Патруль часу

Передмова

У 1952 році на Всесвітньому науково-фантастичному конвенті в Чикаго я познайомився з молодою дівчиною на ім’я Карен Крузі. Ми швидко стали нерозлучними, аж до прощальною вечірки в готельному пентгаузі, на якій Стюарт Бірн співав із Гілберта й Саллівана[198], а потім пліч-о-пліч з Ентоні Бучером ми спостерігали, як сходить сонце над озером Мічиган. Опісля ми підтримували зв’язок, щоправда, тільки листуванням, адже Карен, що була родом з Кентуккі, на той час жила у Вашингтоні, округ Колумбія. Листи, утім, ставали дедалі частішими. Наступного літа, змушений вирушити до Європи, я заїхав на кілька днів до Карен, і ми збагнули, що закохалися одне в одного. Ми обоє хотіли змінити оточення й вирішили спробувати район затоки Сан-Франциско. Я вже бував там, і мені подобалася та місцина. До того ж завдяки науковій фантастиці ми потоваришували з багатьма людьми, що жили там. Карен переїхала до Берклі й улаштувалася на роботу. Повернувшись восени зі своєї подорожі, я приєднався до неї. Невдовзі вона втратила роботу, але насправді це стало полегшенням. Наприкінці того року ми побралися. У 1954 році народилася наша донька Астрід. У 1960-му ми придбали будиночок у тихому містечку Оринда, де й мешкали відтоді весь час, окрім хіба що подорожей.

Ентоні Бучер, співзасновник і свого часу співредактор журналу «Фентезі енд Сайнс Фікшн» (пізніше він був єдиним редактором аж доти, як покинув цю роботу), став одним із найближчих наших друзів. До того всього він ще й був автором детективних творів, рецензій, фахівець у пригодах Шерлока Голмса, лінгвіст, палкий поціновувач опери, що вів радіопрограму, де ставив речі зі своєї великої колекції рідкісних записів, гурман, який умів приготувати страву так, щоб задовольнити власні високі стандарти, дослідник лімериків, чудовий і дотепний промовець, толерантний, але ревний католик, який знався на своїй вірі краще, ніж більшість священників, затятий гравець у покер і загалом чудова людина з будь-якого погляду. Така сама, лише дещо спокійніша, була і його дружина.

Тоні ніколи не дозволяв дружнім стосункам впливати на свою думку як редактора або критика, але він узяв до свого журналу досить таки багато моїх творів. Саме тоді з’явилася більшість оповідань із циклу «Патруль часу». Вони вийшли у двох збірках: «Патруль часу» і «Щит часу». Згодом, кілька років тому, Кетрін Курц запросила мене долучитися до збірника, який вона готувала, «Оповіді про Лицарів храму», і він видався мені чудовим місцем для ще однієї історії. Оскільки цей збірник тепер, мабуть, менш доступний, то я вирішив приєднати це оповідання до загального циклу; сподіваюся, воно б сподобалося Тоні.

Міс Курц винесла пояснення головної ідеї з тіла твору до передмови. Вона мала рацію, тож я наводжу ці кілька речень тут.

«„Що таке істина?“ — глумливо запитав Пілат і не став чекати відповіді»[199]. Що діється насправді, що може або могло б статися? Квантовий всесвіт мерехтить на межі з невідомим. Немає жодної змоги передбачити, що станеться з окремою частинкою, а від її долі в хаотичному світі можуть залежати більші події. Святий Тома Аквінський проголосив, що навіть Сам Бог не може змінити минулого, інакше це призвело б до логічної суперечності. Однак святий Тома був обмежений арістотелівською логікою. У минулому ти маєш таку саму свободу дій, як і в сьогочасності: ти можеш створювати або руйнувати, прямувати правильним шляхом або хибним, крокувати твердою ходою або ж затинаючись. Якщо під час цього ти зміниш хід відомої тобі історії, зміна не торкнеться тебе, але майбутнє, яке тебе породило, зникне, піде в небуття: реальність відрізнятиметься від тої, яку ти пам’ятаєш. Можливо, ця різниця буде ледь помітна, навіть незначна. Можливо, вона буде величезна. Небезпека ця з’явилася, коли люди вперше оволоділи засобами переміщення в часі. І тому до їхньої епохи з далекого майбутнього прибули надлюди, щоб заснувати й упорядкувати Патруль часу.

Париж, 10 жовтня 1307 року, вівторок

Вітер гнав низькі хмари кольору заліза, стугонів на вулицях, завивав угорі поміж балконів. У повітрі вихорилася курява. Хоча холод і послаблював сморід тельбухів, кінських кізяків, людського лайна й сечі, трупів, диму, що клаптями рвався з димарів, але гуркотнеча в місті стояла гучніша, ніж зазвичай: чути було лункі кроки, тупіт копит, рипіння коліс, стукіт молотків, голосну балаканину, розлючені вигуки, благання, пронизливі зойки, пісні, а іноді молитви. Люди сновигали хто куди: хатня господиня прямувала на ринок, ремісник — до своєї майстерні, священник — до постелі вмирущого. Проходив тут і блазень у пошарпаному вбранні, і сліпий жебрак, і купець у супроводі двох помічників, і підпилий воїн, і студент в університетській мантії, і мандрівник із далеких країв, що зацікавлено розглядався навсібіч, і візник, що, лаючись і хльостаючи батогом, протискався зі своєю навантаженою підводою крізь натовп, і багато-багато інших. Церковні дзвони нещодавно вибили терцію[200], і робочий день був у розпалі. Перед Гуґо Маро всяк уступався з дороги. Почасти через його зріст — чоловік здіймався майже над усіма перехожими, — та все ж скоріше через одяг. Туніка, штани й черевики були доброї роботи, простого крою й м’яких кольорів, поверх — брунатний плащ-мантія, на якому червонів хрест — ознака лицаря-тамплієра. Про те саме свідчили також коротко стрижене чорне волосся й пелехата борода. Правдивими були чутки чи ні, що орден попав у неласку до короля, та все ж нікому не хотілося зачіпати причетного до такої могуті. А похмурий вираз на худому обличчі лицаря радив негайно виявити до нього повагу. По п’ятах за Гуґо дріботів посланий по нього хлопчак.

