Патруль часу

1

Двадцять тисяч років тому в Європі можна було пополювати на славу, а кращих умов для зимових видів спорту годі й шукати в будь-якій іншій добі. Саме тому Патруль часу, який завжди дбав про своїх висококваліфікованих працівників, тримав у Піренеях плейстоценової епохи базу відпочинку.

Менс Еверард стояв на заскленій веранді й дивився у блакитно-крижану далечінь, де північні схили гір переходили в ліси, болота й тундру. Кремезний патрульний був одягнений у вільні зелені штани й довгу куртку з термосинту, що був винаходом двадцять третього століття; його черевики були пошиті на замовлення в дев’ятнадцятому столітті одним канадським французом; а курив він старезну бріарову люльку невизначеного походження. Еверарда муляв якийсь невиразний неспокій, і він не зважав на галас, який долинав зсередини, де з півдесятка інших агентів пили, балакали й грали на піаніно.

Вкрите снігом подвір’я перетнув їхній провідник-кроманьйонець — високий, симпатичний хлопчина з розмальованим обличчям. Одяг його скидався на ескімоський (дивно, чому письменники завжди вважали людину доби палеоліту такою нетямущою, щоб у льодовиковому періоді не додуматися до куртки, штанів і взуття), а за поясом стирчав сталевий ніж — плата за послуги. У такому віддаленому минулому Патруль міг діяти досить вільно, адже не існувало небезпеки змінити хід історії: метал зіржавіє на порох, а про дивних прибульців забудуть за кілька століть. Найбільша проблема полягала в тому, що агентки з епох, де панували вільні погляди на статеве життя, постійно заводили стосунки з місцевими мисливцями.

До Еверарда приєднався Піт Ван-Саравак (венеріанин нідерландсько-індонезійського походження з початку двадцять четвертого століття), стрункий, чорнявий хлопець, чия зовнішність і манери давали змогу успішно конкурувати з кроманьйонцями. Якусь хвилю панувала товариська мовчанка. Ван-Саравак також був позачасовим агентом, який міг дістати завдання в будь-якому окрузі й раніше вже працював з американцем. У відпустку вони вибралися разом.

Венеріанин заговорив перший, темпоральною мовою:

— Я чув, біля Тулузи помітили кількох мамонтів.

Мине ще дуже багато часу, перш ніж на тому місці постане Тулуза, але звичка — друга вдача.

— Я вже одного підстрелив, — дратівливо відказав Еверард. — А ще катався на лижах, лазив по горах й дивився на тубільні танці.

Ван-Саравак кивнув, дістав цигарку й розкурив її. Коли він затягнувся, на його худому смаглявому обличчі чітко окреслилися вилиці.

— Приємно ось так трохи побайдикувати, але по якомусь часі життя на природі набридає, — погодився він.

У них лишалося ще два тижні відпустки. Теоретично вона могла бути нескінченною, адже агент Патруля мав змогу повернутися майже тої самої миті, якої відбув на відпочинок. Але на практиці кожен мусив присвятити роботі якусь частку свого життєвого ресурсу. (Патрульним ніколи не казали, коли вони мають померти, а тим вистачало здорового глузду, щоб не намагатися з’ясувати це самим. У будь-якому разі нічого певного вони б не дізналися, адже час несталий. Однією з переваг роботи в Патрулі була можливість пройти данелліанський курс омолоджувальних процедур).

— Мені бракує яскравих вогнів, музики, дівчат, які ніколи не чули про подорожі в часі, гайнути б кудись туди… — мовив Ван-Саравак.

— Згода! — підтримав Еверард.

— Рим часів Августа? — загорівся венеріанин. — Я ще ніколи там не був. Мову й звичаї вивчу просто тут, під гіпновчителем.

Еверард похитав головою.

— Той період переоцінений. Якщо тільки не забиратися до далекого майбутнього, то розкішнішого занепаду моралі, ніж у моєму рідному окрузі, нам не відшукати. Нью-Йорк, приміром… Звісно, якщо знаєш потрібні телефонні номери, а так сталося, що я знаю.

Ван-Саравак реготнув.

— Я теж знаю кілька цікавих місць у моєму секторі, — відказав він, — та загалом суспільства першопоселенців не надто тямлять у високому мистецтві розваги. Гаразд, вирушаймо до Нью-Йорка в рік — який?

— Нехай буде 1960-й. Востаннє, перед тим як вирушити сюди, я жив саме там.

Вони усміхнулися один до одного й пішли лаштуватись у дорогу. Еверард завбачливо прихопив був деяке вбрання з середини двадцятого століття, яке мало прийтися товаришеві.

Кидаючи до невеликої валізки одяг і бритву, американець замислився, чи зможе він угнатися за Ван-Сараваком. Менс ніколи не був завзятим гулякою і не надто знався на гулянках у різноманітних закутках простору-часу. Добра книжка, посидіти з друзями за кухлем-другим пива — оце й усі його розваги. Але часом навіть найтихішому треба добряче побешкетувати.

А надто, коли ти позачасовий агент Патруля часу, а робота в «Енджиніринг Стадіз Компані» — тільки ширма для твоїх мандрівок і баталій у всіх епохах людської історії; коли ти на власні очі бачив, як цю історію переписують, нехай і в дрібницях, — не Бог (із цим було б легше змиритися), а смертні й схильні до помилок люди, бо навіть данелліанці все ж таки не боги; коли тебе постійно переслідує страх перед більшою зміною, після якої взагалі не існуватиме ні тебе, ні всього твого світу… Еверардове просте, посічене вітром обличчя скривилося. Він провів рукою по жорсткому каштановому волоссі, немовби відганяючи прикрі думки. Марно про це розмірковувати. Мова й логіка відступають перед парадоксом. У такі хвилини краще розвіятися будь-яким способом.

Він узяв валізу й пішов по Піта Ван-Саравака.

Їхній невеличкий двомісний антигравітаційний скутер стояв на гальмівних колодках у гаражі. Дивлячись на цей транспортний засіб, навіть не вірилося, що, настроївши його, можна потрапити в будь-яке місце на Землі у будь-якому часі. Але ж літак — це теж диво. І корабель. І вогонь.

— голосно виспівував венеріанин, а його дихання парувало на морозному повітрі, коли він застрибував на заднє сидіння скутера. Ван-Саравак навчився цієї пісеньки, коли якось супроводжував армію Людовіка XIV. Еверард розсміявся.

— Вгамуйся, хлопче!

— Не будь занудою! — вигукнув юнак. — Континуум прекрасний, а космос веселий і розкішний. Рушаймо вже!

Еверард не був певний у цьому: він бачив досить людського горя в усіх епохах. З часом ти звикаєш, та однаково, коли селянин дивиться на тебе хворими очима мордованого звіра, або коли кричить прохромлений пікою солдат, або місто зникає в радіоактивному полум’ї, — щось щемить у твоїй душі. Менс міг зрозуміти тих фанатиків, які намагалися змінити перебіг подій. Проблема тільки в тому, що своїми діями вони навряд чи щось покращать…

Він налаштував скутер на координати складу «Енджиніринг Стадіз», місця, прихованого від чужих очей, куди можна безпечно прибути з іншого часу. Опісля вони вирушать до Еверардової квартири, а потім можна буде починати забаву.

— Сподіваюся, ти попрощався з усіма своїми тутешніми подружками? — запитав американець.

— Аякже! І то щонайпоштивіше, запевняю тебе. Що ти там возишся, наче плутонська патока? Давай уже! До твого відома, ця машина працює не на веслах.

Еверард стенув плечима й натиснув на головний перемикач. Гараж зник з очей.

Ошелешені тим, що сталося далі, якусь хвилю вони не могли поворухнутися.

2

Сцена прибуття відбилась у їхній свідомості уривками. Вони матеріалізувалися за кілька дюймів над землею — скутер було розроблено так, що він не міг з’явитися всередині твердого тіла. Оскільки це стало для патрульних несподіванкою, вони приземлились на бруківку з таким ударом, що аж зуби клацнули. Еверард і Ван-Саравак опинилися на якійсь площі. Поблизу струмував фонтан, на бортах його кам’яної чаші були викарбувані переплетені виноградні лози. Від площі розбігалися вулиці, забудовані квадратними бетонними або цегляними будинками від шести до десяти поверхів заввишки, химерно помальованими й оздобленими. Їздили автомобілі, незграбні на вигляд одоробла невпізнаваного типу. Юрмилися люди.

— Прокляття! — Еверард витріщився на приладову шкалу.

Скутер доправив їх туди, куди й мав: Нижній Мангеттен, 23 жовтня 1960 року, 11.30 ранку, просторові координати складу. А проте поривчастий вітер жбурляв їм в обличчя куряву й сажу, доносив запах диму з коминів і…

Ван-Саравак вихопив звуковий паралізатор. Люди, що товпилися довкола них, безладно позадкували, вигукуючи щось незрозумілою мовою. Це була дивна мішанина: високі круглоголові блондини, багато рудоволосих, чимало індіанців і щонайрізноманітніших метисів. Чоловіки мали на собі вільні барвисті блузи, картаті кілти, берети, схожі на шотландські тем-о-шентери[71], черевики й панчохи до колін. Волосся носили довге, багато хто мав вислі вуса. Жінки були вбрані в довгі спідниці до щиколоток, а вкладені вінком коси ховали під каптурами накидок. Що чоловіки, що жінки вочевидь кохалися в прикрасах: усі були обвішані масивними браслетами й намистами.

— Що сталося? — прошепотів венеріанин. — Куди ми потрапили?

Еверард наче заціпенів. Його мозок гарячково працював, перебираючи всі епохи, про які він чув або читав. Індустріальна[72] цивілізація? Автомобілі скидалися на парові, але чому їхні передки такі загострені, прикрашені фігурами, наче носи кораблів? Палять вугіллям — може, період пост’ядерної Відбудови? Але ні, тоді б вони не носили кілтів, а розмовляли б англійською…

Нічого не сходилося. Такої доби ніколи не існувало!

— Забираймося звідси!

Еверардові руки лягли на приладову панель, коли на нього наскочив якийсь здоровань. Вони покотилися по бруківці, люто гамселячи один одного руками й ногами. Ван-Саравак вистрілив і паралізував котрогось нападника, але тут його хтось схопив іззаду. На них навалився натовп, і все заволокло туманною завісою.

Перед Еверардовими очима промайнуло розмите видиво, як чоловіки в блискучих мідних нагрудниках і шоломах кийками прокладають собі дорогу крізь розбурхану юрбу. Патрульного витягнули з-під купи людей, підтримали напівпритомного й заклацнули на зап’ястках наручники. Потім його і Ван-Саравака обшукали й заштовхнули до великої закритої машини. «Чорні воронки» однакові в усі часи.

Еверард цілком прийшов до тями, лише коли вони опинились у вогкій холодній камері із заґратованими дверима.

— Вогні небесні!

Венеріанин важко опустився на дерев’яний лежак і затулив долонями обличчя.

Еверард підійшов до ґрат і визирнув. Він побачив лише вузький коридор з бетонною підлогою і камеру навпроти. Звідти на нього дивився чоловік із веселою, типово ірландською пикою і кричав щось незрозуміле.

— Що відбувається? — запитав Ван-Саравак, його струнка постать уся тремтіла.

— Не знаю, — дуже повільно відказав Еверард. — Я просто не знаю. Наша машина часу застрахована від помилок, нею може навіть дурень керувати. Хіба що ми виявилися дурнішими, ніж її розробники могли уявити.

— Не існує такого місця, як це, — розпачливо промовив Ван-Саравак. — Це сон?

Він ущипнув себе сумно усміхнувся. У нього була розсічена й набрякала губа, а око починало запливати розкішним синцем.

— Якщо подумати логічно, друже, неможливо щипком перевірити реальність, але це трохи заспокоює.

— Краще б не заспокоювало, — відказав Еверард.

Він схопився за пруття з такою силою, що те аж задеренчало.

— Може, все ж таки щось розладналося в приладовій панелі? Що як десь на Землі — бо я цілковито певен принаймні в тому, що це Земля, — може бути якесь місто, нехай і маловідоме, що було б схоже на це?

— Я про таке не знаю.

Еверард прикликав на допомогу весь свій здоровий глузд і всі знання, набуті під час психологічних тренувань у Патрулі, зокрема й уміння все пригадувати. Свого часу він вивчав історію всіх епох, навіть тих, у яких ніколи не бував, вивчав так ґрунтовно, як не кожен доктор наук.

