодної звірини не пробігало в підліску, жодна пташина не озивалася з хащів співом, було тільки чути, як у верховітті шумить вітер і зриває пожовкле листя. Не росло тут ні горіхів, ні ягід, ні навіть грибів — лише мох на повалених стовбурах і чудернацькому камінні. Сонце, за яким можна було б визначити напрямок, затягло хмарами. У нестямі Ґутерій метався по лісу.

Надвечір він знайшов джерело, упав на землю й угамував нестерпну спрагу. Це повернуло його до тями. Ґутерій роззирнувся довкола. Він опинився на галявині, звідки було видно клаптик неба, що помалу прояснювалося. На фіолетово-синьому тлі сяяла вечірня зоря.

— Негаленніє, — узявся благати він, — змилосердься наді мною. Тобі я лишаю те, що мав віддати своєю волею.

Через спрагу він так нічого й не з’їв. Ґутерій розкидав свої харчі під деревами для тих тварин, яким вони могли стати в пригоді. Потім ліг біля джерела й заснув.

Уночі здійнялася сильна буря. Дерева стогнали й хиталися. Вітер жбурляв відламане гілля. Дощ періщив, наче батогами. Ґутерій наосліп кинувся шукати сховку. Він наштовхнувся на стовбур і відчув, що в ньому є дупло. Там мисливець, скорчившись, і пересидів решту ночі.

Ранок настав спокійний і сонячний. Краплини дощу на гілках і моху мінилися всіма барвами й відтінками. Над головою почулося лопотіння крил. Щойно Ґутерій випростав своє заклякле тіло, із гущавини вискочив пес і підбіг до нього. Це була не дворняга, а справжній мисливський собака, високий і сірий. У чоловікові пробудилася радість.

— Чий ти? — запитав він. — Веди мене до свого хазяїна.

Пес обернувся й побіг геть. Ґутерій поквапився за ним. Невдовзі вони вийшли на звірину стежку й рушили нею. Проте ніде не було видно ознак, що вказували б на близькість людей. У мисливця міцнів здогад.

— Ти пес Негаленнії, — наважився промовити він. — Вона послала тебе, щоб ти вивів мене додому або принаймні до ягідника чи горішини, де я зможу вгамувати свій голод. Дякую тобі, богине!

Пес не відповів, лише біг далі. Нічого з того, на що сподівався чоловік, не траплялося йому на очі. Натомість за якийсь час у лісі показався просвіт. До мисливця долинув шум хвиль, він відчув солоний подих моря. Пес скочив убік і щез серед тіней. Далі Ґутерій мусив іти сам. Хоч як знесилів він, та в серці його спалахнула радість, бо мисливець знав, що коли йтиме узбережжям на південь, то дістанеться до рибальського селища, де мав кревників.

На березі він зупинився вражений. У затіні лежав корабель, якого викинуло штормом, зі зламаними щоглами й непридатний до плавби, але не розтрощений на друзки. Моряки врятувалися й тепер сиділи в розпачі, бувши чужинцями, які зовсім не знали цих країв.

Ґутерій підійшов до них і побачив їхню скруту. Знаками він розтлумачив, що може стати їм за провідника. Моряки нагодували його, залишили кількох чоловіків вартувати корабель і, прихопивши із собою припаси, вирушили за ним.

Ось таким чином Ґутерій дістав обіцяну винагороду, адже корабель цей віз багатий товар, а місцевий прокуратор постановив, що той, хто врятував команду, має право на добру частку прибутку. Мисливець подумав, що та стара жінка й була сама Негаленнія.

А що Негаленнія богиня кораблів і торгівлі, то Ґутерій вклав кошти в судно, яке ходило до Британії. Кораблю повсякчас щастило на погоду і ходовий вітер, а з товарів, які він возив, завжди був немалий зиск. Ґутерій розбагатів.

Не забуваючи, кому завдячує цим, він спорудив вівтар Негаленнії, де після кожного плавання підносив щедрі дари, а коли бачив, що попереду сяє вечірня або вранішня зоря, то низько вклонявся, бо ж зорі ці також належать Негаленнії.

Належать їй і дерева, і виноградники, і плоди. Належать їй море і кораблі, що ним ходять. Від неї залежить добробут смертних і мир поміж ними.