Вони трималися якомога ближче до фасадів, уникаючи багнюки посередині вулиці, і невдовзі підійшли до будівлі, дещо навіть більшої, ніж її також великі й багаті сусіди. За стайнею, тепер порожньою і зачиненою, у фахверковій[201] стіні, що підносилася на три поверхи, були вбудовані дубові двері. Колись тут мешкав і працював заможний торговець тканинами, але якось заборгував тамплієрам, і тим дісталося все його майно. І хоча Тампль[202] був звідси доволі неблизько, та все ж час від часу високородні гості приходили сюди на таємні зустрічі.

Гуґо спинився перед вхідними дверима й постукав кісточками пальців. Відсунулася затулка, хтось визирнув із віконця, а тоді поволі відхилилися двері. Двоє чоловіків привіталися відповідно до рангу відвідувача. Їхні обличчя й постави були напружені, а алебарди в руках були не церемоніальною зброєю, а робочою. Гуґо пильно глянув на вартових.

— А чого ви при зброї у власних стінах, брати? — запитав він. — Невже очікуєте нападу?

— Наказ кавалера ордену Фулька, — прорипів кремезніший з двох.

Гуґо роззирнувся. Другий лицар, немов побоюючись, що гість має намір піти геть, додав:

— Нам велено привести тебе просто до нього, брате. Прошу, ходімо. А ти біжи додому, — звернувся він до посланця, і хлопчина миттю рвонув геть.

У супроводі воїнів-ченців обабіч себе, Гуґо зайшов до коридору зі сходами. Двері праворуч, що вели до стайні, були на засуві. Двері ліворуч виходили на вимощений плитами дворик, що забирав більшу частину першого поверху. Раніше там працювали, торгували й зберігали крам, нині ж лише протяг гуляв поміж дерев’яними стовпами, що підпирали балки. Сходи здіймалися нагору над такою самою спорожнілою коморою-сховищем для цінних речей. Чоловіки зійшли на третій поверх, де розміщувалися покої для членів родини й гостей; челядь спала на горищі. Гуґо провели до оббитого панелями з темного дерева й багато вмебльованого кабінету. Горіла жарівня, повітря було тепле, аж задушне.

У кабінеті на нього, стоячи, чекав Фульк де Бюші — високий, лише на два дюйми нижчий за Гуґо, з гачкуватим носом і припорошеним сивиною волоссям, однак досі жвавий і з майже всіма зубами в роті. На ньому був білий плащ, як і належало лицареві, що дав пожиттєву обітницю безшлюбності. На боці висів меч.

Гуґо спинився.

— В ім’я Боже… вітаю, — промимрив він.

Фульк знаком звелів своїм людям стати на варту в коридорі й підкликав Гуґо до себе. Той підступив ближче.

— Чим я можу служити вам, магістре? — запитав він.

Офіційність може бути крихким обладунком. У посланні, яке приніс хлопчик, говорилося лише про те, що Гуґо належить з’явитися негайно й без розголосу.

Фульк зітхнув. Вони провели разом багато років, і лицар знав, що означає цей звук, хоча й рідко чув його. З-під суворої маски промовляв душевний смуток.

— Ми можемо вільно говорити, — сказав Фульк. — Це надійні люди, вони мовчатимуть. Усіх решту я відпустив.

— А хіба раніше ми з тобою не завжди були відвертими? — вихопилося в Гуґо.

— Останнім часом — сумніваюся, — відказав Фульк. — Та ми це з’ясуємо. — І по якійсь хвилі додав: — Нарешті ми це з’ясуємо.

Гуґо стиснув кулаки, змусив себе розтиснути їх і промовив якомога спокійнішим голосом:

— Я тобі ніколи не брехав. Ти для мене не лише старший за рангом, не лише брат по ордену, але й мій… — голос його надломився, — …мій друг, — закінчив він.

Лицар закусив губу. Струминка крові потекла в бороду.

— Інакше навіщо мені застерігати тебе про близьку небезпеку? — благальним тоном промовив Гуґо. — Я міг би втекти й урятуватися сам. Натомість я знову застерігаю тебе, Фульку, і прошу: рятуйся, поки ще є час. Менш як за три дні біда спостигне тебе.

— Раніше твої пророцтва не були такими точними, — безбарвним голосом заявив магістр.

— Лиха година не була такою близькою. І я сподівався…

Фульк рубонув рукою повітря.

— Годі! — скрикнув він, уриваючи підлеглого.

Гуцо заціпенів. Магістр, наче звір у клітці, заходив туди-сюди, карбуючи слова одне за одним.

— Так, ти дещо передбачив, і обіцяне тобою сталося. І хай незначними були ті події, але ти вразив мене. І коли натякнув на велике лихо, що має статися, я повідомив про це в листі до мого родича — зрештою, ми знаємо, що проти нас готуються звинувачення. Але ти так і не пояснив до пуття, звідки в тебе такі здібності. Останні кілька днів я багато міркував і збагнув, якими туманними були твої слова про маврське астрологічне вчення й віщі сни. — Фульк зупинився перед допитуваним і кинув йому в обличчя: — Сатана теж може казати правду, коли це йому на руку. Звідкіля твої знання, той, хто зве себе Гуґо Маро?

Молодший чоловік перехрестився.

— Я чесний християнин…

— Тоді чому б тобі не розповісти мені більше? Розкажи, чого нам достеменно чекати, щоб я міг попередити Великого магістра, а всі наші брати встигли підготуватися.

Гуґо затулив обличчя руками.

— Я не можу! О, Фульку, любий друже, я не можу, навіть тепер! Язик мій скутий! Навіть той мізер, що я… я розповів, навіть це заборонено… Але ж ти знаєш мене!

Відповідь була сувора й непохитна:

— Я знаю: ти хотів, щоб я втік сам, нікому не сказавши жодного слова. Яка ж така небезпека чигає на мою душу, що я мав би зламати присягу, яку давав, і покинути в біді моїх братів у Христі? — Фульк звів дух. — Ба ні, брате, — якщо ти мені все ще брат. Ні. Я влаштував так, що ти на кілька днів переходиш під моє командування. Ти поживеш тут, відлюдно, таємно від усіх, окрім мене й твоїх охоронців. Пізніше, якщо король справді завдасть нам удару, я, можливо, віддам тебе Інквізиції як чаклуна й джерело зла, яке лицарі Храму виявили у своїх лавах і викинули з них…

Фулькові забракло повітря. Обличчя його скривила мука.

