Патруль часу

1

— Робота, бачте, дещо незвична, — сказав містер Ґордон. — І доволі конфіденційна. Сподіваюся, ви вмієте зберігати таємниці?

— Зазвичай, умію, — відповів Менс Еверард. — Залежить, звісно, які таємниці.

Містер Ґордон усміхнувся. Це був дивний усміх: стиснуті губи чоловіка ледь-ледь вигнулися — нічого схожого Еверард не бачив раніше. Представник компанії вільно говорив розмовною американською англійською і був одягнений у непоказний діловий костюм, та щось виказувало в ньому іноземця, щось окрім смаглявого безбородого обличчя й незвичного поєднання монголоїдних очей з тонким європеоїдним носом. Але от що саме — важко було визначити.

— Ми не шпигуни, якщо ви подумали про це, — промовив чоловік.

Еверард вишкірився.

— Даруйте. Тільки не подумайте, будь ласка, що я підхопив ту саму істерію, як і всі решта в цій країні. Я взагалі ніколи не мав доступу до таємної інформації. Але у вашому оголошенні згадано про виїзди за кордон, а зважаючи на нинішню ситуацію, я не хотів би втратити свого паспорта, розумієте?

Менс Еверард був високий, плечистий чоловік з дещо обвітреним лицем і підстриженим коротко, на армійський лад, каштановим волоссям. Перед Менсом лежали його документи: свідоцтво про демобілізацію і довідки про роботу інженером-механіком у кількох місцях. Містер Ґордон заледве на них поглянув.

Умеблювання кабінету було звичне: робочий стіл, кілька стільців, картотечна шафка, двері, що вели до задньої кімнати. Вікно з шостого поверху виходило на гуркітливу нью-йоркську вулицю.

— У вас незалежний характер, — сказав містер Ґордон, що сидів за столом. — Мені це подобається. Багато з тих, хто приходить сюди, плазують так, наче будуть вдячні навіть за копняка під зад. Звісно, з вашим досвідом становище для вас не безнадійне. Ви ще можете отримати роботу, пристосувавшись до… е-е… нових вимог ринку праці — здається, так тепер кажуть?

— Мене зацікавило ваше оголошення, — мовив Еверард. — Як бачите, я вже працював за кордоном і залюбки поподорожував би знову. Але, по правді сказати, я досі не маю ані найменшої гадки, чим саме займається ваша фірма.

— Ми працюємо багато над чим, — відказав чоловік. — Отже… ви воювали. У Франції та Німеччині.

Еверард здивовано закліпав очима: документи містили список його військових відзнак, але він ладен був заприсягтися, що містер Ґордон не встиг їх прочитати.

— Гм… чи не могли б ви міцніше стиснути головки на бильцях вашого крісла? Дякую. А тепер прошу сказати, як ви відреагуєте, якщо вам загрожуватиме небезпека?

— Слухайте-но… — наїжачився Еверард.

Містер Ґордон позирнув на якийсь прилад, що лежав на столі. На вигляд — звичайна коробочка з двома шкалами й стрілкою.

— Не зважайте. Як ви ставитеся до інтернаціоналізму?

— Що?

— Комунізму? Фашизму? Жінок? Чого прагнете в житті?.. Це все. Відповідати не треба.

— Що це в біса було? — визвірився Еверард.

— Маленький психологічний тест. Не переймайтеся. Ваші погляди цікавлять мене лише тією мірою, якою відображають основну емоційну орієнтацію. — Містер Ґордон відхилився на спинку крісла, сплівши пальці перед собою. — Наразі результати обнадійливі. Перейдімо, однак, до суті справи. Як я вже вам казав, наша робота цілком таємна. Ми… е-е… зібралися заскочити зненацька наших конкурентів, — він посміхнувся. — Якщо хочете, можете повідомити ФБР про цю розмову. Нас уже перевіряли й переконалися, що ми чисті. Ви побачите, що ми справді провадимо фінансові операції та інженерні дослідження по всьому світу. Але є ще один напрям нашої роботи, і саме для нього ми шукаємо людей. Я заплачу вам сотню доларів, якщо ви погодитеся, щоб вас зараз протестували в сусідній кімнаті. Це триватиме години три. Не пройдете тестування — на цьому все й закінчиться. Якщо ж пройдете — ми підписуємо з вами контракт, розповідаємо деталі роботи й починаємо вас навчати. Як вам таке?

Еверард вагався. У нього було враження, що його кваплять. За цією компанією стояло щось більше, ніж простий кабінет і люб’язний іноземець. Та все ж…

Вирішено.

— Я підпишу контракт лише після того, як ви розповісте мені, про що йдеться.

— Як скажете, — стенув плечима містер Ґордон. — Нехай буде так. Тести покажуть, підходите ви до цієї роботи чи ні. Ми застосовуємо деякі доволі передові технології.

Принаймні це була цілковита правда. Еверард трохи знався на методах сучасної психології: енцефалографах, асоціативних тестах, багатопрофільних опитувальниках особистості. Проте серед накритих чохлами приладів, що гули й блимали довкола нього, не було нічого знайомого. Запитання, якими засипав його асистент — білошкірий, зовсім безволосий чоловік невизначеного віку, із сильним акцентом і безвиразним обличчям, — здавалися геть недоречними. І що це за металевий шолом, який Менс мав надіти собі на голову? Куди від нього йдуть усі ці дроти?

Еверард потай кидав погляди на шкали приладів, але таких цифр і літер він ще ніколи не бачив. Вони не були ні англійськими, ні французькими, ні російськими, ні грецькими, ні китайськими. Не існувало таких символів у 1954 році нашої ери. Мабуть, уже тоді він почав про щось здогадуватися.

Що далі тривало тестування, то сильніше його опановувало дивне відчуття: немовби він заново пізнавав себе. Менсон Еммерт Еверард, тридцять років, колишній лейтенант інженерних військ США; досвід роботи в проектуванні й виробництві, працював у Америці, Швеції, на Аравійському півострові; досі неодружений, хоча дедалі більше заздрить своїм одруженим друзям; дівчини немає, близьких стосунків ні з ким не підтримує; трохи бібліофіл; затятий гравець у покер; захоплюється яхтами, конями і рушницями; під час відпусток любить ходити в походи й рибалити. Звісно, він знав усе це й раніше, але тільки як окремі, не поєднані між собою факти. І тепер йому було дуже дивно раптом відчути себе єдиним цілим, усвідомити, що кожна риса є невіддільним елементом його особистості.

Еверард вийшов з кімнати знесилений і мокрий від поту. Містер Ґордон пригостив його цигаркою і взявся швидко переглядати зашифровані результати тестів, які дав йому асистент. Час від часу він бурмотів поодинокі фрази на кшталт: «…Кортикальний Зет-20… тут оцінка недиференційована… психічна реакція на антитоксин… слабке місце в центральній координації…» Він говорив тепер із наспівним акцентом — такої вимови голосних Еверардові ніколи не траплялося чути, попри свій чималий досвід спілкування з людьми, що калічили англійську мову на всілякі лади.

Минуло пів години, перш ніж містер Ґордон нарешті підвів голову. Еверардові, дещо роздратованому таким нетактовним поводженням, уже почав був уриватися терпець, але цікавість усе ж змусила його сидіти мовчки. Містер Ґордон, широко всміхнувшись, зблиснув неправдоподібно білими зубами й задоволено мовив:

— Ну, нарешті! Уявіть лишень: мені довелося відкинути вже двадцять чотири кандидатури. Але ви нам підходите. Точно підходите.

— Підхожу для чого? — Еверард подався вперед, відчуваючи, як у нього закалатало серце.

— Для Патруля. Щось на кшталт поліції.

— Он як? І де ж я буду патрулювати?

— Будь-де. І будь-коли. Приготуйтеся: те, що ви зараз почуєте, може вас приголомшити. Бачите, наша компанія, хоч діяльність її цілком законна, є лише прикриттям і джерелом прибутків. Справжня наша робота полягає в патрулюванні часу.

2

Академія розміщувалася на американському Заході часів олігоцену, теплої епохи лісів і зелених лук, коли миршаві предки людини втікали з дороги гігантських ссавців. Академію було збудовано тисячу років тому, і проіснувати вона мала ще з пів мільйона років — достатньо, щоб навчити стільки патрульних, скільки потрібно. Потім її ретельно знищать, так, щоб не лишилося жодного сліду. Пізніше настане доба льодовиків, з’являться люди, які 19352 року нашої ери (або ж 7841 року від Моренніанської Перемоги) винайдуть спосіб подорожувати крізь час і повернуться до олігоцену, щоб заснувати Академію.

Це був комплекс невисоких довгих будівель з плавними обрисами й мінливим забарвленням, що простягнувся на траві посеред велетенських прадавніх дерев. За будинками лісисті пагорби спускалися до великої річки з брунатними водами, і вночі звідти іноді долинало ревіння бронтотерія або далеке гарчання шаблезубого тигра.

Відчуваючи, що йому пересохло в горлі, Еверард вийшов із часового шатла — великої металевої шафи без жодних прикметних ознак. Він почувався так само, як першого дня в армії дванадцять років тому (або ж за п’ятнадцять-двадцять мільйонів років у майбутньому — залежить, як рахувати): самотній, безпомічний і з відчайдушним бажанням відшукати спосіб повернутися додому, при цьому не осоромившись. З інших шатлів також виходили люди, загалом п’ятдесят з гаком молодих чоловіків і жінок, але це Еверарда не надто заспокоїло. Помалу новобранці зійшлися докупи. Ніяковіючи, вони спершу не наважувалися розмовляти, лише стояли й роздивлялися одне одного. Еверард розгледів на одному з чоловіків старомодний комір і котелок часів президентства Гувера; стилі одягу й зачіски доходили до 1954 року й, перейшовши його, рухалися далі. Звідки, наприклад, прибула он та дівчина в облиплих переливчастих штанцях, із зеленою помадою на губах і жовтим волоссям, що химерно кучерявилося? Ні… не звідки — з якого часу?

Біля Еверарда стояв чоловік років двадцяти п’яти, вочевидь англієць, зважаючи на поношений твідовий костюм і худе видовжене обличчя. Витончені манери чоловіка, здавалося, приховували тяжкий смуток.

— Привіт! — мовив Еверард. — Познайомимося?

Він назвав своє ім’я і звідки прибув.

— Чарльз Вітком, Лондон, 1947 рік, — нерішуче відрекомендувався чоловік. — Нещодавно демобілізували з Королівських ВПС, ось я й подумав, що це непогана можливість. Однак тепер я вже в цьому не впевнений.

— Авжеж, можливість видається непоганою, — відказав Еверард, маючи на увазі платню. П’ятнадцять тисяч на рік, і це лише для початку! Хоча незрозуміло, як вони тут рахують роки. Мабуть, відповідно до індивідуального відчуття часу.

До новачків підійшов стрункий молодий чоловік в обтислому сірому однострої й темно-синьому плащі, який, здавалося, мерехтів так, наче його було вишито зорями. Приязно усміхаючись, чоловік промовив без будь-якого акценту:

— Привіт усім! Ласкаво просимо до Академії! Думаю, всі розмовляють англійською?

Еверард зауважив серед присутніх новобранця в пошарпаному німецькому однострої, індійця і ще кількох, ймовірно, іноземців.