20

— Щойно отримала твого листа, — сказала Флоріс телефоном. — Звісно, Менсе, заходь, коли зможеш.

Еверард не витрачав часу на переліт літаком. Засунувши паспорт до кишені, він перестрибнув просто з нью-йоркського офісу Патруля до амстердамського. Там він роздобув трохи гульденів, узяв таксі й поїхав до Флоріс.

Коли він зайшов, вони обійнялися. Поцілунок її був скоріше ніжний, ніж пристрасний, і тривав недовго. Еверард навіть не знав, здивувало його це чи ні, засмутило чи втішило.

— Привіт, привіт, — прошепотіла вона йому у вухо. — Давненько не бачилися.

Проте її гнучке тіло ледь притиснулося до нього й одразу ж відсторонилося. Еверардів пульс став заспокоюватися.

— Маєш розкішний вигляд, як завжди, — мовив патрульний.

Це була правда. Коротке чорне плаття облягало високий стан, відтіняючи заплетене в коси бурштинове волосся. Єдина прикраса — срібна брошка-громоптах, пришпилена зліва на грудях. Чи не на його честь?

Легкий усміх вигнув її губи.

— Дякую, але придивися краще. Я страшенно втомилася — хоч зараз у відпустку.

У її бірюзових очах і зморшках довкола них Еверард помітив сліди тих думок, що її мордували. «Свідком чого ще їй довелося стати, відтоді як ми попрощалися? — подумав він. — Від чого мене вирішили оберегти?»

— Розумію. Авжеж, розумію краще, ніж мені хотілося б. На тебе скинули велетенський шмат роботи. Мені слід було лишитися й допомогти.

Вона похитала головою.

— Ні, я усвідомлювала це тоді, усвідомлюю й тепер. Коли кризу подолали, для тебе, позачасового агента, знайдеться краще застосування. Ти мав достатньо повноважень, щоб лишитися до завершення завдання, але знав, що це надмірна ціна для твого життєвого ресурсу, — вона знову всміхнулася. — Старий добрий Менс із незрадливим почуттям обов’язку.

«Тим часом ти, фахівець, яка добре знає цей окіл, змушена доводити справу до кінця. З сякою-такою допомогою від твоїх колег-дослідників і помічників, навчених — не надто, так? — спеціально до цього завдання, ти мусиш спостерігати за подіями, мусиш упевнитися, що їхній хід не відхиляється від Таціта-першого. То там, то тут раз по раз, поза сумнівом, доводиться щонайобережніше втручатися, аж доки історія не вийде з нестабільної зони простору-часу і її можна буде безпечно полишити саму на себе. О, ти заслужила свою відпустку, ще б пак».

— Як довго ти лишалася у справі? — запитав він.

— Із сімдесятого до дев’яносто п’ятого року. Звісно, я переміщувалася в часі, тож на моїй світовій лінії загалом вийшло… щось рік із гаком. А ти, Менсе? Що ти робив?

— По правді сказати, нічого особливого, тільки відновлювався, — зізнався він. — Я знав, що ти повернешся цього тижня через батьків і через своє публічне життя в цій добі, тож перестрибнув одразу сюди, почекав кілька днів, а тоді написав тобі.

«Та чи справедливо це? Я-то вже відійшов, бо, по-перше, не такий чутливий, як ти, і події минулого мордують мене менше, ніж тебе, а по-друге, тобі довелося пробути там на багато місяців довше».

Флоріс дивилася немовби крізь нього.

— Це дуже мило з твого боку. — Похапцем розсміявшись, вона схопила його за руки. — Що ж ми стоїмо тут? Ходімо, влаштуємося зручніше.

Вони пройшли до кімнати, заповненої книжками й картинами. Флоріс накрила столик, приготувала каву, бутерброди й усілякі закуски, дістала пляшку шотландського віскі — його улюбленого, «Ґленлівет», хоча Еверард і не пам’ятав, чи згадував колись про це. Вони сіли на канапу, одне поруч одного. Флоріс відхилилася на спинку й аж просяяла.

— Зручно? — промуркотіла вона. — Та ні, просто розкішно. Я знову вчуся цінувати свою рідну добу.

«Вона справді розслабилася чи тільки вдає? Я ось ніяк не можу».