— А тим часом, Гуґо, я молитимуся вдень і вночі й триматиму важкі обітниці… молитимуся, щоб звинувачення, висунуте проти тебе, виявилося помилковим, щоб єдиною твоєю провиною була любов. Чи зможеш тоді ти пробачити мені?

Якусь хвилю магістр стояв мовчки. Коли він заговорив знову, слова його звучали, наче похоронний дзвін:

— Я роблю це заради ордену, якому ми присягнули на вірність перед Господом Богом. Раулю, Жане, виведіть його.

На вилицях Гуґо заблищали сльози. Зайшли вартові. Зброї у нього не було, тільки кинджал. Судомним рухом він вихопив його й простягнув Фулькові руків’ям уперед. Лицар не взяв кинджал, і той упав на підлогу. Гуґо мовчки обернувся до дверей, сторожа стала обабіч нього. Виходячи, він стиснув маленький хрестик, що висів у нього на шиї, символ і джерело допомоги несьогосвітніх сил.

Сан-Франциско, 8 березня 1990 року, четвер

Менс Еверард повернувся до Ванди Тамберлі аж надвечір. Крізь прогони моста «Золота Брама» струменіло призахідне світло. З вікна своїх апартаментів вони бачили, як вагончики канатного трамвая з гримотінням повзуть до води, як острови й далекий берег стрімко здіймаються зі сріблясто-блакитної затоки, як вітрила мають, наче крила якоїсь перелітної зграї птахів. Менс і Ванда сподівалися прогулятися там.

Коли він зайшов, дівчина відразу про все здогадалася з виразу його обвітреного обличчя й тихо промовила:

— У тебе нове завдання?

Еверард кивнув.

— Коли зателефонував Нік, я вже зрозумів, що в головному відділенні мають щось для мене.

Ванда не змогла приховати обурення. Вони не побули разом і двох місяців.

— Вони тобі ніколи не дадуть спокою, так? Невже у Патрулі нема інших позачасовиків?

— Є, але їх аж ніяк не досить. Знаєш, я міг би й не братися за цю справу. Та коли ознайомився з нею, то мусив погодитися, що, мабуть, найкраще з усіх наявних кандидатів упораюся з цією роботою.

Саме на ознайомлення Еверардові й довелося витратити майже весь день. За обсягом інформації звіт не поступався чималій бібліотеці. Більшість матеріалів були не текстовими чи аудіовізуальними, а вкладалися безпосередньо в мозок: історія, мова, закони, звичаї, небезпеки.

— Noblesse oblige[203], — зітхнула Ванда. Вона підійшла до нього й притулилася щокою до широких грудей. — Рано чи пізно це все одно мало статися. Що ж, берися до роботи, а коли закінчиш, повертайся до мене тої самої години, що й попрощаєшся, чуєш?

Еверард усміхнувся.

— Саме це я й збирався зробити. — Він погладив світловолосу голівку. — Але слухай, немає жодної потреби вирушати просто зараз. Я хотів би, щоб ця робота якомога швидше опинилася в минулому… — на його химерно попетльованій світовій лінії, — …але чому б нам спершу не влаштувати гулянку на цілу ніч?

— Найкраща пропозиція за весь день.

Вона потяглася своїми губами до його, і протягом якогось часу в кімнаті чути було тільки шепотіння.

Нарешті відступивши, Ванда промовила:

— Це було чудово, але перш ніж ми перейдемо до серйозних справ, може, ти розкажеш, у чому полягає твоє завдання? — Голос її не був цілком спокійний.

— Звісно, — відказав Еверард. — По пиву?

Вона кивнула, і патрульний дістав з холодильника дві бляшанки. Ванда взяла свою і всілася на канапі. Еверард, надто збуджений, лишився стояти. Набивши люльку, він почав:

— Париж, початок чотирнадцятого століття. Польовий науковець Г’ю Марло втрапив у халепу, і нам треба його звідти витягнути. — Розмова відбувалася не темпоральною мовою, а тому Еверардові хоч-не-хоч доводилося використовувати дієслівні часи, що мало надавалися до опису хронокінетичних процесів. — Я вже мав досвід роботи в Середньовіччі. — Ванда злегка здригнулася: до тої роботи долучилася й вона. — Крім того, Г’ю — мій сучасник. Хоча він не американець, а англієць, але, як і я, має спосіб мислення західної людини двадцятого століття. Це може трохи допомогти.

За кілька поколінь люди здатні перетворитися на чужинців одне для одного.

— То в яку ж халепу він ускочив? — запитала Ванда.

— Г’ю досліджував тамплієрів у Франції, де на той час вони мали центральний осередок, хоча інші їхні осередки були розкидані по всій Європі. Пригадуєш, хто вони такі?

— Боюся, доволі невиразно.

Еверард розпалив люльку, затягнувся тютюновим димом і ковтнув пива.

— Це один із військово-релігійних орденів, що були засновані під час Хрестових походів. Після того як хрестоносці зазнали невдачі, тамплієри лишилися могутньою, практично незалежною силою. Окрім війни, вони бралися й до банківської справи, і зрештою це стало їхнім головним промислом. Орден добре набив собі кишені. Втім, більшість його членів і далі провадили аскетичне життя, багато з них лишалися воїнами або мореплавцями. Своєю затятістю і владним поводженням, надмірними навіть для тої доби, тамплієри зажили неприязного до себе ставлення, але обвинувачення, зрештою висунуті проти них, як видається, здебільшого були несправедливими. Бачиш-но, король Філіпп Вродливий, окрім усього іншого, прагнув прибрати до рук їхні скарби. Він уже витрусив усе золото, яке тільки міг, із євреїв і ломбардців, а амбіції його були величезні. Папа Римський Климент V був креатурою Філіппа й у всьому його підтримував. Тринадцятого жовтня 1307 року завдяки низці добре спланованих раптових рейдів, було схоплено усіх тамплієрів Франції, яким не вдалося вислизнути. Лицарів звинуватили в ідолопоклонстві, блюзнірстві, содомії тощо. Потрібні королеві зізнання було добуто на тортурах. Далі був довгий і заплутаний процес, результатом якого стало те, що орден тамплієрів було знищено, а значну кількість його членів, зокрема й Великого магістра Жака де Моле, спалили на вогнищі.

Ванда скривилася.

— Бідолахи. А навіщо їх вивчати?