— У такому разі ми користуватимемося англійською, доки ви не навчитеся темпоральної мови. — Чоловік стояв у невимушеній позі, узявшись руками в боки. — Мене звати Дард Келм. Я народився в — одну хвильку, треба порахувати — в 9573 році за християнським літочисленням, але спеціалізуюся на вашому періоді. Періоді, який, до слова, охоплює роки з 1850-го до 2000-го, хоча всі ви тут з часового відтинку десь посередині. Коли б у вас щось пішло не так, вважайте мене своєю особистою Стіною плачу. Тут усе працює інакше, ніж ви собі, мабуть, уявляли. Ми не готуємо наших випускників конвеєром, тож суворої шкільної чи армійської дисципліни від вас не вимагатимуть. Кожен із вас здобуде як загальний, так і індивідуальний вишкіл. Також ми не каратимемо вас за неуспіхи в навчанні, адже завдяки попередньому тестуванню ми впевнені, що їх не буде. Навіть більше: тести також показали низьку ймовірність вашої невдачі на майбутній роботі. За мірками ваших суспільств, кожен із вас досягнув високого рівня зрілості. Проте ваші здібності неоднакові, а тому, щоб забезпечити кожному максимальний розвиток, з вами будуть працювати індивідуально. Тут немає жодних особливих правил поведінки, окрім звичайної ввічливості. Ви матимете можливість не тільки навчатися, а й відпочивати. Ми ніколи не вимагатимемо від вас більшого, ніж ви можете дати. Додам, що навіть поблизу є цілком непогані місця для полювання й риболовлі, а якщо відлетіти на кількасот миль звідси — просто фантастичні. А тепер, якщо у вас немає запитань, прошу за мною. Я покажу, де ви будете мешкати.

Дард Келм продемонстрував їм технічне облаштування типової кімнати — таке, якого належало б очікувати в році, скажімо, двотисячному: зручні меблі, які можна було легко підлаштувати під свій смак, мінібари, екрани, під’єднані до велетенської розважальної відео- й аудіотеки. Наразі нічого надто високотехнологічного. Кожен новачок отримав кімнату у «спальному» корпусі; харчувалися всі в головній їдальні, але якщо хтось влаштовував у себе вечірку, їжу можна було замовити й у кімнату. Еверард відчув, як внутрішнє напруження помалу відпускає.

Відбувся вітальний бенкет. Страви виявилися звичними, на відміну від безмовних роботів, які їх розвозили. Було і вино, і пиво, не бракувало й цигарок. До їжі, мабуть, щось додали, бо Еверард, як і решта новачків, відчув легку ейфорію. Зрештою він сів за піаніно й узявся награвати буґі-вуґі, а з пів десятка людей колошкали повітря какофонією звуків, намагаючись йому підспівувати.

Лише Чарльз Вітком тримався осторонь. Він сидів у кутку й понуро сьорбав вино на самоті. Дард Келм виявив тактовність і не став силувати його до участі в загальних веселощах.

Еверард вирішив, що йому тут сподобається. Дарма що майбутня робота, сама організація та її мета досі залишалися таємницею.

— Подорожі в часі було відкрито в період занепаду Хоритського єресіархату, — розповідав Келм у лекційній аудиторії. — Подробиці ви будете вивчати пізніше, а поки що прошу повірити мені на слово: то була неспокійна доба, коли конкуренція у сфері торгівлі й генетики загострилася до краю і гігантські корпорації зітнулись у запеклій сутичці; вони використовували будь-які засоби, а уряди були лише пішаками в галактичній грі. Відкриття часового ефекту виявилося побічним результатом досліджень, спрямованих на пошуки способів миттєвого транспортування в просторі. Для математичного опису такого переміщення, як може бути відомо декотрим з вас, потрібно застосувати нескінченно перервні функції… подібно як і до подорожей у минуле. Я не буду заглиблюватися в теорію — більше про неї ви дізнаєтеся на лекціях з фізики, — скажу лише, що це пов’язано з концепцією нескінченно значеннєвих залежностей у 4n-вимірному континуумі, де n — це загальна кількість частинок у Всесвіті. Група людей, які здійснили це відкриття, так звана Дев’ятка, звісно, усвідомлювала можливості його застосування. Не лише у комерційній сфері, як-от: у торгівлі, гірничій промисловості та інших галузях, які неважко уявити, — але й військовій справі, наприклад, щоб завдати ворогові нищівного удару. Річ у тому, що час — це змінна, минуле можна змінити…

— У мене запитання! — перервала його Елізабет Ґрей, дівчина з 1972 року, що у своєму часі була талановитим молодим фізиком.

— Слухаю вас, — ввічливо мовив Келм.

— Мені здається, ви описуєте ситуацію, неможливу з погляду логіки. Зважаючи на те, що ми тут, я припускаю можливість подорожувати в часі, але подія не може одночасно статися і не статися. Це припущення містить внутрішню суперечність.

— Лише в тому разі, якщо послуговуватися класичною логікою, яка підкоряється принципу суперечності, — відказав Келм. — Ось як усе відбувається: припустімо, я вирушив у минуле й завадив вашому батькові зустрітися з вашою матір’ю. Тоді ви ніколи б не народилися. Цей фрагмент загальної історії мав би інакший вигляд; він завжди був би інакший, хоча я пам’ятав би «первісний» стан справ.

— Гаразд, а якщо ви вчините те саме зі своїми батьками? — запитала Елізабет. — Ви перестанете існувати?

— Ні, адже я належатиму до відтинку історії, який передуватиме моєму втручанню. Застосуймо цей приклад до вас. Якщо ви повернетеся, припустімо, у 1946 рік і вам вдасться перешкодити шлюбові ваших батьків у 1947-му, то ви існуватимете далі в тому році; ви не зникнете лише тому, що спричинили ці події. Ви не перестанете існувати, навіть якби з’явилися в 1946 році за одну мікросекунду до того, як вистрілити в чоловіка, який став би вашим батьком, якщо б залишився живий.

— Але ж тоді я існувала б… не народившись! — запротестувала дівчина. — Я жила б, мала спогади і… і все решта… хоча їм не було б з чого виникнути.

Келм стенув плечима.

— То й що з того? Ви стверджуєте, що закон причин, або, точніше кажучи, закон збереження енергії стосується тільки неперервних функцій. Насправді, перервність цілком можлива.

Він розсміявся і оперся руками на кафедру.

— Звісно, є речі, які неможливі, — мовив він. — Приміром, ви не змогли б стати власною матір’ю — лише через закони генетики. Якби ви повернулися в часі й вийшли заміж за свого батька, то ваші діти були б інакші. Жодна дівчинка не була б вами, тому що мала б тільки половину ваших хромосом.

Він прочистив горло й повів далі:

— Одначе не відхиляймося від теми. Подробиці ви дізнаєтеся на інших лекціях, а я даю вам поки лише основи. Отже, Дев’ятка побачила можливість повернутися в часі й завадити ворогам, випередивши їх або навіть не допустивши їхнього народження. Але тоді прибули данелліанці.

Уперше Келм облишив свій недбалий, напівжартівливий тон: перед новобранцями стояв чоловік, що зіштовхнувся з непізнаваним.

— Данелліанці — це частина майбутнього, — тихо промовив він. — Нашого майбутнього, яке настане більш як за мільйон років від мого часу. Людина еволюціонувала у щось… що неможливо описати. Найпевніше, ви ніколи не зустрінете данелліанця. А якщо зустрінете-таки, то будете… шоковані. Вони ні лихі, ні добрі, вони такі далекі від усього, що ми знаємо або відчуваємо, як ми — від тих комахоїдів, що мають стати нашими предками. З таким краще не стикатися лицем до лиця. Наші далекі нащадки прагнули лише захистити своє існування. У їхній епосі мандри в часі відомі віддавна, тож дурість, жадібність і божевілля мали незліченні можливості вирушити в минуле й перевернути історію догори дриґом. Данелліанці не збиралися забороняти часові подорожі — адже це була складова тої сукупності причин, що привели до їхньої появи, — але мусили їх упорядкувати. Дев’ятці не дозволили втілити в життя свої плани. А відтак було створено Патруль часу, що мав пильнувати порядок на часових магістралях. Ви працюватимете переважно в межах власних епох, принаймні доти, доки не отримаєте статусу позачасового агента. Загалом ви житимете звичним життям: родина, друзі. Прихована ж його частина забезпечить вас такими бонусами, як гроші, протекція, можливість час від часу проводити відпустку в деяких вельми цікавих місцях, а насамперед — робота, важлива й потрібна. Але ви маєте щомиті бути готовими до виклику. Іноді вам доведеться допомагати мандрівникам у часі, які потрапили в те чи те скрутне становище. Іноді — протидіяти потенційним конкістадорам, політичним, військовим чи економічним загарбникам. А іноді, коли шкоди вже завдано, Патруль працюватиме, щоб звести нанівець її наслідки в пізніших часових періодах і повернути хід історії в потрібному напрямі. Щасти вам усім!

Навчання почалося з фізичного та психологічного вишколу. Доти Еверард навіть не усвідомлював, як неповносправно жив раніше — що тілесно, що духовно: він був наполовину тим, ким міг бути. Спершу довелося важко, але врешті-решт він зміг насолоджуватися цілковито контрольованою силою м’язів, емоціями, які завдяки дисципліні почуттів стали глибшими, швидкістю й точністю чітко усвідомлених думок.

У ході навчання йому поставили психологічний блок: відтепер він був нездатен розповісти про Патруль, навіть натякнути на його існування невтаємниченим людям. Хай що чинитиме вплив на нього, для Еверарда це стало так само неможливо, як підстрибнути до Місяця. Окрім цього він досконало вивчив ту роль, яку мав грати на людях у двадцятому столітті.

Штучно створена темпоральна мова, щоб патрульні з усіх епох могли спілкуватися між собою, не переймаючись тим, що їх може зрозуміти хтось чужий, була дивовижним поєднанням логічності й виразності.

Раніше Еверард думав, що трохи тямить у військовій справі, але тепер йому довелося опановувати бойові техніки та засоби, якими люди користувалися протягом п’ятдесяти тисяч років — починаючи від холодної зброї бронзової доби й закінчуючи циклобластером, здатним знищити цілий континент. Арсенал, який йому мають видати після повернення до рідного часу, буде обмежений, але Менса можуть викликати й до інших епох, а використовувати невідому для того періоду зброю дозволяли вкрай рідко.

Ще він вивчав історію, природничі науки, мистецтво, філософію, а також щонайдетальніші особливості вимови й поведінки. Останнє стосувалося лише проміжку від 1850-го до 1975-го року; якби довелося вирушити до іншого часу, то всі потрібні знання він набув би завдяки гіпнонавчанню. Саме цей метод дозволив Еверардові завершити весь курс за три місяці.

Він ознайомився зі структурою Патруля часу. Десь далеко «попереду» лежала загадкова Данелліанська цивілізація, але прямий контакт з нею заледве чи й підтримувався. Патруль було влаштовано на кшталт напіввійськової організації, з рангами, проте без особливих формальностей. Історію було поділено на регіонально-часові округи, у кожному з яких працювала розгалужена мережа відділень із штаб-квартирою в найбільшому місті, розміщеною у вибраному двадцятирічному періоді й замаскованою якоюсь діяльністю, як-от торгівля. У Еверардовому часі було три округи: Захід, Росія і Азія з центрами відповідно в Лондоні, Москві й Бейпіні[1]. Усі три головні відділення існували в безтурботних 1890–1910 роках: тоді приховати справжню мету організації було куди легше, ніж у наступних десятиліттях, коли працювали менші осередки, на кшталт Ґордонового. Звичайний внутрішньочасовий агент був прикріплений до своєї епохи, де провадив звичне життя, нерідко маючи офіційну роботу. Зв’язок між роками забезпечували кур’єри та крихітні автоматичні капсули з розподільним механізмом, який запобігав нагромадженню повідомлень в одному моменті.

Уся організація була така неосяжно велика, що Еверардові годі було усвідомити реальність усього того, що відбувалося. На його долю випало щось нове й захопливе — оце й усе, що Менс міг осягнути всіма рівнями своєї свідомості… поки що.

Його наставники виявилися приязними до учнів і були не проти спілкування. Сивочолий ветеран, який брав участь у Марсіанській війні 3890 року, а тепер учив Еверарда керувати космічними кораблями, якось їм сказав:

— Ви, хлопці, схоплюєте все досить швидко. Ось кого вчити справжня мука, то це рекрутів із доіндустріальних часів. Ми вже навіть не намагаємося дати їм щось більше, ніж самі лише ази. Був у нас тут один римлянин доби Юлія Цезаря. Доволі кмітливий хлопець, але ніяк не міг зрозуміти, що автомобіль — це не кінь і з ним треба інакше поводитись. Що ж до вавилонян, то подорожі в часі просто не вписуються в їхню картину світу. Доводиться годувати їх байками про битви богів.