Еверард сидів на краєчку канапи. Він налив їм обом кави і чистого віскі собі. На його запитливий погляд Флоріс похитала головою і взяла свою чашку.

— Для мене ще зарано, — відповіла вона.

— Агов, таж я не пропоную залити очі, — запевнив її він. — Перекинемо по склянці, поговоримо й, сподіваюся, підемо кудись повечеряємо. Як щодо того чудового карибського ресторанчика? Або ж, якщо хочеш, я можу вчинити спустошення на рийстафелі[176].

— А потім? — спокійно запитала вона.

— Потім? Ну… — Він відчув, як кров кинулася йому до щік.

— Розумієш, навіщо мені ясна голова?

— Янне! Невже ти гадаєш, що я…

— Ні, звісно, що ні. Ти шляхетний чоловік. Такою мірою, що, мені здається, інколи це тобі навіть шкодить. — Вона поклала руку йому на коліно. — Порозмовляймо, як ти й запропонував.

І прибрала руку, перш ніж Еверард встиг її обійняти. Крізь відчинене вікно линуло тепле весняне повітря. Шум вуличного руху здавався звуками далекого прибою.

— Немає сенсу вдавати веселість, — по якійсь хвилі мовила Флоріс.

— Мабуть, ні. Можна відразу перейти на серйозний лад.

Дивно, але Еверард відчув себе трохи вільніше. Він умостився зручніше, тримаючи в руці склянку з віскі. «Його витонченим димчастим запахом можна насолоджуватися не менше, ніж смаком».

— Що ти робитимеш далі, Менсе?

— Хто зна. Патрулю ніколи не бракує проблем. — Він обернув голову й поглянув на Флоріс. — Я хочу почути про твої справи. Тобі все вдалося, це очевидно. Мені б повідомили, якби проявились якісь аномалії.

— Як-от ще кілька примірників Таціта-другого?

— Таких нема. Існує тільки той єдиний рукопис і ще, може, ті копії, які з нього зробив Патруль, але тепер це лише музейна екзотика.

Еверард відчув, як жінка здригнулася.

— Річ, яка з’явилася ні з чого й ні для чого. Який жахливий всесвіт! Ліпше не знати про змінну реальність. Іноді я шкодую, що вступила до Патруля.

— А особливо тоді, коли стаєш свідком тих чи тих подій, правда? Я знаю.

Йому хотілося поцілунком прибрати смуток з її губ. «Та чи варто? Чи можна?»

— Ти правий. — Вона здійняла ясноволосу голову, голос її тремтів. — Але тоді я згадую про дослідження, про відкриття, про всю ту користь, і я знову щаслива.

— От і розумничка. То як, розповіси мені про свої пригоди? — «До головного запитання треба підходити поступово». — Я не дивився твого звіту, хотів почути все від тебе.

Вона посмутніла.

— Якщо тобі так цікаво, краще було прочитати звіт, — промовила вона, уп’явшись очима у світлину туманності Вуаль на протилежній стіні.

— Що?.. А-а, тобі важко про це говорити?

— Так.

— Але ж тобі все вдалося. Ти убезпечила історію, відновила правильний перебіг подій, з миром і справедливістю.

— З краплею миру й справедливості. І то лише на якийсь час.

— На більше людям годі й сподіватися, Янне.

— Я знаю.

— Облишмо подробиці. — «Невже там усе було так погано? Мені здавалося, що відновлення історії пройшло доволі гладко, і тутешнім германцям досить добре велося в Римській імперії, доки вона не почала розпадатися». — Розкажи бодай щось. Про людей, з якими ми зустрічалися. Про Бурмунда.

Флоріс трохи звеселилася.

— Він отримав амністію, як і всі решта. Дружину й сестру йому віддали цілими й неушкодженими. Бурмунд повернувся до своїх земель у Батавії, де закінчив дні в помірному достатку, десь на рівні старшого чиновника. Навіть римляни поважали його і часто з ним радилися. Церіал став управителем Британії, де завоював землі бригантів. Під його проводом служив тесть Таціта, Агрікола, і як, може, пригадуєш, історик оцінював його позитивно. Классік…

— Поки що не важливо, — перервав її Еверард. — Що з Веледою? З Етою?