— Ні, — нарешті сказав він. — Круглоголових європеоїдів у кілтах, що перемішалися з індіанцями і їздять на парових автомобілях, ніколи не було.

— Координатор Стантел V, — промовив Ван-Саравак кволим голосом. — У тридцять восьмому столітті. Великий експериментатор, у колоніях якого відтворювалися суспільства минулого…

— Але схожого на таке не було, — відказав Еверард.

Американець уже здогадувався, в чому річ, і ладен був запродати душу, аби все було інакше, ніж він підозрював. Йому знадобилася вся сила волі, щоб не заволати й не почати битися головою об стіну.

— Побачимо, що буде далі, — безбарвним тоном мовив він.

Поліцейський (Еверард припустив, що вони опинилися в руках правоохоронних органів) приніс їм поїсти й спробував з ними поговорити. Ван-Саравак сказав, що мова скидається на кельтську, але він заледве зрозумів кілька слів. Їжа була непогана.

Надвечір їх повели до вмивальні, де вони помилися під поліцейськими дулами. Еверард придивився до зброї: восьмизарядні револьвери й довгоствольні рушниці. Приміщення освітлювали газові ріжки, в оформленні яких знову повторювалися мотиви переплетених змій і виноградних лоз. Усе це приладдя і зброя, а також запахи свідчили про рівень технологічного розвитку, що приблизно відповідав початку дев’ятнадцятого століття.

Повертаючись до камери, Еверард зауважив на стінах написи. Символи були, вочевидь, семітського походження, але Ван-Саравак, який колись мав справу з ізраїльськими колоністами на Венері й тому трохи знав іврит, не зміг нічого розібрати.

Опинившись знову за ґратами, патрульні спостерігали, як до вмивальні ведуть інших в’язнів — на диво веселе зборисько волоцюг, хуліганів і п’яничок.

— Схоже, до нас тут особливе ставлення, — зауважив Ван-Саравак.

— Не дивно, — відповів Еверард. — А як ти вчинив би з цілковитими незнайомцями, які з’явилися нізвідки й застосували небачену зброю?

Ван-Саравак обернув до нього незвично похмуре обличчя.

— Ти думаєш про те саме, що і я? — запитав він.

— Можливо.

Губи венеріанина викривилися, у його голосі забринів жах:

— Друга часолінія. Комусь таки вдалося змінити історію.

Еверард кивнув.

Ніч вони провели погано. Сон став би для них благом, але в сусідніх камерах було надто гамірно. Схоже, тут було кепсько з дисципліною. На додачу ще й постіль кишіла блощицями.

Після напівсонного сніданку їм знову дозволили вмитися й поголитися безпечними бритвами, доволі схожими на ті, до яких звикли патрульні. Потім десять охоронців припровадили їх до якогось кабінету і поставали вздовж стін.

Патрульні сіли за стіл і стали чекати. Умеблювання кабінету, як і все решта, було бентежно чуже і знайоме водночас. Минув якийсь час, доки нарешті прийшли високі чини. Їх було двоє: сивий, аж білий, червонощокий чоловік — мабуть, начальник поліції — у панцирі й зеленому мундирі та худорлявий метис із жорстким обличчям, побитим сивиною волоссям, але з чорними вусами. Метис був одягнений у голубий мундир, на голові мав тем-о-шентер, а ліворуч на грудях виблискувала золота бичача голова, що, очевидно, вказувала на військовий ранг. У цьому чоловікові відчувалася б певна орлина гідність, якби загальне враження не псували худі волохаті ноги, що визирали з-під кілта. За ним зайшли два молодші чоловіки, одягнуті й озброєні практично так само, як і старший. Коли начальник сів, вони стали позаду нього.

Еверард нахилився до товариша й прошепотів:

— Б’юсь об заклад, це військові. Схоже, ми їх неабияк зацікавили.

Ван-Саравак мляво кивнув.

Начальник поліції вагомо кахикнув і сказав щось другому чоловікові — генералові? Той роздратовано відповів і звернувся до в’язнів. Він викрикував слова виразно, і це допомогло Еверардові вловити фонеми, але тон був не надто заспокійливий.

Якось треба було налагоджувати комунікацію. Еверард указав на себе.

— Менс Еверард, — мовив він.

Ван-Саравак пішов за його прикладом і теж назвався.

Генерал здригнувся і став радитися з поліціянтом. Обернувшись знову до в’язнів, він гарикнув:

— Yrn Cumberland? Gothland? Svea? Nairoin Teutonach?

— Ці назви — якщо це назви — скидаються на германські, правда? — пробурмотів Ван-Саравак.

— Як і наші імена, якщо подумати, — напружено відказав Еверард. — Може, вони вирішили, що ми німці або інші германці. — Звернувшись до генерала, він запитав: — Sprechen sie Deutsch[73]? — Обличчя присутніх не виражали нічого, крім цілковитого нерозуміння. — Taler ni svensk? Nederlands? Dönsk tunga? Parlez-vous français? Чорт! Habla usted español?[74]

Голова поліції знову кахикнув і вказав на себе.

— Кадвалладер Мак-Барка, — промовив він.

Генерал звався Кініт ап Кіорн. Принаймні так розчуло англосакське Еверардове вухо.

— Мабуть, кельтська, — мовив Еверард, відчуваючи, як під пахвами виступає піт. — Але треба впевнитися…

Він запитально вказав на ще кількох чоловіків і у відповідь отримав такі назвиська, як Гамількар ап Анґус, Ашшур ер Катлан і Фінн О’Картія.

— Ні… тут ще є виразний семітський елемент. Це відповідає тим літерам, які ми бачили на стінах.

Ван-Саравак облизав губи.

— Спробуй класичні мови, — захриплим голосом порадив він. — Може, нам вдасться виявити, де історія зсунулася з глузду.

— Loquerisne latine? — Марно. — Ελλευιζεισ?

Генерал ап Кіорн стрепенувся, дмухнув у вуса й примружив очі.

— Hellenach? — запитав він. — Yrn Parthia?

Еверард похитав головою.

— Принаймні вони чули про греків, — поволі промовив патрульний. Він сказав ще кілька слів грецькою, але цієї мови ніхто не знав.

Ап Кіорн гаркнув щось до одного зі своїх людей. Той вклонився й вийшов. Запала довга мовчанка.

Еверард усвідомив, що вже майже не боїться за себе. Він був у скрутному становищі, авжеж, і, можливо, йому недовго лишалося жити; але хай би що з ним трапилося, це видавалося таким сміховинно незначущим, порівняно з тим, що сталося з цілим світом.

Сили небесні! З цілим всесвітом!

Це було неможливо повністю осягнути. У пам’яті прокинулися чіткі спогади про знайомі краї: широкі рівнини, високі гори, гордовиті міста. Зринув суворий образ його батька, але ось уже Менс пригадував себе маленького, пригадував, як батько підкидає його догори, а сам сміється десь унизу. І мати… Його батьки прожили разом непогане життя.

Він пригадав свою подружку в коледжі, найпрекрасніше дівча — кожен хлопець пишався б можливістю пройтися з нею під дощем; пригадав Берні Ааронсона і нічні розмови, пиво й тютюновий дим; і Філа Брекні, який витягнув його з болота у Франції, коли кулемети переорювали понівечене поле; Чарлі й Мері Віткомів у вікторіанському Лондоні за вечірнім чаюванням перед каміном, у якому рівним полум’ям горить кеннель[75]; Кіта й Синтію Денісонів у їхньому хромованому помешканні в нью-йоркському піднебессі; Джека Сандовала серед рудувато-коричневих аризонських круч; собаку, якого Менс колись мав; карбовані терцини Данте й громові шекспірівські рядки; велич Йоркського собору й моста «Золота Брама»… Господи, в його спогадах було ціле життя й життя хтозна-скількох мільярдів людських істот, що працювали, страждали, сміялися й перетворювалися на порох, щоб звільнити місце для своїх нащадків… Нічого цього ніколи не було.

Він струснув головою, приголомшений розпачем, неспроможний збагнути, що ж сталося насправді.

Солдат повернувся з картою світу й розгорнув її на столі. Ап Кіорн різко махнув рукою, і Еверард з Ван-Сараваком схилилися над нею.

Так, це була Земля в проекції Меркатора, хоча картографічне зображення, як підказувала патрульним зорова пам’ять, було досить приблизне. Континенти й острови були звичні, а ось держави, розфарбовані яскравими кольорами, мали інакший вигляд.

— Ти можеш прочитати ці назви, Ване?

— Можу спробувати на основі єврейського алфавіту, — відказав венеріанин.

Він став читати назви. Ап Кіорн щось пробуркотів і взявся його виправляти.

Північна Америка аж до Колумбії називалася Еніс ер Афаллон — схоже, одна країна, поділена на штати. У Південній Америці була одна велика держава, Гай-Бразиль[76], і кілька менших, чиї назви скидалися на індіанські. Австралазія, Індонезія, Борнео, Бірма, Східна Індія та чимало тихоокеанських островів належали Гіндураджу. Афганістан і решта Індії називалися Пенджаб. Імперія Хань охоплювала Китай, Корею, Японію і Східний Сибір. Решта Росії і значна частина Європи належали до Литторну. Британські острови називалися Бриттіс, Франція та Нижні країни[77] — Галліс, а Іберійський півострів — Кельтан. Центральна Європа й Балкани були поділені на багато маленьких держав, декотрі з яких мали назви, як видавалося, гунського походження. Швейцарія і Австрія утворювали разом Гельвецію, Італія звалася Кімверландом, а Скандинавський півострів був розділений посередині: на півночі розміщувалася Свея, а на півдні Готланд. Північна Африка, схоже, була конфедерацією, що називалася Карфагаланн і простягнулася від Сенегалу аж до Суецу, а на півдні сягала трохи не екватора. Нижня частина континенту була розпайована поміж дрібнішими країнами, багато з яких мали цілковито африканські назви. На Близькому й Середньому Сході лежали Парфія і Арабія.

Ван-Саравак звів погляд. В очах йому стояли сльози.

Ап Кіорн прогарчав запитання й поводив пальцем над картою. Він хотів знати, звідки незнайомці прибули.

Еверард стенув плечима й указав на небо. Він в жодному разі не міг сказати правди. Вони з Ван-Сараваком домовилися стверджувати, що прибули з іншої планети, адже в цьому світі, схоже, не знали космічних польотів.

Ап Кіорн сказав щось начальнику поліції, той кивнув і відповів. В’язнів відвели назад до камери.

3

— І що тепер? — Ван-Саравак важко всівся на свій лежак і втупився у підлогу.

— Будемо підігрувати, — понуро відказав Еверард. — Хоч як, а треба дістатися до скутера, щоб утекти. Будемо на волі, а тоді поміркуємо, що й до чого.

— Але що сталося?

— Кажу ж тобі: не знаю! На перший погляд видається, що греко-римська цивілізація зазнала невдачі й на коні виявилися кельти, але я не можу сказати, що стало цьому причиною.

Еверард узявся міряти кроками камеру. До нього поступово приходило гірке розуміння.

— Пригадай основи теорії часу, — сказав він. — Події — це результат не одної-єдиної причини, а цілої сукупності чинників. Саме тому так важко змінити історію. Якщо я подамся, скажімо, до Середньовіччя і вб’ю одного з нідерландських пращурів Франкліна Делано Рузвельта, то він усе одно народиться наприкінці дев’ятнадцятого століття, адже він і його гени походять від цілої купи предків — спрацює принцип компенсації. Але вряди-годи трапляються по-справжньому ключові події — вузлові моменти, які поєднують так багато світових ліній, що мають вирішальний вплив на все майбутнє. Хтось якось невідомо чому спотворив у минулому одну з таких подій.

— Нема більше міста Геспер, — прошепотів Ван-Саравак. — Немає каналів у блакитному присмерку, немає вин Афродіти, немає… ти знаєш, що в мене на Венері була сестра?

— Замовкни! — мало не зірвався на крик Еверард. — Я знаю. До біса все це. Важить лише те, що ми можемо зробити.

Помовчавши якусь хвилю, він продовжив:

— Слухай, Патруль часу й данелліанців стерто з історії. Не питай мене, чому «раніше» вони існували, чому ми вперше натрапили на змінене майбутнє після того, як повернулися з далекого минулого. Я не розуміюся на парадоксах, що їх спричиняє несталість часу. Так сталося, і все. Хай там як, але мали б лишитися відділення Патруля, а також бази відпочинку, що існували до поворотного моменту. А отже, ми можемо зібрати кілька сотень агентів.