— А якими байками ви годуєте нас? — запитав Вітком.

Досвідчений космонавт пильно поглянув на нього.

— Ми кажемо вам правду, — врешті відповів він. — Ту її частину, яку ви спроможні збагнути.

— А як ви опинилися на цій роботі?

— Мене збили над Юпітером, — зітхнув чоловік. — Від мене тоді й лишилося небагато. Мене підібрали, дали нове тіло. Всі мої загинули, і мене також вважали мертвим, тож не було особливого сенсу вертатися додому. Життя під владою Керівного Корпусу не надто приємне. От я й погодився на роботу тут. Добре товариство, спокійне життя, відпустки в будь-якій епосі. — Космонавт вишкірився. — Постривайте-но, ось потрапите в часи занепаду Третього матріархату, тоді дізнаєтеся, що таке справжня забава!

Еверард мовчав, зачарований видовищем величезної Землі, що оберталася на тлі зоряного безміру.

Американець потоваришував зі своїми однокурсниками. Нічого дивного: всі вони були рідні духом, адже до Патруля набирати людей однакового типу, сміливих і розумних. Дійшло навіть до кількох романів. Жодних драм, як у «Портреті Дженні»[2]: шлюби були дозволені, і закохані могли вибирати рік, у якому хотіли б оселитися. Еверардові теж подобалися дівчата, але він не втрачав голови.

Як не дивно, та найближче він зійшовся з мовчазним і похмурим Віткомом. Було в цьому англійцеві щось, що викликало приязнь: освічений, добрий хлопець, та водночас якийсь немов розгублений.

Одного дня вони вибралися верхи на конях, чиї далекі пращури тепер розбігалися перед своїми гігантськими нащадками. Еверард прихопив із собою рушницю, сподіваючись підстрелити лопатозуба[3], якого запримітив був поблизу. Обидва чоловіки мали на собі світло-сірий шовковистий однострій Академії, в якому було прохолодно навіть під палючими променями жовтого сонця.

— Дивно, що нам дозволяють полювати, — зауважив американець. — А якщо я застрелю якогось шаблезубого тигра — очевидно, в Азії — який мав би зжерти одного з тих пралюдей-комахоїдів. Хіба це не змінить майбутнього?

— Ні, не змінить, — відказав Вітком, який встиг просунутися далі за свого товариша у вивченні теорії часових подорожей. — Розумієш, наш континуум можна уявити як сітку з цупких Гумових стрічок. Його важко деформувати, він завжди намагається повернутися до свого… е-е… «попереднього» стану. Один комахоїд не важливий, важить загальний генофонд їхнього виду, який приведе до появи людини. Це так, якби я вбив у Середньовіччі одну вівцю, то цим самим не знищив би її нащадків, якими до 1940 року могли б стати всі вівці. Натомість вони й далі існуватимуть, із точнісінько такими самими генами, дарма що матимуть іншого предка. Річ у тім, що на такому тривалому відтинку часу всі вівці — або ж люди — є нащадками всіх попередніх овець — чи то людей. Принцип компенсації, розумієш? Зрештою якийсь інший предок передасть таки ті гени, які ти ніби то знищив. Так само… припустімо, я вирушив би в минуле й завадив Бутові[4] застрелити Лінкольна. Якщо тільки я не вживу бозна-яких надзвичайних заходів, убивство скоїть хтось інший, а звинуватять однаково Бута. Подорожі в часі й дозволені лише завдяки цій його гнучкості. Якщо хочеш щось змінити, то зазвичай тобі треба добряче попрацювати для цього й зробити все бездоганно. — Губи його скривилися. — Нам вбивають у голову, повторюють знову й знову: якщо ми втрутимося в історію, нас покарають! І мені не можна повернутися в минуле й застрелити в колисці Гітлера, цю кляту погань! Натомість я маю дозволити йому вирости, розпочати війну й убити мою дівчину.

Якусь хвилю Еверард мовчав. Чути було тільки порипування шкіряних сідел і шурхіт високої трави.

— Мені дуже шкода, — зітхнувши, промовив він нарешті. — Може, хочеш поговорити про це?

— Хочу. Але немає багато про що говорити. Її звали Мері Нельсон. Вона служила в Жіночих допоміжних повітряних силах. Ми збиралися одружитися після війни. У сорок четвертому вона була в Лондоні. Сімнадцяте листопада — я ніколи не забуду цієї дати. Її вбило під час фау-бомбардування. Мері зайшла до сусідів у Стретемі[5]: вона була у відпустці — розумієш? — і жила у матері. Той будинок, до якого вона пішла, зрівняло з землею, а на її власному не лишилося ні подряпини.

В обличчі Віткома не було ні кровинки. Він дивився перед себе порожніми очима.

— Мені буде страшенно важко не… не повернутися назад, лише на кілька років назад, щоб побачити її. Тільки побачити її знову… Але ж ні! Не можу.

Еверард ніяково поклав руку товаришеві на плече. Далі вони їхали мовчки.

Навчання тривало. Кожен рухався у власному темпі, але програма була збалансована, і вони всі разом закінчили вишкіл. Після короткої офіційної церемонії відбулася гучна вечірка, де всі розчулилися й заходилися домовлятись про майбутні зустрічі. А потім кожен повернувся до того самого року, з якого прибув, ба навіть до тої самої години.

Еверард вислухав Ґордонові вітання, отримав від нього список цьогочасних агентів (декотрі з них обіймали посади в таких сферах, як воєнна розвідка) і повернувся до свого помешкання. Пізніше йому, можливо, підшукають якусь важливу роботу, пов’язану з відстежуванням інформації, поки що ж його обов’язки — для податкових органів він був зазначений як «спеціальний консультант „Енджиніринг Стадіз Компані“» — полягали тільки в тому, щоб переглядати щодня з десяток газет, вишукуючи ознаки мандрівок у часі (цього його навчили в Академії), і бути готовим до виклику. Сталося так, що перше завдання Еверард знайшов собі сам.

3

Дивне відчуття — читати газетні заголовки і знати з більшою чи меншою певністю, що станеться далі. Новини сприймалися без напруги, проте з’явився смуток, адже Еверардова доба була трагічна. Тепер він розумів Віткомове бажання повернутися в минуле і змінити історію.

Але, певна річ, можливості окремої людини надто обмежені. Йому годі змінити щось на краще, хіба якимось дивом; найпевніше, він усе зіпсував би ще більше. Вирушити в минуле й убити Гітлера, японських і радянських лідерів? А що як на їхнє місце прийде хтось іще гірший? Що як атомну енергію так і не відкриють, і пишний розквіт Венеріанського відродження ніколи не відбудеться? Біс його зна…

Еверард поглянув у вікно. На тлі гарячково-багряного неба спалахували вогні; вулицею сунув нескінченний потік автомобілів, безликий натовп кудись поспішав. Звідси Менс не бачив веж Мангеттену, але уявляв собі, як вони бундючно пнуться до хмар. І все це — лише один вир у річці, що плинула від тихомирних краєвидів передлюдських часів, де він нещодавно побував, до незбагненного данелліанського майбутнього. Скільки мільярдів і трильйонів людських істот жило, сміялося, плакало, працювало, сподівалося й помирало в її водах!

Що ж… Еверард зітхнув, набив люльку й відвернувся від вікна. Довга прогулянка не заспокоїла: розум і тіло прагнули дії. Але вже пізно, та й… Він підійшов до книжкової полички, майже навмання вибрав книжку і став читати. Це була збірка оповідань вікторіанської та передвоєнної епох.

В око впала побіжна згадка. Щось про трагічний випадок у Аддлтоні й незвичну знахідку в давньому бритському кургані. Нічого більше. Гм… Подорож у часі? Еверард усміхнувся сам до себе.

І все ж…

«Ні, — подумав він. — Це божевілля».

А втім, не завадить перевірити. Написано, що цей випадок стався в Англії 1894 року. Можна переглянути старі номери лондонського «Таймсу». Однаково більше нічого робити… Можливо, саме тому Еверардові й доручили це нецікаве завдання вишукувати інформацію в газетах: щоб його мозок, знудившись, зазирав до кожного закапелка.

Коли відчинялася громадська бібліотека, Еверард уже стояв перед її дверима.

Він знайшов повідомлення про подію, яка була датована 25 червня 1894 року й кількома наступними днями. Аддлтон, невеличке селище в графстві Кент, насамперед вирізнялося маєтком часів короля Якова, що належало лордові Віндему, і могильним курганом невизначеного віку. Власник маєтку, завзятий археолог-аматор, разом зі своїм родичем Джеймсом Ротергайтом, працівником Британського музею, взялися розкопувати курган. Лорд Віндем натрапив на доволі бідне поховання: кілька предметів, геть зітлілих і поїдених іржею, людські й кінські рештки. Була там ще скринька в неочікувано доброму стані, що містила злитки з невідомого металу, імовірно якогось сплаву свинцю чи срібла. Лорд Віндем невдовзі тяжко занедужав, симптоми вказували на смертельне отруєння невідомою речовиною. Ротергайт, який до скриньки заледве чи й заглянув, не захворів; побічні докази свідчили про те, що він підсипав лордові якоїсь східної отрути. Двадцять п’ятого числа лорд Віндем помер, і того самого дня Скотленд-Ярд арештував його родича. Ротергайтова родина винайняла відомого приватного детектива, якому завдяки майстерному обґрунтуванню, підкріпленому дослідами на тваринах, удалося довести, що підозрюваний невинний і що смерть спричинено «смертельними випарами» зі скриньки. Скриньку разом з її вмістом викинули до Ла-Маншу. Усі вітають один одного. Щасливий кінець. Завіса.

Еверард сидів мовчки в довгій тихій залі. Газетній статті бракувало подробиць. Але щонайменше вона наштовхувала на певні висновки.

Чому ж тоді вікторіанське відділення Патруля не дослідило цієї справи? Чи таки дослідило? Певна річ, вони б не повідомляли в газетах про свої результати.

А втім, краще все-таки надіслати доповідну записку. Повернувшись додому, Еверард узяв одну з невеличких поштових капсул, якими його забезпечили, поклав туди доповідь і набрав на панелі керування адресу лондонського відділення і дату: 25 червня 1894 року. Він натиснув на кнопку пуску, і капсула зникла, а повітря з легеньким свистом втягнулося на те місце, де вона щойно стояла.

За кілька хвилин капсула повернулась. Еверард відкрив її і дістав звідти аркуш паперу тогочасного великого формату з акуратним машинописним текстом — ну звісно, адже тоді вже винайшли друкарську машинку. Він швидко, як його навчали, пробіг очима листа.

Далі йшов список просторово-часових координат, що так не пасував до кучерявого стилю листа.

Еверард зателефонував Ґордонові, отримав його згоду й домовився взяти часоліт на складі «компанії». Відтак кинув повідомлення Чарлі Віткому в 1947 рік, отримав відповідь лише з одного слова: «Звісно», — і подався по свій транспорт.

Пристрій скидався на мотоцикл без коліс і керма, обладнаний двома сидіннями й антигравітаційним рушієм. Еверард задав координати Віткомового часу, натиснув на пуск і опинився на іншому складі.

Лондон, 1947 рік. Якусь хвилину Еверард сидів, думаючи про себе самого, на сім років молодшого, що в цей час навчався в коледжі у Штатах. А потім Вітком проштовхнувся повз охоронця і простягнув руку.

— Радий тебе знову бачити, старий, — привітався англієць; його марне обличчя освітилося знайомою Еверардові навдивовижу чарівною усмішкою. — То що, до вікторіанської епохи?