— Так, звісно. Після того як вона зробила можливою ту зустріч на мосту, Веледа зникає з хронік. З повних хронік, відновлених мандрівниками в часі.

— Я пам’ятаю. Що сталося? Вона померла?

— Лише за двадцять років. У вкрай похилому віці, як на той час. — Флоріс насупилася. Еверардові здалося, що її знову торкнувся сум. — Дивно. Хіба не мала б її доля зацікавити Таціта, бодай щоб згадати про неї?

— Ні, якщо вона щезла і всі про неї забули.

— Сталося не зовсім так. Скажи, чи могло статися, що я сама вносила зміни в минуле? Коли я доповіла про свої сумніви, мені наказали діяти далі й повідомили, що це, власне, і була частина справдешньої історії.

— Отже, так і є. Все гаразд, не переймайся. Це могла бути незначна похибка в причинно-наслідковому ланцюжку подій. Якщо так, це не має значення. Таке часто трапляється і зазвичай не має якихось важливих наслідків. Або ж, можливо, Таціт просто не знав, що сталося з Веледою, чи втратив до неї цікавість після того, як віщунка перестала бути політичним чинником. Вона ж перестала ним бути, чи не так?

— Певним чином, так. Хоча… Та програма дій, яку я обміркувала й запропонувала, а Патруль погодився з нею, вона спала мені на думку завдяки тому, що я знала, що бачила ще до того, як довідалася про існування Патруля. Я підбадьорювала Ету, провіщала їй те, що вона мусить зробити й зробить, готувала потрібні умови, пильнувала за нею, з’являлася тоді, коли вона потребувала своєї богині… — І знову Еверард побачив, що Флоріс чимось занепокоєна. — Майбутнє створювало минуле. Сподіваюся, більше мені такого не доведеться робити. Не те щоб усе було так жахливо. Ні, воно того варте, я відчувала, що не дарма живу на світі. Але… — вона стихла.

— Моторошно, — доказав за неї Еверард. — Я знаю.

— Так, — кволо промовила Флоріс. — У тебе теж є власні таємниці, чи не так?

— Від Патруля — ні, нема.

— Від людей, які тобі небайдужі. Таємниці, які тобі нестерпно боляче розповідати, або ж їм нестерпно боляче чути.

«А вона це точно зауважила».

— Гаразд, то що з Етою? Гадаю, ти подбала про те, щоб зробити її якомога щасливішою. — Еверард помовчав. — Я переконаний, що подбала.

— Ти був колись на острові Валхерен? — запитала Флоріс.

— М-м, ні, не був. Це десь біля кордону з Бельгією, так? Постривай. Здається, я пригадую, колись ти розповідала про археологічні знахідки на Валхерені.

— Так. Переважно це кам’яні брили з латинськими написами на них, приблизно з другого й третього століття нашої ери. Підношення подяки, зазвичай за безпечну подорож до Британії і назад. Богиня, якій вони призначені, мала храм в одному з портів Північного моря. На деяких каменях є її зображення з кораблем або собакою; часто вона тримає в руці ріг достатку або оточена плодами й колоссям. Її ім’я Негаленнія.

— Отже, досить важлива богиня, принаймні в тому регіоні.

— Вона чинила те, що й належить чинити богам: давала мужність і втіху, робила людей трохи добрішими, ніж вони були б у іншому разі, а іноді відкривала їм очі на красу.

— Зачекай! — Еверард випростався. Мурахи побігли по його спині й потилиці. — Та Веледина богиня…

— Давня нордична богиня родючості й моря, Нерта, Ньєрда, Нерда, Нерга — ім’я її має багато варіантів вимови. Веледа створила з неї мстиве божество війни.

Еверард дивився на Флоріс протягом напруженої миті, а тоді промовив:

— А ти домоглася, щоб Веледа принесла її на південь і знову проголосила мирною. Це… це найдивовижніша операція з усіх, про які я тільки чув.

Флоріс опустила очі.

— Ні, не зовсім так. Можливість для цього була закладена передусім у Еті. Що це була за жінка! Хто зна, чого вона досягла б, якби народилась у щасливішу добу… На Валхерені богиню звали Нега. Вона змаліла, стала зовсім незначною навіть як покровителька моря й хліборобства. Ще тримався її давній, первісний, зв’язок із мисливством. Коли Веледа прибула на острів, вона відновила культ, додала йому свіжих елементів, що відповідали цивілізації, яка змінювала її народ. До імені богині стали додавати латинське означення, Нега Леніс, себто Нега Ласкава. З плином часу ім’я перетворилося на Негаленнія.