— Ну, вони відігравали важливу роль. — Еверард не став додавати, що Патрулю потрібна повна і точна інформація про всі епохи, які він охороняє. Ванда й сама це знала. Ще б пак їй не знати! — Понад століття вони тримали в таємниці свої ритуали й зібрання — неабиякі спритники, правда? Врешті-решт це допомогло склепати проти них фальшиві звинувачення. Але як усе було насправді? Хроніки не повідомляють нічого певного. Цікаво було б дізнатися, до того ж така інформація може виявитися важливою. Наприклад, якою мірою тамплієри, що врятувалися й розсіялися по Європі, Північній Африці і Близькому Сходу, підпільно вплинули на формування християнських єресей і мусульманських сект? Адже чимало храмовників приєдналося до маврів.

Якусь хвилю Еверард пахкав люлькою, милуючись обрисами світловолосої голівки Ванди на тлі дедалі темнішого неба, а потім продовжив:

— Марло вигадали легенду, і він вступив до ордену. Кільканадцять років наш агент пробивався нагору, аж доки близько не заприязнився з високопоставленим лицарем і дістав доступ до його таємниць. Аж ось, перед самісіньким ударом, якого король мав завдати по тамплієрах, цей лицар арештовує нашого працівника й ув’язнює без можливості спілкуватися із зовнішнім світом. Марло надто багато йому вибовкав.

— Як? — здивувалася Ванда. — Хіба в нього не було — нема — психоблоку?

— Звісно, є. Марло не може розповісти нікому невтаємниченому, що він з майбутнього. Але оперативникам доводиться давати велику свободу дії, щоб, коли постане потреба, вони мали змогу самостійно ухвалювати рішення і… — Еверард стенув плечима. — Марло — науковий працівник, а не коп. Мабуть, м’якосердий.

— І все ж він має бути доволі міцний і кмітливий, якщо вижив у тому мерзенному періоді, хіба ні? — мовила Ванда.

— Угу. Мені страшенно кортить розпитати його й дізнатися, які ж таємниці він виказав і як. — Еверард замовк і по якійсь хвилі додав: — По правді сказати, щоб просунутися в ієрархії тамплієрів за не дуже довгий період, він мусив продемонструвати якусь дещицю окультних здібностей — час від часу передбачати події абощо. У Середньовіччі такі демонстрації не були дивовижею, вельможі дивилися на них крізь пальці, якщо вважали непідробленими й корисними. Марло мав дозвіл на передбачення, але, мабуть, переборщив. У будь-якому разі, йому вдалося переконати цього лицаря, такого собі Фулька де Бюші, що зіткнення з королем та Інквізицією неминуче. Психоблок не мав би дозволити йому розповісти подробиці. Припускаю, Фульк збагнув, що треба надто багато часу, щоб донести це попередження до вух Великого магістра й переконати його, якщо це взагалі можливо. Натомість він затримав Марло, щоб передати владі як чаклуна, якщо його лихе пророцтво справдиться. Фульк, мабуть, сподівався, що це зіграє тамплієрам на користь, покаже, що насправді вони добрі християни тощо.

— Гм, — насупилася Ванда. — А як Патруль дізнався про все це?

— Дуже просто: Марло мав крихітний радіофон у натільному хрестику, якого ніколи не знімав і якого ніхто й не подумав забрати. Щойно науковця замкнули, він зв’язався з тамтешнім відділенням і повідомив їм про свою халепу.

— Пробач. Дурне запитання.

— Анітрохи не дурне. — Еверард підійшов до неї і поклав руку їй на плече. Ванда всміхнулася до нього. — Просто ти ще не призвичаїлася до вигадливих вивертів Патруля, хоч і мала вже з ними справу.

Її усмішка розтанула.

— Сподіваюся, у цьому твоєму завданні буде більше… вигадливих вивертів, ніж небезпеки, — повільно промовила вона.

— Та годі тобі! Не хвилюйся — не витрачай намарне нервові клітини. Мені просто треба витягнути Марло із замкненої кімнати — та й по всьому.

— Тоді чому вони хочуть, щоб це зробив саме ти? — виклично запитала Ванда. — Будь-який патрульний може застрибнути туди на хроноциклі, забрати ув’язненого й стрибнути назад.

— Гм-гм, ситуація дещо делікатна.

— І в чому ж її делікатність?

Еверард знову взяв пиво і став ходити по кімнаті, пояснюючи:

— Йдеться про критично важливий момент у критично важливому часовому відтинку. Філіпп не просто знищує тамплієрів, він підточує феодальних правителів і перебирає на себе дедалі більше влади. Церкву він теж намагається підпорядкувати собі. Я вже згадував, що Папу Климента він тримав у кулаку. Авіньйонський полон пап почався саме за Філіппового правління. Зрештою Святий Престол повернеться до Риму, але вже ніколи не буде таким, як раніше. Іншими словами, саме тоді зародилася держава з необмеженою владою правителя. Людовік XIV, Наполеон, Сталін, Служба внутрішніх доходів США — усі вони родом звідти. — Поміркувавши, Еверард додав: — Я не стверджую, що відмовитися від усього цього — загалом погана ідея, але це частина нашої історії, тої, яку Патруль зобов’язаний оберігати.

— Розумію, — тихо відповіла Ванда. — Тут потрібен майстер найвищого класу. Королівські поплічники роздмухали довкола тамплієрів величезну істерію. Будь-який випадок, що матиме вигляд чаклунства чи — коли вже на те пішло — божественного втручання, може спричинити вибух всієї ситуації. З непередбачуваними наслідками для пізніших подій. І ми не можемо дозволити собі припуститися грубої помилки.

— Саме так. Ти в мене розумниця. А тому повинна розуміти, що ми мусимо врятувати Марло, адже він один із нас. Крім того, якщо його стануть допитувати під тортурами… він не зможе розповісти про подорожі в часі, але інквізиція витягне з нього інформацію, яка приведе до інших наших агентів. Вони, звісно, вислизнуть, проте це покладе край нашій присутності у Франції доби Філіппа IV. А це, повторюю, округ, якого не можна спускати з ока.

— Але ми все ж лишилися там. Адже так?

— Так, лишилися. У нашій історії. Та це не значить, що все не може змінитися. Я маю зробити так, щоб це було незворотно.

Ванда здригнулася. Тоді підвелася з канапи, підійшла до нього, забрала люльку, поклала її в попільничку, узяла обидві його долоні у свої і промовила майже спокійно:

— Ти успішно виконаєш своє завдання й повернешся додому цілий і неушкоджений, Менсе. Я тебе знаю.