— Якщо нам вдасться до них дістатися.

— Ми визначимо цю ключову подію й усунемо втручання в історію, хай у чому воно полягає. Ми мусимо це зробити!

— Втішна думка. Але…

Зовні почулися кроки. У замку заскреготів ключ, клацнуло. В’язні позадкували. Нараз Ван-Саравак засяяв і взявся розкланюватися й сипати люб’язностями. Навіть Еверард не зміг утриматися, щоб здивовано не витріщитися.

Разом із трьома солдатами до камери ввійшла дівчина неймовірної вроди. Висока, з волоссям мідяно-червоного кольору, що густою хвилею спадало на плечі й аж до пояса. Зелені очі палахкотіли на обличчі, яке немов увібрало в себе красу всіх ірландок, що будь-коли жили на землі. Довга біла сукня облягала тонкий стан, який, здавалося, можна було побачити хіба що на мурах Трої. Еверард побіжно зауважив, що в цій часолінії косметикою користувалися, але дівчина не мала в ній потреби. Патрульний навіть не звернув уваги ні на її прикраси з золота й бурштину, ні на дула пістолетів за нею.

Дівчина всміхнулася, дещо ніяково, і промовила:

— Ви мене розумієте? Ви начебто мали б знати грецьку…

Вона говорила скоріше класичною мовою, ніж сучасною. Еверард, якому довелося одного разу працювати в часи Александра Македонського, попри акцент міг її зрозуміти, якщо зосереджував увагу на розмовниці — а це однаково було неминуче.

— Авжеж, я вас розумію, — відказав він, слова його перечіплялись одне через одне, поспішаючи назовні.

— Якою це ти там шпрехаєш? — зажадав знати Ван-Саравак.

— Давньогрецькою, — відповів Еверард.

— Звісно, з моїм щастям, — скрушно зітхнув венеріанин. Його розпач, схоже, розвіявся, наче й не було, а очі витріщалися на вродливу незнайомку.

Еверард відрекомендував себе й свого товариша. Дівчина сказала, що її ім’я Дейрдре Мак-Морн.

— О ні! — простогнав Ван-Саравак. — Це вже занадто. Менсе, навчи мене грецької. І то негайно!

— Цить ти! — урвав його Еверард. — Тепер не до жартів.

— Гаразд, я буду розмовляти грецькою серйозно.

Еверард пустив повз вуха його репліку, запросив дівчину сісти й сам сів біля неї на лежак, тимчасом як його нещасний товариш тупцявся коло них. Сторожа тримала зброю напоготові.

— Грецькою ще досі розмовляють? — запитав Еверард.

— Лише в Парфії, але там вона дуже спотворена, — відказала Дейрдре. — Я ж, поміж іншого, вивчаю класичну філологію. Саоран ап Кіорн — мій дядько, тож він попросив мене спробувати поговорити з вами. У Афаллоні мало хто знає аттичну мову.

— Що ж, — Еверард ледь потамував дурнуватий усміх, — я вельми вдячний вашому дядькові.

Її погляд посерйознішав.

— Звідки ви? І як сталося, що з усіх відомих мов ви розмовляєте лише грецькою?

— Латиною також.

— Латиною? — Дівчина насупила чоло, пригадуючи. — А, це мова римлян, так? Боюся, ви не знайдете нікого, хто б її знав.

— Грецької досить, — твердо відказав Еверард.

— Але ви мені так і не відповіли, звідки ви, — наполягла дівчина.

Еверард стенув плечима.

— З нами тут повелися не надто люб’язно, — натякнув він.

— Прошу вибачення за це. — Здавалося, вона говорить щиро. — Але наші люди вкрай емоційні. Тим паче тепер, коли міжнародне становище таке непевне. Тож коли ви двоє з’явилися просто з повітря…

Це звучало знайомо й не надто приємно.

— Що ви маєте на увазі? — уточнив він.

— Хіба ви не знаєте? Гай-Бразиль і Гіндурадж за крок від війни, а ми всі чекаємо, що ж буде далі… Геть не легко бути слабкою державою.

— Слабкою? Але ж я бачив карту. Афаллон видався мені досить великим.

— Ми виснажили себе двісті років тому у великій війні з Литторном. Тепер штати нашої конфедерації через суперечності між собою не можуть випрацювати єдиної політики. — Дейрдре подивилася йому просто в очі. — Як може бути, що ви цього не знаєте?

Еверард сковтнув слину й мовив:

— Ми з іншого світу.

— Що?

— Так. Ми з планети… — Та ні ж бо, давньогрецькою «планета» — це «блукач». — …з небесної сфери, що кружляє довкола Сіріуса. Так ми називаємо одну з зірок.

— Але ж… про що ви? Світ, що супроводжує зірку? Я вас не розумію.

— Вам хіба не відомо? Зірки — це такі самі сонця…

Дейрдре відсахнулася й пальцем накреслила в повітрі якийсь знак.

— Хай Великий Ваал[78] нас милує, — прошепотіла вона. — Ви або божевільний, або… Зірки прикріплені до кришталевої сфери.

«О ні!»

— А як щодо зірок-блукачів, які ви бачите на небі? — повільно запитав Еверард. — Марс, і Венера, і…

— Мені не відомі ці назви. Якщо ви маєте на увазі Молох, Асторет та інші, то, певна річ, це такі самі світи, як і наш, що супроводжують сонце, подібне до нашого. На одному живуть душі померлих, інший — це батьківщина відьом, ще інший…

«Таке невігластво в добу парових автомобілів!»

Еверард кволо всміхнувся.

— Якщо ви не вірите мені, то хто ж ми, на вашу думку?

Дейрдре дивилася на нього великими очима.

— Я думаю, що ви чарівники, — сказала вона.

Що на це можна було відповісти? Еверард поставив дівчині кілька нерішучих запитань, але дізнався небагато. Місто, в якому вони перебували, називалося Катувеллаунан і було промисловим і торговельним центром. Дейрдре гадала, що його населення становить два мільйони, а всього Афаллону — п’ятдесят, але вона не знала напевно. Тут не проводили переписів.

Доля патрульних також була невизначеною. Скутер і все інше спорядження реквізували військові, але ніхто не наважився бавитися з їхніми речами. Щодо того, як належить ставитися до в’язнів, точилися бурхливі суперечки. У Еверарда склалося враження, що весь уряд Аффалону, зокрема й верхівка збройних сил, — це зборисько індивідуалістів, які тільки те й роблять, що гризуться поміж себе. За своїм устроєм ця держава була щонайвільнішою конфедерацією з усіх можливих, утвореною колишніми самоврядними народами — колоніями Бриттісу та індіанцями, що перейняли європейську культуру. Усі вони ревно пильнували своїх прав. Давня імперія мая, знищена у війні з Техасом (Теганнохом) і приєднана до Афаллону, не забула днів своєї слави й надсилала до Ради суфетів[79] найнепоступливіших своїх представників.

Мая хотіли укласти союз із Гай-Бразилем, либонь, через спільне індіанське походження. Штати на західному узбережжі боялися Гіндураджу й піддобрювалися до цієї південноазійської імперії. Середній Захід дотримувалися ізоляціонізму (інакше й бути не могло), а східні штати шарпалися кожен в різні боки, але загалом схилялися до підтримки політичного курсу Бриттісу.

Коли Еверард збагнув, що тут існує рабство, хоч і не на расовому ґрунті, то в нього майнула шалена думка, а чи не рабовласники Півдня змінили історію.

Годі! Треба міркувати, як порятувати свою і Ванову шию.

— Ми із Сіріуса, — ваговито проголосив він. — Ваші уявлення про зірки помилкові. Ми прибули як мирні дослідники, але якщо нам завдадуть кривди, прийдуть наші одноплеменці й помстяться за нас.

Дейрдре мала такий нещасний вигляд, що патрульному зробилося соромно.

— А дітей вони помилують? — благально запитала дівчина. — Діти ж ні в чому не винні.

Еверард уявив картину, що постала перед її очима: малих заплаканих невільників ведуть у рабство до країни відьом.

— Якщо нас відпустять і повернуть усі речі, ви не матимете жодних проблем, — сказав він.

— Я поговорю з дядьком, — пообіцяла вона. — Але навіть якщо мені вдасться його переконати, він — лише один голос у Раді. На саму думку про ту перевагу, яку могла б нам дати ваша зброя, люди наче збожеволіли.

Вона підвелася. Еверард узяв обидві її долоні — теплі й м’які — у свої руки й криво всміхнувся:

— Вище голову, дівчинко! — сказав він по-англійськи.

Дейрдре здригнулася, висмикнула руки й знову накреслила знак проти лихих чарів.

— Отож, — приступив до нього Ван-Саравак, коли вони знову лишилися наодинці. — Що ти довідався?

Вислухавши товариша, він погладив підборіддя й пробурмотів:

— Дивовижне поєднання вигинів і опуклостей. Ми могли потрапити до куди гіршого світу.

— Могли й до кращого, — різко відказав Еверард. — У них немає атомних бомб, але й пеніциліну, ладен закластися, теж немає. Наше завдання полягає не в тому, щоб удавати з себе бога.

— Ні. Звісно, ні, — зітхнув венеріанин.

4

День минув неспокійно. А коли настала ніч і в коридорі засвітили миготливі ліхтарі, сторож у військовому однострої відчинив двері їхньої камери. В’язнів мовчки вивели через задні двері, де на них чекали два автомобілі, посадили до одного з них і повезли через місто.

Катувеллаунанські вулиці не освітлювалися, тож машин уночі було обмаль. Мабуть, тому місто, що розкинулося в темряві, видавалося нереальним. Еверард придивився до конструкції автомобіля, в якому вони їхали. Як він і здогадувався, двигун був паровий, що спалював порошкувате вугілля; колеса мали ґумові скати. Машина була обтічної форми з гострим носом, який прикрашала фігура змії. Загалом транспорт був простий у керуванні й сумлінно зібраний, хоч і не надто добре спроектований. Вочевидь, у цьому світі механіка розвивалася поступово, емпіричним шляхом, а про інженерну науку як систему не було й мови.

По недоладному залізному мосту вони дісталися на Лонг-Айленд — у цьому світі також це був район для заможних. Хоча світла олійних фар було й недосить, їхали вони швидко й двічі ледь-ледь уникнули зіткнення: тут не існувало ні дорожніх знаків, ні світлофорів, ні, як видавалося, водіїв, які б не зневажали обережність.

Що уряд, що дорожній рух… гм. Усе це дещо скидалося на Францію, окрім тих рідкісних періодів, коли нею керували державці на кшталт Генріха Наваррського чи Шарля де Ґолля. Навіть у Еверардовому двадцятому столітті Франція значною мірою лишалася кельтською країною. Менс ніколи не був прихильником пустопорожніх теорій про вроджені риси, притаманні тій чи тій нації, але традиції щось та й значили, такі давні що стали несвідомими й невитравними. Західний світ, в якому гору взяли кельти, а германцям лишилося кілька невеличких осередків… Авжеж, можна пригадати Ірландію з його рідного світу і те, як чвари між ґалльськими племенами занапастили повстання Верцинґеторикса[80]… А як щодо Литторну? Постривайте, постривайте! У Еверардовому Середньовіччі Литва була потужною державою, яка довго чинила опір що німцям, що полякам, що московитам, а охрестилася лише в п’ятнадцятому столітті. Якби не суперництво з німцями, Литва цілком могла б просунутися на схід…

Попри притаманну кельтам політичну нестабільність, тутешній світ був світом великих держав, у ньому було менше окремих країн, ніж у Еверардовому. Це свідчило про давніше суспільство. Його західна цивілізація постала на руїнах Римської імперії приблизно на межі шостого й сьомого століть нашої ери. Отже, у цьому світі кельти мали запанувати раніше.

Еверард починав здогадуватися, що сталося з Римом, але висновки відклав на потім.

Машини загальмували перед оздобленою орнаментом брамою в довгому кам’яному мурі. Водії кинули кілька слів двом озброєним охоронцям, що були вбрані в лівреї і мали тонкі сталеві нашийники — ознаки рабів. Браму відчинили, і машини рушили поміж моріжками й деревами посипаною жорствою алеєю, наприкінці якої, майже на березі моря, стояв будинок. Еверардові й Ван-Саравакові жестами наказали вийти з машини й повели до нього.