— Схоже на те. Застрибуй.

Еверард виставив нові координати. Цього разу вони мали потрапити до кабінету, приватного й захованого від сторонніх очей.

Вони миттєво опинились в ньому. Дубові меблі, товстий килим, яскраві газожарові сітки — усе це справляло неочікувано сильне враження. Електричне освітлення вже існувало, але «Делгаузі Робертс» був солідний торговий дім, що не відступався від традицій. Мейнвезерінг власною особою підвівся з крісла й підійшов, щоб привітатися з ними. Це був дебелий, помпезний чоловік з пишними бакенбардами й моноклем. Але, крім цього, від Мейнвезерінга віяло силою, а його бездоганну оксфордську вимову Еверард ледве розумів.

— Добривечір, джентльмени! Сподіваюся, подорож була приємною? Ох… авжеж… прошу мені пробачити. Ви ж новачки в нашому ділі, адже так? Перший раз завжди трохи спантеличує. Пригадую, як мене колись приголомшив візит до двадцять першого століття. Геть нічого британського… А втім, це res naturae, річ природна, тільки ще одна грань нашого вічно непередбачуваного Всесвіту, еге ж? Даруйте мені брак гостинності, ми тепер справді страшенно зайняті. Один німець-фанатик з 1917 року дізнався таємницю подорожей у часі від необачного антрополога, викрав машину й прибув до Лондона, щоб убити Її Величність. Ми тут з ніг збилися, шукаючи його.

— І знайдете? — запитав Вітком.

— Авжеж. Але робота збіса важка, джентльмени, а надто через те, що мусимо діяти в цілковитій таємниці. Я волів би залучити до справи приватного слідчого, але єдиний, хто міг би нам допомогти, занадто кмітливий. Він працює за принципом: коли відкинути все неможливе, те, що лишається, хай яким неймовірним воно здається, і є правда. Боюся, мандри в часі можуть видатися йому не такими вже й неймовірними.

— Закладаюся, що це той самий детектив, який розслідував аддлтонську справу, чи то пак буде її розслідувати завтра, — сказав Еверард. — Але це не важливо; ми знаємо, що він доведе невинність Ротергайта. Має значення інше: є велика ймовірність того, що в часи давніх бритів відбуваються якісь оборудки.

— Точніше, саксів, — виправив його Вітком, який сам перевірив усю інформацію. — Багато хто плутає бритів і саксів.

— А також саксів і ютів, — м’яко додав Мейнвезерінг. — До Кенту, як я пригадую, переселилися племена з Ютландії… Ага. Ось ваше вбрання, джентльмени. І гроші. І документи — для вас усе підготовлено. Я часом думаю, що ви, польові агенти, навіть не уявляєте, скільки кабінетної роботи вимагає підготовка навіть до зовсім незначної операції, кхе-кхе. Перепрошую. Ви вже маєте план дій?

— Думаю, що так. — Еверард узявся скидати із себе одяг двадцятого століття. — Ми обоє знаємо достатньо про вікторіанську добу, щоб дати собі раду. Мені, одначе, доведеться лишитися американцем… ага, я бачу, ви це відобразили в моїх документах.

Мейнвезерінг мав понурий вигляд.

— Якщо, як ви кажете, випадок із курганом потрапив навіть до відомого літературного твору, то невдовзі нас завалять доповідними. Ваша виявилася першою. Потім надійшло ще дві, з 1923 і 1960 років. Боже, як я хотів би, щоб мені дозволили мати робота-секретаря!

Еверард воював із незручним костюмом. Той йому підійшов: агентові розміри тут були відомі, але тільки тепер Менс дістав змогу порівняти й оцінити зручність одягу зі своєї епохи. А хай він сказиться, цей жилет!

— Слухайте, — мовив він. — Уся ця справа може бути не такою вже й загрозливою. Власне кажучи, якщо ми тепер тут, отже, саме такою вона й виявилася, хіба ні?

— Лише на цю мить, — відповів Мейнвезерінг. — Але поміркуйте. Ви, джентльмени, вирушаєте в часи ютів і знаходите лиходія. Але зазнаєте невдачі. Може, він уб’є вас раніше, ніж ви дістанетеся до нього; може, йому вдасться влаштувати засідку на тих, кого ми пошлемо після вас. А потім він починає промислову революцію чи що там у нього на думці. Історія зміниться. Ви потрапите до минулого перед поворотним моментом, тому існуватимете й далі… нехай навіть як трупи… але ми тут ніколи не народимося. Ця розмова ніколи не відбудеться. Як сказано в Горація…

— Менше з тим! — розсміявся Вітком. — Спершу ми оглянемо курган у цьому часі, а тоді повернемося сюди й вирішимо, що робити далі.

Він нахилився й узявся перекладати вміст своєї валізки до жахливого виробу з квітчастої тканини, що в часи Ґладстона[6] правив за дорожню сумку: два пістолети, кілька фізичних і хімічних приладів, яких ще не знала навіть його власна доба, а також крихітний радіопередавач, щоб у разі небезпеки зв’язатися з базою.

Мейнвезерінг заглянув до розкладу руху потягів.

— Можете виїхати завтра вранці о 8.23 з Черінг-Кросс[7], — мовив він. — Додайте ще пів години на те, щоб дістатися звідси до вокзалу.

— Гаразд.

Еверард і Вітком знову сіли на часоліт і зникли. Мейнвезерінг зітхнув, позіхнув, лишив вказівки клеркові й пішов додому. О 7.45 ранку, коли часоліт матеріалізувався на тому самому місці, клерк уже чекав на них.

4

Ось коли Еверард уперше по-справжньому усвідомив реальність мандрівок у часі. Розумом він осягнув їх і раніше, авжеж вони вражали його, але відчуттями сприймав їх радше як щось екзотичне. А тепер, коли він трясся вулицями Лондона, якого не знав, у двоколісному кебі (не стилізованому під старовину, щоб принадити туристів, а справжньому екіпажі, запилюженому й розбитому); коли дихав повітрям, яке містило більше диму, ніж повітря двадцятого століття, але в якому зовсім не було викидних газів; коли споглядав юрби пішоходів — чоловіків у котелках і циліндрах, закіптюжених чорноробів, жінок у довгих спідницях, не акторів, а справжніх людей, що розмовляли, пітніли, сміялися, журились і поспішали кожен у своїх справжніх справах, — аж тепер Еверард повною мірою відчув, що він тут. Його мати ще не народилася, дідусі з бабусями були юними парами, що тільки-тільки збиралися пов’язати себе шлюбними путами, президентом Сполучених Штатів був Ґровер Клівленд, а королевою Великої Британії — Вікторія. Кіплінг писав свої твори, а останнє повстання американських індіанців було ще попереду… Усе це, наче удар по голові, приголомшило Еверарда.

Вітком сприймав усе спокійніше, але очі його постійно бігали, оглядаючи столицю Британської імперії в один із днів її слави.

— Я починаю розуміти, — пробурмотів він. — У моєму часі досі сперечаються, чим була ця доба: періодом неприродних пуританських умовностей і майже неприхованої жорстокості чи розквітом західної цивілізації напередодні її занепаду. Дивлячись на цих людей, я розумію: слушним було все, що казали про цю епоху — і добре, і погане, — тому що однаковою міркою її не виміряти, вона складалася з мільйонів різних людських життів.

— Звісно, — погодився Еверард. — Те саме, либонь, можна сказати про кожну добу.

Потяг виявився майже знайомим: він не надто відрізнявся від тих, що курсували Британською залізницею у 1954 році, і це дало Віткомові привід до уїдливої зауваги щодо непорушності традицій. За кілька годин вони прибули на невеличку сонну станцію з доглянутими квітниками, де найняли бричку, що мала довезти їх до Віндемового маєтку.

Поштивий констебль пропустив їх після кількох запитань. Вони видавали себе за археологів, Еверард з Америки, а Вітком з Австралії, які прагнули зустрітися з лордом Віндемом і були приголомшені новиною про його трагічну загибель. Мейнвезерінг, у якого, схоже, всюди були зв’язки, забезпечив їх рекомендаційними листами від знаного авторитета з Британського музею. Інспектор зі Скотленд-Ярду дозволив їм оглянути курган. «Справу розкрито, джентльмени, і шукати тут уже нічого, навіть якщо мій колега з цим і не згоден — ха, ха!» Приватний детектив лише кисло посміхнувся й пильно поглянув на «археологів», коли ті підійшли до кургану. Це був високий, худорлявий чоловік з обличчям, в якому проглядало щось яструбине. Його супроводжував кремезний чоловік із вусами, що трохи накульгував і, схоже, був кимось на кшталт особистого секретаря.

Насип був довгий і високий, увесь порослий травою, окрім того місця, де свіжі розкопи вели до поховальної кімнати. Стіни її колись були викладені грубо обтесаними колодами, але ті вже давно пообвалювалися; рештки струхлявілої деревини лежали в землі.

— У газетах писали про якусь металеву скриньку, — промовив Еверард. — Можна нам глянути і на неї?

Іспектор ствердно кивнув і повів їх до прибудови, де на столі були розкладені всі основні знахідки: крім скриньки, там були шматки іржавого заліза й уламки кісток.

— Гм, — пробурмотів Вітком. Він замислено дивився на гладеньку, позбавлену жодних прикрас поверхню скриньки, що вилискувала блакиттю. Якийсь непідвладний часові сплав, якого поки ще не винайдено. — Дуже дивно. Геть не схоже на примітивний виріб. Можна подумати, ніби її виточили на верстаті, еге ж?

Еверард обережно підійшов до столу. Він досить добре уявляв, що може бути всередині скриньки, і поводився з обачністю, природною для людини, що живе в так званій «атомній добі». Діставши із сумки лічильника, він націлив його на скриньку. Стрілка відхилилася, ледь-ледь, та все ж…

— Цікава у вас штука, — сказав інспектор. — Можна запитати, що це таке?

— Експериментальна модель електроскопа[8], — збрехав Еверард.

Він обережно підняв віко й наблизив лічильник до скриньки.

Святий Боже! Рівень радіації всередині був достатній, щоб убити людину за один день! Еверард мигцем глянув на тьмяно-лискучі бруски металу, перш ніж захряснути кришку.

— Обережніше з цим, — промовив він тремтячим голосом.

Хвала небесам: хай би хто привіз із собою цей пекельний вантаж, він прибув із доби, коли люди навчилися блокувати радіацію.

Приватний детектив безгучно підійшов ззаду. У його проникливих очах зблиснув мисливський вогник.

— Вам відомо, що це? — тихо запитав він.

— Здається, так. — Еверард пригадав, що Беккерель відкриє радіоактивність лише за два роки; навіть до рентгенівського випромінювання ще чекати понад рік. Треба бути обережним. — Річ у тому, що… я чув, як індіанці розповідали про схожу залізну руду, яка була отруйна…

— Вельми цікаво. — Детектив узявся набивати велику люльку. — Подібно до випарів ртуті, еге ж?

— Отже, Ротергайт, мабуть, підклав цю скриньку до могильника, — пробурмотів інспектор.

— Не будьте дурнем! — різко кинув йому детектив. — У мене є три переконливі докази того, що Ротергайт цілковито невинний. Мене бентежило тільки одне: справжня причина смерті його світлості. Але якщо, за словами цього джентльмена, у могильному насипі була смертельна отрута… мабуть, щоб відлякати грабіжників? Дивно, одначе: як до саксів потрапила руда з Америки? Можливо, у цих теоріях про подорожі ранніх фінікійців через Атлантику справді щось є. Колись я провадив невеличке дослідження, щоб перевірити свою гіпотезу про існування у валлійській мові халдейських елементів[9]. Ця знахідка, схоже, підтверджує моє припущення.

Еверард відчув провину перед археологією. «Пусте, — заспокоїв він себе, — незабаром скриньку викинуть у Ла-Манш й усі про неї забудуть». За першої-ліпшої нагоди вони з Віткомом перепросили розслідувачів і покинули їх.