Але насправді вона не знала, чи буде так. Небезпека часових парадоксів могла бути надто великою, а душевні рани надто важкими, якби працівники Патруля навідувалися до своїх коханих — чи то в минуле до тих, хто помер, чи то в майбутнє, щоб поглянути, як ведеться тим, хто живий.

Арфлер, 11 жовтня 1307 року, середа

Головний морський порт на північно-західному узбережжі Франції був цілком логічним місцем для оперативного штабу Патруля. Чужоземна зовнішність або незвична поведінка не привернуть до себе надто багато уваги там, куди прибувають люди й товари з багатьох країн і де укладаються угоди між представниками різних національностей. У далеких же від моря містах усі, окрім хіба що злочинців, жили в тісних тенетах приписів, вимог, соціальних обов’язків, податкових стягнень, уявлень про те, як слід діяти, говорити чи думати.

— Майже як у США кінця двадцятого сторіччя, — бурчав сам до себе Еверард.

Через це приховувати щось було важко, а часто й небезпечно.

Не те щоб десь це було легко, навіть у Арфлері. Минуло два десятиліття, відколи народжений дев’ятьма століттями пізніше Боніфацій Рейно уперше прибув сюди й почав під іменем Рено Боделя будувати свою кар’єру від нікому не відомого юнака до шанованого торговця вовною. Він так добре влаштувався, що ніхто особливо й не цікавився його портовим складом, який торговець завжди тримав замкненим. На вимогу чиновників він завжди покірно показував їм порожнє приміщення — цього було досить. Те, що склад пустував, — проблема виключно власника, який до того ж часто казав, що збирається розширювати справу. Так само ні в кого не виникало зайвих підозр щодо чужинців, які приходили до господаря, щоб поспілкуватися з ним наодинці. Бодель украй ретельно вибирав собі слуг, працівників, помічників, дружину. Своїм дітям за мірками Середньовіччя він був добрим батьком.

Близько дев’ятої години ранку в потаємному місці з’явився Еверардів хроноцикл. Маючи ключ, патрульний вийшов зі складу й попрямував до будинку торговця. Високий навіть для своєї доби, у цій він здавався справжнім велетом і привертав на себе чимало поглядів. Одначе грубе вбрання вказувало на те, що він моряк, найімовірніше англієць — такого краще не зачіпати. Про своє прибуття Еверард повідомив заздалегідь посланням у поштовій капсулі, тож його негайно провели нагору до кабінету метра Боделя й зачинили за ним двері.

У кутку стояв високий стілець, на якому сидів господар, і стіл, загромаджений речами ділового, релігійного чи особистого призначення: комірні книги, пера, чорнильниця, набір ножів, химерна мапа, невеличкий образ Діви Марії тощо. Загалом же приміщення було опорядковане доволі ошатно. Єдине вікно пропускало достатньо світла, але не давало змоги бачити, що відбувається зовні: скло, вставлене між свинцевими перетинками, було хоча й відносно чисте, але хвилясте й через це каламутне. Досередини просочувався вуличний гамір, подібний до звуків якогось східного міста, метушня по господарству в самому будинку, а одного разу долинув дзвін з церкви неподалік. Пахло вовною, димом, немитими тілами й нечасто праним одягом. Але поза всім цим Еверард відчував кипучу енергію. Арфлер — або ж Арефло, як його досі називали на норманський лад, — був справжнім пташиним базаром, де збиралися торговці-шукачі пригод. За кілька поколінь із таких ось гаваней, розгорнувши вітрила, мандрівники вирушать до Нового Світу.

Еверард сів за стіл навпроти Рейно. Крісло мало м’яку спинку й бильця — незвична розкіш. Нашвидку обмінявшись із господарем кількома поштивостями, патрульний різко запитав темпоральною мовою:

— Що ви можете розповісти мені про Марло та його становище?

— Відтоді як він востаннє з нами зв’язувався, схоже, його становище не змінилося, — відповів Рейно, ставний чоловік у тороченому хутром халаті. — Його ув’язнили в камері. Він має сінник, щоб спати, двічі на день охоронець приносить йому їсти й пити, тоді ж хлопчина випорожнює його нічний горщик. Розмовляють з ним лише у разі потреби. Здається, я згадував у своєму повідомленні, що сусіди остерігаються тамплієрів і тому не пхають носа до їхніх справ.

Гм-гм. Та все ж що там із Марло? Він повідомив вам, як багато виказав і яким способом зробив це?

— Наш головний клопіт на цю мить, так? — Рейно пошкріб підборіддя. Еверард почув, як рипить щетина: тогочасні бритви голили не надто чисто. — Він не наважується часто зв’язуватися з нами й довго говорити. Якщо хтось почує і збагне, що Марло не молиться, то може подумати, ніби він розмовляє зі злим духом або ж чаклує. З того, що він розповів, а також із того, про що згадував у своїх регулярних звітах, можна виснувати, що Марло був обережний — донедавна. Як вам відомо, він мав дозвіл робити певні передбачення, описувати певні події в далеких землях тощо. Тамплієрам він пояснював це почасти снами й видіннями, почасти астрологією. І одне, і друге скрізь тут сприймають серйозно, а тамплієри особливо схильні до окультизму.

Еверард звів брови.

— Тобто ви хочете сказати, що вони справді чинять заборонені речі?

Рейно похитав головою.

— Ні. Принаймні не в якихось великих масштабах. Тут кожен забобонний. Скрізь поширена єресь, хоч і потайки. Те саме можна сказати й про чаклунство та інші пережитки язичництва. Здебільшого неписьменне населення мало знається на догматах ортодоксальної віри, і тому різноманітні форми іновірства цвітуть буйним цвітом. Тамплієри тривалий час зазнавали впливу ісламу, і не завжди їхні відносини були ворожими, а мусульманський світ сповнений чародійства. Тож не дивно, що керівництво ордену, його інтелектуальна верхівка розвинули певні ідеї і практики, на їхню думку, цілком законні, але які не варто виносити на люди. Марло надсилав украй цікаві доповіді про це.

— А як щодо того ідола Бафомета, у поклонінні якому їх звинуватять? — не зміг стриматися Еверард.

— «Бафомет» — це лише спотворене «Магомет». Цю назву вигадали вороги тамплієрів, щоб заплямувати їх. У храмовників справді є предмет у формі голови, але це футляр, який містить мощі, здобуті давним-давно у Святій землі, — як вважається, щелепу Авраама.