— Вона, мабуть, відігравала значну роль в житті людей, якщо їй поклонялися ще протягом кількох століть по тому.

— Вочевидь. Колись я хотіла б дослідити всю історію її культу, якщо Патруль дозволить таку витрату життєвого ресурсу, — Флоріс зітхнула. — Врешті-решт, звісно, Римська імперія занепала, франки й сакси спустошили все на своєму шляху, а новий лад, що постав, був християнський. Але мені хотілося б думати, що від Негаленнії лишилася якась дрібка.

Еверард кивнув.

— Мені теж, після того, що ти розповіла. Цілком могло й лишитися. Чимало середньовічних святих були перелицьованими язичницькими богами, а ті, що існували насправді, набрали ознак давніх богів чи то у фольклорі, чи то в самій церковній традиції. І досі палять багаття на честь літнього сонцестояння, але тепер це прив’язано до свята Івана Хрестителя. Святий Олаф, як і Тор до нього, бореться з тролями й чудовиськами. Навіть Діва Марія має деякі риси від Ісіди, і, насмілюся припустити, чимало легенд про неї походять із місцевих міфів… — Він урвав себе. — А втім, тобі це все відомо. До того ж я далеко відійшов від теми. Як Ета жила?

Флоріс дивилася повз нього, повз час. Слова її текли поволі:

— Ета зустріла старість, оточена пошаною. Вона так і не вийшла заміж, але була всім за матір. На Валхерені будували кораблі, він був такий самий рівнинний, як і її рідний острів, а храм Негаленнії стояв на березі такого милого її серцю моря. Я думаю — я не певна, бо що знає богиня про серце смертної? — думаю, що вона знайшла… спокій. Чи це те, що я намагаюся сказати? Звичайно, коли вона помирала… — голос її затнувся. — …коли вона лежала на смертному одрі… — Флоріс боролася зі слізьми, але програла.

Еверард пригорнув її до себе, поклав її голову собі на плече, погладив волосся. Пальці жінки вчепилися в його сорочку.

— Тихо, мила, заспокойся, — шепотів він. — Деякі спогади болітимуть завжди. Ти прийшла до неї в її смертну годину, адже так?

— Так, — схлипнула вона в нього на плечі. — Хіба могла я вчинити інакше?

— Звісно. Ти не могла не прийти. Ти полегшила їй відхід. Що ж тут поганого?

— Вона… вона попросила… а я пообіцяла…

Флоріс заридала.

— Життя після смерті, — здогадався Еверард. — Вічне життя з тобою, у морській оселі Ньєрди. І після цього вона щасливою відійшла до темряви.

Флоріс відірвалася від нього.

— Це була брехня! — закричала вона, скочила на ноги, перечепилася через кавовий столик і заходила туди-сюди по кімнаті, то нервово переплітаючи пальці, то вдаряючи кулаком по долоні, знову й знову. — Усі ці роки — брехня, ошуканство! Я її використовувала! А вона вірила в мене!

Еверард вирішив за краще лишатися на місці й налив собі ще віскі.

— Заспокойся, Янне, присядь, — умовляв він. — Ти зробила те, що мала зробити, задля добра всього світу. І ти зробила це з любов’ю. Що ж до Ети, ти дала їй все, чого вона тільки могла побажати.

— Bedriegerij[177] — усе фальшиве, усе порожнє, як і більшість того, що я робила.

Еверард влив до рота ковток оксамитового вогню.

— Слухай-но, я тебе досить добре знаю. Ти найчесніша людина з усіх, кого я зустрічав. Власне кажучи, аж занадто чесна. А ще, і це важливіше, ти дуже добра за своєю природою. Щирість — найбільш переоцінена чеснота. Янне, ти помиляєшся, коли гадаєш, ніби в чомусь винна. Але в будь-якому разі рухайся далі: заклич на допомогу здоровий глузд і пробач собі.