То була дерев’яна будівля, зведена без будь-якого ладу. У світлі газових ліхтарів на ґанку виднілися її стіни, помальовані яскравими смугами; гребінь даху й кінці балок були вирізьблені у формі драконячих голів. Коли вони підійшли ближче, Еверард почув шум моря, а серпик щербатого місяця давав достатньо світла, щоб помітити біля берега корабель: імовірно, вантажне судно, з носовою фігурою і високою димовою трубою.

У вікнах горіло жовтаве світло. Раб-дворецький впустив їх. Стіни всередині були оббиті різьбленими дошками з темного дерева, а підлогу встеляли товсті килими. Наприкінці коридору була заставлена меблями вітальня, на стінах висіло кілька картин у доволі традиційному стилі, а в мурованому з каменю величезному каміні весело палахкотів вогонь.

В одному кріслі сидів саоран ап Кіорн, у другому — Дейрдре. Коли вони зайшли, дівчина відклала книжку, і усміхаючись підвелася. Військовий пихнув сигарою і кинув на них сердитий погляд. Потім щось сказав конвоїрам, і ті зникли. Дворецький приніс на таці вино, і Дейрдре запросила патрульних сідати.

Еверард надпив зі свого келиха — вино виявилося пречудовим бургундським — і відверто запитав:

— Чому ми тут?

Дейрдре обдарувала його сліпучою усмішкою.

— Я впевнена: вам тут сподобається більше, ніж у в’язниці.

— Поза всяким сумнівом. Тут принаймні більше оздоби. І все ж мені хотілося б знати: ми вільні?

— Ви… — дівчина завагалася, підшукуючи дипломатичну відповідь, але була надто щира, і тому сказала: — Ви тут гості, але вам не можна покидати маєток. Ми сподіваємося, що переконаємо вас допомогти нам. Вас щедро винагородять.

— Допомогти? Як?

— Навчіть наших ремісників і друїдів виготовляти таку зброю і такий магічний транспорт, як у вас.

Еверард зітхнув. Марно пояснювати. У них не було інструментів, щоб виготовити речі, потрібні для виготовлення того, що хотіли аффалонці, але як це пояснити людям, які вірять у чари?

— Це дім твого дядька? — запитав патрульний.

— Ні, мій власний, — відказала Дейрдре. — Мої батьки були багаті й знатного роду. Вони померли торік, а я їхня єдина дитина.

Ап Кіорн сказав кілька слів, наче відрубав їх. Дейрдре, стурбовано насупившись, переклала:

— Про вашу появу відомо вже всьому Катувеллаунану, а отже, й іноземним шпигунам. Ми сподіваємося, що тут зможемо заховати вас від них.

Еверард пригадав, що витворяли спецслужби Союзників і країн Осі в малих нейтральних державах на кшталт Португалії, і його пройняв дрож. Найпевніше люди, доведені до краю війною, що насувається, не будуть такими люб’язними, як афаллонці.

— Через що виник цей конфлікт? — запитав він.

— Певна річ, через контроль над Іценським океаном. А саме над кількома багатими островами, які ми називаємо Еніс ер Ліоннах. — Дейрдре підвелася одним плавним рухом і показала на глобусі Гаваї. — Бачте, — взялася старанно пояснювати вона, — як я вам уже казала, Литторн та західні союзники, зокрема й ми, виснажили себе у війнах один з одним. Нині найбільші сили, що сперечаються за вплив у світі, це Гай-Бразиль і Гіндурадж. У їхній конфлікт втяглися й менші держави, адже йдеться не лише про зіткнення амбіцій, але й про боротьбу між двома системами: монархія Гіндураджу проти теократії сонцепоклонників Гай-Бразилю.

— Чи можу я поцікавитися, якою є ваша релігія?

Дейрде закліпала. Запитання, либонь, видалося їй мало не безглуздим.

— Освіченіші люди вважають, що існує Великий Баал, який сотворив усіх менших богів, — нарешті повільно відказала вона. — Але, звісна річ, ми дотримуємося й давніх вірувань, а також шануємо наймогутніших чужих богів, як-от Перкунаса й Чорнобога з Литторну, Вотана-Аммона з Кімверланду, Брахму, Сонце… Краще їх не гнівити.

— Зрозуміло.

Ап Кіорн запропонував їм сигари й сірники. Ван-Саравак затягнувся й мовив невдоволеним тоном:

— Чорт, це ж треба потрапити до часолінії, де не розмовляють жодною мовою з тих, які я знаю. — Враз він просяяв. — Але я швидко все схоплюю, навіть без гіпновчителя. Я попрошу Дейрдре, щоб навчила мене.

— Нас обох, — похапцем додав Еверард. — Але слухай, Ване…

І він переказав товаришеві те, про що довідався.

— Гм… — Юнак пошкріб підборіддя. — Нічого втішного, так? Звісно, якщо вони підпустять нас до скутера, ми запросто могли б утекти. Може, підіграємо їм?

— Вони не такі дурні, — відказав Еверард. — Тутешні люди, може, й вірять у магію, але не в щирий альтруїзм.

— Дивно, що вони такі відсталі, а проте мають парові машини.

— Та ні, саме це цілком зрозуміло. Я недарма запитав про їхню релігію. Вони завжди були язичниками: схоже, навіть юдаїзм зник, а буддизм не має значного впливу. Як зазначив Вайтгед[81], середньовічне уявлення про єдиного всемогутнього Бога дало поштовх розвиткові науки, накинувши думку про існування законів природи. А Льюїс Мамфорд[82] додав, що такий основоположний винахід, як механічний годинник, винайшли в перших монастирях через потребу збиратися визначеної години на молитву. Схоже, у цьому світі годинники запізнилися зі своєю появою. — Еверард криво усміхнувся, немов намагався приховати свій смуток. — Дивно ось так говорити про це. Адже тут ніколи не існувало ні Вайтгеда, ні Мамфорда.

— І все ж…

— Зажди хвилину. — Еверард обернувся до Дейрдре. — Коли було відкрито Афаллон?

— Білими людьми? У 4827 році.

— Емм… а відколи ви ведете літочислення?

Дівчину, схоже, годі було вже здивувати Еверардовими запитання.

— Від створення світу. Тобто від дати, яку визначили філософи: 5964 роки тому.

Це відповідало відомій даті єпископа Ашера[83] — 4004 рік до нашої ери. Можливо, просто збіг, та все ж у цій культурі вочевидь є семітський елемент. Адже біблійна історія про створення світу також має вавилонське походження.

— А коли ви вперше почали використовувати пару, — Еверард сказав «пневма», — щоб він рухав машини?

— Близько тисячі років тому. Великий друїд Боройме О’Фіона…

— Це неважливо.

Протягом якогось часу Еверард курив сигару й обмірковував почуте. Потім знову обернувся до Ван-Саравака.

— Картина починає вимальовуватися, — мовив він. — Незалежно від того, що думають більшість людей, ґалли аж ніяк не були варварами. Вони багато чого навчилися від фінікійських торговців і грецьких колоністів, а також від етрусків у Цизальпійській Ґаллії. Це дуже енергійний і заповзятий народ. Натомість римляни були мляві, з небагатьма інтелектуальними зацікавленнями. У нашому світі майже не було технологічного прогресу аж до Темних віків, коли Римську імперію змели з дороги. А в історії цього світу римляни зникли зі сцени значно раніше. Як і, поза всяким сумнівом, євреї. Припускаю, що без Риму рівновага сил порушилася й сирійцям із держави Селевкідів вдалося придушити повстання Маккавеїв[84]: зрештою, цього ледь-ледь не сталося навіть у нашій історії. Юдаїзм зник, а отже, християнство ніколи так і не виникло. Та в будь-якому разі, без Риму в Європі запанували ґалли. Вони стали досліджувати світ, будували дедалі кращі кораблі й у дев’ятому столітті відкрили Америку. Але вони не так уже й випереджали індіанців, щоб ті не змогли наздогнати… і навіть, діставши поштовх, створити власні імперії, як-от нинішня Гай-Бразиль. В одинадцятому столітті кельти почали бавитися з паровими двигунами. Порох, схоже, вони також роздобули, либонь, із Китаю і здійснили ще кілька інших відкриттів. Але все це — завдяки методу спроб і помилок, без будь-якого справжнього наукового підґрунтя.

Ван-Саравак кивнув.

— Думаю, ти правий. Але що ж сталося з Римом?

— Не знаю. Поки що. Та наш ключовий момент — десь там.

Еверард знову звернувся до Дейрдре.

— Я, мабуть, зараз здивую вас, — почав він улесливим тоном. — Приблизно дві з половиною тисячі років тому наші люди вже відвідували цей світ. Тому-то я й розмовляю по-грецькому. Але нам не відомо, що сталося відтоді. Я хотів би дізнатися про це від вас: я так розумію, ви маєте неабиякі пізнання.

Дівчина зашарілася й опустила довгі темні вії, такі незвичні для рудоволосих.

— Я радо допоможу вам усім, чим зможу, — мовила вона й нараз благально додала: — А ви допоможете нам?

— Я не знаю, — важко зітхнув Еверард. — Я хотів би допомогти вам. Але не знаю, чи ми зможемо.

«Тому що, врешті-решт, моє завдання полягає в тому, щоб знищити тебе й увесь твій світ».

5

Коли Еверарда провели до його кімнати, він виявив, що гостинність афаллонців не мала меж. Щоправда, він був надто пригнічений і знесилений, щоб скористатися нею… але, подумав він, провалюючись у сон, рабиня, яка чекала на Вана, не буде розчарована.

Прокидалися тут рано. Зі свого вікна на горішньому поверсі Еверард побачив вартових, що походжали по березі, та це не зіпсувало йому насолоди від ранкової свіжості. Разом із Ван-Сараваком вони спустилися на сніданок. Яєчня з беконом, тости й кава довершили початок дня, про який можна було хіба тільки мріяти. Дейрдре повідомила їм, що ап Кіорн поїхав до міста на нараду. Дівчина відкинула всі свої гризоти й весело щебетала про всілякі дрібниці. Еверард довідався, що вона грає в аматорському драматичному театрі, який іноді ставить класичні грецькі п’єси в оригіналі, і тому Дейрдре так досконало володіє цією мовою. А ще дівчина любила їздити верхи, полювати, ходити під вітрилами, плавати…

— А ви не хочете?

— Що?

— Таж поплавати!

Дейрдре скочила з крісла, що стояло на моріжку, де вони сиділи під вогнисто-багряним листям дерев, і невимушено скинула із себе увесь одяг. Еверардові здалося, що він почув глухий гуркіт, з яким відпала Ван-Саравакова щелепа.

— Гайда! — засміялася вона. — Хто останній — той вошивий сакс!

Вона вже перекидалася в сірих хвилях, коли Еверард із Ван-Сараваком, тремтячи від холоду, підійшли до берега. Венеріанин простогнав:

— Я з теплої планети. А мої предки були індонезійці. Жителі тропіків.

— Твої предки були трохи й нідерландцями, хіба ні? — підсміхнувся Еверард.

— Їм вистачило здорового глузду перебратися до Індонезії.

— Гаразд, лишайся на березі.

— До біса! Якщо може вона, то і я зможу!

Ван-Саравак торкнувся ногою води й знову застогнав.

Еверард закликав на допомогу весь самоконтроль, якого навчився за роки служби в Патрулі, і кинувся в море. Дейрдре хлюпнула на нього. Менс пірнув, схопив за струнку ніжку й потягнув дівчину під воду. Вони дуріли так кілька хвилин, а потім помчали до будинку під гарячий душ. За ними плентався посинілий Ван-Саравак.

— І за що мені такі Танталові муки? — бубонів він. — Поруч найвродливіша дівчина у всьому просторі-часі, а я не можу їй бодай слова сказати. А вона ще й виявилася наполовину моржем.

Раби насухо витерли Еверарда й одягли в місцеве вбрання, після чого патрульний повернувся до вітальні й став перед каміном.

— Що це за візерунок? — запитав він, показуючи на картатий орнамент свого кілта.

Дейрдре підвела руду голівку.

— Це барви мого клану, — відказала вона. — Почесний гість на час його гостини завжди вважається членом клану господаря, навіть якщо між ними кревна ворожнеча. — Вона ніяково всміхнулася. — А між нами ворожнечі немає, Менслаху.

Почувши ці слова, Еверард знову спохмурнів: він пригадав, що мусить зробити.

— Я хотів би розпитати тебе про вашу історію, — сказав він. — Мене це неабияк цікавить.

Дівчина кивнула, поправила золоту стрічку, пов’язану круг її голови, і взяла зі щільно заставленої книжками полички один з томів.