Уже на зворотному шляху до Лондона, коли вони опинилися самі в купе, англієць дістав шматочок трухлявого дерева.

— Сховав до кишені там, у кургані, — пояснив він. — Допоможе нам визначити його вік. Дай-но мені радіовуглецевий лічильник.

Вітком поклав шматок дерева у пристрій, покрутив кілька ручок і прочитав результат:

— Тисяча чотириста тридцять, плюс-мінус десять років. Отже, курган було насипано близько… гм… 464 року нашої ери. Юти тоді тільки-тільки починали осідати в Кенті.

— Якщо ці бруски після стількох років такі небезпечні, — пробурмотів Еверард, — хотів би я знати, якими вони були із самого початку? Важко собі уявити, як із таким довгим періодом напіврозпаду може бути такий високий рівень радіоактивності, але, зрештою, у майбутньому вміють робити із атомом такі речі, які мені навіть не снилися.

Відзвітувавши Мейнвезерінгу, вони провели решту дня, оглядаючи місто, тимчасом як керівник відділення розсилав повідомлення крізь час, запускаючи в рух велетенський апарат Патруля. Попри свій бруд і злидні, вікторіанський Лондон зацікавив Еверарда, навіть зачарував. Вітком із замріяним виразом в очах промовив:

— Я хотів би тут жити.

— Невже? З їхніми лікарями й стоматологами?

— Зате без бомб, — виклично відказав Вітком.

Коли вони повернулися до Мейнвезерінгового кабінету, все вже було готово. Заклавши пухляві руки за спину, під поли фрака, очільник вікторіанського відділення походжав туди-сюди й, попахкуючи сигарою, сипав отриманою інформацією.

— Метал ідентифіковано з високим ступенем імовірності. Ізотопне паливо приблизно з тридцятого століття. Розслідування виявило, що торговець з імперії Ін прибув до 2987 року, прагнучи виміняти за свою сировину секрет виготовлення надміцного синтетичного тросу, втрачений у період Меживладдя. Природно, він ужив заходів безпеки й намагався видати себе за мешканця системи Сатурна, однак, попри це, зникнув безвісти. Як і його часовий шатл. Найпевніше, хтось із 2987 року дізнався, звідки цей торговець насправді, і вбив його, щоб заволодіти машиною часу. Патруль повідомлено, однак жодних слідів човника не знайдено. Зрештою його виявили в Англії п’ятого століття два патрульні на прізвища — кхе, кхе! — Еверард і Вітком.

— Якщо ми вже впоралися, то навіщо турбуватися? — вишкірився американець.

Мейнвезерінг вражено поглянув на нього.

— Але ж ви ще ні з чим не впоралися, друже мій! З погляду мого й вашого відчуття часу роботу ще потрібно виконати. І, прошу вас, не думайте, що успіх вам уже забезпечено лише тому, що це зафіксовано в історії. Час не закостенілий, а людина має свободу волі. Історія зміниться, якщо вас спіткає невдача. Ніколи не буде згадки про ваш успіх, а я вам про нього не розповім. Поза сумнівом, так і ставалося — якщо я можу вжити тут слово «ставалося» — у тих небагатьох випадках, коли Патруль зазнавав поразки. Над цими справами досі працюють, і якщо врешті все закінчиться успіхом, історія зміниться і виявиться, що успіх був «завжди». Tempus non nascitur, fit[10], якщо дозволите мені невеличке перефразування.

— Гаразд, гаразд. Я лише пожартував, — став захищатися Еверард. — Берімося до роботи. Tempus fugit[11], — зумисне скаламбурив він, і Мейнвезерінг аж скривився.

Виявилося, що навіть у Патрулі небагато знали про ті темні часи, коли римляни покинули Британію, романо-бритська цивілізація занепадала, а брити відступали під натиском інших племен. Цей період ніколи не видавався важливим. Лондонське відділення 1000 року надіслало всю інформацію, яку мало, а також одяг, який міг зійти за тогочасний. Непритомні Еверард і Вітком провели одну годину під гіпновчителем і прокинулися з бездоганним знанням латинської мови, кількох сакських і ютських говірок, а також звичаїв давніх жителів Кенту.

Одяг був незручним: штани, сорочки й куртки з грубої вовни, шкіряні плащі — нескінченна плутанина ремінців і зав’язок. Довгі перуки солом’яного кольору ховали сучасні зачіски, а чисто поголені обличчя не мали впадати в око навіть у п’ятому столітті. Вітком узяв із собою бойову сокиру, а Еверард — меч. Зброю було виготовлено спеціально для них з високовуглецевої сталі, однак обидва патрульні більшу надію покладали на заховані під куртками невеличкі звукові пістолети-паралізатори з двадцять шостого століття. Обладунків не прислали, але в одній із багажних сумок часолета виявилися два мотоциклетні шоломи: у добу саморобного спорядження вони не мали б привернути надмірної уваги і були куди міцніші й зручніші за тогочасні бойові. Патрульні спакували також трохи їжі і кілька глечиків з добрим вікторіанським елем.

— Чудово. — Мейнвезерінг дістав з кишені годинника й глянув на нього. — Я чекатиму на ваше повернення… скажімо, о четвертій. Зі мною буде кілька озброєних охоронців на випадок, якщо ви привезете з собою порушника, а опісля ми зможемо піти випити по чашці чаю. — Він потиснув їм руки. — Вдалого полювання!

Еверард застрибнув на часоліт, налаштував його на 464 рік нашої ери, курган в Аддлтоні, літо, дванадцята година ночі, й натиснув на перемикач.

5

Місяць був уповні. Порожній обшир простягався до темної смуги лісу, що затуляла обрій. Десь вив вовк. Курган уже було насипано: вони прибули запізно.

Ввімкнувши антигравітатор, вони здійнялися над лісом, вдивляючись у його темну хащу. Приблизно за милю від кургану було поселення: великий будинок із тесаного дерева й купка менших хатин, розкиданих по дворищу. Усе німувало, залите місячним сяйвом.

— Поля оброблені, — зауважив Вітком упівголоса, щоб не порушувати тиші. — Юти й сакси, як тобі відомо, були переважно йоменами[12], що прийшли сюди в пошуках землі для рільництва. Гадаю, кілька років тому вони витіснили бритів з цієї території.

— Нам треба розвідати про поховання, — сказав Еверард. — Може, стрибнути в минуле, щоб визначити, коли було насипано могильник? Ні, безпечніше, мабуть, порозпитувати тепер, по якомусь часі після його зведення, коли всі пристрасті вже вщухли. Скажімо, завтра вранці.

Вітком кивнув, і Еверард спрямував часоліт на землю, під укриття густих дерев, а потім перенісся вперед на п’ять годин. На північному сході здіймалося сліпуче сонце, на високій траві блищали краплини роси, а пташки цвірінчали, аж вуха закладало. Патрульні вийшли з часолета й відіслали його на шаленій швидкості вгору, де він завмер на висоті десять миль над землею і звідки його можна буде викликати мініатюрним радіопередавачем, вмонтованим в їхні шоломи.

Не криючись і відмахуючись мечем і сокирою від диких на вигляд собак, що з лютим гарчанням кинулися на чужинців, Еверард і Вітком підійшли до поселення. Зайшовши на дворище, патрульні виявили, що воно не бруковане, натомість укрите товстим шаром багнюки і гною. З халупки-мазанки на них витріщалися кілька голих брудних дітлахів. Дівчина, що доїла миршаву корову, стиха вереснула, а низьколобий кремезний чоловік, що виливав свиням помиї, схопився за списа. Зморщивши носа, Еверард подумав, що тут не завадило б побувати деяким прихильникам «шляхетного нордичного походження» з його рідного століття.

Із головної хати вийшов сивобородий чоловік із сокирою в руці. Як і всі люди цієї доби, він був на кілька дюймів нижчий за середньостатичного чоловіка з двадцятого століття. Пильно оглянувши прибульців, він побажав їм доброго ранку.

Еверард увічливо всміхнувся.

— Мені на ім’я Уффа Гундінґссон, а це мій брат Кнуббі, — мовив патрульний. — Ми купці з Ютланду, прибули сюди, щоб торгувати в Кентербері. — Він назвав місто його тогочасною назвою, «Кантварабіріґ». — Ми відійшли від місця, де пристав наш човен, і заблукали. Блудили цілу ніч і ось вийшли до твого дому.

— Мені на ім’я Вульфнот, Ельфредів син, — відказав йомен. — Заходьте й розділіть із нами поживу.

Хата була велика, тьмяна й задимлена, сповнена гомінкої юрби: діти Вульфнота, їхні дружини з дітьми, залежні керли[13] та їхні дружини, діти й онуки. На великих дерев’яних тацях лежав сніданок — недосмажена свинина, яку запивали з рогів легеньким кислим пивом. Завести розмову виявилося нескладно: як і всі, хто живе на відлюдді, поселяни були не проти попліткувати. Значно важче було вигадати правдоподібну розповідь про стан справ у Ютланді. Раз чи двічі Вульфнот, що не був дурнем, ловив їх на якійсь недоладності, але Еверард впевнено відказував: «До вас дійшли неправдиві чутки. Новини часом набувають дивного вигляду по тому, як перетинають море». Патрульний був здивований, дізнавшись, який тісний зв’язок юти досі підтримували зі своєю батьківщиною. Утім, розмова про погоду й урожай не надто відрізнялася від тих, що їх провадили на Середньому Заході Сполучених Штатів Америки в двадцятому столітті.

Лише згодом Еверардові вдалося наче між іншим запитати про курган. Вульфнот насупився, а його огрядна беззуба дружина квапливо обернулася до грубого дерев’яного ідола й накреслила в повітрі охоронний знак.

— Не годиться розмовляти про таке, — пробурмотів ют. — Моя б воля — чаклуна не поховали б на цій землі. Але мій батько, що помер торік, приятелював з ним і навіть чути не хотів, щоб ховати його деінде.

— Чаклуна? — нашорошив вуха Вітком. — А що то за історія?

— Що ж, розкажу вам, — пробуркотів Вульфнот. — Років шість тому буде, як у Кентербері з’явився чужоземець на ім’я Стейн. Відай, був з далеких країв, бо не тямив мови ні бритів, ні англів. Але король Генґіст[14] прийняв його як гостя, і скоро чужинець навчився по-нашому. Він підніс королеві дивні, але добрі дари, а пізніше став йому за хитромудрого дорадця. Король дедалі більше покладався на нього. Ніхто не наважувався ставати Стейнові на дорозі, бо він мав палицю, що кидала блискавицями. Люди бачили, як чаклун розколював нею скелі, а одного разу, у битві з бритами, спопелив ворогів. Дехто гадав, що це сам Воден[15], але якщо він помер-таки, отже, цього не може бути.

— Он як. — Еверард відчув, як його огортає запал діяльності. — А що він робив за життя?

— Ну… давав королеві мудрі поради, як я вже казав. Це він надумав, щоб ми тут, у Кенті, більше не воювали з бритами і не кликали сюди одноплеменців з краю наших батьків, а натомість уклали мир з місцевим населенням. Стейн вважав, що з нашою силою і знаннями бритів, які вони перейняли від римлян, ми зможемо разом побудувати могутнє королівство. Може, воно й так, але я не бачу великої користі в усіх цих книжках і лазнях, а тим паче в їхньому дивному бозі на хресті… Ну, хай там як, а три роки тому його вбили якісь невідомі. Ми поховали його з жертовними тваринами і тими речами, яких не забрали його недруги. Двічі на рік приносимо требу на могилі, і, слід сказати, його дух нас не турбує. Але мені досі ще якось моторошно.