Флоріс зупинилася, обернулась до нього, потамувала сльози, витерла очі й заговорила, поступово віднаходячи рівновагу:

— Так, я… розумію. Я… я думала про це… не один день… перед тим, як запропонувала Патрулю свій план. Пізніше я лише д-дотримувалася його. Ти правий: це було потрібно, і я знаю, що багато історій, якими живуть люди, є міфами, а багато міфів створені штучно. Вибач мені цю сцену. Просто минуло зовсім мало часу на моїй світовій лінії відтоді, як Веледа померла на руках у Негаленнії.

— І тебе переповнюють спогади. Звісно. Пробач мені.

— Тут нема твоєї провини. Звідки тобі було знати? — Флоріс глибоко вдихнула повітря. Її опущені руки стиснулися в кулаки. — Але я не хочу брехати більше, ніж мушу. І я ніколи не хочу брехати тобі, Менсе.

— Про що ти? — запитав він, побоюючись і водночас здогадуючись, що вона має на увазі.

— Я думала про нас, — мовила Флоріс. — Багато думала. Гадаю, те, що між нами сталося, те, що ми зблизилися, було неправильно…

— Ну, зазвичай, може, й було б. Але в нашому випадку це не зашкодило роботі. Навпаки, я відчував піднесення. Це було пречудово.

— Для мене теж. — Одначе її голос невблаганно ставав дедалі спокійнішим. — Ти прийшов сюди, бо сподівався поновити наші стосунки, так?

Еверард спробував усміхнутися.

— Визнаю, винний. У ліжку ти просто вогонь, люба.

— Та й ти нівроку. — Квола усмішка зів’яла — І як ти собі це бачив далі?

— Ще більше того ж.

— Завжди?

Еверард занімів.

— Це було б важко, — промовила Флоріс. — Ти позачасовий агент, а я польовий. Ми проводили б більшість часу окремо.

— Але ти могла б перевестися до відділу обробки даних або ще кудись, де працювала б у рідному околі. — Еверард подався вперед. — Знаєш, а це чудова ідея. У тебе є аналітичні здібності для такої роботи. Ти розпрощалася б з ризиком, труднощами і, так, більше б не мусила спостерігати за всіма цими стражданнями, яким тобі не дозволено запобігти.

Вона похитала головою.

— Я не хочу. Попри все, я відчуваю, що корисніша в тій сфері, де працюю, і буду корисна, доки не стану занадто стара й немічна.

«Якщо тільки доживеш до такого віку».

— Звісно. Виклики, пригоди, повнота життя, інколи можливість допомогти. Ти людина саме такого ґатунку.

— Я могла б зненавидіти чоловіка, який змусив би мене це покинути. Цього я теж не хочу.

— Що ж… — Еверард підвівся. — Гаразд, — промовив він, почуваючись, наче щойно вистрибнув із літака. «Треба розгортати свій парашут». — У нас буде мало домашнього затишку, зате поміж завданнями все буде на найвищому рівні. Тобі таке підходить?

— А тобі? — відказала Флоріс.

Еверард зупинився на півдорозі до неї.

— Тобі відомо, чого може потребувати моя робота, — промовила вона. У неї зблідло обличчя. «Тут нема чого червоніти», — промайнуло десь у закутку Еверардової свідомості. — І під час цього останнього завдання також. Я не завжди вдавала із себе богиню, Менсе. Час від часу доречнішим виявлялося побути простою германською жінкою, яка опинилися далеко від дому. Або ж просто хотілося забутися на одну ніч.

Кров гупала йому в скронях.

— Я не святенник, Янне.

— Ти провінційний хлопчина з фермерської сім’ї. Ти сам мені це сказав, і я переконалася, що це правда. Я можу бути тобі другом, напарницею, коханкою, але ніколи в глибині своєї душі ти не вважатимеш мене чимось більшим. Будь чесний.

— Намагаюся, — хрипко промовив він.

— Для мене це було б гірше, — докінчила Флоріс. — Мені довелося б надто багато приховувати від тебе. Я почувалася б, наче зраджую тебе. У цьому немає жодного сенсу, авжеж, але саме так я почувалася б. Менсе, нам краще не закохуватися сильніше одне в одного. Нам краще попрощатися.

Наступні кілька годин вони провели розмовляючи. Наприкінці вона поклала свою голову йому на груди, він обійняв її на хвилину, а потім пішов.