Еверард аж присвиснув.

— Іновірство, та ще й небезпечне. Інквізитори могли б пригадати, що давні греки зберігали для оракулів щелепні кістки своїх героїв. Хоча, так, внутрішнє коло тамплієрів цілком могло собі вважати, що пошанування таких реліквій не заважає їм бути добрими християнами…

Патрульний випростався у кріслі.

— Повернімося до справи, — промовив він і, скривившись, наче від болю, відчув незрозумілу потребу пробурмотіти: — Звісно, це неприємно. Багато людей, здебільшого простих, ні в чому не винних рядових вояків кинуть за ґрати, залякуватимуть, катуватимуть, декотрих спалять, а життя решти буде назавжди зруйноване, — і все це лише для того, щоб той сучий син Філіпп наситив свою пельку. Але Філіпп — це влада, а влада завжди така, і саме завдяки цій історії з’явилися ми. «А також усі, хто нам небайдужий, усе, що має для нас значення. Наш обов’язок — охороняти це». Голосніше й різкіше Еверард промовив:

— То що саме Марло розповів тому лицарю, своєму приятелеві? І навіщо він це зробив?

— Той лицар для нього більше, ніж просто приятель, — відказав Рейно. — Вони стали коханцями. Марло зізнався, що не міг знести думки про те, що станеться з Фульком де Бюші.

— Он воно як! Отже, звинувачення в гомосексуалізмі правдиві?

— Частково. — Рейно стенув плечима. — А чого ви сподівалися в організації, члени якої дають обітницю безшлюбності? Навряд чи в них там відбувається щось інакше, ніж у звичайному монастирі. А скільки королів і знатних вельмож тримали біля себе фаворитів?

— О ні, я не збираюся тут виносити жодних моральних оцінок. Навпаки. — Еверард подумав: а на що він ладен був би піти, якби така сама небезпека загрожувала Ванді? — Мені байдуже, що робиться в чиїхось спальнях. — Але цій державі не байдуже, і якщо ти кохав не ту людину, це може коштувати тобі життя. — Патрульний насупився. — Я лише намагаюся збагнути, з чим ми маємо справу. Як багато Марло вибалакав Фулькові й чи зміг його в чомусь переконати?

— Марло розповів йому в загальних рисах, що король намірився вчинити розправу над тамплієрами і що це скоро станеться. Він благав Фулька знайти який-небудь привід і покинути Францію. Інші королі не відразу підуть за Філіпповим прикладом, а в таких країнах, як Шотландія і Португалія, тамплієрів ніколи не переслідуватимуть. Його застереження видавалося вірогідним. Як ви, безперечно, знаєте, звинувачення проти тамплієрів поширюються протягом кількох останніх років, і вже триває начебто неупереджене розслідування. Фульк достатньо серйозно поставився до слів Марло й надіслав листа своєму кузенові, якому підпорядкований флот тамплієрів, і порадив тримати людей напоготові.

— Овва! — вигукнув Еверард. — Я пригадую… у звіті мовилося лише про те, що доля їхнього флоту — історична загадка. Його так і не захопили, у хроніках про нього більше немає жодної згадки… То що ж із ним сталося?

Рейно, звісно, були відомі дальші події, адже їх відстежили польові науковці Патруля.

— Коли почнуться арешти, кораблі вийдуть у море, — відказав він. — Більшість вирушить до маврів, як і багато інших тамплієрів, зраджених і озлоблених, що діставалися туди поодинці. Маври розумно розподілять їх по флотах різних емірів.

— Отже, Марло таки вплинув на історію, — понуро мовив Еверард. — Що ще може вдіяти цей Фульк, хай вже й небагато лишилося часу? Щойно ми врятуємо Марло, нам доведеться з цим джентльменом… щось робити.

— А як ви плануєте рятувати Марло? — запитав Рейно.

— Саме тому я й прибув сюди, щоб це обговорити і влаштувати, — відказав Еверард. — Ми маємо випрацювати бездоганний план. Нічого такого, що відгонило б якимись надприродними дивами або ще чимось надзвичайним. Бог його знає, до чого це може призвести.

— Здогадуюся, у вас вже є якісь ідеї, — мовив Рейно.

Позачасовий агент мусить бути винахідливим.

Еверард кивнув.

— Можете знайти мені кількох відчайдухів, які знають тут усі ходи й виходи? Моя пропозиція така: сьогодні вночі ми вдеремося до того будинку в Парижі. Всередині вочевидь не має бути нікого, окрім в’язня, двох охоронців і кухаря-новобранця. Мабуть, банда грабіжників довідалася про це й вирішила скористатися нагодою. Ми викрадемо всі цінності, які знайдемо й зможемо винести, а також заберемо Марло із собою, нібито заради викупу. Хто про нього згадає у тій бучі, що невдовзі здійметься? Грабіжники вирішать, що ніякого викупу не отримають, переріжуть в’язневі горло й викинуть труп у Сену. — Еверард на мить замовк, а тоді додав: — Сподіваюся, ми не заподіємо великої шкоди стороннім людям.

Іноді Патрулю доводиться бути безжальним, як сама історія.

Париж, 11 жовтня 1307 року, середа

Після вечірнього дзвону — сигналу гасити ліхтарі й світло в будинках — міську браму зачиняли, і без потреби з домівок ніхто не виходив, окрім хіба що сторожі й нічних злодіїв. Посеред безлюдної вулиці з’явився хроноцикл, збільшена модель — на вісім чоловік. Чвакнула багнюка — цей звук здався надто гучним у нічному безгомінні, — і машина приземлилася на бруківку.

Еверард та його люди позіскакували із сидінь. Між стінами й балконами високих будинків було темніше, ніж будь-де на відкритій місцевості, вузьку вуличку сповнював сморід і холод. Світло, що жевріло у двох віконцях високо на фасаді будинку, лише поглиблювало темряву. Втім, нападники бачили все чітко у своїх світлопідсилювальних окулярах, які комусь іншому могли б здатися чудернацькими масками. Патрульні були одягнені в бідняцьке дрантя, латане й брудне. Усі мали ножі, двоє прихопили сікачі, один — кийок, ще один — квотерстаф[204]. У Еверарда на поясі висів меч-фальшіон, короткий, з широким і кривим клинком — цілком імовірна зброя для бандита.