— Три роки, еге ж, — тихо промовив Вітком. — Зрозуміло…

Вони ще добру годину мусили гостювати у Вульфнота, перш ніж попрощатися. Ют наполіг, щоб хлопчик провів їх до річки. Еверард, якому не хотілося йти пішки так далеко, усміхнувся й викликав часоліт. Коли вони з Віткомом залізли на сидіння, американець урочисто звернувся до хлопчини, що дивився на них, вирячивши очі:

— Нехай буде тобі відомо, що приймали ви в себе Водена і Тунора[16], які відтепер оберігатимуть ваш рід від усякого лиха.

Відтак стрибнув на три роки назад.

— Тепер на нас чекає найважче, — промовив він, позираючи з-за кущів на огорнуте нічною темрявою поселення. Кургану ще не насипано, чаклун Стейн живий. — Влаштувати магічну виставу для хлопчика не важко, але тепер нам треба дістати цього суб’єкта з великого, добре укріпленого міста, де він — права рука короля. І до всього ще й має бластер.

— Очевидно, нам це вдалося… або ж вдасться, — зауважив Вітком.

— Не конче. Ти ж знаєш, це не безповоротно. Якщо ми зазнаємо невдачі, то за три роки Вульфнот розказуватиме нам іншу історію, можливо, про те, що Стейн досі там. Він може вбити нас двічі! А Англія, яку він витягне з Темних віків до неокласичної культури, розвинеться так, що 1894 року ти її не впізнаєш… Цікаво, чого прагне цей Стейн.

Він підняв часоліт у повітря й скерував до Кентербері. Нічний вітер обвівав його обличчя. Невдовзі заманячіли обриси міста, і Еверард приземлився в якомусь гайку. Місячне сяйво біліло на напівзруйновах мурах стародавньої римської фортеці Дуровернум, помережаних чорними латками в тих місцях, де юти лагодили їх деревом і глиною. Після заходу сонця в місто годі було пробратися.

Вони знову перемістилися до денної пори — близько полудня — і знову відіслали часоліт у небо. Еверарда розморило від сніданку, з’їденого дві години тому і, водночас, за три роки в майбутньому. Патрульні ступили на розбиту дорогу, прокладену ще римлянами, і подалися до міста. Рух був досить жвавий: переважно селяни на рипливих підводах везли на ринок городину. Перед брамою Еверарда й Віткома затримали двоє вкрай непривітних на вигляд вартових і запитали, чого їм треба в місті. Цього разу патрульні назвалися посланцями танетського[17] купця, що доручив їм зустрітися з місцевими ремісниками. Шубравці далі дивилися на них похмуро, доки Вітком не сунув їм кілька римських монет; тоді вартові опустили списи й дозволили пройти.

Місто зустріло патрульних гамором і метушнею, але найсильніше враження на Еверарда знову справив жахливий сморід. Час від часу поміж ютами, що штовхалися й галасували, він помічав романізованого брита, який пробирався через багнюку, погордливо підбираючи свою обшарпану туніку, щоб не торкнутися цих дикунів. Це було смішно і сумно водночас.

Неймовірно брудний заїжджий двір розташувався у напівзруйнованих замшілих стінах будинку, який раніше, мабуть, належав якомусь багатієві. Еверард і Вітком виявили, що тут, де торгівля відбувалася переважно завдяки натуральному обміну, їхні монети неабияк цінувалися. Пригостивши постояльників кількома кухлями елю, вони вивідали все, що їм було потрібно. «Палати короля Генґіста стоять недалеко від середмістя… не те, щоб палати, а так… стара будівля, абияк причепурена за наказом цього заблуди Стейна… тільки не подумай, чужинцю, ніби наш добрий і сміливий король — розманіжений бабій… ось того місяця… ага, так, Стейн! Стейн живе в будинку поруч із королівським. Дивний чоловік, дехто стверджує, що він бог… а до дівок ласий, авжеж… Ага, подейкують, це він стоїть за всіма тими мирними переговорами з бритами. Що день, то в місті більшає цих пролаз, а чесному чоловікові вже й не вільно пустити їм трохи крові… Звісно, Стейн вельми мудрий, я проти нього нічого не маю, тямите? До того ж він може кидати блискавицями…»

— Що робитимемо? — запитав Вітком, коли вони вже були у себе в кімнаті. — Підемо до того Стейна й арештуємо його?

— Ні, не думаю, що це можливо, — із сумнівом відказав Еверард. — У мене є такий-сякий план, але все залежить від того, чого цей зайда з майбутнього насправді хоче. Спробуймо лише потрапити до нього на аудієнцію. — Підвівшись із солом’яної мати, що правила за постіль, він заходився чухатися. — Хай ти сказишся! Цій добі потрібна не грамотність, а добрий засіб проти бліх!

Ретельно оновлений будинок Стейна вирізнявся чистотою: неприродна посеред довколишнього бруду білизна його фасаду з невеличким портиком ледве не різала очі. Двоє вартових, що сиділи на східцях, миттю підхопилися, щойно помітили незнайомців. Еверард тицьнув їм гроші й сказав, що має інформацію, яка неодмінно зацікавить великого чарівника.

— Скажи йому: «Прийшла людина з прийдешнього». Це пароль такий. Утямив?

— Безглуздя якесь, — невдоволено пробурмотів охоронець.

— Пароль і не мусить мати глузд, — згорда відповів йому Еверард.

Похитуючи скрушно головою й побризкуючи обладунком, ют пішов. А бодай їм, усім цим новомодним вигадкам!

— Ти впевнений, що ми чинимо розумно? — запитав Вітком. — Ти ж розумієш: тепер він буде насторожі.

— Еге ж, а ще я розумію, що така поважна людина не стане витрачати свого часу на абиякого незнайомця. А нам не можна баритися, друже! Поки що йому не вдалося досягнути жодних тривких результатів, навіть у легендах він ще міцно не закріпився. Але якщо Генґіст справді укладе союз із бритами…

Охоронець повернувся, пробурчав щось і повів їх сходами в будинок. Вони перетнули перистиль[18] і опинилися в атріумі[19], просторому приміщенні, де ведмежі шкури на підлозі дисонували з пощербленим мармуром і вицвілою мозаїкою. Біля грубого дерев’яного ліжка на них чекав чоловік. Коли патрульні зайшли, він звів руку, і Еверард побачив вузьке дуло бластера з тридцятого століття.

— Тримайте руки так, щоб я міг їх бачити, відведіть їх убік, — м’яко промовив чоловік. — Інакше я муситиму спопелити вас блискавкою.

Збентежений Вітком різко втягнув повітря, але Еверард радше чогось такого й очікував. І все ж він відчув, як усередині все скрутилося в тугий вузол.

Чаклун Стейн був невисокий чоловічок, одягнений в добру гаптовану туніку, що вочевидь дісталася йому з якоїсь бритської вілли. У нього було гнучке тіло, велика голова з кучмою чорного волосся і обличчя, у чомусь приємне, і, водночас, у чомусь потворне. Губи кривилися в напруженій посмішці.

— Обшукай їх, Едґаре, — звелів він. — Забери все, що знайдеш у їхній одежі.

Ют виконав наказ незграбно, але паралізатори все ж знайшов і кинув їх на підлогу.

— Можеш іти, — сказав Стейн.

— Вони не зашкодять вам, мій лорде? — запитав воїн.

Стейн посміхнувся ще ширше.

— Коли я тримаю в руці оце? Ні, іди собі.

Едґар виволікся з кімнати.

«Принаймні в нас лишилися меч і сокира, — подумав Еверард. — Щоправда, користі від них небагато, доки він тримає нас на прицілі».

— Отже, ви прибули з майбутнього, — пробурмотів Стейн. На його чолі раптом зблиснули краплини поту. — Цікаво… Ви розмовляєте пізньоанглійською?

Вітком уже був розтулив рота, але Еверард випередив товариша, вирішивши зімпровізувати, хоча й ризикував їхніми головами.

— Яка це мова?

— Отака, — Стейн перейшов на англійську з дивним акцентом, яка, утім, була впізнаваною для вуха людини з двадцятого століття. — Йа х’чу знати, звідки ви й з року йако’о, шчо вам тут тре’а. К’жіть факти, бо сп’лю вас.

Еверард похитав головою.

— Ні, — відповів він ютською. — Я не розумію.

Вітком метнув на нього погляд і змовчав, готовий підтримати гру американця. Еверардів мозок гарячково працював, патрульний знав: найменша помилка — і на них чекає смерть. Відчай додав йому зухвальства.

— Нашими днями говоримо так… — і він затарабанив мексикано-іспанською говіркою, калічачи слова, як тільки міг.

— Ага… отже, латина! — Стейнові очі зблиснули, а бластер затремтів у його руці. — З якого ви часу?

— Двадцяте століття після Христа, а край наш зветься Ліонесс[20], він лежить за західним океаном…

— Америка! — видихнув чоловік. — Вашу землю коли-небудь звали Америкою?

— Ні, не тямлю, про що ви кажете.

Стейном аж затрусило. Опанувавши себе, він запитав:

— Ви знаєте мову римлян?

Еверард кивнув.

Стейн нервово розсміявся.

— Тоді розмовляймо нею. Коли б ви знали, як мене вже нудить від місцевого ґелґання… — Латина його була трохи калічена — вочевидь, Стейн вивчив її вже в цьому столітті, — але достатньо вільна. Він помахав бластером. — Вибачайте за негостинність. Я мушу бути обережним.

— Звісно, — відказав Еверард. — Забув відрекомендуватися… мене звати Менцій, а мого друга Ювенал. Ми прибули з майбутнього, як ви вже здогадалися; ми історики, а в нашій добі щойно винайшли подорожі в часі.

— Власне кажучи, я Рожер Штайн з 2987 року. Ви… чули про мене?

— Ще б пак! — вигукнув Еверард. — Ми й вирушили в минуле на пошуки легендарного Стейна, який, схоже, відіграв чи не ключову роль в історії світу. Ми підозрювали, що він може бути peregrinator temporis, себто мандрівник у часі, а тепер знаємо це напевно.

— Три роки… — Штайн пустився схвильовано ходити по кімнаті, розмахуючи бластером; однак він був надто далеко, щоб спробувати зненацька напасти на нього. — Три роки я вже тут. Якби ви тільки знали, скільки безсонних ночей я провів, коли лежав і думав, чи вдасться мені це все… Скажіть-но, ваш світ об’єднався?

— Світ і планети, — відповів Еверард. — Уже давно.

У душі патрульний тремтів. Його життя залежало від того, чи зможе він здогадатися, якими були Штайнові плани.

— Ви вільні?

— Так. Себто править імператор, але люди обирають сенат, і той видає закони.

Гном’яче обличчя Штайна перемінилося: на ньому з’явився трохи не святобливий вираз.

— Усе, як я мріяв, — прошепотів Штайн. — Дякую вам.

— Ви прибули сюди зі своєї епохи, щоб… творити історію?

— Ні, — мовив Штайн. — Щоб змінити її.

Слова посипалися з нього, немовби він давно хотів виговоритися, але не міг.