— Це, як на мене, найкраща праця з історії світу. Я зможу тут уточнити всі деталі, про які ти захочеш дізнатися.

«І підкажеш, як знищити твій світ».

Еверард сів поруч із нею на канапу. Лакей прикотив візок із ланчем. Патрульний їв без апетиту, не відчуваючи смаку страв.

— Рим і Карфаген воювали між собою? — запитав він, бажаючи перевірити свою підозру.

— Авжеж. Двічі. Спершу вони були союзниками у війні проти Епіру, але потім розійшлися. Рим переміг у першій війні й спробував обмежити експансію Карфагену, — дівчина схилила обличчя з правильними рисами над книжкою, наче сумлінна учениця. — Друга війна вибухнула двадцять три роки по тому й тривала… гм… загалом одинадцять років, хоча останні три роки карфагеняни лише зачищали територію, після того як Ганнібал захопив і спалив Рим.

«Ага!»

Втім, Еверард не відчував радості через те, що не помилився.

Поворотним пунктом була Друга Пунічна війна (тут її називали Римською), чи то пак якийсь вирішальний її епізод. Але Еверард не став одразу розпитувати про подробиці — почасти через цікавість, почасти через побоювання розкрити свої карти. Однаково спершу треба обмізкувати, що насправді сталося. (Ні… чого не сталося. Бо ж реальність була тут, поруч нього, тепла й жива. Це він — привид).

— То що сталося далі? — безбарвним тоном запитав Еверард.

— Карфагенська імперія захопила Гіспанію, південну Ґаллію і носак італійського «чобота», — відказала дівчина. — Решта Італії, геть безсила після того, як розпався Італійський союз[85], поринула в безлад. Але карфагенські владарі були занадто користолюбні, щоб держава могла зберегти свою могутність. Ганнібала ж убили люди, які вважали, що його чесність стоїть у них на шляху. Тим часом Сирія і Парфія воювали за східне Середземномор’я. Парфія перемогла й підпала таким чином під іще більший вплив елліністичної культури. За років сто після Римських воєн в Італію вдерлися германські племена. — Очевидно, це були кімври зі своїми спільниками, тевтонами й амбронами. У Еверардовому світі їх зупинив Марій[86]. — Їхні спустошливі набіги на Ґаллію змусили кельтів зрештою переселитися до Гіспанії та Північної Африки, де тоді вже занепадав Карфаген. Ґалли багато чому навчилися від карфагенян. Потім настав тривалий період воєн, у ході яких Парфія слабшала й поставали кельтські держави. У Середній Європі гуни розбили германців, але, своєю чергою, зазнали поразки від Парфії; на вільні землі прийшли ґалли, а германці лишилися тільки в Італії та Гіпербореї. — Мабуть, мався на увазі Скандинавський півострів. — Кораблі ставали досконаліші, розвивалася торгівля з Далеким Сходом як через Арабію, так і безпосередньо, морським шляхом довкола Африки. — У Еверардовому варіанті історії Юлій Цезар був неабияк здивований, коли дізнався, що венети[87] будують найкращі судна, ніж будь-хто в Середземномор’ї. — Кельтанці відкрили південний Афаллон, який вважали островом — звідси й назва «еніс», тобто «острів», — але були відкинуті місцевими мешканцями, мая. Однак бриттіські колонії на півночі вціліли, а згодом вибороли незалежність. Тим часом швидко зростав на силі Литторн. Був період, коли він поглинув майже всю Європу. Лише західна частина континенту повернула собі свободу внаслідок мирної угоди, якою завершилася Столітня війна, про неї я тобі казала. Азійські країни скинули ярмо своїх виснажених війною європейських господарів і стали модернізуватися, тимчасом як західні держави, своєю чергою, занепадали. — Дейрдре звела погляд від книжки, яку вона, розповідаючи, гортала. — Та це лише в загальних рисах, Менслаху. Мені розказувати далі?

Еверард похитав головою.

— Ні, дякую тобі. — За якусь хвилину він додав: — Ти дуже чесно оцінюєш становище рідної країни.

— Більшість не хоче цього визнавати, та я вважаю, що правді краще дивитися у вічі, — різко відказала вона, а потім із запалом попросила: — Розкажи мені про твій світ. Це диво, у яке неможливо повірити.

Еверард зітхнув, вимкнув сумління й узявся брехати.

Напад стався того самого дня пополудні.

Ван-Саравак відновив душевну рівновагу й старанно вивчав афаллонську мову з Дейрдре. Вони рука в руку прогулювалися по садку, зупиняючись, щоб назвати предмети або продемонструвати дію. Еверард волочився за ними, іноді запитуючи себе, чи не є третім зайвим, але переважно мізкуючи над тим, як дістатися до скутера.

Яскраве сонячне світло лилося з блідо-голубого безхмарного неба. Клен палахкотів пурпуровим вогнем, на моріжку вітер бавився пожовклим листям. Літній раб ліниво його загрібав, молодий на вигляд вартовий-індіанець походжав з перекинутою через плече рушницею, а під огорожею дрімало двоє вовкодавів. Дивлячись на таку мирну картину, важко було повірити, що за цими мурами люди замислили вбивство.

Але людина лишається людиною в будь-якій історії. Може, цьому світові й чужі були притаманні західній цивілізації безжальність намірів і витончена жорстокість, — власне кажучи, іноді він здавався навдивовижу незіпсутим. Та в жодному разі це сталося не через брак старання. А ще тут, можливо, так ніколи й не виникне справжня наука, і люди будуть повторювати без кінця той самий цикл: війна, імперія, занепад і знову війна. У Еверардовому майбутньому людство зрештою таки вирвалося з цього замкненого кола.

Вирвалося, але заради чого? Патрульний не міг по щирості сказати, був цей континуум гірший чи кращий за його власний. Він був інший, та й годі. І хіба ці люди не мають стільки ж прав на існування, як… як люди його світу, що приречені на небуття, якщо він зазнає невдачі.

Еверард щосили стиснув кулаки. Надто складний стояв перед ним вибір. Жодна людина не мала б таке вирішувати.

Одначе патрульний знав, що врешті-решт до дії його схилить не абстрактне почуття обов’язку, а спогади про незначні події та простих людей.

Вони завернули за ріг будинку, і Дейрдре вказала на море.

— Аварлан, — мовила дівчина. Її розпущене волосся пломеніло на вітрі.

— То що ж це означає? «Океан», «Атлантика» чи «вода»? — засміявся Ван-Саравак. — Ходімо поглянемо. — Він повів її на пляж.

Еверард поплентався за ними. За милю чи дві від берега нісся хвилями якийсь паровий баркас, довгастий і швидкий. За ним летіла зграя мартинів, немов хуртовина білосніжних крил. Американець подумав, що коли б він відповідав за охорону будинку, то узмор’я патрулював би військовий корабель.

Може, йому не доведеться нічого вирішувати? У доримських епохах лишилися й інші патрульні. Вони повернуться до своїх епох…

Еверард заціпенів. За спиною сипонуло морозом, усередині все похололо.

Вони повернуться, побачать, що сталося, і спробують усе виправити. Якщо бодай комусь одному це вдасться, цей світ у змиг ока зникне з простору-часу, і Еверард разом з ним.

Дейрдре зупинилася. Менс, що стояв, обливаючись холодним потом, спершу не помітив, до чого вона придивляється, аж доки дівчина не скрикнула й не вказала рукою. Тоді він підійшов до неї і, примруживши очі, поглянув на море.

Баркас підійшов уже зовсім близько до берега, з його високої труби валив дим і сипалися іскри, на носі виблискувала фігура позолоченої змії. Еверард бачив обриси людей на борту й щось біле, з крилами… Крилатий предмет здійнявся в повітря й, прив’язаний мотузкою до корми, потягнувся за судном, набираючи висоту. Планер! Отже, кельтське повітроплавання вже сягнуло принаймні цього рівня.

— Гарно, — сказав Ван-Саравак. — Повітряні кулі в них, мабуть, теж є.

Планер скинув буксирний трос і полинув у напрямку до берега. Один із вартових на пляжі закричав. Решта вибігли з-за будинку. Сонце зблискувало на дулах їхніх рушниць. Баркас прямував просто до берега. Планер приземлився, прооравши борозну в піску.

Афаллонський офіцер закричав і замахав патрульним, щоб ті відійшли назад. Еверард мигцем побачив обличчя Дейрдре, збентежене й сполотніле. А тоді турель на планері повернулася — якимось відстороненим закутком своєї свідомості американець здогадався, що нею керують руками, — і заговорила легка гармата.

Еверард кинувся долілиць на землю. Ван-Саравак вчинив так само, потягнувши за собою дівчину. Шрапнель викошувала лави афаллонських солдатів.

Тоді розляглася сердита тріскотнява рушниць. З планера стали вискакувати люди — темнолиці, у тюрбанах і саронгах. «Гіндурадж!» — подумав Еверард. Нападники заходились перестрілюватися з уцілілими охоронцями, що скупчилися довкола свого старшого.

Офіцер проревів щось і повів афаллонців в атаку. Еверард підвів трохи голову й побачив, що вони майже дісталися екіпажу планера. Ван-Саравак скочив на ноги. Еверард перекотився, схопив його за ногу й потягнув на землю, перш ніж товариш встиг долучитися до бою.

— Пусти мене! — хлипнув, пручаючись, венеріанин.

Довкола, немов у кривавому кошмарі, валялися мертві й поранені. Гамір битви, здавалося, долинав аж до неба.

— Лежи, ідіоте! Вони прийшли за нами, а цей навіжений ірландець вчинив найгірше, що міг учинити…

Еверардову увагу привернула нова серія пострілів.

Завдяки малій усадці баркас на гребному гвинті вийшов на мілководдя і став випльовувати зі свого нутра озброєних людей. Афаллонці надто пізно збагнули, що вистріляли всі набої і що їх атакують з тилу.

— Мерщій! — Еверард шарпнув Дейрдре й Ван-Саравака, звівши їх на ноги. — Треба забиратися звідси, втікати до сусідів…

Загін десантників з корабля помітив їх і розвернувся. Патрульний, підбігаючи до моріжка, відчув, як з глухим звуком куля входить у землю. У будинку нажахано репетували раби. Два вовкодави кинулися на нападників, але собак відразу застрелили.

Пригнувшись, петляючи добігти до муру, перемахнути через нього на дорогу — це був шлях до втечі! Може б Еверардові і вдалося порятуватись, але Дейрдре спіткнулась і впала. Ван-Саравак зупинився, щоб допомогти їй. Еверард теж зупинився, і ця затримка стала вирішальною. Їх оточили.

Лідер темнолицих нападників щось гаркнув до дівчини. Дейрдре підвелася з землі, а потім сіла й виклично відповіла йому. Той коротко реготнув і показав великим пальцем на баркас.

— Що вони хочуть? — запитав Еверард грецькою.

— Вас. — Дівчина нажахано глянула на нього. — Вас обох… — Старший знову щось сказав. — І мене, щоб перекладати… Ні!

Вона запручалася, майже вирвалася з рук, які тримали її, і вп’ялася нігтями нападникові в обличчя. Еверардів кулак описав коротку дугу й роз’юшив комусь носа. Але це не могло довго тривати. Приклад рушниці опустився йому на голову, і патрульний крізь затуманену свідомість відчув, як його за руки й ноги несуть на корабель.

6

Нападники лишили планер, зіштовхнули судно з мілини і відпливли на повних обертах. Убитих і поранених афаллонців вони покинули на березі, натомість забрали тіла всіх своїх.

Еверардові помалу прояснювалося в очах. Він сидів на гойдливій палубі й дивився, як віддаляється берегова лінія. Дейрдре плакала на Ван-Сараваковому плечі, а венеріанин намагався її втішити. Холодний галасливий вітер жбурляв їм в обличчя бризки морської піни.

Коли з кабіни вийшло двоє білих чоловіків, Еверардів мозок миттю запрацював знову. Не азіати, а європейці! А коли патрульний придивився до решти екіпажу, то побачив, що й вони всі мають європеоїдні риси обличчя. Темний колір шкіри виявився лише гримом.

Він підвівся й обережно подивився на своїх нових господарів. Перший був огрядний, не дуже високий чоловік середніх років, у червоній шовковій блузі, білих шароварах і шапці, схожій на каракулеву. Він був чисто поголений і мав темне волосся, заплетене в косичку. Другий — дещо молодший, світловолосий велет з кошлатою бородою, у германській туніці з нашитими мідними запонками, бриджах із гетрами, шкіряному плащі й декоративному рогатому шоломі. Обидва мали на поясі револьвери, а матроси ставилися до них із пошаною.