Патрульний, примружившись, глянув на тьмяне світло у вікнах.

— А бодай йому! — лайнувся він англійською. — Хто там ще не спить? Може, просто лишили нічник. Гаразд, починаймо. — Він перейшов на темпоральну, адже члени його команди народилися в майбутньому в різних століттях і різних куточках світу. — Яне, стріляй.

За описом Марло вхідні двері мали бути масивні й на засуві. Украй важливо було зробити все швидко. Коли зніметься колотнеча, сусіди, мабуть, не наважаться прийти на підмогу, але можуть послати когось по загін сторожі, або ж ці протополіцейські самі прибудуть на галас. До того часу Еверардові люди вже мусять зникнути, не лишивши ніяких інших слідів, окрім тих, що вказували б на звичайне пограбування.

Ян, що мав лишатися біля транспортера, відсалютував і розвернув установлену на рамі мортиру. Конструкцію придумав Еверард, після чого її виготовлення і випробовування забрало чимало людино-годин. Гармата бахнула. Від дверей відвалився добрий шмат твердої деревини. Почувся тріск, двері розкололися й обвисли на одній завісі, засув переламався. Після себе вони лишать колоду — нібито нападники скористалися тараном. Звісно, щоб висадити такі двері, потрібна надзвичайна сила, і це може стати причиною для тривоги, але гучний арешт тамплієрів мав би відвернути від цього увагу.

Еверард вже біг. Табарін, Росні, Гайман і Уль кинулися за ним. На ґанок, у вибитий отвір, коридором — внутрішні двері відчинені — до майстерні у дворику. Там вони вишикувалися обабіч командира в ряд і стали роззиратися довкола.

Приміщення з колонами й кам’яною підлогою було просторе й порожнє. У дальньому кінці — зачинені на ніч двері до кухні. З меблів — тільки залізна скриня, три табуретки і великий прилавок, на якому чотири лойові свічки у свічниках цідили слабке тремтливе світло й сморід. Праворуч — двері до ізольованої камери під сходовим маршем із коридору. Раніше там, очевидно, зберігали цінні речі, а тепер приміщення було замкнено на врізний замок з візерунчастим наличчям. Перед дверима до бою приготувався дужий на вигляд чоловік в коричневому орденському габіті. Храмовник стискав у руках алебарду й кричав.

— Завали хавало! — гаркнув до нього Еверард нещодавно набутою говіркою паризьких волоцюг. — Кидай свою палицю, і ми тебе не вб’ємо.

— Дідька лисого! — вигукнув тамплієр. Мабуть, перед тим як вступити до ордену, він був звичайним солдатом. — Жане! Магістре! На допомогу!

Еверард дав знак своїм людям. Ті кинулися до лицаря з обох боків.

Вони не хотіли його вбивати. У їхню зброю було вмонтовано звукові паралізатори. Треба підібратися ближче, відвернути увагу охоронця й оглушити його пострілом. Очунявши, він подумає, що його вирубили ударом іззаду — авжеж, доведеться стукнути його палицею по голові, тільки обережно.

Ще двоє вискочили з коридору, озброєні, хоча й лише в тому одязі, у якому, мабуть, спали. Присадкуватіший і нечупарніший також мав алебарду. Другий чоловік, вищий на зріст, здіймав довгий прямий меч, лезом якого, наче полум’я, бігли відблиски тьмяного світла.

Еверард одразу пізнав мечника. Його орлине обличчя Марло часто потай знімав на мікросканер і долучав разом з іншими візуальними матеріалами до своїх звітів. Мабуть, після закінчення свого завдання сподівався знову й знову дивитися на нього вдома.

Фульк де Бюші, лицар Храму.

— Гей! — гукнув він. — Біжіть хтось по нічну варту! — І насмішкувато кинув: — Вартові прийдуть, щоб забрати трупи цих свиней.

У дверях скупчилося з пів десятка чоловіків і хлопчиків. Неозброєні, перелякані, вони закликали на допомогу всіх святих, але самі були лиш свідками.

«Прокляття! — подумки застогнав Еверард. — Фульк лишився на ніч, і він покликав усю челядь».

— Обережніше з паралізаторами! — наказав він темпоральною.

Не можна було вражати супротивників невидимими чародійськими ударами. Можливо, попередження було зайве, адже під його командуванням були патрульні. А проте не копи, як Еверард, а прості, обізнані з цим округом працівники Патруля, що видалися йому найбільш відповідними для виконання завдання, поспіхом навчені й проінструктовані.

Вони взялися за алебардників. Фульк кинувся на Еверарда.

«Надто добре все видно. Я не можу паралізувати його здалеку, треба зблизитися, щоб якось замаскувати постріл… Можна спробувати завести його за колону… Але тоді доведеться схрестити з ним свій меч, а він може виявитися вправнішим за мене. Мені відомі ще не винайдені способи фехтування, але з них небагато користі, коли в діло йдуть такі клинки».

Еверард не вперше зрозумів, що може померти.

Як завжди, боятися було ніколи. Немовби його внутрішнє «я» відступило вбік, холоднокровно спостерігаючи за тим, що відбувається, час від часу підкидаючи поради. Решта Еверардової сутності діяла.

Зблиснув півтораручний меч, цілячи йому в голову. Патрульний відбив удар своїм фальшіоном. Задзвенів метал. Еверард напосів. Він був більший і м’язистіший за супротивника й змусив Фулька здійняти зброю для захисту. Вільна рука стиснулася в кулак і завдала удару. Жоден лицар не очікував би аперкоту, але Фульк з котячою спритністю ухилився й розірвав дистанцію.

Якусь мить, розділені кількома ярдами кам’яної підлоги, вони поїдали один одного очима. Еверард усвідомив, наскільки приписи Патруля обмежують його дії. Вони могли коштувати йому життя. Американець вже майже обернув меч, щоб застосувати пістолет-паралізатор, схований у руків’ї. Потім він міг би швидко підскочити до лицаря, і ніхто й не помітив би, що той упав ще до удару. Але поки довкола них вирував бій, Фульк перейшов у наступ і замахнувся мечем.

Еверард стояв у стійці карате. Спрацював рефлекс, напружене коліно дало поштовх, патрульний розвернувся й ухилився від удару. Лезо пройшло за якийсь палець від нього. Еверард рубонув, цілячись у зап’ясток.