— Я також історик. Випадково я зустрівся з чоловіком, який стверджував, буцімто він торговець із місяців Сатурна, але я колись жив там і відразу збагнув, що він бреше. Я вирішив дізнатися правду. Виявилося, що це мандрівник у часі з далекого-далекого майбутнього. Щоб ви розуміли: доба, в якій я жив, була жахливою, а як історик-психограф я розумів, що війна, бідність, тиранія, які стали нашим прокляттям, постали не через якесь вроджене зло, притаманне людству, а лише як наслідок певних причин. Машинні технології виникли у світі, поділеному на ворожі табори, а війни ставали дедалі більш руйнівними й масштабними. Періоди миру були, навіть досить тривалі, але хвороба ця пустила надто глибоке коріння, конфлікт зробився невіддільною частиною нашої цивілізації. Мою родину було знищено під час Венеріанського рейду, я не мав чого втрачати. Я заволодів машиною часу після того, як… усунув її власника. Я міркував так: найбільша помилка сталася за Темних віків. Рим об’єднав величезну імперію, що перебувала в мирі, а з миру завжди може постати справедливість. Але, зробивши це, Рим себе виснажив і тепер розпадався. Варвари, що вдиралися на територію імперії, були повні наснаги, вони могли багато чого здійснити, проте розкіш їх швидко зіпсувала. Але є ще Англія. Вона ізольована від загнилого римського суспільства. Германці, що прибувають до неї, — брудні мугирі, але дужі й сповнені бажання вчитися. В історії мого світу вони просто стерли з острова бритську цивілізацію, а потім їх самих, розумово безпорадних, поглинула нова цивілізація — цивілізація зла, — яка називалася західною. Я ж прагнув, щоб історія пішла кращою дорогою. Це було нелегко. Ви навіть не уявляєте, як важко вижити в чужій епосі, доки її не пізнаєш, хай навіть у тебе й буде новітня зброя і цікаві подарунки для короля. Але тепер у мене є Генґістова повага й дедалі більша довіра бритів. Я зможу об’єднати два народи у війні проти піктів[21]. Англія буде єдиним королівством, опертим на сакську міць і знання римлян, досить потужне, щоб дати відсіч будь-яким загарбникам. Від християнства, певна річ, нікуди не подітися, але я подбаю, щоб це було правильне християнство, те, яке навчатиме й цивілізуватиме людей, а не сковуватиме їхній розум. За якийсь час Англія набере достатньої сили, щоб почати завоювання європейського континенту, а згодом — і всього світу. Я зостануся тут доти, доки не створю військового союзу проти піктів, а потім зникну, але пообіцяю повернутися пізніше. Якщо я з’являтимуся, скажімо, що п’ятдесят років протягом наступних кількох століть, то стану легендою, богом, який пильнуватиме, щоб люди не звернули з правильного шляху.

— Я багато читав про святого Станіуса, — повільно промовив Еверард.

— Отже, я переміг! — скрикнув Штайн. — Я дав світові мир!

По його щоках текли сльози.

Еверард підступив ближче. Штайн, досі не довіряючи, наставив бластер йому в живіт. Еверард наче знічев’я пішов круг Штайна, і той обернувся, щоб тримати американця на прицілі. Проте, надто схвильований нібито доказами свого успіху, він забув про Віткома. Еверард кинув англійцеві через плече промовистий погляд.

Вітком жбурнув сокиру. Еверард кинувся на підлогу. Штайн скрикнув: сокира розтяла йому плече. Зашкварчав бластер. Вітком плигнув і схопив чоловіка за руку зі зброєю. Штайн заревів, силкуючись вивільнити бластер. Еверард підскочив на допомогу. Якусь хвилину панувало сум’яття.

Потім бластер вистрілив знову, і враз мертве Штайнове тіло затихло в їхніх руках. З жахливої дірки у грудях ринула кров, заливаючи одяг патрульних.

Надбігли два охоронці. Еверард схопив з підлоги паралізатор і одним рухом пальця виставив регулятор на повну потужність. Кинутий спис зачепив йому плече. Він двічі вистрілив, і кремезні вартові безвладно попадали. Вони очуняють не раніше, ніж за кілька годин.

Припавши на якусь мить до підлоги, Еверард прислухався. Із внутрішніх покоїв було чути жіночий вереск, але у дверях ніхто більше не з’являвся.

— Здається, ми впоралися, — відсапуючи, промовив він.

— Атож.

Вітком понуро глянув на тіло, що розпласталося коло його ніг і здавалося жалюгідно малим.

— Я не хотів його смерті, — сказав Еверард. — Але час… невблаганний. Мабуть, йому так на роду було написано.

— Краще так, ніж суд Патруля, а потім планета вигнання, — відповів Вітком.

— Принаймні формально він був злодій і вбивця, — мовив Еверард. — Але у нього була велика мрія.

— А ми її знищили.

— Сама історія могла її знищити. І, мабуть, таки б знищила. Одна людина не має для такого достатньо сил… або ж мудрості. Я думаю, більшість людських бід — саме через таких ось фанатиків з добрими намірами, як він.

— Отже, нам лишається сидіти, склавши руки, й покірно чекати, що буде далі?

— Подумай про всіх своїх друзів у 1947 році. Вони б ніколи не народилися.

Вітком зняв плащ і спробував витерти зі свого одягу кров.

— Ходімо, — мовив Еверард і швидким кроком рушив до дверей у глибині кімнати. Нажахана наложниця в сусідньому покої дивилася на нього великими очима.

Замок на наступних дверях довелося випалювати бластером. У приміщенні за ними був часовий шатл з епохи імперії Ін, кілька ящиків зі зброєю і припасами, трохи книжок. Еверард завантажив до машини все, окрім скриньки з радіоактивним паливом. Її треба було лишити, щоб згодом, у майбутньому, він зміг дізнатися про цей випадок, повернутися сюди й зупинити чоловіка, який захотів стати Богом.

— Може, ти закинеш це все на склад у 1894 рік? — запитав він. — А я заберу наш часоліт і зустрінуся з тобою в кабінеті Мейнвезерінга?

Вітком довго мовчки дивився на нього. Обличчя його відображало вагання, але зрештою на ньому затверднув вираз рішучості.

— Гаразд, старий, — відказав англієць. Він усміхнувся, трохи чи не сумовито, а потім потис Еверардові руку. — Ну, бувай. Щасти тобі.

Американець провів товариша поглядом, коли той заходив до великого сталевого циліндра. Дивне прощання, зважаючи на те, що за кілька годин вони чаюватимуть у 1894 році.

Тривога гризла Еверарда, коли він вийшов із будинку й змішався з юрбою. Дивакуватий хлопчина, цей Чарлі. Ну що ж…

Він безперешкодно покинув місто й дістався до гаю. Там викликав часоліт і, попри те, що треба було квапитися, доки не нагодився хтось цікавий подивитися, що то за птах сів на землю, випив елю. Зараз Еверард страшенно потребував цього. Потім востаннє глянув на Стару Англію і перенісся до 1894 року.

Мейнвезерінг, як і обіцяв, чекав на нього разом з охоронцями. Очільник відділення стурбувався, побачивши лише одного патрульного в закривавленій одежі, але Еверард заспокоїв його, доповівши про все, що сталося.

Потім американець помився, перевдягнувся й склав повний звіт секретареві. На цей час Вітком уже мав би під’їхати в кебі, але його досі не було. Мейнвезерінг з допомогою радіо зв’язався зі складом, потім обернувся до Еверарда й мовив, насупившись:

— Він ще не прибув. Може, щось пішло не так?

— Навряд чи. Ці машини працюють безвідмовно. — Еверард закусив губу. — Не збагну, в чому річ. Може, він неправильно зрозумів мене й вирушив натомість до свого 1947 року.

Після обміну повідомленнями виявилося, що у своєму році Вітком також не дав про себе знати. Еверард і Мейнвезерінг пішли випити чаю. Коли вони повернулися, про Віткома досі не було ні слуху ні духу.

— Мабуть, слід повідомити польових агентів, — мовив Мейнвезерінг. — Що скажеш? Вони швидко його знайдуть.

— Ні. Зачекайте.

Еверард стояв, розмірковуючи. Уже протягом якогось часу в нього визрівала жахлива підозра.

— Ви маєте якийсь здогад?

— Щось таке. — Еверард заходився скидати своє вікторіанське вбрання. Руки його тремтіли. — Нехай принесуть мій одяг з двадцятого століття, гаразд? Можливо, мені вдасться розшукати його самому.

— Патруль потребуватиме попередньої доповіді про ваші плани, — нагадав Мейнвезерінг.

— До дідька Патруль!

6

Лондон, 1944 рік. Рання зимова ніч упала на місто; у темних проваллях вулиць завивав холодний, пронизливий вітер. Десь вибухнуло, загорілося. Над дахами, наче стяги, залопотіли велетенські язики полум’я.

Еверард залишив часоліт просто на вулиці — ніхто не виходив з дому, коли падали бомби, — і став поволі пробиратися крізь морок. Сімнадцяте листопада — тренована пам’ять підказала йому дату. День, коли загинула Мері Нельсон.

Він побачив на розі телефонну будку, зайшов і став гортати довідник. Нельсонів було чимало, але тільки одна Мері, що проживала в районі Стретем. Це, певна річ, була мати. Доньку, либонь, звали так само. Еверард не знав точного часу, коли впала саме та бомба, але були способи дізнатися.

Коли він вийшов із будки, поруч гримнуло і блиснуло. Патрульний упав ницьма, тимчасом як над ним просвистіли уламки скла. Сімнадцяте листопада 1944 року. Молодший за віком Менс Еверард, лейтенант інженерних військ США, перебував тепер десь по той бік Ла-Маншу, навпроти німецьких гармат. Він не міг пригадати точно, де саме, і не став напружувати пам’ять. Це не мало значення. Він знав, що переживе ту небезпеку.

Коли Менс біг до часолета, позаду знову затанцювало полум’я. Він застрибнув на сидіння і здійнявся в повітря. Високо над Лондоном він бачив лише безкрайню темряву, поцятковану спалахами вогню. Вальпургієва ніч[22] — на землі розчахнулося справжнє пекло!

Він добре пам’ятав Стретем: понурі ряди цегляних будинків, в яких мешкали дрібні клерки, зеленярі й механіки — той самий середній клас, що повстав на боротьбу й дав відсіч потузі, яка підкорила всю Європу. Колись там жила така собі дівчина, у 1943 році… Зрештою вона вийшла за іншого.

Низько ширяючи, він намагався відшукати потрібний будинок. Неподалік вибухнув справжній вулкан полум’я. Повітряна хвиля вдарила часоліт, Еверард ледве втримався на сидінні. Він поквапився і, коли прибув на місце, побачив зруйнований дощенту будинок, який палав. Лише за три квартали від помешкання Нельсонів. Він спізнився.

Ні! Патрульний глянув на годинник — рівно 22.30 — і стрибнув на дві години назад. Так само була ніч, але приречений будинок стояв цілий у пітьмі. Ураз, на якусь мить, йому закортіло попередити його мешканців. Але ні. Люди помирали по всьому світу. Він не Штайн, щоб звалювати тягар історії на свої плечі.

Губи його скривилися в посмішці. Еверард зліз із часолета й зайшов на подвір’я. Бісовим данелліанцем він теж не був. Патрульний постукав у двері, йому відчинили. Середнього віку жінка видивлялася на нього в пітьмі. Еверард збагнув, що їй дивно бачити тут американця в цивільному.

— Пробачте, — мовив він. — Ви знаєте міс Мері Нельсон?

— Знаю. А що? — жінка завагалася. — Мері мешкає поблизу. Вона невдовзі має прийти. Ви її друг?

Еверард кивнув.

— Вона послала мене повідомити вас, місіс… е-е…

— Ендербі.

— Так, звісно, місіс Ендербі. Я такий забудькуватий! Отже, міс Нельсон попросила мене переказати, що, на превеликий жаль, не зможе сьогодні зайти. Однак вона дуже просить вас і всю вашу родину прийти до неї о пів на одинадцяту.

— Усю родину, сер? Але ж діти…

— Так-так, діти також, обов’язково. Геть усі. Вона підготувала для вас якийсь особливий сюрприз, щось, що хоче показати в себе вдома. Ви всі маєте бути там.

— Ну що ж… коли вже вона так наполягає… Гаразд, сер.

— Уся ваша родина, о пів на одинадцяту, тільки не спізнюйтеся. Побачимося там, місіс Ендербі. — Еверард вклонився на прощання й вийшов на вулицю.

Він зробив усе, що міг. Тепер — до Нельсонів. Патрульний промайнув три квартали вниз по вулиці, залишив часоліт у темному провулку й пішов до будинку. Тепер він теж вчинив злочин, такий самий, як і Штайн. Цікаво, як воно на планеті вигнання.

Часового човника ніде не було видно, а модель з епохи Ін надто велика, щоб десь її сховати. Отже, Чарлі ще не прибув. Доти доведеться діяти експромтом.