— Що за чорт?

Еверард ще раз роззирнувся довкола. Берега вже не було видно, судно повернуло на північ. Двигун працював на повну, аж двигтів увесь корпус, а коли ніс корабля вдаряв у хвилю, бризки накривали палубу.

Старший чоловік заговорив афаллонською. Еверард здвигнув плечима. Тоді обізвався бородатий германець: спершу він сказав щось цілковито незрозумілою говіркою, але потім запитав:

— Taelan thu Cimbric[88]?

Еверард, який знав кілька германських мов, вирішив спробувати порозумітися, тимчасом як Ван-Саравак нашорошив своє нідерландське вухо. Дейрдре щулилася позаду, дивлячись на все великими очима, надто приголомшена, щоб бодай поворухнутися.

— Ja, — відказав Еверард, — ein wenig[89].

Світлявець дивився на нього непевно, і тоді патрульний додав:

— A little[90].

— Ah, aen litt. Gode! — Здоровань потер руки. — Ik halt Boierik Wulfilasson ok main gefreond heer erran Boleslav Arkonsky[91].

Цієї мови Еверард ніколи раніше не чув — після стількох століть це навіть не могла бути власне кімврська, — але доволі непогано розумів сказане. Труднощі почалися, коли довелося говорити самому: він не знав, як мова могла еволюціонувати.

— Якого біса еран ту махінг? — грізно випалив він. — Ік бін людина з Сіріуса, єн ман ауф Сіріус, зе штерн Сіріус міт планетен і все таке. Звільніть унс ґебах або вілєн дер Тойфель заплатите!

На обличчі Боєріка Вульфілассона з’явився страдницький вираз, і германець запропонував удатися до перекладацьких послуг молодої панни. Він запросив усіх до кабіни, де виявилася невеличка, але зручно облаштована кают-компанія. Двері лишилися відчиненими, досередини час від часу зазирав озброєний охоронець, ще кілька вартових трималися напоготові.

Болеслав Арконський сказав щось Дейрдре аффалонською. Дівчина кивнула, і він подав їй келих вина. Це, схоже, трохи її заспокоїло, але коли вона звернулася до Еверарда, її голос був ледь чутний.

— Нас захопили в полон, Менслаху. Їхні шпигуни довідалися, де вас тримають. Інша група має викрасти вашу машину для подорожей. Де вона, їм також відомо.

— Так я і думав, — відказав Еверард. — Але, заради Баала, хто вони?

Боєрік, почувши запитання, вибухнув реготом і взявся довго розводитися про свою хитромудру задумку. План полягав у тому, щоб змусити суфетів Афаллону подумати, буцімто за викраденням стоїть Гіндурадж. Насправді ж Литторн і Кімверланд, уклавши таємний союз, вибудували доволі ефективну шпигунську мережу. Тепер вони прямували до літньої резиденції литторнського посольства на Еніс Лланґоллен (острів Нантакет), де чаклуни змушені будуть пояснити, як діють їхні чари. А потім для великих держав приготують несподіванку.

— А якщо ми відмовимося?

Дейрдре переклала відповідь Арконського слово в слово:

— Мені буде прикро через наслідки такого вашого рішення. Ми цивілізовані люди й добре заплатимо за добровільну допомогу: на вас чекає багатство й пошана. Якщо ж ви відкинете нашу пропозицію, ми змусимо вас до співпраці. На кін поставлено існування наших держав.

Еверард придивився до них. Боєрік видавався збентеженим і нещасним, усе його фанфаронство кудись поділося. Болеслав Арконський, міцно стиснувши губи, барабанив пальцями по стільниці, а його очі немов благали: «Не змушуйте нас до цього. Нам треба якось жити зі своїм сумлінням».

Мабуть, вони мали родину, дітей, любили посидіти за кухлем пива й пограти з друзями в кості, як усі звичайні люди. Боєрік, може, розводив коней в Італії, а Арконський вирощував троянди на берегах Балтійського моря. Але все це жодним чином не могло допомогти їхнім бранцям, коли одна всемогутня Нація зчіплюється у двобої з іншою.

Якусь хвилю американець захоплювався тим, як майстерно вони провели цю операцію, а потім замислився, що ж робити. Баркас ішов швидко, та, попри це, йому потрібно буде годин двадцять, щоб дістатися Нантакету, якщо Еверард правильно пам’ятав карту. Отже, вони мають принаймні стільки часу.

— Ми втомилися, — сказав він по-англійськи. — Можемо ми трохи відпочити?

— Ja deedly, — відповів Боєрік із дещо незграбною ґречністю. — Ok wir skallen gode gefreonds bin, ni?[92]

Догоряло призахідне сонце. Дейрдре й Ван-Саравак стояли біля борту й дивилися на сіру просторінь води. На кормі троє озброєних матросів, уже без гриму й східних костюмів, пильнували на вахті; стерничий вів судно за компасом; Боєрік і Еверард походжали шканцями. Усі були вбрані в теплий одяг, що захищав від вітру.

Еверард виявляв певні успіхи в кімврській: язик досі погано слухався американця, але його вже можна було зрозуміти. Втім, говорив переважно Боєрік.

— То ви з зірок? Я на таких речах не розуміюся. Я проста людина. Коли б моя воля, я жив би спокійно у своєму тосканському маєтку, а світ нехай би казився, як йому заманеться. Але ми, кімври, маємо обов’язки перед своїм Народом.

Схоже, тевтонці зайняли місце латинян по всій Італії, як у Еверардовому світі англосакси витіснили бритів.

— Я добре розумію, що ти відчуваєш, — мовив патрульний. — Дивна річ; змушені воювати так багато людей, хоча прагнуть цього так мало.

— Але без цього ніяк. Адже Карфагаланн загарбав Єгипет, наше законне володіння, — мало не плачучись, мовив Боєрік.

— Italia irredenta[93], — пробурмотів Еверард.

— Га?

— Не зважай. Отож, ви, кімври, уклали союз із Литторном і сподіваєтеся захопити Європу й Африку, доки великі держави воюють на Сході.

— Аж ніяк! — обурено заперечив Боєрік. — Ми лише вимагаємо визнання наших законних та історично обґрунтованих територіальних претензій. Сам король сказав… — І так далі.

Баркас хитало, і Еверард намагався не втратити рівноваги.

— Здається мені, що ви поводитеся не надто поштиво з нами, чарівниками, — зауважив він. — Начувайтеся, а то ми можемо по-справжньому розсердитися на вас.

— Ми всі захищені від проклять і заклинань.

— Он як…

— Я хотів би, щоб ви допомогли нам добровільно. Якщо ви дасте мені кілька годин, я радо доведу вам, що наше діло — праве.

Еверард похитав головою і відійшов. Його перепинила Дейрдре. У дедалі густішій сутіні обличчя дівчини біліло невиразною плямою, але в голосі її було чути розпачливу лють:

— Я сподіваюся, ти сказав їм, що вони можуть зробити зі своїми планами, Менслаху.

— Ні, — важко зітхнув Еверард. — Ми їм допоможемо.

Афаллонка стояла наче громом ударена.

— Що ти кажеш, Менсе? — перепитав Ван-Саравак.

Еверард повторив йому.

— Ні! — вигукнув венеріанин.

— Так, — відказав Еверард.

— Заради Бога, ні! Я…

Еверард схопив його за руку й холодно промовив:

— Заспокойся. Я знаю, що роблю. У цьому світі ми не можемо брати нічий бік: ми проти всіх, і краще тобі це затямити. Нам лишається тільки одне — підігрувати цим людям протягом якогось часу. І ні слова про це Дейрдре.

Ван-Саравак похнюпив голову і роздумував якусь хвилю.

— Гаразд, — понуро мовив він.

7

Литторнський осередок був на південному березі Нантакету, поблизу рибальського селища, однак відгороджений від нього муром. Посольство було побудоване в тому стилі, що панував на батьківщині литторнян: довгасті рублені будинки з вигнутими, наче спина кішки, дахами. Головна будівля й прибудови оточували подвір’я, де на флагштоці майорів прапор. Прокинувшись, Еверард поснідав (Дейрдре дивилася на нього такими очима, що шматок у горло не ліз) і вийшов на палубу, коли вони саме причалювали до посольського пірса. Там уже стояв ще один баркас, більший, а на березі юрмилися суворі на вигляд люди. Арконський, очі якого блищали від збудження, сказав афаллонською:

— Я бачу, що вашу магічну машину теж привезли. Ми можемо одразу братися до діла.

Коли Боєрік переклав сказане, Еверард відчув, як тенькнуло його серце.

Гостей, як уперто називав їх кімвр, провели до просторої зали, де Арконський укляк на одному коліні перед кумиром з чотирма обличчями, тим самим Свантевітом, якого в іншій історії данці порубали на дрова[94]. У каміні, розганяючи осінній холод, горів вогонь, уздовж стін стояли вартові. Еверардові очі були прикуті лише до скутера, що поблискував перед ним.

— Я чув, у Катувеллаунані був жорстокий бій за цю штуку, — зауважив Боєрік. — Багатьох убито, але нашим вдалося втекти від переслідувачів. — Він боязко торкнувся керма. — Цей повіз і справді може з’являтися за бажанням власника будь-де, просто з повітря?

— Справді, — підтвердив Еверард.

Дейрдре глянула на нього з такою зневагою, яку йому рідко траплялося бачити. Дівчина погордливо трималася осторонь його і Ван-Саравака.

Арконський сказав їй щось, потім зажадав, щоб вона переклала. Дейрдре плюнула йому під ноги. Боєрік зітхнув і переказав Еверардові слова литторнянина:

— Ми хочемо побачити, як ця машина працює. Ми з вами разом прокатаємося на ній. Попереджаю: я сяду позаду й триматиму револьвер приставленим до вашої спини. Ви казатимете мені заздалегідь, що збираєтеся робити, інакше я вистрілю. Ваші друзі зостануться тут заручниками, і за найменшої підозри їх також розстріляють. Та я певен, — додав він, — що ми всі будемо добрими друзями.

Еверард кивнув. Він аж тремтів від напруги, долоні були холодні й вологі.

— Спершу я маю промовити заклинання, — відказав він.

Його очі забігали. Патрульний глянув на приладову панель скутера й зафіксував у пам’яті просторові координати й час. Відтак перевів погляд на Ван-Саравака, що сидів на лавці під наставленими на нього револьвером Арконського й рушницями охоронців. Дейрдре також сиділа, наїжачена, відсунувшись щонайдалі від венеріанина. Еверард якомога точніше оцінив відстань від скутера до лавки, здійняв руки й співуче затягнув темпоральною:

— Ване, я спробую витягнути тебе звідси. Лишайся на тому самому місці, де ти тепер. Повторюю: точнісінько на тому самому. Я підхоплю тебе на лету. Якщо все пройде добре, це станеться за хвилину по тому, як я щезну разом із нашим бородатим приятелем.

Обличчя венеріанина було наче витесане з дерева, лише на чолі виступили дрібні росинки поту.

— Дуже добре, — промовив Еверард своєю ламаною кімврською. — Залазь на заднє сідло, Боєріку, і ми поженемо цього магічного коня.

Той кивнув і сів. Коли Еверард заліз на переднє сидіння, то відчув, як тремтяча рука вперла йому в спину дуло револьвера.

— Скажи Арконському, що ми повернемося за пів години, — повідомив він.

Міри часу в цьому світі були майже такі самі, що й у Еверардовому: і ті, і ті були запозичені від вавилонян. Коли це питання владнали, патрульний промовив:

— Перше, що ми зробимо, — це з’явимося над океаном і зависнемо в повітрі.

— Ч-ч-чудово, — відказав Боєрік. Голос його, утім, звучав не надто переконливо.

Еверард виставив просторові координати — десять миль на схід і тисячу футів угору — і натиснув головний перемикач.

Вони висіли в повітрі, наче відьми верхи на мітлі, і дивилися вниз на зеленаво-сірий безмір океану і далеку невиразну смужку, що була суходолом. Порив сильного вітру шарпнув їх, і Еверард міцніше стиснув колінами скутер. Він почув лайку Боєріка й холодно посміхнувся.

— То як? — запитав він. — Подобається?

— Це… це неймовірно. — Що краще освоювався кімвр, то більший його охоплював запал. — Куди нашим повітряним кулям до цього! Такі машини піднімуть нас над ворожими містами, і ми затопимо їх зливою вогню!

Після цих слів Еверардові стало трохи легше на думку про те, що він мав намір вчинити.