І знову Фульк був швидший. Його клинок, рухаючись вгору, ледве не вибив фальшіона з руки патрульного. Лицар стояв лівим боком упівоберта до супротивника, зігнуту руку притиснувши до грудей, немовби тримав невидимий щит з намальованим на ньому хрестом. Розпалений боєм, він посміхався. Його сталь змією ковзнула вперед.

Еверард упав на підлогу. Меч просвистів у нього над головою. Падаючи, патрульний повністю контролював свої рухи. Така техніка бою ще не була відома в цьому столітті. Фульк зарубав би того, хто гепнувся на підлогу й силкувався звестися на рівні. Еверард натомість скрутився й підняв тулуб. У нього було з пів секунди, перш ніж лицар ударить мечем знову. Фальшіон патрульного рубонув по стегну.

І вп’явся аж до кістки. Заюшила кров. Фульк завив, переносячи вагу тіла на здорове коліно. Він знову здійняв меч. І знову Еверард мав час лише на удар. Цього разу сталь поцілила в живіт. Клинок увігнався глибоко й навскоси. Ринув червоний потік, вивалилися поплутані нутрощі.

Фульк упав. Еверард скочив на ноги. Обидва мечі, уже непотрібні, лежали на підлозі. Забризканий кров’ю, патрульний схилився над лицарем. Широка рана пульсувала, струмочок крові зменшувався на очах — міцне серце воїна слабшало.

Зуби зблиснули у Фульковій бороді. Останній вишкір до свого вбивці? Права рука здійнялася й тремтячим рухом накреслила в повітрі хрест. Із лицаревого рота вихопилося:

— Гуґо, о Гуґо…

Рука впала. Очі закотилися, рот роззявився, розрубані нутрощі перестали сіпатися. Еверард почув сморід смерті.

— Мені шкода, — прохрипів він. — Я цього не хотів.

Але треба було закінчувати роботу. Патрульний озирнувся довкола. Обоє алебардників лежали непритомні, але, схоже, серйозно не поранені. Мабуть, з ними впоралися щойно, інакше його команда прийшла б Еверардові на підмогу. «А ці тамплієри дали добрий бій, справді добрий». Пересвідчившись, що з командиром усе гаразд, патрульні звернули свою увагу на челядь, що скупчилась у дверях.

— Забирайтеся геть, а то і вас усіх повбиваємо! — гарикнув один із нападників.

Слуги не були навчені битися. Піддавшись паніці, вони з лементом і зойками дременули в коридор, а звідти через висаджені двері надвір.

Бігаючи нічними вулицями, хтось із них цілком може натрапити на міську варту.

— Не гаємо часу! — наказав Еверард. — Хапайте здобич і забираймося звідси. Вчинивши таку колотнечу, грабіжники не наважилися б узяти більше ніж по оберемку. — Він не міг не додати подумки англійською: «Бо якщо не поквапитися, то можна опинитися на шибениці». На думку прийшло ще дещо: — Вибирайте мистецькі речі, і якомога обережніше з ними. Вони потраплять до музеїв у майбутньому.

Ось так вони врятують від небуття трохи краси на радість світу, який, можливо, і сам урятований завдяки цій операції. Але Еверард не знав напевне. Може, Патрулю вдалося б якось інакше направити історію. Або події вибудувалися б так, що самі відновили б свій природний перебіг у довгостроковому періоді: просторово-часовий континуум доволі пружний. «Я лише робив те, що видавалося найправильнішим».

Еверард опустив погляд на мерця.

— Ми виконували свій обов’язок, — прошепотів американець. — Думаю, ти б нас зрозумів.

Його люди поквапилися сходами нагору, а Еверард тим часом приступив до дверей комори. З грубим замком упоралася б майже будь-яка відмикачка, а тим паче той спеціальний інструмент, який лежав у Еверардовій кишені. Замок клацнув, і патрульний відчинив двері.

З темряви, похитуючись, виринув Г’ю Марло.

— Хто ви? — прохрипів він англійською. — Я чув… О, Патруль!

Аж тут його погляд упав на мертвого лицаря, і Марло здушено скрикнув. Відтак підійшов до тіла й, не зважаючи на кров, опустився навколішки, силкуючись не заплакати й здригаючись від боротьби із собою. Еверард підступив ближче і став, височіючи над Марло. Той звів погляд.

— Ви… ви справді мусили це зробити? — затинаючись, вимовив він.

Еверард кивнув.

— Усе відбулося надто швидко. Ми не сподівалися його тут застати.

— Його не мало бути. Він… повернувся. До мене. Сказав, що не може лишити мене наодинці перед… тим, що має статися. Я сподівався… сподівався без надії… що зможу вмовити його втекти… але він нізащо не хотів кидати своїх братів…

— Він був мужній чоловік, — мовив Еверард. — Мене не тішить те, що сталося, але принаймні він не зазнає тортур.

Кості, що тріщать в «іспанському чоботі», м’язи, що розриваються на дибі або колесі. Шкіра, яку здирають розпечені кліщі. Статеві органи в лещатах. Голки, що… Годі. Владодержцям не бракує уяви у цій царині. А якби пізніше, прагнучи позбутися ганьби, він відмовився б від вирваного з нього зізнання, тамплієра спалили б на вогнищі.

Марло кивнув.

— Так, бодай якась утіха, так? Прощавай, Фульку де Бюші, лицарю Храму.

Він схилився над мертвим, заплющив йому очі, підняв щелепу й поцілував у губи.

Еверард допоміг йому підвестися: підлога була слизькою.

— Я розкажу все добровільно й нічого не стану приховувати, — промовив Марло безбарвним голосом. — І не проситиму поблажливості.

— Ви справді вчинили нерозсудливо, — відповів Еверард. — Це призвело до того, що флот тамплієрів утік. Але ця подія «завжди» була в історії. Тепер лише виявилося, що її причиною стали ви. Більше не заподіяно жодної шкоди.

«Окрім цієї смерті. Але усі ми смертні».

— Не думаю, що Патруль вас покарає надто суворо. Звісно, вам заборонять польові дослідження. Але ви зможете бути корисним в опрацюванні зібраних матеріалів і таким чином поновите репутацію.

Як згорда це прозвучало.

«Що ж, любов анітрохи не може виправдати жодної провини. Але хіба вона може бути сама по собі гріхом?»

Сходами спускалися патрульні зі здобиччю.

— Ходімо звідси, — мовив Еверард і повів своїх людей з будинку.