Стукаючи в двері, Еверард розмірковував, до чого може призвести його порятунок родини Ендербі. Діти виростуть, матимуть своїх дітей — поза сумнівом, нічим не визначних англійців середнього класу. Але колись, за багато століть, може народитися — або не народитися — хтось важливий. Звісно, час еластичний. Окрім рідкісних випадків, важив не конкретний предок, а загальний генофонд і людське суспільство. І все ж це міг бути саме той рідкісний випадок.

Йому відчинила молода дівчина. Невисока на зріст, миловида, вона не відзначалася ефектною вродою, але охайний однострій був їй дуже до лиця.

— Міс Нельсон?

— Так.

— Моє прізвище Еверард. Я друг Чарлі Віткома. Можна мені зайти? Я маю для вас доволі неочікувані новини.

— Я збиралася йти, — вибачливо промовила вона.

— Ви нікуди не підете. — Неправильний хід: дівчина аж заціпеніла від обурення. — Вибачте. Я вам зараз усе поясню.

Вона провела його до сірої захаращеної вітальні.

— Прошу сідати, містере Еверарде. Будь ласка, не говоріть голосно. Моя родина спить. Їм завтра рано вставати.

Еверард зручно вмостився. Мері, що присіла на краєчок канапи, дивилася на нього великими очима. Цікаво, чи були серед її предків Вульфнот і Едґар. Так… по стількох століттях, що сплили, — безперечно, були. А може, і Штайн також.

— Ви з Повітряних Сил? — запитала дівчина. — Ви там познайомилися з Чарлі?

— Ні, я з розвідки. Тому й у цивільному. Скажіть, будь ласка, коли ви бачилися з ним востаннє?

— Давно, кілька тижнів тому. Його частина тепер у Франції. Сподіваюся, ця війна скоро закінчиться. Вони ж розуміють, що програли, хіба ні? Навіщо тоді далі воюють? — вона схилила голову набік і запитливо глянула на нього. — То що у вас за новини для мене?

— Зараз я до цього перейду.

Він узявся плести всілякі нісенітниці, оповідаючи про стан справ по той бік Ла-Маншу. Дивна річ — розмовляти з привидом. А психоблок заважав розповісти правду. Еверард хотів, але коли намагався, язик дерев’янів йому в роті.

— …і чого коштує дістати пляшку дешевого червоного винця…

— Перепрошую, — нетерпляче перебила вона. — Чи не могли б ви перейти до суті? У мене справді на сьогодні домовлено…

— Ох, вибачте. Вибачте, будь ласка. Звичайно… Бачте, річ у тому…

Його врятував стукіт у двері.

— Даруйте, — пробурмотіла Мері й пішла повз щільно затулені вікна, щоб відчинити. Еверард м’якими кроками рушив за нею.

Дівчина відсахнулася, стишено зойкнувши:

— Чарлі!

Вітком пригорнув її до себе, забувши про кров на своєму ютському вбранні. Еверард зайшов до передпокою. Англієць уп’явся в нього нажаханими очима.

— Ти…

Він потягнувся по свій паралізатор, але дуло Еверардового вже дивилося на нього.

— Не будь дурнем, — сказав американець. — Я твій друг. І хочу допомогти. Скажи-но, який божевільний план ти вигадав?

— Я… я не пущу її… не пущу туди…

— І ти думаєш, вони цього не помітять? — Еверард перейшов на темпоральну, єдину мову, якою вони могли вільно розмовляти за присутності наляканої Мері. — Коли я полишав Мейнвезерінга, він уже щось підозрював. Якщо ми не зробимо все правильно, вони за сигналом тривоги піднімуть усі підрозділи Патруля. Щоб виправити помилку, дівчину, імовірно, вб’ють. А тебе відправлять у заслання.

— Я… — Вітком натужно сковтнув слину. Обличчя його перетворилося на маску страху. — Ти… дозволиш їй піти й померти?

— Ні, не дозволю. Але все це треба зробити розумніше.

— Ми втечемо… знайдемо якусь віддалену епоху… вирушимо до динозаврів, якщо треба.

Мері вивільнилася з його обіймів. Вона вже розтулила рота, щоб закричати.

— Тихо! — наказав їй Еверард. — Твоє життя в небезпеці, а ми намагаємося його врятувати. Якщо не віриш мені, повір Чарлі.

Він знову звернувся темпоральною до Віткома:

— Слухай, друже, немає такого місця чи часу, де ти міг би сховатися. Мері Нельсон померла сьогодні ввечері. Це історія. Її не було в 1947 році. Це теж історія. Я сам уже вскочив у халепу: родини, до якої вона мала піти з відвідинами, не буде вдома, коли на їхній будинок упаде бомба. Якщо ти спробуєш утекти з нею, тебе вистежать. Нам просто пощастило, що сюди ще не прибув ніхто з патрульних.

Вітком намагався опанувати себе.

— Припустімо, я стрибну з нею до 1948 року. Звідки ти знаєш, чи вона раптом не з’явилася в 1948-му? Може, це теж історія.

— Друже, ти не зможеш. Ну ж бо, спробуй. Скажи їй, що хочеш перенести її на чотири роки в майбутнє.

Вітком застогнав.

— Це розголошення… а в мене психоблок…

— Отож-бо й воно. Тобі ледве вистачило волі, щоб постати тут, перед нею, але розповісти їй ти нічого не зможеш. Тобі доведеться брехати. Та й, зрештою, як ти поясниш, хто вона? Якщо Мері Нельсон, то вона — дезертир. Якщо візьме інше ім’я, тоді де свідоцтво про народження, атестат про освіту, продовольча книжка — усі ті папери, на які уряди двадцятого століття так ревно моляться? Це безнадійно, Чарлі.

— То що ж тоді робити?

— Зустрітися з Патрулем і домогтися свого. Зачекай хвильку тут.

Еверард відчував холодний спокій, він не мав часу боятися і замислюватися над своєю поведінкою.

Повернувшись на вулицю, він відшукав часоліт і запрограмував його з’явитися за п’ять років рівно опівдні на майдані Пікаділлі. Американець ляснув по головному перемикачу, переконався, що часоліт зник, а потім повернувся до будинку. Мері тремтіла й плакала в обіймах Віткома. Бідолашні діти, що заблукали в лісі! А бодай їм!

— Гаразд, — Еверард відпровадив їх до вітальні. — Тепер ще трохи почекаймо.

Довго чекати не довелося. У кімнаті виник часоліт з двома патрульними в сірих одностроях і зі зброєю в руках. Еверард оглушив їх пострілами з паралізатора, виставленого на слабку потужність.

— Допоможи мені зв’язати їх, Чарлі, — сказав він.

Мері безмовно принишкла в кутку.

Коли патрульні опритомніли, Еверард став над ними, холодно посміхаючись.

— У чому нас звинувачують, хлопці? — запитав він темпоральною.

— Гадаю, ти й сам добре це знаєш, — спокійно відповів один з них. — Головне відділення доручило нам вистежити вас. Ми перевірили наступний тиждень і виявили, що ти врятував родину, яка мала загинути під час бомбардування. Особиста справа Віткома підказала нам, що далі ти вирушиш сюди, щоб допомогти йому врятувати цю жінку, яка мала померти сьогодні. Краще звільни нас, не погіршуй своєї ситуації.

— Я не змінив історії, — сказав Еверард. — Данелліанці ж існують ще там, у майбутньому?

— Так, звісно, але…

— А звідки ви знаєте, що родина Ендербі мала померти?

— У їхній будинок влучила бомба, а вони сказали, що залишили його тільки тому, що…

— Ага, але ж головне тут те, що вони його залишили. Це стало історією. Отже, тепер це ви хочете змінити минуле.

— Але ця жінка…

— А ви впевнені, що не існувало котроїсь Мері Нельсон, яка оселилася, скажімо, 1850 року в Лондоні й померла від старості в 1900-му?

Худорляве обличчя патрульного скривилося в посмішці.

— А ти впертий хлопчина, еге ж? Все одно це не спрацює. Ти не можеш перемогти цілий Патруль.

— Та невже? Я можу лишити вас тут, доки не прийдуть Ендербі й побачать вас. До того ж я налаштував свій часоліт так, щоб він з’явився в багатолюдному місці. Тільки мені відомо, коли це станеться. Який вплив усе це матиме на історію?

— Патруль вживе заходів… виправить усе, як ти виправив в п’ятому столітті.

— Можливо! Та я можу значно полегшити їм роботу, якщо до мого прохання дослухаються. Я хочу поговорити з данелліанцем.

— Що?!

— Ви мене добре почули, — сказав Еверард. — Якщо потрібно, я сяду на ваш часоліт і вирушу на мільйон років уперед. Я поясню їм особисто, що буде набагато простіше, якщо вони дозволять нам відступити від правил.

У цьому немає потреби.

Еверард обернувся, і йому перехопило дух. Паралізатор випав із його руки.

Він не міг дивитися на постать, що сліпила його своїм сяйвом. Із пересохлого горла вихопився схлип. Він позадкував.

Твоє прохання розглянуто, — повідомив безгучний голос. — Його взято до відома й зважено за багато років до твого народження. Але ти однаково був потрібен як ланка в ланцюзі часу. Якби ти сьогодні зазнав невдачі, годі було б чекати милосердя.

Для нас те, що котрісь Чарльз і Мері Вітком жили у вікторіанській Англії, — історичний факт. Але також історичним фактом є те, що Мері Нельсон померла 1944 року разом із родиною, до якої вона прийшла в гості, Чарльз Вітком ніколи не одружився й зрештою загинув під час виконання обов’язків патрульного. Суперечність зауважено, а що навіть найменший парадокс небезпечно послаблює тканину простору-часу, то його належало усунути, стерши один із фактів. Ти вирішив, який саме.

Якимось краєчком своєї приголомшеної свідомості Еверард збагнув, що патрульні раптом звільнилися. Що його часоліт непомітно перехопили… перехоплюють… перехоплять, щойно він матеріалізується на майдані Пікаділлі. Еверард знав, що історія тепер має такий вигляд: Мері Нельсон із Жіночих допоміжних повітряних сил зникла безвісти, імовірно, загинула, коли бомба знищила будинок її сусідів Ендербі, які тим часом гостювали в неї; Чарльз Вітком зник у 1947 році, імовірно, потонув. Еверард знав, що Мері розповіли про Патруль; дівчині поставили психо-блок, щоб вона ніколи не змогла розповісти правди, а потім її разом із Чарлі відіслали до 1850 року. Він знав, що його друзі жили спокійним життям представників середнього класу, хоча вікторіанська Англія так ніколи й не стала їм справжньою домівкою, і що Чарлі часто сумував за часами, коли він працював у Патрулі… але потім дивився на своїх дружину й дітей і доходив висновку, що жертва, зрештою, не така вже й велика.

Еверард дізнався про все це, а тоді данелліанець щез. Коли в голові вщухла темна коловерть, американець поглянув прояснілими очима на двох патрульних і зрозумів, що не знає власної долі.

— Ходімо, — сказав перший патрульний. — Треба забиратися звідси, доки хтось не прокинувся. Ми підкинемо тебе до твого року. 1954-й, правильно?

— А що потім? — запитав Еверард.

Патрульний стенув плечима, намагаючись за невимушеною поведінкою приховати шок, який лишила по собі поява данелліанця.

— Відзвітуєш керівникові сектору. Ти показав, що зовсім не годишся до сталої роботи.

— То мене… звільнять, та й усе?

— Навіщо ж так радикально? Чи ти думаєш, що твій випадок перший такий за мільйон років існування Патруля? У нас є напрацьована процедура. Тобі, звісно, доведеться пройти додаткову підготовку. Люди з таким типом особистості, як у тебе, більше підходять для роботи позачасовим агентом — працювати в будь-якій епосі, будь-якому місці, усюди, де виникне потреба. Думаю, тобі сподобається.

Еверард знесилено сів на часоліт. Коли він злазив з нього, минуло десять років.