— Тепер ми полетимо вперед, — оголосив він, і скутер ковзнув у повітрі.

Боєрік тріумфально загукав.

— А тепер умить перенесемося до твого рідного краю.

Еверард натиснув маневровий перемикач. Скутер зробив «мертву» петлю й пірнув униз із прискоренням 3g.

Навіть заздалегідь знаючи, що станеться, патрульний ледве втримався на сидінні. Він так і не дізнався, коли саме випав Боєрік: під час петлі чи під час піке, — лише на мить помітив людину, що падає крізь повітряний простір у море, і пошкодував, що помітив.

Опісля Еверард протягом якогось часу висів над хвилями. Першою реакцією був дрож: а раптом Боєрік устиг би вистрілити? Відтак з’явилися важкі докори сумління. Патрульний відкинув усі емоції і зосередився на тому, щоб порятувати Ван-Саравака.

Він виставив просторові верньєри на координати литторнського посольства, один фут перед лавкою полонених. Час — одна хвилина після свого відбуття. Праву руку він тримав на приладовій панелі — діяти доведеться швидко, — а ліву лишив вільною.

«Тримайте капелюхи міцніше, хлопці! Поїхали!»

Машина випірнула нізвідки просто перед Ван-Сараваком. Еверард ухопив венеріанина за туніку й потягнув до себе, у просторово-часове поле. Одночасно його права рука крутнула часову шкалу назад і клацнула головним перемикачем.

Від металевого корпусу відскочила куля. Перед Еверардовими очима промайнув Арконський, який щось кричав. А потім усе зникло. Вони перенеслися на дві тисячі років назад і опинилися на порослому травою пагорбі, що спускався до берега.

Тремтячи всім тілом, Еверард похилився на кермо скутера.

До тями його повернув крик. Він обернувся й побачив Ван-Саравака, який лежав, розпростершись, на схилі. Одна рука венеріанина досі обіймала Дейрдре.

Вітер ущух, море накочувалося пінистими хвилями на широку прибережну смугу, високо в небі пливли хмари.

— Не те щоб я тебе засуджував, Ване. — Еверард, утупивши погляд в землю, ходив туди-сюди перед скутером. — Але це неабияк ускладнює справу.

— А що мені лишалося робити? — відказав венеріанин ламким голосом. — Кинути там напризволяще, щоб ті негідники її вбили? Чи щоб вона зникла разом з усім своїм світом?

— Пам’ятай про психоблок. Без дозволу вищих інстанцій ми не зможемо розповісти їй правду, навіть якщо захочемо. А ось я, наприклад, і не хочу.

Еверард глянув на дівчину. Вона стояла, важко дихаючи, але погляд її дедалі яснішав. Вітер маяв її волоссям і довгою тонкою сукнею.

Дейрдре мотнула головою, немов відганяючи жахливе снище, а тоді кинулася до патрульних і схопила їх за руки.

— Пробач мені, Менслаху, — видихнула вона. — Я мала б знати, що ти нас не зрадиш.

Дівчина поцілувала їх обох. Ван-Саравак палко відповів, як і слід було очікувати, але Еверард не зміг. Надто вже це скидалося б на Юдин поцілунок.

— Де ми? — запитала афаллонка. — Схоже на Лланґоллен, тільки ж тут нікого немає. Ти привіз нас на Острови блаженних? — Вона крутнулась на одній нозі й стала кружляти серед літніх квітів. — Можна нам тут трохи відпочити, перш ніж повернутися додому?

Еверард набрав у легені повітря.

— У мене для тебе погані новини, Дейрдре, — мовив він.

Дівчина стихла. Патрульний побачив, як вона вся підібралася.

— Ми не можемо повернутися.

Вона мовчала.

— Те… те заклинання, яке мені довелося використати, щоб врятувати наші життя, — у мене не було вибору. Але тепер через нього ми не можемо повернутися додому.

— І немає жодної надії? — Голос її був ледь чутний.

Йому запекло в очах.

— Немає, — відказав патрульний.

Дівчина обернулася й пішла геть. Ван-Саравак кинувся був за нею, але потім роздумав і присів коло Еверарда.

— Що ти їй сказав? — запитав венеріанин.

Американець повторив свої слова.

— Мабуть, це найкращий вихід, — підсумував він. — Я не можу відіслати Дейрдре назад і приректи на ту долю, яка чекає на її світ.

— Ні, не можеш. — Якусь хвилю Ван-Саравак сидів мовчки, споглядаючи на море, а тоді запитав: — Який це рік? Приблизно часи Христа? Тоді ми досі перебуваємо пізніше від поворотної точки.

— Так. І нам ще треба з’ясувати, що це за точка.

— Повернімось до котрогось із відділень Патруля в далекому минулому. Там нам допоможуть.

— Можливо. — Еверард ліг на траву і став дивитися в небо. Після всього пережитого його сповнювала втома. — Але я думаю, що мені вдасться визначити ключову подію просто тут, із допомогою Дейрдре. Розбуди мене, коли вона повернеться.

Коли прийшла Дейрдре, очі її були сухими, хоча будь-хто міг помітити, що вона плакала. Еверард запитав дівчину, чи вона допоможе йому, і та кивнула:

— Звісно. Моє життя належить тому, хто врятував його.

«Після того як спершу втягнув тебе у всю цю халепу».

— Мені від тебе потрібна лише інформація, — обережно почав Еверард. — Чи ти чула про… про такий спосіб присипляння людей, коли в цьому сні людина робить усе, що їй скажуть?

Дейрдре невпевнено кивнула.

— Я бачила, як це роблять друїди-лікарі.

— Це тобі нічим не зашкодить. Я лише хочу приспати тебе, щоб ти пригадала все, що знаєш, навіть те, що, як тобі здається, забула. Це не забере багато часу.

Еверардове серце стислося від довірливості, з якою дівчина йому підкорилася. Застосувавши методи Патруля, він увів її в гіпнотичний стан і витягнув усе, що вона коли-небудь чула або читала про Другу Пунічну війну. Цього виявилося цілком достатньо.

Останньою краплею, стало втручання Риму в карфагенську сферу впливу на південь від річки Ебро, що прямо порушувало угоду між державами. Командувач карфагенськими військами в Іспанії, Ганнібал Барка, у 219 році до нашої ери пішов на місто Сагунт. Після восьми місяців облоги взяв його й так спровокував війну з Римом, яку давно планував. На початку травня 218 року Ганнібал з військом, що налічувало дев’яносто тисяч піхоти, дванадцять тисяч кавалерії і тридцять сім слонів, перетнув Піренеї, пройшов маршем через Ґаллію і подолав Альпи. Втрати його на цьому шляху були велетенські: наприкінці року до Італії дісталися лише двадцять тисяч піхотинців і шість тисяч кіннотників. Попри це, біля річки Тицин Ганнібал розбив чисельніші римські сили. Протягом наступного року він здобув ще кілька кривавих перемог і просунувся в Апулію і Кампанію.

На його бік перейшли апулійці, лукани, брутійці й самніти. Нещадна партизанська війна, яку провадив Квінт Фабій Максим, лише спустошила Італію, але була марною. Тим часом Ганнібалів брат, Гасдрубал Барка, наводив лад в Іспанії і 211 року прибув до Італії з підмогою. У 210 році Ганнібал узяв Рим і спалив його, а до 207 йому здалися останні міста Італійського союзу.

— Ось воно, — промовив Еверард і погладив дівчину, що лежала перед ним, по мідноволосій голівці. — А тепер спи. І нехай сон твій буде спокійний, а коли прокинешся, ти відчуватимеш радість у серці.

— Що вона розказала тобі? — запитав Ван-Саравак.

— Багато чого, — відповів Еверард: уся розповідь тривала понад годину. — Найважливішим є ось що: вона добре знає ті часи, але жодного разу не згадала про Сципіона.

— Про кого?

— Публія Корнелія Сципіона, який командував римським військом у битві на Тицині. У нашому світі він теж зазнав там поразки. Але згодом йому вистачило кмітливості перенести воєнні дії на захід, щоб підточувати базу карфагенян в Іспанії. Як наслідок, Ганнібал в Італії виявився відрізаним від підкріплення, а ті незначні війська, які іберійці спромоглися послати йому на підмогу, були знищені. Сципіонів син, якого звали так само, згодом теж став на чолі війська, і саме він зрештою завдав поразки Ганнібалові під Замою і увійшов в історію як Сципіон Африканський. Батько й син були найкращими полководцями, яких мав Рим, але Дейрдре ніколи про них не чула.

— Отже… — Ван-Саравак дивився на схід, де по той бік океану ґалли, кімври, парфяни шаленіли серед руїн античного світу. — Що ж сталося з ними в цій часолінії?

— Моя власна пам’ять підказує, що обидва Сципіони брали участь у битві на Тицині й мало не наклали головою. Під час відступу, який, либонь, більше був схожий на панічну втечу, син урятував батькові життя. Ставлю десять до одного, що в цій історії Сципіони загинули саме там.

— Хтось, мабуть, допоміг їм загинути, — мовив Ван-Саравак. Голос його напружився. — Якийсь мандрівник у часі. Інакше бути не може.

— Що ж, у кожному разі це видається ймовірним. Побачимо. — Еверард відвів погляд від тихомирного обличчя Дейрдре. — Побачимо.

8

Повернувшись до бази відпочинку у плейстоцені — за пів години після відбуття до Нью-Йорка, — патрульні передали дівчину під опіку співчутливої економки, що розмовляла грецькою, а самі скликали колег. Крізь простір-час полетіли поштові капсули.

Усі відділення Патруля перед 218 роком до нашої ери — найближче діяло в Александрії, у часовому відтинку від 250 до 230 року — «досі» були там, загалом близько двох сотень агентів. Письмовий зв’язок з дальшими відділеннями виявився неможливим, і кілька коротких вилазок у майбутнє підтвердили всі підозри. Стурбовані патрульні зібралися на нараду в Академії, в олігоценовій епосі. Позачасові агенти мали вищий ранг, ніж їхні колеги, прикріплені до певного часу, але були рівні між собою. Завдяки своєму досвідові Еверард, доволі несподівано для самого себе, виявився на чолі комітету найкращих працівників Патруля.

Робота була пекельна. Ці чоловіки й жінки могли перенестися з одного століття до іншого й тримали в руках зброю богів, але, попри це, залишалися людьми з притаманною їхньому роду норовливістю.

Усі погодилися, що завдану шкоду потрібно виправити, але потерпали за тих агентів, які, подібно до Еверарда, вирушили в майбутнє, нічого не знаючи про зміну. Якщо вони не повернуться до того часу, як історію буде змінено ще раз, їх більше ніхто ніколи не побачить. Еверард організував кілька рятувальних експедицій, але не надто вірив у їхній успіх. Він суворо наказав агентам повернутися протягом дня за місцевим часом, якщо вони не хочуть зникнути назавжди.

Фахівець із епохи Наукового відродження звернув увагу на ще один аспект їхнього становища. Звісно, очевидний обов’язок тих, хто вцілів, — відновити «первісний» перебіг подій. Але ж вони мають обов’язок і перед наукою. У них з’явилася унікальна можливість вивчити цілковито новий шлях розвитку людства. Треба протягом кількох років провести антропологічні дослідження, перш ніж… Еверардові насилу вдалося змусити його замовкнути. Лишилося надто мало патрульних, щоб вони могли так ризикувати.

Дослідницькі групи мали визначити точний час і обставини зміни. Без кінця-краю тривали суперечки про те, як слід діяти. Еверард дивився крізь вікно в доісторичну ніч і думав, що, мабуть, шаблезубі тигри краще дають собі раду, ніж їхні мавпуваті наступники.

Коли всі команди нарешті було розіслано, Менс відкоркував пляшку й спорожнив її з Ван-Сараваком.

Наступного дня керівний комітет зібрався знову, щоб вислухати посланців, які відвідали чималу кількість років у майбутньому. Десяток патрульних вдалося врятувати з більш або менш прикрих ситуацій; решту — десятків зо два — доводилося просто скинути з рахунку. Доповідь групи розвідників була цікавіша. Агенти з’ясували, що в Альпах до Ганнібала приєдналося двоє гельветських[95] найманців, які згодом здобули довіру карфагенського полководця. Після війни вони посіли високі пости в Карфагенській імперії. Фронтес і Гімількон, як вони себе називали, по суті врядували державою, влаштували Ганнібалове вбивство й жили в нечуваній розкоші. Одному з патрульних вдалося побачити їхні будинки і їх самих.

— Купа вдосконалень, про які в античні часи ніхто й подумати не міг. Мені ці двоє видалися нелдоріанцями з двісті п’ятого тисячоліття.

Еверард кивнув. То була доба лиходіїв, які вже й «раніше» завдавали Патрулю чимало клопоту.

— Думаю, все зрозуміло, — сказав він. — Не має значення, були вони з Ганнібалом до Тицину чи ні. Доволі непросто захопити їх в Альпах так обережно, щоб не зчинити галасу й самим не змінити історії. Важливо те, що, схоже, Сципіонів усунули вони, і саме тут нам треба втрутитися.

Британець із дев’ятнадцятого століття, тямущий, але дещо бундючний і пишномовний, розгорнув карту і взявся читати лекцію про битву, за якою спостерігав згори, використовуючи інфрачервоний телескоп, щоб дивитися крізь низькі хмари.

— А римляни стояли тут…

— Я знаю, — урвав його Еверард. — Тонка червона лінія. Та мить, коли вони кинулися втікати, — вирішальна, але сум’яття, яке тоді зчинилося, грає на нашу користь. Нам треба непомітно оточити поле бою, але не думаю, що безпосередньо взяти участь в операції зможуть більше ніж два агенти. Наші друзі з майбутнього будуть напоготові, вони знають, що слід очікувати ймовірної протидії їхнім планам. Александрійське відділення забезпечить нас із Ваном потрібним одягом.

— Отакої! — вигукнув англієць. — Я гадав, що ця честь припаде мені.

— Вибачте, але ні. — Еверард посміхнувся самим лише кутиком рота. — Яка ж тут честь? Ми лише ризикуємо життям, щоб знищити цілий світ таких самих людей, як і ми.

— Але ж це казна-що…

Еверард підвівся.

— Це мушу зробити я, — сказав він рішуче. — Не знаю чому, але це мушу зробити я.

Ван-Саравак кивнув.

Вони залишили скутер у ліску й рушили через поле.

За горизонтом і високо в небі перебувало близько сотні озброєних патрульних, але це не надто втішало тут, серед стріл і списів. Холодний вітер зі свистом гнав перед себе низькі хмари, накрапав дрібний дощ: до сонячної Італії прийшла пізня осінь.

Еверард біг слизькою, схожою на кров багнюкою, відчуваючи на плечах вагу панцира. Він мав на собі ще шолом, поножі, римський щит на лівій руці й меч на поясі; його права рука, одначе, стискала паралізатор. Подібно споряджений Ван-Саравак, поспішав за ним, зиркаючи очима навсібіч з-під командирського плюмажу, якого куйовдив вітер.

Ревіли сурми, гуркотіли барабани, але ці звуки майже потонули у зойках людей, тупоті ніг, іржанні коней без вершників, сичанні стріл. Верхи трималися лише кілька командирів і розвідників: як це нерідко траплялося в часи до винайдення стремена, битва, яка почалася сутичкою кавалерії, зрештою перетворилася на цілковито піший бій, коли кіннотники повипадали із сідел. Карфагеняни насідали, крешучи гострою крицею і врубуючись у римські лави, що подавалися назад. Де-не-де битва вже розділялася на окремі запеклі сутички, де солдати лаялися на всі заставки й сіклися з будь-яким незнайомцем.

Тут битва вже пройшла. Довкола Еверарда лежали мертві. Він поквапився за римським військом, туди, де вдалині зблискували аквіли — знаки легіонів у вигляді орла. Понад шоломами й горами трупів патрульний помітив переможне майоріння пурпурово-червоних стягів. Там само на тлі сірого неба бовваніли непомірні громаддя: здіймаючи хоботи й сурмлячи, виступав загін бойових слонів.

Війна завжди однакова: це не акуратні лінії на картах, не хвацька доблесть, це спантеличені люди, які задихаються в поті й крові.

Неподалік корчився щуплий темнолиций хлопчина, що кволими руками силкувався висмикнути спис, що прохромив йому живіт. Це був карфагенський пращник, але дебелий італійський селянин, що сидів поруч і недовірливо дивився на обрубок своєї руки, не звертав на хлопця жодної уваги.

Погойдуючись на вітрі й вичікуючи на свій час, над бойовищем кружляло вороння.

— Туди, — кинув Еверард. — Та швидше, заради бога! Ця лава ось-ось прорветься.

Повітря дерло горло, коли він біг до римських штандартів. Патрульному пригадалося, що він завжди радше бажав перемоги Ганнібалові. Його відвертала холодна, невигадлива жадібність Риму. І ось тепер він рятує Вічне місто. Ох, життя — дивна річ.

Втішало тільки те, що Сципіон Африканський — один із небагатьох порядних людей, що лишилися живими після війни.

Крики й брязкіт зброї посилилися, римляни відкочувалися назад. Менсові здалося, що він бачить, як хвиля розбивається об скелю. Тільки скеля ця наступала, наступала з криками й ударами мечів…

Еверард побіг. Повз нього, репетуючи з жаху, промайнув легіонер. Сивочолий римський ветеран сплюнув, міцно вперся ногами в землю й не рушив з місця ні на крок, доки його не порубали. Ганнібалові слони пронизливо ревіли й тинялися довкола. Наступаючи під нелюдський гуркіт барабанів, карфагеняни тримали стрій.

Онде, попереду! Еверард побачив гурт вершників, римських воєначальників. Вони високо здіймали аквіли і щось кричали, але їх ніхто не чув серед загального безладу.

Повз них пробігла групка легіонерів. Їхній ватажок гукнув до патрульних:

— Агов, сюди! Ми їм задамо жару, клянуся Венериним лоном!

Еверард, не зупиняючись, похитав головою. Римлянин загарчав і кинувся на нього.

— Ах ти ж, боягузливий…

Його на півслові обірвав постріл з паралізатора. Легіонер повалився у багно. Його люди затремтіли, хтось зойкнув, і вся ватага кинулася тікати.

Карфагеняни були вже зовсім близько, вони просувалися, зімкнувши щит до щита; їхні мечі були червоними від крові. Еверард бачив синюватий шрам на обличчі одного воїна, великий гачкуватий ніс іншого. Кинутий спис зі дзвоном відскочив від шолома патрульного. Він нагнув голову й побіг.

Перед ним виникла сутичка. Еверард спробував її оббігти, але перечепився через посічений труп. Якийсь римлянин своєю чергою впав на нього. Ван-Саравак лайнувся і витягнув товариша. Чийсь меч черкнув по руці венеріанина.

Трохи далі відчайдушно билися оточені Сціпіонові воїни. Еверард зупинився, втягнув повітря в змучені легені й роззирнувся. Крізь дощову завісу зблиснули мокрі обладунки: чвалом над’їжджав загін римських вершників на забрьоханих аж по вуха конях. Це, мабуть, син, майбутній Сципіон Африканський, поспішає батькові на порятунок. Від тупоту копит двигтіла земля.

— Дивися! — закричав Ван-Саравак, показуючи рукою.

Еверард весь підібрався; краплі дощу стікали по шолому йому на обличчя. З протилежного боку до оточених римських полководців мчав загін карфагенян. Очолювали його двоє чоловіків, високих, з кострубатими рисами обличчя — типові нелдоріанці. На них був обладунок із цинкованого заліза, але в руці кожен із них стискав пістолет із вузьким дулом.

— За мною! — Еверард круто розвернувся й кинувся назустріч карфагенським вершникам. Шкіряні ремінці його обладунку поскрипували під час бігу.

Карфагеняни помітили патрульних, коли ті були вже зовсім поруч. Хтось із вершників застережливо гукнув. Двоє божевільних римлян! Еверард побачив, як воїн посміхається в бороду. Один із нелдоріанців підняв бластер.

Еверард кинувся плазом на землю. Там, де щойно стояв американець, повітря розітнув смертоносний біло-блакитний промінь. Клацнув постріл із Менсового паралізатора, і один з коней африканців повалився під гуркіт заліза. Ван-Саравак твердо стояв на місці й методично стріляв. Упав другий карфагенянин, третій, четвертий — а ось і нелдоріанець полетів у багнюку!

Довкола Сципіонів рубалися воїни. Карфагеняни, що супроводжували нелдоріанців, закричали від жаху. Вони, вочевидь, уже бачили бластер в дії, але зовсім інша річ ці невидимі удари. Усі вони дременули. Другий негідник заспокоїв коня й теж кинувся тікати.

— Подбай про того, якого ти підбив, Ване, — тяжко дихаючи, гукнув Еверард. — Відтягни з поля бою, треба буде його допитати…

Американець зіп’явся на ноги і побіг до коня без вершника. Перш ніж встиг усвідомити, що робить, він уже був у сідлі й наздоганяв нелдоріанця.

За його спиною Публій Корнелій Сципіон та його син відбилися від карфагенян і приєдналися до відступу своєї армії.

Еверард скакав крізь хаос. Він підганяв коня, але не намагався будь-що наздогнати втікача. Ледве вони зникнуть з очей обох військ, як нелдоріанець стане легкою здобиччю для скутера, який шулікою впаде на нього з неба.

Мабуть, те саме спало на думку й блукальцю в часі. Він зупинив коня й націлився. Еверард побачив сліпучий спалах і відчув, як обпекло щоку: нелдоріанець ледь не влучив. Патрульний виставив паралізатор на широкий промінь і, стріляючи, помчав уперед.

Наступний жмуток вогню вцілив коневі просто в груди. Той упав на бігу, і Еверард вилетів із сідла. Натреновані рефлекси допомогли пом’якшити падіння. Патрульний скочив на ноги й нетвердим кроком кинувся до ворога. Він більше не мав паралізатора, той лежав десь у багнюці, а часу шукати не було. Дарма! Його можна буде знайти пізніше, якщо Еверард лишиться живий. Широкий промінь виконав своє завдання: розфокусований, він був надто слабкий, щоб приглушити людину, але нелдоріанець випустив бластер із рук, а кінь його ледве стояв, хитаючись із заплющеними очима.

Дощ періщив Еверардові в обличчя. Коли він дістався до нелдоріанця, той зістрибнув з коня й видобув меч. Тої ж миті зблиснув і Еверардів клинок.

— Як собі хочеш, — сказав патрульний латиною. — Один із нас залишиться на цьому полі.

9

Над горами зійшов місяць, і сніг на вершинах враз тьмяно замерехтів. Далеко на півночі відблискував льодовик. Вив вовк. Кроманьйонці наспівували щось у печері, до веранди долинали ледве чутні відголоски їхніх співів.

Дейрдре стояла в темряві, дивлячись кудись удалечінь. Місячне сяйво змережило її обличчя, заблискотіло на мокрих від сліз щоках. Коли підійшли Еверард і Ван-Саравак, вона стрепенулась.

— Ви вже повернулися? — здивувалася дівчина. — Але ж ви прибули сюди й попрощалися зі мною лише сьогодні вранці.

— Багато часу не знадобилося, — відповів Ван-Саравак, який за допомогою гіпновчителя вже встиг опанувати давньогрецьку.

— Сподіваюся… — вона спробувала всміхнутися. — Сподіваюся, ви закінчили свої справи і тепер можете відпочити після роботи.

— Так, — відповів Еверард. — Ми їх закінчили.

Якийсь час вони мовчки стояли поруч, споглядаючи на світ, де панувала зима.

— Те, що ви тоді сказали, — правда? Що я ніколи не зможу повернутися додому? — тихо запитала Дейрдре.

— Боюся, що так. Заклинання… — Еверард перезирнувся з Ван-Сараваком.

Вони мали офіційний дозвіл розповісти дівчині все, що вважатимуть за потрібне, і забрати її туди, де, на їхню думку, їй буде краще. Ван-Саравак наполягав, що таким місцем має стати Венера в його столітті, а Еверард був надто знесилений, щоб сперечатися.

Дейрдре глибоко зітхнула.

— Що ж, нехай буде так, — мовила вона. — Я не стану марнувати все своє життя на жалобу. Нехай тільки в мого народу там, удома, буде все гаразд. Нехай Баал дарує їм це.

— Я впевнений, що так і буде, — відказав Еверард.

Раптом він відчув, що більше не може. Він хотів лише спати.

Хай Ван-Саравак скаже їй те, що треба сказати, і дістане ту нагороду, яка належить за це.

Він кивнув товаришеві.

— Я — до ліжка, — сказав він. — Далі ти сам, Ване.

Венеріанець узяв дівчину попід руку. Еверард поволі пішов до своєї кімнати.